Cкалами галапагосскими, шквальных порывов мокрыми
Снопом зарниц досыта, сосен вершин босыми.
Молний клинков блесками как колесниц косами
Эхом молитв грозами, лопастью снов в плоскости.
Тяжестью гор ломаною, пиками снегоподобными
Ночью, сдобой голодною, стрелами дней сломанными.
Сыпью песков над сопками, ветров нагих розгами
Мыслей опавших сносками в Мега-Сибирь космоса
Сослан собой. Создан я.

Іще один поріг
Слідами моїх ніг
Ще не позначений.
За ним пекельний гріх,
Спокути білий сніг
Чи борг не сплачений?

Душа і плоть, не стих
Мій біль іще. Не зміг
Я все пробачити.
То рок, чи просто збіг?
Гора, з якої збіг –
Мій пункт призначення.

Три янголи, не встиг
Сказати вам про сміх.
Ми ще побачимось?
Чи може, я не з тих –
Моїх земних доріг
Ще не означено?

Ми мовчимо і знаємо, о чім.
Остання нота в зорянім хоралі –
неначе крапля зимного дощу.
І стоїмо, немов на п’єдесталі,
бо небо, що спочило на плечі,
згасило тихим подихом свічу.

І не загляне чужинецьке око
в пожовклий сад, де на старій сосні
розп’ятий вечір у червонім сяйві.
І тільки чути траурні пісні
церковних мурів, що зачаті в тайні
на роздоріжжі готики й бароко.

По молитвах вечірніх у вікні
заблисла свічка, скрипнули завіси,
з віконних ґрат посипалась іржа.
І душі тих, які мандрують звідси,
зійшлися там, де на старій стіні
обох світів позначена межа.

Коли заснула храмова сторожа,
зів’ялі тіні падали на діл,
погасла ватра. І прогірклий стогін
тривожних душ і постарілих тіл,
затертий лик останнього святого,
були – як лепта: кесарева й Божа...

Цей запах від коліс, з утоми почорнілих,
Пронизує вокзал, мов піт його і кров.
Довкола – сотні лиць, як завше, бовваніли
В чеканні на розлуку, в чеканні на любов.

В чеканні, що якийсь швидкий NN-ий потяг
Крізь дощ і ті струмки гірких вокзальних сліз
Увірветься з пітьми. І те, що буде потім,
Обізветься луною від стукоту коліс.

Де чад від поїздів, такий гіркотно-п’яний,
Удавом обійме вокзальний балаган.
Ще трохи – й на перон впаде букет весняний,
І потяг зашипить, немов старий орган.

Вібрації розлук обернуться в кохання,
Вагонні номери – у цифри лотерей.
І вже коли в купе затихне звук останній,
В тривожних снах воскресне усе нове й старе.

Усе, що у душі залишиться до скону,
Бо серце, наче мідь – чекань, чекань, чекань...
А на пероні Ти – немов свята ікона
Хоча й не завжди вірних, але, проте, чекань...

Хижо вітер видер промінь з рук
Дивен день дном до неба плив
Чорні чари наче мертвий крук
Зазвучали як литаври злив
Поблиск неба Бога сяє зір
Зримо чутно громом грози б’ють
То не грози і не роси зір
Гряне ритмом скритна неба лють.

 
 Бодлер! За прірвою посрібленої маски
 Лунає в небеса гіркий дзеркальний світ
 На дні свічад опалесцентний дивний кіт
 Духмяні сни, густі намиста без розв’язки


  Коли у північ гаспидських зубів
  Розквітне магія музичних інкарнацій
  Кіт, розкидаючи стіну галюцинацій
  Скуштує Місяця з шопенівських садів




 

Сонце шкіру обпікає,
Піт обличчя заливає,
День за днем ти привикаєш,
Каторгу ти поважаєш.

Знаєш тут тобі не місце,
В інший світ тобі не влізти,
Та надії не втрачаєш,
В голові все відзначаєш.

Втечу спланував давно,
Певно буде як в кіно,
Головне не зупинитись,
Так і можна помилитись.

Дужі грати за спиною,
Боржники перед тобою,
Ці роки тебе змінили,
Навіть дечого навчили.

Розібравшись з боржниками,
Розійшовшись із дружками,
Ти береш новий листочок,
Та починаєш свій рядочок.

Тепер ти ціниш лиш свободу ,
І любиш ти любу погоду,
Ти згадуєш усе як було,
Відкривши очі все минуло.

Та не забути тої ночі,
Той дощ і вітер дув у очі,
Ти захистив тоді дитя,
І загримів на пів життя.

Сьогодні цього не згадати,
Та ти даєш про себе знати,
Тим друзям що життя навчили,
Й на каторзі з тобою гнили.

Вітер тепло коливає,
Твоє серденько бажає,
Почуття що не згасає,
Та щоночі зігріває.

Ніжність квітка полум’яна ,
Вірність деревце рум’яне,
Дружбу можна ж порівняти,
З скелею що не здолати.

В очі б’є краса прекрасна,
Ти сьогодні зірка ясна,
Настрій твій немов погода,
Лиш незмінна твоя врода.

Я росту, вже не дитина,
Біль, розлука за плечима,
Погляди не ті туманні,
Що були тоді востаннє.

Це життя мене навчило,
Хоч і трішечки побило,
Я тепер загартувався,
І в дорослий світ подався.

Там немає просто так,
Щось на завтра, аби як,
Там для мрій немає часу,
Бо в житті нема запасу.

Мокрі кульбаби
В сірій траві.
Ранок незграбний
Тугу привів.
Те, що минуло,
Вже не мине —
Вибухне нулик
Чорним вогнем.
2007

Щодня він прокидався і радів,
Що має найгарнішу в світі маму,
Яка, немов та пташка тріпотить,
Щоб загоїти всі дитячі рани.

Радів бабусиним рукам,
Які тепло і впевненість давали,
Радів і друзям, і знайомим,
Які угості часом завітали.

Радів хвилинам спілкування,
Перебуванню в “ Джерелі ”
І серце зігрівали очі
Завжди привітні, добрі й милі.

Від радості й любові до життя
Притуплювався біль й печалі,
Тож ту любов велику до життя
Ми збережем в своїх серцях й надалі.

Життя вирує навкруги,
Життя прекрасне й незбагненне
Несе і радісні хвилини,
а іноді й важкі проблеми.

Ми всі крокуємо пліч-о-пліч
І поруч обірвалося життя,
Яке у наше тісно так вплелося,
Що втрата непоправна і важка.

Та все ж життя вирує навкруги
І бракне сили далі жити
Та разом все долати легше
І сумувати і радіти.

Тож йдемо далі всі пліч-о-пліч
Несемо щирі спогади в серцях
І пам’ять про маленького друга
Ми увіковічнимо в віках.

З Анни Ахматової
Скорилася тобі? О ні, дарма!
Покірна я лише Господній волі.
Не хочу я ні трепету, ні болю,
Бо чоловік - це кат, а дім - тюрма.

Але - як бачиш! Я прийшла сама.
Почався грудень, вітер вив у полі,
Було так світло у твоїй неволі,
За вікнами нас темінь стерегла.

Так лине пташка у мороз до скла,
І б'ється, проситься у передпокій,
А кров стікає з білого крила...

Тепер в мені і затишок, і спокій.
Мій милий,прощавай! Повік не зможу
Забути, що впустив ти перехожу.
26.06.2009

З Анни Ахматової
* * *
Вже не часто снишся, слава Богу,
Не ввижаєшся щомиті,як тоді…
Затягло туманами дорогу,
І побігли тіні по воді.

І весь день не замовкали дзвони,
Над полями линуло мені –
Найсильніше чути від Іони
На дзвіницях Лаврських вдалині.

На гілках бузкових підстригаю
Кетяги, що нині відцвіли;
Старовинними валами скраю
Два ченці задумливо пройшли.

Світе рідний, оживи, тілесний!
Душе моя зцілена, прозрій!
Дарував, як милість, Цар Небесний
Нелюбові спокій крижаний.
05.07.09.

З Анни Ахматової
* * *
У Києві, в храмі Премудрості Бога
Перед образами тобі поклялась,
Що буде моєю твоя дорога,
Куди б відтепер вона не повилась.

Те янголи чули вгорі легкокрилі,
У білому гробі те чув Ярослав.
Немов голуби, ті слова злетіли,
І нині вони біля сонячних глав.

Коли мені тяжко, то сниться ікона
І сходинок дев’ять я бачу на ній,
У голосі грізнім софійського дзвона
Вчувається голос стривожений твій.
25.06.2009р.

Винограде, ручку дай!
На балкона вилізай,

Покажи листки лапаті -
Стане зелено в кімнаті.

Восени зірву з балкона
Золотаві стиглі грона!

Оплакую молодість – де її слід?
А слід – у ріці, що перейдена вбрід,
І альфа, й омега, і зоряна крига...
Ступлю на розпечений цей тротуар,
А пахне з наметів – немов од хозар,
І скаче лошатко часів печеніга.
Назад у природу? Вперед – на Майдан?
Уже не гримить січовий барабан
У генах, а днесь прогриміло...
Тебе полюбити запраг на льоту,
Летів – і ловив, мов стрілу золоту,
Твоє зачароване тіло.
Тепер не вернути тобі та мені
Той слід у ріці, ані кров на стерні,
Ті зерна – пшеничні і житні...
У дальній столиці – парад і салют,
А птиці загублені зерна клюють
І кров од півнів на дровітні.
І тут іномарок – неначе хозар.
Церкви на замку, та вирує базар
У спечному гомоні серпня...
Оплакую молодість – сивий юнак,
І скапують в чарку сльоза і первак,
І все – еліксиром безсмертя...

Царедворці були, блюдолизи –
Не народні обранці тепер,
Де творці перманентної кризи
Все зривають – і маски, і ризи,
Не барони, графи та маркізи,
Сиволапа еліта, mon cher...
Охлократія чи хохлократія,
Самозвана така демократія,
Титул є – то уже й демократ...
Але сумно у нашому домі,
Де обличчя давно вже знайомі,
А кармін – це не кров по соломі,
Щоб із ним починати парад.
О, часи української драми!
Де те море людське з прапорами,
Дев’яності, недавній Майдан?
І тепер – не герою, не жертві –
У якій помолитися церкві,
Як довкола туман і обман?
І подосі, як символи віри,
Поміж нас польові командири...
Чи насправді такої офіри
Ми чекали, й чекали – од нас?
Просиділи в собі, як у схроні,
А колись – у глухій обороні,
А тепер – у глухій обороні,
А комусь – посидіти б на троні...
Всіх розвіє окрадений час!
І не всіх возведе у герої,
І не кожному золото Трої,
І не кожному – мармур, граніт...
Але шкода землі – дорогої,
Золотої – на ярмарку літ.
А на ній ми приходимо в світ.
Умирає останній поет,
І горять в небесі понад нами
Силуети ольвійських монет
І когорти ідуть під орлами.
Колісниця летить у зеніт
І прохромлено пазури орлі
В серце наших окрадених літ,
І свобода – як лезо на горлі.
Але з нами царі й королі,
Та корони, та пурпурна одіж,
І йдемо то в похід, як на продаж,
То зникаємо в сивій імлі...
...Де ж ти, дівчино, сина народиш –
На якій українській землі?

Корова задивилася в колодязь
І впала поміж місяць і зірки.
Ніде її сьогодні не знаходять
Ані господар, ані пастушки.
Сама вона не вибереться з пастки.
А як знайдуть і витягнуть скоріш –
Уже вона не буде в лузі пасти,
А тихо піде під різницький ніж.
І нам колодязь – яма оркестрова,
І контрабас гуде, як голос бід.
А з неба озивається корова,
І плаче стежка босоногих літ.
Літак у небі креслить кола срібні,
Колодязні ридають журавлі,
Неначе й ми нікому не потрібні,
Останні українці на землі.
А живемо у центрі – наче збоку,
На перехресті тисячі доріг.
І воду цю колодязну глибоку
Бере на небо чорний одноріг.
А пастушки в нічне і досі ходять,
І ту корову досі жаль мені,
Яка упала в зоряний колодязь,
А світло згасло в мами у вікні...

Не кожен кіт полізе в воду,
та я, однак, не будь-який!
І змалку взяв купатись моду,
лише водицю підігрій.

Та все сьогодні не до ладу:
пливе до мене щось чудне.
Страхý не можу дати раду –
а що, як з’їсть воно мене?

Сказав хазяїн: «Кицю, рибка!» -
моя душа до п’ят майнула.
Рятуй мене, хазяйко, швидко,
а раптом риба ця – акула?

Нехай життя тече ріка,
до берегів суденця зносить,
хай зиму змінює весна,
а літо золотава осінь...
Я ж буду тихим джерельцем,
яке в ріку життя впадає,
і, розчиняючись у ній,
усе довкола напуває.

Тяжкі часи спіткали Україну,
Сім ворогів,немов тих сім мечів
Прошили серце рідної країни
Життя забрали в дочок і синів.
Та не зламати їм душі народу,
Не відібрати віру у Христа
Коли такі як Миколай Чарнецький
Із радістю несуть свого хреста.
О,любий отче,владико Миколаю,
Ти добрий приклад українцям всім,
Ти молитвами до Матінки Святої
Приносиш радість й щастя в кожен дім.
Дозволь Тебе нам щиро величати
І прославляти в Господі повік,
А тебе просим нас благословляти
В здоров*ї й радості прожити нам свій вік.
Ти упокоївся й став зіркою на небі,
За твої подвиги Господь нагородив-
Допомагаеш ти усім в потребі,
Коли б і хто Тебе не попросив.
Світися,Славна Зірко України!
Молись за нашу Церкву і нарід
І будь від злого Ти нам охорона-
застерігай нас від гріхів і бід.

У кожного в житті своя дорога,
наповнена і радістю й сльозами,
і добре,коли поряд вірні друзі,
що сльози ті розділять разом з нами.
Ні слава,ні багатство не замінять
поради друга й мужнього плеча;
з тобою посміється і поплаче,
за честь твою стоїть він докінця.

Нехай уста радіють слову «дружба»,
нехай в серцях палахкотить вогонь;
і ти життя проживши,не забудеш
вірного товариша свого.

Життя спливе,залишиться лиш смуток
за юності безжурними роками,
а серце буде завжди зігрівати
та дружба,що вирує поміж нами.
Ціна є у коштовностей висока,
але не вистачить її сплатити
тому,хто втратив свою дружбу,
щоб знов її до серця запросити.

Життя наче літо це…
Лихом об землю кинув!
Хай пожирають жирцем…
Місяць – кИвень…

Є в мене рими ще
і Образи – на вірш вистачить…
Кажуть, «пишУ хлящем»,
інші – «вискочка».

Дракона тримаю за хвіст, мов світ за олжу,
над мечем харалужним…
Йому у вічі дивлюсь, відпускаю, кажу:
«Лети, друже…»

* кИвень – місяць «липень», коли коні мотають головою від укусів комах.

Зустрілися Кава із Кавом,
Смугляві зернятка обоє,
Обсмажені вранішнім сонцем,
Напоєні дня ароматом.

І довго вони парували(сь),
Так пристрасно, ніжно кипіли,
Сховавшись від ока чужого
У добрій старій кавоварці,
Що й кавою пахло довкола.

А потім були кавенята...

Зустріла вáр’ята вар’ятка симпатична...
...Кавових зерен випари і мла
холодна львівська, і печаль готична
застиглих контурів недавнього тепла,
і вечір той, який згоряв до тла,
їх зустрічі матерія містична.

Тривожний блиск, як світ старих свічад,
в її очах замешкав неозоро.
Старий звіздар дивився мудрим зором,
Побіля нього гаснула свіча.
І возвістив, що завтра – ще не скоро,
На мить поклавши вічности печать.

Зустріла вáр’ята вар’ятка. Випадково
зронила слово. Гасли ліхтарі.
І львівський вечір танув бароково
убраний в шати місячні старі...
...І кажуть люди, що в такій порі
спіткаються вар’яти об підкову.

Торги на площах ще не припинялись, а стукіт в двері, як двосічний меч: о чом ти там віддав моє намисто з таких добірних і яскравих перел миттєвости осіннього серпанку?! У небі павутиння прохолоди, а хмари ниті білі та байдужі. Я перли ті збирала вже віддавна, хапаючи устами і руками вечірні роси ще й проміння ранку і так весна минала за весною...

О, чом ти так неквапно переходиш низький поріг, коли відкриті двері і навіть листя, що приносить вітер, в помешканні моєму кружеляє?! Назавше, знаєш, що таки назавше цілунок мій діткнеться прохолоди в померклому осінньому смерканні, коли отой купець піде щасливий, здобувши пряжу із огненних зерен; коли бруківка площі віддзеркалить поспішну втечу втомленого сонця...

О, де моє намисто дивосяйне, де в кожнім переливі барви неба й застиглі роси весен швидкоплинних, твоїх очей оманливе сіяння й огонь свічі, що вже давно погасла у ніч листопадову – чи тому, що крізь шпарини в келії самотній холодний вітер никав безупину, а по вікні котилися донизу з його намиста вишукані перли, чи, може, через те, що той огонь нікого не зігрів, а тільки вкрав ночей осінніх мантію препишну?..

О, чом ти, купче, так додому прагнеш?! Затримайся на хвилю, а тоді щасливою рукою простягни мені букет горіхового листя! У тебе за плечима наче сіть – купецька торба, ну а в ній – ловитва. Бо так щодень ідеш ярмаркувати, а пополудню – навіть не смеркає – з пожитком повертаєшся домів. Нехай ще раз погляну я на втрату – той передзвін давно минулих весен – моє намисто, що колись тобі згодиться, певно, щоби не забути крихкий букет горіхового листя, який мені ти щиро простягнув...

Вікно, в якому ще свіча жевріла і мряка, що звістила ніч, були так близько. Вчорашній дощ бруківку покропив блюзнірською слиною. Топтав я зела, що пов’ялі вже лежали перед брамами торговищ. Їх вранці погубили старі перекупки і доні їхні милі, зглядаючись на юрбища міщан, на фраки урядовців і каптури монаші. Старий горіх, що ріс неподалік, скрипів мелодію під завивання вітру, з жалем йому віддаючи свої листочки жовті на поталу.

Чому я тут, де пси бездомні тамують спрагу, хлепчучи з вибоїн на дорозі? Чому я тут, і ловлю навмання з горіха листя й заодно холодні краплі мряки і дощу? Мій гаман повен срібла й мідяків, бо так із ярмарку вертаю я щоднини. Моя оселя жде мене привітно, старий фотель, і люлька, і тютюн. На стінах пишні, ще від батька, гобелени – він їх придбав, мандруючи світами. Дубова брама сиротливо жде, аби передо мною щиро відчинитись.
Чому я тут, хоча сторонні кажуть -- «утікач»? Вікно, в якому ще свіча жевріє ось тут, неподалік. І як від нього в темряві згубитись?

Чекає ще мене хтось чи забув – о, як мені цю тайну розгадати? І що, моє купецьке ремесло? Ти здатне золотом наповнити секретер, а нині ти мовчиш. Твоє уміння – куце та мізерне, і де тобі тепер, посеред ночі, коли торговища давно вже відгули, поглянувши на поблиски свічі, збагнути, чи чекають там купця з букетом пишним із горіхового листя?

Анна Ахматова


1935 — 1940

У чужій захищеній господі
Не ховалась від страшних негод, —
А була я із моїм народом,
Де, на лихо, був тоді народ.
1961

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страшні роки єжовщини сімнадцять місяців я провела в тюремних чергах. Одного разу там хтось “розпізнав” мене. Тоді жінка з посинілими вустами, що стояла за мною, і, звісно, ніколи не чула мого імені, отямилася від властивого нам усім заціпеніння й спитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):
— А це ви можете описати?
І я сказала:
— Можу.
Тоді щось подібне на усмішку ковзнуло по тому, що колись було її обличчям.
1 квітня 1957
Ленінград


ПРИСВЯТА

Горе, від якого гнуться гори,
І ріка велика не тече.
Засуви міцні. Глухі затвори.
Безпросвітні “каторжанські нори”.
Туга і смертельний щем.
До когось ласкавий вітер лине,
Для когось вечірній світ притих,
Ну а ми кожнісіньку хвилину
Чуєм тільки скрип замків обридлий
Та залізні кроки вартових.
Прокидались рано на світанні,
По столичних вулицях брели,
Там стрічались, наче бездиханні,
Сонце нижче, і Нева туманніш,
І надії голос з далини.
Вирок... І одразу сльози хлинуть —
Від усіх віддалена вона,
Мов життя із болем з серця виймуть,
Наче раптом навзнак грубо кинуть,
Але йде... Хитається... Одна...
Де тепер подруги мимовільні
Двох моїх осатанілих літ?
Де виття сибірської завії,
Міражі в пустелі мертво-білій...
Їм я шлю прощальний мій привіт.

ВСТУП

А було це, коли усміхався
Тільки мертвий, спочинкові рад.
Як непотріб якийсь теліпався
Біля тюрем своїх Ленінград.
І коли, божевільні від муки,
Йшли засуджених довгі полки,
І уривчасту пісню розлуки
Паровозні співали гудки,
Зорі смерті стояли, як варта,
І безвинно покарана Русь
Задихалась під чоботом ката
І під шинами чорних марусь.

1
Забирали тебе, як на плаху,
Попрощатись — і то не дали.
Діти плакали в хаті від страху,
Віск зі свічки струмочком поплив.

Краплі поту смертельного витер
І, цілуючи образ, закляк...
Як стрілецькі жінки, буду вити,
Щоб здригнулися мури Кремля.
1935. Осінь. Москва

2
Ллється тихо Дон-ріка.
Місяць входить в дім. А там
Тінь похилена німа —
Більше ні душі нема.
Син в неволі, у тюрмі,
Чоловік в сирій землі.
А за мене уночі
Помоліться, помовчіть.

3
Ні, це не я, то хтось інший страждає,
Я так не змогла б, а все те, що сталось,
Нехай чорні сукна покриють
І хай заберуть ліхтарі...
Ніч.

4
Показати б тобі, насмішниці
І улюблениці усіх,
Царськосельській веселій грішниці,
Як забудеш колись про сміх,
Як трохсота із передачею
Під Хрестами в морозній млі
Ти своєю сльозою гарячою
Новорічний пропалиш лід,
Як тюремна тополя хитається,
І ні звуку, а скільки там безневинних
З життям прощаються.
1938

5
Сімнадцять місяців день-ніч
Не йдеш під рідний дах.
Я кату кидалась до ніг.
Ти син і ти мій жах.
Не розберу: де звір презлий,
А де людина тут?
Кого, за віщо і коли
На страту поведуть.
І тільки пишні квіти, дим,
І дзвін кадильний, і сліди
Туди — в нікуди десь.
Зоря погибельна зійшла,
І показала смертний шлях,
І кличе, і веде.
1939

6
Тижні так летять, синочку,
Не збагну сама, чому.
Як до тебе у тюрму
Заглядали білі ночі.
Як вони із-під небес
Оком стежать яструбиним
І про смерть говорять, сину,
І про твій високий хрест.
1939. Весна

7
ВИРОК
Слово кам’яне на груди впало,
Щось там ще здригнулося живе.
Я до цього довго готувалась —
Світ не поміняється увесь.

Треба нині, хоч би й не хотіла,
Вбити пам’ять, звикнути до втрат,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Існувати зможу тільки так.

Але ж сонце празниково світить,
Стільки сяйва у вікні моїм.
Я давно передчувала літо,
Світлий день і спорожнілий дім.
1939. Літо
Фонтанний Дім

8
ДО СМЕРТІ
Ти все одно прийдеш — прийди тепер.
Мені нестерпно важко в цю хвилину.
Я двері відчинила, жду тебе
У темряві таку просту і дивну.
У будь-якій подобі появись.
Влети отруєним снарядом,
Досвідченим бандитом підкрадись
Чи задуши тифозним чадом.
Чи схожою на казочку побудь,
Якої вже наслухалися вдосталь, —
Побачу шапку, зверху голубу,
І сковану холодним страхом постать.
Мені вже все одно. Клубочить Єнісей.
На півночі Полярна зірка сяє.
І синій блиск улюблених очей
Останній жах від мене застилає.
19 серпня 1939
Фонтанний Дім

9
Той безум, що накрив крилом
Душі моєї половину,
Вогненним споює вином
І манить у страшну долину.

Назад вернутись не дає —
Йому належить перемога.
І навіть марення моє
Подібне більше до чужого.

І не дозволить він мені
Нічого із собою взяти.
(Проситиму його, чи ні —
Дарма молити і благати).

Ні очі синові страшні
В закам’янілому стражданні,
Ні те побачення в тюрмі,
Ні ту грозу у день фатальний.

Ні прохолоду милих рук,
Ні шум розгойданого саду,
Ані легкий, ледь чутний звук —
Слова останньої розради.
4 травня 1940

10
РОЗП’ЯТТЯ

“Не ридай Мене,Мати,
во гробі сущу”
І
Хор ангелів прославив ту годину,
Забагряніли небеса вогнем.
Отцю сказав: “Чому Мене покинув?”,
А Матері: “О, не ридай Мене...”

ІІ
Магдалина билась і ридала,
Учень же улюблений збілів.
На скорботну Матір, що мовчала,
Так ніхто поглянути й не смів.

ЕПІЛОГ

І
Дізналася, як опадають лиця,
Виказується позирками страх,
Коли печать страждання впізнається
На посинілих стиснених вустах.
І кучері із чорних та русявих
На срібні перетворюються вмить,
І усмішка чиясь покірно в’яне,
І переляк у голосі тремтить.
Я не одна була у тому пеклі.
За всіх молюся, хто стояв зі мною,
В лютневий холод і в липневу спеку
У чергах під червоною стіною.

ІІ
І бачу, і чую усіх, як одну,
Я вас пам’ятаю, я вас пом’яну.
І ту, що від горя гіркого німа,
І ту, що давно її з нами нема,
І ту, що дивилась на власні сліди
Й казала: “Іду, як додому, сюди!”.
Хотіла б назвати усіх імена,
Але ж відібрали той список у нас,
І тільки слова, що звучали тоді,
Мене віднайдуть і в новішій біді,
Забути не зможу невтішні плачі,
Які не стихали ні вдень, ні вночі.
Коли б затулили мій змучений рот
І раптом притих стомільйонний народ,
Нехай поминають так само мене,
Як час мій настане — життя промине.
А може, задумано буде колись,
Аби мені пам’ятник люди звели,
Я згоду даю на таке торжество.
Єдина умова: не ставте його
Ні там, де я вперше побачила світ,
Де хвиля у море забрала мій слід,
Ні там, де вже тіней сумних не знайду,
Де пень заповітний у царськім саду,
А тут, де зазнала я болю і кривд,
І засув для мене ніхто не відкрив.
Тому що і в смерті блаженній боюсь
Спочити від гуркоту чорних марусь,
Забути, як двері гримлять раз у раз
І страшно, як звір, жінка виє стара.
Як сльози, нехай з нерухомих повік
Стікає струминками талими сніг,
І голуб тюремний щоб голос подав,
І все кораблі відпливали б удаль.
1940,березень
Фонтанний Дім

Здрастуй милий, Велесовий гаю,
Тут природа справді ще жива,
Тихо, мов побожно завмирає,
Слухаючи Велеса слова.

Тут людинозвір не походжає
І гілок із тріском не лама,
Так, немов святиню оскверняє,
Тут його гидких слідів нема.

Лиш лякливий зайчик прострибає
У свою засніжену нору,
Та невтомний дятел відбиває
З гілки мертву і суху кору.

Тут людська душа відпочиває,
Тіло набира життєвих сил,
Лікар-Бог од скверни очищає,
Наче піднімає із могил.

Здравнице-природо, будь із нами,
Велесе, поетів надихай,
Хай святиться усіма Богами
Твій священний неповторний гай.

7509 р. (від Трипілля) (2001).

Закрилися очі,
Тіла присипала земля,
Пройшли палаючі ночі,
Забулись їх імена.
Із ран витекла вся кров,
Охрестила нових полководців,
Згоріла, погасла остання любов,
Без стягів ідуть переможці.
Могили зрівнялись з землею,
Час їх зрівняв, роздробив у пісок,
Лишилось тільки витати душею
В обителі світу думок.
Віки пожерли, здавалось, вічну славу,
І вже не герой ти, ні тиран,
Як Помпеї спопелила лава,
Час понищив вас.
Не згадають ні діти, ні внуки,
Не пом’януть ні злом, ні добром.
Хоча б мали за що… Стрільці готують луки,
Воїни мечі. Будуть битись зі злом.
Творити новий світ.
Прийдуть переможці і переможені.
Через сотні нових літ.
А душі в вічність заморожені
Не роздроблять часу лід.
Імена помруть,
Лишиться лиш те, що встиг зробити за життя,
Нащадки живуть,
Але від смерті нема вороття.
Вони теж пізніше помруть.
Лишаться тільки діла,
Великі, злі, добрі, малі,
І їх не розвіє імла,
Хоч би які були вітри сильні.

Споконвіку було Слово…
Слово народило Людину,
Людина народила злобу.
Злоба породила силу,
Сила народила рани,
Рани породили біль,
А біль згартував терпіння,
Терпіння породило надію,
Надія дарувала спасіння,
Спасіння дало нам мрію.
Мрія народила Любов,
Любов сотворила щастя,
А щастя—знову Слово,
Древнє і чисте, неначе Причастя.
Слово породило Людину
І кожну Божу хвилину
Людина родить Слово.
Знову і знову, і знову.

Шныряет тёрка.

Шныряет тёрка по стене,
Шурше, шурше, шурше.
Мукою белой, пыль укрыла пол,
Шурпол, шурпол, шурпол.
Рука устала, равнять стену,
Шуршу, шуршу, шуршу.
Однообразна маляра судьба,
Шурба, шурба, шурба.
Сё также каждый день шурша,
Шурша, шурша, шурша.

Никола Борщаговский 3.07.09 21:47

Ванільно-вінілове небо всміхається сонцю на зустріч
Прогнавши зажуру з чола сивооких хмарин
Зірки навкруг місяця взявшися міцно за руки
Танцюють свої хороводи під звуки дзвінких мандолін.

Від краю землі і до краю летять поцілунки небесні
Коштовними краплями падають сльози п’янкі, мов вино
Тамуючи спрагу душі і гоячи рани тілесні
Міняються тихо так дні як в німому кіно.

Земля примостилась на кінчику променя сонця
Зігріта його почуттями народжує ще один день
А в небо закохані крила летять розмикаючи простір
Лишивши далеко внизу важкість тіл і застиглість ідей.

У небі автограф лишають хіба лиш поети й пілоти
Одні – щоб назад повернутись, а інші – щоб рухатись далі
Закохані в сонце і вітер , пізнавши безмежні висоти
Вони покладають над світом для нас магістралі.

Над містом вечірнім і сонним, як символ спокою
І вічності в русі, хаосі й швидкій метушні
Ванільно-вінілове небо, золочене сонця струною
Засвітить невдовзі зірок неясні ліхтарі.

Над гомоном вулиць, шумним, наче шепіт прибою
Гойдаючи тишу, сповиту у ніч аж до ранку
Мов ковдрою затишком вкутавши нас з головою
Співатиме небо над нами свою колисанку.

А вранці, прокинувшись першим, так ніжно розбудить
Міняючи барви, немов приміряючи сукні,
Йому до лиця гарний настрій, його нам дарує
Щоб ми малювали у колір небес сірі будні.

Люблю проходити я вулицями Львова
В ранковий час, коли ще місто спить
І, слухаючи гомін яворовий,
Повітря прохолоду пить,

Вникати в тиху мову листопаду,
Вчувати осінь в посвисті синиць,
Є неповторне щось в мінорі саду
Без соняхів, без яблук, без суниць...

1967р.

Ох, як сонце болюче вразило!
І не зайчиком, а левом…
Став нерідним Січень – пасинком…
І стоїть немов зателепа…

Як огидно Відлига базікає!
а Лід слухає… Борлаком чорніє кіпнина…
Важка вода, мов слова жінки до чоловіка:
«Не від тебе дитина…»

Вже така темнота, що реальні лиш душі і зорі.
Ще триває життя, але доля закінчилась вже.
Я іще у раю.
Моє тіло душевне, прозоре.
Моя пісня – як «жесть».

Небо – синя земля.
На душі розцвітають лимони.
І дзвенять пляшечки, і поетів на тризну зовуть.
Наші душі уже – як забуті нащадками схрони.
Наші сльози – як дзвони,
Що впали в могильну траву.

Журавлі ж он також –
Так кричать, мов летять умирати.
Серце, взяте до серця, болить,
Що безсмертніє аж.
Що їм, тим журавлям,
Різні теплі краї, емірати?..
Крім вітчизни гнізда,
Все на світі –
Міраж.

А мені ще прийшло чисте й тихе,
Як світло, кохання.
Затремтіла душа,
Повернулась туди, ну туди...

Ще триває життя.
Але це вже кохання останнє.

Я уже у раю.
Я іще не святий...

Хто знає:чого вона плаче?
Що їй наснилось сьогодні вночі?
Чому, як проходить вона повз знайомих,
Вони їй у спину кидають мечі?
Вона є людина і вибір за нею,
Вона ж не осудить нікого в житті,
Чого ж всі на неї кидають прокльони?
Бо щастя у неї було на меті?!
Невже така плата велика за мрії?
За сонце,за зорі,за спів солов"я,
За те, що колись і вона полюбила,
За те, що й сьогодні забуть не змогла...
Пробачте, вона над усе не бажала
Багатства і слави, любовних листів,
Їй тільки хотілося трішечки щастя,
Не треба судити отих, хто любив...

Ще не цвіли петрові батоги,
Ще наливалось у колоссі жито,
І раптом – ти! І – сонце навкруги!
Й твоє обличчя, молодістю вмите.

Розквітли вже петрові батоги,
Уже в зеніті і кохання й літо,
Що повне невгамовної жаги
Не розлучатись і навік любити.

О, як горять петрові батоги!
Розплющують назустріч сонцю очі,
Веселим військом стережуть луги,
Стоять святково в наші дні і ночі.

Вже відцвіли петрові батоги,
Проте стоять сторожею на місці.
У полі залишилися стоги,
А урожай любові – у колисці.

Розмову вели ми відверту,
Я знав що це не милосердно,
Причину тре в собі шукати,
Щоб досягати тре втрачати.

Роки минають як хвилина,
І ти давно вже не дитина,
Ти мусиш сам іти вперед,
Бо вже дорослий-ось секрет .

Та подумки ти знову в залі,
Працюєш тільки для медалі,
Це почуття несамовите,
В душі співає так гордито.

Альбом завжди переглядаєш,
Нікого там не забуваєш,
Цю дружбу що була у групі,
Де більшість вже лежить на купі.

У кожного з нас своя доля,
А хто в житті зустрів неволю,
Тоді були страшна ми сила,
Та всіх життя не полюбило.

Той день ніхто не забуває,
Коли у зал він попадає,
Той погляд що тоді кричав,
І працювати заставляв.

Мозолі, травми все буває,
Та з нас ніхто не відступає,
В життя ми тяжко пробивались,
І навіть там ми не здавались.

Рано ти ідеш по лісі,
По стежині на поліссі,
Пташки весело співають,
Серце твоє забавляють.

Їжачки по прокидались,
Горобці порозлітались,
Рибка скаче у струмочку,
Дивний ранок у лісочку.

Колоски шумлять у полі,
Плачуть зігнуті тополі,
Вітер щедро всіх вітає,
Ще й до лісу завітає.

Гне гілячки у ліщини,
Огортає мов дитину,
З дубом міцно привітався,
І у степ кудись погнався.

Піднімаються грибочки,
Ці маленькі лежи бочки,
Лиш маленьке зайченятко,
Спить в кущах мов ангелятко.

Тихо сонце пригріває,
Вже й ожина достигає,
Десь не видно талісмана,
Мішку грізлі хулігана.

Сонце вже за небокраєм,
Лиш орел під ним літає,
Горобці лягають спатки,
Замовкають жабенятка.

Місяць сонце заміняє,
Видно зорі в небокраї,
Кожен звір не спить пильнує,
Бо хижак десь тут полює.

Та приходить теплий ранок,
Довгожданий цей світанок,
Розповідь кінця немає,
День у лісі не зникає.

Тихо, ніжно, сніжинкою
На плече твоє упаду і розтану,
Дощовою краплинкою
Доторкнусь до твоєї щоки
І ніколи кохати не перестану...
Тільки ти мене не розлюби.

Вранці сонячним променем
Я прилину до тебе і зацілую,
А яскравими зорями
Застелю я доріжку твою
І кохання своє тобі подарую,
Лиш признайся, чи любиш?
Люблю!

Хто любить прозу(є ж такі на сайті?)
Оці оповідання прочитайте:
http://www.maysterni.com/publication.php?id=34765
http://www.maysterni.com/publication.php?id=20092

Сонце поволі спадає в замріяний обрій,
Вечір накинув на зморений берег вуаль,
З пахощів хвойних лягає на плечі шаль.
Сум у словах –
Я допиваю жаль.

Срібна мелодія м’яко стікає росою,
Голос з тридцятих, і ноти забуті давно,
Мій капелюх, як із кадрів старого кіно.
Дзвін кришталю –
Трохи гірчить вино.

Ніжні обійми і наше останнє танго,
Пальці мої по твоєму ковзнуть волоссі,
Все відбулось, але щось таки не збулося.
Сіль на очах? –
Вибач, мені здалося.

рука знайшла годинникові стрілки
і міцно пришпилила до грудей
щоб завжди мати вірний час
щоб завжди бути вірною часові.
враз тіло набуло сили Фенікса
і небо стало іншого розміру
і світ просив іншого розуму.
і так тривало декілька віків
і так тривало декілька хвилин -
залежно від емоційного вибору.
але сонця циферблат був скалічений
і ніхто не знав чи живий він ще
бо нестало в світі тижнів і діб.
тоді притислись груди до сонця
а рука повільно перехрестилася -
настав час мого фізичного народження.

Вже в котрий раз невтішно і сердито
На мене Доля поглядає знову.
Я, ніби бабця з тріснутим коритом,
Веду безглузду, жалісну розмову
Про почуття, тривоги, сподівання,
Рожеві мрії і суцільне свято,
Де золотава рибонька – Кохання –
Мені в усьому буде слугувати:

Козак чорнявий покохає щиро,
Продасть пищаль, сідло і вороного,
Зі мною стане ніжним і сумирним,
А на війну забуде і дорогу,
Лише на мене буде любуватись,
Хоч як моргають пишні молодиці,
По вечорах сидітиме у хаті,
А не в шинку проводить вечорниці.

І щоб мої численні забаганки
Вважав за честь виконувати вчасно,
Кохав щодня і прокидався з ранку,
Щоби сказати: „Ти така прекрасна!”
Здається я замало прислухалась –
Пора любові промайнула миттю
І наш дует розсохся, і розпався:
Два різних соло – тріщина в кориті.

По краплі щастя капало в щілину,
Та я ніяк змиритись не хотіла
І не могла помилку, чи провину,
Своїм збагнути розумом і тілом.
Мої бажання, мрії і проекти
Заполонили очі, мозок, вуха.
Аж озирнулась:” Мій коханий, де ти?”
А він пішов, не залишивши духу.

Я, ніби бабця з тріснутим коритом,
Веду безглузду, жалісну розмову
І так на себе гримаю сердито...
- Пробач, моя омріяна любове.
8.01.09р.

- Чи мож` залишитись сухим під дощем? –
Кожен раз він питав сам у себе…
Питав ще і ще…
Бо, хоча на правому плечі у нього сидить Янгол,
Вигріваючи пір’ям своїм молоді фрукти манго –
З лівого ніяк не хоче злізти лукавий…
Він весь час пропонує йому випити коньяку,
Ніби кави…
Він, ніби навмисно, складає для нього найкращі умови:
Кава – як мед, і щонайважливіше –
Дармова…
Він роззявляє над вухом його чорну пащу,
Й ніжно шепоче йому: «Ти найліпш-ш-ш… Ти найкращий…»
Та від цього душа й`го, не кажучи навіть про тіло,
Все більше втрачає у спектрі аури білого,
Покриваючись рястом ржавих, вицвілих плям…
Робиться чорна, суха і важка,
Як земля…
І, обставляючи двір своїми спокусами, ніби мурованим плотом,
Вкриваючи тіло його дрожжю похоті, так, ніби потом,
Лукавий прагне все глибше всмоктати героя
В болото…
А на правім плечі, де мовчки сидить Білий Янгол,
Між вічнозеленого листя священного манго,
Гойдається пір’я його, важеленне, як штанга…
Чому важеленне?
Бо сказано: «Не укради!»
Чому важеленне?
Бо визначено: «Не убий!»
Чому?
Бо написано: «Серцем увіруй в Господа-Бога Єдиного!»
Чому важеленне? – бо…
(Можеш продовжити сам…)
Але навколо стільки, стільки спокус!...
Стільки принад, стільки солодких бажань…
Які, ніби залежи сланцю, пластами лежать…
Поміж Янголом й демоном ледве помітна межа…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
…
Але, чи крила чи лапи, що ж більш вагоме?!..
Вони барабанять по скронях його, ніби в тропіках зливи…
Янгол: «Нещасний…»
Демон: «Самий щасливий!...»
І, шукаючи свій власний шлях у цій какофонії, вереску, вирі, напливі,
Він вкотре питає себе, ще і ще, ще і ще:
- Чи мож` залишитись сухим під дощем!?...

Кумпала Вір,
08.04.08р., м. Хмельницький

Я п’ю за вигорілий дім,
За зле моє життя,
За самоту удвох, а з тим
П’ю і за тебе я -
За лжу і зраду твоїх губ,
За лід очей - окрас,
За те, що світ огруб од згуб,
За те, що Бог не спас.

Вам лестить моя молодість! Мені –
Таланти Ваші й вічна непокора!
Така зваблива в кожнім Вашім сні –
Я зашаріюсь tet-a-tet у коридорі.
Хто Ви мені: учитель чи коханець
(То де цілунки, пестощі, зітхання?)
А я Вам? Так, остання із обраниць?
(А де побачення? Самі лише бажання).
Що поміж нами? Мудрості порад?
А чи наївності у кожному питанні?
Чи змій-спокусник – невгамовний гад
Схиляє до гріха? Чи покаяння…
Вам лестить моя посмішка. Мене
Вражає сум очей давно публічних.
Це тимчасово! Скоро це мине
А так хотілося... хотілося навічно!

2001

Хто то бродить по березі
З тугою під руку?
То юнка заплакана
Виспівує муку.
Горюючи, над водою
Присіла на пень:
Видно у біді забула
Про Русалчин день...
Зійшов місяць, й нявки
Вибігли погратись -
Навколо верби старої
Бігать та сміятись.
Але раптом, нехрещені,
Зажуру узріли,
Враз шаленою юрбою
До пня полетіли.
Круг сердешної дівчини
Хороводом стали:
"Лучше що - полин чи м'ята?"-
В неї запитали.
Ох, навіщо ж ти, убога,
Сказала, що м'ята?
У тині зеленій тепер
Твоя хата.
А русалки, святкуючи,
Й далі забавлялись -
До третіх півнів на березі
Радісно гойдались.

 
 *


О ліниво просвітлений будень
Із бризками всіх елегій

Візерунки пташиних чкурень
Схід веселкового реґґі


 *


Чорним цукром у білу каву
Сурмою біля аптеки

Дощем на сердечну кіптяву
Мої розквітають глеки


 *


Літо збирається жменею
Лікує бджолою миті

Мандрує неба пустелею
Барвінкові п’є блакиті


 *


Коли я встаю до осяянь
Прасую блаженне хутро

На зустріч тобі з дідусями
Річко моя Брахмапутро


 *




 

Гроза.
  Вечірня пора.
Думки про вчорашню печаль -
Захоплива гра,
В якій перемоги, нажаль,
Таки не буде,
Бо вимкнули світло на зло,
Бо дощ
  іде,
Бо піт
  вкриває чоло.
Буде нічия,
Чи знову поразка й полон,
Жіноче ім'я
Вкраде рівновагу і сон.
Сьогодні вночі
Скінчиться тривала війна,
Сталеві мечі
Убитих потягнуть до дна.
Але не зважай -
Усе помирає. Отож,
Радій і стрибай,
Бо злива не вічна також.

2009-07-03