Не полонез. Ні жидів, ні поляків
Поле не знає. Це поле не макове.
Полум’я... Поле... Примарилось, Якове?
Це з-поза попелу: ”Якове... Яків...”
Там, поза полем, барлоги ведмежі,
Там, поза полум’ям, олово, олово,
Грай, моя скрипонько, сни, моя голово,
Попелом, полем, перейдено межі,
Скрипонька ляже в хустину картату,
Не полонез, не примарилось, Якове,
Олово, олово, поле не макове,
Якове... Яків...Татусеньку... Тату...

1 – 2 серпня 2004, Київ

... пошепки: „Димовища, сірчані
Пломені од мене одведи,
Онде, Отче, пагорби в сюрчанні
Поночі дісталися води,
Онде сон сумирного ягняти,
Голубина злагода, зело,
Кубла і оливини, обняти
Все, що є, що житиме й жило,
Леготи злетіли”. Не займало.
Не було. Не снилося. Сюди –
Онде, Отче, – явлено замало.
Онде, Отче, ондечки. Суди.

17 – 20 березня 2004 р., Київ

... ще невтаємничені... ще ниці...
У прачорній пíтьмі прастоліть
білу прохолоду плащаниці
змученому тілу простеліть.
О, ранкові душі – о, блавати!
Чорний виднокрай заголубів.
Миро зливи буде обливати
в золотім серпанку голубів,
золота ранкова паляниця
за пралісом сходитиме, ось
те, що нам у снах довіку сниться,
те, що нам серпанками взялось,
у блакиті легшатиме тіло,
білино, пір’їночко, війни
понад тим, що відпалахкотіло,
у прийдешнє сяйво Таїни.

6 – 7 серпня 2005 р., Крим

Коли осатанілі зави й зами
Задихано посунуть на пором,
Він житиме папером і пером
Там, де пором заповнено возами.

Він, відданий паперу і перу,
Помітить на поромі три бідони,
Затерту репродукцію „Мадонни”
Й малюнки з краєвидами Перу.

Подумає: „Не переймаюсь тим я,
Що гарбузи – мов купа черепів,
Що повний віз чи плакав, чи рипів,
Коли спекота пропікала тім’я”.

І навіть не торкнувшися пера,
Він вимовить і сам себе послуха:
„Тамтого року тут була посуха.
Та й нині тут посушлива пора”.


Святвечір 2004 року, Київ

Маленька ніч – поміститься в руці.
На небо сходить Місяця величність.
...Залишиш поцілунок на щоці,
і потім ще на крок приблизиш Вічність.
А далі – невагомість без цензур.
Ніхто не вкаже, скільки в небі місця
і скільки ще виносити тортур,
щоб з висоти не падати, як листя...
Маленька ніч... Вона – за оберіг.
Таке буває раз на сотню років.
Зима у решеті гойдає сніг,
щоб потім він озвучив наші кроки.

25 грудня”06

Хвища вгорнула повісмо бараків,
Там, поза хвищею, жевріє Краків,
Грай, моя скрипонько, скрипонько, грай,
Там, поза Краковом, тиха Равенна,
Зграя вовків стрибоне на рамена,
Онде пантрує ще тисяча зграй.
Знову повіяло кров’ю від Ками,
Знову від Ками відгонить вовками,
Що ні про нього не знали, ні про
Це закривавлене шмаття білизни,
Ні про його незагоєні близни,
Ні про його незагойний Дніпро.

13 січня 2004 року, Київ

Усі марноти, всю мороку
забувши там, де пилюга
це кара горлу, кара оку,
побачу Діву карооку,
ту, що вклоняється Пророку,
ту, що до ніг Йому ляга
того незгаданого року,
побачу юрмище, нівроку,
(в досвітній пíтьмі повно зграй),
воно іде поволі з краю
(а я отам, я онде, скраю),
де мла ховає горню зграю,
де ні джерел, ні водограю,
де спрага (онде я згораю),
заграй, кінóре мій, заграй
там, де одвіку і донині
я йду, заграй мені, аби
ранкові роси на гудинні,
гроза і зéла в літній днині,
Ріка... і Схили... й теплі дині... –
з-поза блакитної габи.

17 – 18 січня 2005 року, Київ
____________________________________

Кінóр – найдавніший арфоподібний музичний інструмент
(„Арфа Давидова”).

Юга колихлива довкола вола,
Довкола долини, довкола дороги,
Довкола розколин, дорога вела
До світлого тла, колихалися роги,
Пливло видноколо, суха ковила
Його лоскотала, солона луска
Вгортала дорогу, тоді в огортанні
Здавалось волові, долина пласка,
Долина сліпуча, півтони гортанні
Знаходили прихисток, тінь колоска,
Попереду мріли покручений шов
Посохлого річища, спалена крона,
Здавалось волові, допіру пройшов
Цією долиною Бог виногрона,
У тливі зникали сліди підошов,
Сяйнуло, сліпуче осяяло двох,
Долину, вола, що плуганився кволо,
Де коло розколини чортополох,
Коли окропив колихке видноколо
Цей Бог виногрона, заклечаний Бог.

17-19 січня 1998 р.,
Altenerding

Кобіто Єво, майте чистий спокій –
Допоки Рай муркоче котеням
Вгамуйте свої сльози і заскоки,
Коріться мужу на ім’я Адам.

Варіть йому із ананасів зупу,
Ревнуйте до минулої Ліліт,
Дивіться на господаря крізь лупу,
Цілуйте руки, ноги і живіт.

Бо Ви – з ребра. Так сталося. Буває.
І мертва глина хляпає з-під ніг...
...А Вас дістали харчпродукти Раю!
...А Вам уже однаково, що гріх...

Сестричко Єво, прошу, без істерик,
Це просто нерви, вічність і закон –
Адамів доля – відкриття Америк,
А Ваша – дві кімнати і балкон.

Воно Вам треба?! Сльози і покора,
Тупе чекання ніжної руки,
Дурна надія, що от завтра, скоро
Він прийде – не на ніч, а на віки.

...........
Візьми собі в коханці кума Змія.
Ти ж сильна! Вже не киця, але рись...
Кохай, мала монашко чи повіє,
І трунком, як цілунком, охрестись...

Коли весна цвіте в садах
І вишню снігом укриває,
Коли з небес блакитних птах
Нам пісню радісно співає,
Коли проміння золоте
Зігріє душу від негоди,
А жито весело росте
В колисці щедрої природи.
Коли у дзеркалі Дніпра
Хмаринок чайки легкокрилі
Пливуть під пісню гусляра,
Пливуть пірнаючи у хвилі.
Коли блакитні небеса
Для мрії щедрої відкриті,
Коли всміхається душа,
А серцю хочеться творити,
Тоді, красу земних подій
На полотні малює мова,
Нестримним сяйвом добрих мрій,
Правдивого, палкого слова.

Накриши мені сміху в горнятко,
У настояний липовий чай.
Почалася зима. Янголятко
Принесло мені сніг. Вибачай,
Що світлішає місто так пізно...
На порозі сріблясте Різдво.
Прочиняються двері колізій
У незвідану казку для двох.
Вибачай, що невпевнено краю
Золотистий півмісяця хліб.
Сядь напроти, налий мені чаю,
ранок, променів німб.

Зачарований сніг
і закручений шпилями вітер,
і п'янка білизна
під вигадливі кпини слідів -
і уроча імла
у сяянні неонових літер
над комірками злих,
порохнявих речами, складів.

А на завтра не так?
На Святвечір не зійдуться зморшки
на обличчі осіб,
що упоять собою церкви
і гостини, - і хрип
не полине у "будьмо!" удовжки,
не загубиться смак
благодаті Даяння Руки?

- Ти не наш? - Я не ваш,
не хиткий, не розсійський, - з минулим,
невідомим для вас
щодо міста, в яке не зросли,
де загублений час
біло пересіває заснуле
хворобливо життя,
як свідоцтво - до чого дійшли.

Безкінечна війна
залишила негусто живого,
і не тільки волхвів,
і себе не знайти, - але ж є!
І з таких звичних слів
виростає, як з духу святого -
з року в рік Новина,
і не губить звучання своє!

Де леткий сивий сніг
і захоплений шпилями вітер,
і хрипка білизна,
і неспішні дитячі сліди,
де уроча імла
за юрбою євангельських літер,
і хрестини доріг
у майбутньо-вчорашні світи.


2003

Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
понад полями вивільни вітри.

Звели плодам зливатися в одно,
дай цим плодам ще дві спекотні днини,
дай стиглости, солодкі крапелини
дай обернути на важке вино.

Бездомний вже не матиме житла.
Самотній завше буде в самотині,
писатиме листи свої осінні,
брестиме там, де жовта кушпела
оповила алеї безгомінні.


Париж, 21 вересня 1902

(Rainer Maria Rilke — в перекладі Мойсея Фішбейна)

Хай буде дорога! – розкреслена лезом дорога,
Червоне авто буде міряти ночі і дні,
Вже буде не страшно – ні тиші,
ні снігу,
ні Бога,
Бо в тому авто будем їхать усміхнені ми!

І буде – я вірю, що буде ще! – бабине літо,
І запах грибів лоскотатиме наші носи,
Ми будем сміятись, а може, і мовчки радіти
Від цього шаленства,
безмежжя,
безгрішшя краси!

Ми будемо снідати завжди в ранкових кав’ярнях,
На Віденській площі з руки годувать голубів,
Уголос читати вірші про осіннє кохання,
Кохання-втікання – від міста,
моралі
і слів.

Хай буде дорога! Хай нас не чекають ніколи,
Хай падають яблука на спорожнілий поріг,
Хай зникнуть до біса будинки,
тролейбуси,
школи,
Хай ми не побачим ніколи, як падає сніг!

Кружляє дах, і тінь його кружля,
Сповільнено кружляє кружина,
Йде колами країна мандрівна,
Строкаті коні мчать нізвідкіля.
І поміж них – лошиця запряжна,
Така ж баска, гаряча й норовлива,
За ними палахтить левина грива,
І часом видно білого слона.

А онде олень, він достоту мчить,
Неначе в лісі, хоч сідло на ньому
Й мале дівчатко, вбране у блакить.

Вхопилося за гриву, ще не звикло
Малятко, на якому білина,
Що лев реве і люто шкірить ікло.

І часом видно білого слона.

Летять на конях колами дівчата,
І задорослі погляди чаїні
Десь поза колом, десь у далечіні,
Там, де потойбіч тайна непочата, –

І часом видно білого слона.

І все летить і гасне потаймиру,
І крутиться подібно до мари.
Ці барви, вогняну, зелену, сіру,
І профіль цей ще видно до пори.
І усмішка, народжена допіру,
Сліпуча і змарнована для виру
Сліпої та задиханої гри.

Зима дійсно, не люта,
Легко вдягнена, взута
У старі черевики,
Всюди - латки великі...
Крок ступлю - і боюся, -
Розірву - розревуся!
Упаду - розіб*юся,
Не здійсню - не здійснюся...
Зима справді не люта...
Не забуть - не забута,
Відпусти, - бо прикута,
Не впусти, - бо отрута!
А колись(ти відчуєш!) -
Замете, залютує,
Защипає морозом,
Слизько - крига(серйозно!)
А колись - ти побачиш
Завирує, заплаче
Снігом, дивом заметом,
Льодом справжнім, не мертвим.
Світлом сонця заплута.
Зима - люта й нелюта.
З світлом сонячним друже
Зима - люта й не дуже...

Я просто вимкну тебе, як радіо
І новий день зустріну радо я.
Самообман. Життя - розлука.
Обридла тиша. Мовчання. Мука.
Ти просто вимкнеш мене, як радіо,
І все мине. Прости, насправді я
Давно вже в курсі - тобі страждається,
Не вимикається, не вимикається!

Я вас Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.

Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє з вами балакати,
Дивитися як день квітневий точиться,
А може, й плакати.

По-осінньому хмари пливуть,
По-осінньому вітер кигиче...
У далеку лаштуючись путь,
Чорна галич злетілась на віче.

І весь день в берестках стрекотня
Все полохає хмари високі,
Безгоміння осіннього дня
І мій спокій...

Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці.
А виріс мрійником серед гаїв на Пслі...
Та від минулого тільки шкільний Горацій,
А про майбутнє - кілька тисяч слів.

Колись наважусь - заплющу серце й вуха!
Мета однакова - чи ця чи та.
Ах, про майбутнє все я переслухав,
А про минуле все перечитав!

Де коноплі були, - батарея.
За клунями чати.
Може, "Портрет Доріана Грея"
Прочитати?

О, мабуть моє! Для тебе! -
Тисячі слів подужав! -
Нащо ж в'їлися до самого серця
між ребер
Кулі та нужа?

Зустрів кулю за лісом.
саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба проголосила...
Невеличка дірка поміж ребер...
Ну звичайно, - краса і сила!
Marche funebre!

Сідало сонце. Коливались трави.
Перерахував кулі, - якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий!-
З-під однакових стріх.

Не схибить куля - не стогнатимуть довго.
Подивилися, - поле! Ромен з трави...
Передній, мабуть ходив, - так човгав:
Черевики скривив.

Сховалося сонце. Сутеніло помалу.
Час би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
- Усі.

Уночі його вели на розстріл,
Хтось тримав ліхтар мов смолоскип,
На неголенім обличчі гострі
Волоски…

Віддалік немов цілком байдуже,
Офіцер димок цигарки плів.
Тільки неба хмарний, темний кужіль
Чув нудне і коротеньке – плі!

Відбулось. Мета моя далека,
Я такої смерті не боюсь!-
Зійде кров, немов всесвітня Мекка,
Для твоїх майбутніх синіх блуз!

Сентиментальний тихий полонез, -
І раптом вся приникла до роялю…
Не треба сліз, моя далека Галю!
Усе загоїться, забудеться, минеться,
І я піду – життям ця необхідність зветься,
Піду в далекі тихі хутори…
Чи ви згадаєте мене у Відні?
Ніхто, ніхто мені не говори,
Що є серця якісь близькі і рідні!

…бо ти мені вічний, як вітер, що дихає в скроню...

Любов, безпросвітна, як втома – і майже пречиста...
Лягають сніги, і крихке огортає безсоння
Твердині і храми, прохромлені зоряним вістрям.
Бо ти мені жало, що – шалом у жили і груди.
Всього лише грудень. Півсвіту зсудомило кашлем.
...А я вже забула усе, що лиш можна забути.
А я вже забула... Але – не повіриш...

Як... важко...

Не варто питати засніженим пізнім зітханням –
зіткали таке полотно і не плач, а плати,
за те, що судилось. Судинами ринви рвуть камінь
важкого повітря, і вітру, мов смак кислоти.

Забути, як бути, і бігти облудою буднів,
віднині мені дивуватися годі на дні.
Чужою тобою спасати провулки безлюдні
у ртутному грудні чи вже не у ньому – над ним.

Писати птахами короткі послання, щоб після,
не маючи шансу спинити дрижання руки.
У річці листком наближаюсь, де більшають числа...
Усе зміг простити, окрім оцієї ріки...

І це звершилось – видали патент
злітати вниз і падати угору,
аби вдавати засланих в Едем
опісля перевірки слуху й зору,
уражених коханкою-весною,
коли здаються воїни без бою,
і п’є душа очищені дощі,
які, мов смерть, не сплутати ні з чим.

Вбиває жовтень. Жовта кров околиць
із вулиць пам’ять вивільнить для нас,
допоки вічність холодом оголить
всю безліч ніжних дотиків і назв,
що має тіло, як останній досвід.
П’янкі слова нестворено і досі
і відступаю глибоко ув осінь,
де вже ніхто... нічого, де вже зовсім...

Голублячи вві сні жіноче сонне тіло...
Л.Талалай

Голублячи вві сні жіноче сонне тіло,
Пробудження її – на рівні мрійних вій.
А хвиль пружних туман на простирадлі білім
Волосся запашне лоскоче вітровій.

Лиш зоряна сурма останнього польоту
В колисці золотій – народжена сльоза.
Волоссям доторкнусь. Та що ж настане потім?
На заспаній щоці – неприспана гроза.

Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
ти камінь, що не вкублиться ніде,
ти прокажений, мавши калатало,
ти той, що з ним навколо міста йде.

Твоє ніщо це те, що має вітер,
і славою не вкрита нагота;
сирітську одежинку час не витер,
вона, прегарна, досі пригорта.

Ти бідний, наче зарід, наче плід,
задушений у стегнах ніжнородих:
дівча вбиває в лоні перший подих,
бо зародові дихати не слід.

Ти бідний; наче прóливні зугарні
напровесні, що ринули на дах,
і наче у довічній буцегарні
непогамовні подуми невдах.

І наче хворі, що лягли інакше
і вже щасливі; наче квіти в голій
жорстві, на вітровищі, поміж колій;
як повна сліз долоня, бідний ти…

Щó проти тебе та замерзла птиця,
той пес, який шалено зголоднів,
ті, хто спромігся самозагубиться,
і та скорбота звіра, де ступиця
і звір забуті на багато днів?

І вся жеброта, зморена і зморна,
що проти тебе у твоїй судьбі?
Вона — дрібні камінчики, не жорна,
та змеле дрібку борошна собі.

Ні крихітки, ні дещиці, ні тіні,
злидарське рам’я хто ще залата;
трояндо злиднів у цвітінні,
ти в сонячнім палахкотінні
сяйна лелітка золота.

Ти є безрідник, ти в пустинні,
тебе відринули світи:
не залегкий. Ти виєш у хуртечі.
Ти наче арфа, той ламає плечі,
хто в це звучання хоче увійти.

Він підіймався вгору між олив
невидний, сірий, він у сірім листі
чоло, припале пилом, похилив,
занурив у долоні попелисті.

По всьому це. Кінець. Я мушу йти,
сліпма торкати куряву негожу,
велиш казати, що існуєш Ти,
а я Тебе надибати не можу.

Надибати не можу. Ні в собі,
ні в камені не можу, ні в юрбі.
Не можу. Я самотній, далебі.

В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О стид напоготів…

Відтак розкажуть: янгол прилетів.

Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла,
шелéснула оливинами, учні
неподалік поснули невідлучні.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла.

Звичайна ніч, нітрохи не відмінні
від неї сотні інших, онде пси
дрімотні в незворушному камінні.
Ах, ця скорботна, що чекає нині
повернення ранкової роси.

Бо вже ні янгол, ні великі ночі
до цих молінь не вернуться, бо вже
самозагублених ніхто не вбереже,
бо їм чужі напучування отчі
і мáтерине лоно їм чуже.

Пливе у тузі нез'ясовній
у тьмяно-цегляну надсаду
нічний кораблик негасимий
із Олександрівського саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над головою своїх любих,
між перехожих.

Пливе у тузі нез'ясовній
бджолиний хор сновид і п’яних.
Світлину у столиці сонній
чужинець робить снив різдвяних,
і виїжджає на Ординку
таксі з сумними сідоками,
і мертвяки зійшлись для знімку
з особняками.

Пливе у тузі нез'ясовній
співець печальний по столиці,
стоїть при гасовій крамниці
двірник печально-круглолиций,
спішить по вулиці самотній
коханець сивий і красивий.
Весільний поїзд опівнічний
пливе в журі непояснимій.

Пливе в імлі замоскворєцькій
плавець недолі випадковий,
тиняється акцент єврейський
по жовтій станції печальній,
і з любощів у нерадіння -
під Новий Рік і день недільний, -
ступає миловидна краля
в невикритій своїй печалі.

В очах пливе холодний вечір,
тремтять сніжинки на вагоні,
морозно вітер, блідий вітер
червоні огорне долоні,
і ллється мед огнів вечірніх,
і пахне солодко халвою,
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік на хвилі тужній
помежи гамору міського
пливе в зажурі нез'ясовній,
немов життя почнеться знову,
і буде сяєво, і слава,
удалий день, і доста хліба,
немов життя піде направо,
узявши вліво...

Розчавлене медуззя кленопаду —
В калюжах крові – скибочки відрад.
Вощане лоно з прожилками зради…
– Чого ж ти хочеш, втомлений Пілат?

Осінні вина згіркли від розпуки…
Тваринна втома…Пий, мовчи і плач…
І хризантеми жалять голі руки
В оглухлих храмах мокро-сонних дач.

Зміїна мудрість, випещена в зраді,
Вповзе пітоном в шкаралупу днів…
Блаженна тиша перших сльозопадів!
– Не плач, Пілате. Він тебе простив.

Лине сніг біля вікна,
Дзвони дзвонять вечорові,
В домі все напоготові,
На столі всього сповна.

Хтось, мандруючи в імлі,
Доторкнув кільце ворітне.
Древо ласки злотоквітне,
Спивши зимний сік землі.

Мандрівник іде углиб;
Ґанок болем кам’яніє.
В чистім сяєві ясніє
На столі вино і хліб.

І біль удрузки, мов зелену пляшку!
І кров у горлі тепла, аж пече!…
Твої слова мене, як неваляшку,
Навідмаш б’ють в заплакане лице.

Істерика. Банальність епілогу.
Стоока совість – реготом: “Не руш!!!”
Звичайний нежить. Ожеледь. Дорога.
Лише б не розревітися…бо туш…

Заливався світанок пташиною,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщиною,
Видихаючи прожитість літ.

Пробігали роки краєм пам`яті,
Все з дитинства збиваючи лік.
І думки посходились прокаяті -
Ще без смаку... та з тілом калік.

Від обійм Чужина - матимачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
У подолі нажитого лантуха
Вишиванка, що в хрестик, злягла.

Не кричу, не охрип, я не вигорну
Попіл серця... За крок до межі
Видихаю прожитість всю приторну,
Задихаюсь у тім, що чужий.

Знову ніч... Сон старий... Просипаюся.
І вікно на очах прикраша:
То не сніг... То лиш цвіт... Осипаюсь я.
Вкрита в біле, ясніє Душа.

22 Грудня 2006

Не виходжу надвір, коли сильно дощить.
Там чекає на мене самотнє Нещастя...

Розіллю молоко, поскидаю ковші,
На яких викарбовано долю і страсті.
На монетах моїх — чорно-біла печаль,
Тихий смуток і біль, що буває одразу,
Як повіриш у чудо, — спадає вуаль
І лишається слід недопитої фрази.
Недопитий коньяк. Недопите життя.
Повсихали сади, відлунали акорди.
Залишається послід сухого сміття
Від прожитого дня за два метри від фіорди.
Колискова з минут, невблаганних годин,
Чудернацьких років і ще трохи кохання.
Проживаю роки — ніби йду в магазин,
А виношу в руці громіздке заклинання.
Недопите життя. Недопитий коньяк.
Пропливає мій день синім лайнером долі.
Я не воїн, не маг, не король, не батрак,
Я — це я. І ніхто. Два діези й бемолі.
Моя музика слів на пероні зі снів.
Я один — мов вокзал. Недопита подія.
Дві монети в кишені, і час, що зопрів,
У руках чародія блаженно радіє.
Екзальтований звук випадкових машин,
Каравани очей, тільки пара там зайві.
Випливає із пляшки потуплений джин,
Я віддам його ківш у потрушенім сяйві.
Я віддам цілий світ за нескорену мить.
А всі інше — беріть, віддавайте по світу.

Десь в цім світі в печері є Щастя, що спить
І чекає вві сні на Нещасну кобіту...

Манжети вічності вдягла моя країна.
Її могутності ніхто не подолає.
Для неї сонце найяскравіше сіяє.
Мов едельвейс, на цілий світ вона єдина.

Намисто з перлів укриває білі груди.
Вінок терновий русу косу прикрашає.
Вона то плаче, то стражденних утішає.
І розливає срібні посмішки усюди.

На Україну повертайтесь неодмінно.
Живим вогнем нехай в серцях вона палає.
А поруч янгол - дух свободи - хай літає.
О, будь же вічна на землі, моя країно!
2.06.02

Несамовито - самота
Пройдеться холодом по шкірі.
Ти - саме той, я - саме та,
І ці інстинкти - дикі звірі...
І ця безодня в відчуттях,
Усі ці схованки і втечі;
І той рожевокрилий птах
Голодний птах - то ти, до речі!
Невиліковна самота
В моїх - чорнилами - малюнках,
В твоїх прочитаних думках,
У недарованих дарунках...
І ця - не перейти! - межа,
І ця заплутаність фатальна,
Здається, не моя - чужа
Оця історія банальна!
Несамовита самота
В очах невиспано-повільних.
Летить рожевокрилий птах
Над божевіллям божевільних.

1
Твоя адреса – третя хмара зліва.
Пустий конверт її наздожене
Якраз тоді, коли остання злива
Дбайливо вкриє оловом мене.

Ти засумуєш,
Кинеш погляд долу,
Де у підніжжя Божого престолу,
Я вже дійшов уявної межі,
І у води навчаюся німіти,
Бо як обступлять літери-наймити,
Щоб я не видав те, що ми чужі.

2
Antanta-Осінь досі не розбита.
Я серед тих приречених бійців,
Що неодмінно сплатять грудню мито
За жовту кулю в скроню при кінці.

Його здобутки:
Щерблені листочки,
Один каштан для себе, три – для дочки,
Шифровані кленові письмена,
І – суто справедливости заради –
Щоденник по тридцяте листопада,
В якому всіх загиблих імена.

3
На білій мапі зовнішніх відносин
Я півземлі безболісно відкрив:
На північ – я,
На захід – ти і осінь,
На схід – слова,
На південь – Море Рим.

А по краях лишились білі плями –
Уявними лісами і полями,
І сто доріг, котрі не до, а від:
Дрібних зірок, украдених тобою
Із неба над моєю головою
В коротких снах про Вінницький повіт.

4
Коли зійдуться грудень, січень, лютий
Тримати змову ради холодів,
То першим гостем може й лютий бути,
Бо саме з ним я б випити хотів.

Мені, звичайно, будь-яка різниця,
Чи то вживу, чи може тільки сниться –
Червоний ніс у сизому вікні,
Один з братів накриє землю білим,
Прийде Снігурка з Дідом-педофілом
Й наллє горілки синьому мені.

5
Мій VIPпартер сьогодні на підлозі:
В театрі „Стеля” – п’єса „Неземне”.
Вже другий акт, а я не в темі й досі,
Хоча не це пригнічує мене.

А те що ніч ходила в світ на лови
І вполювала полохливе слово,
А я його для тебе не зберіг.
Тепер лишилось місяць розігнути,
Обох обмити, в біле зодягнути,
І закопати вранці під поріг.

6
Я п’ять пташок піймав собі на зиму:
Двох горобців і трійко снігурів –
Можливий сум ділити навпіл з ними.
Хай вибачають...
Сам би я здурів.

Бо цю біду зимою не назвати.
Моє натхнення б’ється в стіни з вати.
Від писанини пухне голова.
А санітар – безсніжний сучий грудень –
Штовхне назад, ввігне коліном груди
Й гидливо витре спінені слова.

У твоїй поблажливості повільно пливуть срібні Євангелія.
Страшно не від забуття свого народження чи ненародження.
Чи, взагалі, не страшно?
Апатія наздоганяє тоді, коли нічого не лишається позаду;
Ти відчуваєш її і торкаєшся брами,
Як сонце, розбите на безліч сонць.
Намагаєшся склеїти розкидані витвори тиш,
Абсолютно все, аби не помічати свою нікчемність
У дрижанні порожнеч, утіканні від стель і підлог,
Намощених мохом неба.

Цей мотлох, захований глибоко в нори
Застуджених горлянок.
Це тільки отут, де стискається ціле,
Де б скільки не зичив собі помирання на людях,
Починаєш тяжіти до перетворень
В голодну самотню собаку.
Все зовсім інакше і інші тепер причини.
Оговтаєшся – і знайомих нема орієнтирів,
І різко континентальний клімат,
І метафори – зворотній бік спрощення.

А коли знайдуть недосконалість,
Створену наприкінці якогось століття,
Щось невловиме зміниться
У пошматованому повітрі, у назві штучно створених рік.
Радієш, бо не буде тебе там,
між просилених у різні речі спогадів,
Теплих на дотик, незнайомих на смак.

Світ, мов замах на тебе –
Так млосно від близькості чергової війни поколінь.
Раптово збагнеш – і зміниться ритм серцебиття,
І засохла луска на обличчі віддзеркалить все інше,
Не віддзеркалене до другого пришестя.
І старість стоятиме поряд, очікуючи припливи,
Як дарунок –
у божевіллі називати усе своїми власними іменами.

І ніяких образ, бо не можна чекати довше,
Аніж про те знати, приховуючи за спиною поле і прірву.
В усякому разі
вже не хочу ні добра, ні зла, ні доріг, ні земель,
Ні того особистого щастя, що призвело до апокаліпсису.

Твоїх філософій зерно проростає крізь тіло.
Нові усвідомлення сили, що йде від Прозріння
стирають минуле. Лишається аркуш набіло.
І пензель малює початок нового творіння.
Від сумнівів попіл розвіяний. Спалене місто
Самотності, де кожна хата холодна і крайня.
...Слова, як проміння, наповнюють сонячним змістом,
цілують теплом, контролюючи ризик згорання.
Так легко...Так просто...І жодних тобі церемоній.
Стою на землі, одночасно злітаючи вгору.
Єднаючи сили Добра і Небесних Гармоній,
виходжу за межі раніше закритого двору

......................З ТОБОЮ...............

15 грудня”06

Душать мене ці чотири стіни,
Вмирає мій голос крилатий.
Ніхто не почує, стогни-не стогни,
Не визволить з клітки-кімнати.

Ці стіни холодні вже мокрі від сліз
Самотності, відчаю, болю.
Поламані нігті, - життя мого зріз -
Як память про битву за волю.

Зачинені двері у шрамах, синцях,
Мене не бояться, ні. Звикли...
У втомлених враз постарілих очах
Перлинки надії вже зникли.

Та я не бажаю повільно згнивать,
Так хочеться трішки пожити.
Я хочу безмежність повітря пізнать,
Всю легкість, на крилах летіти.

Маленьке вікно розібю без жалю,
Напюся повітря - спянію.
І кинуся вниз... - я літати люблю!
Дарма, що літати не вмію!

O how can I be blythe and glad,
Or how can I gang brisk and braw,
When the bonie lad that I lo'e best
Is o'er the hills and far awa!

It's no the frosty winter wind,
It's no the driving drift and snaw;
But aye the tear comes in my e'e,
To think on him that's far awa.

My father pat me frae his door,
My friends they hae disown'd me a';
But I hae ane will tak my part,
The bonie lad that's far awa.

A pair o' glooves he bought to me,
And silken snoods he gae me twa;
And I will wear them for his sake,
The bonie lad that's far awa.

O weary Winter soon will pass,
And Spring will cleed the birken shaw;
And my young babie will be born,
And he'll be hame that's far awa.

***
Африка – смолоскипи скрапували,
Де під мул заповзати Нілу.
Де папірус чекає запалки –
Порятунок оскаженілий.

Африка – мільйони сумнівів...
Піраміди біжать... А зблизька...
Колісниця летить красунею –
Босі ноги і гола кицька.

Шкіра вимащена в олії та
Очі сажею всім підведені.
Африка, що наболіла так,
Відіграла свою комедію.

Той, хто пил у пустелі дмухає,
Не зважає, знесе куди його...

Африка – перероджені мумії
У палацах безмежних Києва.

Не чекаю сюрпризів
Бо все вже давно передбачене
Бо одні і ті самі карнизи
Я бачу крізь сон
Напророчене все і зневажене
Загнане, втрачене
Як один і той самий
Штампований всоте талон.
Не сюрпризи потрібні мені
А захопливе збудження
Дрижаки у колінах
Ніким не оспіваний страх
Мені треба того
Що несе із собою розлучення
Трохи сорому в твоїх
Давно загрубілих очах...

всіх тайн розплавлено печать
свинцеву
в відбитках лінії мовчать
кінцево

спресовані від тиску літ
події
для всіх наступних поколінь
надії

історій давнє джерело
у злитку
в мягкім металі проросло
у квітку

хто пояснити зможе суть
правдиво
чому квітки отак ростуть
як диво

хто зможе істину знайти
єдину
лиш тільки ти кохана ти
людино

Грудень, 19, 2006

Від неї віяло самотністю,
від неї пахнуло дощем;
вона стояла понад небом
босоніж. Весь життєвий щем,
складався з певних алгоритмів
та із навіянних зображень,
життя скоцюрбилось від зливи
якихось непотрібних вражень;

стара циганка відвернулась,
набивши люльку тютюном,
не ворожила їй. Сказала,
що новий місяць за вікном;
тоді пішла вона босоніж,
в кишеню заховавши щем.
Бо що ж кохання? Як від неї
нестримно пахнуло дощем.

...І світлі вісті – на поріг.
І небо ллється у долоні.
Ти ходиш так, як перший сніг.
А кроки інших – вже сторонні.

Я їх не чую. Не мені
шукати в них тайнопис тіла.
Бо по воді і по вогні
я вже пройшла. І вже злетіла

в Твої обійми...У думки,
котрі цілують і підносять...
І почерк Божої руки
душа впізнала...

...Відбулося...

13 грудня”06

Третє зречення котиться: «Ні, я не з Ним».
День, як інша зупинка, ідеш помирати.
Невідчутно старіший, П’єро, білий мім,
в іншій зоні погодній чужої розради.
Аби довше спинятись, спиватись на зло,
учепившись за яблуко пізнього літа
трохи довше за вітер, щоб далі неслось
дратівливе повернення ніби у квітень.
Крок зробити, де пам’ять — прим’ята трава.
Крім цитати, ні слова — хай тиша звикає.
Втратиш речення, решту...
Та врешті — стривай...
Це є пастка твоя, це є доля, це — камінь...