Над тендітною квіткою
налягали сніги,
був підсніжник розвідником, –
а навкруг вороги.
Сам собі він і армія,
сам собі командарм.
У зими відвойовував (?)
свій весняний плацдарм.

Волошкова зима. Ну а скільки її в нас було?
Місяць… тиждень… чи день, а можливо, всього лиш година.
Ти навиліт пройшов, і опісля - усе замело,
Й обірвалося щось… лиш в зіницях німе: в чому винна?!

«Буде жити, – сказали - та рана не дуже страшна».
«Буду жити…» - подумала і посміхнулася косо.
І здається, живу, та чомусь уже котра весна
Не приходить і спокій мені не приносить.

Все сніжить і сніжить... Люди, людоньки, як зимно тут!
Моє серце німе, очі згаслі, а руки холодні...
Він навиліт пройшов – після цього уже не живуть…
-------------------------------------------------
З неба сиплеться час білим інеєм на сиві скроні.

18.02.08

Стих ненаписанный дрожит,
Любовь ненужная горчит,
Тень нерождённого ребенка
Цветком оторванным болит.

Дурень зустрівся тобі – позабудь,
Коханий не любить тебе – позабудь,
Захід і світанок – це справді безцінне,
А решта все – попіл, міраж, позабудь

Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев'я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
                    зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та й скаже: – Ось вона,
               та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,
він виві тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
                   дружиною Полетики,
годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
                   Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,
                   царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно – генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.

Я просто жінка. З попелу і вітру.
З неспокою. З шаленого дощу.
Я землю розмиваю.
Сонцепасма рясніють на мені.
Я не кричу.
Проб'є 12, видерусь на стелю,
Впаду на тебе з тої висоти.
Якщо ти сни прикличеш невеселі,
Тоді в артерію залізу до весни.
І буду в тебе я довічним гостем,
А по жнивах покличу у стерню.
Підлию сонце, чи дощем, чи воском.
Додай коханий перцю і вогню.

*
Кохати акторку – голубити весни взимку,
шукати відлиги і розмаї на фотознімку -
за чарою "чері" гортаючи мізансцени,
як звершення у найпублічнішому будинку.
*
Запасти на панну з життєвої мелодрами?
І мучитись нею, відірваною від мами.
Переживаючи за меблювання і крами,
зливатись в однакове і все тими ж місцями?
*
А стріти читачку поезій! - і серцю дзвінко!
І тихі сусіди кидатимуть зори на стінку.
І ліжка експрес на світанку, як на зупинку,
зі сну повертатиме знову в її хмаринку,

Щоб далі душею і тілом плести злиттями
не тільки взаємини, але й природу тями.
Аби і утомлені після наснажень вени
лише помагали складати „люблю” з очами.


2008

* * *
Затим, як ніколи, торкнулася зором,
і втратив я розум, і втратив я сором.
А ти посміхалася з тим ще докóром,
мовляв, тільки мріям пасує decorum.

* decorum (лат.) - пристойність


Veto
І досить - більше не займай.
Мені ж на пари. Совість май!
Ти думай, мрій, палкі складай
в уяві візії! Стрив...Ай!..


***
(За мить до виходу на "біс")
Це ключик до кожної, завше жіноча уява
доліплює образ, - і вся Дон Жуанова справа:
мовчати промовисто, перехопити ментально,
і вчасно піти, зрозумівши - скінчилась вистава.


* * *
Самотня жінка? Небеса, вкажіть дорогу!
Із тіні, полум"я, ефірного чертогу,
зійду до неї із букетом і "Мартіні",
бо де самотність наша, там самотньо й Богу!


* * *
Допоки форма точить обриси лямурні,
вмерзає вміст тверезий у верхів'я Горні.
Тому скоріше, моя любко, наливай,
аби розтанули у небі хмари чорні!


* * *
Мої люб'язні Попелюшки,
я меду з'їв лише геть трішки,
а ви мені вже назбирали
із кращих згадок суму діжки!

2009



* * *
Не відрізняючись од більшості братів,
я бачити красу твою хотів.
Та на відміну від розніжених мужів
не тільки під батистами мужнів!
2008


* * *
Нехай і кришталю твого торкався,
і хмелю з нього пив, брав і набрався,
та не розбив! О дівчино хрупка,
пізнав тебе, а правди не дізнався.


* * *
Знімаю ваш листопадовий светр
і осягаю кожен міліметр!
Хто вічності відтворить це точніше,
аніж філософічний Демон-метр?


* * *
І мудреці не гребують коханням,
і їм так само за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням.


* * *
Не дивує оте, як сліпі мудреці
сперечаються, що там у них у руці -
але й зрячі уми і провидці-митці -
бачать різно жінок під одні манівці!

2008

Як під стіл ще ходила я пішки,
Батько вчив рахувать мене трішки.
Не гни ні спину, ні колін —
Один.
І на вітер не кидай слова —
Два.
Вір у любов. У любові рости —
Три.
Із людьми живи завжди у мирі —
Чотири.
Хай образи твої не болять —
П'ять.
Зло тобі ані брат, ані гість —
Шість.
Поділися з біднішим усім —
Сім.
Не дивися погордо, із висі —
Вісім.
З віком, доню, умітимеш ти
Рахувати твердо
до десяти ...
***Віталогія — річ непроста,
Я ще вчуся лічити ...
До ста ...
*** Віта —: життя (з лат.) Логос — наука (з лат.)

Від ялинки пахне зайцем.
А коли пухнастий сон
покладе на очки пальці,
у куточку то не слон,
то не мама, і не татко,
і не лікар Айболить -
то м'якеньке лісовятко
шоколадом плямкотить.

Синьо-синьо, пересиньо
за підсиненим вікном,
пахнуть снігом апельсини
і сопе у шафі гном.

як щасливі люди
їдять борщ
перуть шкарпетки
спиняють маршрутку
витирають носа?

не ті
на яких щойно вилили
дозу щастя
а ті
в яких проміння
з очей сиплеться
яких вікна не дратують
ні ззовні
ні зсередини
ні нервом по склу
які з Богом під руку

то як вони
ходять слизькими вулицями
дивляться новини з війнами
воюють із новими серіалами?
вони ж під руку з Богом
як їм нахилятися чистити черевики?

люди
зі жменями проміння
з очей
ходять на медогляди і наради
не таких як вони
і не про того хто під руку
і навіть не про голодних
дітей місяця

про дітей вони знають
стільки ж
як про собак
є хатні
є не дуже
є ласкаві
є кусючі
а є ще ті
що ночами виють на місяць
наївні
думають там живе Бог
а він же ось
під руку
а який Бог на місяці?
на місяці живе
собачий голос

Така чужа,
тобою не приручена
ця осінь,
ця зима,
ця заметіль.
Ішла до тебе,
піснею озвучена
ота весна,
що міниться у біль.
Ти не питай,
чому зірок кораблики
по морі неба
більше не пливуть.
Ця осінь...,
що була
тобою зваблена,
уже пішла -
її не повернуть.
Так в просторі
тебе знайшла і втратила.
Й ніхто не скаже,
бо не зна звідкіль
прийшла,зірками
і дощем полатана,
ця осінь,
ця зима,
ця заметіль.

Я їду додому, я їду додому
У рідне село.
До мами, до тата, до рідної хати…
Якби ж так було!
Батьки були б раді, батьки були б раді -
Збулись їхні сни!
Але вже не в хаті, давно вже не в хаті
Обоє вони...

Дорога додому, дорога додому,
Бруківка стара…
А я у думках, не сказавши нікому,
Біжу до Дністра!
Щоб душу омити і тугу лишити
У чистій воді
І вбігти до хати, де батько і мати
Ще молоді!

Дорога додому, дорога додому
Така непроста…
В холодному небі самотній лелека
Летить до гнізда,
Де він народився, де ріс, де підвівся
У перший політ!…
…Долаючи втому, я їду додому
Крізь марево літ!

Багато в світі є доріг,
Поїздив я чимало!
В дорозі бачив перший сніг
І як весна буяла!
Багато в світі є доріг,
Та лиш одна дорога
Веде на батьківський поріг,
Але… нема порога!
2000

У нас весна, Надієчко, весна!
Крізь сніг росте трава, крізь серце – вірші.
Неспокій утіка, печаль мина,
Не знаю – це на краще чи на гірше.
Душа під щедрим сонцем ожила,
і тіло забува зимові болі.
О, як чекала довго я тепла,
Як мріяла, щоб вирватись з неволі
і самоти, і болю, і зими...
Не раз надія відганяла відчай.
і ось – весна! І радість б’є крильми,
і віриться, що так вже буде вічно...

Ходить містом біла Пані
У мережанім жупані.
Сипле сніг з-під довгих вій,
З нею в парі вітровій.
Розмальовує віконця,
Та чомусь боїться сонця
Тільки лиш воно пригріє,
Наша Пані враз німіє.
Тане срібне покривало,
Що ночами вишивала,
І течуть, течуть струмки
У озера і ставки.
От попробуйте, малята,
Цю загадку розгадати.
Хто дарує білі барви
Нам без пензля і без фарби?
Хто без молотка майструє -
Замки снігові будує?
Хто та Пані гордовита
Інієм сріблистим вкрита?
Холоднішої нема!
Ну, звичайно, це? (Зима)

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не переплисти
Цей безвідрадний морок невідомий.

Відсіль немає знаку вороття,
На денці серця тенькнув жаху шеляг.
Навіщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолітного пришельця?

Навіщо карбував я тут сліди,
Слізьми омиті, кров’ю і потами?
Дорого, ти прихід мій пережди,
Тоді й відхід відбудеться не з нами...

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не переплисти
Цей безвідрадний морок невідомий.

На сході сніг, на заході імла,
Отак і живемо серед негоди,
На голки рим нанизуємо сходи,
Із вірто-ніжності будуємо слова,

І, полонені магією скла,
Все граємо у пристрасть і сумління,
Забувши про байдужість павутиння,
І шоу все трива...трива...

І
Перший день весни
У закутку землі!
Зустрілися невипадково ми.
Сиво сипав сніг.
І квіти відцвіли.
Та нас накрила весняна любов!
Була вона до нестяму красива!

Красиво!
Увійшла до мого ти життя.
Красиво –
Ти із нього і йдеш!
Розпанахала, граючи, душу,
Наче іграшку, кинула в стужу
Бідне серце моє!

ІІ
В перший день зими
У закутку землі
Негадано так розійшлися ми!
Журно сіяв сніг.
Де квіти відцвіли -
Нас відпускала весняна любов.
Та ти була до нестяму красива!

Красиво!
Ти в моє зазирнула життя.
Красиво –
Ти із нього і йдеш,
Розкривавила, граючись, душу,
Наче іграшка виживе в стужу -
Бідне серце моє!

ІІІ
Так пішла любов,
Й замела зима.
Недовгим був сезонний наш роман.
Та все було до нестяму красиво...

Красиво!
Ти ввійшла в моє грішне життя.
Красиво –
Ти і з нього ідеш!
Розпанахала, граючи, душу -
Та не іграшко́ву й байдужу, -
взя́ла серце моє.

Ех! :)
Бідне серце моє!!

Твій золотий, сліпучий ювілей
Припав якраз
На перший бал достиглих полуниць -
І стільки фраз
Крізь гущу квітів!.. Я упав би ниць
Перед юрбою внуків і дітей,
Що не мої...
Та я вертаюсь - що то доля зла! -
У ті краї,
Де втричі менше ягід і тепла,
Де втричі більше снів і добрих фей,
Де тільки ти
Могла всьому на світі дати лад!
Але... Прости,
Я мав прийти ще двадцять літ назад...

Мені в долоню стукало дитя,
Воно мені давало знак: Я є!
О Господи! Благослови життям
Оте створіння крихітне твоє.

Бо така у мене робота -
Любити ваших майбутніх мам
І у їхніх круглих животиків
Стетоскопом запитувать: як ви там?

Мені в долоню стукало дитя...

Як ви там, малесенькі, чуєте?
Як ти там, ангелятко безкриле?
А у відповідь раптом: «Рятуйте!
Моя мама мене розлюбила!

Вона більше мене не хоче.
Ні, вони мене більше не хочуть.
А у мене блакитні очі.
Ви скажіть їй, я — син, я — хлопчик.

Я на старість її догляну,
Буду добрим, ніжним, уважним,
Я — ваш син. І мене не стане?
Мені страшно, матусю, страшно.»

Мені в долоню стукало дитя...

Хоч воно й не театр, а драма.
Що я можу сказати жінці,
Що п е р е д у м а л а бути мамою,
А намірилась стати вбивцею.

Що їй Бог? Вони з Богом на ти.
Що їй люди — лиш свідки злочину.
Що я можу? Лиш вірші. Прости
Нас усіх, ненароджений хлопчику.

Мені в долоню ще стукало дитя...

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Були б вони кощаві й рахітичні.

На лузі споглядаєш квіточки,
Не знавши, що стокротки то – їй-право!
А на ставку – тобі це невтямки –
Не зілля, а клечається купава.

Й вільшанка – це ж таки не горобець,
І гаїчки – лиш на загал синиці.
Й трава – не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар і є мітлиця...

І віхола, завія, заметіль
З метелицею й хугою сліпою –
В поезії таки не самоціль,
Бо є ще хуртовина із курою,

І хвища, й завірюха, і пурга,
Зав’юга, шквиря, курява зі снігу,
Оруга і буран, як пилюга,
Поземок, хурія, охиза і хурдига...

Здавалося б, то зайве нам, – прецінь
Є втіха навертати в діалекти.
Без слів таких життя було б мов тінь –
І не спасли б „гламури” та „респекти”.

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Слова це всі народні й поетичні.

Дай Боже,
щоб розгледіти зумів
Обранець твій
крізь морок гострих слів
твою таку палку та ніжну душу,
яку самотність п'є...

Щоб поруч не пройшов, бува...
І щоб зненацька очі
не засліпили йому слова
порожні, злопророчі

О,Боже, поможи!

Фіолетовий захід блакитних очей, —
ваші руки, що в'ються, неначе лілеї,
ваші губи, ваш погляд, — не знають лакеї,
скільки випили очі ці смутку з ночей.
Самотинно луна від похилого смерку
огортає диван, а на ньому — портрет,
незабутнього маршала пристрасний лет,
ну і ви, що вдивляєтесь собі в люстерко.
Холод теплих долонь, наче листя трави,
він рукам надає запашної принади.
От і все, я зриваю ці грона бравади
і іду собі в ніч, на добраніч... Лови

Безликое утро
серым холстом
заползает
в подрамник окна
падать в любовь
не больно
на острые камни
добра
падать не страшно
если
струна еще держит «си»
милая, знаешь,
это игра
Времени
Воли
и Сил…

***
Убивают
те, кто любят,
потихоньку
наслаждаясь
красотой
твоих вибраций
между Солнцем и Луною,
с любопытством
наблюдая
яркий свет
протуберанца,
убивая
тех, кто любит…

– Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг, –
Віки зоріти нам під яворами.
І буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами…

Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
І перейшла з городу в двір калина…

Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками…
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз жасминово-гіркавий…

Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали…
Не говоріть образливого “ні”,
Помирить нас трава під яворами…

Така золота, що нема зупину.
Така буйна - нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставленню до життя.

1968

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли.

Намріялось: в перловому намисті,
в єдвабах килимами ідучи...
А щастя сонно дихало в колисці,
а щастя часом плакало вночі.

А щастя ще приходило з роботи,
любило борщ і чисті сорочки,
а щастя часом пахло навіть потом,
і так було не день, не два — роки.

І ми вбулися, звикли, і здавалось,
все буде так довіку, далебі.
Ходила світом чорнорота заздрість
і щастя уподобала собі.

Так швидко — оком не змигне —
Дістало щастя частку "не".

І сонце оповила хмара сива,
воно вже не всміхалося весні,
і стало щастя синьооким дивом,
бо гріх і горе — корені одні.

Гірке й солоне, наче море,
гріх одного — другому горе.

А гріх і горе замісили тісто
накруто. Сліз не бракувало в нім,
і залишило щастя місце й місто,
і пусткою зостав наш теплий дім.

У свому місті не бува пророка,
і зміна стала добра, не лиха,
рядками простелилася дорога,
що виросли із горя і гріха.

А що сумні мої рядки —
солоне тісто — хліб гіркий.

Дістало диво килими й єдваби
і марш-парад на білому коні,
та блиск приваб уже чомусь не вабив,
і щастя не побільшало мені.

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли...

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Пропущу спорттівішний хокей.
Забабурить у ніздрі ласкаво
Ароматом дешевий "Жокей".

Запрошу фройлін Дуську на каву,
Дам цукерок у синім кульку.
Перевірю, що краще для пави -
"З перцем" альбо "Сампром" до смаку.

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Море втіхи їй буде тоді.
Певен, медхен цій дуже цікаво
Подивитись новий DVD.

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Так, на каву її запрошу!
Знов запалить у ліжку - їй-право:
Об сідницю "ЕЛЬ-ЕМ" погашу.

2008

Невдячність вікон, вдягнених в безсоння,
Незрілість плоду, вицвілого в тлінь,
Незбутність мрій, зав’ялих на осонні,
Невідворотність віщих сновидінь.

Похмура вічність зазирає в вічі,
Зникає сон між сонмами облич –
Навісний вищір знов віщує віче
Та душить душу віри параліч.

Сліпий невіглас вчить митця творити,
Сп’яніла муза зраджує з дільцем.
І замість щоби жити й не тужити,
Ти віртуалом труїшся тихцем.

Переплелись поклони і прокльони,
Нещира вдячність й щирість невдячна.
Бо хто ми є? – Хіба невдалі клони.
Хто править нами? – Примха маячна.

Я не люблю брутальних слів,
Невігластва цураюсь,
Не дуже вірю в силу снів,
Як завиню – караюсь,
На напівзігнутих ногах
«Наверх» я не вчащаю –
Ні, я не відчуваю страх,
Я сором відчуваю!
За себе сором і за них –
Тих, що над нами стали:
Серед порожніх слів рясних
Вони вже заблукали!
Хто їх «керманичами» зве,
Того не поважаю:
Керманич знає щось нове,
Таке, що я не знаю!
Тому і має право він
Керманичем вважатись,
А не нагадувати дзвін,
Що звик сяк-так хитатись!
Хитнувся – бомкнув раз і два,
Бездумно звук лунає –
Яка ж у дзвона голова?!
Дзвін голови не має!
А скільки ж є у нас голів
По всій по Україні!...
......................
Я не люблю брутальних слів,
Але вони єдині
Спроможні чітко, без «ля-ля»
У далечінь послати
Тих, хто на тямить ні чорта*,
А лізе керувати!

*Читач може підібрати вдалішу риму...
04.12.2007

1
Стомилися срібні орли,
Посивіли центуріони,
До берега моря дійшли
Безсмертні твої легіони.

Тріумфи гучних перемог
Над воїнами і жінками
Війни і ненависті бог
Вже звично квітчає вінками.

В зеніті воєнної слави, —
А заздрять — то ж вічне, нехай!
Луна все частіш «Цезар, аве!»
До болю подібне на «Хайль!».

І вже не одміряне завтра,
Цей вечір — останнє, що є.
Ще вип'є вино Клеопатра,
І ти іще вип'єш своє.

Останню дорогу пройти,
І рану останню прийняти,
Й здивовано друга спитати:
«І ти?..»

2
В історію так просто увійти
Чи уповзти у когось на хвості.
Бо хто був Цезар?
Знаєм — слава Риму!
Так просто нам згори судить минуле.
А хто ж то Брут?
Він був, здається, з тими,
Що вбили Цезаря?
Ну, звісно, чули, чули...

До оскоми кришу коми на зубах
В нас не може бути пауз і зупинок
Я тобі поставила зарах
Це у мене вища із оцінок
І тепер за лінію тире
Не ступлю нізащо
Там безодня
Де пояснень сірий трафарет
І нудне двокрапкове сьогодні

Знаки оклику ногами догори
Щоб емоцій жодних на папері
Ти до мене просто говори
Без оцих-своїх-усіх матерій
І без крапок
Натяків
Рядків
Всі зв’язки твої лише підрядні
Маєш те, що мати не хотів?
Знаєш,
А у мене все нормально...

Словно глупый слепой мотылёк,
Не увидевший в пламени муку,
Я твою одинокую скуку
Принимала за счастья росток.

И сиреневый вечер впитал
Всё отчаянье хриплого блюза,
И моя захмелевшая муза
Долго смотрит на гладкий металл.

Погружение в этот закат –
Отражение мира иного,
Где ребёнок смеётся, и снова
Свет в душе изначален и свят...

Так незатишно,
небезпечно, мов
в серпентарії,
в серпентарії...
Стільки пнулися,
а виходить знов
solo aria,
solo aria

Суті обмаль, а
налили води,
як в акваріум,
як в акваріум.
Не перебреди,
так бува завжди -
solo aria,
solo aria

А принюхатись -
пахне зовсім як
не в розарії,
не в розарії...
От в житті воно
і виходить так -
solo aria,
solo aria

Січень-лютий, грип-вітрянка, до весни два тижні, милий,
Цятка-цятка, риска-риска... Спить кумедний Чингачгук...
До якого бойовища ти готуєшся невміло,
Мій малий Великий Зміє, як береш пігулку з рук?

Кисло? Кисло. Гірко? Гірко. Це усе мине-минеться,
(Там де тонко – там і рветься)...Це, синочку, не тобі.
У вікні сумна ворона чорним лобом вперто б’ється
В зимну землю чорноземну, а над нею – голубі

Небеса. Вони далеко. Там живе Господь із Сиром.
Там із Вирію лелеки щось комусь кудись несуть,
Там ширяє попід хмари білий голуб – символ миру...
Січень-лютий, грип-вітрянка і життєва каламуть

Каламутить-колобродить, білий котик колом ходить
Біля ліжка, де зелений, як вазон, собі ростеш...
Риска-риска, цятка-цятка...Сніговиця хороводить.
До весни два тижні, милий. І вона буде, як фреш –

Свіжа-свіжа, ніжна-ніжна...Чингачгуку мій хоробрий,
Гірко? Гірко. Кисло? Кисло. Спи, малий, довірся сну...
Чай холоне. І ворона – чорно-сіра, як хвороба,
Риє дзьобом мерзлу землю. А Господь дає весну.

Пісня перша:
День І
Рада богів. Афіна наставляє Телемаха

Пісня друга:
День другий і ранок третього дня
Збори ітакійців. Телемахів од'їзд

Пісня третя:
День третій і четвертий до вечора п'ятого дня
у Пілосі

Пісня четверта:
Вечір п'ятого дня і день шостий
У Лакедемоні

Пісня п'ята:
День сьомий і далі до кінця тридцять першого дня
Пліт Одіссеїв

Пісня шоста:
Тридцять другий день
Прибуття Одіссея до феаків

Пісня сьома:
Вечір тридцять другого дня
Одіссеїв прихід до Алкіноя

Пісня восьма:
День тридцять третій
Одіссеєве перебування у феаків

Пісня дев'ята:
Вечір тридцять третього дня
Розповідь Алкіноєві. Пригода у кіклопа

Пісня десята:
Вечір тридцять третього дня
Пригоди в Еола, у лестригонів і у Кіркеї

Пісня одинадцята:
Вечір тридцять третього дня
Жертви для виклику померлих

Пісня дванадцята:
Вечір тридцять третього дня
Сирени, Скілла і Харібда, бики Геліоса

Пісня тринадцята:
Тридцять четвертий день і ранок тридцять п 'ятого
Відплиття Одіссея із країни феаків і прибуття до Ітаки

Пісня чотирнадцята:
День тридцять п'ятий

Пісня п'ятнадцята:
Тридцять п 'ятий і тридцять шостий день; ранок тридцять сьомого
Прибуття Телемаха до Евмея

Пісня шістнадцята:
День тридцять сьомий
Упізнання Одіссея Телемахом

Пісня сімнадцята:
День тридцять восьмий
Повернення Телемаха на Ітаку

Пісня вісімнадцята:
День тридцять восьмий
Бій Одіссея із Іром навкулачки

Пісня дев'ятнадцята:
Вечір тридцять восьмого дня
Зустріч Одіссея і Пенелопи. Умивання ніг

Пісня двадцята:
Ніч із тридцять восьмого на тридцять дев'ятий день. Уранці і опівдні тридцять дев'ятого дня
Перед убивством женихів

Пісня двадцять перша:
День тридцять дев'ятий
Лук Одіссеїв

Пісня двадцять друга:
День тридцять дев'ятий
Побиття женихів

Пісня двадцять третя:
Вечір тридцять дев'ятого і ранок сорокового дня
Пенелопа упізнає Одіссея

Пісня двадцять четверта:
Сороковий день

CЛОВНИК. МІФОЛОГІЧНІ ІМЕНА ТА ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ

Мені зовсім не вас називати судилось коханим,
Мені зовсім не вам обігріти судилось життя,
Та чому попри все мов на сповіді я перед вами,
І ридає душа, недолюблене кволе дитя.

Нас водило обох манівцями химерно без ліку,
Перетнулись дороги, немов у двобої шаблі.
Перший погляд, і ми зрозуміли одразу й довіку —
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Ви для мене тепер, наче острів у синьому морі,
Ви надія і захист наївних червоних вітрил.
Нам літати обом в синім небі моїм неозорім,
Чи упасти обом у безодню поламаних крил.

Я трояндою вам упаду у гарячі долоні,
Я наповню вам душу незвіданим досі вогнем,
Я кохатиму вас, зігріватиму ваше безсоння,
Я дарунок небес, тільки ви упізнайте мене.

Тихо плачуть скрипки у фіналі то форте, то піано,
Виливаючи срібно мої фіалкові жалі.
Я з майбутнього гостя, я ваша єдина, кохана,
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Анатолію Горчинському

Поза межею нинішніх реалій,
століття переплутавши повік,
співав у переповненому залі
немолодий вже хворий чоловік.

Співав про вічне — мамину черешню,
вертайтесь, діти, батьківських домів...
Ставало слово щирим і справдешнім,
оце він, Богу дякувати, вмів.

Без фонограми, під живу гітару,
відсунувши подалі мікрофон.
Літали залом лебеді у парі,
і червонів трояндами перон.

Здіймались звуки радісні і горді,
та вчувся стук ранкових поїздів,
і пальці помилилися в акорді,
і голос так зрадливо затремтів.

І в залі сміх... О публіко жорстока!
Ти, наче звір приборканий, авжеж,
тебе приборкать — то нелегко й довго,
а помились хоч в ноті — загризеш!

А потім возридаєш! Та запізно...
О публіко! Коли б тобі знаття,
що хворе серце прошива наскрізно
така тендітна ниточка життя!

Нема пророка, так було і буде,
вгамуймо ж гнів, роздратування, злість,
бо він нам не навіки даний, люди,
він в нашім місті тимчасовий гість.

Любім його, бо ж ми брати і сестри
супроти вічності однині і щодня.
Ні, ви не янгол, сивий наш маестро,
ви свої крила віддали пісням.
15 березня 1998

Як замело, як замело вас, тату,
немов на тій далекій Колимі!
Ви тут самі. І ми без вас самі.
Вам сниться новорічний сон тридцятий
Під цим гранітним дубом, в темній хаті,
в обіймах ніжних вічної зими.
Які сніги! Які сніги глибокі!
Мов спокій, мов одвічність, мов печаль.
Дзвенить високим і святим кришталь
снігів всечистих.
Лагіднеє око,
призри на мя!
Долаю ті сніги...

1.01.2002.

Я, друзі, слів банальних не боюсь,
Бо, врешті, все банальне в цьому світі.
Банально сто віків сміються діти,
А у старих в очах банальний сум.
Банальна думка, що життя – лиш мить,
Навіки ж нам даються тільки втрати.
і я не знаю, що тут ще сказати.
Банально? Правда!
А душа болить...

До мене охолола? В серці лід?
Любов'ю розтоплю його, єдина.
Хто... що без тебе я? Чи інвалід,
Чи взагалі лиш тіла половина.

Ага - одна рука, одна нога,
Півголови, півсерця, півпечінки...
В мого життя журналі, дорога,
Без тебе більше - жодної сторінки.

І знаєш - припини цю дивну гру:
"Збирай негайно речі, їдь до мами!"
Без тебе, люба, серцем я помру,
А небо нас обох поб'є громами.

В життя журналі тьма репортажів
Без жодних перебільшень з поля бою.
Мабуть, уже і тілом я б не жив,
Якби Усеблагий не звів з тобою.

Відкрив я дещо із таємних знань -
І це для мене нині аксіома:
Не мав би звершень, перемог, долань,
Якби з походів ти не ждала вдома.

А хто зліпив з невдахи всіх мастей
Своєї долі суперчемпіона?
Кохана, мила! Я - твій Галатей,
Ти - золота моя Пігмаліона.

30.01.2008

Мамо моя, вітром битая сивая птахо,
Досить порад, краще дай мені долю нову,
Мамо, невже я, невже я останній невдаха?
Мамо, невже я марно на світі живу?!

Глянь мені в очі, ти бачиш, там пусто, аж свище,
День догорів, листопад заступила зима.
День поза день, і сніги заметуть попелище,
Рік поза рік - і сліду по людині нема.

Кляті думки зводять холодом тіло і душу.
Ніч промайне, знову сонце зимове встає.
Я ще не спав, ще не спав, а вставати вже мушу..
Холодно, мамо, лиш слово зігріє твоє.

І друзі прийдуть, і нам чарку по вінця наллють,
Залишать на плитах, свої ж ледве-ледве пригублять.
І стануть в зажурі, і слово печальне складуть.
Чому за життя нас так міцно, так вірно не люблять?

Бо шана посмертно і слава посмертна ніщо
Для тих. хто в життя вже не вернеться ні на хвилину.
Нащо їм граніту і мармуру холод, нащо?
То людство спокутує перед живими провину.

Та все ж упадемо на сотні, мільйони колін,
щоб погляд відсутніх очей зверху падав і нас зігрівав.
І все ж покладемо жоржин і ромашок уклін
До тих, хто так ніжно любив нас, хоч зовсім не знав.

1989

Ти лиши мені ранок, надію на спокій і тишу,
У погоні за вітром зносилися крила душі,
Назбирала добра, але втратила все-таки більше,
Та і те, що надбала - вартує мізерні гроші.

Півжиття чи півкроку? - Назад оглянутися страшно, -
Із образ і провин заплітався терновий вінець,
А коли на шляху зустрічалась невинна ромашка,
Я її обривала, питавши, чи люблять мене.

Всі дари за любов і любов, як найбільший дарунок -
Круговерть, кругоплоть... Та і зрештою - замкнений круг.
Ти лиши мені, Боже, цей ранок чи дай мені трунок,
Як надію на спокій і тишу із підписом "Друг".

Ви, за потреби, зупиняли снігопади?
Привчали ожеледицю до ніг?
Тайфунів Ви приймаєте паради?
Змиваєте дощами пил з доріг?

Ви вгамували хоч один торнадо?
Ви перенесли на Волинь Ельбрус?
Можливо, запросили щиро й радо
До себе в гості дружній землетрус?

Якщо на ці незвичні запитання
Відповісте одноманітним “Ні!”,
То Ви – не Бог, і марні сподівання
На право диктувати щось мені!

22 грудня 2003 р.

Розминка

Не в позі щастя?
Підозрілі лінощі
Твої... Вже зрадив?!

Закляк чекати?
І постіль вже зігріта
Тобою, милий?
І... ким ще, любий, ще ким?!
Ревнива, так, де й правди діти...:(

За мною в постіль,
Немов у ту маршрутку -
Й діловито так!...:)

Основні вправи

За мною в постіль –
Відчинені всі вікна! -
Місяць перетік.
Яке ж на смак це срібло?
Осяяна – чекаю...

Закляк чекати,
А водоспад вже поруч -
Руку простягни!
Тож простягни, коханий,
Без тебе я не дійду...

За мною в постіль
Пірнув, немов у море:
Я - рибка, любий,
Руками не впіймаєш!
Рибалко, де ж твій гачок?!

«Не в позі щастя...»
Кобітами з резини
Вже мариш, любий?

Відновлюємо дихання

Закляк чекати -
Світанок за хвилину:
Ось зорі, люба,
Без остраху лови їх!...
Самотньо падають вниз...

- Не в позі щастя ...
- Повіджимався й досить?!
- Ми ж не на арені...

За мною в постіль?
Я щось не зрозуміла:
А ванна, кухня,
А вітальня, врешті решт?!
Лише розминка?!:Р

И чёрных клавиш грусть,
................и белых клавиш нежность
Впиши в свой нотный стан,
................маэстро-неизбежность,
Бессонницу любви,
................прощенья мёд гречишный,
Излучины реки
................упрёк почти неслышный,
Ромашек сарафан
................на голом теле лета,
И страхи по ночам,
................и жажду света, Света...
По нотам пробегу,
................совсем не зная броду,
Играй Судьбу, играй,
................замедли только коду

Моїй кухні...
Я знаю, ты скучала без меня,
Но я примчался – трезвый и свободный.
Давай устроим на подмостках дня
Междусобойчик звано-бутербродный,
Ведь знаю – ты скучала без меня…

И ты не злись, и глупо не ревнуй.
Весь мир – бардак, все бабы… любят Вовку.
Ты лучше вспомни робкий поцелуй
В твою слегка остывшую духовку.
Так что не злись и глупо не ревнуй…

Пусть лучше так – за окнами туман,
Висит Мак-Дак с осоловелым взглядом,
Сидят друзья, еще никто не пьян,
Но «Арктику» уже завозят на дом…
Пусть лучше так – за окнами туман…

Я утром выйду, растворюсь в толпе
Насиловать свой охмелевший разум
И, может быть, забуду о тебе –
А ты смахни слезу с дверного глаза,
Ведь не совсем я растворюсь в толпе…

Пусть лучше дверь на счастье щелкнет мне
И я вернусь сквозь беды, снег и воду,
И мы с тобой повоем при луне
Под тихую бесшумную погоду -
И снова дверь на счастье щелкнет мне…
2000 р.

***
виклик

не в позі щастя!
не мудруй, коли мила
у млосній позі

закляк чекати -
доки встанеш, мов сонце…
прокинься, друже!

за мною в постіль
заскочить самурай-сан
прудким гепардом
вважай, не антилопа -
дика кішка чекає

за мною в постіль,
як на темне дно морське,
пірнеш у млості
мене смертельно палко
залоскочи, русалко!..

за мною в постіль
ти привів іншу гейшу??
свистить катана…

***
високе

не в позі щастя
не фізкультура в ліжку
а пісня двох тіл

за мною в постіль
ти вляглася спокійно
жінка-Фудзіяма

***
чекання (сучасне)

закляк чекати
маршрутки в час вечірній
не спи кохана!..

закляк чекати
зарплату лічить жінка
чи заслужив я?..

закляк чекати
в такій незручній позі
бо твій самурай
так невчасно вернувся -
вигнанець на балконі

Діоптрії твоєї сліпоти
Не вилікує жодна терапія -
Розгледів би хоч літо серед злив!
Доводити тобі уже несила
Пахучу синь осінньо-спілих слив.
Громи і співи, тінь старого дуба
Ховала нас від дійсності дощу...
Для чого? Щоб цідити через зуби
Слова відпущення?
Коли ж не залишу?

Що буде?
Може, ти одягнеш шкельця?
Закриєш очі? Голову в пісок?
І хтось таки зів’є тобі кубельце,
Народить двійко файних діточок.
Люби себе сліпим, навіщо сливи,
Коли у серці вічний полонез?
Мені мабуть таки забракне сили –
На плечі давить вся вага небес -

Це нетто правди,
Брутто почуттів.
Беру тебе на вістря гострих слів,
Сама в собі не викликаючи довіри,
Та не до правди вже мені і не до міри –
Мій час обмежений падінням стиглих слив...