Дзижчать занудливо у хащі комарі.
Легкий туман пливе між верховіття.
Сліди дощу нічного капають згори,
І павучок жде здобичі у сітях.

Стара сосна – пучками хвоя темна,
Трава під нею встелена шишками.
А сосни молодесенькі на схилі
З незайманими свіжими гілками.

Враз сонце десь пробилося вгорі.
І засвітивсь пісок, і – різко тіні.
Від крапельок аж сизі всі хвоїнки
Котрі вгорі. І темні при корінні.

В сосновім лісі наша є галявина,
На ній білісінька росте конвалія,
Як ти пахуча; обійму за талію...
І завертиться ув очах сама весна.
Нарвем конвалій досхочу - донесхочу,
Та й заблукаєм на своїй галявині.
Не раз зимою я собі являв у сні,
В нім я і ти, й конвалієві лестощі...
весна 2002р.

Оптична пам‘ять кришталю,
дотично до проміння стропів
спаливши лінзи телескопів,
парашутується в зорю.

Оптична пам‘ять кришталю
обтічно синій таємниці
пересуває з ночі лиця
назустріч сонця кораблю.

І кожна згадка – в стилі «ню»,
і крига річкова скресає,
і день суворий відчуває
лунке космічне де-жа-вю.

Космічна пам‘ять кришталю…

Наповни сяйвом мою тінь,
А сміх мій - пухом тополиним,
Щоб я воскрес і знову линув
У неба срібнолицю синь.
Наповни сіном подих мій,
А серце – свіжою травою,
Немов у чесному двобої
Я виграв вітер- духовій.
Я буду литися струмком
Між рук твоїх у неба кручі,
Я буду ніжним і жагучим
Для тебе потайним замком
І тільки ти знайдеш ключі
У дзеркалі думок прозорих,
Я буду там, де пахнуть зорі
І сяють вдень як уночі.
Лишусь у серці, мов поема,
Хвилюючим і теплим, вогким,
Щоб соловей натхненно тьохкав
Від наших зоряних взаємин.

Ти усміхаєшся щасливо уві сні,
А я ховаю сам від себе вогкість вій,
Щаслива мить, врочистий буревій,
І плавлять серце думи, світлі і ясні.
Зів'яле сонце докотилося межі,
І виграє у його сяйві листопад,
Неначе трон – цей наш з тобою сад,
І тому так приємно в мене на душі.
Гаряче листя все недобре спопелить,
А листопад – неначе ковдра нам на двох.
Віднині нам позаздрить навіть Бог,
І моє серце то сміється, то щемить.
Щось незбагнене у одне єднає нас,
Мої легені повні подиху твого,
А навкруги – і золото й вогонь,
Не мають влади вже ні простір, ані час.
Вустами вогкими торкнусь твоїх очей,
Розвію сон і на твій шал перетворюсь,
Здолаю все, але тобі скорюсь,
У потаємне стану зоряним ключем.
Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх,
Уразив м'язи, скам'янілі від напруг,
Просякнув мозок медом і ущух
І десь на дні очей проміння жмутком ліг.
Невже то – осінь, наша перша осінь
Усе фарбує кольором жаги?
Ми ще такого не знали досі,
Як схожі наші, наче різні береги.

На устах твоїх мед розлитий,
Сотні нервів тріпочуть у них
Я іду у туман за повитий
Лише сніг на волоссі застиг.

Скільки образів в пам’яті, – ти
Заспокоїла всі в серці рани,
Так і хоче зима змести
Болючі з душі кайдани.

Але інколи є печаль
Сльози ллє десь душа тихо-тихо,
У зіницях моїх лише даль,

Так вільготно і дрібно ди́ха,
Знову згадую очей мигдаль
І наспівую пісню стиха.

У вінку темно-синіх троянд
Ти ступала омріяна літом,
І зелених очей амарант
Гордував, насміхався над світом.

Чом у тебе очі такі?
Чом наповнені вщерть таїною?
Чом бувають вони, як вогні?
Чом поїти їх хочу собою?

Солодких уст карамель,
Так тривожить душу спокутою,
Як художник я взяв акварель

І малюю любов забутую
Погляд очей твоїх, наче листя марель
Розтікається в венах цикутою.

Ми з тобою, як вогонь і вода:
Я холодний, а ти грієш.
Зрозумій, закономірність проста:
Так не буде, як ти мрієш.
Ти червона і запалюєш все,
Зігріваєш мене часом,
Я прозорий, моя сутність тече,
Ми не можемо бути разом.

Вогонь і вода-
Зовсім різні.
Сутність твоя і моя-
Несумісні.
Коли поруч ти,
Я закіпаю,
Але разом ми
Помираєм.

Ми з тобою, як вогонь і вода:
Я заллю все, а ти спалиш.
Зрозумій, між нами вічна стіна,
Вічне горе, душевна далеч.
І хоч дуже мене вабиш ти,
Та немає в нас надії.
В нас з тобою протилежні путі,
Поховаймо ж наші мрії!

Вогонь і вода-
Зовсім різні.
Сутність твоя і моя-
Несумісні.
Коли поруч ти,
Я закіпаю,
Але разом ми
Помираєм.

Я захлинаюсь дощовими бризками,
Топлю себе в бокалі коньяку,
Я тішусь мріями, давно вже зниклими,
І шепочу: «Люблю, люблю, люблю…»
Вином гарячим витираю краплі,
Що чорною рікою по щоках
Пливуть нахабно і слідами
Лишаються в моїх думках…
І у густій кофейній гущі
Я бачу образ…Це не я…
У мережі своїх припущень
Давно вже втратила ім’я…
Люблю…Й любов моя безлика,
Ми разом з нею без імен…
Я в розпачі…Беззвучним криком
Самотній проводжаю день…

28.01.2009

Ти спала
Оголена
Як Даная
Тиціана чи Веласкеса?
Байдуже!
Пяна?
Твереза як скло –
Оголена…
Пяно пахла
Даная Веласкеса
Байдуже…
Мріяла
Ладо бачила
Карі очі
Любила
Пропила мов сон
І пробачила
Мрії занедбані
Втрачені
Твоїм пафосом
На побаченні,
Пряно пахла
Дурманом
Замріяна…

Забуваємо ревно (даремно) дорогу в небо.
В цей такий незбагненний такий не банальний космос.
Десь на вічно-квітучому Марсі вже п’яний Хронос
Зачинає вогонь і богинь для нової треби.
Для нової планети бо наша диви конає.
Змарнували месій і за дівку спалили Трою.
І назвали життя (так буває зо п’яну) грою.
Тільки більшість із нас нікудишні актори. Знаю.

із "усе буде добре" критично зникає кисень -
в беззаконні енергозбережень спішить в нікуди.
істерую, немов заклинання, "все буде..! визнай!"

ми - заручники різних фаз у цій амплітуді

послідовники різних казок, забобонів, прелюдій
деградуємо із недомовок у зайві копання.
у пропорції "менше емоцій - то більше пудри"
забезпечуєш перше, а я інфікуюсь останнім.

із "усе буде добре" критично зникають сенси
і, невірний своїй зневірі, шукаєш привід
як схилити богиню займатись ранковим сексом
безкисневого дня у непафосній безнадії.

Сніг - безкоштовний доважок вчорашньої втрати.
Тане із присмаком оцтової есенції.
Прошу аудієнції! Мушу спитати:
Жити - то зараз модно?,які тенденції?

Я б Миколая Святого таки спантеличила!
Вивела б кров'ю листа із проханням про різки.
Ні,не для себе - для маси з пустими обличчями...
Так по-дитячому зле,по-наївному різко...

(майже гумористичне)


Коли людство до краю
знищить себе собою,
інфузорія, скинувши туфельку,
зітхне полегшено, -
“Ну нарешті можна спокійно
ділитись надвоє, і - натроє,
і ... так далі,
аж до завершення”.
Таргани зберуться у
спорожнілій кухні,
урочисто “накриють стіл”,
і під ввічливе “grazie”*
розіллють оковиту
по своїх невеличких кухлях
і пом`януть
навіки зниклу цивілізацію.
Уціліла мавпа
з ліани стрибне донизу
і, підхопивши заразу бібліофілії,
спробує на зуб сторінки
“Основ дарвінізму”,
а потім, можливо,
щось пожує із “Біблії”.


* “дякую” (іт.)

І я собі подобаюсь - в тобі,*
в ясних очах угледівши небритість,
неулаштованість, але й талановитість,
бо як таку пригледів, далебі?
А ти відводиш погляд – не в юрбі,
а понад нею – у майбутнім літі,
де тільки щоки неуважно вкриті,
а інше, надто безтурботне, - ні.

Таке предивне „ні” - серед зими,
на дні проміння денного прибою,
де на межі сердечного конвою
лоскотно виринає об[р]ій„ми”.
Немовби можна перейти назад,
огнями оживити ту пустелю,
де ідеально виголені скелі,
де сам для себе я і шах, і мат.

Нехай і так, я там - де ця зима,
у вічності од Зоряного Шляху,
де сиротіє, щоб не дали маху,
розпачливо-тривимірна тюрма.
І пам’яттю не увійти куди,
аби, хоча би, пригадати термін...
Тебе заводять ці колючі терні?
За ними справді неземні скарби.


* * - Мелодія Jonder Boj (wma - 5 мб)

Сон пронизують гітари
голосяйними плачами.
Клапті вирвані зі хмари
моляться услід за нами,

гори голови схиляють,
стежки горнуться до тебе,
кеди наші пил збирають
з кожного закутка неба.

Я, напевно, трохи привид,
відчуваєш, морок сонця
закликає? це лиш привід
танцювати на долоньці

сивочолої планети.
Полиново-вільні душі
канули навік у Лету.
Ми пропащі, ми заблудші,

ми залегкі для тяжіння,
поринаємо у вихор.
Наша подорож нетлінна.
Оживаєм. Тихо-тихо.

"Робить ніхто не хоче вилами!"- волає наш завфермою.
Комп`ютера купили ми, поставили під фермою,
Супутника піймали ми, "порнухи" надивилися,
Доярку заламали ми, ой, що тоді зробилося!
Гуртом у бані милися, бо в вуха повно силосу,
Набилось- наліпилося, надої скоротилися.
Бо, щось не тих доїли... Тут, як назло, ще тіло,
Свербіло- зачесалося - на раду ми зібралися.
Подумали вже, чим змогли - у хлів комп`ютера внесли,
Та всіх корів зігнали - їм фільм демонстрували.
А далі вийшов анекдот: іще небачених висот,
Надої в нас сягнули! Корови ж не дурніші нас - миттєво все збагнули!
А головний наш "драйвєр", що він же і "провайдєр",
Раніше він був дояр - коровам крикнув "фойєр"!
Та розкачав "вінчестер", та закурив він "Честер",
Знайшов такі програми, що не було й у мами...
...І тут нас "розкусили" - нам світло відключили!
А, в принципі, нам "по- фіг", бо в нас "безперебойнік"!
Спитаєш: що за "птиця"? То, наче той, п`яниця:
Його ти заливаєш, а він все п`є, та п`є,
І, заразом, співає, концерти видає.
Ще працював з годину, а потім здох, скотина.
Ревуть корови: дайте, іще, хоч кілобайта!
А ми кричим: біда - накрилася "вінда"!
Та духом ми не впали - враз вила похапали,
Та, щоби не бісилися, насипали їм силосу.
Бо, знаєм ще зі школи - видовища ніколи,
Ще хліб не замінили... Японці не придумали
комп`ютера такого, щоб замінив нам вила...
Так отож,о: недарма ж батько з матір`ю, нас
поночі робили...
12 - 13.03.06р
(віршик теж написано поночі, під впливом компутіра)

Отзеркалился, стал выставлять напоказ
Неприкрытую душу, без страха и боли,
Не боясь ни дурного взгляда на сглаз,
Ни стрельбы в открытую спину. Но роли
И так все заказаны, кастинг пройден,
Эту роль мне играть - как бы ни было тяжко -
Растекаться по вам стихотворным дождем,
Понимая, что отвечать надо дважды,
А точнее, не дважды, а многократ-
Но болеть, эта роль для меня - вдвое спроса -
Это минимум, это такая игра,
Где ответ дан до постановки вопроса.
Я привыкну к тому, что так часто трясет,
Научусь жить хотя бы с собою непьяно:
Кто без фильтров рожден - тот не будет спасен,
И не сможет ходить вертикально и прямо...

Но привыкнуть возможно, ведь это мой дом -
Сумрак мира, в котором лишь мне все понятно,
Мне не страшно теперь знать, что будет потом,
Все что есть - это роль, только роль для меня... Но
Не рвите живое, бывает крюки
Слишком больно дерут мой хребет или ребра,
Лишь на миг я могу показаться другим,
Только в этот миг я на части разобран,
На молекулы, атомы, на пустоту,
И собраться так сложно. Но вертит планету
Лишь тот, кто живет и ползет на звезду,
Не боясь быть на том свете, падая в этот...

Скидають ясени листи,
Стають зажурено-однакові,
Щоби в скорботне зодягти
За ніч обмерзлий брук Личакова.

Голосять в розпачі вітри,
І тінню на коліна впаду я,
Ти відлетів у тридцять три,
І це Когось мені нагадує...

Під вуаллю, як пташка у клітці,
звідусіль привітання, мов град, -
чим ти, дівчинко смагляволиця,
заслужила такий маскарад?

Біла сукня, що вибрала мама,
пишне свято, як тато хотів.
З кольоровими давніми снами
літачок розтає в темноті,

а твої діаманти - як сльози,
а чужі його руки - як сталь.
Нині ласки, а завтра - погрози:
послідовність убивче проста.

Губ холоне фарбований кетяг,
а зіниці - безмежно пусті.
Осипається квіття з букета,
понад ним, наче саван, фатін.

І вінці надягатимуть хутко,
і плачем задихнеться рояль.

Наречена піймає попутку
і за вітром запустить вуаль…

Як хочеться інколи просто не бути,
Як хочеться часто все просто забути,
Особливо тих, перед ким ми винні,
Щоб спинити докори сумління невпинні.

Як хочеться часто звинуватити долю,
Аби уникнути гострого болю
За справи свої лиховісно-жорстокі,
Підступні, як наші доброчинства короткі.

Як хочеться вчинок здійснити свавільний,
Весело й гордо крикнуть: «Я – вільний!»
Я вільний від всього, що Святе Слово велить,
Бо ж наша совість все дужче спить!

Як хочеться…

Як хочеться, щоб душі наші трохи змінились,
Як треба, щоб наші каяття не спізнились,
Як необхідно мати високу мету,
Щоб не перетворитись на чорну золу.

Це проходить отак - міжсезоння міжребер'я
Це проходить тому що повинне пройти
Крізь торговище морф обезлюднілу темряву
Крізь химерного дерева тонкі гілки
Крізь тріски що летять чи пускаються берега
Поки лід цього ставу не надто крихкий

Чи ж найкраще оте що береться на кпини
Переляк або віск як його перейти
Це зминання речей і знаходження винних
Тих що потім тебе ані в тих ані в цих
Так одежу скидають хто ще досі не вимер
Так говорять що свято - яке ж без цитрин?

Так знаходять чужі ненароджені сірі.
А носій любомудр що стилет і язик
У холодному жирі вині й формаліні
Двоєгубить. незнаний тобі златоуст
як кравецьке начиння ховається в сіні
чи у оці де б-же не зможеш знайти.

Коли все місто спить уже давно,
І навіть вітер, ніби задрімав на мить,
Лиш неба темно-синє полотно
Зірками блимає їм мимохіть.
І Всесвіт став малим уже для них,
Вони удвох - це щось невимірне, святе.
Тому що з усіх цінностей людських
Здобули найціннішу за усе.

Реанімоване серце, глухоніма тиша пульсує в жилах
Реквієм. Я - Твій синонім на зламаних правдою крилах.

Тікати від коди в замурований регенерований спокій,
Спіймавши завтрашній день, рахувати вчорашні кроки...

Серпантинно-спіральна вічність телепортує у спомини
Запилені обіцянки, загоєні рани, ночі, чеканням втомлені.

Загублений шлях, роздоріжжя, істин прихисток передвічний
По краплині випитий час, поруч мій подорожній егоальтруїстичний.

(02.02.2009)

Цей світ без тебе, Гердо, не оживе:
вона взяла його від мене і милостиво
дала мені мереживо неживе –
уяви спорожнілої сонне диво.

Десь близько дні – живі, гомінкі, багаті…
а я закутий в óбрази безгомінні:
як сяє лід на шибках у порожній хаті,
як мертве сонце пасеться в сухім камінні.

IX.2008

Під весну угледів - хитаюсь за вітром.
За стіни аптеки хапаюсь, бо там "Кальцій-вітрум"!
Приймаючи - не запиваю, аж щелепи зводить...
Та все не збагну - як він жертви знаходить:
Авітаміноз! Білолиций,безгемоглобіновий...
Здоров`я вистукує:"SOS!!! Дайте скарб аскорбіновий!"
Ой, лікарю, прОшу - не пхайте свій ніс буратіновий!
Кажіть вже мені діагнОз, хабаро-гривнотіньовий...
З`їж, каже, цибулі, петрушки, селери,
капусти, та ще там якоїсь холери...
Та свіжого сала відріж.
Та якнайхутчіш його з`їж!
І будеш ти знову - козак!
Сало - то афродизіак!
... Буває - думки нападають, під весну:
впаду собі на тротуарі,
як в сплячку тварини впадають,
помру собі, та й...не воскресну...
Ото ж! Щоб таке не спіткало
- трощіть ви з цибулею
сало!

Замальовані вікна рожевим – спотворена дійсність
З неба падає ржавий і зовсім забруднений сніг
Що то робиться в нашім давно вже забутому світі
Чи надто чудовий чи зовсім зіпсутий навік?
Заболочені скельця нових окулярів в оправі суспільства
Ти сто раз пожалів, що змінив своє бачення яви
І вже в соте ти бачиш огидне і збочене дійство
Що вкрадається дуже в твою без відхилень уяву.
Обережно кидаєш нові окуляри на землю
І жорстоко з усім почуттям затанцюєш на них
І розтопчеш оте, що в очах тобі робить все темно
І зобачиш яким то насправді є “ праведний “ світ!

Яка нестерпна мряка і сльота!
Холодний дощ спинитися не хоче.
Десь небо зникло. Замість нього клоччя
Брудний туман на очі наверта.

Як хочеться, щоб сірий дощ ущух,
і недоречність ця в житті минула,
Бо все одно тебе я не прощу,
образу я так швидко не забула.,

Та ось моя рука в руці твоїй.
Зустрілись очі під благанням вій
І в глибині бездонній потонули.

І дощ тепер вже, як вода жива,
І тулиться туман до рукава...
Хоч би життя ніколи не минуло!

Знов впала ніч на мертву землю,
І впали ми в гріховності своїй.
Мовчить душа, а нам би вмерти,
Щоб гріх не мучив почуття сліпі.

Я п'ю вино із келиха розлуки,
Ти п'єш вино із келиха життя.
Ти дав мені спасенну свою руку,
Щоб врятуватись також я змогла.

Та нащо так?Хіба ж я заслужила?
Хіба ж ти віриш у мою любов?
І невідома мені досі сила,
Зробила так, щоб були ми разом.

А я не вірю, я не вірю досі,
Що ця розлука вже давно померла.
Ти взяв мене як кішку на дорозі,
І витяг з лап розбещеного пекла.

Мідний грош всім моїм сподіванням -
Втома тягне на дно нескінченно.
Лиш відбитки очей в чаюванні,
а маленька чаїнка ж померла.

Всі мої диво-квіти на стелях,
Всі мої розрахунки - до біса!
Відчуваю, що світ як пустеля,
що плутаю в червоних завісах

Знову ці загримовані фрази,
Відтонованими устами,
Ці періоди, стадії, фази
Як я втомлююсь поруч iз вами.

Десь за баштанами
Зливами п’яними
Плачуть вітри,
Носяться просяться
Там, де колоситься
Жито й степи –
Серце вже проситься
Мила – не спи.

Серце вже носиться
Там де вітри
Зливами п’яними
Плачуть з імли.

Зіпсуте серце… Теревені
Люблю, кохаю і тужу́...
Навіщо надривать легені
Як в серці дощ із полину́.

Коти кохалися в підїзді
Вони нявчали і ревли
Ти мовчки лила сльози срібні
На тлі мирської суєти.

Любов, Лямур. Ці теревені…
Коханням ситі всі коти,
Навіщо ж надривать легені
На тлі земної марноти.

Електроверсія душі,
То репродукція з Ван-Гога
Я відшукав, знайшов ключі
Які замкнули в Раю Бога.

Мені стелилася роса –
Холодна, сонна, кришталева
Горіла полум’ям коса
І мовчки плакали дерева.

Електромаса у душі
Критична в тілі. Я на грані…
Які метафори смішні,
Які ці руки теплі і зухвалі.

Електроверсія душі,
Як репродукція з Ван-Гога,
Ти забери свої ключі
І відпусти із Раю Бога.

Несемось Чумацьким Шляхом.
Вже крила й чоботи стерті.
Солодке майбутнє врочать
Веселі обличчя мертвих.

А Всесвіт – таки сльозинка.
А ми в нім такі солоні.
На диханні неба – вітрі –
Тремтять, та не дзвонять, дзвони.

Випадок – псевдо Бога –
Нас кидає під трамваї.

А далі, а далі, далі...
Ніхто ж не вернувсь…
Не знаєм.

Згортається сміх при зорях.
І струмом проймають струни.

Моргають до душ козацьких
Розп’яті Христом Перуни.

Вигин нервовий тоненьких кутастих крил,
Пір`я - почорнене срібло і біла емаль.
Ти - дивовижна оздоба, хоча й, на жаль,
Така недоречна на тлі із камінних брил.

Озеро біля заводу - великий смітник.
Місто - гидкий ерзац нездійснених мрій...
Тих, пам`ятаєш, про хвилі і буревій,
Сонячний диск, що далеко за обрієм зник...

Хмар оксамит і лазурі небес атлас.
Бальне природи вбрання і підвісок - ти -
З перлів добірних. То нащо ти тут?Лети!
В місті життя не прикрасиш. Нікому із нас...

Сягнула верховинно Свято-блискавка
і забагнилась каламуть в низовину.
Я від провалля в цю негоду близько-близько йду,
аж небезпекою майбутнє осягнув…

І мертвим, і живим, і не народженим…
Вдихнув Господь у душу кріпака
таку любов… що мовив: «Отже, правда з ним,
ідіть, не бійтесь – хто б чим не лякав…

Живіть Святим Письмом і я віддам усе…,
Та спершу розпитайте в Куліша…»
Вчитаймося в пророцтво Нострадамуса,
«…дають комахам Триста відкоша…

…людина їсть людину разом з падаллю…
…червоне душу вириває з язиком…
…церкви згорають, а погруддя падають…»
Впав з бані хрест, мов відірвався тромб…

Передчуття стискають душу праведну…
А на Петрівці букініст мені казав:
«Купіть у мене книжечку бодай одну:
за гривню є новесенький «Кобзар»…»

Може досить?
Не те щоб я проти,
Просто якось все, трохи, дістало!
Рамки, правила, обсяг, строки…
Все натхнення нижче ж... упало
Ваш Deadline, та значне «скоротити»
Ріжуть крила навіть наївним орлятам.
Ви віддали, продали, продались!
Ваша гордість десь в п’ятах приспата.
Ні!
Ні!
Ні!
Не забули ви літа,
Коли вдень і вночі – лиш писати!
Коли тема ставала значущим
Засобом правду сказати.

Перестануть ламатися крила,
Коли ми всі відчинимо шухляди,
І дістанемо чернетки з архівів –
І не буде в газетах реклами!

Ця історія дивна. Ці люди давно пропащі.
Все змішалось-загусло, жується, неначе гума.
Він додому прийде і залізе в словесні хащі.
А дружина його завтра купить такі ж парфуми.
Хоч не любить солодкі. А жити усе гіркіше,
Бо не вилізти з брехень, немов із рибальських сіток.
І вона не спитає... Так легше, і так мудріше -
Удавати байдужість до вічних його лоліток.

Він до мене завжди о сьомій. Аби на звуки
Дика пристрасть палка розірвала шалено голос...

А дружина змовчить, поцілує з любов"ю руки,
Що троянди несли лоліті, і покололись...

А якщо я – не прокинусь завтра..?
Чи запахне світанок кавою?
Чи залишиться ніч яскравою
І чи тьмяними стануть ранки...?

Чи вдихнеш ти самотність Всесвіту,
І цей зоряний пил тривоги?
Як все далі лунатимуть кроки
І у тиші зникатимуть з легкістю...?

Чи готовий віч-на-віч зустрітися
З самотою під знаком вічності?
У пустельній країні неприязні
Назавжди…сам-один…лишитися..?

Якщо я зістрибну у нікуди,
Завари філіжанку еспрессо,
У думках я на мить воскресну,
Під шопенові вальс та етюди…

Засвіти чорну ніч зорею,
І назви моїм її іменем,
Я благаю, колись прости мене,
Що не стала навіки твоєю…

27.01.2008

Залишайся зі мною. Ніч.
Барельєфи твоїх гардин.
Барабани осінніх злив.
Недосказані крихти слів.
Недороблені стоси справ.
Міліарди відмов-причин.
Залишайся зі мною в ніч.
Триста двадцять п’янких хвилин.
Вісім кроків до забуття.
Міріади дрібних зірок.
Білі щоки сліпих свічок.
Тепла тиша твоїх картин.
Залишайся зі мною.
Ніч…
30.01.09

Шукати сумнів ув очах
немає сенсу,
бо прагне висоти мов птах,
гаряче серце.
Якщо спрямуєш свій політ
любові ради -
розтане лід, минеться світ,
а ти - не впадеш.

Гітара замовкне...
І схилиться голова,
де пісня - як золото хвиль,
що не знає покори.

(Дивися - а небо прозоре)

Осиплються квіти в гаях
помаранчів.Слова
сплетуться із травами,
ріки тектимуть прямо.

(Дивися - пісок багряний)

Каміння забуде...
Забудуть жасминні руки
про ночі циганські,
про пестощі ніжно-незрячі.

(Дивися - і зорі плачуть)

Пригадую
Цілунки,
Дощем падали
Низько,
Нижче
Низесенько,
Доки ти не розквітла
Трояндою
Червоною
Пригадую…
Як падали ми
На постіль,
Як хвилі
Нас вкрили
Ковдрою
Пригадую…

Зорепадом завершилось літо.
Дощ осінній змиває фарби.
У минуле здуває вітер
все, за чим шкодувати не варто.

Шкодувати, повір, не варто…
Те, що вже відлетіло, ніколи
не повернеться. Вічна варта —
час пильнує за рухом по колу.

Все — по колу — здобутки і втрати,
перша зелень і лист золотавий,
сміх і смуток, і світ картатий:
то стрімкий, то нестерпно млявий.

То про що шкодувати? Зорі
не шкодують ні світла, ні мрії,
не застигли у мертвій покорі, —
крізь часи і віки пломеніють.

Краще світло в собі відродити.
Хай там що — не керуйся докором,
легко йди, а навчишся світити —
у спіраль перейде твоє коло.

Краще сіяти радості ниву,
щоб засяяли усмішки всюди,
славословити вітер і зливу…
Все в свій час неодмінно буде.

Краще мрію свою згадати,
день наповнити світлом і сонцем,
то нічого, що хмари-ґрати
не пускають проміння в віконце.

То нічого… Ти ж любиш осінь,
її стриману чуйну силу…
Гаснуть пристрасті… Неба просинь
все складає у чашу миру…

Настає не останній ранок,
спокій сходить на трон осінній.
Глянь, — розлився густий серпанок
по долині туманно-пінній…

День новий роздає смарагди,
стиглим златом вбирає коси,
одягає в розкішні плахти —
зустрічайте красуню Осінь.

Цей осінній смарагд ясний
оберегом для тебе стане.
Тож натхненно працюй до весни.
До тепла. А воно настане.

Шарм диванної ночі, проведеної наодинці,
Тане сріблом у хижій пащі небес фіолету.
У роздягнуту душу знов ліхтарі-чужинці
Зазирають із відчаєм, наче померлі - у Лету.

Із вікна - як із клітки, і все це давно не ново.
Ніч диванна задушить, напевно, своїм простиралом.
Сніг вишіптує шибкам свою монотонну розмову.
Ми - диванні каліки. Таких і убити - мало...

Чутно шепіт лаванди вночі,
Монотонно поїзд гуркоче,
Сиве небо сльози ллючи,
Твої плечі пестити хоче.

В твої очі нестямно закоханий
Ніжно торкнуся щоки, -
Тільки дощ, наче гість непроханий,
Знов цілунком впаде до руки.

Чутно шепіт лаванди вночі…
Моє серце занурене в звуки,
Мов лелеки, в одному ключі,

Полетім, втечемо від розлуки.
Одинокий лиш дощ уночі
Буде пестити в’янучі луки.

Ти поцілуй мої уста
І не дивись у темні очі,
Бо може темрява моя
Тебе до смерті залоскоче.

Бо мо́ї очі – то душа
Забутої хронічної хвороби.
Чудова молодість – весна,
Коханої тобою вроди.

А ти цілуй, жадай уста
Жадай мене безумно й безупинно
Пиши фривольного листа,

Невинна будь, немов дитина
І хоч серйозна, хоч пуста,
Жадай мене завжди нестримно.

Коли у сни Твої листи приходять невідомо звідки,
я ними дихаю, та рідко запам’ятовую, прости.
Якби не ті раптові ранки, що змушують забути все,
вдягати не своє лице - нутром потойбіч од горлянки -
я встиг би не відповісти, а перейти Твої чертоги,
не оббиваючи пороги, з Тобою вічність провести!

Та ранки змінюють усе, у дзеркалі знаходжу відчай
повернутого з Потойбіччя, котрим погорджує земне.
Годинника гучне буття і новодень речей туземних,
досьє утіх і справ недремних, і набуття серцебиття -
усе на місці, я вже тут! і спраглий далі чашу пити,
і славити, і матом крити: і люд, і блуд, і сервітут...

Верни мене нічний Поштар у вичитані мною снива!
Відкрий осонні брами Дива, де ані марева, ні чар,
ні забуття у сон-траві, - лише далечина розквітла,
і я піду,
і біллю світла
не дорікатиму Тобі.


2009

Я малював тебе такою,
Якою ти була і не була, –
Трояндою тендітною, ламкою, –
Нестримною як грозова весна.

Легко́ю, мелодійною, мов пісня,
Як дзвін кришта́лю в тишині,
Я зрозумів лише опісля,
Що ти була такою й ні.

З волоссям, схожим на осіннє листя
Ти йшла й несла в собі любов,
В руках тремтіла, мов намисто,

Ти змусила кипіти кров,
Кохання в глибині затишшя
Ти розбудила знов.

У будинку зі скла
Замість тюлю повішені кимось
Стерильні бинти.
Під дверима лягли
Щілини для тих, хто захоче
лежачи - йти.
Крізь тумани видінь,
Заколиханих фарбою й пензлем,
Ти також йди, любий.
Упади, де ростуть
З-під землі, як надгробні плити -
джазові труби.
Щоб акордом падінь
Розбудити химери снів -
Без імен і числа.
Може б, ніч відпустила
До тебе сплячу красуню
З будинку зі скла...