Замурзаний ранок заглянув до хати,
Цікаво йому, що тут діється знов.
Учора бруднісіньким був, пелехатим,
Мокрющим, без білих зимових обнов.

Бо сіявся так невгамовно на землю
Той дощик уперто цілісінький день.
Я зиму від осені не відокремлю,
Бо чути кап-кап із жовтневих пісень.

Тримався затято цей ранок за краплі,
Що падали тихо у нашім саду.
А мокрі дерева стояли мов чаплі,
Зчорнілі у грудні у всіх на виду.

І де ті сніги забарились, не знаю,
Набридли усім ця грязюка й моква…
А перед очима – весна у розмаї,
Розквітлі дерева й зелена трава.
25.12.22

Сніжило... намела кругом
хурделиця парчеві шати.
В каміні дрова, та теплом
не здатні душі зігрівати.

Бра кришталевим промінцем
плело коралі бурштинові,
та незважаючи на це,
ніяк не клеїлась розмова.

Вагомих не було підстав
до губ торкатися губами —
жагучий спогад обпікав
рубці загоєні вітрами.

Блукали тіні по стіні,
крутили румбу поторочі,
і не хотілося мені
дивитися в колючі очі.

Все сталося, як Бог волів,
тож назавжди закрили тему...
На білім аркуші снігів
малює січень хризантеми.

20.12.2022р.

***
З Журбою Душа знайома,
вони зустрічались. Та
настирливо, аж до дому
за нею йшла по п’ятах.

Журба йшла немов на запах,
у бік ні на крок, утім,
йшов дощ, і Душа невдаху
пустила до себе в дім.

Душі ця Журба не пара,
але чули ліхтарі
дует під сумну гітару
до розблисків на зорі.

Зла лічилка

Юрба самозакоханих рішила воювати.
Один лишився глузду і всі пішли вбивати.
Юрба самозакоханих рішили владу мати
Один лишився глузду і всі пішли за грати.
Юрба самозакоханих рішили сісти в раді
Один лишився глузду, а інші вже нераді.
Юрба самозакоханих рішили вийти в люди
Один лишився глузду, і інших вже не буде.
Юрба самозакоханих рішила лицедіяти
Один лишився глузду - не знають всі як діяти.
Юрба самозакоханих рішили лікувати
Один лишився глузду - нас стало малувато.
Юрба самозакоханих рішили грати в шахмати.
Один лишився глузду. Тут опа: шах і мат.
Юрба самозакоханих, та всі в душі раби.
Один лишився глузду - і стало пів юрби.
Скажи, що ж то за вираз, це скільки пів юрби?
Не думай, бо із глузду швиденько з'їдеш ти.

Я не воюю з жінками...
Жінок я, по правді, люблю
Інколи в губи цілую
А інколи навіть в мушлю.

В мушлях отих заховані
Цілі світи незвідані
Як їх не цілувати ж бо
Видимі, і невидимі.

Гарні, красиві дівчинки
Всі вони - майже я
Кожна із них ріднесенька
Кожна із них - моя.

Я не воюю з хлопцями
Тим більше - із Мужчинами
Бо чоловічий рід же є
Кращою половиною.

Сильні, красиві, правильні-
Мужества дивний світ...
Десь від спокус неправедний
Мучить один завіт...

Гарні і мужні хлопчики
Всі вони - майже я.
Кожен жадає вірити в:
"Милий, дождуся я!"

Чому саме вночі
переповнюють думки?
Саме вночі з'являється
бажання вчинити так,
аби змінити хід тяжкої долі.
Я не бачу сюжету сну,
що нагадував пережиті
з болем миті.
Я не розумію сенсу вічного життя
в кайданах самотності.
Чому ти залишаєшся на самоті,
якщо стільки людей
намагаються розтопити
твоє холодне серце?
Ти не бачиш того,
що змінює тебе.
Ти не відчуваєш
подиху смерті за спиною.
Думаєш годинами,
блукаєш темними долинами,
гадаєш над собою.
Твоя нерішучість врешті
знайде свій кінець.
Колись покине тебе,
лиш залишить шрам.
Розмитий чорний силует,
що буде крок за кроком все життя,
шукати вихід з небуття.
Втрачаєш все
і забуваєш головне.
То може краще вже пливти
за течією брудної води,
ніж рахувати ґав на березі ріки?

26.12.2022

...А я думками біля тебе...
Цілую очі і волосся.
Коханий мій, ненаречений,
Разом нам буть не довелося.

І навесні, коли квітує,
кохання проліском тендітним,
моє серденько лиш сумує
За твоїм поглядом привітним.

Муркоче мрія тихо-тихо,
що все це здійсниться насправді.
Та десь чатує нишком лихо
І лиш сміється в очі правді.

І загортаюсь в пелену я
Напівсолодкої омани,
дрімоти, що весь час чарує
Думки і мрії, і талан мій.
05.01.2015

У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам по собі.
Діточок ростили, не знаючи злоби.
Та, мабуть, набридла ідилія кішці,
Тож несе орлиці несусвітні вісті:
«Ви там, бач, літаєте попід хмаровинням,
А свиня тим часом підрива коріння.
Не мине і тижня, як дуб упаде...
Де будемо жити? Зима ж бо іде...»
А назавтра кішка шепоче свині:
«Можете не вірить, кумасю, мені.
Чула, як орлиця дітворі казала:
«Скоро з поросяток буде стільки сала!»
...Не літа за здобиччю орлиця з гнізда.
Стереже потомство свиня молода.
Хтозна чим скінчилася б ота тарапата,
Та в капкан раз кішка уночі потрапила.
Свиня полонянку пішла визволяти.
А орлиця стала мишей добувати...
...Зізналася кішка свині та орлиці,
Що вона складала всі ті небилиці.

P.S.
Шкода, як мудрість настає лише тоді,
Коли опинишся в біді.

Народжена в грудні,
Початок кінця
Мала бути ялинка,
А з’явилася я
І вперше світ постав таким яскравим -
Ліхтарики, гірлянди, словом мішура,
А тоді кліп, і опинилась в січні нелукавім
І світ немов би зняв блискучого плаща,
Не стало суконь пишних, усмішок не стало,
Костюмів кращих, щирих побажань.
Зі сну прекрасного все людство наче встало
І поспішило до важливої роботи,
Марнуючи життя у вирі неутілених жадань.
Так складно світові оцьому довіряти,
Те як я вперше бачила життя
Підступним виявилося обманом
Відтоді світ для мене фальші сповиття.

11.12.2022

***
Невже ми можемо прилаштуватись  до чого завгодно?
Навіть до цієї війни? Навіть до смерті?
Здається, що з нас можна цілком шкіру здерти,
а ми будемо  ходити до крамниць, шукати, що модно.

Коли вже раз у енний чуємо цю набридлу тривогу,
коли нас знову закликають йти в укриття,
вигулюємо собак, виносимо сміття,
п'ємо з друзями  каву та  молимося про захист Богу.

Така пора, коли пора уже
судити ще учора несудиме,
історія повторює сюжет,
як виживати у холодну зиму.

Дивитися на голе негліже
і видіти опудала режиму
а заодно, як публіка ірже
на кутні із оскалами новими.

І це тоді, як я одна стою
серед зими на самому краю,
куди уже націлені ракети
на горе люду, що піде у лету,
а може, і на голову мою,
аби уже не снилися сонети.

(із циклу
«Листки відривного календаря»)
З невидимого фронту Минає все, що пролітає мимо,
і думається іноді, – невже
не бачать люди зрячими очима
полуду, типу зе й опезеже.

Не урятують солодощі диму
московії і не убереже
нікого ані капище чуже,
ані своє... бодай неопалиме.

Але і нині, нібито, свої
веселуни і клоуни-злодії,
що милять лижі у чужі краї –
це пасинки печальної повії,
що виливали відрами помиї
на посивілу голову її.

12/22

Все іще буде – робота і втома,
Знахідок радість і смуток утрат, –
Зміряю я ще шляхи невідомі,
Звідаю щедрість розцвічених свят.
Все іще буде – пісні і мандрівки,
Сяйво веселок і шурхіт сніжин, –
Друзів і родичів повна домівка,
І швидкоплинність утішних годин.
Все іще буде – багаття кохання,
Злива цілунків і море турбот, –
Наче жартую, а сам у чеканні
Прояву дару жіночих щедрот.
26.12.22

Духмяним медом присмачу кутю
З відбірних зерен ситної пшениці, –
Подякую Всевишньому й життю, –
Двом чинникам збереження традицій.
І волю дам всім прагненням своїм,
Щоб кілька їх, але відчули люди, –
Нехай біда минає кожен дім,
А вдача нам стрічається повсюди.
24.12.22

Сьогодні живемо як живемо,
Виборюємо мир свій на війні
До подиху останнього, кермо
Тримаємо, щоб їй сказати: - Ні!

Щоб не зламати подих поколінь,
Які до цього часу вже дійшли.
Залишивши всі натяки сумлінь,
Працюючи за долю як воли.

Із нами поруч був і Чорновіл,
Держави гордість, України син.
Та зрозуміти вчасно не змогли,
Бо вбили поміж нами гострий клин.

Що то надія наша в світі є,
Що він веде усіх нас до свобод.
Та партія пропхала скрізь своє,
Бо ще сліпим був бідний наш народ.

Ще вірив у чужих для нас богів,
У партію і в той СРСР,
Що нас по світу голими пустив,
Від кого у родинах світ помер.

В гулагах і в страшний Голодомор,
До кожної із рідних нам родин
Прийшов оцей незваний духобор,
Щоб нам не вистачало домовин

Ховати рідних. І тому війна
Прийшла сюди, бо не змогли тоді
Ми зрозуміти Чорновола, на
Своїм житті подати знак біді.

Тепер до влади вже обрали знов
Чужих по крові і по духу теж.
І ділимо біду, а не любов,
Бо у війни уже немає меж.

А Чорновіл все бачить з висоти,
Уже не в змозі підставлять плече.
І в цьому винна я і винен ти.
Тому і час нещасть у нас тече.
25.12.22

Різдвяний ранок в час війни,
Що пахне медом і бідою.
Очікування новизни
Із фронту, звідти, після бою.

Незламні хлопці без звитяг
Рятують нас від злих ординців.
І піднімають рідний стяг
Над вільним краєм українців.

Щоб майорів на всі віки
Над зболеним війною світом.
І вижили чоловіки,
Щоб миром вже заволодіти.

Щоби назавжди зберегти
Таку жадану перемогу.
Щоб стали сестри і брати
Пліч опліч на святу дорогу.

Де світить зорями Різдво,
Кутею пахне в кожній хаті.
Де всюди миру торжество
При українськім гетьманаті.
25.12.22

Вгамуй притьмом в собі жадобу тьми
Переверни спустошену клепсидру
На паліндром з притоками ріки
Яка тече до водоспаду світла.

Хоча твоя природа любострасть,
Розвінчана удень на ясний спокій,
В браслети ночі огортає час
Химерні яви, наче горло чокер

Блідих долонь. Зроби непевний крок
У золотисту сяянням повабність
Рука від сонця скине тінь приток

І втопить зір очей в притомну данність,
А ніч довершить скинувши порок
У круговерть нестримного жадання.

24.09.2022

Дідусь із онуком на лавці сидять.
Хрещатиком люди гуляють.
Вони теж удвох подались погулять,
Тепер сіли й відпочивають.
Морозиво вже онучок доїда
Та у дідуся і питає:
- Як гарно. Хрещатик чудовий. Шкода,
Що я тут не часто буваю.
Ти ж в Києві і народився колись,
Матуся мені говорила.
Напевно, усякого тут надививсь?
Війну ви теж тут пережили?
Що більше за все пам’ятаєш з тих пір?
Дідусь якось сумно поглянув:
- Усе пам’ятаю, онучку, повір –
Що добре було, і погане.
Найбільше, напевно оті перші дні,
Як німці у Київ вступили.
Було уже то́ді сім років мені.
А ми на Софіївській жи́ли.
У центрі, вважай, тож я бігав щораз
Хрещатиком на Бесарабку.
Вже гуркіт боїв долітав і до нас
І гуркало зовсім не слабко.
На вулицях було багато людей,
Усі до новин дослухались:
Чи скоро там німець до міста ввійде,
Хоча на друге сподівались.
Тихцем розповзались по місту чутки,
Що наші мінують все місто.
Я бачив і сам особисто таких,
Стояв біля них зовсім близько,
Як ящики вони таскали важкі
Кудись до підвалу. Спитався:
- То, мабуть, у ящиках міни такі?
Хтось вилаявсь, хтось одізвався:
- Та ні, то папери потрібно сховать,
Щоб німцям було не дістались.
Іди звідси, хлопче, не треба стоять,
Роботи багато зосталось.
Чи ж важко дурити наївних малих?
Я всім говорив з гордим видом,
Що мін там немає зовсім ніяких,
Мені командир сам повідав.
Так вересня вже середина пройшла
І раптом чутки пролітають,
Що армія наша таки відійшла
І німці у місто вступають.
Я кинувсь на гірку, щоб глянуть згори,
Що там на мостах відбувалось.
Мости геть забиті тієї пори,
Немов мурашвою, здавались.
Ішли і солдати, і люди прості,
Вози і машини, і танки,
А ще ж їх чимало було на путі,
Щоб всім перейти без останку.
Тут вибухи стали у місті лунать,
Я лиш устигав озиратись.
Чи німці взялися по місту стрілять?
То треба скоріше ховатись.
Тут гримнуло так, - бачу, Дарницький міст
Ураз на шматки розлетівся.
Я витягся на весь маленький свій зріст,
Розгублено лише дивився.
Не знаю, вже скільки часу і пройшло,
Як з під ланцюгового мосту,
Щось кілька раз гримнуло страшно було
І тут на очах моїх просто
Злетіли в повітря бетону грудки,
Заліза, скривавлені люди
І коні, і техніка. В водах ріки
Лиш кров розпливалася всюди.
Усі, хто не встиг на той бік перейти
Або були смерті дістались,
Або ж чимскоріш мусили відійти
Від того, що з мосту зосталось.
Коли те, що сталось, до мене дійшло,
Я кинувся хутко додому.
Мені іще довго по тому трясло…
А в місті, від влади пустому,
На вулицях юрби з’явились якісь,
Взялись все підряд грабувати.
Я тільки з вікна за усім тим дививсь,
Бо мама веліла у хаті
Сидіти. А там все тягли і тягли…
Крамниці, майстерні і каси…
Хапали усе те, що лише могли,
На все озиралися ласо.
В трамваях, що стали посеред путі,
Все цінне більш-менш виривали,
Вривались гуртом у квартири пусті
І все, що змогли, забирали…
Я, навіть не думав, що так може буть.
На другий же ранок по тому
Чутки поповзли, що вже німці ідуть.
Ну, як тут усидіти вдома?
Як міг я малий отаке пропустить.
Поснідав й майнув на Хрещатик,
Щоб німців отих серед перших зустріть,
Аби місце краще зайняти.
А місто, скажу я, було не впізнать.
З вітрин в магазинах лиш рами.
Ганчір’я, папери повсюди лежать
І скло скрізь хрустить під ногами.
Гній кінський на вулицях, зграї собак,
Господарі що полишали.
Було якось дико дивитись. Однак,
Побіг, бо ж усі поспішали.
А там вже народу багато було.
Поки на прихід той чекали,
Чуток чималенько юрбою повзло:
Що наші усе позривали –
І башту зірвали – немає води,
Електрики також немає…
Вздовж вулиці натовп пильніше глядить,
Чи німець ще не підступає.
А німці двома аж колонами йшли.
Одні крізь Поділ й Куренівку –
Набиті солдатами ледве повзли
В «оле́нях» і «тиграх» автівки.
Другі з Голосієва, мов на парад
В своїх мотоциклах неслися.
Хтось був прибуттю тому їхньому рад,
Тож квіти кидати взялися.
Другі хлібом-сіллю стрічали «гостей»,
Щоб відданість всю показати
До нових, поки ще не знаних «властей».
Взялись «Їжаки» відтягати
З дороги, мішки із піском прибирать,
Щоб легше було проїздити.
Та більшість лиш дивляться тільки, стоять
Не раді, але й не сердиті.
Чекали, чим же то закінчиться все.
Чутками юрба обростала:
А, може, покращення всім принесе,
Що при комуністах не мали.
Тим часом на Лаврі і прапор з’явивсь.
Взялись німці порядкувати.
А люди підвечір лише розійшлись
І стали на ранок чекати.
Що від того ранку діждуться вони?
Чи краще, чи гірше ще буде?
Та не відчували поки що вини,
За що б нести кару, ще люди.
Три перших накази лише через день
З’явились - листівки на стінах.
Німецька та українська лишень.
Отож, усі люди повинні
Вернути назад награбоване все
В крамниці, майстерні і каси.
Хай кожен продукти всі зайві знесе,
Запас на добу щоб зостався.
А ще щоб здали всі свої приймачі,
Та зброю до комендатури.
І в кожній в кінці страхітливо звучить
Одне – та ж морозом по шкурі:
«Того, хто не викона даний наказ,
Чекатиме розстріл». Тож люди
Читали та і озирались щораз,
Чи хто їм не цілить у груди.
І ще портрет Гітлера всюди з’явивсь,
Щоб люди до нього звикали.
Та мало хто там зупинявся, дививсь,
Бо ж Сталіна ще пам’ятали.
Я теж бігав з хлопцями, скрізь заглядав.
Малим було дуже цікаво.
На нас і уваги ніхто не звертав,
Свої були в кожного справи.
Розмови про міни в будинках велись
І досі між люди. Тож німці
Шукати усюди ті міни взялись
І сходились ми подивиться,
Як ящики цілі з підвалів несуть.
І кожен добряче так важить.
Казали, що німці і грошей дадуть,
Як хто їм криївки покаже.
Знайшлися й полонені, наче, які,
Ті міни були закладали.
Найбільше, мабуть, вони німцям такі
В будинках місця й показали.
А ще на горищах багато пляшок
З горючою сумішшю бу́ло.
І осуд одразу між люди пішов:
А що, коли б то все рвонуло?!
Не знаючи, де там ведуться бої,
Чутками жило лише місто.
Казали, що німець на Волзі стоїть,
Що взяв у лещата залізні
Уже і Москву. Що вже Сталін утік,
Що, хтось вже застрелив «скотину».
І бив себе в груди один чоловік,
Що скоро уже Україна
Буде́ самостійною. Гітлер, мовляв,
На теє дав, начебто, згоду.
Народ на те лише в задумі кивав
Й хутенько від дядька відходив.
А двадцять четвертого я, як завжди
Дивитись побіг на Хрещатик.
Ніщо, наче не віщувало біди.
Людей там юрмилось багато.
Хто просто стояв, хто накази читав
Із виглядом досить похмурим.
А натовп найбільший у черзі стояв
Під стінами комендатури.
Несли приймачі і рушниці несли,
Щоб да́рма не ризикувати.
І всюди, куди кинеш оком, були
На варті німецькі солдати.
Та комендатура раніше була
Дитячим ще універмагом.
Мене туди мама іноді вела.
Там іграшки, всякі розваги
І одяг, взуття…Та ж багато чого.
Аж очі мої розбігались.
Тепер сидять німці там замість того…
І серце стиска мені жалість.
Десь вже пообіді зібравсь було я
Додому, щоб чогось поїсти.
Огледівся – купами люди стоять,
На чергу чекаючи, звісно.
«Ще встигну поїсти і знову прийти» -
Подумав. І лиш розвернувся,
Як гуркіт страшенний. Бруківка летить
Мені у обличчя. Зіпнувся
На ноги. Огледівся - там, де стояв
Ще тільки будинок і люди,
Стовп диму і попелу вибух підняв,
Шматки розліталися всюди.
Кого поховало каміння навік,
Хто кров’ю стікав на бруківці.
Живі усі разом сіпнулися вбік,
Бо вже похопилися німці
І стали до купи зганяти усіх,
Шукали мінерів між ними.
Та пил ще розвіятись добре не встиг,
Між попелу того і диму
Знов бахнуло так, що я ледве втримавсь.
Бо ж землю струснуло щосили.
Здавалось, будинок угору піднявсь
І все, що до того вціліло,
Розсипалось вмить, розлетілось кругом.
Крик, галас і плач – все злилося.
Всі було майнули у розтіч бігом
Та німцям, усе ж, удалося
Спинити юрбу. Стали вгору стрілять…
І тут вже навпроти рвонуло,
Де «чайна» була. Знову шмаття летять,
Знов землю добряче струснуло.
Вже й німці, не знаючи, що їм робить,
Облишили когось ловити.
Народ розлетівся навкруг у ту ж мить.
А далі пішло знов гриміти.
То там струсоне, то в другому рвоне.
Металися злякані люди,
Не знаючи де і кого дожене,
Бо ж бахкало, наче, усюди.
Хрещатик увесь у вогні і диму,
Повсюди поранені, вбиті.
Дісталось й мені каменем самому,
Що й кров почала цебеніти.
Металися люди і я поміж них,
Не знаючи, де мені мчати.
Уже би додому, можливо побіг
Та де ж він – тут спробуй узнати,
Як все навкруги у вогні і диму.
І знову, і знов вибухає.
Хрещатик сховався в суцільну пітьму
І то іще більше лякає.
Додому я вже аж підвечір прибіг,
Вже бігала й мама, шукала.
Та де ж мене знайдеш в руїнах отих.
А в місті іще не вщухало.
Гриміло і бухкало. Поки наш дім,
На щастя ще не зачепило.
Крізь шиби розбиті просочувався дим,
Бо ж все середмістя горіло.
Три дні вибухало і тиждень,мабуть
Навколо будинки палали.
А як німці раду отому дадуть,
Як «наші», коли відступали,
Зірвали у Києві весь водогін,
Пожежні машини забрали
(Щоправда, закінчився скоро бензин
І їх в Броварах покидали)
Тож аж від Дніпра німці шланги тягли,
Аби хоча б щось рятували.
Та «наші» підпільники тихо взяли
Й ті шланги поперерізали.
Отож, загасити так і не вдалось.
Поки було чому палати.
Горіло, диміло, здавалось, ось-ось
Десь знову почне вибухати.
Коли ж, врешті вижер весь центр вогонь,
То страшно було і глядіти.
Не міг упізнати я міста свого.
Як можна було так вчинити?
Хрещатик увесь у руїнах лежав,
Димілися купи каміння.
Закурені стіни, металу іржа
І всі погорільці, як тіні.
Хоч то проти німців все, наче, було,
Та згинуло їх не багато.
А скільки киян в тих руїнах лягло,
Того і сьогодні не взнати.
Лишилось без даху родин тисячі,
Майно все до цурки згоріло.
Не було де бідним присісти, спочить,
По тому камінню ходили.
Бо ж більшість будинків – де люди жили,
Там німців ніяких не було.
А німці одразу ж і винних знайшли
І все на євреїв звернули.
Веліли зійтися з речами і всіх
У яр під конвоєм погнали.
Чутки пішли, що розстріляли там їх,
А правду вже потім узнали.
Здавалось, що можна, зірвали уже.
Хоч німці ретельно пройшлися
Будинками після отих всіх пожеж.
І міни ще також знайшлися.
Їх німці виносили всім напоказ –
Дарунки Радянської влади…
Відтоді спокійно минув якийсь час.
І раптом уже в листопаді
Знов вибув страшенний столицю струснув.
Успенський собор підірвали.
Якраз якийсь пастор словацький прибув,
На нього, мабуть, полювали.
Щоправда, спізнились із вибухом тим
Казали, на дві десь години.
Вже й пастора, й німців не було у нім.
Зостались одні лиш руїни
Від того собору, що в Лаврі стояв –
Окрасою був всього міста.
Я з мамою там ще маленьким бував,
Хоч ледве пригадую, звісно.
Казали, й Софію те ж саме чека,
Собор Володимирський, наче.
Хоч, може, то німець нас просто лякав
Отим більшовизмом звірячим.
Та більше за все здивувало мене
Нахабство. Як Київ звільнили,
То ледь не наступним по звільненню днем
По радіо оголосили,
Що то, виявляється німці тоді
У Києві все позривали.
Я, хоч і малий, оте слухав сидів
І знав, що нахабно брехали.
Списали на німців всі звірства свої
Гадали – повірять їм люди…
Та Київ, онучку, стояв і стоїть
Й стояти віки іще буде.

* * *

Поранена Північна*. Ледь жива.
Котів підгодував. Іще й погладив.
…Які б я міг промовити слова?
Хіба що: «Будьте прокляті, двоглаві!

Усі. І хто схопивсь за автомат,
і той, хто не стріляв, але підтримав:
бажав падіння Києва за три дні
і докорів сумління геть не мав.

Нехай же вам на десять поколінь,
від найбідніших верств і до еліт, –
хвороби,
травми
і стихійні лиха!

Народе-вбивце, Всесвіту чужий,
кому потрібно, щоб іще ти жив?
Про знищення твоє
моя молитва».





____________________________________

* мікрорайон Північна Салтівка у Харкові

Сонце зранку сховалося десь, але це не важливо
Буде новий яскравий день
Виглядай свою милу!
Буде ніжна вона і красива
Все як хотів і Той хто привабив
І його мила.

Ми малюємо разом буття
Пензлями літа
З нами свято життя
Кохання і літа.
Посміхаєшся ти
Посміхаюся я
Посміхаються діти!
Мої помисли чисті
Вірь мені милий
Будеш ти, буду я
Дуже щасливі.

Любий, давай танцювати
Я запросила,
Я не тварина чужа
Я твоя мила.

Шансів у цьому житті скільки завгодно
Тільки даються вони духовно свободним.
Шанси ці тільки тим випадають
Що справді живуть, а не відбувають.

Яка бо красіва поезія!
Чуттєва експресія!
Слонята ж тупочуть саваннами
Разом з павіанами.

Вони - не зажурені лірики,
Що плачуть в напірники
А вільні як вітер створіннячка,
Під хвостиком в кожного дірочка...

Зулуси не марять годинами
Віршатами вельми сумнівними.
А тюті-матюті - ох телепні!
Сонети жують перемелені.

Намащують оди верлібрами,
Усіми душевними фіібрами.
А в мене не вірші - кабанчики!
Поети ж облизують пальчики...

25.12.2022р.

Сіється з торби морозяне пір’я,
вечір святий поспіша на поріг.
Носяться пес із котом по подвір’ю,
силяться місяць схопити за ріг.

Падають тихо додолу сніжинки,
лине усюди гучна коляда.
Ярко засяяла після спочинку
в небі зимовому перша звізда.

Таїнство має невдовзі звершитись,
чуда чекають дорослі й малі.
Сяє смарагдами зоряний ситець –
свято сьогодні на цілій Землі!

Годинник. Стрілки. Біле коло.
Навколо пустка. Жах підступний.
Скрипить кватирка. Квітка квола.
Відкрита книжка. Простір скутий.

Несамохіть. Поволі. Стиха.
Воєнний стан. Напівтемрява.
Полин гіркий. Стихійне лихо.
Поняття глузду. Чорна яма.

Оповідання. Казка. Сповідь.
Страждання. Стогін. Сльози. Кат.
Хтось зайвий. Третій. Може навіть…
Годинник. Час. Маркіз де Сад.

2012

Запали різдвяну свічку,
Хай горить і не згасає.
На землі життя не вічне,
Смерть у вічі заглядає.

Багатьох війна забрала.
Плаче гірко Україна ,
Бо ті іроди лукаві
Убивають доньку, сина.

Спас родився щоб страждати.
З бідних ясел - на Голгофу.
Під хрестом стояла Мати...
Нам знайоме це до болю.

Запали сьогодні свічку,
Хай історія різдвяна
В цю скорботну темну нічку
Зарубцює наші рани.
24.12.2022.

Після тебе руками розводжу сліпий,
і повітря хапаю безмовно, як риба.
З мене хтось після тебе каліку зліпив
і веде очманілого вмерти на дибу.

Після тебе ні звуку, ні сну, ні вина,
ні сльози покая́нної з білого ока.
"Після тебе – дощі", – тільки ця новина́,
тільки мокра пора і калюжа глибока.

28 листопада 1994 р., Київ

Ворожими "Градами" стріляна
Та мінами рясно всяна,
Слізьми материнськими зрошена
Моя Україна хорошая.

Обкрадена ти олігархами,
Обманута горе-владою
Щоденно ряснієш могилами,
Але для мене ти милая.

Нестатками й бідами змучена,
Але всеодно ти квітучая.
Люблю і багатою й бідною
Свою Батьківщину рідную.

2015 р.

Важко. Нагромаджуються втрати,
від яких ніяк не вберегтись.

Друзів за душевну глухуватість
Важче вибачати, ніж колись.

Почуття припізнений початок
у зачатку так і відімре.

Хоче болячками докучати
Тіло, і не юне, й не старе.

Тільки дух не зовсім ще згорбатів.

Та й йому з неприязних низин
Важче стало зорі добачати
Крізь колючі нетрища тернин.

2013

Не такі ці мрії потаємні,
Раз вони в душі не збереглись, –
Хочеться прокинутись затемна
І ввімкнути світло, мов колись.
Хочеться припинення сирени
Завивань раптових щодоби, –
Хочеться з небес благословення,
А не спонукань до ворожби.
Хочеться позбавитись тривоги
За життя утомлених солдат, –
Хочеться скоріше перемоги
І найменше найдорожчих втрат.
Хочеться зірниць на небозводі
Та коротких проміжків пітьми, –
А найбільше – теплої погоди
І не дуже довгої зими.
24.12.22

Збираєш в наплічник Нехитрий мотлох:
Ноут, щоденник, якісь документи.
В душі архівуєш терабайти спогадів,
Що фіксують важливі моменти.

А за спиною шепочуть, вовтузяться
Твої молодії роки...
І пам'ять фіксує фальшивих друзів,
Хто не потис руки.

Відбувається те, що повинно відбутися,
І колись довелося б все рівно йти.
Та ти знаєш: так просто тебе не позбутися,
Ти і тепер — до мети.
2017

Нащо мені мрії,
коли жить до ранку.
Нащо мені віра,
коли Бог не мій.
Паперові змії,
вилетівши з банки,
сповістили космос,
що я справжній змій.
Я – зелений змій,
я – повзуча сила.
Відгоріли крила –
ставте могарич…
Я – безмозкий простір
я – стара повія.
Я не маю віри,
віруючи в ніч…

10–11 жовтня 1989 р., Київ

Я на межі печалі і сльози,
В полоні у зачаєної туги.
І соком виноградної лози
Лікуюсь від любовної недуги.

Та приступи її усе сильніш:
Вуста, волосся бачу, очі, руки.
Немов бокал, наповнюється вірш
Настоєм, що на полині розлуки.

Цей інтернет нас в’яже ув одне —
Летять посили звечора до рання.
Нехай життя, як солод, промайне
У імпульсах любовних спілкування.

Воно минає, наче уві сні,
Спалахують в зіницях іскри-зорі.
Вуста цілую ніжні, чарівні
На фото на холоднім моніторі.

23 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Філософські роздуми

Рожево-сіре полотно
Небесний простір застелило…
Підкріплювало далі сили.
На жаль, недовго – лиш на мить.

Раптово зникло десь воно.
Рожевий колір зблід, а сірий,
Заполонивши навіть синій,
Поглинув чарівну блакить.

Сердéнько стиснулося враз.
В дорозі ти, мій любий друже.
А я, як завжди, у напрузі.
Чи буде цей безпечним день?

Невпинно рухається час…
А з ним – хмарини, сонце, зорі.
Поплив і місяць понад морем…
Не хоче слухати сирен
Та неприємних теревень.

***
…Підкралась непомітно ніч…
Тягар підкинула на плечі.
Аналізуй всілякі речі:
Від сумнівів до протиріч…
Мінливість – дивовижна річ.

22.12. – 23.12.2022

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

Немає світла і зв'язку,
без рук і ніг у цю хвилину,
втішаю кішку боязку,
а подумки до тебе лину.

Чи є в будинку: світло, газ,
чи батареї не холодні,
хлібина свіжа про запас,
питна вода? — рідненька доню.

Де наша квіточка росте,
чи в бомбосховищі віднині?
Як важко серце золоте
плекати зараз в Україні.

Онуків, ластів'ят моїх
від серця з болем відриваю.
Літають мислення рої,
як мошкара на виднокраю.

Ще ковід ходить по хатах,
і ця війна п'є кров гарячу.
Біжать з гори мої літа
у третю світову, неначе.

Тримаюся, вночі молюсь
за родовід і мир в країні,
за Київську свячену Русь,
і за світанки лебедині.

Хай Бог пробачить те мені,
що вилита тепер зі сталі —
бажаю згинути русні,
аби ракети не вбивали.

А як по-іншому, коли
нас хоче ворог подолати?
Нічого, той гіркий полин
з корінням вирвемо із м'яти.

Відродиться і виноград,
п'янкі тюльпани, чорнобривці.
Цвістиме наш чудовий сад,
в країні мрій, ти доню, вір в це.

19.12.2022р.

Нарешті, орку, ти свого добився
і виконав агресора устав.
Хотів землі ти так, що з нею злився
і гумусом для ґрунту Нені став!

Знайомий обрис. Очі, мов зі сну,
вросли чеканням в сиву далину.
Вони крізь тебе дивляться й мовчать,
бо вже несуть відчуження печать.

Чуже обличчя, риси ті й не ті.
Як швидко все минає у житті
Усе на світі вилікує час –
в його «швидкій» давно немає нас.

Окремо – люди, разом – дві мари,
які ще носять воду до пори.
Та й ті минуть як літо, як тепло,
немов і їх ніколи не було.

23.12.22

у розбитім серці
хрест на хрестику
більше
ніж в забутому селі
п’ятка мліє
тягне з табуретика
трохи вище шиї
і петлі

в гамівному серці
ґав летовище
спогади дрімають
та не сплять
ям нарито там
на бомбосховища
а землі черствої
добра п’ядь

у бентежнім серці
вінця крайнощів
можна миттю
погасити день
дайте ви йому
вагу для ра-дощів
хай воно
не рветься
а іде

у холоднім серці
ототожнення
випито
усе до гіркоти
одниною
миті перемножені
вовком дивляться
на світ
кути

у зігрітім серці
весни будяться
соків набирається
люблю
хай у ньому
неосяжне
збудеться
без краплин
обави
і жалю

4 Січня, 2019

коли верталися
до себе
добре засмучені
й пусті
і рахували неміч
в небі
й пробіли світла
у житті

коли надіялися
щиро
на розуміння
і респект
і посилалися
всім миром
на щось
до крайнощів сліпе

до нас приходило
сумління
і усвідомлення
вини
за недонесення
проміння
і непридушення
війни

в її колисці
розуміння
коли
ще порох
мокрував
ржавів багнет
впивався тінню
той
хто свідомість
розривав

ножі
негострені
лежали
немов
прочитані книжки
слова
майбутні ікла
й жала
читали леготу
думки

і птаха співу
із легенів
літала вільно
крізь гортань
і мить кохання
у шаленість
пересувала
цноти грань

усе це
кануло
майнуло
переліталося
згуло
і слово "ми"
тепер в минулім
гудки короткі
по "алло"

усе це
бите провидіння
примхливі паростки
зими
і крик душі
до посивіння
і перша
однокрила
мить

21 Грудня, 2018

Линяють стишені ліси
І одяг свій скидають,
А журавлині голоси
Летять за небокраї.
Тремтять оголеним гіллям
Берези та осики,
Але не видно журавлям
Далеким їхні лики.
Пташиний крик подаленів
У товщі небовиду, –
Невтішне видиво лісів
Рудіє сумовито...
23.12.22

А може, слід було зізнатись?
Розповісти про те,
що звалося безоднею.
Вилити назовні всі почуття,
а не стримувати емоції.
Говорити щиро, як ніколи.
Дивитися в безкраї,
немов широкий небосхил очі.
А може, краще все забути?
Нізащо більше не згадати
всі пережиті з болем миті.
Не залишити і згадки про жахливі,
вкриті порохом думки.
Залишити їх наодинці.
Змусити відчути силу
даремного зусилля.
Навчити боротися з тим,
що криє дух безсилля.
Навіки зачинити двері порожнечі,
забравши із собою жагу втечі.

22.12.2022

Ти лапшу можеш вішати скільки завгодно,
окуляри рожеві розбила давно.
Відтепер у душі моїй тихо, соборно
Відділила від плевелів чисте зерно.
Роздала кому треба ненависні речі,
щоб у згадці ніщо не злетіло у вир,
бо опісля цькування, сутужної втечі
у полон не потрапив твій загнаний звір.
Обернулась з ягняти на сіру вовчицю,
хто ж окрім небосхилу все те розгребе?
І якби Бог мені не відкрив таємницю,
то ще й досі б наївно кохала тебе.

16.12.2022р

Жену від нього вовчу зграю,
бо хто сказав, що він не мій,
коли його я відчуваю
на кінчиках солоних вій?

По запаху, ході, поставі,
і серед тисяч у юрбі
звабливу усмішку впізнаю,
блаватний погляд на собі.

А хто сказав, що ми не пара?
Плюс, мінус — злива і вогонь,
як у очах моїх — стожари
від дотику його долонь.

А хто сказав, що не красиво
зривати плід в саду святім?
Крадуть таємно, полохливо,
а я у всіх на видноті.

15.12.2022р.

Петро всі дні по вулицях ходив.
В душі якась тривога наростала,
Усидіти в квартирі не давала.
Хоча, здавалось, Київ звично жив,
Майстерні, магазини працювали,
Як завше, свої двері відкривали.
І люд теж по квартирах не сидів,
Весь час збиралися юрби тут і там,
Хтось виступав, людей до чогось кликав,
Юрба, бува підтримувала криком
Чи розбредалась – той лишався сам.
Петро того не надто дослухавсь.
Йому всього лиш спокою хотілось.
Хай би життя само собі вертілось,
А він у стороні би залишавсь.
Недавно тільки з фронту повернувсь.
Три роки з рук не випускав гвинтівку.
Без пострілів аж почувалось дико,
Бо й досі того жаху не забувсь,
Коли снаряди луплять навкруги
Та не дають і голову підняти.
В багні у шанцях змушений лежати,
Чекаючи, що прийдуть вороги.
Війна дістала так, що сил нема.
Рішив від неї трохи відпочити.
Не хоче вже нікому він служити,
Хай влада про те думає сама.
А хто при владі? Чи більшовики?
Чи Тимчасові, чи Центральна Рада?
То йому зовсім не цікаво, правда.
Самі хай розбираються поки.
Він почека, як визначаться все ж,
Тоді вже й буде рішення приймати,
Чи отій владі можна довіряти.
Здається, більшість так же дума теж.
Щоб незалежність показати всім,
Зідрав свої кокарду і погони.
Хай усі кличуть у свої загони,
Не піде він уже служити їм.
Таких багато в Києві, як він,
Які сидять, стабільності чекають,
Хоча гвинтівки з рук не випускають,
Чекаючи біди з усіх сторін.
Він револьвер в кишені теж трима,
Про всяк випадок. Неспокійно в місті,
Про грабежі весь час приходять вісті
І настрою то теж не підніма.
З газет, з розмов на вулицях собі
Загальну він намалював картину,
Що зараз на теренах України,
Хто саме з ким зчепився в боротьбі.
У Харкові взялись більшовики,
Яким з Росії помочі прислали.
Ті Харків вже й столицею назвали,
Зібрали собі з’їзд сякий-такий
І заявили про свої права
На Україну. В поміч попросили.
Москва прислала їм багато сили,
Тож десь із ними вже війна трива.
Доходять вісті, що міста беруть.
Воно й не дивно – по містах заводи,
Робітники давно там колобродять,
Бо ж українців поміж них не чуть.
Лиш росіяни та євреї. В них
Більшовики підтримку вмить знаходять,
Тож, майже без боїв, в міста заходять.
В передчутті і Київ вже притих.
І недарма. Як вісті пронеслись,
Що вже і Бахмач, й Конотоп узяли,
На «Арсеналі» зразу ж і повстали,
Навкруг бої жорстокі почались.
Петро здалеку лише дослухавсь,
Як глухо часто гупали гармати,
І серед ночі не давали спати,
Але про те не думати старавсь.
На сьомий день все стало затихать,
По вулицях полонених погнали,
Кого на «Арсеналі» упіймали,
Щоб в Лаврі їх під охорону взять.
Мабуть, що не до суду ще було.
Бо з Дарниці гармати знов озвались.
Напевно, муравйовці наближались.
Знов гупати страшенно почало.
Казали в місті – рвались на мости –
На Ланцюговий і на Залізничний.
Із кулеметів били їм зустрічно,
Аби до міста тих не пропустить.
Та бронепоїзд все-таки прорвавсь,
За ним услід піхота потяглася.
Та оборона міста не далася,
Тож біля мосту ворог окопавсь.
Та Муравйов, казали, доповів
У той же день, що Київ захопили.
Поперед батька в пекло поспішили.
Та ж вислужитись треба у Москві.
Багато в Муравйова сил було,
А скільки проти – важко то сказати.
Хоч в Києві солдат було багато,
Та воювати більшість не пішло.
Хоч уже чули – Муравйов сказав,
Полтаву бравши: «Я віддав наказа,
Щоб вирізати без жалю одразу
Всіх, хто буржуазію захищав!»
Та думали: то, звісно, не про нас.
Ми ж сидимо, нікого не чіпаєм,
Ні тим, а ні другим не помагаєм.
Тож омине негода й на цей раз.
А Муравйов, як видно, вже затявсь.
Прорватись по мостах не удалося,
Шукати варіанти довелося.
Про то Петро пізніше вже дізнавсь,
Як на Подолі постріли знялись.
З’явились звідкись козаки червоні.
Зацокотіли по бруківці коні.
Рубати всіх при зброї узялись.
То Примаков по тонкому льоду
Під Вишгородом перевів кінноту,
Зайшов із тилу. Хто ж учинить спротив?
Промчали Куренівку й на ходу
Їх зупинили вже аж юнкери.
Шалена стрілянина почалася.
Петро до того лише прислухався
Та поглядав на вулицю згори.
Втім, стрілянина почала вщухать.
А скоро юнкери промаршували,
Позиції свої, напевно, здали.
Чого би їм, цікаво, відступать?
Аж визирнув на вулицю, спитав.
Узнав, що полк, який нейтральним звався,
Як тільки стрілянина почалася,
Був ультиматум юнкерам послав:
Як із Подолу не підуть самі,
Тоді солдати за червоних стануть.
І як було повестися останнім?
Тут бій на Ланцюговім загримів
І юнкери у той бік подались.
Із Лаври раптом кулемет озвався,
У оборонців кулями плювався.
Робітники «пов’язані» взялись
За зброю. Хто лише їх позвільняв?
Незрозуміле в місті почалося.
Утримать оборону не вдалося,
І Муравйов потроху наступав.
Взяли надвечір Ланцюговий міст.
Знов бій під «Арсеналом» розпочався.
Петро до того пильно дослухався,
Іще на фронті виробивши хист,
Щоб визначати, де ідуть бої –
І відстань, і які при тому сили.
Тож розумів – захисників тіснили,
Нелегко, мабуть опиратись їм.
А далі почалося щось страшне.
Із Дарниці гармати одізвались,
Чотири дні стрільба не припинялась.
Здавалося, нікого не мине.
По Липках били, по Хрещатику,
Обстрілювали Нову Забудову.
І падали снаряди знову й знову,
Щоб шкоду заподіяти таку
«Багатіям», як Муравйов казав.
Будинки розбивало вщент, палали
Руїни, місто у диму стояло,
І когось кожен постріл убивав.
В квартирі вікна вилетіли всі,
І стіни від тих обстрілів дрижали.
Але Петра то мало хвилювало,
Він на війні до того звикнуть вспів.
Його жорстокість дивувала та,
З якою місто московіти брали.
Вони чи залякати тим бажали?
Та ж з того лише ненависть зроста!
Печерськ на п’яте лютого взяли.
Пішли чутки, що в храми уривались,
Безчинствували всяко і знущались,
Святині грабувати почали.
Петро не вірив «вигадкам» отим,
Не можуть так вести себе солдати!
А сьомого пішли чутки про страту
Митрополита. Увірвались в дім,
Пограбували, вивели надвір
Під стіни Лаври та і розстріляли.
Від того на душі непевно стало –
Чи ж Муравйов такий безжальний звір?
Чи то без його відома творять?
Що ж то за військо? То вже якась зграя,
Яка лише вбиває й оббирає.
Та хтось же те повинен зупинять?!
За пострілами видно, що бої
Лише у центрі тільки і тривають
Та Брест-Литовське поки ще тримають,
Нема вже інтенсивності тії.
А восьмого і центр, нарешті, стих,
Вночі бійці, напевно, відступили,
Лише шосе ще поки боронили,
Той відступ прикриваючи своїх.
Надвечір, врешті, тиша залягла.
Завмерло місто – що його чекати?
Сидіти по хатах чи то тікати?
Та довгою непевність не була.
Уже вночі погроми почались,
Вривались у квартири московіти,
Щоб цінностями в них заволодіти.
Спочатку за багатих узялись.
А там пішло. Хапали всіх підряд,
Хто лише підозрілим їм здавався,
Хто вулицею йшов, чи хто ховався.
Так більшовицький починався лад.
Всіх офіцерів, де би не знайшли,
Вели до стінки, кожного вбивали,
Які шинелі офіцерські мали,
Хоч, навіть, ті вже без відзнак були.
Стріляли тих, хто десь при владі був,
Хто, їм здалося, косо подивився.
Тих, хто багатством з ними не ділився.
І просто так – бо потяг в тім відчув,
Щоб когось вбити. Ти ж суддя тепер
І кат – ти тепер милуєш й караєш.
А, коли ще і дозвіл на те маєш,
То ти вже не людина – людожер.
Петро розправи вже не став чекать.
Хоча погони заробив він чесно,
Але кому то нині інтересно?
Потрібно швидко з Києва тікать.
Тримаючи в кишені револьвер,
У сутінках на вулицю подався.
Де вже перебігав, а де скрадався.
Стискав так зброю, що долоню стер.
Лежали трупи по снігу кругом,
Ніхто їх не збирався прибирати.
Не припиняли постріли лунати.
Та він уваги не звертав….Бігом!
Вже на Шулявці думав – пронесло.
Та тут аж двоє п’яні із-за рогу.
«А, ну стояти!» Стали на дорогу,
Щоб спроби обійти їх не було.
Петро не думав довго. То війна.
Два постріли, ті і моргнуть не вспіли,
Як мертвими на землю полетіли.
Не вбереглися – то вже їх вина.
Огледівся – чи не біжать за ним.
Та люди звикли пострілів боятись.
Ніхто на те не хоче наражатись.
Пірнув скоріше в темряву за дім.
За Києвом віддихався уже,
Сів на пеньок у лісі відпочити.
Задумався, що далі мав робити,
Бо ж на душі, мов хто штрика ножем
Від того, що, нарешті зрозумів:
Відсидітися в стороні не вдасться
Від тої більшовицької напасті.
Хоч ще не знав, з ким би іти хотів.

Зима, мороз, колючі хуртовини
і яблуня у кризі за вікном.
Плоди червоні у таку годину
уже опасти мусили давно…
Але висять, вчепилися у гілля
і кумачем вітають небосхил.
Усупереч агресії свавіллю
триматися їм вистачає сил.

Отак і ми невтомні – попри грози
тримаємося міцно за життя.
Нас не страшать ні зими, ні морози,
і гріє віра в світле майбуття.
Ще добавляє стійкості надія,
що маяком у темряві зорить.
Нас не зламати, не убити мрії,
ми кріпнемо у битві кожну мить!

Нема кому жалітися на втрати
і витирати сльози крадькома...
не обнадіюють нові пенати,
коли печалі юності нема.

Немає тих, кого мені згадати
не заважає поночі пітьма,
аби й мої далекі адресати
не уникали азбуки письма.

Чекаю пошту у моє сучасне
з минулого... хоча не знаю, де
у цьому світі. Може, і ніде...

Війна палає і надія гасне,
а Ніка очевидно та не ясно
показує, до чого все іде.

12.2022

***
Іноді,
десь у моєму сні,
ходить боса Душа по воді,
співає пісні.

Злітає,
парить над водою,
коли місяць яскраво сяє
над головою.

У нічну годину,
ще бува,
сяде на краєчку хмарини,
римує слова

до ранку.
Навіть не хотіла б,
у розсвіт чекають на бранку,
вертають у тіло.












 

То дощить, то снігом сипле,
То вкриває все туман,
Як мала дитина хлипа
Той вітрисько-хуліган.

Ось такий в нас місяць грудень
І морозів ще нема.
Заметілі іще будуть,
Розгуляється зима.

Віхоли та хуртовини
Все навколо заметуть
І морози прийдуть сильні,
Ще зимі холодній буть.

2022 р.

Пітьма густішає потроху
І холоднішою стає, –
Ще й безгомінням наполохав
Зимовий смерк життя моє.
На стелі тільки синь плафона
Тьмяніє з’явою біди, –
Неначе ворог узаконив
Уже пітьму і холоди.
Лиш виглядає утопічним
Все те, на що він сподівавсь,
Адже не може бути вічним
Його діянь зловісних час.
22.12.22

Верби, то, верби-красуні…
З нотного стану зійшли
І не біда що манюні -
Тут головне що коли…
День Миколая Святого!!!
В ніч забаганочок-мрій…
Хто освіжився із того -
Буде… Хай буде. Амінь.
21.12.2022.



...Увімкнули світло
Вогник мій притих
Заблукали світом
Кольором чужих
Стогін роздоріжжя
Згублених потреб
А до Запоріжжя
Степ і степ і степ…
Подумки прямуєм
Радощам в обхід
Не сумуй, сумує
Паралельний світ…
З холодом погодив
І пересилив…
Ні щоб електродом
Ради перспектив…
Обійдемось. Вкотре
В нас достатньо сил…
Божий на те й спротив
Скресне із могил…
Вогники з вогнища…
Нумо, хлопці, в стрій
Споглядайте вище -
Правнукам сувій…
Ось і ще пів роти
Звіре, чуй… тремти
І так буде… Доти
Не повернем Крим…
21.12.2022.