81
Добробут -
він і в Африці добробут.

82
Мовчати не хочеться,
а брехати важко.

83
Та нетакий то вже
світ поганий,
коли його малюють...
Бог знає як.

84
Вічне кохання -
пластикова троянда.

85
Як його не любити...
Кий є і Вій!

86
І ліг їй на серце камінь...
в чотири карати.

87
На діжку втіхи -
ні краплі совісті.

88
Крапля - не дощ,
але й дощ без краплі -
не дощ.

89
Скільки би не повертався -
а тобі бракує ще когось вдома.

90
Набирав мудрість роками -
так роки протікали.

91
Боляче -
коли струна вириває з тебе душу.

92
Замінив годинник термометром -
скоро час гострити лижі.

93
Замінив термометр годинником -
температура пробила позначку замерзання.

94
Будь мудрим -
дури себе так,
щоби інші не зауважили.

95
Від ям -
дороги довші,
від кількості випитого алкоголю -
ямкіші.

96
Дифлофос -
засіб проти малярії.

97
І тут -
тебе нема,
і там -
краще би не було.

98
Коли би рак свиснув,
качка би не копнула.

99
Народжений літати
на комусь.

100
Мат на маті з матом -
кінець гри в шахи після випивки у спортзалі.

Я ще хлопчиком малим
Вибіг на дорогу,
А мене дурний собака
Хапонув за ногу.
Залишилися на литці
Незгладимі знаки,
І гадав я, що немає
Гірших ніж собаки.

Та коли пізніше в зуби
Критикам попався,
Зрозумів, що у дитинстві
Гірко помилявся.

Докоряє дід онуці:
- Дивні нині діти.
Розучилися дівчата
Навіть червоніти.
А колись були дівчата
Дуже соромливі.
Скажеш слово - червоніли,
Як той мак на ниві.
А онучка аж руками
Вдарила об поли:
- Я, дідусю, уявляю,
Що ви їм мололи!

Нічний міський асфальт у світлі ліхтарів
Пронизує похмурістю. Людська нещирість
Вбиває залишки мелодії вітрів,
Що шепче про добро й живу, не зниклу милість.

Закутуюсь в тепло пальта, та не сховаюсь
Від ницості людського роду. Де ми? Що ми?
Навіщо закриваємось? Не намагаюсь
Хоч якось щось змінити і позбутись злоби.

Почався дощ, і спохмурніло синє небо,
Його журба — моя журба. Лунає пісня.
Любові гімн? - Жебрачка на дорозі грубо
Співає. Господи, прости — вона не грішна.

На роздоріжжі милості й нещирості
Спинюсь. Міський нічний асфальт блищить росою -
Слізьми небес і тугою. Незримості
Не викоренити та не скропить водою.

Прийшов якось до рабина
Хороший хлопчина.
Якщо прийшов, була значить,
Поважна причина.
- Я хотів би женитися.
- Будь ласка, женися.
- Але ж дівка - фу, негарна.
- Ну, тоді дивися...
- Батьки в неї багатющі.
- То, значить, женися.
- Але ж вона поганюща!
- Ну, тоді дивися...
- То як мені поступити?
Яким саме чином?..
Ребе трішечки подумав:
- Стань християнином.
- Чого раптом?
- Щоб покласти
Край пустій розмові, -
Будеш голову морочить
Якомусь попові.

Немов з тендітної пелюсточки троянди,
Торкаючись від сонця промінець,
Блискучі крапельки роси, немов гірлянди,
Він спрагло п’є. Цілунок двох сердець
Весь переповнений енергією сонця…
Він також дуже схожий і на дощ:
Такий раптовий, - тарабанить в шибки серця,
Що аж відлуння, наче щастя плач.
Ще він, як вітер: з диким вихорем та свистом,
Тільки не холодом пронизує все тіло,
А жаром, здатним обігріти ціле місто,
В ту мить здається, що в крові щось закипіло…
Весь у намисті із пелюсток та росинок,
(Нема такого в найсолодших снах),
Із сонця променів, вітрів, дощу краплинок –
Тремтячий поцілунок на вустах.

Я розміняв натхнення на вино
І перестав записувати вірші,
Бо хоч вони й од деяких не гірші,
Але й не кращі - значить все одно.

Я ідеали власні, мов книжки,
Із шафи достаю, переглядаю,
Ховаю знов. Без них стежки до раю
Рівніші трохи й не такі тяжкі.

Я поважати мав за що себе,
Ще більше мав причин щоб зневажати.
А замість того вбрався в пишні шати
Й дощем весіннім вилився з небес.

По ідеалах і по людях
Безжально котиться наш час.
Здригнувся б навіть у могилі
Якби побачив це Тарас.
І як би він не намагався -
Того збагнути б не зумів:
Як замість нації героїв
Ми стали купкою хохлів?
Хто був багатим - збагатився
На бідних бідняків біді.
А решта краде і гендлює.
Вбивають, гинуть молоді.
Де ж наша слава, наша сила?
Де волелюбність? Гордість де?
Лиш по спустошених по селах
Ледь вітер в димарях гуде.
Тож виплач сльози, Україно,
І зупини шалений час.
Дай всім нам розуму, дай сили,
Бо діти не пробачать нас.

Осені бог – восьминіг що пускає завісу чорнила
Простір забарвлюється повний незримих істот
Палять трухлявий вітрильник й монтують літальні
Чи апарати чи спорожнілі міста-міражі

Осінь оселю знаходить і осідає
Як алкоголь у судинах на золотий саркофаг
Жриці з очима очікувань вічні тварини
Меланхолійні рибини в тиші готують бенкет

Серед запрошених той хто відійде в осіннє
Світле сузір’я легко як дим із багать
Та не зважаймо на це осінь багата дарами
В грудях засмаглих її гусне п’янке забуття

Неймовірності сповнений день,
Старомодністю зваблені миті,
І ми з вами такі молоді,
такі справжні, такі соковиті.
І блискучий від зливи асфальт,
У ліхтарному жовтому світлі,
Фіолетом відсвічував в тон,
Тому шалу , що виснув в повітрі.
І тянучою гумкою час,
Уповільнений плином розмови,
Не спіткається більше об нас,
А докупи нас зліплює знову!

Від серпня до тебе. Від Вересня до землі.
Звивисті, змочені в зливах шляхи минають.
Листя горішнє й торішнє – мої кораблі,
Що не повернуться в небо. Тепер я знаю:
Ти не пробачиш цій Осені сліз (чи дощів?)
Сльози, - це слабкість, а отже і дощ. Я плачу.
Ти не минав і не вірив, бо ж ти не хотів...
Я ще не знала, що сили в мені не стачить.
Червоне і чорне. Пунктиром межа між нас.
Іней на шкірі – безглузде татуювання.
Свідки – пусте. Нас засудить і стратить час.
Ми завинили, бо знали таке кохання.

Стрімка лотреківська пастель,
панчіх легка і тепла сітка,
рука холодна, погляд зрідка
і за шинквасом - Рафаель,
тонке і видовжене скло,
чад кави, звуків перламутри,
уста вечірні "Кама Сутри" -
це драма в дусі Буало.

Панчохи. Погляд. Усміх. Сміх.
Знайомство. Кава. Мед гречаний.
Таксі. Водій. Слуга печальний.
Цілунок довгий. Перший сніг.
І прірва ліжка. І сніги -
розгорнуті, ламкі, колючі,
повітря струмені палючі
...і ваші речі навкруги.


* Із циклу “Напої бога Бахуса”

"Лісовій фортеці"
Ми великий народ і могутній,
І Європа чекає вже нас.
Але пам'ять чомусь в нас відсутня,
І муляє ярмо раз по раз.
Діти ми робітничого класу:
Шахтарів, крамарів і міняйл.
Але в самому центрі Донбасу
Хлопець пісню про лемків співав

"Але там, на Лемківщині, наші місця святі.
Там, на Лемківщіні, ще стоять наші хати..."

І співали, і плакали діти,
Відчуваючи погляд дідів,
Закатованих, страчених, вбитих.
І від жалю аж місяць тремтів.
І тремтіли запроданці й зайди,
І чимшвидш намаглись втекти...
Коли погляд дідів тебе знайде -
По який тоді бік будеш ти?

Іржавий простір в комаринім тілі
сопрано стер на порох. У трубі
крихкого носа помпи вже слабі.
А кров тече крізь русла скам'янілі.

Ні палива, ні співу, ні в тобі
краплини співчуття... Як на вугіллі,
несуть його мотори зіржавілі
з останніх сил свердлити слух юрбі.

Він - камікадзе, що небесні тонни
на неї б кинув, як на ешалони,
і вже по смерті став би кавалер

найвищих орденів! почесні списки!
знамена! сурми! залпи! обеліски!
...якби його мій ляпас не розтер.

Славные, странные, желтые дни.
Разные буквы, рекламные слоганы,
Я на распутьях желтой весны
Теряюсь на этих фразах знакомых

Носом чую все те же снежные волны
Что с далеких причалов ветер приносит
Да вот только в печах нефтяных да угОльных
Уж растопят весь снег, наших мнений не спросят

Странные дни. И холодные пальцы.
Сжимаю в своих руках по предательски.
Океана миров гонцы-скитальцы
Тают, как реки… Рвутся дамбы под натиском.

Оттиски губ память изранили
Странных дней времена мы считаем по офисам
Желта наша пресса, протекает политика
Давай выпьем текиллы в борьбе со стрессом?

У світі, що втратив орієнтири.
За полюсами не встежиш магнітом,
Чомусь все не так, як би бути повинно.
Якесь божевілля панує над світом.

Що збоченням було стає тепер модою,
Пошуки волі заводять у клітку,
Усе що блищить вважається золотом,
Інфляція слово згубила навіки.

Усе ідеальне тепер має вади:
У небо летиш і вдаряєшся в землю,
Велике кохання приводить до зради,
Підкреслює світло: довкола нас темно.

Безбожні молились Богу,
А божні просили хліба.
А вітер приніс тривогу -
Закохані очі, слізні.
Вареску прийшла невчасно -
Не квіти, а лиш турботи.
Та вічі її не гаснуть...
Вінчання й за мить - робота.
В листопада є завдання -
Помити міську бруківку,
Насипати снігу зрання
Та й заміж оддати дівку.
Так, будуть чарівні фото:
Пасує до снігу біле.
Та паньство жене в болото -
Театр - єдине діло.
Не дівка вже, - молодиця.
Години за дві по шлюбі
Малюється, чепуриться...
Актори, актриси любі.
А що молодому, мрії?
Чекати жону? Покрову?
Тікає весна, чужіє,
І з болем верта додому.
Безбожні - у церкві, взуті.
А божні - в одній одежі,
Попросять тепла... чи ртуті,
Бо надто розмиті межі.

«Я хочу подарить тебе сына»…
В день, когда ты в мой город вернешься,
В час, когда ты, обняв меня сильно,
Всем несчастьям назло улыбнешься,

Я хочу, что бы был он похожий
На любимого мною мужчину,
Что б читалась в глазах у прохожих
Нежность тихая…так…без причины.

Я хочу, дать ему твое имя,
Что бы вдвое счастливей быть, Егорка,
Что бы знать, что никто не отнимет,
Что бы радость звучала так громко!

Я хочу, лишь проснувшись под утро
Слышать всё еще сонное «мама»!
Что бы сердце, от гордости будто,
Разрыдалось немыми слезами!

Я хочу, что бы ручки родные,
Протянул он ко мне, если страшно,
Что бы были вы рядом, живые,
Остальное, поверьте, неважно.

Я хочу, сделать все, что возможно,
Всё тепло, что в душе я хранила
В ваши руки вложить осторожно…
Я вот ТАК никогда не любила!!!

Перед светлой иконой, как прежде,
Опущусь на колени бессильно.
Прошептав в бесконечной надежде:
«Я хочу подарить тебе сына»…

Забери меня в свой одинокий дом
На краю черно-мутного озера снов,
Где ещё в октябре догорает огнём
На деревьях листва.…Где не нужно и слов…

Где качаясь на призрачных волнах души
Позабытая лодка, лишь силою слёз,
Заскрипев, разнесёт по невзрачной тиши
«Я люблю тебя» - будто ответ и вопрос…

Где на ветхий причал ровно в восемь утра
Старый, нищий паромщик приходит опять,
Где нашепчет нам ветер «Ещё не пора»
Где бесшумное время течет словно вспять,

Там на пристани ветер гуляет всю ночь
По траве изумрудно-зеленой, босой,
Где тебе подарю я и сына и дочь,
Где останусь на вечные веки с тобой

Где я буду, склонившись стоять у огня
Домового камина под взглядом твоим,
Где ты просто, без фальши, обнимешь меня,
Где про всё по чуть-чуть мы с тобой помолчим,

Где ты в волосы мне, заплетая звезду
Вытрешь теплой ладонью ненужную боль,
Где, слепая от счастья, к ногам упаду,
Там, где имя твоё – самый важный пароль…

Всё разделить с тобой. До капли. Без остатка.
И горечь неудач. И долгой вьюги вой.
Горячий разговор.Остывший чай несладкий.
И светлые мечты.Всё разделить с тобой.

Всё разделить с тобой. Волненья и удачи.
И шумную весну .И жаркий хмель побед.
И клики птичьих стай. И радости и плачи.
И первый нежный взгляд за много-много лет.

Всё разделить с тобой ....А ты делить нехочешь...
Земля который раз сменила день на ночь.
И звёзды шепчут мне:напрасно мол хлопочешь...
Угаснувшим мирам нельзя ничем помочь.

Тіні густіють. Десь по кутках, під очима.
Знову свідомо мовчанням стуляєш рот.
Тиша важка, але разом із тим – незрима.
Кров і любов – недолугі, банальні рими,
Пишеш їх в серце, гадаючи, що в блокнот.

Ти приміряєш на себе чуже безсоння.
Хвора. Хронічно. На втому і на життя.
Так простягаєш до вікон сліпих долоні.
Мрії болять і думки аж печуть – голодні.
Кинь їм надію. Нехай уже не скавчать.

Що молодий поет Поезії? – Ніщо?
Напруження на сподi інтелекту?
Послушницям Її палкий еректум?
Перпетум у мрійливе "ні про що"?

Але Поезія і молодий поет -
це привід вчасно опустити очі,
коли позаду стогони дівочі,
а попереду Божий силует.

2008

Ґудзики моїх очей
Як п’яльця для вишиванки.
Один для світанків
Інший – для довгих ночей.

Блискавка моїх рук
Як іскра для надихання.
Одна для секундних розлук
Друга – для поєднання.

От чортівня!
не співпадає тінь…
опівдні щось
занадто малувата
увечері незграбно-
вайлувата…
невідповідність
шансів й хотінь.
……………….
Який EXIT лишається
для бардів?
Gillette & «шик»:
Гоління бакенбардів.

Я завжди була.
І буду
у часи далеких тюрків
І моїх прапредків хунну
бачили мене скрізь люди,
Чули голос чистий мій.
Я пагінчиком зростала
У священнім гаю сили
і роками міцнів пагін
і пробив віків могили
одержимістю,
котра лиш є для мене притаманна.

Був тривалим шлях,
марудним:
в золотій піщаній бурі
сонячних
степів безмежних
кочувала я верблюдом
до тих меж,
до гір наснаги,
що так вабили в спокусах,
в думах,
хтивих, бунтівничих.

В часі розладу та жаху
і обурення природи,
наче юна я шаманка
з посохом і зичним бубном,
із калаталом,
у шатах,
що сягають до колін аж,
я здіймалась над вогнями,
зір долонями торкалась,
і олені завмирали
від очей моїх
шаманських.

А зимою, в холоднечу
я тулилась в тісній юрті,
до камельки притулялась,
нитки мила і сушила,
шкіру мнула,
і співала,
і розчісувала коси,
все про юнака гадала,
чорноокого,
зухвальця...

Я - поет,
Тому я
Яро,
і скажено
, аж до болі
хочу бути споконвічно -
і сьогодні,
і в минулім,
і в майбутнім -

доки
сонце в небі гріє,
зорі сяють,
вітер виє,
щоб хлопчиськові,
дитині,
немовляті ще синочку
ймення дати,
щоб ім'я це -
це якутське ймення добре -
заблищало
словом віщим
на віки усі наступні.

(З ЯКУТСЬКОЇ ПОЕЗІЇ)

Край світу, мов птах марабу,
Мов бук у сосновому лісі,
Мов вечір тубільної пісні,
Блукаю між диско й табу,
Між долями вуст і танців,
Між димом і снами вин,
Вечірок, дівчат, роковин,
Між парами щирих коханців,
Між вдатних поетів і муз,
Між ангелів і пілігримів,
Між масок, персон і гримів,
Між риб і прозорих медуз
у морі марнот. Я шукаю
Твій посміх, Наталю, твій сум
І погляд, неначе у пум
Священних лісів Парагваю.

Пегасик з'їв лавровий мій вінок.
І муза з іншим утекла до шлюбу.
Дупло трухляве виїв час? Чи дубу
Еллади Степової - на станок
Перетворитись в шафу гарнітурну
В помешканні “нового українця” ?
Чи на тахту (стояти навколінця
І тішити жону його безжурну,
Що розпашіла вправами любові,
Віками накопичених у генах) ?
Удар під корінь - плаче Ойкумена:
Земля і Кров, та ідол у діброві…

Як фенікс золотий з коштовністю у дзьобі,
У райський сад потрапити раптово
З Молочними джерелами. Тут овоч
Небесний зріє, а пустеля Гобі
Цнотливо береже шляхи, як діва.
Праворуч - щастя. На десерт - нектар.
Розлито в келихи (Тут - інший календар).
А розмарин, троянда чайна - зліва.
Чарівні пахощі, духмяні пелюстки,
Вологі лілії, гірлянди і прикраси,
А на альтанках - лози-ловеласи,
Зустрічні та втікаючі стежки
Думок і мрій, пісень і медитацій,
Молитв, обітниць, сліз, подяк і снів.
І втеча в небо милих серцю брів,
Орлиним летом. Дичину на таці
З очима сарни піднесе служниця,
Вина подасть утіхами вустам,
Введе руками, пестячи, в іслам,
І стан напружить, вигне, мов вовчиця.

Втікати в рай на яблука та вишні,
Троянди, чорнобривці, васильки.
На білі лілії в ставках. Звивати в пишні
Тисячоліть букетики роки.
Втікати в рай. У Літо, сонце, ранок.
У ластівок небесні віражі.
У спів щасливий визволених бранок,
Аж до святих купальських ворожінь.
Втікати в рай. Втікати знов до Тебе.
Крізь сумніви, обмови і громи.
Де дзвін скликає душі на молебень
І срібло ночі вимито слізьми.

Опісля віршів, теплих і тривких, -
зі столу Божого нікчемних крихт, -
гряде моя остання алія
і я - історія,

Під мужнім сонцем, сонцем самоти,
кому ще знас судилося пройти
поміж світів незнаних крізь усі
спокуси єресі,

щоби не бидлом темним від хліва,
але постати маком у хлібах
перед лицем єдиного свого
сумління голого?!

І ти тепер, мій Боже, забирай
Рахель свою у наш єврейський рай,
бо хто я тут, на цій терпкій землі?
Я - кров у попелі,

я - вже пейзаж, мазок осінніх бід,
де сторожами будуть сотні літ,
туману пасма в сутінках лиця
та смерть-спокусниця.

2003
_____
1.Йдеться про поетесу Рахель Блувштейн (1890-1931)
2.АліЯ - ("сходження") - репатріація євреїв до Ізраїлю

Так буде, бо має так бути мені:
мудруй - не мудруй, а чи мисли - не мисли,
в якомусь безмежно осінньому дні
себе я спитаю: Борисе,

на що ти потратив найкращі літа
і виплекав душу, мов ангел, прозору?..
А те, що поезія - справа свята,
це тільки твоя точка зору.

2003

Ось чайка падає в Дунай -
зринає сербом...
Чия війна, того й війна,
і це нестерпно.

І я тому й кажу йому,
кажу: Василю,
Василю, - я кажу, - чому,
як вітер хвилю,

ми не вигойдуємо мсту,
а пестим кралю -
оту любов, ту німоту,
оту останню?

Чому нам досить жмені слів,
війна ж війною?
Мовчиш, Василю з Василів?!
І Бог з тобою!

2003

Дощ розбився, вітер - парашут,
голубої крові - на відро.
То за ним по хмарах била б`ють,
виїдає гливке ніч нутро.

В жилах міста згустки порожнеч.
Є за що - гріши чи совість май.
Затушую ноти поміж втеч,
занотую в кроках тиші драйв.

На відлунні побудую гру,
із підмосток суті суєти,
де вагою й важелем є рух,
а до раю - зрізані кути.

Западе під очі доброта -
штрих на серці, наче пензля мах
в німбах, надмальованих котам,
у мишино-мокрих кольорах.

Хай лежить собі, а я піду -
піднесу її в думках до слів,
щоб на щастя впасти чи біду
та у дівах вилічити вдів.

Загорівся криком від реклам,
вивітрив кишені та погас.
Німби надмальовую котам -
кепський з мене нині богомаз.

15 Вересня 2008

На розі місяця в одну сплелися долі:
На розі вулиць смерті та життя.
І загубились в безлічі узорів
Безмежжя світу, пустки небуття.

А ми ще чули тихі сни каштанів,
У темряві дзвенів старий трамвай,
Шуміли води із іржавих кранів,
Неоном загорався небокрай.

У небесах горіли вічні зорі
Вогнями невідомих пентаграм.
І струни серця у житейськім морі
Стрибали, як криві кардіограм.

все має мати свій кінець
оце і трапилося з нами
ти не побачиш мій вінець
ти зник у спалаху від камер

ти знаєш ми завжди вгорі
тому самотність разом з нами
ти десь заснув в своїй норі
а я вже бавлюсь між зірками

ми назавжди забудем гріх
отой шкільний (ще із-за парти)
ти не показував свій здвиг
ти просто вміло грав у карти

Малим олівцем, вкриваючи аркушу рани,
малюю чорнóслив - бездонні твої озера,
де вихід пропалений, входу чомусь немає,
і ключ загубився на півночі просто неба.

Малюю безодні, духмяні, немов чорнóслив.
Спонтанністю вкриті, як море, зіниці досі.
Малюю тебе та ковтаю шкідливий осад,
гіркий, мовби полин для душі, - затерту осінь,

і все, що з руки так помалу, як сніг, ісходить
підкошує ноги, примушує впасти. Гостро
задивляєшся із мольберту. Отой чорнóслив
дуже схожий на очі твої, що кажуть досить.

легенькі помахи пера
і світ в твоїх долонях
піт тече по скронях

легенькі помахи пера
руки твої заніміли
кров холоне в жилах

легенькі помахи пера
і ти стоїш у житі
над прірвою в житті
і заходи всі вжиті
які б не були ті різкі

легенькі помахи пера
і входи всі закриті
лишились виходи круті

легенькі помахи пера
життя воно картина
нажаль вона єдина

І знову я обманюю себе саму,
І знову переконую безперестанку,
І завмирає на устах гірке чому -
Навіщо ти узяв мене в полон за бранку?

Навіщо раниш душу й залишаєш шрам?
Повір, не стерся слід і манить видним знаком.
Ти продаєш кохання, мов звичайний крам?
Я не повірю і вважаю просто браком.

О серденько, пробач за всі сліпі терзання,
Пробач за згубний і солодкий “алкоголь”,
Пробач за сльози, що лились вночі до рання,
Та залиши корону, бо не вмер король.

Невже це була просто чарівная казка?
То чим була тоді моя тонка душа?
До речі, я придумаю також відмазку,
Та сил не вистачить... Тоді у світ рушай?

Та ні! Я знов обманюю себе саму,
І знову переконую безперестанку,
А з уст, можливо, вирветься гірке чому,
І ти відпустиш (ні!!!) свою побиту бранку.

***

Три персні для ельфів – для їх королів,
Сім – гордим гномам з камінних палат,
Ще Дев’ять – людям смертних родів,
Один – Повелителю тьми, де імла
В Мордорі та морок і тінь на землі.
Один з них керує, Один – всіх знайде,
Один їх збере й у пітьмі всіх зведе
В Мордорі, де морок і тінь на землі.

***

Не золото – все, що сяє,
Не всі, хто блукає, – блуднí;
Старе та тривке – не зникає,
Глибокі коріння – міцні.
Із жарин вогонь розгориться,
І світло із тіні сяйне;
Відновиться тріснута криця,
Ізгой знов корону вдягне.


***

Книга 1. Розділ 9. Під вивіскою «Брикливий поні»

Весела і стара корчма
під пагорбом стоїть,
Там темні варяться пива,
І навіть Місяць раз – дива! –
забрів там посидіть.

У конюха є п’яний кіт,
на скрипці грає він;
Угору-вниз смичок пливе,
То запищить, то зареве,
то задзвенить, як дзвін.

Господар має цуценя,
що ловить кожен жарт;
Як тільки зажартує гість,
Не п’є той песик і не їсть –
регоче так, що ґвалт.

Корова ще рогата є,
велична, мов княжна;
Та тільки музику і спів
Зачує десь – трясецься хлів,
вигоцкує вона.

А ось тарелів срібних ряд
і срібних ложок стрій!
Окрема ж пара – для неділь,
Її шкребе ціла артіль
в суботу так, як стій.

І Місяць пиво пив до дна,
і кіт нявчав-нявчав;
Тарілка з ложкою – в танок,
Корова скоком у садок,
а пес свій хвіст впіймав.

Замовив Місяць гальбу ще
і покотивсь під стіл;
І там дрімав, і пиво снив,
Аж поки день не наступив
із сонцем на хвості.

Конюх тоді сказав коту:
«Там Місяця скакун
Гризе вудила та ірже,
Але гоподар спить – і вже,
а сонце – як кавун!»

Тоді хапає скрипку кіт,
і шкварить джиґу він;
Смичок реве, пищить, кричить,
Господар Місяць термосить:
«Вже ранок біля стін!»

І покотили пиячка
горою до небес,
Позаду кінь його чвалав,
Корова гордо-пишно йшла,
тарілка, ложка й пес.

Все швидше, швидше скрипа гра,
і песик скавулить,
Корова й кінь – на головах,
Гасають гості по ліжках,
танцюють, аж курить.

Аж раптом тріснула струна!
корова – стриб і скік,
Зареготало цуценя,
Тарілка вибігла, й півдня
Всі чули ложки крик.

Нарешті Місяць в небесах,
але і сонце там.
Під звуки танцю й скрипки гри
На всіх них дивиться згори,
не вірячи очам.

Книга 1. Розділ 11. Меч у пітьмі

Ґіл-ґалад ельфів був король.
Сумний у нього ореол:
останній він, чия земля
від Моря аж до Гір цвіла.

Мав довгий меч, мав гострий спис,
його шолом крізь ніч світивсь;
всі зорі в небі, золоті,
відбились у його щиті.

Та він відплив кудись давно
і де тепер – кому дано
те знать? Зайшла його зоря,
де над Мордором тінь ширя.

Книга 2. Розділ 4. Подорож у пітьмі

Був юний світ і зелень гір,
І Місяць чистий, як папір,
Струмок без назви біг між скал –
Тоді лиш Дарін тут блукав,
Прокинувшись; він називав
Долини й гори; куштував
Незайманих джерел кришталь,
Над Озером Дзеркальним став
І бачив в ньому, як зірки
Сплелись в корону навіки.
Високі гори, дивний світ
Перед падінням Давніх Літ –
Час незабутніх королів.
О Нарґотронд і Гондолін!
Що відпливли вже за Моря –
Чудова Даріна Пора.

Він посідав різьблений трон
У залі з безліччю колон:
Зі срібла – діл, зі злота – дах,
І руни влади на дверях.
Як сонце, місяць і зірки,
Світили ясно в ті віки –
В той час без горя і жалю –
Сяйливі лампи з кришталю.

Там молот по залізу бив,
Тесак тесав, різець різьбив,
кували лезо й рукоять,
Копали шахти, клали гать.
І на кольчуги йшли метал,
Берил, і перли, і опал;
Щити і лати, меч і спис
Горою там росли увись.

Народ невтомний Дарін мав,
Він під горою грав, співав,
Під арфу менестрель тужив,
А з-за воріт сурмач сурмив.

Миршаві гори, сірий світ,
Ковальський горн – як зимний лід.
Не чути арфи, молот стих:
Загинув, Даріне, і ти...
Його могила – тінь і сум
У Морії, де Казад-дум.
Та світить зірка не одна
В Дзеркальнім Озері із дна:
Його корона там лежить,
Допоки Дарін все ще спить.

Книга 2. Розділ 6. Лотлорієн

Жила давним-давно колись,
Як зірка серед дня,
Ельфійська діва. Сонця блиск
Було її вбрання.

Зоря цвіла на голові,
Й волосся те було,
Мов сонце поміж верховіть,
Що в Лорієн прийшло.

Тих довгих кіс і білих рук
Була краса ясна;
Не йшла – пливла – як вітру звук,
Як липи лист вона.

На водоспаді Німродель,
Де чистих вод свіжінь,
Чий голосок дзюрчав щодень,
Як срібла передзвін?

І де ж тепер вона? Хто зна:
Під сонцем чи в тіні,
В минуле канула весна
Й осінні її дні.

Чекав ельфійский корабель
Під прихистком гори
На юну діву Німродель,
Та звіялись вітри.

В Північних землях уночі,
І море заревло,
І судно узяли смерчі
На навісне крило...

Коли світанок засірів,
То не було землі
Посеред хвиль і між вітрів, --
Лиш сум на кораблі.

Даремно в даль вдивлявсь Амрот –
Прокляв він корабель,
Що був його й відносив от
Його від Німродель.

Він ельфів був король тоді –
Дерев, ущель здавен, --
Коли ще цвів і молодів
Прекрасний Лорієн.

У море раптом він стрибнув,
Рішуче, мов стріла,
І в сірі води він пірнув
І хвиля розійшлась

Волосся вітер розвівав,
Пінився водний шлях;
Прекрасний лебідь відпливав –
Так бачилось здаля.

Та вісті з Заходу не йдуть
На смутний Берег Цей:
Ніде про Амрота не чуть
Між ельфів і людей.

Книга 3. Розділ 6. Король Золотого Палацу

Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут?
Де зараз шолом, кольчуга, волос, вітром умитий?
Руки на арфових струнах, і багаття червоні?
Де та весна, урожаї, де пшеничні гони?
Проминуло все, наче злива, ніби вітер у лузі;
На Захід за пагорби дні, мов тіні, відчалили в тузі.
Хто затримає дим цих лісів згорідих
Чи поверне ті роик, що за Море сплили?


***

У Двіморден, у Лорієн
Не запливав людський човен,
Не для людських очей горить
Тамтешнє світло кожну мить.
Ґаладріель! Ґаладріель!
П’янка вода твоїх джерел;
Зоря в руці твоїй ясна;
О найчистіша сторона,
Прекрасна дотепер здавен!

Книга 4. Розділ 3. Чорну браму зачинено

Сірий, як миша,
Велій, як хижа,
Ніс, як змія,
Трясу землю я;
Коли йду по траві,
Усі ледь живі.
Мій рот – як сурма,
Жах Південь пройма.
Літа, весни й зими
Фаю ушима,
Все лажу та лажу,
На землю не ляжу,
Хай навіть вмирать.
Бо я оліфант –
Більший за всіх,
Старший за сміх.
Як хто мя спіткає –
То запамятає,
Кому ж не судьба,
Тим я – ворожба;
А все ж оліфантом я є,
Брехать – не моє.

2006

Переклад віршів Назара Федорака

Подано за виданням Дж. Р. Руел Толкін Володар Перстенів. - Львів Астролябія, 2006.

Конверти зі снігом приходять, конверти зі снігом.
Розкриєш - і слова не втямиш: розлита вода.
Лиш часом зірки, ніби крапки і коми ясніють,
адреси ж не видно, і дата занадто бліда...
Стоять, мов дерева, суворі січневі дерева,
години і дні мої в озері талих снігів.

"Чого тобі треба, юначе, чого тобі треба?
Пиши, якщо вмієш, бо втямити вже не зумів!
Пиши за порядком, згинаючи кригу, мов зошит,
пиши, щоб гірський адресат здивувався: "Невже?"
Води вже задосить, невидимих літер - задосить!
Хай руки твої хоч крихке янголя береже..."

2008

Більше думаєш - менше пишеш,
пори вражень забиті буднями,
вже поезія - наче тиша,
що торкнеш її - і не збудеться.

Очі світу - паперу очі,
незаповнені, недописані,
а берешся - пісок пісочить, -
і пиши собі чи терпи собі...

Задрімали в душі вулкани,
лиш безсило димлять Карпатами.
Час настане!.. Коли настане?
У могилі хіба писатимеш?

Темновіччя... І зорі темні.
В окулярах не скельця - камені.
І перо лежить, затяжке мені,
і рука тремтить, затонка мені...

2008

В яблуневому садочку
Тьохну соловейко.
На лавочки у куточку
Хтось плаче тихенько.
То дівчина молоденька
Боїться іти до хати,
Прогуляла темну нічку
Буде бити мати.
Проливає, як дощем,
Дівочі сльози.
За що любов покарано?
О милий мій боже!
Посміялася над нею
Нещасна доля.
Пішла б в море утопитись
Та нема тут моря.
У колодці топитися
Холодна водиця,
Покинув її коханий
Хіба так годиться.
Плаче нишком у садочку
Не іде до хати
І не знає, як про горе,
матері сказати
якби то одна мати,
а то ще є тато,
у селі злих язиків
дуже є багато.
Рознесуть славу
Як ті сороки
Занапастилися молоді
Дівочі роки.

I
Моє місто може бути ніжним і засніженим,
Сиве,засипане білими пелюстками..
Виглядатиму з вікна,чи йтиму..Вулицями,тишею
Втішатимуся тим,що все швидко минає..і час також

Авжеж,мені лишень нескінченність цих важких хмарин,
Подолати б..тваринний острах перед собою..
Мені б лишень повірити,що існую тут і зараз..
Не даремно,невпинно хмари вітер жене за обрій..

За тим обрієм,можливо - Ти.

II
Він думав - Вічність сховає усе від нього,
Він сподівався не згадати..
Але складається у візерунки ніч
І ті самі зірки сяють у просторі темного хаосу.

Він думав,що не згадає Її..але - згадав.

III
Спочатку стомилася дні лічити,а потім -
Дожити б лише до літа..
А потім і квіти під снігом сховались.
А я сподівалась..

IV
Моє місто може бути Нашим,
Але зараз тут оселилися круки..
А може розлуки і геть не існує,
Бо ми зовсім поруч.
Серце чомусь так рвучко відповідає думкам:
Чи тут ти,чи там..Де ж?

Без меж лише віра..

11.11.2006р.

Тепло...
Закотилось кудись, де його не знайдуть
Тільки пара із чайника вишиває узори
По непарних дають теплу воду
В душі, що мов спіраль в’ється в коло
Зігріває і б'є по очах благодаттю
Холод змиває, а по венах тече теплий чай...
З медом, зелений, із запахом квітів жасмину
Тепла вода зігріває напружену спину
Мед на губах перетвориться швидко на цукор
Сніг за вікном холодить незахищені руки
Чай з першим снігом зігріє їх зімкнене коло
Вічне, як синій, маленький вогонь на конфорці
Що своїм світлом фарбує цей вечір у колір
Вітрин, ліхтарів і яскравого світла бігбордів
Кожен предмет залишає незлічені тіні
Їх ненаписані ролі йдуть на екранах у вікнах
Може новинах, мультфільмах чи просто німому кіно
Про світ, що замерз і скучає за літнім теплом...

Може, пісок - то пил зірок?
(А ми того і не знаєм…)
Може, каміння - то душі померлих?
(А ми ними жбурляєм…)
Може дерева, птахи і квіти -
Істоти вищого порядку?
А ми їх вирубуєм, нищим,вбиваєм...
Чиї ж ми нащадки?
Варварів, вбивць, кровожер ненаситних?
Чи істот світлих і творчих?
Хто ми такі і що мусим робити,
Щоби сміти дивитись сонцю ув очі,
Щоб не соромно було ступати по полю,
Яке має тепер ім'я мегаполіс?

Остання ніч у цьому місті,
Останній звук, ковток повітря,
Я залишаю тебе тут,
А, може, ще колись навідаю.
Я полишаю тут себе
Серед провулків та доріг,
Та може ще сюди поверну,
Бо ти мене забрать не зміг.
Шматочок я себе залишу,
І геть помчу без оглядання.
Залишу слід, який зітреться
І теплий спомин на прощання.
Я стану тінню серед ночі,
Щоб вулицям пісень співати,
Позамикаю усім очі –
Не хочу їхні сни лякати.
А вгорі місяць виглядає,
Не мовить слова білолиций,
Барвисте коло заливає
У темній водяній криниці.
Неначе сторож нічного неба
Оберігає простір темний,
Ну, а я – тінь, і зникну з ним,
Як промінь сонця зійде денний.
Весь світлий день просплю в кутку десь,
Мені насниться літній вечір,
Натомлене полонить місто,
Огорне ніжно мої плечі …
Остання ніч у цьому місті …
13.08.05

Проводив друга
У вічну дорогу.
Посиділи, помолились,
Поклонились богу.
Попросили аби душу
Прийняв би до раю.
Не спішу іти до бога
Я ще почекаю.
Поживу ще у світі,
Протопчу стежину.
Ще зустріну хорошу
Не одну людину.
Сядемо за стіл,
Вип’ємо чарчину
Згадаємо старих друзів
Не в леху годину.
Хай тіло у землі
Пухом спочиває,
А душа у бога
В раю віддихає.
Нам у цім світі
Треба ще пожити
Збудувати хату
Тином згородити,
Щоб щасливо онукам
В хатині прожити.

Прогрес у техніці. А в серці - порожнеча?
Вам до лиця рожеве і посмішка овеча.
Сиди в своїй коробці і радій пластмасі.
Здається, ми застряли в п*ятій расі.
Вважаєш, маєш все?
Насправді лиш нічого.
Переживем, перехворієм, перетремсь.
Та хочеться одного -
Щоби промінчик у серцях воскрес.

В старому місті кафе і бари,
Салони модні «Палє Рояль»…
Із капелюхом на тротуарі,
Ще зовсім юний, стоїть скрипаль.

А в ресторанах ревуть оркестри…
Фальшиві ноти і крик юрби,
А серед площі малий маестро
В полоні радості і журби.

Невідомі ноти – музика любові,
Зіграна з душею, просто так, «на слух»…
І кидають франти долари і франки
У старий потертий чорний капелюх.

Дарує струнам ці світлі чари
Безкрайнє небо і вся земля…
І скрипки голос летить за хмари
На крилах юності скрипаля.

Невідомі ноти – музика любові,
Зіграна з душею, просто так, «на слух»…
І кидають франти долари і франки
У старий потертий чорний капелюх.

Звуки теплим літом полетять по світу,
З-під смичка тонкОго в крихітній руці…
А скрипалик грає і не помічає,
Як розносить вітер кольорові папірці.

Вода стікає по щоках,
Вона солона.
Вода тече в трубі залізній,
Вода гаряча.
Життя тече,немов вода,
Вода холодна.
Хоч кров гаряча в жилах б'є,
Не захолоне.
Ти падаєш,неначе дощ.
Навчися слухати й помовч.
17.10.06