Тонка, неначе ніжна павутинка,
Дзвінка, як кришталевий передзвін,
Золочена, мов сонцем, соломинка,
Хода осіння в темряві нічній.
Посеред літа тихим зорепадом
Спадає на смарагдове зело.
Ступає поміж квітів, полем, садом,
Запалює багрянцю дивне тло
У кронах призадуманих каштанів,
На маківках замислених дубів.
Лягає з прохолодою туманом,
З цікавістю виходить з-за грибів,
Курличе із журливими птахами,
В мандрівках до далеких берегів.
І, літо обійшовши, неквапливо,
Змалює гай, з калиною панно,
Щоби вночі, колись, зима лякливо
Вдягнула землю в біле полотно.

ліниво калатає в грудях
серце, в ганчірку закутане
тіні сидять по кутиках
щось шепочуть на сон

я знаю, що кажуть люди
ми були надто розкутими
ми все, що могли, заплутали
самі просились в полон

нічним метеликом грається
ліхтар на вулиці з кленами
хоч були ми полоненими
але ж зуміли втекти

кульгає серце на палиці
ховає сльози за венами
ми стали надто буденними
я і ти

не мой ли челн
готов к отплытью
от тех ракит
долги оплачены
забыты
мне надо плыть

угрюмый лодочник
да гож ли
похоже нем
за грош охоч
без торга
с торгом
дороже мне

в прищур прикрыты
мрак и омут
вещун злодей
поди ты
ни добра ни дома
как у людей

пока и пусть
ни день ни вечер
в заплечной мгле
мой бес уснул
прижав увечья
к сырой земле

сговорено
руки не надо
я поднимусь
греби чтоб не снесло
тут рядом
опять к нему

(чи ліричні монологи – як кому здається)

I

Все так відносно:
твої очі були близькі,
Такі мені рідні й знайомі,
як втома чекання..
Як втома,якої нема вороття.
А ще – відпочинку немає,
Коли ти не знаєш,що Він -
Лише твоє Диво уявне
Гортає сторінку і дзвін
Зненацька зі сну повертає
Все – тлін.І,разом із тим -
Ти,як Вічність…

II

Я кохаю тебе,мій хлопчику сумний!
Росяний ранок у Місті твоєму –
То лиш один з наповнених біганиною ранків.
Твоя кава…а може…
Ми ж так схожі -
Я теж,не встигаю й біжу.
Той межу прокладає,хто гадає – скажу:
«Я згодня на будь-що…»
Ні,не знаю..Але,хлопчику..
Я зачекаю на зустріч.

III

Людина боїться безлічі речей:
Безумства над усе.
Чи може то тільки я боюся.
А ти ж живеш серед перевтілень.
Та я не журюся.
Хотіла б поділитися музикою,що звучить в мені.

IV

Дні то спекотні,то спокійні.
Ночі,наповнені щебетом,шелестом,цвітом.
Або дощем,як сьогодні.
Ми згодні жити своє житття
І зустрітися десь… по той бік досягнень
По той бік Мрій.
Що ж, хлопчику мій,
Господь вказав чудовий шлях до Любові!

20.05.07

Йому клював печінку хижий крук.
Та біль проймав не так, пекла наруга —
Кував кайдани Прометею друг,
До скелі прибивали руки друга.

Віднехотя, під пильним оком слуг
Зевесових на ймення Влада й Сила
Кував кайдани Прометею друг.
О, як його відтак земля носила!

І серце йому краялось від мук:
— То ж необхідність, зрозумій, не зрада!
Кував і плакав Прометеїв друг.
— Міцніше бий! — то пильнувала Влада.

А Прометей мовчав. І жоден звук
Не зрадив болю гордого титана.
Прикуто. Шкутильга кульгавий друг,
Хоч з примусу, а прикував старанно.

І застогнав Кавказ.
Болюча рана
від дружніх рук...

Як плив ти поночі гулять
І вгледів добрий древній дім,
Де вікна сяйвами манять.
То знай – сховалась казка в нім.

Із-за старих віконних рам,
Та за подвійним мужнім склом,
Зберігся світ закритий нам.
Тож припадем туди чолом.

Маленька свічка воскова
Кидає тіні на паркет.
Паркет дубовий виграва
Із світлом давній менует.

Старечий величавий стіл
Униз бундючно погляда.
За ним у прогині легкім
Стілець-одноліток впада.

Повсюдно музика звучить,
Класично зіграна із нот.
Граційно мудрості учить
вона із вічності висот.

І запах милий квітковий
Несеться з музикою в такт.
Букет столітній польовий
Немов розквітлий по кутках.

Де аж до стелі гори книг
Про вічне в світі гомонять.
Навпроти них, яскравий штрих
Картини гір боготворять.

А на столі лежить перо,
Під ним папірус, мов віки.
Він згадку зрине про добро,
Заполонить мої думки.

У темну ніч, при світлі свіч,
На самоті з ним, тет-а-тет,
Признаюсь чесно віч-на-віч,
Люблю душевний раритет.

Я в порожньому кафе…
У кишені – п*ять «зелених»
І блондинка «під шафе»
Звабно зиркає на мене,

А мені вже все одно:
Сльози, сміх, дешева слава…
Я дивлюсь, дивлюсь на дно,
А на дні лиш чорна кава.

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Тут колись сиділи вдвох…
За вікном сміялось літо…
Мабуть, знає тільки Бог,
Де блукаєш ти по світу…

Сірий, мокрий листопад
Там, за вікнами кафе,
Тут – лиш кави аромат…
І блондинка «під шафе»…

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Боже! Як я ще не вмер –
Так давно тебе чекаю…
Де блукаєш ти тепер
Мабуть, навіть Бог не знає…

Що ж, я плакати не буду…
Я кохав тебе одну…
Плюну…блін…про все забуду…
І блондинці підморгну.

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Насип мені, осене, золота в руки...подай:
копійку, людину, і небо прозоре, і віру,
і парків останню – тому що жовтневу – офіру
(прощали-прощались – аж димом просмалена шкіра) –
і спалене листя. І спомином спалений рай.

А ти ще заграй. На сопілці, на гілці, чи на
гітарі байдужій – то байдуже врешті на чому,
бо літо у комі, та ми ще поставимо кому,
бо втома важка, як наплічник, бо знову не вдома,
і голос твій голий – не голос, а сива луна.

І місяць-господар, і глід що кривавить, і гнів,
і глина господня під мудрими пальцями кличе:
“Зліпи їм подвійно – йому і для неї – обличчя,
Чотири руки (дві жіночих і пару мужичих)
Нехай обнімаються вічно. І душі богів

Вдихни у личини – наповни вином порожнечу...”
І буде що буде. Півтіні та яблунька та.
…І медом солодким напоїть його золота.
…А він золотій запечатає сіллю вуста.
А потім... вигнання із Раю?
Чи все-таки – втеча?

Бо – вибір. Бо воля. Бо попіл. Бо мовчки ідемо.
Бо сто журавлів перекреслили небо – і осінь
Заплутує вітром – чи вірою – сиве волосся.
І досі ворожить: збулося... а це – не збулося.
І досі тривожить – цей спалений запах Едему.

скорботним клином гук
розкраяв туги небо
у акафісті рук
вертали діти себе
у провесні їх крик
кремсав тіла забуті
на всенький Всесвіт лик
казав слова нечулі
Хрещатик завивав
кривавилась китайка
Аскольд в Горі стогнав
Дніпром металась чайка
на веслах краплі сліз
гірчить Дніпро віками
останній перевід
духовної омани
в стенанні ніби тих
хто клякнув у поклоні
тай захлинувся стих
у депресійній зоні
зомбованих істот
нащадків-страхопудів
захисників висот
дохрамових прелюдій
їх перехресний Храм
в минулім бовваніє
їх некрофільський страм
в майбутнім жебоніє
а діти не простять
засипані снігами
над Крутами ячать
покинуті батьками.

EDIT

на тупих лукавий накидає кліті
monopolijі на бога.

багатобожжя, однобожжя, родобожжя –
наводить різкість людство, teleskop направивши на бога.

висоти мудрих – лиш низини при підніжжі господа-гори,
бо всі ми блохи перед ним.
і зрозуміння, мов із-під землі,
неодмінно до нього призводить.

не твори з всевишнього рода
видумку за образом своїм.

до бога на ти, бо в множині єдиний.
ви – велике підлабузство, formal ́ності шкарлупа.

в мішку шилами:
«первородний гріх»,
«воскресіння мертвих»,
«evol ́uciйне вчення»
заховане перевтілення.
пастухи загородили?

сліпе войовниче єдинобожжя
насильством над підособистостями
та ліпкою підsemitського єдиного я,
віддає пригнічені занедбані підособистості чортам,
яких підsemitські жерці невпинно виганяють
із кожної овечки їх пастви,
чим тримають неї в отарі,
вихід з якої веде, мов ломка narkomanа,
до нових одержимостей чортами,
після чого вівці біжать до жерців
по чергову dozу ekzorcyzmу.

от вам і хрещення русí!..

жаль буває «вибраний» народ,
та істина широка.
можливо влучно вскакують тілами
хитрющі вічні лихварі,
пасучи ́ отари на землі.
можливо.

о ці підступні двадцять двоє jegyptян!
iudo-xrystyjanо-musul ́manо-masono-komunizmом
людство покорили.
та з jegypetської тьми та рабства
на світло божої свободи
воля божичів вже пре напролом.
й тисячолітнім царствам вже amin ́.

Залишаю позаду кілометри
Розчарувань,самотності й неправди,
Мої мешти червоного кольору
Йдуть по нових життя квадратах.

Через бровки, як через кордони
На дистанції дня чергового
Подолали усі перешкоди,
Мої мешти червоного кольору.

Стук підборів дзвінкий, життєрадісний,
Десь літає над міста гамором,
Що в такт пульсу мого і подиху
Заявляє всім, що я ще жива.

Білі смуги – межа пішоходів,
А водіїв – світлофора триколірнІсть,
А для моїх мештів червоних
Цілий світ веселковий відкритий.

І не важливо дощ, чи сонце,
Бруківка, дорога, чи просто стежка
Йдуть по ній ходою переможця
Мої червоного кольору мешти.

Ти дзвониш мені й починаєш з затактів.
Недоспана ніч. Твої фрази задимлені.
Я сьорбаю каву й заходжу в „Вконтакті”,
А ти мене душиш моїм-таки іменем.

Ти просиш скінчить усі фарси і „страсті”,
І я кажу „добре”, і голос твій мрякою
Стікає по вухах. І ти зичиш щастя,
А я тобі просто усміхнено дякую.

І все ніби добре, і я така рада,
Що ми розійшлись наче друзями й квитами,
Та завтра дзвінок і сльозлива тирада,
Про те, що не знаєш ти, як далі житимеш,

Що я тебе мучу, бішу і бентежу,
Що душу тобі уже всю переорано,
Та я лиш вдивляюсь в глобальну мережу,
І, знаєш, мені за це навіть не соромно.

09-10.08.08

Моїм любим киянам - від щирого серця!

Над могутнім Дніпром вечори незабутні,
Наче стигле зерно в чистім небі зірки...
Поєднало собою минуле й майбутнє
Стольне місто моє на віки, на віки.

Місто кохане , Києве мій,
Ти нас усіх , нас усіх зрозумій…
В світі тривог і бажань, і надій
Ти лиш один вічний, Києве мій.

Нам дорога життя різні міряє долі
І по різному ходимо ми по землі,
Та до тебе несемо і радості й болі,
І горнемось до тебе, як діти малі.

Місто кохане , Києве мій,
Ти нас усіх , нас усіх зрозумій…
В світі тривог і бажань, і надій
Ти лиш один вічний, Києве мій.

Над могутнім Дніпром новий ранок розквітне
І свою круговерть новий день заведе,
І мені, як завжди, усміхнеться привітно
Рідне місто моє древнє і молоде.

Місто кохане , Києве мій,
Ти нас усіх , нас усіх зрозумій…
В світі тривог і бажань, і надій
Ти лиш один вічний, Києве мій.

несуть на ношах золото жовтневе
не те щоб хворе – ні живе ні мертве
з минулого – прожогом – у forever
без проміжних зупинок на концерти

ні шурхоту ні співу ні істерики
зіщулилось – не дихає не п’є
коктейль повітря і живих метеликів
нової ери – осені – моє

невже те золото фальшоване не вічне
багаття перетравить на зорі
і ми з тобою не відчуєм відчаю
нічого не відчуємо – гори!

Жизнь глубокая река
У этой реки два берега.
не так они близко
как, кажется, издалека,
на правом берегу
молодость гуляет
никаких преград,
кажется, не знает.
К правому берегу
Плавать хорошо,
К левому берегу
О, как далеко.
На левом берегу
Не виданная даль
Там простор уж узкий,
Там грусть и печаль.
На правый берег
Возврата уж нет
Не построишь човен,
Не сплетёшь там плед.
Левый берег мутный
Заросшей травой
Оттуда ушла молодость,
Пахнет стариной.
На левом сумрачно
трудно всё понять
Хочется, возврата
В молодость опять.

самотня траса швидке авто
водій на душу взяв грам сто
він знає десь його чекає
чи Пенелопо-Навсікая
чи може просто
міс Ніхто

вже зовсім близько горять вогні
і кожне так звучить як ні
опало листя
птах
і тільки
портрет покинутої жінки
десь там
на мокрому вікні

а ніч шмагає авто дощем
йому б двірники
на очі ще
і кілька п’явок на голе тіло
аби відсмоктали все
що боліло
і досі
на душі пече

здається то був таки четвер
в якого б’ють дощі із вен
хоча
яка тепер різниця
як наслідок обом не спиться
на потім сни
CD-RW


якщо не встигне
ну що ж
нехай
тих Пенелоп тих Навсікай
багато буде й буде доки
коти волають в караоке
про ономастику гріха

жонглює очками світлофор
водій рукою гонить мойр
а під колесами збита осінь
калюжі крові
ніч голосить
немов вдова
ой-йо-йо-йой

сміється в небі чеширський кіт
вона чекає сотні літ
мов бранка власної кімнати
одна в Бермудському квадраті
а замість стелі
битий лід

Мені роси сипали за карк,
Сонце зайчиками гралося в траві,
Крук з спросоння мовив стиха: “Кар”...
Кара – кумкали ропухи навісні.

Мара знала – мазала маразм
На окраєць жита – животіння,
В Люципера зрання дикий сказ:
Розмерзались віхті павутиння

На розпухлих порухах душі,
На замшілих віях мого Вія
Розметались бурі та дощі
На лиці-плащаниці-зневірі

Заплямились сонмами гріхів,
Гуркотіла кари громовиця,
Розмивались вірші із рядків,
Струменіли в символи-темниці.

У долонях зайчик-сонцесяй,
В серці май – аркан протуберанців –
Гуготить повінчаний розмай
У фаті фатальних чорних агнців.

Живеш серед вовків - то вий по-вовчому.
Я чую цю пораду і промовчую,
бо між вовками мало вити голосно,
ще ікла шкірити і груди - колесом.

І слід у слід за тим, хто йде попереду,
по лезу долі, як по краю берега,
не повернути на бігу, не схибити.
На полотні морозу зорі вибито,
здригаються у такт із хриплим подихом
довкола рогу місяця-молодика.

Пружна хода по снігу зашкарубливім,
цей запах крові!
Заповняє груди він.
Чманіє зграя від невідворотності
тріумфу.
Як стріла під час польоту в ціль.

Солодкий дух беззахистного відчаю
і кроки жертви по життю полічені...

Навіщо пісню тіл
ховати в рунах?
облиш даремний
сльозогінний щем,
скуштуй з мого мізинця
цей отруйний
цей первісний
цей яблуневий
джем-
мммммм

На путівці
несправджених надій
Упали в порох
від утоми вої,
Неначе й були
у країні тій,
А, наче, й ні –
затоптані корогви...
Колись кушпела
здійметься смерчем,
Завиє вовк
на місяць, од знемоги,
Мелькне Богдан
із перекошеним лицем,
Оглухлий,
як захлинулі пороги.

І, німота... десь бемкне
чужий дзвін...
Кахикне півень,
більма Вій одчинить,
А, що побачить:
журавлиний клин
В пустизні по
Вітчизні квилить.

У мене, братці, черговий прокол:
Зайшов на сайт Майстерень поетичних,
Пристойний нік узяв собі : «ПаркО»
Щоб сіяти розумне, добре, вічне!
У віршуванні я не новачок,
Мене в житті не обминає Муза,
На авторську узяв не казна що…
Пристойні речі із часів Союзу.
Ну, там… про Цвіркуна один шансон,
Іще прикольну річ про Бульку й Гульку,
Щось про овечку, Знайка і вазон,
Свою поему про Летючу Кульку…
А в результаті – результатів нуль.
Ані коментарів, ані оцінок!
і мовчки я оголосив війну
проти рудих, чорнявих та блондинок.
Змінив свій благородний світлий нік
На ЩЕлепу,( ім’я доволі грізне!)
Мій синій капелюх із фотки зник,
Натомість вишкір маєте залізний!
Тож начувайся, ПеМівська , братва!
Чекати довго я вас не примушу,
Рука на миші, на рахунок «два»
Атаку розпочну на кожну душу…
Ну що? Висоцькі, Бернси, Глазові!
Я прикручу вам рейтинги та гайки,
Ми ж на сторінці з вами візаві…
Я ЩЕЛЕПА!!! ( а в дійсності - Незнайко)

Свести тебя с ума,
Влюбив в себя,
И проигравшись,
После бросить.
С разбитым сердцем,
На пороге страсти.

29.08.08 г. 16:38

Пролетіли, промайнули
Дні заквітчані весни,
Струни серця колихнули
Смутком болісним вони.

Вже і осінь на порозі,
А за мить – і заметіль,
Сніг колючий та морози,
Споминів минулих біль.

Розум все в житті сприймає,
Тільки серце знову й знов
Почуття перемагає –
Знищує твою любов.

Береже хоробрих доля,
Хоч готує бій,
Переможний шлях до волі
Не такий простий.

Смерть блукає серед поля,
Між могил страшних,
Береже хоробрих доля
У боях лихих.

Кулі прапор розривають,
Крики, гуркіт, дим,
Не числом перемагають –
Досвідом своїм.

Не числом перемагають
Ворога в бою,
Честь та славу здобувають
Мужністю свою.

Мужнє серце не здригнеться
У боях тяжких,
Доля мужнім усміхнеться
Шаною до них.

Туманный вечер над водой...
Огни во тьме ещё не утонули...
Судьба моя ещё горит звездой
На тихих небесах июля.

И волны нежные уносит вдаль река,
Играя отраженным лунным светом.
Звезда моя близка и далека
В последний раз, быть может,
Мне сверкнула летом.

И мысли мои тонут, как в бреду,
В вечернем воздухе хмельном и воспалённом...
Уйти не страшно, больно, что уйду
Непонятым и непрощённым.

Стоїть літак.
Іде мудак.
І мимо не пройде ніяк,
Бо мрія є у мудака:
Хоч невеличкого шматка
Урвати з того літака.

І куций розум мудака
Ще розуміє: з літака
Не можна уривать шматка...
Та що робить- свербить рука
І тягнеться за тим шматком
Рука...Разом із мудаком.

Урвав -таки шматка мудак...
У небо полетів літак...
Радів мудак тому шматку...
Заглох двигун у літаку...

Тепер, в квартирі мудака
Висить шматок від літака
І кожен день тому шматкові
Радіють діти мудакові,
І горді мріють мудачки,
Що й їх чекають літачки.

Мораль:
Чим більше мудаків-
тим менше в світі літаків.

Приходили алкаши
Принесли карандаши.
-Ты,-говорят-нам песню напиши
Для души.
Заплатили мне гроши
(Всё-же лучше чем шиши)
Вот теперь сижу в тиши
Пишу вирши.

В голове засели вши.
На ушах пучёк лапши
Про засилье анаши,
Да про беляши,
Но пристали алкаши:
-Ты затылок почеши
И нам песню напиши
Для души!

Говорили торгаши:
-Эй, поэт, давай пиши!
Хочешь видеть барыши-
Попаши!
Только - сколько ни паши
В холодильнике шиши...
Превратились гуляши в кукиши.

Говорили алкаши:
-У турецкого паши
Жёны оч-чень хороши,
Что там не пиши!
А у нас, как дервиши-
(Ты хоч кол на них теши)
Загрызут тебя, как вши
За гроши.

Все кричат:" Давай круши!"
Разбежались латыши,
Ингуши и чуваши
(ты их не ишши)...
Позади -гора лапши,
Впереди- одни шиши...
В общем так, робяты,
Вёслы суши!

Шаную дуже я котів
Вони мені пісні муркочуть
А я пишу про них вірші
Одним з них поділитись хочу.

Хтось любить звірів лісових,
А хтось підводний диво-світ.
Для мене ж наймиліший з них
Сіренький мій пухнастий кіт.

Хтось засинає під хропіння
А вранці їх будильник будить.
Я ж сплю собі під муркотіння
Мене мій котик дуже любить.

Зі мною він книжки читає
По нету бродить. Пише вірші.
І всіх гостей перевіряє
Чи справжній друг – чи гірш за мишу.

Когось з роботи жде обід
Хтось зовсім не спішить додому
Мене ж завжди чекає кіт
Він зніме стрес, нудьгу і втому.

Хтось у людей порад питає
Хтось у щоденник пише мрії
Мене мій котик пожаліє
Він помурчить і зрозуміє.

Хтось любить шуби дорогі
А хтось – шерстяні рукавички
Мене ж завжди зігріє кіт
Така у нього мила звичка.

Отак біжить кудись цей світ
Його усі наздоганяють
Лиш філософський чудо-кіт
За цим усім спостерігає.

Затишок живе на сторінках словника
Серед тисяч цікавих слів
Що мають сотні прихованих значень
І старовинних, таємних знаків,
Кожен з яких то є ціла історія
Роман, оповідання або повість.

І під теплим, плетеним светром
Що памятає мандрівки далекі
До сивих гір і старовинних замків
Він пахне димом пригірклим ватри
І в ньому зорі в нитки заплетені
З хвостів комет і сузірїв далеких.

А ще він ночує в квітах
Під пелюстками, закритими наніч
І їх напівсонний, ледь чутний запах
Наповнює чисте, холодне повітря
А з нього удосвіта народяться хмари
Ніжно-рожеві, на сонці золочені
Що кажуть, що завтра буде так само
Іще один ранок, чарований спокоєм.

Ручки-рученята -
крильця янголяти,
стріли-оченята,
голосочок - свято,
усмішка богів.
День до вас летіти,
ночі недоспати,
човником пристати
та заколисати
біля берегів
серця-батьківщини.
Сину - небо синє,
ясне, повноскрине,
ти - моя кровина,
я - твій оберіг.
Стану злу стіною
та піду війною -
щоби над тобою
мліло висотою.
З тисячі доріг
вибирай - до серця.
Там зустрінеш спокій
на горі високій,
де глибокі кроки
та доглядне око
не впускає гріх.
Будь собі - собою,
а мені - рікою,
бистрою гірською
з чистою водою -
щоби пити міг.
Щоб - як сонце сяде,
дім назву я - садом,
зими - цвітопадом,
вітер - променадом
ти мене провів,
де життя не хоче...
Заслонивши очі,
щоб промовив конче,
- Спи спокійно, Отче.
Чуєш журавлів?..
Ручки-рученята -
крильця янголяти...

28 Серпня 2008

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань дурних.
I тріснула більш ніж навпіл одвічна чаша.
І поряд із вами немає хімічно святих.

Гламурність порожніх слів — наче біла піна,
що тіло хова від води у стихійний град.
І ваші думки, даруйте, — це гниль, не глина,
що може сховати душу у чорний чад.

Не бийте себе у груди — там нич і попіл.
І вже не кляніться їй, що ви ря-тів-ник.
Можливо, він схибив… бува, але він — це сокіл,
А ви — мерзлий черв, що все гнилля поїв і зник.

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань святих.
I тріснула більш ніж навпіл поблідла чаша.
І янголів поруч немає ніде живих…

Гаптує сонце землю молоду,
Блакитним сяйвом всі степи облиті,
І буйні трави у моїм саду
Купаються в черешень білім цвіті.

Блукає вітер в запахах весни,
Кружляє в танці вишиті пелюстки.
Край шляху синьоокі ясени
Зав'язують собі зелені хустки.

Ласкавий промінь серденько зігрів,
Розбризкав на поля сріблясту зливу.
Палають, наче марево снігів,
Мережані суцвіття чорносливу.

Цілують небо п'яні голуби,
Чарує душу співами синиця.
Така пора - забудь все і люби,
Журитись і куняти не годиться!

2008

Весна гуляє
У дзвінких садах,
Я серце їй
Своє відкрив.
Співає сонце у блакиті,
Голубить в травах перші квіти,
Біліше всіх снігів на світі
Цвіте в посадках
Дикий чорнослив.

Бринять на струнах
Гомінкі струмки,
Ридають птиці
У гаю.
Весна волосся розпустила,
Любов спинити їй не сила,
Прийди до мене, моя мила,
Крізь квітня
Золотисту течію.

Тебе чекав
Усім вітрам на зло,
І в листопад,
І в заметіль.
Та ось прокинулась природа,
В черешнях вмила свою вроду,
І в тихий вечір біля броду
Обпік твоїх очей
Солодкий хміль.

З тобою підем
В ті ясні краї,
Де верби з річки
Воду п'ють,
Де соловейко на калині
Вночі цілує зорі сині,
Серця з'єднаєм лебедині,
На все життя
Одна на двох в нас путь!


2008

I
Яскравою сльозою голубою
Крізь подих світлоокої весни
Ясна зоря над тихою вербою
Приходить, наче казка, в мої сни.

Здається, що стою у білих росах
На березі самотньої ріки,
А зірка, наче мавка златокоса,
Мені дарує стиглі пелюстки.

Навколо ніч. Димлять густі тумани,
Проймає душу радість і печаль.
Ясна зоря, як вогник полум'яний,
Зове і кличе в солов'їну даль.

Несе мої думки води стремління,
Чорняве небо огорта крилом.
А зірка, наче сонячне насіння,
Цілує п'яні вишні за селом.

II
Пройшли ці сни, але зі смутком чистим
Я згадую у вирі довгих днів:
Горить зоря над жовтим падолистом
І над сріблястим килимом снігів.

Та все питає в мене мила зірка,
Даруючи полям холодний жар-
"А де твоєї долі й серця квітка,
Ти прийдеш з нею до моїх стожар ?"

Кипить у жилах юний гомін травня,
І я по стежці в запашнім саду
Тебе, моє омріяне кохання,
На берег цей за руку приведу.

Стоятимемо тут удвох з тобою,
І у весняний, неповторний час
Ясна зоря над тихою вербою
Своїм промінням повінчає нас!

2008

В тебе серце безцінне й душа золота,
Світлий подих весни - твоя мрія крилата,
Теплі усмішки сонця - червоні вуста,
Срібні зорі карпатські - ясні оченята.

Твій п'янкий голосочок - сопілоньки спів,
Осяйна доброта - мов коштовна шкатулка.
Я нікого до тебе отак не любив,
Моя мила, кохана, єдина гуцулко!

В твоїх косах все злото осінніх дібров,
Ніжний запах трави й чабреців синьооких.
Ти даєш мені ласку, чарівну любов
І життєву снагу верховинських потоків.

Всі дерева в гаю і квітки полонин
Полюбляють твої веселкові співанки.
Скільки доля мені даруватиме днин,
Стільки буду з тобою, кохана горянко!

1999

У міністерство Вовчої освіти
Призначений був шефом Бегемот.
Перечитавши всі можливі звіти,
Інструкції, та зміст усіх угод,
Насупив брови грізними кущами,
Міцне чоло ногою він підпер,
І заявив, що під його началом,
Усе піде по іншому тепер.
«Що за освіта? Що це за дипломи?
Це ж суто вовчий, вибачте, білет!
З таким дипломом лиш сидіти вдома,
Або ж іти у жаб’ячий балет!
Вам шлях закритий в Африку, в саванну,
На Ніагарський, врешті, водоспад…
Та навіть у просту звичайну ванну,
Сідають Сіроманці, невпопад.
Ви ж не вивчали ні стрибків у воду,
Ані підводне дихання на дні,
В науці ви завжди шукали броду,
Ніколи, навіть, не пірнали, ні?
Тож офіційно вам кажу сьогодні,
Що Вовчим танцям покладу кінець!»
Усі миттєво виказали згоду!!!
Звели старі розробки нанівець:
Старі програми, і навчальні плани,
Підручники, оцінювань шкалу….
Та, раптом, нагорі змінились клани,
Й освіту вже довірили Орлу….
він запровадив зміни докорінні:
Польоти серед вільного падіння.
………………………………………
Напевне, марно звати допомогу,
Де самодур береться до нового
Але й мовчання – знак для самодура:
Трощити хутко все розумне, здуру.

Розтрушуючи пил старих альбомів,
Я змішую буденне й неземне…
Чужі світи, таких близьких геномів,
Які давно полишили мене…
Лиш спогади – єдиний шлях до Раю…
Чи не до Раю? Хочеш – вибирай…
А пожовтіла пам*ять серце крає,
І розум розтривожений питає:
« Ти сам хоч знаєш, де він є – твій Рай?»

Сиджу один… між пеклом і між раєм,
Гортаючи загублені світи…
Шукаю щось… мабуть… Себе шукаю,
Бо вже і сам напевно не згадаю
Хто «Я» - чи «Я», чи «Ти».

поглянь на себе. хто ти?
у світі ще не було
дивнішої істоти.
пристав до скроні дуло,
натисни на курок,
щоб з розуму прогнати
табун брудних думок.
вже скоро суд настане,
побачиш ти крізь грати
щось дике, щось багряне
в підсудного очах.
то ж будь із ним безжальним,
бо все, що було в снах,
чого боятись треба,
стає цілком реальним,
реальнішим від тебе.

продалася, курво? за безцінь віддалась.
і навіть в той вечір, коли роздягалась,
коли з незнайомцем укотре злягалась,
згадати про мене не мала бажання,
ти чхати хотіла на моє кохання,
на мою депресію, мої страждання,
тобі наплювати на ревнощі мої.
в твоєму кіно появились герої
із більш переконливим розміром зброї.
я знаю, ти курва дешева, одначе,
без твоїх обіймів душа моя плаче
і ніби холоне в ній дещо гаряче.

В ночі прогриміла
Хвиля дощова,
Хмара задиміла,
Туманом пройшла.

Ранком на сонці
Вже блистять ялини,
Окрашені росою,
Немов серпантини.

З неба сміється
Веселка весела,
Звеселяє лани,
Звеселяє села.

У таку пору
Я люблю гуляти,
сонце золотисте
з росою встрічати.

Пройдуся по росах
Де трави не кошені,
Ящірки у травах
Як гості не прошені.

У траві від мене
Вони геть тікають.
Золоті росинки
З травиці збивають.

портфель за спину
й подамся у школярі

там світ такий великий
і мама всесильна
зализує рану
на колінці поцілунком
вбиває поглядом усіх бабаїв
і варить найсмачнішу
казку з галушками

душа в мене чиста
бо по вечорам
полоще у любистку
вчить розмальовувати
фломастерами дні
щоб не виросла дальтоніком
а щоб взагалі не виросла
натягує портфеля-першокласника
і чобітки 34-го розміру

я чомусь виросла
стаю навшпиньки
і не можу дотягнутися
до маминої любові

Ти на відстані
заснулої артерії,
Згаги живчик
спомином навспак
В-собі-річі
безпричальної феєрії
Проминулості
шукає віщий знак.

Бۥючка маком
на розломах споминів
Начерк пише;
камінь спинить мить
Збайдужілих до
світання овидів −
День розкаже −
в сон-дрімоті Ніч.

У потомних знадах
невідбутності
Ролю в заволоки
заберуть,
Камінь дряпнуть
нібито присутністю…
Він, у маках,
з Нею, відав суть.

А знаєш… пояснень шукати – невдячна робота,
Бо літо – марнота, і осінь потому – марнота,
Пісок у очах і між пальцями – знову пісок.
І ми – незнайомі знайомці на пляжі пустому,
І хочеться: мамо! – додому – на небо – додому,
І квилить, і пилить всередині – тут – голосок

Дитячий? Про що і навіщо, і врешті – для чого:
Ця осінь невпинна – закурена вгору дорога,
Пилюка горища і сумнів-падлюка сповна
Нагорне, як хвиля…А листя – як мумія долі,
І літо минає, і ми проминаєм поволі,
І дохла мошва – поплавцями – в карафці вина.

Не дають розсолу Джонні,
Перегар - на милю,
Він порожню фляжку рому
Кидає у хвилю.

Випливають тут русалки
Джонні лоскотати,
Він дівчат не помічає,
Та й лягає спати.

Ой чого ж ти, друже Джонні
З нами пив до ранку,
Як ти будеш обнімати
Дівчину Іванку.

Ти поспи тут біля річки
Під кущем малини,
А ми випєм за здоров’я
Милої Олини.

І що мені з того?
Мішок кам'яний – і баста..
А це вже клінічне –
Чолом підпираю скло..
А хто обіцяв колись
Мене у мене вкрасти?
Та я й не питаю.
Забудьмо.
Було – загуло…

Тут тільки і правди,
Що біль головний надвечір.
Зупинка.
Праворуч.
Третє вікно згори
І вічний mélange:
Олія трояндова й сеча..
Оббиті клейонкою двері –
початок гри..

[…Now… No…ooow…]

- А де у вас тут
Парадне вікно,
Щоб вийти? -
Картинні обійми – чесно – через поріг…
Воно саме час так жанрово тут зомліти,
Та от не виходить – тане на віях сніг…

[…Hey, Joe…]

Так тягне на світло –
На випите дно коридору, -
На голос, на погляд,
на рідну вологість долонь…
Та чується вишкіл:
тупцюю у передпокої,
І пальці –
На клямці
Чекають
Команди:
«Вогонь!»

[Hey Joe,

where you goin' with that gun in your hand?]

*******
**************
*******

[…Hey Joe, said now

Where you gonna run to now?... ]


І, не озирнувшись,
Униз на чотири прольоти…
Я – кам-інь
Я – перс-тень, затиснутий поміж зубів,
Я снюся Великій Воді, що сідає навпроти
Чекати на дельту
І шлюзи,
І сіль з берегів…


[…I'm goin' way down south…

….Way down where I can be free…]

по-пеоше, кліпнув час і згасла свічка
в моїй молитві всі слова сліпі
любов крізь пам'ять, як червона стрічька
як дивний напис на старій стіні
я вас не годен просто так забути
ви більші всього, що мій розум знав
по-друге, вже нічого тут не чути
у тому світі де я вас пізнав
не чути навіть мого серця ритьми
воно мелодію вловило не земну
не вийду я живим з такої битви
і зовсім не боюся, що помру..........

Повернулись депутати
З морської дороги.
Попрямували за порадою
до пана Балоги.

Попросили у Балоги,
Щоб дав їм пораду.
Надоїло - терпіти
Урядову зраду.

- Терпіть депутати,
Балога їм каже,
-Кроль нариє компроматів,
Тоді слово скаже.

Який прекрасний Джонні... з будуна!
Розпатланий, з червоними очима,
З синцями на сідницях й між плечима
І перегарним відгуком вина,

З знадливою щетинністю щоки,
В сорочці зі слідами пива й рому,
І лиш конвульсії похмільного синдрому
Нагадують, що дався вік взнаки.

Він, встаючи, клене все без кінця,
І піт нервово витира зі скроні,
І бачить очі в люстрі – ще червоні
(утім, йому всі барви до лиця),

І мріє не про роки молоді,
Не про любов, і не про дівку голу,
А про розсол. Але нема розсолу,
А є лише Ванесса. Параді.

Я хочу більшого за ту любов,
Що роздаєш ти пересічним.
Я хочу щось насправді вічне,
Я хочу більшого за ту любов...