Залишаючи настрій на завтра,
синім маривом сходить додолу
Та пропита вчорашнім неправда,
що дає мені право на втому.
Неможливість знайти рівновагу
В ідеальності металобрухту.
Небезпека лишилась позаду
Простягати безпомічну руку.
І тривалість така ефемерна
Твого щастя у вільному леті.
Твої пальці колючі, мов терна,
Загубилися у Інтернеті...

Маленькими сірими плямками
По тобі просувається місто.
Звільниш від кольоровості
Дорогу йому врочисто...
Я люблю тебе дитинного,
Налитого юним шалом.
За ним мої очі плакали,
І серце моє кричало.
І руки твої, мов зраджені,
Отруєні марним ділом.
Суспільство ще не вдоволене,
А плечі вже обважніли...

Сховала тисячі облич
в руїнах Десятинна церква...
.................Леся Романчук
Старезній липі злива листя вмила,
кору шорстку, покручене гілля.
І стрепенулась липа шелестливо,
тремтливі краплі ронячи з чола.
У ніч таємну, найкоротшу в році,
раз на сто літ дано мені прийти.
Тут десь мої сліди згубились босі...
О липонько, чи пам’ятаєш ти,
чи пам’ятаєш голос мій дівочий,
мої мрійливі, радісні пісні,
мої щасливі і веселі очі...
Все зниділо, немов у хворім сні.
Лишився тільки день отой жахливий,
зостались зойк, прокльони, страх – і смерть...
О липонько, я тут була щаслива,
душа любов’ю повнилася вщерть.
... Тепер я за космічною межею,
у вічній скрижанілій далині,
та крізь століття рвусь сюди душею, –
любов свій голос подає мені.
Всі імена, всі долі вже забуті,
до кого я вертаюсь з хащі літ?
Лиш ти мене чекаєш в цьому світі,
лиш твій цілющий животворний цвіт
мене із тернів забуття рятує...
О липонько, буяй, цвіти – живи!!!
Тримай корінням древню землю Кия,
щоб ми іще були, були, були.

Пливе невпинна часова ріка,
Підживлюють її нові потоки.
І течія потужна і стрімка
Лишає в руслі рівчаки глибокі.

Вони як попередження, як дзвін,
Немов всеочищаюче причастя.
І через часу невгамовний плин
Показують недоліки й напасті.

Пливе невпинно течія жива,
А ми її підхоплені краплини.
І кожна думка, вчинки чи слова,
Це аура і світлотінь людини.

Осяймо сонцем сутінки земні,
Зігріймо серцем, розтопімо зло,
Творім добро у кожнім часі, дні,
Щоби нещасть у світі не було.

З полінця тихо скапує смола,
Вогонь розносить спокій і тепло.
Сидить дідуньо сивий край стола,
Поклав в задумі руку на чоло.

Вночі наснились молоді роки,
В катівні ранок. Суд і Воркута.
Дорога із Сибіру, шлях важкий,
Й сусідка синьоока, молода.

Когут запіяв. Відлетіли сни…
Самотня хата і старенька піч.
Розвіють смуток внуки щовесни,
Дружину в снах поверне тільки ніч.

Я не буду сумувати
За тобою нічку
І не кинуся топитись
З кручі в тиху річку.
І на шию не накину
Я мотузку зранку,
Не впаду, напившись п’яним,
Із крутого ганку.
Через тебе не піду я
З горя у монахи
І голівоньку свою
Не схилю до плахи.
Вже біжить, біжить стежина,
Чисте небо сяє,
Жайвір ніжно, божа пташка,
В небесах співає.
Вже біжить, біжить стежина
Де гаї зелені,
Там, де верби похилились,
Де зітхають клени.
Там, за гаєм зелененьким, –
Срібляста тополя,
Як шукаєш – посміхнеться
Й пригорнеться доля.

Назбирав я грошенят,–
Долари та гривні,
Будуть голосно співать
На подвір’ї півні.

Знов захрюкає свиня,
Впавши у болото,
Ще куплю собі коня –
То моє золóто.

Коник сіно мій не їсть
І не п’є водички,
Пролітає через міст –
Бо боїться річки.

Як натисну я на газ,
Коник землю риє
І несе так швидко нас,
Як він тільки вміє.

я настільки мовчу, що зриваюсь на крик.
встановити зв’язок, проковтнути язик.
зупинившися, з жахом намацати стіну.
як завжди, я поставила все. як завжди,
все пропало. ну що ж – піднімайся, іди
і плати свою ціну.

я гадала, що руки не брешуть, якщо
навіть брешуть вуста. я гадала, ніщо
неспроможне закреслити дику взаємність тремтіння.
але я помилилася: наші тіла
нам чужі, і якщо навіть я і була
на межі – ти не креслив цих ліній.

виявляється, зраджують слина і піт.
виявляється, вихід там само, де вхід.
я лечу, як болід, я тремчу, як старий паралітик.
ти пішов, не забравши нічого. тоді
що ж я марю? ходжу, як у темній воді,
неспроможна ні плакати, ані як слід захворіти.

втім, це слабкість – а слабкість пасує не всім.
і земля, що кружляє навколо осі,
не зупиниться, скільки її не гамсель кулаками.
тож не варто аж надто молитись на дим
чи на пам’ять. збираймо пожитки, ходім:
кожен з нас – за своїми зірками.

світло ріже, бо світло – це скалки дзеркал.
подивіться – я радісна, я говірка!
я пишу – отже, щось у мені ще від мене зосталось!
тільки пальцями страшно торкатись лиця,
бо не знаю, хто з нас – справжня я, а хто ця,
що всім вам посміхалась.

слів бракує. і там, за словами, – пітьма.
чули голос мій, скажете? ні, я – німа.
щонайбільше – відлуння, а може й гудіння антени.
мої смисли колись ще розчавлять мене.
ти правий, що крапки розставляєш. я – не
та, котра доведе божевільні твої теореми.

слів бракує. лишились одні цигарки.
я ще буду півночі латати дірки
на своїй усезнаючій, всепам’ятаючій шкірі.
кожен подих – поріз, кожен дотик – це шрам,
але навіть у цій хірургії всім нам
ще воздасться – залежно від нашої віри.

тож я вірю: у справжність імен і знамень.
через силу я вірю у завтрашній день,
в те, що коло – не коло, а дещо подібне спіралі.
в те, що кожен кінець – ще не зовсім кінець,
що у жилах штовхається кров – не свинець.
в те, що всі ми живі – хоч би скільки разів помирали.

тільки тут моя віра – блазнівський ковпак.
і дзеркала сміються, що все це не так.
і у роті – цей смак: райських яблук, а може - блювоти.
та хоча й не спрацьовує Пісня Пісень
в наші дні, все одно – я б віддала усе
за один твій украдений дотик.

Повірте, з гілляки не вчора я зліз.
Тож знаю, що в нашій культурі
Була вже ідейність, був соцреалізм,
Партійність у літературі…

Розмови, дискусії, гасла-пташки…
Аби у словесному глеї
Не порпатися, припинить балачки, -
Які ще потрібні ідеї?

Аби побратимів не брати на сміх
І поїдом ближніх не жерти,
Аби поважати сусідів своїх, -
Потрібні які такі жертви?

Аби не топити у ложці води
Знайомого, брата чи друга,
Аби не радіти з чужої біди –
Яка тут потрібна потуга?

Аби лихослів’я здавалося нам
Дикунським і протиприродним,
І в спадок його не лишати синам, –
Потрібні дотації, фонди?

Щоб знало нормального батька дитя,
І мужа дбайливого – мати,
А сам він тверезо дививсь на життя, -
Потрібні кредитні витрати?

Аби не лежало усюди сміття, -
В дворах, на узліссях, у полі,
Аби припровадити все до пуття, -
Валюти бракує чи волі?!

Між чвар і конфесій, взаємних погроз,
Прощаючий, мудрий, привітний
Єдиний у краї син Божий – Христос!
Що треба, щоб це зрозуміти?

Тож опам’ятаймося, будьмо людьми.
Свого не цураймось, не гудьмо.
Як хочемо бути народом і ми,
То – станьмо,
Гуртуймося,
Будьмо!

Траво моя, зелений мій народе!
Досвітніх мряк голуболиста гать.
Під ясні зорі, понад тихі води,
Мов рать несхитна, дні твої стоять.

І, стоячи, дрімають, повні млістю,
Передчуттям непроханих снігів.
Відпочиває мирне твоє військо,
Надовго розсідлавши цвіркунів.

Я знав тебе по-справжньому, не трохи.
З тобою ріс, в тобі, духмяній, спав.
І тихо роздивлявсь тебе у профіль.
Розгадував, але чи розгадав?

Бо ти, моя колисонько нетлінна,
немов народ, співуча і жива.
Висока станом, мовою промінна,
Весела, сонцелюбна і незмінна…
Трава у профіль – знов і знов – трава!

Майно доділюють у Лісі…
Кому ставок, кому дубок..
Ті, що сильніші – слабших місять,
Ну що? Ні плиг тепер, ні скок?
Ще почекайте, далі буде…
В реєстрі нині кожен кущ…
Ніхто не винен, не підсуден
Ні -чук, ні куч-, ні ющ-, ні плющ.
Отож бо цить! Сидіти тихо!
Служити: Ап! (поки живі),
А потім, як дійде до здиху,
Дамо полежать на траві.
………………………………..
А десь вигукують малята
Лічилку, чисту, як сльоза,
….чотири, п’ять, іду шукати!
А хто не встиг, той винен сам!!!

1.
Люди по матрицях розтягнуті немов жуйка
Мені з ними не по дорозі
Не клеюся з ними
Нащо то мені – бути жуйкою?

2.
Поношені люди.
Не речі, а люди.
Люди, як речі.
І речі-люди...
Хочубутисобоюбогом,
Бо все решта
вже зносилося до нестями

3.
мої слова – кроки:
топ-топ, топ-топ,
ніколи не вдаюся до поспіху...
немовля живе в мені досі.

4.
мали тінь, мала тінь, мають тінь
тінь до тіні – майже людина
напів, але рухається,
рухаються...

5.
Люди і динозаври
Хто сильніший?
Хто природу переміг?
Міф?

6.
серця немаю, серця немаю,
зате біль є,
більший за серце,
так я серця немаю?
Питаєте таке...

7.
раби успіху – раби відчаю
знак дорівнює між ними
німим хочу стати поетом
стану
але пізніше!

1.
крила-миті обвівають
мудрістю повиті
колисковою втішають
печалію ситі
мене стиха забувають
у тінях покрову
лиш не знають, бо не знають
що я їхня мова

2.
поламала списи-риси
і вуста як віжки
натягнулись рифи-миси
піднялись на ніжки

вії-крила здійнялися
очей їм замало
було лихо лихо-листя
мудрість розікрала

були стогін і розпука
були і зів"яли
загубилась моя мука
любовію стала

Вручають пенсію
Радість усім.
Добавили гривню
у кварталі цім.

Спасибі владі,
хто добавив,
Щоб прожив,
Щоб на гривню
Свічечку купив.

Хай помолиться у лаврі
До усіх святих,
Щоб гріхи йому простили
За бабусь отих,

Що у праці горб зігнули
(Щоб ви люди знали),
Щоб бездарні міністри
Гривні добавляли.

Побажаю владі всі,
Щоб довго прожили,
Щоб до кінця року
Гривню заробили.

Мені здавалося, ви, Пане, хотіли того кохання.
Ви так дивилисm на тіло моє, немов на зізнання...
Ви торкалися вуст моїх, як на сповіді підліток...
І здавалося, я не байдужа Вам сто літок...
І я здіймала ті речі із себе болісно,
Передчуваючи слово Ваше вражаюче...
Але цілунки квітнули любов’ю рясною
І ніжним чуттям палаючим...
І я слухала голос Ваш, кришталево-вишуканий,
Підіймала руки в благанні: залиште мене!
Не чіпайте серця мого, криваво-художнього,
що стікає картиною із всевишнього
злету помислів, злету крил моїх,
уві сні ВАС! обіймаючих...
Я ще вірую, я ще вірую:
ВИ КОХАЛИ МЕНЕ, ВБИВАЮЧИ!

Втрачаючи бурштин свого дощу
Ти викрапав мене непомилково
Я більше тебе в зиму не пущу
Я до розриву мозку не готова
Ти залишився в літі наче мавр
Хоч білий був волоссям і очима
Такі як я зимують в однині
Лишаючи все тепле за плечима
Немає в мене віял й парасоль
Щоб плоть твою від сонця захистити
Я не приймаю в зиму твій вогонь
Він весь мій спокій може спопелити
Ходжу самотою, мазком на полотні
Та споглядаю фільми твого літа
Зустріну вже тебе хіба що в сні
Жалем і болем щільно оповита...

ти знаєш як, втікаючи пісок,
мій поцілунок лив крізь твої пальці,
лякаючись від об’єму думок,
ми ледве прокидалися уранці.
До нескінченності не прагну вже давно
Не тілом ні душею, що ще маю?
Світлинами заклеїла вікно,
І бачила лиш посмішку безкраю.
Та барвом з неба листя опаде
І переб’є склянки собі не щастя
Мій дощ уже давно тобі не йде
Бо це було б безглуздо і невчасно...
Ховаючись в печери подушок
Я м’якістю ділитимусь зі снами
До безлічі минулих помилок
Я бережно торкатимусь руками.
І марячи на плечах не твоїх
Згадаю та відплачу безпричинно,
Помічу у відлунні своїх лих,
Що образ твій зникає так невпинно...

Вбиратися як завше у червоне
Триматися за руки так нестерпно,
Коли твоє кохання охолоне,
Не вимовивши імені посмертно.
Ховаюся за рештками надії
Бо ще люблю невчасно і не в міру
Твій погляд лиш для мене не жевріє,
хоча лише мені проник під шкіру...

- Життя нестерпне, люди всі мерзотні!
Так починався кожен день в Оси…
А потім, на сніданок, безтурботно,
Вона вживала трохи ковбаси,
Цукерки, мед, халву, і каву мокко,
Чай з молоком, морозиво, соте...
І, хоботком, потягуючи соки,
Вона зітхала важко: «Все не те!
Усе якесь ненатуральне, штучне,
І не таке, яке було колись,
Мене, комаху, це гнітить і мучить !
Харчі нормальні, вже перевелись!»
А потім забиралася на гілку;
Щоби прийняти ультрафіолет,
дивилась пильно на трудягу - Бджілку,
й казала: от щасливий де білет!
Живе в сім’ї, де є брати, сестрички,
І має все: роботу, сенс життя…
А я – останній потяг електрички,
За мною порожнеча й забуття…
Несу свій хрест, своє осине жало,
І час від часу жалю ним людей,
А де подяка? Краще б я вмирала,
Як плем’я бджіл, потворне і руде!
І люди їх за щось іще розводять,
Підтримують узимку, чула я…
Ото ганьба! Напевне, при нагоді,
Я буду …проти їхнього роя!
В обідній час, уже на солоненьке,
Тягнула меланхолія Осу:
Хтось рибку солить: нутрощі свіженькі!
На квас, на пиво кличуть, на хамсу…
І весь процес повторювався знову,
І резюме підводила Оса:
Усі підступні і життя хрінове,
І вранці знову дістає роса…
………………………………

Так, декому, і перли мілкуваті,
І в їжі не догодиш на смаки,
Вони хандрять, хоч ситі та багаті,
Що їм до тих, у кого суп рідкий?

Дивилась ніч холодними очима
В твоє вікно. Стелила мокрі коси
На плечі вулиць… Пасмами густими
Розсипала дощу пругке волосся
На щоки стін у пітьмі шелестливій,
На вікон порозмивані квадрати.
Твій тихий сад був тим уже щасливий,
Що міг собі дрімати біля хати
З тобою поруч, хоч і за стіною…
Спізнившись на побачення, відтак
Я змок під вишнею на лаві.
А за мною
В кубельці під калиною їжак
Вовтузився й сопів, неначе клопіт
Великий мав і думав про своє…
Постукував десь потяг на Тернопіль,
Якому серце вторило моє.
Ще спали перші півні, другі й треті,
А я в саду від злості знемагав:
«За що платню бере сільський електрик?
Чом нАрід спати рано так ляга?»
Зринає в серці, напливає в слові
Далека ніч з дощами на виду,
Коли я щиро заздрив… їжакові,
Що жив тоді у тебе у саду…

На все пора –
на яблука червоні,
на слово,
що втікає з-під пера,
на гнів і страх,
на вигуки погоні,
лише на сумнів,
брате, не пора.

На все пора, -
на злото листопаду,
на сніг сивин,
що кожного кара,
на сміх Історії
крізь правду і неправду.
лише на розпач,
брате, не пора.

На все пора, -
на віру і зневір’я…
Бо що життя?
Падінь і злетів гра.
Жар-птиця губить
по Вкраїні пір’я,
тож нам вмирати,
брате, не пора!

колись я тобі скажу

я нова чуєш нова
з розкладеними думками по поличках і швидкими тактами в серці
і навіть по госту привласнений мені новий номер
і хай я не першого сорту і зовсім не ягідка
але без сумніву першої свіжості і трохи кислувата

я інша чуєш інша
із звичкою "думати перш ніж говорити" і не дитячою невинністю
і навіть штрих коди в моїх очах змінили співвідношення білого і чорного
і хай на мені немає цінника з відомим "$" і не шикуються черги
але без сумніву очі блищать сильніше за діаманти і губи все також солодкі

я ще не збилася зі шляху
я ще не збулася в цьому житті
але я готова зірвати всі зірки з неба знаючи що хоч раз ти загадаєш мене

та поки лишається скидати шкіру по понеділках

мої мережива тонкі павутини для твоїх поглядів
мої нігтики гострі гачки для твоїх дотиків
не одна ніч убита на їх точіння
у ейфорії відчуттів зовсім не чутно болі
а вона кричить надривається

знаєш рвати на собі волосся не так вже боляче
і в істериках я станцювала ноги в кров
ти ж знаєш як я танцюю кричачи
мені не потрібні медалі і ордени за гордістьхоробрістьгероїзм
ти пришпилюєш їх прямо до серця а мені ж боляче
ти ховаєш їх прямо в душу а їм же так не хочеться покриватися попелом відчуттів

ніколи не годувала птахів з рук
що ж мій журавлю підтвердимо стару істину "ніколи не кажи ніколи"

Піду я в ліс зелений
Де ростуть гриби,
До водограю річки
Я піду туди.

Стану в краю берега
Погляну у ліс
Тут в дитинстві бігав,
Тут колись я ріс.

Із звідси погляну
В далеку - даль
Із серця викину
Всю журбу печаль.

Повернусь у літо
В молоді роки
Згадаю, які то ми були,
Браві парубки.

Із звідси красується
рідне село,
Колись було радісно,
Було весело.

Усю радість давню
Пронесли вітри,
В старості юначе
Пам'ять не зітри.

Тихий, скривджений час
За лаштунками мрій —
Він ще прийде до нас
Довгим плином подій.
На долоні весни
Сніг тополі зів’яв.
Час ввірвався у сни —
Барви осені вкрав.
Світ напивсь досхочу,
Вже краплинок не треба.
У хвилинах дощу
Потонуло крайнебо.
Ми ловили пташок
В час достиглого жита.
Подивись, хто прийшов?
Час вже хліба просити.

твоє лігво
не впустить незваних гостей
навіть сни не увійдуть
якщо ти не схочеш

я спивала
отруту холодних ночей
і співала з тобою
мій названий вовче

твоя зграя
нічого не знає про страх
що ховається й гасне
у глиці зеленій

я одна
я залишилась в чорних лісах
зграя знає
про мене

насправді:
дерева
ніч
ожинове небо
відчай
стираючи сон з облич
вертається сонце

писатиму:
плачу
я
насправді
за себе гірша
у мене гостює тиша
у мене немає сліз

у мене ночують сни
не прийдеш
не час
не привід
докрикнути б до весни:
в написане – вірить!

Збираю скалки світлих вітражів.
Ховаю закривавлені долоні.
Гуляють степом потойбічні коні
І коники в траві чекають снів.

Запалять світляки сріблястий мох.
Блукає вогник у терпкій ожині.
І на іконі в срібнім павутинні
Стьмяніли барви. Зажурився Бог.

Мій кіт пішов. Дощами вкрились віти
Десь за межею охоронних веж.
А небо вже втомилося горіти -
Лише вдихає дим чужих пожеж.

Гербарій світла – спомини про квітень.
Пожовкле сонце травами повзе.
У мене тут свічок ніхто не світить.
Лиш мишеня рукописи гризе.

У полоні небес вільний птах.
Серце в клітці тісній завмирає.
Ластівки — ноти вітру на мокрих дротах:
Я, здається, мелодію знаю.

Дощ кружляє, летить, заколисує.
Небо плаче останньою піснею.
На дроти хтось краплинки нанизує.
Тільки осінь залишиться пізньою.

Хтось мені присвятив цілий дощ.
Я сховалась у ньому від себе.
Білі блискавки різали вздовж
Темно-сіре налякане небо.

Ще солом’яний кінь
серед степу шукає дорогу.
Їде верхи дівча.
Небеса заблукали в траві.
Світ ще зовсім новий.
Посміхається.
Дякує Богу.
А у сонному лісі
соснові шишки ще живі.
Крижані кораблі
навесні відпливуть
і… розтануть.
Чи було? Чи здалось?
Шепотіла ріка:
«Не покинь».
І тонули думки.
Озивалась стривожена пам’ять.
Їде степом дівча,
поспішає солом’яний кінь.

Ти рятуєш мене
навіть тоді
коли я забуваю про Тебе
коли звертаю у нетрі
ненавиджу і не вірю
коли ворожу на картах
коли спокушаю долю
на чорних пісках на водах
коли проступає відчай
і очі не бачать світу
рятуєш
навіть тоді
коли я кричу: не треба
навіть тоді
коли я питаю: навіщо
навіть тоді…

Зачаруй і зігрій, і зваб мене
Білим сонцем, холодним листям.
Зупини мене, сестро-яблуне,
Десь далеко за передмістям.

Дні ступають ногами босими.
Сни шукають легкої здобичі.
Ясени вже умились росами
І тремтять у зеленім вогнищі.

Тінь свою на землі залишу я
І дощем увійду в криниченьку,
Та й полину до моря тишею –
Захисти мене, сестро-річенько.

Мене замовчать спогади твої.
Мій брате вовче,
Де твій ліс подіти?
Вже листопад гуляє на ріллі,
На стежці в літо.
Пожовкне серце місяця, впаде,
І захлинеться,
І потоне в плавнях.
А вітер пісню вирива з грудей
І душу чавить.
Мені по вірі – лісу світ.
Мій брате звіре…
Очеретяний сум боліт.
Слова безсилі.
По вірі – вити. Листопад.
І чорні свічі.
Ти не повернешся назад
В мій тихий відчай.

Обнімав тебе, кохану,
уві сні, як наяву,
потім клав, коханням п'яну,
на шовковисту траву.

І тіла здригались наші
наяву чи уві сні?
Прокидався... Боже, краще б
ти не снилася мені!

***
Запросив тебе на каву.
Сам собі не признаюся,
як я вечора чекаю!
Як я вечора боюся!

***
За любов платити треба гроші!
Досі якось це ігнорував.
Всі, кого задурно цілував,
вибачте мені, мої хороші!

Скільки буду, як скло без оправи?
Бо життя таки справді одне.
І мені захотілося слави!
Хто ж без неї згадає мене?

Захотілося стати багатим,
Мандрувати до різних країв,
Захотілося сад коло хати
І співочих в саду солов’їв.

Що б не йти ні до кого у служки,
Не тягнутися до булави.
І померти у герці, як Пушкін,
На руках молодої вдови.

Підфарбовую волосся,
Підрум’янюю вуста,
Обіймає мене осінь
По-сестринському за стан.

Палахтюче око рисі,
Слів дзвінких крицева креш:
- Молодись – не молодися,
Все ж зими не оминеш!

Не випручуюсь, бо що там
Допоможе спротив мій?
А чи в тебе стільки злота
Не на відкуп від завій?

Стільки червіні і сині,
Стільки сміху і жалю!
Як і ти, жагуче нині,
Яро так життя люблю!

Черевички на підборах,
Гривка пада на брову…
Може, та зима й не скоро –
Втримай, сестро, булаву!

Оті гуси, що пасла, не брали мене на крилята…
І глибокий мій жаль був глибкішим брикульських криниць.
Я не знаю, котра ще дитина так хтіла до тата!
Не на цвинтар ішла, сповідалась тобі горілиць.
Бо так певна була, що ти тужиш за мною на небі.
Тобі зимно й самотньо, а Ілю не любить ніхто…
Татку, татоньку мій, вже ніхто й не любив після тебе!
Лиш би так не разили душі, лиш би так не разили – і то…
Щоб пізнати тебе – я збирала усе по крихтині,
Бо ж нічого ніде, крім кількох фотографій, нема.
Хоч би лист із тюрми, хоч би річ, хоч би що з одежини!
Ой, ревниво твій слід замела та нещадна зима.
Залишилася – я. Гиля, гусоньки, в небо. Та ж гиля!
І хоч я не Телесик, вас Бог не скарає за те.
Твої лагідні руки мене у сукеночці білій
До люстерка підносять: «Чиє ж то дитя золоте?!»
А чиє ж то дитя? Хто б так щиро утішився мною?
Не живу, як живеться. Надсаджую серце щораз.
Ти привчив до любові! Якою б то я ворожбою
За світами-віками уздріла поєднаних нас!

А в сером городе дожди,
но сверху – радуга улыбкой...
................Ч. Ж.
Йоржиком стрижка
модняча
де мої коси
летючий легкий балахон
де моя стрункість
просто іти без мети
по Хрещатику течія парасольок
к бісу хіміо- фіто- і тощо
ех ви кияни і гості
всі заклопотані
нащо
бачите
скрапує вічність
на горизонті
краплі барвисті
банальна веселка
(дорога до Раю
зістрибнути б
не вдасться
високо дуже
боюся
ото ще чого б це
спускайся спокійно
на парашуті болю
живеш поки болить)
Хрещатик
діловито сховає парасолі
нема дощу
нема і веселки
свій жалюгідний погляд
чи вигляд
ліквідовую як клас
(може хтось повірить
тобто я повірю)
я тут у справах
я заклопотана дуже
така ж як і всі
звичайна

The original:

Think of your lifetime as one day
It's fading away
The shadows are growing long
Think of existence as a flame
That as rainstorm clouds they ride along

At lies see if our flames will cease
Eternally, unavoidably
Eventually all paths will lead
To the cemetery

We are but falling leaves in the air hovering down
On our way we are spinning around
Scattered fragments of time
Like beams of the light we are
That's all we are

Think of your lifetime as one year
Look autumn is here
Getting colder, the winter's impending
Your conclusions throwing me, certain ?is tear?
Yet is only the circles unending

At lies see if our flames will cease
Eternally, unavoidably
Eventually, all paths will lead to the cemetery
To the prior deceased

We are but falling leaves in the air hovering down
on our way we will hit the ground
Scattered fragments of time
Like beams of the light we are

Just when we realize that we are alive, we die

The translation:

Змалюй життя в одному дні,
Що згасло в пітьмі
І тіні ростуть до небес
Змалюй буття на світлім тлі,
Вогні, що із темних хмар воскрес

В олжі дивись як згасають вогні
У вічності, неминучості
Та, зрештою всі шляхи твої
Зійшлись на цвинтарі

Ми листям всі летимо
І кружляємо скрізь
Рано чи пізно, ми впадемо вниз
Вихором час, як світло в кінці
Промайне
Ми є.
Це все, чим ми є...

Змалюй життя як рік один
І осінь із ним. За дверима
Схолола зима
Та лиш за мною чути плач?
Чи сльоза без причин
Упала і воду колами вкрила?

В олжі дивись як згасають вогні
У вічності, неминучості
Та, зрештою всі шляхи твої
Де померлі - живі...

Ми листям всі летимо
І кружляємо скрізь
Рано чи пізно, ми впадемо вниз
Вихором час, як світло в кінці
Промайне
Ми є.
Це все, чим ми є...

Лиш дізнавсь, що ти є...
І згасло твоє
Життя...

Оточила себе манекенами різних колекцій
Розрізняєш їх тільки за бирками на сідницях
За розкладом їм кнопку запуску натискаєш
Та погравшись розкладаєш по полицях

На темній з запахом непотрібних книг
Чекаючи на звільнення лежить
Зв’язаний поглядом твоїм глибоким
Бажанням скований умить

Колись грайливий
Світлий та милий
Тепер пластмаса
Під номером п’ять

плутатися в словах без сумніву твоє
вони вмирають від дотиків холодних губ
не кидайся ними
розбиваючись об стіни не_розуміння вони сипляться уламками під ноги
адже тобі тяжко жаліти мене босу в_кров
свято вірячи в те що вони оживають на моїх губах просиш цілувати коли говориш
адже деколи і слова золото
адже деколи і мовчання пекло

ставлю коми і крапки
ми розписані на розділи
і хтось дуже високо ще не придумав фінал
все в наших руках
все в наших словах

добери мені синонім

Пальці легкі, як метелики, тіло – ефір,
Злизую крапельку сну із розбитої чаші.
Роздуми типу: так треба, це навіть на краще,
Я заримовую, ніжно кладу на папір.

Ти мене любиш. Зі мною блукаєш у сні,
Я притискаюсь до щік і згортаюсь в долоні.
Тепло і сонно і висохли ріки мінорні.
Ті, що так часто з очей. І обійми міцні

Тіла твого - дивосвіту. Питаєш мене
Хто я така, і чому мовчазна, таємнича,
Знаєш мені (як примарі) усмішка не личить,
Я тільки промінь, лиш мить, що невдовзі мине.

Вона прийде
І скаже
Не твоя
І вразить серце слова згубний трунок
В ту мить втікатиме кудись з-під ніг земля
В ту мить гірчитиме прощальний поцілунок

Вона пройде
Всміхнеться
Не тобі
І каву питиме ранкову не з тобою
В ту мить ти не повіриш сам собі
Що вчора ви лиш гралися з любов’ю

Вона зайде
З трояндами
Не ти
Їй вибирав сьогодні ніжні квіти
Розвіє вечір спалені мости
Щоб зміг ти наодинці шаленіти

Вона піде
А все ж могло
Не так
Не так буденно, звично, тривіально
Якби любив не тільки у віршах
Якби хотів не тільки віртуально

Якихось триста днів росте живіт.
Нічого не буває із нічого.
Нова людина проситься у світ,
Сама іще не знаючи, для чого…

Колиска вліво-вправо гойд та гойд,
І пісня, в якій слів не зрозуміти.
Хто проситься на світ, той вже герой,
За те, що мусить жити і терпіти…

Не люблю я ні куті, ні меду.
Знаю – вічність треба заслужить.
Я пишу історію моменту,
У якому довелося жить.

Час нещадно знищує клітини.
Я спішу, він також поспіша!
Я пишу історію людини,
У якій живе моя душа.

Сорочка липне до лопаток,
Страх переходить в каяття,
Здається – все… Та знов випадок
Мені врятовує життя!

Отак, мордований віками,
Я піднімаюся з колін
І мушу знов котити камінь…
І знову скочується він!

Не озирайся. Лотова жоно,
Чи ти гадаєш, що вони останні,
Оті Содом з Гоморрою захланні?
Жалем тут не зарадиш все одно…

Їм блуду, злата й крові не доволі.
Змілів Дніпро. Чумацький шлях тавром
Міжбрів’я неба випік. Чи ж добром
хто зло попрати зміг у цій Юдолі?

Чень, спершу гріх, немов п’янке вино…
Та що тобі до подруги чи брата?
Було б їм манівцями не блукати…
Не озирайся, Лотова жоно!

Не озирайся, глянь на свого Лота.
Він завше знає, як йому чинить.
Клубок у Бога, ну а в Лота – нить.
Його не засмоктало те болото.

Ти прощена! Ликуй, благочестива!
Якби не муж, то хтозна-що було б…
Утішся! Потечуть, немов сироп,
Дні в домі Лотовім. Ні спеки, ані зливи…

Народиш діток. Любо, крізь вікно
Те споглядатимеш, у чім немає скверни.
Ні ружі не колотимуть, ні терни…
Не озирайся, Лотова жоно.

Рятуйся: працею, любов’ю чи вином
Причастя… Вирятовуйся од болю.
Бо хліб не родить там, де надмір солі,
А мусим землю засівать зерном.

Йди хоч сновидою. Побійся мсти!
Від порошні сльозиться око Боже…
Ця мить, як вічність. Ще обрати можеш:
Чи остовпіти, а чи далі йти.

Елітний туалет-папір,
З шикарним запахом – шедевром,
Хвалився, що з недавніх пір
Вже коштує за… надцять євро.
«- Моя ціна – це справжній стрес!
Вже вища за окремі книги,
В суспільстві, явно, це прогрес,
Крім визнаних дітей – індиго!"
У тому ж домі, в тій сім’ї,
Стояли у книжковій шафі
Толстой, Шекспір і рубаї,
Немов гравці на лаві штрафів.
З’являлось безліч там нових,
Дрібничок дорогих, гламурних,
Та не з’являлось більше книг
У домі за високим муром.
.................................
Для туалетного паперу
Вже золота настала ера,
А потяг до літератури
Зникає у часи глямура...