Вірш Варі:
Боронитись даремно, до ніг твоїх кидаю зброю,
Мої лати сталеві із брязкотом падають вниз.
І спалахують очі, неначе запалений хмиз.
Поєдинок нерівний (як завше буває з тобою).

Стрічка вниз по плечах і волосся – розпечена лава.
Я заплющую очі і мовчки здаюся в полон,
Тільки ти не Арей, а вродливий палкий Аполон.
Боронитись? Не буду. Самотність – негідна забава.
06.03.2008. 18:10

Мої побажання:

Чому лати? Для чого цей брязкіт сталевий?
Зброя жінки – любов, доброта і краса!
Чому бій? Чоловік – не противник статевий,
А супутник, з яким вас звели небеса!

Хай спалахують очі, але – від кохання!
Стрічка вниз по плечах – надзвичайна ця мить!
Варю, не боронись! Ти віддайся бажанню!
Ви любов’ю кохання своє бороніть!

06.03.2008.

Життя...Чомусь те слово так багато значить.
Чому?НЕ дасть відповіді на це уже ніхто...
Хіба що мала дитина,така наївна і проста,
Така ще не змарнована тим світом,тим життям.
Я часом мрію бути нею,знайти своє тихе я,
Не боятися бути собою,знаходити своє їм"я...
Я інколи себе питаю:Чому не діти ми отут?
Чому не можем голосно сміятись і плакати,
І тихо так страждати,щоб часом не почув ніхто.
Ми робимо щасливі лиця,а в кожного своя біда,
Свій хрест,свої страждання,своя покута і життя...

Що відчуваю,я не знаю...
Чому душа моя болить?
Чому те серце так страждлає?
Чому є я і оця мить?
Не розумію я нічого,
І відчуваю лиш одне...
Що все що є - є не для мене,
Що я лише абсурдна мить...

Я не страждаю,лиш сміюся,
Не відчуваю,лиш дивлюся,
Як лине час,як світ міняє,
Людей чужих,а потім знаю,
Що ви не будете зі мною знов.
Усе іде,усе минає і час пливе,
І світ міняє людей чужих,
А з ними і мене,а потім все...
І більш нічого,нема людей,
Є лише слово,залишене комусь...
А час іде,а час минає,
І світ чужих людей міняє,
А я сміюсь й не помічаю,
Що світ й мене отут міняє,
Коли отак стою й чекаю,
Коли й тебе вже поміняє...
А час іде,а час минає,
І світ чужих людей міняє,
А з ними і тебе,й мене...
Минає час і світ змінився,
Немає нас,поволі сниться,
Що час іде і час минає,
Ми вже чужі і нас немає...

Іди слідами, мейлова любов…
Весна – поперед тебе, ти – за нею,
І Змій, що буде все-таки Змією
Покаже шлях…І знімеш портупею
Смішних дуелей…І у мій альков

По-королівськи увійдеш. І так
Щемливо, і нестримно, і байдуже
Я обніму тебе, ласкавий друже…
- Чекала?
- Так.
- А як чекала?
- Дуже…
Лелійне тіло. Губи – теплий мак.

Твоя непевність – грішна. Гріш ціна
Непевним. Бо не хлопчиком, а мужем
Тебе хотіла… Ти вже знаєш – дуже!
І сонечко від сорому примружить
Яскраві очі. Наливай вина

У біле тіло…Амфора пуста…
Пусті розмови зараз недоречні…
Коли зринають порухи сердечні…
Коли є руки, ноги, губи, плечі,
Коли є поряд Жінка Золота.

(вольный перевод М.Непорады
причем не от "я", а от "мы, мужчины")

Возможно, что это грешно и безбожно,
Возможно, весенняя давит пора,
Пора заявить, что никак невозможно,
Чтоб создали Вас из мужского ребра.

Мозги закипают и варятся просто,
Но все же прозренья в умах настает:
Такой Идеал? Из какой-то там кости?
Уверены, было все на-о-бо-рот!

Да, да, это так, и не больше ни меньше.
Великое Чудо Господь подарил –
Из кости Мужчин Бог рубил, ну а Женщин
По образу Божию он сотворил.

В гармонии все – Содержанье и Форма
А Чудо Рождения Жизни земной?
А как они ходят! Легко и проворно,
Как будто бы крылья у них за спиной.

Мужчины, свою осознайте ничтожность,
Мы выглядим с вами, как стадо горил.
Признайтесь, что их не любить невозможно,
Ведь Женщину Бог для любви сотворил.

Оригинал стиха М.Непорады:

Можливо, я грішний, можливо, безбожний,
можливо, впливає весняна пора,
та час вже зізнатись – і бути не може,
щоб жінку з мого утворили ребра.

Нехай закипають і варяться мізки,
куди ж ти подінеш прозріння думки:
«Таку Ідеальну? З якоїсь там кістки?!
Ні-ні, це неправда. Усе навпаки».

Насправді усе відбувалось інакше
із цим Боготвореним Дивом із Див:
мене Він із кістки утілював радше,
ЇЇ ж Він за образом власним створив.

Довершена Форма з Довершеним Змістом,
Наділена Даром Давати Життя.
Зробіть променад по вечірньому місту,
послухай цокіт підборів взуття.

Одразу впадає у око різниця
між тим вайлуватим ходінням макак
і летом Життя і Наснаги Криниці,
що в серце повагу вкарбовує в такт.

*
Співай, красуне, схована за ніком,
солодка - голосом, бентежна - віком,
мені ж, до щогли припнутому, лячно,
що раптом виявишся чоловіком.

Чого би ще я оминав мужів -
дуелями і бійками мужнів,
шаную їх - недремних сторожів,
бо з ними справжні ціни у дарів.

**
І ти пропонуватимеш мені
солодкі „так” по щедрій зливі „ні”,
примарності сердечної рідні,
сліди на простирадла полотні...

Сліди найкраще - бо кудись ведуть -
назад-вперед, у них латентна суть,
бо залишаючи їх і в тобі,
собі доводжу, що живу, мабуть.

***
Моя непевність грішна - наче змій
шепоче: не печалься, не радій, -
ніхто не в змозі що-небудь змінити
і ти зречешся будь-яких надій.

Але прекрасна мить, в якій життя,
вихлюпує з такого прийняття,
бо, взнавши жар твоїх обіймів, я
не відаю, красуне, небуття.

2008

В нас однакове щастя на колір,
Ше, воно мені пахне тобою...
Скільки ж зайвих в житті було кроків,
Скільки холоду, сумнівів, болю
Хоч на мить одну - станем щасливі!
Тии пробач мені той поцілунок,
Я згубився у світі без щастя,
І твій погляд, то був, мій рятунок

Неповергнута примадонно,
Явна квітко,
таємна зірко…
О, Маріє!
Маріє – donno!
Donno,
doamno,
femea –
жінко.

Золотіє твоя корона,
Житня пташечко-перепілко,
Бо святе твоє, donno, лоно –
Найлюбіша Маріє-жінко.

Ти у попіл колись зотлієш
У солодких устах захланних,
Ти – незмінна й о г о пасіє, -
Кров з молоками, біла пані.

А непотріб збере помиї
Чи зіпнеться тебе публічити,
Щоб почути, чи ти відкриєш,
Хто твоїм був героєм вічним.

Не силкуйтеся!
Він – незлічений
Ні у спеку, ні серед студені…

Ми любились – і далі будемо,
Доне… doamnule… чоловіче…


із "Жіночого аркану"

Боже, яка чудна
Раптом зів"яла жінка.
Підстрелена дичина,
Посічена голубінка.

Боже, які меди
Знали ці білі кості!
Майські колись сади –
Майже в чернечім постризі.

Плеса очей – що ніч:
Холодно, та не бійно,
Вже не підпалюють пліч
Гарячі колись обійми.

Натовп довкіл стояв.
Кожен там був апостолом.

…Боже!
Ця жінка – я?!

…Ні третіх півнів, ні шостих…


із "Жіночого аркану"

Я в цім саду бувала у раю.
Я тут сміялась,
Плакала і мліла.
Я душу кабалила тут свою
І визволяла з тюрем грішне тіло.

Я в нім любила змія і орла.
Там рвала гать душа моя крилата.
Я в цім саду солодкою була…
І всякою…
І всякою…
Й багато…

Я в цім саду – як свічечка – згорю.
Я високосний жаль у нім посію.
Пожну сльозу.
І запалю зорю.
І тихо вмру.
І раз не пожалію.

із "Саду Нетерпіння"

Ніч – відьмачка.
І вітер – фурія
Між зомлілих зелених трас.
Вчора – Паска.
А завтра – Юрія,
А сьогодні – Стрітення нас.

Трави – заспані.
Губи – скошені,
Легкі, як від "отченашу"…
Явір з буком – за свідків прошені –
Продаються ластівкам "шу-шу"…

Лиш лукава рука-сплітачка
Ще доспівує на лиці.

Ну, а ніч – молода відьмачка –
Спить на білій твоїй руці.


із "Саду Нетерпіння"

По ягоди!
На ткані мороги.
До очамрілих в солодощах зрубів,
Де друзі кинуті і ближні вороги –
Лиш афини і малинові губи.

І замш смерек.
І тінь половиків*.
І спека жил у потайному тілі.
І голос предків – наче з надр віків –
На наші душі, попелом осілі.

У нас – по торбі хліба і проблем,
Й далеко не розсудливих сюжетів.
Та ми сьогодні вибрались в Едем.

Дивись!

Я гарна у рожевім платті?

В зеленому –
Із листя і трави?

Воно так весело над нами палахтіло.

…А яструб знов сльозу мою ловив,
Як афину, -
На сонці майже білу.

*Половик (діал.) – яструб.

із "Саду Нетерпіння"

В проміннях сонячних весни
Витає щастя і душа радіє.
У тебе я є, а у мене ти;
Кохання наше й уночі зоріє.

Весняна пристрасть наче той туман,
Вона мов чародійка і богиня, -
Перетворила нашу кров в вулкан,
Що вибухає в жилах лавою-кохання.

Вогонь кохання – справжня насолода
Підсилена магічністю весни;
Це неземне блаженство, нагорода
За те, що в тебе я є, в мене ти.

Край дороги липи
Ви і досі є,
он на гілках гойдається
дитинство моє.

До сих пір листя
Ранком п’є росу,
Не можу забути
Всю вашу красу.

Жайворонки над вами
співають пісні,
сьогодні наснились
мені уві сні.

Виліз на вершину
зриваю цвіт,
і такий великий -
білий світ.

Із липового цвіту
Запах у ніс б’є,
поверніть ви липи
дитинство моє!

( з книги "Ось опудало влади...")

Знайди мені в Талмуді,
чи в Біблії знайди
хоч згадку, хоч пів згадки
про наш прадавній рід.
Не знайдеш, бо немає
в тих книгах про народ
Трипільської культури,
що пращуром є нам.
Талмуд – це про євреїв
і Біблія про них.
Якщо ж не про євреїв,
з книжок тих – про дурних.
І раб-самаритянин,
і гой, бо не єврей –
не стільки в Божій вірі,
як в здоланих рабах.
А втім, твоя то воля
за ким ти в Рай підеш,
де на шляху спочинеш,
і хліб, і сіль з’їси…

Та є один Син Божий
на цій, твоїй землі,
який тяжкою смертю
всі смерті переміг,
створив Кобзар, як свято,
як Біблію людей,
де є на всі питання
і відповідь, і Бог.
В земнім житті-стражданні
за праведний народ
він за твою країну
розп’ятий на хресті.

А ти – не українець,
бо з храму вірі втік,
бо України Бога
в тім храмі не знайшов.
Та буде час – і кожен
в той Храм ввійде, як цар,
бо Храм той – є країна
і Сина і Отця,
ввійде в країну вольну
на свято перемог
з Тарасом – Сином Божим
і Словом, що є – Бог.

Післяслово

Та церква, яка канонізує
українського Месію
Тараса Григоровича Шевченка,
зможе вважатися українською.

4.08.07

колишуться фарби розмитих доріг
туман, метушня, загублений лик
ти робиш що можеш і те що не зміг
щоб бути хоч чимось допоки не зник

залишиш позаду, машину, дітей
і може дружину не зовсім святу
і купку забутих важливих ідей
між них заповітну і саме оту

для чого ти жив? собі відповів?
зробив що хотів, чи просто пішов??
бо так вже багато забутих слідів
від тих хто зробив із життя свого шоу

***
Бринить бджола і джміль гуде, –
Лоскочуть вербам котики.
У гай по ряст дівчатко йде,
А сонце в літо котиться.

Метелик п’є з берези сік,
Квітує мати-мачуха,
В ярку приліг зайчатком сніг, –
Нема де заховатися.

***
Гарна дівчинка Іванка
У сорочці-вишиванці,
У намисті і вінку
Під вербою, в холодку
Білу хустку вишивала,
Вишиваючи, співала.
А співанка та про літо,
Про метеликів у квітах,
Про волошки у житах,
Про русалок у лугах…
Гарна дівчинка співала
Про Івана, про Купала.


***
Стоять верби
Понад річкою;
Попід вербами -
Стежка стрічкою;
В’ється стежечка
Берегами,
Між покосами,
Мчить лугами.
А по стежечці
Біжить дівчинка:
У віночку,
В руках квіточка.
Понад річкою,
Берегами
Несе квіточку
Своїй мамі.

***
На скакалочці стрибаю, -
Як метелик, бант літає.
Я стрибаю без упину, -
В мене ніжки – як пружини.
Починаю рахувать:
- Раз, два, три,
чотири, п’ять…
Можу дострибать до ста,
Бо скакалка непроста, -
З чарівного магазину,
Де господарка Мальвіна.

***
Промінь останній зстригали стрижі,
Сонце за обрій ховалось,
Та й зупинилось у дня на межі,
Мов солов’їв зачекалось.

Ось за рікою вже тьохнув один…
- Ку-ку! – зозуля озвалась.
Поміж лататтям у теплій воді
Жабки співати збирались.

Роси лягали, тумани пливли,
В сутінках тіні щезали…
Ось вже і жабки свій хор завели,-
Сонечко спать проводжали.

***
Молоденьке, в дві цяточки, сонечко
У моє залетіло віконечко.
Стало лапками вії мені лоскотати:
-Прокидайся. Вже сонце зійшло.
Годі спати.

***
Сонце…
Сходило сонце, -
Вилазив на небо
червоний павук.
Місяць
втопивсь в ополонці,
зорі
шугнули за греблю,
в лісі
прокашлявся крук.


***
Віз котивсь Чумацьким Шляхом -
Сіль чумак у Возі віз.
На нещастя, у невдахи
Тріснула у Возі вісь, -
Сіль розсипалась по шляху,
Колесо скотилось в ліс.

***
Кіт-котище
Мишку шукав.
Виліз на горище
І там заблукав.
Темно на горищі,
Вітер в шпарку свище…
Хоч і кігті наготові -
Стало страшно котові.
Хоч і світяться очі -
Котик мишки вже не хоче:
Мурчик лапки підняв
І заплакав: “Няв! Няв! Няв!..”

***
У мене випали два зуби,
А нові все не ростуть…
На горище їх закину –
Мишки кращі принесуть.

***
Білий пес із підпаленим вухом
Сердито гавкає
На сріблясту павутину бабиного літа,
Що зачепилася за його зелену буду.

Космічний Котигорошко

Наді мною
Небо зоряне.
Серед неба
Шлях проорано.
А тим Шляхом
Сестра Галя йде,
А за нею
Шатлом Змій гуде.
Та вже бачу:
Булава летить, -
Буде Змія
Галин братик бить.
За неправду
Змія вік навік
Аж по шию
Зажене у тік.

***
Ударив грім.
Загуркотів,
Посипавсь градом
По шиферу, по блясі, по шибках,
Зазеленів оббитим виноградом
І забілів на всіх семи стежках.

***
Висмажило все,
Виснажило все
До нестями;
Виблискалося,
Вигримілося
Град-дощами;
Хмариться вже,
Хмуриться вже,
Холодніє…
Вже по Іллі,
Вже по теплі,
Осеніє…

***
Ти вже приїхав
чи снишся мені,
Грізний Михайле
на білім коні?!
В коси заплетена
гривонька біла…
Сріблом засяяли
ангельські крила…
Меч вогняний
спалахнув у вікні…
В ласицях шибки.
За вікнами сніг.
Мама вогонь у печі запалила.

Стомлена зневіра роз’їдає повільно зсередини
Розповсюдження, захват, повний контроль
Тактика схожа з провідними арміями світу
Залишилось підняти тільки їй прапор знов

Я не вірю словам вже давно у формі онлайну
Не варті вони навіть шлюзу icq.com
Цікавість згасає з кожним вбитим символом
На клавіатурі наших бажань за ПК столом

Надія, ось що з’явилось в моєму клібоарді
Маленьке сонечко натиснуло «Ctrl + C»
Потрібно тільки по мені розповсюдити
Увівши разом чудодійне «Ctrl + V»

Повертаючись до сірої реальності
Знаю чим це все закінчиться
Слова попередницями відкладені
Чекають вже на твоє втілення…

У вітру спитала:
- Де він?
А серце вгадало
З ким він...

Чи не тому вуста німі,
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
цей безупинний діалог
душі і тіла, дня і ночі.
Від вітру мова затріпоче,
напише тиші некролог.
У кожнім слові яв пророчий...
Я зліг -
пробач, лебідко, що не зміг
уберегти дзвінкий твій сміх
від в серці кривди передзвону
і ти дивилась, мов ікона,
як вітер мів мене, мов сніг
за рамки Божого Закону
у небуття.
Втомилось дихати життя
і настіж двері вороття...,
а за дверима Правди лоно
приймає душі невагомі.
Від невагомості - я стяг,
хвилююся, заходжу в кому.
Уста,
тягніть до сонця нить обав,
нехай згорить, що посплітав
моїм думкам - хмільним драконам
той, хто божився во дні они
перетворити love на став,
а став найпершим Ал Капоне
посеред тьми.
Гріхом ховався між людьми,
дорогу гриз до Колими,
міняв кровицю на кордони
і роздавав катам пардони.
Моя Мадонно, ти слізьми
не перебудиш царство сонне.
З цих рук
по жерлі вилитім із мук
піде на страту, мов на звук,
твоя дитина... і загине
без краплі власної провини.
Скажи мені, Свята, - Чому
на місці ката серце сина?
Далебі
той хрест несеться по тобі
і тінню падає в журбі
на той бік потойбіччя косо,
на смерть чекає безголосу
нестримний рани біль
і проростає світла просом
амінь.

5 Грудня 2008

Ніхто так не любив, як ти
Мене, недосконалого такого,
Який поспалював мости
І серцем не чекав нікого...

Ніхто так не любив, як я
Твоїх очей усміхнену тривогу...
Ніч зорями встелила ту дорогу,
Якою йшла, любове ти моя...

Ніхто так не любив, як ми,
Весну відчувши в переддень зими,
Коли тепло природа забуває...

Я знаю: дива не буває на Землі,
А подивлюся в очі люблячі твої –
І думаю: мабуть, таки буває!

11.02.2006.

(Переклад з Н.Виноградської)
Когда тихий вечер
Ко мне просочится
Сквозь сонные окна -
Исчезнет печаль,
Появишся ТЫ
И тоска растворится
И нам ее будет
Нисколько не жаль.

Очима вдарився об очі
Й відчув шалений біль в душі.
Хитнувся – і надія в клоччя,
А щастя – шасть у комиші.

– Скажи, ти з ним чому? – Мовчання...
А серце – птахом із грудей...
І погляд , як німе прохання
У біль самотності впаде.

– Ти ж так кохала, мила, люба,
І раптом – сонцем об траву...
Я навіть погляд твій голубив
І річки росяну канву,

Бо в ній твої купались руки,
Й від них ішов п’янкий той хміль.
І раптом – погляд до розлуки,
Удар очей, нестерпний біль...

Пройшла, минула, і далеко
Несла так витончено гріх.
А він стояв, немов смерека,
З коханням, кинутим до ніг.

***
Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ми ходимо – наче зачумлені віком,
Смішні у манерах і правилах гри,
Над нами базіки й нудні недоріки –
Ще й закамуфльовані під прапори.

Де думка – не думка, – сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собі доведи, що ти, врешті, – людина,
Не збавлена глузду, завзяття і сил.

Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свінути зіркам,
Світи-озоряйся крізь тьму і почвари,
Адже непотьмарений промінь – ти сам.

Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ти десь там… Де ти, де?
( Леся Романчук)

Мов божевільний виє, хрипне вітер,
Викручує, лама деревам віти.

Думки в мені сплелися, як вужі,
Тривожні всі, холодні і чужі.

Ти де?
Мій телефон мовчить давно.
Сичить змією зрада у вікно.

Ти з ким?
Стогну, кричу в усі світи.
Як біль оцей до тебе донести?

Невже ти з ним, розлучнице моя?
Мою любов взяла підступно, як?

Не вірю я!
Цього не може бути!
Не зможе він уже мене забути.

Мій крик, мій біль душа його відчує
І він повернеться до мене! Чуєш?!

Понеділок, мов понеділок
Нічого нового не приніс
Ми намагаємося перетнутися
Але шляхи прокладав «метробуд»
А його лінії — ніколи не перетинаються

А інакше і не може бути
Якщо б маршрути підземки перетиналися
Могло б статися чимало аварій
А нам цього не потрібно
І так цей світ не надто усміхнений
Особливо у мусульманських країнах
Останнім часом…

Але річ не у понеділках
І шляхах метрополітену
Справа в нашому ставленні
До нашого ставлення
Один до одного

Ми як ті котики,
Качаємося по підлозі
Не вникаючи, де межі кімнати
Їм байдуже що вона має стіни
Адже вони про це не думають
І качаються, граються і нявкотять

Ми теж не помічаємо меж
І це найправильніший з усіх
існуючих
варіантів.
Адже стіни — це страх
Це недовіра і осторога

Ми самі створюємо цей світ
І шліфуємо наші стосунки
Не знаючи меж, правил і заборон
Я виголошую: «Я тебе кохаю!»

- Наташа! Не знала ти нiколи:
Тобою я марю ще з школи,
Вiзьму без зайвого виття
Своє у свiдки все життя.
Багато раз в короткi ночi
Вуста всмiхалися дiвочi
Перед лицем моїм сумним,
Iскрились виразом ясним.
I вуха нiжнi й очей зорi,
Як парус вiтер в синiм морi
Впiймавши кiлька палких слiв,
Хотiли, щоб я захотiв.
Iз ними зустрiчать свiтанки,
I зiгрiвать в росистi ранки.
Без сумнiву, нiхто не знав,
Як часто й довго я шукав,
Серед жiночих силуетiв
I риси й контури з портретiв
Твоїх ще з школи, та дарма,
Подiбних профiлiв нема.
Слова без хмурого докору
Такi лунали в пiзню пору,
Щоб фраз Наташиних кiнець
Звести рiшуче нанiвець
I сумнiвiв найменших тiнi
Розвiяти в нiчнiй пустинi.
А промовляв їх чоловiк
Чия упертiсть й юний вiк
Наташi був якраз пiд пару
I погляд, не позбутий жару,
I руки, що впiймали стан,
Казали щиро, про обман,
Про намiр злого розрахунку,
Присутнiсть лихих думок клунку,
Не свiдчив жоден його рух
I вся навкруга в гострий слух
Запала вiд такої сцени,
Смiялись лиш цукровi клени.

V
Свiтало. Сполохи зорi
Злилися з небом угорi,
I ось Наташа i Микола
Глядять як темноту довкола
Карає променiв крило
Пропав морок, все ожило.
- Прощай, кохана! В вечiр знову
Прийду почути твою мову,
Твоїм диханням щоб дихнуть,

Менi без цього не заснуть.
Наташа скромно промовчала,
Щоки торкнулася й помчала.
Пiшов Микола сам не свiй,
Враз довгий розпачу сувiй
Й недобре щось заполонило
Йому i душу i все тiло.
Непевним здався шлях життя
I страшним нинiшнє буття.
- Навiщо це, наскiльки долю
Змiнити можна, скiльки болю,
Незгоди буде кожен рiк?
А я почав свiй тiльки лiк.
Вона замiжня i багата
Машина є, є власна хата
I всякому потiшить зiр
Достатку повний, гарний двiр.
Вона сказала, правда, в шлюбi
До неї почуття не любi.
Не знаю можна на яку
Коханку помiнять, таку
Наташу милу i чарiвну,
Не згоджусь ввiки й на царiвну.
Ах, зрада, молодiсть моя
Тобi признаюсь зараз я
Лиш закликають цi незгоди
Скорiш здолати перешкоди.
Прийду додому i засну
Забуду й цю красу одну.

VI

Затихли кроки в перевулку,
Повiз фургон свiженьку булку,
Цистерна повна молока
Промчала гулко, знать така
На фермi праця i в пекарнi
Нiчнi години там не марнi.
I аж тодi з зелених вiт
З'явився двадцяти двох лiт
Веселий парубок й високий.
Паркан проскочив й рiв широкий,
Неясно мовив кiлька слiв,
I думку вслух таку провiв:
- Це ж треба так, Оленку милу
Я лиш облишив через силу
I щоб було все як в кiно
Заглянув з дерева в вiкно.
Обняв з темряви її очi
I вже збиравсь сховатись в ночi,
Та тут озвався хвiртки скрип

Ну я до стовбура прилип.
Дивлюся, горда, величава
Її сестра йде наче пава
Iскряться очi недарма,
Пiд кленом стала не сама,
Наталчин бувший однокласник
Тримає стан її як власник.

Менi б озватись з висоти
Поки не пiзно, щоб пiти.
Прогавив я слушну нагоду,
Знайшов на голову пригоду.
Якщо не сон це, не обман,
То бачив я шкiльний роман,
Який колись не закiнчився,
Чи надто пiзно народився.
А як тепер вчинить менi?
Сказать Оленцi? Мабуть нi.
Чи натякнути чоловiку?
Щоб совiсть мучила довiку?
Залишу все як нинi є
Йому - його, менi - моє.
Найкращий вихiд, то мовчати,
Щоб не прийшлося жалкувати,
Пройде короткий вiрю строк
Вони забудуть про свiй крок,
Все промине саме собою
Вже восени, або зимою.
Хоча слова були - краса,
Беру у свiдки небеса,
Та пiзно вже, я хочу спати
I повертаюся до хати.

VII

Як осiнь, золота пора,
Так променiв ранкових гра
Вселяється у серце й душу,
Появi їх радiти мушу.
Прогнавши легкi, лiтнi сни,
Миколу пiдняли вони,
Зiгнав усю вчорашню втому
Зарядкою вiн вранцi, з дому
Пiд струмiнь чистої води
Вiн поспiшає, вже лади
У нього з настроєм, скорботу
Як наш Гагарiн до польоту
Самим натхненням розiгнав
Чого i нам усiм бажав.

VIII

Був понедiлок день наступний,
Пiдбити результат сукупний
За два квартали владний люд
В райцентр з'їжджав з усiх-усюд.
Голiв колгоспiв близ УАЗу
Не змiг би розрiзнити зразу
Хiба чужинець чи слiпий.
На покарання не скупий
Йде секретар, це вiн на збори
Зiбрав начальства дружнi хори.
Ступають чуйно, хто портфель
Хто папку держить, з чистих стель
Звисає привид дисциплiни
Вiн хмурить навiть бiлi стiни.
Тодi послабив важкий гнiт
Того, хто прочитав свiй звiт.
Дiсталась кожному вiд пана
Подяка скромна чи догана.

Мій рейтинг впав…А ще стояв учора
Твердий, могутній, як ота дубина,
Незламний, як та скеля, де прикутий
Був той чувак… як там його…забув…

Він був моєю гордістю і суттю,
Метою справжньою у цій царині віршів,
Й дівки усі разом ставали в позу,
Та що дівки – усі чоловіки!

Його я доглядав, щоденно пестив,
Ганчіркою стирав з нього пилюку,
І цяточки на ньому не бувало,
Блищав, як очі навесні в котів…

А потім налетіла дика зграя
Вовків па-а-азорних і брудних чужинців,
Розпочали хапатись за мій рейтинг
І хаяти його перед народом…

Перед моїм народом, для якого
Я вірші ці треклятії пишу
І виставляю їх разів по десять,
Щоб кожен зазубрив, як Отче наш…

Є на Майстернях тут порядок чи нема?
Чому адміністрація мовчить
І рота не заткне отим гидотам,
Що честь мою із рейтингом зрівняли,

Коли упав він, кволий, на коліна,
І звідти ледве чутно шепотів:
«Здійми мене, здійми, о, милий тато…»!
Як серце крається і як душа болить….

Білопілля моє, синьоокий мій край
Із лісами, сокирками в житі.
Босоноге дитинство, над Виром розмай
Спілих вишень у теплому літі.

Білопілля моє, там солодка вода,
Білі хати, привітні садиби.
Давнина через товщі років прогляда
Із подвір’я Олеся Кандиби.

Ясноокий поет. В українській сім’ї
Вже ніколи його не забудуть.
І співають у віршах його солов’ї,
І піснями лоскочуть нам груди.

Тут квітує земля, вітерець повіва.
Сонце, літо, промите піснями.
Білопілля моє, в нім Олеся слова,
Що навіки залишаться з нами.

Я питиму ніч,
Цей коктейль із любові і льоду.
Що твоє, що моє
Розгадає світанок, а втім
Я піду крізь дощі,
Заховавши примарну свободу
За палким і пекучим
Божевіллям нестримним своїм.
У фотелі років
Задрімало холодне безсоння.
На долонях печаль
Нам розкреслює лінію змін.
Спіле листя з дерев
Ще влаштує нові перегони,
Покидаючи сад
З поцілунком холодних вітрів.
Літо тане, шкода,
Що впіймати його не зуміла,
Не впізнала в тарілці
Гіркоту романтичних приправ.
Розміняла на дні
Такі звичні, такі традиційні
Фантастичні пригоди.
Які серпень мені обіцяв.
Та нітрохи не жаль,
Не розплачусь дощем за тобою.
Не розсиплюсь до ніг
Пелюстками гірких хризантем.
Пригорнуся плющем
До грудей твоїх рідно-зболілих,
І попрошу у неба
Крихту долі
Розбитої вщерть.

зліпи мене з тієї глини
з якої ти ліпив
вже тисячі жінок

зліпи й зостанся
і вмремо отут

отак лежатимемо
я майже кам"яна
ти майже мертвий
я вся в твоїх цілунках
що залишав на тілі
тих чужих жінок
і жодного з присвятою мені

та я к би не було
тобі це страшно
до Бога ми підемо
разом пішки
із мого ліжка

Sometimes I'm overwhelmed with woe
I don't know why I feel this suffocation,
Eternal hell. No visible salvation
As I'll return to my past days no more.
Your image that has vanished from my sight
Is wandering still in my imagination.
You spoke to me with true infatuation
But echoes of your voice were deemed to die.
Sometimes I wish that you remembered still.
Not everyone can bear this visitation.
What torture is perpetual retention
I hope you've never known and never will...

***
Порой нечаянно ко мне приходит грусть
Что происходит, я не ведаю сама
На муки адские, видать, обречена,
Ведь в моё прошлое я больше не вернусь.
Там позабытый нежный взгляд, как в зеркалах,
Сквозь мою память, мои мысли он проплыл
И голос нежный твой со мной заговорил,
Но вдруг затих он и развеялся, как прах.
Порой, мне хочется, чтоб ты не забывал.
Не каждый стерпит это испытание,
Ведь вечно помнить – это наказание,
Которого ты лучше б никогда не знал…

Міняю сонце на твої обійми,
А зорі всі - на усмішку твою.
Залишу місяць, щоб світив опівдні.
Я божевільна... вільна... я люблю.

Повертаюсь до весни
До радості до юності,
До пахощів, до мудрості.
Повертаюсь туди:
Де цвітучі сади,
Де пахучі ночі
І пісні дівочі
Кличуть на гулянку
З вечора до ранку.
А жінки полями
Ідуть із сапами
Вечором додому.
Від пахощів і радості
Не чують утому.
повертаюсь в літо
де косять діброви,
де ще не злиняли
кучері і брови.
Пломеніють щоками
червоні суниці,
у поле з піснями
ідуть молодиці.
Повертаюсь до осені,
Хліба вже покошені.
Де листя жовтіє
Від сонця і стерні
Поле пломеніє.
Сіно у стодолі,
Пшениця в хліві,
Яблука в півниці
Лиш сумно мені.
Що літо минуло
І осин менає
Стежки – доріжки
Зима замітає.
Повертаюсь в юність
В молоді роки.
Виросли вже другі
В селі парубки.

Не образою зобов'язання,
Не облудою злої мови,
Ми з тобою навіки зв'язані
Павутинням тонким любові.

Спокусило оте «навіки»,
Та неправда воно, я знаю.
Забуття зловорожі ріки
Пере-пере-перепливаю.

А до берега не дістати.
Димом здиміє димом дане.
Дочекалася Донна Анна
Довгожданого Дон Жуана.

А троянди злого не бажали:
В запашній красі стопелюстковій
Заховалось непомітно жало,
Й непомітно вжалило до крові.

Крапелька рубінового літа,
Перший дотик вуст твоїх гарячих.
Подаруй мені іще, коханий, квіти,
Щоб було чим знов вколоти пальчик.

Мовчить телефон у пошуках рішень,
Зв*язок загубився у тіні думок.
Хочеться літа й солодких вишень,
Й зробити перший сміливий крок!

Дощ сьогодні знову стіною,
Вода віддзеркалення ясності дум,
Я знаю - хочу бути з тобою -
Ділити радість, надію і сум.

Кодований виклик закоханих пальців -
Німа передача важливих слів.
Вустами для вуст малювати зайців
Й аби ти малюнки мої розумів.

Бажання мої зумовлюють дії
і світ стає схожим на нас.
Час реалізує нереальні мрії
Мільярди, мільйони, тисячі раз.

Ти – Жінка, а не клаптик вати,
Яким я хочу рану затуляти
Щоб не знесилитись від втрати крові
І не піти з життя у нелюбові.

Твоя душа – це цінність самостійна,
А не палата реанімаційна,
В якій реанімують почуття
І знову повертають сенс буття...

Не хочу я завдати тобі болю,
На гірше повернути твою долю,
І це – не прояв доброти,
А знак, що не чужа для мене ти.

27.10.2003

Коли впадеш до моїх ніг,
Облитий кров’ю з тисяч ран,
Коли ти скажеш, що не зміг
Забути ту, що скривдив сам,
Коли сльозами оросиш
Ти землю, чорну і страшну,
Коли із вуст твоїх злетить
Благання стримати стрілу,
Коли, принижений,
Впадеш
Ти на коліна,
Прокричиш,
Що я єдина -
Не знайдеш
Ти співчуття в очах моїх.

Тримайся
вітру
віро
стримна...

Це не вітер - це туга обпалює скроні.
Жданий янгол сідає і тане в руці.
У повіках зліпається сонне осоння
і викупує Бог небеса в молоці.

А до нього - бажання, незаймані крила,
що вросли у свідомість і склалися там.
Нечепурена думка на слові застигла -
залишаюся з нею в цю мить сам-на-сам.

А на віях утома вколишує радість -
ще півкроку до щастя - і я упаду...
Ще півмиті меті перейтись при параді
і вести поміж втрат перемог череду.

У незримій руці біль земний стане краєм,
а кістки помервіють і бути весні...
Ця любов переллється в безмежне "чекаю",
де немає життя - тільки вічність і сни.

І мене забуватимуть з швидкістю звуку,
що схвилює цей простір... Хвилинами вниз
наступає на ноти прощання розлука
і в сльозі набігає останній каприз.

Кигичу...
Пригорни,
пригорнись,
догори -
догори
горн
кличе...

4 Березня 2008

Моя любов до тебе була абстрактною
Намальована фарбами з канцелярії
На дешевому полотні ватману
Ти цілував мене вище талії
Відсутність чіткості, граней, лінії
Твердіють дотики, м’якнуть відстані
Назвемо краплі рожево-спілими
В передпокої святої вічності
За тими краплями, за циферблатами
За тими буквами і за буденністю
Моя любов була абстрактною
Моя любов була безмежністю…

Кусок паперу винесли в смітник
Дощі цілують і змивають фарби
Із двох колись усміхнених облич
Видніються зелені страшні жаби
Розмокло все, розхлюпалось душа
Поплив годинник і рожеві краплі
Й до болю заціловані вуста
все загубилось там поміж абстракцій

Цей вітер не вічний, ці хмари на нині
У твому житті буде світла весна
А у мене все добре на цій гільйотині
Я дуже щаслива, що досі жива…
Я можу за тебе потішитись друже
Я можу тебе підбадьорити брат
У мене все добре. Всі сльози в калюжі
Скотились давно як чужий плагіат…
І сни відшмагали і ночі відбавились
Минуле минулому треба віддати
Як данину того, що не сталося
Між нами в ту ніч у холодній кімнаті

Різко, пристрасно і відчайдушно
В місто ввірвався азартний травень.
Кинув запаху свіжого в душу,
Аж обірвалась струна гітари.
Б’ється травень у двері і вікна…
Сміх для обличчя, для скронь парфуми.
Легко дихати, квапити вік наш.
Здрастуй, це – ніжна, граційна пума.
Здраствуй, красеню, я поспішала,
В модних салонах за щастям черги.
Дещо випало втіхи і шалу,
Ніби цей травень суцільні нерви.

Доведи, адвокате, мене до оргазму зізнання;
До води у клітинах гарячого влий молока –
Проросте через пори численими спорами рання
Недитяча любов, нерозтрачена, вільна, легка

Перенесено слухання, я підписала невиїзд –
Захищатимеш інших, тепер я вже можу сама.
Непотрібна мені ця суддівська підкуплена милість,
Гірше вироку – ще одна провокаційна зима...

:::

Усі так звані контраргументи
Зависли згустками масними у повітрі
Слова-набої зі старої ленти
Вистрілюють повз спійману мішень
І серцю вже не хочеться горіти
Розпаленому іскрами пісень

Коли б не думка, не було би слова
Взаємо-виключення
Визначення снів
Порубано усі пісні на дрова
Щоби хоч дух наш не закам’янів...

Переплутались вулички, наче волосся,
Пахнуть кава і булочки . Так повелося,
Що торкається ранок струни стоголосся,
І годинник на башті вистукує час,

І бруківка щебече від кожного кроку,
І злітає краплина дощу з водостоку…
Павутину майстерну, невидиму оку,
Позолочений град виплітає із чар

Виривається з горла четверта октава,
І по венах, мов кров, розливається Влтава*,
Білі чайки - уверх, як завіса. Вистава
вечорових вогнів приворожує зір,

І молитва лунає до Яна святого;
Ніби серце уже не бажає нічого…
Тільки леви змигнули очима волого,
І по Ринку** підборів звучить перебір…


*Ріка, на якій розташована Прага
**Площа Ринок у Львові

Чи кохаю тебе?
Ні, не кохаю.
Тільки душа,
скручена у благання,
валяється у тебе в ногах.
Чи можу жити без тебе?
Так, можу.
Тільки тоді життя
стає суцільним спогадом
про тебе.
Чи сумую за тобою?
Ні, не сумую.
Бо кожною
думкою чіпляюся
за твої кроки
і гублюся
у твоїх надто глибоких
слідах.

Все почалося з тебе -
Зима і першоцвіт,
І синь грайлива неба
І наш легкий політ.

Все з тебе почалося -
І радість, і печаль,
Твоє, як ніч, волосся,
І зелень ув очах.

Все почалося з тебе -
І мить, і день,і рік.
Тож іншого не треба
Мені тепер навік.

"У полі квіти долом і горов,
Та тьма й неволя п'є народну кров..."
Я згадую Франкову цю веснянку,
Бо вгору лізуть ціни знов і знов.

***
Навкруг - буяння дивної краси,
Чудові аромати й голоси.
Та біди я людські забуть не можу...
І, звісно, ту з віночком із коси.

***
Яка мені потрібна ще весна,
Щоб не була душа моя сумна?
Для цього нашій нинішній еліті
Із влади варто десь подітись на...

***
А у верхах - всевесняні бої.
За інтереси не людські - свої.
Навіщо ті бійці??? - питання руба!!!
А як же ще - на те і рубаї.

Березень 2008

Слова народжені журбою.
Мої слова, що з неба дістаю.
На мить твоя та знову не з тобою.
Твоя образа - не моя біда.
Слова у тиші мов скрипаль в задумі.
Зробила боляче розірвана струна.
Слова зчорніють,бо згорять поволі
І я без них залишуся одна.
Розвію попіл й напишу я знову,
Розлиту чашку витру тим рядком,
Що мучив довго, не давав спокою.
І все почну із чистого листа.
Закреслений абзац нічого вже не значить
Не маю значення і я...
...Написані слова - по клаптях на підлогу.
Та не розірвеш ті слова,
Що сказані тобою.