…Забувати поденно – спочатку зникає лице,
Потім дотик, і запах, і безум вокзалів, і тиша,
Що приходить по всьому отому. І поспіхом пишеш
Щось безглузде і щире твердим, наче гріх, олівцем.

На покреслених аркушах знову «Навіщо і як?»
Тільки потяг, і протяг, і шпилька у палець вколола:
Ти вже нахильцем пила це слово гіркаве «Ніколи»,
Як на кухні ранковій початий надвечір коньяк.

Вже мовчалось тобі, і боліло, і біло було,
І мело у душі, і замети вкривали поволі,
І курила у тамбурі білу цигарочку долі,
І текло поза вікна якесь безіменне село…

оці метелики
неначе з неоліту
неначе випали
з розмальованих печер

вони сьогодні
з легким присмаком
зеленого чаю
й вершкового неба
в якому я вже
стою по коліна

бо в тих лоліт
що малими пальчиками
лоскочуть джмелику
живіт
так мало приводів
вирости
і так багато
щоб випасти
із того кола
що об’єднує інь і янь
що заглядає у вікно
того
що щоранку
смажиться на сніданок

а й досі не можу
вибратися з неба
в горошок
з ванільними вершками

вони зачинені
вони точно зачинені
чи їх там взагалі немає
не знаю

а може просто
піти і забратися
брязнути соромом
об стіл
і бродити
Чорним пралісом

де коси заплетені
у вузол
де очі розкидані вітром
де бджоли гудуть
у душах

там сонцем вертіти буду
повірю тоді хоч у Будду
сховаюсь у стареньку вазу
і серце посиплю попелом
щоб вранці прокинутись полем

а потім я буду
вовком чорнявим
із білими лапами
я лісом Зеленим
ганятиму
воронам я сукні справлю
вербу закосичу по п’яти
нарву в оберемок м’яти
і буду вити на квіти
щоб не гуляли парами

в Червоному лісі житиму
з ідолами поганськими
на капищі стану першою
найбільшою
найпрекраснішою
я буду горіти
спалювати
грішити
і буду каятись

я вмру
що й ніхто не знатиме
аби народитись
в Асфальтному

а тут я ходитиму пошепки
щоб совість бува не збудити
і рибок малих не лякатиму
хай зовсім ніхто не знає
як жити отак у акваріумі
чи просто
на дні морському
без правил
законів
і так собі
без потягу до спиртного
і протягу у шкарпетках

а згодом
зачиняться Д В Е Р І
я вилізу десь на дерево
бетонне
асфальтне
байдуже

пришию клямку до неба
і буду на мить Телесиком
допоки хтось не постукає
не назбирає хмизу
тоді
я
на землю
злізу

Мовчи і слухай. Пальцями торкнусь
До губ твоїх. Наказую: ні звуку.
Мені цей шум - така пекельна мука.
І ця юрба сліпа, глуха, сторука -
Неначе страта. Тихо гасне пульс.

Кохання квітне в серці, ніби мак.
Мовчи і слухай – проростає зерня.
Із іскри Божої, в святій майстерні,
Вбирає сили, сльози і натхнення.
Неспиту пристрасть, щастя, а відтак

Стає сильніша. Серце відчиняй,
І з рук моїх прийми цю квітку дивну,
І не на мить зумій, не на годину
У серці прихистити, мов дитину.
Мовчи і слухай. Квітку не зламай.

З Олексія Бахаровського(?)
***
Залюбили тебе, закохали,
Не втовплюсь – залицяльників рій.
Мабуть, змалку тебе умивали
У джерельній воді молодій.

Джерела вже нема, – заорали,
Залицяльників рій не гуде…
Де ті ліки, щоб їх прописали,
Як потреба любить упаде?

Закохали тебе, залюбили
Що ж робити мені?
Ну чому
Поєдинки нам заборонили?
Я би серце прострелив йому!

На полі стихли солов’ї,
І хмари затягнули небо.
Земля неначе уві сні,
Все вітер пригорта до себе…

Її життя – немов пригода,
Тягне до себе небокрай.
Її безмежжя і свобода
У собі відкривають рай.

Її політ – стрімкий, барвистий,
Бо сонце крила надає.
Проходячи свій шлях імлистий
Чималих складнощів взнає.

Вітер вгору підіймає
Її легке прозоре тіло.
Життя всередині згасає -
Вона сама себе згубила.
Її душа, відтак сильніша,
Кружляє десь поміж світів.
Вона весела, яскравіша -
Тепер вона не бачить снів…
Її краса із неба ллється
І розбивається дощем.
А розбиваючись, сміється
І все обпалює вогнем…

Я в дитинстві росла
у бабуні-ворожки,
Чорнобриве дівча
в українськім селі.
Поряд з нашим селом
ще старіша Ворóжба,
Що напоює верби
у теплому Пслі.

Знала чари усі
від бабусі-чаклунки,
Що навчала мене,
як розвіять печаль.
Хто напився мого
полюбовного трунку,
Все у світі забув:
і тривоги, і жаль.

Псел голубив мене
і красою тривожив,
І на хвилях своїх
колихав Сейм-ріка.
Я літаю у снах
з Ворожби до Ворόжби,
Де чаклунство моє
з двох річок витіка.

В любові не буває каяття,
Вона не знає пастки забуття,
Лиш через неї сенсу набуває
Химерна гра під назвою "життя"...

Рука на груди
за натільним потяглась
під пильним із окладу
в сподіванні…
як в сповіданні…
Тривожать спраглі
молитви з дитячих снів
анафемою тіні
на скронях
думи ранні…
як востаннє…
Зотліле каяття
лампадою з-під вік
туше докорів
а в очах –
осліплі зорі.

Ти руйнуєш світу мого підвалини
і натомість зводиш свої, химерні.
Там живуть істоти, ваги позбавлені
і блукають тіні давно померлих.

У проваллях часу твої ілюзії
із моїми поруч пасуться мирно,
і, на перший погляд, з тобою — друзі ми,
та життя — як поле...
А поле — мінне.

Плетиво долі таки химерне -
Міняться нитка і візерунок.
Сльози комусь, а комусь дарунок
Доля несе. Ворожба непевна.

Як ляже нитка? На жаль, не знати.
Чорне, червоне – любов і туга,
Буде на втіху чи на наругу...
Плетиво долі таке строкате.

Пряжі шорсткої ще повне серце.
Крутиться нитка навколо мене.
Доля всесвітня - лиш веретено.
Ниточка кожна колись порветься.

Я засинаю на твоїх руках
Під тихий шурхіт у стінах,
Під воду з крану,
Під дощі.
Заколисай мене мерщій,
Бо вислизає з пальців сон.
Але під весь цей унісон
Я все ж таки засну…

Забути себе і закрити очі,
Заснути і віддатись ночі.
Коли шепоче теплий вітер,
Коли солодко пахнуть квіти…
І дзвінко море шурхотить,
Неначе темний птах летить.
Згадати небо і зірки –
Це найприємніші думки.

Коли б той місяць посміхнувся,
Неначе теж в собі забувся…
Коли гуде широкий ліс,
Коли знайомий дзвонкіт кіс
Нас будить зранку біля хати…
Вже так приємно це згадати!
Бо ми не тут, ми заблукали,
Бо нас думки на це штовхали…

Мы изменились. Повзрослели?
Мы не смеёмся, мы молчим
И мучаем себя. Мы смели
Страдать не нами, а другим.

Забили в головы чужие
Свои миры, свои мечты.
Мы им доверились, слепые,
Упав в объятия судьбы.

А если взять и изменить?
Ведь есть ещё пути иные.
Убить, разбить и развалить?
Но всё не так, мы не такие.

Не те пути, не те дороги
Мы выбрали. Но мы пошли.
Куда несли нас наши ноги?
К чему в итоге мы пришли?

Ночами курим сигареты,
Встречаем утро, кофе пьём.
А в голове всё то же «Где ты?»,
Когда, увы, мы не вдвоем.

Навіщо в слухавку мовчиш? Дзвінок останній...
Поїде потяг у міста, нові й не дуже,
і тільки батькова чогось посохне груша,
і ти заплачеш біля річки на світанні.

А соловейки прилетять тобі на плечі.
І все розкажуть: як живу, над чим працюю.
І десь-колись моє ім'я згадають всує,
моє ім'я — беззуба посмішка старечі.

І запах квітів принесуть, а більш нічого.
Хіба що вітру і цитрин у формі смутку.
І на плечі твоїм побудуть три минутки.
Птахи — не люди, це останні друзі Бога.

Навіщо стиснула слова в той день останній?
Поїхав потяг у міста, нові й не дуже.
І тільки батькова уже посохла груша,
і ти ридаєш біля річки на світанні.

Я тужу – баную за словами... Іван Петровцій
Так мені за верховинов банно,
що не годна'м навіть розказати.
Я, людкове, стала забувати
ті слова, душа яких – Карпати,
і якими говорила мама.
Так мені за тим плаєчком банно,
мов косиці файні назбирати,
як пацьорки, красно нанизати
ті слова, душа яких – Карпати,
і якими говорила мама.
Забуваю верховинську мову,
не умію словом чаловати.
Верховинка у модернім шатю –
ну, кого це може потішати,
ви мене зазвідайте, людкове.
Читаво баную за горами,
за словами, що казала мама.
Та ні слів, ні мами вже немає...

Так із каменя скрапує кров.
Так на рапт кам’яніє пам’ять.
Тихоспівом молитву мені на прощання змов,
Щоб не плакать.

А із нього складають стіни.
Чом не лити із нього плити?
І не важить — топтати, бити —
Він п о с т і й н и й!

Він — сьогодні, завтра — віками.
Незворушний, могутній, величний.
Якщо хочеш кохати вічно —
Доведеться кохати камінь.

...і довго-довго пальці цілувати...
(ніч - безконечна. пальці - два по п"ять)
снігів солодких несолодка вата
вгорнула Місто, де вони не сплять,

а дихають у темряві, і дивом
здається цим сновидам світ без меж,
в якому королю смаглява діва
постала - як Даная - без одеж,

без слів і суму. Лютий, січень, грудень -
і час навшпиньках відійшов назад,
бо золотом дощів упав на груди
твоїх цілунків ніжний листопад...

Сни повні жаху, реальність ще гірша.
Як жити далі? Чим зайнятись? Навіщо?
Думкам бракне слів, словам – думок,
Засмоктує темрява – навколо морок.
Втікають надії в німу пустоту,
Розбиваючи мрії в стінах дощу.
Агонії серця і страждання душі –
Хочеться смерті, зникнути в тиші.
Пекельний вогонь у венах кипить,
Слабість, страх, ниє, горить і болить.
В отруті все тіло, затьмарився розум –
Летиш у безвихідь, очі наповнює сум –
Важко тримати натиск темних дум;
Ти один в океані журби тонеш в ілюзіях,
Рвешся в світи, в небуття... Байдуже все!
Лише б вихором мчати крізь простір,
Минаючи час, залишаючи все вдалині...
Але сміх цей, голос і погляди дорогі,
Красиві очі наповнені блиском життя –
Це єдине, що варте... – це райське буття.
Неможливо забути ніжну чарівність її –
Коханої, милої, найдорожчої в світі зорі.

27.01.08

Подивись…
Це моє тіло…
І там всередині душа…
Вона ще тепла і жива…
Подивись…
Це наше небо…
Воно горить в моїх очах…
І це неначе страх…
Подивись…
Це грає вітер…
Він нам шепоче і згасає…
Він кожну думку нашу знає…
Подивись…
Це моя воля…
Вона вивчає твої сни…
Все те, що треба лиш мені…
Подивись…
Це мої очі…
В них небо наше. І любов…
Тече у серці, наче кров…
Подивись…
Це твоя я…
Крізь мене ти, крізь мої сни …
Крізь мої темні думки…
Подивись…
Це все що мала...
Це все, що я тобі відділа...
Бо ще так сильно не кохала...
Подивись...

З твого тіла б’ється вітер,
Вмираєш, любячи мене…
Бо ти не в змозі з цим прожити.
Я в серці збережу тебе…
Дощем холодним вмиє рани,
І згасне на губах вогонь.
Твій попіл у воді розтане,
Злітаючи з моїх долонь.

Забувай все, що писали.
Чи втомились від життя?
Забувай, що прощавали
Наші зради. Каяття

За наші вчинки.
І цю роль, і гру в любов.
Не зустрінемо спочинку –
Будем битись знов і знов.

Забувай мене на фото.
Хоча, ні, запам’ятай!
Розкидала твої ноти…
Як не важко, то заграй.

Але музика не лине…
Свічка майже догора
Стогне полум’я і гине,
Смутком ночі огорта.

Вже й вино, в руках зігріте,
Розлилося по столу…
Ліжко холодом сповите.
Ти підеш, а я засну.

Сльозою бруньки
упаду
на мокру лаву
у саду
де вчора тінь
копіювала твій портрет
у повний зріст

Нової збірки
стиглий зміст
в руках твоїх
чи з клену лист
з осінньої прогулянки
проріс

у фоліант

і знову вниз
стікають дні
що замерзають
навесні
а в скронях
стугонить
нестримне «ні»

слова німі

Симфонія погожих теплих днів
Змінилась блюзом сплаканого вітру,
Який урвав фінальні літа титри,
Покинувши полон безжурних снів.

Прислухайтесь: який тривожний спів
Збентежив вмить лісів мінку палітру!
Й ураз, вдягши свою злочену митру,
Осінню месу лист зашелестів.

Напнулись стебла, мовби арфи струни.
Й дві блискавки – дві донечки Перуна
Змигнули й сплакались дощем дрібним.

Безмовний сум здійнявся понад хмари,
Що збилися в стурбовані отари,
Багрянець вкривши пледом повстяним.

На килимі з трав ти мене позбирав по частинах:
Я бачила небо очей твоїх лагідно-синіх;
Обличчя топила у білих кудлатих хмаринах
І голосу твого вдихала швидку течію;

Ловила губами краплини пекучого літа;
Бажала тобою усі таємниці відкрити;
І ніби вода, що на спраглу пустелю пролита,
Очистити, змити усяку тривогу твою.

Я досі незмінно дивуюся тому, що сталось –
Чуття-павутинки від доторку лиш розірвались.
Нехай буде тиша, до вуст притулятиму палець,
І мало-помалу нову павутину зів’ю...

Не стала квіткою, залишилася зерням,
Навіщо квітка – маєш цілий сад.
Не стала піснею, залишилась відлунням -
Блискучих дзвоників на кульчиках менад...

Тобі далекому вже не потрібні пісні,
Ані слова мої, ні вірші, ні вуста...
Мовчання – зручно... В березневім лісі
Прокинуться птахи, а я - пуста...

Забутим спогадом засрібленого ранку
Замерзне пара з вуст, мов хижий птах,
Впаде на плечі й роздере горлянку -
Ти не побачиш, не почуєш як...

Хто зна
Де смерті край
Й життя початок.
Де світ
Стає навшпиньки,
Щоб збудить кохання.
Ще мить-
Згорають почуття
І рвеш ти
біль на шмаття.
Слова вмирають
У мовчанні.
Твоє безсоння
Й мій неспокій.
Твоя турбота
І моя печаль.
Ховаючись любов
Не хоче довіряти.
Жаль!
А я могла тобі
Життя віддати.
2008

Я приглашаю Вас на вальс,
В волшебный мир полукасаний,
Полунадежд, полупризнаний,
Полунамёков, полуфраз.

Мы с Вами - клавиши судьбы,
Вы в чёрном весь, а я вся в белом,
На свадьбе гостем неумелым,
Где в женихах - увы - не Вы.

И вальса бесконечен круг,
Хоть неизбежен путь разлуки,
И Ваши нечужие руки
Лежат на талиях подруг...

Рассвет разбудил нас запахом крови,
И злость засела в жилах кипя.
Я глаза твои ладонью закрою,
Но ты уже видел... судьбы свершена!

Нас мести в детстве никогда не учили,
Но и прощенья никто не привил.
Любовь к своей крови, к наследью пришили!
Любовь... ее никто не убил!

Мы жизнь отдадим, отдадим за свободу!
И точно найдем тех, кто стаю убил.
Мы отомстим тем, кто уничтожил породу
На это нам хватит и жизни и сил!

Раскроится небо, судьбы развернется.
Нас для этого в мире оставили жить!
Флаг надежды над нами взовьется,
И кровь в жилах сможет остыть.

Мы пошли! по дорогам, по горам.
И нам странные люди всречались порой.
Мы теперь не стуча к ним зайдем на пороги,
В этом жизни нашей устой...

Приоткробтся двери тайн и загадок.
Унесет нас к звездам ветер преград!
Мы знали, мы верили в реальность сказок,
Но не нам, и не здесь их воссоздать...

На вірш Мирослави Меленчук
http://maysterni.com/publication.php?id=19270
.....................
Губи – безгубі і руки – безрукі... Зупинка
Серця без серця. Ці двоє прощались навік:
Хвиля, що так була схожа собою на жінку,
Скеля, якою у море вростав чоловік.

________________________________________
Губи – безгубі, і руки – безрукі, і ноги – безногі,
Серце без серця, і шлунок без шлунку, і череп без мозку...
Думала, то в тебе губи такі от вологі,
А виявляється, весь ти, коханий, із воску

- Любий, світає... До ранку, як пташці до Бога, -
Мить у кохання в запасі до зміни вітрів...
Зміни небес, берегів... Словом, зміни до всього.
Не обіцяй, не чекай і повіки не три.

- Люба, світає... То щастя лишає кордони
Днів, де гуляли під зорями зоряні ми,
Днів, де лиш нам усміхалась медуза Горгона,
Де тільки ми не боялись дощів і зими.

Губи – безгубі і руки – безрукі... Зупинка
Серця без серця. Ці двоє прощались навік:
Хвиля, що так була схожа собою на жінку,
Скеля, якою у море вростав чоловік.

У фіолетове повітря
Нічного міста сніг летить,
А у вікно забрався вітер
І сторінками шелестить.

В кутку кімнати спить художник,
І поряд свічка засина,
А вітер півночі, безбожник,
Всі фарби випив, геть до дна.

Дмухнув на полум`я каміна
І темряву намалював
На незакінчених картинах,
Та й наловив у склянки rав.

Залиште коньяк недопитим. Сідайте. Вже вечір.
Трамвайний вагон із депо повертає в мій сон.
Я, знову слабкий від неврозів, потворний, мов глетчер,
ніяк не вкручу в чорну тишу сльозливий плафон.

Не треба просити мене про звичайні трюкацтва.
Давно б зачинився від вас в кабінеті без стін,
без вікон, дверей; кабінет мій масонський — це братство
утіхи нічної й жалю на полотнах картин.

Димить сигарета нічна. Її полум'я — крига.
Не бачу себе у люстерку німого жалю.
Моя голова — це Бродвей, це нефритова дзиґа,
а я у малиновім мареві з вирію сплю.

Шпалери. На мене вони простягають очиська.
Потворні потвори химерних химерій пісків.
Я просто сиджу у фотелі і бавлю вітриська
новелами давніх пригод і невкурених днів.

Трюмо, наче сивий атлант, не витримує тяги
від неба мого кабінету і звуків вікна.
Так хочеться кинути чимось — немає шеляга,
щоб вибити світові око, пробити до дна.

Допийте вино в самоті. Я скурю сигарету.
Чи, може, все буде ізнову навспак догори.
На тлі театральних овацій приїде карета
швидкого спасіння. І вічні замовкнуть вітри.

БудувАти силу на словАх
А у снАх вимрІяти їй вЕлич
Світлом прАвди значИти їй шлЯх
Не боЯтись вІрити в ангЕлів.

Теплим зОром мІряти їЇ
МолитвАми захищати дИво
ВиростАти поки молодІ
Рости скОро поки нетерпелИві.

Правда вкрИта хмарами брехнІ
Які нЕсе поляканий вІтер
Тихнуть дІти правди голоднІ
І питАють де правдивий вчИтель.
20.02.2008р.

Зима настільки тепла, що синхронно перетворюється в весну.
Моє щастя настільки велике,
що навіть ти не зможеш його утримати
Своїми бездоганними і неймовірно відвертими руками.

Знаєш, я настільки тебе люблю, що втрачаю свідомість
Від твого нічного дзвінка на мій мобільний.
Зараз ти настільки близький, що сніжинки на моїх щоках,
Тануть від твоїх частих видихів і вдихів.

У мене пульсує в скронях просто від твого погляду
З-під густих і довгих вій.
Вони настільки гарні, що мені страшно.

Я плачу, бо боюся тебе втратити,
і сміюся прокидаючись від тепла,
Яке ти даруєш мені лежачі поруч.

Мені страшно від думки, що колись ти втратиш своє притяжіння і охолонеш назавжди,
А я лише закрию кришку труни
і втрачу сенс майбутнього існування.
Адже лише твоє тепло розмальовувало моє життя
в барви безмежного щастя.

Крізь сни, що полонили ніч,
Крізь посмішку химерної примари...
У мозок лізе образ. Віч-на-віч
Мене лишаючи зі звуками гітари.

Мелодія ота звучить не плавно,
Хтось плутає акорди, струни рве...
І силует в незрозумілій гамі,
Із кольорів, що давлять на живе,

Іде до мене, посмішкою сяє.
Він то десь поруч, то далеко, то ніде...
Іде немов мене й не помічає,
І поступово спокій поглядом краде.

Він не підходить ближче, він танцює,
Зневажливо, повільно, сміючись...
Він злить, він бісить, він дратує!
І заспокоює водночас, як колись

Я заспокоювався думкою про вище,
про краще, про світліше, про своє...
І закривався із тим світом на горищі
Куди і сонце дуже рідко дістає.

А він кружляє, світиться на чорнім фоні,
Переливається у вирі кольорів...
Та дивно, ніби, посивілі скроні,
А очі щось занадто молоді.

Він підійшов і я вогонь помітив
в його сумних і втомлених очах...
Вже білим снігом вкрив волосся вітер
і біль тяжкий застиг в його устах.

Та той вогонь палав, і жевріла надія
на неминуче щастя у житті...
А полум’я підтримувала мрія
Що розпускала іскри золоті.

І той, на кого іскра та потрапить -
страждання і печалі забував...
Я іскру не спіймав, життя у спину квапить.
Я клоун, що у драмі так і не зіграв.

Бо я той самий кволий, сивий старець.
І той вогонь, колись, я також мав...
Але роздавши іскри, так вже сталось,
собі з вогню я жодної не взяв.

Є пропозиція писати досконало:
Про українців – то не згадуй сало,
Про мову – не пиши, що „солов’їна”,
В наступному рядочку – „Україна”.
Це все було і ще, напевно, буде,
Та твій Пегас ці штампи хай забуде,
Хай буде рима свіжа і цікава,
Ще й ароматна, як ця львівська кава!
Тоді складеться доля рим щасливо
І смакуватимуть вони, як львівське пиво!
Чого це я змінив тональність вірша?
Хіба серйозність чимось була гірша?!
Пояснюю, шановний мій читачу,
Чому гріха у цьому я не бачу:
Для СЕБЕ я пишу цю настанову,
І тон змінивши, не змінив основу!
Амінь. Багатослів’я не пристало
Тому, хто хоче віршувати досконало.

20.02.2008

Змінились лодії – Нефтіда на Ісіду,
Тефтун протерла око на чолі у Ра,
роль "права дихати" на сцені суїциду
вдалась для Шу. Дух відняла у Клео гра.

Ледь теплі Геб і Нут ласкали тіло Сета,
воно звивалось дюнами, немов змія.
Прийми ж, Осирисе, від Гора амулета –
останню із цариць – вона тепер твоя.

А Нун воскрес і жили наповняє Нілу,
а Сет крадеться і займає береги.
У легіонах міць, у Римі Вічнім сила,
а по гробницях поховалися боги.

Немов нашестя саранчі, ота присутність.
І згине час… Хіба таке бува?
І тільки Ра триматиме свою могутність
за ребра пірамід й папірусні слова.

20 Лютого 2008

Вечірній вітер жбурляє в вічі опалі зорі.
Вечірній вітер, вечірня осінь, осінній вечір,
ще теплий-теплий, ще синій-синій, як тихе море.
Ще так далеко сніги на скронях, думки старечі.

Ще власна доля на гострім лезі своєї зброї.
Ще сильні руки, і розпач очі звести не сміє.
Ще не почато душі простої, душі святої.
Ще ясний місяць. Ще свіжий вітер. Ще є надія.

Все буде лише так, як має статись.
Не осягнуть Всевишнього путі.
Спаситель знав, що має він сконати
У вікопомних муках на хресті.

Та духом тверд, він тілом був людина
І руки зніс небесному отцю:
«Болять тобі майбутні муки сина.
О, пронеси повз мене чашу цю!»

Шануєм над усе гординю нашу,
А долю обминути — суєта.
Смиренно ж пиймо сю гіркую чашу,
Бо чим ми в Бога ліпші за Христа!

Чи вірю я?
Чи вірую?
А ти
Не прагни висоти,
Не стій на вістрі,
Не йди проти меча і не клянись
Меча руків’ям, наче розіп’яттям...
На попелищі зимного багаття
Не повивай невтоленості духу
Пеленами тверезості. Не дай
Собі повити рук. Не упокорюйсь.
І не молись так ревно, наче вихрест.
Якщо повірив — то не відрікайся.
А як відрікся — не чекай на півня,
Щоб заспівав. Неправда, ні,
та ж ти не відрікався,
Був вірним, мов Марія-Магдалина,
Що хрест обійняла при розіп’ятті,
З любові муку хресну прийняла!
Хто знає се? Хто знає се напевно?
Напевно так, щоб вірити в Христа?
В Христа, а не в свою безсилу віру...

Я буду під сонцем стояти,
Обмиюсь холодним дощем.
Не буду нікого боятись,
Якщо і хтось прийде з мечем.
За поміщу звернусь до Чупринки,
Він сміливо ворогів бив.
Фортецею стане Україна,
Яку він дуже любив .
Я стану на сторожі,
З пером не з мечем,
Словом збудую огорожу
З якої ворог жоден не втече.
Минули етапи сибірські
Де Стус своє слово гострив,
З далеких катівень острозьких
Сьогодні між нами ожив.
нашим корифеям сьогодні
з барвінку сплітаю вінок,
ніколи під гіду Московії
Україна не зробить вже крок.
1990р

кораблі мене наскрізь проходять – я навіть не гавань.
голосіння війни накриває мене – і не ранить.
ти ідеш, ти живий, ти торкаєшся світу ногами,
і в слідах проростають прозорі свинцеві корали.

скільки крові в тобі… я прийму кораблі, ти не бійся!
всі порожні міста розстелю на шляху твого війська.
є ще бах, але баха залишимо, певно, на після –
разом з теплим пальто, разом з жовтою пляшкою віскі,

разом з мертвими. мертві уміють найліпше чекати.
з моїх башт я вже бачу твій траурний флот – я вже бачу.
я прийму кораблі. ти запишеш мене в свій цитатник.
головне – не спинись, головне – не дошукуйся значень.

нам дощаті підлоги пророчать ще ночі і ночі.
ти стріляй – з твоїх стріл виростають відмінні тирани.
я прийму кораблі. я поставлю їх просто на площі.
є ще бах – але це забагато, це не для поранених.

боже мій, як ти скупо і тонко, і точно все зміряв!
моя гавань прийме всі твої кораблі – і не більше.
боже мій, боже мій, ті, хто знають, у що вони вірять,
взяті в небо живими – й нічого уже не напишуть.

а вже ось він, поріг: ми – профани, ми пахнемо блудом,
ми – залізні дерева, ми – замки і башти із льону.
нам ще буде das seine, та доки чекаємо суду,
розмісти в наших ранах сліпучі свої легіони.

надсилай кораблі. на вітрила не зваживши навіть,
все одно ми посиплем зі скель, ми загатимо море…
боже мій, ті обранці, на котрих спочине твій намір,
вже сказали усе – все сказали, тепер не говорять.

ну а в нас голоси розпанахують діри і діри,
і слова проїдають лакуни німими ротами.
я чекаю від тебе – своєї незламної віри,
якщо ми ще твої – тоді сам повертайся за нами.

я прийму кораблі – я достатньо порожня для цього.
на дощатій підлозі – профани – ми слухаєм баха.
прокажи мені, господи, справжнє ім’я мого бога.
покажи мені, господи, справжнє лице мого страху.

Малюю ранок на обличчі
Ще навіть не відкривши очі
Надщербленої кави два ковтки
Пігулки від запліднення
Втекти з твоїх обіймів до світанку
Не розігрівши два сніданки
Відкрию світові себе

Твій погляд пострілом у спину
Для тебе
Краще
Я загину

В тому світі, що за склом - зима.
В мене - тіні й зоряні мости.
Ти чекав, що я прийду. Сама.
Ти чекав ціле життя. Прости...

В тому світі, що за склом вже ніч.
В мене - кава, срібло і папір.
Ти малюєш зорями: поклич...
Цього разу я прийду. Повір.

І листя торішнє, і небо горішнє
(Не Сьоме – до сьомого смертникам зась)
Чадіють димами… Намолених віршів
Губами торкається сонний карась.

(Німе до німого – і більше нікого.)
Та гострі гачечки і мокрий горох,
Натягнуті жили на вудочках Бога,
Така риболовля – попарно, по двох.

…І зябра здригаються рвучко, надсадно.
І чорна луска шаленіє: «Води!»
…І ангел Спокути із Першого Саду
Мітлою змітає Останні сліди.

Вечір кварталом Тріано блукає,
Подихом свіжим двори обвіває,
і коси чорні і очі Кармен,
в яких кохання палке дозріває.

Святості німбом він позначає
того, хто жінку прекрасну кохає.
Проходить Антоніо - один довгий погляд,
й душа у Кармен вогнем палає.


Вікно її він повільно минає.
Відлуння кроків у серці лунає.
І знову Кармен молитву читає,
троянду у горщику поливає.

Цей чоловік так бентежить, хвилює.
Надію таємну він Кармен дарує.
На ранок люстерко сповідь чекає,
Трояндами коси Кармен вквітчає.

Плач, Єреміє, щиро плач
Не тільки за Єрусалимом,
Хай смуток твій не пройде мимо
Усіх приречених невдач.
І першим, і останнім Римом
Пройде спустошення навскач.
Ти всім вже зараз розтлумач
Про ту, що зразу за дверима
Стоїть з косою і мовчить,
Чекаючи на слушну мить,
І дочекатися зуміє.
Тож плач вже зараз, Єреміє -
Що не згниє, то все ж згорить.
Ти бачиш вже, як всесвіт тліє.

~7.10.2003

Ні краплі страху
й жалю ні краплі.
Чаша пуста, сухе її дно.
Вже розлетілись надії цаплі,
ти вже допив божевілля вино.
Моментна пристрасть
завдовжки в вічність -
не наша книжка, не наш сюжет.
Цей рік пройшов, як потойбічність,
остання крапка, кінця куплет.
І розлетілись, і загубились,
дві різні долі чужих доріг.
Були ж щасливі, ми ж так любились.
Хто не зумів?? Хто не зберіг???
23,01,08