* * *
Багато цвіту є, живих земних окрас -
їх в землю втоптує немилосердний Час...
Якби живилися з могил небесні хмари,
кров вишукана би аж до Суда лилась!

* * *
Багатства прагнеш ти... Та чи в багатстві суть
короткого життя? всі, хто живе, помруть,
життя у позику тобі дається - отже
з ним розлучитися щодня готовий будь.

* * *
Вино - рідкий рубін, а глек - глибока жила,
душа моя - напій, в прозорій чарі тіла,
а світлий келих той, що від вина сміється, -
сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

* * *
Ви в себе всесвіту ввібрали силу
і судите про нього - з небосхилу.
А суть пізнавши - наче небосхил,
сягаєте чолом земного пилу.

* * *
Цей океан буття прийшов із тьми віків.
Перлину тайн його ніхто не провертів.
Ми розмовляємо про наші власні справи,
А перед тим, що є, ми не знаходим слів.

* * *
Цій чаші мудрий похвалу співає,
цілунками чоло її вкриває,
а всесвіту гончар цю дивну чашу,
оздобивши, об камінь розбиває.

* * *
Цей караван життя - предивна річ:
Так мало в ньому є щасливих стріч!
Ей, чашнику, про судний день не думай!
Лий, лий вино! - бо пропадає ніч!

* * *
Ці чвари, підступи, нікчемне сум'яття...
Доволі, чашнику, недоброго пиття!
Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,
як решта з келиха, цей залишок життя!

* * *
Коли безгрішний дух розлучиться з життям
із праху людського нам зліплять гроб, а там,
після недовгого спочинку, доведеться
такою ж глиною для інших стати й нам.

* * *
Купив я глечика у гончара в крамниці
і він мені відкрив предивні таємниці,
він мовив: "Був я шах, мав щирозлотий келих -
а став я глечиком для кожного п'яниці!"

* * *
Коли напровесні красуня біля гаю
мені в коновочку наллє вина до краю -
хай вибачать мені це порівняння, словом -
буду собакою, якщо про рай згадаю!

* * *
Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мою зігріла путь,
так, мимохідь, поніжила і зникла -
чи не за правилом: зроби добро й забудь?

* * *
Коли ліпив Творець моє єство із глини
зарані відав він усі мої провини.
Якщо від Нього й гріх, чому мене він хоче
в день суду ввергнути в палаючі глибини?

* * *
Найкраще пить вино у віці молодім,
укупі з милою, з товаришем своїм,
цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
і пить без просипу - єдине щастя в нім.

* * *
Навіщо капища, мечеті на майдані,
про пекло та про рай розмови безнастанні?
У книгу Долі глянь, о друже мій, - усе там,
що з нами станеться, записане зарані.

* * *
Немарно бога ми за милосердя славим:
не замкне брами він перед рабом лукавим.
Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,
Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.

* * *
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
того, що суджене, боятися не треба, -
боюсь неправедно прожити на землі.

* * *
Нас переслідує Недоля навісна.
Присядемо ж удвох та вип'ємо вина!
Ми добре знаємо, що на прощання й краплі
води звичайної нам не пошле вона.

* * *
Недоброзичливість ніколи не могла
узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі - ти зла мені бажаєш:
ти благ не діждешся, я не побачу зла!

* * *
Ти, в кого до утіх невдовольнимий лас,
кому байдужий суд, що жде по смерті нас,
отямся, схаменись, поглянь навколо - бачиш,
що діє з іншими невідворотний час?

* * *
Тільки з мудрими пити корисно для нас,
чи бо з милим кумиром у вибраний час.
Не хвались бенкетуючи й потім. Відтак -
пий потроху, пий зрідка, і не напоказ.

* * *
О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні - тобі байдуже, знаю.
Я п'яний від гріха - й протверезляюсь тільки,
коли надію я на тебе покладаю!

Тоді, коли збуваються слова,
так само передбачено, як зливи,
тоді, як на дахах танцюють сливи,
зірвавшись з віт, і світиться трава
від місячного доторку землі, -
вночі, коли чекаєш на пригоду,
сумний приходить янгол і на склі
малює час – від Заходу до Сходу,
від Півночі до Півдня, й навпаки...
Ти мовчки споглядаєш з ліжка диво,
як він – всього на відстані руки.
І гупають у стелю пізні сливи.

Відбудеться мальоване.
Колись.
А поки що дитинно і відкрито
на повну душу видихни й молись
мальованому первісному світу,
нездійсненим видовиськам дощу,
несправдженим пророцтвам й заповітам...

Ведись гостинно. Принеси борщу.
Присядь до столу – під рамена світу.
Повідай про безжалісні жалі,
про брухт речей, про те, про що б не варто.
І – випийте по чарці. Щоб на склі
всю ніч палали вилиці і ватри.

* * *
І грудочка землі, й пилиночка мала
були частинами прекрасного чола.
Легенько ж куряву стирай з лиця красуні,
бо й курява колись красунею була.

* * *
І юних, і старих - всіх поглинає час,
і невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
як ті, що вже пішли, чи прийдуть після нас.

* * *
Я не по бідності обходжусь без вина.
Мені ні суд людський, ні кара не страшна.
Я п'ю лише тоді, коли на серці радість.
А нині в серці ти - і я не п'ю вина!

* * *
Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки - чи виживу, хто зна?
Та найдивніше, що і від хвороби тої
немає засобу, крім доброго вина.

* * *
Як жаль, що молодість безслідно протекла,
що в ступі неба нас потовчено до тла!
О горе, горенько! І оком не змигнувши,
у прах вернулися, покинувши діла!

Отам, де вечір пізній на бульварі,
де золото незбираних медів,
мене чекає майстер Страдіварі,
на деці скрипки – струни із дощів.
Його оселя ветха – просто неба.
Він пригощає чаєм з диких трав
і вміло пестить дощикові стебла,
і каже: “Це з торішніх ще отав...”.
Він знає грім – його басисті лайки,
немов відлуння сміху скрипаля.
Він бачив час – туристом із Ямайки
торік блукав тут...
Й дивно – вся земля
мого старого майстра надихає,
аби творив – із дощику і снів!
...Мене він довго містом проводжає –
аж до високих зоряних степів.
Тоді цілує в щічку і сміється,
мов у повітрі – дзвонами – зірки...
І вірю я:у діда – вічне серце,
бо хто ж дощам
налагодить
смички?

БОЛУНҐО І ЙОГО СМЕРТЬ

“Ти старий і немічний”,
Сказав хамелеон Болунґові.
“Віддай мені свою рогату худобу,
Нехай я посію місяць”. —
“Змилуйсь, хамелеоне,
Почекай, як стане світати,
Тепер великі тіні, і я тебе погано бачу”. —
“Не зволікай, Болунґо, і не викрешуй вогню,
Віддавай рогату худобу,
Тобі не прийдуть на поміч”. —
“Змилуйсь, хамелеоне,
Візьми жменю води з глечика,
Що поставили мені в головах
Замість свічок до ранку”.

Так кажуть, щоночі
Болунґо розмовляє зі своєю смертю.


Уривки з “БУМБА”

* * *

Бумба тримає небо в зубах,
І мисливці не бачать тигра.
Бумба тримає ріку за вухом,
І бізони не знаходять водоймищ.
Бумба ходить в погляді мисливців,
Бумба ходить в храпі бізонів,
Бумба ходить в стегнах закоханих.
У Бумби губи — два неба,
У Бумби хода — свічки,
Які світять померлим.
Коли Бумба чаклує,
Спіть лише на правому боці
І не їжте солонини.


СКАРГА ВЛАСНИКА

Я казав, що не можна
Переганяти худобу бродом,
Тоді, коли місяць у повні,
Але моя стара мати запевнила,
Що вона знає слово на місяць.
Що мені тепер допоможе,
Що я бігаю по березі,
Калатаючи пісок палицею.
Пісок не поверне худоби,
Яку забрав місяць.

Брови готично зведені д’горі.
Кава застигла вигірклим докором.
Тінь Мефістофеля в лабораторії.
Ніч западає. Здрастуйте, докторе.

Кроків не чути. Сліду не знати.
Шиба вітражна – барвою крови.
Місяць врозповні сходить гранатом
Понад нічним перкалевим покровом.

Дайте долоню. Тепла до біса.
Лінії теплими дереворитами.
Ось вам до пальців краєчок завіси,
А поза нею – ніч з Маргаритою.

Усміх утерши, німо і чинно,
Міряйте пустку рівними кроками.
А в комірчині плаче дитина.
Тяжко вам, Фаусте. Зимно вам, докторе.

Жінка чорнява ридає ридма.
Юрби яскраві труться боками
Перед ареною, там, де корида,
Де починається бій із биками.

Ритми напружені. Зір – тятивою.
Сотні очей запалились хворож.
Хвиля судомна йде за ходою
Чорноволосого тореодора.

Ударом мідним прорвано тишу.
Тупіт з арени в скроні загнало.
Бик розтривожений коротко дише,
Втупившись тупо у запинало.

Червоно-чорне, чорно-червлене
Тьмариться небо, загнане в коло.
Тореодор посеред арени.
Він молодий. Він всміхається кволо.

Випад уліво. Випад управо.
Рики юрби, наче хвилі потопу.
Як він звивається, гарно і вправно,
Грає мечами, бавиться кроком.

Падає тяжко бик на коліна.
Кривиться сонце – чаша розбита.
Кров витікає з рани кармінна.
Рветься корида. Стогне корида.

Він усміхається, сильний і юний.
Очі зухвалі виклично сяють.
Тільки чомусь шаленіють трибуни,
Тупіт і свист над чолом зависають.

Сонячна чаша щербленим рогом
Вгрузла між ребра. Стихла корида.
Чорно-червона впала коргва.
Жінка чорнява ридає ридма.

Він молодий. Він всміхається кволо.
Змовкла корида. Реви і ритми.
Жінка чорнява вийде на поле
Тореодору очі закрити.

Гондольєри! Не впускайте весла!
Йде весна Венецією п’яна.
На каналів різнобарвні плеса
Викотилось яблуко рум’яне.

І вино густе, як кров венозна.
Весняна Венеція довкола.
Бозна-звідки ллється голос. Бозна…
Баркарола. Чуєш? Баркарола…

Зупиняється Бог край дороги як ліс і жебрак.
Тінь від рук (чи гілля?) спазматично руйнує екватор.
...І біґборди степів, і столиці розораний кратер,
і рухомість води – тільки шрам на душі, тільки знак.
Перебудеш дощі – сині маркери твого вікна,
що за ним зріє світ, і снують електрички під садом.
Далі – траса нова. Далі – траса тривка, як весна,
і незнана, як присмак на яблуці Єви помади.
Ти закинеш ключі під розтоптаний снами диван.
Ти вдягнеш того светра, що пахне і кавою, й оцтом.
І – відкриється світ...
Край дороги – похилий курган.
Біля нього – сліди.
Придивись, може й справді пророцтва.

Повітря на ніц не схололо
І ніч пекуча ніби грань
Накручує дев'яте коло
Лічильник всіх твоїх страждань
Ти наковтався мов цикути
Чужих сентенцій та порад
Вирішуй бути чи не бути
Як дехто бився об заклад
Твоєму духу ренегатом
Твоєму рухові хистким
Ти Гамлете вар'ят вар'ятом
Та краще вже лишайсь таким
Твоя душа неопалима
Я вірю витримаєш це
Хоч демони десь за плечима
Поволі звужують кільце
Хай никає ця агентура
Ти й так не з їхнього коша
Та вже болить напевно шкура
Коли в цім тілі не душа

Sapienti satis - "розумному досить" (лат.)

Цей день не схожий на твою нудьгу,
бо він прозорий, а вона густіша...
Ти знов на правім березі - в снігу,
коли на лівім аж ніяк не гірше.
Ти знову тут, де звітрені листи
впеклися в небо глиняне димами.
І не вагайся – тут не зайвий ти.
Це зайва річка, що між берегами.
Притисни зшиток світу до грудей.
Вдихни у пам’ять літери змокрілі
і вкотре зваж: на правім сніг іде,
а пахне вітром й хугою – на лівім.

Коли світають вранішні міста,
і пахне димом, грозами і небом,
я відчуваю вкотре, що не так
іду від тебе.
Люстерки слів розбилися, і лід
вчорашніх днів і вечорів торішніх
вже не рятує...
крає площу слід –
такий виткий, немов модерні вірші.
А вдома – чай, і курить чоловік,
і видихає кільцями образи.
Я загубила власним прощам лік,
як вчора у метро із шпильки стрази.
Немає слів і поглядів нема.
Захрипне чайник, не почутий вчасно.
Цей дощ над містом – справді, як стіна
між нинішнім і між реальним часом...
Та рано ще прощатись назавжди
і плакати на зорі й електрички.
Цей світ перемагає, доки ти
мене чекаєш на порозі річки...

< Привид у барі >
"На столі чоколяда коньяк і рука
Проливається ніч крізь розчахнуті двері
Я сиджу ти сидиш гра тонка
Переливи п’янких містерій"
П. Юрій

Співчуття
“На столі чоколяда, коньяк, рука”
Чарка, друга – рука сповзає,
пестить тіло, шукає її пупка,
але в неї ПУПКА НЕМАЄ!!!

***
Хіба ти не бачиш – я інша,
таких не читав іще світ…
Зітхаєш: “Ну, вірші – як вірші.
Південний, м’який колорит…”
Видихуєш смуток із димом
цигарки – в осіннє кафе.
Продовжуєш: “Рими – як рими.
Подумай над змістом…
Трофей –
не тільки чужі перемоги,
де вписане твоє ім’я…
А щодо порад, допомоги –
звертайся до бога. Це – я…”
І шкрябаєш щось у блокнотик,
звіряєш годинник, бо час.
Бо учні – розсипані ноти –
без тебе безмовні…
Про нас
не знає ніхто із присутніх
і з тих, хто тобі дошкуля…
Ти вийдеш з кав’ярні
(по суті,
завертиться швидше Земля)
і поспіхом кинеш ув осінь:
“Ти тільки пиши…Все о’кей!”.

Загорнуся в светрик, як в досвід
твоїх позахмарних ідей.
Зів’яну над чашкою кави
на вихресті площі – одна:
“Невже він подумав, що слави
бракує мені…я ж – земна,
така, як усі перехожі.
А он – біля входу – дівча:
здається, на неї я схожа :
ті ж джинси, ті ж мрії, той чай,
ті ж відзвуки фраз: “…із провінцій
зростають самі королі…”.
Напевне, з таким наодинці
чаює вона: на столі
такі ж точно пасма паперу.
Цигарка тремтить-догоря…

Всміхаюсь. Виходжу.
За сквером
зірки автостради горять.
І хочеться саду і тиші,
й не віриться час цей як міт,
де бог мій розмашисто пише:
“ЇЇ не читав іще світ…”

І поруч нікого - нікого із тих, кого знаєш.
Коли ще бувало так порожньо перед очима,
твоїми очима, і перед моїми - гадаєш,
оця порожнеча достатня для втечі причина?

Утечі в майбутнє - в омріяну сонячну днину,
у взяті із безміру викинутого за карту,
на зло Лобачевському, і на досаду Декарту, -
новини про виміри, котрі живуть у "покину".

Немов парадокси, єднаючись, збурюють масу
достатню для рішення та недостатню для руху,
немовби "деінде" не прагне скорочення м'язу,
а тільки гармонії, дживи душі і духу -

у здатності до розгортання нового ландшафту,
щоденної практики у оприлюдненні звуків,
і перекладанні маршрутів обачливих кроків
із вимови "нашої" в "їх" діалект брудершафту, -

де знову не буде нікого із тих, кого знаєш.
І буде так пусто і порожньо перед очима.
що кращий пейзаж у вікні в мить, в яку зажадаєш
позбутися гострого холоду межи плечима?

Відтак протиріччя згуртовують зболену масу
для руху тобою відкинутого, як і мною, -
що, над Магометом вивищуючись і горою,
у вимірах зрушує Всесвіт -
навіки й
одразу.


2003

І
Протяжний грім зі зміненою суттю.
Величний феєрверк з нагоди в'їзду
до міста імператора наклейок.
У небо сходять зорі і цвітуть -
помпезні і барвисті. З пересвисту
біжить відлуння київських байок,
як вчора казочок донецьких.
                                     Постріл,
і ще раз постріл в небо, опадають
на подірявлені дахи відбитки
тріумфу, переможені зітхають.

В театрі, поруч, зображає смерть
актор-коханець, - повзає по сцені.
У "вбивці" жах в очах, бо миті тануть,
а він ніяк не витягне пістоля.

Лунають нові постріли нізвідки,
у залі сміх, коханець прагне кулі,
скінчить усе яка, повзе до вбивці.
- Стріляй! - скандує публіка.
                                     Фонтани
у небі заворожено згасають.

Зі сцени в залу повертає тиша.
"Ревнивець" вишпортав уже пістоля
і з осміхом конячим: - Вмри нещасний!-
б’є раз і вдруге ним по голові,
нещасний замовкає...
                                     Імператор
кидає фішки на червоне. Доля
іще всміхається йому - доладний
і день, і вечір вічності...
                                     Мисливці
його вполюють тільки завтра. Завтра
у місто зійде новий імператор...

ІІ
Чудовий вечір. Відцвітають липи.
Після дощу на цій алеї пусто
і затишно, бомонд, що народився
у ще ес-ер-ес-ерівській капусті -
інтелігентній смузі поміж ріпи -
з нагоди опадів кудись подівся.
І тільки я, дитя сумного шлюбу
простої і блакитної крові,
тут розважаю долю гонорово
без тебе, що непевним "селяві"
не пояснити без "гіркої" глуму
понад собою, збоченим у слово.

Твоїм останнім стало гнівне "досить!".
Звичайно "досить" мало на увазі
не цю алею, сутінки, повітря,
а швидше все оте, що наповняє
ідіотизмом обсяг, і, наразі,
від опадів десь зникло. Певно, мрія,
до зникнення цього причетна, має
і владу видозмінювати досвід -
відтак облагороджувати простір
присутністю своєю, що не привід
поверненню твоєму, та хто знає
насправді мрії силу, вимір, розмір?

Глибоке завечір'я. Стрій будинків,
вчепившись жовтими очима мряки,
грузьким ковчегом лине в обрій ночі,
запевне в тропіки. Жарке повітря
вертається назад, немов ніякий
вже не остудить дощ палкої плоті,
що, літнього сягнувши повноліття,
жадає не зимових дій і вчинків.

Я думаю, знайти за тебе ближчу
не вдасться тут, в западині між храмів,
в еклектиці укритих тинком зламів, -
хоч називатиму тобою іншу
до осені, коли опале листя
ховати перестане вертикалі.

ІІІ
Нічних рапсодій панночок тендітних
вервечка молитовна пасмо вулиць
повила-оповила, захопила,
обіймів течія з химер цеглових
виточує зображення подробиць
всілякого використання тіла.

- Єднання, сестри і брати, для діла! -
повчає скаменілий богомолець
самотнього отця, що стис руками
розчахнуту принадами уяву
і з відчаєм глядить на кпини чинних,
чомусь невидимих земним, святих.

Муж скаменілий ловить пальцем мряку
і вчить отця до проявів рослинних,
та мох і патина не гріють се́рця -
живий святенник мертвому не рівня.


2003

І в заметілі, в дикій заметілі,
коли дерева падають до хмар,
твої слова встають, мов тіні білі,
їх горді спини зраджує ліхтар.
Твої слова – такі до болю давні:
від Вавилонських веж, від пірамід
ведуть сліди їх.
Косяться ліхтарні
на кожен крок такий, де плаче світ.
Твої слова з легенів, невагомо,
коли і губи мертві від зими,
горять, тремтять, немов містичні коми
ті, за якими – світ, і в світі - ми.
Їх не спинити (збочення?, стихія?),
їх не спалити (вітер за папір).
Вони – твоя всесвітня анемія
і, одночасно, божий елексир.
Їм несть числа.
Міста і перегони.
На горизонті – контури зими.
І мерзне світ, і в світі невагомо
слова – снігами білими...
А ми?..

Ця осінь така, що не хочеться вголос мовчати.
Ця осінь напнута на душу, немовби струна.
Скрипкують дощі, достигають медові цукати.
І хочеться неба безоднього – тільки до дна.
І зайві слова. І повітря розбите словами.
Ковтаєш дими привокзальні і вогнищ дими.
І світ – карусель. І танцює земля під ногами.
А може, це просто назад обертаємось ми ?
...Вже завтра настане невдало віщоване дійство:
ти вийдеш із дому. Валізу – на плечі – мов хрест.
І сонне – з біґбордів – тебе проводжатиме місто,
затерте до дір, як напам’ять зазубрений текст.
Ти будеш блукати у пошуках долі і дому.
Ти будеш молитись на вицвілі мапи гілля.
А осінь тебе пожаліє й не скаже нікому
про те, як забув ти укотре, що кругла Земля.

Віддати, не отримавши від тебе,
чи не найкращий результат?
Бо клятий листопад -
"ich liebe"
не мовити без туги і тривоги -
і саме це тебе хвилює, так?

Вивчає падолист мої дороги,
ти ж, бранка шурхоту і сліз,
втамовуєш каприз
знемоги
і прагнеш анемії вільних,
мандруючих тебе кудись
коліс.

О листопад у царстві божевільних,
жнива потопів і пожеж,
пости не оминеш
осінніх
останніх збирачів плодів од серця -
данина винна,
весняна́,
авжеж.

Данина винна,
винна феєрія
пори бродіння і плачу, -
в нестямі закричу
"ти - мрія?"
і в звичному згасанні кроків
утішуся відлунням досхочу.

Відлунням листопаду, чарівнице,
жовто-багряному суду
пояснення знайду,
утім це -
до вибору здобутку, ніби
поставленого за мету -

до заметілі першої. Від діви.
Не маючи... Печальний шлях.
Але у сніговію днях
бурхливі
метаморфози тіла,
                                   дум,
                                               манер
я дочитаю на твоїх устах,

крізь острахи набутого безумства,
і кпини у крові химер -
ти інша відтепер,
без ремства
і стиду, баядерка - перелюбства
безстрашно відкоркованих озер

відбитку неба, царства божевільних -
в танку-спокуси, угорі
обіймів-хвиль, у грі свавільних
жадань,
в які, збуваючись, струмують
солодкі грона здобуття мої.

Солодкі грона, полонені долі,
приречені на смак вина...
Що амфора земна
без волі,
якої тут нема -
чаклунка осінь?
Чаклунка осінь,
випита
до дна.


2003

Минулий день відходить, мов до сну.
Пожухлим листям світ спада в гербарій.
Та серце в серці відчува весну
й ритмічно наближає колумбарій.

Минулий день закляк в очицях зір.
Нічним дощем він повернув до сходу,
але не віриш ти, що до тих пір
він був дощем прихованим у воду.

Минулий день – спадкове попурі
в кишенях джинс навпіл із копійчинням.
Нових батьків нові монастирі
витріскують знебарвленим насінням.

В минулім дні минуле до тепер
згаса, немов сірник на роздоріжжі,
зустрілись Котляревський та Гомер
і уві сні знайомляться поблище.

Минулий день – то пригорщі твої,
що сповнені забутими піснями,
недопалок в середині землі,
мов пантеон з жертовними вогнями

Не срібло – то чорне чорнило вина
єднає поетів, як пригорщі зерна,
здійма їх у небо, кидаючи в жерна.
І вже то не срібло, а чорна вина.

Полин? Не полин, а солодкий нектар,
гербарій ночей у старім казематі.
Схрестилися в них, і наче достаті
нестримна жага шо раб, а що цар.

Поетів шляхи незбагненні нікому.
Крокують поволі і он вже пішли.
Так тихо, що світ не збагнув, як зійшли
з останньго кола в останнє ніколи.

У вічність ідуть – їм нема вороття.
Вогонь народивші нам вогником сяють.
На небі скалинами душ заблукають
в сузір’я і їх каганці майбуття.

Чув я, чи то снилось мені,
Що існує країна мрій,
В тій країні росте чарівний гай.
У гай той може кожен у війти.
Відчувати таємниці.
Володіти секретом дивних чар.
Хай несе мене ріка
У фантастичному човні,
У небо несе,
Наче уві сні.
Там є своєрідні ходи,
Що сягають самих глибин,
Там тварини небесної журби.
Але я не питаю себе,
Де на мапі країна ся,
Та й негайно рушаю у дальню даль.
Нас несе, несе ріка
У фантастичному човні
У небо несе, наче уві сні.

звір зближається
чую як розчепилося повітря від кинутого списа
я добре його гартував
інших звуків не вловлюю
хіба що в холоднім світанні
обнявши за шию сіру гуску плаче дощ...
мабуть у серце поцілений
звір входить у мене
тепер і я плачу

дівчина в синіх черевиках тихо крадеться
навіть їй самій не почути того
я беру павутинку за край якусь мить вагаюсь
а потім думаю що це вже востаннє...
але інша дівчина нічого про це не знає
і так само тихо крадеться...

Ранній вечір запалив золото,
моя кохана, у твоєму склі.
А я знемагаю від смертного холоду,
холоду без тебе – на всій землі.

Посідали будинки на березі вулиці,
звісили ноги, похилили голови,
один до одного від холоду туляться,
дивляться в калюжі на небесне олово.
Котиться крізь вакуум колобок планети.
Розгоряються Блокові ліхтарі.
Павуки-поети плетуть тенета.
Зупиняється серце.
Стає Гольфстрім.

Що тобі ввижається, не моя кохана,
коли оте золото, як мед, тече.
Якими словами виліковуєш рани,
і якими винами запиваєш щем?
Я рекомендую вина з Порто.
Тобто портвейни:)
А можна й – з Криму.
Хай вони течуть через всю аорту
і виповнюють вени, з словами в риму!

А ж я навчився ні за чим не жаліти,
Тобто радіти – коли один!
Дивитись назад,
вздовж власного сліду,
і хотіти ще раз по нім пройти!

Цим слідом приходили торговці хмарами,
приводили замурзаних шахтарів,
і хтиво топтались під вікнами парами –
запитатися: як там – без них – вгорі?
А вгорі безрадісно...
Космонавти
безпричасно дивляться з-під руки,
як пливуть олігархи ріками нафти
і бредуть з балонами газовики…

А вночі приходили по податки:
сварились за золото, побили скло.
А в тебе того золота – як в солдатки,
самої нещасливої
на село.
Ех!..
Отакі-то уроки, давно кохана...
Задавали кохатися вчителі.
За домашнє завдання обом – догана,
А причетним – з батьками!
За сонце в склі.

Батько намотає паска на руку
і зітхне: „Червонію за тебе, синку...
Віддати б тебе янголам на поруки,
може і навчили б вибирати жінку...”

Літаки одиноким махають крилами,
плющать космонавти об скло носи,
розстилають килими, пишуть вилами:
відчиняйте янголи – Азм єси!

А янголам що – прилетять , щасливі,
перепишуть закоханих до товстих книг,
і дадуть всім нещасним по кислій сливі,
щоби ті не просились одні до них.
Та залишать на згадку одну пір’їну –
лоскотати спогади про совок,
де впадеш на спину у сніг-перину
і у небо дивишся, як в ставок.
А в ставкові – Господи! – тоне небо!
І пухнасте латаття пливе на схід,
де зі сходу спогади не про тебе
не сюди шикуються
не в похід.

Літаки одиноким...Одиноким – хмари!
А зненацька закоханим – небо й сни!
А за що – не питайте мене – задаром!
Щоб не сталось на небі з-за них війни.
Бо коли війна – тоді не до золота.
Хто б його, вечірнє, на всіх ділив
й розсилав у відділи смертного холоду,
а із них – в підвідділи кислих слив.

Бездоганно у Господа в канцелярії:
розливається золото, гусне мед.
В ночі – брови чорнії, очі карії.
Розлітаються янголи в пед та в мед.
З того боку місяця чути гамір.
Розпочала торговище біржа снів.
Ніч затисла місто поміж ногами
і стоїть-хитається у вікні.

Задивися на небо, колись кохана,
чи достатньо на ньому дрібних зірок –
рахувати безпомічно,
щоб на ранок
опинитися далі від них на крок.
Чи тремтиться тобі від мого холоду,
а від меду-золота чи терпне смак,
і чи досить в очах чоловічого голоду,
окрім зіреняток – дрібних, як мак.

А я б з того золота десять перснів
на десять пальців собі відлив,
щоб пальці світилися, як безсмертні,
і не торкалися більше слив.
Й ховав би руки від всіх за спину,
під власного серця шалений стук,
й вправляв би коштовні жіночі кпини
у голови перснів – по кілька штук.

Котилися днини, минали б ночі,
Абстрактне Добро незлюбило б Зло
за щерблений місяць, що також хоче,
(за те що світив) в домовину-скло.
І тільки б над містом підбили зірку,
і хвиля від вибуху смертю йшла,
то я б не тікав, а знімав би мірку –
на око – для тебе –
із твого
скла.

8
Рабовi сниться кара i тиран,
Маркiз де Сад i Мазох йому сниться.
У небi журавель, в руцi синиця,
На небесах Великий Вiчний Пан.
Рабовi все одно, все без рiзницi.
I тисяча зачинених питань.
До нього не вертає бумеранг,
До нього усмiхається рушниця.
У рабствi вiн знайшов для себе волю,
А за полегшенням звертавсь до болю,
Найлегший хлiб у нього –
хлiб тяжкий.
Вiн брат найбiльшої з усiх царицi.
Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця
Алогiї – тонесенькi свiчки.

9
Алогiї – тонесенькi свiчки.
Очей печальних золотi свiчада.
Самотнiм повертаюсь з листопаду,
Без тебе повертаюсь навпрошки.
Ти там, ти десь зосталася позаду,
Ти десь попереду на всi вiки.
З голiв упали й котяться вiнки...
Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду,
I я не знаю, де той сад зимує.
Iм’я твоє не вимовляю всує,
Але з тобою всi мої думки,
Бо ти кiнець i ти менi початок.
Мої слова, яких не оправдати,
Оправданi довiрою руки.

10
Оправданi довiрою руки,
Осудженi невiрою у руку,
Ми мовчимо, iз наших уст – нi звуку.
Усi слова вкладаєм у рядки
Вiршованi – годуємо розпуку.
У тебе їсти просять ще ляльки.
Мої солдатики – штурмовики
Погинули в оточеннi розлуки.
Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi,
Але слова безсилi й невимовнi.
Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi.
А що в душi?.. Душа душi не чує,
Душа бездушна вдома не ночує.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.

11
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Любов пообiцяла й не прийшла,
Лише пройшлась, як по душi пила,
Пiдкресливши, що почуття
контрастнi.
Навпроти серця ружа розцвiла.
I бедрики її обсiли рясно.
На серцi холодно, рипуче, ясно.
Як у мороз. Замiсть снiгiв зола.
Ми чесно так любов’ю подiлились,
Та все одно вона у нас просилась,
Адже любов одна i недiлима.
Немов хреста несу, немов провину
Несу свою любовi половину.
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.

12
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
Усi вони холоднi, наче снiг.
Приречено чiпляються до нiг,
А на душi вiдлига нестерпима.
Душа на серцi вiдзначає днi
Зарубками. Душа немає стриму.
Ввижається мороз їй за дверима.
Їй холодно згоряти на вогнi.
Життя життям,
а гра зосталась грою.
Я розминувсь у почуттях з сестрою.
Ми не зiйшлися болем i очима.
Немає ради. I сестри нема.
Великим хресним ходом йде зима.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

13
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
Нема. Вже стiльки лiт,
вже стiльки зим.
В нiчному небi лиш риплять вози
Туди, де ми зосталися малими.
I впертий козерiг, i терези
Мiнливi на возах старих незримих.
Обiч возiв лiтають херувими,
А їздовi цiлують образи.
Я так нещадно нинi зубожiв.
Для всiх чужий, для мене всi чужi,
Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний.
А так, як не буває, не буває.
Моя сестра зимової спiває.
А я молюсь. А бiль...
Мiй бiль прекрасний.

14
А я молюсь. А бiль ...
Мiй бiль прекрасний.
Щонайпрекраснiший з усiх чуттiв.
У болю голки срiбнi й золотi.
То враз спалахують, то тихо гаснуть.
А я молюсь. Мої слова простi.
Моя молитва щира i безгласна.
I бiль мiй спiвтворець,
мiй спiвучасник.
Мiй поводир, i всiх твоїх братiв.
Прости. Твiй раб колючий i невдячний.
Йому без тебе темно, зимно, лячно,
Йому без тебе тяжко довелося...
Молюсь печальнiшiй iз берегинь
I туфельцi з маленької ноги,
Молюсь снiгам i синьому волоссю.

15
Молюсь снiгам i синьому волоссю.
Охрип дверей вiдчинених орган.
Я стережу вiкна слiпий екран.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Елегiю розлуки i кохань
Синиця в дзьобику щораз приносить.
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.
Рабовi сниться кара i тиран.
Алогiї – тонесенькi свiчки,
Оправданi довiрою руки.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
А я молюсь. А бiль...
Мiй бiль прекрасний.

1997

I
Молюсь снiгам i синьому волоссю,
Її стареньким туфелькам молюсь.
Крихкi вуста молитвою палю.
Ревнивiше молюся, анiж досi.
Молитви б’ються, наче з кришталю,
Молитви тануть, як пiд сонцем роси.
Раб прославляє, але бiльше просить
Велику Повелительку свою.
Немов жебрак голодний просить хлiба,
Випрошує у неї свiтла з нiмба.
Але гiркий дiставсь йому талан.
Йому ввижаються похмурi лики,
Вiн сам малий, а свiт такий великий.
Охрип дверей вiдчинених орган.

2
Охрип дверей вiдчинених орган,
Та зачинити дверi не наважусь.
Стара ворожка, мабуть, правду каже:
Немає вiд кохання замовлянь.
Холодний комин видихає сажу,
Холодний вiд самотнiх зимувань.
А я холодний вiд його повчань,
Що час навчить, що час менi покаже.
Покаже – так, а чи навчить –
не знаю,
Бо й вiн в усiх годинниках конає,
А заєць б’є над ним у барабан.
Укотре стеля падає i стiни,
I з лезами до горла лiзуть тiнi...
Я стережу вiкна слiпий екран.

3
Я стережу вiкна слiпий екран,
Забувши пiвникiв лiпити з глини.
Усi мої непрощенi провини
Вiкно затягують, немов туман.
Повiльно дуже, але певно гину.
Волосяний спiвав менi аркан:
«Бажаєш стати вiльним –
спробуй стань...»
Нi крикнути, анi ковтнути слину.
А мав же час!.. I я б таки ще встиг
На покаянне спромогтись: прости!..
Перед очима закружляли оси.
Одна лиш мить – задушений помру.
Уся моя надiя на сестру.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.

4
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Десь забарилася моя сестра.
Холодна й темна надворi пора,
I пес старий у вiдчаї голосить.
Той пес дурний, його замучив страх,
Вiн од думок ховається у льосi.
Вiд слiз у нього лiд блищить на носi.
Довкола хати бродить, як мара.
I проклятущому отому псовi
У тон пiдспiвують банькатi сови,
А вiтер волоцюга й уркаган
Прогулюється по даховi, ходить,
Сентиментальним голосом виводить
Елегiю розлуки i кохань.

5
Елегiю розлуки i кохань
Народжує тривка печаль поета.
Вiн, як заблукана мiж зiр планета,
Чужий усiм. Вiн сам собi капкан.
Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан –
Сьогоднi вмер перед її портретом.
Нехай пересихає рiчка Лета,
Якщо нема надiї в сподiвань.
I знов живе, i знову помирає.
Рятує сам себе i сам себе карає.
Складає вiршi у нерiвнi стоси.
Йому червону ягiдку калини,
Немов надiї рятiвну жарину,
Синиця в дзьобику щораз приносить.

6
Синиця в дзьобику щораз приносить
Менi вiд зайця крихту пирога
I давню чутку: всiм, хто у бiгах
Амнiстiю, можливо, оголосять.
Я кров’ю вишиваю на снiгах,
А не втiкаю, як це вам здалося,
Хоча мiй слiд заплутаний i босий.
Я просто йду, допоки на ногах.
А щоб не впасти, думаю про Неї,
Як думають про сенс чи про iдею.
Дощем i сонцем пахнуть її коси.
У небi свiтиться її iм’я.
Довкола тиша. Тiльки чути, як
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.

7
Траву пiд снiгом сонний заєць косить,
Мене не бачить посеред трави.
Я в нiй ховався й сам себе ловив.
Та заєць не збагне оцих вiдносин.
Ще три стебла косi до голови,
Та я не закричу: «Спинися, досить!..»
Коса замовкла. Заєць глянув скоса:
«Це ще не все. Помучся, поживи».
Смiється тихо надi мною заєць,
Вiн бо, старий i мудрий, певно знає,
Що все мiраж, химера, все обман,
Все вигадки. I наша з зайцем гра...
Навколiшки стає покiрний раб.
Рабовi сниться кара i тиран.

1997

* * *
Приватна китайська стiна.
По рiзнi боки двоє:
ти – найвродливiша
i найчарiвнiша
мiж квiтiв,
я – найнещаснiший
серед людей.

* * *
До твоїх очей чумаки їздять за сiллю,
а я щодня ходжу топитися,
але чумаки щораз мене видобувають,
укритого саваном солi,
iз тихою, наче маятник незаведеного
годинника,
механiчною зозулькою на шиї,
i викидають,
як звичайний непотрiб –
а що зi мною робити? –
на хлiб не посиплеш,
пивом не зап’єш,
нехай мене забере повiнь.
Стiкаю у кутик тремтячих уст
i чую, як двi сльозиночки на вiях
вдаряються одна об одну –
видзвонюють за мною.

Твоє ім’я

Обручка виготовлена iз диска сонця
i трохи сплющена пiд тиском
обставин,
вiд чого збоку нагадує яєчко,
що стало навшпиньки;
вибитий молочний зуб
старого дракона,
на мiсцi якого вирiс зуб мудростi;
приручений серпик мiсяця
з накинутою вуздечкою;
двоє, що тримаються за руки
у найостаннiшу мить прощання,
а може, й навпаки,
i зiллються за хвилю
в єдине цiле на вiки вiчнi;
чоловiк у профiль,
який iде направо i несе перед собою
стос добрих намiрiв та порожнечi;
бедрик,
незвичайний малюнок крилець якого,
якщо дивитися зверху,
нагадує вагiтного гапличка.
О л е н к а

* * *
Спускається з дзвiницi день
i вечорiє.
А небом втомлена iде
з малям Марiя.
Туман зливається в рiку,
i пахне м’ята,
у вишиванiм рушнику –
зелене свято.
Марiя Дiва i маля,
обоє босi.
До неба горнеться земля,
вологи просить.
I я молюся i прошу
в Марiї Дiви
хоча б двi пригорщi дощу,
прохаю дива.
Марiя Дiва i маля –
все далi й далi...
I враз побачу знак здаля,
що диво сталось.

* * *
Коли ти в глечику жила,
а я пас бедрикiв,
помiж кульбаб тодi текла
вода солодка – мед-рiка.
Зелена макiвка – твiй дiм
i мiй притулок,
над нами в небi золотiм –
крилатий вулик.
Жили ми в глечику колись,
пили з горнятка,
до нас дощi у гостi йшли
i дощенятка.
Не знали ми тодi грiха,
жалю не знали.
I я тебе тодi кохав,
i ти мене кохала.

* * *
Подарую тобi своє серце
у виглядi кулона
Не вiдмовляйся
мотивуючи тим що нинi
ця прикраса немодна
Ти не потребуєш прикрас
ти взагалi нiчого не потребуєш
тому-то й дарую
тобi рiч нiкому не потрiбну
тобi ж вона служитиме
оберегом
Наслухатиму як б’ється
моє серце в твої груди –
знадвору чи з середини?

* * *
Пiсля дощу до кiмнати
залетiв зелений метелик
i став кружляти
над золотою голiвкою дiвчини
з райдугою за плечима
Коли я нахилився
щоб її поцiлувати
то побачив що це не метелик
а два листочки
котрi побралися за руки

* * *
Сестра моя – печаль,
сестра моя – Оленка.
Заплакана свiча,
прозора i тоненька.
Заплакана свiча,
заплакана сестричка
i мiсячне зайча –
в долонях – з мокрим личком.
Лякливе зайченя –
холодний, мокрий носик –
iз зорями щодня
спить у твоїм волоссi.
Мiй подих у щоку
i подих зайченяти...
Люблю тебе таку...
мов на штиках пiднятий.
Вмирав, та не помер...
А уникав я смертi
для того, щоб тепер
з тобою мiг померти
у глечику. Дiвча
беззахисне й маленьке...
Моя сестра – печаль,
моя печаль – Оленка.

* * *
Впав хрест вечiрнього вiкна,
впав через груди на обличчя.
Я витиму на сонце, на ...
Але рятунку не покличу.
Молюсь до заходу i сходу,
до Духа, Сина i Отця...
Ти прийдеш так, як бiль приходить,
i знiмеш чорний хрест з лиця.

* * *
Чорнiє дiрочка мiж брiв,
повiльно тане грудка болю...
Я вже тобою вiдхворiв,
уже вiдмучився тобою.
I не дружина, й не сестра,
i не отрута, i не лiки...
Ще тiльки вчора помирав,
а нинi видужав навiки.

* * *
До лiсу... В лiс... У хижакiв
знайти притулок, наче в друзiв,
i дати вихiд чорнiй тузi,
i вити вовком мiж вовкiв.
До лiсу... В лiс... Посеред ночi...
Лежу нi мертвий нi живий.
Нанизую зеленi очi
на жовтий струмiнь дощовий.
До лiсу ... В лiс... Ледь-ледь добрiв...
Тут лиця з нiмбами й рогами...
Землi немає пiд ногами,
немає неба угорi.
До лiсу ... В лiс ... Тебе немає...
Не буде... Не було. Нема...
До лiсу з тiнню забiгаю,
iз лiсу тiнь бiжить сама.


1997

Дикі гори, мертва тиша,
Вся природа жаром дише.
Ниють м’язи, піт — струмками…
Тут стріляє кожен камень.
Вибух тиші — перший постріл
Навмання, у світ, у простір.
Світ і час такий, що, звісно,
Жити людям дуже тісно.
Хто за місяць, хто за зірку…
Куля в серці вирве дірку
Дірка в серці — в грудях тиша…
Матері листа напишуть.
В дикі ігри легко грати.
Страх короткий. Втрати, втрати…
Кулемет тремтить всім тілом —
Руки стерпли, заніміли.
Хто ж убивця? Де тут винні?
Звір прокинувся в людині.
Чорні гори, свято смерті,
Люди дикі, люди мертві.
Бій у розпалі. І рота
Піднялась грудьми на дота.
Вбитих четверо, а п’ята
Стогне істина розп’ята.
Хто це чує?! Хто це бачить?!
В зуби все чотрам собачим!..
Хто за місяць, хто за зорі…
Бій триває. Бідні гори…

Співають кулі, мов джмелі,
І притискають до землі.
Так, як колись в дитячій грі,
Засів десь ворог на горі.
Дано наказ: до висоти
Як можна ближче підповзи
І — лиш вперед. Нема назад.
Ми всі, немов один солдат.
І доля в нас усіх одна,
І вибирає нас вона.
Повзем, повзем, за п’яддю п’ядь,
Годину, дві, а може й п’ять.
На шлях помножився той час,
А ще помножиться на нас.
І щем у грудях, в горлі лють,
А кулі зверху смерть несуть.
Там кулемет невпинно б’є,
Нам підвестися не дає.
Але команда… й підвелись,
В єдиний м’яз тугий злились,
Рвонули вибухом "ура!"…
Здригнулась кам`яна гора.
І словом сковані одним,
Вже не спинити нас нічим.
Перемогли. І бій затих.
А мертві — плата за живих.
А скільки нас боїв ще жде?
І хто заплатить з нас і де?
Коли ж він той останній бій?
Вже й автомат стомився мій.

Сиві гриви зірниць,
вузлувата дорога...
Чую клич: "Озирнись!"
Озиратись - на кого?

Лиш опока золи -
золотими степами,
що всуціль заросли
соляними стовпами.

Під копитом змина
понадземна відплата
і старі письмена,
і нові письменята.

Незатуплений гнів
підтинає коріння.
До комонних огнів
промовляє каміння.

Здається, так було одвіку:
глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.

Скрегочуть заступи - допоки
заходить сонце, - а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.

Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.

Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.

У небесних полях чорнокрилий тюльпан,
чорний щит на черлених воротах,
незалежний вішак, незворушний жупан
і неправда в казках косоротих...

На світанку - закислі свої продери,
по сніданку - читай на зарінку,
доки в книзі віків довгорукі вітри
перегорнуть останню сторінку.

А тоді - жебони, гомони, говори,
допивай побрехеньку до деньця...
Тільки ж ліс попід сивим верхів'ям гори -
як зелена пов'язка чеченця.

Тільки ж тіні з осель попідземних ідуть
у небесні поля... - і довіку
не впізнають ні зору твого каламуть,
ні твою доброту без'язику.

Ця стерня не коле -
стелить сизокрило.
Це прокволе поле
полином вродило.
Скільки збіжжя пере-
віять довелося!...

Сіють чорнопері...

Via Dolorosa.

Чолобитна челядь
кров зі столу змила.
Сутінками стелить
сатанинська сила.
Підніміть повіки
Вія-малороса!

Маски і музики...

Via Dolorosa.

А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх.
Розбитий, мов пам'ятник, бачиш у снах однооких:
останнє кохання тремтить на підземних вітрах
і вірші останні стоять - як форелі в потоках.

І знов, осідлавши комету (чи, пак, помело),
зникає епоха (чи, мовлено, тисячоліття).
Навіщо нам третя? Вже дві пишногрудих було,
а прийде - якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!..

Вона не зазнає болотяних навіть Лукроз:
обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась.
Неначе склоріз, обтинає нам пам'ять склероз.
Тому - на Голготу юрбою: мов півчі на крилос.

І що залишилось? Доцмулити вистиглий чай,
поставити вірш - як свічу незабутому предку,
махнути рукою кометі ( й на неї): прощай! -
і хоч позирнути... хоч оком одним... на німфетку...

Множиться зоря
у твердих снігах у дзеркальних мурах
і з дороги збилися
тріє царі у маскхалатах

ясна пані
клубок розмотує вузлики тихо зав'язує
стомлений тесля дрімає
при щербатій сокирі

око ліхтарика
вихоплює з темряви велетенські ясла
обігрілося немовля
під боком у мінотавра

Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?

Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,

щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…

Цi нiчнi голоси -
цi закинутi в моторош митарi -
комiрчину твою не забудуть,
проси не проси:
ти накликав їх сам,
їх шукав у вселенськiм гармидерi -
i на вбогу свiчу
прилетiли нiчнi голоси.

Потаємнi вони -
а тобi закортiло катренами
розiкласти по аркушах їх -
о свята простота!
Але вбивць голоси
прикидались тодi убiєнними,
а пророчi слова
заповзали вар'ятам в уста.

Ти благаєш тепер:
"Удостой мене iншої напастi,
а не хору нiчного
провидцiв, катiв, гультяїв...
Їхнi гiмни й прокльони
хiба увiбгати в анапести? -
кожен - щось утаїв.

Кожен - сповiдь i лжу,
на зап'ястях вузлує, мов ретязi,
не втекти
нi в подiльськi поля,
нi в карпатськi лiси...
О нiчнi голоси,
ви й пiд землю також доберетеся!
Загнiти менi слух! -
наближаються вже голоси.

Це покликачi -
знову мене загадати на розпити?
Чи восславили знов мудрецi
празникову зорю?
Де чиї голоси?
Чом усi переплутались, Господи?! -
з усiма говорю -
наче вiдаю, що я творю"

істинно кажу вам
трава істинно кажу
вам вода істинні
кажу вам слова допоки
горить звізда

перші запільний пил другі бездонний плач
треті обсядуть небесний стіл коли
просурмить сурмач істинно кажу вам
огонь істинно кажу вам земля
істинно не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля

даремна хода тверда не тут
освітить межу заповітну
словозвізда
істинновамкажу

перші з-під ніг пилюга другі пилок із крил
треті кому звізда дорога обсядуть
небесний стіл голос там не з
бездонь сурми не звіддаля істинно
не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля

...Це юності мотиви опівнічні,
це карнавальний дим довкола плах,
двосічний дотеп і свіча у січні,
бравада крові й бородатий страх,
це все, що мав, – за кучерик на шиї!..
Це дім, де рок – оброком, а за крок
з пожовклих довоєнних сторінок
співали соловецькі соловії, –
чи думав ти, який у них хосен?
Та вже світало, і лунав Дассен.

А місто віршів, бунтів, поцілунків
явило інший лик із інших сцен,
коли з-за слів, неначе з-за лаштунків,
як сюзерен, виходив манекен,
коли зіниці клались на полиці –
і літери сахалися зіниць,
коли занадто мертва смерть дзвіниць
дірки засклила в хроніках столиці
й хіба що голубам служило скло...
Невже тоді нічого не було?!

Були ж неопалима віща круча
й немилосердне в щирості село,
його щетина спогадів колюча
й невіра в балакуче ремесло.
Були ж – уперше – Хортиця і Галич,
листок на плесі й полотняний сніг,
перешепти в кав’яреньках тісних
про білу квітку і про скіфську далеч, –
дарма, що хрестовик собі сотав
безбарвну і солодку нить октав.

Іще не відшуміли бурі в склянці,
коли, з космацьких зринувши отав,
убогу тишу, як підлогу в танці,
двадцятилітній вітер розхитав,
озвучивши потоки світлі й темні,
розгледівши в імлі стражденний лик
того, від кого одвернувся вік,
почувши й відголоски потаємні,
й біловолосу жінку на скалі,
і рід її – в ганьбі або в землі.

Коли уламки вівтаря в дровітню
складали, нагорлавшись при столі,
розворушило ватру старожитню:
“Скажіть мені, поети Василі!..” –
заговоріть, поети, хто як може,
щоб задихнулись в подушках пухких
обрізані рядочки, для яких
задовге навіть найкоротше ложе, –
хоча здавалось: звідки серед пуст
узявся той всевидящий прокруст?

Допоки лаври, впавши на литаври,
глушили слав і слів смертельний хруст,
“Печальний етнос, трохи що не маври!” –
у закарпатця вирвалось із уст.
Допоки цвів у поступі повзучім
безпам’ятний співучий переляк,
своє тернове поле подоляк
ніяк не міг обміряти співзвуччям,
і реготав у риму Асмодей –
львів’янин-батяр, бородань-спудей.

Коли душа потроху відмокає,
напередовець із підгір’я, де й
пісні – живі, вертепи відмикає
і скрипку притискає до грудей.
Заціпило узір парадним ряднам,
затіпало сановні тілеса, –
і площа вознеслась у небеса,
обвита шумовинням виноградним,
і крізь епохи й війни, сміх і схлип
доніс до нас крихкий даґеротип.

А час довкіл? Лякав, як лепрозорій!
Чи розібратись в ньому не могли б?
А може, є в тім умисел прозорий,
що запізнали й полиновий хліб?..
Куди пощезнуть відблиски примарні,
коли доба не черт і рез, а криз
високі строфи профільтрує крізь
цідилку з респіраторної марлі?
Так, це новий, немолодий мотив, –
але кого він вбив чи захистив?..

Киця — це пухнаста система, самодостатня і незалежна,
як імператриця
Киця — це погляд з глибин галактичних, це вхід в паралельні
світи,
це така таємниця,
вбрана у грацію, у лизанину і в муркотіння.
Коли вона робить прохід, антена хвоста поглинає пульсуючі
сновидіння.

Киця — це дослідний центр, і для неї довколишнє —
невичерпне.
Носик її, наїжачений вусами, дбає де біле, де чорне.
Варта вух перевіряє шумам, звукам і шелестам візу в
пашпортах.
Ротик її на замку, та до часу, і в ньому ув'язнено ніжного
чорта.

— Риби, мишва і птахове! Мешканці трьох стихій!
Полум'я пізнання кличе вас на конґрес!
Киця — уважний слухач, ви сповідайтеся її —
самі собою вирішуються проблеми ніг, і плес, і небес…

Шахівниця ґравітаційна, заокруглення простору, стеження
за петлянням мушви, медитація, позіхання і ніження
розглядання з вікна колообігу часу чи звістка,
що нарешті потрапили всі ми у тотальне теперішнє.
Киця — постмодерністка.

Пощо її нагромадження глупств, і томиська нявчань, і
манірний заброда
з-за морів, що вивчав сто наук і мистецтв — нашу кицю
розмалювала Природа
чи Господь. Вона — зрима краса. І здобута вона мета.
Та бодай раз на рік потребує, дурепа, кота!

Ти любиш розглядати шкіру
Яка формує тіло панни
Ти цю пантеру взяв на віру
Встромляєш в неї спис тюльпанний

Її навчили говорити
Хоча начхати їй на квіти
Ця усмішка бажає м'яса
В кров на арену неофіти

Злягання Риму, рев пантери
Ар оргії судомні струми
У мозгах сплетені парфуми
Поети золотої ери

Налито в голови по вінця
Із місяця вино прозоре
Наповнить морем ваші пори
І кров смолиста і дивіться

Засмага смуга і печера
Вона богиня звірчи прірва
Вона гумова лялька шкіра
Чи морем створена Венера

Гітара в пальцях ловеласа
На звуки вишукані ласа

Я тебе роздягаю.
Я тебе визволяю з полону
елегантної сукні,
тонкої роботи прикрас…
Я від зерен дорідних
відвіюю пил та полову.
Я з-під попелу пломінь вивільнюю,
аби він не погас.

Я тебе роздягаю.
Я із мушлі виймаю перлину.
Я викопую скарб.
Я здираю полуду з очей, а відтак
я із скіфського золота
курганну зішкрябую глину.
Я віднині, о Боже! -
найбагатший у світі жебрак.

Я тебе роздягаю.
Я колюче гілля продираю.
Я виймаю з куща солов'їху,
що на тьохкіт мене надиха.
Я крізь пекло тернове
долаю дорогу до раю.
Я вилущую зерня солодке
з горіха гріха.

2003

1.Пісок

Навіщо вбивати час на пошуки вітряків,
коли стільки навколо піску?
Воюй із ним хоч до самого скону -
і нікому навіть на думку не спаде,
що у тебе не всі вдома.
А вдома ж у тебе і справді не всі.
Та й де їм усім там узятися,
якщо ти ніколи туди не повернешся?
Що з тобою і де ти тепер,
тільки тобі відомо.
Ти - в пустелі.
Ти - на війні з піском.

А все починалося з тієї піщинки,
що зненацька тобі залетіла до ока
і випливла з нього лише із сльозою.
Друга невдовзі влетіла до рота,
і перед тим, як виплюнути її,
ти піймав себе на думці,
що так на зубах може тріщати тільки пісок.
Третій вдалося лишити подряпину
на віконному склі твоєї домівки,
зведеної, як виявилось, на піску.

А потім ти збився з рахунку, адже піщинки
підстерігали тебе на кожному кроці
і вже нападали на тебе не поодинці.
Все частіше ти їх виявляв то в кишенях, то в їжі.
Все настирливіше вони проникали
в черевики, за комір.
Все відвертіше зазіхали на твою територію.
Одне слово, пісок знахабнів,
і ти йому вирішив дати
належну відсіч.

Наївно розраховуючи на вітер,
проти якого піском не посиплеш,
ти пішов необачно за ним
і, засліплений першою ж перемогою
над кількома жменьками піску,
не помітив, як ворог тебе заманив у пастку,
єдиний вихід з якої ти бачив лише у нагоді
скористатися ворожою силою з вигодою для себе.
Тож навіть піщана буря,
послана пустелею зламати твій опір,
послужила тобі піскодувним пристроєм
в очищенні залізної витримки від іржі,
а тіла твого - від бруду.

Війна з піском починалася з лютої
ненависті до нього та з оманливої надії на перемогу.

Але з часом ненависть,
як не дивно, ставала все меншою
і, як вода у піщаному ситі пустелі,
щезла невдовзі назавжди.
Натомість у душу просилося почуття,
надзвичайно схоже на те, що колись у дитинстві
підхопило тебе разом із сусідськими дітлахами
і в отакому верескливому оберемку
кинуло на купу золотого піску,
привезеного татом із піщаного кар'єру
і висипаного посеред споришевого двору.
І так довго іще по тому
щоразу, як чулося слово "щастя",
виникала перед очима твоєї пам'яті
і танула, зрівнюючись із землею,
ота давня купа твого золотого часу.

Війна з піском продовжувалася,
і ти вже майже любив свого ворога.
Без нього ти вже не уявляв свого існування,
і перемога над ним була вже тобі не потрібна,
бо, навіть коли б ти його переміг, то не знав би,
що робити з тією перемогою.
Тепер головним для тебе
була боротьба не заради перемоги,
а заради можливості якнайдовше її продовжувати.
Твій ворог пісок, тебе поглинаючи,
водночас поглинався тобою.

І його вже в тобі було стільки,
що під його тиском твоя свідомість
змушувала тебе дивитися на себе
не інакше, як на піщинку
в піщаному годиннику долі,
що якби колись не підхопила тебе
й не пожбурила в цю пустелю,
ти так би ніколи і не збагнув,
що не стільки пісок на зубах тріщить,
скільки зуби тріщать на ньому.

2.Спрага

Вода розминеться з губами,
неначе свобода з рабами, -
і спрага примусить тебе
до відчаю, до отупіння
шукати у чаші терпіння
ту краплю, що камінь довбе.

І буде та чаша гіркою,
як марево перед рікою,
як правда про мертву ріку,
як сповідь на смертній постелі,
як щастя, якого в пустелі
не вичавити із піску.

3.Міраж

Риби мигтять, мов уламки дзеркал,
в сивій сухій воді.
Виє, піску наковтавшись, шакал
з пеклом у животі.

Хвилі - круті, як верблюжі горби, -
хлюпають біля губ.
Стогнуть, свободи напившись, раби.
Скиглить свободолюб.

Виє шакал каравану услід,
а караван - іде!
Віра в новий, ще горбатіший світ
вперто його веде.

Світ неможливий без фата-морган
мріється в нім рабу
воля, з якою несе караван
кожному - по горбу.

Привид пророка пісками убрід
спраглий веде народ
у протилежному напрямку від
обітованих вод.

2003

Стелиться лис по траві
димом рудим.
Так підкрадається смерть,
хитра, мов лис.
День переходить у ніч,
полум'я - в дим,
видих останній - в туман...
Кайсь і молись!

Стелиться лист по ріллі.
В колір вогню
перефарбовано ліс.
Птаства над ним!
як добровольців, котрі
йдуть на війну,-
наче у небо ідуть, -
легко, як дим.

Лівою! Лівою! Лі...
Віє вітрець.
Лівою! Лівою! Лі...
Виє сурма.
Ворог - запеклий, мов час.
Хай йому грець!
Глянеш у вічі йому -
в жилах зима.

Куля бере на снігу
лисячий слід.
В полисках мерзлих калюж -
вилиск ножа.
Мов у замерзлій ріці
риба об лід,
б'ється об небо чиясь
грішна душа.

2003