Прощай, любов моя, прощай,
Нам знов судилося страждати.
Вже не повернеться той рай,
На щастя й пестощі багатий.

Прощай, любов моя, прощай,
Невже ти канула в минуле?!
Осіння темінь ув очах -
Боги од мене одвернулись.

Прощай, любов моя, прощай,
Радійте, заздрісні невдахи,
В моє життя прийшов одчай -
Хоч голову клади на плаху.

Прощай, любов моя, прощай,
Де чар твоїх могутня сила?!
Як швидко днів минув розмай...
Душа від болю скам'яніла.

18 вересня 7530 р. Від Трипілля) (2022)

Не спиняй… Не тягнися… Не змушуй
Притулятись плечем до плеча, –
Не розчулюй більш ніжністю душу,
В якій спів почуттів відзвучав.
Відгоріли… Схололи… Зашерхли
Нещодавніх піднесень вогні, –
Не огранити вугля, мов перли,
Аніяк ні тобі, ні мені.
Прощавай… Не журися… Кріпися…
Не сиди в хатніх стін заперті, –
Як в повітрі невидимий кисень,
Розчинюся в твоєму житті…
21.09.22

У тілі моєму оселилася осінь
Схожа на свято
Сонце сміється й малює весну
Соснам кирпатим.

Липі фарбує листя. Жовто-зеленим.
Жовто-гарячим осиці.
Оранжевим - кленам.
Жовто-лимонним вербам-сестрицям.

Айстр фейерверк кольоровий
Зорями сипле просто в серця.
У них кохання. У них любов
З присмаком вітру, свободи і чебреця.

Вересень. Так зухвало цвіте каштан.
Ніби попереду ще все літо й він дасть ще плоди.
А під ним зацвіла кульбаба. Ніжний стан.
Якщо подивитись на них уважно. Ми побачим: це я і ти.

Осінь зруйнує плани. Вітер висушить стан.
Листя й цвіт облетять, і зіпріють в росі.
Але байдуже друже. У мене є план.
Бути щасливими вічно і так, як не можуть усі.

Я завжди маю план. І у мене усе зазвичай виходить.
Суниці зріють. Діти ростуть. Дерева родять.
Але там де план не спрацює, де можна згубити надії
Там точно і влучно все зроблять за нас твої мрії.

Не до кохання зараз - йде війна.
Молися й бийсь - такі "метаморфози".
Харон вже не прив'язує човна, -
А ти - плаксиво - про осінні сльози.
Забудь.. Негоже...
Як здолати тьму,
Не потіснивши у собі людину?
Коханням щирим душу обніму,
Немов на плечі оберіг накину.
Щоб почувався у безпеці ти...
Воно і справді здатне рятувати.
Кохання, що сильніше від біди,
Йде поза часом. Тож не варт спиняти...

Отруйну залозу хто вклав
до твого рота?
В теорії, нема підстав
що бу́ла цнота.
Із твого язичка салат -
рідня кураре.
Впустив у вуха цей снаряд -
душа на хмари.
Зі смерча швидкістю проніс
повз твої вікна
Марусю Попінс, диво-міс,
цей змінний вітер.
Граф Дракула і Франкенштейн
з тобою поряд,
Як двійко зляканих дітей,
ховали б погляд.
А грізна тета фрекен Бок,
мов купідончик,
Для нас би спорожнила двох
зі стріл вагончик.

2009

Людина тягнеться до світла.
Завжди. За будь-яких умов.
До доброти, що в серці квітне,
переростаючи в любов.
До чуйності, що дозволяє
почути іншого думки.
До щирості, що відтісняє
підозри, підступ і страхи.

Якщо ж людина губить світло,
вітаючи в собі імлу,
стає байдужа, непривітна,
потроху піддаючись злу,
чи це провина неспокутна,
чи слабкість у скрутні часи,
чи може вирок, що, отрутно,
виносять ревні голоси?

Як повернуть в людину світло?
Чи кинути її в пітьмі?
До чорно-білої палітри
додати кольорів чи ні?
Лише на Бога покладатись,
чи кожен сам для себе бог
і може мороку пручатись
до світлотворчих перемог?

Людина тягнеться до світла,
бо світло – житло для душі.
Осяння – то її повітря,
все інше – діяння чужі.
Затьмарення невідворотні
та, опинившись в темноті,
ми робим вибір – що сьогодні:
лишитись в тьмі чи к світлу йти.

17.09.22

Задощило, задощило, вересень заплакав
За синами України і доньками також,
Котрі свою Батьківщину мужньо боронили
І за рідну землю їм довелось загинуть.

Ще він плакав і за дітьми, яких орки вбили
Та за літніми людьми, котрих привалило
Під руїнами будинків, в яких проживали.
Скільки ж то життів забрала ця війна проклята.

Проливає краплі-сльози вересень за тими,
Котрим би багато літ ще жити і жити.
Та на небо полетіли їхні душі світлі,
Зорями ясними будуть нам сіяти звідти.

2022 р.

Я бачу, осене, як ти ідеш
І швидко шириш власні володіння,
Немов тобі уже замало меж,
Щоб поселити пустку й безгоміння.
Я чую, осене, як ти стаєш
Під вікнами спітнілими щоночі,
Та шурхотиш весь час одне і теж,
Мов маячнею голову морочиш.
Я знаю, осене, на кого ждеш,
Але з твоєю примхою не згідний, –
Мені в холоднім полум’ї пожеж
Зарано ще губитися безслідно…
20.09.22

Переклад

Коли вночі її чекаю з'яви,
Немовби передсмертні миті ці.
Що шана, воля, юності забави,
Де мила гостя з флейтою в руці?!

Ось увійшла. Чадру зняла недбало,
Мені уважним поглядом сія.
Питаю: Дантові ти диктувала
Із "Пекла" сторінки? І чую: Я!

18.09. 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Щонайжахли́віше – визначеність,
визначеність себе.
Коли вже сам знаєш: вистачить,
ось – це і є твоє.
Ніби всіма вже й визнаний,
нібито й пізнають…
Стане твоєю тризною –
до тупика путь.
Краще вже ки́датись в крайності,
краще знайти кінець,
чим заливатись од радості,
знаючи, що молодець.

23 березня 1989 р., Київ

Дощі холодні — сивина
в березовім волоссі.
Її біда — чиясь вина —
то плаче пізня осінь.

Шугає звіром по щаблях,
у кут загнали вправно,
забили в домовину цвях,
з душі виймати рано.

Збіг день, як молоко з плити,
на стоптану підлогу,
і хочеться мерщій втекти
від муки у барлогу.

Втопити біль, мов кошенят,
у пляшці самогону.
Хто п'є страждання із горня,
від кривди сліз не зронить.

18.09.2022р.

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

Колаборанти-зрадці,
найманці «руzького світу»!
Ви як великій цяці
кланялись московиту:

це ж бо - часи кар’єр,
ще і з чима́лим зиском!..
Що ж, біжите тепер
разом з ворожим військом.

...Ваших батьків - з Рязані
          перли сюди прокволом, -
наш розвести чорнозем
          вашим пісним підзолом.

Й чутно було: «Хохли!» -
й горда така гримаса...
Гребали ви, не могли
вивчити мову Тараса,

вам до смаку - єдина
давня брехня Олександра:
щось про «слов’ян родину»,
й інша ота пропаганда...

Досить! Живіть десь там.
Плюньте в Дніпро з порога,
і - скатертиною вам
та рушником дорога!

Їдьте в свій рай імперський,
там вам підтягнуть мутри;
там і народ братерський,
а не зловісні укри...

Їдьте вже самохіть,
доля вам лижви мастить!
Тобто - нехай щастить
(в значенні - «нех#й шастать»).

(2022)

Передзвони вишгородських
Храмів і церков, –
Змалку слухові солодші
Від всіляких мов.
Повнозвучні гами дзвонів,
Тисячі годин, –
Християнські душі повнять
Безліччю новин.
Звуки дзвонів – кличі Божі
І серцебиття
Усевишнього так схожі
На людське життя.
Мідно-срібні передзвони
Вдалечінь летять,
Зазвичай, мажорним тоном
Релігійних свят.
Час від часу плине краєм
Дзвонів переспів, –
На життя благословляє
Дочок і синів.
Передзвони вишгородських
Храмів і церков, –
Пропагують благородство
Родових основ.
19.09.22

У московітів винні всі кругом
Та не вони. Їх там, як кажуть, «нєту».
Готові всю загадити планету
Та і до себе вшитися бігом.
Та Бог все бачить, про усе він зна
І кара винних, все одно дістане.
Про що це я? Ах, так – про річку П’яну.
Хтось знає, де знаходиться вона
І що на ній такого відбулось,
Що і донині люди не забули?
Усе то у часи далекі було.
Москві під ігом жити довелось.
Життя їй не давала татарва,
Весь час набіги люті учиняла,
Хати палила, а людей вбивала.
Нещасною була тоді Москва.
Історія ж із чого почалась?
Якось один московський воєвода
Напав татар та наробив їм шкоди
У їх же землях. Чи направив князь,
Чи сам пішов аби «дєньжат зрубати».
Чимало сіл місцевих попалив,
Своїх «даруг» на митницях всадив,
Ще і п’ять тисяч викупу зміг взяти.
Звичайно, хану то не до душі.
Хто це надумав тут розбій вчиняти,
За те нахабу треба покарати.
Велів з тим розібратись Арапші.
Той Арапша або Араб-паша
Лиш нещодавно ханові піддався,
Тож виконати гарно постарався,
Щоб про те слава ханові дійшла.
Якесь в отвіт князівство розорив.
Князь у Москву жалітися подався.
Дмитро московський із полком зібрався,
Допомагати князеві повів.
Тут ще полки і другі підійшли,
Зібралась чимала у князя сила.
Татари вже напасти не посміли,
Десь у степах сховалися були.
Як не шукали московіти їх,
Ті, кляті, мов крізь землю провалились.
Полки уздовж кордону находи́лись.
Дмитро московський вже й забрав своїх
Та і в Москву подався. Залишив
Лиш п’ять полків – теж не маленька сила.
Іванові полки ті поручили -
Ще княжич молодий. Щоб не підвів,
При нім були досвідчені князі,
Та і бояр теж знаних купа ціла.
Ті ( на словах) так воювать уміли,
Що ворогів набили сто возів.
Тож військо те ішло собі, ішло
Та все орду татарську виглядало,
Поки на річці на Пієні стали.
Туди до них сповіщення прийшло,
Що Арапша на Вовчих Водах десь.
А туди звідси й в кілька днів не скочиш.
Ніхто нікуди вже іти не хоче.
Рішили – військо тут татар зажде.
А це, до речі, не Москви земля,
Не Новгорода Нижнього – мордовські.
Мордва в тих землях ще живе і досі.
Мабуть,тим й досі серце звеселя.
Так от,спинилась на ріці орда,
Пробачте, військо, хоч різниці мало.
На марші зброю на вози ще склало,
Щоб легшою була його хода.
Як стали, воєводи узялись
Себе у різних іграх потішати
Та по лісах навколо полювати.
Ніхто там за порядком не дививсь.
А прості вої думають – чого
Ми маєм службу караульну нести,
Не краще час за келихом провести?
От, тільки де б узяти тут його.
Та ж звісно – де. Мордовські села скрізь,
Пішли горілку в селах відбирати
Та за сідниці жіночок хапати.
Сміялися, як та кричить: «Не лізь!»
Так то вони тверезі ще були.
А в таборі усі понапивались,
Сиділи круг багать та вихвалялись:
«Хто проти нас! Ми б всіх перемогли!»
Як пійло вже кінчалося, ішли
Знов по мордовських селах відбирати.
А там жінок взялися ґвалтувати.
Та ж переможці, як не як, були.
І так воно тяглося кілька днів.
Князі собі з боярами гужують,
А вої також часу не марнують.
«Дим коромислом» від тії гульні.
Князі мордовські злі були на те,
До Арапші за поміччю послали.
Коли татари чимскоріш примчали,
Спиталися: «Ви нам проведете?»
Чого й питати? Злі такі були.
Князь Алабуга викликався перший.
«Хай боги кару на тих, клятих, звершать!»
І лісовими стежками пішли .
На п’ять загонів розділив орду
Той Арапша, щоб обійти зусюди.
Не думав, що усе так легко буде.
Аж ось московський табір на виду.
Хоча то важко табором назвать,
Повсюди п’яні, без броні, без зброї.
Бери, в’яжи… І дав сигнал до бою.
Вона й не опиралась – ота рать.
Ледь крики, улюлюкання знялось,
Усі схопились, до ріки рвонули,
Про зброю, про броню свою забули.
Сказати важко, що тут почалось.
Татари легко різали усіх,
Не розбирали - воі чи бояри.
Здіймались їхні шаблі, наче кара
На того, хто сховатися не встиг.
Вся ота рать на березі лягла
Або у річці п’яна потонула.
Нікого майже кара не минула.
Вода на дно й Івана потягла –
Того самого княжича, що був
Над тою раттю головним, неначе.
Живим вже його батько не побачив,
Хоч, мабуть, серцем смерть таки відчув.
Орда ж, набравши здобичі, знялась
До Новгорода Нижнього. У тому
Не було й захищатися нікому.
Бо людність по сусідах розбрелась
Або ще поховалася в лісах.
Два дні татари в місті «гостювали»,
Тоді ще всю округу обібрали
Та й до Рязані «на усіх парах».
Рязань теж хутко штурмом узяли,
Ледь п’ятами устиг князь накивати.
І тут набравши здобичі багато,
Нарешті у степи свої пішли.
Мордва й собі, побачивши таке,
Пройшлася слідом та пограбувала.
Вона на те, вважала, право мала.
Але похмілля їй було гірке.
Татари – сила, їх злови, піди,
Мордва ж під боком, села її знані.
Прийшли туди полки уже не п’яні,
Щоб викоренити племені й сліди.
Пройшлись вогнем по селах, по лісах
І тільки пустку по собі лишили.
Вважали таким чином, що помстили
За ту Піану і за власний страх.
А річку П’яна стали називать,
Казали, що «на П’яні усі п’яні».
Мордва у результаті вийшла крайня.
Ну, що ж іще від москалів чекать?

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

Уже пуйла не звеселя
Спецоперація кремля.
Вже бункерний затямив дід,
Що вліз туди, куди не слід.

А те ще буде, підожди, -
Іще отримаєш звізди...
Зариють бункерне пуйло,
Аби і сліду не було.

Пошлють медведєва й шойгу
Сніг прибирати у тайгу,
Скабєєву і симоньян
Потурять десь за магадан.

Їм, з жириновським в унісон,
Услід співатиме кобзон...
І буде празник на землі,
Як пощезають москалі.

Днів дощових ця темна смуга,
І радість хмара висиса.
Життя недуга і напруга,
І блідне сонячна краса.

І огортає туга рання,
І неміч рідної душі -
Буття - повільне умирання...
О люди, жити поспішіть!

Як мають рацію премудрі -
Ти прозріваєш у журбі.
У мріяння рожевій пудрі
Вже не купатися тобі.

Гіркі реальності тиради -
Холодний морок лихоліть.
Лише в любові я розради
Шукаю ще бодай на мить.

Коли тремтячою рукою,
Як спраглий, пригортаєш те,
Що дасть розраду супокою -
Кохане серце золоте.

Де, мов нектар, тебе зігріють
Ці хвилі плоті чарівні.
Від божевіль - анестезія -
Не жаль і вмерти в цьому сні!

17 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022).

Глупак! Гадав, що буде вічний мир
Із чортом, що живе з тобою поряд?
Потвора ж причалапала з москви,
За сотні миль відчутно трупний сморід.

У рила, закривавлені, брудні,-
Потужний залп гарматний, без істерій,
Випалює дотла мій лютий гнів
Отруйні гнізда диких падложерів.

Під Києвом - відірвано хвоста,
Під Харковом - втопили банду в крівці.
Орда гарчить, запінені вуста
Безсило шлють матюччя українцям.

За триста літ вертається боржок
(хреста не буде - тільки домовина).
Росія дохне. Час уже прийшов.
Вганя кілка їй в груди Україна.

17.09.2022р.

Мою невитравну жагу
золото черешень Твоїx
пити по краплі до нестяму
лоскотати п’янкими устами
ніби вітриськом-циганом

черешні кольору мого болю...

не зміряти страждань від спраги
не злічити вогняних дотиків
не закрити віко скрині
сум'ятливиx марінь і снів
в якиx черешні назавжди!..


2022

Ще мить і пожовтіє знову листя
Щемить у грудях з тобою в унісон
Питались ми чи віри не зреклися
Життя носивши не у свій фасон

Ще мить та посивіють думи й плани
Позаду тліють і поразки і мости
Мені би спокою й в тобі відради
А не кохання я жадав знайти

Приречений!
Ти ж не повернеш мої сни...?!.
Я й сам їх втретє вже не прийму ніколи...

Зустрілися тоді на полі бою,
уламком міни ногу відтяло –
в конвульсіях він корчився від болю
і заливала кров бліде чоло…

З’явилася негадано, маленька,
в медичній формі, що оте дитя…
Як лише відпустили тато й ненька? –
майнула думка ніби співчуття.

Джгутом перетягнула вправно рану,
забинтувала голову за мить.
Під кулями тягла із поля брані,
аби він змогу мав іще пожить.

Та опритомнів лише у палаті
і здивувався – цілі, дві ноги!
А медсестра у білому халаті
поволі поправляла ланцюги…

– А що?. А як?. – спіткався на півслові. –
А звідки?. – простогнати ледве зміг.
– Сестра із поля бою, в рюкзакові, –
поясненнями лікар допоміг.

А через рік, під Мендельсона гами,
долаючи відчутний біль, не страх,
упевнено і власними ногами
її він до вінця ніс на руках!

Небо вже не так синіє,
Більше хмуре й сіре,
Скрізь жовтіє й багряніє,
Лиш жоржини білі,

А ще хризантем віночки
Тішать мою душу.
І калинонька сорочку
Пере у ставочку.

Одягає ще коралі
Червоні-червоні.
Осінь йде все далі й далі
Берегами й полем.

Лісом, селами й містами
Вже вона крокує.
Ми попросим її гарно -
Мир хай подарує.

2022 р.

О. А...

Той чи інший спомин болем
Чуйну душу рве, –
За тобою жаль поволі
По життю пливе.
В суєті подій і тлумі
Повсякденних справ,
Ти яснієш часто в думах
Яскравіш заграв.
Озивається луною
Далі голос твій, –
І спокійно непокоїть
Слів невпинний рій.
Світлоносними словами
Нищиться пітьма,
Хоч тебе, на жаль, між нами
Сорок днів нема...
18.09.22

В краї на Русь полину,
відвідаю родину.
Коли життя покину
скуштую як полину*?
Сльозам нема де спину
братам підставлю спину,
на стороні не згину -
залишу цю чужину.
Дай Боже мать дружину
для герцю за Вкраїну,
за хату біля тину
за матір і дитину.
З любов’ю та любиму
дав землю Бог русину.
Як скарб батьків нестиму
незламну Україну**.
Вклоняюсь Бога Сину
і кличу на руїну
в кінця часів годину
в мій край, мою країну.

17.09.2022р. Чернігов https://www.youtube.com/watch?v=Q_UXmuJnbiQ
Четвертий Страннік

* гірки́й, чорно́биль – цілющі засоби, одна з найгіркіших рослин світу;
** частина Богом даної русинам землі, краї: Києвський, Чернігово-Сіверський, Переяславський, Галицький, Волинський, Луцький, Полоцький, Смоленський, Новгородський, Ростовський – це Русь Мала, а також її околиці, пізніш приєднані – як Велика Русь.

https://www.youtube.com/watch?v=Q_UXmuJnbiQ

Все менше у тобі того́,
що так раніше чарувало,
згасає у душі вогонь,
чуття лишивши на пота́лу…
Свіча́до гасне в вишині,
на землю опадає вечір
у непорушній тишині
і сумом огортає плечі.

Не умирай поки живеш,
але живи і після смерти!
Життя, обернене на треш,
не уникає круговерти,
коловороту сподівань
і виру звичок та рутини,
а заздрощі, огидна твань,
взнаки даються щогодини…

Живи розкуто ніби птах,
як вітер у небесній висі,
із посмішкою на вустах
і гаслом на фамильнім списі:
«Не вір, не бійся, на проси!»,
бо у житті усе минає.
Як і було у всі часи –
воно й само на небокраї…

Тому живи і пий до дна
свою гірко-солодку чашу
чи келих доброго вина,
не забувай про дружбу нашу!
Зустрінемося ще не раз
у інших виміру площи́нах
і пам’ятаймо повсякчас –
у світі справжні є мужчини!

Зітхає мати і дружина
Не може стриматися теж:
Пообіцяй, що не загинеш
І на війні не пропадеш.
Щомить також татусь гугнявить,
Немов немає інших справ:
Пообіцяй здійснити справу,
Яку колись я розпочав.
І так голосять ґвалтом діти,
Що розбираю поміж слів:
Пообіцяй нам не згоріти
В нестримнім полум’ї боїв!
Благає зібрана родина:
Пообіцяй усім, що ти
Не зможеш зрадить Україні
Й оселі мирні захистиш.
17.09.22

Намалюй мені, майстре, ніжну пісню правдиву,
щоб у барвах – і голос, і мотив, і слова,
щоб дививсь на картину я у пору щасливу,
і в дитинство сягала тихо пам’ять жива.

Намалюй мені, майстре, той мотив незабутній,
що мугикав колись я, на побивку йдучи.
Намалюй ніжний віршик, що на лавці покутній
аж до ранку натхненно я складав уночі.

Намалюй мені, майстре, нашу юність в осмуті,
де живі іще друзі,де буяють поля.
Хай би чулися співки і близькі, і забуті,
хай би материн голос долинав звіддаля.

13.09.22

В мокрий-мокрий сірий плащ
Одягнув туман дерева,
Капає із них хоч плач,
Це пора вже вереснева.

Розпогодиться удень,
Літо бабине засяє
Срібно-срібно.І лишень
Листя жовте закружляє,

На зелену ще траву
Вишиванками лягає.
Гарну пісеньку нову
Вітерець ще заспіває.

А надвечір стане знов
Трішки-трішки прохолодно.
Та не вистудить любов
До краси цієї осінь.

2022 р.

Плачуть росами світанки,
Пахнуть трави полину, –
Обгорілі рештки танків
Заіржавлені від сну.
Жовті квіти звіробою
І сліди мастил на них, –
Зір засмучують журбою
Біля залишків сумних.
Тільки жито половіє
Без журного повиття
І породжує надії
На щасливе майбуття.
16.09.22

Стирає пам’ять все минуле
Неначе дощик із вікна.
А те, чого ще не забула,
Живе із рання допізна.

Те, чим жила, кого любила,
Від чого плакала не раз,
Із чорного вже стало білим
Без сподівань і без образ.

Усе залишилось собою,
Хто поряд був – давно нема.
Ніхто мою не зрушив Трою
І світло є, не тьмуща тьма.

Іще наповнюються груди
І радістю, і літеплом –
Онука, доня, рідні люди,
Веселка над моїм селом.

Іще стара батьківська хата
На нас чекає кожну мить.
А я своїм життям багата
Ще хочу з радістю дружить.

І хоч минуле вже далеко,
Та пам’ять береже в собі
Свої поля, свої лелеки,
Щоб жити в щасті, не в журбі.
13.09.22 

Візьми мене як насолоду, –
ти шепотіла у свій час.
Смакуй мою дівочу вроду!
Нехай вона підніме нас
аж до заласся і утіхи,
та до небачених висот!
Нещастя вищезне і лихо,
як під сапою зла осот.

Тоді розрадою утішся
та гіркотою закуси
чи зупинися на узвишші
і випий залишки роси…
Три діви разом, поодинці
окрасять дійство те п’янке,
життям даровані гостинці
і долі щастя нетривке…

Батальйони благали: «Вогню!»
Оборонці молили: «Підмоги!»
Я нікого ні в чім не виню,
мо’, не мали очільники змоги…

Небо вкрила густа порохня
від розривів ворожих снарядів.
Хоч стріляли вони навмання,
та до біса гатило їх «градів»!

Хто віддав той злочинний наказ –
не чіпати ворожу навалу?
А чому не виводили нас
і лишали чому на поталу?!

Хто загнав нас тоді у котел,
де веригами Мінські угоди?
І чому вже черговий обзел
потішається знов над народом?!

Дощів осінніх стала сірість
Весь дім так щільно облягла,
Що йти мені перехотілось
Давно з приємного житла.
Замовкли птиці перелітні,
Але поспівують вітри, –
І слуху, й зору непривітно
Цієї тужної пори.
Неначе дятлів стукотіння
Чи тихі стогони дерев, –
Краплин падіння й мерехтіння
Марудить душу і дере.
І ні на мить не затихає
Моїх гірких думок юрма,
Адже немає сірість краю –
Ніде не видно їй кінця...
15.09.22

Сім’я зайців жила в зеленім гаї,
у глушині – шакаляча сім’я.
Усім ставало місця в тихім краї,
та слухали недовго солов’я…

Орда шакалів вдерлася до лісу,
аби зайців змінити на кролів.
Домовився Шакал з сім’єю Лиса
і рижу тічку вже від них повів.

Напали рано-вранці – убивали
та ґвалтували навіть немовлят.
Зайці не сподівалися навали
і захопив їх нори підло кат.

Але безчинство довго не тривало,
на спротив разом стали в ряд зайці.
Тримали оборону всім загалом
і дременули ірода бійці…

Вже апелює дикий пес до Лева,
у Лігу звірів прутень шле гінців –
шакалів кігті й щелепи сталеві
привласнили "негідники" зайці!

Вони усі порушили закони –
у наступ несподівано пішли!
Шакалу недалеко і до скону,
його орду зайці перемогли!

У море окунувся лиш на старість я.
Весь вік мій – у пустелі на верблюдах.
Час караванами товари розповсюджував.
Багато з них – до рук моїх озброєних.
Багатим бедуїном став на старість я.

Серед піску шатро із шовку зводив я.
Для чорної жони пологи в білому.
Маленькі бідні бедуїни бігали,
чалми ні разу не вдягаючи.
Серед піску дітей на ноги зводив я.

За всю пустелю лиш два дощі мене холодили.
Юність гайлива і скроня сива.
Я бивні слона і буйвола роги
знайшов за барханами випадково.
Значить, раніше дощі тут частіше ходили.

Тепер у мене хурма і гранати цвітуть
біля дому мойого в оазисі.
Збиравсь закопати загарбане золото,
а звідти – фонтан прісноводий напористо!
Тепер ось у мене дерева цвітуть і дають…

У морі, по коліна все скінчи́лося.
Слизька́ медуза ноги всі пожалила.
Води багато бедуїну не потрібно так.
Її в горбах верблюдів слід знаходити.
П’ю: це щасливо подорож скінчи́лася.

1 липня, 2 жовтня 1994 р., Київ

Викотилося поволі Сонце ліньки,
Безхмарним чистим Небом попливло,
Бо розбудив його Світанок синій,
То ж позіхнуло сонне.Та тепло

Усе ж послало разом з Промінцями,
Які стрибали Зайчиками скрізь,
Дерева, квіти й трави зігрівали,
Які замерзли трішечки за ніч.

2022 р.

Йшли пліч-о-пліч у атаки,
В обороні вдвох були
Край зеленого байраку,
Біля синьої Сули.
Він мені був старшим братом,
Я для нього – другом став, –
Один одному багато
Про своє розповідав.
Кожен довго говорити
Міг про край свій чи рідню, –
Гліб про біди Антрациту
Я – про київську гризню.
Він пригадував луганські
Терикони та степи, –
Як туди князьок поганський
Визволителем ступив.
Побратим був балакучим
І охоче говорив,
Що той виродок їх мучив,
Убивав, пер в табори.
Ні надій, ні супокою
Ні в дружини, ні в доньки, –
Довелося брати зброю,
Негараздам завдяки.
Серед мороку нічного
І при яснім світлі дня, –
Філософські монологи
Й діалогів метушня
Так поволі поріднили
Двох утомлених солдат,
Що не бачили ми силу
Здатну дружбу розірвать.
Лиш зробила чорну справу
Нестихаюча війна, –
Гліб в окопчику кривавім
Тільки тихо застогнав.
Намагався ще сказати
Він про щось, але не втиг, –
Глянув мовчки винувато
І умить, на жаль, затих.
Був я також аніякий, –
Кажуть ті, що підійшли
До зеленого байраку,
Біля синьої Сули…
14.09.22

До курника повадилась лисиця,
щоночі курку гарбає руда!
Начальник цеху, Никанор Гнилиця,
забив на сполох: «Людоньки, біда!»

Запер ворота, двері у курятник,
набої у рушницю зарядив.
Привів Рябка із дому для порядку,
та на ланцюг собаку посадив…

Небачену донині ввів систему:
до курника – лише по пропусках!
Активно просував безпеки тему
і… більшого купив собі паска́!

А чом діру лишив у огорожі,
як втілював отой амбітний план?
Не менше за лисицю, аж до дрожі,
куря́тину шанує ласий пан!

Ой ви, пізні пісні,
Вас у гніздах ще теплих
Журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні,
Доки випаде сніг,
Випростовуйте крила.
А якщо в синім небі
Вам не стачить сил
До людей долетіти,
Упадіть долілиць
У зелені вруна пшениць,
Проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
Колосок розітре на долоні,
На обрій гляне займистий
І проклюнеться в серці задавнений біль,
Так же схожий на пісню:
«Ой, літа, ви літа…
Видко, я вже не та,
Якщо разом і втіха, і туга...»
А над нею журавлик курлика-літа,
Наче спомин про друга.

«Ми ж як раніше разом можем жить!» –
лунають марення російських біснуватих.
«Гуртом про щось співати, гомоніть
на мовах двох, Победу святкувати…»

Бздюхи російські, мізки не ї**ть!
І дружніми рядами йдіть до біса.
Ось там, із ним, братайтесь та живіть.
Зв’язки родинні, спільні риси… звісно

він також може вас поперти геть,
бо навіть в біса є свої чесноти.
Він може не схотіти жити вщерть
зануреним у брехні та мерзоти.

Мір руський, то такий собі чиряк,
вмістилище непотребу та гною,
що верне навіть бісових чортяк
від тої коаліції чумної.

Отож беріть фантазії свої
та пхайте прямо путіну у сраку,
чкурнувши спішно з нашої землі
до свого одурілого бараку!

11.09.22

Спогадів струмочки каламутні
Пам’яттю струмують без кінця, –
Де тепер ти, радість неприступна,
Горда однокласнице моя?
То веселим голосом дівочим,
То твоїм волоссям запашним, –
Пташка обізветься серед ночі,
Вітерці лоскочуться затим.
То воскресне сяєвом магічним,
Поглядом утрачена, зоря, –
І сміється з мене іронічно,
Що отак продовжується гра.
Розпочата в пору незабутню
Нашого буденного життя, –
Де тепер ти, радість неприступна,
Горда однокласнице моя?..
13.09.22

Краю мій лелечий,
Краю журавлиний,
Пригорнуся серцем
Я до України.

Краю барвінковий
Рідний мій Подільський,
Краю калиновий,
Тобі моя пісня

Вірності й любові,
Відданості справжній,
Рідний барвінковий
Мій Подільський краю.

2022 р.

Нема чого радіти і ридати,
немає як узяти й написати, –
ще нічого жалітися мені,
що ми у цьому світі еміґранти
усупереч і завдяки війні.

Нікому не цікаві ні поети,
ані тобі великі, ні малі...
все більше відчуваю на селі,
що я уже із іншої планети
межи людей далекої Землі.

І там колись опишуть самовидці
ментальну роль у спільній боротьбі,
де воїн – кожний на своєму місці
долає ненависного ординця
не зраджуючи вірі і собі.

09.2022

Прохолодна, беззоряна, млиста,
Переповнена тишею ніч, –
Ні вогнів, ані шереху листя,
Ані дотику вітру до пліч.
Непривітна, розпливчаста, квола
Поховала від зору стежки, –
Онімінням безликим довкола
Породила тривожні думки.
Неприємні, невчасні, раптові,
Як поява слизьких ожелед, –
То назад повертають, то знову
Підганяють мене уперед.
Порожнеча, туман, невідомість
І густе потемніння в очах,
Вбили віру в мету, а натомість
У душі нагромаджують страх…
12.09.22

У бункері в сусіднім царстві жив
Кощій Безсмертний – Чахлик Невмирущий,
Як наш народ про нього говорив.
Він міг людськії полонити душі.
Отож народ покірним йому був
І, навіть, скаженів від славослів’я,
Коли царя свого промови чув,
У юрмища збиваючись крикливі.
Чому безсмертний, то ніхто не знав.
Одні казали – крові пив багато
Людської, звідти і безсмертя мав.
Бо ж бачили, як почали зникати
З його правлінням люди навкруги.
Куди дівались? Що із ними стало?
Кощій усім казав: «То вороги!»
І всі навкруг довірливо сприймали.
Раділи, що не стало ворогів,
Не думаючі, що наступні стануть
Вони ж самі… Але були й другі,
Які пильніше закликали глянуть
На лик Кощія – він завжди другий,
Неначе тих Кощіїв було кілька.
Мовляв, Кощій давно вже неживий,
Його подоби виступають тільки.
А, може й ті праві були і ті.
Та вже Кощій той стільки років правив,
У царстві вже робив, чого хотів,
Адже вважав, що має повне право.
Коли «своїх» прикінчив ворогів,
То став сусідів ворогами звати.
Мечі узяти підданим велів
І йти отих сусідів убивати,
Бо ті, мовляв, не слухають його,
Не хочуть так, як він бажає,жити.
Насправді ж, прагнув лише одного –
Побільше крові людської попити.
Сусіди озиралися в страху,
В царів великих помочі питали.
А ті через байдужість чи пиху
На те усе спокійно споглядали.
Кощій Безсмертний, дивлячись на те,
Іще нахабніш став себе поводить.
Йому якість закони – то пусте,
Він скрізь свої закони буде вводить.
Та він найбільше ласо поглядав
На край козацький, що лежав під боком.
Уже від злості і не їв, не спав,
Не міг діждатись того часу, поки
Його манкурти, що у тім краю,
Ізпідтишка люд вільний готували
До того, що в Кощія - як в раю,
Лиш його волі всі скоритись мали.
Тим часом порозпродали мечі,
А що лишились, ті іржею вкрились.
Кощійську мову повеліли вчить
Аби своєї люди сторонились.
Коли ж Кощій рішив, що вже пора,
Що край його готовий зустрічати.
То генералів відданих зібрав,
Велів «спецоперацію» почати.
І хлинула орда з усіх сторін
У край багатий, щоб народ скорити.
Оті, що все вставали із колін,
Прийшли у вільний край свободи вчити.
Та гнівно їх зустріли козаки.
Немає зброї, то й кулак згодиться.
Хто з лівої, хто з правої руки
Дають у пику, аж в очах троїться.
Улаштували їм такий заміс,
Що ті й не знають, де вже їм тікати.
Хто нору риє, хто тікає в ліс,
А багатьом хіба в мішках вертати.
Коли уся розбіглася орда,
Пішли Кощія козаки шукати.
Йшли по ординських згажених слідах,
Тож по дорозі важко заблукати.
Пригадували – чули від дідів,
Що Чахлика того нелегко вбити.
Він десь глибоко в бункері сидів.
Та, коли, навіть його і зловити,
То ж він безсмертний. А от смерть його
Десь аж на дубі. Скриня там прибита.
Як відчинити, то звідтіль бігом
Стерх полетить. Його потрібно вбити,
Розрізати – там заєць, а у нім
Ще качка. Коли її розібрати,
То там яйце, а вже в яйці отім
Велика голка. Як її зламати,
Тоді уже Кощію смерть прийде.
От про таке козаки говорили.
А з ними ще козак Валєра йде.
Здоровий хлопець та якийсь несмілий.
Ні, в бійці він у перших. Так руба,
Що вороги, мов кеглі розлітають.
Але от пам’ять в нього геть слаба,
Почув, що старші там розповідають,
Та про яйце лише й запам’ятав.
Перепитати ж не насміливсь, бачте.
Вже десь і бункер. Сморід доліта.
Та вхід до нього віднайти – задача.
І розбрелися краєм козаки
У пошуках того самого входу.
І той Валєра віднайшов-таки.
Не став нікого звати. Вибив сходу
Дубові двері, ковані в метал.
Ударив так, що з лутками злетіли.
Тут чахликів враз накотився вал,
Вони його спинити захотіли.
За руки тягнуть, на плечах висять.
Та він поворухнув плечима тими
Й вони, як мухи врізнобіч летять.
Іде він коридорами глухими.
У темряві шлях важко визначать.
Іде на сморід, що стає сильнішим.
Аж ось і бункер, де Кощій, видать
Людською кров’ю досі себе тішить.
Зайшов Валєра , бачить - трон стоїть,
На нім той Чахлик –здохлик воссідає.
Від злості чи від страху аж тремтить.
Корона царська на вухах звисає.
- Як ти посмів, - кричить, - зайти сюди?
Я тебе вб’ю! – й меча з-за трону тягне. –
Ти, - кричить, - власне лихо розбудив!
Валєра ж з усіх сил згадати прагне
Про смерть Кощія. Де ж та має буть?
Згадав яйце. Отож, недовго грався.
Забрав меча в Кощія, ще й зігнуть
Устиг його. Та й за Кощія взявся.
Підняв за яйця. Той ураз затих.
Козак поглянув, а той здох проклятий.
Ні стерхів, ні зайців не було тих,
Та і на дуб не треба залізати.
Здох та й усе. Скінчилось все за мить.
Козак не знає, що його й казати.
Трима в руці, ну, а воно смердить.
Так, що прийшлося й носа закривати.
Сказав козак: - Та хай же йому грець!
Та і скоріше з бункера на волю.
На тому всьому й казочці кінець.
Дай Бог, щоб Чахлик не воскрес ніколи.

***
Чого лукавиш, сучий сину?
Який тебе поплутав біс,
що ніби, ми одна родина?
Ми орачі, а ти скотина,
яка усюди суне ніс.

***
Ей, вепсе, викидай гранату...
усі тувинці і примати
уже освоїли тайгу,
одні лише колаборанти
чекають дона і шойгу.

***
Егей, мавпоподібна сатано,
у бункері тобі усе одно
ні холодно, ні жарко... ані тепло,
іди собі к дияволу на дно,
де кожній молі місце є у пеклі.

***
Ой, не надійся, геній кацапні,
що урятують бестію шамани,
ти у болоті, хоч і не коні,
і є кінець історії обману.

***
Конай, мочило бісоти,
і об'їдайся блекоти...
хоча, як homo, малувате,
але макака волохата
волає, ніби ми брати.

***
Пойми, ми нація окрема
і не байдужа до ідей,
та є лише одна дилема –
якщо командує нікчема,
це небезпечно для людей.

***
Ей, пам'ятайте, мумії-вожді
московії, що Україні – бути!
І бійтеся, місцеві шалапути,
якщо допомагаєте орді
і мафії колонії добути.

Мотивація
Ще пишуть оди і доноси,
як за радянщини було,
попихачі і малороси...
то хай мої куплети-оси
кусають не одне *уйло.

09/22

Жовкне лист на верхів"ї беріз,
і туман над Десною спроквола снується,
і туманіє зір під навалою сліз,
і на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є,
це нагода заглянуть у завтрашню днину...
...що так хутко павук по ожині снує?
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Вночі мене душить мавпа.
Від сорому в глупий час
згоріла двадцята лампа.
Однаковий резус у нас.

Залізного ліжка вольєра
алжирським пропахла піском.
Ми з нею зіграли Мольєра
і звірячий скрегіт оском.

Коли б нам горилова врода,
коли б нам у руки банан, –
я вийшов би родом з народу
під гордим ім’ям – африкан.

Але за вікном – копиця,
аж хмари захрясли в ній.
І мавпа моя – молодиця,
що їсть екзотичний гній.

11 листопада 1992 р., Київ