Піщаною дорогою,
Що викладена мушлями,
Іде кудись задумливо
Утомлена супутниця.

А зліва завжди холодно.
Бо вітер дме настирливо.
Хвилює він збентежене
Безкрає синє марево.

Там звірів крики чуються,
Їх писки перелякані.
Повітря пахне содою
Та плоттю, що розклалася.

А постать наче грається,
Відходить далі з берега.
І всі терзання болісні
Ховаються з глибинами.

Дивна місячна пороша
вкрила ліс, усі стежинки.
Ніч іде. Ріжок дорожній
дістає сова з торбинки.

Грає голосно - ух-ух...
Ця мелодія нехитра
Насторожує весь луг,
Тихне навіть подих вітру

Ух-ух-ух - дудить ріжок.
Спи зайча, сіренька мишко!
Сяє місячний сніжок.
Ніч казок гортає книжку.

Ти думала, що ти жила?
Насправді, то був тільки сон.
Душі твоєї унісон
Співала інша тобі в тон.
Кермо своє ти відпустила,
Усі дороги загубила.
Пропала, ти ж бо йому мстила.
А може ти його любила?
Тільки про це не говорила.
Та ні- кричала, що кохала
І взаємності шукала.
Тепер несеш свою самотність
Поміж людей, а потім в постіль.
У сни ховаєшся чим дужче.
Це ти жила?-Давай пропустим...

Світу бачити не сила,
Нестерпний біль на мозолях.
Мовити вранці? що щаслива,
Завадив чийсь замок в дверях.
В полоні днів людського роду
Живу, люблю, іноді каюсь.
Ну хто придумав таку моду,
За будь що іти в облогу.
Дідів і прадідів життя
Взиває до поклону.
Передбачати майбутнє
Нескладно,
Бо вже пємо забруднену воду.

Було це якось зранку.
Голодний крокодил
Гладку зелену жабку,
Прокинувшись, спожив.

Гладка зелена жабка
Обурена була,
І в животі нахаби
Скандал розпочала.

І ось тоді, тим ранком,
Гурман пошкодував,
Що недоторку-жабку
Собі уполював.

Він бігав по болоту,
Вертівся, мов в’юнок,
На березі вже зльоту
Наскочив на пеньок.

Заохавши від болю,
Страждалець пащ відкрив...
І жабку мимоволі
На волю відпустив.

Під ялинкою, малята,
Гном Різдво хотів стрічати,
Тож пішов він по ялинку,
Щоб прикрасити хатинку.
Там у лісі їх багато,
Та не входять от до хати.
Бо ялинка височенька,
А хатиночка маленька.

Гном сміється без образи:
- Хатка стане за прикрасу
Серед забавок та глиці
На зелененькій ялинці.
Попід дощиком рясним
Буду я на свято
Вже за столиком своїм
Вас усіх чекати.

Килими снігу і тиші стіна,
гола душа у долонях на холоді...
Мужносте пізня, час вже і нам
долю писати сріблом по золоті.

Хоч заливаюся ще солов’єм,
важче живеться і пишеться важче...
Чуєш, ти, золотко пізнє моє? —
Сріблом по золоті, і не інакше.

Знати не знаю, хто так звелів —
хай українською, хай хоч івритом, —
наче останній гебрей на Землі,
мушу себе я договорити.

Чи існує посада така,
Де не будеш нічого робити,
А невидима щедра рука
Чималі буде суми платити?

Де ти можеш побоями травм
Завдавати колегам безкарно?
Де нерідко якщо ти й украв,
То боятись ув’язнення марно?

Де без втомливих надто трудів
Гроші сипляться просто навалом:
В інше крісло лишень пересів -
Тищі баксів дають “чорним налом”?

Де ти можеш завдати своїм
Працедавцям страшенної шкоди -
Поведуться, мов байдуже їм,
А тобі величезні доходи?

Де, щоб той диво-пост обійнять,
Брешучи треба лізти зі шкіри,
І чим більш грандіозна брехня,
Тим скоріш тобі всякий повірить?

Де, якщо працедавцям терпець
І ввірветься, й вони будуть проти,
Чарівного тебе, хай їм грець,
Не зуміють звільнити з роботи?

Де, коли закінчився “контракт”
І новий не вдалось “підписати”,
Аж до пенсії будуть за так
Видавати тобі півзарплати?

І де пенсія - вісімдесят
Від окладу відсотків великих?
І від пільг, що буквально висять
На тобі, ледь не репає пика?

Де шикарне житло зокрема
У столиці дають безкоштовно?
Хто до смерті за так по Кримах
Лікуватиметься санаторно?

Мій читачу! Зажди, не гукай:
“Не буває такої посади!” -
А яка то робота, згадай,
В… депутата Верховної Ради.
2001

РІЗДВЯНИЙ РОМАНС
Євгенію Рейну, з любов’ю
Пливе в журбі непояснимій
поміж цеглової надсади
нічний кораблик незгасимий
із Олександрівського саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над німбами своїх любимих,
в ногах прохожих.

Пливе в журбі непояснимій
п’яниць, сомнамбул хор бджолиний.
Столиці сонної світлину
невесело зробив чужинець,
і, на Ординку увігнавшись,
таксі хворіє верхівцями,
ряди хоромів, обійнявшись,
стоять з мерцями.

Пливе в журбі непояснимій
співець столичний сумовитий,
біля крамнички з керосином
двірник сумує кругловидий,
пливе по вулиці публічній
коханець сивий і вродливий,
і шлюбний поїзд опівнічний
пливе в журбі непояснимій.

Пливе, де тьма замоскворецька,
пливе у горі самовито,
говірка тулиться єврейська
до жовтих сходів сумовитих,
і від кохання до журботи,
під Новий рік, в кінці суботи,
пливе гоноровита краля,
у власних згублена печалях.

Пливе в очах холодний вечір,
тремтять сніжинки на вагонах,
морозний вітер, зблідлий вітер
червоні обійме долоні,
і ллється мед вогнів на плечі,
і пахне солодко халвою;
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік по темно-синій
воді в нуртовищі міському
пливе в журбі непояснимій,
немов життя почнеться знову,
неначе будуть світло й слава,
і вдалий день, і вдосталь хліба,
немов життя хитнеться вправо,
хитнувшись вліво.

Моя печаль, і незбагненна туга,
Сумного дня моя сумна подруга,
Все, що сказати не зуміли ми,
Падіння наше -
З весни до зими
Сміливі дотики та непрожиті ласки -
Сторінки з непрочитаної казки,
Ті ночі, повні шалу і без снів
Котрих ніхто позбутись не хотів
Несповнені бажання, тихі мріїї
І одинока крапка безнадії...
Що було наше, вперше і востаннє
Складаю я до ніг Твоїх, kochanie...

Прочитаєш пальцями, без подиху
З моїх вуст немов з таблиці Брейля
Як мені бракує Твого дотику,
Як Тебе бракує...
Паралелі
Наших днів нечекано схрестилися,
Переплутались у напрямках і часі
Випадок?
Чи може нам судилося
Дарувати нишком крихти щастя?
Я - Твоя...
Втікає мить безжалісно,
Забираючи собі Твоє зітхання,
Розчиняюсь у Тобі без залишку,
Кожний погляд є німим посланням...
Втеча в нікуди не буде марною -
Десь далеко від затертих істин
Що здається нам фата морганою
Може бути заповітна пристань...

Світить сонце у віконце,
світить та не гріє,
На малесенькій долоньці
промінець тепліє.

Сів ясненький на долоньці,
сів угомонився,
І на ній, немов на сонці
літньому, зігрівся.

Як хочеться бути для когось єдиною…
спекотного вечора справжньою зливою…
цілком реальною, а не видиною…
хвилиною щастя, чи краще - годиною…

Як хочеться бути для когось в’язницею…
в широкому полі живою криницею…
зітханням, несказаних слів таємницею…
чи з давніх казок невловимою птицею…

Як хочеться бути для когось молитвою…
священним санскритом до серця виритою…
чи шовковим вітром і трави оксамитом…
та скарбом, від ока чужого укритим…

Як хочеться бути для когось сніданком…
солодкою втомою лагідним ранком…
з подруги мінятись в грайливу коханку -
розбещену панну, невинну вакханку…

Як хочеться бути для когось відлигою …
холодним вогнем чи гарячою кригою…
або чаклуна загадковою книгою…
і в серце чиєсь увірватись, як віхола…

Як хочеться бути для Тебе єдиною…

...Тебе забути,

Розіп´яти мрію,

Самій віднести на Голгофу пристрастей сей хрест

І скинути у прірву часу

Лавину слів несказаних - так хоче розум.

Та серце

Ще п´є останні краплі ніжності,

Не помічаючи образ гіркого трунку,

Обпечене,

Не просить порятунку,

Бо насолоді від останнього цілунку

Немає меж...

Щось наш друг – поет затятий,
Цілий ранок ходить злий.
Несміливі віршенята
Хочуть гратися із ним.

Він втикав у вуха вату,
Каву пив і нюхав сіль,
А трикляті віршенята
Обступали звідусіль.

Зненавидів все на світі
Й нумо, чорт йому не брат,
Інтегралами давити
Несміливих віршенят.

А вони лише сміються –
Ти, мовляв, такий, як всі,
Що спочатку задаються
І записують в кінці...

Їхня правда. Засинаєш
На межі нового дня
І до серця притискаєш
Несміливих віршенят.

[Вихідний текст:
Бульвари, проспекти, алеї…
Фонеми, слова та рядки,
Я клею, все клею та клею,
Аж терпнуть рука і думки.
У мене робота забарна
Та хай відпочине душа -
Як вмію, хай криво й бездарно
Я склеїв нового вірша.
Та спробую нині довести,
Не знаю я вийде чи ні -
Крім клеїти, можна ще й плести!
Та й в банці вже клею на дні.
Тож ту-ту, туруту-ту-ту-ту,
А значить - туруту-ту-ту…
Долаю фінансову скруту,
Тож завтра я ще наплету…]

Фонеми, складИ і куплети -
Туру-ту-ту-ту, ай-лю-лю.
Вважати бездарним поетом,
Того, хто немилий, люблю.
Рядками пародій щасливо
Я зверхність свою доведу.
Сплету і ритмічно, й некриво:
Тири-ти-ти-ти, ду-ду-ду.
Фінансову скруту долати -
Така в того Нестора роль:
За правду у нас ох як платять!
Я викрив його. Бо Король!

У хатиночки є вічка,
В них глядиться сонечко,
Світить місяць, якщо нічка.
Вічка ті ... (Віконечка)

Капелюх хатинка має!
Від негод він захищає,
Наче добрий диво-птах.
Це крислатий, дітки, … (Дах)

Минає день, надходить нічка.
Спить у колисці лялька Мері.
Уже стулила хатка “вічка”,
Та зачинила щільно... (Двері)

Хто, скажіть мені, малята,
Кожен день, крім свята,
У садку про діток дбає,
Бавить, доглядає? (Вихователька)

Хто, скажіть тепер, малята,
Кожен день, крім свята,
У садочку вас годує,
Кашу й борщ готує? (Повариха/куховарка)

Хто, скажіть скоріш, малята,
Кожен день, крім свята,
У садочку вас пильнує,
Від хвороб лікує? (Лікарка)

У дівчати Наточки
Є гарненькі тапочки.
Крихітні, чудові,
Різнокольорові!

Тапочки, як тапочки.
А поглянеш – зайчики
З вушками, носами,
Куцими хвостами.

Якось наша Наточка
Все шукає тапочки...
Тапочки, як зайчики!
Зайчики, як тапочки!

Нема згуби біля ліжка,
Нема в кошику у кішки,
У ляльковому кутку
Та в зеленому садку...

Зникли гарні тапочки!
А тимчасом зайчики
Набрели на комірчину,
Та й гризуть у ній морквину.

Книжечку купили Галі.
Що робити з нею далі?

Треба вчитися читати!
Та де вільний час той брати?!

Стільки в Галі різних справ!
Стільки гарних є забав:

Спершу з лялькою пограти,
З гірки потім поз’їжджати,

У «квача» тепер зіграти,
В парку з дітьми погуляти,

Гойдалку та автомати,
Усе звісно, не минати,

Завітати у кіно,
Подивитись у вікно,

До кав’ярні ще забігти,
Свіжих пончиків купити,

З друзями погомоніти,
Зазирнути в сад до квітів,

Ввечері помалювати...
І, дивись, настав час спати.

Так минає день за днем.
В Галі стільки є проблем!

Навіть їх лише назвати,
То вже й ніколи читати.

Бульвари, проспекти, алеї…
Фонеми, слова та рядки,
Я клею, все клею та клею,
Аж терпнуть рука і думки.
У мене робота забарна
Та хай відпочине душа –
Як вмію, хай криво й бездарно
Я склеїв нового вірша.
Та спробую нині довести,
Не знаю я вийде чи ні –
Крім клеїти, можна ще й плести!
Та й в банці вже клею на дні.
Тож ту-ту, туруту-ту-ту-ту,
А значить - туруту-ту-ту…
Долаю фінансову скруту,
Тож завтра я ще наплету….

Бульвари, проспекти, алеї -
Прогулянка довга, як мить.
Я клеїв тебе. Вміло клеїв
І чув: серце біло щемить.
Лице твоє усміхом гріло,
А погляд жарини пускав.
Від холоду пальці боліли,
Коли я тебе притискав.
Я клеїв - ти з радістю липла,
Твоя чарувала краса.
Бентегу будила у „піпла”
Віночком обвита коса.
І - леле! - хоч як перехожі
Зневірились в гаслах гучних,
З ласкавим „Весна переможе”
Надія верталась до них.
А ти й не збрехала, „бой-бабо”,
Слова зНАВЕСНІли оці:
За клеєння те з твого штабу
Я гривні поніс в гаманці
І їх обміняв на „зелені” -
Гадаю, тепер річ ясна,
Що в серці й найперше в кишені
Реально настала весна!
А вже цьогоріч, як на прощу,
Ходив я, всіх весен пацан,
І на опозиції Площу,
І на синьо-білий Майдан.
Бабло з коаліції сміло
Так само, як з Наших, я брав.
Та з них гонорар мав за діло,
А тих - трішки лиш „обікрав”!
Тож серцю на білому фоні
Я вірним крізь терни пройшов.
В нових перегонів сезоні
Тебе буду клеїти знов.
Алеї, проспекти, бульвари -
Та ще й максимальний масштаб,
Бо віриться, що гонораром
Не скривдить і нині твій штаб.
Виходить, і в жовтня на носі
Весна переможе, хи-хи.
Це дивно, одначе і досі
Косі твоїй вірять лохи.
І вірити кинуть нескоро:
Ти імідж купила - і край.
Авжеж, дехто каже - в офшорах
У тебе мільярдний розмай...
Липень 2007

Я прийду до тебе вночі
Візьму пензель і місячне срібло
По твоїй щоці розтечеться
Тепер ти мольберт

Залишу чолом на плечі
Я відтиски власних думок
Ти від мене за крок і знаєш -
Тепер ти поет...

Вітер вовком воліє вити,
ніч нуртує невинно нервом,
я втомився не вас любити,
прикидатися чорним стервом.

Я не хочу тримати руки,
під якими жовтіють рани,
не хвилюють мене Памуки,
не принаджують Тамерлани,

Шаленіє шаленства шалька.
На дуель! (Навіть це не можна...)
Я розбійницька гнівна лялька,
що на вас погляда тривожно.

Відпустіть же мене на волю
або дайте мій каламарчик!
Вже розідрано всі мозолі!
На добраніч!
Аревуарчик...

Солодким, ніжним поцілунком
торнусь твої приємних слів,
натхнення сповненим малюнком
ввійду до вільних твоїх снів,
внесу у ритми твого серця
свій неспокійний тихий стук,
і ехом почуття озветься в серці,
від твоїх теплих ніжних рук...

В маленькій хатинці
Є нірка в куточку,
А мешкає в нірці
Сіренький Клубочок.
І має Клубочок
Чотири аж лапки,
Ще хвостик-шнурочок,
Два вічка-зернятка...
Малесенькі вушка,
Та цяточку-носик,
Мов з ниточки вуса,
Обжерливий ротик.
Виходить пустун
Кожну ніч погуляти,
Як котик Товстун
Ляже стомлений спати.
Огляне всі ринки,
Залізе під стіл,
Поїсть усі крихти,
Що кіт залишив.
Зап’є молочком
Із котячої миски,
Утреться хвостом,
Та й пішов по-англійські...

Будити Кота?
Нема сенсу, малята!
Клубочок пристав,
Вже світає. Час спати.

Свавільна свобода загнала у кут
Сиро надворі. Хочеться спати.
Сиру недоїдки у рюкзаку.
І закритий блокнот - охолоджений кратер.
Вже дев"яту годину просиджую тут.
Кава на стінках. Зламана паличка.
6 хвилин до дощу. Але скінчено flood.
Пусто. тливо, як тлінно. Краплі кави, мов марочки.
Річка мікросекунд. Заповільнений фон.
Як же мало потрібно, щоб хотілося спати.
Щоб знайти свою тугу поміж спалених крон.
Щоб примусити руку ніякОво черкати.

Під ялинкою-красою
Спить чарівна мить,
Наша пісенька собою
Тишу оживить.

Барвні кульки вмить розквітнуть
Під дощем рясним,
Від дзвіночків співи линуть,
Сріблом повнять дім:

Приспів:

Дінь-дінь-дон, дінь-дінь-дон,
Свято зустрічай!
Дінь-дінь-дон, дінь-дінь-дон,
Світ Різдво вітай!/Рік Новий вітай!
Дінь-дінь-дон, дінь-дінь-дон,
Йде в казковий час,
Дінь-дінь-дон, дінь-дінь-дон
МИКОЛАЙ до нас.

Під ялинкою-красою -
Справжня дивина,
У танок пішла з тобою
Дзенькоту луна.

Подарунки дивовижні,
Під той ніжний дзвін,
Забавки, цукерки різні
Наповняють дім.

Приспів:

Під ялинкою-красою -
Сміх, дзвінкі пісні,
Нам уторять вже з тобою
Зорі осяйні

Сів Святий от у санчата,
Між зірок летить,
Обертаючи на свято
Снів чарівну мить.

Приспів:

А на тій межі не з'явився ти,
я ішла роки, я пливла роки, щоб тебе знайти,
але все крізь сон розчинилось і
ніч сказала: у іншу зіроньку закохався ти.


Золотом гримить сонцесяйний храм,
я пірнаю в ніч, виринаю вдень, але не віддам
я тебе, та вже не побачимось,
ти забув мене, змарнував, навік тепер будеш сам.

Тільки дню боюся зізнатися:
як не хочу я з чорним лебедем розлучатися,
але темна ніч тебе викрала,
та й ти вирішив у моїм краю не зостатися,


Будь щасливий хоч у новій воді,
я стерплю усе, буду крицею у своїй біді,
має бути так: не повернешся,
тільки холодно у галактиці самоті-звізді.

Раз корабель, що океаном плив
Й незрадная зоря його водила,
Зорю згубивши в шалі бур і злив,
Без курсу йшов і занедбав кормило.
Так і моє звитяжене світило
З-за хмар не шле вже промені ясні
І навмання я йду один безсило
Повз небезпеки, сховані на дні.
Та шторм мине – так віриться мені –
Й мого життя небесна провідниця
Засяє знов, і чисті ті вогні
Мій хмарний сум примусять проясниться.
Та поки поряд йде моя турбота,
Затаєна журба і дум гризота.

Ошатна хата, мов первинний сніг,
Смерека й місяць, куля золотава,
Пухка пороша стелеться до ніг,
Злетівши з неба, наче біла пава.

Апельсин у небі синім
Білка споглядала.
Ведмежатко на калині
Грона ґрасувало.

Дощ стає сніжком узимку,
Ескімо біленьке.
Є хмарки у небі, синку, -
Журавлі сіренькі.

Зяблик, чижик відлетіли,
“И” сховалась в глИці
Іній ліг на гай та ниви.
Їжа зайцю сниться.

Йорж пливе в глибини річки,
Короп там сумує.
Лис слідів знаходить стрічку,
Мишу в нірці чує.

Нірку снігом замітає.
Огник горобини
Птаху в лісі зігріває.
Ряст чекає днини.

Сніг кружляє, наче пір’я,
Тиша з ним спадає.
У засніжене подвір’я
Фея-ніч злітає

Хата спить, стуливши вічка,
Цвіркунець за піччю.
Час казковий. Гасне свічка.
Шерех грає з ніччю.

Щогли сосен сон хитає,
Юхту мли вдягає.
Явір тишу щось питає,
та відповідає:
- Ььььььььььььььььььььььь...

***
Зимовий отже ранок... Неба темно-синь,
Замети снігові, містична далечінь...
Кружляє сніг казковий, наче диво-птах...
Малі будинки запорошені по дах
Подібні стали до отих морських китів,
Які мандрують між скляних крижин-плотів.
Стоять дерева гілочки схиливши
Під білосніжністю в криштальній тиші.
Зелене розпушивши убрання
Смереки сплять. Лиш місяць навмання
Пливе собі. У срібнім сні земля...

Який на колір рік Новий?
Він білий, мов сніжинка!
Який на колір рік Новий?
Сріблястий, мов льодинка!
Який на колір рік Новий?
Рожевий він, мов кулька!
Який на колір рік Новий?
Прозорий, мов бурулька!
Який на колір рік Новий?
Мов золота перлинка!
Який на колір рік Новий?
Зелений, мов ялинка!
Він жовтий, синій, різних барв,
Мов сонце, небо, зорі!
Він щастя колір увібрав,
До ближнього любові!
Він барви миру та добра,
Мов райдуга, тримає,
До тих, хто на Землі життя
З людьми своє єднає.

До ялинки прилетіла
Зграя снігурів,
Та уся зачервоніла
Від живих вогнів.

Наче казка кожна гілка,
Замість мішури
Інею сріблиться сітка,
Крига - ліхтарі.

На верхівці Зірка сяє,
Золотий вінець!
Ліс Різдво увесь стрічає,
Чистоти взірець.

У ялиночки-кравчині
Є замовлень повні скрині.
Ліс пишається весь нею,
Бо майстриня ця зелена
Зшила мишці сарафан,
А ведмедику - каптан,
Білочці - спідничку,
Платтячко - лисичці,
Вовчику - жилетку,
Дятлові - беретик,
Сіру свитку - горобцю,
Модві шорти - кабанцю,
Ну, а зайчику - штанці,
Всім синичкам - комірці.
Ось така майстриня
Лісова кравчиня!

Батько Грім та Хмара мати
Дощичка вкладали спати:
- Спи, синочку, баю-бай,
Сонце йде за небокрай.
Сплять усі : птахи та звірі,
Риби сплять й комахи сірі,
Сплять утомлені хати.
Спи, малесенький, і ти.
Ну, а вранці погуляєш -
По травичці пострибаєш,
Погойдаєшся на гілці
Та скупаєшся у річці,
Жабенят там привітаєш,
Й до подвір’я завітаєш...
До подвір’я завітаєш,
З дітлахами заспіваєш:

“Іди, іди, дощику,
Зварим тобі борщику
У новому горщику.
Тобі каша, а нам - борщ.
Щоб густіший ішов дощ”.*

* Народна пісенька

Маленька кульбабка, прокинувшись вранці,
На небо вказала зелененьким пальцем:
- Яка там велика із сонця кульбаба!
Я в небі сама сонцем гарним була би.

А сонце на крихту кульбабку дивилось:
- Оце б залюбки поміж трав опинилось!
Розквітло б собі на зеленій галяві -
У тім шовковистім, ряснім різнотрав’ї.

Усівшись зранку на сосну,
Розбуркала Сорока Тишу.
Та, не оговтавшись від сну,
Схопилася: Гроза! Тихіше!
Це не гроза, - Ліс відповів, -
Тебе сорочий гомін звів.

Равленя пішло гуляти,
Натягло на плечі хату.
Хоч маленьку, а все ж хату!
Почало іще співати:

- Ось гуляю я, гуляю...
Та хатини не втрачаю,
Бо далеко не відходжу.
Я ж носити хату можу!

Як у ліжечка лягали,
Слоненят ми рахували.

Раз - малесеньке сіреньке.
Два – побільше вже, руденьке.
Три - білесеньке, мов сніг.
А чотири – вище всіх.
П’ять – рожеве, мов шипшина.
Шість – пухнате, мов хмарина.
Сім – повільне, вдача діда.
Вісім - жваве, непосида.
Дев'ять - гарне, клаповухе.
Десять - звичне! Знову слухай

Рання осінь ходить містом,
Листячко малює,
Горобиновим намистом
Діточок чарує.

***
Дощик осінній у місті гостив,
Срібне люстерко той дощ залишив.
Срібне люстерко самотньо лежить,
Вітер повіє, воно задрижить.

***
Гарна осінь–чарівниця
Випікала паляниці,
Груші, яблука знімала,
Ще городину збирала.

***
Ластівки летять у вирій,
Шеврик, стриж, лелека...
Хмари-відра темно-сірі
Дощ несуть здалека.

***
Дощик рясно поливає
Ліс та ще гайочки,
Під деревами зростають
Зграйками грибочки.

***
На пеньок заліз опеньок,
За малим - багато неньок,
Безліч доньок та синків
Із осінніх тих грибків.

***
Листя в’ється, наче птаха,
Землю всю вкриває,
Попід ковдрою комаха
Й мишеня дрімають.

***
Осінь шаркає по листі,
Капці в неї з моху,
Окуляри тре імлисті,
Запітніли трохи.

Має двері відчиняти
Зимоньці, малята.
Прийде та хазяйнувати,
Осінь ляже спати.

Пізній вечір...
Різні речі
Вже поснули у кімнаті.
Спить ведмедик,
Лялька Петрик...
Тільки Стас не хоче спати.
Де той сон? Хіба, блукає?
Стаса вулицю шукає?
Позабув, де їх будинок?
Переплутав, що... квартиру?
До сусідів завітав?
Їх помешкання обрав?
- Де той сон тепер шукати? -
Запитав малий у тата.
Як його я упізнаю?
Ходить він, чи він літає?
Та до кого він подібний?
Може, чарівна то риба,
Що виконує бажання?
Гном у срібному каптані?
Синя птиця, добра фея?
Але що це? Хтось у двері
Тут постукав. Увійшов...
Стаса дивний сон знайшов.

Плин ріки. Поміж гір, де пороги
мов шаблями січуть течію,
Ми пливемо й шукаєм дорогу -
випробовуєм долю свою.

Б'єм руками в безсиллі щосили
По воді, аж хитає човном -
Душі хочуть у небо на крилах,
Розум тягне униз чавуном.

Лиш втомившись махати руками
Та тримаючи міцно стерно,
З течією зіллємось думками
Й пропливем крізь відкрите вікно.

Сузір‘я оловом , тяжіє неба край
І птахи поспіхом летять у теплий край
Там сонце ніжне, вічний водограй
Зими не має - Божий рай.

А в дома лине сиве павутиння
І падає на скроні листопад
І осінь б‘є холодним дощовинням
Несе сльоту, морози, снігопад.

Я знаю прийде мить земного обновління
Відродиться життя весною по зимі
Покриє зелень луки і гаї цвітінням
На радість людям, серцю і душі.

Навколо світ цікавий і красивий, -
І білий сніг, і люду тихий шум...
На душу зліг зажури голос сивий,
Що я в житті ще деколи грішу.

Грішу в любові за любов, що втратив,
У зраді днів, яка додолу гне.
Грішу, бо жаль, що чесно йшов на страту,
Але чомусь не стратили мене.

У слові грішний, бо аж морщить губи,
Коли його заголосно повім.
Грішу не тим, що я онуку любу
Лишу небавом, бо покину дім,

В якім прожив у радості роздертій.
Я тим грішу, що невеселим став, -
В неволі слави в затінок запертий,
Зімкнув до болю зболені уста.

В любові мовлю я слова блаженні,
А гнів згасає, як його зіллю
У пісню милу про любов спасенну,
Любов, що втратив...
То чому люблю
І білий сніг, і люду говір тихий,
Котів і псів, і ворогів моїх?
Люблю тому, аби минуло лихо
Людей в гріху. В любові є мій гріх.

.........“Ти тулилась до серця мого”.
...........( Володимир Сосюра )


Ти любила тулитись до мене,
Ти тулилась, не маючи сил,
Щоб спинити чуття навіжене
В передгроззі єднання краси.

Під листками вечірньої спеки
Ти ховала жадобу очей ...
Опустилися крила лелеки
Серед білих пахучих речей.

Ще сорочка твоя тихим вітром
У постелі моїй гомонить.
Нею сльози вчорашні я витру
В передгроззі, як серце болить.

Притулитись не маю до кого,
Бо нікого не прагне душа.
В передгроззі мовчання терпкого
Я до тебе весь рік поспішав.

Притулитись не маючи сили
(Не пройти через зарості тьми),
Я до тебе, кохана і мила,
Приголублюся вітром німим.

І як серцем відчуєш мій дотик,
Не цурайся мене, не жени,
Бо любов не вмирає лиш доти,
Доки чує пекучість вини.

Як хочеться мені згадати про дитинство.
Про чарівне шкільне життя
Про все оте, що вже пройшло –
Чому не має вороття...

... Ось пролунав шкільний дзвінок
Ми сіли всі за парти
Заходить вчитель у наш клас
Щоби урок в нас розпочати.

Йде фізика у сьомім класі
Цікава, й зовсім не проста
Бо вивчити задано теореми,
Які потрібні на усе життя.

З усмішкою учитель наш завжди
Веселий й жартівливий
І фізику поєднує з життям
Бо каже він – інакше
Не можливо.







Лунає сміх у нашім класі,
Бо запитує учителя Петро:
“Чи вчені написали цю задачу,
чи ви, учителю, придумали її щойно?”

Про цей урок забути я не можу
Бо він мов казка, ніби сон
Як хочеться в дитинство повернутись,
Щоби відчуть його чарівність знов.

Він був для мене, як те джерело,
З якого я напилася води,
Він для мене часткою того,
Щоб залишити спогад назавжди!

Осінні хмари втікають у правильному напрямку
Втікають зграями кутаючись у ватнику
Зачіпляються за електродроти – перебої зі світлом
Платити біженцям не потрібно – вони втікають на схід
Такі ж дикі дарма що вагітні дощем...

II

Ти
Всюди порозкидав свої сліди
Бо земля мокра
Бо землі прикро
Показувати на тебе
Не ходи більше землею
Твоя дорога – небо...

Провода, провода -
просто льется вода.
И по капле, по слову
собирается вечность.
Но не сводит, как раньше, с ума
гробовая в душе тишина.

Не понять, не принять -
время дышит опять.
И слагается грусть,
приютив бесконечность.
Но на осень мосты развели,
умолкают вдали журавли.

А река, та река
держит небо в руках.
Мне бы губы смочить
от сухих разговоров.
Но солёной придется испить,
в чешуе узелков жизни нить.

Оторвать - не пришить,
как-то надо дожить.
Разбегаются дни -
значит встретимся скоро.
Разбивая витрины небес,
наши мысли напутал не бес.

Не допить - так допеть,
да на поезд успеть.
Кто судьбу мне подаст
на солнечном блюдце?
Но сквозь сердце ведут в никуда -
провода, провода, про... вода...

Потерять и найти,
не стоять на пути.
А друзей убывает,
а враги остаются.
Одному только Богу нужна
гробовая в душе тишина.

17 Сентября 2007

Є у гаю чарівна сила.
Дмухне вітер - тріпоче листя.
А не дмухне - тоді насниться, -
Божевільному втнули крила.
І крокуєш без цілі гаєм,
Ще й міркуєш про вічне - сльози -
Чи то смутку велика доза,
Чи то зовсім його немає.
Поцілую Тебе на кладці,
Через висохшу річку. Вчора
Ще шуміла вода нескорна,
Чи то сльози чиєїсь бабці?
Повернемось брехати людям,
Нащо людям про щастя луни?
І в обіймах заснемо думних,
І в палких... Божевільних буднях.

14 вересня 2007 р.