Коли заходить сонце,
З’являється вона…
Блукає по околицях
Сама, зовсім сама.

Сміється дивним сміхом,
А на очах сльоза,
Аж поки понад світом
Не заблищить зоря.

Тоді вона ридає
Над містом і людьми,
І сліз не витирає,
Що ллються, як струмки.

Ніхто її не знає,
Не чує її слів.
Вона вже не шукає
Загублених надій.

Вона не завжди плаче –
Коли згадає дні
Свого людського щастя,
Всміхається тоді.

Чому мовчать твої вуста?
Чому ти так далеко ?
Побачити мене не хочеш,
І навіть оком зазирнуть у мою душу!!!
Чому жорстокий світ, чому???
Чому ??? Чому???
Я не розумію тебе милий!!!
Що тобою сталось,
ЩО з тобою мій миленький,
Що у серці в тебе є,
Що ти такий жорстокий з моєю душею!!!!
Світ жорстокий – я це знаю!!!
Але ти ... ти ... як ти міг, мене, кохану, пхнути у болото,
Змішати з порохом дрібним,
Забути все , що було у нас:
„Ці вічні походи в майбутнє,
Ці зорі на небі ... і ти,
Ці вічні страждання до болю,
Ці вічні сварки щодо волі,
І наше кохання, яке змучилось співати,
Співати те чого не має,
Співає, співає і душу мені розриває,
Не співай прошу тебе, благаю....!!!
У моїй душі і так печаль,
І моторошні крики про спасіння,
І біль у глибині душі!!!”

Ніхто не знає, як душа страждає,
Як вона благає,
Благає лише одного: Прости мене
Мій вічний охоронцю,
Прости мене за проблеми вічні,
Прости за те, що я така дурепа,
Прости за те, що не послухалась тебе.
Пішла проти волі,
Забула себе,
Забула обіцянку, що колись тобі дала:
„Ніколи не забувати про вірність,
Любов і надію!”
Це був мій гід, колись, ...давно,
Який вів мене у майбутнє,
Але тепер я сама у глушині старої ковдри,
Сиджу і думаю тепер, як дальше в світі жити!

Спинись! Прошу, а Час таки летить.
І непомітно віддаляються події,
Натомість щось цікаве чи страшне,
Нові бажання, радощі та мрії.
Долання височин і крок вперед
Розчарування, злість часами страх,
А разом з тим успішність, щирий сміх
Піднесення в своїх таки очах.
Байдужість тихо сковує серця
А лінь пригноблює. Евтерпа утекла.
Летять години, час кудись спішить.
А я без Музи дуже самітня.

Я не хочу тобі заважати,
Завдавать тобі болів сумних,
Але, милий, я в твоїй хаті,
Я у тебе - немовби в чужих...

Я дратую тебе, заважаю
Відпочити в полудневий час...
І робить мені що - я не знаю:
Бачу злість у твоїх очах.

Хочу я простягнуть тобі руки:
Поможи!, підкажи!, захисти!!!...
А натомість моєї муки
Зрозуміти не хочеш ти...

Ти замкнувся в своєму світі
І нікого туди не пустиш.
Мої сльози, мов роси з віття,
І в душі залишилась пустош...
***
Знаю, час промине і загоїть
Давній знахар розбиту душу..
Я не буду уже з тобою...
Другу книжку писати мушу...

Iз образом в думцi, у пам`ятi, в серцi
Живу все життя i молюсь кожен день
Творiнню тому, що iконою зветься,
Що в тайнi явилося з давнiх-давен…

Мiж хмар протирiч i в канонiв кайданах
У майстра руках багатiла й цвiла -
Пролилася кров`ю в Iсусових ранах,
В язичницьку темряву з свiтлом прийшла.

Марiiнi очi й обличчя в стражданнi
На нас споглядають з глибин доброти;
Iсус зосереджений в вiчнiм чеканнi
Вiн бачить Голгофу, йому туди йти…

Краса невимовна, душевна, багата
Пiдносить у вись, окриляє серця.
Тут навiть стоiть кат пекельний на чатах
Й благає: звернiться до Бога Отця!

У ризах ошатних чи в простiй одежi
Чекають на нас Миколай, Гавриїл…
Святпогляд з Карпат чи з готичноi вежi
Готовий завжди до добра й чудних дiл.

Погляньмо ж на те, що у Божiм натхненнi
Створили майстри в загадкових вiках -
Щоб нiжнi серця нашi в благословеннi
Горiли, як серце в Марiї руках...

Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в сімейне наше свято…
І нагадав відтак твій поцілунок,-
колись вітав так матінку мій тато.

Був батько ґречним завше і веселим,-
нікого не минув, не привітавши.
В дозвілля пив, бо хто ж не п`є по селах,-
той, хто падлюка або геть пропащий.

Не дозоляти лишній раз нікому
він намагався, - був бо ж балакучим.
Він достеменно знав, що краще дому
немає, й поспішав, з роботи йдучи

у зашкарублих чоботах, по стежці,
що карколомно вилася в болоті.
Йшов із піснями в люблячому серці,
в картатій, вицвівшій з часом сорочці.

Й прочинена кватирка, мов негайно,
зі скрипом кликала його до хати.
Й не маючи під вечір справ нагальних,
Вже батька виглядала моя мати.

А як діждалась – швидко накривала
на стіл, аби не охолола страва.
Наказувала мити руки й звала
до бульби з м`ясом всю нашу ораву.
. . .
Не завжди мовчки їв вечерю тато,-
натомість злився і махав руками,-
то так було як випив забагато.
Наріжним каменем у сварках мами

було оте його пащекування
під хмелем. Батько спроби недолугі
робив миритись,– до самого рання…
А не виходило, то спроби другі

йшли в дію: ниці марних звинувачень
разки, що сипались у докір мамі…
Пересічний фінал із сліз-пробачень
був післяплатою в сімейній драмі…
. . .
І все дитинство поспіль ми із братом
любили маму, поважали тата
і не боялись сварок, хоч багато
було їх. Позаяк в сім`ї розбрату

не мали справжнього. Ми знали певно,
що ремствувати й плакати не варт,
бо шлях сім`ї до зір лежить крізь терни
і крізь чарунки злободенних ґрат.
. . .
Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в одне з сімейних свят…
І я зламала злості обладунок,
й слова образ жбурнула в задній ряд…

Була весна весела, щедра, мила...
Леся Українка
Була весна... І вгрузло у болото
все місто,- люди, коні і візки...
Плюючись, поспішали на роботу
чуть зім`яті недоспані дядьки...

Вона стояла вранці у віконці
розпатлана і гола, як весна,-
Горнятко чаю сьорбала на донці
була самотня й зовсім не смурна..

Так одиноко тішилася щастям,
що вже прийшов кінець недозимі,
що сліпить сонце очі ..й ось-ось здасться
на милість сонцю зір, і у пітьмі

розтануть очі колами барвкими,
і груди вхоплять повний свіжий вдих,
і зазвучать тонами нетривкими
пташиний спів ..й акорди дум сумних:

згадається стара ламка калина,
що ревно зсохлі грона берегла
всю зиму.. І червоним сиротинням
висять вони тепер, бо не змогла

їх здзьобати та зграя горобиння,
що весело щебече на гіллі..
Нанизанки кривавого камінння
на пташому весільному столі...

Позбулась так прикрас останніх милих
стара калина.. Та прихід весни
давав надію.. І вливала сили
земля в тіла, що вмерли восени..

І тіло грілось, і від соків мліло,
оголене на радість промінцям,
і в нього сонце входило несміло,
і ковзав сонцезайчик там і сям...

Чи зацвіте вона ще раз цьогоріч..?
Чи то вже їй останніх стиглих грон
судилось відректись на радість зборищ
веселих гороб`ятства і ворон..?

Зима ніяк не кориться весні...
Не хоче люта впасти на коліна:
Морозом вкутує весняні дні -
То заметіллю у поля полине,

То льодом обійме кусок землі,
Притрусить снігом по брудних калюжах,
Не дасть ожити бруньці на гіллі, -
Чаклунка біла ще достоту дужа.

Вона так довго сіяла красу:
Узором білим вкрила синю річку,
Вплітала срібло у степів косу,
Закутувала в віск тополі свічку,

Сплела накидки пустунам-вітрам,
У небо кинула густу мережку,
Снігуроньку наповнила життям,
Новому рокові втоптала стежку,

Крижинки ніжно-сніжні роздала
Усім красуням-гілочкам для втіхи,
Долини в білі шуби зодягла,
Розвісила бурульки попід стріхи…

Зима-білявка безліч срібних шат
Так щедро світові подарувала -
Аж тут грайливо, кроками невлад
Весна-пустунка в поле прискакала:

Галопом на гарячому коні,
Згубивши в калабанях всі підкови, -
Стоптала геть мережки крижані,
Скропила теплим дощиком обнови,

Розлила повінь, граючись в ріці,
Дерева напоїла теплим соком,
Шпака принесла на брудній руці,
Розбила землю, не змигнувши й оком!

Тепер зима кляне все довший день,
Міцним морозом ще війне ночами…
Та вже під відгомін дзвінких пісень
Весна до сонця припада устами.

Дерева цвіли: перші пуп`янки, перші листочки..
Фіалки, що зсохли не в вазах, а на пустирях..
Капличка, де Павлік Морозов стояв на горбочку
колись... Парк купався в нестримних пташиних піснях..

Весна була тиха і мила, й така поетична…
Аж молота гупання вчулося раптом смутне,—
майстри руйнували будинок... Старий... Історичний...
Так гуркотом в серці відбилось,— невже не мине

і наше містечко зла доленька Києва й Львова,—
де легко купити контрфорси, балкон або дах;
де стіни будинків старих в мить блищать кольорово,
як тільки потраплять у власність приватну... В віках

лишається їх неприступність і сірість столітня,
бо нині "не в моді"... Тепер ядовитих тонів
прийшло панування,— тож геть давнину непривітну!
Успішній торгівлі зашкодить помпезність віків.

І на реставрацію жоден понести витрати
не згоден, бо незаперечний дизайнерський смак
він має. Щодня каталог европейський гортати
він може. Всі ж прагнуть Европи,— то зробить відтак

він рідному місту Европу свою, неповторну,
й хай тішиться місто, що ближче воно до мети.
Геть арки, завкруглені вікна, ліпнину потворну!
Ура склопакетам, пластмасі і формам простим!

Так каже Европа..?! Так Захід величний нам мовить..?!
Хіба ж воно так..? О, прислухайтесь, люди, той звук
відлуння лиш цивілізацій! Що скривлено ловить
його наш приймач, котрий змушує нас власних рук

прикласти до саморуйнації, й власних шедеврів
до прикрого знищення. Наче в глухий телефон
ми граємо з Заходом. Ми подаємось на жебри
за несмаком ницим в краї, де багатий барон

ніколи не знищить у власності древній будинок,—
бо ним він гордиться, і кожний старий камінець
плекає... Старе відновити, підняти з руїни,—
то чи не найбільший життю рукотворний вінець!

А що ж тоді ми..? Що постане за нами..? Той несмак,
що очі пече й перетворює в камінь серця..?!
Бездарність політиків, ігор з грошима нечесних
прямий результат? Очевидна неправда, кінця

котрій й за горами не знайдеш? Обдурені долі,
апатія, лінь, тиха злість, безнадії кліщі...
Прокиньмося, люди, коли ж ми запрагнемо волі?
Лиш в нас є свобода. Всередині. В нашій душі.

У власній енергії внутрішнього пожадання
до волі. До втечі від несмаку згиджених лап.
Борімось! Гуртуймось! Всі сили від серця й бажання
берімо! Бо тільки за нами наступний етап

історії стане реальним.. Ми ще не програли.
Нам ще б побороти у бійні самих же себе!
Історії ми є творці, а не творчі вандали.
Щоб нас поважали нащадки — любімо себе..

Смотри на мои слезы.
Приятно? Разве нет?
Забили нас как гвозди
И стенка на обед.
Наелся? Неужели?
И я давно сыта,
Слезаю с колыбели.
Мне трудно? – Никогда!

Притулився, припав, пригорнувся
До залитого слізьми вікна
Лист кленовий, і янгол здригнувся -
Вирувала навкруг САМОТА...

У танкУ тому усмішки танули,
Лютували, мов вир, почуття,
А по шибці текли сльози янголів,
І сміялась над щастям сльота...

О мій янголе, мій хоронителю,
Осушила я сльози давно.
За минулим уже не тужитиму -
Я налию нове вино...

В перехресті доріг розкуйовджених
Я на щастя вогонь розкладу.
Спалю в ньому думки всі облудливі,
Собі долю нову напишу...

Притулився, припав, пригорнувся
До залитого сонцем вікна
Лист кленовий, і янгол всміхнувся -
Щезла в полум`ї САМОТА...

цикл "жіночі портрети"
Книжки – товсті фоліанти чужої мудрості,
Вони розмотували для тебе намагнічену
Стрічку незримого захоплення життям.
Щовечора ти розгортала їх одну за одною,
Щодень писала і шукала, вимагала досвіду
У обривках паперу, що посіріють з часом.

У двадцять з презирством:
Для чого музика і пустотливі вечори танців,
Для чого синьоока любов сусідки маньки-ганьки
(хоча і в тебе здригалося серце, дурила себе).

У двадцять з гаком, ближче до тридцяти:
Дратують на сусіднім балконі кожночасні
Пелюшки, лякливі очі з дитячих візочків,
Чобітки у когось нові, та в тебе ще є ті,
Купила мама, коли дірка з’явилась на старому,
Вона хоче внуків, а ти кинулась в нову науку.

За тридцять:
Вечір самотністю нудить, перемикаєш канали,
Класики більше не найліпші чоловіки.
Щось стукає в грудях,
Щось ниє внизу живота.
Думаєш досі, що надто розумна.

За сорок:
Сьогодні завела собаку,
Останній вазон замерз на балконі.
Вже не надто розумна,
Вже надто дурна.

Незаперечна істина – щастя найбільше
В любові.

...А оставшись совсем одна,
Иногда я плачусь Тебе,
Что так безнадежен путь мой
И страх! - поводырь во мгле;
Что опротивела тупость,
Что давит фальшивый нимб;
Что так безсмысленно стоек
Придуманный мной пилигрим;
Безлики, безглазы, жалки
И я, и безцветный мой миф;
Что из ничтожности в безвесть
Течет одурманенный Стикс;
Что глухо сползает в бездну
Эхо слабых моих шагов,
Что понаразвешана бездарь
На крестах бесконечных голгоф...
Заплакать, сбежать бы, сдаться,
В трясину б из сытой лжи!
Ты гладишь меня по крыльям:
"Не веришь? Слаба? Не пиши..."

я боюся ночей -
від думок я не можу сховатись
не заплющить очей -
тих що дивляться вглиб і в пітьму
там надії мої
що не встиг ти іще поховати
мої мрії
які ще не кинув довічно в тюрму

я мовчу -
заважкі всі слова... і знамена
не тримає рука
бо війна вже без шансів і назв
тільки тиша навколо
і думки літають шалено...
ще відбути сьогодні
а завтра вже буде без нас

Стреляй! Убей!
Давно пора все кончить
Задень меня за все, что только сможешь.

Пей кровь! До дна!
Подбрось в руке монетку
Жить? Умереть? Как в русскую рулетку.

За синіми морями,
За сивими горами
Живе моя надія
....зневірена в собі...

Вернись до мене, мріє,
Врятуй, Свята Маріє,
Зорю моєї віри
На грішній цій землі...

Куди ж моі мріі поділися?
Згубилися десь у журбі...
Циганськими на-пів романсами
Співаю я ніжно тобі:
Були моі мріі яскравими,
Як зорі на небесах,
Та впали тяжкими краплинами,
Розсипалися по пісках...
І всі будуть радо сміятися,
Аж сльози стираючи з вій.
І ти будеш там ховатися,
Кохаючи інших мрій.
Піду я по світу шукати
Ті мріі моі зоряні,
І раптом колись між хмаринами,
Засвітяться знову вони.
І може я буду щасливою,
Й коханою як уві сні.
А поки що ви гуляєте,
Розгублені десь навесні..

Сьогодні світ кипить аж у подіях,
Мене нічого щось не потрясло...
І раптом – телефон, й неначе в мріях
Твоє далеке й лагідне «Ало...»
«Ало...» - говорю радісно і рідно,
І протираю очі рукавом.
Так хочеться, щоб було непомітно,
Що в серці загірчило полином.
«Я так скучаю...» - чую в телефоні,
І я стою уже десь на межі...
Думки гудять, неначе в мікрофоні,
Й відбитки залишають у душі.
Сьогодні світ кипить аж у подіях,
Й мене нічого щось не потрясло,
Окрім, залишиного у сміливих мріях,
Твого далекого і доброго «Ало».

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де в тишу світанкову
спадає дзвінно зорепад;
і краючи вологі кроки
ходи в розмірене биття
бруківкою проходять роки
мого життя, в моє життя.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де відпускаю втому
у перетоки тихих дат,
де відгортаючи розлуки
з імли досвітньої пітьми
мене стрічають любі руки -
накрапи львівської води.

Я повертаюся. І знаю,
що не почую світлих труб,
давно утраченого раю,
де зустрічала юність губ.
Та я вертаюся до тебе,
прийми, яким вже є, назад -
у серце втомлене і любе -
як в зорепад. І в зорепад...

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.
Львова. )

Ми не впіймали тінь щасливих літ,
А щастя не купити у салонах,
Лиш на обличчях залишився слід:
Гіркий від сміху, і від сліз солоний.

Дозвольте, я у сні з`явлюся Вам
Сказати: ”Все пройде, і час врятує рани...”,
Напевне потонулим кораблям
Листи про це писали капітани.

Я вам приснюсь, проста до німоти,
Зруйную нашого буття закони,
І подарую мрій моїх світи,
Розлиті у кришталеві флакони.

Ви зрозумієте, Ваш погляд засія -
І усміхнетесь тихо, несміливо...
Осінній дощ – надія золота,
Очищення нам подарує зливу...

Хочется к Богу руки взнести
И крикнуть: "О, Боже Всесильный!!!
Пошли мне, о Боже, великой любви:
Огромной, счастливой, обильной...

Пошли мне, о Боже, любви звездопада -
Мудрой и юной, вечно живой...
А если не можешь, тогда мне не надо...
Ты слышишь!!!, не надо совсем никакой!!!..."

Девушка, правда, вы странная?
Вы ведь такая, как я?

Да, незнакомец, возможно...
Зачем же вам странность моя?

Девушка, правда, вы злая?
Добреньких я не люблю.

Вы угадали. Но знаю,
Что вас я не прогоню...

Друг мой, а вам ведь скучно...
Может быть, больше, чем мне.

Я очень удачно прячусь
За всем, что приходит извне.

Может, и вас не любят,
Как ненавидят меня?

Может... Но что мне люди?
Мне бы понять себя...

Наверное, вы одиноки.
Вам стадный инстинкт не присущ...

Тихо! Вы слышите звуки?

Да.. Это танец - душ...

За плечами - ночь,
Вместо крыльев - снег,
В омут - с головой!
В горизонт - навек.
Ветер сглушит стон
Крыш и спрячет след;
Просочился свет
Сквозь оковы век:
За зрачками - вдаль,
Где рассвет - и вон!
Прочь с Твоих небес!
Головой в бетон...

Від найбільших дурниць
Із найвищою мірою ризику
Не врятуються ті,
Кого вітер по світу несе...
Двері всіх таємниць
За законами Вашої фізики
Відчиняються десь
На останнім у світі шосе.

І слова на рядок
Мов коралі на нитку нанизує
Ця незрима зима,
Що стріляє навиліт і вліт...
У нічному купе
Із печальною Моною Лізою
Під колісний акорд
Я довічно мандрую на схід....

Де лагідні дощі,
Що пахнуть ніби м"ята,
На ниточку життя
Нанизують роки,
Маленьке хлопченя
Біжить до мами й тата,
Не знаючи стежок,
За обрій навпрошки.

А вершники-вітри,
Безмежні і крилаті,
Ламають наші дні,
Неначе сірники...
А він - усе біжить
До мами і до тата,
Не знаючи стежок,
За обрій навпрошки...

Ти, жалієш тепер, невже?
Я довго цього чекала!
Та чи щастя мені несе
Твоя печаль та страждання.
Ти, жалієш тепер, а я
Сумую за тобою
Хоч знаю, що не вернусь
В нас не має з тобою долі.

Забуду я забудь і ти
Всі Наші дні та вечори
І як би важко нам не було
Ми б вже нічого не вернули.

Ти жалієш тепер, чому ж?
Ти цього так добивався
Коли отримав чого хотів
То вже сам засумнівався.

Зима нагадає мені тебе,
Як впаде перший сніг
Тоді починалось у нас усе
Прекрасним був весь світ.
Ти мило сміявся, мене чарував
І на руках носив,
Ти щастя мені таке дарував,
Що сам аж завмирав.

Сніг літає, сніг кружляє,
А тебе вже не має
Вже не буде поцілунків
Та обіймів твоїх,
Прощавай кохання миле
Та на жаль не взаємне
Я тебе так любила,
Що ж мене ти не зміг.

Сніжок чарує світлим сяйвом
І запалює серця,
Як у тій дивній казці
Колись так були ти і я,
Як ми були у Карпатах
Ти обнімав мене тоді
Серед ялинок сніжистих
Я підкорилася тобі!

Коли обнімаю тебе, то відчуваю,
Що мене колишуть зорі,
Вільне сяйво у небесному просторі.

Коли цілую тебе:
Це неначе морська вода,
Несе мене на хвилястих просторах
І сонечко гріє лагідними промінчиками.

Коли доторкаюсь до руки твоєї,
Значить весь світ у моїх руках,
Бо ніщо не в змозі зробити мене щасливою
Лиш дотик твоїх рук, твоїх губ, твоє тіло та серце.

Ти єдина у світі втіха,
Для мого серця
І тільки б твоя воля

Тихо злітають сльози з повік,
Сумно на серці – то плаче душа:
Я дожила середини свій вік,
А свою долю ще не знайшла.

Смуток, мов саван, груди скував.
Рветься до неба розпачливий крик...
Хочу, щоб голос до тебе дістав,
Та не спинити вічності біг.

Втіху знаходжу у сині своїм,
В дітях, що в класі сидять, але я,
В час коли сон тихо входить в мій дім,
Душу шукаю твою навмання...

Чую, що поряд ти десь, що ти є,
В мріях шукаю обійми твої
Ти заблукало десь, щастя моє,...-
Біль мій і гріх мій...пусті мої дні...

Дні, що без тебе блукаю – пітьма...
Тихо злітають сльози з повік...
Сумно і порожньо...рветься душа...
Знайди ж мене, щастя...
ще вогник не зник...

Досить порпатись в моїй душі
І шукати там думки таємні!
Заховайте зневіри ножі -
Мені треба лиш слово приємне

Я – людина, така ж як і ви...
Вас дивує, що хочу я жити?
Зрозуміть може важко самим,
Що я хочу і БУДУ ЛЮБИТИ!!!

Кожен з нас має власні права
На кохання, на щастя, на долю...
Чи для вас то є лиш дивина?
Стерти мрію я вам не дозволю!

Чи бажаєте ви, а чи ні -
На своєму стояти я мушу...
Я вам болю не завдаю -
То ж не рвіть на шматки мою душу...

Що тебе, хороший мій, тривожить?
Що спокою серцю не дає?
Відповідь шукаю – не знаходжу,
Чи не серце змучене моє?
Може налякала тебе сила?
Може обпекла вона тебе?
Ти скажи, якщо тобі не мила -
Спробую я побороть себе...

Та не знаю, що із того вийде,
І не впевнена, що тут поможе час...
За які такі душевні війни
Так карає Бог коханням нас?...
Я ж любові не боюсь ні трохи,
Дуже вже чекала я її...
Тут ніхто не винен (навіть Боги!),
Що моє кохання – то є ТИ!!!

Я не хочу тебе налякати
Нестриманністю почуття.
Боже! Хочеться щастя мати,-
А приходить лише каяття...

Я любитиму тихо, несміло...
І у прозі жорстокій буття
Сподіваюсь, чекаю і вірю -
Мені вихід підкаже життя.

Настане ЧАС, і заспіває ХУРТОВИНА
В твоїм волоссі ПІСНЮ зимову...
Чом ти не чуєш Пісню Лебедину,
Якою Я ТЕБЕ так довго зву...


Настане ЧАС, і Зоряна Стежина
Покличе за собою в НЕБУТТЯ...
Чом Ти не чуєш ПІСНЮ ту єдину,
Що зве тебе і плаче, мов дитя...

Я так кричу від самоти,
Що, зрушуючись, гаснуть зорі,
Що тужать Вічнії Світи,
Від крику застигає море...


Шалена пісня і сумна,
І стільки ніжності я ношу...
Як дивно...й досі я одна,
Хоча зігріть півсвіту можу...


Я знаю, вірю – прийде час
І я урок свій зрозумію.
Не втрачу більше я свій шанс...
А бути іншою?...Чи вмію???


Душа моя – калейдоскоп,
А камінці – падіння й злети.
Розвію тугу мов пісок
І обернуся на планету.


Ім`я собі я оберу,
Щоб зрозуміти всі зуміли:
Я людям серце віддаю
І душу..,
щоб не обміліли...

Горить життя, мов полохливий вогник свічки,
Як легко його можна загасити...
Багато розуму не треба, щоб навіки
Той пломінець яскравий загасити...

На спалах більше, чи на спалах менше –
Хіба тут може буть якась різниця?
Забрать вогонь для себе певно легше,
Щоб за чужий рахунок самому зігріться...

Та чи надовго? Змерзнеш скоро знову,
І знову вкрадеш полум`я у свічки?
А спробуй так зробить, щоб запалити нову:
Хоч одному життю дать віри стрічку...

У кожнім з нас є одинока іскра спраги,
Що здатна і згубити , і зігріти...
О, Господи!, дай сили і наснаги,
Щоб хоч одну ще свічку запалити!

В коханні нашому ти сумнівався

Не має в нас з тобою долі
Не будемо разом ми ніколи
І у думках тебе Я відпускаю,
І щастя у житті тобі бажаю.

Цього Ти хотів і добивався
В коханні нашому Ти сумнівався
Було колись воно у нас прекрасне,
Але тепер обоє, ми нещасні.

Живи, радій, смійся, веселися,
Назад в минуле більше не дивися
І хай в майбутньому тебе чекає доля
В якій Ти будеш впевнений доволі!

В душі моїй осінь наступила,
Листям чорним серце накрило
Я забути тебе не в силах,
Я лиш трішки тебе розлюбила,
А погляд твій пам’ятаю
Добрі очі, карі, глибокі
Як у душу вони заглядають
То серце втрачає спокій.

Серце плаче від болю,
Серце плаче за тобою,
Серце вже не хоче волі
Забери його з собою.

Листя шелестить зелене
І поля вкривають квіти
Невже весна приходить
Так у серце непомітно.
Ти прийшов, я не чекала
Ти обняв, я не гадала
Я кохала та не знала
Все життя тебе чекала.

Тебе шукала довго - довго
І ось тебе я знайшла,
Ти полонив моє серце
Тобі відкрилася душа!
Ти промінь мого світла,
Ти розбудив мене від сна,
Ти мій ангел хоронитель
Я назавжди тепер твоя!

Ти милий, ти такий ніжний
І в водночас такий твердий,
Ти не подібний на інших!!!
І романтичний ти такий.
Тебе зустріла випадково,
Тебе в обійми прийняла,
Тебе вітаю я сьогодні
І в подарунок я твоя!

ти помилився...
вибити "люблю" -
це неможливо
навіть і жалю
тепер від мене
не чекай -
втікай -
чимдуж втікай!
бо я доб'ю

Люблю
вінницькі старенькі будинки
самотні у великому місті
короткозорі
без окулярів
не помічають мене
поки я до них не підійду
Люблю розповідати їм
про всеохоплюючу урбанізацію
про купу незрозумілих їм речей
і слухати як вони підтакують
ці колишні цегляні інтелігенти
з освітою в два поверхи
що гріють горобців
під полисілими дахами

На полицi у тебе книга,
Сто разiв ти її читала.
То холодна була, мов крига,
То вогнем у руках палала.

На виду ти її тримаєш
Мiж улюбленими книжками.
Що написано там - вже знаєш...
Не торкаєшся зовсiм руками.

Час бiжить нiби хвилi в морi,
Снiг укотре змiнюють квiти.
Хоч вона була завжди поряд,
Та не склалось ще раз вiдкрити.

Та й для чого знову читати...
Товстий килим зiткали пилинки.
Тiльки звiдки ж тобi тепер знати,
Що з'явились новi в ній сторiнки?

Поглянь на небо! Як прекрасно!
Зірки, зірки і місяць ясний,
Зима і сніг, сніжинки ласка.
Чудова ніч! Зимова казка!

Там Ніч Красуня тихо ходить,
І колискову ніжну водить.
Танцює небо, місяць, зорі.
І люди сплять - не чують болі.

Ніхто не чує – всі поснули.
А сніг іде, зима танцює.
Співає, радує, кружляє
і буревієм звеселяє.
Краса - зима, сніги і зорі.
Краса – всі сплять, не чують болі.

Заберіть мене, будь – ласка, в казку.
Там де сонце й літо цілий рік,
Там вдягну я на обличчя маску
Й буду посміхатися весь вік.

Я дружити буду із царівною,
На хмаринках буду спочивать.
І танок станцюю я повільний
Й усмішку для квітів дарувать.

Одягну розшиту щастям сукню,
Й крильця із ранкової роси.
Паличку чарівну віднайду я
Срібло заплету у дві коси.

Все навколо буде там чарівне.
Казка, казка – світ дитячих мрій.
Я боюсь дорослішати „сильно”
Й залишати серце без надій.

Бездушна володарко долі моєї і снів,
Мене до минулого ти прикувала навіки.
І спогади ніжно-туманні, солодко-рясні
Вриваються в дім мій, коли я стуляю повіки.

О панно безжалісна, слізно тебе я молю:
Навіщо мене ти жорстоко катуєш роками!
Його я люблю! Так, ще досі шалено люблю,
Хоч стежка в той сад вже давно поросла будяками.

Я устала тебя любить…
Может, силы еще и остались,
Не умею тебя забыть,
Хотя очень сильно стараюсь.

Я устала тревожно спать
И твой мир проклинать за это.
Да, наверное хватит ждать
Неизбежного силуэта.

Я давно вже колись жила,
І повітря самотнє пила...
До кохання так довго йшла,
Тільки так я його й не знайшла.
Я давно вже колись жила...

Диво давнє світило мені –
Зорі-зіроньки в долі пітьмі
Тріпотіли мов мрії мої
В самоті.., в самоті.., в самоті...
Диво давнє світило мені.

Я колись уже нитку пряла...
Аріадною може була?..
Все Тесея свого ждала…
А кохання?... , воно – мара…
Я ж все долю собі пряла...

Простелила йому до ніг
Свої мрії... А він не зміг,
Не повірив!.. І випав сніг,
І дзвенів, мов прокльони, сміх:
„Ти життя простелила до ніг?!!".

І розкидало нитки мої
По усенькій-усій землі,
І літають вони сумні...
Вже не літні - осінні дні:
„Літо бабине" - нитки мої...

Хто ж мене так давно прокляв?
Хто неспокій у душу поклав?
Ти мене осміяв... осміяв...
Скористався... і слухать не став...
Може ти мене, любий,прокляв?

Я давно вже колись жила...
Аріадною я була -
І сама себе прокляла...
З давніх-давен і дотепер
Я шукаю кохання своє...
Я шукаю у сні й наяву...
І не вірю уже,
що знайду...

Стікали краплі поту
По синьому обличчі
І думки у болоті,
І сльози ненаситні.
Тримай останню пташку –
Вона для тебе плаче
Ікони, щоб косились
Від заздрощів неначе.
Тримай останні фрази.
Амінь. Доволі стисло.
В труну з тобою ляже
Піджак... І як навмисно...
Земля збирає зорі...
І ще одну забрала...
Так просто на дорозі,
Ніщо не заважало.

Р.S. Любому родичу присвячується.

Хто ми є? Лиш ланка у потоці
І минулого й майбутнього життя?
Я – продовження батьків й початок сина?
Що ж тоді за межами буття?!!!

Біжимо кудись, до чогось прагнем,
А помилишся – й не буде вороття?
Що ж лишається тому, хто помилився:
Шанс загартуватися чи каяття?

Адже є якась мета – НАЙВИЩА, СВІТЛА...,
Кожному є свій дороговказ:
Не збивати з напрямку сусіда,
Не волати з відчаю щораз...

Сивий світ з дитячими очима
Нас мов карти любить тасувать:
”Дурень” тобі впаде чи козирна -
Не дано нам цього відгадать.

Він мереживом розкладе свої карти
Й знов, шуткуючи, приховує „знання”:
Хто ж ми є? Лиш ланка у потоці
І минулого ...,й майбутнього життя...!

У кожного в душі своя є прірва
Куди найтяжчі спогади кидають...
Та іноді там пропадає віра,
І лиш недоля й туга визрівають.

У кожного на серці власна рана,
І шелест болю сміх щасливий крає...
А мертва мрія і надія рвана –
То в чорній ямі кришталі сіяють...

У кожного є сивина завчасна,
І очі, що зволожені росою,
І тяжко в скруті, коли віра гасне,
Все ж залишатися самим собою...

Як холодно в країні Нелюбові...
Хто ж насміятись так над нами смів?
На перепутті мрій розбились наші долі,
Залишивши на згадку лиш уривки снів...


Щось загубили ми у цім шаленім світі,
Щось втратили... і полум`я згаса...
І ти один... І я самотня...
Поле
Знівечених надій вкрива жалем роса...


Знайди мене...Як холодно і сумно...
Ти десь далеко... в іншому житті...
Ми наше щастя втратили бездумно,
Душа болить... і нікуди вже йти..


Зігрій мене...Вже осінь на порозі
Пожовкле листя інеєм вкрива...
Зігрій мене...-
Втомилась я в дорозі,
І вітер часу серце розрива...


Як холодно в країні Нелюбові...
Вночі я чую тихий голос твій...
Я хочу відвернуть від твого серця болі,
І знову повернуть тебе в країну Наших Мрій...