Может быть, никогда
не засну я счастливой уже,
может быть, никогда
не найду теплоты в душе…
Может быть, никогда
не проснусь после сладкого сна,
может быть, никогда
чашу страсти не выпью до дна…
Может быть, никогда
не сумею уже полюбить,
может быть, никогда
не смогу не любить и жить…
Может быть, никогда
обрести не смогу покой,
может быть, никогда
не стану уже иной…
Может быть, никогда
не увижу родные глаза,
может быть, никогда
не смогу о любви сказать…
Может быть, никогда
не коснусь сладких губ рукой,
может быть, никогда
не расстанусь уже с тоской…
Может быть, никогда
не тронется твердый лед,
может быть, никогда
Он уже ее не нейдет…

По склонах гір, по хвилях неба
Тече вона - вода зі стелі.
Тече по вулицях по місту,
Тече по парку і по лісу,
Тече у морі, у квітках,
Тече в руках і у ногах,
Тече в безмозких головах.
Тече в повітрі як вологість -
Стікає потом по спині,
Стікає нам до водогону -
Стіка в стакан тобі й мені.
Тече до кожної квартири,
Тече, заповнюючи діри.
Тече в акваріум до рибок.
Тече до вас в "сістєму скідок".
Тече із серця у серця
Цілющая, жива вода.

Упавши з неба,
Забившись сильно,
Ще не оговтавшись
Здіймаєш очі -
Навколо темно,
Ця темінь сліпить.
Ти знову впала -
Ще більший злочин.
Ножем у серце
Одне лиш слово...
Ножем у сеце -
Ти звикла до болю

Ти мариш світом, якого немає.
Ти маєш мрії - які - не знаєш.
Ти є людина, яка не існує.
Ти маєш серце, яке всі катують.

Ти м'яка, хоч хочеш бути твердою.
Ти одна, хоч не можеш бути самою.
твій сві - невідомість.
Твій світ - неможливість...

Не бійся любити,не бійся вразитись
Любов - це мистецтво,це радість і біль
Висока,як небо
Широка,як море
Це двері відкриті для нас обоїх

Чому ж ти боїшся мистецтва Любові
двобою священного і боротьби
Будь воїном в ній,це найтяжча із воєн
війна з почуттями своїми й її

Мужчино,не бійся,люби свою жінку
В наш час це є рідкість - красива любов
Ми рідко літаєм,ми все заземляєм
Ми чуєм лиш шелест від ризи її

Не бійся давати
Не можна лиш брати
Любити потрібно красиво,тоді
Ти будеш Людина
Ти будеш Мужчина
І будем щасливі
і Ти,і Я,і Ми...

У кожного є своя глибина,
І своє небо,і своя вода,
І тиша,що запалює свічки
Маленькі свічечки лавандові,
Тобі...

Я би вирвався з свого тiла,
полетiв би до тебе крiзь хмари,
нахилився i склав би крила,
й цiлував твої очi карi...

Або краще, я б струмом пронiсся
по дротах телефонних до тебе,
щоб торкнутися твого тiла
i полинути разом в небо...

Ти покинула,
ти залишила...
Загубила мене
у всесвiтi
наших думок,
бажань i пристрастей,
що без тебе вiн
розлiтається
у безмежжя чужих
свiтiв...
Я лечу, мов у прiрву,
спалахом
думки - блискавки,
що прорiзує
навпiл всесвiт наш
сумом й тугою -
ти назавжди пiшла...
й не повернешся...

Нехай живе у серці в тебе
Біла частина синього неба,
Хай сонце цілує твої руки
і очі твої не бачать розлуки
Пальці нехай торкаються світла
Зубами білими їж повітря,
Не забувай,що тобі треба
І живи собі,лиш не на небі
(Присвячено кращому другу)

Бесполезно.
Быть может, скажешь даже почему?
Теряются в догадках у прохожих взгляды.
Все безнадежно.
Вот иду, куда-то без причини и сознанья
И, кажется, на пропасти краю
Останется нелепое признание.
Все безутешно.
Я просто закурю, остатки неизведанной тревоги,
И, не имея ничего в виду,
Я потеряю у тебя свой облик.

Я не верю,
Ты сказка –
Очень страшная;
Ласка,
Слишком страсная,
Маска,
Не срываясь
Во век.
Снова красная
Краска –
Расспишысь кровью,
Мастер!
Ты с козырною картой...
Не играеш теперь.

Вірш напишу про чаплю та їжачка.
Знову куплю коробку фарб акварельних
і зачудуюсь, як небо у став стіка.
Потім поллю квітник і зварю варення.

Цвях увіб’ю, до рамки виріжу скло —
свіжий пейзаж повішу в кінці кімнати.
Знаєш, від нього дивне іде тепло,
в сутінках добре дивитись — і засинати...

Поки ж до ночі є час, зі старої скрині
з-поміж спідниць нафталінних, рюшей, торочок
витягну дещо — повітряне та нестримне:
сукню пошию собі у білий горошок.

Так ось і житиму: зранку холодний душ,
стиглі суниці, шпаки, кропива з молочаєм...
Ввечері — з сотень книжок, наче з сотень душ,
виберу рідну. Посидимо вдвох за чаєм...

Телефонуй тоді. Знаєш, я буду рада
хоч би й до ранку слухати голос тихий,
роздуми довгі про Рим, про життя та зраду,
про невгамовність мрій та підступність лиха...

Поки ж в маршрутці щодня я трясусь до міста,
ниє спина, монітор виїдає очі —
ти не питай, бо не знаю, як відповісти,
чим ти для мене є, і чого взагалі я хочу...

Искусство гениев людских
В великих истинах простых
Без мысли той недостижимо
А вместе с ней несокрушимо
Ту мысль зовем мы все мечтой
Как рыцарь храбрый, удалой
Она надежду в нас вселяет
Уныние и тьму сгоняет
И вдохновляет на дорогу
Которой ми приходим к Богу.

Пелюстки солодко відкривають шлях
Для непримиренного мандрівника,
Що вибухами зірок прокладає дорогу,
Змітає рештки сорому,
Розгортає квіткові принади:
Припадає до нектарового потоку,
Розгладжує і зіжмакує найтемніші
Проміжки солодкої щілини.
І вершить свою справу олімпом,
Котрий перероджується у звуки
Щойно розпуклого пуп’янка.

Округлений жіночими формами,
Пурпурно-рожевий, він приємно
Пробігає фруктовим пагоном,
Заковтуючи налиті життям плоди,
Розкошує на принадах достиглої
Плоті, котра вибухає найтривкішим
Задоволеним струменем літа.

Утоплена лежить серед дороги

У білому лляному сарафані.

І очі, мов, живі блищать в тумані,

Вона уже годину як не з нами...

Сльоза однак ніяк не висихає,

А губи ще життям налиті,

Вона цей світ проте вже покидає,

Душа її не тут, хоч тіло ще зігріте...

Утоплена - як лялька непотрібна,

І страх, і біль всю душу ту проймають,

Ту що немов до терезів подібна,

І тут її нема, і там ще не приймають...

Утоплена вона не в озері, не в річці,

Така вона не перша, не остання...

Віддалась вічнім сну і чорній нічці,

Утоплена в болючому коханні.

Ніхто не зна, що слід на сарафані -

Кривавих сліз потоки безнадійні,

Ця смерть - мов крапля в океані,

Кохання чарів наслідок злодійний...

Необычайной простотой
Ромашка взор мгновенно манит
И вдохновляет, и дурманит
И не сыскать такой иной…

И лепестки её хрупки,
Хрустальною росой покрыты,
Волшебной белизной обвиты,
К невинной нежности близки…

В ней всё: и роскошь жемчугов,
И драгоценность бриллиантов,
Ни капли гордости, обмана
И страсть не знает берегов…

Господом благословенна,
Подобно солнцу озаряет светом,
Одарена загадочным секретом,
Ромашка истинно бесценна…

* * *
В тигрячій шкурі безглузда самотність,
Душу накриє холодним теплом.
Зоряне срібло стікає по ночі,
Зоряне срібло за моїм вікно.

Золото осені знов накриває
Біль ностальгії за серцем твоїм.
Золото сонця навіть не знає,
Що таке бронза на серці моїм.

Ти не один в цьому світі чужому,
Моє серденько – це світ не чужий.
Ти назавжди залишаєшся в ньому,
Наша любов – це повітряний змій.

В тигрячій шкурі безглузда самотність.
Душу накриє холодним теплом.
Зоряне срібло стікає по ночі
Зоряне срібло за моїм вікном.

* * *
Дощ на вікнах стікає… самотністю,
Я не хочу печальних очей.
Вітер стогне і плаче скорботою,
Крізь безжальний рукопис ночей.

Вітер мчить крізь етап ностальгії,
І стривожено світить зоря.
А я хочу повірити в мрії,
Щоб здійснилася мрія моя.

Загубився розгублений подих
У повітрі розсіяних слів.
Від емоцій реальних і нових
Хтось безмежно сховатись хотів.

моя маленька феє, мереживні крильця,
моя маленька феє, срібні оченята,
моя маленька феє, не полишай

рабу твоїх казок,
рабу твоїх польотів.

подай мені руку свою прозору
і ми полетимо
в країну гірську,

де потоки сині починаються,
де гори цілуються,
де чабани отари випасають,
дівчата в коси зорі уплітають,
де янголята зачіпають свої хмарки
за верхівки смерек,
сідають на тонкі гілочки,
спускають маленькі ніжки
і грають на небесних сопілках.

моя маленька феє, мереживні крильця,
моя маленька феє, срібні оченята,
моя маленька феє, не полишай...

Сестро моя невільна,
Сестро моя нелюба,
Доля у нас не спільна,
Спільна у нас погуба.

А я любила його, бо він – по Твоїй подобі,
І так би й вбила його за це і за все на світі,
І все життя проходила би у жалобі,
Та стільки злоби до нього в моїй утробі,
Що я б ніколи не стала про це жаліти.

А тільки – чуєш? Чуєш? Я стала вільна,
З його байдужості вільна і з Твого гніву.
І ти жону йому сотворив, жону невіддільно,
А я сестру сотворю собі – чуєш? - з жони повільно,
Сестру собі – із ребра – а сестру правдиву.

Пізно, Адаме, слова оці,
Пізно мене корити.
Ти не пізнав ненависті -
Де ж тобі полюбити?

А муж мій красень – на нього б лише глядіти!
Яким вогнем обпікають його долоні!
І хай я демонів – з ним – у своєму лоні,
У того, з Євою, думаєш – кращі діти?

Розриваються груди вiд болю
i в очах темнiє у мене.
Серце гупає, рветься на волю,
вiд напруги налилися вени.

Душа просить її вiдпустити,
бо вона уже марить небом.
Але хочу i мушу я жити,
так багато ще встигнути треба!

Мушу дiтям себе віддати,
прислужитись Вiтчизнi маю,
i тобi я мрiю сказати,
що люблю тебе, нiжно кохаю...

Да - негодяй,
Да - сволочь,
Да - мерзавец...
А вы не суйте больше туда палец!

Вогонь не перетвориться на лід,
І я не знаю: треба, чи не треба
Лежати і вмирати на землі,
Коли таке над головою НЕБО!
Коли не знаєш - бігти чи зостатись,
Коли не знаєш - мовчки, чи кричати,
Коли не вмієш зупинити відчай,
Так боляче смерть дихає в обличчя.
Але я зможу розгорнути крила,
І в небо, під яким незрозумілі
Людські стосунки і людські прощання,
Людська байдужість і людське кохання.

Я в своих мыслях –
Они мой бог,
Мой рай при жизни,
И ад залог.
Мои мгновения,
Как крик мечты,
Их дуновение
Сквозит сквозь сны.

Рок – недотрога,
Причем судьба?
Ушла дорога,
Осталась я.
Ушли мгновения,
Теряя дни.
Мои решения –
Мои шаги.

Какая разница, что чувства проиграли,
И небо кружится игрушкой за огнями,
Задумчивое солнце заикнется,
Бросая в сердце нож, кто засмеется.

Какая разница, что мы все потеряли;
С груди стекают кровью океаны,
В гробу опять любовь перевернется,
Когда в ответ влюбленный улыбнется.

Об’єктивна реальність не може бути правдою,
Вона тікає при зустрічі з фактами
Хай навіть ця хвиля буде ударною,
Так більше зводиться життя із жартами.

Загальна псевдо розумність немає кореня,
Тому і живиться постійно здогадками
І час залишається лише для спотворення,
Для того щоб знову все зшити латками.

Люблю солодкий смак кохання,
тремтіння тіл і чисті відчуття,
таке легке, незаймане бажання,
люблю закохане життя.
Любов мені дарує крила,
відкриє простір і мету.
Я вільний птах і ці вітрила,
мені не подарують висоту,
те справжнє, всеосяжне відчуття любові,
яке я маю в серці завжди тут,
де кожен світ у кожнім слові
завжди у серці моєму живуть.
Відмовитись від світу де кохаю,
тебе забути, повернути все,
не зможу я, кохання – це єдине те що маю,
це відчуття ціную над усе.
Любов, яку я відчуваю,
пробач, більш досконаліша ніж ти,
безмежна, хоч як тебе кохаю.
Ромео закоханий у світ. За це прости.
Пробач мені мою недосконалість.
Пробач, що я не так кохаю.
Пробач мені мою цікавість,
Я твою досконалість пробачаю.

Стрімкий і свіжий вітер, крапельки дощу,
шум листя, грім і сяйво неба -
це все що мені треба.
Я кожному усе прощу.

Ocтанній твій листок
не лякає нехай - я і так тебе боюсь.
Затриманий віршик впав -
закопай автомат - ми і так не за війну

Кожен день і кожну ніч
ми тікайм і лякаєм
знов і знов свою любов

Останні твої слова...
затримай листок - не долетів шоб до землі.
Холодна суха сльоза
Оближи собі губи - і так не доженеш
Той кожен день і кожну ніч,
де ми тікаєм і лякаєм знов і знов свою любов

Нє, ше не досить
безсонних ночей.
Довгих розмов із Юльою

По дротах мокрих
тоді пробігли слова.
по щоках червоних
якраз котилась сльоза

Казала про хлопчика,
О, яким він був!
прекрасним білявчиком -
мрія. А, як всі, забув..


Нафантазувала собі,
ніби то він ідеал.
Яка наївна Юля...
ти треба йому тільки для забав

Хлопчик білявий. він такий, як всі -
стурбований на твому тілі без трусів

Нічо, не сумуй.
ти не є дурненька -
після дощу завжди вийде весека

- 1 -

Зевса дочка, Афродіто безсмертна,
Золотої омани наводячи плетиво,
Зглянься, володарко: дух мій слабкий,
І без того він хворий.
Тільки приходь, як бувало раніше,
На допомогу, пісню мою величальну
Почувши, що її я тобі посилала
У сяйво Олімпу.
Кинув батьківську домівку,
Ти колісницю
Запрягала швидкими птахами,
Огинаючи чорную Землю.
Мчала ти
Крізь світ серединний,
Щоб зійти до страждання мого,
Посміхнувшись осяйно:
«Хто насмілився, люба Сафо,
Помутити твій розум,
Ніжний дух розладнати
Та примусити члени тремтіти?
Чим Пейто тобі в справі кохання
Зарадити зможе?»
А й насправді: Сафо
Хто спричинив страждання?
Якщо зустрічі він уникає, то скоро
По п’ятах буде бігти за мною він,
Гнаний жагою кохання.
Був скупцем — обдарує кохану з лихвою,
Був байдужим – займеться жагою,
Бо зі мною, Богине Кохання,
Будешь ти у союзі...

- 2 -

Немов би рівний міг би сидіти з богами
Той, що, цитру солодкоголосу слуха
Й не дивиться на тебе майже,
Зайнятий якимись там думками…
Язик мій бозна що плете: в п’яниць
Не може бути гірше. Під шкірою тонкою
Швидке збігає полум’я. И слух мій
замкнено для звуків.
Так весело сміється, так недбало
Поправляє пасмо. У мене ж — серце
Тріпотить у горлі. Зустрінуся з твоїми я очима —
Зір мій меркне...
А по щоках — струмочки поту.
Але тремтіння не здолати.
До сьогодення сміливішою була я
Смертних багатьох.
А зараз я — блідніша
За оливу лунну…
І нетерпіння спалює…
Хай тебе теж
Любов’ю покарають боги…

- 3 -

На повний Місяць
І зірки гудуть, як бджоли.
Але вони до вуликів своїх
Вертають згодом.
Лише самотній Місяць
Висріблює околиці
Блідим пилком...

- 4 -

Збуривши небеса, тріпоче вітер
Сонних яблунь крони. До ночі чутний
Довгих крапель шурхіт.
З тремтячого від прохолоди листя
Дрімотливість стікає...

- 5 -

О, прийди, Кіприда! Та плавним рухом
У золотії кіліки нектарів суміш,
На пірах настояних, розливаючи,
будь віночерпієм!

- 6 -

А тобі на жертовнику залишу
Білосніжної кізочки дим летючий...

- 7 -

Холодніше за тіні
Високий дух мій
Від простертих крил...

- 1 -

Дерево вступило у долоні мої,
Деревні соки піднялися по жилах моїх,
Дерево проросло в мою грудь —
Та вниз,
Гілки ростуть із мене, подібно рукам.
Дерево - це ти,
Мох - це ти,
Ти - фіалки та вітер над ними.
Дитя в небесах високо - це ти,
И все це – немов би
Глупота цілого світу…

- 2 -

Цей човник з дерева шато,
Й краї його оздоблені магнолією.
У музик – флейти,
Всипані дорогоцінностями,
Й сопілки із золота.
Цей човник - заповнено до країв,
Й багаті вином тисячі келихів.
Ми веземо с собою дівчат, що співають.
Ми пливемо за течією.
Нам не вистачає для повного щастя
Тільки флагштоку
З жовтим лелекою…
За білими чайками
Летить армада наша
І пісня Кутсу
Плине разом із сонцем та луною.
Розбиті на тераси землі палацу Кинг Со,
Тільки безплідні поки що пагорби його.
Але ж опускаю пензлика на цей човник я,
Примушуючи вібрувати п’ять вершин,
І насолода в цих словах,
Насолода блакитних островів.
Й покине все це слава
Тільки якщо води ріки Хан
Потечуть назад, на північ…

- 3 -

…І в смутку я в Імператорських садах
В очікуванні дозволу писати…
І дивлюся я на ставок дракона:
Кольору плакучої верби вода,
Декілька зблисків неба в ньому,
Чую ізнов п’ять сплесків на ньому
Від голосів солов’їв
Безцільно співаючих…
Західний вітер приносить зелений колір
На острова трави на Є Шу.
Пурпурні будинки та малинові
Сповнені весняної м’якости.
У південній частині ставу
Кінчики верб напів-блакитні,
І блакитніші, ніж
Клубок їх гілок нижче над ством.
Навпроти нібито із палацової парчі
Лози винограду у сотні метрів завдовжки
Звисають вдовж
Вкритих різбленням перил
І високо над вербами
Чудові птахи співають один одному
І слухають, плачучи –
«Кван, Куан...» -
Заради Вранішнього вітерця…
А вітер сам себе в’яже у вузол
Блакитнуватих хмаринок та мандрів.
Над тисячами воріт,
Над тисячами дверей –
Звуки весняної пісні…
Імператор зараз в Ко.
П’ять хмаринок пливуть у височині,
Яскраво-білі у пурпуровим небі.
Солдати імператора виступають
Із золотого палацу,
Їх лати блищать.
У всипаній дорогоцінним камінням кареті
Виїздить імператор
Обдивитися свої квіти.
Він прямує в Хори
Поглянути на лелек,
Що хлопочуть крилами
На вітру…
Він повертається повз скелі Сі,
Щоб почути нові мелодії
Солов’їв,
Що змішуються із
Звуками флейт…

- 4 -

Я б занурив себе у дивне:
Зручності грудою нависають наді мною
Та душать!
Я згораю, розчиняюся у кип’ятку
Без нового:
Без нових облич та міст.
О, геть звідси!
От усе, чого я хочу -
Ввібрати інше.
И тебе,
Любов моя, жаданіша над усе!
Чи мені ненависні усі стіни, вулиці
Й каміння,
Тумани й топила, уся мгла
І усі шляхи машин?
Й для тебе
Хотів би я струменити над собою
Водою.
У такий дализні звідси
Трава и низькі поля, пагорби
И сонце.
О, вже вистачить сонця!
Геть! Один, не тут,
Серед чужих людей!

I

Мороз надвечір. Дух м’ясний
У змерзлому провулку лине.
Шість годин.
Недопалок старої днини…

Мрійливо протяг із дощем
Здіймають вихор
У тебе під ногами
З газет, що звикли
Злітатися з пустих зупинок…

І мідне світло
Пролили у зливу вікон склянки,
Із клячею у такт кабріолет
Протанцював вигадливий канкан,
І ліхтаревий спалахнув фонтан…

II

Дзвінок мою свідомість збурив,
Дохнув світанок перегаром,
Сусіди, скупчившись у пари,
По темних вулицях понуро
Йдуть до кав’ярень навздогад.
Звичайний маскарад.

У цю примарну рань
Нестерпна думка: сновигають руки,
Що відкривають сотні штор навкруги
В грошових номерах.

III

Ти плед відкинула на підлогу,
І, лежачи на спині, дрімала;
У хворобливій ночі підстерігала
Стада вискалених тіней,
Що скупчувалися по кутках,
Що саме душу і складали…

Коли ж цей світ прийшов до тями,
Й крізь жалюзі промінчик вкрався,
Й пташиний лемент увірвався
В твою свідомість; місто сну
З зусиллям визнало себе на дотик.
Рій бігудів змахнувши з подушок,
Ти ноги скинула з дивану
І занурилася в оману
Звичайної роботи…

IV

Душа ширяла в небесах,
Над каменем міських площин,
Булижник башмаки терзав
В чотири, в п’ять і в шість годин;
А перехожих пальці й очі
Брехню газет перебирали:
У звалищах сміття шукали
Істини. А вулиці міські
Висотували фарш людський.

Я марив жінкою, і в час оцей
Чіпким видінням оповитий:
Бездонних лагідних очей
Занурений у смуток погляд світлий.

Кумедно? Смійся та годуй
Прохожих з рук;
Так обертаються світи, немов
По пустирю в танку кружляє
Свята любов.

Прошёл январь - и больше нет тюрьмы.
Нет больше коридоров, стен и камер.
Прошёл январь - и вдруг остались мы
Наедине со странными стихами.

И мы глядим, как вместе с январём
В неведомые дали ты уходишь.
И, жизнью заключённые, поём:
"Один из наших братьев на свободе!"

Вот ты уже ступил через порог,
Вот за собой закрыл тихонько двери...
Толкаясь, мы спешим смотреть в глазок,
Срашась невозвратимости потери.

Глядеть на снег - невмоготу глазам.
Вот-вот непрошенные слёзы брызнут.
А ты, лицом поворотившись к нам,
Глотками пьёшь ещё причастность к жизни.

И как во сне, за чередою лет,
Бредёшь задумчиво без финиша и старта
В ту дальнюю страну, где больше нет
Ни января, ни февраля, ни марта...

(1996)

- 1 -

Знов живемо на березi заливу.
I хмари пропливають понад нами.
I сьогоденний гуркотить Везувiй.
Й пилюка осiдає по провулках.
Й шибки тоненькi звично деренчать.
Й нас, при нагодi, поховає попiл...

Так я хотiв би
В той останнiй час
Приїхати до тебе на трамваї,
В дiм увiйти...

Якщо ж через безодню лiт
Приїде хтось розкопувати мiсто,
То я хотiв би,
Щоб мене знайшли
Затиснутим в твоїх палких обiймах,
Засипаного попілом новим...

- 2 -

О, як ти спорожнiв!
В жовтневiй пiвiмлi
Прозорiсть так примарно садом лине,
Де листя тягнеться до Матiнки-Землi
Безмежним тягарем гiркого тлiну.

До чого ж ти нiмий!
А фатум твiй невже ж
В моєму фатумi передбачає виклик?
I гул плодiв, що їх не вбережеш,
Як стугiн дзвонiв,
Чи тобi не звиклий?

Величний саде!
Дай моїм словам
Дерев кружляння,
Iстини кружлiння,
Де б я, подiбний вигнутим гiлкам,
Передчув в би сутiнь сподiвання!

О, як дiйти майбутньої весни
Деревам та душi моїй журливiй…
Бо вже нема плодiв твоїх рясних
Й лише спустошенiсть твоя правдива...

Нi, треба їхати.
I хай мене везуть
На край землi вагони довжелезнi.
Мiй шлях земний
Й твоя небесна путь -
Вони тепер
Тотожно-величезнi...

Бувай, мiй саде!
Пам'ять вiдлiта...
Плекай серпанок у своїх лабетах.
Величний Саде -
Гублячий лiта
В гiрку iдiлiю поєта...

- 3 -

Вже сiчень вмер з мурами в'язниць
I я почув тужливi спiви в'язнiв,
Що линуть у цеглянiм сонмi камер:
"Один з братiв гуляє вже на волi..."

Ще чуєш ти журливi спiви в'язнiв
Й наглядачiв мовчазних тупотiння,
Ще сам спiваєш тоскно та безмовно:
"Бувай, мiй брате..."

Зверни обличча до вiкна,
Ковтками пий iще повiтря тепле...
Я ж плентаюсь замислено iзнов
Iз допиту на допит
Коридором,
У той далекий край,
Де бiльш нема
Нi сiчня вже,
Нi березня,
Нi червня...

На дорозi у мене стiна,
Я крiзь неї не можу пройти.
З перепон та камiння вона,
А за нею у маревi - ти...

Я так хочу торкнутись тебе
I вiдчути гарячі вуста,
Але надто камiння важке
Й з перепон там гора вироста…

Вибиваю камiння з стiни,
Розриваю сiтки перепон,
Ще залишилось трохи… а ти
Розчинилась, мов в променях сон…

Вiдчай сили нової додав,
Я зумiв проламати стiну.
Образ твiй вдалинi десь зникав,
Залишилась дорога... я йду…

Пальці знають лінії обличчя,
Тіло прагне знов твоїх долоней..
Решта все – на потім, на узбіччя.
Сльози щастя – дивно – теж солоні.
Та, що знала все про почуття
Без жалю ламає ритм звичний,
Щоб вивчати знов нову алхімію:
Рук твоїх, в яких моє життя,
Вуст моїх, що п’ють вогонь правічний...

Народе, мій невідомий брате,
Не парся! Не довго ше чекати,
Всьо зроблено за тебе
Давно

Ти хочеш шось мені сказати?
Про мене? Нє? Про себе?
Шо було є і буде?

Знаю.
Заколять, порубають, як пацє на празник!
І будуть тішитись гижками.

Бидло!
Як правильно поляки (а не ляхи)
Назвали, коли на то була причина..


Весело... Ти радієш... А шо лишається
робити в божевільні?..

17 січня 2007

прийде та хвилина коли я перестану дихати___***___
тобою
і міхи легень наповняться порожнечою
вдихаючи нічого я почну ставати злою
і замість крові по венах тектимуть речення
останніх фраз покинутих і впертих
незрозумілих декілька рядків
прийде хвилина коли з мрій роздертих
не проростуть слова... "А ти б хотів....?"

Якими потворами люди стали -
забули, де добре, а шо є погане.
Забризкали фарбами очі дівчатка -
в притоні танцюють за шоколадку.

Забери, мене з цього "раю",
забери, забери мене з цього "раю"...

В червоних колготках з дзиґарами кралі
в червоних колготках, у сітку, гуляють...

Забери, мене з цього "раю",
забери, забери мене з цього "раю"...


осінь 2004 і весна 2007

* * *
Душа - то рiчка.
Пам'ять - береги.
А спогад - пoнад рiчкою оселя.
Пливеш i бачиш:
Селища, снiги,
Мiста, веснянi хащi та пустелi.

А у твою хатину я завжди
Могла, як до домiвки,
Повернутись:
Ввiйти, зiгрiтись,
Випити води,
До тебе пiдiйти
Та пригорнутись...

А зараз -
Чом на ганку я стою?
Чом дверi замкненi
I не ввiйти?
Невже ж i пам'ять
Сивую мою
Покинув ти?

***
А свiт зненацька збожеволiв
I я також разом iз ним.
Земля здригнулася вiд болю,
Вiдчувши доторки вiйни.

Земля вжахнулася, бо дiти,
Що завше гралися з вогнем,
Зумiли врештi запалити
Щось невимовне, щось страшне...

А свiт зненацька збожеволiв
I ми разом iз свiтом теж.
Затьмарилися нашi долi
У попелi близнючок-веж.

Передчуттям душа затерпла
I серце вражене болить:
Яка ж ти лагiдна i тепла -
Життя передостання мить...

* * *
Степ вистелює пiд ноги
Рiзнобарвнi килими.
Рiдний степ!
Але ж вiд чого
Квилить серце:
"Звiдки ми?"
Квилить серце:
"Де коріння
Роду, племенi, життя?"
Квилить серце:
"Чи ж ми виннi,
Що немає вороття..."

* * *
Хай моє тiло порається звично
Серед марноти зайвого життя:
Немов у вирiй, мрiя мене кличе,
Народжуючи дивне вiдчуття.

Менi здається, ген, за небокраєм,
Є незбагненнi сонячнi свiти.
Мене одвiку доля там чекає,
Та, за якою довго треба йти...

О, зваба зваб - шляху тремтливе лезо,
О, прикрощi - буденностi полон.
О, днi мої - тужливо довжелезнi,
О, рятiвне занурення у сон...

„Овва!”, - зухвало я казала
І брови іронічно зводила.
Чи те зі мною було, що писала?
Хіба колись під себе я підводила?
Облиш-но. Просто вигадки. Сюжети.
У когось зранку кава. Хтось газети
гортає, зупиняючись на темах,
які хоч трохи розганяють кров.
А я усі свої думки й прикмети
Вбирала у слова, щоб чути знов.
Щоб перейшло, минуло, відгоріло...
Щоб на папір – і більше не боліло.
....................................
Чому ж для цього не знаходжу слів?
Сама в собі як в клітці дикий звір.

Я вже вічність блукаю пустелею.
І волію одного – напитися.
Під ногами пісочок все стелиться,
І очам неприємно дивитися
На безмежні бархани попереду
(жодних натяків на оазу).
Дивно – наслідків від „прогулянки”
Я чомусь не збагнула відразу.

...А, може, й сил
я не знайшла. Не знаю...
Уже й потроху забуваю,
а іноді себе втішаю, -
що не важливо це - сплило.
І навіть вірить починаю
у те, що, може, й не було
нічого.
Ось так...
Невпевненість лякає.
А, особливо, в завтрашньому дні
(цікаво, дно чи день я на увазі маю?)
Бо не складаються й пісні,
коли в душі порожньо й темно.
А, може, він правий - даремно
я близько так усе сприймаю
(так я ж далекого не маю...)

То як тобі здається зараз,
мої вірші, мої думки,
чи ще прозорі, чи дзвінкі,
чи ще нагадують струмки?..

Безнадія,
випалена гарячим сонцем...
Настільки гарячим, що перетворює її на лаву,
яка стікає зі свідомості розплавленими потоками,
і дозволяє на короткий час забути про себе.
Нічого, крім сонця.
Яскрава застигла мить.

Піднімуся думками вгору
І стечу потім вниз річкою...
Не люблю я чомусь море –
Краще стану стрункою смерічкою.
Буду чути я плин часу,
Пропускатиму крізь світло,
Під дощем своє гілля купатиму,
Заграватиму трохи з вітром...
І тоді, коли все забуду,
Все, що було колись на часі,
І тим більш, що було невчасним;
Якщо ти ще чекати будеш -
Повернуся до тебе щастям
(як до сонця, очі примружив).

О, як майстерно я розставила пастки!
З яким натхненням зілля відміряю!
Так були зайняті оцим думки,
Що я сама до пастки потрапляю...

Писати смуру – дуже вдячна справа, -
Вона єдина має сенс,
Коли потрібно вирізьбить оправу
Для почуттів, що стануть швидко тінню...
Хто зрозуміє щось в безглуздому сплетінні
Моїх думок і острахів моїх?
Не ти. На жаль, не ти. Всихають
Мрії і слова – їх поглинає час,
Не повертаючи, не даючи нових...
А дні і місяці повз мене пропливають –
Ти вже не в змозі зупинити їх.