Стали клубками стежі,
Сплетені із розлук.
Хмарами обережно
Втиснувся тлустий грім,

Не залишивши й сліду блискавиці.
І дивний хор, що чується у нім

Стуком своїм віконним,
Кроками з-за плечей
Витравить із полону
Снів раннім дзвоном дня -

Вставай, щою загубити, хто вернувся
І не лукавив тим, коли прийняв

Сокиру світу з миром.

Без віри в себе – втратиш все,
І не шукай тут чаклунів,
Добробут людям не несе
Медовий присмак пишних слів.

Чи обіцянок щедрий блиск,
Які забудуть через мить,
Але в неправді теж є зиск –
Вона за правду краще вчить.

Вже цвіте бузок білим ніжним цвітом,
Ластівки літають над зеленим житом,
В небі пропливає чарівна хмаринка,
Нас у мандри кличе та веде стежинка.

І біжить за обрій, за поля зелені
Там дуби могутні та сріблясті клени,
Там високі сосни вітер зупиняють,
Мов Атланти небо у руках тримають.

Джерело там чисте та прозоре небо,
Що скажіть для щасття ще людині треба?
Від турбот життєвих серце відпочине,
А душа, мов пташка, у блакить полине.

Боже мій, Боже, як ти витерпів,
Коли мене мучили,
До трактора припинали,
Терзали,
Виривали з корінням,
Проклинали чужими словами,
Устами п’яними
Накликали біду
На мамину хату,
На чисте подвір’я?!
За велінням парторга,
З благословення учителя,
Який вів уроки рідної мови,
Хрест піддавали тортурам,
Ад наступав на Загвіздя,* –
Перевертались в утробах
Недоношені діти,
Спивалась незбудно
Химерна майбутність,
Топились у Бистриці
Хлопці невинні,
Вмирали хрущі на деревах,
В’янули вишні без запаху глею,
Згорали хати,
Спалахнула і Церква,
Щоб люд схаменувся
І вивільнив з серця
Вогонь наш мовчальний,
Що тут спричинив до свавілля,
Щоб хрест мій,
Молитву,
Святиню живу і опору духовну
Ламати, топтати,
Щоб шлях до небес засмутити…
Боже мій, Боже,
Прости і помилуй,
Відкрий сліпі очі
Дурним бузувірам,
Що нині ще ходять,
Що досі ще бродять
Повз Церкву,
Воскреслу в новітню годину.
Прости і помилуй
Вкраїну велику,
Бо впала на неї
Отруйлива хмара,
Яка заплодилась в Загвізді.
Прости та помилуй
І грішника-ката,
Що хрест понівечив,
Що землю скалічив,
Що в душу нам плюнув,
Що в серце заліз нам,
Що дух Твій незгасний
Хотів погасити, –
Його Ти помилуй,
Дітей і дружину.
Довічную пам’ять
Воздай, наш Блаженний,
Тій жінці, що діток
Своїх всиротила…
Помилуй нас, Боже.
Ім’ям твоїм вічним
Клянусь дорожити!
___________________
* Загвіздя – село, що поблизу міста Івано-Франківська

Від Бистриці аж до тайги глухої
Порозсипались молоді літа,
А ті, що потяг дотягнув до Чуни,
Були заперті у барак холодний.
Студене ліжко на сирій землі
Дівочі стегна люттю обдавало
І відбирало все тепло домашнє,
Що з України серце привезло.
Лиш слово рідне, мовлене тужливо
У гурті щирім, що на висланні, —
Лиш слово те відваги додавало
Не тамувало спрагу до життя,
Хоч відзивалось скорбним голосінням
В Загвізді милім, що було в журбі.
Єднало душу з хатою за лугом
Щось незбагненне, що в думках цвіло,
Яке несила побороть нікому...
Ще неціловані уста, пошерхлі од гарячки,
Ронили ймення, благовісне й чисте,
З яким наш край не згасне у віках.

Я намагаюсь вигадати осінь,
якої не було на мапах й в книжках...
Вона прийде вночі. Промінням босим
торкнеться сну на півдні мого ліжка.
Вона, як сукня, куплена на свято
і досі ще не вдівана у люди.
Вона, як місто глиняне. Як хата,
що їй вросли купальські трави в груди.
А ти питаєш, чом мої гостини
завдовжки в серпень – на твоєму старті.
Ну як нам прокидатись в місті з глини,
якого не знайти на жодній карті?

Кожного разу, коли відкриваєш, що ти
в парку, в метро, в літаку – ну завжди в позачассі,
світ, як чужий корабель, піднімає борти
вище тебе, вище істин – наскільки це вдасться.
Кожного разу вертаєш додому навскіс:
вулиці пахнуть юрбою і кавою гірко,
крила здіймає в молитві розчахнутий міст,
березень – кволий, як сонний гомункул з пробірки...
В місті, де в небо не хмари пливуть – кораблі,
в світі, де вишні борти – тільки брук - при основі,
дай мені, часе, живої води і землі,
ключ від своїх таємниць і два зерня любові.

Що сталось з нашими чуттями?
Де лине наша любов?
Де скажи?
Тебе люблю, обожнюю, кохаю...
Не чуєш ти як серце моє б`ється.
Шукаю посмішку твою,
Ці очі, носик, ніжний ротик...
Люблю тебе, лише тебе...
Ти чуєш милий!!!
Де є ти ?

Забулось серце, все пропало.
В моїй душі лиш ти один, лиш ти...
Ти чуєш!!!
Чуму ти в серце моє вліз, як злодій?
Чому забрав мою ти душу?
Як жити я тепер не знаю,
Чуєш я страждаю!!!
Плачу...
Боже милий, чого так серденько болить,
Болить і плаче, знову плаче, знову...

Люблю тебе, люблю ти чуєш!
Забудь, забудь, що говорила.
Це кінець!
Ти знову приходиш до мене на світання,
Коли я сплю!
Сон - це лиш сон, тебе не має.
Це все сон!!!
Ти - ти лиш думка, думка волі.
Забудь, прошу забудь , що було!
Це все омана, сон, примара!
Цього не було...все пропало!
Сталось...
Омана, омана погубила нас, ти чуєш
Це - омана!

Затьмарився розум, і думка пропала...
Що це зі мною?
Примара, я лише примара - без розуму і любові!
Я примара....
Страждаю, чуєш я страждаю...
Плачу, знову плачу, знову...

Чому нам важко жити?
Чому так важко нам любити?
Чому фантазії нас не хвилюють?
Чому серця уже не мріють?
Чому ж фільми на екрані
на казку більш не схожі?
Чому ж в життєвому тумані
нас не цікавлять звичні нам прохожі?
Чому пташина висота
для серця нашого уже не та?
Чому ми ігноруємо красу?
Чому забули про очей росу?
Чому сьогодні ми не плачемо
від щастя? Невже краси не бачимо?
Невже черстві наші серця
забули про прості слівця,
слова ласкаві, ніжні, звучанням жалюгідні,
звучанням вбогі, але такі потрібні?
„Люблю”, ця скромна обіцянка,
не зрівняється із „кохання лихоманка”,
але, яке глибоке значення
у слів „люблю” призначення.

Життя просте безмежно,
але його прожити треба обережно,
щоб жодний вчинок, жодне міркування,
не понівечило чиєсь кохання.

Кохання важко шлях пройти,
бо важко справжнє нам знайти.

Фантазія нас не торкається,
бо серце більш не непокоїться,
бо нас нічого більше не дивує,
ніщо міфічне не хвилює.

Серця не мріють,
бо не вміють.

В житті казок не має,
бо більш ніхто не знає,
бо більш ніхто не покладається
на підлий світ. Ніхто, нічого не міняється.

Людей ніхто не помічає,
бо що таке „людина” ніхто не знає.

Нас не хвилює вишина,
бо нам земля брудна
всі очі забруднила,
запетлювала крила.

Краси не бачимо, не маємо,
бо поспішаємо.

А очі більш не плачуть,
бо зачерствіли, бо не бачать.
Жорстокий світ навчив як жити,
вбивати вміємо, не вміємо любити.

Це не життя змінило нас –
це час,
це люди, ми провинились,
ми не живем – ми зупинились
ми просто загубились.

Ні... я не жив.
То певно Вам здалося,
Що бачив хтось
Як полем я блукав.
То шепіт був,
То вітер,
То колосся...
То тінь Землі
Торкнулась сірих хмар.

Чекають безсонні вії
Очищення від сльози,
А небо уже
Темніє
У передчутті грози.
Ще хвиля –
Сліпучий спалах
Цю темінь
Ножем зітне.
І, може,
В безмовних скалах
Той спалах
Знайде мене...

Збирайся, жінко. Перейди поріг.
Не озирайся – Бог сказав людині.
Твій Бог правий. Це місто - сущий гріх.
А ти і твої діти – ви ж невинні.

***
То й що, що крики? То луна біди.
(Не озирайся.) В них нема душі.
Чиїсь сини. В колисці б задушив!
На ціле місто - щоб і десяти!..
(Не озирайся. Йди.)

Отак їм треба! (Не спиняй ходи.)
То Божа воля. Слухай і корися.
А крики, крики, крики…! (Не дивися.)
Ти маєш Бога – Господу годи.
(Не озирайся. Йди.)

О Боже, Боже, Боже! Відведи!
Ось муж мій, Лот. Іду в його сліди.
(Не озирайся.) Крики. (Грішні, грішні!)
А крики, крики!... Як мені піти?
Я розділяю. Відпусти, Всевишній.

Люблю тебе
Любов`ю ніжною до болю.

Люблю тебе,
Як зірка любить небо.

Люблю тебе
Люблю і все тут
Більш нічого...

Люблю тебе...
Страждаю...
Не бачу...
Сумую...
Не забуваю...

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ,
Хоч і не бачу.
Тому й люблю завжди!

Сьогодні найщасливіший у моєму житті момент.
Сьогодні день мого народження.
День, коли я з’явилася на світ.
„Цей світ такий чарівний”, - подумала я.
Й почавши свій творчий шлях
Я йду у перед.
Йду вперед за волю.
Волю бажану, мрійливу,
Світлу і чудову.
В цей визначний день я хочу
Присягтись любити батька й матір, брата і бабцю.
Але найсильніше матір я свою любити буду й брата,
І вгадайте ще кого... свою кицю.

Я тебе кохаю,
Я тебе люблю.
Кожну ніч шукаю
Очі твої я.
Чом ти так далеко?
Я тебе не бачу.
Чом ти так даремно
Не чуєш мене.
Я тобі співаю, кожну мить я жду
Кожен раз я чую.
„Я тебе люблю”.

Два атоми з’єдналися в один,
Два голуби зробили собі хатку,
Два серця злилися в одне,
А дві душі гуляли в парку разом
Так же і ми знайшли себе

Люд простий, чого ти спиш?
Чом не встанеш ти з землі
І не підеш за Вкраїну
Битись і шукати волі.
Двадцять одне століття ми в неволі
Хоч не залежні,
Але все ж без долі.
Завжди так було й є.
Але що буде ніхто не зна,
Бо, може, злочин той буде,
Який у державі зветься „заколот”
„Заколот за волю”

Любов – це почуття блаженства.
Вона зникає так само миттєво як і з’являється.
Чому ж ми кохаємо,
Так ніжно і ласкаво, ніби увісні?
Ніби у грудях так сильно щось стискає,
Щось неймовірне, щось дивовижне
І неповторно красиве і бажане.
Любов – це вся краса душі і тіла.
Любов – це мить насолоди.
Це мить, яку називають коханням.

Я сумую і страждаю
Я тебе не забуваю
Кожну мить тебе люблю
І нікому не скажу.
Що тебе я покохала
Покохала до нестями
Я не тямлю що роблю
Бо тебе „I love you!”

Закриваючи очі, я бачу тебе,
Твої очі наче палаючі вогники.
Вони дивляться на мене
І я розумію:
„Що занадто сильно тебе люблю”.

Дівчина, як квіточка –
Росте, цвіте, засихає.
А для кого?
Для себе чи людства?
Чи для Бога нашого?

Росте, цвіте, засихає
І волі не знає.
Все шукає і шукає,
Того принца свого.

А той принц далеко звідси
Другу забавляє.
Забавляє та не знає,
Хто в світі чекає.
Чи полюбить, чи забуде,
Чи в бою поляже?
Тож кохайте, та всі пам’ятайте,
Що любов перед очима може промайнути!!!

Что сделать, чтоб тебя забыть?
Что сделать, чтоб забыть любовь,
Которая сердце мое сжигает из нутри?
Хочу забыть то, что было и есть на самом деле.
Хочу еще забыть себя, но не могу все это сделать.
Потому что я не могу убыть любовь.
Которая убивает меня вечно.

У горі всі стоять,
Мов ті німі.
Пішли на цвинтар і забули.
Замовкли в тишині нічній.
Замокли вони не даремно,
Бо суд страшний іде,
Де наші браття молодії
Прийшли й забули, хто і звідки.
Забули все і матір й батька.
Забули, де живуть вони.
Забули „хто?” убив їх і за „що?”
Забули, бо Господь сказав:
„Пробач усе і прощенний будеш”

Ти знаєш, що я тобі скажу?
У сні, в якому були ми,
Світило сонце ясно, і небо було чистим,
Наче у ставі вода.
У нічку темненьку світять зореньки ясні.
Одна із зірочок ти, яка веде мене
До світлого майбуття.
В майбутньому дуже далекому,
Будем ми завжди разом.
Разом ми були, є і будемо завжди.

Сині хмари заступили небо.
Зайшло за обрій сонце „золоте”,
А над горою великий птах літа
Шукає він свою сім`ю,
Яку він загубив в тумані моря голубого.
Глухий туман вкрив море синє,
Разом із ним орлиха з орленям.
О Боже мій, чому караєш ти їх і за що?
Пройшло багато років з того часу!
Орел зістарівся зовсім,
А бідна Орлиха з орленям блукає в сизому тумані.
Дороги не знайшовши вмерла,
А оленятко до сих пір шукає батька свого.

Україно, ненько моя, чом ти стала із руїн?
„Щоб народ мій вольний, новий не зламався у біді”
Як сказав нам наш Шевченко:
„Любити Вкраїну, і гори, і луки,
І трави її золоті”.
Щоб жила, і жила довго мати наша,
Не забула, як то бути під чужим копитом.
Під копитом чужим, царським.
І зараз панують.
А ми люд простий, не панський.
Тому не вмієм панувати,
Як пани панують.

Зайшло за обрій сонце золоте.
У кімнаті світло згасло,
Але я ще все не сплю
І про тебе думаю:
Як ти спиш, і сниться сон,
Де мене уже не має,
Але я завжди з тобою
І у снах
і на яву.

Я тебе так сильно люблю,
Що у серці моїм палає
Незламна краплина життя,
Яку називають коханням.
Моя душа спішить
Почути ці ніжні слова,
Які так подобаються мені.
Слова, які зігрівають мою душу.
Слова, що говорять люди,
Коли вони закохані.
Слова, які я хочу тобі сказати:
„Я Люблю Тебе, Моє Сонечко”.

Вечірнє небо. Жовті ліхтарі.
Слова були гіркіші за вино.
Ми знов окремо. Знову - не одні.
Я знову плачу. Врешті - все одно.

- Привіт!
Мовчання... В погляді - слова...
Мов рукавичку швигонув до ніг...
Прошу - хай не залишиться Вона
Одна.
Заплакана.
В брудний лютневий сніг.
Як я колись...

Не можу мовчати,
боюсь кричати,
і не наважуюсь розказати,
як часто ти
приходиш в сни,
і як з тобою
я забуваю,
що крил не маю,
і що не знаю,
як то буває,
коли кидаєшся зі скали…

Та любов не живе у серці,
Там для неї місця нема.
Там живе шматочок верлібру
І співоча струна скрипаля.

Я не вмію любити легко,
Я не вмію лиш просто так.
Та любов не живе у серці,
Може тулиться десь у нирках.

Я не можу відкрити серця,
Бо то буде останній крах:
Нерозділеної любові
Не здолаю сумний тягар.

Поржавіли засуви серця,
Самій зрушити, — аж ніяк.
Я не можу відкрити дверці,
Все чекаю від тебе знак.

Куди ви пнетеся, куди
Ілюзії сини й доньки?!!
Яке з призначень не шукали,
І звідки сенс не діставали…
Ви щастя й радості зазнали,
Лиш мороку не смакували.
Та чи той морок по зубам
М’якеньким тільцям і лобам?!

Одного разу, тихо-тихо
Покличе вас Цікавість Дика.
І просто так, заради втіхи
Заманить діточок у степ.
А вам маленьким, небувалим
Захочеться переступить пороги,
Поцілувати вітер в щічку,
Топтати по стерні дороги…
Та та стерня поколе серце!
А вітер вистудить запал…

Матуся ж ваша добра жінка,
І не залишить вас вмирати
Посеред поля і без хати.
Відмиє, вибілить сорочки,
Зітре помітні чорні ріжки
І намалює вам усмішки,
І не без щирої зловтішки,
Закутає маленькі ніжки
У серпанкове полотно.

ключі заржавілі відкривають чебрецеві ворота
і випускають на волю
Звіра Темряви
спочатку поволі ступатиме Він болотяною підлогою
хутчіш лапи переставлятиме
з сосновими почорнілими шпичечками налиплими
виваляться раптом з Його горла
змії звивливі жінки блудливі
ножі об груди людські затуплені
звуки похоті зі звуками плачу перемішані

підсліпуватий Звір п’яно дивитиметься
єдиним мутно-жовтим очиськом
на низ і рахуватиме
ще живих і вже мертвих комашат
що безнадійно сіпаються в Його чорних долонях
і посміхатиметься
Богу

Я віддамся дощу, він мене огорне своїм тілом,
Цілуватиме довго, повільно і трохи невміло,
Кожна крапля відчує мене, і без жодних табу
Дощ зі мною сьогодні такий, яким ти не був,
І ніколи не станеш...Веселкою над небосхилом
Вигну спину, відпущу на волю усі кольори,
Проковтнувши небесну жагу, я народжую силу
І, як блискавка, гасну і падаю догори...

Назвіть ви мені пору року
Яка з них найкраща для Вас
Чи всі читачі одностайні
Чи дружно підтримають нас

Мабуть, назвете весну Ви
Вона є прекрасна для всіх
Багато на неї чекають
Бо вносить всім радість і сміх

Довго тиша зимова стояла у полі
Дрімала під снігом озимина
Під сонцем зима відступала поволі
Все ближче і ближче підходить Весна

Сонце до нас вже приходить не в гості
Воно як господар все бачить кругом
Дбайливо посвітить, погріє де схоче
Дарує природі тепло і любов

Коли оживає природа від сну
Все більш зеленіє травичка
Пташки пожвавішали вже у саду
В кущах заспівала синичка

Дерева все вище підносять шапки
До сонця звертаються боком
Вони розправляють зігнуті гілки
Бруньки наливаються соком

В саду відчуваються зміни життя
Дерева все більш оживають
Не можна забрати в природі буття
Не можна спинити її процвітання

Усе як у фільмі:
Пригоди, знайомство, любов і кохання –
Не вічні спільники життя моєго,
Але зі мною сталося дивне щось...

Усе як в романі про друзів коханих:
Спочатку друзями були,
Пізніше парою ходили,
А скоро тут же й одружились.

Усе ніби в казці:
Красиво, ніжно і тендітно...
Усе... усе... я закохалась.

Не відчуваю бігу часу.
Не чую стукоту годинника.
Не знаю більше, що таке зневага й біль.
Все тому, що я кохаю ніжно,
Кожну мить я радію, що я люблю.
Люблю так гарно і природно,
Що а ж самі дивно бачити себе такою радісною!!!

Ти так хотів. Ти знав мене любити.
Так треба: гілка падає у сон,
На вечорах настояна молитва
І на вітрилах писаний закон.

Іди собі, мій Петре, по воді,
Зрубали клен, а дубові не видно.
Зрубали гілку, а ти сам рости.
Іди собі мій Петре по воді.

Я за тобою бо самій не видно.
Ти відійдеш. Відійдуть всі сильніші .
Позаду слабші і хиткі мости. Ти так хотів,
Хіба тебе я вище? Я проминаю. Я іду в сніги.

За кроком ніч сплітає чорні коси.
Ідуть старці, маленькі їх світи.
Я гляну вниз, там два орли самотні
Мій крадуть сон і плачуть по мені.

Я не живу. Я тільки йду, щоб гаснуть,
Така собі історія проста.
Ти так хотів. Ти так творив. Ти бачив.
Ішов за мною і палив мости.

Ти знаєш - сонце не померло,
Не впав на трáви білий сніг,
Тебе із пам*яті щось стерло:
Твій голос, дотик, погляд, сміх.

Ти ніби і не існувала -
Примара, привид, не жива;
Неначе поряд пропливала,
Не залишаючи тепла.

Несправжня ти, якась химера,
Немов була, а ніби й ні;
Незвідана, таємна terra,
Що бачилась лише вві сні.

Твої листи без адресату
І фото всі твої чужі -
Лише засмічують кімнату.
...Тепер палають у вогні.

Про тебе вже не пам*ятаю,
У дзеркалі - пробач, не ти
Ім*я геть інше промовляю,
А ти лети собі... Лети.

Без тебе легко, вільно жити.
Тепло знов селиться в душі...
От тільки треба ще убити
Тобі написані вірші.

у млина
три крила
з очерету
а четверте
обдерте
з піску
лиш на мить
захрипить
на багнеті
хтось на тім
на чужім
берегу
я піду
попід снігом
із вати
я піду
над водою
як дим
млин продовжує
крила
гойдати
чорна кров
на лиці
наче грим
а на березі
тому
чужому
домовини
колотять
як слід
і крилами
гойдає
невтомно
млин з піску
й очеретяних
віт
я біжу
вздовж ріки
я і тиша
заспиртований
погляд
несу
і не бачу
як вітер
колише
і мене
і зелену
траву
і русалки
руді
й безсоромні
захлинаються
сміхом
рудим
над водою
хвости
невгамовні
наче крила
розвіюють
дим
й очеретяні
віти
мов грати
крізь які
я свій погляд
несу
млин продовжує
крила
гойдати
я біжу
я біжу
я біжу.

Прогуркотів трамвай, я йду додому.
Хоча й невпевнений – чи справді я іду?
Наче усі навкруг живуть вже по-новому,
А я один – старим життям живу;

А я один – не дихаю, як треба,
Незграбно гойдаючи зябра на боках;
Й мені одному наче звичне небо
Здається перевернутим. Мій страх

Можливо й безпідставний. Так буває,
Ви скажете, що мертве серце б’є,
І, що на мертвому обличчі всмішка грає,
І що саме обличчя мов желе.

І що саме життя мов згусток болю,
Простого, трохи вільного, як ніж
Близ горла: він-бо знає мою долю
Уже давно. Хоч краще це, аніж

Як завжди бути впевненим, що люди –
Усі без винятку – ідуть як крізь мене.
Хай краще лезо розітне унавпіл груди –
Не можу більше відчувати це!

Не можу. Все спеклося. Все обридло.
Втомився очі підіймати од землі.
Втомився перетравлювати їдло
Десятків лиць у натовпі. Мені

Нестерпно жалить серце (хоч і мертво)
Коли тебе стрічаю близ помийних ям.
Що так на мене вилупилось, стерво?
Чи може краще називать тебе – життям??!.

*
і стався вибух. Хвилями жорстоко
прокочується в стислій голові.
І хочу вирвати од болю ліве око, -
Нащо воно тепер здалось мені?..

Нащо тепер усе, коли мені все рівно
Стискає душу шкіряний ремень!

Але вспливає щось – до сліз, до сміху рідне,
Кладе успокій на чоло поблідле,
Я засинаю. Завтра – новий день.

Я хочу посміхнутися тобі,
І тая посмішка мов цвіль вкриває губи
мої,
і трохи нудить
од звістки, що тримаєш у руці.

Ти простягаєш лист, а скрізь безодня,
Й мені начхати на усе, що є
Сьогодні.
А нутро і рве й пече.
Хапають пальці лист: чужі, холодні.

Ти повертаєшся, ідеш, мов і не було,
Мов вибачаєшся мовчазно, ти ідеш
Зсутуло,
Й комусь ще несеш
Болючу звістку, лист, а може – кулю...

Зупинись, постій серед вертепу,
Потім знову рвучко побіжи,
Наче ти один лиш серед степу
І густа трава – мов ті ножі.

Ось ти впав, безсилий: твої ноги
Всі порізані, тече багряна кров,
А в очах і смуток і тривога,
Й ненависть! Вставай, мій друже, знов!

Знов біжи! Ти – не один із стада!
Ти достоєн бути більше ніж вівця!
Тож лягай скоріше на ковадло –
Хай із тебе викують меча!

Бо у цьому світі треба бути
Щонайменше: гострим і швидким.
Треба вміти пити мов отруту
Світ, і залишатися живим.

Тож не сподівайся вже на диво.
Краще будь готовим до війни.
Весь усесвіт перетворюється в лігво
Звіра, що у твоїй голові.

Він гарчить, вибльовує зневіру
І розмахує зазубреним мечем.
В цьому світі треба бути звірем,
Щоб не бути за життя – мерцем!

Поезія
це наче магія
буває добра
світла
біла
а буває чорна
Поет нагадує мені дивака
у конусоподібній шапчині
кольору його поезії
який повсякчас нацуплює
завеликі окуляри на носа
а вони
неслухняно з’їжджають
і не дають змоги
нормально вчитатися
у стару
запорошену пилом
книгу з рецептами приготування
тих чи інших віршів
У кожному рецепті
перший рядок однаковий
Спочатку було Слово
а от яке
це вже на смак поета
далі додати
оберемок емоцій
пригоршню ерудиції
образності рівно стільки
щоб вірш
не був перенасиченим
і на кінчику ножа
сарказму
Усе це поставити
на вогонь власної критики
але до кипіння
не доводити
усе зайве випарується
згодом
І якщо ваша поезія
перемагає буденну реальність
вітаю вас
ви справжній Чарівник
і я знімаю перед вами
свою конусоподібну шапчину
кольору
моєї поезії

Вже вечір.
Збираю квіти.
До моря тобі несу...
На дальньому пірсі –
Вітер.
На дальньому пірсі –
Сум...

цикл "жіночі портрети"

Ти п’єш вино в Батумі,
На берегах із пальмами
Вичитуєш в очах портових шльондр
Бажання нестримної ночі і ласки.

Ти розправляєш крила-вітрила
Чайки – корабля,
Через камбуз мотають хвилі
Незримі мотузки води.

Ти в боротьбі лютуєш
За дерев’яну любов,
Щоб не розлетілась шматована,
Не прикрасила палуба дно.

Чи я не є шльондрою,
Що увінчує твій вічний порт?
Чи надарма моя фотографія
Просолонено проходжує світ?

Пробачити? Зуміть? Збагнути,
Ким є для мене ти в житті?
Чи голос розуму почути? Чимдуж летіти в самоті
Туди, де стримують образи, нівечать біль, катують лють?
Так в’їдливо і ледь відразно у хвору душу вина ллють?
Щоб не згоріть у відчутті…
А може вчасно схаменутись?
Бо все, що трапилось з тобою
Колись було… Десь… З кимсь… Чомусь…
Пірнути в себе з головою? Роздарувати всім любов? –
Свою-чужу, німу-співучу, сліпу, скалічену немов
Навік запродану комусь…
Тільки б в собі не захлинутись…

У сонці – Ти,
У зорях – Ти,
Та не втекти
Від самоти.
У серці рана,
Ми вже не пара,
Не змогли щастя вберегти.

Піду від тебе і до тебе,
Дійду до НАС через світи,
Мені слів лагідних не треба,
Дай лиш вогонь твій віднайти!

Дощ з неба – я,
Сіль в морі – я,
Така чужа
Моя журба.
У серці рана,
Ні, ми не пара,
Ледь тліє вже любов твоя.

Піду від тебе і до тебе,
Дійду до НАС через світи,
Мені слів лагідних не треба,
Дай лиш вогонь твій віднайти!

Твій погляд – МИ,
Мій подих – МИ,
Дві різні долі,
Два світи.
Ти спалахнеш, я – занімію,
Ти геть підеш, я – не зумію…

Хто розриває кайдани, що стримують серця політ?
Хто розвіває образи, що тліють в душі з року в рік?
Хто зазирне тобі в очі, коли з них проллється біда?
Хто буде молитись щоночі за тебе, за нас?…
Ні, не та…

Збирай мене по всіх усюдах,
Огорни ніжністю, добром,
Віддай мене на радість людям,
Та не дивись услід зі злом…

Фантазії дивні
наївні
сумлінні
Мені, як намисто, вдягаєш на груди
Соломкою стелиш пастельні етюди
І сієш крізь сито блискучі слова.

А завтра, як сон, я усе це забуду
Поїду в метро із тяжким дипломатом
Піду монотонно, як всі, працювати,
Поклавши в кишеню вчорашні дива.

Ти будеш невтомно на мене чекати
Гірлянди з фантазій розвісиш на стелі –
І стане святковою наша оселя,
В якій буде мрія
І казка нова.
29.05.07