Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

25/ХІ 1896

Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам вороття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!

[1890]

Сто сімдесят на годину
Життєвої швидкості
Дихаєш так,
Ніби кожна хвилина – остання
Бажаєш сліпого кохання
За межами звичності
За межами правил
Дихаєш до завмирання
Квіти – запізно,
Бо це не твоє зізнання...

Помовчали трохи для вічності

.................................

Небо стікає кольором крізь повіки
Характерний для тебе рух,
А для мене – ліки
Врівноважені до взаємності –
Бути разом...
Від одної шальки до іншої – перелазом...

Ти залишив кільця від кави
Переповнені димом хмари
Кілька срібних ниток у волоссі
І ночей безпритульно-босих
Кілька сліз під дощем пролитих
Таємниць, дотепер не відкритих
І багато-багато часу,
Щоб забути любов-образу...

А ти казкова, а ти прекрасна,
Неначе пісня в затінку гаїв.
Твої слова неначе казка,
Із щебетання, тьохку солов’їв.

Як бачу – плачу, а чи сміюся,
Усе змішалось, вже й не розбереш.
Та як не бачу, сто крат томлюся –
Сильніше туги світом не знайдеш.

А ти казкова... І колискова,
Що ллється тихо, шепотом роси,
Зметнеться в небо. Зоряна підкова
Позичить щастя, тільки попроси.

По лівому боці - косу точить камінь,
По правому - ллється вода.
Виважую слово - по линві ступаю -
Хода.

Розбилися кроки на літерні гами,
І ті затремтіли в устах.
А ниточка тягнеться - край утікає
І страх.

Що шляху вже пройдено - сказано мало,
До коми дійшов - замовчав.
Пройшов інтонацію, наче штовхали -
Встояв.

Вже чути, як серце на п`ятах повстало,
По колу пішла голова.
Рядком із вірша, наче листя опале -
Слова.

18 Травня 2007

– До зустрічі в ефірі, – ти сказала...
Я відповів:
- Па-па!
Поцілував...
Червоне сонце в небі догорало,
Але у серці -
Я його сховав...

Уже ніколи
Сонечко не згасне.
Хоч ти пішла,
Але живеш
В мені,
Розбуджуючи
світле і прекрасне,
Котре тобі сплітаю у пісні...

І що слова…. Беззубі фрази
Тобою кинуті собаці
Вже не зігріється нічого
Ніхто на зустріч не заплаче
Не побіжить і не пригорне
Діряве трумно … хробачливе
А я ж могла для тебе хлопче…
Не бійсь мене… Сьогодні злива
Схилився хрест. Ростуть ромашки
На лавці пиво з зубах – чіпси
А я ж могла для тебе щастям…
Закуталася в тухле листя
Сльоза безйменна з потойбіччя
Впаде на хрест… вже не на долю
А я б могла до тебе бігти…
Крізь ніч, крізь вітер… над весною
А що слова? Що? Покаяння?
Тобі не шкода і не прикро
Душа розбуджена світанням
Тихенько плакала над містом

Ти сказав, що я - не ідеальна жінка
З не тими фізичними, інтелектуальними та іншими даними
Що я не танцюю танго, не граційна наче пір’їнка
Що мені ніколи не поставлять постаменту… навіть з каменю
Якого ж біса ти кладеш мене у свою нашпарену постелю
Накручуєш моє відьомське, посічене і попатлане волосся
На стрілки годинника, на люстру, на стелю
Це ритуал втрати ночі, чи сперми…. Мо’ досить?
Я ж бо - істинна не ідеальна жінка
Мені личить цигарка в зубах і стакан горілки
А не фотогенічні знімки
На колготках пустились стрілки…

Божевільня -
притулок для Наполеонів, Людовиків і Генріхів,
Маргарит, Альфонсин і Касандр,
притулок для стомлених душ,
яким набридло
розумно відповідати
на дурні запитання
і думати так,
як думають інші,
і навіть у дзеркалі
бачити риси того я,
яким бачать їх інші.
Божевільні
рідко бувають у відчаї,
вони не жалкують
за розбитою пляшкою вина,
їх не цікавлять економічні кризи,
не зачіпають чужі проблеми.
Божевільним
все одно навіть як їх звати,
головне, щоб у місячні ночі
медсестра дозволяла літати.
Божевільні,
усі люди, мабуть, божевільні,
просто вони не знають
усіх симптомів
втрачання здорового глузду.

Гірка кава на губах
зновути в моїх думках
разом з згубним нікотином
проникаєш всередину

Чашка з фарфору в руках
знову ти в моїх очах
наче сизий, гіркий дим
ти не хочеш буть самим

Сонце світить в небесах
знову ти неначе птах
вверх і вниз назустріч світлу
ти летиш як вільний вітер

Тріщинка у почуттях
знову я лише твоя
п*ю самотня свою каву
я назавжди постраждала

Дідові і братику

Побіля старої грушки пробилося
Ламким пагоном,
Квітливим початком,
Загнуздане в тінь смерті
Гагітливе співуче життя.
Що спершу росли удвох
Не довгий проміжок,
Займали відрізок землі
Та сонця,
То цієї весни
Жовтоплесих плодів
Матір понурила гілля
Чорним пруттям,
А грушеве серце
Проросло свіжим
Листям і цвітом
У синові чи то доні.

Життя – не скінченне.

Ти бачиш? Я стою у тебе за порогом,
Шепочу за вікном дрібним сліпим дощем,
Принишкла у кутку під брамою за рогом
І тінню пелюсток спадаю на плече.

Ти бачиш уві сні розмиту синю постать,
І блиск моїх очей у погляді чужім
Лишає по собі гіркий тривалий посмак,
Як кава й шоколад, як лайка навздогін.

Я зупиняюсь тут – завмерла у чеканні,
На відстані думок, у колі протиріч,
Застигла у тобі, мов у янтарнім камені.
...Лиш очі підійми і поглядом поклич.

18.05.07.

Сон кульбаби кульбабово
в’ється жовто
Довкола кучерявої голівки,
Потривожений пасмом дощу
І розбуджений косою блискавкою,
Ховається під зелений листок,
Допоки кульбаба кульбабово
приймає душ
На людський манер.

Руко-пагін відгортає
пелюстя-волосся
з людського обличчя,
що по-квітковому
відлічує час,
бо життя для них довге,
бо їм ніхто не сказав,
що вони не вічно животіють.

Квіти – по-людськи,
А люди – по-квітськи.

Якщо ми спалимо всі мости ,
То підемо берегами однієї ріки ,
З одного я , а з іншого ти ,
А між нами ріка і згорілі мости …

Ти зовсім поруч –ось твоя рука ,
Попереду дорога і все ширша ріка ,
Ми впенені в собі , я і ти .
А між нами сльози і димляться мости .

Я ще хочу побачити погляд твій ,
З під рідних, близьких і лагідних вій ,
Я ще хочу відчути ,як цілуєш ти ,
Та між нами вода і згорілі мости .

Я можу відчути ще твоє тепло ,
Ще можна вернутись де джерело ,
Доторкнутись легенько до твоєї руки ,
Ще можна зустрітись на початку ріки.

Та зустрілись з тобою ми посеред ріки ,
Де повінчали нас ангели рука до руки ,
І в дорогу назад нам нема вороття ,
Дорога назад довша за життя !

Романс співає вітер десь далеко,
Фальшиві струни та зірвав слова,
На серці стало чомусь сумно й легко,
Злетів би в небо та нема крила.

Залишиться лиш стукотом у скронях,
Шум поїзда ,який тебе повіз,
Перекидає вітер на долоні ,
Пусті сніжинки-забутий твій каприз.

Сніжинкою розтане на долоні,
Іскорка надії на любов,
Та серце- у твоїм полоні,
Стукоче все сильніше знов і знов...

Приспів:
Любов!Любов!Гаряче серце б'ється!
Любов!Любов!Хтось плаче,хтось сміється!
Любов!Любов-сніжинка на долоні!
Любов!Любов-в твоєму я полоні знов і знов!

Скільки можна себе тримати,
посинівши в зап`ястях рук?..
Не моя це Вина, мій Брате,
що невдалим був Долі Трюк.

Не роздати в просфорах Серця,
коли Серце у п`ятках б`є...
Не болить, коли Кривда в герці,
як Чуже Горе - не Своє.

Бо Чуже Горе гори згорне,
а Своє вкаже пальця згин...
Бо Своє Горе завжди Чорне,
а Чуже п`є у пляшці джин.

Повелося... за все платити,
я віддам Доброту відтак...
щоби мить у Тобі прожити,
щоби вмерти... не просто так.

17 Травня 2007

Я тобі заспіваю тихо
Щось сумне про печалі сині,
Про життя незбагненний вихор
І про те, що ми жити винні…
Я не буду мовчать лукаво,
Розіпну на мотиві слово,
А коли підоспіє кава –
Вип`ємо за Різдво Христове…
А тоді пересуди кляті
До сусідів відправим спати
І в прокуреній наскрізь хаті
Будем ранок новий стрічати…
…А на ранок усе зітреться
І залишиться тільки привид
На твоєму сліпому серці
Від пісень моїх хворобливих…

По запльованих тротуарах – лівою, правою.
Крізь густі краплини туману – шух, шах.
Душі, надушені фармофіалками,
Вуха, завішені стереобрамами
Дружно крокують в майбутнє.

По затоптаних дорогах історії – лівою, правою,
Крізь темні хащі ідеологій – шух, шах.
Люди з льоду, люди з криці,
Народи-купці і народи п`яниці
Дружно крокують в майбутнє.

По старенькому паласі, тримаючись за мамину руку –
Лівою, правою,
Крізь невідомість років, людей, марновчинків –
Шух, шах.
Моя донька в квітковому платтячку
Нехтуючи законами простору і часу
З майбутнього вертається до мене…

Від вітру долоні жовкнуть,
Стають неслухняними пальці.
І знову холодний жовтень
Зриває картон декорацій.
Стежки засипає листом,
Ганяє в саду дерева.
Свистить розбійницьким свистом
На вулиці день жовтневий.

«Ой свистом, свистом,
Мій кониченьку, свистом…
Та щоб не запала
Та доріженька листом…»

Печаль моя, сива мати,
Чого так здавило груди…
Я вийшов з твоєї хати
І в душу війнуло груднем.
І біло зробилось в полі
Та кінь мій все біжком-біжком….
А щоб він не брів поволі
Не западь доріженька сніжком…

«Ой біжком, біжком,
Мій кониченьку, біжком…
Та щоб не запала
Та доріженька сніжком…
Ой свистом, свистом….
Ой біжком, біжком…»

Вам знов ностальгії? Ну що ж…
Серед прілого лісу
Тіні охлялих думок сновигають у тиші…
Думати тісно… Сміятися, згадувать тісно…
Вітер колиску душі над проваллям колише…
Тихо й сонливо…

У світі віршована повінь.
П`яна мораль гріє губи у чашечці кави.
Двоє закоханих слухають вицвілу сповідь
Хворого місяця з ніжно-блідими руками.
Тихо й сонливо…

Бредуть мовчазні покоління
В пошуках істини, хліба й господньої кари..
Скривджений час зупинився зібрати каміння,
А замість дзвонів лиш дзенькіт порожньої тари.
Тихо й сонливо…

Шматує останні новини
Осатаніле від тиші й сонливості кодло.
Я тут сторонній. Я вішаю очі на спину.
Вечір. Розпуття. Слова...
І клубок біля горла…

Чи потрібні дурні кумири,
Філософські думки про світ,
Коли в серці сміється щиро
Тепла радість юнацьких літ?

Коли сльози – лише від щастя,
А від лиха думки біжать...
Може, й справді мені ще вдасться
Сонце потай поцілувать?

Може, й справді усе погане –
То лиш тінь від веселих хмар...
Крига посмішки не розтане,
І не згасне любові жар.

І ніколи, почуй, ніколи
Не забуду шалені дні,
Коли ніжно-тремтячі зорі
Посміхалися лиш мені!

Троянди плакали...
Рясним дощем пелюсток
Палахкотіли сльози золоті.
Їх серце зрадило.
У серці тихо й пусто -
Думки і почуття уже не ті.
Сльозини “дзень” та “дзень”
По кризі підвіконня –
То спогади тікали за вікно...
Мереживо пісень розкраяло долоню...
І кров тече з пелюсток – не вино.

Мій дід посивів на будові комунізму…
Він стільки цегли виклав на віку.
«Будова буде світла та залізна!», -
А виявилась з мокрого піску.
Мій дід утомлено киває на причини,
Мовляв, не ті часи, не ті вожді…
Він залишає після себе сина
І світлий слід на Вічності воді…

Мій батько постарів в десяту п`ятирічку
Залатуючи стіни від дощів,
Коли країна трамбувала гичку,
До брам майбутнього шукаючи ключі…
Мій батько зло вигадує причини,
Мовляв, сьогодні знову, як тоді…
Він залишає після себе сина
І світлий слід на Вічності воді…

Я виріс в час мерзотників й пророків,
Блювала від трибунних слів душа…
Мене навчали крокувати боком
І шматувати кожного вірша…
Можливо, є на те свої причини
Та мед життя тече по бороді…
Мені зосталось залишити сина
І світлий слід на Вічності воді…

У дитячій кімнаті
За дорослими іграми
Нас застала совість.
Грюкотить суворо.

Але двері незламні,
На замок зачинені.
Загубити ключ
Ти мені дозволиш?

Травень. 1990.
«Я сижу у окна, вспоминаю юность.
Иногда улыбнусь, иногда отплюнусь.»
Й. Бродський

Ні, не помилилися історики –
Час усе змітає невблаганно
І тепер вже «Волги», а не «бобики»
Глушать під райкомівським парканом.
І на гаслі свіжодофарбованім
Горобці цвірінькають про травень,
І повітря у квітковій повені,
І з-під тину лізуть перші трави.
І всім серцем хочеться патетики!
Десь далеко залишились зими.
Символом районної естетики
В прапорах червоних магазини.
Моє місто врешті пробудилося,
Порішило – біди всі від ката
Та від дурнів на яких молилося,
Від п`яниці пролетаріату,
Від колгоспів, що ледь-ледь цугикають
Та від недозбираного жита,
Та від планів перекритих гичкою,
Тільки ж треба жити ще та й жити…
Досить! Годі! Грім оркестрів чується
«Хай живе великий і невтомний!»
І трибуна вже вітає вулицю,
І «ура» кричать стрункі колони.
Я – як всі. Я з містом відсвятковую.
Транспарант намулює долоні
Та я йду щасливий і розкований
У червоній, радісній колоні.
Йду, димлю глибокими затяжками,
Я – звичайний провінційний геній
У звичайнім провінційнім Жашкові
Йду димлю, псую собі легені.
…А роки пливуть блідими хмарами
Десь у бік нової диво-ери
Над продмагами і культтоварами,
Над війною втиснутою в сквери.
Над моїм містечком линуть птицею,
Гул землі за хмари не сягає…
А на площі вічною правицею
Ленін сльози тихо витирає…

Чому - не знаю, а трапляється усюди:
що більше різного майна у тебе - менше
тоді таланту, мудрості, терпіння.
Ховати від самого сeбе статки? -
здається вирішенням хибним, неприйнятним…
І кожен крок поглиблює безвихідь,
яку сприймаєш за нову нестачу - статків...


2007

* * *
Кажуть, мертві сорому не ймуть.
Тільки ми так хочемо ще жити!
Дарував Господь нам хресний путь –
Доспівати б треба, долюбити.

Запрограмували на добро
Мудрі предки всю людську родину.
Не пасує їй рабів тавро –
Всі ми кровні діти України.

Час вже уладнати цей бедлам,
Визначитись з лідером толковим.
Поспішімо, люди, в Божий храм,
Поки кінь надій не збив підкови.

Forlorn, my Love, no comfort near,
Far, far from thee, I wander here;
Far, far from thee, the fate severe,
At which I most repine, Love.

Chorus-O wert thou, Love, but near me!
But near, near, near me,
How kindly thou wouldst cheer me,
And mingle sighs with mine, Love.

Around me scowls a wintry sky,
Blasting each bud of hope and joy;
And shelter, shade, nor home have I;
Save in these arms of thine, Love.
O wert thou, &c.

Cold, alter'd friendship's cruel part,
To poison Fortune's ruthless dart-
Let me not break thy faithful heart,
And say that fate is mine, Love.
O wert thou, &c.

But, dreary tho' the moments fleet,
O let me think we yet shall meet;
That only ray of solace sweet,
Can on thy Chloris shine, Love!
O wert thou, &c.

Попід тином осінь ходить
У брезентовім береті
Одинокі перехожі п’ють туману каламуть.
Пахне вітром і землею на моїй сільській планеті,
На моїй слизькій планеті,
Яка мчить крізь дощ і тьму.

Попід тином осінь ходить,
Нудить, загляда у шибку.
І білизною звисає тихих звуків тепла мідь
Мій сусід сьогодні знову
Дістає стареньку скрипку
І вишаркує на струнах щось із бахівських століть.

Попід тином осінь ходить,
Попід школою і клубом.
Своє вицвіле намисто розсипає у саду...
Я крихку сусідську скрипку слухаю безсилим слухом
Скоро їй обридне плакать -
Вляжеться і я піду.

Попід тином осінь ходить
У брезентовім береті.
Одинокі перехожі спльовують туманну муть,
А облуплені герої на гранітнім постаменті
Щось у цьому злому світі намагаються збагнуть...

Коктейль з кісток і кованих деталей
Важкими люстрами замішують вокзали
Де у кожному залі
Висить потенційний убивця,
А старий з бородою
Відтінку згорілого листя
Сидить віддалік пасажирами зайнятих лавок
На власному троні, що вміщується у пакет
Си
Лу
Ет
На пригаслому фоні
Без рамок ...

Тільки тобі вдається:
Ловити мій подих
І пропускати його поміж пальців
Вбирати губами їх екстатичне тремтіння
Змінювати тембр мого голосу
Єдиним доторком...

Іноді мені здається,
Що навіть тонучи
Можна до безпам’яті цілувати хвилі
Можна помирати зі сльозами любові
Наповнюючи солонуватим присмаком
Запріснілий від слів океан...

- Ну не обманюй, чуєш? Ні, не плачу...
(Коханий, помовчи мені услід!)
Ти мідяками слів насиплеш здачу
Жбурнеш, як рукавичку, той "Привіт!"...

Так, я уже іду. Звичайно, мушу.
І не дзвони, будь ласка, без потреби...
(...Дитина не малює очі тушшю,
Бо дуже часто плаче.
Не про тебе...)

Прокидаюсь від стогону літньої зливи..
На подвір`ї голосять порепані груші,
А за небом, в раю, хтось обтрушує сливи
І жбурляє на землю у теплі калюжі...
І стихає... І звук серед мокрої тиші,
Чи то краплі дощу, чи то кроки жіночі,
Ходить, наче мара... На розпатланій вишні
Сохне випрана хустка липневої ночі...

________ *******
іще один з них у черзі до сивої втрати
сьогодні він з пивом гуляючи по проспекту
відкрив в собі істину, але замало каратів
щоб стати окрасою для серця чи перстня



________ ***********
світло з яким ти прийшов було неосяжним
я на тебе дивилась, крізь тебе на сонце
ти ж нікому ні слова... ти ж нікому не скажеш
бо ти самий звичайний, на тебе як дивиться решта
я торкнуся до променя, щось більше напевно для інших
промовчу 100 віршів, побачу сюжетну прозу
ти насправді як решта, я вигадую світло
бо так романтичніше, щоб не згоріти від нього
мені скаже хтось... "не можна, ти іншого жінка"
хоч обітниці ще я нікому не дала
а це може втеча... ти - моя втеча від сірості
у промені неіснуючого порталу




_________ ************
вицвілими очима
прогноєними фразами
зрубаними деревами
перевернутими хрестами
неїснуючими країнами
відклеїними стразами
кислотними озерами
відсутніми мостами
загубленими просторами
скуйовдженими вітрами
субстанціями амеб
голосливостями рибин
.... що ти? я тільки осторонь
гламурними вітринами
щоденністю потреб
пісочністю хвилин
сиджу у чужій тарілці
чекаючи свого з*їдження
на святі життя
виконуючи роль їжі
а ти запханий у клітку
атомного опромінення
розкладаєшся на почуття
незрозумілі та ніжні
перегорілими дротиками
зламаними руками
закостенілими поглядами
доторкаєшся білої смерті
спогадів свого мотлоху
виходу - віконної рами
відбулостей з знаком карми
... до віддзеркалення свого серця




___________************
перестань...
перестань скавчати
це наказ...
чи останнє бажання?
спирт і перекись,
клапоть вати
і черленостей поглинання
і до сповіді табунами
зупинися скажене серце
руки теплі в моєї баби
вона мабуть колись воскресне...
борщик теплий на підвіконні
світло падає дуже близько
черга в рай, чистилищ колоній
бурачкові вуста на знимку
в чорнезному сарафані
я до баби горнуся світла
вона є... вона буде з нами
може промінь, а може квітка...
цвяхи гострі, і гострі скалки
я для Тебе посаджу квіти
сита смерть погуляє парком
де ми так любили сидіти




_________***********
світло ще падає на край
стола де сидів ти
і твою траекторію ще видно
по твоїх слідах
але тут вже нікого нема...
цигарки і дим
ми ще мабуть...
та ні... це все так
і сонце нагадуватиме
у нього така природа
і я прокидатимусь і йтиму
в занудну роботу
по маршрутках товктися
я буду як решта народу
тільки падає світло...
на стіл у самому краєчку




__________*********
не скигліть маленькі
і не рвіть цими днями кишені
не відчините серця
бо ваше призначення - двері
два ключики впали
на мокру холодну підлогу
яку ? де ? скажіть?
праберлогу
красивий брелок
не змінить замків це ознака
ви ключики лиш
до дверей дерев*яних і крапка

І знову сонця хвороблива втома
хлюпоче по аортах спраглих вулиць,
простуджуючи побутову ртуть
та зваблюючи прагматичне птаство
до рідних сміттєзвалищ та Гайд-парків –
Сізіф уже внизу, що ж, знову в путь!
Юрба незвично чуйних перехожих
зняла свої обвітрені шапки,
проходячи повз похорон морозів…
Моя сусідка винесла на люди
колготи на лоренівських ногах…
Творцю обридло длубатися в прозі
і він в пропахлий нафталіном ямб
загорне сонце, душу і капіж,
і надрукує у районній пресі
на гонорар скупивши весь тираж…
А я одягну свій новий костюм
і цілий день тинятимусь у сквері,
полохаючи гамір горобців,
аж доки хтось з нудьгуючих бабусь
не дорікне, киваючи на мене:
- Тиняється, в такий погожий день!....

Город осенний смотрит устало
Прямо в окошко мое одиноко
Машет листочками желтыми вяло
Холодом кроет прохожих жестоко
Тихо кивает главою седою
Каждому слову нежно внимает
Прячет уставшее солнце рукою
Звезды по небу небрежно бросает
И начинают светиться уныло
Разные окна в высоких домах
Город на время все просто забыли
Каждый закрылся в домашних делах
День убежал в неизвестные дали
И подмигнул мне в окошко лениво
Лишь огоньки там вдали помигали
Ночь опустилась на город красиво

"Ніщо в нікуди просто не зникає".
Космічний пил утворює планети,
Зірки нові наповнюють системи.
Сукупність тіл - сукупності галактик,
Які спіраллю ходять по орбіті.
Безмежний космос? Жарт чи чиста правда?
Одна з теорій, висунута кимось:
Безмежний знак. У цифрі "вісім"
Шнурочком ходять нереальні знаки.
А що за тим? А що як вийти з рамок?
Цікава річ - зустріне той же космос.
Він просто тіло з формою ненашою,
Як пластилін в безмежних комбінаціях,
Виходячи в кінці потрапите в початок.

Одноразове серце покликане на виживання.
Воно раз у житті захлинеться підступним коханням,
Прийме муки розлук та години довічні чекання,
Як травинка, зазнає стихій покарання
І відчує світила приємні ласкання.
Тільки раз у житті проголосить наївне питання:
"Чи завжди буду я? Чи ніколи не буде прощання?"

Любов.
Назвіть це почуття словами,
торкніть його руками,
очима уявіть.
В якусь конкретну мить,
цю сцену зупиніть
і фарбою на полотні її творіть.
Ліпіть любов мистецькою рукою,
під серця музику спокою.
Підносьте піснею любов,
звеличуйте помпезністю промов,
нехай у музиці звучить любов,
нехай кричить і шаленіє знов і знову,
нехай малюнком на екрані червоніє,
хай кожен про кохання мріє,
хай кожна квітка, хмарка, капля і листок,
коханням до ниточки душі промок,
погоду настрою мінливу, змінила,
додала свіжості весняна злива,
весна у серці кожного із нас
відкоркувала п’янощів запас,
кохання червоного вина.
Мій тост – п’ємо до дна.

Хоч як ми будемо старатись,
і у мистецтві за коханням гнатись,
серця ніколи не наздоженуть,
і тіло зроду не піймає
те вічне, що душа кохає.
І жодні квіти, жодні поцілунки,
слова й всілякі подарунки,
кохання тіл фізичне,
віршів, пісень звучання романтичне,
не дасть нам змоги сповна зрозуміти,
що означає „по-справжньому любити”.

Алкоголь, дві троянди -
усе, що сьогодні потрібно.
Присмак наглої смерті
знаходиш між розділів книжки.
Я лишаю, сціпивши зуби,
засмаглу аж мідну
невагомість плечей
на ламкому периметрі ліжка.

Ця тонка геометрія снігу,
крихкої крижинки
у твоєму бокалі
з прозорими гранями втрати...
я цілую тебе
з неприхованим поспіхом жінки,
божевільної жінки,
яку ти не схочеш пізнати.

Чорні виміри страху
і там, де ти будеш напевне...
Хто з нас першим попросить
перерви чи перемир"я ?
Я торкаюсь отрути,
яку ти готуєш для мене
і скидаю додолу
одежі затерпле ганчір"я.


Alcohol and two roses –
that is all that you need.
Feel the smack of the death
Between the chapters of the book
that you read.
You believe that he causes
all the troubles,
but it is only your guess.
Leave that firm weightlessness
of the shoulders
that lay on the bed.
Thin geometry of snow and snowflakes
in your goblet of transparent waste.
I kiss you with unhidden haste
of a woman, crazy woman
you will never want to cognize.
Dark dimension of fright –
that’s the place
where you probably hide.
And now who will be the first
to ask for the truce or a break?
When I touch the poison
you prepare for me till my wake
passing by stifling rags
that lay on my way.

В думках моїх страшенний хаос...
Хтось щось питає, хтось повчає...
Перед очима дивний нарис...
І в ділі продуктивності немає...

Земля уходит из под ног
Обида сердце обнимает
Ты полюбить меня не смог
А почему – лишь ветер знает

Все краски ты из глаз украл
И жизнь бесцветной снова стала
Ах, если бы ты только знал
Как я любить тебя устала

Все мысли занял ты собой
Мозг только образ твой рисует
Душа отправилась в запой
А тело тихо существует

Огонь любви сжег жизнь мою
И ветры пепел лишь развеют
Ждут ангелы меня в раю
Примут меня и пожалеют

Рефлексія сили твоєї на спині лишила садна,
Відбитки твоїх долоней на щоки лягли тавром.
У грудях – червона цегла, над нею любов не владна.
Дозріле колосся втоми збираєш тупим серпом...

Скажи, як можу я забути?
Із серця вирвати любов?
Не можу я… Не може бути…
Ім'я шепочу знов і знов.

Чому? Чому? - питаю в долі, -
За що караєш так мене?
Немає більше сили волі.
Не можу не любити, не…

Мої думки, любов і сльози, -
Коханий мій, усе – тобі!
Невже це пережить я в змозі?
І як пробачити собі?

Тебе в моїм житті немає,
Лиш в серці, там, де квітне біль.
Ще зболена душа страждає –
Ти сиплеш спогадом звідтіль…
20.10.06

Травень,
Пахучий травень
Зеленню душу травить,
Сипле зів’ялі квіти,
Сплутує ноги в травах.
Травень,
Блискучий травень
Грає у три октави,
Очі промінням сліпить,
Медом в долонях тане.
Травень,
Нещадний травень
Спалює сни в загравах,
Співи збира у зграї
І пломенить криваво.
Травень,
Бузковий травень...
Вітер і смуток - в парі.
Дзвони старих трамваїв.
Місто співає арій.

14.05.07.

Разбились все мысли в кусочки
И чувства рассыпались вновь
И даже корявые строчки
Уже не вернут любовь

На сердце жестокие раны
И в жилах волнуется кровь
Глаза – два потухших экрана
Жестокая вещь – любовь

И просишь ее ты пощады
«Мне легкую смерть приготовь!»
И дарит ее как награду
За ваше мученье, любовь

Ось і настав той час розлуки,
Журба в убранні наготи.
Сумуй, страждай, вмирай з розпуки, -
Не зміг ти щастя зберегти.

Як ми прощались на пероні,
В останнє сумно подививсь.
"Прощай, кохана моя, зоре!" –
Й сльозами дрібними заливсь.

В твоїх очах блукає горе,
До болю стиснуті уста.
Рікою сльози – ціле море...
Пробачиш... Знаю... Пустота.

І поїзд мчав крізь ніч сурову –
Мене поніс в далеку путь.
Шепочу тихо знову й знову:
"Пробач, коханий, і забудь!"...

Тікай кудись у світ астральних тіл
де крила зіткані з густого кисню
бо під хрестом два яруси могил
наставили на тебе гострі списи

Тікай в тумани зоряного пилу
і там шукай фантазію свою
он бачиш то літають мої крила
а я прикута до землі стою

Тікай
хай вивернеться світ утробою
святкує цвинтар ще одні хрестини
найперший страх землі - це ксенофобія
лякаєшся нових облич - дивися в спини