Напевно, до моря, як завжди, вестимуть
усі твої довгі дороги...
І теплою хвилею море оближе натомлені ноги,
і впустить тебе, поцілує, обійме — заманить
у найпотаємніші дивні солоні глибини,
що повні любові й омани.
А потім відпустить — хоча мало силу лишити —
гойдати у хвилях, волосся твоє ворушити.
Отак цілувати довіку б могло
безсоромно і ніжно...
Відпустить, та й годі, яке не було б воно грішне!..
І зайдеться штормом, заплаче, завиє,
об скелі заб’ється,
укриється піною, чайкою раптом озветься.
І стане чекати, коли намандруєшся вдосталь,
тебе виглядати, у берег вдивлятися довго —
і ревно, і тоскно.
У кригу загорне каміння, ущухне, застигне.
І знатиме: прийдеш ти —
пройде століття чи тиждень.
Заграє веселкою: з ним тобі горе — не горе...

...Якби я могла вибирати, я стала би морем.

I
Новобранець вартовий
засина на чаті місяць.
Чи то ангел чи чорти
у дорозі серце місять?

Ось вже дім, а ось балкон
темінь ваблять самотою.
Гострить стріли купідон -
ніч на ловах, я з Тобою.

- Ах! Моя Сеньоріто, мерщій
розправляйте крила...
Я підбираю ноти-ключі,
і тріпочу в жилах...

Ми летимо до планети на "Лю..."-
для сердець кінцева...
Я в бокали жадання наллю -
Сеньоріто, де Ви?

II
Зорі, сипані бігцем,
на подолі... наче бісер.
Свічі бавляться лицем -
Ти, мій ангеле, мій бісе,

роздирай на пасма час,
правди і неправди цноти.
Я лиш Твій... все решта - фарс,
незаслужені клейноди...

- Ах! Моя Сеньоріто, пече
коли серце рветься...
Ваш кабальєро, Ваше плече
в поцілунках тнеться.

Ми летимо, бо падаєм в "Лю..."-
для сердець кінцева...
Ах, Моя Примадонно - "Люблю!"
- Сеньоріто, де Ви?

III
Ніч забилася в куток,
тіл тепло сильніш каміну,
ще кохання на ковток,
Ваші ще тремтять коліна...

Ще... і ще... і через ще -
скільки небу відчинятись?
Почуття тримають щем -
як же нам на мить зірватись?

- Ах! Моя Сеньоріто, чому
ніч така коротка?
Ваш кабальєро Любов саму
захова в обмотку...

Нам так хотілось летіти, "Лю...!"-
для сердець кінцева...
Ах, за Вас я гріхи відмолю -
Сеньоріто, де Ви?

11 Квітня 2007

а так пройшли вони
Роки
я стільки написала вІршів
для свого серця-сироти
я прочитала всього Ніцше
я замолила всі гріхи
на душу начепила хустку
для свого серця-сироти
зчерпала всі глибини глузду
зараз в кімнаті двоє їх
блакитний монітор і відчай
а завтра в люди... в щастя й сміх
я понесу ці кляті вІрші
і так пройде воно...
життя
і так пройдуть вони рокИ
а поки кава, ніч й сльоза
для мого серця-сироти

Весни немає в тебе у очах-
Весна тебе учора залишила.
Ти викинула журавлині крила,
Й на згадку - лиш пір*їнки у руках.

Забути треба небо і польоти.
На небі сонце більше не живе -
По теплих хвилях морем попливе
В краї - де не знайти жалю й скорботи.

І знову ти лишилася сама,
Хоча все ніби правильно робила:
І душу й серце в небо відпустила...-
За маскою ж весни була зима.

Вони ж наївні прагнули тепла,
Шукали в небі сонця - та даремно.
Аж у очах від болю стало темно...
За них ти лиш молитися могла.

Їх кликати назад уже не слід:
Хто волю пив - тих вже не повернути.
І на землі лишившись, не збагнути,
Чому дорожчий за життя політ.

Один лиш крок - і знову ніби крила
На місці рук...За вітром навздогін!..
Ти все ж змогла піднятися з колін
І хай униз - та знову полетіла...

а якщо вже трапилось
не загоїлись шрами,
а Ви вже здираєте маску
але під шкірою не видно душі
і Ви розумієте
як фатально закінчує щастя
останні дні
і зникає
спільною точкою дотику
одною з тих що бувають
в востаннє
під великий відсоток
у вічності взято позику
і ви розумієте
про що говорили послання
і якщо вже така ситуація
що хтось бачить мене оголену
моє тіло - химерна абстракція
і єдине відкрите для погляду

на обкладинку модних журналів
на біг-борди з рекламою щастя
що ж за цим? за обличчям і далі
не здирайте... це маска...
це маска

Про що зірки мовчать у тихий час?
Чому не в небо дивишся – у стелю?
Твої думки впираються в каркас
Змарнілої бетонної оселі.

І шибки вікон плачуть уночі…
Мабуть, сентиментальної породи.
Діставши прапор, складуєш мечі,
Тікаєш від душевної незгоди.

Яскраво світять вогники таксі…

Голубое небо.
Красные трамваи.
Золотая осень.
Грязные бульвары.
Птицы, птицы, птицы -
Вороньё. Ресницы,
Чёрные, как крылья.
Инеем, как пылью.
Лица, лица, лица -
Без лица. Не снится.
И не спится - птицы
За окном. Не спиться...

Завечоріти б
Місячним світлом
Хоч небагато,
Щоб не лишати
Гніву нікому.

Мріючи снами,
Над зошитами
Знову заснути,
Обраним бути
В домі чужому.

Вранішнім вітром
Зникнути звідти –
Бути журбою,
Бути тобою,
Тим сокровенним...

Знаєш, направду,
Якби не мав би
Змоги вернути
В радісні пута –
Став би я смертним.

8 кв’07р.

у цьому місті
як завжди
людно
накурено
аж туманно
кричать ворони
за твоєю спиною
ти їх не бачиш
твої очі
дивляться лише вперед
це така гра
назад не можна
це гра у війну
з цим містом
що сліпить очі
яскравими спалахами
ілюмінації
грай далі
у цю війну
але не забувай
що саме тут
у цьому місті
ти
простий
дерев'яний
солдатик

Лиш трем калюж та сіра мряка днів
лишилися від наших буревіїв.
Ріденька мжичка, змивши рештки слів,
стікає по віконницях та віях.

Це — тільки дощ, холодний і чужий,
безсилий, безнадійний та нікчемний.
Повітря напинається й дрижить,
і гілку вітер смикає знічев’я.

Це, певно, — світ без зайвих почуттів,
без болісної туги за коханням.
Три дні, як він без нас осиротів —
сльозами захлинається востаннє.

Лишися наодинці і полинь
у вигаданий світ світлин і марень,
де кримський, сонцем спалений, полин —
володар над нудьгою буцегарень,

де тіні візантійських кораблів
причалюють до селищ кіммерійських —
тебе в полон захопить їхнє військо...
Щоб ти уже не так мені болів...

Нависла хмара – цигарковий дим,
Сухе вино замішане із ним.
Наближення чи флірт, можливо, гра?
Гіркі вуста, немов гірський полин.
Заплющу очі – ласки і любов.
У поцілунках трепет знов і знов.
Гукає тиша скреготом вітрів,
Чим зігріває гарачущу кров.
Лунають про кохання поп-пісні.
Обійми – танець. Наче у вогні
світає... і пройшла ця ніч.
А я лиш посміхнулась уві сні.

Кобзар оповідав
нецікаву казку:
крізь заражене
вибухом ядерної
квітки
місто
переганяли
солдатів
-виживуть чи ні?-
і вони згодом
зустрічали дембель
в могилі.

Нецікаву казку
про те, що
біля полігонів
ядерного упиря
були міста,
але їх доля
також нецікава.

кобзар прохав-
дайте,дайте доказати
казку,
нецікаву й безладну,
про те, як жебрак
залишив
свою медаль
у пащі
урни
і вмер поряд
із собаками,
не дочекавшись
гуманітарки
з Німеччини.

Кобзар прохав:
дайте доказати
нехай нецікаву,
зате правдиву
казку,
та його забрали
за жебракування.

Але і в капезе
він перебирав
уявні
струни
і продовжував
розповідати,
як у муках
конали солдати,
як сів в мерседеса
лисий
чиновник соцслужби
колишній

Доторкнулась - й мене болить.
Виявляється, не простила.
Так буває, в очах свербить,
Навіть мружитися несила.
Я пройшла повз тебе. "Привіт."
Щось говорю. Автоматично.
Знову - двері в той давній світ,
Де я третя. Зайва. Як звичка.
Я зламалась іще тоді,
Десять років зростали крила.
Наче ляпасом голос твій -
Дзвінка і холодна крига.
Поцілунком тавруєш щоку
І йдеш далі. А я - конаю.
Так буває, ти знаєш сам.
Власне, я сподіваюсь, що знаєш.

Ртутный столбик всё выше и выше.
Как медленно, - боги! - быстрей!
Над яркогорящей крышей
Призраки голубей.
Едкоблаженным дымом,
Смрадом и чадом - ввысь!
Над никогда не любимым
Домом - меж тучи, - брысь!
Над эхом пожарного воя
Окно, в нём огонь да я.
...А в стекло зорепадом бьется
Снег на закате дня.

Намалюй мені на грудях безкінечник
Талим воском з ароматом травня,
Звіробоєм набрунатни плечі,
Поклади у зелень різнотрав’я.
Розплескай по тілу зорі-хрéсти,
Най засяє золотом пшеничним.
Заповий в обіймах перевеслом
Стан тонкий із присмаком суничним.
Хай нам вітер заспіва осанну,
Пристрасно волосся розтріпоче,
Мить п’янка... Піднесені і славні,
Зорі проведуть освяту ночі.

Не вірю
в величність
ні Корану ні Біблії.
Богиня природа –
Любові закони.
Я вірна
прибічниця
Твоєї релігії,
служниця підніжжя
владичого трону.

Молитва
як сповідь
спраглого тіла,
танок ритуальний
у храмі екстазу.
І амфори медом
наповнені
білим,
єлеєм сакральним
чистіше алмазу.

Принесла у дар
жар-птицю -
цілунки пелюстками
маків
за паском.
Візьми на вівтар
мене-жрицю,
і прощення згусне
маківкою
Святої паски.

10.04.07

Вечір дарує згадку,
Іншим - непевну мрію.
Сльози... Усе спочатку -
Фото в руках лелію.
Вечір заходить в гості,
Щоб запалити свічі,
І на четвертім тості
Думи зігнать на віче.
Вечір вгамує серце,
Змочить покірно скроні...
Блисне зоря в озерці -
Мрія - Твої долоні.

Ледь вирвавшись з ярма біжиш
Щоб не догнали ті кати прокляті
Порав ти поле не собі… для них
Щоб мали в писки ситі що покласти
Сягнули демократії…. А толк???
Розплодилися тільки дуполизи
І до корита через трупів полк
а до народу всміхнені мармизи
і так живем. За що мій дід помер???
За що прадід отримав кулю в серце???
О мої рідні, були б Ви тепер
Ви б ще раз не відмовились померти
Від тих подій, від владних пацюків
Що корабля не можуть поділити
Потонемо ж… а нам потрібен бій
Вже зі своїми виродками в свиті

В нас був Майдан і прапор і пісні
Нам було зимно та нас не здолати
За наші відморожені носи…
Нам влада дала дулю потримати

Під серцем не твою дитину
Я буду носити любий
Не для тебе вечерю ситну
готуватиму в свята й будні
не для тебе сорочку шити
не твої вуста цілувати
не для тебе коханий жити
і чай не для тебе з м’яти
і для тебе в житті моєму
навіть спогадом місця мало
не твоя дитина під серцем…
не твоя ніжно скаже «Мамо»
і не ти уночі пригорнеш
не з тобою сягну до раю

що ж за кара для мене Боже???
Що ж за???... сльози ковтаю
2002р

Поранена істина мого я
навколішки
п’є з джерела воду
наче косуля
і боязко оглядається
на смугастих тигрів реальності
що прикидаються мрійливими зебрами
а потім раптово
впиваються в горлянку
Чому вони мене переслідують
я знаю
вони мене ненавидять за те
що я здалеку відчуваю
їх хижий буденний подих

Думки серед інших думок.
Ідеї заради ідей.
В минуле даремний стрибок,
В майбутнє – заради людей.
Куди? Вдалечінь, у туман?
Чи просто згубитись в імлі,
Вдихнувши повітря дурман,
Відчути лиш біль в голові?
І все у духмяності трав,
Ще й разом із звуком полів,
Що розум на мить осягав,
Мов сон побороти хотів.
Захоплено кличемо фей.
Не бачимо лиха і зла.
В майбутнє – заради людей!
В майбутнє – заради добра!

Душа моя блукає у тумані.
Шукає, плаче і кричить.
Чого ж ти плачеш душе моя?
Чого не знаєш, що болить?
Не хоче чути ані слова,
Не хоче, що ж зробити їй.
О бідна, бідна моя доля
І доля, й душа ви мої найкращі друзі.
Чом сваритись ви без зупину?
Ви ж друзі! Помиріться
І знову будемо жити в мирі, як колись!

у темряві
завтра сонце
полонене
на сторожі
страчені гори
море випите
дракон зморений
йому гроші
заплатять скоро

Час небо розібрав...
на пошуки,
карбуючи думки
фрагментами подій.
Ховався голос Твій
у пошепки,
у Божім Храмі, мов
молитви упокій.

Пополотнілих лиць
позначеність -
то страх утерся в них...
як жорнами мука.
Сьогодні "За Любов"
ми страчені...
Оплаченим був кат,
невтримною рука.

9 Квітня 2007

Не зрадь в житті цім ні старого, ні малого,
Вони вже гірко зраджені не раз.
Вік пам’ятай про Мудрі Заповіді Бога
Й не виставляй біль серця напоказ.


Свій шлях земний ти подолай без нарікання.
Хто вірить в тебе – відплати добром.
З убогим поділись ковтком води останнім
Й не множ в цім світі осоружнім зло!


Не зрадь в житті своєї зоряної мрії
І птаха щастя миттю приручи!
Безкрилих не тримай - летять до Зір Надії...
А безголосих співу научи!

Врятуй мене від божих нарікань
За те, що не здобув твоїх кохань,
За те, що втік від сонця під дощі,
Сховався нишком в тінях – і мерщій
Без бога в серці сам же став творцем…
Не знаю я – навіщо мені це?

Вогонь любові у мені прочах,
Застиглий погляд кригою в очах.
Пробач, кохана, я так не хотів…
Нема любові, щастя – й поготів.
Можливо, я в твоїм житті не той?
Нещасний я, нещасний мій герой…

Врятуй мене від божих нарікань
За те, що не здолав любовну грань.
За те, що зруйнував усі мости…
Прости, кохана! Сонечко, прости!

Спокутую гріхи перед тобою
Віршами. І підписуюся кров’ю…

Усмішка хитрого хижого звіра,
Сяйво, як лезо, гострих зубів.
Вводиш людей у глибоку довіру –
Справді не віриш самому собі.

Царство свободи – то царство ілюзій,
Міфи розвіє вітер, мов пил.
Ти ворогів загубив поміж друзів,
А віднайти вже не вистачить сил.

Вени пульсують на втомлених скронях,
В чорних очах – роздратований шал.
Там, де квітує полин беззаконня,
Ти – не людина, ти – хижий шакал.

Передбачають черговий кінець світу…
Втретє, а то й більше
Хоронять самих себе.
А нащо мені це знати?
Мені від того жити не легше!
А, може, то нагадування,
Що кожен день
Треба жити, як останній?

По розбитому склу мені боляче йти,
Та вже пройдено за півдороги.
Повороту немає вже, як не крути,
Бо наставила ти мені роги.

Розженусь – і гайда через любощів край!
Не зламаєш мене, кепська Доле!
На галявину чисту вбіжу – так і знай!
Вільний, радісний, впевнений… олень.

Заховай поцілунок у впадинку в мене на шиї...
Доторкнися вустами ледь чутно і час зупини.
Така мить... невловимо-тонка і подібна до мрії.
І так само непевна, як перше проміння весни...

Розгуби свої дотики – легкі, мов подих, по тілу...
Переплетення долі вустами читай по руці.
Світ довершеним стане від ніжно-земних перевтілень.
І від подиху твого, що в мене заснув на щоці...


08. 04. 2007

В нашій школі повно коридорів,
Різних кабінетів,
Але найбільше я люблю кабінет чотирнадцятий.
І за те його люблю,
Бо вчуся я в ньому.
Вчитись я стараюсь добре,
Бо люблю свою матусю і стараюсь,
Щоб матуся пишалася мною!
Ще я дуже полюбляю алгебру і фізкультуру,
Іноді і хімію,
А деколи і фізику.
Що ж сказати про клас наш рідний?
Все у нас добре, доживаємо до віку шкільного,
Коли треба нам усім йти в дорогу незбагнену
І навіки позабути,
Що таке уроки, і перерв більше не буде.
Будуть пари і обід, і студенти, хто веселий ,
Хто сумний, але всі колись, нажаль,
Школу покидають!

Сонце
Повільно
Світ
Облизало,
Немов
Льодяник
На паличці.
Я вже
Не ріжу
Серпом
По металу
І рідко вже
Палиш ти...
Біль став
Дорослим
І сильним,
Як я,
Як аспірину
Пігулка.
В тебе
Є пес,
Кішка й сім*я,
Я-твого серця
Стулка.

Не торкаюся квітів,
Не граюсь, –
Розростаюся ними,
Цвіту...
Я життя у нудьзі
Не прогаяв.
Я до квітів
У гості іду
Тротуарами міста старого,
Попри мури церков
І крамниць...
Пелюстки виринають,
Як слово,
Із глибоких
І чистих криниць.
І не в’януть,
Красуються довго,
Зір ласкають
У добрих людей...
З ними йду я
В далеку дорогу,
Не ходжу хоч
Насправді ніде, –
Поза містом
Мене не побачиш,
Хоч по квіти
Я лину в село.
Бережу цвіт пахучий,
Не трачу,
Щоб навкруг все
Квітками цвіло...
Доторкатись до них
Став руками,
І цілую,
Ласкаю вночі,
І прощаюсь щораз,
Бо з роками
Загублю до їх серця
Ключі...

Стукав дощ
Монотонно
Спонтанно
Просвердлював шибки
Нескінченно гриміла
Неспокій носила
Гроза
Помаранчеве тіло
Від люстри вгорі
Мерехтіло
На підлозі блищала
Незаймана ще
Бірюза.

Плакав час
В циферблаті
І цвяхом забитий
В неволі
Шаруділи папери
Знічев’я без діла
В руках
І кортіло позбутись
Як мотлоху
Зайвого болю
Замість сліз
Карбувати кристали
В безмовних очах.
6.04.07

Ранок весняний
Пальцями світла
Брунечку кожну пестить...
Гай підбирає зелену палітру,
Щебетом душу хрестить!
В небі - ні хмарки,
Очі сміються!
Хай буде день погожим!
Дзвони струмочків
Радісно б’ються
Пристрасним СЛОВОМ БОЖИМ...
Друзі! Хай СЛОВО те
Вам не стихає,
Квітне і в пору осінню...
В кожному серці
Нехай запалає
СВІТЛО його Воскресіння!

Я бегу за утренней звездой
И топчу росу босой ногой.
Вдалеке остался город мой,
Спит ещё,- холодный и пустой.

Ты веди меня последняя звезда
Той дорогой, что ещё видна.
Пусть на небе ты уже бледна,
Но прекрасна ты и чиста.

Уже давно угасли все твои друзья,-
На рассвете небу только ты верна.
Благодарна ты и, как луна,
Светишь до последнего луча.

Я бегу за утренней звездой
По дороге грязной, но прямой.
Скоро я вернусь обратно в город свой
Выберу ли там я путь такой?

Із земної утроби
Народжувалася
Цілюща крапля
Живої води.
Її вхопив
Синій ворон
І ось, скропляє
Лева пустелі,
Що тримав
Вороненя
У слабкій лапі,
Чекаючи
Передсмертної
Судоми.
Цілюща вода
Торкнулась
Спраглих світла
Зіниць
І лев, піднявшись,
Струсив гривою
І сповнив пустелю
Громом,
Сповіщаючи
Про своє
Нове життя
(а вороненя
із батьком
полетіли
шукати
іншої здобичі).

Та невдовзі
Чорний лев
Пішов до
Райдуги,
Бо більше
Не міг існувати
В пустелі.

Україно, ненько моя, чом ти стала із руїн?
„Щоб народ мій вольний, новий не зламався у біді”
Як сказав нам наш Шевченко:
„Любити Вкраїну, і гори, і луки,
І трави її золоті”.
Щоб жила, і жила довго мати наша,
Не забула, як то бути під чужим копитом.
Під копитом чужим, царським
І зараз панують,
А ми люд простий, не панський.
Тому не вмієм панувати,
Як пани панують.

Коли побачила тебе,
Моє серденько запалало.
Немов знайшла я скарб,
Який давно шукала.
Але ось горе: „Ти далеко,
Стоїш від мене за десять кроків”.
Перший крок – це зустріч наша.
Другий – це любов у серцях наших.
Третій – це поцілунок перший.
Четвертий – це наша зустріч знов і знов.
П’ятий – це перший вірш про тебе.
Шостий – це весілля наше.
Сьомий – це наш перший танець.
Восьмий – це перші відчуття насолоди життя.
Дев’ятий – це діти наші.
Десятий – це віки прожиті разом.

Дивлюсь я на море і бачу тебе.
Твої очі неначе дві краплини на воді.
Усмішка твоя наче місяць.
А ти – це небо безкрайнє.
А я – це вода, яка тече в твоїх жилах.
Наше кохання – це всесвіт,
Який огортає наші почуття.
Ти, тільки ти моє кохання,
Моя любов, моє страждання,
Моя мрія і надія

Назовуся, з честю, патріотом.
Й таким йменням буду дорожить.
Війте, вітри, покіль вам охота;
Не злякають осінь, і сніги…

Будьмо, друзі мої. Будьмо!
На своїй землі ми. З правіків.
І про те ніколи не забудьмо
Що звемось синами козаків.
Розквітай, Вкраїно, як калин;
Нам ще славити тебе щодня .
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.

Здавна в Україні у чеснотах
Жив ввесь люд; і рідний край любив.
Честь і слава нашим патріотам.
Й Україні слава назавжди!
Й Україні слава назавжди.

Будьмо, друзі мої. Будьмо!
На своїй землі ми. З правіків.
І про те ніколи не забудьмо
Що звемось синами козаків.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.

19.08.2003 року

Подаруй мен1 крила,
Що у небо л1тають.
Подаруй мен1 оч1,
Що сонце стр1чають.

Подаруй мен1 погляд,
Найн1жн1ший у св1т1.
Подаруй мен1 подих,
Найсолодшо1 мит1.

Подаруй мен1 зор1,
Небо й м1сяць у повн1.
Подаруй мен1 знати,
Що з тобою ми кровн1.

Подаруй мен1 щастя-
Буть единим п1д небом.
Подаруй мен1...,знаеш,
Б1льше й крихти не треба.

Коли наступає вечір
чудернацька жінка
сідає у ступу
бере мітлу
і злітає у небо
Там вона
старанно витирає зорі від пилюки
обережно вимітає павутиння
з небесних закутків
Буває
вона задумується про щось
особисте
і зіштовхує ненароком зірку
тоді щоб виправитись
вона виконує комусь бажання
Інколи її помічають люди
і думають
що це відьма викрадає зорі
і складають про неї
моторошні історії
А коли чудернацька жінка хворіє
ночі стають
темними-темними
а ранки
сірими-сірими
Тому побажайте цій жінці
доброго здоров’я
бо хто ж тоді
прибиратиме вам небо

Твій вітер вже не забиває мені подих,
Уста лиш затуляє поцілунком.
Нахабо і гульвісо!
Ти кожного цілуєш так привітно
І кожную очима проводжаєш.
О квітню, квітню!
Вічноюний звабник!
Що тобі ревнощі мої?! Так, жарти.
Від тебе й саме небо ніби п'яне,
Та чи ж воно любові тої варте?!
Ти однаково ніжно обіймаєш
Й мене, і цю магнолію манірну,
Й гнучку вербу смішну зеленовласку,
Й незграбну стару грушу,
Що у занедбанім садку росте сама...
Кохаєш всіх, каштан свічки тримає.
Від ревнощів пелюстки рожевіють!..
Сміємося. Цей сміх і є весна.

Розквітають перші вишні
В кам'яних дібровах,
Заховатися б в пелюстки,
Так, ніби удома.
Поодинці перехожі,
Ще не злились в натовп.
Сьома ранку, йти повільно,
Йти немов на рантку...
Милуватись першим листям,
Кришталевим небом,
Заблукати в твому місті -
Що мені ще треба?..
На тлі "ранок-небо-цегла"
Диво: перші квіти.
Розквітає й моя казка,
Перша в цьому квітні.

Гарно було б - просверлити пальцями стіни
І ловити губами проміння,
Вдягати його на плечі.
Відчувати, як падає небо тобі на коліна
Як спускається нижче пояса
Сірими смугами вечір...
Заплутати нитки його в неслухняне волосся
Розграфити таблиці по тілу,
Залишити графи пустими...
Після ночі збирати у келих настояні роси
І змивати цією вологою
Залишки гриму...

Гарно було б, але завжди буває не з тими...

Жизнь идет, и года пролетают
Им не хочется крикнуть: "Постой!"
Если б знал, как тебя не хватает
В серой жизни моей и пустой

Мне не жалко тех лет за спиною
Что с любовью к тебе провела
Я жила и дышала тобою
Я любила тебя как могла

Ты ушел, и надежды разбились
О твое безразличье ко мне
По дороге любви распылились
И приходят порою во сне

Ну, а сердце тихонечко плачет
И душа непрестанно болит
Говоришь: "Не могло быть иначе"
"Невозможно так долго любить"

Я смотрю на тебя, понимаю
Что ты в жизни моей навсегда
Понимаю я, и погибаю
Ах, как быстро проходят года!

Болею ангиной
Пью чай лишь с малиной
Бываю до боли смешна
Листаю журналы
Ах если б вы знали
Что жизнь моя слишком скушна

Смотрю я в окошко
Скучаю немножко
Родных вспоминаю, друзей
Они не со мною
Болтаю с луною
Квартира моя как музей

И вдруг понимаю
Что я погибаю
Одна, и в немой тишине
Так в жизни бывает
Огонь догорает
Идет уж худая ко мне

14.01.07

Зима – прекрасная пора
Когда мороз щипает щеки
Играет в снежки детвора
Забыв про школьные уроки

Когда в семье мужик спешит
В любое время и погоду
На речку рыбку половить
Пойти на зимнюю охоту

Когда румяная жена
Бежит к соседке по дорожке
Ей освещает путь луна
И звезды яркие немножко

Когда ребенок тихо спит
Уставший после долгих игр
А за окошком пес рычит
Как усурийский страшный тигр

Когда рождается мечта
Летит как белая снежинка
И ты считаешь вновь до ста
Чтоб поменять судьбы картинку

Посмотри на меня, посмотри
Назови мое имя тихонько
И слезу на щеке мне сотри
Так небрежно и все же легонько

Подари мне улыбку свою
Чтобы сердце быстрее забилось
И о чувствах своих я спою
Как надолго в тебя я влюбилась

Одолжи сердца ключ, одолжи
Я хочу поселиться в нем вечно
О проблемах своих расскажи
О деньках, что летят быстротечно

Разреши быть с тобой навсегда
Пусть рабыней у ног господина
Так меня наказала судьба
Так написана жизни картина.