Останній вдих, останній видих
Душі, розбитої ущент -
Для її мрій і її щастя
Невдоло обраний момент.
Сльоза остання на щоці блідій,
Останній погляд темних віч,
І погасила світло днів її
Ніч безпросвітна, чорна ніч...
Останній потиск тонких пальців,
Та кволої руки змарнілий жест -
Невсилу їй на собі нести
Випробувань тих тяжкий хрест.
Лиш з пересохлих спраглих губ
Й ледь чутний звук не пролунає -
В дзвінкій гнітючій тишині
Душа світ збайдужілий покидає.

Кружля душа твоя
В лабіринтах болю,
Самотужки не знайде вона
Виходу на волю.
З кришталевих переходів,
Ніби з задзеркалля,
Бачить, як навколо шириться
Зневіри провалля.
По той бік зібралася
Цікавих юрба,
Що байдуже споглядає
Як стражда раба,
Як сочиться з нещасної
Кров, що живиця,
Та співчуття не викажуть
Скам'янілі лиця.
Б'ється душа крильми
Об стіни прзорі
І розпачливі волання
Чутно в коридорі.
Та нема нікому діла
До болю чужого,
І що погибає хтось
Від слова лихого,
Що чатує чиюсь душу
Підступності пастка,
А в лице регоче їй
Жорстокості маска...

світ повний - світ пустий
пустий - повний
пустий - повний
...
назбираю пригорщу ялинкових голок
висипати
на стежку
трубчастого голосу
сліди верзуться
я не ховаюсь
відкрито
дивлюсь на пригорщу голок
трубчасто мовиш
долоні твої і світ
із чорного золота
білого
жовтого
вгорі і внизу
дзенькне монета луною
я тут
плаваю

Я люблю тебе ніч
За твої ілюзорні мрії
За твою нерозгадану суть
В мерехтінні свіч
Я любов'ю до тебе
Давно і хронічно хворію
Тільки дуже прошу
Почуття мої ти не каліч
Не плати за любов
самотою, що рве судини
То велика ціна
Для твоїх нелюдських розваг
Не рахуй, моя люба
мізерні оті години
Швидкоплинні секунди
Давно призабутих благ

Я люблю, коли сплю
І коли намокають очі
Віддаю без жалю
Тобі всі кольорові сни
Не жени мене ніч
Я ще стільки сказати хочу
Почекай, моє щастя
Іще однієї весни...

Гаряча відверта сальса
Тривожить душу і тіло!
Хочу кохатись вальсом,
І танго, Хуліо, милий! :)

O how can I be blythe and glad,
Or how can I gang brisk and braw,
When the bonie lad that I lo'e best
Is o'er the hills and far awa!

It's no the frosty winter wind,
It's no the driving drift and snaw;
But aye the tear comes in my e'e,
To think on him that's far awa.

My father pat me frae his door,
My friends they hae disown'd me a';
But I hae ane will tak my part,
The bonie lad that's far awa.

A pair o' glooves he bought to me,
And silken snoods he gae me twa;
And I will wear them for his sake,
The bonie lad that's far awa.

O weary Winter soon will pass,
And Spring will cleed the birken shaw;
And my young babie will be born,
And he'll be hame that's far awa.

місяцем сходить з полотнища ночі
місяць розчісує коси дівочі
звідки красуня? з Толедо? з Герони?
ні! сеньйорита ясна з Арагону
певно кастильської дівчина крові
місячні обриси ледь мармурові
сонечку пальчики звили корону
ні! сеньйорита ясна з Арагону
спека жага і нестриманість тіла
чайки пареро підбори злетіли
губи смачні Андалузії грона
ні! сеньйорита ясна з Арагону
точені перса Іберії білі
в сонці відбилися персики спілі
віти до сонечка вітер пригорне
так! сеньйорита ясна з Арагону

Я стою вже на колінах
перед царем усіх мишей
і все одно, для нього
я- торкаюсь неба.
Я вища, щоб я не зробила,
якби я навіть голову собі відтяла,
в зрівнянні наших двох голів
моя- вершина.
Стою тут згірклі
перекладаючи думки:
"Бог не досяжний,
миші тут... І для мишей
я висота, кумир!
Мені приносять жертви..."

***
Африка – смолоскипи скрапували,
Де під мул заповзати Нілу.
Де папірус чекає запалки –
Порятунок оскаженілий.

Африка – мільйони сумнівів...
Піраміди біжать... А зблизька...
Колісниця летить красунею –
Босі ноги і гола кицька.

Шкіра вимащена в олії та
Очі сажею всім підведені.
Африка, що наболіла так,
Відіграла свою комедію.

Той, хто пил у пустелі дмухає,
Не зважає, знесе куди його...

Африка – перероджені мумії
У палацах безмежних Києва.

Ти подивись на небо,
на теє небо, що бринить казково дивом,
І пам'ятай, чарівна, хитра Гебо,
не заховаєш очі за лукавим виром.
В душі твоїй вогонь сатири,
що ставить на коліна королів,
Та більше ще любові й віри,
на крилах пісні ніжнотонних нив.
Запам'ятаю марення ласкаве,
Твоїх долонь одвічнеє тепло,
В них все: й колосся жита, й музика життя
сплелися у вінок мрійливо,
Одвіч не буде в серці каяття!
Твоїх очей хід тріумфальний
знов викличе тіней земних турнір,
ти ж знов, усміхнена, пробачиш вчинок їх банальний
Ясніша, ніж світанок граціозний, вір!
Сувій життя твого не розгадає
ні один пророк,
А ти знов з смолоскипом йдеш на зустріч тьмі,
І не можливо не пробачить твій солодкий
інколи порок,
Що возвеличує тебе у повсякденній кутірмі.
І як не скласти оду жінці,
хоч слів замало, щоб розкрити почуття.
Хай вічно майорить твій образ в зірці,
яка оберігає світ від вороття!

(присвячено мамі)

Я знову йду в замріяні сади,
Говорю наодинці із вітрами,
Милуюсь склом заснулої води
Вербових кіс торкаючись вустами.

Я слухаю сонети сволов*я-
І їх вплітаю у вербові коси.
А з вуст втікає перлами ім*я,
Ніяково ховаючись у роси

Я п*ю із неба зоряне вино,
Вдягаюся у місячні полотна;
Тепер дивлюсь чароване кіно
І ніжуся у тиші-тут це модно.

Я не шукаю згублене ім*я,-
Тепер я обнімаю іншу панну.
Тебе цілує сонце (не моя...)
А я цілую ніч...-нову кохану.

Змахнули крилами думки,
Злетіли в небо мрій.
Забувши світу заборони,
Купаюсь в морі почуттів
І гріє душу сонце щастя,
І пестить крила вітерець бажання.
П’янію від солоду життя,
Дивуюся, що робить із людьми кохання.

завмирають дороги
я прощаюсь... мовчать перехожі
я прожила для тебе так мало
всього лиш життя
особливе життя
що на інші є зовсім не схоже
я прожила
згораючи в теплому дотику дня
і розвіялись краплі
спітнілого тону бажання
ти пішов як ідуть тільки
справжні вояки-вожді
не сказавши ні слова...
брехня і скупі запитання
завмирають дороги
і щедро періщать дощі

Не чекаю сюрпризів
Бо все вже давно передбачене
Бо одні і ті самі карнизи
Я бачу крізь сон
Напророчене все і зневажене
Загнане, втрачене
Як один і той самий
Штампований всоте талон.
Не сюрпризи потрібні мені
А захопливе збудження
Дрижаки у колінах
Ніким не оспіваний страх
Мені треба того
Що несе із собою розлучення
Трохи сорому в твоїх
Давно загрубілих очах...

не треба виключати телефон
скажи відверто, що не хочеш чути
я штори позриваю з всіх вікон
щоб краплю світла якось осягнути

Тепла чашка в руці
Терпкого чаю
І щось веселе на думці,
А що і не знаю.
Та чомусь так приємно,
Від того тепла,
Від гіркого присмаку,
Від штучного світла.

Та ось чай закінчився
І я здогадався,
Що та мить була втеча,
Від життєвих проблем.
Коли я мав лиш себе,
Такого як є,
Без гри почуттів
Та смішних дилем.

сеньйорито не плач сеньйорито
шкіра мушлями битими вкрита
синє море таки не сльоза
на руці виграє бірюза
сеньйорито не слухайся чайки
не годиться красуні ячати
темні стегна вгорнулись в пісок
сонце сіло за темний сосок
орхідея розквітла в волоссі
хвиль солоних багатоголосся
сеньйорито вечірнього пляжу
місяць в ноги тихенько приляже

За мною рідна ти сумуєш
В хатині білій край села,
Одна-однісінька міркуєш
Про те, чому не їду я.

А у селі так чисто й тихо,
Паркани снігом замело,
Тополя хилиться на стріху
І дим співає про тепло.

І відчуваючи провину,
Я двері тихо відчиню,
Стареньку неньку за хвилину
До себе ніжно пригорну.

Я прилечу до тебе милий,
Блакитним небом в ранній час,
Коли не буде в тебе сили,
Чи горе встане поміж нас.

Коли ти будеш сумувати
Через непрошену біду
Я не примушу й мить чекати –
Поклич мене, і я прийду.

Поклич мене – я все здолаю
З тобою разом, милий мій,
Тому, що я тебе кохаю
Як не кохав ще світ земний.

Вже пшениця золотиться,
Пахнуть осінню поля,
Щедра нива аж іскриться
Де пройшов святий Ілля.
Тихо йшов святий до річки,
Де хмаринки в хвилях сплять
І небес блакитні стрічки
Між тополями блищать.
Йшов Ілля і ніс торбину,
Дощ осінній в ній ще спав,
Та в лиху таки годину
Зачепився й ледь не впав.
Дощ осінній, сонний випав,
Грім десь поряд загримів
І тоді святий під липу
Помолившись Богу сів.
Дощ упав осінній влітку,
Грім луною полетів,
І Іллі новеньку свитку
Дощ холодний намочив.
Так здавен тих сивих йдеться,
Як приходить знов Ілля,
Осінь золотом всміхнеться
Й холоднішає вода.

У зелену неділю по траві не ходи,
Там русалки та мавки блукають,
Сушать тілой волосся вони від води
Та дітей неслухняних хапають.

Залоскочуть дитину без жалю вони
І сховають в воді під вербою,
В хвилях згаснуть яскравого сонця вогні,
І туман полетить над водою.

Засумує верба, сльози в хвилі впадуть,
Теплий вітер сердечну гойдає,
А русалки в траві білим маревом йдуть,
Хто побачить - нехай обминає.

замість жити, вчилась виживати
бо поставили мене у такі рамки
я сміялась й вчилася втрачати
цукром попсувавши філіжанки
молитвами попсувавши ночі
які мали бути для кохання
таки дійсно, що я в тебе хочу?
я - одна із "тих", а не остання

Так холодно і пусто
Самому бути.
Непотрібним нікому
Сумно жити.

Сміятися на жарти
Знайомих незнайомців.
Корчити радісне обличчя,
Заливати болем очі.
Вдавати що живеш,
А на справді лиш існуєш.

І вже якось все одно
Чи біль чи радість.
На все у мене є маска.
Я зомбі,
Інколи сумний,
Інколи кумедний.

Від життя ми хочемо життя
А від смерті хочемо безсмертя.
“Баски”

Ти ж знаєш – ми не помираєм…
Сухих троянд замовклий щем.
В дитинстві тішилися Раєм,
А зараз тішимся дощем.

Лінивий липень лиже лапи,
Попереду ще довгі дні…
…згоріла дірка на канапі…
…два недокурки на столі…

І є один коронний козир –
Як в Книзі Книг – банальний міф –
Що я раба, а ти – Володар.
Ти – Соломон. Я – Суламіф.

не перекреслю зморшок на чолі
і не затру минулого майбутнім
і я була
колись в цьому житті
для когось всім,
для когось - малосутнім
не перейду цю річку знову вздовж
вода від болю...
аж почервоніла
і двічі під один й той самий дощ
я тільки крила й серце намочила
не замовчу одні і ті ж слова
вони вже надто наскрізь просверлили
я постаріла...
...я така стара
я так втомилась...
волочити крила

Здрастуйте, глядачі,
Я – Арлекін,
Я – той, кого Ви
З усмішкою звете
Блазнем, жартуном,
Так, я – сміх, пантомім,
І все моє життя
На долоні – дорога.

Здрастуйте, мешканці,
Я – пілігрим,
Я – мандрівник, що заблукав
У чужі краї.
Ви дружно смієтеся
З лахміття мого,
І вас веселить
Зла маска моя.

Здрастуйте, діти,
Я – страхітливий,
Я – той, в кого
Кинуть каменем жорстоко.
І з цим мені жити
Вірите, так нелегко,
Але біль мій спить
У серці десь глибоко.

Здрастуйте, глядачі,
Я – Арлекін,
Зараз я сміюся,
Зніму грим – і заплачу.
Дай бог Вам, глядачі,
Каплю співчуття,
Каплю добра
До Арлекіна нещасного.

Скажи, звідки цей біль,
Що спричиняє серцю смуток,
Я знаю, ти тепер не мій
І мені легко прийняти отруту.

Крізь темноту
Побачити знову яскраве світло
Я не зможу,
І мені не потрібна твоя порада,
Замовкни, прошу…

*Хто ж із нас
Залишився жити, а хто – грати,
Якщо не ми,
Значить, ніхто не зможе так
Зникати…

Чому так важко залишати
Свої бажання і надії,
Я знаю, ти тепер чужий
І в мене битись немає сили.

Тільки за що
Мені потрібен цей злий урок,
Пізно щось міняти
І не тремтить вже рука-курок,
Пробач…

*Хто ж із нас
Залишився жити, а хто – грати,
Якщо не ми,
Значить, ніхто не зможе так
Зникати…

всіх тайн розплавлено печать
свинцеву
в відбитках лінії мовчать
кінцево

спресовані від тиску літ
події
для всіх наступних поколінь
надії

історій давнє джерело
у злитку
в мягкім металі проросло
у квітку

хто пояснити зможе суть
правдиво
чому квітки отак ростуть
як диво

хто зможе істину знайти
єдину
лиш тільки ти кохана ти
людино

Грудень, 19, 2006

Перекур. Цілунок ночі
Дме ліхтарними губами,
Паранжою ширм лоскоче,
Поїда віконні рами.

Вимикач, свій ніс задерши,
На кивок чекає пальця.
Сни змагаються в хто-перший
Занесе дрімоти жальця.

Не доношені ідеї,
Лиш проставлені три крапки...
На "Останнім дні Помпеї"
Кіт вмиває свої лапки.

Не гортається сторінка-
Вп`яте вже згорає Бруно.
Не стає близькою стінка -
Стиснули гітару струни.

Від пригніченння акордом,
Покидають звуки пустку.
І летять думки, мов орди,
По розтечених галузках.

Тепло від обійм подушці,
Другу холод переймає...
Знов шепочуться на вушко
Збіг тік-так з Твоїм "Не знаю".

2 Серпня 2006

Я – різдвяна пташечка,
Я незмінно порхаю,
Поламаю крилечка,
Поламаю душеньку...

Чи ти хочеш,
щоб і далі писала листи,
Така незаймана,
Така неторкана,
Тобі писала розміреним
почерком?

Два ангели з паперу,
Два ангели у платтячках,
Розвели рученятами,
Прощались і не плакали.

Під святковим деревом,
в золотій обгортці,
Я – така незаймана,
Я – така неторкана,
Позбувалась ніжності.

Соромливі янголята...
Вже різдвяній пташечці,
З вами не літати...

Говорять люди,
Що небавом
Настане кінець світу.
Ой !
Земля здригнеться,
Вітер, хвилі,
Цунамі налетять на нас,
На Сонці плями,
З неба метеори,
Нові бацили,
Спасу нам нема.
Прийдуть китайці,
Скуплять наші хати,
Карпати відберуть і Крим,
А опісля китайців марсіани
В нас заберуть
І шахти, і Кривбас,
А потім знову з неба метеори,
Воно красіво, коли в міру,
А не так,
Що день і ніч
Із неба летять камні,
І зводять нанівець
Селянський труд.
І стане українців мало-мало,
Ну, чоловік із двадцять - двадцять п"ять,
Ми будемо пливти
По буйнім морі,
Акули будуть плисти
Нам услід,
І наш благенький човник
Будуть хвилі
Кидати вгору-вниз,
Немов кізяк.
Зате на щоглі
Буде тріпотіти
Блакитно-жовтий прапор
І тризуб !

А з неба падають і падають дощі,
А з неба опускається імла,
А на стіні висить
Пожована журбою скрипка...
Чи може бути краща ікебана ?...

Багато хто вважає :
Їсти сало -
То є понти дешеві,
Але ж ні !
Насправді сало -
Це смачна й поживна їжа,
І джерело натхнення
Для митця !...

І все завмерло. Наче й не було
Ні зустрічей, ні давніх поцілунків.
В якім столітті? У якім кіно?
Виразка шлунку.
Тепер над прірвою - сади,
А ти лишень - з картини Босха.
Скажи ім’я й недугу відведи.
Виразка мозку.

як перекручена печаль
ота сторінка
впаде як листя до плеча
кохана жінка
вишневі зрубано садки
так завелося
печальний голос крізь віки
й твоє волосся

Дивна земля , що пройшла моє серце навиліт,
кулею літа, так швидко, як тільки змогла.
Я перестану тут жити.
Зі стрілкою надпис “На вирій” –
от і усе по мені.
Згускне ночі смола.

Пальці трави не хапатимуть вітер за чуба,
спогади глибоко, аж під корінням верби.
Ребрами хати уткнулись у всесвіт, де грубо,
хтось наліпив і ярки, і площини, й горби.

Тільки ця куля – моє лікування старече,
вечір приречений бути тепер до кінця.
Я пересічний, земля наді мною – предтеча
Сина, який у вітчизні впізнає Отця.

Коли листи приходять дуже рідко
Коли втрачаєш цноту мозком
Коли в очах крім крові є ще блиск

Прощення не буває криком
Прощення не буває близько
Коли крім крові є ще блиск

Ніч як перо невчасне
День як біль передчасний
Коли в очах крім крові є ще блиск

Я закривав хустиною невдалі фарби
Я накривав хустиною власну пам'ять
Мені не подобались пророчії сни

Я витирав пил з забутого хреста
І підтягував пояс на прогнилому тілі
Невже, моя доля цього хотіла
Невже, коли в очах є блиск...

Чи ти стріла, що випустив стрілець?
Чи ти лучник, що ту стрілу пускає?
Моє кохання - пише олівець,
твоє кохання як роман безкраїй.

Чи ти свідомість певного життя?
Чи ти ж бо є свідомого основою,
що розрушає світ, але натомість
щось потаємне у душі засновує.

Чи ти у пастці філософії життя?
А чи існує та життєва філософія?
Бо щастя то - напевно, забуття,
наука вічного, душевна теософія.

Чи ти цінуєш дні, що мерехтять?
Чи розкладаєш на "сьогодні-завтра"?
Години іскрами у небі пролетять
і димом лишуться як відгорівша ватра.

Не вартий і осмислення той факт,
що ми - навіки, ми - оте єдине,
що наші сльози падають у такт
росі, якою плаче журавлина.

Чи ми стрільці пускаємо стрілу?
Чи ми і є ті дві стріли любові?
Усе іде в якусь одну імлу,
лишаються лиш мрії паперові...

Від неї віяло самотністю,
від неї пахнуло дощем;
вона стояла понад небом
босоніж. Весь життєвий щем,
складався з певних алгоритмів
та із навіянних зображень,
життя скоцюрбилось від зливи
якихось непотрібних вражень;

стара циганка відвернулась,
набивши люльку тютюном,
не ворожила їй. Сказала,
що новий місяць за вікном;
тоді пішла вона босоніж,
в кишеню заховавши щем.
Бо що ж кохання? Як від неї
нестримно пахнуло дощем.

Я цілуватиму тебе руками,
твої зап"ястя і твої коліна.
Ти будеш знати:
розум мертвий,
його не може бути
в світі очей і вуст
напруженого тіла.
Варто було світло затулити,
щоби у тіні стрітися
з оцим видінням:
затемнене волосся чорнотою,
і на кінці плеча я притулюся,
слова казатиму до твоїх пальців...
Тепер жадаю погубить тебе-
я хочу твого серця.

Тарасові, моєму другові

повітря морозне, і зорі тремтять,
і стежка освітлена місяцем.
втомилися спини і ноги болять,
але нам не страшно у лісі цим!

вже ноги свинцеві і в думках туман
але ми все далі простуємо.
і слабкість й бесилля - достоту обман
мету ми свою завоюємо!

хай сніг, хуртовина, хай злий буревій,
хай зради, підлота, жорстокості -
я знаю, о вірний товаришу мій,
ти мене не лишиш в самотності!

мій друже, без тебе не зміг би я йти,
згубивши стежинку миттєво.
так само без мене пропав би і ти
у темному лісі життєвім!

та знаю я - ти не відступиш в борні,
й ти знаєш, я міцно стоятиму
життєвим шляхом так крокуємо ми
так разом ми вік крокуватитмем!

сеньйорита креветки збирає
просолілим пропеченим краєм
ноги в теплій воді жабуринні
вуса вчули інстинкти тваринні
сеньйорита схилилась звабливо
вже тьмяніє зелена олива
очерет посміхається в вуса
тихим плескотом плесом озвуся
сеньйорита впустила відерце
кастаньєти озвалися в серці
свіжий протяг розвіяв задуху
і креветки тікають щодуху
сеньориті сподобались вуса
і сорочки розходиться вузол
з очерету всміхаються предки
не втекли від рибалки креветки

Вузлики на пам'ть прадіди в'язали:
Щоб поважні люди старших поважали,
Щоб не волочились довго на чужині,
Справи є важливі і на Україні.
Сійте добре й щире, багатіймо разом,
Та вже розберіться з нафтою та газом!
Покуріть між ділом, поділіться салом,
А з народом можна вашим капіталом.
Вийдіть з Мерседесів на поля та ниви,
Там такі роскішні та густі кропиви.
Все забур'яніло… жито та пшеницю
Нам везли з Канади взимку до столиці.
З Індії нам цукор по шляхах чумацьких
Цілий рік возили на волах козацьких.
Ближче не вродило… а на Україні
Всюди все китайське, хунвенбінське нині.
Чи своє продали, чи ми все пропили,
Чи нас обікрали, чи нас обдурили?
Обіцяють щастя БЮТівці та сині,
А стоять ще й досі в бур'янах руїни.

– Цвіте між вишнями бузок,
Йде радісно весна,
Виходь до мене у садок,
Голубонько моя.

– Я б вийшла, милий, та вже ніч
По стежечці іде,
Ти місяць, серденько, поклич,
Щоб бачити тебе.

Поклич ще й зорі золоті,
Щоб сяяли в очах,
І соловейко щоб тоді
Співав у тих садах.

– Вже соловейко заспівав,
Голубонько моя,
Вже вітер хмари розігнав,
Щоб сяяла зоря.

І місяць знову з вишини,
Всміхнувся, як дитя,
Виходь до мене у садок,
Голубонько моя.

Чорне море, Чорне море,
В “чайки” хвилі б’ють важкі,
Сиві гребні на просторі –
То негоди кунаки.

Вітер рве козацький прапор,
Буря кидає човни,
Вийшли в море погуляти
Запорізькі козаки!

Є в них люльки та гармати,
Порох добрий та сухий,
Не сидиться їм у хаті,
Їхнє серце рветься в бій.

Треба бранців визволяти
Із турецької біди,
Краще, браття, погуляти
Нам у “чайках” по воді.

Нас давно султан чекає,
Мед-вино готує нам,
Буря “чайки” розкидає,
Що та буря козакам?!

леле, леле
діти, діти
пограбовані заводи
залишається боліти
і водити хороводи
по Майдану
по конюшнях
леле, леле
діти, діти
ми ходили для народу...
а залишились
у мушлях
дорога квартирна плата
хліб і масло
леле, діти
українці....
не вар*яти
хватить владі їх
дурити

***
Сезон дощу. Це зона будь що буде.
Співає дзвін відпущеної спраги.
Проміж слонів, жирафів, звідусюди
До водосховищ сунуть вурдалаки,

Де кров людей чи навіть антилопи –
Нема різниці. У гемоглобіні
До щастя спроба, до віднови спроба...
Дзвін нависає хмарою і стигне,

І блискавками ріже що завгодно:
Людей, слонів, жирафів, вурдалаків,
І антилоп, і береги, і воду.
Випалює у сажу... чорних стягів

Народжується чи вмирає степ.

якщо можна я просто піду
світе тихий
облиш не вагайся
відпусти
я до завтра помру
поки сонце
забарвить всі пальці
я коханців врахую
усіх
в заповіті
розбитого серця
і в цю мить до самісіньких
ніг
проростуть порозбивані
шкельця
монотонно сколочений звук
світе тихий
облиш не вагайся
я до завтра можливо помру...
лише тілу
залишиться впасти

Прокинуся вранці інакшим,
Не таким, як учора. Та
Часом буває важче
Носити ложки до рота,
Посміхатися через силу,
Говорити: хто б міг поду..!
Центр ваги – у крилах,
Тому я, ймовірно, впаду.

А потім – на вуха шапку,
На очі шори, на рота шарф...
І усі ці літери „ша”
Вириваються разом з парою,
Примерзають під носом словами:
Так чи ні,
Так чи ні,
Так чи...
Ні, занадто важка голова,
Щоб прокинутись вранці інакшим...

(Дует з Юрієм Лазірко)

Дощі будили в нас життя,
Воно ж хотіло більше сонця...
Дрижить криштальне відчуття
Краплинкою в моїм віконці…

І лине до твого тепла
Весни незайманий промінчик...
По ньому вже вона стекла,
Домалювавши крапці кінчик.

І руки вгору потяглись -
Немов хотіли ткнути в небо...
Ти нá ніч тихо помолись -
Бо щастя більшого не треба.
07.12.06