Чогось нема… від слова зовсім.
Чогось є повно… через край.
Мине тепло, настане осінь
і пожовтіє зелен-гай.
Під небом сірим і холодним
картина мокра і пуста.
Шляхами болю ходить Одін,
вдягнувши маску на вуста.
О мудрагелю-воєводо,
хіба наш розум – це війна?
Якщо не так, якщо не згоден,
чому ж душа тоді сумна?…

А мо", журавлика бракує?
Синиця щастя у руці…
Немає сил в’язати всує
усі початки і кінці.
Тече потік чи кам’яніє
ріка життя навколо нас,
нічого, друже, ти не вдієш
минає все, найбільше, час.

03.2021

Під рукою - валідол, тривога,
За вікном, на цямрині,- жура.
Я і так пожив занадто довго,
Отже, сповідатися пора.

А гріхів, немов зірок у небі!
І такі, що Господи, прости...
Чи Спаситель вислуха мій шепіт,
А чи заслужив від Нього мсти?

Шлях життєвий - горбаки та кручі,
Під ногами вік стежина зла.
Власну музу я таки домучив:
Кривда правду за жону взяла.

Виправити помилки не можу,
Щире каяття - дешевий гріш.
Я питаю: - Чи пробачиш, Боже?
...мертва тиша ріже слух як ніж.

20.03.2021 р.

Поезія - це стан душі,
Творчі люди знають те чудово.
То ж привітати поспішіть
Тих, хто живе тим поетичним Словом.

У кого вірші, як струмочок
Із серденька все ллються й ллються
І слухають їх голосочок
Ті, хто поезію так любить.

Щоб шанувальників багато
Ви мали, дорогі поети,
Для вас щоб завжди було святом,
Коли друкують вас в газетах

Та альманахах і журналах,
Бачили світ щоб збірки власні,
А ваші твори щоб читали,
Радість від того майте й щастя.

2021 р.

- Ти коли великим станеш,-
Бабця внука враз питає.-
Чи мене стару доглянеш,
Підвезеш чи покатаєш?

- Ждати стільки літ даремно.-
Світлий посміх вмить у Віті.-
Я підвезу завтра, певно,
Покатаю вас на ліфті.

На нагострених травах напружена шкіра
тебе вороного і ніжного
обрізається в порухах торсу і вітру
у стогоні розманіженому.

Я тебе розпрягаю, улюблений мій,
тебе вороного і ніжного.
Йди на волю по полю, по стежці вузькій
в ті краї, де не ріжуть ближнього.

Ти волошок не рви, молочай не чіпай
і яблук не їж диких –
будь голодним, прийшовши у Тихий Рай
Людей і Любовей Великих.

А мені залиши щойно збиту росу
з ледь помітними крапками крові,
щоб змогла я ввібрати в найдовшу сльозу
всю вологу Моєї Любові!

19 липня 1994 р., Вітебськ

Поєднував, бувало, мов акорди,
Порівнюючи такти і тони, –
Колись жінок піддатливих і гордих,
Щоб розпізнати їх до глибини.
Закохувався швидко до безтями,
Неначе в зорі юний астроном, –
І пестощам завжди раділи дами,
Утішено зітхаючи притьмом.
Здається нині щастям незбагненним
Сплетіння тіл і мішанина слів,
Хоч пам’ять зберігає поіменно
Усі скарби надій і почуттів.
Довірливі, красиві і любимі,
Зібравшись ненароком звідусіль, –
Тепер гуртом стоять перед очима
І кожна в серце входить, наче біль…
20.03.21

- Гальмуй! Гальмуй!, - кричали з неба…
Візьми праворуч, та не там…
А я, тако, дивлюсь на себе
Перекрутило… Сам не сам

- Заходь. Заходь… Одінь батути
Тримай при собі алфавіт…
Усе змалюй, щоб не забути
Якого кольору це світ

- Забудь. Забудь... - шептали з боку
Твій непочаток без кінця…
За кольори тримайся оком
А так хотілося стільця...
20.03.2021.

Не кожному дано писати щиро,
Не розгубити в пишних формах зміст.
Потрібен швидше Божий дар, ніж хист,
Щоб з іскри слова запалити віру

І розбудити думку в сонній тиші;
Торкнутись вічного крізь поспіх днів;
Красу природи, ніжність почуттів
Подарувати у суцвіттях віршів;

Плекати вищі цінності свободи
І правду берегти для майбуття;
Попри спокуси й виклики життя
Лишатись нервом власного народу.

2018 р.

Присвячено українським поетам-шістдесятникам,
насамперед Ліні Костенко і Василю Симоненку.

***сюр***

Дощ мікстурою крапає з віт,
Мов клепсидрою час витікає...
...чи було так покарано світ,
Розмальований у нецікавість
Знефарбованим поглядом п"я-
ного ока у пляшки порожність?..
...намагання у хворому "я"
Віднаходити творчу спроможність
Безнадійно надії шука-
ти у світі, де свіжого сліду
Не лишає той дощ, що стіка,
Ніби плачем по жертвах ковіду,
Передзвонами з Наві у Яв,
У шаленоздорове минуле...
...що ж зосталось, кохана моя?..
Почуття!.. Бо вони не поснули
Під фальшиву нудьгу оптимі-
стів, фарбуючих барвами сірі
Недолугі паркани чумі...
-Знаєш, мила, я вірю... Я вірю,
Що цілунки й обійми діво-
чі лікують... І сили поновить
Двоєднання закоханих... О,
Це таки лікування, панове!..
Я проходив крізь нього не раз,
Мов крізь голкове вушко із казки...
...знову марення... Бо темпера-
тура... Ліки... Дистанція... Маски...


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121031908251

Мріяти зовсім не злочин,
хочу не знає меж…
Мрія солодко лоскоче,
хочу спокушує теж.
Мрії будують замки,
в хмарах і на піску,
хочу розтрощують рамки
в побуті і у мізку.
Мрії ведуть за руку,
мрії будують мости,
хочу готують на муки,
хочу не знають мети.
Мрії це вальс натхнення,
хочу - політ бджоли,
мрії це сенс сьогодення,
хочу – азарт від гри.

12.04.2020

Насправді Ви, мадам, і Ви, сер -
Ваш власний, вже даруйте, висер.

2021

Є Беатріче, та немає Данте,
хоча обох об’єднує одна
історія – звичайна та сумна
любов, яка примушує страждати,
яка існує тридев’ять віків...
а я у тридесятому столітті
очікую ще на твої привіти
на дні аїду у країні снів.
Але давно проснутися пора.
Заходять і твоя, й моя зоря
за обріями нашої оази,
де ти віки усе ще не моя,
а я на віки кану за моря
так і не видівши тебе ні разу.

03/21

Може, я не твоя Беатріче.
Ну, а ти майже Данте уже.
Я запитую, – милий, невже
не могли ми зустрітись раніше?
Ти повів би мене у ті дні,
де існують заблукані тіні,
ти любив би мене уві сні
і були б ми щасливі і вільні.
Та недоля між нами стоїть.
Я чужа і невільна дружина
і не я в цій пригоді повинна
повернутись за межі століть,
де побачу тебе хоч на мить
як матуся заблудлого сина.

Коли кажуть: «Я не ревную», – не вірте.
Ревнощі стиха підточують щастя скирту,
немов миші, нала́джують хо́ди повсюди, –
і от ревнощі вже: голос, вуха і груди,
і хода́ не та, і очі сволочі,
і тривога за завтрашні дні і ночі.
А якщо, не дай Бог, хтось підійде збоку
і спитає, прискіпливо скалячи око:
«Ну, ревнуєш?! Я вбив би давно за таке», –
погляд змінює фокус на тіло п’янке,
осоружніє шкіра м’яка й еластична,
йде охота на всіх підозрілих – дотичних!
Усихає любов на податливім ґрунті,
на врожайному сонці, дощовім перепутті, –
і ти кажеш собі: слід любов пережити,
з ким завгодно, крім неї, на світі дружити…
Нищать ревнощі факти і аксесуари,
палять пам’ять, листи, цигарки, мемуари.
Лиш у снах, засушивши шалені уривки,
чуєш голос не свій: «Я ревную?! – Ніскільки!»

21 березня 1995 р., Київ

Над урвищем стою… Уже надвечір,
темніє неба голубий сатин.
Ти, увібравши голову у плечі,
сховалася за часу палантин…

І тчеться ніч, і сіється, і плине,
і лащиться, затягує у вир,
і падають розпечені вуглини
моїх думок у збайдужіння звір…

І сиплються жарини у яругу,
на саме дно, іскряться і сичать.
Ішов так довго уперед… по кругу,
що од безсилля аж пече кричать…

Але у сон уже не повернутись
і не знайти затоптані сліди…
Усе забути хочу і забутись,
і затишок душевний віднайти.

Я знала цю фею, - десь бачила.
Ішла понад гаєм у сукні червленій.
Волосся спадало, з ясного чола,
У погляді хмари, зернини у жмені.

Озимі засіяла на цілині,
зібрала врожай із ланів сивочолих.
Війнула хустиною - грак вдалині,
жалобним хрестом, наче то її доля.

Позолотила дерева усі,
розсипала листя - зібрала гербарій.
Зітліли троянди в холодній росі -
грибними дощами, туманами марять.

Розправила крила, спурхнула з землі.
Над куполом церкви, злетіла у висі.
Без неї миттєво світ, вицвів, змалів.
Прелюдія осені у падолисті.

15.03.2021р.

Світ зародився. У лоні ще вишні сплять.
Непотревожено, мірно струмують соки.
Та крадькома, наче той опівнічний тать,
Березень губить спокій.

Йде у заплави, зрива з паколів човни.
В’язи кремезні, а руки червоні й дужі –
Вже як обіймуть! Збентежено вишня снить
Вельоном білим, мужем:

Як озоветься – птахами злетить луна,
Як у сопілки заграє – розгонить тишу,
Як засміється – розіллється далина,
Аж затріпоче вишня!

Буде тобі… Він уже заквітчав вербу,
Біля тополі впадав і марудив липу.
Навіть березу – прозору, аж голубу,
Залоскотав до схлипу.

Ти ж недотóркана! Що тобі пружний стан?
Дух його ярий, а усміх в очах привітний,
П’яно-медові, аж хижі його вуста…
Заміж підèш за квітня!


Вишня стареча, вже стільки було цвітінь.
Вже і не родить, та серцем затерплим чує
Марево тепле… Березень в мареві тім
Віти її цілує.

Настраиваюсь на позитив..... весеннее настроение 19.03.21

Цветы жизни – дети, внуки!
Мы их рожаем и растим !
Душой своей и сердцем,
Их любим, дорожим!
Постоянно думаем, заботимся о них!
И то, что мы в них вложим,
Положит отпечаток и на нашу жизнь!
Как, Андерсен сказал:
« Чтобы жить, нужно солнце,
свобода и маленький цветок»
Над которым мы свою голову склоняем,
Любуемся, ухаживаем, бережем…19.06.17 (написаны в больнице)


Цветы растут для восхищения!
Взгляд радуют и настроение!
Как много видов и сортов!
Знать всё нельзя, хоть и готов!
Их красота неповторима!
И цвет и форма неделимы!
Их всем природа наделила !
На свет, на цвет благословила ! 2009

Мои рисунки, фото- цветов, чудо-природы

Нечуваним коханням
Ти стала недарма,
Бо втоми і вагання
В мені уже нема.
Підвожуся дочасно
Без краплі гіркоти,
Щоб солодко і щасно
В кохану увійти.
Торкаюся зраділо
Розкритих спрагло вуст, –
Удвох єдиним цілим
Я сам собі здаюсь.
В яскравому світінні
Згоряють ночі й дні, –
Усе на світі тлінне,
Кохання тільки – ні.
19.03.21

Василько вранці вискочив надвір
В траві пробігтись, поки роси впали.
У місті, де прожив він до цих пір,
Йому таке й на думку не спадало.
Холодних крапель доторки відчуть,
Штанці задравши аж поза коліна.
І він уже б і кинувся, мабуть,
Коли дідусь озвався із-за тина:
- Ти чи надумавсь по траві гасать?
Трава ж холодна, ще простудиш ніжки.
Глянь, як на ній виблискує роса.
Трава просохне, зачекай лиш трішки
Й тоді хоч і качайся вже по ній.
Ніхто і слова супроти не мовить. –
Поправив капелюх великий свій,
Все іще гарний, хоч давно не новий.
- Іди-но, краще, та я розповім
Звідкіль на світі роси узялися.
Василько миттю зацікавивсь тим,
На лавці хутко з дідусем усівся.
А той розправив вуса та й почав
Неспішну мову про події давні.
І знов Василько в дивний світ попав,
Чи то реальний, чи, скоріш, уявний:
- Коли боги були ще молоді
І світ на ноги тільки-но спинався,
Історія ця й сталася тоді.
Спитаєшся – як я про це дізнався.
А мені вітер якось нашептав,
Коли я йшов над річку попід верби.
Він саме над землею пролітав,
Мабуть, містечко приглядав для себе,
Де би йому спокійно відпочить.
Але у вербах зачепивсь за гілля.
Проситися у них став: «Відпустіть!»
Але ті учепились, не пустили.
Я чув, як він у листі шарудить
І борсається, вирватись бажає.
Поміг йому те гілля розчепить,
А він навколо мене все кружляє,
Мов дякує за поміч, а затим,
Як в затінку ми сіли спочивати,
Розговорились потихеньку з ним,
Що там у світі всякого чувати.
Ото тоді від нього я й почув
Історію цю дуже-дуже древню.
Щось, може, з того часу й призабув,
Та основне все ж пам’ятаю певно.
Жив на землі такий от собі День,
Він мав ворота Сонцю відкривати.
Відкриє, сонце вранішнє зійде
І буде землю тут обігрівати.
А День слідкує, щоб як слід було,
Щоб сонечко не збилося з дороги.
Щоб шлях по небу до кінця пройшло
І не спалило, не дай Бог, нічого.
Надвечір День ворота закрива
І йде, другі навпроти відчиняє.
І сонечко на захід відплива
Крізь ті ворота, там обігріває.
А День за ним планетою іде…
Тож в нього часу не було й присісти.
А жив на світі не самотньо День
Адже були у нього жінка й діти.
Хоч жінка вже й померла на той час,
Зоставивши на нього двох синочків.
Були вони маленькі ще якраз,
Бо мали усього по кілька рочків.
Одного звали Ранок, іншого,
Молодшого із них назвали Вечір.
Була живою жіночка його,
То вдома все було на її плечах.
І доглядала діточок вона,
Й наварено було, і все до ладу.
А сонечко ледь вранці вирина,
То чоловіка зустрічала радо…
Та от лишився він на самоті.
Й не знає, що із дітками робити.
Ну, як одні синочки будуть ті,
Як він піде в другу частину світу?
Поки він тут, то може зазирнуть
Хоч на хвилинку, недалеко ж робить.
І нагодує, й може пригорнуть
Своїх синочків, заспокоїть щоби.
А цілу ніч вони сидять одні,
Бо ж нікому за ними подивитись.
Щоб не кидать без догляду синів,
Він вирішив іще раз одружитись.
Була одна знайома в нього Ніч,
Яка давно на нього позирала.
Та він любив дружину, звісна річ,
І на других звертав уваги мало.
Тепер же обернувся, роззирнувсь
І вона перша втрапила на очі,
Така вся чорна, наче упірнув
У темний вир і виринать не хоче.
Тож скоро й одружилися вони.
Вона дітей любити обіцяла,
Неначе рідні то її сини.
Пообіцяла… та не зав’язала.
Робота в неї непроста була,
Як він ворота сонцю відчиняє,
Так вона небом Місяця вела
І зорі начищала, що аж сяють.
Але вона із дітьми півдоби,
А потім батько прибува до хати,
Вона ж простує на той бік робить,
Де Місяць має землю осявати.
Дітей вона любила на словах.
Своїх не мала, а чужі для чого.
Історія для світу не нова
Про мачуху… Була, звичайно, строга.
Не скаже, навіть, лагідне слівце.
Це як з роботи прийде не сердита.
А як сердита… Не дай Боже це,
Тоді вже дістається бідним дітям.
Вони росли дружненькі, бо ж самі,
Трималися один біля одного.
Брат брата із півслова розумів…
Вона ж, прийшовши, починала з того,
Що розділяла по кімнатах їх,
Самим веліла в темряві сидіти.
Ще й накричить, бувало, на малих.
І плакати розпочинають діти.
Спочатку Вечір, бо ж зовсім малий
Ряснії сльози утира на личку.
Сльозами страх прогнати хоче свій.
Вони течуть з очей, неначе річка.
Як отой плач до Ранку доліта,
То в нього теж із жалості до брата
На очі сльози рясно наверта.
І плачуть, доки й мачуха із хати.
Тоді вони усядуться удвох,
Поплачуть гірко, обійнявшись міцно.
З очей покотять сльози, як горох,
Аж зробиться вологою світлиця.
А прийде батько, сльози їм утре
І висушить, обійме, заспокоїть.
З душі дитячу тугу прибере,
Щоб не осіла кривдою гіркою.
І жалко діток, але що робить.
Одних не можна вдома залишати…
Отож відтоді, ледь захолодить,
Почне роса вечірня випадати
На трави рясно. Крапель міріад
У місячному сяйві заблищали.
То плакати почав молодший брат
І його сльози на траву упали.
А потім й Ранок сльози добавля.
Стають на травах роси ще рясніші.
То мачуха прийшла додому зла,
Тому і діти плачуть так невтішно.
Та прийде батько, висушить усі
Ті їхні сльози, обійме, утішить.
Не встигнеш озирнутись – й по росі…
Тож треба трошки почекати лише.

оце поранок узяв за руку і мовить слухай
слухай як зимові дерева шепочуть соком
сік витікає на тебе на мене на спраглі рухи
на анемічне мовчання пальців неодиноке

бліде ячання в якому я уже невразлива
як кожна жінка як дикий нерв павутинний
хапай за серце бо в ньому зріє арійська злива
а коли громом ітиме пішки народить сина

жити у житі того чоловіка що наче спиця
не бачить глянцеві палітури із сліз і солі
кидає сміх тельмарина й тоді не спиться
бо тонеш в його обіймах липою золотою

і хто він був до мене і хто я для нього зараз
на балконі у поділ зорі збирають повітря
от насадила квітів ангельська ти зараза
надворі весна зимує а ти усе молишся літу

захочеш щоб сонце котилося апельсинове
і ноги босі тонули в травах і перемир’ях
це скільки ж потрібно шипшини надихатись
щоб цілувати нишком на шиях ясні сузір’я

Стара верба широка та розлога
Вже стільки літ росте біля ставка,
Поразки бачила вона і перемоги,
Вбитого не одного козака,

Котрий лежав під нею, ніби сплячий,
Куйовдив кучері легенький вітерець,
Боялось прилітати воронняччя.
Верба відгонила його. щоб спав боєць.

Під нею і закохані стрічались.
Не раз і розлучалися на жаль.
В житті верби багато чого сталось:
І радісні хвилини. і печаль.

Отак стоїть собі верба-бабуся
Та гілля нахиляє до води,
Зазнає ще приємного й біди,
А скільки, то сказати не беруся.

2021 р.

Поки вітер проганяє стужу
протягами в димовій трубі,
осягаю потаємну душу
віщого і сущого в собі.

Маю ще надію на удачу
як не наяву, то уві сні...
як не є, усе одно побачу,
що вона навіює мені.

Ми охочі, поки є робота...
поки ця оказія мине,
як захочу, осідлаю чорта,
хай несе у засвіти мене.

Що умію, те й робити мушу...
то сную на радощі юрбі
нитку Аріадни, то павучу
мантію оголеній журбі.

І на ранок маю одежину...
одягаю маску на людину
усмішки веселої до вух...
і тогу... і тугу...
                        відчайдух
у мені сотає павутину
сіті на метеликів і мух.

03.2021

Чому твоє слово,
як сонце схололе,
як серце волове,
що б’ється спрокво́ла?

Чому така тиша
не ліпша й не гірша
за ніч, якій лишиш
яснійшого вірша?

Чому – я питаю –
без лиха зітхаю
з пів слова на краю
знечулого раю?

Чому по весні я
не мрію, не скнію?
Чому мовчазнію?
Чомусь мовчазнію…

Четвер, 18 травня 2006 р., Київ

Бува, перед зором постане минулість
І спогадом теплим в обличчя війне, –
Тоді повертаюся подумки в юність
Оту, де безтямно любили мене.
Той час, наче келих вина недопитий,
Як словом прощальним розняті вуста, –
Приваблює й манить до себе щомиті
І просить сказати про все дочиста.
Я погляд занурюю в далеч безкраю
І думи заглиблюю в гущу подій, –
Чим довше і більше на зустріч чекаю,
Тим менше я маю на неї надій.
То серце пораненим птахом заквилить,
То душу зісподу самотність стрясне,
Тривала розлука обламує крила,
Життя швидкоплинність бентежить мене.
Ніяк не вдається зімкнути повіки
І словом порушить важку безгомінь, –
Чи ти загубилась у світі навіки,
Чи просто блукаєш по ньому, як тінь?
Знов погляд занурюю в далеч безкраю
Та думи заглиблюю в гущу подій, –
Чим більше знедавна на тебе чекаю,
Тим менше сьогодні на щастя надій…
18.03.21

Карпатами гуляли два бики,
один старий, а другий молоденький.
Скубли вони травичку вздовж ріки,
а на тім боці – стадо чималеньке.

Тут парубійко запримітив враз
телицю, що відбилася від стада,
і подумки поринувши в екстаз,
защебетав старому ретрограду.

– Ми у долину спустимось мерщій,
мостом хутенько перескочим річку,
і непомітно, не зламавши стрій,
запліднимо скоренько ту теличку!

– Ні, – головою похитав старий,
пересічемо тихо автостраду,
перейдемо убрід поволі Стрий
й запліднимо спокійно… усе стадо.

Знаю, до твого серденька стежечку прокладу,
Змию косу білую та колишню біду.
Там де немає у стогону забуття -
Викреслюється зрілий стержень мого життя.

Із мене роки зривать новини й солодку малинку,
А ти мене перетворюєш у катеринку…
Де розсівається слово зорям дотичне ,
Там розумію, що вірність твоя незвичайна…

З кожного поруху ,з майбутнього винограду
Я відчуває тебе , моя розкішна розрадо.
Хай на віконниці дихає тихий сум первісний -
Хтось учить мене життю, а ти - достиглим вишням.

Шифруйся, йолопе, бо мста
Іде до тебе, завтра буде.
Рвоне за вуха, за хвоста,
Стряхне гидку твою облуду.

Токсично знову закричиш,
Немов чорнобильське озвуччя.
А я тобі нараю: «Киш
Писати спогадів онучі!»

У мемуарах ти – герой.
Сиди у них, уперто рипай.
Твоє осліплене перо
Торкнулося Пуерто-Рико!

Москальський гусь? Лети увись!
Ще трохи – будеш лавреатом.
Але на мене подивись,
Збираюся тебе довбати.

А ти, що? Більше заслужив?
Не плач. Тобі це не удасться.
Наразі – долі віражі.
Тебе в обійми візьме трясця.

Змагались внучка з дідом, хто у чім сильніш:
- А я у шахи кращий. З'їсти можу більш.
- А я співаю ліпше і в сто раз гарніш.
- У мене ж більше років. Я таки мудріш.
- А в мене друзів море. Бігаю скоріш.
- У мене книг багато, в тебе пару лиш.
Мала хитрюща, вперта. Врешті на тобі:
- А в мене більш волосся. Значно більш зубів!

Метафори й епітети чужі
не прикрашають сказаного людям.
Не очищає закутки душі
поезія, що пахне словоблуддям.
Запамороченому у війні,
не дуже якось весело мені,
дорослому, поводитись як діти...
у ейфорії місії радіти,
що варишся в одному казані
із піною богемної еліти.

Весна весною, – ку-ку та кум-кум...
Ніяке диво не іде на ум,
а на марку палітру акварелі
лягають заяложені пастелі...
..........................................
І поки ще кипить осадок дум,
із варива збігає зайвий шум
водою каламутною на землю...
але жура не вичерпає сум.

03.2021

У вирії літають мрії,
І сподівання і надії,
Яку з них можна захопити,
Душею щедрою овити,
Єнергією підпитати.
Живильну силу слід віддати.
І ось вони уже у тебе,
А чи є у них потреба...
Не все, що маєш знадобиться,
Ві сні усе може присниться... 2009

Мій малюнок.

Природой как не восхищаться,
Как ею нам не любоваться,
В любую пору всё живёт,
А рядом человек идёт.
С зерна вокруг всё прорастает.
Целебной силой нас питает.
Природа – дар бесценный в мире!
И все беречь её должны мы ! 2009




Мой рисунок .

Сім‘я на річці рибу вудить:
дідусь, бабуся, тато, син.
У поплавки вп‘ялися люди,
та не сіпнеться ні один…

Малий вже нудиться, зіває,
а потім батькові сказав –
тут мабуть риби не буває,
ніхто нічого не піймав…

І час уже іде на вечір,
дідусь куняє, майже спить…
Твій поплавок стоїть, до речі,
а у старого – геть лежить…

Не втрималася баба Ліда
і мовила без зайвих слів:
Коли іще стояв у діда –
чого він тільки й не ловив…

Протяжливі звуки тонкі
застудженим голосом – ти.
Я – саламандра суха,
покритий ковдрою німоти.
Заповзай у постіль мою пустельну –
отримаєш дозу смертельну
доброти.

Чи я руки ці не цілував,
що вони так мене обв’язали?
Чи в кружалах нічної зали
я на горлі тебе не катав?
Наші очі – сирени, ліхтарі, фари.
Наше ліжко – машина примар і кошмарів,
і наших особистих справ.

Я не спав.
Ти не спала.
Ковдра мокрою стала.
Це злилися докупи дощами ми
і сохнемо між звуками протяжливими.
Де вони, наші діти,
маленькі космополіти?
зашорених політиканів
з волами пеліканів…

7 липня 1994 р., Київ

Ця «качає» губи, та цицьки,
у сідниці ботокс заливає…
Просто фантазерки ті жінки!
Та чого у світі не буває…

Хочеш тут мели, а хочеш куй,
з часом і водою піна зійде.
Скільки «Жигулі» не тюнингуй –
«Мерседес» усе одно не вийде!

Ще сіріє наоколо
І туман ледь-ледь курить, –
А вже в небі похололім
Розкривається блакить.
Пробивається, ясніє,
Набирається краси, –
І, мов зболена надія,
Додає душевних сил.
Воскресає мимоволі,
Спонукаючи дива, –
Вириваються на волю
Заримовані слова.
17.03.21

Кохання у крутому „Мерседесі“,
від щастя дівка лине аж за хмари, –
Начхати на палац твій у Одесі,
на розкіш, гроші, ресторани, бари…

Начхати і на те, що ти жонатий,
бо головне – ти лицар моїх мрій!
Нарешті й лицар вимовив чубатий, –
Мені начхати теж, бо я… водій.

Арія


І
Иншої би співав
опери, типу Верді.
Сипав – як з рукава!
Взагалі, з коловерті.
Ба, вистачає гам.
Ні об чім особово,
су́голосно птахам.
Головно – беззмістово.

ІІ
Скоро мені півста.
Он гонориться бобрик
кущика неспроста.
Онде міниться облак,
ніби абрис льодин,
марля небесних клінік.
Що це, я – тут один?
Чи забрів у малинник.

III
Сам рум’яний бовван,
я себе тут поставив.
Обік і океан,
місце води без правил.
Мало під ким оне,
сонця крім, вгомониться,
як прикінці шепне
аероплану птиця.

IV
Що-небудь про спіраль
вежі. І про араба,
і про його сераль.
Рідкісна нині баба
разу не зогрішить.
Ум уникає збитку.
Горло задеренчить –
можна бити чечітку.

V
День промайнув. Бджола
польською шепоче "zbrodnia".
Як вчорашня хула –
сьогоденній. Погоня –
кричимо, пак взнаки
Фатум ловким підошвам.
Вкупі з ним, залюбки
наше минуле топчем.

VI
Ах, попотіпав нить,
"міль" – лопотить ряднина.
Погляд не ціпне ниць
нижче, чим віко кліпне.
Краєвиди – на штиб
латаного підштання.
Пісенька сироти –
втіха для меломана.

-----------------------------

В цій маленькій кімнаті у поміч спомину
акваріум з рибкою – і по тому.
І рибка плаває, косить в сторону
оком зі свого скляного дому.

Тепер, як ти назавжди поїхала,
діймає холод, і чай не спитий.
Беручись мармуром, близь і віддалі
ціпнуть у сутіні несусвітній.

Колесо і каблук дають спокій вулиці,
горделивий платан не міняє пози.
Кишенькова твоя цибулинка публіці
після восьми обіцяє сльози.

Уявляється Греція: гай буцім, якась, начебто
в туніці, мисливиця. Або, спляча
оголеною, укоськуючи розлаписте
червоне дерево в спальній хащі.

Між квадрата вікна і портрета прадіда
навіть лагідний протяг взнаки занавісці.
І ледь випадає згадати правило,
то недоречно і наздогінці.

Хитавиці не вистояти на палубі.
Бурі не списуються з натури.
У містах хіба що дрозди та голуби
вірять у розвій архітектури.

Усе каже, як воно має статися –
швидко, гадаю, і некрасиво.
Мозок – як айсберг, потікши в абрисі,
щирий у захваті з Куросиво.

----------------------

Бува, життя ллє в келихи меди,
Та пам'ятай: так буде не завжди!
Або гіркот піділлє через край.
Та буде не завжди так, пам'ятай!

Тиха ніч. Світлий день. Божа річ…
Туга свіч. Крик пісень. Серцю січ…

Крок вперед. Ріки брід. Горіч - мед…
Тет-а-тет. Біда бід... Старт і лет…

Я і ти. Світ доріг. Йти і йти…
Ковть води... Мови біг... Нам сюди.
14.03.2021.

Я навчилась читати поміж рядків
твою вселенську любов, твоє останнє бажання
перших котиків , що живуть у кожному з нас.
У твоєму віконці – віяло гарних див…
Здається, що ти часом ходиш моїми вітальнями
і мовчиш тримаючи адекватний баланс
своєї стабільної ходи.

Як сказати і як не помилитися в людях?
Адже людяність – така унікальна якість добра,
чи може добро лише дрібка великої людяності?
У неї нестача повітря і певно застуда,
Але ж ти віриш, що вона із таємного джерела -
з обличчям богині, що родом із нашої юності,-
напевне нікого із нас не забуде…

Чи маємо право на радість, любов?
Чи, мо, животіти донині,
у горі, печалі, щоб світ не знайшов
в жіночому щасті - провини.

Ви хочете болю?, Згорьованих сліз?
Хтось каже - здуріла ця жінка!
Не бавить онуків, дратує усіх -
абсурдна її поведінка.

Піщані бархани будує зі слів
і зводить повітряні вежі.
Хоч рима невдала з одних дієслів:
"кохає...голубить... мережить".

І безлад у домі й не тільки у нім,
а ще в голові та коморі.
Мандрує планетою, у голубім
плескається чайкою в морі.

Лопати не брала до рук. Копаниць
немала вона, певно, зроду.
Годує з долонь жовто-перих жар-птиць,
спускає віночки на воду.

Жартує блаженно, а крижму на смерть
ще й досі собі не купила.
Фарбує повіки і губи, круть-верть,
у дзеркалі бачить лиш крила.

Хоч зморшки від сонця і сніг сивини -
втішається. Чим же радіти?
На сході війна, гинуть доньки, сини,
а чи у АТО її діти?

Захмарні платіжки на воду і газ,
а їй, хоч би що, все малює
на чорній ріллі волошковий пейзаж,
за все вдячна дню... Алілуя!

І жінку цю било паліччям, либонь,
життя, - не впадала у відчай.
Допоки не гасне лампади вогонь -
палай і в любові освідчуйсь.

15.03.2031р.

– Салат, будь ласка.
– Раджу вам із крабів, –
клієнту кельнер мовив шанобливо. –
Це краще за рагу із лапок жаби.
Все буде швидко, смачно і красиво.

– Не їм я м‘яса, бо моє призвання
природу зберегти. Уже казав!
– Не переймайтеся, під час приготування
бодай маленький краб не постраждав.

Веди мене на страту, на поталу
На довге, на коротке, на смішне…
Розвиднеться, і неба буде мало
Веди мене до сонця по шосе…

Я вдячнийя, і ходячий, і ледачий
Потрібно — буду тим і тим, і тим…
Веди мене крізь озеро на дачу
Сподвижнице моя у Світі Рим…
15.03.2021.

Ніколи зупинитися не міг...
нікому не виписую догани...
не заглядаю за чужий поріг
і вірую, що маю оберіг,
який лікує немощі і рани.
Пишу за рецептурою бабусь:
у лексиці, у мові, у харизмі,
у пісні... але іноді боюсь,
що любимо, таки, росіянізми.
Поезія навіяна з життя,
але на лобі писано поету, –
не треба у куті чужого меду,
аби не пахла
            дьогтем
                       вся кутя.
Не угаває лютий сатана,
порушує у всьому наші межі.
Якщо війна, то це, таки... війна!
Якщо на носі «руская вєсна»,
навіщо Музі послуги ведмежі?
За те, у чому впевнений, стою, –
[i]не додають обрубки шарму мові[/i]...
То ж, вибачайте, автори, на слові, –
ми зраджуємо націю свою
подвійними стандартами любові.

03.2021

Не пояснюй свій гріх, ти у ньому розкайся,
Сокруши своє серце і далі іди…
На дорозі життя міцно Слова тримайся,
З Ним осилиш усе й не зазнаєш біди.

Не розтрачуй себе на діяння сумнівні,
Хай не стане марнотною праця твоя,
А шляхи під ногами зостануться рівні,
І не ляже на них злодіянь колія.

Ти ж не дармо терпів долі вдари болючі,
Жив у злиднях і скруті… Та віру беріг.
Дух підносив тебе на вершини і кручі,
Там де одіж твоя вічно біла, як сніг.

І ти зважував час, і натхненно молився,
Дні грядущі хвалою Творцю золотив.
Світ штовхав у пітьму, а ти світу світився,
І за кривду йому добротою платив.

Залишайся таким яким бачити хоче
Тебе завжди проникливе Око Творця…
Твоє кредо таке – повертати охоче,
До Живої Святині заблудлі серця.

А біла лілея
Квітне біля хати,
Що схожа на неї,
Це мені казав ти.

Бо така ж вродлива,
Мила, ніжна, горда,
Тому неможливо
Не любить обох нас.

2020 р.

Розбуджені рухом повітря
Оманливі тіні весни, –
Немов макогони в макітрах
Товчуться, – збентежують сни.
Без теплого подиху сонця
На сонні гаї та лани,
Неначе вода в ополонці
Холодні і темні вони.
Мінлива мозаїка видив
Притишена, сіра, сумна, –
Навіюють жаль краєвиди
В прочиненій рамці вікна.
Немов би цікавої казки
Забувся початок, як сон,
І стало ніяково й жаско
Тримати дарма мікрофон…
16.03.21

Лупцює ретродощ по ши́бках – степ.
Ступає мокрий голуб підвіконням,
сердито позирає в сюрвертеп,
де Мій папуга гріється законно.

26 лютого – 1 березня 1990 р., Київ

На подвір’ї запахло весною…
Під ногами приречений сніг
у майбутнє спливає водою,
для життя він зробив все, що зміг…

Захищав своїм тілом тремтячу
ніжну зелень пророщених трав,
було холодно, темно і лячно,
взяв на себе мороз і встояв.

А тепер, у природи на святі,
весь розм’як і сльозами зійшов…
Бенефіс не його. Все «відзнято».
Без надії повернення знов.

06.03.16