Розквітло зорями небесне поле,
І місяць світить на чумацький шлях –
Яка прекрасна тиха ніч довкола,
А у душі чомусь панує страх.

А може то й не страх – якась тривога,
Розгубленість, сумні передчуття...
Що, врешті-решт, життя? Складна дорога
Із небуття крізь терні в небуття.

Але її так лячно загубити,
Звернути манівцями не туди,
Свій континент в тумані не відкрити,
Не врятувати друга від біди,

Піти чужими звабними стежками,
А власну не впізнати, не знайти,
До вічної крізьвимірної брами
Лише розчарування принести.

2011 р.

Так буває у лютому. Світла бракує, тепла.
Не приходять листи в електронних конвертах без марок.
І на шибках мороз все малює чужі імена.
Випадкові слова, без даремних образ і помарок.

Виправдовую сніг, що летить зусібіч без кінця.
Це остання зима, до якої були нарікання.
Бо пульсує життя, б’ються голосно наші серця.
Бо розквітне весна у коханні.
02.02.2021

Господа пощо трясеш за бороду?
"Дай!" та "Дай!. А согрішу - прости!"
Лупиш забаганками, як молотом,
Бога, що конає на хресті.

П'єш його кровицю і не кривишся,
А з причастя лупиш з люду чинш...
На Голгофі - сатанинське тирлище:
Продають Спасителя за гріш.

В нори поховалися апостоли,
Тільки я зоставсь, один як перст.
І за це мене мечами гострими
Прохромили й кинули під хрест.

Спить в Єрусалимі паства скурвлена..
Вмер я першим. А під ранок - Бог.
Похилив свій світлий лик зажурено
На мою оскалену любов.

13.02.2021 р.

Ти на підносі принесла мені – любов.
Готуєш добре.
Я з’їв її.
Тепер от кістку з горла
ніяк не витягну.
У хрипах захлинаюсь.
Як ти могла?!
Зуміла…

На підносі
ти принесла мені
…ЛЮБОВ…
…
..
.

10 червня 1991 р., Київ

Син приніс із лісу
Цуценя вовчиці.
Кинув жирну кістку,
Вилив борщ у миску.
Прив'язав до плота,
Посадив у буду.
Ніяка сволота,
Красти більш не буде.
Вовкодав не пудель,
Навіть не вівчарка.
Сторожити буде
За помиї й шкварку.
Годував, як зграю,
Назвав - "Генералом".
Злодії в сараї
Всіх курей покрали.
Вовк - одна насмішка.
Заведемо - лайку.
Хижий звір й на кішку
Навіть, і не гавкнув.
Не діждешся дяки,
Хто про вовка мріє.
Звір той, не собака,
Гавкати не вміє!

Знову словеса брудні течуть,
То вмочає в бруд перо достоту
Нанависник мій графоманчук -
Пожирач талантів чорноротий.

Ви питаєте, у чому річ?
Що в душі його шкребуться миші?
Давить заздра жаба кожну ніч -
Як же гарно той лелека пише!

Підняли вже рейтинг до небес,
Люто заздрить все одно неситий.
І постійно бреше, як той пес,
Чорногуза вчить людей любити.

Вже б здавалося радій, сиди...
Ні, чекає ще із неба манни.
В ложці утопив би він води
Кращих себе - нелюд графоманний.

Вірші опонента ця свиня
Всі би стерла з пам’яті інету.
І організовує щодня
Ритуальні спалення сонетів.

Та зійшла Поезії зоря,
Як би не шкварчало заздре сало,
Ті сонети просто не горять,
Бо вони для вічності писались.

Сіє, сипле терня темний змрок,
Заросли "Майстерні" знов тернинням.
Та іти крізь терня — до зірок
У своїй ми творчості повинні!


12 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

То не тумани сизуваті
Понад степами розляглись,
То сморід смаленої вати
Над Україною повис.

Нехай би стиха дотлівала
Десь на безлюдних пустирях,
Лиш би повітря не псувала
У наших селах і містах.

Лиш би не виїдали очі
Імперський чад, кремлівська гидь...

Заждалися московські воші
Родимих українських гнид.

ДЕ СЕНС?

Де сенс? У ти́ші, що колише вітер,
Чи у сльозі, яку колись я витер?
А може у обіймах в час тривог
Чи у сплетіннях долевих полог
Та в їхнім цвіті? В чарах літер
Життєпису, що писано як витвір
Любові вищої, дар сяяння зірок
Замріяних у щасті, мов з казок?
Неначе диво Роду – Заповіте…
Чуттів до скону у тобі́, наш світе?
Й коли Хтось вже завершить епілог,
Знай, мила, я кохав воістину як Бог.

Павло Гай-Нижник
12 лютого 2021 р.

Ожеледиця зі снігом!
Невгамовний вітрюган!
Кілька кроків до садиби…
Так здавалося і нам.

Тільки все неоднозначно:
перешкоди на шляху!
Прикро… Що ж так необачно?
Замело стежинку ту.

У обіймах завірюхи
просуватись складність є.
Геть невдалі стали рухи.
Дощ скрізь сніг сльозу проллє.

Плакати тому несила.
Залучаємо резерв.
Сподіваємось на диво,
порятунок із Небес.

Ожеледиця зі снігом!
Невгамовний вітрюган!
Недоречно, непотрібно!
Неочікуваний стан!

У полоні ти не пан!
Не вирішуєш питань!

12.02.2021

– Фантазії немає меж...
я закриваю цю сторінку.
Читай моє. Я можу теж
тобі поставити оцінку.

Єлейні арії твої
не заслуговують «відмінно»...
Не забуваймо рубаї
Хайяма... а читаймо Ліну.

Це ідеал усіх жінок.
Люблю її пейзажі сині
і дні, о... дні її осінні...

А твій сонет – мені урок...
Та не один його рядок
ще догорає у каміні.

І
Коли гортаю сторінки
забутої моєї казки,
написаної від руки,
зринають мрії, і роки,
і перемоги, і поразки.

І не один старий курсив
записую у свій пасив...
малюю тіні на екрані
і думаю, що й це кохання
було ілюзією див.

ІI
                                          « до неї»
– Я до тебе іду... оновив
реноме. І усім признаюся, –
ти явилась поету зі снив.
Це не диво. Я тільки-но вчуся.

Є у цьому таємний мотив.
Ти не каєшся, я не сміюся, –
ти боїшся, що я полюбив,
ну, а я – полюбити боюся.

Обираю героїв моїх
із трагедії тої, де мила,
признається одна за усіх,
що за муки його полюбила,
ну, а він її аж до могили
за її співчування до них.

02/21

Випусти душу на волю,
Її відігрій Любов’ю,
Вбери усім серцем, кров’ю
Свою неодмінну Долю.

Її не гаси у плоті,
Нехай вона світ осяває,
А не в суєті зотліває,
В її «золотому» болоті.

Зміцняйся у Слові віри,
На правді святій ґрунтуйся,
В огні боротьби гартуйся,
Дай відсіч вітрам зневіри.

Себе в чистоті заховуй,
До доброго серцем тулися.
Всевишнього Волі корися,
До Істини очі спрямовуй…

Не думай про себе надто,
А скромно, у міру віри.
Священних небес клавіри
Твоє хай озвучують свято.

Терпи, коли цього хоче
Любов, що для всіх воскресла.
Візьми її славні весла
І ними орудуй охоче.

Не бійся, що хвилі чорні,
Довкола тебе обступили…
Молись ! І отримаєш сили
Й вогненні пройти жаровні.

Не нехтуй слова пророчі,
Якими віки пройняті.
До Неба не будуть узяті,
У кого блудливі очі,

У кого душа зотліла,
А в серці – хули завірюха.
Вони, погасивши духа,
Зостались рабами тіла.

Що варті їх статків ріки,
Коли грянуть Суду дарами ?
Хіба що залити ями,
В які їх опустять навіки.

Потрухнуть і міць і сила,
І всі надбання марнотні…
А дух – на краю безодні...
А в Небо – не купиш крила !

Ціна не у сріблі чи злоті…
Як хочеш її ти знати –
Поглянь, Хто був розіп’ятий
За душу твою на Голготі !

Ой, ті очі красиві, запізнений погляд --
То не просто тужба, це непевна струна,
Що за щирі чуття не забудуть -- обмовлять
І зів'яне краса ось оця – розписна.

Не сприймаю її, як і душу, на виріст,
Бо надмірно дражлива на сонце, дощі,
І коли всі так добрі – і люди і звірі,
То вона в злоті церкви і неба лощить.

На увазі не маю дружину, кохану,
А оту, що постійно зове звіддаля,
Що упізнана завжди,така філігранна,
І ступає, мов доля, веде янголя.

Та немає там величі прерій, імперій,
А ламаються криги, хвилюється люд...
І нічого не значать кар’єри, бар’єри,
І новини – ніщо, хоч вони звідусюд.

Та краса ще земна і завдячує Богу,
Що багато вона забере сліпоти.
І я чую постійно її допомогу,
І я мушу за нею до скону іти.

Той, хто гарячими руками
торкається мене щоночі
і, наче в сніг лягає, –
гадає,
що цілуючи мої хвороби,
літає.
На видноколі мертвих почуттів
я з ним суворий і одноманітний,
я – лев ледачий,
він – макака спритний;
між нами все, що важко припинити –
дурний ти!
Ти такий дурний,
що якось крила мав обрізані до крові
і присягнув чужій любові.

25 липня 1992 р., Київ

Витоптали душу України,
Зайди, ворогів страшна орда.
Хоч сини боролись до загину,
За майбутнє рідного гнізда.

І тому сьогодні так на часі
Наше слово вдома боронить.
У Криму, у зболенім Донбасі,
Промовчали ми єдину мить.

Ту, коли виходити всім разом
Треба нам було у ті часи.
А тепер крізь смерті і образи
Випивають кров з нас чортопси.

Топчуть нашу дорогу земельку,
Поманили зрадливо за гріш,
Вкинули безвіз в голодну пельку,
Щоби з дому люд тікав скоріш.

Витоптали, випалили долю,
Це ж коли відродиться життя?
Замість миру – смак гіркий юдолі.
Від світів – ні слова співчуття.

Нас тепер обходять стороною,
Роблять вигляд, що глухі й сліпі.
Убивають вороги війною…
Розп’яли Вкраїну на стовпі…

А сльози ллються, бо тебе нема,
І безпорадно вітер б’є у вікна.
В кімнаті тиша і така німа…
А я посеред звуків жити звикла.

Минають ночі в спокої безсонь,
Від кави гірко в ранішньому крузі.
В минулім дотик дорогих долонь,
І світ не був від нього у напрузі.

А час, немовби те веретено,
Накручує нитки у дні і роки.
Невпинно він вистоює вино,
У світі цім і добрім, і жорстокім.

Хтось проживе у пеклі, хтось – в раю,
Отримуючи в серце долі стріли.
Та кожен вип’є чашу лиш свою,
Тому й життя у смужку чорно-білу.

-1-
В каком-то там, себе, году…
В каких-то числах на неделе
Варили только ло-бо-ду,
И не поверите, балдели…
-2-
У нас ведь тоже был колхоз.
На два села свой сельсовет,
И никаких церковных доз
И никаких случайных бед…
-3-
Все беды ранее сошлись.
А комсомольцы, октябрята,
Приумножали от души
Все то, что пучилось когда-то…
-4-
И было, правда б, ничего…
Терзала писанная повесть,
Но тут явился Горбачев
И разбудил к свободе совесть.
-5-
Пройдет десяток пару лет —
Развод. Стрельба уж больно-дружно
И дай-то Бог, приоритет -
Все, что случалось, помнить нужно
11.02.2021.

Минають дні, сплітаючись в сюжети
Маленьких драм життєвої історії,
Лишаючи в свідомості портрети,
Пейзажі, факти, формули, теорії,

Чергуючи яскравість і буденність,
У майбуття незвідане прямуючи...
Що є життя? Скінченна нескінченність.
Хто ми? У вирі днів подорожуючі.


2009 р.

- Скажи-но, отче, ти багато знаєш,
Багато книг розумних прочитав,
Чому наш Київ, як руїна став?
Хто перед Богом відповісти має?
- Князі повинні…А найбільше той,
Хто, хоч і православним називався,
Але в душі поганином зостався.
Він у розорі винен, як ніхто.
Він – то Андрій, що Боголюбським звався.
То він орду до Києва привів,
Розор дводенний в ньому учинив.
Таким відтоді Київ і зостався.
- Як може бути – Боголюбський і
Такі злодійства, скільки зла чинити?
Як він при тому Бога міг любити?
Як він гріхи замолював свої?
- Та Боголюбський зовсім не тому,
Що надто сильно полюбив він Бога.
Маєток Боголюбово у нього,
То ж звідти дали й прізвисько йому.
- А ти про нього більше розкажи.
Та ще про те, як руйнував він Київ.
Ти ж, мабуть, добре знаєш ту подію?!
- Так, довелось самому пережить.
Князі за Київ билися давно.
Бо ж тут Великий стіл й митрополити.
Великим князем славно посидіти,
Але, на жаль, не кожному дано.
Бо ж розплодилось тих князів тепер.
Де володіння кожному узяти?
Воюють часто, аби землі мати.
Один другого, мабуть, би пожер.
Один із Мономахових синів,
Що звався Юрій, батьковим велінням
Відправився в далекий край. Донині
Там фінські племена жили одні.
Князі там ще ніколи не були,
Хіба ото посадники сиділи.
Збирали данину. Та ще раділи,
Як в Київ повернутися могли.
Був, кажуть, Юрій половчанки син,
Мабуть, не надто батькові і любий.
У дикім краї мріяв аж до згуби,
Як в стольний град поверне знову він.
Отож його до Києва тягло.
Він тричі за життя сюди вертався,
Великим князем гордовито звався,
Бо ж Київ – то не те його село,
В якому він з веління батька правив.
Вже його й гнали з Києва та він,
Вертався знову й знову, вражий син.
Тут, врешті, крапку у житті поставив -
Отруту випив та і дуба дав.
Не знаю, як Господь його прийняв.
Та він синочків по собі зоставив.
Одним із них і був отой Андрій.
Був батько половцем наполовину
Та кров додав ще половецьку сину,
Бо ж одружився на княжні отій,
Що донькою була Аєпи-хана.
Тож кров слов’янська ледве там текла.
Кров половецька гору в нім взяла.
Отож і виріс отакий поганин.
Та ще ж в далекій глухомані ріс
Із дітлахами по лісах носився.
Чого він там хорошого навчився?
Тоді, мабуть й засів у ньому біс.
З дружинниками батька він не знавсь,
Які б чогось порядного навчили.
Їх потім взагалі відсторонили.
Він з «отроками» тільки і якшавсь,
Яких набрав із тих племен півдиких.
Тож, звісно, Київ – чужина для них.
Дав йому батько від земель своїх
У князювання місто невелике,
Що звалось Володимир. Там осів.
Став з нього щось величне будувати,
Бо ж мріяв над всією Руссю стати.
Ворота Золоті у ньому звів,
Як в Києві. Хоч було тому місту
До Києва – як свиням до небес.
Та все життя мав власний інтерес,
Хоча, до батька дослухався, звісно.
На Київ, навіть було, з ним ходив.
На полі Перепетовім злякався,
Тож Києва собі не домагався.
У Вишгороді князем посидів
Та й втік до Володимира свого.
Там відчував себе великим князем.
По смерті батька Суздаль взяв одразу
І більше з рук не відпускав його.
Та сам у Володимирі сидів,
Братів, рідню по світу розігнавши.
Бо ж він тебе у роді був найстарший,
Тож об’єднати Русь всю захотів.
Щоб, сидячи у болотах своїх,
Всіма князями звідти керувати.
Хотів був митрополію забрати
Із Києва. Такий вчинити гріх.
Та патріарх не дав йому того.
Тож він на Київ іще більш озлився.
В своєму Боголюбові закрився,
Гадаючи, як досягти свого.
Він розумів, що, поки Київ є,
Всі будуть стольним градом величати.
Лишається його поруйнувати,
Тоді він все й поверне на своє.
Хай в Києві сидить митрополит,
Та можна ж всі святині відібрати,
І храмів у лісах набудувати.
Дивись, мине якихось кілька літ
Й митрополит сам слідом прилетить
І буде слізно кафедри просити.
Бо хто ж тоді в руїнах схоче жити?
І Володимир стольний задзвенить!
Весь час себе втішаючи отак,
Зібрав він, врешті, чималенькі сили
Й під стольний Київ вони приступили.
Та Київ не відкрив воріт, однак.
Мстислав там із дружиною засів
Та ще клобуки чорні приступили.
Щоправда, у Мстислава мало сили,
Бо ж син все військо в Новгород повів.
Але й кияни за мечі взялись,
Коритись залішанину не стали.
Законного вони вже князя мали.
Три дні заброди біля стін товклись.
Потрапити у місто намагались.
Мстислав підмогу увесь час чекав.
Та хто ж поможе? І момент настав,
Коли клобуки з міста раптом зня́лись
Та і на Рось до себе подались.
Мстислав, дізнавшись, теж зібрав дружину
Та і тихцем покинув тоді стіни.
Кияни, всіма кинуті, здались.
Таке раніше вже не раз бувало.
Приходив князь, хотів зайняти стіл,
Як боронитись не достало сил
Чи то старого князя проганяли.
Ворота відчиняли та і все.
Князь стіл займав, життя тривало далі.
Тож іншого кияни і не ждали.
Хто ж думав, що цей підлий принесе?
Ледь Київ їм ворота відчинив,
Щоб князя свого нового стрічати,
Як половці киян взялись топтати…
Для Києва настали дні сумні.
Два дні, коли горів увесь Поділ,
Гора, монастирі, свята Софія.
Від того всього досі серце тліє,
Бо бачити таке не було сил.
І милості нікому не було:
Церкви горіли, християн вбивали,
Других зв’язали і у степ погнали,
Там більшість з них і смерть свою знайшло.
Жінок насильно брали від мужів,
А діти, ними лишені ридали.
Та звірі ті добра зовсім не мали.
Ледь що – пускали зразу в хід ножі.
Пообдирали церкви догола,
Усі ікони, все майно забрали
І, навіть, в церквах дзвони познімали.
Лишили пустку, мов орда пройшла.
Печерський запалили монастир
Та, слава Богу, оберіг святиню…
Не відродився Київ і донині.
Тож істину скажу одну: не вір
Тим, хто в залісських болотах сидять.
У них нема ні святості, ні віри.
Вони, немов оті голодні звірі,
Готові всіх навколо обідрать,
Аби вони не краще них жили.
Готові всіх і кожного провчити
І змусити своїм поконом жити.
Не дай то Бог, щоб в Київ знов прийшли.
Такий і є отой поганський світ.
Отак перекрутити слово Боже:
До Києва піднятись не спроможний,
То, значить, Київ опустити слід.
І опустили, діти Сатани,
Попрали Божі і людські закони.
Тепер на наші моляться ікони,
Свої гріхи відмолюють вони.

Як той метелик до вогню,
Летіла в спраглім пориванні
В любов – країну чарівну,
Де я порину у кохання!
Де кожна мить в раю немов,
Де не страшне мені ненастя,
Країна розкоші – любов,
О, так, любов!
І тільки в ній буває щастя!

Та інший час тепер прийшов:
Ти одягнув собі личину.
Я зрозуміла, що любов
Країна, де усі не щирі.
Моя біда – скажу ізнов,
Що я тобі наївно вірю,
Країна брехунів – любов,
Все та ж– любов!
І жителі в ній лицеміри.

Навіщо плачу від розмов
І посміхаюсь недоречно?
Країна зрадників – любов,
Там люди, мабуть, безсердечні.
Але трава проб’ється знов
Крізь перепони і напасті.
Країна весняна – любов,
О, ця любов!
Бо тільки там буває щастя,
Буває щастя!

09.02.2021

Небо на тебе дихає
бездною необнятою,
ллються пташині вихори
в просипи зір над м'ятою.

Землі на тебе дмухають
травами розповитими,
в гіллі вібрують – духами,
в бубні шамана – ритмами.

Води до тебе лащаться,
води змивають гіркості...
Ріки ламають палиці,
встромлені в долю підлістю.

Вогнище прилюбилося:
шепче своєю мовою,
сушить сльозу на вилицях,
палко вуста зціловує.

Люлька димкує зелами,
здмухує з тебе сполохи.
Спи, поки не завернемо
аж до пралісу чорного.

А у пралісі визовем
місячну хвилу повені.
Прийдуть вовки зализувать
рани, людьми пороблені.

Крок - і вічність. Був - і вже нема,
Епігони одягнуть у шати...
Кажуть, що життя - лише обман,
Нащо ж на надробках ставлять дати?

Все що є - колись уже було,
Все що буде - коди і повтори.
Універсум пише некролог
Сі бемолем навскіс у мінорі.

Кличе до молитви муедзин,
Пастві піп втирається в довіру.
З пекла шепіт, крапельки роси
Ріжуть правдолюбом здерту шкіру.

Всі гріхи невірам відпустив,
Гробарі із ніг знімають кеди.
Цвяхи вбито. Вишу на хресті.
Ще живий. Та хочеться померти.

11.02.2019р.

Сумнівний, ти мій, і хиткий
хула-хуп, ти мій, хула-хуп…
що ж, не витримали нитки,
знову лялька додолу – гуп.

Знову серце в грязюку – ляп,
скільки можна отак
надурняк!
голос хрупає, наче сніг:
не добіг…

Кожен раз, як до мрії – ступ,
а від себе у далеч – геть,
сумнівається мій хула-хуп:
чи, бува, я, того, не вщерть?..

25 лютого 1992 р., Київ

Сад похнюплений знову стоїть,
Мов сердечна відкрилась рана.
Із птахами у теплі краї
Відлетіла моя кохана.

І вечірня зоря догоря,
І від суму тоне у хмарі,
Відлетіла кудись за моря,
І в прозорому ходить сарі.*

Від печалі ніяк не засну,
Починаю далі сивіти.
Я чекаю тебе, як весну,
Як чекають змучені віти

Коли сонце розтопить той сніг,
Що вагою довго неволив,
Що лапатими клаптями ліг,
І ламав, і гнув їх додолу.

Я звільнюсь від обіймів зими,
Наче лицар — від обладунку.
Обів’ємося люба, крильми,
І зіллємося у цілунку!



11 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

...піски замітають пустелі сліди,
Та творчості спраглі криниці шукають.
Як є поводир, то за ним і іди.
...а може, на краще, коли і немає...
...ось нині зустрілися з Екзюпері,
На крилах війни до безсмертя злетілим.
І немолоді вже... І ще не старі,
А саме... Цікаво... Яким не кортіло б
Відпити наснаги цього джерела
Трояндам маленької екзопланети?
У світопоєднанні блага і зла
Трояндами всесвіт засіяно... Де той
Землею полишений знано коли
Філософ? У бесіді душі відкриєм,
Для інших приховану. -знаєш... Я Лис
Із недосконалого світу... Не вдія-
ти змінам у долі нічого... Лишень
Стежиною йтимемо до досконало-
сті... Витрусим порох набитих кишень,
Бо сурми апокаліптичні позвали
Туди, де вирішують долі землі,
Де ріки натхнення піски поглинають,
Де кров- це вино... Переломлений хліб -
Мов тіло, яке до хреста прибивають
Сп"янілі від крові... Сиріч, від вина
Умов вседозвілля бундючних палаців
Між хат посивілих, де, не дивина,
Коріння моє... Ти поета Тараса
Можливо читав? Це відоме ім"я...
Бо теж у пустелі живили джерела
Його, як і мене, і тебе. І я
Досліджую також засіяне перла-
ми творчості небо, присвячене нам,
І в усмішці долі шукаю одвіку
Джерел, що пустелі піски поглина,
І жадібно п”ю, мов до зцілення ліки...
...пустельні вітри поглинають сліди
До істини... Притчі... Поезії... Сури...
Та ми віднаходим це диво із див -
Ковток життєдайної літератури.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121021100077

(За мотивами телефільму «Хлопчику мій»)

Пожежа… Будинок згорає дотла.
Знаходять там тіло жіноче.
Забрала життя її доленька зла.
Від розпачу мешканці плачуть.

Оплакують горе нестерпне батьки,
бо син їх також був у домі.
Жалоба триває, пішла на роки.
Тримає в міцному полоні.

Та в матері віра, що хлопчик живий!
Не все однозначно у справі.
Бо тіло не знайдено ще до сих пір.
Лиш хрестик та сумнівів зграя!

Триває робота: об’яви, дзвінки!
В куту опинилися слідчі.
Сюжетні заплутані всі сторінки.
Стежки збереглися лічені.

Лиш випадок якось нагоду дає.
Замінені напрямки дії!
Відкрилася правда, припущення є:
врятований хлопчик, можливо.

Святкує свою перемогу рідня!
Бо звістка хороша прийшла цього дня!

26.01.2021
© Copyright: Вікторія 75, 2021
Свідоцтво про публікацію №121021007568

Попросити б у себе пробачення
за душевні незбуті побачення,
за укинуті мріі у завтрішнє,
За убиті у серці слова;
І за дріб'язком будні загачені,
силуети ув осінь облачені,
за віршів ненаписаних ватрище,
і за трем, що в душі ночував.

Запросити б себе у розгорнені
сині верші, де мавки і олені,
у рахманних світанках гойдаються,
у вітрах золотавих пливуть...
У пелюстках люнарної повені,
заховати кохання утомлене -
од цілунку, що власливо жалиться,
од обіймів ядких і од стуж.

За загублену казку небачену,
за емоцію, сховану в зачині,
за сльозу, що несплакано витихла -
межи серцем і спахом зорі.
Попросити б у себе пробачення...
Хай нічого й не має вже значення:
тільки тиша у небових витоках,
Тільки спокій луни угорі.

Нам было больше некуда пойти
Мы обглодали Бродского почти
Сидели сбившись. Пахло мокрой шерстью
Над зимним пляжем горизонт дрожал
И у причала ржавая баржа
Гремела жестью
Волна кропила брызгами буёк
Был заколочен досками ларёк
На дюнах было ветрено и голо
Вдоль берега тащили донный трал
В курортном городке стоял февраль
Уже полгода
Курортный город мертвый осьминог
Банален прост как вечный ля минор
Как мокрый холст на ощупь цвет и запах
Восток был пуст и север был далёк
Был юг закрыт тем более ларёк
Тем паче запад
Залив ворчал накатывал волной
Мы ощущали мозгом и спиной
Отсутсвие спасателя на вышке
Купаться в море было не резон
В такой сезон и потому надзор
Казался лишним
На пирсах догорали маяки
Стояли штабелями лежаки
Прикрытые брезентом или толем
Никто давно не приезжал сюда
Зачем нужны спасатели когда
Никто не тонет
И мы сидели трезвы и легки
И души всех заплывших за буйки
Кричали альбатросами над нами
И мы смотрели как навстречу нам
Идёт спасатель прямо по волнам
Но не узнали.

Моя дружина - ружа! Айстра! Мальва!
Небесний дар! Богиня із трущоб!
І ніжка нічогенька, і постава,
І дум розумних має повен лоб.

Відлюдьком був. Письмацький мав талантик,
Але...воскрес альковний херувим!
А, може, велелюбний я занадто,
А люба - туз козирний в рукаві?

Дилема. Думи де не тре витають,
Пестливо жінка шепче ніч і день:
- Коханий мій лебедику, l love you!
Іди до мене, хтивець-мародер.

Куняти, наче кіт іще завчасно,
Бо молодий - на тижні буде сто.
Монаху ж легко, він одвіку в рясі,
Нема жони, вночі лежить пластом.

Легенько чхнув, а мила:- Будь зоровий!
Цілує так, що бухне плоть тверда.
Цокоче серце мужа від любові,
Амур легенько ліжком хилита.

10.02.2020 р.

Поки є ще радощі й жалі
і немає часу лиш на себе,
то нічого іншого й не треба...
ну, хіба-що – миру на землі
і чекати манної із неба.
Та ятрять тривога і жура
і висить на кінчику пера
вся моя дорога особиста
від, – у-а!.. у-а... і до, – ура! –
перемоги: дежавю дитинства,
до і після, вимучений біль...
а сьогодні – той водорозділ
між минулим і останнім часом,
де очікує багато діл
і за тином, і за перелазом,
де ніяк не досягти мені
пішим по утоптаній лижні
до рекорду чемпіона-аса,
що літає десь на чорній трасі.
Та не мрія спати не дає,
а усе не сказане моє,
що переросло у несказанне
до кінця негадане, неждане,
білої ворони житіє,
що ніде не заварило кашу...
Не відомо, ні який я син,
ні чому ось так, а не інакше
я іду до фінішу один,
залишаючи своє та наше
«Отче наш», амінь і заповіт
та гілля червоної калини...
Ради мене не зів’яне квіт,
не упадуть зорі із орбіт
на озера, гори і долини...
та коли у Бозі відпочину,
відійде зі мною цілий світ
від появи в ньому до кончини.

02.2021

Час прийшов. Годинник став.
Кукурікають зозулі.
Бомж в кишеню заховав
дулю.

Сніг і той труситись став.
Від морозу коси сиві.
Бомж і очі заховав
псиві.

Говорити про таке некрасиво?
Але він, як пес, прохав: дива, дива!

Адже час прийшов і став,
жисть хороша.
Я усе, усе проспав
Не до бомжа…

29 листопада 1989 р., Київ

У моїй постелі
Справи невеселі –
Плачуть менестрелі
Без віолончелі.
Постраждало тіло
За амурне діло.
Впало у знемозі
На слизькій дорозі.

Як сніг перелоскоче сивий простір,
граки прострочать білизну слідами,
прийди світінням непомітно в гості
крізь одчиняння часової брами.

Налийся в соти вікон теплим лиском,
у шибах оддзеркалься ябком літа.
Розсипала любов коралів низку
у зимні крона – у заклякле віття.

Приплинь, приплинь човнами між сльотою
до синіх свіч, оплавлених у танці,
до гущі дум – і, може, нам обоїм
раптово здасться: спали журні ланці

з осклілих серць, з обдмуханих кульбабок,
з одбулих крил – у свисті між вітрами…
Лиш кам'яні, до неба звівшись, баби
летять крізь хугу вічністю над нами.

Перетечи теплом у мою хату,
коли сніги застелять підвіконня,
коли не схоче тягла ніч минати,
прийди мене тримати за долоню.

Минає все, минають речі, люди,
Минає світ, в якому я жила.
Уже ніколи не схилюсь на груди
Батькам, які зостались край села.

На цвинтарі, де всі свої, знайомі,
Трудилися у полі, у садах.
Там, де герані квітли в кожнім домі,
Жило добро й кохання у серцях.

Народжувались, виростали діти,
Родині радість і усій рідні.
Молилися хлібам, садили квіти,
Переживали разом ночі й дні…

Усе пішло удалеч, не заснуло,
І я тепер стою вже на краю.
У спогадах з’являється минуле,
Де я ще юна вдома, у раю.
07.02.21

Перед очима, як Сцевола Муцій,
усе ще визирає із гори
історія на сивій палітурці
і ветхої, і юної пори.

Нема кому згадати серед ночі
учителя. Линяє до кінця
обличчя сфінкса – металеві очі
над вилицями мідного лиця.

Услід за ним у ці часи урочі,
як ті комахи у мурашники,
ідуть, віками до землі охочі,
мої наївні однокашники.

Але і я ще, може, не останній,
кого уже чекає на прощання
береза у знайомому яру...

Як буду мати вибір, оберу
усе-таки ялицю на кургані,
а ні – то недалеко від гуру.

02.2021

Кімнатні ґазони з високим ворсом.
Альфа Центавра крізь абажур.
Об’єкт об’їдається фісташковим морозивом
і примочує маминою блузкою підбитий жмур.

Грають у комп’ютері черв’ячні інстинкти
і зводять дитину в надщелепний рівень.
Але в астронавти ніяк не вийти,
коли ти чванько з електронним живленням.

Людина відтискує тінь під сонцем,
схожу на ченця в залізорудній рясі,
ставши знавцем з превеликим носом,
якого відрубують на спеціальній пласі.

Мудрий носач – авантюрними відгадками
прикриває свій феноменалізм –
зупиняє обвалення наукових спадків
і нарощує справність галактичних лінз.

Йому Альфа Центавра вістку приносить,
як відкохати необ’єктивних дітей,
коли звільнити анексований півострів
і звідки чекати наступних вістей...

Найцінніша заслуга у тій інформації,
яка
непоміченою
просочується
між
пальцями.

19 лютого 1994 р., Київ

Настане ніч – налине спогад,
І знову втеча у астрал,
І віртуальна перемога,
Як неодмінний ритуал.

Позареальні візерунки
Розквітнуть інеєм на склі,
Як ті приблудні поцілунки
На розпашілому чолі.

Над світом цим, сотвореним з каміння,
Води, землі, трави, дерев, рослин,
Повітря... он заблискало проміння -
То сіє стріли Афродіти син.

Ерот — маленький хлопчик — Бог Кохання -
Насправді наймогутніший з усіх.
Бо навіть Зевс од щастя раювання
Ніяк в житті відмовитись не міг.

І він передбачав появу внука,
І стріл його непереможний лет.
І як серця той поціляє з лука -
Про це напише не один поет.

І наказав Ерота умертвити
Доньці своїй. Та матері любов -
Прекрасної Богині Афродіти -
Знайшла йому в лісах надійний схов.

І серед звірів ріс Ерот жорстоким,
І стрілами вражав усе живе.
Бо є талант. І є несхибне око,
Що на любовне полювання зве.

І розлилось навкруг кохання море,
Ліси прекрасні, луки зацвіли.
У них усе — і радощі, і горе,
І сонця світло, й темрява імли.

І сам Ерот душею усією,
Любовним трунком сповнив серце вщерть -
Бо найвродливішу кохав Псіхею,
І їй послала Афродіта смерть.

Бо заздрила красі її чудесній...
Ерот хотів померти од жалів.
Псіхея з волі Зевса враз воскресне -
Онука він свойого пожалів.

Війна* Ерота статую розбила,
І бог Арей крутив тут вихор бур.
Та знов — з оргскла** — Ерот розправив крила,
То скульптор київський зробив — Дідур.

...Вознісся Бог над озером, камінням,
Над суєтою всіх мирських турбот.
Летять чудесні стріли, як проміння -
Бог є любов — говорить нам Ерот.

*Мається на увазі Друга світова війна (1939-1945 рр.)

**Статуя Ерота раніше була виготовлена з мармуру.

26 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

На четвертому спомині – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто!
Відчай луснув, мов грецький горіх,
мо’ про себе подумати варто?

За тобою йдучи слід у слід,
не встигаю на те, як зникаєш.
Що ж це ти, ніби маковий цвіт,
тілько день погориш – й облітаєш?

Розчинити чотири стіни?
Заманити Усіх, окрім те́бе?
(Пийте, Всі, за присутність вини
і банальну відсутність потреби!)

Обернутись на гострий граніт?
На сумний барельєф чи погруддя?
(Мо’ прихилиш свій маковий цвіт
до підніжжя, мов до правосуддя?)

Як було, так не буде ніяк!
Три розлуки, як три зорепади!
І вчетверте я висіяв мак
під зірки для кохання і зради.

Тілько це вже – без сумніву – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто.
Серце б’ється від кроків твоїх,
чи наступиш на нього ти завтра?

27 липня 2002 р., Богдани́

Я собрал чемодан, я надел пальто
И на дальние двинулся ебеня,
Всё на север шёл я да на восток,
Где, поди, уже заждались меня.

И протопав путь - за верстой верста,
Я вошёл, и шапку в руках теребя,
Попросил: «Отпусти, ну по-жа-луй-ста,
Отпусти, наконец, меня от себя.

Я хочу в другие уйти края,
У меня есть опции - минимум две!
Надоел мне четырёхстопный ямб,
Что колóм застрял в моей голове,

Надоел безжалостный твёрдый знак,
Обвинительный с дательным падежи,
Посмотри - повсюду уже весна,
У тебя ж всё снег на дворе лежит,

Тротуар колдобинами изрыт,
Их засыпать нет ни сил, ни песка...
Да меня достал уже твой надрыв,
И твоя любовь, и твоя тоска,

Колченогих букв кривозубый ряд,
Что стоит, покосившись как старый тын,
И зима с февраля и до января,
И иконы Пушкиных и Толстых.

Ну на самом деле, при чем здесь я?
Лишь при том, что с детства мне был привит
Этот чертов четырёхстопный ямб -
Тридцатидвухбуквенный алфавит».

Посмотрев на меня как солдат на вошь,
Он зевнул во всю широту души
И ответил мне: «Иди, куда хошь,
Ну чего ты замер? Давай, чеши.

У меня таких как ты - миллион,
Так что ты иди себе - не держу»
Поклонился я, да и вышел вон,
И пошёл... и вот до сих пор хожу.

Понад річкою сиділи люди при багатті.
Пастухи, а чи рибалки – люди не багаті.
Поки в казані вечеря булькала, варилась,
Вони стиха розмовляли, думками ділились.
Серед них один найстарший сидів, сивий зовсім,
Ближче вогнища тулився та грів ноги босі.
Дослухався до розмови та щось своє думав,
А в очах його застигли дві крижини суму.
- А скажіть-но, дядько Анте, - один обізвався,-
Андрій суздальський не перший, хто на Київ пхався?
Кажуть, батько його також приходив на Київ
Та добряче надавали клятому по шиї.
- Знаю, а чому ж не знати? Не так давно було.
Двадцять років з того часу ледве проминуло.
Я ж гончарив у Києві, тоді ще багатім.
Ще той клятий Боголюбський не встиг зруйнувати.
Князював тоді над нами Ізяслав. Сказати,
Що був гарним правителем…Не буду брехати.
Князь, як князь. Такий, як інші. Ні кращий, ні гірший.
Хіба, влада у Києві мінялась частіше.
Бо вважали князі інші, що їх обділили,
Вони, як би по закону, в Києві б сиділи.
Серед тих, хто спав і бачив, як в Києві всівся,
Був і Юрій Довгі руки, що княжив в Заліссі.
Захотіла вся Залісська та босота вража
Аби їхній князь мокшанський і в Києві княжив.
Поки ми отут зі Степом груди в груди бились,
Вони там в своїх болотах множились й плодились.
За широкі наші спини від Степу сховались
Із мокшею поріднились, хоч і руссю звались.
Замість того, щоб боротись з половцями злими,
Князі їхні родичались, женихались з ними.
Бачив я того Андрія, що Київ спаплюжив,
Його пика половецьку нагадує дуже.
Половецькою княжною була його мати.
Чи ж посмів би справжній русич храми руйнувати?
Тож зібрав той клятий Юрій чималеньку силу.
Бо ще сіверці й чернігівці до нього приспіли.
Запросили на підмогу ще й половців диких.
Так що, військо зібралося у нього велике.
Ще очікував він з часом з Галича підмогу,
Звідтіля сват Володимир мав прийти до нього.
Ізяслав про те все відав і не став чекати,
Своїх родичів і близьких став на поміч звати.
Зі Смоленська, Стародуба, Городні примчали
Ті, хто владу Ізяслава в Русі визнавали.
Ще і угри обіцяли прислати підмогу,
Адже їхній король Геза був зятем у нього.
Прийшли в поміч Ізяславу і чорні клобуки.
А киян, хто міг узяти хоч палицю в руки,
У ополчення позвали. То й я поміж ними.
Бо й меча тримати вправно міг руками цими.
Поки військо те збиралось – Юрій на порозі.
Чорну хмару піднімає військо по дорозі.
Підійшло було до річки, вже човни спускає.
Та ми проти тої сили, свою силу маєм.
Так човнами Дніпро міцно перегородили,
Вороги й до середини його не доплили.
Повернули й подалися пошукати броду.
Біля Вітачева влізли в ще холодну воду.
Але й там їх наші вої гаряче зустріли,
Також далі середини річки не пустили.
Подались вони шукати Зарубського броду.
Шварн стояв там із загоном, княжий воєвода.
Чи злякався, а чи справді військо напосіло,
Ледве половці ордою у річку вступили,
Повернувся воєвода та й кинувсь тікати.
Перед князем потім воїв своїх винуватив,
Що, мовляв, не захотіли слухатися його,
А він сам супроти війська не вдіє нічого.
Тільки-но до князя звістка про те долетіла,
Він до Києва закликав усі свої сили.
Укріпились ми і стали ворога чекати,
А він тільки-но з’явився – став атакувати.
Одні Либідь переплили, в оболонь вчепились,
Інші біля воріт Лядських із нашими бились,
А ми тут із цього боку Либеді стояли
Та до вечора стріляли, клятих відганяли.
Врешті дав наш князь команду налягти всім разом
Аби скинути у річку забродів одразу.
І ударили клобуки і княжа дружина
І загнали всіх у Либідь аж на середину.
У страху вони за Либідь так швидко втікали,
Що і броду через річку, навіть, не шукали.
Одних ми із них побили, інших полонили.
А вони так утікали, що й коней лишили.
Залишили серед вбитих і хана одного,
Говорили, наче сина Боняка самого.
Що грозився ще: «Ворота Золоті рубати
Буду я, як рубав колись мій покійний тато!»
Та зарано половчанин грозитися взявся,
Бо і сам, як Боняк клятий, з життям розпрощався.
Відступився тоді Юрій – не по його, бачить.
Відсидітися надумав в Білгороді, значить.
Став на захід від Києва хутко відступати
Та за стінами міцними свата зачекати.
Або хоч би перебратись мостом через ріку.
Білгородці ледь уздріли того князя пику,
То ворота і закрили та йому й сказали:
«А у Києві ворота тобі відкривали?
Ми лиш свого Ізяслава за князя сприймаєм,
А таких от нахлібників знати не бажаєм».
Юрій, облизня впіймавши, на південь подався,
Там на свата зачекати, мабуть,сподівався.
Обійти Ірпінь і вийти, врешті, на дорогу,
Аби сватові назустріч іти була змога.
Ми ж зібрали усі сили й слідом подалися.
Юрій, берегом пройшовши, в полі зупинився,
Де здіймалися високі прадавні могили.
Там ті зайди зупинились і табір розбили.
Там ми їх і наздогнали, здолали сторожу.
Ізяслав усе ще думав, що битись не гоже.
Бо ж, які б не були – браття, однієї крові.
Не мечам дав перевагу, а доброму слову.
Перемовини, одначе, не дали нічого.
Не бажали Ольговичі відступатись «свого».
Тож у п’ятницю, як нині іще пам’ятаю,
Ледь побачив князь: на сході краєчком світає,
Велів полкам шикуватись, виїхав і мовив:
- Не схотіли супостати звіритись на слово.
Прийшли, наче ворог лютий, Києва схотіли.
Та ми, аби їх провчити, маємо ще сили!
Якщо справді князь їх Юрій довгі руки має,
То ми йому оті руки скоро обрубаєм!
Любі браття і дружино, Русь не осоромим,
Мечі наші харалужні – запорука тому!
І пішли ми через поле, готові до битви…
Та Господь чомусь не зволив того допустити.
Не хотів, аби кров братня отут пролилася.
Бо не знати й звідки раптом пітьма піднялася,
Затопила все туманом, що й списа не видно.
А, до того, й сильна злива почалася слідом.
Але то нас не спинило, ми багно місили,
Бо прогнати зайд скоріше відчували сили.
Та, все рівно, у той день нам битись не судилось.
Розійшовсь туман опівдні, злива припинилась,
Ми уже,було, зраділи, за мечі схопились…
Але озеро широке між нами з’явилось.
Розлилась від зливи річка, шлях перепинила,
Не дала нам на забродів вдарити щосили.
Так, поскубалися трохи крилами із ними.
А надвечір знявся Юрій з полками своїми,
Пройшов пагорби, «грязину» й за річку сховався.
Ізяслав слідом за ними негайно подався.
Стали табором, щоб стріли лиш не долітали
Та і ранку суботнього в надії чекали.
Ледве зоря піднялася, труби затрубили,
В свої бубни ударили вістові щосили.
Стали війська шикуватись до нового бою.
Врешті, вирішити справу треба між собою.
Стали сходитись полками для Божого суду,
Здавалося, уже січа неминуче буде.
Але раптом Юрій сво́ї полки завертає
І за Рут Великий стрімким маршем відступає.
Заховатися за річку знову захотіли,
Зачекати, поки б сили сватові приспіли.
Ізяслав не став чекати, повелів «клобукам»
Вдарити на вражу силу та слави добути.
А слідом стрільці пустились та і полки кінні.
Лише ми поки стояли, чекали в низині.
Як вчепилися «клобуки» у вози, насіли
Та у спину полкам вражим хмару стріл пустили,
Зупинився тоді Юрій, бачить – не встигає,
На цім боці, уже врешті, бій прийняти має.
Повернув полки до бою. Тут наші наспіли.
Дикі половці й одної стріли не пустили,
Хоч Андрій і намагався їх дух укріпити
Та їм чомусь не схотілось голови зложити.
Тільки-но вони відчули мечів наших силу,
То одразу за «грязину» гуртом поспішили.
Андрій кинувся у перших, щоб військо підняти,
Та одразу довелося списа поламати.
Ще й коня під ним хтось списом устиг прохромити
І щит йому обірвати, і шолома збити.
Та самому йому ледве вдалось врятуватись
І живим поміж полками своїми сховатись.
Ізяслав також між перших кинувся до бою
І повів полки нестримні слідом за собою.
Не схотів поза полками спокійно сидіти,
Мабуть, прагнув чимскоріше з усім покінчити.
Бився, наче простий воїн, зламав списа свого,
У стегно і в руку, кажуть, поранили йо́го.
Не помітили, як князь наш і з коня звалився,
Між поранених і вбитих внизу опинився.
Але січа за тим часом зовсім не стихала.
Полки наші на ворожі стрімко насідали.
Ті відходили поволі, назад озирались,
Мов за половцями слідом втікати збирались.
Врешті Ольговичі того не втримали бою,
Подалися й полки свої потягли з собою.
Слідом Юрій із синами за річку подався.
Закінчилась січа, врешті і розгром почався.
У тисняві величезній і у спішці сильній
Утікали і топтали своїх же в «грязині».
Наші ж били їх у полі, за болото гнали,
Полонили, хто не здався, то тих убивали.
А як з ворогом чинити, як показав спину?
Володимир Чернігівський, кажуть,там загинув
Та ще воїнів багато у Руті втопилось.
А ще більше їх при втечі в полі залишилось.
Половцям також дісталось, багатьох побили,
Хоча вони з поля січі перші поспішили.
Полонили ханів їхніх та й орди чимало.
Потім їх уже на наших в орді обміняли.
Коли січа вже до Руту й далі покотила,
То й ополчення, нарешті на поле ступило.
Повеліли воєводи нам пройтися полем,
Підібрати поранених й побитих навколо.
Йду я з іншими по полю і тут раптом бачу –
Хтось піднявся в обладунку багатому, значить,
Може, хтось з князів-забродів чи то воєводи.
От, помститися на ньому – прекрасна нагода.
Аби знали, як ходити до чужого краю.
Тож меча свого важкого з піхов витягаю.
Він кричить: «Я князь!» В отвіт я відказую йо́му:
«Ти ж і треба нам!» Як хрясну мечем по шолому.
Та міцний шолом князівський, розрубав до лоба
Та, на щастя, не настільки розколовся, щоби
Розколоти й головешку. Тут він вже горлає:
«Я ваш князь! Я Ізяслав!Ось!» - та й шолом знімає.
Тут ми князя й упізнали, підняли на руки…
От таку от може доля устругнути штуку.
Ледь самого Ізяслава я не звів зі світу.
Кому б тоді від забродів Київ боронити?
Дід замовк, на мить задумавсь та й махнув рукою
І сльоза скупа стареча скотилась щокою.

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

Мій прихистку, чи втратила тебе?
Зосталася без крову і без крові.
Снують сусіди все песиголові
Із "Я-романтика", "Марія", "Тигролови",
І звідкись ще, що й чорт не розбере.
Мій прихистку, моя рілля свята!
Прогнали з тебе діда Харитона.
Культуру й мову вивезли вагони
Із "красною звіздою".Тони...тони...
Навік поглинула одвічна мерзлота.
Все наяву...яка ж та явина!
Нуртує в грудях слово і супротив-
Знамена топчуть, затуляють рота
Ті,хто були й залишаться голота,
Чужа й не варта навіть і багна
Землі моєї.Прихистку мого.
І як звести затяту цю коросту?!
Свої церкви, свої трибуни мостять,
Своє Різдво, і межі свого Посту,
Історію сумнівних перемог.

Порой к словам, рождённым в скуке,
Не отыскать достойных строк:
Ты называешь суку-сукой,
Душе опять - словарный срок…

Не бойтесь быть хотя бы в скуке
Самим собой в любой строке.
Ведь нам нужны всё те же суки —
Не меньше чем вода - реке…
07.02.2021.

Дорогой Карл Двенадцатый, сражение под Полтавой,
слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
«время покажет кузькину мать», руины,
кости посмертной радости с привкусом Украины.

То не зелено-квитный, траченый изотопом,
— жовто-блакитный реет над Конотопом,
скроенный из холста: знать, припасла Канада —
даром, что без креста: но хохлам не надо.

Гой ты, рушник-карбованец, семечки в потной жмене!
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
с залитыми глазами жили, как при Тарзане.

Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго:
скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире,
по адресу на три буквы на все четыре

стороны. Пусть теперь в мазанке хором Гансы
с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, сук выбирая в чаще,
а курицу из борща грызть в одиночку слаще?

Прощевайте, хохлы! Пожили вместе, хватит.
Плюнуть, что ли, в Днипро: может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый
отвернутыми углами и вековой обидой.

Не поминайте лихом! Вашего неба, хлеба
нам — подавись мы жмыхом и потолком — не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь, коли была промежду.

Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом!
Вас родила земля: грунт, чернозем с подзолом.
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Эта земля не дает вам, кавунам, покоя.

Ой-да левада-степь, краля, баштан, вареник.
Больше, поди, теряли: больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза,
Нет на нее указа ждать до другого раза.

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть, царапая край матраса,
строчки из Александра, а не брехню Тараса.


Йосіф Бродский

ІНемає як пеняти на орду,
що в Україну простягає лапи,
якщо слова калічать на ходу
і деякі поети, мов кацапи.

Учених покоління не одне
не помічає зайвої полови,
не вміє відрізнити головне
і другорядне засобами мови.

У цьому вірші фабула проста –
почати і закінчити на ноті,
яка ще резонує у аорті...
Попереду найвища висота,
але не заважає суєта
намітити усе, що буде потім.

ІІІ радощі, й зачаєні жалі
найлегше уміщати у сонеті,
де не великі форми, а малі
націлюють на успіхи поетів.

Епічного чимало у житті,
тому у моді й оди, і поеми...
У Музи несподівані путі,
але усім давно відомі теми.

Не кожна форма діє на ура
і однією тут не обійдеться,
та не одному іноді здається,
що дістає оскомина пера...
Є у таланту не одна сестра,
що стукає до розуму і серця.

ІІІ
Як не вирішуй місію свою,
а неуку потрібно пояснити,
що нація сьогодні у бою
і за його дурниці платить мито.

Її задачі й досі не прості,
і мало, ради однієї фрази,
закарбувати гасла на щиті,
як це бувало не одного разу.

Мініатюра діє до пори,
якої ні піймати, ні забути...
Та як і несказанне осягнути
і сказане почути із гори?
На те і сяють наші кольори
і захищають мовні атрибути.

02/21

У катакомби смутку завели
мене не ревнощі,
не гнів, ані досада.
З бурульок льодяних стікає хлад,
мороз вологий,
серця заморока.
Сиджу у лабіринті,
йти не гожий,
цілую пломінь рук,
що під грудьми
тримають пам’ять
бісову й тривожну,
мою любов.
Заблудишся, не йди.
Не йди!
Все лиш по колу
і по закутках без ходу…
Не рвися над печери,
в сонце.
в рай,
ходи по пеклу і шукай!
Лякай спокійне благо і постійність,
які у місті залишились
в Одесі одіссеями з людьми.
Ці люди витуркали з-поміж себе тінь,
якою я оздоблюю їх ясність.
Нехай живе їх горденосна лінь!
Нехай помре в мені їх добра даність.
Я, часточкою будучи лише,
зривав, як міг, з людей тяжкі кліше.

12 жовтня 1994 р., Київ

Я йду, бо не хочу,
Не хочу стояти.
Чому? Сам і не знаю
Як можна стояти, коли не встигаєш..

Вперед чи назад,
Прямо чи вбік,
Вгору чи вниз,
Не має ніякого значення.

Навколо безмежність можливостей.
Не варто боятись помилок,
Це піде на краще,
Засвоїться швидше.

Рух- всесвітня константа.
Цікавості тільки заради,
Пізнаю цей світ!
І так пізнаю себе.

Гори, ліси та степи, річки, моря й океани
Мікроби, гриби, рослини й тварини,
Культури, релігії та традиції. Люди..
Села, міста та країни, планети, галактики й всесвіт.

Як би сильно не хотів
Зрозуміти всього і всіх
Не вийде сповна, тільки відносно,
Від того що вже пережив.

Прекрасне в усьому можна знайти.
Нажаль- не так просто,
Явище це по природі мінливе,
Можеш шукати або іти повз.

Часто не ясно насправді:
Буде це тобі близько, до душі,
Чи просто спіткнешся, не жаль.
Точно далі знайдеш, часу в обмаль.

В реалі тобі все кортить зупинитись,
Постояти трохи і відпочити.
Або ж набратися сил, чи думаєш: потім,
Встигну, потім все зроблю

Це все лінощі, одержимість відмазками,
Страх і омана, відсутність супротиву..
Така моя думка, до цього я прагну,
Рухатись більше, допоки є жар.

Без руху не має життя.

02.2021

Ще будеш ти, ще буде літо
І відстань аж до мене – відчай.
У шибу стукатиме віття
Предовго – аж тисячоліття.

А ми все матимемо віру:
Себе ніде нам не подіти,
І від жаливи репне шкіра,
В саду хтось вицюкає міти,

І півнем видзьобає зовсім
Зерно, не зійшле при дорозі,
Та промарудить: літо, осінь…
Про це все знати я не в змозі.


Плоди уяви – гіркуваті.
А ми – по-своєму щасливі.
Бо нас не знають ельфи, таті,
Хіба що набридають ківі.

І тільки та, між нами, відстань,
Не розірветься. Що поробиш…
І буде наша пам'ять чиста
І невимовна, урочиста,
Без якнайменшої оздоби.

(Частина 1)

Брехня у бур’янах блукала.
Хотіла квіточку знайти.
Окрасу для брудної справи,
правдиві знищивши листи.

Роками назбирала бруду.
У скрині довго берегла.
Порядного цуралась люду.
В душі багато мала зла.

Гарячкувала, лютувала.
Боялась правди та образ.
Кульмінаційного накалу
вже вкотре досягала враз.

Брехня блукала все… даремно.
Яскраву квітку не знайшла.
Пусті всі спроби та нікчемні.
За це Всевишньому хвала!

***
Та у брехні не все гаразд.
Розкрита буде! Дайте час!

06.02.2021


Брехня
(Частина 2)

Брехня блукала в бур’янах.
Згубила совість там і страх.
Шукала квіточку яскраву,
щоби брудну прикрити справу!

Ой, назбирала ж того бруду!
Плела інтриги та облуду.
Порядного цуралась люду:
Казала: я вам не забуду!

Порядні всі такі та чемні!
Плітки підкину неприємні!
Повішу їх на вашу шию!
Позбавлю будь-якого впливу!

…Одна брехня лиш на дорозі!
Позбутися її не в змозі.
Нашестя цього відцуратись!
А сонце, певне, ще в палатах

своїх, Небесних, забарилось.
А вітер помічник мінливий.
Повіє з півночі, чи з півдня.
Не завжди допоможе гідно.

Один залишився у полі…
Брехня занапастила долю.
Позбутися її так складно.
Замаскувалась під порядність.

Коли ж часи минуть лихії???
Щоб правильну знайти стежину.
Позбутися липкого бруду.
«ДобрОдійського» пересуду.

06.02.2021
© Copyright: Вікторія 75, 2021
Свідоцтво про публікацію №121020605427