Задуха у залі, задуха в серцях.
Корозія їсть молодих і завзятих.
Вона їх взяла у залізні лещата.
Надія прогляне крізь сон у мерцях.

В незмінності тиші, в лихій німоті
Проваллям проноситься голос тирана.
Лунає мелодія дика й захланна
З-під столу, даруючи цвіт самоті.

30 вересня 2019

Світи Танго –
Нескінченні
І
Несповідні.

***

Розділили монету
на половини,
Монету срібну,
з прадавніх літ.
Половина у мене,
половина в дівчини,
Вони рятують
Золотий Щастя Світ.

Срібносяйне Струміння
в цю Ніч Останню
Прикрашає наш Танок,
вітає нас…
Чарівні половинки
Талісмана Кохання –
Вони з’єднають
крізь Простір і Час!

Почуття збережемо
в час розставання,
Ми разом будем
з тобою знов…

Два Півмісяці Срібні,
Брати Кохання,
Пильнують нашу
Золотаву Любов!

Наша правда влаштовує нас
і таких, як і ми, ще до того
як на мить зупиняється час
у останній молитві до Бога.

Наша істина, сукана з жил,
не влаштовує інде еліту
із минулого... їхній копил
заважає майбутньому жити.

А воно ж – для онуків, дітей,
що очікують нашої ради...
Не буває, заради ідей,
монополії іншої правди.

Не сховаєшся з нею на піч,
не приймуть її друзі колишні,
та богему лякає найбільше,
що у неї багато обличь,
а коли насувається ніч,
її справжнє лице
найстрашніше.

10.2020

Левкадська скеля поряд височить,
І про Сафо розкаже, поетесу.
Отож отут спинімося на мить…
Поезії писались їй чудесні…

Поет Алкей хмелів, як од вина,
Читаючи рядки оті чудові,
І палко їй освідчився в любові…
Та знехтувала гордо ним вона.

Чомусь дівчат Сафо любила більше
З родин багатих. Залучала їх
До гурту, і складати вчила вірші,
Співати, танцювати також всіх

Привчила подруг, і пісні творити.
Бо мала хист і ще й здоровий глузд,
Немов богині там були харити –
Служительки чарівні в домі Муз.

На острів Лесбос у Егейськім морі
Дух благодаті і краси зійшов…
Зазнало товариство дів… й докорів,
Там панувала збочена любов.

Та кажуть, що й чоловіків любити
Сафо могла й жила без забобон…
Богиню перевозив Афродіту
Звичайний смертний на ім`я Фаон.

За перевіз не взяв нічого з неї,
Її краса так вразила його.
Богиня чарівливістю своєю
Нагородила парубка того.

Кого хотів, закохувати в себе
Міг незвичайний чоловік оцей.
Сам не кохав нікого без потреби.
Й Сафо потрапила в його сильце.

І закохалася собі на горе –
Зневажив те кохання він сумне –
І кинулася в розпачі у море
Зі скелі, що Левкадською ми звем.

О дивна гра життя в богині Долі -
(І не щадить вона найвищий ранг!) –
За гордовиту пиху і сваволю,
Зневагу вдарив смертю бумеранг.

26 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Шмат увірву твойого часу
дорогоцінного;
шмат спокою твого,
більш непорушного, ніж я,
загарбаю;
величності твоєї добрий шмат
привласню; –
усе, чим наділяєш лиш себе ти,
поміряю,
вдягну,
продемонструю
перед невдахами останнього століття,
хто є для тебе ницим братством куцим.
Усе, що тільки недостойним є тебе,
вчиню
і зароблю на тому капітал –
твою ненависть.
І поки хліба шмат простий
для мене коровай,
я не цуратимуся чо́рної роботи,
яку ти не доводиш до кінця,
яку ти не вважаєш за доцільну,
яка псує тобі натхнення вищих форм.
Я вже вдягаю більші рукавички,
виконую роботу десятьох
і не забруднюю свою тканину білу,
бо вже навчився праці,
приловчи́всь,
бо майстром стану трішки більших форм,
бо навіть спідню тіменицю їхню
висвітлюю,
описую,
мізкую,
рахую запозичення століть,
і авторство, і плаґіат лічу,
на тебе натикаюся поволі –
і маю вищу форму сам.
Велике склалося з малесеньких шматочків.
Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.
Які довершив я, малий,
які, амбітний я,
лиш складував помалу
і наполегливістю сталою своєю
оформив у любов до слова і людей.
Судіть самі мене.
Я вже не можу.

23–24 серпня 1995 р., Київ

І
Жити, виживаючи, не мед
і лише уява помагає
бачити сьогодні наперед,
що тебе вчорашнього чекає.

У Полішинеля є секрет –
ув’язати наслідки й причину.
Та, аналізуючи момент,
добре знає не один поет,
що руйнує вільну Україну.

ІІ
Божий суд очікує людей.
Нелюдам нема чого чекати.
Подались до біса в адвокати
слуги умираючих ідей.

У резерві Зе – ОПеЗеЖе.
На арені цирку їхні кадри.
Ожили юродиві кассандри –
королі й тузи у негліже.

ІІІ
Падає у пекло білий світ.
Не гартує націю КоВіД
та не відміняє Божу кару.

І допоки бестія веде
у лабети Пу й еНКаВеДе,
буде епідемія піару.

10/20

Всього не заграбастаєш! І скільки ж людям треба
для ситого життя - страждань, смертей, війни почвари?
І по тобі світ відспіває упокійні треби,
згустяться над короною свавілля - чорні хмари.

Від золотої лихоманки очі, аж пожовкли,
а раптом смерть застане і ніхто не допоможе.
Верблюду легше протискатися крізь вушко голки,
аніж багатому потрапити у царство Боже.

Спитає Бог, (якщо замислитись реалістично).
Хоча заможні замки із басейнами в фаворі
й злітають статки в банківських офшорах феєрично.
- Свою ти душу грів? Ні! - Руки на чужому горі!

17.10.2020р.

Зів‘яли квіти поступово,
не дочекалися тебе…
Та я своє тримаю слово –
чекаю, люба, дотепер.

Іще чекати доста буду
і буду марити вночі
тобою, мила моя згубо,
твоїм волоссям при свічі…

Усупереч пересторогам
і талану наперекір
собі на двох одну дорогу
обрали, оминувши вир.

Тебе без пам‘яті кохаю!
Я так люблю тебе… Люблю!
Усе душі в тобі не чаю,
від тебе, пташко, у хмелю́!

Мого ти серця половина –
у всьому світі ти одна!
Кохана, бажана, єдина,
рахую миті дотемна...

Жовтень пожежі влаштовує по дібровах;
згодом гасити заходиться їх дощами.
Осінь... Читай: «заспокоєння» і «добробут».
Плачеш: «Не був у відпустці»?
Ну… Заощадив.

З третьої спроби стрибнув би хоч трохи вище,
з третього тосту згадав би про все жіноцтво...
З третього півня збагнули Петро та инші:
зовсім недовго чекати
до губки з оцтом.

Ось тобі, осене. Маємо те, що завше:
похолодання, вологу, неповнопташшя.
Можна, авжеж, покуражитись, нализавшись.
Чи порадіти життю, непитущим ставши.

З третьої спроби
потрапила рибка в невід.
На глибині
чарівниці кому потрібні?
...Добре, що тепло.
Уклін павутинню в небі й
жовто-багряно-блакитній
красі потрійній!

Холоне в полум’ї рудому
Коханням зраджена душа, –
Спішу зажурено додому,
Як осамітнене пташа.
Шурхоче сонно під ногами
Опале листя тут і там,
Де ще недавно вечорами
Гуляв замріяно не сам.
В обіймів спогадів побачив
І розпізнав одразу знов
Тебе нечувано гарячу,
Моя згорьована любов.
Поволі втративши надію
Ізнов зустрітись восени, –
Думкам про тебе я радію
І заблукалу кличу в сни.
Побудь в уяві хоч зі мною,
Якщо не можеш наяву, –
Шурхоче листя в непокої
І криє тугою траву.
20.10.20

Дорога лісом - просто
гра на нервах,
Пляшок осколки -
люті вороги,
Їжачились бляшанки
від консервів,
В колеса наставляли
шпичаки.

Машина і нова,
і гонориста,
Везе вона поважних
хазяїв,
Тихенько лісом котяться
туристи,
У лісі чисте місце
як знайти?

"Сміття на ліс нещадно
наступає,
Відпочивальники -
якісь козли,
Як люди забруднити
все бажають!

На цьому ж місті вчора
ми були!"

Онуки діда радісно зустріли,
Вони вже свята справжнього хотіли.
Вони на нього цілий рік чекали.
Вже через тиждень свято наступало,
А в них ялинки досі ще немає.
Щось тато й мама лише обіцяють.
А тут дідусь з’явився на порозі,
Червоний, розпашілий на морозі.
Живу ялинку у руках тримає.
Тож дітвора так радісно стрічає.
«Ура! Ялинка! В нас ялинка буде!»
Нехай про теє знають усі люди.
Але дідусь поправив їх з порогу:
«Це не ялинка, а сосна,їй Богу!»
«А в чім різниця?» - діти здивувались.
«А ви б самі уважно придивлялись.
Ось бачите, які тут голки довгі?
Одне тим і різниться від другого.
Адже в ялинки голочки маленькі,
Порівняно з сосновими – тоненькі».
Поки дідусь сосну в кімнаті ставив,
Онуки геть забули усі справи,
Навколо нього й дерева крутились.
Їм вже сосну прикрасити хотілось.
І тут онучка діда запитала:
«Дідусю, як сосна такою стала?
Чи вона завжди отака була?»
Дідусь всміхнувся: «То усе від зла
І заздрощів, що зсередини точать,
Як хтось за когось кращим бути хоче.
Як хочете, то зараз розповім».
І він повідав цю легенду їм:
«Раніш сосна такою не була.
Росла низенька і зовсім мала.
Маленькі голки на гіллі стирчали
Такі, що, навіть, їх не помічали.
Поки іще маленькою була,
З деревами маленькими росла,
Тоді на це уваги не звертала,
І з усіма, як і всі діти, «грала»:
З ялинкою, березою і кленом,
Все рівно, чи червоним, чи зеленим.
З тваринками і птахами дружила,
Вони в гіллі ховалися, сиділи.
Від віхоли і вітру захищала
Та шишками своїми годувала.
Була привітна з усіма навколо,
Не відмовляла в помочі ніколи.
Та час ішов і друзі виростали,
Високими і гарними ставали.
А, особливо, подруга-ялина
Висока, гордо випростала спину
І лапами зеленими укрилась.
Сосна лише із заздрістю дивилась,
Адже сама маленькою зосталась,
Хіба з кущами тільки і рівнялась.
Та думала: «Хіба то справедливо,
Що хтось зроста високий і щасливий,
Природною наділений красою.
Вона б також хотіла буть такою…»
Дивилась на березу і на клена,
Які могли вдягтися у зелене,
А потім в золоті убратись шати.
Хотілось їй би і такою стати.
Уже й сама не знала, чого хоче,
Але росло бажання дні і ночі.
І заздро озирала всіх навколо
Та проклинала гірку свою долю.
Тож заздрість її врешті довела,
Що на усіх навколо стала зла.
Постійно настовбурчує голки
І той поганий,інший - не такий.
Обходили уже усі її,
Одна серед галявини стоїть
І зле на всіх навколо погляда,
Радіє – в кого трапиться біда.
Яко́сь йшов лісом гном-лісовичок,
Втомився, ліг під нею на бочок
Та і заснув. Вона ж бо добре знала,
Що гноми чародійну силу мали.
Тож вирішила скористатись тим.
Схилилася усім гіллям над ним,
Обплутала йому і руки, й ноги,
Що й ворухнутись він не має змоги.
Від того він прокинувся одразу
Та й висловив сосні свою образу,
Мовляв, чого вона його зв’язала,
Чи ж то вона на теє право мала?
Він же ішов, її не зачіпав,
Лише під гі́ллям у тіньочку спав.
Вона ж на нього хижо позирала
І на свого тріумфу час чекала.
Аж ось він запитав: - Чого ж ти хочеш?
Чи просто мені голову морочиш?
Отут вона і висловила враз
Те все, що її муляло весь час.
Що дуже хоче буть вона така,
Як та ялинка-подруга гінка,
Висока…Хоче голки мати
За неї довші, й довші набагато.
Та хоче ще аби її краса
Підносилася аж під небеса…
А крона…буде хай, немов у клена…
Щоб цілий рік була вона зелена…
Іще вона багато говорила,
Бо й те хотіла, і друге хотіла.
Чого конкретно – і сама не знала,
Але бажала…Як вона бажала.
І гном не стримавсь: - Та ж якою бути
Ти врешті хочеш? Хочу я почути.
Вона багато знов наговорила,
Усе, що вона мріяла-хотіла.
І мовив гном: - Зроблю, як ти бажаєш.
Хоча, я бачу, ти й сама не знаєш
Чого ти хочеш…Відпусти-но лише
І, обіцяю, я тебе потішу.
Сосна швиденько гнома відпустила.
Він став, зібрав усі чарівні сили
І чарівні слова свої промовив.
Як лиш останнє пролунало слово,
Тут на очах вона ураз змінилась,
Маленькі голки довгими зробились
І крона її вгору піднялася,
На стовбурі високому знялася.
Неначе все, чого вона й хотіла,
Але…якесь неоковирне тіло.
А гном внизу сміється: - Що, дістала?
Тепер мене ніяк ти б не зв’язала.
Дістань-но, спробуй з висоти отої!
Й подався, задоволений собою.
Поглянула сосна і гірко стало,
Вона ж бо зовсім іншого чекала.
Хотіла б знов зробитися малою.
Заплакала смолистою сльозою,
Яка на землю по краплині впала
Й бурштином за мільйони років стала.
З тих пір, як таке трапилося з нею,
Все тулиться вона поміж ріднею.
І заздрити нікому тут не треба,
Бо ж всі навколо схожі лиш на тебе.
Збираються докупи сосни бором,
Пісні співають разом з вітром хором.
Зимою, влітку завжди зеленіють.
Стоять високі і, напевно, мріють.
Але про що – поміж своїх шепочуть
Та вголос зізнаватися не хочуть».
«Дідусю, та такого буть не може.
Глянь, ця сосна так на ялинку схожа.
Хіба що тільки довші голочки…»
«То усе гном тоді зробив-таки.
Сосна ж малою всім була привітна,
Могли пташки і звірі посидіти,
Сховатися на ній з очей чужих,
Щоб хижаки не вихопили їх.
Тож гном зробив – коли сосна мала,
Щоб на ялинку схожою була.
А як стає дорослою сосна,
То тягне вгору стовбуром вона.
Стоїть, згори печально погляда,
Якою була гарна молода».

Жаль, що на волі моя печаль,
що з нею знайомі всі,
що білий кінь піде в чорну даль
по цій ще земній красі.

Жаль, що сьогодні в останній день,
а завтра в останній час
хтось, не почувши моїх пісень,
осудить за мене вас.

Жаль, що за вереснем сніг летить
на дотик з усім неживим,
що Бог помиливсь, та ні на мить
не був я в розлуці з Ним.

Жаль – не з кохання все почало́сь,
я – не безмежна спіраль,
та трохи б ще – і ось воно, ось
нічого вже більш не жаль.

21 вересня 1996 р., Київ

Зспівала тихо осінь,
Вітер награвав,
Танцювали вальс листочки
Й падали між трав.

Розвівались жовті стрічки
Молодих беріз,
В хороводі біля річки
Закружляли всі

Вербиченьки кучеряві,
Коси - до води.
Дивна музика звучала,
Кликала сюди.

2016 р.

На городі восени
овочі і бур'яни
стали жваво сперечатись,
кого вибрать в депутати.
Огірок сказав хвалебний: -
Я з дитинства за зелених.
Он погляньте всі на мене -
в пухирцях і весь зелений,
а зелені знають справу,
не викошують отави.
- Рот закрий! - сказала Диня, -
я найкраща господиня,
балатуюся щораз!
- І обдурюєш весь час!
- Краще виберіть Суницю -
перспективна молодиця -
і солодка, і зваблива,
заживемо ми щасливо!
- Ще чого? - б'є Хрін у груди, -
від солодкого вже нудить.
Ну рум'яна, годить наче,
але ж шльондра, всі те бачать.
- Не вкладеш у рот даремно, -
відгукнувся Гарбуз чемно.
Мо, мене у депутати,
я шановний і багатий,
ледь вміщаюся в городі.
- З нас тих олігархів годі,
ти на вигляд не простий,
а в середині - пустий.
А чому б нам, любі друзі,
не підтримати в союзі
Буряка, він те, що треба,
поважають, бачить небо.
Ні, не всі -Часник був проти -
він якийсь слизький на дотик,
і не сплачує податки.
Я - міцний і маю "бабки".
- Ні! Ти - деспот агресивний,
з іншими розв'яжеш війни.
Нам потрібен мир і спокій!
Помідор червонощокий
глянув на Петрушку хмуро
й висунув кандидатуру.
- Пропоную я Цибулю!
Кріп три пальці склав у дулю
і підніс їх Помідору:
- Ось це бачив? У коморі
від Цибулі й дідько плаче,
нам потрібен хтось інакший.
Ось, наприклад, Редька Біла!
- Та ви що тут - подуріли? -
спалахнула Бараболя, -
та її тре гнати з поля,
цю гірку, спесиву пані
з Кукурудзою у бані
бачили. Поставим риску -
з феміністки мало зиску!
- Дорогі, я йшов у мери,
розійшовсь Червоний Перець,
не здирав ні з кого шкіри,
викажіть мені довіру.
Буде все у нас в порядку!
- За кордоном твої статки!
Вибрали б ми Баклажана,
але зранку в зюську п'яний.
Кабачок насупив брови:
- Казнокрад, нащо ця мова.

Й тут сказала всім Селера,
- Я - дружина мільйонера
і народним депутатом
був на скликанні мій тато.
На політиці я знаюсь,
всіх скарбів не обіцяю,
але гречку, сало й масло
роздаватиму завчасно.
Збільшу пенсії утричі,
а тарифи будуть нижчі.
Світло, газ, водопроводи
проведу я на господи.
Обіцяю, завіряю -
жити будете у раю!
Українська буде мова,
я даю вам чесне слово,
припиню війну на сході,
буде мирно на городі.
Всім сподобалися речі,
вибрали б без заперечень,
але втрутилась Квасоля:
- Я скажу, якщо дозволять.
Там приїхали завхози,
тож погрузять всіх на вози
й повезуть нас продавати,
тож не лізьте в депутати!
Кавуни уже при владі,
правлять у Верховній Раді.

Про мораль скажу вам, люди.
Так ведеться у нас всюди -
бюлетні кидаєм в скрині
за бандитів в Україні!

16.10.2020р

Біжать роки… Згасають дні…
Ховаються надії…
Лиш тільки радощі земні
Ніколи не маліють.
Біжать роки… Згасають дні…
Ховаються надії…
А я, незборний, наче в сні,
Уперто молодію.
Біжать роки… Згасають дні…
Ховаються надії…
Життя не важчає мені
В нестримній веремії.
Біжать роки…Згасають дні…
Ховаються надії…
Тому, мабуть, я на коні,
Що падати не вмію.
Біжать роки… Згасають дні…
Ховаються надії…
Мов на пожовклім полотні,
Лиш далеч яскравіє.
Біжать роки… Згасають дні…
Ховаються надії…
Назавтра збільшиться в ціні
Все те, що нині зріє.
Біжать роки… Згасають дні…
Ховаються надії…
І радо множаться пісні,
Яким душа радіє…
19.10.20

Я в кімнаті, а галас у вуха
Наповзає важезним свинцем.
Перед вічним всевладним лицем
Відчуваю фатальності звуки.

Какофонія транспорту суне,
Розриває гармонію снів.
Квітка сохне в морях будяків.
Наповзають примари, як судді.

Місто вже розвалилось на грудки,
І панує пустеля руїн.
Ніби одяг німих королів,
Листя жовкне в летовищах бруду.

29 вересня 2019

В героя божа є ознака –
Усі він труднощі долав.
Он – Одіссеєва Ітака,
Для нього сповнена тепла.

Брил нагромадження величне,
Печаль і радість в нім сплелись.
На рідну землю, ой, незвично
Потрапив сплячим він колись.

Утікши з острова Цірцеї,
До феакійців так приплив,
Поневірянь зазнавши в неї…
Він тут накриті мав столи,

І зустрічали надгостинно –
Він найдорожчим гостем став.
Щедроти царські щохвилинно
Лилися просто у вуста.

І на Ітаку спорядили
Йому чудовий корабель…
Ну ось він, ось він – берег милий,
І нагромадження зі скель.

Де сонного його поклали,
І пінилась морська вода…
А феакійців на поталу
Зевс Посейдонові віддав.

Не бачить їм землі своєї,
Бо хвилі стали їх кінцем.
Бог моря – ворог Одіссея
Всіх обернув на камінь цей.

Зоветься просто – камінь смерті,
Являючи єство своє.
Чотири версії одверті
В «Софіївці» про нього є.

серпень 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Забувала оплакані вірші,
загортала самотність в папір,
і ніхто у роз'ятреній тиші
в ніч холодну мене не зігрів.
Що кому, до чужого причастя,
літургії пахких паляниць?
Не таке я намріяла щастя
щоб шубовснути з синяви ниць.
Із хитких верховин небокраю
важко втриматись птасі, хто - я?
Полоз? Ні! Тоді хто? Певно, знаю -
незабудка, лампадка твоя.
Так хотіла, напитись із глека
чебрецю, але де ж той настій?
Щоб гніздечко звів білий лелека
над моєю покрівлею мрій.
А на клумбах п'янка матіола
розливала парфуми щораз,
і ніхто в цьому світі ніколи
більш не міг відокремити нас.

15.10.2020р.

Історія лише тоді навчає,
коли її осмислює народ,
і гнів його Везувієм палає,
і чуємо із Дону до Дунаю,
що є у кожній хаті патріот.

Ми, як були від Сяну і до Дону,
то й будемо! Бо течія несе
усі народи в історичне лоно,
тому що це по Божому закону,
тому що, – Україна над усе!

Аби лунало:             
« Слава Україні!»
« Героям слава!»             
із небес гуло...
І, – Слава нації! –            
і прісно, й нині:
« смерть ворогу!»             
І «Путя – це...            
        ...!»

10.2020

Зимове діамантове кольє,
холодних почуттів ясні крижинки.
Усе, що на рахунку в тебе є, –
це сміх і сльози звільненої жінки.

Давно я не така, як ця зима.
Терпіти сил уже давно нема.

Ти даремно мене спокушаєш
діамантовим сніжним кольє.
Ти нічого, нічого не знаєш.
Віриш ти у всесилля своє.
Хитра гра дорогого каміння
осліпила і зрадила нас.
Розірвалось кольє, мов терпіння…
Прощавай! Не затримуй мій час!

Усе, що ти мені подарував,
я вже давно на видноті́ поклала.
Ти набагато більше обікрав,
мою любов, яку я в серці мала.

Кольє несе у дзьобі синій птах.
Найкраще відбувається у снах.

Ти даремно мене спокушаєш
діамантовим сніжним кольє.
Ти нічого, нічого не знаєш.
Віриш ти у всесилля своє.
Хитра гра дорогого каміння
осліпила і зрадила нас.
Розірвалось кольє, мов терпіння…
Прощавай! Не затримуй мій час!

13 листопада 1995 р., Київ

Стало холодно і сиро
Восени, –
Тож на вулицю з квартири
Не гони.
Далечінь і наоколи
Вже не ті –
Потемніли, захололи
В німоті.
З-під небесного склепіння,
Головне, –
Ані цяточки проміння
Не майне.
І летять усі надії
Шкереберть,
Що невдовзі потепліє
Світ ущерть…
18.10.20

Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.

Незакінчена епістола...
Грім ударив, наче істина,
Час ударив - я не вистояв,
Впав на зорану ріллю.

Поруч побратими-воїни,
Лики вичорнено зорями,
Перешіптуються з мойрами
Про сумний зі смертю шлюб.

А навпроти - небо сонячне,
Понесли до нього поночі,
Крізь рідню мою безпомічну
Та похилені чуби.

Піді мною - поле з мінами,
Кров'ю береги обпінені,
Весни, вимучені зимами,
Мрії світло-голубі.

Думав, як помру - полегшає,
Рай ловити буду вершами,
Юних гурій під одежами...
Помиливсь - і тут дими!

Чути гуркіт, видно сполохи,
Хмари пахнуть болем, порохом.
Та мені до бою з ворогом
Вже не встати із труни.

25.02.2020 р.

Це божевілля міста із агоній,
Важких судом, паралічу і ран.
Стікає кров’ю течія двобою,
Узявши спокій на важкий таран.

Гангрена розповзається повсюди,
Руйнуючи стрімкі проспекти вщент.
Здорова плоть перетворилась в груди
Скалічених уламків у момент.

Артеріями шириться нестримно
Інфекція, що місто розірве.
Та шлях відкриє в темноті прозріння
Палаюче, натхненне і живе.

24 вересня 2019

Золотом, золотом, золотом
Сипле Покрова з дерев
Й у танці кружляє так молодо,
Красою за душу бере.

Літечко, бабине літечко
Тонесеньку пряжу снує
І крізь сріблястеє ситечко
Сіє тепло ще своє.

У кожному серці лишатиме
Діва Марія свій слід,
Покровом святим огортатиме,
Сховає від горя та бід.

2019 р.

Знов обличчя це – не налице́,
а навиворіт, як після лому!
Я – великий. І знаю про це!
Не вміщаюсь ні в чому малому!

Я надмірно – в самому собі –
у самому мені не самому!
Розкотив би губу по губі –
покатав би ґламурну знайому!

Знов у дзеркалі – рана, мов рай!
Ще не пізно знімати побої?
Хай би гори звернулися вкрай
на кордоні грози світової!

Хай би був я маленьким, як щур,
і розносив по людях заразу,
ніж отак мордувати ґламур –
з бійки в бійку, відразу й щоразу!

23 листопада 2006 р., Київ

Біля старої школи ріс бузок.
Ліловий, білий…Розквітав у квітні.
І полюбляв я ще малим ходити,
Мов у країну чарівну казок.
Вдихав бузковий аромат п’янкий
І до суцвіть уважно придивлявся,
П’ять пелюсток зустріти намагався,
Бо, як казали старші, цвіт такий,
Якщо знайти – то принесе удачу.
І я знаходив та щораз радів,
Неначе справжнє диво углядів,
Якого до цих пір ніде не бачив.
Так захопився пошуком своїм,
Що не помітив вчительку стареньку.
Чи то вона так підійшла тихенько,
Я зовсім кроків не почув її.
- Красиво, правда?! – раптом пролунав
Позаду голос тихий. Повернувся.
І враз з очима добрими зіткнувся.
- І, справді…- лиш у відповідь сказав.
- І я люблю приходити отак,
На цю красу часом помилуватись,
Можливо, навіть, сил нових набратись,
Хоч часу не завжди бува, однак.
Такий в бузку приємний аромат,
Що хочеться стояти і вдихати,
А згодом із приємністю згадати,
Немов одне з найважливіших свят.
Ти знаєш, звідки цей бузок узявсь?
- Хто посадив? – я відповів, - Не знаю.
- Та ні, я не про те тебе питаю.
Хто посадив, звідкіль би ти дізнавсь,
Коли було усе ще до війни.
Тебе тоді й на світі ще не бу́ло.
Батьки ж, я знаю, з інших місць прибу́ли.
Навряд чи аби знали щось вони.
Питаю я: звідкіль оця краса
З’явилась на планеті нашій гарній?
Я спробував щось пригадати – марно,
В книжках про то ніхто не написав,
У тих, які я встиг вже прочитати.
Отож зізнався вчительці у тім.
Немов зрадівши тим словам моїм,
Вона спитала: - А хотів би знати?
- Ну, звісно, хочу дуже, розкажіть.
А сам одразу ж нашорошив вуха.
Люблю цікаві розповіді слухать
Так, щоб і слова в них не пропустить.
- Був квітень місяць і уже земля
Із нетерпінням на дари чекала.
Вже скоро пташки повернутись мали
В домівки свої рідні звіддаля.
Кущі, дерева голі ще стоять,
Не зеленіють пагорби й долини,
Хоча уже, здавалось би, повинні.
Щось надто довго там на небі сплять!
Те прагнення передалось весні,
Що заходилась сонечко будити:
- Вставай, - сказала,- уже перше квітня.
Земні зітхання чуєш вже сумні?
Почувши поклик, сонечко ураз
Схопилося з небесної постелі
Та розчесало промінці веселі,
Бо ж, справді, працювати уже час.
Взяло до себе в супровід весну
Та з вірною супутницею І́рис –
Веселку так зовуть іще допіру,
Розпочали роботу чарівну.
Весна, з’єднавши промені його
З веселкою, те чародійство брала
І пригорщами навкруги кидала
На луки, на поля і там кругом
Зростали квіти – жовті і червоні,
Рожеві, сині, блідо-голубі,
Смугасті, і строкаті, і рябі.
Прокинулись простори напівсонні
Від зірочок, дзвіночків і суцвіть,
Від чашечок і колосків грайливих.
Летіла з рук весни яскрава злива.
Аби землі від змін отих радіть.
Так кілька день трудилася весна
Аж доки Скандинавії дісталась.
Там від зими ще сніг і лід зостались,
Тож раптом зупинилася вона.
Тут сонце по півроку не бува
І квітів обмаль, голо й непривітно.
Вже сонечко хотіло й припинити
Свою роботу. Та весна : - Овва!
Страждає й так холодний бідний край.
Дозволь його нам одягнути в квіти.
Дай і землі цій трохи порадіти.
Вже обмаль фарби є у нас. Нехай.
Лілової чимало залишилось.
Дозволь хоч цим прикрасити її.
Взяла лілове в пригорщі свої
І кидати навколо заходилась.
І падав на кущі ліловий цвіт
Й на них бузкові грона виростали.
Вже скоро так його багато стало,
Що став бузковим навколишній світ.
Аж сонечко не стрималось: - Стривай!
Хіба не бачиш – все навкруг лілове?!
- Нічого!- і весна взялася знову
Цвіт розсипати. – Ти не заважай.
Цим землям не побачити троянд,
Духмяної фіалки не пізнати.
Хай буде хоч бузку у них багато
І то вже кожен буде тому рад.
Та сонце не послухалось весни,
Взяло усі ті фарби, що лишились
І змішувати разом заходилось,
І вийшов в нього білий цвіт ясний.
Тим цвітом і посипало воно
Кущі і деревця. І грона білі
Враз виросли на них в великій силі,
Яскраві й ароматні все одно.
Отак бузок, говорять, і з’явивсь.
Ліловий, білий – все одно чудовий,
Щоб навесні нас радувати знову…
Як бідний скандинавський край колись.

А я ще там, де небував ніхто…
У пелюстках і промінь загадковий
Розіграний безнастрій в доміно
І зламаний добрячий міні-ровер

А я ще там, де сонячний ресурс…
Із правильних питань, не політичних
Обпалений, обсмалений - боюсь
Торішнього роздвоєння, дотичне…

А я ще там, де не бував ніхто
Де броднина - бахвальство монотонне
У властному дворі, каюк - АТО
Ну як мені, скажіть, без охорони??
17.10.2020.

О! Смутку мій, ти знову при мені,
В жовтневому дощі і падолисті.
Ми будемо над спорожнілим містом
Мовчати осінь визрілу і чисту,
І пломеніть
Допіру. Доки ще не загуло
Зими багаття біле,зледеніле
Ще трохи літа є в моєму тілі,
Та вже вітри женуть похмурі тіні
Дзвіницям на чоло.

Нам ніде немає притулку.
Час нас виверне звідусіль.
Не знайдеш ніде порятунку.
Не марнуй даремно зусиль.

У величнім замку захмарнім
Не знайдеш спочинок з боїв.
Лиш розвіюються примарні
Сподівання туманом боліт.

Час розорить надійні скарбниці,
Їх знесуть забуття вітри.
Тільки тиша п’янка, сріблолиця
Запанує в полях ковили.

22 вересня 2019

САҐА ПРО ГАРТ

Були часи, ген за горами, у світанко́ві ще роки,
Коли в боях дух гартували серця́ й замріяні думки
І різалися всі з вражами у зграях, наче би вовки,
І вени рвали ми ножами, які блищали, мов клики
Під зоряними вітражами. Й так, яко з’я́рені бики,
Збивались лави в бій чолами і у потріщені кістки
Кастети летом з ланцюгами (аж затерпали кулаки)
Сплітали кров і біль вужами у запружинені жмутки.
І вибухали батогами в вогні та в ґерці хлопаки
До втрати сил. Переростали у згусток волі козаки:
Й ті, що лягли, і що стояли, і паничі, і босяки…
Всіх бій рівняв. Із ворогами за честь гатились юнаки.
А потім кралечки сльозами синці гої́ли й боляки
І вогко-лагідно вустами наші скривавлені роти
У нагороду цілували й так заживляли навіки
Ще свіжі молодості рани і чарувалися зірки
З пульсу буття під небесами. У тії ніги пелюстки
Панянки лю́бих пеленали, мов немовляток. А світи
Чуттів їм казку дарували й життю навчали залюбки.

Павло Гай-Нижник
17 жовтня 2020 р.

Густа осіння мряка обступила,
Неначе оповив усе туман.
Й життя тепер — мов сіра та могила,
Де просвітку ніякого нема.

І ллє, і ллє — занудно й монотонно,
З небесних вивергаючи очей
Бурхливі і нестримні сльозотонни -
Асфальт ось-ось риданням розтовче.

Лиш у квартирі світло електричне
Світ замогильний відсуває вбік.
І вже на прояснілому обличчі
Немає місця вуличній журбі.

І музика весела в душу ллється
Усупереч похмурим небесам.
Воістину мій дім — моя фортеця,
В ній настрої встановлюю я сам!

17 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Щоразу, як заходить мова
Про стосунки між людьми,
Звертаюсь подумки у машинове царство.
Для бідних і багатих, слабких і сильних
Права одні і ті ж.
Ваговоз дає малолітражці путь.
Надшвидкісні терпляче чекають повільних.
Світлофор – суддя для всіх.
Який же парадокс –
передать людську мораль машинам,
нічого не залишивши собі.

Косила наших пращурів війна,
Холера, тиф і знов біда настала.
Та не кінець всьому...ще не зима!
Ми знищимо мари смертельне жало!

За нами - віра, сила, правда й Бог,
Не залякають супостати градом.
Крізь терна, твань йдемо до перемог,
Не тонемо, палаємо - Свічадом.

Тримаймось люди, як один за всіх
За полонину і міста, і села,
За неба - храм, за батьківський поріг,
Щоб нас раби з лиця землі не стерли.

За кожну вишню, лебединий став,
За Батьківщину з віку і донині.
Зімкнем долоні, щоб ніхто не впав!
Не буде нас - не буде України!!!

14.10.2020р.

І я ґаранта запитаю,
яка стратегія і план –
чи сам піде із мого краю,
чи почекає на Майдан?
А шосте є таке питання, –
коли сміятися з п'яти?
І сьоме, й соте, і останнє, –
куди б його послати зрання,
якщо ми перейшли на ти?

Була оказія пожити
як люди – в мирі і добрі,
та видно зайві посполиті,
коли панують упирі,
а їм прислужують учені,
комедіанти і сноби.
Нас виживають сили темні,
та ми були б іще, якби
не ця оказія, що нежить
веде людей у дальню путь.
У тому і кінцева суть –
сліпа карга закине невід
і як не тонете як небудь,
то виринайте як-небудь.

10/20

Розпитаю я про себе в тебе сам –
кажуть, ти співаєш славу Небесам –
те, що Богові належиш – добрий знак,
то, напевне, ти не збрешеш просто так.

Я люблю одну людину на ім’я,
без якого не спроможний жити я.
І особа ця існує в Небесах,
бо в миру її розбили в пух і прах.

Я щодня блудив по вулицях міських,
так шукав знайомі риси лиць людськи́х.
Дуже мало нас, хто любить тільки так.
Вас не більше – і тому це добрий знак.

Я дійшов одного разу до мети,
бо сказав: "Усе, що хочеш – тільки Ти".
І в печері, де ховаємось від вас,
ми прекрасно провели свій вільний час.

Що робили – наша справа і резон,
то ж послухай мій останній справжній сон.
Я лежу та й бачу небо й Небеса –
і мене цілує в губи ця краса.

І рука краси цієї ще жива,
а від смерті вже здивована брова,
вже розгублена тривога і любов,
вже стріла червона і … червона кров.

Сон продовжився вже вчора наяву.
Цю красу знайшли за містом у рову.
Я стою сьогодні зранку межи всіх.
Чорний похорон, а в мене сміх і гріх.

Я кохаю труп у ямі й Небеса,
під якими ця загинула краса…
Я прийшов просити смерті за любов,
за любов, яка чекає смерті знов.

Ми однакові були в своїх чуттях,
формах тіла, формах духу і в гостя́х.
Тільки в го́стях ми були такі, як всі –
натуральні вчинки й одяги прості.

Я ж прийшов до тебе в наготі тепер,
щоб засвідчив ти, що справді я помер.
Відправляй мене – і службу відправляй…
– Мій метелику!
Мій любий Батерфляй!..

8 березня 1996 р., Київ

З долонь твоїх народжується море:
небесне дно, форелі золоті,
і хвилі... хвилі – норовисті й скорі,
що лодіями бавляться в путі.

З долонь твоїх розіскрюються бризи,
солоний пульс дзеркальної луни,
і в темному одінні перевізник –
з одної до другої сторони.

З долонь твоїх визвучуються тайни:
у мушлі спить русалії душа,
і течія, мов струнка життєдайна,
виказує камінню одкоша

і точить, точить чорну брилу солі,
мов око пропорталює змія.
І там, поміж розхвилля в синім колі,
з долонь твоїх народжуюся я.

Смілива, вільна, горда, все переживу,
лиш Бог опалені зламає крила!
Злітала, падала в жагучу кропиву,
та все одно простори підкорила.

Я з божевільних, відчайдушних тих кобіт,
що йдуть в жахливе пекло за любов'ю.
Несуть в тремких долонях полум'я і лід
і повертають журавлів зимою.

Не страшно кулю наздогнати, смерть знайти.
Втрачати важко й низько опускатись.
І битись вороном об скелі самоти,
стояти на колінах перед катом.

Міняти грішну правду на святу олжу,
картати інших у своїх невдачах.
Я все здолаю, й це переживу!
Ніхто не скаже - сильна жінка плаче!

13.10.2020р.

Одинокий журавель
Залишився в лузі,
Відлетіли вже усі
В вирій його друзі.
Чи поранена нога,
Чи крило підбите,
Що не зміг він аж ніяк
З усіма летіти.

Цього ж бо ніхто не зна.
Одинак-журавлик
Біля річки походжа
Та їжу шукає.
Прихисток нехай знайде
Журавель-пташина
І в теплі переживе
Студеную зиму.
Навесні піде на луг
До тієї ж річки,
Може буде вірний друг
Котрійсь журавлисі.

2020 р.

Мій перший загублений перстень – це ти.
Любов – золота, а кохання – червінне.
Прости мене, друже, мій Боже, прости –
бо винен я дуже, бо серце не винне.

Люби́стки твої я тримаю в руках.
Ім’я – що твоє, що моє – є однаке.
Невже ти дозволиш, щоб трапився жах
у снах карооких і марах ніяких?

Любив тебе зразу, всім духом своїм,
обмеженим вірою і супостаттям.
А тільки відразою став – став твоїм
і не марнотраттям, і не марнотраттям!

15 березня 2004 р., Київ

Даремно кігтями дістає
Хитрюча кішка.
У тебе небо і крила є,
Летюча мишко.
Дрижить хвостата
Твоя рідня,
Сидить по норах.
Сміливця вітер наздоганя
В небес просторах!
Підступний ворог
Чатує скрізь –
Прелюта сила!
Хоробра мишка
Летить увись
На вільних крилах.
Закривши на навісний замок
Сталеві грати,
У вільних неба,
Ані зірок не відібрати!
Жыве Беларусь!

Міліє швидко вечір, місяць гострить серп,
бруском скрегоче лунко, чи мені здалося.
Старається...уже до крові пальці стер -
червоні пасма скрапують на мляве сонце.

Змішалась жовта патока із вогняним
в кораловий відтінок, на бруднім мольберті.
А після все перетворилося на дим,
туманну поволоку, простирадла стерті.

Крізь павутину хмар видніється зоря,
ледь-ледь помітна у лушпі фісташки.
Зриває швидко ніч листок з календаря.
День вислизнув із рук, розбився наче чашка.

12.10.2020р.

Три діди, три діди, як бува нап’ються,
Деркачами й рогачами старенькую луплять:
«Оце тобі за любов, а оце – за дулі!»
Баба в крик, бо болить, а діди трикляті:
«Більш не будем тебе бить!»
Та й мерщій тікати.
І тоді на бабин крик виліза з-під печі
Четвертий, малесенький, що старій по плечі.
Він цілує її, він милує її, ще й на гулі дмуха.
І бабуся замовка, щоб милого слухать.

У залах тихих дух мигдальний,
старий ледачий вітерець
ховає локон свій овальний
під мій ажурний комірець.

Я ніч провів у кріслі слави,
в оточенні важких портьєр.
З щурячим зморщеним оскалом
нам ноги лиже бультер’єр.

Я експонат твого музею,
новé центральне полотно.
З гидкою пристрастю твоєю
весь двір обізнаний давно.

Твої слова – французькі вина –
як хочеш, так і розумій.
Я просто золота дитина,
яку вже викрав з раю змій.

9–10 листопада 1995 р., Київ

Гуснуть сутінки покірно…
Вітер стомлено принишк...
Знаю я, що в час вечірній
Ти, кохана, ще не спиш.
І принадна, і сумлінна,
Непорочна, як дитя, –
Веселиш своєю тінню
В час розлук сумне життя.
Хоч тебе так криють брудом,
Що від смороду аж тхне, –
Поговори, пересуди
Не обтяжують мене.
А якщо ціну я знаю
Повним заздрощів словам,
То тебе ще більш кохаю,
Ніж здається їм отам,
Де у сутінках вечірніх
Рис людських не відрізниш, –
Де обставинам покірна
Ти самотньою сидиш…
15.10.20

Бачиться мені: посоловіє
Літова зіниця - запливе
Смогами...мелодія нічия
Сиво - сиво вляжеться до верш.

Заскоріє час, забуюурудить
Жменею опалої листви...
Вирудіє простір і забуде
Як любив колись. Диви.. Дивись,

Як по танцях огняних і ярих
Тиша - гамір заковтне живцем.
Зникнуть межи хвиль гулких корсари,
Погубивши злото...бачиш це?

На карміннім сліді приосіннім
Заворожить хтось крильми...крильми...
І покине пера на корінні...
Не кажи, що це були не ми.

Мене вітають, то і я вітаю:
з Покровою! Бо є ще козаки
і на дозорі бойові жінки...
а я лише пером перемагаю.

Прорубую і двері, і вікно
уперто, де-не-де і безнадійно.
Усе моє пізнаване давно,
але боюсь – нікому не потрібне.

На сході є мої захисники,
у владі їх усе іще немає,
та всупереч усьому й завдяки
і я, можливо, щось та захищаю.

Не диригую, та немає дня,
аби когось не витягав за вуха,
щоб і мене послухала-послухав,
як я пиляю... на дорозі пня
і випиваю чашу, на коня,
гірку як перепалена сивуха.

10/20

Пливуть чайки Чорним морем,
Пливуть з полуночі,
Сагайдачний на Царгород
Подивитись хоче,
Обкурити його димом
Козацьких мушкетів,
Щоб дісталося, як Криму
З козацьких бешкетів.
Пливуть чайки Чорним морем
До султана в гості,
А він виїхав у гори
Розім’яти кості.
Йому ловів закортіло,
Звірини побити.
Аж козаки налетіли,
Що його робити?
Пройшли чайки по Босфору,
Нікому спинити
І заповзялися скоро
Цареград палити.
Запалили Архіокой,
Мізовня здиміла,
Стрілянина на всі боки
Містом полетіла.
Розгулялася голота,
Ріже, тягне, палить
Попід самії ворота
Уже зуби скалить.
А султан усе то бачить
І усе то чує,
У Царгород швидко скаче,
Яничар мордує,
Гонить клятих на галери
Козаків ловити,
А ті вперлися у берег,
Не бажають плити.
Вже султан зубами креше,
Грізно брови супить,
Непокірним палі теше
Та киями лупить.
Ледве впер їх і відправив
Козаків догнати,
Бо вже ті, зробивши справу,
Встигли повтікати.
Загрузили чайки свої
Усіляким крамом,
Ледь видніють над водою
Своїми бортами.
Козаки не поспішають,
Успіхові раді,
А вже й турки насідають,
Видніють позаду.
А ще ж тільки до Дунаю
Дістались небоги,
Попереду ще чекає
Далека дорога.
Налягають козаченьки
На весла щосили,
Просяться в Покрови-неньки
Аби захистила.
Увесь день летіли чайки
Неначе на крилах,
Без гармидеру, без лайки
Козаки пітніли.
А як тільки сонце сіло
І пітьма упала,
Чайки біг свій зупинили
І назад помчали.
Пливуть турки, не чекають
Ніякого лиха,
Весла по воді плескають,
Вітер віє стиха.
А паша сидить у себе,
Каву попиває
Та на зоряне на небо
Скоса поглядє.
Усе думає, чи завтра
Козаків впіймає
І усяку кару-страту
На них вигадає.
Та козаків йому довго
Шукать не прийшлося,
Бо вони самі до нього
Завітали в гості.
Налетіли, обступили
Галери високі
Та гаками зачепили
За борти широкі.
А другії дьогтем мажуть
Та галери палять,
Треті ж ті галери кляті
В сокири цурпалять.
Лементує вража сила,
Не зна, що робити.
Ледве кілька галер вспіли
Вирватися звідти.
Подалися на Царгород
І звістку поне́сли,
Полетіли Чорним морем
На усіх на веслах.
Від турецької ж від сили
Мало що лишилось,
Що втекло, а що згоріло,
А що потопилось.
Кілька цілими козаки
Лише захопили,
Яничарів-небораків
В морі потопили.
А пашу в полон узя́ли,
На Січі згодиться.
До Очакова помчали
По легкій водиці.
Турок трохи подражнили,
Посміялись в вічі
Та галери й попалили.
Нащо вони в Січі?
Побували ж запорожці
В султанській столиці
У п’ятнадцятому році,
Сімнадцятім віці.

В житті і радісно, і гірко,
Як б`ються хвилі в береги.
Нам розповість Кавказька гірка –
Титани бились там й Боги.

Перемогли тоді всевишні,
З Богами сила в парі йде.
А Прометей в часи тодішні –
Титан, він другом став людей.

Не мав над головою німбу,
І якось тихо, уночі
Для смертних вкрав вогонь з Олімпу,-
Й користуватися навчив.

Бог Зевс за цей шляхетний вчинок
Титана покарав зо зла –
До скелі прикував, печінку
Викльовувать послав орла.

Тепла людей позбавив знову.
Їм не забуть ніколи те,
Що років тисячі з любові
За них карався Прометей.

І дочекавшись Зевса знаку
Геракл його звільнив од мук.
Але ви знаєте, чому
Цю гору ще звемо Ітака?

28 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)