Вечірнього міста розвеснені крила
Грайливо голублять дівочу красу.
Я лину до тебе, як птах, моя мила,
Несу тобі пляшку і ковбасу.

Мелодія кличе людей на забаву
І нам не годиться від них відставать...
Ми пляшку доп’єм і під лавку поставим
І в гречку стрибнем, аж кущі затріщать.

І будуть над нами вмлівати блавати
І пахнути м’ята, любисток й чебрець.
Як добре отак у кущах раювати
І чути закоханий стукіт сердець.

1989-2021

У холоди всі статуї накриті*...
Але громада каменів оця
Символізує лабіринт на Криті -
Така відкритість — дуже до лиця.

Як у живих, в цих каменів душа є,
Мов гурт відпочиваючих тварин.
Їх сніг і дощ, і лід лиш прикрашають...
Чи збоку глянь, чи знизу, чи згори...

Це — за легендою — застиглі гори.
Між них — покручені, вузькі ходи.
І можна заблукать — собі на горе,
І страшно людям йти було сюди.

На Криті правив Мінос — цар премудрий,
Торгівлею нажив чимало він.
Та горя завдали афінські люди -
У Аттиці його загинув син.

Він іншого спромігся породити,
Обставинам коритися не звик.
Та різними на світ приходять діти...
Цей Мінотавр. Він був людино-бик.

Лякало всіх страховисько погане.
За вбитого, щоб вгамувати гнів,
Приносили у жертву афіняни
Щороку кращих дочок і синів.

Син Посейдона, пасинок Егея**,
Тесей-герой повстав супроти зла.
Помірятися силою своєю
Із Мінотавром доля повела.

Він під землею жив у лабіринті,
І жертви, як заходили туди -
Ніхто назад із них не міг вже вийти -
Такі були заплутані ходи.

В Тесея закохалась Аріадна -
Чарівна й мудра Міноса донька.
Дала меча й клубок ниток доладний,
Щоб з лабіринту шлях він відшукав.

І прив’язав до каменя ті ниті,
Пішов, клубок розмотуючи вниз.
І у двобої злім, несамовитім
Він Мінотавру голову розніс.

Чудовисько завмерло страхітливе.
І залунав у лабіринті сміх.
І нитка Аріадни чарівлива
На світло денне вивела усіх,

Кого дали у жертву Мінотавру...
Стелився шлях із Криту до Афін...
На нім Тесея не чекали лаври,
Зазнав лиш горя у дорозі він.

На острів Наксос прибули одначе.
Про Аріадну вістку хтось приніс -
Бог Зевс в дружини іншому призначив...
Щасливець не Тесей — бог Діоніс!

Вітрила чорні в розпачі змінити
На білі наш герой забув тоді,
Як переможцем вернеться із Криту —
Просив так пасинка Егей, в біді

В зелені хвилі кинувся із горя,
Тесей утратив батька рано так.
Шанують його пам’ять греки. Море
Егейським стало зватися відтак!

*Так оберігають статуї у “Софіївці” від морозу, снігу і дощу.

**Егей — афінський цар.

3 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Знову весна одчиняє куліси
світу на сцені в моєму краю:
білі підсніжники квітнуть у лісі,
проліски сині цвітуть у гаю.

Наче Великдень... ось-ось і засяє
чудо-веселкою із-за небес,
ніби світає уже за Дунаєм,
віє луною католицьких мес.

Може, когось і у іншому світі
десь у едемі чекає цей рай...
Не надивитися на первоцвіти,
радує душу квітневий розмай.

І напуває росою-сльозою
очі фіалок у сонячні дні...
та веселіше на серці мені,
наче іду на побачення з тою,
що усміхалась до мене весною
в юній, зеленій, ясній далині.

04/21

Пил століть на полях єлисейських осів,
Добрі духи в раю тут бродили.
А тепер уманчани вигулюють псів,
І з сімейних радіють ідилій.

Ці місця чарівливі — для праведних душ,
Сам Орфей на кіфарі тут грає,
За Вітчизну загиблий іде гордо муж,
І великі поети в цім гаю

Тут бесідують мирно в лаврових вінках...
Квітів пахощі, свіже повітря,
Пісня птаства чарує усіх гомінка,
Між дерев — подих лагідний вітру.

І в Парижі є теж Єлисейські поля,
І тече біля них річка Сена.
Їх красу оспівала французька земля
Ніжним тембром співця Джо Дассена.

...А гранітний місток звався мостом рослин
Ув оцій екзотичній оселі.
У горшках і діжках кипариси росли
Між лимонів, азалій, камелій.

І згадався мені Олександер Дюма-
Син, з камеліями його дама*.
Ця безпристрасна квітка, байдужість сама,
Гра в кохання породжує драми.

Маргарита Готьє** чи Марі Дюплессі***,
А у Верді вона — Травіата****!
Скільки в жертву, скажіть, цій бездушній красі
Доль принесено — дуже багато.

Чи Софія Потоцька такою була?
З чар її виріс парк цей чудовий...
Приховала від нас двохсотлітня імла
Цю одвічну загадку любові...
_________________________________
*”Дама з камеліями” - найвідоміша книга Олександра Дюма-сина.
** Маргарита Готьє — головна героїня “Дами з камеліями”.
***Марі Дюплессі — чарівна француженка, куртизанка, прототип Маргарити Готьє.
****”Травіата” - знаменита опера італійського композитора Джузеппе Верді, В основу якої ліг сюжет роману А.Дюма-сина “Дама з камеліями”.

22 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Із дитячих снів давно вже виріс.
Вмерти попід тином не боюсь.
Для Москви мій скромний дар - це мінус,
Та й для України теж не плюс.

Смертний гріх у сказаному Слові,
Цілий вік морока з ним одна.
Упаде хоча би крапля крові -
Скажуть люди: - Це твоя вина.

А для когось альфа і омега -
Творчість без нагострених ножів.
Ось перо, візьми його, колего,
Хоч на мить зніми тягар з душі.

Кликати рідню до бою - мука
І відповідальність надважка.
Радять: - Про війну -мовчи! Ні звуку!
Все ж - пишу. Хоча тремтить рука.

Йди, онуче, в бій за Україну!
Йди, синочку! Йдіть мої брати!
...я - живий. А кожен з них загинув:
Доживаю вік на самоті.

Тож для мене Слово - це розп'яття,
Одиночна камера, тюрма.
Зможете - пробачте мертві браття.
Але знаю: прощення нема.

02.04.2021 р.

Ми познайомилися з ним на фестивалі поезії “Уманьфест — 2010”.
Пам’ятаю уперше побачив його біля Пентагону, як жартома називають уманці гуртожиток Національного університету садівництва України, де нам, учасникам фестивалю поезії, надали місце для проживання.
Він, Олексій, був, здається, із фотоапаратом, чи відеокамерою вже тоді, і активно допомагав Софії Кримовській в організації фестивалю.
Софія нас познайомила. Це було біля кав’ярні, навпроти згаданого університету, де ми потім довго сиділи нашою інтернетспільнотою, яка з’їхалася з різних куточків України, і була серед нас навіть Тамара Шевченко, українка з Італії. Здається, тоді з’їхалося небагато— десь чоловік сім-вісім. З чоловіків були - Олексій Тичко з Городища на Черкащині, Віктор Кучерук з Вишгорода під Києвом, я — з Києва. З жінок — Лариса Омельченко з Підгороднього на Дніпропетровщині, вже згадана Тамара Шевченко (вона взагалі родом з Миколаївщини, згодом емігрувала до Італії), Ірина Жулай з Черкас, подруга Софії Кримовської, І Катя Сенченко з Сумщини, уродженка Київщини, сама Софія Кримовська, уманчанка. Десь у друзів зберігається фото, де ми всімох фотографувалися в різних місцях “Софіївки”, (куди нас водила Софія через дірку у паркані) особливо мені запам’яталося фото, коли плаваємо на двох човнах по верхньому ставу під розкішними плакучими вербами. А також фото біля 400-літнього дуба, де ми вдвох обнялися з Олексієм. Ми подружилися дуже швидко, обидва липневі — раки за Зодіаком, він 6 липня, я — 20-го, майже ровесники, Олексій старший на два роки. Виникла приязнь і розуміння з півслова, обоє поети-романтики. Олексій чудово фотографував уже тоді і знімав.
Отже ми сиділи в кав’ярні біля Пентагону і досить довго. Софія залучила кількох уманців до нашого товариства, пригадую місцевого барда, російськомовного, на жаль, забув прізвище. Гарно грав і співав, дуже приємна людина у спілкуванні. Здається, тоді це товариство робило ще шашлики, але в іншому місці, на природі, де Олексій активно допомагав, але це було без моєї участі, бо я приїхав на день пізніше.
Вдруге ми бачилися через рік, на “Уманьфесті — 2011” року. І я зберігаю на згадку подарований Олексієм романтичний подарунок з “Софіївки” - настільний прилад з краєвидом знаменитого парку, і нижнім ставом на фоні павільйону Флори з лебедями. І рурка для ручки — пера, щоб писати - з дарчим написом від дорогого друга. Пам’ятаю з того фестивалю наше групове фото біля павільйону Флори, нас було значно більше, чоловік 20-25. І окреме фото Олексія з поетесою з Ірпеня Катею Матвійко, де вона ніби кружляє в танці навколо нього, а він, як галантний кавалер, подав їй руку і присів на одне коліно.
Згадуються його поетичні збірки “Нерозгадані сни”, “Міжсезоння”, колективний збірник сайту “Натхнення”, організований ним і перша книжка прози, яка виявилась останньою в його житті “Гості із Стародення”.
Ми читали у юності Гріна,
Міль у скринях не з’їла вітрил.
Романтична хвороба постійна
Шлях відкриє, добавить нам сил.
Подаруємо квіти зимою,
Вірш-присвяту складемо жінкам.
Хтось назве театральною грою,
Хтось позаздрить жіноцтву і нам.
В цих словах і в цьому фото — весь Олексій - замріяний, романтичний поет, який як він пише, (і в мене були такі думки!) народився не в той час, “не сучасний, не модний формат”.
Вже там в Умані Олексій запросив нас усіх до себе в Городище на своє 50-річчя, де все прекрасно організував. Є кілька чудових
відеозаписів, зокрема моїх, де я співаю в нього на ювілеї. Це свято було для мене знаменне ще й тим, що там я уперше виступав на сцені, як естрадний співак. Співав я і з бандурою також.
Пригадую, підказав, як рідновір-язичник, нашим дівчатам таку деталь. Коли святкувалося чоловіче свято язичницьке — Перуна, то дівчата плели чоловікам вінки з дубового листя, і прикрашали голову. Олексій народився 6 липня на християнське святкування Івана Купайла, і тоді йому сплели дівчата дуже гарний вінок із польових квітів, не тільки з дубового листя. І є гарне групове фото, де Олексій увінчаний цим вінком.
Він був дуже радий і щасливий в той день свого 50-річчя. Були шашлики на природі, святкування, і великий концерт на вулиці, концертний майданчик там був таким чином розташований у Городищі. Олексій читав свою поезію і багато знімав на відео. І потім монтував і викладав в інеті.
А після була зустріч в Ірпені під Києвом, у знаменитому будинку творчості письменників, де ми сиділи цілу ніч у найелітнішому першому корпусі, де жили і творили класики, (пам’ятаю Павла Загребельного, голову спілки письменників України ще у 1980-х).
біля розпаленого каміна у широкому коридорі між письменницькими кімнатами. І до ранку святкували, співали, читали поезії, фотографувалися на згадку. Цю зустріч організувала вже згадана Катя Матвійко. А на згадку про це чудове зібрання інтернетспільноти, це ініціатива була чи не Олексія Тичка, принаймні він активно втілював цю ідею в життя, видати колективний збірник поезії нас усіх, учасників цієї зустрічі. І так народився альманах “Ірпінські зустрічі”, виданий у 2012 році, де є добірка і таке чудесне романтичне фото молодого Олексія Тичка.
Ще була чудова задушевна зустріч у Кременчузі на Полтавщині, яку організувала поетеса Тамара Васильєва,
подорож на катері по Дніпру.
крім того — подорож на гору Пивиху, там же на Полтавщині, де є чудові фото.
Ще зустрічалися у Львові на форумі видавців у 2013 році.
А десь у 2017 чи 2018 році з українцем із Канади, Іваном Стецем, який купив землю в селі Будища на Черкащині (В тому селі молодий Тарас Шевченко був козачком у пана Енгельгардта), ми їздили з Олексієм Тичком у Холодний яр на екскурсію, де фотографувалися на згадку.
У 2013 році було вже моє 50-річчя. І я запросив на нього Олексія. Він приїздив тоді до мене додому і подарував прекрасну вишиту сорочку, яку я ношу і досі. Здається, десь у ті часи був ним започаткований у інеті сайт “Натхнення”, де він був головним адміністратором, а я теж був адміністратором сайту на його запрошення. Море цікавих публікацій, пісень і відео було зроблено.
Ще пригадую десь у 2015 чи 2016 році наша Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г.Майбороди була з концертом у Городищі, в районному будинку культури. Після концерту, я залишився у Олексія на ніч у Городищі, і ми посиділи чудово біля власноруч ним складеного каміну на квартирі з Ларисою Атаманенко і Світланою Корнієвською... Всього не пригадаєш...
Десь від 2011 року я почав активно працювати над естрадними піснями, які створювалися найбільше з композитором Віктором Охріменком, який писав музику на мої вірші, і на вірші моїх друзів, і я ці пісні виконував. А Олексій робив на них відеосюжети. Скільки ми разом створили таких сюжетів, навіть страшно згадати аж до 2021 року. Бо і в цьому році, в якому Олексій прожив лише до 19 лютого, ми встигли створити одну пісню. А загалом їх було — не помилюсь, якщо скажу — біля сотні за останні 10 років нашої активної співпраці. Заспівав я і 5 пісень на Олексієві слова. Це “Бузкові міражі”, “Пісня під баян”, “Недопите моє глясе”, “Крути” і “Львів”. Усі на музику поклав Віктор Охріменко.
Саме пісня “Недопите моє глясе” надихнула мене на ідею створити пісні у стилі українського шансону, що потім було успішно втілено із Віктором Охріменком ми написали біля 20 творів. Тобто Олексій дав поштовх, творчий імпульс до цього.
Мав я честь рекомендувати Олексія Тичка до лав Національної спілки письменників України, і його прийняли. Організував десь у 2015 чи 2016 році публікацію його поезій у газеті “Літературна Україна”.
З часом рівень відеоробіт Олексія Тичка став настільки високим, що я запропонував представникам національного телебачення, зокрема каналу ДТРК “Культура”в особі режисера Галини Загороднюк використовувати і навіть доручати монтаж сюжетів Олексію Тичку, з чим він успішно справлявся.
Один відеосюжет Олексій Тичко зробив для колективу, де я працюю — славетної Національної заслуженої капели бандуристів України ім.Г.Майбороди — пісню на слова і музику Т. Піскарьової, аранжування В.Марунича “Хоробре серце”, яка є на ю-
туб каналі Олексія Тичка. У нього на цьому ресурсі є свій канал, і там викладено багато робіт наших спільних, які можна переглянути. Він ніколи не відмовляв у проханнях, завжди намагався допомогти, був золотої душі чоловіком. Він і мені порадив завести на ю-тубі свій канал, і викладати свої пісні, що і було зроблено, і велика заслуга у тому, що мене знають люди як поета і співака, естрадного, академічного, співака-бандуриста — саме завдяки зусиллям Олексія Тичка. І таким він був для багатьох його друзів і знайомих. Вічна пам’ять і слава тобі, дорогий незабутній друже. Моє серце у вічній тузі за тобою, що ти так рано полишив цей світ. Єдина радість, що, може ти, як каже мій батько, зараз у кращих світах. Тоді радію за тебе.

І

Розбилося зими холодне скло,
Відлига із дахів збирає краплі.
Шпак розганяє зоряним крилом
Купчастих хмар незграбні дирижаблі.

І чути переливи за селом,
Чудесної мелодії спектаклі.
Нарцисово довкола зацвіло,
Метелик жваво пурхає в коноплі.

Чому ж пече жаливи печія,
У грудях терпне в ці прекрасні миті?
Коли стрімка несе нас течія

І божевільно хочеться любити?
Перелісками дихає рілля,
Птахи кружляють вальси у блакиті.

ІІ

Птахи кружляють вальси у блакиті,
Витьохкують сопрано солов'ї.
А нам з тобою всесвіт підкорити,
Нічне свавілля, хвижі степові.

Пегас не креше зорі з-під копита.
В сузір'ї Діви зупинивсь в імлі.
Туманом сивим небосхил прошито,
Пливуть у вічність білі кораблі.

Я пригорнусь до тебе, сині очі
Блищать і випромінюють тепло.
Сльоза ятрить в зеленій поволоці,

З повік блаженство літеплом стекло.
Мольфар зірницю, зливу напророчив -
Впади, коханий, сонцем на чоло.

ІІІ

Впади, коханий, сонцем на чоло.
Хай зайчик сонячний вуста голубить.
За вікнами гриміло, відгуло.
Не йди у ніч, до чарівної згуби.

В її ігристому бокалі - зло,
Чаклунка пристрасна тебе погубить.
Не так приваблює душі нутро,
Як діаманти і звабливі губи.

Чому б і нам у райському саду,
Те яблуко спокус не надкусити?
Крізь снігопади я до тебе йду,

У вельоні - маруни, льоноцвіти.
Ясним промінням відведи біду.
Мені без тебе у печалі жити.

ІV

Мені без тебе у печалі жити.
Плести з думок рожеве макраме.
Хіба ж нудитись хочу, дивний Світе,
Та чи снага зажуру омине?

Не всі горять глибинні манускрипти.
Обличчя амнезій не осяйне.
Властиво нам радіти і тужити -
Будь щирим і ніхто не дорікне.

Гучна симфонія розбудить ранок.
Не скнітиму віднині, хай житло
Наповниться дурманним майораном,

Запахне ладаном і джерелом,
Усмішка мила полікує рани -
Між нами веремії не було.

V

Між нами веремії не було, -
Ножі по черзі не кидали в спину.
В бурхливе море човен занесло,
У вир круговороту безупинно.

Згубили береги, міцне весло,
Та поталанило в лиху годину.
Триматися за бірюзове тло,
Солоного безмежжя, мов рибини.

З безодні вийшли - Аполлон, мій бог,
Вродлива, фантастична Афродіта.
Нас повінчала хвилями обох

Самотина планидою не спита.
Нам Бог подарував життя у борг -
Ромашки, беладонна, маки - в житі.

VI

Ромашки, беладонна, маки - в житі,
На скрипках грають коники хмільні.
Згадай, кохались ми несамовито,
Неначе перед смертю, любий мій.

Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Негод мінливих вересневі дні.
Конваліями пахне стигле літо,
Ряхтить в неопалимій купині.

Шукає пару лебідь білокрилий,
Лелека в танці в'ється над гніздом.
І нам би лебедіти в щасті, милий,

Черпати втіху золотим цебром.
З живого зерня квітка народилась,
Дощі життя кропили помелом.

VII

Дощі життя кропили помелом,
Втрачала пелюстки на підвіконні.
Тягнулася до райдуги стеблом
І ніжилась курчатком у долонях.

Не завше на коні, а під сідлом.
Частіше естрагоном на осонні.
Здіймала вітром хвилі над Дніпром
Пила отруту з чашечки бутона.

До того, як побачила тебе,
Мій янголе, надія непохитна,
Твоїх очей привілля голубе

Свічею палахтить в моїй молитві.
В цілунках танув лагідний щербет.
Ніч розсипала зорі оксамитні.

VIII

Ніч розсипала зорі оксамитні,
Стелив серпанок теплий кашемір.
Перебирав легітко струни лютні
І скрапували вірші на папір.

Курсивом дивного пера графіті
Вітіювато, щедро, вір-не-вір,
В натхненні оживали розмаїтнім
зворушливі слова і строф клавір.

Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Жаданий, ще зіграй мені на біс.
Скинь камінь з шиї і залізні лати,

Пшеницею у серці колосись.
Цнотлива, недоторкана, строката
Злітала мрія в неосяжну вись.

IX

Злітала мрія в неосяжну вись
У па-де-де крутила піруети.
Яку поезію, ти подивись,
Я створюю для тебе, мій поете.

Сліпою кішкою була колись,
І слів не вистачало для сюжетів.
Та якось ти цитриново наснивсь.
Не підрізай мої думки на злеті.

Бо не теленькну, спокоєм замру.
Писала кров'ю оди бурштинові.
Ховала, наче зброю в кобуру.

У затишнім, смарагдовім алькові.
Нанизувала перли на струну.
Весна пісні сплітала колискові.

X

Весна пісні сплітала колискові,
Буяла скрізь відрада неземна.
Корицею у пагонах магнолій
Притихла загадкова таїна.

Що за декор? - міркується поволі,
Природа сотворила, я ж сумна.
Стою у спеку й дощ без парасолі,
На перехресті долі, крижана.

А пам'ятаєш травень високосний?
У непідкупній вірності клялись.
Пліткарки вже перемивають кості

Крадеться зради кровожерна рись.
Гладенька шорстка, ікла, кігті гострі.
До серця серцем щемно притулись.

XI

До серця серцем щемно притулись.
Розвіялась мани омана чорна -
В моїй уяві зникнула кудись.
У вітах захлинається валторна.

Всі сумніви розвію - підкорись.
Ярило перемеле смуту в жорнах.
На яблунях ще зріє падолист,
До осені далеко. Неповторно!

Бубнявіє жасмин, бузок - цвіте.
Не осипає пелюстки лілові.
Всевишній в кожній гілці проросте,

Пульсує у судинах пурпурових.
Те щиросердне почуття святе.
Квітує ніжність в малиновім слові.

XII

Квітує ніжність в малиновім слові,
Бентежна, життєдайна благодать.
На солодко-медову хіть умовив,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.

Провини серця вибілить Покрова,
Нас не торкнеться гаспида печать.
Одягнемо ураз вінці тернові.
Байдужості сльози не проливать.

Плете павук зі срібла павутину.
Не втримає душі кремезна кліть.
Орфей співає пісню лебедину,

Струмком грайливим в горах жебонить.
Міцніше обіймай мене, єдиний.
Допоки не порветься щастя нить.

XIII

Допоки не порветься щастя нить,
Гірка розлука розум не затьмарить.
Нехай жура ядуча не гнітить,
Не зупиняють дихання примари.

Мені любов з чужих долонь не пить,
Топити трепетом холодні хмари.
Нелегко нам, та знаю пощастить.
Закінчиться війна, хвороби, чвари.

Між раєм й пеклом світ наш опинивсь.
Та нам зривати грона калинові.
Весна розмаєм квітне серед нив,

Як нареченамв чарівній обнові.
Господь на радість нас благословив,
Дай золотитись у твоїй любові.

XIV

Дай, золотитись у твоїй любові!
В багнюці грузнула, крихких снігах.
І врунилася в котиках вербових,
Несла суму на згорблених плечах.

Колола пальці об голки соснові,
Плекала долю на семи вітрах,
І відділяла зерня від полови,
Душі не продавала за мідяк.

Сполохані думки не відпускала,
Неначе голубочків у зело.
Тупила в бур'янах залізні рала.

На довгій ниві безліч полягло,
Хоч інколи для світу горя мало -
Розбилося зими холодне скло!

XV
Магістрал

Розбилося зими холодне скло,
Птахи кружляють вальси у блакиті.
Впади, коханий, сонцем на чоло.
Мені без тебе у печалі жити.

Між нами веремії не було.
Ромашки, беладона, маки в житі.
Дощі життя кропили помелом,
Ніч розсипала зорі оксамитні.

Злітала мрія у безмежну вись.
Весна пісні сплітала колискові .
До серця серцем щемно доторкнись.

Квітує ніжність в малиновім слові.
Допоки не порветься щастя нить,
Дай, золотитись у твоїй любові!

26.03.2021р.

Два камені, що різні геть на вроду,
Великі це гранітні валуни.
Являють тут Мистецтво і Природу,
Символізують в парку їх вони.

Відточені в одного бачим грані,
А в іншого — округлі і м’які.
Це — світ посвячених, і світ профанів -
Масонські прочитання є такі.

Фантазія у людства — не убога,
І світ навколо змінює давно...
Але Природа — це творіння Бога,
Невже менш досконаліше воно?

Версаль і Лувр — яка архітектура!
Та швидкоплинна насолода з них
Від споглядання... А пейзаж з натури?
Століттями я б милуватись міг.

Чудесні краєвиди парку-саду -
Містки, озера, статуї усі -
І гроти, водограї, волоспади -
Підпорядковані вони красі,

Що людством творена. Це слід вітати.
Та поруч є річки, ліси, гаї.
І у казкові вписано ландшафти
Красу оту. Всі витвори її.

Змагаються Природа і Мистецтво.
Цей поєдинок — на усі часи.
Та повінчав обох їх Людвік Метцель*,
Створивши з них Гармонію Краси.

27 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мамо, наліпи вареники
Під'їжджаємо до Жмеринки.
Хочеться з суницями,
вишнями, чорницями,
лівером, картоплею,
з шварочками й морквою.
З сиром і родзинками,
з різними начинками.
Я приїду з кумом,
ти ж дурниць не думай.
Не забуть про м'ясо,
збігай, мам, за квасом
і пивком холодним,
дуже кум голодний.
Набери із бочки
солені грибочки.
Та дивись, щоб сало
кошеня не вкрало,
бо без сала радо
кум за стіл не сяде.
Націди з бідона
пляшку самогону,
краще, мам, дві склянки.
Запечи кров'янки!
Що сидіть без діла!
Блін... мобілка сіла...

- Це - парадокс,
чим старшою стаю
тим більше, Мань,
цікавляться мужчини.
В метро заходжу,
зразу всі встають,
на зебрі переводять
без причини.
Підносять сумки
до під'їзду. Мань,
раніше не було
такого зроду,
і в молоді роки,
таких зізнань
в симпатії...
вже не дають проходу.
Ще створюю
фурори дотепер.
(У санаторії
була інтрижка).
Крутився біля
мене кавалер,
і все вмовляв,
щоб не вставала з ліжка.
Тримав за руку,
інший, як в кіно,
про біль сердечний
натякав щоразу.
Свого старого
кинула б давно!
- То лікарі, Петрівно!
- От зараза!

Сиділа край віконечка швидкого поїзда Москва-Дніпропетровськ
мала п»ятирічна і замріяна. То був час мого нового народження опісля тяжкої операції на легенях. Татко жартував , як завше. Мама смуток приховала тихий, бо чи ж виживе її доня опісля такого… Мені ж так гарно було сидіти край вікна - летіли - берези, ялини, степи, люди,села, міста і небо,і сонце, як птах летіло, і я сама,наче птах…
- А я вірш написала!- Вистрелила батькам.
- А ну ж підхопив розмову тато.
І так натхненно !
- Небо синє- синє,
Дерева зелені-зелені…
Мовчу,бо нічого на думку не йде.
- А Юля – дурна,дурна,-по- доброму засміявся тато.
І до віршів у мене уже охоти не було…
У першому класі вчителі вважали,що голос у мене тихий. І аби не нашкодити дитині на усякі там лінійки роздавали віршики іншим.
У третьому - Ольга Миколаївна Красюк , яку я дуже любила,дала чотири рядочки віршика. Я прочитала на лінійці,і в мене повірили…
У четвертому я поїхала до санаторію імені Сако-Іванцетті, до Євпаторії, та так голосно і натхненно прочитала вірш про Україну,що директорка виписала грамоту і поцілувала!
Далі було лише чарівливе читання усього підряд,що,було у домі,і в бібліотеках….
У восьмому закохалася вперше написала вірш .Для кого не скажу, бо здогадається.)

Ой туркоче горлиця у моїм саду.
До його я серденька стежку прокладу.
Змию косу русу у барвінку я,
Щоб його тривожила кісонька моя...
Розпущу волоссячко чарівним струмком.
Зачарую милого пелюстковим сном...
У прозору суконьку сміло уберуся,
До грудей палких його сонцем притулюся!
Білі-білі ніженьки убредуть у воду...
Задивився красень мій на дівочу вроду!
Вже пустили верби віття у ласкаву річку –
Накувала нам зозуля горбину нічку!
Сонно знов туркоче горлиця в саду
Я до його серденька небом припаду!

З того часу я почала писати і графоманити, і ніхтошечки про це не здогадувався…
В інституті, сьогоднішньому "універі" наповну розійшлася,а ще втеребенило закохатися у викладача.
Василькові.
Спогад торкає легенько
Смутком своїм, хоч плач....
Я ще була студентка.
Ти - молодий викладач...

І коли раптом зустрілись
Ми на якійсь із пар -
Очі твої, мов стріли.
Серця роздмухати жар.

Стали мені ті пари
Миліше гулянок усіх.
Краще за спів гітар,
Гарніше за дружній сміх.

І не утримати віжки -
Віршів шаленний шквал
Я підкидала нишком
В академічний журнал.

Блід ти ,мов сніг Паміру...
Схожим ставав до заграв,
Коли ті вірші –віри
Жаданно очима хапав.

Потім суворо, неначе, -
Вичислював, у кого з дівчат
Серце таємно плаче
Зойками канонад.

Здогад невміло пручався.
Погляд - розгублений птах
Так і не здогадався,
Хто ця найбільша з невдах?

Місяць минув...На концерті
Вірші читала свої.
Щастям таким відвертим
Сяяли очі твої!

Вірші! Метеликів звуки...
Ще не спустилася в зал ,
Ти мене взяв за руку -
Щастям мене напував!

Часто у спогаді зрине -
Як нам весна цвіла.....
Шкода, що в тебе дружина
Й донька така мала.

Жаль , що у тебе сім”я вже...
А може й краще це .
Досі мене торкає
Синього смутку лице.

Ах ті васильки-очі...
Голубоокий гріх...
Хочу я ,чи не хочу -
Згадую часто їх...

Все це було давненько...
Зможеш,усе пробач
Я ще була студентка.
Ти молодий – викладач.

Довго ми гуляли після того по старому парку, і він говорив, тріпаючи зошитом, що,якби у нього були гроші,він би видав усе… Потім сказав,що звільниться,бо не може і без неї, і без мене … І була то платонічна любов, настояна на моїй весні.І ніхтошечки про це не знав…
Далі вірші попали на загал… Далі все просто, а, насправді ,усе важко… Не зазіхаю на більше,чим маю. А от сиджу собі і думаю,хіба ж у світі ,хоч одна людина байдужа до поезії?
Великі перли і маленькі перли слів народжують відданість.
Будьте щасливі поети і поетки, і дай Боже,Вам щастя і натхнення.

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

У березні забрьохані дощі
Купаються у весняних калюжах.
Сміються мокрі радісні кущі,
Їм омовіння ці вже небайдужі.

А вільхи і берези одягли
Свої прикраси – молоді сережки.
Та ще не чути гомону бджоли
І стежки не вдягнулися в мережки.

Землею пахне всюди ця мокрінь,
Де навіть кропива боїться вийти.
Коротшає в саду від яблунь тінь,
Весна щодня міняє реквізити.

Частішають пісні чужих котів,
Любовний вир захоплює природу.
І горобиний вранці лине спів,
Бо дощик їм не є за перешкоду.
19.03.21

дихати не тобою напевне умить померти
білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
інколи вони завмирають шукаючи де ти
по муарових простирадлах наготиння
під музику Моцарта припиняються війни

їсти морозиво із вершками і карамеллю
бути справжньою і не соромитися поранку
де заворожений простір і сорочка з камелій
тобою одягнута на сонне тіло писаки
яку перетворено в жінку із амазонки знаків

засинаєш із усмішкою на південнім сонці
і знову насниться море лагідне як дельфіни
і ти дихатимеш із ними відчуваючи сон цей
щезає морока зими і мушлі до ніг як липка
де зачато перше кохання з місцевої піни

рибалки витягують із сітей золотаву рибку
і коралові рифи чіпають її за смагляве плече
вона потягується вигинаючись колом світку
на долоні дужого чоловіка стогне пресонно ще
ранок тягучий немов іриска завмер дощем

Поєднував, бувало, мов акорди,
Порівнюючи такти і тони, –
Колись жінок піддатливих і гордих,
Щоб розпізнати їх до глибини.
Закохувався швидко до безтями,
Неначе в зорі юний астроном, –
І пестощам завжди раділи дами,
Утішено зітхаючи притьмом.
Здається нині щастям незбагненним
Сплетіння тіл і мішанина слів,
Хоч пам’ять зберігає поіменно
Усі скарби надій і почуттів.
Довірливі, красиві і любимі,
Зібравшись ненароком звідусіль, –
Тепер гуртом стоять перед очима
І кожна в серце входить, наче біль…
20.03.21

Я знала цю фею, - десь бачила.
Ішла понад гаєм у сукні червленій.
Волосся спадало, з ясного чола,
У погляді хмари, зернини у жмені.

Озимі засіяла на цілині,
зібрала врожай із ланів сивочолих.
Війнула хустиною - грак вдалині,
жалобним хрестом, наче то її доля.

Позолотила дерева усі,
розсипала листя - зібрала гербарій.
Зітліли троянди в холодній росі -
грибними дощами, туманами марять.

Розправила крила, спурхнула з землі.
Над куполом церкви, злетіла у висі.
Без неї миттєво світ, вицвів, змалів.
Прелюдія осені у падолисті.

15.03.2021р.

Світ зародився. У лоні ще вишні сплять.
Непотревожено, мірно струмують соки.
Та крадькома, наче той опівнічний тать,
Березень губить спокій.

Йде у заплави, зрива з паколів човни.
В’язи кремезні, а руки червоні й дужі –
Вже як обіймуть! Збентежено вишня снить
Вельоном білим, мужем:

Як озоветься – птахами злетить луна,
Як у сопілки заграє – розгонить тишу,
Як засміється – розіллється далина,
Аж затріпоче вишня!

Буде тобі… Він уже заквітчав вербу,
Біля тополі впадав і марудив липу.
Навіть березу – прозору, аж голубу,
Залоскотав до схлипу.

Ти ж недотóркана! Що тобі пружний стан?
Дух його ярий, а усміх в очах привітний,
П’яно-медові, аж хижі його вуста…
Заміж підèш за квітня!


Вишня стареча, вже стільки було цвітінь.
Вже і не родить, та серцем затерплим чує
Марево тепле… Березень в мареві тім
Віти її цілує.

Сім‘я на річці рибу вудить:
дідусь, бабуся, тато, син.
У поплавки вп‘ялися люди,
та не сіпнеться ні один…

Малий вже нудиться, зіває,
а потім батькові сказав –
тут мабуть риби не буває,
ніхто нічого не піймав…

І час уже іде на вечір,
дідусь куняє, майже спить…
Твій поплавок стоїть, до речі,
а у старого – геть лежить…

Не втрималася баба Ліда
і мовила без зайвих слів:
Коли іще стояв у діда –
чого він тільки й не ловив…

Переморгуються радо
учні, наче змовники:
завтра - крос, спартакіада!
Йдем у парк Сокольники!

    Завтра вранці, в дев’ять тридцять -
    крос зимовий завихриться!
    Хай - пурга, буран, мороз, -
    завтра буде лижний крос!

...Без об’яви й перепросу,
хутче темпу звичного -
Вітька готував до кросу
Ваню Диховичного.

    Вітька, чисто на престижі,
    виміг у фізорга лижі,
    вранці рівно в сім вставав
    й друга ревно тренував.

Та коли дізналась мама
про спортивні задуми -
сталася у хаті драма
з плачними тирадами:

    «По снігах - три кілометри?
    Не врятують жодні светри!
    А якщо впаде на сніг?..»
    Вані тато допоміг.

Він сказав: «На що це схоже?
Не влаштовуй драму тут!
Може, всіх він переможе
і одержить грамоту.

    Всі - на крос, а він - до їжі?
    Молодець, що став на лижі!
    І, до речі, на війні
    лижники були в ціні».

Тільки мама - майже рюма,
перейнята бідканням:
«Ваня це не сам надумав,
а під впливом Вітькиним!

    Він за місяць за останній
    став худий і невпізнанний!
    То від вчення був невроз,
    й раптом - цей злощасний крос...»

(2020)аааааааааааааааааааа

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

27 серпня 1995 р., Київ

А нині дощ...
Весна, чи не весна?..
Така понура - жодної усмішки.
Все небо затягнула пелена
зрешеченої дощової діжки.
Сльозами сіє...
Куриться димок
із комина старої хатчинини...
І хороводять натовпи думок
понурі, допасовані до днини...
Весна...
Весна...
Не бреше календар.
Вона прийшла і проситься до хати.
Не завжди квіти першими у дар...
Ще квола...
Ще її відігрівати...

01/03/2021

Зачувся крик і димом потягло,
Як хлопчик з дідом вийшли на узлісся.
Старий спинився, пильно подивився
Униз на річку й чимале село,
В якому щось чинилося страшне.
Гвалт піднімався вкупі з чорним димом.
- Чекай-но, хлопче, далі не ітимем,
А то біда нас точно не мине.
- А що воно там чиниться таке?-
Озвався хлопчик, витягнувши шию,
Щоб роздивитись,- Я не розумію…
У діда з вуст зірвалося гірке:
- То москалі збирають «Русь святу»
Докупи, щоби нею володіти.
Заскочили в село, немов бандити.
Як в себе вдома порядкують тут.
Нема Філона на всю цю орду.
Він би їм миттю заказав дорогу
У наші землі. Жаль, нема такого.
Тож москалі нахабно так ведуть.
- А хто такий – отой Філона твій?
Дід журно глянув: - Синку, не Філона,
А Філон Кміта – руський оборонець,
Що міг ворожій силі дати бій.
- А розкажи про нього! Хто він був?-
У хлопця миттю очі загорілись.
Дід ще раз глянув, що в селі творилось,
Перехрестився мовчки і зітхнув.
- Ми тут як на белебені стоїм.
Ходім до лісу, а то ще помітять.
А москалям не хочу я служити.
Хай краще чорт у пеклі служить їм!
Зайшовши в ліс, містечко віднайшли,
Щоб від дороги, наче недалеко,
Де б їх чужим очам знайти нелегко.
Сховалися, бо ж то часи були,
Коли людей хапали – не питали.
Чи то литвини, чи то москалі.
Полон вели до власної землі.
Людину, наче за худобу мали.
Усівшись поряд на траві м’якій,
Дід щось задумавсь, згадуючи, певно
Далекі роки, як для хлопця – древні.
Длубаючись між пам’яттю років.
- Філон би нині був уже старий,
Бо ж ми із ним ледь не одного віку.
Та батько мій був бідним чоловіком,
А його батько мав маєток свій.
Бо ж був він королівський дворянин,
Семен той Кмітич. Сам Філон родився
На Вінничині. У наш край прибився
Із батьком літ отак у десять він.
Король Чорнобиль батькові надав,
Щоб міг татарські шкоди відновити.
Отак й зійшлися ми на цьому світі,
І він моїм найкращим другом став.
Ми з ним усі облазили кутки,
Учились разом шабельного бою.
Він, вже як виріс, взяв мене з собою…
Тож я розповідаю не чутки,
А те, що сам побачив, де сам був…
Шляхів чимало ми з ним подолали,
У багатьох куточках побували,
Коли гонець від короля прибув,
Велів Філону їхати в Остер
Аби у замку тім урядувати.
Не встигли, навіть, ми туди примчати,
Як звістка, пам’ятаю, як тепер:
Іде на нас двотисячний загін
З Чернігова, де москалі засіли.
Вони тоді тим краєм володіли.
Філон оглянув стан остерських стін,
Зібрав усіх, хто б воювати зміг.
Таких, щоправда, лиш три сотні малось.
Але вони за стіни не ховались,
Коли ступив вже ворог на поріг.
Ми навперейми кинулись мерщій
Так швидко – вороги й не сподівались.
Вони, здається, і не відбивались,
Розбіглися, ще не прийнявши бій.
З двох тисяч тих ніхто не повернувсь,
Одних побили, тих в полон забрали.
Всіх знатних королеві відіслали…
Загін наш двома вбитими відбувсь.
Ми на Чернігів зразу ж і пішли,
Взяли в облогу й штурмом захопили,
За плюндрування краю відомстили,
Добра взяли й полону привели.
Чутки про те по Речі розійшлись
І про Філона всі заговорили,
Як про людину дуже вправну й смілу,
Тут же для нього справи віднайшлись,
Бо князь Острозький надіслав татар
Шість сотень, щоб Філон з своїм загоном
Пройшовся по краям по прикордонним,
Наніс відплатний москалям удар,
За всі набіги, що чинили ті,
За усі збитки, що вони завда́ли.
Ми ще своїх чотири сотні взяли
І рушили хутенько по путі
На Стародуб. На нас там вже чекали,
Зібрали проти військо чимале.
Здолать хотіли кількістю…але
Ми не злякались і на них напали.
В жорстокій січі їх перемогли.
У москалів п’ятсот на полі впало
І воєводу ми в полон забрали,
Боярина Козлова узяли.
Щоб якось заохотити татар,
Велів Філон їм край пограбувати,
А сам під Стародубом став чекати
Чи москалі не завдадуть удар.
Коли уже додому подались,
Обтяжені полоном і товаром,
То нову звістку принесли татари,
Що москалі нас доганять взялись.
Зібрались знову у великій силі
Із навколишніх замків. Стали ми
Над річку Снов, щоб стріти їх грудьми.
І, як то кажуть – гарно і зустріли.
Як ті зайці розбіглись москалі.
Дві сотні з них лише ми полонили,
Ще й воєводу… іншого убили,
Із тих, що були війську на чолі.
У нас один татарин лиш поліг,
Чому всі люди дуже дивувались,
А деякі відкрито сумнівались…
Філон уваги не звертав на них…
Несолодко тоді Русі було.
Москва, як пес у кістку, учепилась,
Бо стати їй великою хотілось.
А без Русі того би не було!
Князі ж бажали буть «всєя Русі»,
Тож їх у двері, вони в вікна лізуть.
Ти їх згори, а вони пхають знизу
Та ще й на всі волають голоси:
«Нас там нема, то руські все князі,
Що під Литвою до цих пір ходили,
Тепер,бач, під Москвою буть схотіли,
Бо їх литвини зобижають злі.
Але самі іти, бач, не бажають,
Ще й володіння тягнуть чималі.
Їм далі править на оцій землі
Але в Московській хочеться державі».
Як починає сікатись Литва,
Вони волають до Москви про поміч.
А та не буде, як ножа не стромить.
І так війна століттями трива.
У ті часи московський цар Іван
Схотів до рук й Лівонію прибрати.
Вдалось йому лівонців подолати.
Де використав силу, де обман.
Та у події втрутились Литва
Із Польщею, що Річчю скоро стали.
Вони то із Москвою воювали,
То замирялись. Й от війна нова
Знов почалася, бо ж Іван не міг
Собі шматок ласенький не забрати.
Заговорили знов були гармати,
Хоч січень, землю вкрив глибокий сніг.
Два війська вийшли: з Полоцька одне,
Друге із Вязьми, в Орші щоб з’єднатись,
В литовські землі грабувать податись.
А та орда нічого не мине.
Тоді великий гетьман Радзивілл
Зібрав всі сили, шлях перепинити
І поодинці ті військ розбити,
В Литву не допустити вражих сил.
Покликав і Філона він тоді,
Велів собі дві тисячі узяти
І одне з військ ворожих пантрувати.
Філон з того доручення зрадів.
Вже Оболенські військо привели
Під Оршу, Шереметьєва чекали.
Тут ми загоном перед ними стали,
Щоб вони далі рушить не змогли.
Хоча вони й не рвалися у бій,
А силу, справді, величезну мали,
Нас би за півгодини б подолали.
Але не полишали табір свій.
На річці Улі з військом Радзивілл,
Тим часом, Шереметьєва надибав
І його військо геть до цурки вибив.
Сам Шереметьєв, вибившись із сил,
В якесь село, втікаючи, забрів,
Де у криниці його і втопили.
Та й Радзивілл багато втратив сили.
Тож Оболенський, коли б захотів,
Міг би на нього вдарити ураз
І перемогу все-таки здобути.
Філон постановив: тому не бути.
Про перемогу він дізнавсь якраз.
Тож москалів надумав обхитрить.
Заслав до них солдатів із листами,
Що писані, неначе, москалями,
Що військо Шереметьєва лежить,
Побите зовсім, що литовці в силі
Уже на Оршу битися ідуть.
Ще день чи два і поряд можуть буть.
І паніка весь табір охопила.
Не знали, що чинити, москалі.
А тут і ми з’явилися з Філоном,
Неначе то передові загони…
І москалі розбіглись взагалі
Та до Смоленська хутко подалися.
Ми їх не переслідували, ні.
Філон не був безпечним на війні.
Ми оглядати табір узялися,
Що по собі лишили москалі.
А там добра – не перерахувати,
Харчі і одяг, порох і гармати.
Філон узяти все добро велів
Та і подався гетьмана стрічати.
Полонених чимало захопив,
Хто чинив опір – тих не пожалів.
При тім вояка жодного не втратив.
Минуло кілька місяців і знов
Закликала до бою нас Вітчизна.
Знов прикордоння нищить ворог грізний,
Невинних українців ллється кров.
Зібравши знов загін свій бойовий,
Філон зненацька в Сіверщину скочив,
Здобув і зруйнував містечко Почеп,
Полону чималенько наловив.
Купців азійських, що в Москву ішли,
Пограбував, послів Москви до Криму
Перехопив. І з до́бутками тими
Ми у Остер нарешті прибули.
За подвиги його у тій війні,
Філон в своє отримав володіння
Чорнобиль королівським повелінням.
Прийшлось із ним податися й мені.
Та ненадовго, бо за кілька літа
Війна з Москвою знову почалась.
Сам Сігізмунд війська вести зібравсь.
І знов йому Філон потрібен Кміта.
Дав йому знову чималий загін,
Велів Смоленськ добряче налякати
Аби удару звідти не чекати.
Філон зробив, як вміє лише він.
Раптово під Смоленськом опинивсь
І виманив залогу попід стіни.
Хто сміливіший – у бою загинув,
А хто вцілів – у місті зачинивсь.
Багато хто потрапив у полон,
Були між ними знатні і багаті.
А наш загін одного лише втратив.
Тож, налякавши ворога так’о,
Філон свої загони розпустив
Аби пройшлися з помстою по краю.
А ворог із-за стін лиш позирає,
Знов битися із нами не схотів.
По тім походу більш десятка літ
Філон Оршанським староством займався,
А я з його веліннями мотався,
Тож тоді добре надивився світ.
То на Поділля їздив, то в Литву,
То в Коростишів – де маєтність малась…
Поки знов москалі за зброю взялись.
Король Баторій розпочав нову
Війну, щоб москалів таки провчити.
Зібравши військо, він на Псков подавсь,
А, щоб не надто ворог розгулявсь,
Дніпро велів Філону сторожити.
Філон же, взявши сили чималі,
Знов на Смоленськ, як і до того рушив.
Багато міст і сіл навкруг порушив
Ще й передмістя москалям спалив.
Зі здобиччю до Орші повернувсь.
Король, дізнавшись, Кміта знов прославив,
Смоленським воєводою поставив,
Хоча Смоленськ у москалів ще був.
Але ж з такими вояками він
Уже недовго під Москвою буде.
Філон, як заохотиться, здобуде,
Йому немає неприступних стін.
Філон від того дуже загордивсь.
Гординя ж, знаєш, не в добро буває.
Бог недарма людей застерігає…
Як рік минув, і другий нагодивсь,
Приспіла осінь і, зібравши сил,
Філон оружно на Смоленськ подався.
Він його легко взяти сподівався,
Зібравши здобич і полон навкіл.
Та москалі не сіли, склавши рук,
А цілий рік ретельно готувались
І, ледве до Смоленська ми дістались,
Зі стін враз долетів гарматний гук.
Зусюди налетіли москалі
Та стали нас з усіх боків тіснити.
І не встигали ми одних побити,
Як інші лізли, наче з-під землі.
Не витримали ми і подались
Від міста як скоріше відступати.
В бою прийшлося кинути гармати.
Полонених, які ледь-ледь плелись
В надії, що їх визволять, Філон
Усіх велів воякам перебити.
Вони теж нас не стали би жаліти.
Тут або ти, або тебе – закон.
Засмучений невдачею вертавсь
До Орші Кміта з залишками війська.
Король, сприйнявши те до серця близько,
Велів, аби Філон до Пскова мчавсь.
Йому Великі Луки віддали,
Які недавно в москалів забрали.
Велів, щоб місто ми обороняли,
Щоб москалі до Пскова не пройшли.
За стінами Філон не усидів.
Як так сидіти, як війна навколо?
Та він ходив не просто в чисте поле:
Холм взяв і Стару Руссу осадив,
Куди загнав завзятих москалів,
Які зібрались, щоб його побити.
Нам містом удалось заволодіти
І здобичі загін наш прихопив.
А далі ще цікавіше було.
Поки Баторій Псковом переймався,
Велів Філону, аби об’єднався
Із Радзивіллом. І щоб військо йшло
На Білий, все пустошачи кругом,
Щоб більше шкоди москалям завдати.
Тоді, звичайно, не могли ми знати,
Що цар шатра поставити свого
Надумав в Стариці, на нашому путі,
А двом боярам повелів рушати
Й залізною рукою покарати,
Хто королю надумавсь присягти.
Як ми дізналися про той похід,
То миттю перейняти їх помчали
Й такого, врешті, прочухана дали,
Що скоро прохолов за ними слід.
Ми вслід за ними гнатись не змогли,
Бо своїх ко́ней сильно потомили.
Полонених добренько розпросили
Й здивовані вістями їх були,
Що недалеко зовсім їхній цар…
У Кміта зразу очі запалали:
От, якби ми царя в полон узя́ли?!
Ото би був для москалів удар!
Загін наш недалеко міста став
Й вогнем ми всю округу запалили.
Мабуть, цареві страху напустили,
Бо він дружину з дітьми відіслав,
Вже й сам збирався з міста утікати.
Та Радзивілл на ризик не піддавсь.
Він воєвода і, до того ж, князь,
Йому, урешті, й рішення приймати…
Але ж була нагода…ще й яка,-
Якби царя тоді ми захопили,
То і війну б скоріше закінчили.
Філон по тому довго нарікав…
Старий замовк. – А далі що було?-
Малий від нетерпіння діда смика.
- А далі… Далі, синку, стало гірко.
Мене послав Філон в одне село,
Аби я звідти козаків привів,
Які харчі поїхали збирати.
Та напоровся на татар проклятих
Із тих, хто у той час Москві служив.
Мене вони в мотузки узяли,
Мій супровід шабля́ми порубали.
Мене ж ясиром аж у Крим прода́ли.
Отам мої всі роки і пройшли.
Тепер оце вертаю в рідний край,
Бо вже в Криму татарам не потрібний,
Старий і до роботи вже не гідний.
Сльозу тремтлива витерла рука.
- А що Філон? – Та чув, що вже помер.
І не зосталось оборонця в краї.
То ж бачиш, москалі що витворяють.
Нема кому спинити їх тепер.

аби ти , доню жила, я ледь не померла,
лежала важку вагітність на білій хмарі,
вивірки віршів потайки мене рятували,
ти, знай, хороша, твоя поява—сон перкалевий,
осяяла землю вогнем і місячним сяйвом.

більшого не бажєш— твій дар ростити,
ти позіхала у мене на руцях з меду і молока,
коли весняний цвіт новий день відмикав.
хочу тобі з веснянок найкращу долю сплести,
серцем розкритим тобі прикрасити будень.

якби не те гірке розлучення, що приречує
на біль— гірший за ляпас, важчий за камінь,
не було б усього того, що розриває пам’ять,
без жодного вистражданого заперечення,
ніколи, доню, не слухай люду—то вії суду.

і щоби ти не була голодним кошеням,
я відгризаю окраєць хліба від безжального міста,
розумом, доню, світлом кожного піаніста
мій світ тобою міряє час і запалу не спиня,
серце розп’яте вмить вибивається в люди.

якби ти , доню , освіту мала із крилами,
оселила тебе у рідному куточку весни.
у дитини має бути родина і казкові сни,
щоби мріями ніжними усмішка говорила.
виростай, моя мила, для тебе шию рожеві вітрила
устами мудрих…

«Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.»
Ярослав Чорногуз

Любов - це не любов, а сіра мняка,
До неї треба сала півкіла.
Моя ж уважна і пестлива мавка
Полікувала! Їстоньки дала!

За поцілунком - тельбухів кружальце,
Тому до годівниці я доповз.
Лікує нежить жінка здором, смальцем
І хроном. Ось така у нас любовс.

А засумую - суне кусень м’яса,
Сльоза тече - встромля до рота сир.
Хворобу чавить їдло під обцасом,
Бактерій глушить ковбаси гузир.

Таки наївся. Відпустили муки.
А жіночка над вухом «бу-бу-бу…!».
Кохання починається зі шлунку,
Закінчується, звісно,- у гробу.

Пародія у відповідь

У слові цім “дала” - чимало змісту,
Та все до сексу зводять голоси.
В цім висновку — розбещене суспільство
І пародисти злі, неначе пси.

Чи не осколок генетичний бидла
Цей “доброзичливий” (ох!) пародист?
Святе кохання звів усе до їдла...
На це лиш здатний графоманський “хист”.

Запрограмований на все найгірше -
Поганки у дитинстві в лісі їв.
Отрутою він посипає вірші,
Й такий його гидкий, нечистий спів.

Він закопав живцем би всі таланти -
Ментальність заздрісна хохлокозла.
Якби ж йому любов по пиці раптом
За вірші “доброзичливі” дала!

14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Своєму серцю заборон не ставлю,
лечу назустріч вітру, смерчу, зливі.
Буття мене загартувало сталлю,
огуди не боюся, бо - щаслива!

А ханжі ті, що кажуть: "непристойно
в такому віці ягідки збирати",
нехай подивляться на світ, як гойно*
він роздає старим деревам шати.

Цвітуть сади і не рахують ліку,
столітні лози виноград тримають.
Будують гнізда зоряні шуліки
й гойдають небо неземного раю.

Від білого ще відрізняю чорне -
в бабусі не записуюсь раніше.
Тоді життя - цікаве, неповторне,
коли у ньому є любов і вірші.

13.03.2021р.

Я прихворів. Лягла печаль на вії,
Зима весни затримала ходу,
Як та недуга. А турботи вияв
Явив любові силу молоду.

Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.

І я купався у твоїх обіймах,
Від поцілунків танув, наче сніг,
І на вершині щастя — хвилі рвійній -
Свою легку недугу переміг.

Кохання знову диво нам явило -
Здоров’я повернулося, снага...
Напевне сам весняний Бог Ярило
Нам сонцесяйно так допомагав!

13-14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Хіба зрозумієш епоху струн на прозорій руці?
У нас несумісні бажання пофарбовані різним.
Грізні твої троянці сонце взяли на приціл,
і від усього баского галасу стає надто тісно,
і лячно.

Нетерпляче втикаєшся в ніч як у молитву -
засни-засни,
тільки сни ,
не чіпай мої віти!
Стань жовтою фарбою, загубися між літер,
Вирви у мене вологе серце на свою палітру
снів…

Заспокоюсь ,
притулюся до скла як бранка,
бо я і є бранка ,що цілує дітей у зоряні скроні,
боронить на відстані шепотінням світанків,
сипле матіолових світлячків у рідні долоні.
Дає здачі…

Ати не спиш - приходиш,
Ревно береш за руку.
Відлуння у персиковій кухні і лини на тарелі,
нема ні поглядів ,
ні повітря, що терпкозвуке…

-Їж - кажеш,- а то станеш свічкою у потязі
див.

Камінчиком падає спротив звукам.
-Я живого не їм…

Ми з тобою уже не чекали кохання,
Усього надивились: і горя, і літ...
Та зустрілися і спалахнули востаннє
Тим вогнем, що горить, зігріваючи світ.

Що робити обом, в кого ради питати?
Завинили ми в долі, за це нам і зле.
Я хотіла б твоєю дружиною стати,
Я хотіла, я дуже хотіла!
Але…

…Живемо тепер кожне у власному домі,
Голосами сплітаючись лиш уві сні.
І, на жаль, ти для мене вже тільки знайомий –
Найрідніший у світі знайомий мені.

Моє серце ще пахне твоїм,
поцілунки п'янкі відчуває.
Ніжність в погляді - льон-голубім,
розіллялась квітучим розмаєм.

Дотик рук джерелом струменить,
камертоном вібрує щемливо.
Ми плекаємо зоряну мить,
а все інше для нас неважливо.

Ти і я... навіть всесвіт затих,
причаїлась душі птаха-синя.
На вервечці словес чарівних,
сердолікові зорі віднині.

Хто кохання у неба благав
на весні черемшиною мліє.
У судинах пульсує снага,
тиск зашкалює - драматургія.

Що нам осуд, пліток помело,
(не вп'ялися кайдани в зап'ястя).
Поміж нами олжі не було -
дивовижна любов, подих щастя.
6.03.2021р.

І
Дзюрчання, ніби плач, до нас долине
З чарівної Темпейської долини.
Маленький водоспад оцей дитячий -
За вмерлими дітьми він тихо плаче.
Сумний куточок тут земного раю.
І “Три сльози” - таку ось назву має.

Потоцького й Софії три дитини -
Померли всі вони від скарлатини.
Веселий, життєрадісний Котуля* —
Із трьох найстарший звався так синуля.
Лише п’ять років мав, коли помер він.
Ніколюшці ж ішов лише четвертий.
В свою матусю вдався, як на диво,
Бо личенько вже дуже мав красиве.
Гелена прожила найменше з дочок -
В рік смерті мала тільки один рочок.

Були всі позашлюбними ці діти,
Й продовжує за ними сльози лити
Вже понад 200 років це каміння -
Величне будівничого творіння.
*Котуля — Костянтин.

ІІ
І далі про печаль співає ліра,
Згадалися мені слова Шекспіра:
Сумнішої ви пісні не знайдете,
Ніж повість про Ромео і Джульєтту.
Та ми повернемось в реальність нашу —
Я трохи ті слова переінакшу:
Сумнішої немає пісні, люди,
Ніж пісня про Станіслава й Гертруду.
ІІІ
“Жизнь — обман с чарующей тоскою”
С.Єсенін

Аби знав Потоцький, щО буде,
І згорять кохання мости.
Він би парк цей - в пам’ять Гертруди
Наказав би тоді звести.

Бо любила вірно до скону
Чоловіка, мов дар небес.
У труну з її медальйоном
Заповів покласти себе.

Він був також вірний в коханні,
Хоч міг мати безліч пригод.
Пам’ятав їх зустрічі ранні -
Перший пломінь серця свого.

Листувань бентежні хвилинки,
В ліс прогулянки кінні ті.
Щастя їх в мисливськім будинку,
Що пізнали вперше в житті.

Пам’ятає облесні миті,
Пані Рольської шал атак,
Що хотіла його відбити
У Гертруди підступно так.

Не вдалося. І це — приємно,
Вірність — сила, міцніш меча.
З Добротвора ксьондз потаємно
Милих любчиків обвінчав.

Шлюб нерівний. Благословення
Не давали його батьки.
І Гертруду так дерзновенно
Вкрали батькові гайдуки.

В монастир відвезти хотіли...
Налякав їх в дорозі хтось.
Й задушити Гертруду милу
Під перинами довелось.

Станіслава інші дружини -
Юзефіна й Софія теж —
То зрадливі дві половини,
І гуляли вони без меж.

Потоцького смерті причина
Передчасної — доля зла -
То Софія в стосунки з сином
Станіслава близькі зайшла.

І тому він лише Гертруду
Увостаннє в житті згадав.
В тій колоні надбитій буде
Спогад, в нім вона — молода.

Нагадає миті трагічні,
Біля неї завмер на мить
Камінь-лев, що на варті вічній
Два століття сумний лежить.

18 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Я від кохання все життя страждав,
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.

Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...
А потім об реальність душу ранив.

Десятиліття йшли вже - не роки -
В обіймах рожевіючої вати.
Аж поки від розчарувань гірких
Я став уже поволі прозрівати.

І розуміти циніків гидких,
Від котрих, наче від чуми, сахався.
Вони були у висновках своїх -
Наскрізь просяклі жовчю — ловеласи.

Але не опинившись в них на дні,
Омани марево з очей іструшу.
Бо це дало розгледіти мені
Твою глибоку і прекрасну душу.

І те, що тільки марилося в снах,
Відкрилось не одразу, і з ваганням...
Та наяву в життя прийшла весна,
І вистражданим зацвіла коханням.

Розвіялась омана, зникла мла,
І біль печалі, що здавався вічним.
Зливалися і душі, і тіла,
І шастя нам заглянуло у вічі.

І казкою із мрії ожило...
Дві половинки, в одне ціле злиті.
Ту відданість, живе душі тепло -
Не купиш за все золото на світі.

7 березня 7528 р. (Від Трипілля)

Матуся, бабця, роду оберіг -
усмішка добра, хусточка картата.
І туляться до неї з року в рік -
дорослі діти й милі онучата.

Накриє стіл, чекатиме гостей
на пироги, ватрушки і не тільки.
Глибока мудрість осяйних очей,
і ніжні руки люблячої жінки.

Зігріє серцем і пораду дасть,
до Господа звернеться з молитвами.
В тяжкі часи біди, сльоти нещасть,
усі летять, як журавлі, до мами.

Відкриті двері завше для рідні,
а світло у вікні - надії пломінь.
І ллються сльози, і пісні рясні
з джерельної душі, неначе повінь.

Хоча з роками у волоссі сніг
і зморшка смутку на чолі тривожна.
Її любові вистачить на всіх -
обняти всесвіт матінка спроможна.

03.07.2021р

Крім сонечка, ніхто не ходить в гості,
До мене прилітають лиш вітри.
І хмари пропливають в високості,
Де вітами хитають явори.

Неприбраність в усьому березнева,
Осіннє листя шурхотить в саду.
Хоч сплять бруньки на сонних ще деревах,
А я до травня подумки іду.

Коли душа відкрита, ніби хвіртка,
Яка впускає дорогих гостей.
А хвилі Сейму колихають зірку,
Що місяцю всміхається… Проте.

Сьогодні день пронизливо холодний
Хоч світить сонце, а нема тепла.
Із синьої глибокої безодні
Я тільки настрій весняний взяла.
06.03.21

Дивовижа нудьгу не стерпить,
Відшукає вірша, різця.
А тебе – обіймає серпень,
І немає цьому кінця.

Опинюся у морі туги,
Притулюся до втіхи слів,
І з тобою, немовби вдруге,
Народжуся на цій землі.

А між нами постане стражник,
Що покаже обом рубіж,
За яким – освітління справжнє
Ми віднайдемо у собі.

Дивовижа твоя – у плоті.
Я – в духовних лише дивах.
Відкладемо, давай, на потім
Те, що містимо у словах.

Це плоди, делікатні грона.
Шкандибаємо по камінцях
Дивовижа душі холоне.
Дивовижі нема кінця.

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Думку пряду на кужіль,
після в'яжу з руна свити.
Час не вигоює біль -
просто звикаєш з ним жити.

Згадую очі ясні,
мамине миле обличчя.
Бачу в оманливім сні
янгола із потойбіччя.

Крила розправить й мене
в ніжних обіймах затисне.
Мов у саду сколихне
небо заквітчані вишні.

Щемно на серці в цю мить.
Пам'ять голубить минуле.
Дощ за вікном цебенить -
душу ховаю у вулик.

19. 02.2021р.

От і все. Мого друга нема.
В засвіти він пішов так раптово.
Лиш лютує холодна зима,
І болить недописане слово.

От і все. Сподіватись дарма,
Що зустрітись утілиться мрія.
Навкруги порожнеча сама,
І голосить надривно завія.

Ти так рано туди поспішив...
Що у цьому житті не тримало?
Ну чому такій щедрій душі
Ви, Боги, так відміряли мало?!

Скільки доброго людям зробив -
Не просив, а давав, і ділився.
Воркували тобі голуби,
Й стрекотіли лелеченьки-птиці.

І стискається серце мені,
І судомить згорьоване тіло.
Недоспівані плачуть пісні,
Вірші й проза вже осиротіли.

Романтичний твій відеоряд,
Він у пам’яті нашій — навіки.
Зберігає ранкова зоря
Твоє серце — прекрасне й велике.

Ти ішов крізь років часоплин,
Не спиняв ані холод, ні терен.
Україні ти вірний був син,
Сіячем був духовності зерен.

...Похилюсь у безмовній журбі,
І непрохані сльози змахнувши,
Я скажу: вічна пам’ять тобі,
Дорогий, незабутній наш ДРУЖЕ!


20 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Розчахнутий здавен,
Але міцний на згин, –
Похитується клен
І підпирає тин.
Чи, може, навпаки,
Й такі снують думки, –
Не впав ще навзнаки
Клен тину завдяки?
Доведене життям
Поширюю кругом –
Надійне опертя
На користь йде обом.
19.02.21

Залиши ти лелеку у спокої.
Не скуби ти душі, бо, тобі
не дістати, літає високо він,
полюбив небеса голубі.

Птах шугає над брудом, суєтністю.
Розрізає крилом небозвід.
Поміж твердю земною і вічністю
спрямувавши зіниці на схід.

Скільки раз в нього цілились недруги,
руйнували гніздо вороги.
Чорногуз поривався до райдуги,
все прекрасне йому до снаги.

Від тривог його серце розчахнуто,
хоч несе радість в кожну сім'ю.
Не чіпай бо, лелека той запросто
може вбити ядучу змію.

18.02.2021р.

Про тебе думаю весь час,
моя подруженько вразлива.
Не підберу потрібних фраз,
що обпікають, мов жалива.

Лиш смуток каменем важким,
у невигойних грудях тисне.
Не спопелить образа в дим
душі перлинного намиста.

Між нас не було таїни,
і лабіринтових оказій.
Немає смертної вини,
Голгофи біль ятрить наразі.

І сльози витоком буття
на білому, як сніг папері.
Як відімкнути каяттям
зачинені на клямку двері?

17.02.2021р.

Дай Боже, цьому чоловіку
пізнати щастя неземне,
гойдати радості без ліку,
плекати сонце чарівне.

Щоб з міді ніч кувала зорі,
день первоцвітами дзвенів,
аби не знав сувою горя -
буяв каштаном навесні .

Злітав орлом у піднебесся
і віршем радував Парнас,
щоб вітром пахнуло волосся,
і смолоскип в пітьмі не гас.

Дай Господи йому натхнення,
п'янких співанок, срібних нот.
Щоб не кололи душу терня,
від втрат печалі та скорбот.

Не бачив супостатів зроду,
і заздрісних очей туман.
Щоб дарували нагороди
за неабиякий талант.

В човні надій за видноколи
несла любові течія.
Не забував мій друг ніколи,
що в нього є - блаженна я.

Струменить у ліхтарному світлі
Кулеметними чергами сніг.
Білий бісер іскриться розквітло,
Що жбурляє нам небо до ніг.

І закручує спереду, ззаду,
Завиває, лякає з пітьми -
Вакханалія та снігопаду -
Ця прощальна гулянка зими.

Кучугури з півросту людини
На узбіччях, як гори, звела.
Світлі сльози зроня безупинно
Захмеліла, розчулена мла.

Хтось радіє, сміється щасливий...
Сковзаюсь і прокльони кричу!
Українці, хотіли зими ви?
Насолоджуйтеся досхочу!

16 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Сніги мовчать, як падають згори,
Вночі і вдень влітаючи в шпарини.
Озвучують пісні навкруг вітри,
Мелодію їм пишуть щохвилини.

Ми чуємо ту музику завій,
І бачимо їх білосніжні танці.
Зима кружляє в давніх вальсах мрій,
Із вітром нероздільні, мов коханці.

У цьому світі завжди пара є:
Снігам – вітри, весні –дощі і грози.
Життя безсмертне. Кожному своє
У літню спеку, у сніги й морози.
12.02.21

Як той метелик до вогню,
Летіла в спраглім пориванні
В любов – країну чарівну,
Де я порину у кохання!
Де кожна мить в раю немов,
Де не страшне мені ненастя,
Країна розкоші – любов,
О, так, любов!
І тільки в ній буває щастя!

Та інший час тепер прийшов:
Ти одягнув собі личину.
Я зрозуміла, що любов
Країна, де усі не щирі.
Моя біда – скажу ізнов,
Що я тобі наївно вірю,
Країна брехунів – любов,
Все та ж– любов!
І жителі в ній лицеміри.

Навіщо плачу від розмов
І посміхаюсь недоречно?
Країна зрадників – любов,
Там люди, мабуть, безсердечні.
Але трава проб’ється знов
Крізь перепони і напасті.
Країна весняна – любов,
О, ця любов!
Бо тільки там буває щастя,
Буває щастя!

09.02.2021

Сад похнюплений знову стоїть,
Мов сердечна відкрилась рана.
Із птахами у теплі краї
Відлетіла моя кохана.

І вечірня зоря догоря,
І від суму тоне у хмарі,
Відлетіла кудись за моря,
І в прозорому ходить сарі.*

Від печалі ніяк не засну,
Починаю далі сивіти.
Я чекаю тебе, як весну,
Як чекають змучені віти

Коли сонце розтопить той сніг,
Що вагою довго неволив,
Що лапатими клаптями ліг,
І ламав, і гнув їх додолу.

Я звільнюсь від обіймів зими,
Наче лицар — від обладунку.
Обів’ємося люба, крильми,
І зіллємося у цілунку!



11 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

(За мотивами телефільму «Хлопчику мій»)

Пожежа… Будинок згорає дотла.
Знаходять там тіло жіноче.
Забрала життя її доленька зла.
Від розпачу мешканці плачуть.

Оплакують горе нестерпне батьки,
бо син їх також був у домі.
Жалоба триває, пішла на роки.
Тримає в міцному полоні.

Та в матері віра, що хлопчик живий!
Не все однозначно у справі.
Бо тіло не знайдено ще до сих пір.
Лиш хрестик та сумнівів зграя!

Триває робота: об’яви, дзвінки!
В куту опинилися слідчі.
Сюжетні заплутані всі сторінки.
Стежки збереглися лічені.

Лиш випадок якось нагоду дає.
Замінені напрямки дії!
Відкрилася правда, припущення є:
врятований хлопчик, можливо.

Святкує свою перемогу рідня!
Бо звістка хороша прийшла цього дня!

26.01.2021
© Copyright: Вікторія 75, 2021
Свідоцтво про публікацію №121021007568

Нам было больше некуда пойти
Мы обглодали Бродского почти
Сидели сбившись. Пахло мокрой шерстью
Над зимним пляжем горизонт дрожал
И у причала ржавая баржа
Гремела жестью
Волна кропила брызгами буёк
Был заколочен досками ларёк
На дюнах было ветрено и голо
Вдоль берега тащили донный трал
В курортном городке стоял февраль
Уже полгода
Курортный город мертвый осьминог
Банален прост как вечный ля минор
Как мокрый холст на ощупь цвет и запах
Восток был пуст и север был далёк
Был юг закрыт тем более ларёк
Тем паче запад
Залив ворчал накатывал волной
Мы ощущали мозгом и спиной
Отсутсвие спасателя на вышке
Купаться в море было не резон
В такой сезон и потому надзор
Казался лишним
На пирсах догорали маяки
Стояли штабелями лежаки
Прикрытые брезентом или толем
Никто давно не приезжал сюда
Зачем нужны спасатели когда
Никто не тонет
И мы сидели трезвы и легки
И души всех заплывших за буйки
Кричали альбатросами над нами
И мы смотрели как навстречу нам
Идёт спасатель прямо по волнам
Но не узнали.

Над світом цим, сотвореним з каміння,
Води, землі, трави, дерев, рослин,
Повітря... он заблискало проміння -
То сіє стріли Афродіти син.

Ерот — маленький хлопчик — Бог Кохання -
Насправді наймогутніший з усіх.
Бо навіть Зевс од щастя раювання
Ніяк в житті відмовитись не міг.

І він передбачав появу внука,
І стріл його непереможний лет.
І як серця той поціляє з лука -
Про це напише не один поет.

І наказав Ерота умертвити
Доньці своїй. Та матері любов -
Прекрасної Богині Афродіти -
Знайшла йому в лісах надійний схов.

І серед звірів ріс Ерот жорстоким,
І стрілами вражав усе живе.
Бо є талант. І є несхибне око,
Що на любовне полювання зве.

І розлилось навкруг кохання море,
Ліси прекрасні, луки зацвіли.
У них усе — і радощі, і горе,
І сонця світло, й темрява імли.

І сам Ерот душею усією,
Любовним трунком сповнив серце вщерть -
Бо найвродливішу кохав Псіхею,
І їй послала Афродіта смерть.

Бо заздрила красі її чудесній...
Ерот хотів померти од жалів.
Псіхея з волі Зевса враз воскресне -
Онука він свойого пожалів.

Війна* Ерота статую розбила,
І бог Арей крутив тут вихор бур.
Та знов — з оргскла** — Ерот розправив крила,
То скульптор київський зробив — Дідур.

...Вознісся Бог над озером, камінням,
Над суєтою всіх мирських турбот.
Летять чудесні стріли, як проміння -
Бог є любов — говорить нам Ерот.

*Мається на увазі Друга світова війна (1939-1945 рр.)

**Статуя Ерота раніше була виготовлена з мармуру.

26 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мій прихистку, чи втратила тебе?
Зосталася без крову і без крові.
Снують сусіди все песиголові
Із "Я-романтика", "Марія", "Тигролови",
І звідкись ще, що й чорт не розбере.
Мій прихистку, моя рілля свята!
Прогнали з тебе діда Харитона.
Культуру й мову вивезли вагони
Із "красною звіздою".Тони...тони...
Навік поглинула одвічна мерзлота.
Все наяву...яка ж та явина!
Нуртує в грудях слово і супротив-
Знамена топчуть, затуляють рота
Ті,хто були й залишаться голота,
Чужа й не варта навіть і багна
Землі моєї.Прихистку мого.
І як звести затяту цю коросту?!
Свої церкви, свої трибуни мостять,
Своє Різдво, і межі свого Посту,
Історію сумнівних перемог.

Як печаль світова,
Розливається туга.
І німіють слова
Без коханого друга.

І катує тебе
Невимовна розпука.
І летить до небес
Щему тихого мука.

Як благання летить,
Поміж зір завмирає -
Подаруй хоч на мить
Щастя Божого раю.

Душить болю змія
Від розлуки одчаю.
Люба, люба моя,
Я у небо вростаю.

Сяйво місяця в нім -
Ніби тепле озерце.
І відкриє мені
Таїну твого серця.

Дивні чари там є,
Ллються вниз, безгомінні.
Як волосся твоє -
Мерехтливе проміння.

Огортає мене,
Світ увесь огортає.
І життя це земне -
У цвітінні розмаю.

Ми з тобою удвох -
У раю до світання.
Ллє із неба нам Бог
Ніжне світло кохання!

5 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)