Закотилося колесо сонця за хмари,
дощ періщить вночі, поливає бруківки.
Огортаюсь у спомини теплі та марю,
любий, тільки тобою, думок щедрих стільки,
що не знаю куди їх подіти, збираю
в оцинковані відра, мов зливи краплини.
Дріботять, жебонять срібним дощиком в раю,
не вгамуєш потік ілюзорний, не спиниш.
Все пригадую перше побачення щемне -
зорепади в очах, а в долонях тремтливих
білопінний букет польового ромену,
у верейці вербовій: глід, яблука, сливи.
Соковиті, духмяні, а кетяг калини,
ще медово гірчить на губах моїх й досі.
Ти в осінню негоду мені щохвилини
незабудки любові вплітаєш в волосся.
По судинах, блаженство шовкове на дотик,
розтікається трунком п'янким і звабливим.
Хто ж тоді знав, що ти мій, а я твій - наркотик
і позбутись залежності нам неможливо!
25.08.2020р.

У озері любові
плескаємось удвох.
Які місця чудові -
аїр*, чортополох,
і чашечки латаття
гойдають черешки.
Яке блаженне щастя
торкатися руки
в зворушливі хвилини
спливати дивним сном.
Хай птаха в небі квилить
за літом. Любий, чом,
так затишно з тобою
шукати берег мрій?
Пливемо за водою,
а сонечко з-під вій
перлинним ніжить блиском,
голубиться в очах.
Пахтить любов любистком,
бузком у небесах,
а в очереті щука
лякає карасів.
Ти, серденько, не стукай,
купайся у красі,
розбурхуй сині хвилі,
цілуй вуста хмільні,
у душу ніжність вилий
коханому й мені.

Аїр* - лепеха
23.08.2020р.

Цей дощ періщить цілий день,
сиджу собі у сінях.
Ото й гадай: оце вже – дзен,
чи депресняк осінній?
Зі стріхи капає вода
у нас потоп всесвітній…
Хай відростає борода,
бо дні скінчились літні.
Закутався у кунтуші,
душа теплом зігріта...
Нехай ведуть мене дощі
до бабиного літа.
26.08.20р.

Красою серця первозданні,
Мої дарителі снаги,
Мої місця обітованні,
Мої озера дорогі.

За Вами скучив невимовно,
Від радості увесь тремчу.
Приплив сюди мій щастя човен,
І стелить ніжності парчу.

Повітря це благоуханне
Знов пригорнуло мов мене,
І ніжне личенько кохане
Усе розвіяло сумне.

Я вперше тут з тобою, люба,
Лиш ти - в моєму царстві мрій.
Я наяву цілую губи,
Як у раю, ідем до шлюбу,
Мене любов"ю тут зігрій.

Хай піде тиха дрож по венах,
І зацвіте краса життя.
Навіки тут благословенні
Ці невимовні почуття.

24 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

Така жадана всім земля батьків,
Вода кринична, Сейм і рідна мова.
Лелечі гнізда і пташиний спів,
І верб квітучих тиха колискова.

Кульбаби килим у смарагді трав,
Черемхи над рікою білі ґрона.
Усю земну красу мій край ввібрав
І в осінь змінить біле на червоне.

Наповняться плодами всі сади,
В комори ляжуть зібрані врожаї.
Ми ж молимомося, щоби час біди
Ніколи не спинявся в нашім краї.

Бо за віки уся оця земля,
Наповнилася потом і сльозами…
Ми подумки з усіх країн, здаля,
Ідемо по стежині тата й мами.

Де наші Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери?
Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.

Де наші ті, для кого ця земля,
Є рідною на всю стару планету?
Для кого зорі древнього кремля
Не спинять куль політ стрімкого лету.

Де наші рідні сонячні боги?
Бо ті, що намальовані, - чужинці!
Тому весь час віддаємо борги
За зраду віри й слова. Українці!

Коли, нарешті, дійде це до вас,
Що ви самі у всьому винуваті?
Чужих саджали під іконостас,
Хазяйнувати дозволяли в хаті.

І брати все – цю землю і жону,
І церкву, і поля, також свободу.
Ви не з’єднались в силоньку одну,
Бо розбрат поміж нашого народу

Віки живе. А вороги не сплять,
Вони надовго хочуть залишити
Своїх богів, свої роди і рать,
Щоб нам не стало місця в цьому світі.

А ми у ступі воду товчемо,
Лиш на словах виборюєм свободу.
Розмножуємось і спимо, їмо,
Бо хата скраю, захист і господа.

Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.
Потрібні Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери!

Перекинув Ромко кружку
І зробилася калюжка
І водичка зі стола
Водоспадом потекла.
На початку невеличка,
А надалі справжня річка
Поміж кріслами кружляє
І з кімнати випливає.
Намочила киця лапу
І стрибнула на канапу,
Схвилювалася бабуся:
«Тут глибо́ко, я боюся!»
А вода все прибуває
І вирує, як в Дунаї,
Домальовує уява
Бригантини й пароплави.
Вже будуються порти,
Греблі, шлюзи і мости,
Плине річка коридором
І впадає в Чорне море.

Зачиняючи двері журбі,
Міццю в небо задивлених стебел
Я заплутаюся у тобі,
З неможливістю жити без тебе.

У обіймах долонь, крізь віки,
Зберегла у собі, як обнову,
Тайну світу на відстань руки,
Древню силу піднятися знову.

Не полишай смішну, незнану,
мені так затишно, чудово
в твоїй присутності, любове,
молочним шоколадом тану.
Хоч інколи бракує сили,
мінорно, божевільно, гречно.
Це дійсно так, беззаперечно,
латаю небом биті крила.
Як любо, світло, малиново,
коли на відстані печалі,
із місячної пекторалі
ти мчиш крізь терни мовить слово,
щоб постелити щастя руна.
Поглянути, хоч краєм ока,
на дратівливу і глибоку,
спустошену, рахманну, чуйну,
закохану, аж до нестями,
холодну, пристрасну, байдужу,
крихку із порцеляни ружу
ту, що кайдани рве руками
і жалить душу кропивою,
щодня злітає на світанні
у небеса обітовані,
аби надихатись тобою.
19.08.2020р.

Уже і зелень в'яне біля хати.
Нема мокви на порцію борщу.
І думаю, – кому би написати
мелодію осіннього дощу.

Згасає вечір сонячної днини,
стихає шум, спадає спекота,
щезає світ і місяця уста
спивають у зеніті чорні тіні,
на небі –зорі, роси – у долині...

Душі не заважає суєта.

Але і їй не вистачає місця
у мороці німої самоти,
де чується, – лети уже, лети...
пустелі неосяжної не бійся...

Кружляє вітер, як опале листя,
до осені написані листи.

08.2020

Вже дотліває серпень на осонні,
пливуть за обрій літа бригантини,
і пурхають метелики червоні
в серпанковій прозорій павутині.

Стікає воском мед в діжки діряві
і скрапує в царини полинові,
у сухостою дикорослі трави.
Відлунням здалеку лелечий говір.

На чорнім біле, чи на білім чорне,
мов день і ніч з народження до тризни.
Хто небеса до ніг любові горне,
той не втрачає щастя й душу. Визнай,

що я до божевілля залюбила,
того, хто на лелеку зовні схожий.
Якби життя нагайкою не било,
мабуть, була б мудрішою, мій Боже.

Уміла б говорити з небесами,
прощати, вірити, надіятись на диво,
ховати каяття за образами,
так милосердно і благочестиво.
12.08.2020р.

Прохолодне сонце ледве-ледве гріє,
Де-не-де жовтіє листя й обліта.
Де ти заховалась – моя світла мріє?
Чи втекла у вирій літа теплота?!

У саду схололім затужила туя,
У зелених косах – пасмо золоте.
В самоті замерзлій тихо засумую,
І смарагд на вітах жовтим зацвіте.

У саду схололім там журба ходила,
На лице вдягнувши сіру з хмар вуаль.
Навівала тугу за тобою, мила,
І будила в серці щем, пекучий жаль.

Ймення найрідніше прошепочуть губи,
Як молитву зранку в небеса святу –
Повертайся швидше, найдорожча, люба,
Поверни ж бо сонце й літа теплоту.

15 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Закохувався сильно, як поет,
Засліплено… В житті – суцільні біди.
Лише у творчості – печальний злет,
В реальності - хоч кидайсь до Аїда*.

Але шукав розраду і знайшов,
Писав про це сонети і ронделі.
За гроші легко здобував любов,
І вподобав салони і борделі.

Я той, понад мораллю хто стояв,
Хоч був би четвертований на пласі.
Нарцис самозакоханий був я,
Розбещенням своїм ще й хизувався.

Я князем був, і мав я свій гарем,
І в нім було красунечок чимало.
Допоки, як султан, зустрів Гюррем**,
І враз вона мене зачарувала.

Кудись гординя щезла, як Мара,
Зворушений турботою простою,
Постав немов знесилений Геракл,
Беззахисний стою перед любов`ю.

Й вона, немов довірливе пташа,
Невже за муки всі мені воздасться?
І вродонька прекрасна, і душа
Така, що вмерти хочеться від щастя.

І я подарував себе всього,
Й вона себе усю подарувала.
Взаємність дарував нам Ерос Бог,
Як радості в житті такої мало!

Позаздрили всі друзі, як один,
І у бордель тягли знов грішні мислі.
І зради тінь з`явилась, тінь біди,
І щастя понад прірвою зависло.

І як же нам його уберегти?
Не надірвать їй серце вірне, чуле?
І я згадав, яка прекрасна ти,
І всіх Богів благав я, щоб почули.

І як в розкладенім суспільстві жить,
На зраду і на підлощі багатім?
І як в собі угамувати хіть?
І як з розбещеного вірним стати?

І вихід, як завжди, у світі є,
Втекти нам треба на Природи лоно.
Вона красуня, як Мішель Мерсьє***,
А я із себе уявляв Делона****.

В собі первісне, рідне віднайти,
Немов почати шлях увесь спочатку.
Дай, люба, губ напитись чистоти.
І щастя шлях для людства розпочати.


10 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

"Я все одно тебе люблю,
Кохання сваркам – не підвладне..."
(Ярослав Чорногуз)

І все ж таки, тебе люблю,
таким розбещеним і вірним,
допоки світиш, все стерплю,
для мене - сяйвом неймовірним.

Роздмухуєш вогонь бажань,
зориш в рапсодії любові,
а я тріпочу, наче лань,
плекаю мрії кольорові.

Допоки бачити мене
ти хочеш райдужною зранку.
Для мене меркне все земне,
а лагідне твоє: "Тетянко",

так гріє душу, що тобі
я ладна ревність пробачати,
дивитись в очі голубі
як у небесні божі шати.

І зомлівати у руках,
забившись пташкою в долоні,
тож, інколи "зриваю дах",
щоб заясніло сонце в домі.

10.08.2020р.

Хочу світла, радості та спокою,
По земельці йти легкими кроками,
Щоб живі сусідоньки аговкали,
Кликали на чарочку вина.

А вони в рову лежать постріляні,
Для чортяк із пекла стали цілями,
Накриваю їх своїми крилами,
Криком одзивається луна.

Тиша...ранок... пахне страхом, порохом,
Сам на сам лишився я із ворогом,
Віддали життя брати ой дорого -
Україна кровію сплива.

Ллється біль і лють крізь сонця промені
І тремтять зрадливо руки втомлені,
Перебито навпіл нерв оголений
І моя схилилась голова.

Ой журо, журо! Печеш і колешся!
Заповзла у душу чорним полозом,
Після тебе - невигойні борозни
Гіркотою ляжуть по думках.

Стали орачі прості солдатами,
Нені похоронки завтра матимуть...
А роса по травах - діамантами,
Божа на плече лягла рука...

11.08.2020 р.

А може добре, що я вже не твій? –
Хотіла крапку ставить ще раніше
Всевладна Доля, глянувши з-під вій.
Та зачекала. Щоб дозріли вишні.

«Ти вільний знов!» - це голос ковили –
Від ревнощів дурних ідіотизму,
І підозрінь, кохання кабали,
І вірності сумного атавізму.

Усе відносне – так сказав мудрець.
Я у твої не умістився схеми.
Зашорення звело все нанівець,
Колись про це напишуться поеми.

Люби мене таким, яким я є,
І не роби із мене ідеалу.
І не нав`язуй бачення своє –
Все пропаде – розлуці на поталу.

Ніхто із нас в житті цім не святий,
На руки й ноги не накинеш пута.
Залізла у приват до мене ти –
Тобі себе нема в чім дорікнути?!

Я вільний птах, і як в усих лелек,
На крилах маю білизну і чорне.
Люби в мені велике і мале,
І знов тебе любов моя огорне.

9 серпня 7528 р. (від Трипілля) (2020)

Не бійся любові, вертатись додому,
упасти з вершини у прірву потому,
ураз відштовхнувшись від дна.
Бо хто з нас не падав, а після не плакав,
а чи не злітав в небеса, наче птаха,
і не шаленів від вина.

Носив за собою суму безнадії,
плекав молитовно нездійснені мрії,
тікав від проблем у запій.
У церкві за ворога свічку не ставив,
на сповіді сльози скидав, наче гравій,
і гриз чорноземний пирій.

Витягував друга з вогню в чисту воду,
а рідних ховаючи за огорожу,
в натільний зневірився хрест.
За істину бився, окраєць хлібини,
і думав про очі сапфірово-сині,
що ваблять красою небес.

Не бійся любові...
04.08.2020р.

Красива, бо ти мене пестиш,
даруєш чудесні слова,
червоні троянди і персні,
перлини любові й дива.

Щаслива, бо ти доглядаєш,
мов ягідку, квітку, мене
і стелиш бузковим розмаєм
парчеве кохання земне.

Ревниве, шалене, казкове,
що з розуму зводить обох.
Моя божевільна любове,
нас благословляє Дажбог*.

І небо, природа розкішна,
стежина, що в щастя веде –
осяяне, зоряне, ніжне,
смарагдове і голубе.

28.07.2020р.

І
З рослин усіх центральної алеї
Найперша це – козацький ялівець.
Цілющою властивістю своєю
Хвороб чимало зводить нанівець.

З свяченими ножами тут ходили
Преславні вої – Гонта й Залізняк,
Братались – гайдамака і козак,
І рани гоїли, і брали силу.
ІІ
Мов шеренги лицарські, дерева
Вістря крон похиливши, стоять.
Йшла Софія тут, мов королева,
І вклонялась їй пишная знать.

Граціозна, велична красою,
Листя жовте їй слалось до ніг.
Аж скидав свою хвою таксодій,
Закликаючи в парк перший сніг.

Чарівливо звивалася річка
У каміння намисті густім,
Голубенько тремтіла, мов стрічка
У волосся трави золотім.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

В мене день народження! (пісня)

Бачте, сяю я сьогодні в гожій вишиваночці!
Тож, приходьте на гостину паничі й паняночки!
Будем файно танцювати за мого погодження!
А Ви мене привітайте з днем мого народження!

Приспів:
Гей, музики, грайте вправно з вечора й до ранку!
Хай мої здійсняться мрії й дивні забаганки!
А Ви, хлопці, споглядайте, я ж така гарненька!
Беріть в жони, не вагайтесь, поки молоденька.
________________________________________
У цей день я народилась красним, теплим літечком!
Виростала при садочку, мов медяна квіточка!
Вмита росами й дощами, і веселим сонечком!
І своїх батьків хороших - наймиліша донечка!

Приспів
_________________________________________
Чепурилась, прикрашалась в дороге намистечко!
Вишиваночка у мене з ніжного батистечка.
Я красуня-українка славного походження!
І сьогодні, ось святкую, день свого народження!

Приспів
__________________________________________

02. 08. 2020 Л. Маковей

О, бджілко золотава, маленька трудівнице!
Не відаючи втоми, летиш в полон левад!
Де липа медоносна й червона медуниця
Довкола розсівають медовий аромат.

Нап'єшся знов нектару, чарі́вна мандрівнице!
Скупаєшся в акордах пташиних серенад.
Поніжишся в блискучій, смарагдовій травиці,
Занурившись у співи розчулених цикад.

Та раптом хмари в небі розірве громовиця!
І ти втечеш, забравши, медовий свій цукат.
Ховаючись від зливи, спочинеш у домівці,
Щоб потім знов вернутись в розкішний диво-сад.

О, бджілко золотава, малесенька служнице!
Виблискує в загравах твій сонячний наряд!
Життя твоє коротке, мов рання зоряниця,
Яке краде безжально невтомний часопад.

Полинеш в потойбіччя, забравши таємницю!
Загубишся в безмежжі під срібний зорепад.
Наступного вже літа нова твоя сестриця
Збиратиме нектари на просторах левад.

22. 07. 2020

На пагорбі праворуч, мов на чатах,
Грибок-альтанка, гляньте, височить.
Гуляють парком юнаки й дівчата,
А він не спочиває ні на мить.

Той пильний погляд, начебто з-під каски
Сягає вусібіч – од меж до меж.
І цю природи дивовижну казку
Невтомний сторож мовчки береже.

Такої форми там була вартівня*,
Звідкіль все видно: кожен кущ, горбок.
І навіть та галявина чарівна
Розложиста зоветься теж «Грибок».

*За свідченням Т.Темері, 1846 р. на території галявини, що проглядається праворуч, була збудована дерев`яна альтанка для вартового.

Із маківки літа росою зійду
На долі пружнасту стеблину.
Впаде папірівка у трави в саду,
Немовби у ритм часоплину.
Пахке різноквіття огорне бджола
Вібруючим звуком у згоду.
Меткі ластів'ята, крило до крила,
Пірнуть у глибінь небозводу.
І серце заб'ється щемливо ураз,
Приймаючи явлену милість,
Згадавши, як юність із райських оаз
На маківку літа дивилась...

Дозвольте у ворота вас завести
Архітектурні форми ці малі –
Домашнє вогнище Богині Вести
Символізують. Ніби з Тіволі,

Із міста італійського узяті…
На всьому – миру й злагоди печать,
Високої моралі й благодаті.
Це Веста має все оберігать.

О цноти символ вічної – найпершій
Тобі припали жертви всіх родин
Із волі Зевса – Бога-громовержця…
До святості, Богине, нас веди…

Вогонь небесний втілює твій образ,
І шість дівчат – весталочок малих
Підтримують його у храмі добре,
Щоб сім`ї рятував од бід і лих.

На тридцять літ обітницю давали
Себе Богині Весті присвятить.
І непорочні, в білих покривалах
Ходили, наче символ чистоти.

Як обраних, їх люди шанували,
Це – магії пресвітлої печать.
Засуджених на смерть лише весталки
Могли своїм велінням врятувать.

У час, коли свята духовність гине –
Двояко бачим суть таких начал:
Ворота ці – як вхід в Афінський ринок
І ностальгійний Вести ідеал.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Море хвилюється раз…
Легіт розгойдує хвилі,
Пісня лунає для нас…
Стомлені ми та щасливі.

Небо рожеве зійшло,
Чайка натомлює крила,
Бачиш, маленька Ассоль
Жде пурпурові вітрила…

Море хвилюється раз,
В зоряні вдягнене шати.
Може станцюємо вальс?
Час настає з ним прощатись.
17.07.20р.

Про рай загробний мало хто з нас мріє,
Про рай земний частіш в людей думки.
Була такою, певно, і Софія,
В Аркадії бувала залюбки.

В саду, у подруги, неподалік Варшави,
Була у неї там одна із вілл.
В Неборовім був парк той величавий,
В графині у Гелени Радзивілл.

Збудований у романтичнім стилі,
Прекрасні – кожне дерево і кущ,
Його легенди грецькі оповили,
Мов замку башту старовинну – плющ.

Софія лист коханому напише –
В любові їхньої найвищий час:
«Тут серед літа парк весною дише,
Якби такий же красень був у нас!

Аркадію люблю до божевілля,
Тут всі на світі квіти гарні є,
А ми могли б ще кращий мати, милий,
Потрібне тільки рішення твоє.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Священна квітко чистоти,
У літеплі ріки –
Як добре прижилася ти
І, схоже, на вікИ!

Оберігаймо чистоту
Природи і душі,
Бо десь і лотоси цвітуть,
А десь – лиш комиші…

05.07.2020

Ось візьму і, немов чарівник,
Поманю тебе в час надвечірній
До сповитих імлою осик,
Що знічев’я шурхочуть помірно.
Попід ними отава густа
І пружнаста така, й душнувата, –
Мов покрита тафтою тахта,
В тьмяних нетрях моєї кімнати.
Вгрузнеш тілом у стебла пахкі,
Безпідставно зітхаючи важко, –
Наче в схованку від хижаків,
Повна ляку незмінного, пташка.
Та не бійся ти так, далебі,
І не ойкай стривожено більше,
Адже хочу тремтливій тобі
Прочитати веселого вірша.
Про оте, що знедавна блудник,
Рожевіючи пізнім серпанком, –
Не спалахує, наче сірник,
Чим дивує свою кожну бранку...
13.07.20

Болюче щось, неначе жало,
Зненацька душу обпекло
І так мені недобре стало,
Як ще ніколи не було.
Умить згорьовано подумав,
Що вірю в завтрашнє дарма,
Адже навколо стільки суму,
Що місця радощам нема.
Чомусь туманна тінь полуди
Була так довго на очах,
Що слід брехні не бачив всюди
На важко пройдених шляхах.
Невже очунюю помалу
І відкриття життя прийшло
Тоді, коли осиним жалом
Усоте душу обпекло?..
07.07.20

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Вночі легкий вітрець несе
І прохолоду, і розраду.
Затихло на алеях все,
Лиш місяць бродить понад садом.

Вгодований і повний він,
І як солодку вату – лиже
Довгасту хмарку в темряві…
Картину згадую Куїнджі*.

Де барви місяця ясні
Були так змішані уміло,
Що він ярів на полотні,
Немов лампадка підсвітила.

Неначе ти у вишині
Тримаєш світ оцей в долоньці.
І світиш у житті мені
Ясніше місяця і сонця.

*Архип Куїнджі – відомий український і російський художник, автор картини «Місячна ніч на Дніпрі».

4 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Дай руку, сонце, і іди за мною,
не обертайся на презирство й сміх.
Хто судить всіх – не відчуває болю
і не вмирає кожен день за гріх.

Хай кине камінь той в крилату спину,
хто не злукавив навіть у думках.
Я відколола сонця половину,
аби світило, де страждання, крах.

Де морок й сонця не було улітку,
в зимові, весняні й осінні дні.
Ти спалахни, я не боюсь осліпнуть,
хоч крила обпалю, світи мені.

Зігріюсь вогником, промінням сонця,
і вистачить на всіх твого тепла.
Лиш заясній, щоб наді мною знов ця
розсіялася темряви імла.

Як можна жити, сонечко, без тебе?
Ховати відчай у пітьмі сирій.
У вирвище не провалилась ледве,
шукаючи осяяння надій.

04.07.2020р.

І
Їм юшку і плюю на щі,
копаю ямище глибоке...
ачей, на мене у кущі
чатує лихо косооке.
Чи то Яга, чи то Кощій –
не мають спокою народи,
то пограбує лиходій,
а то – опричники-уроди.
Де не посій, воно зійде
та ще й порадує макаку,
на ум якої не спаде,
що несумісні ми ніде
і годі вірити у казку,
яку розказує пуйло...
І не заціпить цій патяці,
що України не було,
коли історії на зло
були ахейці і данайці*.
Що не вони улус орди,
раби у Катерини-суки,
що палець в рота не клади –
по лікоть одрубає руку.
Що то не ми ішли на ви,
а на Батия – печеніги,
що Кожум'яка із Москви
чіпляв Гориничу чепіги.
..........................................
Ми – барани, вони орли...
Вони вовки, а ми, осли,
шукаємо тієї голки
або козачої стріли,
якою упокоять Вовку.

ІІ]
А наші... палії й носи..
одні угодники цареві,
шути, паяци, вірні пси
зелені й де-не-де рожеві...
О, де ти, Господи, єси,
Якого розп’яли на древі?

ІІІ
Чекаю, дами і месьє,
на українське житіє
і на нові закони мови,
які на голову здорову
не налізають, поки є
немайдануті разумкови
і наймити опезеже...
і язикаті яничари...
а я гадаю, – та невже
їх не візьме за фаберже
і не скарає Божа кара?

07/20

Мамі не хочеться жити у місті -
Рідна земля і на старість опора.
Тоне в бузку невеличке обійстя,
Хата, садок і криничка прозора.
Руки спрацьовані, а у домівці -
Затишку, світлу відчинені двері.
Спів солов’їний рве душу сопілці,
Мамі вклоняються горді гербери.

Приспів
Огортає ніжністю мене
Мамине подвір’я зоряне,
Задушевне, лагідне,
Наче серце мамине.

ІІ
Мамі всміхаються айстри, лілеї,
Пишні троянди, малина за плотом.
Пахне подвір’я у мами моєї
М’ятою, ладаном. Як меду соти,
Зорі на куполі синім церковнім.
Гляне у небо – відразу засяє.
Тепло на серці і місяць у повні
Дихає маминим яблучним раєм.

2016 р.

В тихім небі яснім дивина догоря,
Чарівлива така, величава
Неймовірно зваблива вечірня зоря,
Як вулкану ласкавого лава.

І поволі блідішає вже небокрай,
Тільки барва густа голубіє.
Так прекрасно утомлений день помира,
Ніби смерть – це була його мрія.

Я би смерті хотів у житті найпізніш,
Хай обірветься нить-волоконце.
І найкращий останній напишеться вірш,
Вгорне лава ласкавого сонця.

28 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Континенти фейсбук поєднав. Тих людей,
що ворота відкрили у світ інстаграми.
Безліч нових світлин, і яскравих очей,
у мобільних мережах пліч-о-пліч із нами .

Так цікаво знаходити друзів нових
і знайомити світ зі своїм кругозором.
Дехто в чат надсилає цеберця суниць,
інший дзвонить вночі пропонуючи море.

Ні, розбещеність це не моє ремесло.
Видаляю із "друзів" спокусу облуди.
Ви на тих берегах де мене не було
і немає тепер і ніколи не буде...

Я із тими, хто творить мелодій дива
і добро від якого голубкою в ирій.
Навзаєм я дарую яскраві слова,
малинові сердечка і Усмішки щирі.

І троянди в росі - "Теракотові сни",
вірші щемні, зворушливі, м'ятно-медові.
Для людей смолоскипом надій спалахни
на сторінці життя у обіймах любові.
25.06.2020р.

Вже вогко у саду, вечірня прохолода
Із низу підкрадається, неначе кіт.
Приємний вітерець дарує насолоду,
Літаючи вгорі поміж зелених віт.

Бува, котрусь із них ураз високо здійме*,
Й розкрилюється гілка, так немов летить.
І розкриває трепетно свої обійми,
Хоча триває це лише коротку мить.

Й життя коротке наше – злет його чудовий,
Мов долі вітерцем підніметься колись.
Й на мент осяє світ веселкою любові,
То усміхається і розквітає вись.
*ЗдІйме – авторський наголос.

23 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У Софіївськім затишнім парку
ми з тобою алеями йдем.
Підглядає крізь вечір у шпарку
зоряниці далекий Едем.

Відбиваються в поглядах - зорі,
бо в долоні тремтлива рука.
Розлилася в душі бірюзовій
соловейка рулада дзвінка.

Хай шепоче нам клен про Софію
і її незрівняну красу.
Я ж тобою, кохана, зорію,
блиск сузір'я вплітаю в косу.

Не надихатись нам зорепадом,
Не напитись любові сповна.
Ніч гойдає на хвилях відраду,
чути здалеку плескіт човна.

Нам, лебідко, на острів кохання,
й залишитися там на віки.
У купальських ночей раювання
на водойми пускати вінки.

Ми напишемо світлу поему,
побудуємо щастя мости.
На землі хоч немає Едему.
Мій рай там, де знаходишся ти.

22.06.2020р.

Пантера попри вигляд показний,
Що звірів манить, – оком протина,
В кущах чаїться з вищіром жахним,
Коли планує напад свій вона.
Моя кохана вторить їй сповна:
Чарує всіх осяйна красота,
Принаджених – чекає смерть страшна,
В душі дівочій хижа лють зроста.
Ганьба, коли краса, ясна, свята,
Породжена, щоб квіткою цвіла,
Для вражених – немов жорстока мста.
Чарівна врода – не знаряддя зла.
Красі пресвітлій – милість до лиця,
Як навчені ми прикладом Творця.

Не говорите мне о том,
что я должна вам в этом мире:
родить детей, построить дом
и фикус посадить в квартире.
Хотя бы кактус небольшой,
колючий, но живой, как песня,
как будто страшно интересно
колючки вынимать из сердца
и не печалиться душой.

Простите мне судьбы грехи,
и все обиды отпустите,
и что сожгла свои стихи
(они не нравились элите).
Что раню словом, взглядом вас,
нервозна и консервативна,
что утешенье вижу в ливнях,
и та блаженная  наивность
граничит с глупостью подчас.

Не говорите мне шутя,
что я живу не как хотелось,
что нравом сущее дитя,
не совершенна ликом, телом.
Как есть, так есть и не беда,
судить лишь небо вправе строго,
хоть пререкаюсь часто с Богом.
Любую боль гасить ожогом
привыкла с детства, господа.

17.06.2020р.

Тільки той, хто на фронті був
І вернувся живим звідтіль, –
Зрозуміє мою журбу
Та відчує такий же біль.
Бо чужої нема біди
І немає чужих могил
Там, де звився салюту дим
І стояти не стало сил.
Неможливо очей піднять
І потрібні слова знайти,
Щоб зітерти жури печать
З бідолашного сироти.
Скільки їх, завдяки “братам”,
Призвичаїлось до війни
Не рахують ніколи там
І приховують тут чини.
Та я знаю тих імена,
Хто в атаки ходив скоріш,
Бо триває давно війна,
А на фронті одні і ті ж…
14.06.20

Тимчасове затемнення сонця минуло,
Розчахнув світ фіранки сапфірово-сині.
Тонкошкіра, закохана, віддана, чула.
Діамантовий блиск - сто каратів донині.

Соромлива усмішка  і праведна й грішна.
Самоту безпритульну погладить щемливо.
Нагодує, зігріє, самій же так втішно,
наче Бог прихилив небеса незрадливі.

Її подруга - мрія, не сумно із нею
будувати повітряні замки і вежі,
відкривати нові континенти душею,
океани фантазій, пустелі безмежжя.

Не жахливо у джунглях свого передсердя
відшукати цілющі джерела любові.
Де скрипкова вчувається музика Верді,
в кожнім шереху хвилі, загубленім слові.

Всі їй радять не їсти у піст мармеладу,
не купатись оголеній в ранішніх росах.
В псалтирі молитовнім  шукати відраду,
щоб щасливою бути... Чи неба їй досить?

15.06.2020р.

Ти пробач, це було ніби всує,
Завдавало тяжкого жалю.
Божевільно тебе я ревную,
Бо тебе божевільно люблю.

Я усю заховав би від світу,
Й не казав би нікому про це.
Бо готовий я кожного вбити,
На твоє хто погляне лице.

І в думках моїх тільки одне є –
Володіть безроздільно я рад.
Так немовби я не європеєць,
А страшенний дикун-азіат.

Але ти… ти - публічна людина,
І прекрасна в стосунках з людьми.
І чаруються всі щохвилинно…
Що робить мені, Боже? – Прийми

Все, як є, і стринож свою ревність,
І любов їй даруй свою ти.
Бог сказав, - вона вірна, май певність,
І любов`ю своєю світи.

Покажи, що ти кращий мужчина,
І шляхетний святий чоловік.
І хай вірність твоя лебедина
Подарує Вам щастя навік!

13 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Асфальт гарячий, світлофор, гудок...
нестерпна спека палить мізки...
А як же добре там за містом,
де скрапує із променя медок –
тягучий, бурштиновий, золотий –
в духмяне поле колосків налитих,
прямісінько в шовкове, стигле жито.
З небес гіпюрової висоти
на звіробій, сокирок фіолет,
ромашок, незабудок, маків звичних.
Зірву, поставлю в вазу екзотичну,
яскравих квітів польових букет.
Дивитимусь на сонця пектораль,
хоча… дістану пензлик й намалюю
все те, що так обожнюю, люблю я.
У натюрморт не вміститься, на жаль,
полинний, калгановий смак лугів,
пташиний трепет голосів діброви.
На полотні застигне рай квітковий,
шаленство різнобарвних кольорів...


12.06.2020р.

За вікнами пташиний щебет
все ближче й ближче до землі.
Мені б подумати про себе,
а не про море й кораблі.

І серенаду заспівати,
(світає у душі якраз.)
Зникають тіні, запах м'яти
я відчуваю повсякчас.

Бальзамом, ладаном - олива.
(Вдихаю свіжий аромат.)
Гірку п'ю каву, а щаслива -
в креманці пригорща цукат.

У очі бризнув промінь світла,
загоївши на серці шов.
Так щемно, сонячно, розквітла
весняним проліском любов.

10.06.2020р.

Якщо очі такі голубі
Ще й зволожені ледь по краях, –
Не питай: Чи я гарна тобі?..
Невгамовна відрадо моя.
Наодинці чи в цілій юрбі,
Поблизу чи, бува, звіддаля, –
Не питай: Чи я люба тобі?..
Несказанна красуне моя.
Уночі, в нетривалій журбі,
Чи у радощах дня, опісля, –
Не питай: Чи я мила тобі?..
Незгасима надіє моя.
А обмовлять колись, далебі,
І затруять злорадно життя, –
Не питай: Чи я вірю тобі?..
Незрадлива кохана моя.
08.06.20

В саду - прекрасна літня ніч.
І сяють зір ясні опали.
І духам сну - як могорич -
Розлито спокій у бокали.

Ніхто із них не крикне «Ах!»,
А перехилить мовчки склянку…
Бенкет цей тихий при зірках
У них триватиме до ранку.

І ночі короля рука -
Безшумно королеву ночі -
Під акомпанемент цикад -
У танці закрутити схоче.

І зачудований стоїш…
Таких незвичних вражень повно…
І дух-поет шепоче вірш
Як відгомін утіх любовних.

Чудна химерія така –
Видінь танок нічного раю…
І тільки шурхіт їжачка
Тебе у дійсність повертає.

7 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Камінчик,
що був колись горобцем,
розбив шибку,
що була колись птахоловом.

А хто був той хлопчик,
котрий кинув камінчик
і втік?

1994

Люба, люба, днів печальних
Скільки ще лишилось нам?
Небо саваном прощальним
Вкрите. Хмарам і дощам

День за днем немає ліку.
Ніби траур одягла
Вся природа – свійська й дика,
Сонце вдень ковтнула мла.

Дні минулися розмаю,
Темна смуга вкрила все.
І печаль врожай збирає
І хвороби нам несе.

Ну й часи настали нині,
Зло розлите, наче ртуть.
Чорний світ на карантині,
Всі в намордниках ідуть.

Один одного бояться,
І сахаються убік.
Хай же візьме того трясця,
Хто життя на пекло спік.

Хто позбавив людство свята
І на горі заробля.
Упирів отих багатих
Проковтне нехай земля.

І нехай навколо тебе
Знову щастя зацвіте.
І повернеться на небо
Знову сонце золоте.

На красу ясну земную
Ллється знов живильний душ.
Нас любов лише рятує,
І шляхетність наших душ!!!

4 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Пригорни мене, мамо, ласкаво до ніжного серця,
розкажи оксамитову казку – щасливу й сумну.
Пелюстково, зворушливо, щемно душа стрепенеться.
Притулюсь до грудей, як в дитинстві тебе обійму.
Говоритимемо допізна про життя і родину,
про надії крилаті, невпинні, мінливі літа,
що вплітають у коси зажуру в сутужну годину.
Ти – мої небеса, життєдайна молитва свята!

Приспів

Мамо, мамо, нехай твої очі мені льоноцвітять.
І відлунням лунають пісні в колисанці дібров.
Ти, лебідко моя, найдорожча перлина у світі,
наймиліша троянда, найперша у світі любов!

Мамо, скільки стежок залишилося там за весною,
усіляке було на широкім просторі доріг.
Та мій янгол земний був постійно, матусю, зі мною –
вишиванка на долю, натільний лляний оберіг.
Витри сльози, матусю, хай радісно буде у домі.
Напечем пирогів, почастуєм рідню на свята.
Материнську любов не вмістити в старенькім альбомі.
Ти – мої небеса, життєдайна молитва свята.

Приспів

Мамо, мамо, нехай твої очі мені льоноцвітять.
І відлунням лунають пісні в колисанці дібров.
Ти, лебідко моя, найдорожча перлина у світі,
наймиліша троянда, найперша у світі любов!
 



03.06. 2020р.