Зола у висліді багаття
Чи не єдиний результат.
Що по собі лишаєм, браття –
Чи пустирі, чи зелен сад.

У безвість звіяні вітрами
Пощезнуть душі – хто куди...
Життя збиткується над нами,
В імлу змітаючи сліди.

Порозвівається полова,
Все тлінне спопеліє вмить
І зостається тільки слово,
Яке довіку не згорить.

Ти листа напиши, як сумуєш за мною невтішно,
тихі будні рахуєш, ховаєш думки від усіх.
Нереальні, приборкані, виткані з райдуги, грішні.
Хоч хтось мудро сказав, що блаженна любов, то не гріх.

Хто осудить її, той не знає, що світ воскресає,
перламутровим цвітом конвалій у райських садах.
І лягає на душу намистом, гірчить молочаєм,
недопитим цілунком на ягідно-кислих губах.

Соловіє в очах незабудками, синім туманом,
розриває нестерпних розлук золоті ланцюги.
Сновидінням яскравим у затишнім озері тане,
нищить птахом надії на злеті сумнівні думки.

Хай голубка мені принесе у рожевім конверті -
квітку папороті і розмиті сльозами слова.
Їх з'єднай сургучем, напиши кров'ю серця відверто
чи ти дихаєш мною допоки любов ще жива?

02.06.2020.

- Вийшла заміж я, мойри. А чи з тим...
- Ні. Змирися,- не нарікай.
Не пізнаєш оази ніжності,
Зрада чорна - твоя ріка.

Від любові не буде користі,
І з твоєї до нас мольби.
Той, що поруч, - козак безсовісний,
Омела на твоїй судьбі.

- Ні! Не буде тобі пороблено!
Соловій у сердечку "Тьох!".
Вирвав нитку судьби в озлоблених,
Чорноротих, дурних відьом.

Залишились позаду труднощі,
Всім зловтішникам - шах і мат.
А судьба - у долонях люблячих
Розцвіла як весною сад.

01.06.2020 р.

Дощ переповнив глибокі калюжі
І заливає узбіччя кругом, –
Хочеться, хочеться, хочеться дуже,
Тільки не знаю, не знаю чого.
Мокрі дерева шурхочуть, як мітли, –
Тихо, задумливо і спроквола, –
Хочеться, хочеться, хочеться світла,
Тільки немає, немає тепла.
Сутінки сіються попелом сірим
І обертаються в тишу німу, –
Хочеться, хочеться, хочеться вірить,
Тільки не знаю, не знаю кому.
Вечір, укритий німим оксамитом,
Сумно зростає в обіймах імли, –
Хочеться, хочеться, хочеться жити,
Тільки немає, немає коли.
Місяць край неба сія сиротливо,
Поки зірниці лаштуються в стрій, –
Хочеться, хочеться, хочеться дива,
Тільки немає, немає надій…
01.06.20

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Забриніли крапелисті струни
Межи ще не викошених трав,
Я ішла крізь голоси і луни -
Ти на другім березі чекав.

Цілували швидкоплинну воду
Срібнодзвінні краплі дощові,
Я в стрімкій ріці шукала броду -
Ти стежки вимощував живі.

Із півоній чари пили роси,
Рахували ритми висоти,
Я ховала в трави ноги босі -
Ти ростив веселкові мости.

Розлилися променями звуки
У простій мелодії дощу,
Як узріла я надійну руку
І в очах твоїх - "не відпущу".

Ні храму дзвони голосні,
Ні солов’їв міських пісні
Не можуть розбудити
Тебе поринуту у сни
Цієї кволої весни
Й утомлену досита.
Прогнати сни ті кілька раз
Уже збирався чаром фраз,
Але не зміг донині
Впустить неспокій ранній мій
У плин чи спогадів, чи мрій
Коханої людини…
31.05.20

І як воно? Здійнятися в політ,
Коли усе змаліле, мов полова,
Летить за вітром і хурделить світ...
А ти - навпроти... Ти - на крилах слова...
Тобі - піском солоним в очі, в рот.
Тобі іржавий свист вражає вуха
Так, що не годна вже знайти чеснот
В скажених вирах тої завірюхи...
Та лиш заб'є живильне джерело -
І вже тобі нема до цього діла.
Крізь терни серце світлом розцвіло -
І несвятих ти любиш, як любила.
І жаром - знак розправлених рамен.
І міццю - пісня, послана любові.
Де дух добра, немає там знамен.
Там крила є в кожнісінькому слові.

На рівні інтуїції

***

Ми не знайомі,
але я завжди впізнаю її будь-де,
будь-коли,
у будь-якому натовпі.

Я не вдивляюсь,
але завжди відчуваю
коли вона -
поруч.

Я ні на що не розраховую,
не вимагаю,
лише сподіваюсь.

Вона випромінює Посмішку,
Радість,
хвилі її Доброї Сили
охоплюють безліч людей.
Сама її Присутність
насичує
Бажанням Жити.

Дай, господь, кожному
здатність
хоча би
відчути
Цю Силу!

Сьогодні усе, як сто років тому.
Одвічна ця трійця: рак, лебідь і щука
Шматують Державу. Нехитра наука.
А ми споглядаєм цю сцену німу.
Уже міражами постали руїни,
За ними не буде тебе, Україно…
Останнє питання: «Земельки кому?»
Забули про вислів: «Не знаючи броду…»
Лакеїв обрали чужого народу
І скиглим на долю з питанням – чому?..
27.05.20р.

Цвіт осипається бузку,
Минає час весни розмаю.
Та маю віру я таку:
Кохання не перецвітає.

Воно, мов дерево оте,
Пустило корені у гаю.
І буйно зеленню цвіте,
І цвіт його не опадає.

А восени воно горить,
Вкриваючи багрянцем віти.
Збагачує небес блакить
Чарівним золотавим цвітом.

І взимку теж воно живе,
Мов жовтий цвіт життя закон це –
Світило бачимо нове –
Коли народжується сонце.

Бо істина в нім - золота –
У небокраї цім привітнім.
Кохання – не перецвіта,
А вічно людству сонцем квітне.

24 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Перецвітає вже бузок,
Весна травнева – прохолодна.
Похмурий хмароньки мазок
Небесну зачорнив безодню.

Лиш соловейко у гіллі
Лящить, витьохкує завзято.
І проганяє геть жалі,
Дарує всім любові свято.

І інше птаство зусібіч
Висвистує і бадьориться.
І більше радості в облич,
Безшумні кола креслить птиця.

Весняний дощик відійшов.
В землі навкруг пульсують соки.
І темряву за шовом шов
Зшиває птах в гіллі високім!

21 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я вірую, що є у мене ти
і знаю, що і я ще є у тебе,
що ми не боїмося висоти,
коли пливе земля на сьоме небо,
що я буваю іноді смішним,
і не умію гратися словами,
і червонію, і п’янію в дим,
торкаючись з тобою рукавами.

Та ніколи журитися мені,
що я тебе ніколи не ревную
і не горю в пекельному вогні,
що не тебе я уві сні цілую,
що наші імена о цій порі
ніхто ніде не поминає всує
і, що у небі, і на вівтарі
не чується над нами, – алілуя!.

Я дякую живій твоїй душі,
яка не знає, що була моєю,
за спокій мій, за наші міражі
під нашою вечірньою зорею.
І за мою під місяцем печаль,
за сонечко твоє над головою,
за те, що ти не вінчана, на жаль,
а я, на жаль, не буду із тобою…
……………………………....................
що ти не мною хворієш, на жаль,
а я, на жаль, не хворію тобою.

2012-2020

Мінорні сутінки лягають
На сад, на поле, на луги…
І вечір лагідний у гаю
Все огортає навкруги.

Ледь вітерець ворушить крони
Ліниво. Трішечки. Здаля.
І навіває настрій сонний
Мов позіхаючи, земля.

Стуляє втомлено повіки…
І оглянувшись вусібіч,
Ковтає тиша сміх і крики…
Котом згорнулась тепла ніч.

17 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Засинали зорі на світанні.
Ранок їх колиску колихав.
Сном роїлось коників сюрчання
У пахтінні викошених трав.

Снили зорі зеленню і світлом,
Помахом пташиного крила.
Їм хотілось, як маленьким дітям,
Щоб на цвіт спускалася бджола.

Снився їм духмяний кусень хліба,
Щойно з печі, вкраяний на двох,
І росини в золотистих німбах,
Наче щойно їх вінчав сам Бог.

Їм жадалось шепоту і вітру,
Слів огнистих і умілих рук,
Щоб зіграли музику нехитру,
Бо вона - наука із наук.

І у тому переливі звуків
Знов постане щире і просте
Слово "бути", з радості і муки,
Що любов'ю з вічності росте.

А сад навколо зеленню заллятий,
Трава густа зросла, неначе ліс.
Немов нема кому вже доглядати,
І він увесь неголений заріс.

Зелена борода укрила щоки,
Ступає по м`яких щоках нога.
Ввійду у ту гущавину високу,
По пояс де-не-де вона сяга.

І хочеться зариться з головою,
І поглядом пірнути в небеса…
Коханая, чому ти не зі мною?!
Ми б тішились удвох… Яка краса!

Поглянь у тім саду бузкові очі,
Волосся із черемхи кличе в схов.
Усе навкруг буя, кохання хоче,
Цвіте і пахне ніжністю любов.

15 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Знову хмари сильний вітер
З виляском погнав у даль.
На хитливих темних вітах –
Насурмонена печаль.

І бузок цвіте навколо –
Розгойдався вусібіч.
Гнеться в боки і додолу,
Аж торкається до пліч.

Ніби просить захистити
І зігріти просить він.
Фіолетовому цвіту
Не дожити до сивин.

Відчуває смерть неначе
Проминуща ця краса.
Тихо кетягами плаче
В спохмурнілі небеса.

12 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Знов тішуться вишні прийдешньому травню,
ген, сонячний зайчик  стрибає в гіллях.
В блаватному небі  назустріч коханню,
розправивши крила, летить білий птах.

Каштанові світочі пахнуть ваніллю,
парфумів таких ти не знайдеш ніде.
Кружляє за обрієм вітер свавілля
над вежами світу стрімке  па-де-де.

Земля благодатній погоді радіє,
кульбабові зіроньки світять в траві.
В душі оживає квітуча надія,
цитринові роси - перлини живі.

І стукає серце відрадно і лунко,
просвітлено,  чуйно, цілющим дощем.
Від дотику щастя цукровим цілунком
я тану в любові, мій радісний щем.

05.05.2020р.

Знову скрізь химерних ліній плетиво –
І черемхи і бузку – вогні.
На душі мені так фіолетово,
І так тепло й радісно мені.

Піниться весна п`янкими хвилями,
Пахощі розлиті навкруги.
В небо підіймають і окрилюють…
Друзями мов стали вороги.

Дивовижно: з «ахами» і «охами»
Аромати веселять людей.
І пливе душа моя закохана,
Ніби виривається з грудей.

Аж під лоба оченька закочує
Ув обіймах милая моя.
Світ увесь тепер обняти хочу я,
Що красою й ніжністю сія.

5 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Світиться зоряно море Амріти.
в Любості - суджена й суджений поруч,
ночі Краса у обійми відпита:
Ладом всесвітнього квітнення опліч,
Місяцем в небі любові до тебе,
на благодаті Твоєї щедротах,
Радості - повенями звідусюди,
Серце відкрите зрина в насолодах!

Ридає дощик аж до рана,
Любов даруючи садам,
Я за твою сльозу, кохана,
Всю кров, повір, свою віддам.

Лиш не печалься. Думам кволим
Ти душу не даруй свою.
Хай серце, виповнене болем,
Усе розчиниться в маю,

В його медовому цвітінні…
В долонях теплих принесу
Отого цвіту, щоб і тіні
Не було смутку, щоб красу –

Оцю голівку, ручки, ніжки,
Чарівні оченьки твої –
Поїв собою. Щоб усмішка
Розквітла знову й солов`ї

Тобі витьохкували трелі,
І сум утік у темний схов.
Думки вернулися веселі,
І щастя з ними, і любов.

1 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Віршами звершую кроки, що першими
В'яжуть стежину у самосвідомості.
Вітром згори озивається звершене.
Мить струменить між пустель невідомості.
Віршами звершую кручі з-за обрію -
Тихо молитвою ниточка стелеться.
Хто пісні серця напише теорію?
Може, це - лет... А чи, може, - метелиця...
Скали холодні вбираю із вірою
Зіллячком-рутою, а чи косицею.
Грані посічені чуються шкірою -
Гоїть тепло невечірнє зірницею.
Віршами звершую те, що зродилося,
В тиші плекаю любов'ю засноване.
Доля - босоніж, а серденько - крилосом.
З верхом у пригоршнях - слово римоване.

на ніч і тінь
поділена доба
похмурий день
на попіл
дотліває
Морана
постає
на виднокраї
з кривим ножем
подібним до серпа

неначе тінь
у сірій напівтьмі
у присмерку
безшумно
безголосно
від подиху
застигли
кам’яні
Землі і Неба
споконвічні кросна

і всеньку ніч
веселий снігопад
весільний ве́льон
ткатиме
старанно
і підморгне
з-за обрію
Морана
і стисне ніж
подібний
до серпа


2020

Не нав`язуй вірності, кохана,
Ми – як вільні птиці – живемо!
Не ставай, прошу, моїм тираном,
Що на плечі одяга ярмо.

Я тебе любить не перестану,
Лиш не сунь ти душу в кабалу.
Не закуй в невидимі кайдани,
Не допомагай гидкому злу.

Це - воно коханню саван шиє.
Не на користь буде нам обом,
Як затягнеш ти петлю на шиї,
Зробиш вірності мене рабом!

Ревнощі і докорів ця злива,
І контроль тотальний з милих губ…
Що аж хочеться піти наліво –
Я ж таки козацький волелюб!

Будь же ненав`язлива і добра,
І не жаль мене, як та оса,
Бо як засичиш, неначе кобра,
Краще житиму тоді я сам!

Краще бути вільним і убогим,
Ніж ходить в напрузі по межі.
Нам дано це почуття від Бога,
То його терпінням бережім!

Більше довіряй, люби, кохана,
І чаруй, даруй тепло своє.
Я, повір, на іншу і не гляну,
Бо така краса у мене є!

24 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Немовби дивовижний фільм
(Щось на зразок довженківських сюжетів),
Неждано пам’ять розкрутила
Одну із канівських моїх студентських весен...
...Принишклі, по коліна у воді
Стоять рожево-білі вишні та черешні.
Човном пропливаємо поміж них,
Такі ще безтурботні й мовби нетутешні.
Чуприни непокірні куйовдить вітерець,
Сукні притискують дівчата до колін.
А ми, сором’язливо нахилившись вниз,
Щосили налягаємо на весла.
І байдуже, куди тепер плисти,
Тільки б з корми такі ж наївні, як і ми,
Нам усміхалися дівчата,
Аби, мов бризки із весла,
У човні райдугою зайнялася пісня.
І байдуже, що то не наша, а чиясь любов.
Бо ж наша має ще розквітнуть.
І байдуже, куди ми пливемо –
В Дніпро чи в Рось, в Росаву чи в Трубіж...
Стільки ж річок тече по Україні!..
Та раптом стоп...І обірвався фільм.
Пам’ять сьогоднішнє відсторонило.
Рось і Дніпро, Росаву і Трубіж
Хамсін накрив імлою Єрусалим,
І стало враз свинцевим лазурове небо.
І я вже не юнак, а сивий дід
У цім пустельнім, хоч і святому краї.

Ці дні минуть, відсивіють тумани,
Дерева скинуть білі пелюстки…
Я на могилку не прийду до мами,
Кладовища закриті на замки.

Від сірника займеться швидко свічка,
Нехай вогонь з’єднає два світи.
Присяду під березою, де річка
І де колись мені співала Ти
Журкі пісні про українську долю,
Про козака, що їде за Дунай.
Додам душі гіркого трохи болю
Співай, матусю, в спогадах, співай.

Ніщо не в силі зупинити пам’ять
Вона мене несе за небокрай
І тільки сльози очі затуманять.
Співай, матусю, в спогадах, співай.
22.04.20р.

Вись укрита сірою габою
І ридає, б`ється у вікно.
Серце плаче-тужить за тобою,
І не знає спокою воно.

І життя таке мілке без тебе,
Мов калюжі висохлої твань.
А в душі – висока спрага неба
І давкий клубок німих страждань.

І тяжка печаль за горло тисне,
Груди розриває на шматки.
Як мелодія сумної пісні
Жалить тоскним болем крізь віки.

Мов на обрій повсідались круки
І сапфірну випили блакить.
Чорні хмари сивої розлуки
Білий світ зуміли затулить.

…Тільки світла мрія серед ночі
Розриває темну пелену.
Любі очі сяєвом урочим
Повертають сонячну весну.

17 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Любов, мов недописаний сонет,
У скрині снів чекає на світанок.
Нехай допише ніч його вогнем,
Зима – печаллю, а весна – дурманом.

Хоч небо випий, музи не збагнеш.
В безодню зір солодка згуба манить.
В небесних римах спопелить мене
І тишею розвіє між світами.

Твій погляд, як отруєний багнет,
Та мальвами цвітуть сердечні рани.
Пітьму мою натхнення осяйне.

Володарко безсоння та омани,
Не звільниш душу зі своїх тенет!
З надламаним крилом у вічність кану...

V

Чомусь не спалося Вікторії в цю ніч,
безсоння малювало штучні квіти
на вистуженій шибі. Сонми протиріч
мурахами в думках. Як далі жити?

Вона раніше не кохала, в той же час,
були зв'язки до нього не тривалі.
То кидала вона, а то її. Щораз
не з'єднувався пазл, не співпадали.

А зараз все по-іншому, цвіла весна
бузком в хурделицю, мороз і зливу.
Нарешті все чудово, райдужно, вона -
закохана, окрилена, щаслива.

Він скоро прилетить, дізнається, що в них,
(згадавши усміхнулася таємно,)
дитятко з'явиться у мріях осяйних
заснула світанкова і смиренна.

Маестро відчинив замок своїм ключем,
пройшов у спальню не збудивши Віку.
Дивився на красуню сплячу, в горлі щем,
не міг собі пробачити до віку.

То ніби вперше її вгледів - запашну,
беззахисну, довірливу, наївну.
На шльондру проміняв - заквітчану весну,
на злу чаклунку - милу королівну.

Пройшло чимало, як не зводячи очей
вростав у неї розтривожив рани.
Збентежений, мана, зурочення, ачей,
як міг їй зрадити? Фортепіано

відкрив...заграв...ледь чути рондо перелив.
Та музика пливла за течією
його страждань. Бельканто душу золотив
мінорною жалобою тією.

11.04.2020р.

Межи розхрестя карантинних дум
Несе душа, у білий цвіт сповита,
Легкий парфум, а може древній сум -
Доріг і меж неперебутнє мито.

У нім - печаті спогадань і мрій,
Проміння з віч і світлі щастя сльози,
Шитва життя непереборний крій
І соромливо-ніжний дух мімози.

У нім - тепло надії і снаги,
Із-під золи, немов жарини-зорі...
Працюють шальки, щоб дібрать ваги
Тому, що є і буде апріорі.

І квітне сад межи отих розхресть.
У нім душа, мов квітка на долоні
Звітує небу: "Я живу! Я єсть
Роса любові у твоїм полоні!"

Красуня, яка мене любить,
Про мене лиш думає все.
І пестить цілунками в губи,
І квіти найкращі несе
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить.
Зітхає… Все «Ох!» їй та «Ах!»
Врятує мене від погуби,
І сяє у ніжних піснях
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить,
Розвіє всі думи сумні.
І поглядом теплим голубить,
Дарує смарагди мені
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить –
Дощами умита земля,
Що словом пестливим, не грубим,
Збадьорює і звеселя
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить –
Вінець мрій усього життя.
І ось до небесного шлюбу
Зі мною іде в майбуття
Красуня, яка мене любить.

8-9 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

ІІ

Минали місяці - вервечки голубі,
полином пахли вечори духмяні.
Проходило життя в депресії, журбі
не рятувало навіть фортеп'яно.

Боявся подумки вертатися туди,
де одночасно солодко і гірко
було йому, ще до розлучення, біди.
Десь за кордоном скніла його Зірка.

Артистом працював в оркестрі провіднім,
вертався пізно у порожні стіни,
де по кутках снував старий павук окрім
журби, тоненьку нитку павутини.

Виходив на балкон і спрагло там курив,
втомившись від нудьги, буття марноти.
Впритул його будинку - лісовий масив,
дев'ятий поверх й дівчина напроти.

Її на лоджії він бачив і не раз,
завжди вдивлялася в його сумне обличчя.
Уважно слухала, як щемно грає джаз
ця дивна незнайомка таємнича.

Знов сів за інструмент наш музикант,
перебирав дієзи і бемолі.
Ліричні витоки зворушливих кантат
народжували музику любові.

Стаккато -запальний проникливий мотив -
наскрізь пронизував, бив тіло струмом.
Безжально рвав кайдани самоти,
лунала пристрасна кубинська румба.

Коли звучання розчинилось в небесах,
хтось нетерпляче подзвонив у двері.
Стояла дівчина з сльозами на очах,
в руках тремтіли - сонячні гербери.

08.04.2020р.

І

Насолодитися, не випити до дна,
розкішна пава, зірка промениста,
утіха жадібна, мольфарка чарівна,
заволоділа серцем піаніста.

Їй місячну сонату, п'єси дарував,
цнотливі орхідеї і браслети.
Страшенно ревнував, хоч не було підстав,
до кожного безхатченка й поета.

Коли спускалася на місто дивна ніч,
запалювала ліхтарі зірчасті,
торкався біло-чорних клавіш піаніст,
обличчя випромінювало щастя.

Етюди птахою в розчинене вікно
злітали ввись божественно, натхненно.
Золототканої  мелодії руно
стелив своїй коханій гобеленом.

І всесвіт завмирав, коли грав музикант,
душі  торкнувшись пелюстком лілеї.
Лише обраниця - холодний діамант,
не розуміла музики тієї.

Сказала: "Любий, вибирай одне із двох
між пеклом й раєм, Музою й романсом.
Тебе люблю й ненавиджу, то бачить Бог,
бридку я музику, що дисонансом."

Нестямно їй було, не чула срібних нот,
багатогранних варіацій фуги.
Вальс дуже дратував, розлючував фокстрот
і не стерпівши музикант наруги,

закрив фортепіано, довгих кілька днів
воно не видавало ані звука.
Боліли пальці і маестро не стерпів -
хотів сокирою відтяти руку,

поклавши, врешті, край стражданню. А вона -
металась по кімнаті лютим звіром.
Любові обірвалася дзвінка струна,
духовна близькість зникла і довіра.

Хіба було у них споріднення? Чужі!
Два береги не з'єднані мостами.
Мелодія зворушлива в його душі
для іншої планети сонцем стане.

07.04.2020р

Укривши світ габою голубою,
Весна ішла у чарівній обнові…
А ми були, як лебеді, з тобою
В смарагдовому озері любові.

Його розхвилював бурхливий вітер –
Аж бризки золоті навкруг летіли.
І шал кохання підіймав над віти,
Солодкий струм пронизував нам крила.

О пестощів нестримне божевілля! –
То приземляло, то несло у леті…
І почуття могутнього всесилля
Передавалося усій планеті.

Моя принцесо люба, я – твій витязь!
Наш вихор-танець пристрасний до болю.
Куди, не знав, од ніжності подітись…
В обіймах воском танув мимоволі.

…Несе весна кохання хвилі нові,
Розвіялась облуда пандемії.
Безбожжя нице нишкне і німіє,
Приборкане звитягою любові!

6 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Люби мене мовчки, коханий, люби,
хай тиша замре на півслові.
Лиш ніжності дотики, серця скарби,
платівки мелодій любові.

Всі зайві слова, тільки погляд зорить
в смарагдовім озері зримо.
Душа відлетіла за обрій на мить
і знов повернулась в обійми.

Люби до знемоги, до краплі роси,
блаженства солодкої муки.
У стогоні щастя замруть голоси,
потонуть в цілунках спокуси.

Сльоза благодаті на кінчиках вій
магічним блищить сердоліком,
Ти - древо життя, я - ліана надій,
сплелися корінням навіки.
5.04.2020

безглуздий неначебто степ Євразій двохсот
зловлено обрій волоком широт і довгот
витягнуто на мапи і він з-за клітчастих ґрат
ще евклідових координат
упершись в них небом на неевклідовість дивиться
яка і фракталиться й ковилами хилиться
до горбин де в повітряні замки ростуть хатки
й мов ґрунт стеблини
мапи рвуть на шматки
котрі в простір сонячним вітром несе
їх не втримати у руці
бо не можна обрій ув’язнити в математиці

2020

- Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче
Ізі мною повноцінно жить.

Вже йому й "дракона" купувала,
І стриптиз крутила - хула-хуп,
Стрілка ж на пів-шостої як впала,
Так уже й не дивиться на пуп.

І сказала лікар: "Непорядок!
Чи у сплячку впав, як той ведмідь,
Щоб оцій біді тяжкій зарадить,
Мушу з ним сама поговорить!"

- Бачу, що мужчина Ви – нівроку,
Так чого ж, немов без крил – орел?
Ви дружині завдали мороку,
І в коханні все не "very well"?

- Ви така вродлива, пані лікар,
Я нічого не втаю від Вас…
Секретарка молодого віку
На роботі в мене – вищий клас.

Стегна в неї хтиві, аж веселі,
Я їх роздивляюсь залюбки.
Попкою вона, як ті моделі,
У повітрі пише вісімкИ.

І очима водить ота Ната,
Мов на морі в темряві маяк…
- Будемо роботу починати, -
Вам спочатку каву, а чи як?

Починаю день із гарних звершень,
Ой, з натхненням попрацюємо –
Гарно "ачияк" ми зробим спершу,
А тоді вже й кави поп"ємо.

День минає, знов заходить Ната,
Стегнами погойдує відтак.
І уважно почина питати:
- Ви уже додому, а чи як?

І щоб все закінчити чудово –
На столі лишаємо печать –
"Ачияк" повторюємо знову,
І спокійно йдем відпочивать.

Я на п"ятий поверх піднімаюсь,
А на третім, спершись на косяк,
Вже стоїть сусідка і питає:
- Ви уже додому, а чи як?

Я чомусь не можу її лаять,
Хоч і не належу до гуляк,
Перса апетитні вона має,
То ж і з нею робим "ачияк".

Вранці теж запитує нерідко,
Вигляда мене й дає вже знак:
- Біжите сьогодні дуже швидко
Ви вже на роботу, а чи як?

І отак – щодня, мій доктор милий,
Скільки, бач, дружині перепон,
Забира цей "ачияк" всі сили,
Став я вже, як вижатий лимон.

…Лікар розуміюче киває,
На столі з"являється коньяк.
- Що ж робить? Їй-Богу, я не знаю,
Будем лікувать Вас, а чи як?!

12. 03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,
Навіюючи радощі земні.

Зірветься раптом вітер крижаний,
І нажене хмарин у далеч сіру…
І світ накриють хмурістю вони,
Немов у них вселивсь коронавірус.

Людських переживань гіркий потік
Сумними пасмами по небу тік.

30 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коронавірус… Маски, рукавички,
Санітарія, антисептик, відстань…
Вакцин немає. Ліки із аптечки
Не допоможуть… Спорожніле місто
Затихає. І до біса звички…

Завмерло все… З уяви виринає
Руда чаклунка в білій сорочині,
Струнка, гнучка, із розписної скрині
Мішечки трав засушених виймає…

В макітру кидає солодки і нагідок,
Ромашку і аїр, кореневища,
Дріб чистотілу, ще ісопу квіток,
І чебрецю, що винесла з горища…

Се томиться з водицею в печі…
Чаклунка ж випікає калачі
І конопляним маслом приправляє…
По склянках із макітри розливає
Відвар духмяний…. Духом присипляє….

….Із кардамоном каву заварю -
Над джезве ароматний серпантин…
Доп’ю і келих свій переверну,
Поворожу на бісів карантин…
В чаклунському видінні залишуся,
В рудої відьми дечому повчуся -
Життю радіти попри сто причин!!!!…..
Нудьгу морити в травах на пару)))…..

© 03.2020

Недобрий погляд із-під брів.
І гордий виклик, і зневага,
Всіх ліній – співи і наснага.
Такою вперше Вас зустрів.
В партері ніч. І духота.
Нагрудник темний близько, близько…
Бліде обличчя… Чорнота
Волосся, що спадає низько…
Уже не вперше дивних стріч
Я відчував німу жахливість!
Та цих нервових рук і пліч
Така бентежлива чутливість…
У гордім русі королев
На прикрощі ознаки схожі…
(Так на людей із огорожі
Похмуро поглядає лев).
А там, під лампою, в цей час
Уже замовкла сегідилья;
І ревнощі, що не до Вас
Йде полум’яний Ескамільйо.
Не Ви потягнете тасьму,
Щоб світло збавити навмисно,
І не сяйне вже ряд перлистий
Зубів – нещасному тому…
О, не дивитися – не хочу,
Сказати треба, та мовчи…
І Ви (зорею серед ночі)
Ковзнули, плавно ідучи,
У русі поступу – знемога,
І пісня Ваших ніжних пліч
Мені до жаху вже знайома,
А серце збереже цю ніч,
Як пам’ять про вітчизну іншу, –
Ваш образ дорогий навік…
А там: життя оце залишим,
Сумне життя разом залишим!
Кричить пропащий чоловік…
А березень наносить сніг.

18.02.2020

Сказала ти, щоб вибрав я, з ким буть:
Чи з дівами гулящими водиться,
Пірнути в зради, у розпусти суть…
Чи вірним стать тобі, о яснолиця!

І я згадав ті дні, і сірість ту,
Коли Мара потьмарила мій розум,
Огидну хіть і серця пустоту,
І опинитися на дні загрозу…

О скільки часу бовтався в багні!
Та вирвався з лабет чумних мамони…
Сказав минулому рішуче: «Ні!»,
Із аморальності утікши зони.

Над нами – щастя небо голубе!
Бо краще смерть, ніж втратити тебе!!!

25 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мені давно не дарували щастя.
Минали дні у тузі повсякчас
і ось нарешті в пелюстках латаття
промінчик сонця блиснув , не погас,
а розгорівся ватрою бажання,
в батистовім алькові дивний сон,
гарячі почуття - сльоза вінчальна
і пристрасті жагучої вогонь.

Мені давно не дарували вірність,
троянди оксамитовий бутон,
у лоні серця ніжності покірній
метелики кружляють Вальс-бостон.
В міцних руках окрилена жар-птиця,
впіймав мене кохання  птахолов,
щоб надихнутися, насолодиться -
з пера натхнення скрапує любов!

Наче музика ллється із раю –
Далі неба ячать голубі.
Обіймаю тебе, пригортаю,
Розчиняюсь, кохана, в тобі.

Обіймаю так солодко, ніжно…
І по шкірі шовковій рука –
Як по струнах смичок – дивовижно
Лебедіє пестливо й шука

Чарівливі долини і гори,
І печери в лісах потайні…
Буйний стогін, як море, говорить
Як нам солодко, наче у сні.

Мов зітхання нічного зефіру,
Теплий подих лоскоче вуста.
Я кохаю тебе понад міру,
Чарівнице моя золота.

Божевільно красиві очиці
Випромінюють щастя нектар.
Ми з тобою – дві пристрасті птиці –
Підіймаємо хвилі до хмар.

Підіймаємо знову і знову,
Фантастично, в усіх кольорах
Водограї танцюють любові
У закоханих наших очах.

Незабутні кохання хвилини
Під широкими щастя крильми…
О життя дивовижні перлини! –
Умліваємо в спогадах ми!

23 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Грішили, вірили в добро і зло,
водили в дитсадок дітей, онуків.
Та скільки б нам з тобою не було
ми не готові серцем до розпуки.

Прийшла біда, не віриться, та все ж,
в Італії - країні-мрії райській,
ховає мертвих траурний кортеж
без шанування у могилі братській.

А ми любили жити на всі сто
і подорожувати по Європі.
У Києві зачинено метро,
мовчить майдан, ніхто не чинить опір.

На карантині села і міста
чекають на біду у кожній хаті.
Благають слізно Господа Христа
смерть зупинити бідні і багаті.

Це там були - холера і чума,
потоп, іспанка і Содом й Гомора.
В епоху  кібернетики нема
дієвих ліків від корона-мора?

А хто ж тоді, скажіть нам на біду,
із пляшки випустив лихого Джина?
Війна на сході сіє лободу,
з останніх сил тримайся, Україно!
22.03.2020р.

Давно – давно. Уже й не знать коли.
Про час відомо точно лиш єдине:
Що не було тоді іще людини
І лиш тварини на землі жили .
Іще був юним степ прадавній цей,
Річки текли з прозорою водою.
Ще мамонти неспішною ходою
Брели, траву скубали похапцем.
А та трава. Хіба така як нині?
В ній легко б мамонт заблукати міг.
І тільки чуть, як біга носоріг,
Чи рохкають сердито дикі свині .
Промчить стрілою боязка сайга
Від хижаків рятуючись, непевно.
Бізонів стадо попростує чемно,
Хоч може й лева зняти на рогах.
У той далекий від сьогодні час
Прабатько – Тур з’явився в нашім краї.
Звідкіль прийшов того ніхто не знає,
То все віки приховують від нас.
Сподобались йому степи широкі,
Пахучі трави і п’янка вода.
І скоро вже безчи́сленні стада
По степу розбрелися в усі боки.
Пройшли віки й за ними вслід пішли
І мамонти, й шерстисті носороги,
Бізонів не спасли великі роги,
Теж зникли, наче й зовсім не були.
І лише турів стада чималі,
Як і раніше, по степах ходили
І не було їм рівного по силі
На цій безмежній степовій землі.
Прабатько-Тур, могутній, гордовитий
На рід великий ревно поглядав.
Здавалось, миті тої він діждав,
Коли спокійно можна відпочити.
Тож і приліг на пагорку в траву,
Підставив сонцю посивілі боки.
Заснув на хвильку – пролетіли роки.
А дні його століттями пливуть.
Поки ж Прабатько –Тур спокійно спав,
В його степах з’явилася людина,
Сказала: «Я господар тут єдиний!
Час мого царювання вже настав!»
Здавалось би: людина проти тура?
Та тур сильніший двох десятків їх,
З конем підніме на рогах своїх
І у траву безпомічних пожбурить.
Та у людини зброя у руках,
Та ще підступність, хитрість за спиною.
Готовий тур до чесного двобою.
А люди б’ють по дітях, по жінках,
Все менше й менше їх лишалось жить.
Лиш де-не-де по одному, по двоє
І тільки рабства гіркою ціною
Життя вдалося декому купить.
Прабатько-Тур прокинувся якраз
І бачить ту нерадісну картину,
Як його рід від рук людини гине
І настає для них останній час.
Як врятувати тих, хто ще лишився?
По всьому світу розселився люд
І скрізь тварин калічать, нищать, б’ють,
Але найбільше – хто не приручився.
І не сховатись від біди ніяк.
Лишалось сподіватись на єдине.
Що з часом подобрішає людина
І зрозуміє, що не можна так.
Сильніші мають бути справедливі,
Розумним слід розумно поступать.
Якщо вже закортіло царювать,
То піддані повинні жить щасливо.
Хто кривдить слабших – не герой зовсім.
Бо справжня сила у хороших вчинках,
Хто ж сіє зло з причини, без причини.
Не має права царювать над всім.
І заревів Тур голосом гучним.
І ратицею землю вгріб щосили.
Перетворились тури на могили,
Що по степу розкидані усім.
Беззахисні перед нещадним злом,
Мовча́зні свідки людського безумства,
Чекають, доки люди схаменуться,
Аби на турів обернутись знов.

В черзі одній: і багатий, і бідний.
Краю й кінця їй наразі не видно.
Втомлені…Тільки час`у є замало.
Старість… А встигнути треба до Раю.

Раю земного: до нього щосили
вкотре наблизитись дуже хотіли.
Бідному ніколи; справи в хатині:
стріху латати, знайти копійчину.

Дітям на поміч: шукати роботу,
щоби в країні зосталися, що там!
Сім’ї змогли об’єднатись в турботі.
Не працювали до «сьомого поту».

Ну, а багатому, звісно, Мальдіви.
Скільки принад, та нема перспективи.
Всюди закриті (бо вірус) кордони.
До відпочинку – міцні перепони.

Бізнесу прикро, втрачаються статки.
Д`ірки… так`ож треба ставити латки.
А головне – для життя є загроза.
Коронавірусу: тьху, на погрози!

Наче з підпілля, розлючений ворог!
Байдуже, нищить, руйнівно, на сполох!
…В черзі одній: і багатий, і бідний.
У лихолітті, здається, мов рідні!

Скільки часу залишилось? Як знати?
Всесвіт мовчить, не бажає казати.
В спільних бажаннях – єдина дорога!
Стати на неї з’явилась нагода.

В прагненнях, діях з’єднатися треба,
щоб зрозуміти вказівки від Неба!


19.03.2020

Не можна, мила, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!
Сказать «люблю» – нічого не сказати,
як заметіль квітнева уві сні…

Сказать «кохаю» – ніби теж буденно,
про зорі, шлях Чумацький, древній Віз…
Про них я говорю, пишу щоденно,
щоночі аж до ранку, аж до сліз…

Як серце візьмеш у свої долоні,
я забуваю люте слово «жах»
і блякнуть зорі на небеснім лоні,
від усмішки твоєї на вустах.

Кохана, берегиня, жінка, мати,
у сіру днину – промінь у вікні.
Не можна, люба, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!

Нарешті наснився нам про кохання сон,
обом одночасно…
Здавалось би – із сну не виходьте,
радійте, живіть (чи спить) щасливо…

Тоді чому нас непокоїть реальність,
чому уповаємо на милість минулого?
Чому благаємо про подальші солодкі сни?
Чому плекаємо химерні надії на
Любов-Привід, на Кохання-Сновиду?
Чому нами керують виключно злі спогади?
Все це – через камлання древньої шаманки
на їм’я – Підступ-Кохання-Зрада-Любов…

Ми сподіваємось створити казкові шати
на примарний бал-маскарад,
пошити їх з веселкового
мерехтіння химерних мрій.

Маримо,
що сни стануть, нарешті,
реальністю…

А якщо Реальність, в свою чергу,
обернеться на Сон,
Кошмарний!?

Горобчиком витьохкує весна,
у сонці помарачевому мліє.
А спогади лоскоче мовчазна,
щемлива березнева ностальгія.

Те зримо пригадалося, а втім,
спотвореннями дзеркала кривого,
як злива супроводжувала  грім,
тулилася у просторі до нього.

Гасила блискавицю повсякчас,
втамовувала гуркіт громовержця.
Й тоді, коли було не все гаразд
сіль прикладала й ладанку до серця.

Хто вирішив у радощі й біді
вогонь і воду разом поєднати?
На пар перетворилися тоді -
не відшукати більш координати.
21.03.2020р

Знов дорога в небо верне,
І весна красою дзенька…
Очищатися від скверни
Починаю помаленьку.

Це - душа твоя і слово
Мою нову долю пишуть.
І зникають поступово
Всі захоплення колишні.

В небі голубому тануть
Хмари темні, почорнілі…
Ренесанс душі, світанок
В серці набирає сили.

І поволеньки, потроху
Вабиш і до себе кличеш…
Ти нову життя епоху
Твориш, наче Беатріче*.

І у слові обережний –
Вибухаю полум`яно!
Я люблю тебе безмежно,
Серденько моє кохане!

Шал обіймів. Серце вирви
У солодкім поцілунку…
Відтягла мене від прірви
Для життя мого рятунку.

Божого не втратить лику,
Вирвати розпусти жало!
О, любов яку – велику! –
Ви, Боги, мені послали!


20-21 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)