Міняю свою трикімнатну труну
У центрі міста –
На три однокімнатні
По спальних районах
З доплатою!

Відтак, у всесвітній потік упірну,
Як Монте-Крісто!
А клопоти всехатні
Зарию в каньйонах
Лопатою!

Вівторок, 15 листопада 2005 р., Київ

Хоч ворог смертоньки бажає
Мені — своєму візаві,
Та я люблю його без краю --
Всі будьмо сильні і живі.

Бо нам разом іще стояти
Супроти інтернетозла,
Що нині розпускає вата --
Раби рашистського козла.

І ти козлом не будь безрогим,
І вузьколобо не трактуй
Святу любов до Перемоги,
Яку здобути маєм тут.

Не радь вживать гидку цикуту -
Згадалась істина стара -
Порада може повернутись
До тебе, наче бумеранг!

25 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Перебирає клавіші липневий дощ,
переливає шейкером* сипучі звуки,
Усотує вологу трав'янистий хвощ,
в розлийводі стрімкій купаються прилуки.

А на плакучих вербах гулко цокотять
паєтки росяні із бісеру, кришталю.
Русява дівчинка, десь років, певно, п'ять —
знайшла у повені бурштинові коралі.

Спіймала у лататті бабку золоту,
захоплено комасі розправляє крильця.
Грибні дощі не буревії у сльоту,
іще фата вінчальна і війна не сниться.

Спіткнулася об гострий камінь — не біда,
загояться пекучі здирки до весілля.
Ще горе здалеку за нею спогляда,
далеко до зими, страждання, божевілля.

Волосся кучеряве тулиться до віт,
рясна спідничка до худих засмаглих литок,
і відбивається в очах цнотливий світ,
ще не столочених юдоллю, маргариток.

Шейкер* — музичний інструмент.

24.05.2022р.

Сон стуляє утомлені очі.
За вікном, — комендантська година,
навіть чутно, як серце стукоче,
кров схолола мордує судини.

Перетягують думи — канати,
опускають повіки пудові,
хочу спати, о як хочу спати,
у блаватній пелюстці шовковій.

Відчиняю кватирку... задуха...
на шибках хрест наклеєний скотчем.
Прислухаюсь... надворі ні звука,
В піднебессі — лячні поторочі.

Тиша містом блукає блаженно,
одягнувши кошулю* із ситцю.
Та завила сирена скажено...
— І коли ж це жахіття скінчиться?!!!

Я від себе давно не тікаю,
в бомбосховищі теж небезпечно.
Дощ накрапує... обрій світає...
тиша крапає краплі сердечні.

Кошуля* — нічна сорочка

22.05.2022р.

Дикі люди на землі,
Хочуть миру — йдуть війною.
Параноїк у Москві
Заливає небо кров'ю.

Нелюди, гвалтівники,
Виродки і байстрючата.
Дідька вірні гайдуки* —
Риють бункер супостату.

Гідні борються за степ,
За свободу і домівку.
Світ влаштовує — вертеп**,
Вічність — крутить кіноплівку.

У дубинки правди дві,
Істина посередині.
Пагони добра живі
Ще не канули донині.

Скинемо важке ярмо,
Хоч загинуло чимало.
Ворогу не віддамо,
Україну на поталу.

Гайдук* — прислужник
Вертеп** — театр.

21.05.2021р.

Ще не минула довга ніч,
Іще світання не настало,
Адже іде жорстока січ
І повне знищення навали.
За горе сивої рідні
Мстимося ворогу завзято, –
Була б смола, то в казані
Зашваркотали б орків п’яти.
Не буде спокою ніде
Орді сьогодні, завтра, прісно, –
Нема терпіння вже в людей
Стрічати нелюдів зловісних.
Зітхне полегшено земля,
І святом заясніє будень,
Коли і сліду москаля
На ній, освяченій, не буде.
22.05.22

«Привіт» любителям кернеса
Ракетами шле вова,
А більшість далі «ні бельмеса»
У солов’їній мові..

Не знаю, чи дійде таким
У чому їх провина;
А над містами - чорний дим
Й ховає мати сина…

Говірку мокшівських боліт
Орда прийшла спасати,
Хоч український родовід –
Чи не у кожній хаті…

Струснути з себе цей наліт,
Цю ницу матерщину -
Очиститься довкола світ…
Все буде Україна!

15. 05. 2022

Я не пророк, не Бог і не месія,
Звичайний український гречкосій.
Та вдерлася у наш Едем Росія
Й Ісус сказав: - Мій хрест тепер неси!

А він важкий. Мурашці непосильний,
Бо я - проста людина, а не Бог.
А небеса аж чорні, а не сині,
А смерть в руці тримає некролог.

Мені заповідала вчора матір:
- Не бійся сину, вмерти у боях.
Неси із честю божеське розп'яття
Аби не стало в світі москаля.

Ще темна ніч, далеко до світанку,
Та буде так, як нині вам кажу:
Ворожі трупи дожують собаки
І переможе правдонька олжу.

20.05.2021р.

Гелікоптер піднявся, наче сокіл,
А поруч і розвідувальний дрон.
Уже наводять он гармати хлопці --
Більш не берем кацапів у полон.

Горить земля в рашистів під ногами,
Морська піхота вирушила в бій.
Співає вітер їм бадьорі гами
І сонце сяє в висі голубій.


ПРИСПІВ:
Засмаглі орли і орлиці,
Шугають, як блискавки, вниз.
Від жаху тремтить блідолиций
Москаль — гвалтівник-горлоріз.


На море глянь, ракетами ціляє
Десантний корабель наш орків знов.
Ворожий флот, його бандитські зграї -
Горять і пачками ідуть на дно.

І прапор наш — на острові Зміїнім,
І Кримський міст розбомблений димить.
Все буде, браття й сестри, Україна --
Херсон, Донбас і Крим одіб’єм ми.


ПРИСПІВ:
А Збройним силам нашим слава,
Хай живе вона у віках.
А Московитська зла держава
Нехай розсиплеться у прах!

20 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Жонглер словами жонглював,
І дав собі по лобі.
Тепер ця хвора голова
Слугує тільки злобі.

Язик отрутою сичить,
Ненависть пре із нього --
І вдень, і вранці, і вночі --
Все лається убого.

Шедеври справжні написать
Не вистачає хисту.
Колегу жалить, як оса,
Готов з кістками з’їсти.

Все ріже, як тупим ножем,
Чуже він слово люто.
І Путі, й Раші мало вже --
Тра конкурента “взути”.

Його поема осяйна
Своїм яріла німбом.
Жонглера вдарила вона,
І скинула з Олімпу.

Він дряпається вгору знов,
І блекотою дише.
Співать не хоче про любов
У недолугім вірші.

Чи ж Перемога буде в нас,
Як будем гризтись, пане?
Коли ж любові прийде час,
І Світлий день настане?!

17 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

В думках незримий час Єрусалима…
Травневим днем не радує блакить
Чомусь у снах цілує Магдалина…
Життя перевертається за мить

І я бреду собі і за собою
Словами заміновую свій шлях
То птахою, то вітром, то рікою
І радо спотикаюся у снах…
17.05.2022.

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

Бездара пише й пише про війну.
Ракету геній випустив одну.
І корабель великий графомана --
Як та "Москва"* - ураз пішов "ко дну"!

15 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ми розминулись, як були зелені
у цій перипетії житія,
а нині не отьмарять теревені
ані твоє, ані моє ім’я.

Обоє обережні та учені,
отак би і жили – і ти, і я
у цій взаємодії потаємній,
де я нічий і ти ще нічия.

Та нинішньому застує минуле,
аби і ти ніколи не забула
і я оті ілюзії досьє...

Усе, що є, не заважає мати
нові надії... хоч і не багато
є того, що заснути не дає.

05/22

Не важливо, коли доля зводить мости,
Хоч на мить блисне промінь багряний.
Я для тебе лілеєю буду цвісти,
У обіймах любові, коханий.

Хай війна не зриває пахучих лілей,
Нищить ніжність в серпанках рожевих!
Захлинається музикою соловей,
У веснянім саду яблуневім.

Не здригається лячно свята висота
В смертоносній, вогненній заграві.
Зійде мирна веселка, зламає хребта
Ворог, що сіє сльози криваві.

Хай засяє Ярилом небесна блакить
І закоханих кропить причастям.
Серенада любові у серці звучить
Благодатною скрипкою щастя.

12.05.2022р

межиріччя мого життя…
небо порване літаками…
вишні з напнутими свитками
плачуть перлами у сміття…
о весна затонулих снів
чорних вод і червоних лілій
ржею креслених рваних ліній
де на сонці пісок лиснів…
межичасся мого чола
запрокинутого у небо
мого міста розверсті ребра –
тут Марія колись жила…
тут намарно я марив сном
море випило сни і сльози…
через край Великого Воза
ду̀ші зорями як зерном…

Виганяти непросто,
Але треба, коли
Незапрошені гості
В дім не з миром ввійшли.
Хоч пручались не згідні
І тікав кудись хтось, –
Поневолити рідних
Вуркаганам вдалось.
Всюди цуплять що-небудь
Ці страшні дикуни, –
Підминають під себе
Все, що можуть вони.
Сподіватися всує
Від орди на святе,
Раз вбиває, катує
І ґвалтує дітей.
Спадкоємців Батия,
Якомога скоріш, –
Треба гнати у шию,
Щоб не бачити більш
На землі українській,
Де закони нові, –
Їхні очі злодійські
Та обличчя криві.
12.05.22

Ми дощу просили денно,
ми молилися завзято,
день у день кружляли хмари,
а його все не було.
Чи не там ми уродились?
Чи місцина ця заклята?
Там і сям лилися зливи,
а до нас не добрело.

Повсихали всі джерельця,
в місті спека і задуха,
і лиш вітер дув пилюжний
і вихрився поміж площ...
Дід старий сидів на лавці,
позирав з-під капелюха.
«Зночі ниють, – каже, – ноги,
то ж напевно буде дощ».

Пообіді вітер стихнув,
розтеклась сльотава гуща:
то імлою вкрився простір,
мов розложистим плащем.
Потьмяніло в мряці сонце,
скресла неба скаралуща,
і воложисті хмарини
розторочились дощем.

Стугоніли краплі гучно,
ручаї текли бульваром
і збігали по узвозу
вниз потічками за гать...
Тож просили недаремно,
тож молилися недаром:
пролилась свята водиця,
як живильна благодать.

Дощ буяв несамовито!
Щось гриміло на заводі,
та ніхто на те гриміння
вже уваги не звертав.
Діти борсались в калюжах,
всі раділи прохолоді,
дід ховався під наметом,
гладив ногу і кректав.

09.05.22

Засинала під снігом суха ковила,
Гріла душу роз'ятреним віршем.
Не збагну, як я досі без тебе жила,
І чому Бог не звів нас раніше?

Пролетіла весна, наче і не було,
Обтрусилися літепла роси.
Знов холодної осені сиве крило
Загубило пір'їни в покосах.

Хмаровиння густого лячні міражі
Пили небо, як воду з криниці.
І стояла збентежена я на межі
З сонцем граючись у баби-киці.*

У безмежжі вервечка розгублених літ —
Ні любові, ні щастя перлини.
І для чого прийшла у жорстокий цей світ,
І навіщо зліпили зі глини?

Поцілунком зажуру з чола ти змахнув,
І промовив слова наймиліші.
Не збагну, як донині без тебе я був,
І чому Бог не звів нас раніше?

Баби-киці — жмурки
10.05.2022р.

Такої я краси земної
Не зустрічав іще ніде.
У тихі миті супокою
Щемлива нота упаде.

І буде тишу убивати,
І запалає у вогні
Охмарена отара вати...
І душу сколихне мені

Ясне чаруюче проміння,
Як полум’яний шал небес,
Що розтікається у сині
Кохання чудом із чудес.

І нас огорне, обігріє
Той почуття високий схов...
Нарешті ти збулася, Мріє,
Прийшла, як сонячна любов!

11 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

За димами сховалась блакить.
Маріуполь розрушено зайдами.
А мені дуже хочеться жить
І служити народові правдою.
Зрозуміє хтось долю мою
І страждатиме піснею чулою,
Якщо нині в жорстокім бою
Розминутись не зможу я з кулею.
Опадає зі стін порохня
Впереміж із кіптявою сажею, –
Кулеметів гучна гавкотня
Бути пильним щомиті наказує.
Арматура оголена вже
Наді мною аж вигнулась куполом, –
По підвалах плазую вужем,
Помираючи під Маріуполем…
09.05.22

Кохаю я тебе, кохаю!
Уявою цілую я!
До раю падаю, до раю,
Радію і кричу: моя!

Оазо люба, золотіє
Поезією яви* шлях!
О мріє, чароока мріє,
Сяйни красою у полях!

О де, о де вона маює?
І миє зливою усе?
І видива недобрі всує
За обрій — осені несе?..

6 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Дивлюся й слухаю новини
Постійно з вірою у те,
Що скоро нечисть з України
Свободи подувом змете.
Терпіння, витримки і віри
Нам не забракне ні на мить, –
Ще будуть тужно вити звірі
І вічно вибачень просить.
Але пробачення за горе
Уже не буде хижакам
Ані у владних коридорах,
Ні в підворіттях, сам на сам.
Поприбираються руїни,
Все відбудується, бігме, –
Дай, Боже, миру Україні,
А щастя з’явиться саме.
06.05.22

Так хочеться туди, де серце тане
У кетягах махрового бузку,
Мого дитинства царина тюльпанна
В долонях пестить мрію боязку.

Де ясеневі весни пелехаті
У перламутровій вуалі хмар,
Криничка яблунева біля хати
П'є із родючої землі нектар.

Церковний благовіст бентежить ранок,
Сріблястим дзвоном будить живопліт,
Плететься плющ смарагдовий на ґанок,
Матуся виглядає край воріт.

Чарує погляд млосна черемшина,
П'янять лаванди сиві пелюстки.
Вернутися б туди, де тихоплинно
Пливли за горизонт мої роки.

З пекельної війни під мирне небо,
Струсивши чорний порох із чобіт,
Туди, де у блакиті сніжний лебідь
Любов'ю огортає дивосвіт!

04.05.2022р.

Щодоби повітряні тривоги,
Кожен день скрізь вибухи і смерть, –
Вже вівтар високий перемоги
Кров’ю переповнений ущерть.
Та війни закінчення не видко,
Лиш скорботи множаться щомить, –
Це у снах минається все швидко
І не сильно бачене болить…
04.05.22

Знов персидський бузок
Ароматом французьким духмянить.
Поміж нас лише крок –
Від усього ми трішечки п’яні…

А сирени виття,
Що голосить, немов оглашенна,
Про вразливість життя
Нам нагадує пильна сирена.

Що усе тільки мить,
Яку треба яскраво прожити.
І у серці бринить
Вірш, неначе сльоза непролита…


30.04.2022

А нам здавалось, любий, що війна
Ще день, чи два і скінчиться назАвжди.
Та налетіла орків сарана,
Споруджують у місті барикади.

На різних берегах з тобою ми,
Старий Дніпро ніяк не перетнути.
Єдиний міст відкритий до семи,
А решта заміновані маршрути.

Немає крил, надійного весла,
На переправі — блок-пости військові.
Тож я на берег річки принесла
Сльозу прощальну сповнену любові.

Нехай душа на вітрі тріпотить,
Не б'ється в кліті у лиху годину.
Жахна війна жорстоко в одну мить
Від серця відірвала половину.

Та вірю, що побачимося знов,
Коли розквітнуть чашечки магнолій.
Дай Господи, щоб ти мене знайшов
Незламною на перехресті долі!

02.05.2022р.

— А ти ж казала, мамо, добре діти,
Що ви не бачили смертей війни.
І як жахливо вмить осиротіти,
Гнилу картоплю їсти й бур'яни.
Що вам не сняться вибухи гарматні,
Повітряні тривоги не кричать,
Що ви заради буханця* не здатні
На серце класти гаспида печать.
Під мирним небом пощастило жити,
І дякувати Богу, все в нас є —
Блакитне море і волошки в житі,
Зозулька щедро літечка кує.
Садочок і альтанка біля хати,
Мобільний інтернет ще зокрема.
— Ой, мамо, мамо, що тобі сказати,
Із потойбіччя бачила сама,
Як я слізьми спиняла кровотечу,
Що заливала кров'ю тротуар.
І як давала пити дітям сечу, —
І душу продавала за сухар.
Як вибиралася, здригаючись від жаху,
Поміж розтяжок вибухових мін,
Шалених виродків, смердоти праху,
Під гради з Маріупольських руїн.

Буханець* — хліб

01.05.2022р.

І
А я б картини малював із тебе --
У сукні голубій, над нею — німб.
Так Сонечко-Дажбог цілує небо,
І український прапор сяє в нім.

На світ увесь — Тібет, Карпати, Анди
Єство твоє ясніє золоте.
Так пестощами променів лаванда
Зворушена, розніжена цвіте.

ПРИСПІВ:
У горах-снах -- із вечора до рання,
І цілий день яріють небеса --
Горить вогонь лавандовий кохання,
І живить наше щастя ця краса.
ІІ
У низині -- війна і люте горе
Скрізь полум’ям пекельним розлилось.
І вийшло з берегів криваве море...
У чорній хустці — сивина волось!

І в розпачі блідім життя німіє,
І біль пече нам душі до основ...
Та з попелу, немов Поета Мрія,
Ізнову воскресає в нас любов.

ПРИСПІВ:
У горах снах -- із вечора до рання,
І цілий день яріють небеса --
Горить вогонь лавандовий кохання,
І живить наше щастя ця краса.

30 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Накритий стіл: Мартіні, шпроти,
І аромат гарячих страв.
Мій зоряний, хмільний навпроти,
Блаженно душу огортав.

Торкався лагідно, звабливо
Долонею гарячих щік.
Обіймів, поцілунків злива,
І трепет росяних повік.

У погляді блакитна ватра —
Неопалима купина,
Не обпікала, тільки завтра
Нас обпече жахна війна.

І розлетяться наші мрії,
Мов полохливі горобці,
Лишивши на небеснім тілі
Від пускових ракет рубці.

Вокзал тривожний, сильний протяг,
І за плечима автомат.
Скрегоче гучномовно потяг,
Ховаю сльози у бушлат.

Від серця відриваю серце.
— Лиш повертайсь! — благаю я.
Їдкий в повітрі запах смерті.
Тікає із-під ніг земля...

Світає... стихнуло навколо...
Фарбує сонце небозвід,
Пливе надії білий голуб
На схід...

28.04.2022р.

Знову віти тремтять на вітрах,
І магнолія ніжна квітує.
В чарівливих духмяних садах
Я тебе цілував, дорогую.

Шлях ішов крізь печалі німі,
І пронизливий холод завії.
Тихий голос шептав: - обійми,
Поцілунком ти смуток розвієш.

Я так спрагло до уст припадав,
І не вірив: здійснилися мрії!
Усміхалась весна молода,
Як увесь трепетав і леліяв.

І від пристрасних дотиків тих
Розкривались уста, як бутони!
Навіть легіт у травах затих --
Ми у шалі солодкому тонем!

Ця велика любов — на межі!
Не уб’ють її війни суворі.
Боже милий, як хочеться жить,
І у щастя купатися морі!!!

28 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2022)

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки ще й досі додаються...
Зірки ті - діти осиротілої Вкраїни,
Розстріляні, голодом замучені
Ненажерливим московським монстром.

Нам нададуть до біса зброї!
І миттю приймуть до ЄС!
Всі ж визнаю́ть, що ми - герої,
й бороним спільний інтерес!

А ця халва стає солодша...
Тоді - іще шматок, мабуть:
пришлють озброєння! Коротше -
гармати, кажуть, нам дадуть!

Щоправда, ще вони відсутні...
Але - подбали вже про нас:
хто зна, як вийде у майбутнім,
й нам тицяють - майбутній час.

Ми ввійдем в світову еліту,
ми будем пити фіньшампань!..
Ми справжні чемпіони світу, -
з отримування обіцянь.

(Квітень 2022)
ееееееееее

Вмруть усі. І той, що крав-брехав,
І святі, і хвойди, й дезертири.
Хто молився Богу, ворогам,
Хто стріляє у людей, як в тирі.

Дзвони б'ють. У пеклі сабантуй.
Псяча кров дорожча за народну...
Голова ж моя гуде від дум,
Що не напишу - лише на шкоду.

Бо щоденно кличу до борні,
Кацапур припрошую вбивати.
В кожнім слові - лють, образа, гнів...
Не митець я - демон біснуватий.

Хочу рвати підлу кацапню
Кліщами, зубами і руками.
Втратив все: гармонію і нюх,
Крила, муз і оберіг від мами.

А чи хочу вмерти? Звісно, ні!
Не перо - пістоль тримають руки.
Знаю, що загину на війні,
Аби жили, діти та онуки.

25.04.2022р.

Весняні дні на Вінниччині рідній,
І прохолодний квітень обвіва.
І хмари збилися у висі нині --
Як вівці ув отару, і слова

Такі скуйовджені на цім папері,
Як вихор, що раз-по-раз наліта.
То — подих Велеса у ноосфері...
І прислухається вже висота!

Звучить його чарівна, світла ліра,
І лиця усміхає мимохіть.
Пробуджує палке бажання миру,
У далеч відсуває гул жахіть.

І вороння, обкаркавшись війною,
Ховає чорні крилища лихі.
Його, як орків, хвиля супокою
Несе за обрій на похмурий схід.

18, 24 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

З того дня відкриті двері…
Пес неначе анархіст…
Крики… стогін… волонтери
За вікном Великий піст…

З того дня короткі ночі…
Довгі дні сльозові дні
Старця божого дівочі…
Різне встрітиш на весні

То коти співають оди…
То цвіте то моросить
То орда свої уроди...
Словом плаче і болить

З того дня вже все інакше
Нам сьогодні не до свят
Тільки щоб не так як завше -
Пятдесят на п’ятдесят…

З того дня ми - одне ціле
Позабуте "біс в ребро"...
Там де чорне буде біле —
І один на всіх Дніпро
З того дня…
22.04.2022.

ІРусофіли мають пам'ятати,
що орда – із роду сарани,
а совок – личина сатани.
Фауна у цім не винувата,
бо найпримітивніші примати
вищі від цієї звірини.

ІІОжили видіння Іоанна,
звірі об'явились у кремлі,
і пішов диявол по землі
по завіту Біблії й Корану...
моляться на ідола погани –
кривославні орки-москалі.

По закону неодарвінізму
на чолі у нібито людей
набухають роги сатанізму...
відповідно – усихає глей...
тільки зомбоящики ідей
не узріли цього атавізму.

Що їм Ієгова чи Аллах?
Є гундяй і бісова шкатулка,
із якої визирає... путька –
сатана, що навіває жах...
..........................................
та його інформаційна булька
лопає у світу на очах.

ІІІНа заваді стала Україна:
світова колиска житія,
героїчна нація моя,
що рятує Землю від руїни
і від розбишаки-солов'я...
та дурному – море по коліна.

Показилися «рятівники»,
забувають урки-яничари,
що вони дияволу – до пари...
як би не таїлись, а таки,
не уникнуть Божої руки
і не омине їх Божа кара.

Не одне об'явлення було,
і на звіра є уже управа –
роги поламаємо лукавим
і зміїне знищимо кубло,
і відоме, і таємне зло,
поки чути, – Україні слава!

04.2022

Не цікався й не сердься
з масюнького серця.
Якщо пташка – лети в далині…
Я відчув тебе так, що питанням озвешся
і без крил увірвешся
в мені…

Ти мій травень безмежний,
моя ностальгія…
Слово чесне – і правді кінець.
Я ж – країна залежна,
я ж утоплена мрія,
як каліка й нетребний правець…

Не соромся собою,
я падаю ниці
в той Тілець….

9 грудня 2009 р., Київ

Тривожні дні в селі і на природі,
Чогось ліси так сторожко шумлять.
Немовби кажучи війні: Вже годі!
Наситилася кров’ю ця земля!

Мене лісник питає документи:
Чи я не сепар, чи не диверсант.
Я розумію ці складні моменти,
Як паспорт, відкриваю свій талант.

Вклоняючися сонячному дневі,
Що сяйво з прохолодою несе.
Життя благословляю у Яневі,
Воно здається мирним геть усе!

Співає птаха в шумовинні вітру,
Південний Буг нуртує, жебонить,
У цій красі — задумливо-нехитрій,
Буття мойого тчеться світла нить.

І у стихії музики простої,
У течії просвітленого дня,
Я чую: Україна рани гоїть,
Чуму війни нелюдську зупиня!




19 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Очам не вірю: Київ у диму,
Спалахують будівлі і дерева…
І грізний гул по місту усьому,
І літака над садом – тінь сталева.

Чи скине бомби у наступну мить?
Апокаліпсису настала ера?
І чуть: асфальт розтерзаний двигтить –
Ідуть колони танків й БТРів*.

Все місто дотліває у вогні,
І лава із вулканового жерла
Ген розтікається удалині,
Вже вулиці десятками пожерла.

Боги, невже живу останній день
Й душа уже готується до висі,
Де звів лице сумне, немолоде
Із відсвітом кривавим древній Місяць.

І я моливсь між колихання віт
В диму пекельнім, думав, що востаннє,
За цей чарівний неповторний світ
І припинить благав це розтерзання.

Немов би Путін щупальця страшні
Сюди просунув і душив помалу…
Та це були лиш видива нічні!!!
За мить усе затихло і розтало!

І знову я моливсь, як уві сні,
У дум своїх тяжких тривожнім граді –
Щоб те, що лиш привиділось мені,
Не сталось у майбутньому насправді!

20.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Цілу ніч, не зімкнувши очей,
я тебе переслухала.
Ти проходив крізь сни,
ніби місяць, оточений хмарами,
ніби ангел, захоплений злими
і добрими духами,
то кричав уві сні,
то здригався в солодкому маренні.
Ти долоні моєї за ніч
ані разу не випустив.
А вона б полетіла у вир за твоїми
проблемами,
подолала б усі коливання,
пустоти і відстані
й повернулась до ранку
з блідими, як сніг,
хризантемами.

Хризантеми.
Хризантеми.
Ми з тобою.
Тільки де́ ми?
Наші дні і ночі чисті й ніжні,
наче хризантеми білосніжні.
Хризантеми.
Хризантеми…

24 липня 2000 р., Богдани́

Не вистачало вільних місць
в апартаментах царських тих,
де був охоч усякий гість
до сну, обіду чи до втіх.

Де нализався спирту цар
і свита з шестисот господ,
там спорожнився кожний бар
і з’ївся кожний бутерброд.

Під дев’яностий свій романс
циганки розвалились сном.
Дворяни грали в преферанс
години зо три під столом.

Блукала привидів сім’я
по замку серед п’яних тіл.
Там жах розгублено стояв,
лякаючись усіх довкіл.

І тільки блазень молодий
тієї ночі не заснув,
зірвавши свій ковпак рудий,
він матюки на себе гнув.

Він грав свою найгіршу роль,
бо правда більш гірка в брехні,
бо жив на світі цар-король,
йому вкорочуючи дні.

Бо смів над ним стояти цар,
дурний, як бла́зневе вбрання,
дурний, як серед дня ліхтар,
і ще дурніший, бо щодня.

Тверезий блазень озвірів,
царівну п’яну зґвалтував,
на трон посів та й так здурів,
що ґав до смерті рахував.

А вранці пробудився цар,
і в свити з шестисот господ
він попросив крізь перегар –
горілки, блазня й бутерброд.

29 серпня 1996 р., Київ

Два дні тому перестало битися серце мого дорогого друга, прекрасної людини і видатного ученого, керівника, господарника, багаторічного директора Національного дендрологічного парку НАН України Івана Семеновича Косенка.
Пам’ятаю першу нашу розмову по телефону. Я відрекомендувався, сказав, що письменник і хочу написати поему-екскурсію про чудову, незрівнянну “Софіївку”. Він запитав коротко:
- Що для цього треба?
Я сказав, що хотів би приїхати в “Софіївку”, пожити кілька днів, ходити екскурсійними маршрутами, надихатися красою дендропарку, спілкуватися з фахівцями, знавцями його історії.
У відповідь почув знову коротке:
- Приїжджайте.
Три чи чотири дні я жив у окремому маленькому номері готелю “Софіївський”, харчувався, спілкувався найбільше з Галиною Нікітюк, заступником директора з екскурсійної роботи, найкращим фахівцем у цій сфері, бродив “Софіївкою” навіть уночі, коли не спалося і шукав натхнення. Мене катали безкоштовно на конях, бусах екскурсійних. Коли написав перші поезії — описав об’єкти — вхідні ворота, альтанку Грибок, Женевське озеро, головну алею, зайшов до Івана Семеновича, прочитав йому.
Можливо, він побачив, що я — не випадкова людина в літературі, бо всі витрати мого перебування в “Софіївці” з його волі дендропарк узяв на себе. Я був цим дуже приємно вражений. Мене підкупав діловий, добрий, якийсь дуже людяний стиль спілкування Івана Семеновича, увага. Ніякої зверхності, пихи, все коротко, по суті, по-діловому, і уважно, доброзичливо. Розмовляв завше спокійно, жартував, розповідав про своє багаторічне знайомство з президентом НАН України Б. Патоном, і скільки він поміг “Софіївці”. Згодом я побачив, яким величезним авторитетом користується директор у колективі, де його слово — закон, і його не просто поважають, а люблять. Якщо не помиляюсь, чи не кожні два роки колектив “Софіївки” обирає собі директора. Іван Семенович пропрацював на цій посаді 42 (!) роки і кожного разу колектив його обирав знову на посаду ледь не одноголосно!
Він очолив дендропарк у 1980 році, коли страшна повінь залила “Софіївку”. Під його керівництвом за кілька місяців усе в основному було відновлено і наведений зразковий порядок. Вся Умань піднялася рятувати улюблений парк і дослухалася до його розумних порад. Парк став процвітаючим, науковим центром. Тут проводилися постійно наради, наукові конференції, фестивалі поезії, на одному з яких мені навіть довелося стати Королем Рими з легкої руки уманської поетеси Софії Кримовської, яку, так сталося, я познайомив з Іваном Семеновичем, хоч вони обоє — уманці, а я киянин. “Софіївка” стала для мене щасливим місцем, приваблювала мене грецьким язичницьким романтизмом, що відповідало моєму віросповіданню українського рідновіра і поетичністю її прекрасних куточків, він ніби весь зітканий з поезії, спасибі графу Потоцькому і прекрасним будівничим парку, серед яких Івану Семеновичу за 225 років існування “Софіївки” належить одне з найпочесніших місць. Член-кореспондент НАН України, заслужений працівник культури, автор десятків книг і брошур, господарник феноменальний. Він із 7 години ранку пішки обходив увесь парк, о 9 приблизно збирав керівників підрозділів парку, садівників, ремонтників, будівельників, екскурсоводів і давав рознарядку на день — що треба зробити. Його не обдуриш — він бачив усе своїма очима. Увечорі ще раз об’їздив парк своїм маленьким директорським електромобілем.
За роки його керівництва, які вже зараз називають “золотою епохою” територія парку розширилась мінімумум на 10, а то й 20 гектарів, збудований другий готель, адміністративне приміщення, господарські будівлі. Все, що надбане попередниками краще, цінне — збережене і примножене. Відновлено грот Аполлона, Звіринець-зоопарк, де ходять прекрасні олені, збудовано нові водоспади, нових кілька парків за сприяння народного депутата Антона Яценка, дві статуї Софії Потоцької і одну графа Потоцького, статую Пегаса — крилатого коня поезії встановлювали в мене на очах... Та хіба все перелічиш. І під керівництвом І.С.Косенка працює і прекрасний добірний колектив, закоханих у “Софіівку” і відданих парку людей.
11 років писалася моя поема і 12 — тривала наша дружба. Я приїздив у різні пори року, різні часи, але незмінно зустрічав теплоту і увагу до найменших деталей з боку директора дендропарку. Він завжди був спокійним, витриманим, виваженим, господарем свого слова, ніколи не підвищував голосу, я ніби жив у Земному раї, господарем якого був ІВАН СЕМЕНОВИЧ КОСЕНКО, золота людина, людина з великої літери в усіх смислах. Свою поему, як і ці спогади, присвячую йому. Вічна пам’ять Вам, дорогий, незабутній мій друже, наводьте порядок тепер у небесному раї так, як Ви порядкували у земному. Спочивайте на Луках Сварожих з миром!

уривок з поеми "Смарагдовий рай"

Пам'яті Івана Семеновича Косенка

Печаль краси колон дорійських,
Застигла велич кам`яна,
Трав розмаїття – ніжне військо,
З одноманітністю війна…

І ці ставів розкішні плеса,
І водоспадів шум хмільний,
І співи духів безтілесних
У підземеллі кам`янім…

І Божі статуї величні,
І таємничий гротів шум,
Весіль усміхнені обличчя –
Лети, уяво, розкошуй!

Заходь в наскельную альтанку,
В долину Кам`янки заглянь,
І про звабливую гречанку
Наслухайся оповідань.

Це – рай земний. Зайди у нього,
Залиш життєву каламуть.
І сам – за пазухою в Бога
Хоча б годиноньку побудь.

О дваднадцятій сорок сім
Знову чути ракетний обстріл
Я вже вкотре не сплю, не їм
Від плеча не відводжу постіл…

Ой лелечий у небі крик…
Розважаються прийшлі орки
Я ж до цього в житті не звик
Ось такі у нас тут вівторки…

Небо… небо одне для всіх
Навіть сонце не сміє… знаю
Не кажіть мені: вбивство - гріх
З неба морок не осідає…
11.04.2022.

То не грім в небесах --
Гул війни сіє жах,
Посивіли над Києвом хмари.
В почорнілих снігах
Тишу ранку в полях
Розірвали ракетні удари.

Ні, то не зорепад --
За снарядом снаряд
Випускають трикляті рашисти.
Вже будинки горять,
І кривава зоря
Зайнялась на околицях міста.

Але що це? Ого!
Йде назустріч вогонь,
Полетіли палаючі стріли --
То війська ППО
Не упустять свого --
На підлеті ракети зустріли.

А над ними — літак,
Наче блискавка та --
Сотворив москалям бурю мстиву --
Двадцять з лишком горять
Літаки в болотах --
Так воює над Києвом Привид.

Хоч збивали в лісах,
Але вижив цей птах,
Бо звитяги у нього є крила.
Наче куполу дах,
Видно дужий розмах* -
Над столицею небо закрили!

Воїв сила й могуть --
В чистій висі цвітуть
Веселковою ніжною грою.
Наче іскор салют
Вибуха там і тут --
Слава, слава навіки Герою!


7 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Москалики-зубоскалики, там, у вашій бучі,
бойовій, кипучій, далеко не"лучше",
бо ж за цукор і за хліб навкулачки б'ються.
Ви ж, мов ті вовки, навесні не ситі,
приперлися на Вкраїну голод свій втолити.
Уже Київ маячів золотом Софії,
та не дали наші вояки ним заволодіти.
Тож і вирішили ви у злості ядучій
помститися, як належить, хоч на тихій Бучі:
поздирали із домівок все, що здерти змога,
на коліна поставили старого й малого,
в потилицю посилали кулі осорогі,
дівчаточок-голубочок всіх погвалтували,
в неціловані ще груди зі сміхом стріляли.
Смійтесь, смійтесь, недолюдки, смійтеся на кутні,
смійтесь разом зі своїм путіним безпутним...
...Не сльозами, а помстою в ці дні незабутні
Україна переможе всіх московських трутнів.

У тебе очі є? Дивись, дивись на фото!
Вдивляйся. І вмовляй себе, що то є фейк.
Вмовляй, що звитяжна російська мерзота
вбивати не могла тварин, жінок, дітей.

Вдивляйся у піску нариті наспіх ями,
з яких чомусь тіла змордовані стирчать.
На тих тілах ряснять засохлі чорні плями.
Ти чуєш як вони, конаючи, кричать?

В потилицях дірки, за спини скуті руки.
Зґвалтованих жінок замучені тіла.
Чи відчуваєш ти їх передсмертні муки?
Це ти їх, саме ти, на муки прирекла!

Милуйся! І радій, на цю ж геройську справу
ти закликала слать своїй землі синів.
І ти була права, їх відшукала слава –
недолюдків тавро, убивець і катів.

Вдивляйся, це твоє омріяне величчя –
славетні, визначні, шановані діла.
Що ж відвертаєш вбік враз зблідле ти обличчя?
Дивись! Дивись, кажу, до чого ти дійшла.

03.04.22

Всі,хто у 80-х роках навчався в школі, в першому класі вчили віршик "Ходить хлопчик Помагай".Наші внуки будуть вчити інші вірші...Про війну в Україні...Про героїв,про мирне небо і благословенну Богом землю.

Через місто,вище хмар
Пролітає Байрактар.

Допоміг теробороні-
Зупинилася колона.

Допоміг ще і військовим-
Танки всі горять у полі.

Вже не будуть більш стріляти,
Українців убивати.

Захищає землю нашу,
Вороги тікають в рашу.

Хто не знає Байрактара?
Він усім допомагає!
03.04.2022

ІНе вимагає Божий заповіт
у чорний день та у лиху годину
молитися Марії й Богу-Сину,
аби закрили омофором світ.

Молитись і поклони бити – мало.
Одна турбота не рятує нас.
Не раз уже в історії бувало
і декому ікається не раз –
якщо Феміда їхня довго спала,
не омине і їх суворий час.

ІІІ поки ми очікуємо кари
за ветхий щит і ненадійний тил,
не меншає, а більшає могил...

не хоче небо ядерної хмари,
але готують пекло яничари,
а Божий Дух не має зайвих сил.

ІІІЗатишшя перед бурею минає.
Закрийте небо! Не дрімає кат!
Подайте те, що на учора треба,
і вам тоді окупиться стократ...
...............................
Європа уповає на Ереба –
хитрує інерційний бюрократ.

04.2022

Зелений килим животворний…
На ньому жовті квіточки.
Блакить Небесна неповторна
З’єднала наміри людські.

Щоб жити в мирі, що є краще?
Чим переповнені серця?
Лиш без війни – жадане щастя!
Нехай загине пошесть ця!

Весна… Птахів кружляють зграї,
Чекаючи своїх братів,
Які додому поспішають
З країв далеких – тут їх дім.

Зелений животворний килим
Збирає кращі кольори.
Об’єднана могутня сила
Припинить постріли згори.
***
…Відчутний керуючий подих весни.
Всесвітній протест, щоб позбутись війни.

29.03.2022