А скільки їх, а скільки їх
У цілуванні призабуті?
Одні лишалися для втіх
А інші й досі ще припнуті…

А ти, а він… ви хто такі,
Щоб над природою всміхатись?
Бо де приміщення складскі —
Не забудовуються хати

Лебідка в небі, а гніздо
Чи на стовпі, чи в сухостої…
А ноти всі з іймення "До" —
Ріка одна Ріки одної…

І доля долі не юрба…
Усі ці теми надважливі.
За кожним усміхом журба,
Коли з’явяються журливі…
1.08.2024.

Вітер завжди помітний у кронах дерев,
У поривах білизни, що сохне навпроти вікон,
За потоками хмар, або в хвилюванні озер,
За всім, що йому піддається: травою, квітами.

За миттєво вивернутими парасольками людей,
До прикладу. Птахами, прапором чи водограєм,
Паперовим сміттям, повітряним змієм, піском,
За дверима будинку в котрому нікого немає.

За платтям твоїм, за ходою й косим дощем.
І сонце вгорі піддається коли поглянеш —
На небі, розмите, закрите, розтяте, а щем
У серці своїм пізнаєш за її словами.

11.03.2024

 
се честолюбство чи не марнославство
для поціновувачів ще словес
не будем про сумне
— шановне паньство
хтось вірив жеж у щось принаймні десь
 
заводить глядача у паб ірландський
у нетрях ледь існуючих трущоб
ось автор
доримує звичні шанці
тонкий поет колись натхненний чорт
 
налигач інструмент операційний
у гаманці карбованці невдач
фон гінденбург
на фоні цеппеліна
в зубній коронці радіоприймач
 
облишивши капарну толерантність
феліція в підсобці гострить ніж
тому що все це аж ніяк не рантка
не той париж
котрий ноблес обліж
 
вона блонд~бестія на олівцю гестапо
у пост~модéрнові примарний слід
німе кіно що
згадується раптом
хоча йому приблизно сотня літ
 
проз епізод що вилучив продюсер
мелодію урвавши це концепт
пробіл ментальний з
церебральним струсом
плин камери крізь опустілий центр
 
як-от сценарій робить крен крутіший
немов целян в котрого не збагнеш
у сховищі
розносять мирну їжу
чи хтось розводиться про марракеш
 
про сонце & невимушену радість
чуттєвий незамулений формат
про танці
на облупленій терасі
про фініковий ром & оранжад
 
 
 
 
 
 
 
 

Тобі сьогодні канонади - джазом!
Тобі сьогодні - зАспівом сирени!
Та я не впав, не втік - з тобою разом
Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!

Тобі сьогодні зАспівом сирени
Над містом, де дитя моє заснуло,
Дружина жде, і звІдкіль мати кревно
Молитвами летить над бою гулом.

Та я не впав, не втік - з тобою разом
Засліном стати хочу всьому світу,
Майбутнє зберігаючи від сказу,
Тарасовим натхненний Заповітом!

Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!
Піднімемо до бою світ наївний!
Нам Бог послав прожити час буремний
З тобою, Незалежна Україно!

Розлука тінню серце огорнула,
Як холод лісу, вийшовши із мли,
Без звуку й слів у душу увірвалась,
Залишивши лише пусті сліди.

Болюча в серці пам'ять залишилась,
І тягне за собою тінь ночей,
Як незворотній, невмолимий час,
Що лине тихо в тиші без надій.

Нехай минуле в серці відпочине,
Як річка, що в морях своїх зника
Та в серці ще живе палке бажання,
Що тихо у коханні знов зроста

І навіть коли біль цей час змете,
В душі залишиться тепло прощання,
Де світло ніжне, мов весняний день,
Любов знайде і принесе натхнення.


2024

Хоча ні миті супокою –
Нема отруйного ниття, –
Готові стати всі до бою
Завжди зі смертю за життя.
Війною збіднена палітра
Сумних відтінків фронтових, –
Вогнем обпечене повітря
Щодня в завісах димових.
Пропахле кров’ю і металом
Велике згарище війни, –
Уламки стін свідоцтвом стали
Життя суворого ціни.
Вінками вкутані могили,
Неначе мовчки кажуть нам,
Щоб не боялися і мстили
За біль і горе ворогам…
28.08.24

Зодяг княжну свою святково
У ранній тиші переваг
І відступив… не принципово
Все рівно сон не зберегла…
А як же почесті фамільні?..
Приліг чи ні… зацілував
Всі ті орнаменти біблійні,
Що так уявно фіксував…
Та розпогодилось невчасно
Вже й не згадати весь сюжет
Але цікаво… окрім "вдячна" —
З якої гавані корвет?..
1.08.2024.

Спливає літо, як життя моє.
Лише дощі чекають на порозі.
На скрипці серпень тихо награє
Напів прозорі натяки на осінь.

Я знову до світанку не засну,
До краплі розчинюсь у монолозі.
На фоні мрій про радісну весну -
Лише суцільні натяки на осінь.

Холодний промінь сонця - не мені...
Завершують свій бал смугасті оси.
У душу стукають такі сумні,
Але красиві натяки на осінь.

Обравши не дорогу, а стерню,
Дивлюсь на пасма сивого волосся.
Цей білий колір я вже не зміню,
Бо розумію натяки на осінь.

Стукає з темряви гілка несміло у шибу,
лампа украла у ночі шматину стіни.
Знову і знову будую із сумнівів дибу,
спокій злизали осінніх думок полини…

Спомини всяк переповнюють мозок і… душу,
серце тривожать десятки ідей і реприз.
Вилізу лише із моря опіній на сушу –
каменем падаю миттю у яві униз!.

Солод років наливається в досвіду грона,
венами грає, немовби вино молоде.
Але, коли перебродять останні гормони –
серце дозріє і птахом уверх… упаде.

Так, тільки так, і нічого другого не треба,
серцю крилатому це зазвичай до снаги!
Прийде пора – і полине сердешне до неба,
падають вгору, на щастя, не лише птахи!.

У житті та на сцені сценарій — один.
Режисери, щоправда, різні.
Амнезія в анамнезі рве водогін
І доводить до аневризми.

Дефіцити невпинно малює рука
Інквізитора з Держлохпостачу.
От і літеру Т додали до ЦК:
«Тож тепер не совок ми, юначе!»

Индиків-інді-кідів зібрався кагал,
Зеленіючи від бундючи́ни:
«Ми на напрямок... Звісно, на-курський, ага!
У нас теж є свої джа-веліни...»

...Незалежним непросто нести свій тягар
І чекати на справжні новини.

//20.08.2024

Годі вести марні балачки,
Бо гриби ще виростуть у хаті.
Мудрі вірші пишуть жіночки,
А гарячі - дяді бородаті.

Ось тому читаю лиш жінок,
А мужів обходжу стороною.
Від писні дідів у мене шок!
Голова, неначе з перепою.

В молодиць всі твори - дар небес
Чи ковток джерельної водиці!
Бо до них у мене інтерес
Змалку, ще коли смоктав я цицю.

Вечір. Сонце падає у ніч,
Котик ліг на білосніжну постіль...
Пані! З мене каша й могорич!
Почитайте вірші! Жду у гості!

27.08.2024р.

Це правда, що змінився і змалів,
Цей світ в тобі, запікся кров’ю в слові,
Ти кажеш правду — він давно згорів,
Що в ньому мало витоків любові.
Базиліка покошена й крихка,
Безлика і голосить пустотою.
І на фасаді діва кам’яна
Стоїть із перебитою рукою.

03.03.2024

Він в шпиталі я в шпиталі…
Пів країни пів… біда
Боже, йой… кажись чимдалі
Світ позбудиться гнізда…
Ні, кажись давно позбувся
Війни війни всюду вій…
Запитайте он у буслів
Пізно пізно — бомб вже рій
Перекреслять наробітки
Смертю школи наповня
Крики боженько сусідки
Не кляніть, спішить русня…
30.07.2024.

Коли прощалися з геніальним актором біля його рідного
театру, стояла приголомшуюча тиша. Але раптом її порушили
аплодисменти - спочатку поодинокі, тремтливі, а потім пристрасні,
бурхливі, немовби водоспад…


Целофан шкребе, ніби миша…
Маестро завершив гру.
Ось оплески ріжуть тишу -
так проліски пробивають грунт.

2024 рік

По берегу гуляли дві душі. Одна дивилася собі під ноги,
туди, де не лишалися сліди, лишити їх вона уже не мала змоги.
Але дивилася уперто вниз, не відривала погляд, не здіймала.
Був ясний день, приємно віяв бриз, вона ж, здавалося, його не помічала.
Йшла поруч друга, ніби і не йшла, дивилась ненав’язливо на першу.
Лише для цього тут вона й була. Мільярд разів і кожен з них, як вперше.
Мільярд разів той самий краєвид – порожній берег, жодного відбитку.
Змітав борвій піщинки із чола, уносив у наступну оповідку.
Мовчали душі, лоскіт голосів не хвилював гладку поверхню тиші.
В множинності завершених світів найпершими псуються найгучніші.
Цей берег їм обом був дорогий. По-різному, як завжди і буває.
У безлічі розрізнених надій одної спільної на близькість вистачає.
Одна душа хотіла залишити слід, а інша порадіти, що вдалося.
Один на двох піщано-чистий світ у спільному мовчанні двоголосся.
По берегу гуляли дві душі. А здалеку скидались на єдину.
Йшли мовчки, удавали, що чужі. А бриз приємно дув у їхню спину.

22.08.24

То миттєвий свист ракети,
То "шахедів" довгий рев, –
Смерть у смерті естафету
З рук скривавлених бере.
Та під хвилями ударів
Звикли жити ми уже, –
За страждання наші кара
Ворогів підстереже…
27.08.24

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів чистою достоту,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої .
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

Розморозьте мене, зубожіння
У розквітлих весняних квітках,
Щоб проснутися в сонці осіннім
Серед лісу, але при свічах…
Віднайде хто в майбутнім столітті —
На фаґоті зіграє сонет.
А ще краще, якщо на трембіті.
Неважливо який я поет…
30.07.2024.

Він каже — ти стоїш у центрі стоокого міста
Прикриваючись смартфоном, як колись листям смоковниці,
Твої ламані речення в записнику нічого не значать,
І все, що ти можеш — це стояти отак для перфомансу.
Ти все, ще живеш у печерах — тому й не дивно,
Що плечі твої обтяжені розчаруваннями,
Ти ніколи не був безневинним з усіма відпотопними війнами,
То ж яке одкровення у віршах твоїх про кохання?
Яке одкровення?! Не знаю. Ніякого, ніякого.
Ти говориш про те, що я варвар, — і з цим погоджуюсь,
Та тільки жорстокість у суті своїй однакова,
Як і культура яку повсякденно відтворюють.
Можливо, ми втратили віру і звикли до вулиці,
Тасувати колоду з потертими часом картами,
І запитуємо у підсудного: чому ж ви спалили бібліотеку?
А він, як і раніше відказує: я не вмію читати.

26.02.2024

Ця тиша тривала породжує страх,
Напружує слух і благає уваги
До звісток про пуски ракет, їхній шлях
Прямий, чи багатий на різні зигзаги.
Тривожно мені під прицілом ракет
Збиратися нині стає на роботу, –
Смертей носії пориваються в лет,
Щоб тишу збороти й додати скорботи…
26.08.24

 
звичайний пляж не більше милі
пробачте звісно те & се
не щоб когось там задурили
щоби пропав з прицілу серць
 
поки нудьга само собою
депресія глобальна шож
хто знає може то й андроїд
не знати ліпш абож атож
 
мисль непрактична але хай би
оце б узяв давніш поет
& настрочив би про гаваї
з гаїті інший менует
 
яка вам критика навіщо
настійок глоду чи шкода
яких ночей одна чи тищі
у собі ще убить жлоба
 
які там натяки маестро
цілком прозорий мануал
подайте трохи льоду сестро
& вам здригнеться та й рука
 
& видавець макулатури
не полінується о так
оскільки скинуто котурни
‒трам-пам‒
антракт наступний акт
 
 
 
 
 
 
 
 

Україно моя, хоч страждала від болю,
Не збороти нікому твій вільності дух,
Не вчепити гнітюче ярмо твоїй долі,
Не здолати вкраїнської нації рух.

Бо народ твій одвічний сіяч(хоч стражденний)
Веселкової мови, любові, добра.
Бо народ з пелюшок вже крилатий у генах,
Джерелом його духу є води Дніпра.

Зазіхнула потвора на землю родючу,
На державу, на сина, на матір і рід.
І чекає розплата її неминуча.
Будуть жити - Вкраїна і гідний нарід.

Місяцем долоньки -
Пригорщі для світла.
Ним лице умию,
Щоб душа заквітла.

Краплі позолоти
Джерельцем стікають,
І рожеві барви
У струмочках грають.

Так плюскоче сяйво...
Блискіт водограю...
У багрянці ранку
Небо обіймаю.

Було то, кажуть, ще у ті часи,
Коли Господь прогнав Адама з раю.
Нехай у поті хліб свій заробляє,
Бо ж яблука добра і зла вкусив
І став багато надто розуміть.
А, раз розумний – сам подбай про себе.
Господь же лиш спостерігав із неба,
Що будуть люди на землі робить.
«Халяву», врешті втративши, Адам
І Єва якось мусили прожити.
Щось їсти, хоч було що вдосталь пити.
Десь жити. До печери вліз, а там
Ведмеді, леви, темрява густа.
Та ще й не звикли на камінні спати,
Взялись курінь у лісі майструвати.
Із горем навпіл три жердини склав
Та листям вкрив. Хоч прихисток який.
Взялися разом їжу здобувати,
Якісь коріння, ягоди збирати.
Отож, Адам ходив страшенно злий
На Бога ( бо ж добро і зло пізнав)
Весь час уголос лаявся до неба,
Кричав на Єву: «Все то через тебе!»
В душі себе наївного картав.
Почув те чорт і скочив перед ним:
- Як хочеш, я збудую тобі хату?
У ній спокійно будеш поживати,
Бо ж не курінь то буде– справжній дім.
- А що за те? – Адам його пита.
- Та мені душу віддаси й по всьому.
Адам, звичайно і не радий тому
Та торгуватись із чортом не став,
Бо ж просто неба жити він не звик.
Весь час на усі боки озиратись.
Хотілося спокійно відіспатись.
Та й жінка не картатиме повік,
Що ледар і ростуть не звідти руки.
Дав свою згоду. Чорт і заходивсь.
Навколо нього хутко ліс валивсь,
Складалися у стіни важкі дрюки.
З’֦явився вкритий очеретом дах.
Відкрив чорт двері: - Ну ж бо, заселяйся,
Але з душею потім попрощайся.
Хоча і на душі в Адама страх,
Але зайшов. Лиш двері причинив,
Кричить: - Та тут же темно, як в печері!
Сніданку не побачу, ні вечері!
Нащо мені чотири ці стіни?!
Зроби мерщій, щоб світло тут було.
Інакше сили договір не має!
Чорт ратиці вже радо потирає,
А тут такий облом, ну, як на зло.
- Чекай! Чекай! Я зараз все зроблю.
А що робити – того й сам не знає.
Тож бігом лантух в ратиці хапає:
- Я зараз світла сонця наловлю
І його в хаті все повипускаю!
І, справді, взявся світло набирать.
Що принесе та випустить у хаті –
Немає світла. Встиг уже й пристати.
Вже йому важко й лантух той тягать.
Аж бачить, Бог стоїть та погляда.
Спустився з неба якось непомітно:
- Що, чорте, ти збираєшся робити?
- Он, хату збудував та от біда –
У ній же темно, наче уночі.
А я вже світло утомивсь носити.
- Так подаруй мені, я зроблю світло.
На те чорт і погодився хутчій.
- Бери, - говорить та і зник умить.
А Бог зробив у тій хатині вікна
І стала хата тої ж миті світла…
Навчились люди, як хати робить.

Найдорожча складова
Життя мого пані
Цінна, рідкісна сова
Коли поруч в ванні…
Найдорожча, най… пророк
І пророчий важіль
Рим віршованих хард-рок
Із породи княжій…
Вибач, панночка княжна,
За мою незручність
Скинусь з ролі кажана --
Зацілуй за мужність…
30.07.2024.

Я забуду про час, але він позирає на мене,
удогінці жене неупинно удень і вночі…
Сіє вовну років, ніби шати з осіннього клена,
а до юності десь на шляху загубились ключі…

Позабуду про сніг, що поволі спадає на скроні,
за холодні уже листопада журні вечори,
пересохлі плоди у оголеній осінню кроні…
Я забуду усе, але те – то лише до пори.

Не забути про час, бо і він пам’ятає про мене.
Ми тепер – вороги, нерозлучні уже, що брати.
Він усюди, як тінь, ніби осені листя черлене,
і реальність одна…
Ну, а решта?
То лише понти!

Про що я маю говорити
З тобою, серця таїна, –
Коли ти вже коханням сита
І ним вдоволена сповна.
Немає більше що казати
Про каяття чи вороття, –
Хто з нас правий, хто винуватий –
Не розумію досі я.
Тож не чекай ніяких звісток,
А лиш зітхни мені услід, –
Хоча тебе п’янить любисток –
Мене не манить рути цвіт.
25.08.24

Трава повільно поглинає
відбитки стоптаних чобіт
і стежку, що веде до раю,
який сховав упалий пліт…
Укрилось дворище осотом,
едем поволі захирі́в,
висять старі бджолині соти
над входом у зотлілий хлів…

Село невпинно вимирає,
тяжіє хата до землі
і та картина серце крає –
були ми тут колись малі…
А піч облуплена в зажурі
хова у присмерку черінь.
Її димар уже не курить
козацьку люльку поколінь…

В сажі́ не галасують свині,
не лізуть кури у город,
лиш у кутку темніє скриня –
старий бабусин гардероб.
За штору материнська хустка
і вікна-очі з-під повік.
Едем дитинства – нині пустка,
у розпалі безумства вік…

З-орі серпневі дають тобі світло,

Д-ні урожайні збирає земля.

Н-і! Не захопить ворожа імла -

Е-ра нова - військо мужнє, елітне.



М-онстри російські зазнають поразку.

Н-а́ворот швидко - кривава ганьба.

Е́-йдос підкаже - відійде журба,

З-лагода, людськість - до миру зав'язка.



А́-брис подій відслідковуєм знову,

Л-инуть загиблі, мов янголи в рай.

Е́-хо приносить співзвуччя у край.

Ж-ити б Героям, плекати б їм мову.



Н-ебу безхмарному людям радіти ,

О-ду співати лише без тривог.

С-онце зійде́ - переможе сам Бог.

Т-иша потрібна, упевненість дітям.



І́-ній трагедій у душах розтане,

У́-смішка блиском - на лицях людей.

К-рила ростимуть для мудрих ідей.

Р-анок барвистий покличе у та́нець,



А ворогів заметуть, як непо́тріб,

Ї-хню запеклість, нена́висть і слід.

Н-ині, Вкраїно, плекай родовід.

О-брій манли́вий, а щастя вже поруч.

Голуб умостивсь на підвіконні
І вуркоче щасно в унісон
Щебетанню щиглів невгамовних,
За ледь-ледь прочиненим вікном.
Наче твір музичний пишуть птахи,
Попри все у будь-які часи, –
Щодоби злітають вище даху
Їхні різнотонні голоси…
24.08.24

Приклепи мої надто надважкі
Чужими у дитинстві я наситивсь
Для старту не важливо чи складські,
Чи ваші, ті, набридлі, щоб носити…

Важливі співвідносини носінь…
Куди і де, у часі і в безчасі
Чи в проміннях ранкових по росі
Чи може з незнайомкою у вальсі…

На те й вони приклепи у житті
На те й воно… щоб тільки не набридло
Тоді перепочиньте в укритті
Допоки насміхатиметься бидло…
30.07.2024.

Засяє сонце Перемоги
Крізь тлю війни на полі бою,
Крізь згарища й важкі дороги,
Хоч є потоки втрат і болю.

Хоча ятрять глибокі рани.
Засяє сонце Перемоги.
Впадуть кремлівськії тирани,
Затихнуть прислані тривоги.

Бійці повернуться додому,
І шануватимем героїв.
Засяє сонце Перемоги
Для українського народу.

І запанує мир і тиша.
Вкраїнці славитимуть Бога.
Країна розцвіте сильніше,
Засяє сонце Перемоги.

Ніщо не в змозі тебе здолати,
ніколи не станеш ти на коліна,
ніхто не кине тебе за грати…
З тобою - Тарас,
з тобою - Ліна.

Небесна сотня - завжди з тобою,
з тобою - воїн світла Да Вінчі,
ті, хто не повернувся з бою, -
навічно двадцятирічні…

Моя Україно, я тебе не віддам -
чи можна матір відірвати від сина?
Довічне пекло - кривавим катам…
Ти вистоїш, адже є сильна!

Гудуть сирени, працюють хаймерси,
хтось скиглить, що немає шансів…
Чи бачиш: тобі посміхається
дівчинка у вишиванці?

Ніщо не в змозі тебе здолати,
ніколи не станеш ти на коліна,
ніхто не кине тебе за грати…
З тобою - я, моя Україно!

2024 рік

Озираючись навколо,
Зупиняюся на мить, –
Ударяє грім на сполох
І помалу вже дощить.
Ще й такий здійнявся вітер,
Що гойдаються кущі,
А густа пилюга мітить
В очі втрапити мерщій.
Повертатися додому,
Чи продовжувати шлях
Під гучні розкати грому
Аж до мороку в очах?
Не люблю ризикувати
Й наражатись на біду, –
Обертаюся в бік хати
І прискорюю ходу.
23.08.24

Одна медаль… всього одна… одна
У складний час для свого чоловіка..
Розгойдує уявлення човна
І глохне розвантажена автівка…

Одна медаль не спрощених зусиль…
Одна одна, а радощі безмежні
Коли туман буває надгустим
І ми такі в собі необережні…

Відновлення проторених манюнь…
Потрібні загубились живі кошти.
У битві за мету не до красунь
І їх не замовляють через пошту…

Медаль медаль, а істина одна
У безлічі розбещених субстанцій…
Як хороше, що маєш ти човна
І назви невідомих кількох станцій…

Не оплески приносить нам медаль,
Не зізнання причетність до регалій,
А радісну у підсумку печаль,
Ще є таки не спіймані медалі…
30.07.2024.

Схильність твоя слухати, як дощ шумить,
спроби пристрасні творити з тиші джаз –
перетин меж. Тоненька павутини нить
сплітає мимоволі срібну сіть образ.

Спокушає вилиць твоїх палке здригання,
покірно простір замовкає вдвох зі мною,
схрестивши вії. Сенс, причини існування,
природа почуттів – в пожовклому сувої.

Присутність твоя – психоделічний нейрон,
молекула, з якої виникають взаємини:
наставника скромних безіменних ворон
і едельвейсу, що бояться його демони.

16.06.2024

Мене обман в людському серці ранить.
Як сніг холодний, падає в долоні,
То гострий, ніби ніж, то тихий, сонний,
І в серці шрам від неї не зникає.

Мене обман в людському серці ранить.
Той, що здається зовсім невеликим,
Той, що вважають добрим, але диким,
І жодним словом я не заперечу

Мене обман в людському серці ранить.
Болить душа, і сміх вже не втішає.
І біль у серці, душу розриває.
Як темрява, що світло поглинає.

Мене обман в людському серці ранить.
Брехня залишає глибокі шрами.
Колись би меч поставив межу в слові,
Але сьогодні вже не допоможе.

Мене обман в людському серці ранить.
Залишені сліди час не зітре.
Пошуки правди туманні й марні.
І буря в серці ніяк не вщухне

2024

До одного селянина унадивсь вовчисько.
Усіх овець у кошарі подавив геть чисто.
Той потилицю почухав, купив вівці нові,
Збудував для них кошару міцну та здорову,
Щоби вовк не зміг улізти. Прийшов вовк до неї,
Обійшов навкруг кошари нової тієї,
Все обнюхав. Не зайде. На покрівлю лізе.
Кулики продер, крізь дірку і скочив донизу.
А собаки, як почули вовка, як зачали
Гавкотню, що у всіх хатах люди повставали.
Вийшов чоловік із хати, до кошари глянув:
Тупотять овечки, хвіртка закрита старанно.
Зазирнув крізь хвіртку, бачить – аж там сіроманець
Сидить між овець і світить очима, поганець.
Став тоді той чоловічок сусідів скликати:
- Йдіть скоріше, вовка треба в кошарі спіймати!
Позбігалися сусіди полювати звіра.
- Ти, Василю, бери довбню. Ти, Карпе, сокиру.-
Порядкує чоловік той, - Ви дрючки хапайте
Та навкруг тії кошари з дрючками ставайте.
Я оце відчиню хвіртку та стану у неї.
А ти, Петре, на покрівлю до дірки тієї.
Що вовчисько в неї вскочив. Бери собі в руки
Та лякай через ту дірку сіроманця дрюком.
Як злякається вовчисько та у хвіртку скочить,
То я його макогоном лусну межи очі.
Так, що, хлопці, не зівайте! Починаймо спільно!
Налякав Петро зі стріхи вовка того сильно.
Як рвоне той з переляку, вилупивши очі,
Чоловікові між ноги проскочити хоче.
А у того ж шаровари козацькі з матнею.
Вовк заплутавсь головою з розгону у неї.
Чоловік не втримавсь, гепнув вовкові на спину.
І той метнувсь городами – вершника не скинув.
Летить вовк городиною, нічого не бачить,
А чоловік переляканий, немов конем скаче.
Не далеко вовк і скочив. Чи то з переляку,
Чи від того, що заплутав у матні мордяку,
Упав раптом та й здох клятий. Чоловіка ж того
Аж на ранок відшукали в полі ледь живого.
Посивів до ранку бідний. Скільки буде жити,
Буде знати, як не треба тих вовків ловити.

Мій воїн гряде по подвиг пісками, неначе прахом.
Осколками ломлять птаху маршрут на прямий політ.
Простуй, мій відважний воє! Відвага – потужна зброя.
Що тужна самітність шляху – те многість прийдешніх літ.

Хай лижуть солоний погляд правічні правдиві хвилі!
Хай стрічні вітри корчують коріння твоїм врагам!
Спочинеш опісля, брате! Хто подвиг зумів підняти,
той мусить його безслідно розвіяти, наче прах.

22.08.2024

Що сталось з тобою, чом губи холодні,
а очі сталеві всуціль — каламуть?
Уникнути легше кичери підводні,
ніж долі колючу стерню оминуть.

Боїшся поранити душу зізнанням
і тягнеш, як гумку, змарнований час.
Не хочеться вірить, що наше кохання
із любощів перетворилось на фарс?

Твій погляд не гріє промінням ласкавим,
і доторк статичним розрядом не б'є.
Уже ревнувати немає підстави
до тої хто мріє украсти моє.

В бурштинових згардах загусла живиця,
і серце без ласки: черстве, кам'яне.
Мабуть, збайдужіла, та й ти не божився,
любити до гроба лиш тільки мене.

21.08.2024р.

Між чорним дощем
і білою зливою
з’являється зоряний рай.
І поки себе
відчуваю щасливою –
набутись нещасною дай.

За хвилями сліз
веселка ховається,
тож ти мене не́ ображай.
З любові лише
починається
дорога у зоряний рай,
і саме з Землі починається
дорога у зоряний рай.

Твоє лице в моїх долонях
Густим рум’янцем зайнялось, –
Мов намальовану ікону
Поклав у чисті руки хтось.
Закуте в кисті рук обличчя
Пашіло й сяяло вогнем, –
І милувало таємничо
Красою вічною мене…
22.08.24

Він у минуле - каменем з балкону,
З крилом підбитим безпорадний птах.
Розбив надію пристрасно-червону
Беззвучний сум - печатка на вустах.

З крилом підбитим безпорадний птах
Не відповість на оклики зухвалі.
У спогадах, несказаних словах
Його не забували і кохали.

Розбив надію пристрасно-червону
Акорд мінорний з тонікою ре.
Що буде пам'ятати птах до скону?
Найважливіше! Те, що не помре.

Беззвучний сум - печатка на вустах...
Та спрагу не вгамують свіжі роси!
Тримає птаха на своїх руках
Остання подруга - журлива осінь.

По дощу йдемо з дощем
Радощів по вуха
І хоча ми з різних тем
Один з нас півуха…
Приспів стелиться нам вслід
Босоніж не гоже
Вітер з півночі на схід
Так не кожен зможе
Біжимо промоклі геть
Ні перепочити
І якась не звична твердь
Захотілось пити
Дощ є дощ весь із води
А мені як бути
Видно чимось угодив
Запитав, щоб вчути…
Він затих відкрив лице
Кажись йо повстало
Полюблю мабуть за це
Згодом забуяло…
29.07.2024.

***
Є таке набуте — прінтер
Суміш правди і брехні
Із лицем у кілька літер
Тільки - всі вони земні

Є таке прийдешнє — боже
Із відомих всих імен
Тільки згадує не кожен
Коли вроджене німе…

Є таке природнє — Мова
Поводир у Небосхил
Є гієни… підла змова
Манять Мову до могил…
29.07.20

 
Ейнджі, Ейнджі
Вже розійшлись би хмари ці
Ейнджі, Ейнджі
Куди податись звідсіль?
Без копійки попри все
Без любові, що спасе
Чи було нам до відрад
Та Ейнджі, Ейнджі
Ми змагались і не раз
Ейнджі, квітонько
Не настав прощання час?
Ейнджі, чом люблю я
Згадай ті сльози по ночах
Мрії дорогі колись
Мов дими розвіялись
Я ж нашіптую тобі
Ейнджі, Ейнджі
Куди податись звідсіль?
 
О, нащо плачеш ти
Всі цілунки золоті
Сум твій щемний у очах
Ейнджі, Ейнджі
Не настав прощання час?
 
Без копійки попри все
Без любові, що спасе
Чи було нам до відрад
Та Ейнджі, я люблю усе ж бо
Де не подивлюсь — коханий згляд
Навіть подібної не стрінеш тут
Годі, бейбі, щó в сльозах?
Ейнджі, Ейнджі
Крім зажури — є життя
Ейнджі, Ейнджі
Ми змагались, знає всяк
 
 
 
 
 
 
 
 

Ніч попереду знов, і концерт до світання.
Хвилювався, немов зустріч ця – є остання.
Увімкнув мікрофон, регулюючи звук,
ніжно взяв саксофон, в еску вставив муштук.

Так багато згадалося раптом всього.
Вибір був – у оркестр викликали його…
Дорікали чимраз – бар не місце таланту...
Усміхнувся, кивнув, давши знак музикантам.

Для комфорту гостей і завсідників бару,
задав ритм хай-хет, підхопила гітара,
із затакту за нею вступив низько бас,
немов хвилею влився у ніч стильний джаз.

Усміхнувся джазмен, ставши до мікрофону,
звично очі прикрив, волю дав саксофону.
Той вступив, свою сповідь–розмову почав,
його голос хрипкий навкруги зазвучав

про далекі роки, де були вільні мрії,
де знайшов він кохання своє і надію...
Стихла ніч перед щирим та пристрасним джазом,
і розмови усі змовкли майже одразу…

Нагадав джаз про те, що колись відбулось,
запалив знову вогник у серці когось,
хтось, змахнувши сльозу, пригадав ці роки…
У полон захопив ніч усю джаз п’янкий.

Ти, здається, мов яблуко спіле.
Зернята у сонці білому
Туркочуть бажання мої...

Листя у твоєму волоссі,
Соната у моїй голові.

Це світло — твої долоні.
Як тепле осоння слова
У полі моїм піймай...

Листя у твоєму волоссі,
Соната у моїй голові.

Роздивися метелика осені,
Роздивися — його запрошення
Тріпоче у твоїй руці...

Листя у твоєму волоссі,
Соната у моїй голові.

Поглянь на уражену ніжність,
На те, як поволі зникає,
Пилок його крил облітає
Немов відцвіта’ вітражі.

Листя у твоєму волоссі,
Соната в моїй голові.

І кружляють мелодії небом,
Скрипок за нотним станом
Де вітер любові здоймає
Чуття і глибокі сни.

І зернята торохтять.

Згадують,
Стегна твої мов яблука,
І хмари
В плястерках пам’яті.

Хай у небі осіннім гупає
Серце у грудях моїх;

Хай білі тумани приховують,
Хай мріють поля і пригадують

Листя у твоєму волоссі,
Сонату в моїй голові.

14.11.2023

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»

P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.

Жодних ані випадків, ні збігів,
неумисне перехресних доль.
Це наймаячливіший з забігів
і, ачей, найсхибленіша роль:
так почúти,
щоб не йняти віри
у могýття серця і душі,
згаяти чуття земної міри
і упень довіритися ШІ…
Ти чия уява і подоба?
Чи живий вогонь в тобі погас? -
Третя світова?
Нова хвороба? -
ген раба, вкорінений у час…
Доки ще триватиме видіння
і куди сценарій поведе:
забуття чи осяйне прозріння…
Вірую у неминучий день -
розімкне повіки і незрячий,
як добряче душу стрепене…
А якщо моя душа заплаче -
розбуди, Всевишній, і мене.

20.08.2024

Щовечора вдивляюсь на смереки
Вони від мене смутки відганя
Доріженька забута до аптеки…
Щоправда, цьогорічне надбання
Щовечора вдивляюся в обличчя
Не смерекове, зрощене з біди
Воно таке замучене, не звичне
У снах його повік не віднайти…
Щовечора вдивляюся в майбутнє
Воно енергетичне без новин
На припічку посланець його днює
По кілька всього-навсього хвилин…
29.07.2024.