"Сеньйорито акаціє, доброго вечора!" -
зупинився хлопчина, задивився, закляк.
І світало кохання, що в ніч, у приречення,
і німіло безмірне, що схлип на вустах.
Сеньйорито акаціє... Віршами, віршами...
Перегорнутий томик в руках - як в очах.
Мабуть, лавка стара щось згадала - погрішні ми...
А довкола акації. Пахнуть-кричать.
Сеньйорито акаціє, що ж ви, не скучили?
Попідтиння - не спокій: кротовин краї.
Вінграновський. І думи, по вуха засмучені,
бо в суцвіттях акацій колючки живі.
***
Біла панно акаціє, доброго вечора!
Пам'ятаєте: ми попивали чаї?
Ви були все такі ж - запальні, наче спеції...
І згубили мене у цвітінні своїм.

2024

Співзвуччя рим і слів звучання,
І рівномірний ритм рядків, –
Скривають працю безнастанну,
Котру осилити зумів.
Її, нечутну та незриму
Для зашкарублих в буднях душ, –
В потайнику я не утримав
І ось озвучую чимдуж.
Слова дзюрчать, немов струмочки,
І зачаровують людей
Утішним слухові ладочком
Думок, процесу та ідей…
03.04.24

Життя дається лише раз,
На друге не надійся.
І не марнуй свій цінний час,
Над долею не смійся.

Живи, мандруй, твори та мрій,
Коханням упивайся,
Ніколи не втрачай надій,
Без бою не здавайся.

Подумай, перш ніж щось сказати,
Подумай ліпше двічі,
Навчись емоції тримати,
Хоча вони так кличуть.

Вдихай усе, що день дає,
Бери усе й від ночі,
Життя твоє! Лише твоє!
Живи його як схочеш.

Детская книга – сказки, буквари, учебники.
Единственный и важный источник знаний.
Теория , путеводитель в жизни.
Советчиками рядом идут близкие, друзья, учителя.
Каждая книга – особый мир.
Автор свои мысли, знания, талант вкладывает.
Яркая обложка привлекает, но содержание важней.


Книга должна учить, разъяснять.
Новые знания нести.
Источником быть вдохновения.
Гармонию создавать
Автору это доступно.
2.04.24

Дитяча книга – казки, букварі, підручники.
Єдине та важливе джерело знань.
Теорія, путівник у житті.
Порадниками поряд йдуть близькі, друзі, вчителі.
Кожна книга – особливий світ.
Автор свої думки, знання, талант вкладає.
Яскрава обкладинка приваблює, але зміст важливіший.


Книга має вчити, роз'яснювати.
Нові знання нести.
Джерелом бути натхнення.
Гармонію створювати
Автору доступно це .
2.04.24

Усупереч життю навколо
Є слово. Вільне та просте.
Невпевнено співав я соло,
Та впевненість моя росте.

Не зрадивши переконанням,
Не приховавши побажання,
Розпалюватиму камін,
На кисень змінюючи тлін.

Закон всесвітнього тяжіння
Здолати хоче небеса.
У думки вільної - краса
Дорогоцінного каміння.

Нехай народиться сонет
Без сподівання на дует!

Дворик як дворик…
Квітневого дня
Наче учора...
Сьогодні війна
Всілось і скигле
Страшенна на смак
Сонечко миле
Впіймає не всяк…
Заново в дворик
Квітневого дня
Кілька історій
І в кожній війна...
Вітер повіяв
І дворик спустів
Більше не смію…
А квітень все цвів…
2.04.2024.

Вона дивиться на неї як на гримучу змію,
Що гримить мовчанням його. Червоний
Висолоплений, тонкий її язичок
Дратує більше, за ті нескінченні розмови
Про мистецтво. «Принаймні тоді, — думає вона, —
Він зі мною хоча б говорить, а зараз просто
Віддалився від мене, і від усього у чому я
Знаходжу відраду.
Нехай би читав мене,
Цей порух спідниці, кімнату зі світла та тіней
В якій таємничо перешіптуються шрифти,
Нехай би дивився на пружні мої коліна,
Вдивлявся у вікна, де сад, що колишеться мов,
Стегна мої витанцьовують мову любові
Усередині побуту, дому, його симфонії.
Щоб він прочитав волосся на голих плечах,
Окрилену музику спинки, неначе ноти
Що мов на пюпітрі хребта розкрито лежать
Щоб він прочитав ніжнотканну мелодію
З родимок.
Говорив би мені про колекцію складених крил,
Що у шафі лежать на полиці цупкі мов пергамент
Стелив би на ліжку, немов розгортав сторінки
Історію, ще не написану та накрохмалену.
Набиваючи пір’ям мов хмарами снів подушки
Розмовляв би зі мною мовчанням з яким читає,
Торкався вустами, цілунками чи говорив
Як спрагло і жадібно тіло моє кохає.
Що я його книга з блакитними жилками слів
Щоб знову мені говорив яка ж бо я ніжна,
І далі писав на колінах, уклінно писав
Розгорнувши для себе мов книгу моє міжніжжя.
Щоб слово його піднімалося стеблами ввись
Напуваючи пуп’янки мови і білі троянди
Йому лоскотали пелюстками груди і низ
Живота, і ніжним бузком розцвітали
Солодко-нектарною в’яззю спашілих читань
В голові.
А тоді — забирав до колекції крила мої.
Розглядаючи складки залишені на простирадлі
Вбираючи спокій мов давні, старі письмена
Сідаючи в крісло навпроти квітучого саду.

24.03.2024

В купе затишно, штори на вікні,
І чай з лимоном, ложечка в стакані.
Вогні осель привітних вдалині.
І ми з тобою від свободи п'яні.

Торкаю рук, глибин твоїх очей,
І близкість цю нам втримати несила.
Хилюсь в надії на твоє плече,
Що захистиш від болю, друже милий.

Неспішна річ і ніжний погляд твій,
І наш політ в світи якісь незнані.
Скотились сльози радості з під вій.
- Навік удвох? - скажи мені, коханий.

До нашої домівки входить ніч,
За нею прийде сонячний світанок.
А зараз ми з тобою пліч о пліч.
Я вранці вчую: "Люба, добрий ранок!"
29.06.00

Сміятись, плакать чи радіти
Від щастя вдень, або вночі.
Але, мов райдуги крізь літо,
Сльозами знов ідуть дощі.

Розквітла присмерковим цвітом
Гірка печаль в моїй душі.
Та, наче райдуги крізь літо,
Крізь серце знов ідуть дощі.

Вже листя стало золотіти,
Летять до вирію ключі.
І, наче райдуги крізь літо,
Крізь осінь знов ідуть дощі.

З тобою поряд зорі світять
І тануть болі у душі.
Проходять райдуги крізь літо,
Стають снігами всі дощі.
Осінь 1999р

Ату! Ату! З рушницею в руці
Нас гонить влада до смертей, до прірви.
Розставили червоні прапорці,
Минаючи поля, дороги, вирви.

Усе для них! Народу біг стрімкий
З країни утікаючи, із дому,
Їх не спиняє, бо робітники
Вже не потрібні, вигнані свідомо.

Чим менше нас, тим більше їм землі,
Для їх нащадків - золотом чорнозем.
Закрили пісню, слово в шпиталі,
Тарифами вбивають у морози.

І гонять нас офшорницькі вовки,
Що визначають тут життя і ціни.
Обклали прапорцями вік, ставки,
Щоб не прийшли нарешті переміни.

Нам треба цих мисливців зупинить,
Не дати панувати, бо ізроду
Народ цінує землю, кожну мить,
Бо кров’ю він виборює свободу.

Ату! Ату! Офшорницькі вовки,
Уже скінчився ваш політ стрімкий.

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Як можна жити без добра?
Звичайно, можна, а чи варто?
Нам всім задуматись пора:
Життя – не гра у карти.

Хтось скаже, що не ті часи,
Коли добро перемагає,
А от повненький гаманець
Велику силу має.

Нахабство, жо́рсткість, борзота -
от які риси актуальні.
Кому потрібна доброта?
Подумайте реально!

Хто має силу, той живе
І править світом величаво,
А доброта кудись пливе
До незнайомої держави.

Та на мені стоїть тавро,
Яке не зможу десь подіти.
В душі моїй живе добро.
По-іншому не можу жити.

Я люблю?
А може, я веснію?
Чи з медунки
мед-чарунок п'ю?
Переброджу,
перевіршу мрію;
посаджу
в земельку ніжне "лю".
Це зерня
зростатиме добірно
і в красу
ловитиме посил...
Чи не буде
хто йому невірним?
Чи даремним?
Чи падким із жил?
Я люблю...
А значить - зорі сію.
Чи таки
зростуть із них слова?
"Лю" в людей,
в любові, і в надії,
що росте у душах...
Як трава?
Ні, мов ряст!
Топтатимемо сміло,
бо весніє
соком і зелом...
Переброджу,
перевіршу мрію -
і у Всесвіт!
Той, де Бог - Любов!
2024

Дуже хочеться мені
Нині розказати
Про забавні та смішні
Незвичайні свята.
Щоб всміхнувся світ ураз
Восени уранці, -
Відзначають День гримас
Кожен рік британці.
Щоб тримався довше сміх,
І не йшла нудота, -
Сери й леді з усіх ніг
Пруться до болота.
Їх приваблює багно,
А в голландців стимул
Проявився вже давно -
Шастають рудими.
В Таїланді "Банкет мавп", -
В Індії - корову
Поважають, наче штамп
Древній установи.
У Японії моржі
Взимку йдуть пірнати,
А іспанці, як вужі,
Бавляться в томатах.
В нас є свято дерунів
І, звичайно, сала, -
Веселимся безліч днів,
А здається - мало...
02.04.24

Квітень сипле цвітом світла
І цікаво, що без травм…
Обійшовши десь з-пів світу -
Квітень з фокусом, як трамп…

То в обійми пре до травня…
То ще з березнем на "ти"
Слідом стелить… наче справно
І дощить, і холодить…

Наче сходить… наче квітне…
Хмурить з неба всіх підряд
Збоку - щире… звеоху - бідне
Комусь з медом… комусь - яд
1.04.2024.

Ти за мене там стоїш, солдате,
учепивсь у землю, наче вріс.
Як же хочу я тебе обняти
і рости, до неба - як парість.
Там, де смерть. Звивається шалено
і пильнує хижо з-під поли.
Ти стоїш - кривавиться знамено...
Якби крону-руки до пори!
Бо тебе так хочу обійняти...
Може, так зумію вберегти.
Одягає сонце сині шати,
На лани гаптує волошки.
Ти за мене там стоїш, солдате.
І за дім, за волю, за життя.
Чом же я не вмію обійняти?
Лише скімлю, як дрібне дитя.
2024

***
Шостий постріл (! ) тільки за хвилину…
Не найкращі нині із новин…
Збережи нам, Боже, Україну
І почни зі Сходу на почин…
Поки ці складалися рядочки
Поміч зажадали остальні
Із Дніпра спливли в сльозах віночки
Жаль, що не побачить їх Далі…

Може й змалював би… може… може
Шостий, п’ятий - дріб’язки новин
Міні задоволень, Святий Боже…
Спомини… і злочини провин
Корчиться від болю телепростір
Що не день, у засвіти душа
І віночки сплетені ті поспіль -
Сльози… сльози… мороку жура…

Як на все Ти, Боже, споглядаєш?
Ворухни мізинцем… досить вже -
Вбивча, ненаситна вовча зграя,
На шляху своєму діток жре…
ТВІЙ, хіба, таким був творчий задум
Величі людської між тварин?
Вибач, Боже, нудить від бедламу
І його прибацених старшин…

Я тут, справді… виповзли всі нерви
Краще вже сиділи б у норі…
Вибачай, звернуся знову в червень…
Тільки щоб дочасно не здурів…

Видихнув, полегшало… дай Боже
Харківчанин виправив контраст…
Буду при собі тримати гоже…
І почну з одного - was ist das?
1.04.2024.

Бабушка, бабуся, самі найкращі в мене спогади про тебе,світла пам»ять в Небесах
Аріна,Орися, Йосипівна, так лагідно всі звали тебе
Біленька вишита хустинка завжди голівку мудру покривала
Уміла ти гостинно родичів зустріти, тихенько розмовляла, смачно готувала
Серденько добре, щира, відверта розмова, вихованість і доброзичливість
Яскраві промінчики характеру і порядності вражали, завжди прикладом були 9.11.22 Швець Тамара.
(1958 рік, мені років 5, з двома косичками, на колінах у бабусі)

Цвіти, вербО! Пручайся, кожна брунько!
Тягни до сонця листя і квітки!
Весняним святом відзивайся лунко:
Ось Він іде під пальмові гілки!

"Осанна!"- з уст дитячих похвалою,
А з кліток вилітають голуби,
Бо Отчий храм, забруднений хулою,
То місце покаяння і мольби.

Хвала Тобі, Премилосердний, любо
Пробуджений Тобою зріти день!
Поклони б'ємо - захисти від згуби
Розгублених, слабких Твоїх дітей.
04.2023.

У роковини нападу на хлів
ватаг зібрав юрбу овець до купи.
Він не цурався вишуканих слів
і сльози лив прямісінько на трупи…

То надривався, навіть завивав,
апелював лукаво до отари,
ховаючи шмат сала у рукав,
поцуплений із «рідної» кошари…

Подекуди скавчав і голосив,
щоразу озираючись до гаю,
де все лунали вовчі голоси –
збиралася там знову хижа зграя!.

Над лісом тихо віяв вітерець
і сонечко котилось вельми низько.
Напевне завтра вже своїх овець
він поведе туди на пасовисько…

Замислився старенький дід Панас
Над думкою, що душу крає:
Летять роки, минає швидко час,
А в нього й досі транспорту немає.

Кричить до бабки: - Ганько, діставай
зі скрині гроші всі, готуй карету
і чоловіка в місто споряджай,
бо їдемо купляти лісапета!

-Чи ти здурів? – аж скрикнула стара, -
Тобі в цім році дев’яносто буде!
Ти ледь вилазиш з нірки, мов ховрах,
І ноги ледь пересуваєш чудом.

-На себе в дзеркало сама поглянь!
Така собі троянда, орхідея!
В самої шкіра теж, без нарікань,
Поморщилася, як в шарпея.

-Та годі компліментами вражать!
Тобі ж не догодив ніхто довіку !
-І що ти цим хотіла вже сказать?
Та кращого не знайдеш чоловіка!

Зібрали гроші, на базар прийшли,
Тягає дід дружину між рядами…
Шукали довго, та таки знайшли
Покупку, яка снилася ночами.

Стоїть той красень, очі натира,
Блищать на сонці нікелеві крила…
Стоїть, Панасу душу роздира,
Мурашками біжить йому по шкірі.

Вагався довго, думав та гадав,
Та згодом мовить бабі: - Ганцю,
Давай, скоріше гроші діставай,
Купуємо і їдьмо до Єланця!

А лісапет – ну просто ідеал:
Сідло широке і багажник має,
Великий руль, на нім ще і сигнал
Такий, що всіх собак перелякає…

Закинув ногу дід, мов на коня,
Немов хлопчина вискочив на нього,
А ззаду баба з криком доганя
І лається проклята на старого.

Вчепилась швидко, діда не спиня,
Летять додому, ніби на ракеті,
Лиш вітер в спину старців підганя…
Радіє дід новому лісапету.

Усе, здавалось, добре, як в кіно,
Та тільки камінь, хай би його, клятий
Попав під колесо і понесло
Той лісапет, що не здогнати.

Панас кричить: - Ганусю, летимо!
Вирівнюй крила, вмикай аварійку!
А баба: - Дурню, влетимо
З тобою в немалу копійку!

Розвіялось…
Вдивляється Панас…
Перед собою бачить деревину:
По праву руку – баба, мов пегас
Скажено скаче й лається без спину,

По ліву – техніка лежить,
Яка не підляга ремонту,
Позаду залишилась мить
І мрія змилась під дощем без зонту.

Мораль цієї повісті така:
« Усьому є свій час і свої роки.
Коли на старості захочеш «гопака»,
Роби це поступово крок за кроком!»

У Кремлі цинічно запевняють, що завдають високоточних ракетних ударів…


Високоточні удари…
На когось чекає дитсадок чи робота…
Високоточні вандали
плюють на Бога.

Високоточні удари…
У вогні палає будинок пологовий…
Високоточні вандали
плюють на Бога.

Високоточні удари…
Голос з-під завалів кличе на допомогу…
Високоточні вандали
плюють на Бога.

Високоточні удари…
Хтось вкотре втрачає чи руку, чи ногу…
Високоточні вандали
плюють на Бога.

Високоточні удари…
До самого дна випито чашу скорботи…
Високоточні вандали
плюють на Бога.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Припекла твоя красномовність мовчання,
Як гаряче тавро на душі.
У коктейлі змішали холодну печаль
І весняні палкі лемеші.

Щоб почуть глибину словесну з безодні,
В закапелках - стерти "не можна"
І забути спільні найтяжчі незгоди,
Забриніли б серця тотожно.

Зарубцьовані дні лиш в надійних руках.
Перекреслим вагання нічні.
Не тримаймо слова у незримих думках
І відчуєм любові вогні.

Далеких днів щасливі миті
Не забуваються мені,
Бо не було країв блакиті
Й теплом наповнювались дні.
Світи привабливо ясніли,
Віщуючи легке життя, –
І вишень цвіт рожево-білий
П’янив до самозабуття.
Мені ніхто не слав погрози,
Бо не було для них підстав,
Але приходив швидко розум
І світ жорстокішим ставав.
Я жив матусі молитвами
У дивовижному раю,
Тому й життя здавалось снами,
Що в серці гуком віддають…
01.04.24

Сподобатися всім - мета примарна,
Нікчемна та невдячна самоціль.
І як користуватися безкарно
Шкалою з рисками "погано", "гарно"
У світі, де відносний навіть біль?

Сподобатися всім? Не треба, друзі!
Життя - це чергування різних смуг.
В якийсь момент на першій-ліпшій смузі
Зненацька все віддасться по заслузі -
Почнеться інший, вже зворотній рух.

Тут - реверанси, а туди - поклони...
Не стане нам солодше в гіркоті.
Збираємо тепер свої загони!
Один закон - він замість ста законів:
Собою бути - в римах і в житті!

У энному місті спалахи вбивчі...
Каштани злягли… зупинено рух.
Відверто скажу: з небес - не этично...
Все це дрібниці для нас, відчайдух!

Лютая повінь… агове, «свароги»,
Муляє гривня, славетний Тризуб?
З якого коктейлю ваші жадоби,
Що ви забули, хорошенькі, тут?

Спалахи вбивчі… лякати ви гожі…
Як же набридли ви світу, їй-бо…
Самі ви собі у всьому безбожі…
Краще б залили смолою їбло…

Вкраїнське - ого, забудьте навіки!
Наша Ікона… якщо вже про Русь,
Не вам ЇЇ, Бо… болотні каліки…
Ой правдоньку радив рідний дідусь…
31.03.2024.

Гумор – вміння спостерігати,підмічати делікатні речі.
Уважно вичати дії,вчинки,які викликають усмішку.
Мистецтво – створити смішні,комічні сцени,персонажів.
Освідчена, вихована людина – вражає своїм талантом.
Радість, позитив, гармонію створює навколо себе.31.03.24

Надія,віра та любов – щастя складові.
Ангел- охоронець у кожної людини є
Дивитися на світ відкритим, добрим поглядом ,
Імовірність побачити те ,що створено Творцем,
Яскраве сонце, небо голубе, чудовий світ – гармонія навколо. 31.03.24

Надежда, вера и любовь – счастья составляющие.
Ангел-хранитель у каждого человека есть
Смотреть на мир открытым, добрым взглядом
Вероятность увидеть то, что создано Творцом,
Яркое солнце, небо голубое, чудесный мир – гармония вокруг. 31.03.24

Прокрадаюсь до твоїх нейронів незайманим градусом,
Трохи змушую десь спокусити останню клітину,
Не дивлюсь ні на вроду твою, ні на статуси,
Просто хочу побути з тобою хвилину.

Просто хочу вдихати повітря, нехай забруднене,
Відчувати пульсацію, ніжно торкатись долонь,
Побути єдиним твоїм, Богом судженим,
Який не дозволить згасити вогонь.

Минають роки, а напруга іще тримається,
Мурахи не можуть приборкати досі себе…
Такі у житті дуже рідко, та все ж, трапляються,
Такі прилітають для ЧОГОСЬ на землю з небес.


2024

Буває іноді весною
душа міняється за мить
і знову, наче, не болить,
і лірою неголосною
чи то гітарною струною
у серці музика бринить,
пташині хори із нікуди,
сонетні ямби і хорей,
і переспівує борей
мелодії на повні груди
подалі від лихого люду,
і по дорозі до людей,
де кожен у собі почує
і великоднє алілуя,
і світанкове селяві
у високості, і нові
акорди духу у молитві,
і силу нації у битві,
де є ще воїни живі.

03.2024
03.2024

Чужіємо з тобою, сестро,
На різних берегах ріки.
Ти – вже на Волгу, я – на Десну,
Шлемо свої-чужі думки.

Усе у нас сьогодні різне –
Тобі ця мова вже чужа.
За нею відспівали тризну,
Бо відрізаєш без ножа.

Нас розділив так ваш месія,
Батьківську хату нам спалив.
А ти живеш у тій росії,
У мене – повінь, твій – розлив.

Все нас любило і єднало,
Без чого жити не могли.
Ми їли хліб, картоплю, сало –
Щасливими тоді були.

В одній гойдали нас колисці
І спали ми завжди удвох.
Раділи кожній добрій звістці,
Доки не вліз чортополох.

В родину рідну, в нашу хату,
Де ти зустріла чужака.
Ніхто у тім не винуватий –
В його руці твоя рука.

На все життя в чужій росії,
Де маєш любих двох синів.
А ми зостались, гречкосії,
Із нами наше слово, спів.

І пахнуть нам любисток, м’ята,
На них осколки від ракет.
Ти у мовчанні винувата,
Не йдеш на спротив, на пікет.

Щоб ворог не вбивав країну
З могилами твоїх батьків,
Ти розігни, сестрице, спину
І захисти своїх синів.

Від злого, підлого тирана,
Що враз на шиї ваші сів.
І сипле сіль на людські рани,
Чим викликає жах і гнів.

Чужіємо від того, сестро,
Що ти не чуєш весь наш біль…
Та у всесвітньому оркестрі
Зникає ваш вселенський хміль.
22.03.24
 

Усе залишиться у слові,
Що склалося із різних букв:
Мої думки не кольорові,
А крик лише у злеті рук.

Усе зостанеться на світі –
Осінній вітер, жовтий сад,
І сміхом доньчиним зігрітий,
Оцей невтримний листопад.

Зостануться у небі зорі,
І груші, і пташиний спів.
За спиною літа в дозорі,
Щоби забути не посмів

Ту стежку до своєї до хати,
Яка втікала від біди.
Де завжди поряд батько й мати
Вдивлялись у твої сліди.

І ти тепер ідеш по полю,
Що сам засіяв, сам збирав.
А поле те вже зветься доля,
Складається із різних глав.

І хтось їх пише там, на небі,
Щоб залишити у світах
Твого кохання білий лебідь,
Життя твого широкий шлях.

Непостійне травневе тепло –
То зігріє, то кине у холод.
Пелюстками учора мело
І вітри гомоніли суворо.

А сьогодні сміється весна,
Виціловує сонце садочки,
На дерева вдягла з полотна
Білосніжно-рожеву сорочку.

Пройшовши крізь приниження і сум,
І погляди недобрі та зрадливі,
В кінці тунелю бачимо той струм,
В якому народитись може диво.

Іти вперед. Хто знає, як іти?
Піднявши голову, дивитись в очі?
Спалити всі існуючі мости,
Повірити в чиїсь слова пророчі?

Вперед! Незламна міць правдивих слів
Веде крізь суть оманливого диму
На острів недописаних рядків,
Щоб ми знайшли єдину, вірну риму.

Ця рима і глибока, і проста
Від заздрості врятує, дасть пораду.
Натхнення пише першого листа...
Вечірньої зорі палкі вуста
Цілують ніжно грона винограду...

Чорт вирішив, що в світі найхитріший.
Побачив люльку в Савки у руках
Й надумав одурити козака,
Себе міцненьким тютюнцем потішить.
Як Савка вклався на траві поспать
Після обіду, той тихенько скрався.
Та лиш за люльку лапою узявся,
Як, наче, сонний Савка його хвать.
- Та я ж тебе давно уже зачув!
Від тебе ж сморід, наче з пекла твого.
Узяв за карк козак чортяку того
Та й в очерет псяюку потягнув.
Там догори ногами прив’язав
До пня старого та й сердито каже:
- Сидіти будеш тут довіку, враже!
Як уже Савку чорт той не прохав.
- Сиди – говорить, - відпущу, хіба,
Як ти для мене зробиш добру справу!
А то знайду на весь твій рід управу!
І не просися більше! – відрубав.
Та і пішов собі. А тут якраз
Смеркати стало, ляхів підступило
До того ставу чималенька сила.
Навкруг порозглядались якийсь час.
Побачили, що небезпек нема
Та й заходились пити і гуляти.
Та краков’як і польку танцювати.
Аж пилюгу до неба підійма.
Вже перед світом, о других півнях
Покликав чорт собі другого чорта,
Що виліз з навколишнього болота,
Та й просить, щоб до Савки той зганяв.
- Скажи йому, що добре діло є.
- А яке діло, що йому сказати?
- Нічого. Як йому зарані знати,
То діло і не вигорить моє.
Поплентав той. Аж скоро й Савка йде:
- Чого хотів? – Пусти. Скажу по тому.
- Е ні, скажи отак комусь дурному.
Пущу, то чорта де тебе знайдеш.
- Перше пусти… - Ні, перше розкажи…
Чорт перший здався, став розповідати:
- Там за байраком ляхів є багато.
П’ють та танцюють, аж земля дрижить.
А в балці коні. Переловим їх
Та й погуляєм. – А не брешеш часом?
Піду та подивлюся оком власним,
Щоб одурити ти мене не зміг.
Тихцем-бігцем та попід той байрак
Пробрався Савка аж до самих ляхів.
Ті веселяться, мов не мають страху.
«Ну, - дума Савка, - справлюся і так,
Без чорта того. Позову своїх,
Коней із балки зможем відігнати,
Тоді вже ляхів можна добувати».
Пробравсь до коней, а побіля них
Стоїть кругом сторожа чимала.
Не підступитись. Що його робити?
Прийдеться чорта все-таки просити.
Вернувся Савка, витер піт з чола
І каже чорту: - Ти, що хоч роби,
Але щоб тільки ляхи наші були!
- Я все зроблю… Але мотузка муля.
Ти відпусти мене скоріш, аби
Я міг зробить… - Еге, нема дурних.
Твою натуру я чудово знаю.
Одуриш. Тоді чорта упіймаєш.
Ти краще позови чортів своїх.
Як вони зроблять все, так тому й буть,
Пущу тебе. Чортяка той як свисне.
Чортів одразу налетіло, звісно.
А чорт велить, нехай до пекла йдуть
За зіллям до знайомої чортихи.
А Савка хай своїх збирать іде
Та понад балку в очеретах жде,
Поки вже час наступить для потіхи.
Чорти метнулись, зілля принесли,
Що їм чортиха в пеклі спорядила
Та й сіяти по балці заходились,
Де ляхи коней на траві пасли́.
А оте зілля й проросло умить.
Взялися коні зілля оте рвати
Чи то на нього просто наступати,
Воно, неначе стогне і тріщить:
«Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!» із балки доліта.
Наїлись коні чортового зілля,
На землю повалилися безсилі,
У кожного розперло живота.
Лежать у балці, мов колоди всі.
Тут козаки на ляхів налетіли,
А ті на коней скочити хотіли.
Аж зирк – ті вже й холодні по росі.
А козаки хапають ляхів тих,
В мотузки в’яжуть. Ті, що утікали,
В ставку втопились, риб нагодували.
Не залишилось жодного із них.
А лях же із гуляння залишив
Наїдків із напоями чимало.
Тож козаки за ляхів догуляли.
І Савка чорта, врешті відпустив.
А зілля те розсіялось кругом.
Ще й зараз кінь, коли на нього ступить
Чи то зубами починає цупить,
Воно стогнати почина бігом:
«Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!». Тому і звуть його
В народі «бех» чи «віха», чи «вомога».
«Цикута» кажуть також ще на нього.
Тепер ви, звісно, знаєте – чого.

Зіграєм, може, ще колись в кохання?
Ти пам'ятаєш
безсонні ночі,
як неохоче
впускала з-за фіранок блудний день?
(Якби могла, прогнала б тут же геть)

Мені здавалось, світ став яскравішим,
а люд добрішим.
Хоч ненадовго
печаль замовкла
і не важливо вже реальність це чи сон,
чи вільний я, чи взятий у полон.

Усе раптово зникло непомітно.
Так божевільно,
не зовсім щиро,
нестерпно мило
і дивно якось долі заплелись.
Зіграєм, люба, може, ще колись...



31.03.2024

Кажуть, жарти вже не в моді.
Жарт – не дупа на городі
(не усі його помітять).
Жарт – якщо у дупі віхоть,
або навіть смолоскип,
загорівся і прилип!

18 листопада 2001 р., Київ

Я не зможу розповісти тобі про заціпеніння.
Про те, як погляд вбирає відлигу хмар,
Що вони заганяють скіпки свого проміття
Як пливуть уперед, а ти зазвичай назад
Дивишся. Дивишся і раптом стаєш прозорим,
Неодмінно прозорим, — за мить і розчинишся весь
Наче біла пара, під якою незвіданість чорна,
Де простір безмовний, без пам’яті та перехресть.
Що тільки слова виливаючи голос всередині
З’являються цокотом анкера і циферблат
Повертає назад у години тобі відведені
І з’єднує мову та речі своїм: тік-так.
Можливо, і ти відчувала оте заціпеніння
І хмари крутили у вихор безслідного сну,
Та з ванної грала мелодію пральна машинка,
І ти поверталась з осколками в часовину.

30.03.2024

Якихось дві доби, а може й три якихось...
Всього ще кілька днів, а може й навіть пів…
Піду собі один, не поминайте лихом!
Не знаю як би ви, я, все таки, посмів…

Є декілька причин, у кожної свій дозвіл,
Перепустка одна, і кілька сот бажань…
Лишился одне: зробити першим постріл,
Той постріл, що діставсь судьбі від вимагань…

Не знаю чи дійду, а може й повернуся…
Зінакшені думки, хіба їх розбереш?
Бо вже було не раз, за що-небудь беруся -
І сам себе чомусь на роздоріжжі ждеш….
30.03.2024.

Чом ти, мила, дуже зажурилась,
Бо ніяких змін ще ані-ні, –
Це лиш тільки думка про можливість
Гіршої посади та платні.
Ти не думай зовсім про покірність
І мою покладливість щораз, –
Це всього лиш тільки імовірність
Завтрашніх гнітючих негаразд.
Я, можливо, нині і неправий,
Що думок озвучую плоди, –
Ці журливі прояви уяви
І нічного марення сліди.
Не збирай валізи, щоб від мене
Рушити в оливкові краї, –
Це лише припущення численні
Та здогадки болісні мої.
31.03.24

Рідна вулице Весніна!
Серце Харкова - славного міста!
Ти навічно в мене одна!
Ти - дитинство моє променисте.

Мила вулице Весніна!
Україна про тебе почула!
Непохитна моя весна...
Ти - моє недосяжне минуле...

Люба вулице Весніна!
По тобі б'ють ворожі снаряди!
Ти напружена, як струна...
Не доречні слова і поради...

Добра вулице Весніна!
Кожний день - як страшна кіноплівка!
Гірко плаче і далина,
І сусідній район - Журавлівка.

Перемогу нашу з вікна
Ти побачиш! Ось там! З небокраю.
І заплатить ворог сповна.
Смертний вирок йому зачитає

Харків. Вулиця Весніна.

Маєш план? Дотримуйся старанно...
Не звертай уваги на непотріб…
Йди дощем, спливай… та хоч й туманом
Не забудь лиш: в моді нині - погріб…
Київ з усіма в країні стогне…
Заплановане було інакше
Сам по сОбі - ще ніхто не дохне
В припуску притомленного «завше»…
Головне - дотримуватись правил:
Хто призвів до погреба - у погріб
Аж до скону запроданців бравих!!!
Бажано, для вивчення, у роздріб…
Скільки вже століть одне й те саме…
Скільки гуль… зловіснику нейметься…
Де ж оте, чи той, святого Амен?
Казна-що, ви скажете, верзеться…
А не ви у погребі принишкли?
А не я із нього не вилажу?
Небом опанує вовчий вишкіл -
Що я вам при зустрічі розкАжу?!
29.03.2024.

Потяг вже не вабить, гелікОптер,
І авто не вабить, хоч убий…
Ну хіба, що човен… майже… тобто,
Якщо ти хоч трішечки крутий…

Що тобі до того - що там, хто там
Загубив, розтринькав, віднайшов…
І з якого розтікалось рота…
І кому потрібен знову шов…

Все своє залив по самі вінця
Не догледів - птицям буде корм…
Ну а ще, отим… хоча би й вівцям
Відповідно запиту і форм…
28.03.2024.

Чи то дружба, чи то злість
Чи ненависть, чи любов,
В нас для всього вистачає місць,
Ми усе відчуєм знов.




Нам прожити треба день,
Щоб наступний кращим став.
Сам вирішуй, ким ти є,
А я свого ще не забрав.




Мені потрібно трохи часу,
І я світ би підкорив.
Збудував уже каркаси,
Далі буде наш прорив.



2024

День весни новий лікує рани
Лагідніє небо голубе.
А кохання все цвіте, не в'яне,
Дай же, люба, обійму тебе.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Ти пробач мене за горя сльози,
Я цілую їх тремкий кришталь.
Хай травневі чарівливі грози
Змиють біль, і розпач, і печаль.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Глянь, сміються котики вербові,
Вітер ніжні пестощі несе.
Ти -- моє життя, моя любове,
Ти для мене на цім світі -- все.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Вона сиділа в залі очікування.
Зала була пуста.
А погляд, як мені здалося, її
Втікав у невідомість,
Протинав вокзальне повітря,
Або
Краще сказати впирався чи проглядав
Час,
Що, зрештою де ж як не на вокзалі
Сходиться в точці для роздумів і замішання.
Луною від стін піднімались під купол кроки
(Підкреслюючи відстороненість тих
Хто чекає на відбуття)
І я,
Дивився на її відсторонений погляд у профіль,
Який видавався доволі знайомим, мені.
Я подумав: Звідкись я знаю його,
Десь бачив, а де, зрештою, не пригадав.
Випадкова знайома?!
Все-таки пам’ять збирає у свій архів
Колекції усмішок, поглядів, риси того лиця,
Що формує в собі прихильний і любий образ.
Виходить мій образ – ця жінка – задумана і сумна?!
Але хто вона? Звідки? Про що вона так мовчить?
Що у неї на серці – тягар, монолог, прощання?
Оця незворушна задума допитливістю кипить,
І так легковажно вливає залюбування
Нею.
А тоді вона наче здригнулась від яви слів,
Як буває поет, що складає рядками вежу,
А тоді, зупиняється – кидає погляд униз
І схоплюється пекучими п’ятами від безодні.
Вона підвелася.
Зала була пуста.
І світло лишень підсилювало порожнечу
Платформи.
Якось вульгарно вона виставила своє стегно,
Поспішно поправила сумочку, вилаялась
Згадавши потяг,
І тоді ми зустрілися поглядами.
Але я відвернувсь у вікно,
Осоромлено промовляючи подумки:
Вибачте, я помилився.

14.03.2024

Знов вийшло сонце. Наче й не було
цієї довгої безжальної зими.
Чому ж хрестами, вбитими в минуле,
подвір’я так препишно поросло?

Отут жили ромашки. У траві
повсюд кульбабки із берізками рясніли.
Знов сяє сонце. У спустілому дворі
ростуть хрести. Хрести ростуть живі.

Хтось зерня їх у дворище завіз.
Щоб посадити, виламав ворота.
Знов світить сонце та нема нікого
полити ті хрести потічком свіжих сліз.

Вони цвітуть. Незлічимі ряди,
й нові періодично виростають.
Над ними сонце безтурботно сяє.
Знов видно сонце понад паростю біди.

26.03.24

Напацьорю вам борщика з правди
І наставлю на праведну путь:
Поетичний оргазм - це не жарти!
Графомани без нього помруть.

Читачі! Подаруйте нам "Ахи!",
Крики "Браво!" , а не у-лю-лю!
А сатирики - підлі невдахи!
Ані совісті в них, ні жалю!

Все гризуть, насміхаються, ріжуть!
Сонетяр виє вовком щоніч.
Це не люди, а вилупки хижі!
Для піїтів божественних - бич!

Бо від критики в геніїв - спазми!
А талант загибається, мре!
Після неї ( ох, прикро!) оргазму
Поетичного ждати не тре.

29.03.2024р.

Коли, бува, уваги мало
Мені прсвячуєш чомусь, -
Я не влаштовую скандалу,
Бо муки совісті боюсь.
Коли зароджуються свари
І спір обох серця шкребе, -
Я поцілунків ніжним жаром
Утихомирюю тебе.
Коли тебе немає поруч,
Або мовчиш годину ти, -
Я помираю, вбитий горем
Німої пустки самоти.
Коли мені стає погано
Від безнадії та оман, -
Я кличу в сни тебе, кохана,
І ти поліпшуєш мій стан.
30.03.24

Я ще посиджу на папері…
Не все ще виказав, не все.
Не втому вимирі й манері,
Хоча й зачитувавсь Рене…
Своїх "декартів" бракувало.
Космодем’янських повен двір,
Мені й того було замало,
Отож і видзвонивсь Шекспір!
Не обійшлось без суперечок…
Не обійшлось без біготні…
А всі ті оплески… до речі,
Належать Небу, не мені…
Життя цікаве на папері:
Своє житло, і свій емейл…
І поруч вихід в біосферу
Поміж таємних галерей…
28.03.2024.