Зайвий день нам дає Касіян,
щоб зробити те, що не встигли…
Цілий день для надій і бажань,
молитов про загиблих…

Зайвий день нам дає Касіян,
щоби швидше просохли очі,
на загоєння болісних ран,
на збування снів всіх пророчих…

Зайвий день нам дає Касіян,
щоби вкласти у вухо Бога,
коли часом із Ним сам-на-сам,
вісім літер лише: ПЕРЕМОГА!

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

По сірому мосту розлуки
Поволі їде катафалк.
Над ним гроза і небо чорне,
І чорний птах.
Ідуть за ним в плащах широких
Суворі постаті війни,
І в кожній краплі зливи туга
Узята від сльози.
Чиє ж там серце зупинилось,
Чий сон продовжив день?
Та тільки вітер хвище камінь,
І опадає клен.
І крона хиляться, мов кличуть
Щоб слідом йти за ним,
Та хто ж у цьому катафалку?
Чий батько,
Брат
Чий син?
І все-таки не йдеш, задкуєш,
Супроти вітру слів.
Невже тобі бракує серця,
Яке потратив він?
Та чорний птах засвідчить втечу,
Вперіщаться дощі
Мостом розлуки через пам’ять
І шурхотом плащів.

01.03.2024

Подих стік у груди і в них завмер.
Гулко поміж колон викроковує тиша.
Чи ти щасливий там, де ти є тепер?
Якщо цікаво, я тепер щасливіша.

Я відпустила нарешті свої жалі.
Йти не хотіли, чіплялись за звичне лігво.
Як розкормила їх – велети чималі,
скільки моїх сердець розтрощити встигли.

Як же просторо стало, коли пішли.
Стільки блакиті й світла вміщає місце.
Жодної кривди, погорди, страху, хули.
Жодного болю, врученого навмисно.

Що ненавмисно кажеш? О так, простіш
не помічати свої ненайкращі вчинки.
Поміж усіх похваляння невартих рис
саме нещирість зводить найтовщу стінку.

Твоя байдужість не стане моїм тавром.
Є у мені одна нездолана сила.
Випхала всі жалі за поріг гуртом.
Здихалась їх, а любов лишила.

27.08.23

З весною! Світла, див, любові! :)

Вслухаюся у журавлину пісню,
Вдивляюся в божественну блакить,
В навколишню весняну живописність, -
Земля прокинулась і вже не спить.

Її заполонили первоцвіти,
У кожній милій квітці сонцеграй.
Як обережно повіває вітер,
Мелодію весни співає гай.

Милуюся ландшафтами природи,
А в серці квітне свіжість почуттів,
Що надає натхнення і свободу,
І пахощі народжуються слів.

Над урвищем стежиною
Веди мене, тримай мене.
Пісок у прірву цідиться
Хвилинами з-під ніг.
Колись в Тобі спочину я
Після дороги дальньої,
Ішла якою світом цим,
А Ти мене беріг.

Та зараз - підхвати мене
Рукою милосердною.
Я ще не домолилася,
Відсунь дороги край!
Ще маю незавершене,
Ще бачу ціль попереду.
Прошу Твоєї милості -
Над урвищем тримай.

Твоє лице в моїх долонях
Знайшло затишне укриття, -
Цілую губи, щоки, скроні
І не ховаю почуття.
Щоб ти відчула в кожнім слові,
Що струменять, як джерело, -
Моєї щирої любові
Непогамоване тепло.
Щоднини прагну якнайбільше
Голубить тіло неземне,
Щоб не шукала серед інших
Ніде ніколи не мене.
01.03.24

І
Світи, місяченьку,
Світи на діброву,
Нехай я перейду,
Нехай я перейду,
До дівчини на розмову
З народної пісні

І співом зависають у траві...
Сільські мені згадались вечорниці...
Влаштовували танці там криві*,
Виводили мелодії дівиці...

А парубки вторили їм услід,
Спалахували щастям їхні лиця,
Многоголосся чарівний політ --
Що й місяць в небі починав світиться.

Тепер вже людства більше по містах
Черпає музику воно з ю-туба,
Як мало українського, аж страх...

Народний мелос рідко нас голубить...
Та на моїх закоханих вустах --
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба.
______________________________
**Під час виконання «кривого танцю» всі учасники стають в ряд, взявшись за руки. Дівчина, яка йде попереду «виводить кривого танця» — веде всіх за собою. Лінія, яка описують виконавці хороводу має вигляд кривої. Звідси і назва — «кривий танець». Кожен наступний учасник точно повторює лінію ходи попереднього танцівника.

«Кривий танець» належить до так званих «ключових» хороводів, які на відміну від «колових» хороводів, водили довгою лінією — «ключем».

ІІ

Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
Співаю, компоную, цим живу.
Вже вечорниці перейшли до клубу,
Це -- нині інші форми наяву.

О винахід великий працелюбів --
Цей інтернет сторінку дав нову.
Бо світ увесь доступний став розумним --
І я тим океаном теж пливу.

А далі що? Майбутнього боюся,
Ще іноді реальності старій
Належне віддаю, але у русі

Перебуваю. Ти, любове, грій.
Музичні твори -- ними надихнуся,
В моїй вони рояться голові.

ІІІ

В моїй вони рояться голові,
О ті пісні - плоди рясні натхнення,
Від серця мого - ніжності привіт,
У дні замріяні - передвесення.

Приваби незамінний мій магніт,
Ці чари дивовижно-незбагненні,
І вроди найчудовішої квіт,
Найкращих слів ласкавості щоденні.

Сахаюсь чорнобожих намагань
Мене провокувать на лайку грубу.
Щоб не було принизливих прощань!

Зі щастя келиха душа пригубить
Мелодії закоханих зізнань --
Наспівують їх мимоволі губи.

ІV

Наспівують їх мимоволі губи --
Не лиш пісні, але й романси теж!
Душа інтелігенції так любить
Послухать серце... Щоб ішов кортеж

Цих творів дивовижних, мов до шлюбу,
В салоні між картин, краси одеж,
Де вишукане все - Пріам, Гекуба* --
Сюжети старовинні ти знайдеш.

Реальності важкій напротивагу
Магнітних бур, туманів, хоч зомлій,
Задовольниш аристократа спрагу...

Даруй своїй прекрасній, дорогій
Цю незрівнянну про кохання сагу --
Натхнення вітре чарівний, повій!
________________________________
*Пріам, Гекуба - троянський цар Пріам та його дружина Гекуба - персонажі "Іліади" Гомера, сюжети з якої нерідко брали і беруть художники для своїх вишуканих полотен, які прикрашають аристократичні салони.

V

Натхнення вітре чарівний, повій,
Даруй політ фантазії безмежний,
Планеті щастя квіти дай усій,
Хай чад війни попід землею щезне.

А людство уклоняється красі --
Будує гарні парки, зАмки, вежі.
І чути понад ними звідусіль
Кохання диво-музику бентежну.

Лиш на задвірках десь -- огидний бруд,
Варнякання сп'янілих душогубів,
Негідникам усім - ганебний суд...

Любов нам грає у небесні труби,
Поет її возносить в абсолют
Могутністю розвихреного чуба.

VІ

Могутністю розвихреного чуба
Ярило віє -- відмикач небес.
Він -- покровитель пестощів і злюбу,
Немов з кохання зітканий увесь.

Красуня кожна - то його улюба*
Якщо у гречку стрибне чи овес --
Аби кохала щиро аж до згуби --
Зазнає ласки ніжної чудес.

Багато що здається дрібничковим,
Як є любові справжньої політ.
Тоді Дажбог життя усе обновить,

Щасливо усміхнеться із полів.
Бо сяєвом ясним отим чудовим
Розтопить сонце хмари грозові.
______________________________
*Улюба - авторський неологізм в розумінні улюблениця.

VІІ

Розтопить сонце хмари грозові --
Поллється з висі ніжність золотиста,
На гори, ліс, простори степові,
Озера площ і ріки вулиць міста.

Отак весна в розквітлості своїй
Приходить, як любов небесна, чиста
Нашіптує йому, а потім їй --
"Кохай, допоки ще душа вогниста!"

Та не одійде легко так зима --
Насипле снігу, граду ця рахуба --
Його падлюцтва Холоду - тюрма.

Він для вогню сердечного -- беззубий
Вже тане лід од віршів недарма --
Хай світ увесь мої творіння любить!

VІІІ

Хай світ увесь мої творіння любить.
Бажається, щоб дійсно так було!
Перекладайте їх колеги, ну-бо,
Там виростив я вічності зело!

Бо від нахабства ще не впав із дуба,
Мене, можливо трохи, занесло...
Та скромний, то неначе самогубець --
Шанують після смерті, як назло.

Звичайно, всюди винятки бувають --
Улюбленець фортуни - чудо-стан,
З найкращими жінками він у раї --

Все від життя бере, немов султан!
Але його писання умирають,
Якщо осатанілий графоман.

ІХ

Якщо осатанілий графоман
Змастив перо у найчорнішій сажі --
Сприймай, поете, наклеп жартома --
Нехай що хоче, те на тебе каже.

Багнюки ллє хоч цілий океан,
Прийоми застосує епатажу --
Це означатиме, ти є -- брахман*,
І слово щось твоє в суспільстві важить.

Парадоксальний, може, вислів цей --
Люби його, не піддавай ігнору,
То він покаже істинне лице...

Кохання - мусі-пусі - проговорить!
Утішиться, кидатиме яйце,
Судитиме з нахабством прокурора.
______________________________
*Брахман - в індуїзмі абсолютний дух, всесвітня душа, першооснова всіх речей і явищ.

Х

Судитиме з нахабством прокурора...
Він просто бик, що на червоне пре,
А ти немов у ролі пікадора
Спис-бандерилью встромиш під хребет.

Отямиться хай в лютому напорі,
Аж доки чорт його не забере.
Зоря вечірня зійде, як Аморе*,
Мов чарівлива посмішка Гюррем**.

Кохання почуття благословили
Влес-книга, Тора, Біблія, Коран --
Яка це все ж -- непереможна сила...

Лише наш "друг"-- писака-хуліган
До рівня опустився гамадрила***,
Обмови напускаючи туман.
___________________________
*Аморе (італ.) - Кохання, любов.
**Гюррем (тур.) - та, що сміється. Так турецький султан Сулейман Пишний називав свою дружину українку - настю Лісовську.
***Гамадрил - мавпа роду павіанів, підряду вузьконосих мавп.

ХІ

Обмови напускаючи туман,
Все брехні розповсюджує навколо,
Своїй співає ницості пеан,
Здригається, немов індиче, воло.

Оцей літературний шарлатан
На Образи оригінальні кволий,
Висмоктує із пальця вірш, роман
Ще й опонента критикою коле.

Йому пробачте, люди і Боги,
Хай вип'є заспокійливий цикорій --
Нещасний син бабусеньки Яги...

Любов'ю хлопця обділили, sorry*,
Шаленство графоманської юги --
Стрибог його суворо переборе.
_______________________________
*sorry - вибачте (англ.).

ХІІ

Стрибог його суворо переборе,
Хай вітер -- неповторності озон --
До творчих залетить лабораторій.
І поетесу надихне Музон,

Поета - Муза, критик -- обговорить,
Бо велетень письма -- як Робінзон --
Поб'є літературні він рекорди --
Самотній острів океанських зон...

Коли ж то визнають, що справжній геній? --
Різкий у спілкуванні, ще й тиран.
Вдягнуть не хоче масочку смирення --

Бездари завдають жорстоких ран.
Лиш після смерті праведне учення
Хіта харизмою уб'є дурман.

ХІІІ

Хіта харизмою уб'є дурман...
Звучатимуть, немов перлини, вірші,
Літературний знатиме гурман,
Всі люди цитуватимуть простіші.

Ще й композитор -- музики шаман --
Відчує силу слова найгостріше.
І вічність огортатиме сама
Їх твір вокалом щонайкрасивішим.

Митець у кращі відійде світи,
Як серед вишівських аудиторій,
По класах шкіл його ім'я нести

Любов сама візьметься за лекторій...
Запізно зводить до сердець мости,
Леліє радість між сумних історій.

ХІV

Леліє радість між сумних історій
Цей автор-виконавець ще й співак
Багато скине за концерт калорій -
Так викладається, ох одержимо як!

Бо стільки є талантів-медоборів,
Лиш геній з найсильніших -- долі знак
Отримає в елітному доборі --
Найбільшу зливу почестей-відзнак.

Потрібно мати зіроньку щасливу,
Щоб Усевишній шлях йому відкрив,
Кохання справжнє сотворило диво --

Митець -- орач ясних небесних нив.
Зірки зерном спадають, наче мливо,
І співом зависають у траві...


VІ МАГІСТРАЛ

І співом зависають у траві...
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
В моїй вони рояться голові,
Наспівують їх мимоволі губи.

Натхнення вітре чарівний, повій,
Могутністю розвихреного чуба.
Розтопить сонце хмари грозові --
Хай світ увесь мої творіння любить!

Якщо осатанілий графоман
Судитиме з нахабством прокурора,
Обмови напускаючи туман,

Стрибог його суворо переборе,
Хіта харизмою уб'є дурман,
Леліє радість між сумних історій.

25 лютого 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

В хмільному вальсі побажань
Пливуть до загсів молоді...
Дитячий сад, ти паузою стань
На їх зритмованій путі.
Найглибші очі – у дітей.
В них – цноти невичерпная криниця.
Долийте ж в свої кухлі, молоді,
Тепер лиш можете рідниться.
Життя – і любощів обійми,
І розладу пощерблені ножі...
Бува: сварлива зверхність рине
Сльозистим градом в злагоди посів.
Затріпотять листочки сходів...
Хто їх зуміє вберегти?
Графітній хмарності негоди
Хто роздере регочучі роти?
Слова титанисті пігмеями зіщуляться.
Цілунки стануть раєм для мерця...
...Не плач, Любов,
На захист твій лаштуються
І райдужать похмарені серця
Прості дитячі очі,
Що колись стояли
На сходинці останній
Любощів вінця.

Ішли Ісус з Петром якось по містах і селах.
В селі однім відпочити сіли над дорогу
На колоду, пожаліли утомлені ноги.
Аж іде повз чоловічок сумний, невеселий.
- Чому сумний? – пита Ісус. Той відповідає:
- Народилася у мене, нарешті дитина.
Треба йти її хрестити, щоб все чин по чину,
Та ніхто іти за кума мені не бажає,
Бо я бідний. – Не хвилюйся, я за кума буду. -
Ісус каже. Пішли в церкву, дитя охрестили.
Повернулися додому, жінка стіл накрила.
Наїлися, напилися. – Ну, що ж, добрі люди,
Будем далі мандрувати. – Ісус їм говорить.
Тоді з кума постоли він зняв та і повісив,
А дав чоботи новенькі та й каже: - Дивися,
Постоли не викидай ті – мине тебе горе.
Та й пішли. А в чоловіка ладно стало звідти.
Завелося господарство, грошиків чимало.
Збагатів, набрався пихи. Сором йому стало
Постолів своїх, узяв їх й викинув на смі́ття.
Верта Ісус селом отим та й каже Петрові:
- Може нам би завернути, кума навістити?
- Чому б ні? Воно вже й вечір. Чого в ніч ходити?
Зайшли в хату, роздивились. Бачать – хата нова.
Сіли за стіл та й чекають кума із роботи.
Той приходить, тільки в хату двері відчиняє,
Так одразу ще з порогу вголос і волає:
- Геть із хати, волоцюги! Розвелось босоти!
Ісус йому: - Куме,куме! Не сердьтеся, годі!
А той горла: - Краще чорта, ніж кума такого!
- Ну, як чорт тобі за кума, то і йди до нього!
Та й закинув на болото, у смердючу воду.
І із нього тої ж миті жаба утворилась.
Лиш тоді опам’ятався, став: - Кум,кум! – кричати.
- Постолів не треба було, куме, викидати, -
Каже Ісус, - Збагатіло, бач, як загордилось!
Пішли Ісус з Петром далі світом мандрувати,
А той кумкає і досі, Ісуса гукає,
Попроситись, хай подобу людську повертає…
Та ж гординя – то гріх смертний, не слід забувати.

Із Володимира Войновича

Я був у кра́ї, де правда вбита.
Там люди знагла втрачають жи́тла.
Суворий клімат – зима без літа,
не вистачає тепла та світла.

Між днем та ніччю нема різниці,
і бродять люди немов безлиці.
І хоч між ними зв’язків немає,
з них кожний інших неполюбляє.

Старою злістю вони пропахли,
й самі́ у зло́бі своїй зачахли,
на кшталт сухого куща бур’яну,
соків життєвих збулись, здається.
І тільки радість у них стається,
коли сусіду чомусь погано:

зламав коліно, чи нежить люта,
чи в нього вкрали грошви багато,
нестатки-злидні, чи інша скрута –
його сусідам це справжнє свято...

Й життя минає в імлі та злобі,
невтішна доля – немов іржава;
коли ж хтось раптом когось угробить –
тоді, звичайно, це інша справа.

(2024)

І

Дзеркала залишають твої відображення
В своїй пам’яті. Вони перетасовують їх як картяр,
Що ніколи не махлює і не зиркає на перстень сонця,
А твою присутність помічають коли ти
Недовіряєш власному віддзеркаленню,
Бо віра для них категорія віддзеркаленого
А тому ніхто не побачить тебе, навіть самі дзеркала.

ІІ

Повертаючись до того трюмо, я все-таки
Мав рацію, що твоя любов, це досконала поезія,
Наготи. Вона розпорювала вив’язані рядки сукні
І кривилася на той натюрморт, що я малював.
Вона позбавляла мене фарб, але
Вливала промені дійсності на картину,
Що була більшою за моє бажання змальовувати.
І я почав писати подумки, і завжди на піску,
Щоб слова мої зникали ніжним шумовинням твого віддиху.

ІІІ

Якби я тоді писав — це було б жалюгідним мавпуванням,
Спробою написати сонце вийшовши на пленер,
Зимою. Приблизити те, що долають за допомогою
Телескопів, або уяви, але тепер,
Я можу писати стверджуючи, що закони термодинаміки
Чудово описують розставання тих,
Хто перелив віск свого серця у форму
Пам’яті,
Що все більше уподібнюється дзеркалам.

12.02.2024

Обличчя у весни дівоче, юне,
Усмішка загадкова на вустах.
І проростуть хвилясті в полі руни,
Пташиний затріпоче в небі змах.

Верба в сріблястих котиках лисніє,
Їх ніжно пестить радісна весна.
Підсніжники піднялися на ніжки,
Цвіте у лісі квітів білизна.

Іде відродження землі і волі,
Золотооке сонце зазира.
І що ж чекає нас на видноколі?
Весни усмішка - це надій пора.

Ґаздує вправно юна господиня.
Душа ж людська молитвами жива.
Хай Україна зробить вибір нині
За спільні справи, а не за слова.

Вітер гойдалку весняну розгойдав:
лютий шубу свою березню віддав -
тиснуть плечі й закороткий вже рукав,
сніг карманами розкис, повитікав!

Вгору! - сосен розгойдалося гілля!

А ворона себе гордо виставля -
все пір'їнку до пір'їнки виклада,
був нелегкий в неї бій біля гнізда!

Вниз! - і краплі поспішають до землі,
щоб водою її вдосталь напоїть.
..
Вгору! - птахи розлітаються в садку
..
Хтось розбив дзеркальне плесо на ставку -
і тріщало по окрузі і гуло,
розлетілась новина на все село -
і біжать туди струмки з усіх сторін.
..
Вниз! - штанини підтягнувши до колін
сонцю виставить опудало щоку,
хоч солом'яне, а також на чеку-
бо не хоче проморгати дивину -
навкруги усе так схоже на весну!
..
Призьба дому із-під снігу вигляда,
а із даху густо капає вода,
стрепенеться із порога по димар
скине долу снігу мокрого тягар!

Дім під сонечком засяяв, звеселів,
сонце блискітками бавиться на склі,
вікна жмуряться фіранками повік,
загадково до дверей скрипить поріг.
..
Березневий сад - то гойдалок гілля
і співають один-одному здаля
два закоханих у кішечку коти -
хто гучніше, тому ближче до мети.
..
Вгору! - небо близько-близько - доторкнись!
Серце гупає від захвату! -
Униз !
05.02.2022.

Десь від річки доноситься пісня дівоча,
Гарно так, що і зорі заслухались мабуть,
Її чути усім аж до пізньої ночі,
То дарма, що співачкам раненько вставати.

Братися і до праці дівчатонькам треба,
Бо роботи в селі ж то завжди вистачає,
Слід подбать про родину й про дім та про себе,
Ну а поки що пісня вкраїнська лунає.

2019 р.

Хоча про сон це тільки спогад,
Але я знаю, що, на жаль,
Обмокла вранішня дорога
Віщує сльози і печаль.
Напевно, з любою розлука
Мене штовхне в далекий край,
Бо в сні ножа я брав у руку
І навпіл різав коровай.
Поласувати трохи медом
Завадив рій кусючих бджіл, –
Неначе він так попередив
Про те, що коїться навкіл.
Про те, що станеться зі мною
Уже сьогодні після сну,
Коли замучений журою
Від снів у ній себе виню…
29.02.24

Віддам я тобі усе своє тепло,
Щоб від нього твоє серденько зігрілось,
Щоб кохати віддано воно могло
І ніколи більше, рідне, не боліло.

Підніму тебе я, люба, на руках
Віднесу туди, де вік панує спокій.
І де пройдемо ми, на усіх стежках,
Розцвітуть троянди по обидва боки.

Задрімаєш ти у пахощах п’янких
І з найвищих сфер зійде колискова...
Біль навік затихне на руках моїх,
А я шлях стократ цей пройшов би знову.

2010

Щонайвищий серед квітів,
Кому видно все на світі,
Підказав Будяк Барвінку
Взять Фіалочку за жінку.
Обмаль радощів у квітів,
Тож зраділи всі, мов діти,
І без зайвих там думок
Пустилися у танок.
Як почули про весілля,
Що справляло пишне зілля,
То знайшлися і музики –
Гусак, Півень та Індики.
Прилетіли веселитись
Горобці, Чижі й Синиці,
Додався і Шпак.
«Отак, квіти, так!»
Бадьорить усіх Будяк.
Та враз закричав щосили:
«Ой, мене щось укусило!»
А за Будяком і решта:
«Гицель, мабуть, між нас вешта!»
А то були просто бджоли
(Після зими іще кволі)
Мед із квітів добували,
Поки тії танцювали.
Щоб не буть чортополохом
Та не скаржитись й не охать,
Знать би Будяку не всує,
Що Свята Земл шанує,
Засіває ним поля,
Як культуру обробля,
Щоб не тільки з гречки й липи,
Але й з нього мед точити,
Мед пахучий добувати,
Люд праведний частувати.

Так трапилось, що небо безцвітне,
що до сонця далека дорога в тупик,
що іскри від моїх копит
для всіх перехожих,
немов од салюту розвага.
Я виснаживсь
бігти
у безвість
у безвідповідальність
за себе.
Але те, чого я шукаю, –
аморфне.
Дорога́ мені людина
без смаку,
кольору
і запаху.
Жодних знаків уваги.

30 червня 1994 р., Київ

Як цвіт кульбаби, буйний вітер нас розніс.
Не повернути весняних емоцій.
Це ніби йти сліпому у дрімучий ліс.
Невідомість висить на кожнім кроці.

Оте, що долею написано тобі
Не перепишеш, пізно вже писати.
І не веди з собою марно боротьби.
Для чого ці в душі німі дебати?

Багаття не розпалиш після довгих злив.
Обходь мене, прошу, щоб я не звикла.
І не шукай тепер торішнього мотив.
Я іскра не твоя. Даремний виклик.

Ніхто не знає звідки і по що
Приходять духи явлені бажанням
Щоб зодягнути у твої слова
Не обережних чи навмисних марень,
І повісти про вирок свій. Але
Не все у чім запевнюють актори
Вбираючи слова чужих видінь
Приймає дійсний полюбовний образ,
А тільки те, що виловиш в собі:
Запевнити у вірі — ще не віра,
У тім що прагнеш без чуття й зусиль.
І тут вона являється на сцені
З твоєю роллю де усі слова
Колись були завірені тобою:
«Ось те, чого хотів, — вона твоя.»
І ти приймаєш.
Дія перша. Вечір.
Все так, як бачилось: і небо, парк, хода
Тієї жінки, що іде до тебе.
Запитуєш у неї: «Ти — моя?»
Вона киває...
Дія друга. Ранок.
«Любов, як сонце. Ні! Любов —– це ти!
Це світ в якому слів одних замало
А сонце більше схоже на цитрин.»
Вона киває...
Дія третя. Морок
Вона сміється: «Вибач не твоя.»
І раптом бачиш, як зриває маску.
«Це роль, — відказує, — яку хотіла я.»

24.02.2024

О мить! І я в тобі колись розтану,
Та розіллюся сотнею струмків.
Вертаються травою води талі,
Просочуються в бруньки боязкі.

Ти вічна, мите! В плині трансформацій,
В постійному згасанніб - то не тлін!
Так хочеться віддатися сповна цій
Весні початку нових перемін.

Заквітло. Мить, й пелЮстки сіє гілка,
Де перший лист ховає зав'язь. Мить -
І літо розлилося по узгірку,
Достиглою ожиною пахтить.

Метелик, що пірнув у мить надії
Чи налітався, а уже висить
Десятком лялечок, де сонце гріє
Нове імаго дивної краси.

А мить за миттю відквітує літо
У райдугах і травах степових,
Та на підмостки золотава вийде,
Продефілює пишно, й не зловить...

Мить задощить, і миттю захолодить,
Метелик-гусінь вклякне у корчі,
Чекатиме, допоки талі води
Відродяться, життя роздаючи.
03.2023.

За минулим ні жалю, ні плачу,
Ні потішних пісень і думок, –
Тільки в сни, мов звідтіль передача,
Щось з’являється й мається строк.
Потім вмить забувається швидко,
Як усе незначуще в житті, –
І нічого знов довго не видко,
І ніщо не ятрить почуттів…
28.02.24

Осяває свічка віртуальна
Слід від одлетілої душі,
А убивці, підлі і реальні –
Ось вони, втішаються в олжі.

О, які вони багатоликі –
І святі, і грішні, і страшні,
І цивілізовані і дикі,
Моляться і богу й сатані.

Убивають ближніх і далеких –
Їм авансом прощено гріхи.
Світ не усвідомив небезпеки,
Провертає з вбивцями торги.

Чим далі «від» тим більше коло «до»,
І сторінки написані тендітним
Приємним почерком, немов хвиління сну
Де бриз гортає ніжним повіванням
Твій перший розділ і його останню
Главу життя, таку легку й солодку,
Що осторонь тримаєшся того,
Що змушує тебе прийняти виклик.
А все лиш далі й далі берегів
Що сходяться окреслюючи острів
Де от невдовзі явиться тайфун,
І твій гамак піймавши в сіті бурю
Зрихтує згодом болісну вуаль.
Але й тоді прив’язуєш себе
До континенту спокою, втікаєш
І першим рейсом мчиш на літаку
Чим далі «від», де хвиль не підіймає
Жахливий звір, до тихої землі.
Тому все далі й далі від роману,
Тому все ближче, ближче де фасад
Підкреслений карнизами й балкони
Підтримують каріатиди, їм
Квартирний світ покладено на плечі,
А в ньому спокій, затишок і сплін,
Що застилає сутінками речі,
Навпроти ж ліжка – ангели, вони
Такі ж бліді смертельно, як і постіль.
І ніч в тобі, і в місячному сяйві
Твоє волосся, зорями в очах
Виблискує жага і хіть голодна
І дотики нехай такі мов шовк,
Та на вустах здається тінь глумлива
Здіймається у посмішці, жаскна
І скрапує на серце від горіння
Холодного вогню. А за вікном
Пала Зоар у зареві ранковім.

24.02.2024

Із Володимира Войновича

Ми вештались довго в проваллі,
щоб нібито вийти з імли;
шукали освітлені далі...
Потьмарені тільки знайшли.

Шукали й крамоли бацили,
і вошей, а ще – шпигунів;
і з успіхом це ми робили, –
хто б що нам про збиток не нив!

А ще ми хотіли – насилля
весь світ зруйнувать, а відтак...
Навіщось міняли довкілля
і щось повертали навспак.

І вас ми збирались кінчи́ти
у той або інший манір;
та ви́ за бугром, паразити,
на лихо, живучі надмі́р.

Але апетит до утопій
донині у нас не зачах:
продовжимо марш плоскостопий
й насиплемо вам ізотопів,
від’ївшись на ваших харчах.

Та по́ки що – є в нас завади,
бо хочеться їсти, аж край...
Пожертвуйте ж нам, Христа-ради,
що́ можете, чорт забирай!

(2024)

Підкова місяця надкушеною висне,
Як слід коня, що відчеканив срібло,
Копитом вдарив, і зірками бризнув,
Аж водні брижі розійшлися дрібно.

На підморожених до ночі сніжних клаптях,
Залишених у тінях милосердно,
З копит спішать ще й блискітки накрапать,
Хоча їх зранку буде сонцем стерто.

І бризки зоряні під ранок пересохнуть,
Коли підкова скотиться до лісу,
Та відзеркалить небеса високі
Ранкове плесо кольору заліза.
02.2023.

Блакитним небом сонечко котилось
Тепле таке і жовте та яскраве.
Щиро із ранком привітать хотіло
Воно усе живе, давать наснаги

Людям, птахам, звірятам та комахам,
Кожній травиночці і дереву та квітці,
Щоби у кожного із них був гарний настрій,
Як барви весняні цвіли усмішки.

Щоби співав струмочок щось веселе
І дихала земля так вільно й легко,
Мир панував і у містах, і селах,
Всюди звучала українська пісня.

2024 р.

Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи тільки позолоти сліпить блиск урочий?
А може, це колись, немов туман, мине,
Опустить осінь стомлено вологі очі.

Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи може, зваблення для тебе, ніби свято?
Тремтить щодня живий в блуканні серця нерв,
А сни надій купаються у листі м*яти.

Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи все навкруг лиш звичне й тимчасове в світі?
Моє кохання, мабуть, щиро-неземне,
Бо восени розквітла ніжно віра цвітом.

Чимчикуючи з гостини
Заєць скибу ніс в торбині
І раптово біля лісу
Стрів чатуючого лиса,
Що з порожнім зовсім шлунком
Ждав такого подарунка,
Бо в засмученого зайця
Похапцем забрав окрайця...
27.02.24

ЙОСИП БРОДСЬКИЙ
Переклад із рос. мови
Нінель Новікова

І ВІЧНИЙ БІЙ…

І вічний бій.
Нам спокій тільки сниться.
І хай ніщо
не потривожить сни.
Хай сива ніч
і у дрімоті птиця
гойдаються у тихій далині.
І вічний бій.
Атаки наші вперті
і куля,
що у пісні смерть несе,
кричали нам,
що є іще Безсмертя…
…А ми хотіли вижити і все.
Пробачте нас.
Ми до кінця кипіли,
І світ сприймали,
Наче прикриття.
Серця метались,
рвались і хрипіли,
як коні ті,
втрачаючи життя.
…Скажіть… там…
Щоб нас більше не будили.
Нехай ніщо
не потривожить сни.
…Ну , що із того –
не перемогли ми,
із того,
що не повернулись ми?

26.02.2024

Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –
то кожен обирає на свій смак.

Пломінь яскравий. Ніч, а наче день.
А розпочнеться ранок, чи помітиш?
Ті доленосні полум’яні квіти
не завжди передвісники біди.

Що каже доля подарунком цим?
Спопелить прагне чи квітчає дім?

11.08.22

Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Давати тепло.
Любов.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,
Заглибитись у нескінченний вир
Тотемних танців і тотемних масок.
Хоча очима ти казала вір,
У чистоту любові, у незламність,
В уперту міць дивитися крізь час,
Який згубив малу фігурну стрілку
І тим самим тримає разом нас,
Потрохи розливаючи подібність
В єдину форму щастя і нещасть.
Була це віра у бетон і стіни
У парк, що раптом повниться густим,
Мені, тривожним запахом ірисів
Нектар яких приваблює комах;
І я намацував твою, в повітрі, руку,
Фантомним спогадом, щоб стримати ходу
Та в інший бік звернути, геть від парку,
Але тебе зі мною не було.
Я пригадав твій погляд незворушний,
Цю легковажність перевиту в млость
Очей, що мов навмисно не зважали
На те, що морок ночі підкрадавсь
Дзижчанням мушок на тонких пелюстках
Що й небеса над містом розійшлись
Як надмогильне мощене склепіння
Готуючи нові місця для втрат.
І злість брала, що ти цього не бачиш
Не бачиш ні ірисів, ні комах
Ані дрімучих тіней, що зникали
У безвість ночі, вранішній туман,
Що обпікати пальці сірниками
Цінніший досвід за усі моря
Які для тебе залишились фоном.
І я намацував твою, в повітрі, руку,
Фантомним спогадом, щоб стримати ходу
Та в інший бік звернути, геть від моря,
Але тебе зі мною не було.

23.02.2024

Зима. Глінтвейн. Скляні квадратики вікна.
Сплітає лютий макроме морозне.
Бузку засохлому наснилася весна,
Неначе хтось несе його з-за рогу,

А поки в фоліанті - пил і духота.
Хоч заглядає часом хуртовина,
Розлук далеких в'ється стигла глухота.
Застрягла у суго́рбі лиш провина.

Глінтвейну чи бузку відчула аромат,
Який вдихала, ніби кисень часу.
Душа, неначе всілась на журби шпагат.
Зима безмовна у холодній рясі.

Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скло, у бляшаний навіс.
Забуте, ще пізньої осені хлющею змите,
Під оплески струменів так захотіло на біс,

Що твій оксамитовий голос почувся: "Тримайся!"
І другий, легкий, ніби мій: "Бережися і ти."
То сниво мене закрутило у просторі й часі.
А злива лютнева воліла до ранку іти.

А навколо – ні сміху, ні крику,
Ні овацій, ні лаянь нема, -
Мов істоти глухі й без’язикі
Навмання поглядають сліпма.
Мов попереду зводяться тіні
Від нестерпно скрипучих стільців, –
Збайдужіло нове покоління
До творінь усіляких митців.
Не плекають любові до книги,
До письменства поваги нема, –
Це байдужість скувала, мов крига,
Їхні душі, бо в душах – зима…
26.02.24

Десять років чекаємо миру,
Але чуємо страшне:війна.
Ми в полоні новин із етеру
А в полоні хтось знову вмирав.
Щохвилини сивіють дружин
Сивину чорна хустка схова...
Не вернути вже брата чи сина,
Тата в діток забрала війна.

Господи ,змилуйся над Україною!
В силу спасіння Твого ,Боже ,вірую!
Вірю - все можеш і знаєш ,як треба.
Наша надія тільки на Тебе.
Господи ,змилуйся над Україною!
Зглянься на край наш,прости і дай зцілення.
Сльози хай висохнуть ,вдосталь терпіли.
За кращую долю боремось нині.

Кожен ранок отак,через силу
І крізь сльози ,що душать завжди...
Боже ,зглянься ,прости і помилуй!
Захисти Україну,спаси!
Перемоги ми прагнемо,миру
І він прийде.той радісний час.
Дочекаємось ми воскресіння,
Україна воскресне для нас!

Господи,змилуйся над Україною!
Даруй їй бути єдиною,вільною.
Силу яви Свою,святість і славу
На Україну вже зглянься,благаю!
Господи,змилуйся над Україною
В силу спасіння Твого ,Боже,вірую!
За Україну ми молимось нині.
Хай по Тисині більш кача не плине.
25.02.2024

Не смітять нотами… Лікують ними
В семи поборнім колі від недуг.
Є інколи й свої для цього рими
І кілька сот хвилиних вірних слуг…
А що вже там казати про ефектність,
Коли все оживає навкруги!?
Хоча й усі ми в цьому світі смертні,
Я б краще, як на мене, не смітив…
25.02.2024.

Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на ніч у вибалку одному.
Послали молодих, щоб кізяків зібрать.
Зняли ярмо з волів, нехай ідуть, пасуться.
Багаття розвели, хтось риби наловив.
І аромати вже такі навкруг несуться,
Що, мабуть би й сліпий на запах той прибрів.
Зварили кулішу із рибою, усілись
Попід свої вози – лиш ложки торохтять.
Смачного кулешу від пуза всі наїлись,
Зготовились уже лягати, спочивать.
Аж тут старезний дід із-за кущів з’явився.
Весь сивий, наче лунь, лице цвіте, як мак.
- Здорові, молодці! – легенько уклонився.
- Здорові! – всі в отвіт. – Звідкіль простуєм так?
- Із Криму. Сіль везем. – А будете ви звідки?
Та недалечко тут під Кічкасом село.
- Охота ото вам бовтатися по світу?
Таж людям молодим й так гарно б тут було.
- Як так? – питають ті. – Таж недалік живете
Урочища того, що Сагайдачне звуть.
Там грошей стільки є. Захочете – знайдете.
Там на губернію їх стачило б, мабуть.
- А що за гроші то? – ті чумаки питають.
- Чи ж чуть не довелось про Сагайдака вам?
- Казали щось старі, що трохи про те знають.
Та гроші, їй же Бо, не згадувались там.
- Що знають ті старі? Мабуть, у цьому краї
Старішого, ніж я, нікого не знайти.
Уже сто двадцять літ в цім році наступає.
Вже корені давно в землі оцій пустив.
Ніхто, як я, не знав, напевно Сагайдака,
Бо не один рік жив із ним у тім ліску.
Не було на землі міцнішого коза́ка,
Тож по собі й лишив він славу отаку.
Вже стільки літ пройшло, як Січ нашу спалили.
Вам, певно і не знать, як то воно було.
Було ж так…. Москалі нас військом обступили,
А їх, мабуть, по сто на одного прийшло.
Куди там воювать? Забрали всю старшину.
Хоч нехотя та, все ж, схилились й козаки.
Забрали землю всю, майно і всю скотину.
Всі гроші, хто не встиг сховати в тайники.
Самих же козаків по світу розселили.
Кого у москалі до війська загребли,
А хто на Дон подавсь, де поки вільно жили.
А треті Нову Січ аж за Дунай звели.
Чи ж вільно козакам у землях чужих жити?
Хтось утікав, бува на Запоріжжя знов.
Там місць іще було, щоб вільно жити й сито,
Сховатись так, аби москаль вас не знайшов.
Отож, зійшлись якось з покійним Сагайдаком
І каже нам козак: «Давайте утікать!
Ходімо на Дніпро. Чи ж то ми не козаки?
Чи ж довго між бабів іще нам проживать?
Сховаємось в ліску, що Хортиці навпроти.
Там добре буде нам, кругом же ліс густий
Та скелі і яри. Ніякої турботи.
Згадаємо уклад свій добрий січовий.
Зібралось нас тоді, напевно, душ із сорок.
Вночі всі на коней та й степом подались.
Слобод ще не було степами у ту пору,
Тож їхали бігом й не дуже стереглись.
Добігли до Дніпра, за нього перебрались,
Ускочили в лісок, доки ніхто навстріч.
Зробили курені й козакувати взялись.
А чим тоді жили? Розбоєм, звісна річ.
Крадіжками жили. Тоді сіл було мало.
А у степу хіба татари й чумаки.
Своїх ми, звісна річ, старались, не чіпали.
Татарам же часом дісталося таки.
А то ще москалі, як степом проїздили,
То їх пограбувать із радістю було.
Отак ми років три чи то чотири жили.
І, наче, все, як слід з козакуванням йшло.
Був Сагайдак ватаг, порядок вмів тримати.
Він вдома більш сидів, побіля куренів.
Бо ж і худобу слід було там доглядати.
Та і на зиму хліб придбати він умів.
А ми в роз’їздах все, все здобичі пантруєм.
Якось нас Сагайдак аж в Польщу відрядив.
Мовляв, там ляський пан у златі розкошує,
Чому б не потрусить ледачих тих панів?
На Київщину ми ще без пригод дістались.
Там розійшлись, аби розвідати доріг.
А тут на лихо нам москальське військо взялось
Та й стало нас ловить. Зловили хоч не всіх.
Та вісім чоловік до їхніх рук попали.
Примушувать взялись до війська нас вступать.
Віднікувались ми. Та що робити мали?
Упертих чотирьох, що не змогли зламать,
Бо вперлися вони, мовляв, ми вільні люди,
Повісити велів москальський офіцер.
Ми ж, бачачи: з того добра для нас не буде,
Погодились служить. Тож в козаках тепер,
Але під москалем. Десь рік отак ходили.
А потім повели нас воювати Крим.
Показувати шлях до Криму нам веліли,
Бо ж ми, між москалів, лише й ходили ним.
Москальське військо йшло якраз мимо Кічкасу,
Де німці по сей день в колоніях живуть.
Аж над самим Дніпром спинилися до часу,
Поки через ріку понтони наведуть.
І стало жаль мені старого Сагайдака,
Бо ж бачу – москалі не оминуть його.
Прокрастися рішив, повідати козаку.
Узяв, тихцем відвів убік коня свого,
А далі вплав Дніпром. Доплив до середини,
Помітили мене та й узялись стрілять.
Та смертна не прийшла, мабуть, моя година.
Вдалося допливти, до берега дістать.
А там в чагарники й до куренів дістався.
Було тоді там, може, з десяток козаків,
Хоч я тоді на те не надто роззирався.
Не до того було. Часу на кілька слів.
«Тікайте, - говорю, - ви, батьку-отамане.
І ви, брати, хутчій змивайтеся звідсіль.
Бо скоро тут уже москальське військо стане
І всіх пов’яже вмить без ніяких зусиль!»
Схопились козаки, зібралися тікати.
Їм Сагайдак велить: «Женіть байдак сюди!
А я управлюсь тут!» Став скрині відчиняти.
Все золото зложив у шкуру й до води.
На скелю на середню затяг й поміж каміння
Пустив. Все те багатство там лише загуло.
Тоді цеберку взяв і діжечку – теж цінні –
До біса грошенят там в золоті було.
Затяг те у барліг, поміж каміння того,
Гарненько загорнув й до берега помчав.
Гадав, що козаки чекають там на нього.
А ті вже попливли. Кричати вслід почав:
«Ей, підождіть мене!» «Ні, батьку, нема часу!»
Самі ж гребуть-гребуть, аж весла в них тріщать.
Лишився сам-один на березі нещасний
Та й каже: «Ну, живим мене їм не узять!»
В землянку заховавсь з залізними дверима.
А я вже на коня та й крізь чагарники.
На березі усівсь, де військо йтиме кіньми,
Мачаю у воді свої сухарики.
Аж тут і офіцер: «Ізмєннік! - мені каже, -
Навєрно, казаков успєл прєдупрєдіть!?»
А я йому в отвіт: «Ви що? Неправда ваша!
То я пустивсь лишень, щоб річку переплить,
Бо мода в нас така – Дніпро перепливати.
Либонь, не первина. Чого чекать, сидіть?!»
Скомандував майор, щоб військо виступало.
Примчали у той ліс – немає козаків.
Лиш курені пусті полишені стояли.
Аж підійшли туди, де Сагайдак сидів.
Курінь той був міцний, мурований з каміння.
Взялися відкривать – не виломить дверей.
Вмовляти почали, нехай старий відчине.
А той їм у отвіт – скоріше тут помре.
Давай вони тоді у вікна йому лізти.
Старого допекли – узявся він стрілять.
Трьох, мабуть, положив, поранив кілька, звісно.
Прийшлося москалям скоріше відступать.
А там стіжок стояв гречаної соломи.
Взялися москалі солому ту возить.
Обклали геть усе та узялись по тому
Солому пропихать, землянку щоб набить.
Управились гуртом, а потім підпалили.
Гадали, що козак сам вийде звідтіля.
Не вийшов. Задушивсь. Мав мужності і сили,
Щоб вмерти та живим не датись москалям.
Ще довго москалі на місці тім стояли.
Весь вирубали ліс, порізали весь скот,
Цілий табун коней в Сагайдака забрали
Та й подались на Крим. І я із ними. От
Прийшлося в козаках ще довго послужити.
Аж доки й постарів й відставку получив.
З забродами ходив був рибу половити,
Аж доки козаків знайомих не зустрів,
Які у слободі місцевій поселились.
То й я до них пристав, та й став із ними жить…
- А золото знайшли, що сховане лишилось?
- Та хто ж його візьме? Десь досі ще лежить.
Отож, я і кажу – чого ото блукати.
Десь золота багато тут Сагайдак зарив.
Кидайте мажі ці та і ідіть шукати…
Сказав та і побрів крізь ніч у чагарі.

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом і Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі».

Не вщухають пташині арії,
Вже літає пух тополиний.
Мабуть, пише весна нам сценарій,
Бо душею до тебе лину.

Світить сонце бурштином в зіниці,
Вабить травня квітучий дотик.
Ти сердечна моя таємниця,
І весни незрівняна нота.

Мені знов усміхається небо,
Почуттів загадковий канкан.
Я живу в цьому світі для тебе,
Бо весна написала роман.

Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,
На зеленім вербовім гіллі
Колисалася ніжна дівчина...

Вона пісню співала про весну,
Про урочі вогні досвітні –
Пісня
в серці
моїм
колисалася...
Колисалася
в серці
пісня,
Колисалася
в пісні
мрія,
Колисалося
в мрії:
«Ле-ся...»

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти –
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.

(Оригінал)
Кто вам сказал, что я тиха,
слаба, судьбе подвластна?
Моя не дрогнула рука,
пою, и мысли ясны .
И если раз я завелась
рыданием печальным,-
так то весны капель была,
Не осени прощанье.
А осенью... Иль в радость знать
кто гаснет, кто в расцвете,
вербу, что пламени под стать,
разденет, плача, ветер.
Когда ж суровая зима
покроет краски света-
то, схоронивши их, сама
Рассыплет самоцветы.

Зринає пісня птахом легкокрилим
Все вгору й вгору і летить, летить
Понад землею й набирає сили,
Прагне щоби її почули всі.

Легесенько торкає струни серця
Й вони вже в унісон з нею співають.
Стає так добре і привітно й легко -
Живе вкраїнська пісня, не вмирає.

2020 р.

За вікнами сходить світання
І спішно яскравим стає,
А в дзеркалі видно згасання
Нестримно печальне моє.
За вікнами далеч безкрая
І ранку упевнений крок,
А в дзеркалі сутінню зяє
Близький і глибокий куток.
За вікнами світло пророче
Вже в ясного дня на межі,
А в дзеркалі бачаться очі
Збентежені, бляклі, чужі…
25.02.24

***
Диявола не бачили ні разу,
але усюди є його рука
у вигляді зеленої зарази.
Воно і тут у ролі віршомаза
ще удає із себе козака.

***
Поети є реальні, і ніякі,
і ті, що завойовують серця,
але... якщо ми щирі до кінця,
то не ламаймо правила загальні,
аби зайняти не свої місця.

***
Ми усілякі. Але як не є,
усі ми добиваємось одного,
аби і у поезії своє
притягувало іноді до свого.

***
Уже й весною на планеті
стерня поезії цвіте
і, уповаючи на те,
скиртують у вінки сонети
і неофіти, і поети,
аби піймати пієтет.

***
Надіятися, може, і не всує,
що опанує грамоту народ,
та поки-що процеси педалює
один і той же нео-ідіот.

***
У кузні імітації процесу,
що нібито, поезії кує,
музики є, і барабани є,
і видатні аматори інверсій,
та окаянне у кімвали б’є.

По інерції
Плідна поезії нива,
поки тобі не чужа.
Навіть коли без гроша,
буде людина щаслива,
адже навзаєм красива
внутрішньо чиста душа.

02.2024

Лебідкою густий туман
над озером розправив крила.
Злетів у вирій фіміам
з родючої землі кадилом.

Світанок небо засліпив,
сховав за обрієм почвари,
і сонця фотооб'єктив
осяяв полисками хмари.

Заголубіла сіра даль
фіалками на небосхилі,
проміння — золотий Грааль
пролляв паєтки мерехтливі

поміж обвуглених доріг,
близнят сіамських хмарочосів.
Яскрава синь вплела собі
мережку райдужну у коси.

Душа вібрує, мов струна,
на дебаркадері* розлуки.
Зима у потязі... весна —
оздоблює смарагдом луки.

Легітко подихом хмільним
випещує обличчя світле.
Який ти, дійсно, чарівний,
мій любий березневий Світе!

Дебаркадер* — перон

23.02.2024р

Ще час не вивітрив з кімнати
Парфумів пахощі хмільні
Тієї жінки, що багато
Дарила радощів мені.
А ти вже брязкаєш ключами
І швидко робиш звичний вдих,
Та на балкон прямуєш прямо,
Де я розгублено затих.
І просиш, мабуть, у двадцяте
Тобі наївній пояснить:
Чому витають аромати
Узимку розквіту весни?
Тебе допитливу обнявши,
Кажу ще раз на майбуття,
Що так усім повсюди завше
Пахтить цвітіннями життя.
24.02.24

Кажете - любити ворогів?
Що ж: тоді, ненавиджу з любов'ю
і з любов'ю - свідками Боги-
меч встромляю ворогу між брови.

І нема провини і гріха,
що рука піднята не здригнеться
вивільнити з зайди прілий хлам,
витрясти московця
з тіла денця.

Хай затихне скрушений язик,
хай гієнна суть проткнеться києм,
хай його діла зійдуть на пшик
і нелюдність сіра обнуліє.

Хай під оком неба і зірок
стріли проростуть, мов житні стебла....
Так люблю, як підтинає крок -
крок ворожий - меч в борні розтерплий.

Як крик того, кому зламали руку,
Так ти кричиш в моєму серці, деревце.
Ще ж тільки вчора раділи ми з тобою
Новим листочкам, що творили крону...
Не байдуже мені, бо ж мало що лишилось
З райського саду, в який Адама поселив Господь.
Мало що зродилось самосівом на цій землі.
Невтомні руки юдеїв у зимову хвищу
Справляють Новий рік своїм зеленим друзям.
Нові гаї здіймають віти посеред каміння
На доказ того, хто тут господар справжній.