"І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко


Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?

А мені наснилась мама
Молода, вродлива, статна
Та усміхнена, як завжди
Пироги з печі виймала

Свіжі теплі та рум"яні,
Припрошала всіх до столу.
Дні щасливі пригадались
І в душі озвались болем.

2016 р.

Хлопчик має хом’яка, –
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
21.06.25

 
Начебто дві голови у тебе
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
Єдиний ключ од темниці
 
Дві голови можна об’єднати
Наповнити власні ступні піском на мить
Ніхто не дізна що ти випатрав розум
І що вдіяти із руками кровавими
Стільцями воюючі леви
Плечей неймовірна вага
Жінки твої втомлені від умирання
Якщо у тебе із жінками ось так
 
Мов та сокира в голові гребінець
Вислуховуй ознаки життя
Діти лижуть каміння й свинець
І гоняться із ножем за обручами
Іще груди й коштовність для неї
Їх поліроване сяйво
Замкни живіт їй на ніч їж смак
Дітей
Отих не бажаєм
 
Начебто дві голови у тебе
І два люстерка у руці
 
 
 
 
 
 
 
 

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.



Па́нно Фальши́восте, мій дебарка́дер
се́ред аку́л, черепа́х і дельфі́...
Па́льмовий лист відірва́вся, то й ра́да,
бу́де про че́сність у вільній графі.

Келихи на́ші дзенько́чуть, є со́ки,
ва́ша пана́ма блиску́ча - на дно́.
Є пригоща́ння, стремлі́ння висо́кі,
ми не упе́рше в життє́вім кіно́.

Си́вий суфле́р намере́жив циду́лу,
пля́шку лови́ла, та хви́ля хитка́.
Ось крокоди́л - між зеле́ного му́лу,
пишна мула́тка чайком обпіка́.

Ма́па, люстерко, прим'ята валі́за,
гід розчави́в золоти́й апельси́н.
Цей дебарка́дер у ра́мки не влі́зе,
за́йвий компа́с у огро́мі яси́.

Вже завидні́вся окра́йчик - незна́не,
гам тулумба́сів, чайки́ на косі́.
Ста́ти на бе́рег - отри́мати рва́ні,
ма́ски ебе́нові треба, Люсі́.

Так убезпе́чимо спра́вжнє, чутли́ве,
ти́ порідні́шала - та й повела́.
Грію в кише́ньці віршо́ване мли́во,
жме́нька ілюзій - скрипу́ча зола́.

Перетасу́ємо пе́рли, бала́сти,
взу́ймо санда́лі, слугуймо красі́.
Гід правдолюбникам скле́ює ла́сти.
Па́нно Фальшивосте, виклич таксі́!

Бу́нгало вільне - оша́тне, окре́ме.
До́сить крути́ти нам калейдоско́п.
День догоряє, писа́ла пое́му,
пе́ра вмоча́ла в лимо́нний сиро́п.

2025
оновлена авторська редакція

Чи часом не американський Донні є
нащадком твого сина, Македоніє?

Вигулюючи песика на лузі,
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
Вигулюючи песика на лузі,
Згадалося, що з перших літ життя
Оте було цікаво карапузу,
Чому нема й не буде забуття…
20.06.25

На вулиці спекотно, навіть парко,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні.
Рівненько так підстрижені стояли,
Немов паркан, що лавку городив.
Від протягів надійно закривали,
Тож вітерець не зазирав сюди.
А попереду, там, поміж дерева,
Кущі такі ж самісінькі росли:
Ті круглі, ті – ялинкою, ті – левом,
Слоном майстерно стрижені були.
- Що за кущі? – спитав онук дідуся.
- Та то самшит. Бач, гарно як росте?
Я кожен раз приходжу та дивлюся,
Як гарно виглядає диво те.
Воно ж стоїть отак вічнозелене,
А люди форму різну придають.
Найкраще в цьому парку, як на мене.
Отож сюди частенько люди йдуть.
Самшит – рослина на другі не схожа.
Вона росте і деревом, й кущем.
Поробки з неї вирізати можна –
Фігурки, якісь іграшки, а ще…
Ти ж в шахи граєш? То ж фігурки часто
З самшиту роблять. Хочеш, розповім
Легенду давню? Вирішив напасти
Підступний ворог, що був дуже злим,
На плем‘я, що в долині проживало.
Земля родюча щедрою була.
У неї люди сили укладали,
Сторицею вона їм віддала.
Тож край давно вже був більмом на оці
У злих сусідів. Тож і подались.
Уже й не знаю, у якому році.
Усім ледачим родом піднялись,
Щоб поживитись у чужому краї,
Пограбувати й знищити упень,
Що їм спокійно спати заважає.
Здолали гори і в якиїсь день
В гірській долині пастушка зловили,
Що собі мирно вівці й кози пас.
Дорогу показати повеліли.
Вб’ємо інакше, кажуть в той же час.
А хлопчик був доволі тямковитий.
Погодився, з умовою, однак,
Що не дарма ж він буде їх водити?
Чого робити має просто так?
Нехай йому за скоєне заплатять.
Не стали опиратись ті зовсім.
Чого б то дурню не пообіцяти?
Як проведе – «розплатяться» із ним.
Повів їх хлопчик по гірських стежинах
Й привів до річки, що із гір текла.
За нею край родючий у долині.
Та річка та широкою була
І течія її була бурхлива.
Не просто перебратись на той бік.
Перепливти так просто не можливо,
Не кожен на те здатен чоловік.
А треба. Бо ж село стоїть багате.
Навкруг вже дозрівають пшениці.
Там здобичі чимало можна взяти.
Та як же дати раду річці цій?
Від жадоби горіли їхні очі.
Хотілось вже на тому боці буть.
Та лізти в течію ніхто не хоче,
Бурхливі хвилі в одну мить знесуть.
І тут хлопчина до вождя звернувся:
- А ви плоти із дерева зробіть.
Дерева понад річкою знайдуться.
Онде самшит росте, його беріть.
Зраділи вороги отій пораді.
Взялись дерева чимскоріш рубать,
Плоти в‘язати. І страшенно раді,
Бо ж скоро зможуть річку подолать.
Плоти зв‘язали, в течію спустили,
Бігом усілись, узялись гребти.
А річка їх одразу підхопила.
Одні на скелі узялась тягти,
Другі на дно одразу ж потягнула.
Адже не знали вороги тоді:
Важка занадто деревина була
В самшита – не трималась на воді.
Загарбники всі в річці потопились,
Село своє хлопчина врятував.
Тож бачиш, як знання йому згодились
Ті, що дідусь йому розповідав.
Знання, бач не носити за плечима.
Колись згодяться, так завжди бува…
Уважно слухав дідуся хлопчина,
Лиш головою раз по раз кивав.
А потім став у дідуся питати:
- Самшит вічнозелений, ти сказав?
- Зима не здатна йому раду дати.
Самшит морози всі перестояв.
- А чому? - Ну, про те розповідають,
Що Бог давно надумався якось,
Що люди довго-довго жити мають
І не хворіти все життя. І ось
Узяв він воду з джерела святого
І ворону одному повелів,
Щоб той набрав води у дзьоба свого
І до людей скоріше полетів,
Побризкав їм на голови водою…
А ворон дума: чи ж то я дурний?
На голову побризкаю я сво́ю
І вік продовжу в сотні років свій.
Отож бігом усівся на самшиті
І голову задер, щоб окропить
Себе. Та вітер налетів сердитий
І воду всю розбризкав у ту ж мить
Та не на ворона, а на гілля самшита.
З тих пір вічнозелений він стоїть
І, вчені кажуть, може довго жити.
А ще й отруту у собі таїть,
Щоб шкідники його не діставали…
Ой, засиділись. Вже й обід наспів!
Дідусь із лавки із онуком встали
Й пішли поміж самшитових кущів.

Літо видихає спеку,
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
На землі створили пекло,
то ж самі палатимуть у нім.
Розійшлась бісівська секта.
Бумерангом вернеться екстрим.
Убивати - гріх навіки,
бо ніщо безслідно не мине.
Переможуть правди піки
нечисті палаюче "турне".




Співчуття Києву та Одесі. 17.06.2025 р.

Голосистою напрочуд
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Та не знали батько й мати,
Що оцей ранковий спів
Буде сина залишати
Без продовжень мрійних снів.
19.06.25

Туманом сизим сни лягли рожеві
На кучеряві коси і чоло,
Життєва осінь кличе вже до себе,
А молодості - як і не було.

І де літа поділись мої юні?
Кудись помчали щастя доганять,
Співають про кохання серця струни
Так ніжно-ніжно на мажорний лад.

Бо недарма на світі ряст я топчу,
Скільки їх іще лиш знає Бог.
Я залишу по собі вірші-сповідь,
Читаючи мене згадали щоб.

2016 р.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Рожеві метелики

Вона диви́лася воло́го, мло́сно -
і шепоті́ла: "Ма́ю кі́лька ви́н...".
Струмі́ли ві́рші, блискоті́ли ко́си,
мете́лики леті́ли з тятиви́...

Була́ смагля́вка та розу́мна, го́жа.
А я хоті́ла швидше у трамва́й.
І опада́в пило́к на загоро́жі,
ляка́ло і бенте́жило: "Чека́й...".

Мої́ троя́нди над бати́стом бі́лим,
хвиле́ві, ніжні, до́торки, ром-ча́й,
чого́сь вона́ у ве́чір той хоті́ла,
а я сказа́ла: "Те́мно, де свіча́?".

Роже́ві милува́ння ве́льми в мо́ді,
земля́ двигти́ть, засла́бли три кити́.
Ми з не́ю ви́пекли млинці́ на со́ді,
її рука́ тремті́ла - ті́льки ти...

А що було́ - чи дру́жба, чи жага́?
Лиши́вся спо́гад - ка́ва, торт, нуга́.
Густе́ воло́сся па́дало на шо́вк,
медо́вий го́лос обволі́к, умо́вк...

А я обра́ла те́мінь грозову́.
Хай пе́стить жі́нка павича́, сову́.
Така́ істо́рія - мов пля́ма на воді́,
чита́ли ми́ пое́ми Сааді́...

2025
оновлена авторська редакція

Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.

Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Вони заспівають про вічний початок.

Уламки любові, немов камінці
Коштовні й такі непоправно розбиті.
Ти бережно їх потримаєш в руці
Й відпустиш, неначе небачені квіти.

4 лютого 2023

Зозуляста наша квочка
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
Від завидна до темна, –
Учить діток пізнавати,
Чим цей гарний світ багатий
Усезнаюча вона.
18.06.25

 
Скривлений геть лагідний Клек
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
 
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
І розбирає пляшки
 
Лісорубівський чувак
Сьорба афродизіак
Збирачів бавовни три
Флюгера утратив я
Сенсу макове зерня
Помага мені чай цитринний
 
Скривлений геть лагідний Клек
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких о——
 
 
 
 
 
 
 
 

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 6 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Золотавий лан

А мо́ва рі́дна – золота́вий лан
і ко́жний ко́лос – вагови́те сло́во,
змія́ться тлу́сті манівці́ блука́нь,
розшу́кую пега́сову підко́ву...

Над ла́ном вигримля́є си́в Перу́н -
в топо́лі поціля́є, спе́ка, ро́си,
у жи́ті пророста́ю – крізь кору́,
не хо́чу шал гаси́ти прі́лим про́сом...

Я підніма́ю сте́бла, що упа́ли,
а му́за ше́пче: нам ува́ги ма́ло,
соро́чий яр насни́вся у него́ду,
співа́є хор - душі́ у нагоро́ду...

Далі́є мій Пиря́тин, Яготи́н
малю́ється між яворів, купи́н,
піду́ в Супо́ївку, звива́ється стежа́,
ставки́, топо́лі, пле́са, я - чужа́...

Дити́нства двір закві́тчує люпи́н,
обхо́дить гонихма́рник ве́тхий млин,
у яр спуска́ються зеле́ні листоно́ші,
тут колиса́нки - недоспі́вані, хоро́ші...

Тут пе́рша сце́на, о́зеро, човни́,
не зна́ла я реа́льної війни́,
плела́ в поля́х віно́чки із кульба́б
і осяга́ла лю́дськості масшта́б...

Зайти́ б у ха́ту, в за́рості ліле́й,
на кля́мці пля́мка - со́нечко мале́,
прига́дую люде́й і на́зви сіл,
гойда́є дзу́мкіт золоти́стих бджіл.

2025
оновлена авторська редакція

Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.

Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.

Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.

Де ті слова, що здатні породить
В душі урочу і величину мить?

Де ті слова, що пронизають нас
І над якими непідвладний час?

Слова, які розтоплять пустоту,
Які глаголять істину просту.

Порожня сцена вимовить слова,
Які не розуміє голова.

Та це єдино правильні, живі
Слова, що проростають у траві.

Це слово первозданне, як струмок,
Яке здолає навіжений смог.

13 січня 2023

Шовкову хустку, вишиту квітками,
Подарувало літечко мені
І сукню, помережану дощами,
Каблучку й пояс гарні чарівні.

Встелило стежку рушником з чар-зілля,
Торкнулося розчулених сердець,
Прибрало так, неначе до весілля.
А, може й справді кличе під вінець?

2016 р.

Посередині болота
Роззявляє бегемотик
Лиш тому так часто рота,
Що нечувана духота
Спонукає до дрімоти
Будь-якого бегемота.
17.06.25

Ти знаєш, я скучив за нами,
За вайбом розмов ні про що,
За зорями та небесами
І першим (ще сніжним) Різдвом.

Там юність бриніла у венах,
І світ був безмежний, мов сон,
Де кожне бажання напевне
Збувалося без заборон.

Ми бігли, не знаючи втоми,
І вітер гуляв в голові.
Спонтанність вела в невідоме
(Про інше не знали тоді).

Нам кожен той день сяяв дивом,
Наповненим сміхом дзвінким.
Ми вірили щиро й правдиво...
Були ще, напевно, дітьми.

Тепер же – дорослі, серйозні,
Постійно кудись спішимо
У справах своїх монотонних
З сухим лейтмотивом "Алло!"

Забули, як тішитись миттю,
Забули про зорі й пісні.
Одні лише "треба", "набридло"
По двадцять чотири на сім.

Зів'яли бажання та мрії,
Натомість — обов'язок, план.
І стали, немов, механізми,
Упершись очима в екран.

Хіба ми вже зовсім пропащі?
Не вірю, що згасли вогні!
Жевріє надія на краще.
Прокиньмося! Ми ж не такі!


16.06.2025

В щасливу пору
з батьками ми.
Вони і поруч
і в нас вони.

Давно нема їх –
пролинув час –
та рідний подих
скресає в нас.

Вони хотіли
все краще нам.
Тепер ми в тілі
батьків і мам…

О Благий Боже,
з батьками будь –
тож кожен зможе
плекати суть!

02.10.2024р.

P.S.
Де серфінг на долі –
пуд солі зі сліз,
Отця хто по волі –
опора є скрізь.

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш”.
“Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти”.
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п”яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Черешнями дивиться літо,
Розбризкує золото сонячний злиток.
Виблискує посмішка, пахне меліса,
Вчепила на вушка черешневі кліпси.
Радію червневому дню і старанню.
У буйнім розмаї я все-таки бранка.
Тримає черешня і літо строкате,
У нього душа, як в людини багата.
Усе віддає, не просить нічого.
Теплом обіймає, дає насолоду.

Небес холодних світлу вишиванку
Гаптує дощ на вікнах в нитку сиву.
І місто з нами грає у мовчанку,
Гадаючи на сутінь чи на зливу.

І варить небо знов солону юшку,
Краплиння перепише листя ноти.
І лляє суму чай гіркий без лишку.
Дощить ліниво, тихо, без охоти.

Старіє небо враз в дощу молитві.
Ховаємо себе у серця храми.
А зранку небеса зростуть блакитні,
Де трави водять дощ сліпий ночами.

16.06.2025

Для абетки
А
Акул немає у Дніпрі,
Тому в ріці прогрітій
Ми від зорі і до зорі
Проводимо все літо.
Лише сумує дітвора
І журиться скрізь хором:
Чому канікулів пора
Минає дуже скоро?..
Є
Є у Вишгороді кручі, –
Тож, як сходите згори,
Попадете неминуче
У заквітчані яри.
Там озера і затоки,
Вздовж Дніпрових берегів, –
Загубити влітку спокій
Спонукають малюків.
К
Крізь віки відчуваєм
Славних пращурів дух,
Бо в нім віра безкрая
В мир і щастя навкруг.
Їхні правда і сила
Не згубилися, ні,
Раз вже видно зі схилів
Світлі завтрашні дні.
С
Стигне ранок імлистий
Без яскравих одеж, –
Пахне квітами місто,
Після гару пожеж.
Додивляються діти
Заспокійливі сни, –
Добре жити у світі
Без боязні війни.
У
Україна – це я із тобою
І не зниклий безслідно наш рід, –
Це досвітні вогні над рікою
Та зорі поза обрієм слід.
Україна – це Вишгород наший
Вікодавній, принадний, святий, –
Без усіх рукотворних прикрашень
Любим змалку його я і ти.
Україну і чуєш, і бачиш,
Коли просто по вулиці йдеш, –
Побажай їй наснаги й удачі,
І люби, як матусю, без меж.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno.
У відеоряді використано 6 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Локація - пасіка

Віз і ву́лики – за ти́ном,
ба́рви срі́бла, во́хри, гли́ни.
Чарівни́ці – го́жі бджі́лки,
лет – від ву́лика до гі́лки,
з конюши́ни до люце́рни,
змахи кри́л, витки пове́рнень...

Хилита́ють поторо́чі
гороб’я́ток про́ти но́чі.
Хо́дить фе́я золота́ва,
ма́же ме́дом ра́ни, ва́ви.
А бджоля́р у медову́ху
опусти́в мобі́льне ву́хо,
на рядні́ – ріпа́к і гичка,
ся́є ха́тка невели́чка...

Кошеня́тко заблука́ло,
бо стежо́к до клу́ні ма́ло,
всю́ди пижмо та свирі́па.
Проїзди́ла ва́рта "ві́па",
наляка́ла кіз і ца́па,
мед із ло́жки в су́тінь кра́па...

Дід чека́в ону́ку в го́сті –
лиш вітри́сько на помо́сті.
Ки́лим чи́стить повітру́ля,
ми́є зли́ва дах, кастру́лю.
Накача́в Мефо́дій ме́ду,
та нема́ велосипе́да.
Бджо́ли сі́ли на валі́зу –
все ж приї́хала Луїза...

При доро́зі – табуре́тка,
сло́їк – ла́мана моне́тка,
зупиня́ються авті́вки,
ме́дом зма́щена брукі́вка,
а бджола́ дзумі́є по́ряд,
автоба́н веде́ до мо́ря.

Липи, озеро, хати́ни -
гі́дна те́ма для карти́ни.

2025

Дощі сумні, холодні йдуть,
Мов переповнилася чаша...
Яка життя мойого суть?
Невже це дні останні наші?!

Триклята туга воскреса,
І душу рве мені на шмаття.
За нами тужать небеса?
Кохання дотліва багаття?!

І ранню жовтизну садів
Між листя раптом помічаю.
І хмари топлять у воді
Сивезні коси із одчаю.

І простір звужується все,
Неначе та з шагрені шкіра.
Куди недоля нас несе --
Мішенями на дула з тиру?!

Та ні, та ні, це все - мара --
Єство пручається пружинно.
Химерна то уяви гра
Стиснула серце безпричинно.

І я збагнув, у чому річ --
Мов дрони, пущені ордою,
Згустилась найтемніша ніч
Перед епохою новою.

Де між схвильованих облич
Кохання ніжністю засяє.
І сяйво бризне вусібіч
Крізь небо мирне і безкрає.

15 червня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Почуй мій ор до Тебе, Отче наш,
тремтить від Бога тіло й голос аж:
нас ворог гонить з рідної землі
бо кляті в нього служать москалі…

Боже мой, Заступник мой,
нині будь со мной,
нині будь со мной.
Тя зову, Спаситель мой,
даждь Ю, Кров мі Твой,
яко Бог живой.
…

На ґерці наш край від Дону й Карпат,
а ще цей роздрай де Ніл та Євфрат**.
Забракло часу – бо безліч нарад.
Я*** втрати несу, а в Штатах парад****.

Боже мой, Заступник мой,
нині будь со мной,
нині будь со мной.
Тя зову, Спаситель мой,
даждь Ю, Кров мі Твой,
яко Бог живой.
…

ЧаЯться поруч мої вороги,
та Бога поміч – достатньо снаги,
вони солдати таємних інтриг,
тож маю знати як здихатись їх.

Боже мой, Заступник мой,
нині будь со мной,
нині будь со мной.
Тя зову, Спаситель мой,
даждь Ю, Кров мі Твой,
яко Бог живой.
…

* ор – звернення, зов, споконвіків притаманне народові наших країв. На відміну від крику, промовлені в молитві-Орі (гр. ἀρή «молитва», атт. ἀρᾱʹ) звуки звернення зі сподіванням, що будуть почуті;
** Того дня зробив Господь союз з Аврамом, кажучи: Твоєму потомству я даю цю землю від ріки Єгипетської до Великої ріки, ріки Ефрату (Бут.15:18);
*** Україна;
**** У суботу, 14 червня, у столиці США відбувся масштабний військовий парад, присвячений 250-річчю створення армії Сполучених Штатів. Це перший такий захід у Вашингтоні за понад три десятиліття. Парад збігся із 79-річчям президента Дональда Трампа, проте офіційно влада заперечує зв’язок між двома подіями.


14.06.2025р. UA

P.S.
У кра́ї на Руси молили так київським ізводом. Київський ізвод – українська вимова церковнослов’янських текстів, що зберіглася в неперервній традиції з часів Київської Руси

Я гладив ніжний шовк твого волосся,
Ловив гарячий подих на устах
Та поцілунок пристрасно-солодкий.
В обіймах ночі тільки ти і я.

Шампанське, "This I Love"* надривні ноти,
Тендітний твій напівприкритий стан…
Спинився час, завмер навколо простір
І Всесвіт теж немов забув про нас.

Тоді ти оголила душу й тіло.
В розпусну ніч, п'янку, неначе мед,
Кохали ми, живим вогнем горіли...

Та злодій-ранок в порох пристрасть стер,
До нас прокравшись сонячним промінням.
Прекрасний спогад — ніч оця тепер.



серпень 2022
(ред. березень 2025)

Азаров – екс-прем’єр і утікач
В Московії по втечі поселився.
Там, навіть, академіком зробився.
Його заслуги оцінили, бач.
Той академік новоспечений якось
Дав інтерв‘ю. Наговорив багато.
І у дурдомі, наче було свято,
Комусь із їхніх вибитись вдалось
У люди. Телевізор обліпили,
Щоб слово ні одне не пропустить.
А той уже дорвався говорить.
Сказав, між іншим: - Гашека убили
Бандерівці. Сокиру принесли
До кабінету й череп проломили…
Всі психи у дурдомі голосили,
Бо новиною вражені були.
Хоча один історик говорив
(Він до зелених чортиків допився),
Що, мабуть той Азаров помилився.
Бандера тоді в школу ще ходив,
Як Гашек спокійнісінько помер
В своєму ліжку без сокири в лобі.
Але дурні кричали йому: - Пробі!
Ти що на академіка попер?!
Ти хто такий, щоб сумніватись в тому,
Що каже вчений? Він же краще зна.
І розійшлась дурдомом новина,
Бо ж там беззаперечно вірять всьому.
Насправді ж, «академік» чи не знав,
Чи переплутав Гашека й Гала́на.
В Московії буває всяке сп‘яну.
Галан і, справді, жертвою був став
Сокири. До цих пір не зна ніхто,
Щоправда, чому саме його вбили.
Чи, справді, то бандерівці зробили,
Чи вже чекісти спромоглись на то.
Щоби у них була «сакральна» жертва,
Аби за те нещадно «відомстить».
Зуміли ж якось Кірова убить
Й за тим на порох всіх незгодних стерти.
Тож і тепер. Закінчилась війна,
Але палає й досі Україна,
Не стала перед зайд тих на коліна.
А в тих мета, як водиться, одна:
Скорити, всіх незгодних перебить,
А згодних в москалів перетворити.
Не вперше москалям таке творити,
Щоб змусити усіх собі служить.
А тут, ще всі бандерівці живі,
Бо люди їм у всьому помагають.
Ще й церкву уніатську вони мають,
Яка не підкоряється Москві.
Щоб між людей посіяти роздрай,
У чому москалі майстри великі,
Знайшли поміж місцевих чоловіка,
Що ладен москалям продати край.
То був відомий Ярослав Галан.
Ще при поляках був у комуністах,
Тоді ще москалям служив він, звісно.
Хоч мав і, справді чималий талан
Писати про «розіп’ятих дітей»,
Висмоктувати з пальця фальш усяку.
Як то уміють тільки комуняки.
Недарма ж відучився він на те.
Про то, що був людина він гнила,
Хоча би те говорить: як дружину,
Що вчилась у радянській Україні
Схопили і засуджена була
До розстрілу безвинно. Він тоді
Ні словом не обмовився, неначе
Не чув про неї взагалі й не бачив.
І далі в рота москалям глядів.
Отож, як треба москалям було
Арешти і розправи влаштувати,
Вони веліли Галану писати,
Що унія й бандерівці – то зло.
І він писав. Талановитий був,
Умів брехню так гарно розписати,
А москалі між люду розпускати,
Щоб кожен українець «правду» чув.
Ото, бува, такого настрочить,
Що і самому страшно було спати.
А москалі за ним ішли хапати
Усіх незгодних та «учити» жить.
Всю уніатську церкву рознесли,
Поводирів церковних похапали,
Тих, хто не згинув, у Сибір загнали,
А церкву під москальську підвели.
От була церква і уже нема,
Тепер вона московська, православна.
Отож, Галан той постарався славно.
Як кажуть, марку комуняк тримав.
Хоча і сам прекрасно розумів,
Що він для москалів асенізатор
Аби лайно москальське розкидати.
Але тому противитись не смів.
І все писав, лайно те розкидав.
І під статтями чесно розписався –
«Росович», щоб ніхто не здогадався,
Що саме він - Галан то написав.
Як унію здолали москалі,
Перетворили в православні храми,
Здалася непотрібна вже «реклама».
Зробив мавр свою справу взагалі.
А що робити з «рекламістом» тим?
Надумались чекісти так зробити,
Щоб, врешті Галана того убити,
Задля ідей пожертвувати ним.
Щоб смерть його ще поштовх їм дала
Аби різню ще більшу влаштувати.
Мовляв, убили правдолюба, кляті
І тепер помста ворогам прийшла.
І не секрет, що ті чекісти мали
Своїх людей поміж повстанських чот.
Тихенько баламутили народ,
Чекістам всі секрети видавали.
Отож вони, отримавши наказ,
Студентам двом наївним повеліли,
Щоб ті патріотичну річ зробили -
Убили Галана. А тут якраз…
Чи співпадіння? Як то полюбляв
Пропагандист москальський говорити.
Як ту змію ішли студенти вбити,
Чекіст пістоля в Галана забрав
І охорону в нього відняли,
Яка його до цього сторожила,
Щоб вороги, не дай Бог не убили.
Тож, як студенти в кабінет прийшли,
Ніхто у них сокири не забрав,
Ніхто не став убивць тих зупиняти.
Не дали й слова Галану сказати,
Із черепом розкраяним упав.
А москалі тоді вже підняли
Страшенний галас – праведника вбили.
Під галас той народу погубили,
Бо ж для розправи привід віднайшли.
Жив, наче пес, бовтався у лайні,
Так заповзявся москалям служити,
Що їм служив і далі, хоч і вбитий.
Такого, навіть і не жаль мені.
Я думаю, що прийде час такий
І принесуть Азарову сокиру,
Бо ж вірно служить москалям допіру.
Та більш корисний стане неживий.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut.

Біля трону Снігової королеви

Північний олень мчи́ть у світ крижи́н,
дівча́ в зеле́ній шу́бці в ка́зку гра́є,
гра́к-га́йворон спиня́в, наворожи́в
мандрівку дальню, хи́жу во́вчу згра́ю...

Мину́ли ста́н розбійників за ми́ть,
черво́ний сніг, заме́тено півсвіту,
моло́чний ра́нок та́не-цебени́ть,
а ми із Ге́рдою - відча́йні діти...

Заме́рз наш то́рт. Наре́шті - кра́й землі,
пере́кидом санки́, стирча́ть лома́ки.
Ну що ж ти, Ка́ю, про пінгвінів плів?
Не ви́дно й Короле́ви. Мла, соба́ки...

На тро́ні - арбале́т і тятива́,
мільйо́ни неоти́пних ніш і бло́ків.
Яка́сь інфе́кція серде́чно-горлова́.
Низе́нький олень, гра́дуси висо́кі...

Предовгі тіні від крижи́н-дере́в,
тут есплана́да зи́мна неозо́ра.
Дожо́вує холо́дне м'ясо лев.
Троянди крижані - диво́чна фло́ра...

І недоре́чна тут любо́в. Тепла́
жада́ти ма́рно від скульпту́р готичних.
Співа́є хор принце́сок: "Ла́-ла́-ла́".
І во́рон кра́де му́фту блискави́чно...

Зі скалок див буду́ється пала́ц,
у ньо́му крижані слова́ і схо́ди.
А за́йчик со́нячний - промінчик - не паяц
вруча́є апельси́н у нагоро́ду.

2025

Черешня стара у садочку росла
І стовбур широкий, високе гілля.
Та ягоди чорні родила вона,
Але гіркуваті, хоч гарні здаля.

Птахи не хотіли клювати ягід,
Не до вподоби і людям вони,
Але все ж прагнуть вони їх нарвать,
Адже вареники з них - смакота.

2018 р.

Гуде бджола, запилюючи цвіт
У вишняку, пропахлому медами, –
І пелюстки зриваються із віт,
Кружляючи нечутно над грядками.
Знов оживає дивовижний світ,
Розбуджений пахучою весною, –
Немов нема ваги прожитих літ
І фінішної стрічки перед мною.
Гуде бджола – продовжує обліт
Цвітінь яскравих, теплих, жданих,
Де дух дитинства бродить і стоїть,
Неначе щастя перше і останнє…
15.06.25

За горизонтом — цвинтар мертвих днів,
Де кожен з них — лише виток спіралі.
Чи зміст життя — це пошук голосів
У темній тиші зниклих ідеалів?

Чи доля — це невдачі марних спроб?
А, може, випадковий збіг обставин,
Коли душа, немов наївний сноб,
Блукає по вершинах і проваллях?

І вірний шлях, що вибраний колись,
Приводить до чергової розвилки,
Де тіні мрій минулого зійшлись
З холодним літом — міражем безликим.

Можливо, сенс не в пошуках скарбів,
А в тому, щоб прийняти порожнечу?
Однак, за розмаїттям гарних слів
Готує кожен план своєї втечі.



14.06.2025

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 3 ілюстрації - згенеровані ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut.

Нуар. Вітер

Поде́коли рвійно дару́є буке́т, фаето́н –
і хо́чеш-не-хо́чеш, а му́сиш летіти, бо вітер...
Пливкі паради́гми ляга́ють на ви́шитий льон,
верта́єш утра́чені ма́рева, псевдомагніти...

Пала́єш до ранку, на о́пік - паху́ча перга́,
гойда́ються віти. "Шерше́ ля..." – шерхо́че пшени́ця.
А дощ затяжни́й від неді́лі аж до четверга́
ро́змиє оре́лі, у сти́лі нуа́р небили́ці...

Капли́чки, дзвіно́чки, безгомінь, озе́ра, мости́,
крива́ве тату́-махао́н на шагре́невій шкірі.
Майну́ли мангу́сти поміж голуби́х капусти́н,
ряд со́нячних за́йчиків кре́ше готи́чна рапіра...

В чару́нках - бджоли́ного хліба терпка́ густина́.
Стира́ються ла́стиком ка́дри подій, імена́.
У сти́лі нуа́р - та жагу́ча істо́рія. Стоп!
Закра́пав екра́н полуни́чний гірка́вий сиро́п.

2025
оновлена авторська редакція

 
уся належно спортивна
спізняється належно
та сцени не похибить
і прийде безперечно
погляньте як вона тримає крок
 
вона –
20ᵗʰ century fox
вона –
20ᵗʰ century fox
що сльози страхи
руйновані роки
вона –
20ᵗʰ century fox – о так
 
королева стилю
леді що радше пожде
розумовий вишкіл
її не підведе
не гайте часу на пусті розмови
 
та бо вона –
20ᵗʰ century fox
вона –
20ᵗʰ century fox
що уклала світ
у пластиковий бокс
 
вона –
20ᵗʰ century fox – о так
20ᵗʰ century fox – о так
20ᵗʰ century fox – о
вона –
20ᵗʰ century fox
 
 
 
 
 
 
 
 

Своєю дорогою вік мій іде,
Долаючи просторінь білого світу, –
З дитинства спочити не хоче ніде,
Чи напрямок руху на інший змінити.
Під гору сповільнює трохи ходу,
До яру галопом несеться нестримно, –
Від рваного темпу спокою не жду,
Та ще й навкруги духота або зимно.
Вглядаюся в знаки земного життя,
Помалу долаючи відстані років, –
Від мене ніколи не чути ниття,
Бо мовчки і твердо відмірюю кроки.
Ходою утомлені ноги болять,
А правильність шляху вже душу морочить,
Та в серці вчуваю лише благодать,
Що вік мій іде й зупинятись не хоче.
14.06.25