Промовчи. Не обмовся нікому.
Швидкоплинно кінчається ніч.
Й обвиває улеслива втома,
як цілунки торкаються пліч.
Й опускаються ніжно на груди,
аж німіє довкіл заметіль.
Ну і що, що за вікнами грудень.
Пахкотить від розпечених тіл.
Чи це гріх мить такої спокуси?
Знає відповідь, певно, лиш Бог.
З неба сніг янголяточко трусить…
Збережи таємницю на двох.
10.12.23р.

Зустрічі перерваний початок,
зневолений в відлуннях перших нот,
які заледве встигли прозвучати
і канули у безвість чату…
Цейтнот.
Твого часу цейтнот
й розлюченість
несповненість
нерадість –
тьма-тьменна різноперих НЕ,
які той відголос забути дружньо радять
оманливим притлумиться/мине.

Він не мине.
Звучатиме сильніше.
Пройматиме усю глибінь душі.
Ті перші ноти в ній бажанням справжнім дишуть,
ув’язнені у силувану тишу,
цій тиші сутнісно чужі.
Роздвоєність
нещирість
поверховість –
НЕ різнойменних множаться полки,
у серце безумовної любові
тупих умов встромляючи голки.

1-7.12.23

Римуються Галина й Україна.
Римуються Галина і Любов -
до Слова, до Землі і до Родини -
всьогО, що нам дарує Бог.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Без душі усе те, що з галасом,
бо кохання – то серцем, не фалосом.
Не молотять словами – подумки
ставлять крапки, не знаки оклику!
То пусте – забавляти цяцянками
і кормити лише обіцянками.
Красуватися смішно гамором,
тільки дії вінчають наміри.

Не найкраще оте, що дорого.
А дешевше – уже не ціниться?.
Ліпше битися з хижим ворогом,
аніж дружба, що ядом піниться.
Не просте воно, дружби плетиво,
хай один лиш друг, але відданий,
до мети разо́м наполегливо –
не котитися полем вітряним.

І лукавство зрідні нещирості,
лицемірство не краще заздрощів,
бо обоє ведуть до підлості,
а як сльози то – радше з радощів!
Усе справжнє не любить величі,
щастя завше в тиші купається.
Почуття те відоме люблячим,
лише їм воно усміхається!

Яка сліпуча білизна,
Немає їй альтернативи.
Бринить елегія сумна
Напівзабутого мотиву.

Кошлаті брови у ялин,
Схилились долу плечі сосен,
Блискучі бісики калин
Із сумом згадують про осінь.

Романтика... Мене ж Ви приручили словом.
І я була готова бігти по снігах,
Крізь віхолу колючу, дощ і норду гам.
Хоч темно-сірі хмари піднімали брови.

Ви називали ніжно: "мила жінко, рідна".
Але ж мовчали завжди про свою любов.
Нещирих не хотілося мені оков.
І біль скрапав, сльозила з неба пізня зірка.

Я не зізнаюсь, не зізнаюся ніколи,
Як відхворіла Вами в той далекий час,
Коли мої думки плелись, єднали нас,
І виходу не було з вогняного кола.

Я не зізнаюсь, не зізнаюся ніколи

Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому .

Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо закрили хмари.
Я б зігріла тебе, як мене ти колись зігрів.
Я б шукала дорогу, та знаю–шукати марно.

А тому поливаю надію дощем з долонь.
Ти її посадив, й обіцяв, що вона заквітне.
– А як довго чекати? - питала тобі вдогонь
– Ти, кохана, чекай, коли прийде минуле літо...
08.2023.

Ми раділи довгожданій
Світлій радості побачень,
Та скінчилися неждано
Наші любощі гарячі.
І прийшли на зміну святу
Знову будні сумовиті,
Бо так легко покохати
Й дуже важко розлюбити…
10.12.23

Із Данила Хармса

Річкою пливе суденце,
стругане з усіх боків.
Повсідалися на денці
п’ять хоробрих моряків.

Білозубі в них усмі́шки,
довгі вуса та хвости,
їх лякають – тільки кішки,
тільки кішки та коти!

(2023)

(присвячується Тетяні Фольварочній)

При яскравих свічах у камінному залі,
де парфумів солодко-терпкий аромат,
жінка жінку веде у незвідані далі,
під мелодію голосу й моря сонат.

Уявляють, як берег випещує хвиля,
корабель пурпуровий на плесі води,
білі чайки у небі зворушливо квилять,
на піску золотому дівочі сліди.

Тануть в затишнім спокою усмішки милі,
сторінки ластівками злітають з долонь.
Дивну повість про Грея червоні вітрила
коліжанці читає доросла Асоль!

09.12.2023р.

Порожня, мов кімната, голова,
в якій гуляє одинокий вітер…
Я часом чую, як росте трава,
поміж собою розмовляють квіти,

освідчуються в коханні риби -
все навкруги освячене любов‘ю,
і гребені на хвилях, наче німби,
спалахують над темною водою…

Натягнуті чуття, мов тятива, -
здається, що один на цілім світі…
Порожня, як кімната, голова,
в якій гуляє божевільний вітер.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Які ж різні люди
і різні такі поєднання!
Із іншим літала мов пташка,
З тобою погрузла в тенетах зітхання.

Завзято допомагав на цвинтар віднести
найщиріші мої бажання.
Сказав, що не встигну здійснити їх,
Що рік доживаю останній.

Із тобою зникли усі широкі дороги.
Поблякли душевні пориви,надії, важливі прологи.
Ти наче привид, вампір, вандал, антимесія.
Від тебе немає користі, жодної доброї дії.

Ти пив мою кров,
тримав силоміць у в'язниці.
Та кров не душа,
я вирвалась із бридкої темниці.

Чому не подумала,
не зрозуміла раніше?
Без тебе насправді щаслива!
З тобою життя моє стало суттєво гірше!

Коли поїли, дуже не спішіть
посуду, любі, кидати до мийки,
аби нікого тим не насмішить,
бо втрапите, гляди, до коломийки!

Усе залиште прямо на столі,
не варто теж і крихти підмітати
чи жирні плями на кухоннім склі
халата рукавами витирати!

Нехай стоять тарелі і миски,
хоча б години три після обіду.
Це ж не якісь пахнючі там носки,
що баба силоміць зідрала з діда.

А далі – все у мийку, днів на два,
руками в жоднім разі не чіпати!
Хай відпочинуть руки й голова,
усім відомо – там ума палата.

Нехай полеже пару днів отак,
а що засохло, те усе ж одкисне.
Та це не все, бо головне тут – рак,
який колись, а неодмінно свисне!.

Героя байки міг назвати б я,
але промовчу все ж його ім’я…

***
А пожежі немає наразі,
бо на раші – за мир і любов...
слон у лавці,
осел і паяци
наламали у полум’я дров.

***
А слуги офісу сповна
у кожній акції – безуглі,
бо від осла
і від слона
ОПе отримало по дулі.

***
А в Сенаті пролунало, – фе!
В капітолії не ідіоти.
Аутодафе
у галіфе
показали три мордовороти.

***
А просити долари, таки,
їхали пикаті і уперті,
типу: єрмаки,
стефанчуки
і так далі... насолити Петі.

***
А хто кого, ще невідомо,
осел слона чи слон осла,
зате удома
є утома
від одіозного козла.

***
А на паші зелена корова
ще жує золоте й голубе,
та єдина умова,
що буде здорова,
як сама не заріже себе.

Нарація
А як буде день, то й буде їжа.
Час минає і проходить біль.
Дивовижа,
що на рани свіжі
саме зелень посипає сіль.

12/23

Тиша метеликом срібним по хаті
Сонно літає з кутка у куток,
Думи збирає мої пелехаті,
Їх не вмістити у стислий рядок.
Бачу дитинства рожеву палітру,
Згадую матінку, ще молоду,
Батькові руки пошерхлі від вітру,
Брата молодшого, старшу сестру.
Дружну родину за столиком круглим,
Татко хлібину приклав до грудей,
Порівну ділить духмяне минуле,
По споришах в добру казку веде.
Наше обійстя у центрі району,
Рідне містечко — свята благодать.
До магазину і стадіону
Поглядом пильним неважко дістать.
А за городами річечка в'ється,
Затишна Виспа, місточок старий,
Верби плакучі тримаються серця —
Тягне за коси мара в чорторий.
Хвилька за хвилькою берег шукає,
Наздоганяє лататтєвий цвіт.
Ластівки хором летять небокраєм,
Соняхом сонце лоскоче зеніт.
Кинута рідними напризволяще,
Ще у п'ять рочків гуляю сама —
Ніби кульбабка в смарагдовій хащі,
Кучері вітер здмухне і нема.
Блузочка синя, спідничка рябенька,
Божа корівка повзе по щоці,
Райдужні скельця стискаю у жменьках,
Губки в суниці, душа в молоці.
Гумовий м'ячик скотився у річку,
Думала, можу іти по воді,
Та понесла в буйну повінь потічка,
За горизонтом літа золоті.
І закружляло, як дзиґу, грядуще —
Щастя краплина, та горя — ріка:
Зрада...кохання... війна...кладовище...
Старість самотня...планида гірка...
Спогади серце ятрять, наче рану,
Хоч за життя наковталась невдач,
Все буде добре, ти ж віриш, Тетяно?
М'ячик не тоне у річці, не плач!

07.12.2023р.

Душевна втіха: він на світі є.
Шар на деревах знову наростає.
(І дивувались, певно б, давні таври)
Холоне чай, пригіркло монпасьє.

Безглузда втіха: ми ж як дві гори,
І не зустрінемось, хоча й хотіли б.
Журба тепер розлилася чорнилом.
Самотні крають серце вечори.

Фальшива втіха - віртуальний світ.
Літала ж безтурботно, як метелик.
Його ж торкнуло слово, мов чепелик.
Болить реально, досі ще болить.

***
Колись в дитинстві теплою рукою
Торкала мама кісок завитки
Із посмішкою ніжною й легкою,
Лише незрілий плід бував гірким.

Дитинства час плив тихою рікою
Між сонячних знайомих берегів,
Де й камінь був подушкою м'якою,
Де кожен кущ трояндами яскрів.

Піднявши купол кришталевий неба,
Цвіли сузір'я на соснових стеблах,
Казками колисала кожна ніч.

Коли надійно мама обіймала,
Ріка дитинства плинула помалу.
А десь пороги близились навстріч

1.
Колись в дитинстві теплою рукою
Знімалися і біль, і тінь образ.
Бував і ляпас, коли щось накою,
Такий легкий, що забувався враз.

Скакала знову краплею дзвінкою,
І мамин подих садна знов студив.
В долоні рідній мокрою щокою,
Пекучих сліз лишала я сліди.

Тих рук найкращих не минала втома.
Та неслуху про спокій невідомо.
Де тільки не бувало ніг прудких!

Не думалось мені про втому, поки
Так ніжно, ніби теплий вітру подих
Торкала мама кісок завитки.

2.
Торкала мама кісок завитки,
Цілунками вкривала щоки ніжно.
А неповторним запахом п'янким
Так вабило до себе її ліжко.

Яким воно було мені пухким!
Не знала більше м'якості такої:
Мене це відчуття через роки
Буває, у безсонні заспокоїть.

Хоча й тече небажана сльоза -
Нічого не вернути нам назад.
Я спогадами біль у серці гою.

Твій образ , мамо, не розмився, ні,
Ти на синці ще дмухаєш мені
Із посмішкою ніжною й легкою.

3.
Із посмішкою ніжною й легкою,
Яку з дитинства я перейняла,
Мережила й своє життя лиштвою,
Сукала нитки із твого тепла.

Тому і не збивалася тугою
Ніколи з ніг, бо думала всякчас,
Що ти ніколи не була слабкою,
Твій вогник віри й досі не погас.

Я так його ховаю від негоди!
Та дуже часто, і собі на подив,
Надії ним запалюю зірки.

Він не дає забути про світання,
Про дні, де не було розчарування, й
Лише незрілий плід бував гірким.

4.
Лише незрілий плід бував гірким
У тому світі, де плескАлась ніжність,
Там не хрестили лапами круки
А ні стерню, ні поле білосніжне,

Не дерли небо криком шкарубким.
Кругом були лиш солов'ї і трави,
Там не висіли прадідів гріхи
(Їх опісля підніме з дна лукавий).

А поки мамин подих руки грів
Від зашпорів, де біль повільно скнів,
Зникав помалу голкою тонкою.

Найбільшою була проблема в тім:
Мороз, санчата, а чи теплий дім?
Дитинства час плив тихою рікою...

5.
Дитинства час плив тихою рікою.
Там вітер не здіймав сердито бриж,
Не виснув берег скелею важкою,
І не ховав чудовиська комиш.

Струмки стікали піснею дзвінкою
З уквітчаних волошками заплав.
Лиш зайде хмара - мама заспокоїть
Зухвалий грім, щоб доню не лякав.

І ковзав мій щасливий човен плесом,
Мозолі мамі натирали весла.
Моєму серцю руки дорогі!

Я вашу втому зрозуміла пізно,
Лише коли замовкла ніжна пісня
Між сонячних знайомих берегів.

6.
Між сонячних знайомих берегів,
Осонцених від краю і до краю,
Намітилися плутанки шляхів,
Які я вперто дотепер долаю.

Там тіні невідмолених гріхів
Семи колін були на перепоні,
Попутники були німі й глухі,
Та ти за мене в Бога на поклоні.

Твоя молитва, мамо, гріє ще,
Руслом колишнім спомин мій тече,
І човник там стоїть під осокою.

Спочити я вертаюся туди,
Де рук своїх лишила ти сліди,
Де й камінь був подушкою м'якою.

7.
Де й камінь був подушкою м'якою,
Читалися мені на ніч казки
Під саду шерхіт, що буяв листвою,
Приховуючи ягідні разки,

Так схожі на коралі із сувою
Бабусиної скрині. От якби
Було дістати! Кришкою важкою
Ховалися від мене ті скарби.

Манив до себе дуб чарівним духом,
Я дихала у щілини, він слухав,
Пахтів глибоким трюмом із морів.

Навкруг усе здавалося казковим,
Незмінно вічним, під надійним кровом,
Де кожен кущ трояндами яскрів.

8.
Де кожен кущ трояндами яскрів,
Розкинувши від хати і до тину
Палітру з найтепліших кольорів,
Трудились руки мамині невпинно.

Із променем ранкової зорі
Вона вставала, ніби пташка, легко.
Ванільні хвилі плескав по дворі
Пиріг вишневий, що з'являвся в деку.

Її очима ранок пломенів,
А полудень нагадував мені
Що нову казку замовляти треба.

Як вечір підставляв нам бік пухкий,
То зорі заглядали у шибки,
Піднявши купол кришталевий неба.

9.
Піднявши купол кришталевий неба,
Вставало сонце літньої пори.
Будити не приходилось мене, бо
У вікна лився голос дітвори.

Здавалося, в усіх була потреба
Поласувати пінку з вареннів,
І бігла я, щоб не було халепи
Побачити ту смакоту на дні.

Збігалася, бувало, дітлашня,
Коли мороз чи дощ їх заганяв -
Було для всіх у мами ситно й тепло.

Лиш вечір притулявся до вікна,
Її казки я слухала одна,й
Цвіли сузір'я на соснових стеблах.

10.
Цвіли сузір'я на соснових стеблах,
Та мамин голос тихо шепотів.
Я ніби кокон кутала на себе
Ті звуки, і тонула в дрімоті.

Наснилося - йдемо квітучим степом,
Підбори, як у мами, сукня - теж,
Забутий тато мовчки, сам, іде по
Стерні рудій. Кричу - не здоженеш!

Удвох так добре, і щасливий погляд
Летить у синю далину , у поле,
А квіти нам схиляються обіч.

Лилося ніжно сниво кольорове,
Плекало незрадливою любов'ю,
Казками колисала кожна ніч.

11.
Казками колисала кожна ніч,
Й на кожен день були у мами чари.
Вона здавалась феєю мені,
Коли веселе свято зустрічали.

Гостинці й подарунки чимхуткіш
З паперу визволялися. А знада
У шафі, де відкрито безліч ніш!
І мама дозволяла приміряти.

Були ті сукні , як хмарки, легкі,
Всі витончених маминих смаків.
І охали захоплено дзеркала!

Невпевнено похитувався крок,
Бо першим на підборах був танок, й
Мене надійно мама обіймала.

12.
Мене надійно мама обіймала,
Ховала у додоню серця щем,
Змітала біль до ніг, як лист опалий.
І сум змивала сонячним дощем.

Найменшу тінь туги вона ховала,
Для мене під негодою цвіла.
Хоч зрада й виглядала із оскалом,
Перо згубивши чорного крила.

Не відала я - маму біль обпік,
Бо сліз не витирала їй зі щік,
Й про те, що плаче уночі, не знала.

Із батьковою синню у очах
Тулилася до рідного плеча.
Ріка дитинства плинула помалу.

13.
Ріка дитинства плинула помалу.
Стелилося дороги полотно.
З роками я мудрішою ставала -
Засіяне посходило зерно.

У спогадах я образ твій тримала,
Осяяний круг нього парадиз.
Тому в заціпеніння на поталу
Не впала жодна із найтонших рис.

Твій погляд темно-сірий бачу ніби,
Видніється у ньому відблиск німбу
Того, кому палила сотні свіч.

Для мене долі в Нього ти просила,
І ткалися молитвами вітрила.
А десь пороги близились навстріч.

14.
А десь пороги близились навстріч.
Тепер на них ти дивишся із висі.
У вирі переплетених сторіч
Немов нізвідкіля вони взялися.

То сатанинські сили потойбІч
Зібрали зло незнане, небувале.
І човники пусті колише ніч -
З них ангели за хмари повтікали.

І сльози, мамо, стогін, гнів і біль,
І горе визирає звідусіль...
Тепер здається вся Земля крихкою.

Лиш іноді в безсонні промайне,
Як ти торкала солодко мене
Колись в дитинстві теплою рукою.


Слухати:
https://youtu.be/4RJYaDLSuVw

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

Чотири десятки – це вік чоловіка!
Дай боже здоров’я і доброго віку!
Уже не юнак, але ще і не дід,
у серці тепло залишає хай слід!

Свідомими будуть нехай твої дії,
збуваються найпотаємніші мрії,
дружина кохає і віддано жде,
здоровою донечка-квітка росте!

Щоб завжди стелилася рівно дорога,
чекала на тебе лише перемога
і доля не зводила раптом не з тими,
а поряд надійні були побратими!

Останній лист зірвав на ній вітрисько
Й жбурнув щосили у суху траву.
Отак стоїть сумна струнка берізка
І це не сон для неї - наяву.

Гілки вона додолу опустила,
Чи холодно їй, а чи ні, хто зна.
Прошу тебе не плач, берізко мила,
Радітимеш коли прийде весна.

2020 р.

Ворон тихо не кряче.
Біда не ходить сама.
Сном забудься, козаче,
на видноколі війна.
Вибілить чисто снігом.
Млява потухне свіча.
Стишся забутий світом
та завари Іван-чай.
Поле воно не Дике,
ріднесеньке і живе.
Ніч у колір індиго.
Смерть побратимів пожне.
Мало кого залишить
кодло московське, суче.
Дай хоч дрібочку тиші.
Тихо! Не кавкай, круче.
09.12.23р.

Споглядаю німу темноту,
На морозі закляклої, ночі,
А думки довіряю листу,
Що привабно біліє й шурхоче.
За холодним свічадом вікна
Нічогісінько оку не видко, -
Лиш чорніє пітьми пелена
Та під вітром здригається шибка.
І бентежно мені від думок,
Що ця темінь незрушно зімкнулась,
Заслонивши мільйони зірок,
Шум і гамір поглинувши вулиць.
Але зараз ця ніч промине
І засне перед нею тривога,
Бо вже обрій рожевим вогнем
Освітляє світанню дорогу.
09.12.23

Пишу листа у порожнечу
Не всупереч, а завдяки...
Та не помітив: ці рядки
Завмерли. В місті - пізній вечір.

Під наглядом чужих облич
Пишу листа у порожнечу.
Кладе мені крило на плечі
Глуха та невблаганна ніч.

Хоч знаю: словом аж ніяк
Не зупинити кровотечу, -
Пишу листа у порожнечу
І додаю питальний знак.

Все зрозумів. Збираю речі.
Хотів зробити відкриття...
А замість того все життя
Пишу листа у порожнечу.

Мене мАбуть уже не існує...
Хай і чую годинника хід,
як пацюк в своїй нірці ночує,
навіть птаха беззвучний політ...
Але я...десь подівся...не можу
зрозуміти в якому краю,
і для чого тут дихаю, хОджу,
марно рими оці дістаю.
Якщо це небуття, то напевно
не даремно потрапив сюди.
Від думок уразливих ,шалених
треба було кудись утекти.
Так байдуже все, наче в запасі
маю декілька нових життів,
і якщо помилився наразі -
у новому все буде як хтів...
Ну а це-на смітник,курям - на сміх .
Людям - вірю, вони таки є-
я залишу написаний наспіх
чи то вірш, чи то серце своє.
А вона...а вона не читає
ні віршів,ані ліній долонь,
ні мене...так безодня чекає
і зове - підійди ,охолонь.
А мене...а мене вже немає.
В ліжку - поруч, насправді - чужі.
Ще сьогодні пишу, та хто знає...
Завтра краще сховати ножі !

08.12.2023

Є кому слати привіти
у суєті самоти,
є ще до кого іти
душі живі обігріти.

Інші шляхи до мети
наші освоїли діти,
є кому слати привіти
у суєті самоти.

Має свої заповіти,
мрії і цілі ясні
юна опора еліти...
до перемоги, мені
є кому слати привіти.

12.2023

Що ти, ноче, хочеш тут знайти?
Тобі місяць брат, але ж не рідний.
І мотиви західні чи східні
не співай мені до ранку ти.

Я напився сонячних заграв,
цілував тумани, чисті роси,
ти ж мене немов коханка просиш,
щоб тобі коханцем вірним став
і забув про дихання весни,
солов’їв травневі переспіви,
вітру суголосся у верхів’ї
чи грози погрози голосні.

Тісно переплетені світи.
Поруч явне йде й фата-моргана,
ніч тьмяніє, наступає ранок.
Не співай даремно, ноче, ти.
08.12.23р.

Вже січень, а не видно апліке морозне,
І не танцює в білій сукні заметіль.
Лиш на столі у кришталевій вазі рози,
І поряд пахнуть сніжні яблука кальвіль.

Зривали разом бережно у пізню осінь...
Ще скачуть спомини якимось табуном,
А в серці проросло гілля колюче сосен,
Притрушене, мов снігом, в*ялим тютюном.

Вже січень, а в зими краплисті сльози.
Не замерзають почуття, не снився й лід.
Ще на столі у кришталевій вазі рози,
Сухі пелюстки... Лиш кальвілем пахне світ.

Олені Побийголод

Складається враження, що Данило Хармс
завждИ українською писав для нас.
Просто найпершою його голос
розчула Олена Побийголод.

Автор: Юрко Дар
2023 рік

Моя поезія не вільна
Від божевільних почуттів.
Стрясають вихори свавільні
Нещонайкращий із світів.

Нема ні ради, ні розради,
Ані кількох утішних слів.
Стихає шерех листопаду,
А я тебе і не зустрів.

Хіба жебрачка, щоб любов святу
вимолювати на колінах в неба?
Та ліпше гріть під серцем самоту,
ніж виглядати ницою ганебно.

Не звикла я ні з ким любов ділить,
жада замучить — вип'ю біль до краплі,
розчулених мелодій щемну мить,
лункі світанки й ночі благодатні.

Небесному Світилу присягну,
за ґратами сповідниці промовлю:
"Та краще вбити у собі жагу,
аніж стояти в черзі за любов'ю!"

Але розкішна в'яне від журби,
а некрасива в щасті — королева!
Любові найкоштовніші скарби
тримають небосхил корінням древа!

06.12.2023р.

По білому ступаю і стікає
Із мене хмуровиння сірих снів,
Досада від чужих колючих слів,
Все губиться у білому безкраї.
Іду по білому, немов лечу по раю!
Не віриться, що то звичайний сніг.

Не знаю, зваба в тім мені, чи мука-
Ця білість неймовірна для очей.
Немов душі єлей, сльоза тече.
І серце збуджене рахує миті гулко,
Незаймані відтворюючи звуки,
Й пороша чиста палає плащем.

Із Данила Хармса

Тягну́в я са́нки крізь узлісся,
стояли со́сни по боках;
і враз – по річці хтось пронісся
на начебто стальних крючках.

Я витягнув на берег санки,
а той – бігцем пустивсь у ліс,
до ніг пристосував дві планки,
скакнув на місці – та ізслиз.

І я присів собі на санки
й гадав, узявшись за боки́:
«Які незрозумілі планки
та дивовижні ті крючки!»

(2023)

Про успіхи наші і втрати
Новини приємні й сумні, –
За вас, українські солдати,
Молюся всі ночі та дні.
Щомиті звертаюсь до Бога
З проханням своїм і чужим:
Даруй нам скоріш Перемогу
Й солдат від смертей вбережи!
08.12.23

…Зі слів майструє човен в небо,
Не копіюючи чуже.
Дощі супротив стелять ревно
На тлі, завідомо брудне…
Ще й вітер змотує в мотузки.
Бо ненароком зачепивсь…
Щоб розлетітися на друзки -
Старечий небу ніч моливсь…
А ще і весла, ще і парус…
Коли ж воно оте взійде?
Та мені що? Я не втручаюсь
Тому, що все це хтось зітре…
7.12.2023.

День разом з сонцем за горою згас,
Розбіглись хмари, що весь день блукали.
Сипнуло зорі небом, бо в цей час
Ще місяця година не настала.
Тож небо все усіяне було
Перлинами, що сяяли яскраво.
Над річкою на луках за селом,
Закінчивши свої всі денні справи,
Розсілися дівчатка й хлопчаки.
Багаття палять та ведуть розмови.
Теплом ще поки тягне від ріки,
Тож діти почуваються чудово.
Хоч темрява і не така глуха
Навколо. Та ж багаття очі сліпить.
Тож декому й здається, що лиха,
А тут ще старші хлопці так і сиплять
Історії про відьом і чортів,
Про чорний дім над чорною горою.
Хтось би з малечі й відійти хотів
Та ж страшно – раптом стрінеться з отою
Ще нечистю. Хоч вид не подають
Та в темряву постійно позирають.
І очі в них все більшими стають
Від страхів, мабуть, що навкруг гуляють.
Максим помітив ті страхи в очах,
А був він хлопцем зовсім не злостивим,
Рішив хоч трохи розігнати страх,
Спитався раптом в дітвори: - Можливо
Хтось із вас чув про лісових людей?
- Ті, що по колу в лісі людей водять,
Що потім й шлях додому не знайде?
- Та ні, той «лісовик» зоветься, вроді?!
Засперечались. Перервав Максим:
- Лісові люди – зовсім інше діло.
Такі, як ми. Та ліс – домівка їм.
Усе життя у лісі просиділи.
Велика в них і сива борода.
І ходять вони завжди босі й голі.
Узимку шмаркля з носа вигляда,
Звиса, немов бурулька аж додолу.
Як холод взимку до кісток пройма,
Той дід сидить скоцюрблений, трясеться.
Від нього шкоди для людей нема.
Скоріше, навпаки, як хтось зіткнеться
З таким узимку в лісі – добрий знак.
Щасливим, значить після того буде.
- Ну, ти, Максиме, й вигадав, однак?!
- А ти не поспішай, Степане, гудить.
Дурити я нікого не хотів,
Мені бабуся якось розказала
Історію одну про двох братів.
- То розкажи… - малеча зажадала.
- В однім селі колись давно жили
Два брата. Наче й рідні, але різні.
Остап – молодший, ледар був і злий.
У нього все то рано, а то пізно.
Город в осоті, двір у бур’янах,
А він сидить на лавці над дорогу.
Якби ж у нього та була жона.
Та хто ж піде за ледаря такого.
Вакула – старший, працьовитий був.
Як віл робив, аби достаток мати.
І добрий – про біду у когось чув,
Готовий і останнє був віддати.
Якось узимку скінчились дрова
І мусив він по снігу йти до лісу.
Подався сам, Остапа не позвав.
Йшов, сніг топтав та навкруги дивився,
Де сухостій, щоб швидко назбирать.
Не буде ж лісом цілий день блукати.
Отож, іде він лісом, коли – глядь:
Дід з бородою, наче та лопата
Геть голий під ялиною стоїть,
Все тіло аж здригається у нього
Від холоду. Вакула вже за мить
Зніма кожух і кинувсь до старого
Аби скоріш закутати в тепло.
Та ледь торкнувся діда, диво сталось:
Розсипавсь дід, неначе бите скло.
Лиш купа срібла по йому зосталась.
Вакула срібло у кожух зібрав
Та і додому. З того став багатим.
І новий дім для себе збудував…
І став щасливо жити-поживати.
Від брата, звісно, зовсім не таївсь.
Все розповів, від чого став багатим.
Остап легким здобутком загорівсь,
Йому схотілось теж багатим стати.
Але…Зима. По холоду у ліс
Йти не хотілось. Став тепла чекати.
Коли пригріло, то із печі зліз,
Та діда того почвалав шукати.
Але із лісу вже не повернувсь,
Ніхто його відтоді і не бачив.
Чи заблукав, чи з хижаком зіткнувсь.
Чи у болоті потонув…Одначе,
Казали люди, що, коли весна
Лиш починає по землі блукати,
Хіба людина геть уже дурна
Подасться лісових людей шукати.
Вони голодні всі після зими,
Їдять усе, що бачать лише очі.
Не погидують, навіть і людьми.
А що поробиш, коли їсти хочуть…
Поглянув на малих, ще більше ті
Дрижать від страху. Ждав зовсім другого.
Він їх лише розрадити хотів,
А вийшло більше налякати в нього.

Заплітає зима папільотки своїх вітрів
Затирає сліди і заковує сизим льодом
Поети буває дописують власний вірш,
Що хапає за хвіст
І з’їдає себе до рогів.
А тоді вирушають в дорогу по білих слідах,
Ледь помітних немов би закінчилась чорна стрічка
І колодки друкують шрифтом, що на небесах,
Лежить,
І каретка торочить про снігом засипану вічність.
Телеграми її мовчать.
Кілобайти вагань, електронні курсори втоми,
Скаженіють вітри, лиш появиться слід – сичать
І стирають її не відправлене повідомлення.
Невже доведеться писати мені за двох,
Ходити засніженим, білим, мов аркуш світом,
Де тільки незримо присутній примхливий бог,
На звалищі снів, і затоптаних білих літер.

29.11.2023

Місяць в темнім небі п'є кумис...
В оди не складаються катрени.
Чом же, добрий друже, ти не спиш? —
Бачу в чаті світлофор зелений.

Розгорнув обійми інтернет,
І затяг у темну павутину.
Вирватися важко із тенет,
В три години ночі, без причини.

Ваблять фотографії чужі,
Фейкові новини тривіальні,
А по стінах бродять міражі
Золотою тишею у спальні.

Хоч між нами — відстань... таїна...
У приваті кілька слів і кома,
Вподобайкам тішишся дарма,
У фейсбуці — світ, а всесвіт вдома.

05.12.2023р.

У кожної сніжинки унікальна сукня,
Неначе на замовлення пошита.
Чиїсь старанні, ніжні доторкнулись руки,
І філігранний залишивсь відбиток.

Вбрання, мережане сріблястими нитками.
Мороз їм додає і шарму й блиску.
Під усмішками сонця і небес вершками
Зими розкрилась незвичайність хисту.

Кружляють у танку легкі сніжинки білі,
І вишукані сукні в мерехтінні.
Прикриє незабаром землю їхня сила,
І снігове лежатиме сплетіння.

І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки, зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: — Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: — Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з’єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
— Так, це була людина,— й відійдуть, обнявшись.

З ранку сàмого ожеледиця
Виграє кришталевим відблиском.
Подивися- під ноги стелиться
Як ти любиш- покірно й віддано.

Така чиста, ніким не торкана,
Пофарбована в синє променем,
Не зім'Ята чужими кроками,
І ніким іще не підкорена.

Лиш для тебе одного звечора
Дощ в обійми морозні сипався .
Ти упасти на ній приречений,
Як замерзла моя оксамитниця.

Я її у руках не втримала,
Бо злітала з моєї ніжності,
І до тебе торкалась крилами,
Та ставала від того грішною.

То ж ступай лиш туди, де всипаний
Мій кришталь відгорілим порохом,
Я ж відлиги в зими проситиму
Й оживлю оксамитницю подихом.
12.2022.

Немов білих троянд пелюстки,
Землю-матінку вкрили сніжинки,
Падали й на беріз гілочки
І на вії красуні-ялинки.

Посріблили кожушок сосни,
Дубу й кленові шапки пухнасті.
Ті сніжиночки - діти зими -
Закружляли у "білому" вальсі.

2019 р.

Узимку дощ кінчається морозом,
весняне сонце завше не пече
і не завжди потужні літні грози
осіннім проливаються дощем…

Я знову пробую безсило
Хоча б на мить одну заснуть,
Бо згадки душу обліпили
Тим, що уже не поверну.
Вмостились колом нерухомим
І сяють зорями у ній,
А я віддавсь приємній втомі
Полону дум оцих і мрій.
Напевно, пам’ять не ледача,
Якщо донині вберегла
Мої веселощі дитячі
На чистім березі тепла.
Надалі ще було чимало
Пригод, обставин і стрічань,
Але свідомість не втрачала
Природну здатність до збирань.
Не мала сумнівів ніколи
Про те, що треба вберегти,
Щоб не залежати від волі
Набору, складу, повноти.
Липку, мов сон солодкий, ношу
Всіляких згадок не згубив, –
Лише нові до тих приношу,
Що обступають щодоби.
Подій яскравих урожаї
Збирає пам’ять все життя, –
І ними тішитися маю
Тепер до самозабуття.
07.12.23

Вербою чи тополею? Яка різниця.
Бачиш лелека шукає домівку,
там, де зміліла водою свята криниця.
Наші діти збідніли щедрівкою.

Язик чи мова? Мені не кажи ні слова.
Пнуться танки відв’язані степами,
хочуть стоптати пам'ять про бійців «Азова».
А вона не топчеться. Вона з нами.

Перевертні пишуть московською мовою,
запевняють, що вони – патріоти.
Та було слово завжди основ основою.
Дай собі відповідь сам зараз – хто Ти?

Плащаниця струхла, ікони потьмяніли,
у храмі душі спустошення віри,
мироточать образи та рани на тілі,
а з півночі йдуть до нас бузувіри…

Збудеться пророцтво точно і неминуче.
Коли страшно просто сидіть удома.
І Каїн теж був братом, і Юда був учнем,
але результат нам більш чим відомий.
Боже, укріпи мне у вірі.
07.12.23р.

Змарніла нічка, день зігнувсь.
Грудневий шум в тумані стих...
Самотній вулички дідусь
Іде до мертвих від живих…
Замкнув хфіртину, позіхнув -
Доспить у вічності, доспить!
І проклинатиме війну,
А що лишилося робить?
Іде… обіч металобрухт
З якогось подиву ще тлів…
Не думав дідо, що маршрут…
І зупинивсь. Перехотів.
6.12.2023.

Душа до скону вигоріла вщент.
Вона померла, я її не чую...
А у мізках, як вирок- той момент -
позвав її, холодну і чужую...
Жаліти про кохання - вище
зло.
Та я жалію, Боже, як жалію!
Воно і їй в житті не помогло ,
мене ж убило...і я досі мрію,
щоб не зустрілись, щоб не прожили...
Довіку щоб не бачились ніколи.....
Ці двадцять років - наче б не були...
Лиш син хай буде - он прийшов зі школи.
Жаліти про життя - ще більший гріх.
Та грішний- і від нього теж далеко
Не можу тих пробачити утіх,
які собі дозволила так легко.
ДовЕла так собі, що краща всіх,
мені ж привезла сум, слова брехливі.
І десь у схові лютий звір заліг...
Тепер він - цар! Ми ж більше не щасливі...
І день по дню нарощує туга
Свою міцну непереборну силу.
Ти- іграшка в її руках , слуга
свойого болю, що не має тилу.
Жаліти про кохання - це мабуть
прирівнює мене до форми смерті...
Тепер - я Звір! І знов готовий в путь,
хай без душі, і хай стежини стерті....

06.12.2023

Николай Амосов - уникальный украинский хирург, философ, автор новаторских методик по геронтологии и проблемам искусственного интеллекта.
Человек кристальной чистоты. Будучи директором Института сердечно-сосудистой хирургии, требовал, чтобы в благодарность врачу приносили только цветы…
Впервые я увидел Николая Михайловича в кулуарах жёлтого корпуса Киевского университета имени Тараса Шевченко. Я только стал студентом, и мне казалось, что стою рядом с Иваном Франко или Владимиром Вернадским…
Много лет спустя я встретил Амосова во время ежедневной пробежки, уже незадолго до его кончины. Он всю жизнь поддерживал форму. Спортивную. Интеллектуальную. Духовную.



Римского патриция профиль.
Аскетизм - от одежды до быта.
Новатор. Гроссмейстер. Профи.
Подвижничество неофита.

Дарить - так только цветы!
Степень риска и точность рук.
Гений нравственной чистоты.
Личность. Мыслитель. Хирург.

Автор: Юрий Гундарев
2023 год

Читав мене, цікаву, по складах,
виношував у лоні серця — вірші,
купав блаженно в запашних медах,
шукав слова для щастя наймиліші.

Перетинав зруйновані мости,
оберігав, щоб знахар не зурочив,
осиротілу душу золотив
розчуленими аріями ночі.

Жаданням сяяв, наче — аметист —
розпалював багаття в дні суворі,
а я у ватру підкидала хмиз,
щоб не погасло полум'я любові.

05.12.2023р.

Як по росяній траві йде дівча.
На голові несе глечик молока.
Співа з птаством – не змовка.
А ще так собі мудрує:
«Ось як грошики вторгую,
То сьогодні ж, до обіду,
Куплю крашанок в сусіда.
Треба трішки почекать
І роздасться писк курчат.
А як стануть вже курми,
То продам тоді їх вмить.
І на гроші на великі
Куплю собі черевики.
А ще - сукню і намисто
Та й полину собі в місто.
Скажуть парубки: «Красуня!..
Як їй вдяганка пасує!»
Я ж на захват парубочий
Лиш примружу мовчки очі
Та ще, як це я люблю,
Отак голову схилю...»
Пада глечик у траву.
Не в думках, а наяву.
А з ним сукня і намисто
Й усі задуми дівчиська.

P.S.
У кого мрія дію обганя,
Той іде, вважай, що навмання.
 

Білим зефіром вляглася зима.
Білі покрівлі і біла земля.
Іншої фарби навколо нема.
В білому солоді біла імла.

Лоно все біле, чисте-пречисте.
Біла одежда дерев і кущів.
Білих сніжинок - свіже намисто.
Холод у білому хутрі присів.

Білі дороги багаті на сніг -
Сіється борошном білим з небес.
Курява біла торкається стріх,
В білих сувоях мільйони чудес.

Магія біла, білії чари.
Білі хатки́ і білі пороги.
Білого диму білії хмари.
Білі щедроти всюди розлогі.