I
Більш не дзвоніть, будь ласка, не дзвоніть,
Подумаєш, колись ми цілувались,
Як хміль ударив в голову мені
Вночі на спорожнілому вокзалі.
Не знаю достеменно, що найшло
На мене непідступну і спесиву.
Давно забула, що тоді було —
Чи падав сніг, чи облітали сливи?

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

II
А де ж блукали стільки весен Ви,
Коли ще сонцем сяяла в бутоні?
Не божеволіла і голови
Я не втрачала на пустім пероні.
Від поцілунків серце не болить,
Звабливі губи — течія нестримна.
Ви сіли в потяг і щаслива мить
Враз розчинилася перед очима.

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

...як приступити до тебе, якщо ти – мій ковчег заповіту?
Святощі сховані в ньому: пахощі і скрижалі.
Певно зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу...

Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.

...ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічених.
Взялося відки ж кохання моє, таке несподіване?
Скільки ж отих засмучених, лічених-перелічених...

В когось і щастя замовчане, а в когось – горе оспіване.

...дай мені сили стати для серця його святинею!
Муки – від нитки тоншої, а правди – від ружі кращої!
В лагідні дні – примарою, в хижі – вогнем, богинею...

Так розстилалась з туманами змучена пісня пропащої.

...ріки течуть хвилюючі днищами кам'янистими.
Очі у днища запалися, небом не приголублені.
Скільки ж отих увінчаних мареннями барвистими...

Пестять густі тумани душі від душ погублені.

Осінь 2016

Не потрібна убивча війна в кожен дім влізла, в душу і в хату,
Світ на друзки розбила вона з артилерії чи із гранати.
І складає невинні життя у великі, не братські могили,
Щоби думи про майбуття ми назавжди уже полишили.

Бо хотіли загарбати все: і озерце під лісом, і вишні,
І радіти, що знов принесе нам ординець кривавий і грішний.
Та не той ми зів’ялий народ, що не зможе звалити вражину,
Він з боями іде до свобод, захищає свій дім, батьківщину.

І тому зустрічати біду вийшли вже молоді і найстарші,
Щоб рубати їх, мов лободу, на оцьому імперському марші.
Щоби лютий їм люто радів, бо помножаться смерті їх, вдови,
Щоби наш переплаканий гнів убивав їхні плани, основи.

Щоби матір ординська була у сльозах і у вічному горі,
Щоби курку їх, тобто орла, розірвало на суші й на морі,
Розділило країну війни на маленькі ворожі частини,
Бо посміли сягнути вони на життя, мир і спокій Вкраїни.
03.02.23

"Воно" вбиває по-хвилинно
Мене, похилого в літах
А на чужбині Катерина -
Самотній неба рідний птах…
І ночі довшають в судинах
На зморшки падає їх тінь
Щоби почути - Катерина
В куточках кожних сновидінь…
Ростили ж наче не для цього…
Не сперечатимусь, "Воно" -
Одне із примхів злого бога -
Жури моєї полотно…
І тут я, доню, тут безсилий…
Розтринькав думи проти зла
Воно ще в щколі нас косило
Як скаламучена імла…

Ото ж прости і вибач доню
І ти одна із Катерин…
І прийде час, торкнеш долоні
І згладиш біль моїх провин…
3.02.2023.

То спекотна пора, то морози
Підганяють мене в укриття, –
Проявляється в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
То приємно штовхають у спину,
То впираються в груди вітри, –
Мов прикмети зовуть, а причини
Заважають надалі іти.
То проблеми якісь непокоять,
То незвично спокійно стає
І тоді, після днини важкої,
Тішу мріями серце своє.
Від рання аж до самого смерку
Вже дзюркочуть, немов ручаї,
І спалахують, ніби фейєрверки,
Сподівання приємні мої.
Не збувається більшість прогнозів
І немає назад вороття,
Коли пишеться в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
03.02.23

Зима стрічається з весною,
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!

І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
І чари п’є твої до дна.

А ти в обіймах умліваєш,
І сяєш поглядом ясним --
Володарко земного раю,
Де наяву — солодкі сни.

І марення хмільні, як диво,
І пестощі такі п’янкі,
Немов озоном після зливи
Повіяв легіт гомінкий.

Веселка ніжна в небі висне
Теплом твоєї доброти.
Моє життя дзвенить, як пісня,
Коли зі мною поруч ти.

3 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Попав у партію Микола,
Як і годиться – по приколу.

Росію натягли на зло
Царі, генсеки і пуйло.

Путіненят – мов кошенят.
Щоб дати лад – потрібен кат.

А москалі – немов джмелі.
Гудуть і дохнуть на землі.

Заблокувався опоблок –
І звідти блок, і звідси блок.

У хруненят один мотив –
Примножувати негатив.

Найкоротший місяць року цього разу затягнувся найдовше,
За вікном знову холодно, сніг
І я не пам'ятаю коли останній раз було сонце

Хіба що, тепер там за склом вже зовсім інші будинки,
Зовсім інші вже люди
Зовсім інші на Різдво ставлять ялинки

І сніг тут також зовсім інший,
Нахабно засипає вулиці без усяких прелюдій,
А мені так набридло жити
Цей той самий зовсім інший лютий.

02.02.2023

А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило!
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? – Моє так і не зворушило.

А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збивається з ритму навіки!
Бо додолу тягнуть мене свинцеві повіки.
Бо давно вже слово не мед і не ліки.

05.12.2016

О, ти була його остання.
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання,..
бо ти була його остання.

2 вересня 1996 р., Київ

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.

***
«Na taką miłość nas skazali
Taką przebodli nas ojczyzną»
Zbigniew Herbert
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

В дитинстві я щороку приїздив
У гості до бабусі. Ціле літо
Я міг на річку і у ліс ходити.
Там зустрічаєш стільки різних див,
Яких у місті марно і шукать.
Бабуся трави кожен рік збирала,
Мене частенько із собою брала.
Тож довелося і мені пізнать,
Які корисні, а які шкідливі,
Які до рани можна прикладать,
А які краще зовсім не чіпать.
А я запам’ятовував хапливо,
Бо ж, хто зна, чи згодиться, а чи ні,
Але ж знання у торбі не носити.
А в школі ж ще ботаніку учити.
Отож не буде зайвина мені.
Одного ранку, ледь роса зійшла,
Бабуся знов за травами зібралась.
Чи то піду – у мене запиталась.
Вода ще не набралася тепла,
Отож на річку рано ще іти,
Сидіти в хаті також не хотілось,
Бо ж усі хатні ігри вже приїлись,
А на ТеВе цікаве не знайти.
І з радістю я тут же підхопивсь,
Схопив бігом бабусину торбину,
Закинув ще пусту її за спину
І ми селом до лісу подались.
Я в лісі вже з бабусею бував,
Проте не надто в ньому розбирався
І заблукати, все-таки, боявся.
Ішов за нею вслід, не відстав.
Вона якусь знаходила траву,
Бува, її з корінням виривала,
До торби акуратненько складала,
Якусь істоту, начебто живу.
Отак і на галявину зайшли
Посеред лісу та й таку велику.
Дуби навколо. Таких, мабуть кілька,
Як я і одного б не обняли.
Поки бабуся виглядає трав,
Я відійшов, щоб краще обдивитись.
Побачивши якісь цікаві квіти,
Хутчій на край галявини помчав
І обімлів. Не бачив ще таких.
Високі стебла гострим листям вкриті,
А понад ними жовто-сині квіти,
Чи більше фіолетового в них.
Став придивлятись ближче. Але ні.
То жовті – квіти, як дзвіночки довгі,
Як колосочок від стебла отого.
А сині – то вже листики чудні,
Що, наче прикривають квіти ті.
Комашки різні навкруги кружляють,
Дивлюся, навіть бджоли пролітають.
Не бачив таких квітів у житті.
Незчувся, як бабуся підійшла.
- А що за квітка це така? – питаю.
- Мар’янником дібровним називають
Його усі із нашого села.
Хоча, бува Іван-та-Мар’я звуть,
Дзвінець, медунка та ще жовтяниця,
Сорочі стружки…Ну, вже роздивився.
Пора уже й додому повернуть.
Мені ж цікаво: - А чого то їх
Іван-та-Мар’я люди називають?
- Та люди різне, бач розповідають.
Я ж пам’ятаю з розповідей тих
Одну. Як хочеш, то переповім,
Поки додому будем повертатись.
Мені ж цікаво було те дізнатись,
Я ж був таким допитливим малим.
- Було то,люди кажуть, в давнину,
Коли в степах ще половці блукали.
Вони стада худоби випасали,
Ходили дуже часто на війну
Проти сусідів. В Руські землі теж
Вони тоді частенько набігали,
Людей чи полонили, чи вбивали,
Збирали все: від збіжжя до одеж
І все до себе у степи тягли.
Хоча, крім них там і слов’яни жи́ли.
Ворогували з тими і дружили,
За себе ж бо посто́яти могли.
Їх прозивали бродниками, бо
Вони так само по степах бродили,
Хоч також понад бродами сиділи,
Купцям допомагаючи або,
Коли ті відмовлялися платить,
То всі товари їхні відбирали.
І добре, як самих живих пускали.
Нелегко їм було в степу прожить,
Тож тільки найсміливіші могли
Туди тікати. Був в одній ватазі
Юнак один. Всі його звали Князем.
Мабуть, підстави для того були.
Був він і видний з себе, й силу мав,
І розуму у нім було багато.
Тож скоро й отаманом міг би стати.
Та доля повернула так – не став.
Любив один блукати по степах,
Якусь дичину з лука постріляти,
При вогнищі в густій траві поспати.
Не відав, мабуть, що таке є страх.
Та не чіпали половці його,
Коли іноді у степу стрічали,
Мабуть, таке щось в ньому помічали,
Чи то уже сприймали за свого.
Якось пополювати вибравсь він,
Полишивши у байраці́ ватагу.
В собі незнану відчував наснагу,
Що й проти тура вийшов би один.
Та вирішив – згодиться й дичина.
Отож до річки здумав простувати,
Там дичини у пору цю багато
Та майже і не лякана вона.
А тут якраз і гуску в небі вздрів,
Яка доволі низько пролітала.
Стріла в руках легенько задрижала,
Коли він лук угору стрімко звів.
Коротка мить і пада з неба птах.
Він полетів, щоб здобич підібрати.
Як підхопив, стрілу щоб витягати,
Бо ще згодиться вона йому …та
Завмер. Бо в тілі гуски ще одна
Стріла стриміла. Тупіт тут почувся,
Він у той бік хутенько повернувся,
Поглянув…і в душі якась струна,
Немов заграла. Дівчина якась
Коня свого спинила біля нього.
А він не може й вимовить нічого.
Вона також рум’янцем узялась.
По всьому видно – половчанка та
Ще й не проста, а знатна і багата.
Можливо б, довго мовчки їм стояти,
Але ж, нарешті, він її пита:
- Твоя стріла? Пробач та я не знав,
Що ти також у цім степу полюєш.
Вона ж на нього дивиться й не чує.
- Це твоя здобич, - гуску їй віддав.
- Ні-ні,- урешті мовила вона, -
Нехай тобі, - поглянула у очі.
І вже його, мов відпускать не хоче
Отих очей бездонна глибина.
- А давай ми засмажимо удвох,
Разом. У балці вогнище розпалим,-
Промовив він, немов з якимось жалем,
Не вірячи, що дасть надію Бог.
- Давай. – тихенько мовила вона.
І його серце раптом заспівало…
Вони з тих пір частенько полювали.
Вже, як без неї бути, він не знав.
Вона також чекала стрічі мить,
Зі стійбища скоріше в степ летіла,
Мерщій його побачити хотіла,
Боялась, як без нього їй прожить.
Але недовгим щастя було їх.
Якось вона приїхала сумною.
Він враз до нею: - Мила, що з тобою?
- Навідався у стійбище жених.
Сусідній хан. Зовсім уже старий
Та молодої жінки собі хоче.-
А у самої аж сльозяться очі.-
Що нам із тим робити, милий мій?
А він задумавсь лиш на одну мить:
- Давай втечем з тобою десь далеко.
Де хану буде нас знайти нелегко…
- Давай! – Не будеш про таке жаліть?
- Ніколи в світі! Сіли на коней
І в степ помчали вітер доганяти.
Він у сорочці синій, вона в платті
Яскраво-жовтім. Хто їх дожене?
Але дарма надіялись вони.
Ледь хан помітив, що дочки немає,
Він їй услід погоню посилає.
А половці ж- то степові сини.
Вони сліди спроможні прочитать,
Які ніхто другий і не помітить.
Знайшли сліди і стали вслід летіти.
Поволі вже і стали доганять.
Бо ж в них підмінні коні кожен вів,
А в молодих лиш ті, що попід ними.
І не такими стали вже стрімкими,
Вже і один, і другий захрипів.
Під нею, врешті поточився й впав,
Ледь хлопець встиг кохану підхопити
І на коня до себе посадити.
Та той недовго також проскакав
І теж упав. А недалечко ліс.
Взялись вони туди скоріш тікати.
Ліс їх надійно зможе заховати.
Він біг за нею, все назад дививсь,
Чи встигнуть. Вже й узлісся перед них.
І тут зненацька стріли засвистіли.
Чи тільки налякати їх хотіли,
Чи хан велів таки убити їх?
І тут вона упала. Чи стріла
Її догнала,чи спіткнулась, може.
Але втекти уже не встигнуть, схоже.
Погоня надто близько вже була.
І він на неї зверху поваливсь,
Аби від смерті тілом захистити.
І так натхненно Бога став молити,
Щоб вороги ті далі подались
І їх обох помітить не змогли.
Щоб вони разом були і навіки…
І тут погоня налетіла з криком,
В надії – врешті втікачів взяли.
Але отам , де впали втікачі,
Лиш якісь квіти дивні розквітають,
Ті жовтий, а ті синій колір мають.
Мурза велів ліс хутко оточить
І відшукать чи мертвих, чи живих.
Але даремно тільки і шукали.
Слідів і тих ніяких не напали
Тож і вернулися ні в сих, ні в тих.
А із тих пір ці квіти і ростуть
В лісах, на луках, бджілок привертають.
Іван-та-Мар’я люди називають.
Про те кохання пам’ять бережуть.

сніжинки на щоках
зникомі херувими
розгублене в роках
затримане в незримім

дощі їй віділлють
весною серце в римах
він той від кого йдуть
не гримнувши дверима

набрали висоти
старі думки
і чисті
тремтять його листи
і опадають листям

де шерехи обав
і в’яне орхідея
день тишу роздавав
як хліб на колізеях

згадався знову
той
неголений
та рідний
в осінньому
пальто
в очах доріг
не видно

немає там вини
не вкралась
обережність
бо край блакиті
в них
тендітний
та безмежний

3 Грудня, 2019

***
А корупційній мафії при владі
пообіцяли пі-юлєй, таки...
животворящий Байден
лічить банду:
команду зе... бойки і єрмаки.

***
А ось і з Ради потекла зеленка,
лікуються вавки від булави...
і то скоренько,
бо швидка близенько,
а починати треба з голови.

***
А на найвищій лаві для підсудних
іще сидить якесь опезеже
і це паскудне,
що ніяк не худне,
зелена Рада дуууже береже.

***
А те, що гнати в шию не на часі,
потрібне як Давиду цар Сеул...
і цій заразі
злої іпостасі
засилить рило тільки ЗеСеУ.

***
А влада, наче, ще одна команда
і тільки опозиція не та...
тому що Раду
коцає за зраду
і знає те, яка її мета.

***
А нашою державою керує
не уряд і не Рада... хитрий лис,
таки, існує,
та шукати всує
невидимі нитки із-за куліс.

Осадок
А за війну вина висить на раші...
та на планеті орків і людей
ще є на стражі
обереги наші
добра супроти лютості ідей.

02/23

Дівчата мене любили завжди. Був гурточок шанувальниць у дитячому садочку, хлопчаки дражнилися, але здалеку, бо чубивися з ними залюбки, розквашував носи, копав лежачих ногами, торсав за вуха. Шибеником був ще тим.
У школі саме дівчата обирали мене комсоргом, фізоргом, керівником взводу НВП, бо хлопці були хоч і розумнішими за мене, але хирлявими. На танцюльки теж запрошували саме вони, навіть билися між собою хто перший буде вальсувати. А я їх захищав. Завжди. Ну, то таке.
Нині маю лише одну люблячу дружину і таку, що йой! Красіва - ужасть. І розумна. А таке сполучення якостей - страшна сила.
А оце нещодавно прочитав розповідь однієї шановної жінки, там ішлося про її зґвалтування в юності. І згадав, як і мені довелося пережити щось подібне. А розпочиналося все з того, що неня поїхала в село до батьків, лишивши мене на самоті. Уявляєте? Не раз і не два вона казала:
- Сину, боюся за тебе.
- Чому?
- Ти - корм для жінок. Краще б народився рябим, цибатим та капловухим. Ален Делон проти тебе - ропуха бородавчаста. Погано це, повір мені.
А я ще був зовсім юний, 23 годочки. Хоча вже служив в армії, закінчив СПТУ, мав роботу, вчився у музшколі, підпрацьовував у Київській філармонії артистом оригінального жанру. Гітару не випускав з рук, бо репетиції були щоденними, а часу було обмаль, тільки вечорами та ночами. От на одне таке бринькання і завітали шестеро моїх сусідок- одноліток. Усі блондинки, до речі. Хлопців у них не було, а співав я гарно, і не тільки Андрія Макаревича чи Бітлз, але й сороміцькі коломийки та опуси Роберта Бернса. А то був такий поет-ловелас, що на його пісні навіть мертві баби з могил встають, а молодиці закочують очі і стогнуть від страсті. А я ще цього не знав, був недосвідченим лопуцьком.
Десята година вечора, пора робити репетицію, бо післязавтра мушу виконувати на концерті два романси на музику Тарівердієва, а дівчата туляться до мене, зубоскалять, чубчик торсають.
Накрив імпровізовану вечерю: мариновані помідори та картопляне пюре, і пляшку вина витягнув зі стратегічних запасів, "Кагор", здається. Вино праведників та святих, кількома словами. А опісля кількох ковточків заспівав.

Yestarday
All my troubles seemed so far away
Now it looks as though they're here to stay
Oh, I believe in yesterday....

Юнацький тенор в тональності до мажор може навіть дірку в космосі пробити, не те що звомплені дівочі серця. А коли затягнув неаполітанську серенаду дівчата кинулися мене роздягати.
Єлена видрала з рук гітару, Олена стягнула спортивні штани, Софія розірвала майку, а половинки трусів дісталися Наталці та Ользі.
Встиг вигукнути тільки:
_ Дівчата, що ви ро...далі вже не було моці, оскільки Джульєтта всілася на мого носа і так застогнала, що сусіди почали грюкати чимось важким у стіну. Зробила так чи зі страсті, чи навмисно, аби я не зміг покликати на поміч.
Що вони зі мною витворяли - страшно сказати. Недарма співаки наймають злющу охорону, озброєну до зубів.
Таки поборов я їх усіх, правда, не одразу, а десь під ранок. Добре, що двері до квартири я ніколи не зачиняв, тому спочатку аж здивувався, що стало легше дихати. То сусід Микита стягнув Джульєтту і кинув її через усю кімнату на софу в протилежному кутку моєї обителі музики. А Гришко ухопив за коси аж двох - Наталку і Ольгу, і підняв їх як двох шкодливих кошенят. Решту одідрали з мене Кузя та Йошта за що їм дяка превелика. Отаким було моє перше знайомство з груповим любострастієм молодих венер..
Сусіди потім довго відпоювали мене чи то горілкою, чи то валер'янкою, я тоді втратив смак на деякий час. І затинатися став. Правда, ненадовго, десь на тиждень. Приїхав наряд міліції, який викликали розлючені сусіди. Лейтенант гарчав:
- Хто ґвалтував? Імена? Прізвища? Хто сів на носа? Хто нижче? Га?
Ще й за пістолю хапався. То ж відбувалося, ще в ті часи, коли над суспільною мораллю нависала сокира єдиної правлячої партії, важка і справедлива. Це зараз можна хоч голяка Хрещатиком швендяти та влаштовувати сексуальні оргії у стінах Верховної Ради. А тоді...
А блондинки плакали в сусідній кімнаті, усі разом. І...я їх пожалів. Молоді ще, фактично діти. А якщо розкажу правду - сяде кожна за ґрати років на десять, а то й більше. А як їхнім батькам в очі буду дивитися?
Сказав, що все робили полюбовно, за взаємною згодою, без насилля. А сусіди сплюнули і сказали:
- Тьху на тебе, Сашко. Тепер хай тебе хоч різатимуть - в хату ні ногою.
Та бог з ними. Головне, що я непокалічений сильно, затинання пройшло, а дівчата живуть на свободі. Оце нещодавно Джульєтту перестрів з трьома донечками. Побачила мене, зашарілася, пошепки мовила "Вибач".
А я поцілував її. У носа. На згадку про те, як її любов ледь не одправила мене на той світ.

02.02.2023.

Химероводять снігопади,
витьохкує під ранок лід…
це місяць лютий безпорадно
звільняє так шляхи весні,
бо вже пора.

Ось-ось розпустять верболози
суцвіття котиків пухкі,
а там не за горами – грози
й озонові дощі пахкі,
немов весна.

А зараз холодно і жаско,
і ночі – во́рона крило.
Але душі потрібна казка
там, де тепло перемогло.
І скресне лід.
02.02.23р.

Коли у гаю за рікою
Зозуля поспішно кує, –
Немає мені супокою
І дуже тривожно стає.
Навіює тільки печалі
У душу кування її,
Бо нині все менше тривалі
Плачі у зеленім гіллі.
Але і радію, що зрання,
Звиваючись стрімко в блакить, –
Журливе її віщування
Мені іще досі звучить…
02.02.23

Ну  що  ж,  прощай!  Ідеш  від  мене…  Осінь.
Де  ти  ступала  –  інеєм  лежить
Моя самотність.  Зглянься  ж  хоч  на  мить!
А  я  кричав  колись,  що  з  мене  досить
Твого  повітря,  вижовклих  листків,
Дощів, туману...  Час  вже  пролетів
І  ти  ідеш  отак,  без  слів  прощання.
Згадай,  як  я  з  тобою   говорив,
Мою  печаль  і  пристрасті  порив,
Мої  безсонні  ночі  та  зітхання!
Колись  дала  і  силу,  і  наснагу.
Чи  то,  як  нагороду  за  відвагу,
Чи  ще  там  щось,  відоме  лиш тобі…
Та  байдуже,  бо  потім  відібрала
Мою  надію,  чисту,  як  сльозу.
Навіщо  так?  Дари  твої  сумні
Прийняв  належно,  як  винагороду.
А  ще  печаль,  як  мрію  неживу
(Вона померла,  тільки  народившись).
Та  час  забрав  тебе  і  твою  вроду,
Пішов  собі,  на  мить  не  забарившись.
І  знай  одне,  прощаю  тебе  й  зовсім
Малого  зла  в  душі  не  затаю!
Дивлюсь  у  небо,  згадую  твою
Живу  красу…  Прощай,  прекрасна  осінь!



Жовтень 2012

Це маячня, мій любий, тільки сон,
лякає привидом посеред ночі.
Лунає серця срібний камертон,
душа на вістрі леза кровоточить..

То падає узимку дощ: дрібний,
холодний, забобонно-сліпкуватий,
в небесній прірві топить Бог човни,
гульвіса вітер бродить біля хати.

Плекає ностальгія в повитках
рожевих спогадів нудне тужіння,
збирає павутину по кутках,
примарних потороч химерні тіні.

Жадливо січень дощовицю п'є,
туман ховає в бліндажі молитву,
і ставить фішки на зеро круп'є
щоб виграти війни останню битву.

Гуде дорога потягом, а ще
зажурена сльоза лоскоче вії.
Спи, зайчику, при зустрічі ущент
обіймами твої жахи розвію.

01.02.2023р.

Сперечались якось троє про життя вар’яти.
Про жінок, яких насправді треба вибирати.
Перший радить чемну й мудру. Другий лиш багату.
Третій хоче іноземку, щоби світ пізнати.
Інший хоче лиш пампушку, теплу, як перина.
Ні, нехай худа, як тріска, наче балерина.
Ліпше хай буде спокійна, не лиха, не хитра.
Бо щовечора від криків аж гуде макітра.
Не дурну й не мудру треба, лиш би господиня.
Щоби все у неї в міру. Не товста, як диня.
Ну, а я скупу не раджу й дуже язикату.
Попадеться, знай, криклива, хоч тікай із хати.
Ніби тиха, добра, скромна. Тягне, як магнітом.
Лиш женився, – зовсім інша. Годі й говорити.
Дуже гарну теж не радять люди вибирати.
Все життя, як сторож, будеш. Берегти, ховати.
Як візьмеш активну дуже, особливо в ліжку,
То вона тебе замучить. Кожну - кожну нічку.
А якщо висока дуже, то лиха година.
Станеш поруч, глянеш вгору. Довга, як драбина.
Вчену пані теж не варто. Ту, що три освіти.
Попри неї дурень дурнем. Ніде правди діти.
Має бути золотая, кажуть, серединка.
Щоб і добра, не лінива, до хлопів не дика.
Не крута якась і горда, Краля, справді, гідна.
Попадеться жінка з перцем,- будеш, хлопче, бідний!
Чи білявка, чи чорнявка. Моцна чи дрібненька,
Перш за все, практична, щедра, щира і рідненька.
Поруч дядько старший слухав хлопців тих дебати.
Каже: - Смішно. Так будете довго вибирати.
Головне, щоби весела. Щоб не нудно жити!
Щоби смачно готувала. Люблю добре з’їсти.
Як махнеш борщу і м’яса. Ще й салат охоче,
Ні худу, красиву, мудру, ні круту не схочеш!

1.02.2023

Сон рябої кобили
Зранку меле дідусь, -
Мов позичити силу
Може досі комусь.
Бо допоки ми спали,
Чи лічили курчат, -
Він змастив п'яти салом
І гайнув до дівчат.
Не за гроші та злото,
Між некошених трав, -
Аж до сьомого поту
Молодих вдовільняв.
Ті спочинку просили,
Каже: Честю клянусь...
Сон рябої кобили
Зранку меле дідусь.
01.02.23

Чи Громомовиця, чи Громниця,
Це давнє свято нині є.
В моєму місті і в столиці
Весну чекає. Півень п’є

Краплини, що стікають з даху
І цим віщуючи весну,
І перемогу у невдахи,
Що світ змінив на страшину.

Мого прадавнього народу,
Що сіяв хліб, косив і жав.
Та ми звоюємо свободу
Серед усіх навкруг держав.

Що підставляли дружні руки,
Що зброю нам несли, везли.
Щоби ворожі чорні круки
Перемогти нас не змогли.

Сьогодні свято Громовиці,
Що надійшло до нас з віків.
Збере родини у світлиці,
Покличе родичів, батьків.

Ми всі помолимося разом
За мир і за своїх синів.
І за весну, що нам наразі
Поверне мир, розвіє гнів.
01.02.23

Актор із тебе нікудишній,
шматок несвіжого філе,
та щоки надуваєш пишно,
щосили тужишся – але…

ІНастає глобальне потепління,
тонуть у морях материки,
люди захищають володіння
і... воюють. Людям невтямки,
що потоп великої ріки
буде не по щучому велінню.
Це сама земля уже віки,
поки гавкотіли пустомелі,
повертає агрегатний стан:
наче по закону Торрічеллі
сушу пожирає океан,
острови змітає ураган,
тропіки міняє на пустелю,
вівтарі – на капища поган,
трони і престоли на борделі.

ІІДармові ресурси на землі
запасають урки-доходяги,
сатана лютує у кремлі,
а за нього дохнуть москалі
і неандертальці-андрофаги.
Знову ліквідація гряде.
Хто кого – убивці чи арійці,
москалі чи інші українці,
за якими білий світ іде
і яких винищують ординці?

ІІІСпоєні культурою совка,
малороси зайві на планеті,
поки є на ній чужі поети-
русофіли та апологети
бузувіра і маніяка.
Бо такі закони у природи
і її регуляторна суть:
Слово – меч, яким біду січуть,
і не буде іншої нагоди
як сьогодні во ім’я свободи
нищити тоталітарну муть.

02.2023

Левандівка
не Монмартр
Сихів
не Бродвей
вже мене давно нема
там
де п‘ють
глінтвейн

як живе
без мене
Львів
знає тілько він
там я першу кралю
стрів
слухав Юр’їв
дзвін

там лежать
батьки мої
цвинтар не один
не казав мені
не їдь
не просив
не йди

не питався
чи вернусь
де родився
ріс
дав мені на сивину
спогади старі

от і ношу в серці
щем –
вулички вузькі
каменяр
із кобзарем
і трамвай міський

сплячих левів
маю двох
море черепиць
найрідніше там
Різдво
краще всіх
столиць

тут нема
таких батяр
ґвари
і манер
не на Краківський базар
я іду тепер

жеби мешти
си купив
батярівку теж
і бим гальбу пива
вбив
не єдну
авжеж

мурмурандо
мурмуранд
пісня
на галь-паль
я не яндрус
не амант
не якийсь хабаль

та в судинах
львівська кров
без принук тече
шляк не трафив ще
агов
поки в серці
щем

26 Листопада, 2019

вітер гілочкою вишеньки
розгойдав колиску-віршенька

поділився тою втіхою
з ластів’ятами під стріхою

ті літали і втішалися
небо в римах колисалося

люлі-люлі небо синєє
написав тобі я інієм

про весну красуню сплячую
і про дощика ледачого

що іти мене питається
сонцем у хмаринці грається

де сховалося те сяєво
за веселкою шукає він

тут нема а там вже ніченька
затуляє небу віченьки

спи солодко аж до ранечку
у колисоньці-весняночці

11 Листопада, 2019

ця історія
без хвоста
дощ не йшов
рахував до ста
невідкриті ще
парасолі
і кидав
ніби дрібку солі
промінці
у казан містам

він здавався
далеким ще
у хмаринних кишенях
щем
трохи вітру
на поле маку
на вітрила душі
до смаку
до краплини
що б’ється
вщент

гнів богів
богородиць яв
все у нім
мов одна сім’я
так би й біг
та не та година
на благання Отця і Сина
щоби Дух
не Амінь
підняв

ця історія
без вінця
бо немає у ній
кінця
дощ не йшов
тільки в серце
вкрався
добре знає
навіщо здався
бо проймає він
до живця

22 Листопада, 2019

Приходь в мій дім біду заколихати.
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро – дрібне, як насінина маку.

Добро дрібне не стукає у двері, –
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
Бо стигне чай, а втрати – без прологу.

Бо стигне чай, а я пішла у рими
По сіль землі, чи по живильну воду...
Зі мною йшли безликі пілігрими,
Шукали мощі в часі цього ходу.

Шукали мощі, щоб до них припасти,
Чолом в поклонах немочі розбити,
А може ще й зцілитися почасти,
Бо не зцілили час і ворожбити.

Бо не зцілили і окраєць серця
За вік зачерствів, все б йому лиш спати.
Кому ж тепер з дірявого відерця
П'янке натхнення жадібно вбирати?

П'янке натхнення – пташка серед терну –
Віддасть життя у найдзвінкішій пісні
За мить тернову, ягідно-мізерну.
А ти – мовчиш, як ті вітри безвісні.

А ти мовчиш на чистому папері.
Чорнило крапку ронить, наче сльози.
Добро дрібне не стукає у двері, –
Це рвуться в дім забуті, давні грози.

25.11.2016

Ти мрієш про квиток у невагомість.
Про дорогу в один кінець
до чогось неозореного.
Ти мрієш про єднання
з природою.
Ти мрієш почути
тихий плескіт води.
Мрієш відчути
тепле проміння
на своєму обличчі.
Пронизуючим вихором
прохолодного вітру,
огорнути себе в обійми спокою.
Затамувати подих
перед буйним цвітом
пахучих польових квітів.
Замружити очі
від палючого сонця.
Ти мрієш спуститися
на берег крислатого узбережжя.
Пробігти босим по гарячому піску.
Зібрати колючі камінчики з мулу,
а потім кидати їх у прозору воду.
Сперечатись сам з собою
про траєкторії їх польотів.
Ти хочеш відчути себе
сизою чайкою
на безлюднім морі.
Злетіти високо у небо,
розправивши тендітні крила.
Так сильно хочеш
вдихнути свіже повітря.
Наповнити свої легені
пахучим морським паром.
З усіх сил намагаєшся
проникнути в серцевину Всесвіту.
Відшукати там себе.
А говіркий вітер тобі дорогу прокладе.

01.02.2023

Грішу щоночі. А уранці каюсь,
Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.

Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
Любові б'є, без промаху, батіг.

А каплуни в обценьках целібату
Тримають піст. Бо так їм бог велів.
А я щоденно еротичну варту
Несу із честю... Мотря шасть у хлів!

За нею Хівря, , Хвеська і Хведора,
Усі разом на мене зверху "Плиг!".
Виною всьому - love, l'amour, amore,
Горить вогонь кохання у живих.

А стогнуть як! Куди там хор Верьовки!
Не охи-ахи - чарівні пісні!
А через рік народяться пророки,
Монахів серед них не буде. Ні.

01.02.2023р.

Життя завмерло, хоч іще не осінь.
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.

Сумую, сам на себе я сердитий,
Бо змарнував, неначе будній день,
Тебе, а мрія, схована за хмарами,
Спустилася на землю та й зрадливо
Кудись втекла і зда́леку лишень
Блисну́ли очі іскрами зухвалими…

Тепер прощай! Провини ж бо немає
Твоєї в цьому... Вистигла земля
Сумує вслід, а ти, змахнувши крилами,
Вже в небесах. Як за́вжди, відлітаєш
У інший край із криком журавля...
А там зустрінуть усмішками щирими…



01.09.2013р.; 04.09.2022р.

Так густо, гучно
До сліз і крику,
До гупоту тисяч що кинулись в танець,
"Скажи мені люба, чому не танцюєш,
Скажи, мені люба, що з голосом сталось?"
Так густо і гучно,
До темного крику,
До гупоту тисяч підкинутих грудок,
"Твоя Україна танцює з війною,
Твоя Україна всіх мертвих будить."
Так густо, гучно
Зі сміхом і болем,
До гупоту серця єдинонародного
Скажи мені люба і звідки цей скрегіт?
"Так війни справляють всі хиби історії."

24.08.2021

Дихає темрява вогкою довгою піснею.
Слів не розчути, бубніння лірично сумне.
Шепче у вухо, стискає виски доброзичливо.
Все це мине, ось подивишся, все це мине.

Чому ти, темряво, лізеш до мене в розрадниці?
Чому вважаєш минання доречним кінцем?
Чути не хочу. Й не стану! Облудні втішання ці
шкіри з грудей добровільне здирання живцем.

Так, воно гостре, як лезо, й гаряче, як полум’я.
Так, може ранить глибоко й залишиться шрам.
Хай балансую між щастям і болем я,
дару цього забуттю все одно не віддам!

І не страхай мене, то я раніше боялася.
Все намагалась втікати від тіней твоїх.
Ховалась, тремтіла, найгірше з усього – стидалася.
Себе стидатись, чи є більш непрощенний гріх?

Чом ти замовкла, нове підбираєш мугикання?
Втішні слова, що ти думаєш, хочу почуть?
Краще відкрий мені тиші розмірене дихання
й поруч, як друг, непомітно і мовчки, побудь.

Грудень 22/січень 23

Жили ми у союзі як брати,
а от окремо... кожне пам’ятає,
як партія вела до висоти
із низини болотяного краю.

Тоді ділив усе великий брат –
і їжу, і продукцію – пайками...
а нині лиш народний депутат
себе оприбутковує... так само.

На те воно й існує... і пігмей
арени, і фальшиві ліліпуті.
Не можуть виживати без людей
злодії і сучасні, і майбутні.

Учора годували їх одні
й ті самі обездолені селяни
і нині... заробляють на війні
майбутні небожителі Оману.

Історія не списує таке,
та править ще у нашій Україні
багатій, незалежній, самостійній
підкинуте нам каченя гидке,
що нині оперилось... у м’яке
зелене пір’я... як звичайні півні.

Усе, необхідне сьогодні – на часі,
та обрана каста одне визнає –
украдене – це уже їхнє наразі,
допоки керують лакеї-рантьє.

Минули майдани, настала розруха
у серці держави, в її голові...
Феміда клепає(ні слуху, ні духу
про армію, віру)закони нові.

Сліпому народу показують шоу,
якою дорогою треба іти,
аби відібрали у нації мову,
а далі і розум зелені кроти.

Рідіє арена, тихішає галас
оракулів миру навколо війни...
у теплі краї подалися чини...

а поки корупція в нори ховалась,
яка тільки наволоч не наживалась,
освоївши кошти людей і казни.

01/23

Де дві дороги сходяться в одну,
Щоби з'єднати заблукалі долі,
Де вічність і буття настільки кволі,
Що і найменший подих вітру руйнує їхні мури –
Туди злітаються прокинувшись Амури,
Проспавши і сніданки, і полуденки, й вечері,
Вистежують народжених одне для одного,
Щоб задобрити у собі божка голодного,
Й якби могли, то зачинили б за собою двері.

Де й мудреці не мають доброї поради –
Під місяцем, що медом заливає небо-стелю, –
Призначені побачення коханців у глибинах саду,
Коли п’янить вже навіть запах винограду.

Де щільно з руж посплітані тунелі,
Що й сонце вранішнє їх не проб’є
І не прошиє променем яскравим
Густого плетива одвічних таємниць
Розмов приватних з присмаком терновим,
Аж терпне тіло, та не терпне мить
(Спинися мите! Дай же впитись щастям,
Допоки милий серцю ще є тут) –

Там тіні двох зливаються в одну,
Куштуючи із чаші насолоди
Таку глибинну й незбагненну таїну
В цілунку пристраснім, і погляди зчепились
Безповоротно, аж втрачаєш глузд.

Небесна твердь готова впасти в ноги
Тій, що красою світиться без остороги.
Марс і Венера опускають очі ниць,
Малюючи направду священну дивовижу,
Немов одне лице сотворене із двох обличь.

Там плечі тонкістю кленового листка
Тремтять від вітру, а чи від знемоги,
Й жага, немов прочанин, що дороги
І бездоріжжя сотні літ топтав,
Блукав, шукав і врешті віднайшов
Найсокровеннішу, омріяну святиню,
Й помер утішений в підніжку власних мар.

Там пальці переплетені вінками
Так тісно й солодко – нікому не віддам!
Там хтось поник, а хтось здається дужим,
Що часто це вважають за байдужість,
Насправді ж – дух завмер, щоб не сполохать
Отого дива, що одне на двох.

Одні на двох шорсткі та спраглі губи,
То пломенисті в пристраснім вогні,
А то вже зовсім зблідлі від отрути
Безмірних пестощів, що падають долів,
Але підносять ввись жагучі грішні душі.

Коханню й потопити, й окрилити до снаги,
Воно, мов паводок, являється стихійно.
Тримай міцніше, пригортай надійно!
Стискай в обіймах ласки-боротьби!
Це згодом вже покути і грізьби,
А поки що – люби!
Люби!
Люби!

10.11.2016

Я бачив рай. Тримав твої долоні,
Все відчував, та рухатись не міг.
Гаряча кров пекла вогнем у скронях
І танув я, неначе мокрий сніг.

Здавалось так, що хором стоголосим
Кругом твоє лунало лиш ім’я.
Твої уста, каштанове волосся
І блиск очей… Я знав, що ти моя.

А потім зранку з болем прокидався
І, наче Фавст, кричав тим снам услід:
«Спинися мить! «Спинись, бо ти прекрасна!»

Минають ночі, дні пливуть крізь пам`ять,
А погляд твій шукаю досі скрізь…
Лиш сни, мов пта́хи в небі пролітають…



Серпень 2022

Зневіра часто ходить поруч.
З'являється тоді,
коли бракує сил йти далі.
Вона спустошує усе.
Робить порожнім до того
сповнене натхненням серце.
Вона завжди близько.
Завжди там, де її не чекаєш.
Вона стає сильнішою
з кожним днем.
Росте разом з тобою.
Ділить навпіл лінію життя.
Прокладає дорогу у безодню,
взявши тебе за руку.
Вона веде тебе за собою,
ніби рідна мати.
Вабить своїм ніжним поглядом.
Ти спиш під наглядом зневіри.
Вона пильнує за твоїми снами.
Стежить, аби ти бачив
лиш кошмари.
Так повільно забирає те,
що тримало в собі твоє серце.
Йдучи за нею слідом
забуваєш тепле сонце.
Наодинці з нею
не пам'ятаєш навіть себе.
Куди ж насправді зневіра
кличе тебе?

30.01.2023

Безмовні хмари пурпурові
Тривожить душу на зорі, -
Відтінків полум'я і крові
Помалу більшає вгорі.
Зі сходу зводиться заграва
Та небом шириться скоріш, -
Чому ж так холодно і тьмаво,
І огортає смуток вірш?..
31.01.23

день набухає
мов брунька
вибухне
в сім хіросім
смерті іуди-цілунки –
зими завжди
на часі

планам стрімким
не до струнко
слово
руйнує мости
лід
покриває стосунки
стеля
не вміє рости

жолудь
чекає на лунку
а на кожух з молока –
сіно
в коров’ячім шлунку
мрія
пішла з молотока

доля
не вибилась в люди
та не біда
є ще рай
вимитий
з буднів і бруду
з рідного крику
пора

вітер забіг
в альвеоли
проситься в серце
бо мла
але воно
надто кволе
змаху катма
для крила

та є надія
бо б’ється
хрестиком вишито
мить
хай тому серцю
здається
що бракне спліну
зими

що до весни
тільки дотик
губ ще солоних
від сліз
і розійдеться
дрімота
йтиме весна
по золі

боса
прудка
і чутлива
до переспіву
й обім
першої
теплої зливи
світлої
думки
в тобі

21 Листопада, 2019

облітає калини цвіт
мов із душ у едемі
крила
він любив її стан
і світ
і обожнював слово
мила

у казковому
не-у-сні
обвивали цілунки
тіло
він плющем
припадав до ніг
і вона від обійм
тремтіла

наче зерня
що у ріллі
добре знала
чого хотіла
щоби з тим
що на серце ліг
на край світу
чи в рай
летіла

і два серця
тепер у ній
жити вчаться
за нього
двоє
за отого
що на війні
залишився
на полі бою

за вогонь
що погас
очей
в них палає
свіча ляклива
світлий сон
ще не раз втече
і розійдеться
митттю злива

а за усмішку
хай їй там
хай вона
розцвіте дитинно
і втішається нею
та
що чекає від нього
сина

10 Листопада, 2019

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
зелену капусту насічу
і волам хвоста я накручу

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
зелену капусту заслужив
кума із комою запросив

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
зелено мені і ти повір
скоро зеленітиме весь двір

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
маю я далеко всі жалі
бо не лох а ґазда на селі

8 Листопада, 2019

Я гладив ніжний шовк твого волосся,
Ловив солодкий подих на устах.
В жарких обіймах (справді чи здалося?)
Сказала ти, що повністю моя.

Легенький блюз у темряві кімнати
І твій тонкий напівприкритий стан…
Спинився час і простір розірвався,
Та й Всесвіт теж немов забув про нас.

Тоді ти оголила душу й тіло.
У ніч палку, солодку, мов нектар,
Кохались ми і пристрастю горіли…

Підступний ранок злодієм прокрався
До нас в кімнату, вихолодив жар.
Лишив на згадку образ лиш прекрасний.



Серпень 2022

Збудиш – нікуди не дінешся!
Бо мені на роботу.
Ой, Оксанко, ти тужишся, силишся –
і народжуєш … ноту.
А я? Орю, сію, мелю.
Тим не менше, кого я люблю.
Тим, хто бачить мої вчинки,
не менше розцвітуть барві́нки,
не менше засяє в липні
ді́ждана відпустка літня.
А тобі – грати, грати, грати.
А на вікнах – ґрати, ґрати, ґрати!
І тим не менше, я тебе, Оксанко,
висвячу зранку
і піду на роботу –
через скорботу…

29 березня 2004 р., Київ

Рідний дім – це той, в якому
Сняться добрі, гарні сни.
Де зцілити можна втому.
Не лежить тягар вини.

Де зустрінуть на порозі.
Рушничок, гарячий чай…
Де душа спочити зможе
Після виснаження вкрай.

Рідний дім – це той, в якому
Зачекалися тебе.
Де немає місця злому.
Кожний затишок знайдé.

Рідний дім – гніздечко тепле,
Без надмірних запитань.
Кілька тисяч кілометрів,
Щоб зігрітись, він здолав.

24.12.2022

Ніч зійшла в долину пустощів
В чорній картатій сукні з пряжкою
Місяця бляклого в сизому поясі
Скупчення зір на шляху Чумацькому.
Вона ступала тихцем заглядаючи
В блискучі люстерка озер і босою
Ходила по чорному полі травами —
Пелюстки, стеблинки скропляючи росами.
Лягала спочити над пагорбом місячним,
Сяйвом на хмарах з відкритими персами,
Що підіймались від сонного дихання
Скинувши сукню на срібне плесо.

22.03.2022

Жодного слова. І тиша така громовержна.
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша – непевність. Тиша завжди застережна.

Осені таїнство кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пізнє натхнення вважай не своїм здобутком –
Помислом-карою спомин тебе здогонить.

Пізнє натхнення – на пустищі вихор вітру –
Вирве з корінням безмовної думки просідь.
Помисли-мрії пожовкнуть, як стигла осінь.
Встигнути б лиш підібрати душі палітру!

04.11.2016

Боги на небі сплять чи повмирали,
Чи діла просто їм нема до нас?
Чи їм було жертов кривавих мало?
Скажіть за ліком котре із митарств?!
Мовчать? Мовчить? Мовчить і Вседержитель!
Всіх задумів його не осягнуть:
Мільйон богів і кожний з них - Спаситель!
Не там, колись, а зараз, поряд, тут!
Багряницям уже немає ліку!
Голгофам важко втримати хрести!
Той когут уже тричі кукурікнув! -
Земля благає чистої роси!
Ще стільки не повернуться додому,
Уже стількох ніхто не пригорне,
Ще не знайшли імен всім невідомим...
Та ката кара більше не мине!


01.2023

Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні й в уяві свої піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…
…Щоправда, не нарікаю й на долю свою,
бо хвалить Господа не стояли на заваді літа,
щоб хай у хвості молодих по лижні пролітать...
...Та, як кажуть, усе до часу, до пори,
довелося й мені не без жалю вийти із зимової гри.

Сіється надмірно
Мжичка по землі, –
Вишгород вечірній
Заховавсь в імлі.
Ні вогню, ні звуку,
Сиро без ладу, –
Милу взяв за руку
Й бережно веду.
Зовсім недалечко,
Знаєм точно ми, –
Тепле є містечко
З добрими людьми.
В них поживна кава
Й ароматний чай, –
Виставки й вистави
Також, зазвичай.
Музики звучання
І тихенький спів,
Як води дзюрчання,
Ніби шум вітрів.
Гарно тут, безспірно,
Нині й взагалі, –
Вишгород вечірній
Потопає в млі.
30.01.31