(Прадавнина з мого роду)

1
Повертався солдат зі служби у далекому Петербурзі в шістдесятих роках дев’ятнадцятого століття. Їхав на коні, бачив навкруг вишневу заметіль і радів, що його рідна земля набагато краща від суворих північних країв російської столиці. Але колючкою застрягла у серці згадка про циганку, яка перед від’їздом зі служби на одній із вулиць столиці нагадала йому на картах про зустріч із його майбутньою дружиною. І що дівчина буде світловолосою і нестиме на плечі зелений глечик. Солдат задумався… і раптом побачив невеличке дівчатко, що несло на плечі саме зелений глечик з водою. І таким бідним горобчиком виглядало це дівча, що солдата охопив страх, що саме оце його доля. Він вихопив шаблю, з усієї сили махнув нею над головою дівчини і поскакав далі….
Пройшов час… На Трійцю до однієї молодої родини завітала кума. Хазяїн лежав на полику, а кума з дружиною ськали у волоссі. Вони тихенько гомоніли і хазяїн крізь сон чув їхню розмову. Кума розчісувала волосся його дружини і раптом скрикнула:
– Ой, кумонько, що ж це за шрам на твоїй голові?
– Та це, кумонько, я підлітком несла воду на плечі у зеленому глечику і раптом звідкись узявся дурний солдат на коні. Він вихопив шаблюку і щосили махнув нею над моєю головою. Глечик розбився. Але ж солдат зачепив шаблею мою голову і зніс частину шкіри з волоссям. Не знаю, звідки він узявся і куди подівся, та я після цього довго лікувалася. Ось із того часу і залишився шрам на голові. Знак на все життя.
Раптом хазяїн різко підвівся з полика і підійшовши до дружини і куми, став на коліна.
– Орисю, дружинонько моя люба, пробач мені. Це я отой козак, що хотів знести тобі голову. Побачивши тебе такою маленькою і беззахисною, я не міг уявити, що саме такою буде моя доля. Циганка у Перербурзі казала, що від долі нікуди не втечеш. А я хотів її перехитрити. Та я щасливий, що сталося саме так, моя кохана Орисю…
У Орисі були ще п’ять сестричок, що залишилися сиротами після смерті батьків. Їхній дядько, мамин брат, віддавав дівчат заміж за кого завгодно, аби швидше зняти тягар відповідальності за їхню долю. Одну з сестер віддав за старого вдівця, так вона втекла з-під вінця і більше її ніхто ніколи не бачив. Отакими вільнолюбивими були мої прапращури.

2
Від любові моїх прапращурів народилося багато дітей. Одна з них, Олександра, Сашуня, яка народилася 1873 року і пішла з життя у 1971 році у віці дев’яноста восьми років. Вона мала такий чудовий голос, що люди вечорами виходили слухати, як вона співала, повертаючись з панщини. Коли вона вийшла заміж, то народила п’ятьох дітей. Жили бідно, але в любові. Та на біду чоловік Олександри, Юхим, помер молодим від тифу і вона сама виховувала дітей, працюючи з ранку до ночі. Підростало три синочки – Єгор, Іван, Захар, та дві доньки – Оленка та Настуня. Діти були працьовитими і в селі про них говорили дуже схвально.
Оленка вийшла заміж за туляка Васильєва Миколу, який повертаючись зі служби, закохався в юну україночку, одружився з нею і повіз її до своєї родини в Тульську губернію. Вона часто розповідала, що там декілька разів на день пили чай із величезного самовара. Її свекруха, маючи дорослих дітей, весь час народжувала малят. Одного разу, будучи при надії, Оленчина свекруха пригощала якогось пана, що приїхав до чоловіка. Після обіду вона хотіла напоїти чаєм гостя і чоловіка. Взяла самовар, в який вміщалося відро води, і несла до столу. Переступаючи поріг, жінка закричала і прямо на поріг упала новонароджена дитина. Казали, що пан з переляку довго не міг прийти до тями… Потім уже сама Оленка народила двох доньок, а чоловіка було вбито на війні. Вона повернулася з Тульської області до рідного села з двома донями і жила разом з ними і мамою Олександрою. Працювала в колгоспі дояркою. Старша доня Валентина вийшла заміж за Олексія Куксу з Ворожби. Але з заміжжя привезла тільки хлопчика після розлучення, бо чоловік пив і піднімав руку на дружину. Марійка підросла і вони разом з сестрою і мамою працювали доярками у колгоспі. Коли Марійці виповнилося сімнадцять років, а Валентині – двадцять один, двадцятого травня 1961 року вони човном перепливали річку Сейм, щоби доїти колгоспних корів. У човні разом з перевізником було шість людей, то коли він перекинувся, то всі шестеро потонули. Отак в один день вдова втратила обох дорослих доньок. Залишився сиротою малий Миколка Кукса у два з половиною роки, який виріс, одружився з Любою, теж круглою сиротою. З їх великої любові виросло двоє діток – Юля та Олександр, які подарували батькам по двоє онуків. Вони доглядали бабусю Олену, яка замінила їм матір, до найостаннішої хвилини життя.
Молодша донька Олександри, Настя, була дуже вродливою і до неї сваталось багато хлопців, але до душі припав Андрій Саєнко, що жив за Сеймом у селі Козлівці. У нас казали, що там живуть гарюни, бо розмовляли вони якимось суржиком, що не був ні російською, ні українською мовами. Андрій прийшов у прийми, а потім побудував хату на Шляху і перевіз із гарюнщини свою матір. Жили в любові і дружно, народивши трьох синів і доню.
Їхній старший син Микола, закінчив харківський політехнічний інститут і працював інженером на верстатобудівельному заводі. Другий, Василь, був робітником на одному з харківських заводів, а третій, Віктор, донині живе у Білопіллі.
Мали вони одну красуню-доню – Антоніну. Вона працювала продавцем у Ворожбі і вийшла заміж за ворожб’янського хлопця. Той щодня приходив до дружини в магазин і тихенько брав гроші з каси. Коли виявилася велика нестача грошей, то усі родичі збирали копійки, аби Тоня не потрапила до в’язниці. З торгівлею попрощалась і вирішили з чоловіком поїхати на цілину. Їхали довго з усіма бебехами – перини, подушки, речі. Але молодий чоловік мав інші плани і десь уже в далекому Казахстані випхав дружину з потяга. Її непритомну знайшли люди посеред степу і після довгого лікування десь у тих краях, вона знову одна повернулася додому. Вдруге вийшла заміж за інженера Миколу Смірниха, який теж був родом з гарюнської Козлівки, а сам працював інженером у Харкові на турбінному заводі. Потім аж на три роки його разом з дружиною направили в Індію на будівництво Бхілайського металургійного комбінату. Декілька разів вони разом з іншими совєцькими інженерами були на прийомах у Джавахарлала Неру. Повернувшись до Харкова, Антоніна працювала продавчинею, а її чоловік – головним механіком на одному з харківських заводів.
У моєї прабабці Олександри ще був син Захар. Кремезний, широкоплечий здоровань з буйною кучерявою чуприною. Здоров’я мав з дитинства неабияке. Казала бабуся, що взимку босим вискакував на лід, катався до тих пір, поки підошви не горіли вогнем і були червоними, як рак. Все життя займався рибалкою на Сейму. От у кого завжди можна було поїсти рибки, так це у Зарі, таку кличку мав Захар. Він одружився з Марією з Пісок. Нажили трьох діток – Раїсу, Володимира, Зіну.
Раїса була пишнотілою дівчиною, а вийшла заміж за маленького і худенького Андрія з Азова, Ростовської області. Так і прожили разом до смерті, залишивши дітей та онуків.
Володимир після армії поїхав до Сибіру, одружився з дуже доброю і працьовитою вдовою Валентиною з двома дітками, потім народили ще трьох спільних. Добрий і чемний, гарний батько і дід, живе донині в тих далеких краях.
Наймолодша красуня Зіна була у підлітковому віці зґвалтована одним гарюном з Вірків, батько хотів видати її заміж за ґвалтівника, але дівчина втекла до Маріуполя. Там одружилася з Сергієм, з яким збудували дім, народили Миколку та Оленку. Зіна не кохала Сергія, бо це був її вимушений шлюб, аби забути отой страшний випадок. Чоловік у неї був смирний, засмиканий роботою на заводі і будівництвом свого будинку, не приділяв уваги молодій дружині. А в неї на заводі майстром був красивий здоровань Іван, який наклав оком на струнку кучерявку. Домігся свого і вона пішла від чоловіка, поділивши діток. З собою взяла доню, а синочка залишила Сергієві. У шлюбі з Іваном народився Олексій. Тепер син Сергія і Зіни – Микола, живе у Сімферополі, має двох діток. Донька Оленка в – Ізраїлі і має трьох діточок. Син Олексій живе разом з матусею Зіною у Черкасах, одружений, має сина.
Іван Кабаненко, син прабабусі Олександри, після одруження з Фенею у Пісках, народили доньок Надію та Раїсу. На жаль, він загинув на війні. Його донька Надія від двох шлюбів має по одному сину. І має дуже розумну онучку Юлю, яка закінчила інститут, має потяг до творчості і пише талановиті вірші. Хлопчик Юрій теж розумний і працьовитий.
Ще один син Олександри, Єгор Юхимович Кабаненко, народився шостого травня 1904 року. Кмітливий, швидкий, з гострим розумом, але ж із бідної родини. Подружився зі Степаном Бицаном із сусідньої Дяківки. Степан був сином управляючого у поміщика, який займався цукроварінням, бо найближчий цукровий завод був у Бурині, за декілька кілометрів від Дяківки. Батько Степана, Хома, був здоровенним чоловіком. Мав руде волосся, руки, мов кувалди і завжди захмарене обличчя. Його дуже боялися в селі, бо коли жінки під час збирання буряків хотіли взяти додому буряк і ховали в пазусі, то він силою витягав його навіть звідти. Хома був дуже добрим господарем, не бідним, любив чистоту і порядок, у нього навіть у сараях було вимазано і побілено, як у світлиці. Дружина Наталя в противагу йому була маленькою, ледве до плеча хазяїнові. Тиха, добра, вона також побоювалася свого чоловіка. У них було двоє синів і дві доньки.
Про старшого, Степана, бабусиного брата, я уже згадувала, він був одружений з Горпиною з хуторів. Народили доньку та сина Вячеслава. Донька вийшла заміж на Донбасі, а Вячеслав усе життя пропрацював трактористом у Пісках, мав дружину Ніну, яка була вчителькою у Пісківській школі і народила йому двох синів – Володимира, який деякий час вчителював, та Олександра. У Володимира народився син Олександр, який недавно одружився і в них з дружиною народилась донька Аделаїда. У меншого Володимирового брата Олександра після одруження народилась донька Тетяна, яка вчителює у Білопіллі. У неї після одруження народилась донечка Мілана. Олександр помер. Вдова разом з донькою Тетяною і її родиною живуть у Білопіллі.

3
А от Єгор Юхимович, мій дідусь, мамин тато, мав на меті одружитися з гарною дівкою. Але ж був бідним, хоч і розумним і роботящим. Так от одного разу він зі Степаном Хомичем приїхав до Дяківки. Це село знаходиться на високій горі, а всі колодязі у ньому збудовані далеко внизу, біля річечки. Бабуся казали, що в Дяківку ніхто з дівчат не хоче іти заміж, бо замучишся носити воду на коромислі, бо ж і для їжі, і для скотини, для прання – воду носили жінки з глибокого яру і взимку, і в осінь. Скільки разів на день треба було спуститись донизу і принести на коромислі воду…
Їде дідусь на возі з товаришем і розмовляє. Раптом бачить попереду струнку дівчину, тонесеньку, з довгими темними косами, що двома зміями лежать на спині, і яка вигинаючи стан, несе на коромислі воду. Дідусь ошелешено спитав у Степана, чия ж така красуня. А Степан сказав, що це його старша сестра Водя, Євдокія. Каже, що вона не хоче виходити ні за кого заміж, ніхто їй не подобається з тих, що сваталися. А там уже меншу Одарку сватають, так батько не віддає, поки не віддасть старшу, Водю. Єгор тихо спитав Степана, чи не посвататися йому, бо дуже запала в очі тоненька і струнка сестра товариша. Степан відповів, що батько із заможньої родини дочку тобі, біднякові, не віддасть. Єгор задумався і вирішив добитися свого, попросивши товариша посприяти йому у цій справі. Той погодився.
Приїхавши додому, розказав матусі про те, що вподобав бицанівську доньку і хоче засилати сватів. Олександра відмовляла сина, бо то багатії, а Єгор бідняк і Хома не віддасть доньку за нього. Мій дідусь мав такий характер, що перечити йому було неможливо і це викликало у нього ще більше бажання добитися свого. Він домовився зі сватами і ті поїхали до Дяківки. Не знаю, як і що вони говорили моєму прадідові Хомі, але меншу Одарку треба було віддавати і Євдокія уже перезріла дівка, то мій прадід вирішив послати своїх сватів, подивитися, чим і як живе Єгорова родина. А мій дідусь підготувався до приїзду сватів і зовсім не хвилювався.
Сватів зустріли радо і показали клуню, льох, повітку з крупорушкою, хлів, де стояла корова з телятком, кури, гуси. А у коморі стояв ряд великих пузатих діжок, наповнених різним збіжжям – житом, пшеницею, ячменем, вівсом, гречкою, горохом, мукою і т.д. Свати доповіли моєму прадідові про бачене у Кабаненків і прадід Хома врешті згодився віддати старшу доньку Євдокію, чотирнадцятого березня 1897 року народження, за Єгора Кабаненка, шостого травня 1904 року народження. Зіграли весілля, дали за Євдокією гарне придане, якого вистачило на багато років. Тринадцятого жовтня 1924 року народилася у них перша донька Марія, моя матуся.
І вже коли я підросла, то бабуся Євдокія розповіла мені, як мій бідний дідусь Єгор перехитрив мого багатого прадіда, Хому Бицана. Для збіжжя тоді робили високі діжки з дном, яке було піднято високо від землі, близько сорока сантиметрів, щоби зерно не вбирало вологу знизу, від землі. Мій дідусь узяв діжки, перевернув їх догори дном і засипав оцю пустоту, висотою сорок сантиметрів, збіжжям. І коли свати побачили, що у цього чоловіка стоять діжки, повністю наповнені збіжжям, то з радістю доповіли хазяїну, що його дочка за таким чоловіком буде жити у добрі та здоров’ї. А вже дідусь тим сватам і їсти і пити.

4
Ось таким хитрим макаром мій дідусь Єгор висватав у багача доньку, мою бабусю Євдокію, Водю. Мій дідусь був зростом нижчий від бабусі на півголови. Був горбоносим, з міцною статурою, широкоплечим, нагадував гриба-боровика, що міцно вріс у землю. Був хазяйновитим, працьовитим, хитрим і розумним. Умів дружити і вчив цьому нас. Казав, що не май сто рублів, а май сто друзів. Іще дуже гордився, що є українцем. І мені завжди казав, щоби я не змішувала свою чисту українську кров... У його господарстві була крупорушка, були корови, вівці, свині, кури, гуси, качки. Він сам орав і сіяв на городі, мав золоті руки. Взимку завжди молотив у клуні, бо влітку не вистачало днів для цього.
Ось що про клуню нам часто розповідала матуся. Стіни клуні були плетеними з лози, щоби сіно, снопи із зерном провітрювалися і не пріли. А ще у клуні у відгородженому кутку одного часу були вівці. Один з моїх прародичів влітку вийшов уночі до вітру і заодно подивитися навколо. А спідні штани тоді носили дуже широкими і на мотузці. Дід вийшов, кахикнув, зняв штани і… Коли вранці знайшли мертвого діда, то у його штанях заплутався і також був мертвим вовк, який, напевне, ліз до кошари, а дід голосним кашлем його злякав і останній шлях вовка до спасіння був через дідові штани. Мабуть, вони обоє померли з переляку…
Життя давньої дідової клуні скінчилося першого травня 1978 року, коли синок тітки Валентини, Олександр Каба, у шестирічному віці взявши сірники, щось запалив під стіною. Вогонь потягло протягом всередину і отак ця історична будівля нашої родини, що звалася клунею, від малої шестирічної руки мого брата перестала існувати. Суха, мов порох, солома і сіно в одну мить спалахнули. Сашко з переляку забіг невідомо куди, а я з родичами тушила пожежу до приїзду пожежників. Пообпікали п’яти і були всі обсмалені і в сажі...
Коли уся сільська біднота була загнана до колгоспу, дідусь туди не вступав, залишався одноосібником. Його багато разів запрошували до колгоспу, але він жартома відповідав, що піде до колгоспу тільки завідувати фермою. І нарешті у 1931 році дідусь згодився на цю посаду, яку йому запропонували всерйоз. Дідусь у свій час закінчив три класи церковно-приходської школи. Бабуся ж була неграмотною. Вона все життя прожила у селі Глушці, в районі була один раз і то, коли лежала в лікарні з поламаною ногою. З ранку і до вечора бабуся поралася по господарству, на городі, носила на коромислі воду з колодязя для худоби і для господарчих потреб. А вечорами щодня цеглою чистила чавуни від кіптяви. І так все життя. Була гарною хазяйкою, акуратною, чому і нас навчала. Голодовку, яка була у 1932-33 роках, родина пережила важко, померли два сини дідуся Єгора і бабусі Воді, інші діти вижили завдяки дідусеві, який десь дуже хитро закопав скриню з зерном. Щотижня витягували зерна на один хлібний заміс і вночі бабуся пекла хліб. Кожному в день давали до лободяників і кропив’яників лише по одному хлібному шматочку. Отим і вижили. Навкруг сусіди помирали цілими родами і коли я підросла, то питала у стареньких, чому біля нас пусті хати з одного і другого боку. Бабуся казали, що справа від нас померла родина – дід і баба, мати, батько і семеро дітей. Зліва точно так, але дітей було восьмеро. І на ці подворища ніхто не селився, боялися померти такою ж голодною смертю. Я пам’ятаю здичавілі дерева у садках, що позаростали бур’яном і кропивою, які ми, будучи дітьми, обходили з острахом.

5
Коли почалася війна з німцями, то мого дідуся і його сусідів забрали в армію, в обоз, де він на підводі підвозив снаряди та все інше. Під час одного з боїв дідусь потрапив до німецького полону. Через деякий час він утік з полону і знову повернувся до війська. Потім вдруге потрапив до полону і його привезли до холодногірської в’язниці у Харкові. Казав, що полонених майже не годували і коли їх виводили на вулицю, то харківські жінки кидали через дротяну огорожу то шматок хліба, то варену картоплину. Вийшло так, що дідуся запримітила одна літня жінка, яка щодня кидала йому по картоплині. Дідусь казав, що вижив завдяки цій жінці. Одного дня до дідуся підійшов полонений священнослужитель і тихо попередив його про те, що завтра будуть проводити масові розстріли полонених. Залишать в живих тільки тих, у кого п’ятеро чи більше дітей. Він сказав, щоби дідусь теж говорив, що він багатодітний батько. Назавтра зібрали усіх полонених і сказали, щоби зробили крок наперед ті, у кого п’ятеро і більше дітей. Мій дідусь виступив на крок поперед себе і таким чином залишився живим, бо всіх багатодітних випустили на свободу.
Дідусь цілий місяць добирався додому з Харкова, а відстань була усього двісті п’ятдесят кілометрів. Коли він прийшов на свою вулицю і зайшов до крайньої хати, де жив друг його дитинства і кум, Лазар, то попросив водички. Люди, з якими він виріс і жив поряд, не впізнали його. Він був таким худим і зарослим, що навіть вони не змогли впізнати його. Тоді дружина Лазаря сказала, що голос цього чоловіка дуже схожий на голос кума Єгора. Дідусь признався, що це він і є. Сльози, обійми, розпитування…
Прийшов додому, вийшов на город і побачив, що сусід Гнат переніс межу на цілу лопату, тобто зменшив наш город на двадцять сантиметрів по всій довжині. Дідусь, трохи відпочивши, знову повернув межу на своє місце. Сусід мовчки дивився через паркан на нього… Ось яка ціна була земельці-годівниці. А зараз стоїть ота їхня земля неорана, заросла бур’янами, нікому не потрібна. А скільки було сварок через неї і, виходить, все даремно…
Від нашого села до Путивля близько сорока кілометрів. Під час війни у Спадщанському лісі, що за Путивлем, збиралися партизанські загони під проводом Сидора Ковпака. А так як наше село тягнеться вздовж Сейму і до річки в Сеймищі підходить ліс, то ночами партизани приходили до села за інформацією і за їжею. В той час у селі стояли німці. Вдень там вільно ходив один наш чоловік з пораненою рукою. Німці на нього не звертали уваги. Але потім хтось доніс, що цей чоловік є партизаном і часто буває у мого дідуся Єгора. Усіх наших сусідів-чоловіків німці арештували, з ними і мого дідуся, і відвезли до Конотопа, це близько п’ятдесяти кілометрів. Помістили в церкву, а люди ж усі віруючі. Вони стукали у двері і просили випустити по нужді, бо робити це у церкві вважали святотатством. Німці просто стріляли крізь двері і нікого не випускали. А була саме пасхальна ніч і мій дідусь усю ніч голосно напам’ять читав молитви. На ранок зайшли німці і спитали, хто читав молитви вночі. Дідусь признався, що це був він. Німці випустили дідуся, а всіх його сусідів-односельчан розстріляли. Ось так війна проходила через нашу країну і родину. І дідусь жалівся мені весь час, що на його воротях не було прибито червоної зірочки, бо він двічі був у полоні. Казав, що хіба ж я винен у тому, що потрапляв до полону, хоча до самої перемоги пройшов через усю Європу разом з армією і перемогу зустрів у Німеччині. Отак.

6
Після війни дідусь керував сільською будівельною бригадою, яка робила трасу з бруківки, вимощену дорогу із Сум на Шостку. І в центр села від траси була зроблена така ж дорога із каміння, яка стоїть і донині. Ще дідусь деякий час працював мірошником у млині. Одного разу до нього прискіпався Григорій Рибалка, ровесник дідуся. Він звинувачував дідуся, що я, його онука, не хочу зустрічатися з його сином Анатолієм, який був закоханий у мене. Дідусь обурився і сказав, що це ж навіть не дочка, а онука, і як він може її примусити зустрічатися з сином Григорія. Звичайно, закінчилося все катанням по підлозі і стусанами. Таким чином дідусь захистив мене і часто згадував про те, як постраждав через нерозділене кохання онуччиних кавалерів.
Часто згадую, як дідусь сидів біля вікна і читав багато газет, бо тітка Валентина була поштаркою у селі і вдома часто стояла величезна сумка з газетами, які вона розносила людям назавтра. Любив слухати радіо, особливо новини. Вечорами бабуся топила грубу і в духовці пекла картоплю. Ми сідали вечеряти і довго розмовляли. Оці зимові вечори у теплій хаті, а потім мої читання книг на гарячій печі з зерном… Боже мій, які ж ми були всі щасливі!
Пізніше дідусь працював керівником бригади, яка знищувала довгоносиків, що поїдали буряки. Бабуся казала, що дідусь працює «шкідником», на що ми всі сміялися. Скільки він усього переробив за своє нелегке життя! Любив порядок і чистоту. У нашому селі здавна є традиція, що у дворі і за двором підмітають мітлами тільки чоловіки. Встають рано і чути звідусіль – шурх-шурх… Ворота в усіх були під невеликими дашками, щоб не гнили від дощів. Біля двору у кожного стояла лавочка, на якій сиділи старші з дітками. На вулиці моріжком стелився калачик і спориш. Бур’янів не було ні в кого, бо голова сільради Таїсія Олександрівна випише такий штраф, що розголос піде по селу. Біля дворів не лежали купи піску, глини, ще чогось. Усе було прибрано у двори. Колгосп на той час був не бідним, на шляху поклали асфальт і біля усіх дворів зробили тротуари. Село жило…
Коли бабуся Водя померла двадцять дев’ятого червня 1975 року, то дідусь якось різко постарів, став частіше випивати з горя. І помер дев’ятнадцятого грудня 1980 року у буринській лікарні на операційному столі від апендициту. Серце не витримало…

7
А раніше, у 1926 році у них народився син Іван, який потім працював у Ворожбі на залізниці. Високий, красивий, з пишним хвилястим волоссям, завжди усміхнений і доброзичливий, з дитинства грав на гармошці, був улюбленцем і гордістю батьків і єдиним сином у родині. Одного разу він отримав зарплату і їхав товарняком додому, щоби зіскочити на перегоні Бабаківка, а там до села десь п’ять кілометрів, пішки то за годину і вдома. Але не доїхав єдиний синок мого дідуся, який недавно одружився на Вірі з Пісок і ще не мав дитятки. Так от убили його за ті невеликі гроші, які він отримав, а для родини смерть сина стала вічним болем. У бабусі на нозі відкрилася рана, яка не злікувалася до смерті…
Двадцять першого грудня 1928 року у них з дідусем народилася друга донька, Олександра, яка після закінчення семи класів школи взяла з якимось парубком із Ворожби фіктивний шлюб, аби отримати паспорт, бо не випускали тоді селян із сіл, не давали паспортів. Потім вона виїхала до Маріуполя і все життя пропрацювала на «Азовсталі» стрілочницею, маючи зарплату тридцять шість рублів. Уміла шити, обшивала усіх подруг і знайомих, жила в гуртожитку, поки не отримала кімнатку площею в шість метрів. Потім зустрілася з молодшим од неї на одинадцять років земляком Іваном Григор’євим з Ворожби, одружилися і народила у 1965 році дочку Жанну. Та весь час приїздила до бабусі і дідуся на канікули в село і там познайомилася з Євгеном Горбачем, рідним братом Люби, яка була дружиною брата Миколи Кукси. Любов закінчилася шлюбом і народженням синочка Олександра. Потім народженням сина Євгена. І через двадцять три роки після народження старшого сина, 08.08.08 у них народилася донька Марія. Зараз Олександр одружився з Оксаною і у них тепер є доня Єва та син Іванко. Молодший Євген переїхав до Пісок і одружився з Оксаною, яка має двох синочків, а розумниця Марійка після закінчення школи навчається в Путивльському коледжі. Жанна разом із донькою і сином у 2014 році купила хату у Пісках і після початку російського вторгнення у 2022 році переїхала з Маріуполя до Пісок, де живе зараз із чоловіком та донькою Марією.
У дідуся з бабусею ще були два синочки, які померли в голодовку 1933 року.
Тридцятого жовтня 1940 року бабуся Євдокія народила доньку Валентину. Коли в селі стояли німці, то одного дня ця трирічна дівчинка сиділа на печі. До хати зайшли двоє німців і один з них, сміючись, дав дитині замість іграшки гранату. Бабуся закричала і зі сльозами попросила забрати гранату у дитини. Другий німець щось сказав і вони забрали смертельну іграшку з рук дівчинки. Бабуся довго не могла заспокоїтися і часто згадувала про цей випадок під час війни... Після закінчення десятирічки Валентина поїхала з села працювати на залізниці, бо тільки туди брали на роботу без паспортів. Коли працювала у Куп’євасі на Харківщині, то отримала листа, що мати поламала ногу і треба повернутися додому, бо за господарством нікому доглядати, а дідусь один не міг, бо працював. Валентина повернулася і залишилася в селі на все життя. До неї посватався красень Олексій Каба, який тільки повернувся з армії. Широкоплечий, з чорним кучерявим чубом, веселий, з білозубою посмішкою. Після весілля молоді жили разом з дідусем Єгором і бабусею Водею. Тільки зять майже нічого не допомагав по господарству, бо зранку біг на Базарівку, де жила його мати і тітка, і де він почав будувати дім для своєї родини. Валентина працювала поштаркою все життя. Я допомагала їй, бо в ті часи кожна родина виписувала газету, а то і декілька. В дощі і снігопади тягала моя тітонька важкущу сумку з газетами аж до пенсії.

8
Сімнадцятого листопада 1963 року Валентина народила синочка Сергія. Слабенький, худенький, руденький, обсіяний веснянками, хлопчик був спокійним і чемним. Після армії пішов працювати до міліції, охороняв сумський рафінадний завод. Чесний і порядний, він, збираючись на роботу, брав з дому обід і також цукру до чаю. Тітка Валентина, його мати, виходила з себе і говорила: »Подивись, хлопці додому привозять цукор, а ти з дому береш, коли можна взяти на заводі». Таким чесним і порядним залишився мій двоюрідний брат і донині. Має багато друзів, які цінують оці риси його характеру. Сергій довго не женився, а тоді зустрів Валентину з сусідньої вулиці, що на одинадцять років молодша від нього. Позустрічалися трохи і одружилися. Тітка Валентина збирала гроші на квартиру Сергію і купила йому однокімнатну квартиру в Сумах. Молоді жили удвох, потім народили Іринку, синьооку білявку, яка зараз уже закінчила університет і живе у Чехословаччині як біженка. Коли дівчинці було шість років, то Валентина покинула Сергія з дитиною, а сама пішла до іншого чоловіка. Так і жили тато з донькою удвох, Сергій уже на пенсії. Часто приїжджає в село допомагати матері по господарству. А головне, він любить рибалку і завдяки йому ми завжди можемо поласувати смаженою річною рибкою.
Другий син моєї тітки Валентини та Олексія Каби, Олександр, народився тринадцятого березня 1971 року. Батьків мазунчик, меншенький, він виріс також порядним і добрим чоловіком із золотими руками. Одружився після армії на Людмилі з Межиріча, яка була з багатодітної родини. Купили у Сумах півбудинку із садочком і землею і виховували двох доньок – Евгенію та Настуню. Почалися важкі часи і Олександр поїхав на заробітки до Москви, де будує і ремонтує для росіян, заробляючи гроші далеко від родини. Людмила не хотіла, щоби чоловік надовго їхав з дому. Коротше, її терпець урвався і вона подала на розлучення. Жила з доньками, а Олександр передавав їм гроші на навчання з Москви… Зараз Олександр купив у Москві квартиру і одружився на Олені з Дніпропетровщини, яка працює директором фірми, де працює і моя сестра Віра.

9
Моя матуся пішла працювати в колгосп з тринадцяти років, закінчивши чотири класи Глушецької сільської школи.
Коли почалася війна з німцями, мамі було сімнадцять років. У серпні 1941 року майже всю сільську молодь примусово вивезли на роботу до Німеччини у товарних вагонах, як худобу. Мама розповідала, як її та інших дівчат німці заставляли митися, тобто проходити санітарну обробку в Польщі. Сільські цнотливі дівчатка вимушені були терпіти знущання наглядачів, які безцеремонно лапали їх голих за груди, поливали голови якимись смердючими розчинами, заставляли нахилятися, повертатися, щоби визначити, де можна краще використати оцих молодих людей.
Матусю разом з багатьма односельцями привезли до міста Ессен, де вона працювала на одному із заводів Круппа, на яких виготовляли фауст-патрони. Працювали багато, але їсти давали тільки варену свиріпу, з довгими стеблами, навіть не порізану. Матуся казали, що варена свиріпа мала такий неприємний запах, що голодні бранці не могли пити чи їсти оте варево. Уже після війни мама не могла спокійно дивитися на оту невинну рослину, у неї паморочилося в голові від згадок про той концтабір у Німеччині. Бараки, в яких жили робітники, знаходилися від заводу Круппа за декілька кілометрів. Ще до сходу сонця бранців ставили в шеренги і вели на роботу. Взуття ніякого, крім виструганих із суцільного шматка дерева постолів чи як їх називали. І це в дощ, і в морози. Від тяжкої праці у матусі стався серцевий напад і вона деякий час лікувалася у заводському госпіталі. Вона все життя нам розповідала, що німецький лікар прописав їй пити чорне пиво. Коли була можливість купити його уже в наш час, то ми для неї завжди його купували. І пила вона його, як ліки…
Німецькі домогосподарки приходили до концтабору і відбирали із бранок собі на допомогу по господарству тих дівчат, які їм сподобалися. Одного разу німкеня вибрала мою матусю. Звали її також Марія, як і маму. У неї був син Ганс, який був льотчиком і воював на фронті. Матуся казали, що ця жінка була дуже доброю і гарно ставилася до українки. Давала їй свій одяг, годувала, ніколи не принижувала. Через деякий час вона говорила дівчині, що та їй подобається і була б хорошою дружиною для її Ганса. Мама перелякано мовчала, бо дуже боялася чимось розгнівати господиню. Усю хатню роботу матуся виконувала дуже старанно, консервувала овочі та фрукти, мила, прала. А вечорами ходила ночувати до табору. Це для неї було легше після хвороби, ніж на заводі…
Через деякий час маму зобов’язали мити вікна і прибирати у конструкторському бюро заводу. Вона разом з декількома дівчатами прибирали і мили те приміщення. Одного разу вона витирала підвіконня і до неї нечутно підійшов ззаду керівник цього бюро. І, каже, як рвоне з усієї сили так, що всі навкруг почали сміятися. Мама з переляку і від образи розплакалася. А німці радісно плескали в долоні. Мама їм сказала, що у нас в Україні такі речі на людях ніхто не робить, бо вважають це великою ганьбою. От вам і Європа…
Коли совєцькі солдати увійшли до Ессена, то вони там таке творили, що страшно було згадувати. Дівчат ґвалтували, запихали у шафи, замикали і пускали по річці Рейн, називаючи бранок зрадницями і продажними тваринами. Хлопців, які там в неволі працювали, кастрували, відрізали вуха і носи, знущалися над ними, розстрілювали. Мама казали, що три дні вони з декількома дівчатами переховувалися у якійсь ямі, боялися вилізти. Потім, коли все стихло, то виглянули і побачили, що там ходять якісь військові. То були американці. Вони допомагали полоненим, годували їх. Матуся все життя нам говорила, що американці дуже добрі люде, вони врятували полонених від наших радянських звірів.
Усім бранцям після звільнення дозволили виїжджати на батьківщину. Разом з мамою в цьому концтаборі в Ессені було дуже багато земляків із Сумщини. На батьківщину випускали в першу чергу родини.
У таборі до мами підійшов земляк на милицях, він був з Лебединського району і запропонував назватися його дружиною, тоді швидше обоє потраплять додому, бо він був покалічений, а вона може виїхати з ним, як його дружина. Мама подумала і згодилася на пропозицію земляка. Юнак разом з мамою пішов до комендатури і записав її своєю дружиною, тобто замість дівочого прізвища Кабаненко вона вже мала документи на Манько Марію Єгорівну, дружину Манька Івана Івановича. Це і був мій батько. Отак доля звела моїх батьків у полоні…

10
Спочатку вони поїхали через Польщу на Кіровоградщину, у село Знам’янка, так їхати умовив батька парубок, з яким вони разом були у концтаборі. Жили у цього юнака, батькового товариша. До нього часто приходили односельці, які були під час окупації у партизанському загоні недалеко від села. Розповідали про часи, коли у селі стояли німці і що тоді відбувалося у житті односельчан, а тих, які тихо підтримував німців, всі також знали. Проти таких люди були вороже налаштовані, але боялися вголос щось сказати. Мої батьки дуже добре знали німецьку мову, мама до кінця життя інколи вставляла німецькі слова у розмові. Але, як казали матуся, у них з батьком був фіктивний шлюб, по домовленості, і ніяких особистих стосунків між ними не було. Мама була вдячна хлопцеві за те, що він допоміг повернутися на батьківщину. І все. Він був на милицях, і мама не бачила його в ролі свого чоловіка. Іван був для неї як усі. Але ж батькові сподобалася худенька синьоока дівчина, яка була меткою, розумною, гарною. Він мав на неї інші плани. Але мама була невмолимою і відмовила татові. Коли одного разу до хазяїна прийшов його друг, що був командиром партизанського загону, коли в селі стояли німці, то батько в розмові сказав, що Марія відмовила йому. Командир пообіцяв батькові вирішити це питання. Він викликав маму на вулицю і сказав, що якщо вона відмовить Іванові, то він заявить на неї і скаже, що вона знає німецьку і була у німців перекладачкою і, взагалі, що була в Німеччині. Мама дуже перелякалася, бо на той час про те, що тебе силою вивезли до Німеччини, ніхто не смів говорити, бо багатьох людей після концтаборів чекали на батьківщині ГУЛАГи і тюрми. Ось така примусова любов була між моїми батьками і таке одруження…
Мій батько був молодим, на милицях, після бомбардування у Німеччині. Він розповідав, що полоненим інколи дозволяли виходити недалеко за територію табору. Одного разу тато вийшов на вулицю, пройшов приблизно триста метрів і раптом налетіли літаки і стали бомбити. Він не пам’ятає, як його було поранено, але пам’ятає, що відкрив очі, а навкруг нього нахилилися і щось питають німецькі діти. Коли він зрозумів, що поранений, то попросив дітлахів викликати лікарів. Німецькі хлопчаки звідкись принесли ковдру, накрили його. Тата забрали до госпіталю. Він розповідав, що просив лікаря не відрізати ногу… Лікарі відрізали ногу нижче від коліна близько десяти сантиметрів...
Ми з сестричкою звикли, що наш батько ходить на дерев’яній нозі і щовечора допомагали йому розмотувати бинти, якими він обмотував культю, перекладаючи ватою, щоби не давило під час ходьби. І так все життя. Зранку бинтував ногу, а ввечері розбинтовував. А ще у нас у сінях стояв батьків протез з черевиком, на який ми з сестрою дивилися з острахом і цікавістю. Коли батько був молодшим, то вдягав протез, а вже пізніше не вдягав, бо, мабуть, важко було тягати отаку вагу.

11
Після Кіровоградщини батько повіз молоду дружину до себе у село Межиріч, Лебединського району, Сумської області. Там жили його матуся, моя бабуся, Олена Іванівна Манько, разом із сином Олексієм, батьковим братом. Молоді трохи пожили, а потім мама повезла чоловіка до своїх батьків, у село Глушець (нині Піски), Білопільського району, Сумської області. Дідусь подивився на молодого чоловіка і він чомусь йому не сподобався. Але в цей час мама народила дівчинку Галинку, яка прожила всього один день і померла.
Щось там не вийшло у молодих і старших і подружжя знову повернулося до Межиріча. Батько знав гончарну справу і робив глечики, горшки, макітри і ще багато чого. Вдома зробив піч і випікав усі вироби. Мама допомагала йому в усьому – і наносити поливу, і розмальовувати глиняний посуд. А в суботу вставали з бабусею десь о другій годині ночі, брали возика на двох колесах, ще звечора завантаженого оцим крихким крамом і везли цього возика сорок п’ять кілометрів до Сум. Коли ми довго їдемо автомобілем до Межиріча з Сум, то я завжди згадую моїх дорогих бабуню Олену і матусю, як вони тоді по бездоріжжю стежками тягли отого важкого возика в таку далеч і в різну погоду.
Коли сьомого вересня 1948 року я о шостій ранку вперше побачила матусю, то залишилася задоволеною. Моя вага була три кілограми шістсот грамів. Матуся казали, що у мене щічки аж звисали і було довге темне волоссячко. Коли мама ішла з дому, то мені давали ляльку, тобто хтось із старших пожував варене пшоно і загорнув його в намітку вузликом, щоб влізло дитині до ротика. Дитина висмоктувала оцю їжу і задовольнялася, бо вибору не було. З отакими ляльками в роті виросло багато поколінь українців...
У мами був брат Іван, він жив у Глушці і влітку чекали його весілля з Вірою з Пісок. Мені було півроку і батьки були запрошені на це весілля. Вони разом зі мною приїхали до дідуся Єгора і бабусі Воді. Мама казали, що я на весіллі була основним об’єктом зацікавленості гостей і привертала увагу тим, що була веселим усміхненим малюком. Пухкеньке піврічне дитятко не випускало з рук блискучі ґудзики, у нас кажуть кузіки, і з-за цього не злазило з рук московського гостя Федора, чоловіка маминої подруги Марії…
Дідусь після весілля сина Івана, який пішов у прийми в Піски, купив на Спасівці для моєї мами і тата хату за дев’ятсот рублів і вони вже ніколи не поверталися до Межиріча. У купленій хаті під солом’яною стріхою була одна кімната і сіни з маленьким ґанком. Двоє маленьких вікон підсліпувато дивилися в сад, а одне у двір. Чверть кімнати займала піч із грубою на два кружки і лежанкою, де в печі були викладені печурки. В них сушили мокрі штани, шкарпетки, рукавиці. А от на печі був теплий комін, а на ньому матуся сушила гарбузове насіння і там цілу зиму грілися вузлики з насінням чорнушки, помідорів, огірків, маку. Ще на піч висипали для просушки зерно пшениці, жита, ячменю. Я так любила зануритися в оцю гарячу зернову купіль! Піч для сільських дітей, то цілий світ. Там спали, читали, гралися, ховалися від маминої лозини у куток, куди мама не діставала. Піч – це було святе для нас!
Долівку у хаті щоп’ятниці мазала мама, а коли ми з Вірою підросли, то це було нашим обов’язком. Ще до цього ми мазали і призьбу, на якій сиділи влітку. Взимку на долівку клали солому, щоби було тепліше. А от у кімнаті до святого кута, де висіли ікони, сходилися два дивани, з крученими підлокітниками, які робив тато. Ці дивани стояли попід вікнами, тобто з двох боків стола. А з третього боку стояв ослінчик. Біля вікна в сад впритул до дивана стояла мамина гордість – подольська швейна машинка. Ми з Вірою акуратно складали на неї свої платтячка і все інше. Впритул до дивана, що стояв перпендикулярно першому дивану, стояв маленький столик, де матуся ставила посуд. А над столом у кутку були зроблені дві полиці одна над другою, де зберігалося все для кухні: сільничка, ложки, склянки… Справа, біля дверей, стояв ослінчик, а на ньому відро з водою і алюмінієвою кружкою. Зліва від дверей, недалеко від печі, висіла вішалка для одягу і татової шапки. Під піччю лежали рогачі і кочерга, совок і віник. А от від вікна в сад і до лежанки був настелений піл з дощок, де ми всі четверо спали: тато, мама, Віра і я. Отак. Вдень перини і подушки складалися, накривалися ковдрою і на полику ми всі сиділи. Ще одна деталь. Для того, щоби постіль у головах була вищою, тато зробив дерев’яну підставку, яка називалася приголовашками. Тобто, при голові. Такого я ніде і ніколи, крім свого села, не бачила. Під поликом внизу взимку лежала картопля і цибуля, а ще з середини зими стояли плетені гнізда, в яких квочка, гуска і качка висиджували пташенят. На лежанці лежала сіра кішка Дуня. Отакий величезний світ розміщався в маленькій кімнатці. А у дворі біля сарайчика слідкував за навколишнім світом рудий пес Карон. Наші двори ніколи не замикалися і коли хазяїв не було, то в клямку вставляли лозинку. Це означало, що хазяїв немає вдома і я не пам’ятаю, щоби чула про те, що хтось порушив оце неписане правило сільського життя.

12
У 1950 році мама народила мертвого хлопчика Миколку з травмованою голівкою. Казала, що коли вони з татом носили спиляні товсті верби, то вона обережно клала на живіт товстіший край деревини, бо тато був на колодянці і йому було важко іти.
А вже четвертого грудня 1951 року увечері мама вдома народила мою сестричку Віру. Мені було три з половиною роки, але я до дрібниць пам’ятаю той вечір, коли до хати прийшла бабуся Уляна, повитуха з нашої вулиці. На долівку насипали багато соломи біля печі. Постелили біле ряденце. На грубі у великому чавуні гріли воду. Пам’ятаю, як тато мене вдягнув і повів ночувати до дідуся і бабусі.
У лютому 1952 року у колгоспному клубі були звітно-виборчі збори колгоспу, на які приїхало партійне керівництво з Сум і Києва. Голова звітував перед начальством і вихвалявся, як у його колгоспі все добре. Мій молодий батько, що не терпів відвертої брехні голови колгоспу, встав і розказав при всіх, що корови у колгоспному хліві позамерзали так, що їх вирубували сокирами. Звичайно, після такого мій батько став для голови ворогом. Весною голова приїхав до нас додому із землеміром і повністю, під самі вікна, відрізали, тобто забрали у нас город. Ні цибульки посадити, ні петрушки. Наш город колгосп засіяв люцерною. Моя мама, маючи двійко діток, мене чотирирічну і піврічну Вірочку, бігала слідом за головою колгоспу і плачучи просила повернути город, бо, маючи двох малих дітей, вони з татом не могли виростити навіть картоплю чи цибулю і родина може померти з голоду. Голова відповідав, що як вигониш свого чоловіка, то поверну землю. Городу в селі ми не мали чотири роки. Якби не дідусь Єгор і не бабуся, то нас давно б уже не було.
Мама часто розповідала, що одного разу вона полола влітку на городі, а в люльці у хаті спала піврічна Вірочка. Мама попросила мене, чотирирічну, подивитися, чи не плаче мала. Я пішла до хати і загралася там. Мама казали, що серце її чомусь дуже тривожилося і вона сама пішла до кімнати подивитися на дитя. Коли вона побачила, що дитина в люлі лежить накрита великою подушкою, підбігла і, викинувши подушку, схопила дитя. Воно не дихало. Мама схопила його за ніжки і почала трясти. Вискочила з криком на вулицю і сусідка, бабуся Феня, прибігла на крики і вони разом оживляли малятко, аж поки воно не заплакало. Мама говорила, що більше ніколи не залишала дитину на мене. А я, мабуть, перед цим вирішила таким чином заспокоїти малу сестричку, щоби не було чути, як вона плаче. У подальшому житті ми дуже любили і любимо одна одну і все життя були і є близькими. Я дякую долі і моїм батькам за мій найдорожчий скарб – мою сестру Віру.

13
Коли ми підросли, то, звичайно, допомагали матусі на городі сапати, копати картоплю. Пам’ятаю, що мама помічала рядок, до якого ми повинні були за день виполоти чи викопати картоплю. А ми малі, на вулиці чути голоси дітей, що граються, і нам так хочеться до них. Але матуся невблаганна і завжди казала отаку фразу: «Душа вон – кишки на телефон, дійдемо до того рядка, який намітили, тоді і будете вільні». Тобто, ми знали, що мамине слово завжди було законом. Вона привчила нас із сестрою доробляти все до кінця, не залишати на півдорозі.
Сільські жінки працювали в полі на ланці з шостої ранку і до темна. І не вийти на роботу не можна було, бо треба мати було двісті п’ятдесят трудоднів за рік, тобто стільки днів жінка повинна була працювати зранку до вечора. А вдома діти, господарство. Бідні наші матері, що пережили вони у свій час! Одного разу влітку мама встала о третій годині і розпалила піч, щоби спекти звечора замішений хліб. Каже, дров не було, то кине соломки, вона швидко прогорить і ніякого тепла. Мама каже, що мучилась до сьомої ранку, а хліб у печі ніяк не пікся, бо ж не вистачало йому тепла. І раптом у хату заходить бригадир Іван Федотович Максименко і кричить, чому вона ще не в полі? Мама відповіла, що хліб ніяк не спечеться і вона чекає. Бригадир бере відро з водою, що стояло на ослінчику біля дверей, і заливає вогонь у печі, кажучи, що приїде і перевірить, як вона виполола свої рядки. Матуся казали, що від образи плакала від самої хати і до колгоспного поля, такий жаль був за втраченим хлібом. Ось таке кріпацьке життя мали наші батьки у селах при комуністах.
А ще у колгоспі в ті часи сіяли багато конопель і восени їх висмикували, зв’язували у снопи, а потім клали вимокати в Сейму. Забирали снопи конопель на початку жовтня, коли з’являвся на воді перший лід. Жінки в такий холод брели у льодяній воді і витягували на берег важкущі снопи. Далі їх ставили у копи сушитися, а потім ділили однаково в кожен двір. Привозили до дворів і потім на терницях жінки тіпали оці коноплі. Відлітала тирса і стояла пилюка в повітрі. Далі після тіпання залишалися мички, які матері розчісували і далі пряли. І був план кожній жінці напрясти за зиму якусь кількість ниток. Це було у хатах, де від цього було повно пилу. А скільки їх, наших нещасних сільських рабинь, застуджених на отаких колгоспних роботах, помирало. Ніхто не рахував.

14
Моя мама була худенькою, у ситцевому світлому платтячку і білій хусточці нагадувала дівчинку-підлітка. Вона не ходила, а, здавалось, літала. Одного разу вона ішла по селу, а чоловіки робили хату, ставили зруб. Один з них, Льонька Басок, крикнув моїй мамі: «Молодице, ти в кишені каміння поклала?» Мама каже: »Ні, а для чого?» – перепитала. «Щоб не злетіти», - сміючись сказав чоловік.
Мама була дуже працьовитою і нас з Вірою привчала робити все якісно. Коли іде на роботу, то нам дає завдання, що зробити. Тобто, щось попрати, нарвати кролям, свиням потовкти варену картоплю і перемішати з подрібненою кропивою, для качок нарізати гички, підмести у дворі, помазати долівку.
Ми із сестричкою дружили з дітьми усієї вулиці і чомусь у нас завжди всі збиралися. Хоча у інших і місця було більше, та чомусь саме біля нашого двору збиралась уся вулична дітвора. За грою непомітно пробігав час і, раптом, коли ми дивилися на годинник і бачили, що мама через деякий час буде вдома, то починався щоденний суботник для всієї вуличної дітвори. Хтось різав гичку на городі, хтось товк картоплю, хтось мазав долівку, хтось прав, а інші замітали двір. Коли мама ішла з поля, то згори бачила, як над нашим подвір’ям стоїть хмара пилу. Мама заходила у двір, знімала з мотузки прання, з якого текла вода, бо білизна була тільки намочена, хто б її прав, і матуся примушувала нас із сестрою прати все під її наглядом. Ми зі сльозами нахилялися над ночвами…
У нас був великий садочок, вишень і слив росло багато. Мамина сестра Олександра жила в Маріуполі і щороку в кінці липня приїжджала в гості до дідуся з бабусею. Звичайно, приходила і до нас. Матуся для неї залишала одне дерево вишні не зірваним, щоби сестра скуштувала свіжих ягід. Ми могли їсти скільки завгодно ягід з інших вишень, та нам хотілося саме з тієї вишні. Одного разу Віра каже: «Давай нахилимо гілку з тітчиної вишні і поїмо ягід». Ми обоє вчепилися за гілку і почали тягти, тобто нахиляти. Вишенька була ще молодою, вона не витримала ваги і розчахнулася. Ми стояли перелякані, побігли за мотузкою, щоби стягнути докупи гілки. Та ми ж були малими і не вистачило сил для цього. Зі страхом ми чекали матусю з роботи. Ось вона іде через сад, зупиняється біля вишеньки, бачить розчахнуте дерево і питає у нас, чи не бачили ми, хто розчахнув вишню. Ми в один голос відповіли: «Володька Мотькин». А Володька був нашим сусідом, навчався у десятому класі і на всю вулицю вчив вірші, декламуючи: »Как нинє сбирается вєщий Олег…» Мама пішла спитати, для чого він розчахнув вишеньку, бо стільки поряд вишень росте, їв би з них. Володька здивувався і сказав, що він не був у нас і що це все придумали ми з Вірою. Мама повертається, підходить до вишні, зламує одну з гілочок, заходить у двір і кличе нас до хати. Ми думали, що гроза проминула, і спокійно ідемо поперед матусі в хату. Мама заходить у кімнату і накидає зсередини на двері крючок. Ми миттєво зрозуміли, що зараз буде. Віра швиденько на піч і звідти на всяк випадок кричить: »Мамочко, простіть, я більше не буду». А я стою в кімнаті і ні з місця. Мама каже: «Вибачайся». Я мовчу. Мама легенько хльоснула по литках. Я мовчу. І ні з місця. Мама каже: »Відійди з місця і вибачся». Я мовчу. А Віра тихо споглядає на все з печі, ніби її це не стосується. Маму взяло таке зло, що дитина стоїть не рухаючись, не признається і не вибачається. Коротше, я не стала ні вліво ні вправо рухатися, а мама, розізлившись, декілька разів хльоснула мене тонесенькою але болючою гілочкою. Я плакала і приказувала: »Ой вишенька, ой черешенька!» Так і не вибачилась. Потім ми плакали уже всі втрьох. Матуся казала, що іншими очима подивилася на мене і зрозуміла, що зламати її доньку не зможе ніхто і ніколи…

15
В дитинстві я дуже багато читала і коли пасла влітку гусей, то розповідала друзям прочитане. Одного разу після шостого класу у газеті «Піонерська правда» на четвертій сторінці я прочитала малесеньку замітку хлопчика з Ташкента Юри Мюллера. На другий день я розповідала друзям, що я в Артеку була разом з Юрою Мюллером із Ташкента. Новину всі сприйняли так, ніби все це уже відомо. Я фантазувала, придумувала ситуації так, що кожного ранку мої друзі-пастушки питали, що ж там Юра і де ви з ним були. Ціле літо я була поряд з друзями, ні на день не покидала берег річки, але мої акторські здібності так малювали картини мого перебування десь там далеко, що жодного разу ніхто не засумнівався в тому, що я все придумала. Ціле літо ми всією вулицею жили моїми розповідями про Юру Мюллера. Всі вірили і, навіть, я сама щиро вірила в це. Оце сила слова!
На нашій вулиці була велика і глибока калюжа, де разом з качками і гусьми купались діти. Калюжа ніколи не висихала і була для нас влітку радістю, бо є де покупатися, а взимку покататися на льоду. Одного літа всі наші сусіди мазали глиною новозбудовану хату бабусі Полі. Дошки були всі в глині і їх кинули відмиватися в оцю калюжу. Яке це було щастя для дітей! Дошки довгі і широкі витримували декількох худеньких дітлахів. І кожна з них стала кораблем. Ми відштовхувалися палицями, ми пливли у мріях морями і океанами. Я була капітаном, який вів свою команду через простори часу. Навіть мамі моїй хтось казав, що твоя Ніна всіма командує, командирша. Мама добре знала про це.

16
Мені у дев’ятому класі Глушецької школи, куди я пішла після пісківської восьмирічки, дуже сподобався один сіроокий юнак з пишним хвилястим волоссям, Віктор Ігнатьєв. Він був сином нашого завуча, Ігнатьєва Олександра Васильовича, і вчительки математики, Надії Костянтинівни. Віктор був дуже розумним юнаком, виділявся серед інших якимось внутрішнім світлом, з ним було цікаво говорити на різні теми. Я теж подобалась йому, бо він дуже любив малювати і малював на всіх уроках прямо в зошитах. Часто малював мене, це всі бачили і знали. Наша вчителька математики Надія Гордіївна з якоюсь ревністю ставилася до того, що хлопець симпатизує дівчині. Вона весь час нагадувала йому при всьому класові, що краще б він займався математикою, а не малював Ніну Манько на всіх зошитах. Вона викликала нас обох до дошки, ділила крейдою дошку пополам і примушувала розв’язувати задачі перед усім класом. Віктор швидко справлявся і навіть інколи на мигах допомагав мені. Він проводжав мене з клубу додому, ми стільки говорили про майбутнє. Віктор мріяв стати художником, а я, як усі дівчатка того віку, хотіла бути артисткою. На це були причини, бо я з самого дитинства виступала на сцені сільського клубу, районному і обласному будинках культури. Для села я була зіркою, люди ішли на Ніну Манько. Моя сестричка Віра також виступала на сцені клубу, а вже будучи студентками, ми співали разом з нею скрізь, де були сцени і музика. Співаємо і зараз, коли зустрічаємося разом. Так от про Віктора Ігнатьєва. Після дев’ятого класу він вступив до Одеського художнього училища імені Грекова, закінчив його і зараз є відомим художником. Живе в Одесі, має двох синів, а також онуків. Ми бачилися з ним після школи всього декілька разів. Колись він, будучи в селі, почув, що я приїхала до батьків, то прийшов із маленьким сином Тимофієм до нашого двору. Вийшла мама і сказала, що Ніна сьогодні поїхала до Харкова. Він дуже засмутився і передав мамою для мене срібного персня з чорним каменем. На згадку. Я інколи дістаю його і згадую сіроокого юнака, моє перше кохання…

17
Повернімося до моєї батьківщини, до Межиріча, і до пращурів по татовій лінії.
Велике козацьке село, де замість назв вулиць є сотні. Так от моя бабуся жила на дванадцятій сотні, а всього у селі було двадцять дві сотні. Сотнею називали територію, де проживали сто козаків, тобто ті, які мали сто шабель. Але ж у кожного козака були дід і баба, батько і мати, брати і сестри, дружина і діти, племінники і т. і. Село величезне, знаходиться в улоговині річки Псел. Тут не буває великих вітрів, а коли весною розливається річка, то московка, так тут називають повінь, доходить до хат. Село під горою, ґрунт піщаний, тут ніколи не буває грязюки. Навкруги соснові ліси і селяни збирають багато грибів і ягід. Іще там споконвіку вирощують полуницю.
Сюди мій батько вдруге привіз свою молоду дружину, мою матусю.
Моя бабуся, Олена Іванівна, татова мама, уроджена Лисянська, була маленькою, з циганкуватою темною шкірою, чорними, як терен, очима, чорним волоссям. ЇЇ дід, материн батько, мій прапрадід, був циганом. От звідки у моєї бабусі повний набір циганської зовнішності. Була дуже красивою. Але ми з сестрою побоювалися її, бо зовнішньо в ній було багато циганського. До речі у нашого батька також.
Олена Лисянська, батькова мати, коли була молодою, то служила покоївкою у поміщиці. Та її дуже поважала і всіляко відзначала працю дівчини. Дівчина покохала сільського парубка, завагітніла і народила хлопчика, який помер одразу після пологів. Парубок не одружився на дівчині і по-сільському вона була покриткою, тобто тією, що народила без шлюбу і в той час це вважалося великою ганьбою. Бабуся продовжувала працювати покоївкою у поміщиці, яка була вдовою.
Невдовзі поміщиця одружилася з чоловіком, який відслужив двадцять п’ять років у війську, отримав три георгіївські хрести, отримав поміщицький титул від царя, землю і ліси. Поміщиця з цим чоловіком прожили недовго і вона чомусь раптово померла. Вдівець недовго горював і запропонував свою руку молодій і красивій циганкуватій покоївці Олені.
Оце були батьки мого тата. Бабуся з Лисянської стала Манько, а її чоловіка звали Манько Іван Мамонович. Двадцять п’ятого березня 1925 року у них народився первісток Іванко, мій батько. А вже у 1927 році народився другий син – Олексій. У 1931 році мого діда було знайдено вбитим у його лісі. Маєток розграбували селяни і бабуся повернулася до своєї хати. Тяжко працювала, треба було піднімати обох синів. Іванко ріс дуже неслухняним. То кличуть її подивитися, як її син ходить поміж церковних бань, на величезній висоті, то соломинкою поспиває вершки у глечиках з молоком, які вона ставила у льох для охолодження на продаж. А люди купували і під пінкою, що закривала глечик, не видно було проколу від соломинки і спиті вершки. Одного разу змучена бабуся тримала Івана у льоху три дні, та завдяки проханню сусідки-вчительки випустила його з полону. Ось таким непослухом ріс мій батько. Коли йому виповнилося п’ятнадцять років, то бабуся випровадила його на навчання до ФЗУ у Донбасі. Під час перебування в шахті, батька привалило вугіллям і його витягли на поверхню з поламаною ногою. Це було у червні 1941 року. Тата відправили додому на лікування і він ходив на милицях. Коли почалася війна, то по селу старости вишукували молодь для відправки до Німеччини. До бабусі прийшов її двоюрідний брат, який був старостою у селі, і сказав, що він записав Івана до відправки в Німеччину. Бабуся говорила братові, що Іван з поламаною ногою і ходить на милицях. Але брат був невблаганним, бо треба було когось посилати, інакше постраждає він сам і його родина. Як не просила і не вмовляла бабуся брата, але Івана все таки забрали до Німеччини, до міста Ессен. Ось як зійшлися шляхи моїх батьків на далекій чужині під час війни…
Мій рідний дядько, батьків брат, Манько Олексій Іванович, після одруження на дівчині з Межиріча Тетяні, виховав сина Анатолія, у якого після одруження з дівчиною з Донбасу Валентиною, народилися діти – Марина та Олександр. У них уже ростуть свої діти, продовження нашого роду. У Маринки ростуть дві чудові доньки, у Олександра також уже виросла доня.

18
У моєї бабусі Олени Іванівни була сестра Мотря і брат Іван Лисянський. Мотря, що одружилася з Федором Безуглим, народила двох синів – Миколу та Олександра. Рано овдовіла і уже без чоловіка виховала їх. Дала освіту. Олександр став виконробом на будівництві. Одружився на дівчині зі свого села Наталі, яка працювала дояркою. Наїздами він приїжджав до Межиріча і у них народилися дві доні – Люба і Віра, що народилася дев’ятнадцятого серпня 1946 року. Люба померла у шістнадцятирічному віці.. Віра закінчила Лебединське педучилище і за направленням поїхала у Луганську область, у селище Іванівку, працювати вихователькою дитячого садка. Потім цілих тридцять років була завідувачкою в цій установі. Вийшла заміж за Сергієнка Миколу Миколайовича, що виріс безбатченком після війни, вивчився, був начальником цеху на Іванівському верстатобудівному заводі і жив удвох з мамою Любою. Так оця Вірина свекруха стільки сала залила їй за шкіру! У них народилися Тарас і Таня. Тарас одружився на Оксані і у них виросла Настя, а в Насті підростає Єва. Тетяна одразу після школи вискочила за однокласника Андрія і в них виріс красень Іван. Зараз Тарас живе разом з дружиною Оксаною і донькою Настею у м. Волжському в Росії. Таня повернулася до Луганська, де у її сина Івана підростає донька Аліса. Олександр, син бабусі Мотрі, все таки покинув родину з Наталею, а сам одружився в Ростові-на-Дону і там у нього живе донька Світлана. Наталя до останку догляділа свекруху, тобто бабусю Мотрю, яка добряче пила з неї кров. Потім переїхала до Віри і жила в доньчиній родині до смерті. Поховали її в Іванівці…
Другий син баби Мотрі, рідної сестри батькової матері, тобто рідної татової тітки, Микола, 1918 року народження, закінчив педагогічний інститут і за направленням працював у школі села Степанівка, Сумського району, Сумської області. Скільки я пам’ятаю, він завжди був завучем у школі. Викладав математику. Це був найулюбленіший батьків брат. Тато дуже ним гордився, вважав його найрозумнішим з усіх їхніх родичів. Все дитинство на свята батько брав мене і сестру і ми їхали до дядька Миколи. Він водив нас до школи, бо ця школа була двоповерховою, мала прекрасні кабінети, класи. Микола Федорович показував нам фільми, які сам знімав. Для мене це було великим здивуванням і радістю. Ця частина мого дитинства, що пов’язана з родиною мого дядька, є дуже світлою і пам’ятною. Сам Микола Федорович під час війни був командиром на фронті, мав багато нагород. Все життя прожив з дружиною Дашею, яку дуже любив і шанував. Вона завідувала бібліотекою у школі до пенсії. Микола Федорович помер восени 2016 року у дев’яностовосьмирічному віці. У них було троє дітей – Віктор, 1947 року народження, Володимир, 1950 року народження і донечка Антоніна, 1951 року народження. Віктор весь час проживав у Києві один, розлучений, мав сина. Після закінчення інституту викладав у школі на Петрівцях математику і фізику. Володимир був військовим аудитором. Перевіряв бухгалтерію у військових частинах. Одного разу його знайшли убитим вдома, у Красноярську, коли дружина Надія з двома дітками була в гостях у батьків на Сумщині. Антоніна працювала вчителькою і заміж вийшла за вчителя рідної Степанівської школи. Народили доньку Світлану і сина Андрія, які теж вчителюють. Зараз усі живуть у Степанівці і виховують наступне покоління моїх родичів.
Брат моєї бабусі Олени Іванівни – Іван Лисянський, все життя прожив у Межирічі. У нього була донька Надія. Більше про цю родину я нічого не знаю.

19
Мій батько, Манько Іван Іванович, був мастаком. Умів усе. Перед великими святами у нашому дворі сиділа черга з чоловіків, які чекали, коли тато їх підстриже. У нього єдиного була ручна машинка для стрижки волосся і він робив зі своїх зарослих сусідів, яким ніколи було підстригатися, особливо влітку, красивих акуратних чоловіків. Перукарні у селі не було, підстригатися їздили до Ворожби, там, недалеко від залізничної станції була єдина перукарня на всі села і містечко Ворожбу. А так як було проблемою доїхати до Ворожби дванадцять кілометрів, то всі ішли до мого батька. Іще мій тато умів усе ремонтувати. До нього несли всю техніку, яка була на той час у селян. Він єдиний ремонтував велосипеди, клеїв камори спеціальним клеєм для гуми, ми з сестричкою натирали шматочок гуми спеціальною теркою, тато мазав клеєм і камору і шматочок, а через деякий час перевіряв надуту камору у ночвах з водою. А які ножі робив батько з коси! У мене до цього часу найкращі ножі – татові. Вони довго не тупляться і прекрасно ріжуть… Влітку тата ніколи не було вдома, бо ще від зими до нього ставали у чергу люди зробити піч. З усієї Сумщини. І він їх клав, співаючи пісень. У нього печі добре гріли і ніколи не куріли. Цікаво, що батько розповідав, що коли приходив класти піч, то дивився на хазяйчин фартух. Якщо він був брудний, то батько відмовлявся робити піч у тих господарів, бо він міг обирати хазяїв, була величезна черга за його руками. Мій тато був дуже акуратним і дуже гидливим. А так, як їсти готувала хазяйка, то у замазури він ніколи не їв. Дивився на чавуни і миски і визначався, буде він їсти чи ні їжу, яку приготує йому оця господиня. Про фартух я казала...
Тато привозив із далеких сіл нам з Вірочкою перед школою нові костюмчики, взуття. Ми чекали його, бо він привозив іще солодощі, особливо ми любили цукерки «Прем’єра», це як нинішні іриски. Взимку тато робив на замовлення дерев’яні меблі – столи, табуретки, дивани із заокругленими бильцями. Хата була маленька і ми ходили по коліна у стружці. Тато в хаті працював рубанком і фуганком, малював олівцем на ніжках для табуреток квадрати, в яких ми з Вірою видовбували дірочки стамескою і дерев’яним молотком. Ми в цьому допомагали батькові часто. Не можу забути отой запах від деревної стружки, яка кільцями падала на долівку після рубанка.
Батько дуже любив зимовими вечорами сам смажити картоплю з цибулею на грубці. Мама вносила з льоху квашеної капусти, огірків і помідорів. Смачнішого не їла після дитинства, бо це, мабуть, найкраще, що людина завжди пам’ятає, хоча за життя перекуштувала тисячі інших страв.
Зимовими вечорами до нашої маленької хатинки часто приходили сусіди разом з дітьми. Ми, діти, залазили на піч, а батьки і матері сиділи на лавах і говорили. Я в ті часи, у шостому-сьомому класі, дуже багато читала і старші часто запитували мене про прочитане. Я була щаслива мати дорослу аудиторію і вже так старалась розповісти їм прочитані книги, що сусідам і батькам це подобалося. Вони говорили моїм батькам, що дівчинка гарно розповідає і слухали мене з цікавістю. Мене, малу, батьки моїх друзів поважали за те, що я вчилася на відмінно, багато читала, співала зі сцени в клубі, виступала в інших селах, а ще мої вірші друкувались у газетах. От яким авторитетом я тоді була для своїх сусідів!

20
Щоліта я з сусідськими дівчатками і хлопчиками пасла гусей. На той час випускалися три дитячі газети – «Зірка», «Юний ленінець» і «Піонерська правда». Я одна з усієї вулиці виписувала їх і читала від першого до останнього слова. Там діти з усієї великої країни писали про навчання у школах, про дозвілля, про піонерські табори. Найцікавіше мені було читати про «Артек». Я подумки уявляла себе там, у Криму, біля моря, яке бачила тільки в кіно. Одного разу я прочитала в «Піонерській правді» на четвертій сторінці вгорі справа малесеньку замітку хлопчика з Ташкента Юри Мюллєра. Я перейшла тоді до сьомого класу і влітку пасла разом з друзями гусей. Луг, річечка, де води під пах, а мулу до колін, нам здавалася найкращою у світі, бо ніхто з нас не був ніде жодного разу. Ми плавали і пірнали, та коли над водою з’являлися наші обличчя всі в мулі, то це викликало сміх у всіх. У річечці плавали ми, гуси, качки, пили воду корови, і ніхто нікому не заважав. На всіх вистачало сонця, води і лугу. В обідній час ми сідали в коло і діставали свої нехитрі однакові обіди, які складалися із пляшки молока, заткнутої кукурудзяним качаном, цибулі, часнику, хліба і сала. Не пам’ятаю, щоби наше меню колись мінялося. Так було в усі роки дитинства – тепле молоко, бо на сонечку, хоч і накрите одягом, і сало, що розтало, або здір. Ми натирали часником хліб, зверху салом або здором, і кусаючи оцю смакоту, запивали молоком. Смачно і поживно. І от одного разу після прочитання в газеті тієї маленької замітки Юри Мюллєра, після обіду я розказала друзям, що вчора ми разом з Юрою Мюллєром сиділи біля моря і він розповідав мені про Ташкент. Ніхто з друзів не здивувався, що вчора я була разом з ними біля гусей. І почалося… Щоранку, тільки-но ми заганяли до води гусей, як усі просили мене, щоби я розповіла, де вчора була разом з Юрою. Я вигадувала таке, що навіть сама повірила у свої фантазії, тобто чистий дитячий вимисел. Ціле літо я розповідала своїм пастушкам про пригоди і поїздки, які видумувала на ходу. Ніхто з моїх менших і старших пастушків не взяв під сумнів мої оповідки, хоч я ні на один день не полишала гусей. Літо ми всі прожили разом з Юрою Мюллєром із Ташкента. Видно я була таким правдивим оповідачем, що сумніватися ніхто не посмів. Пройшли роки… Я запитую у своєї подруги, чи пам’ятає вона мої розповіді. А вона каже, що нічого не пам’ятає, знає, що я багато читала і прочитане розповідала друзям. Про Юру Мюллєра вона не пам’ятає, на жаль…
Недавно я була в селі і мені сусіди нагадали про те, як я літніми вечорами гнала додому гусей. Ноги по кісточки тонули в теплій куряві, я гнала гусей і співала так, що сусіди щовечора виходили слухати мене біля своїх дворів. Мої слухачі ніколи не аплодували, але щоденна їхня присутність підносила мою душу в небеса, а вже які тільки пісні не лунали на моїй Спасівці теплими літніми вечорами…

21
До кожного свята у селі вчителі і школярі готували концертні програми. У клубі збиралося все село. А в день концерту моя тітонька Валентина, яка була поштаркою, приносила людям газети і журнали і говорила, що в клубі сьогодні буде концерт і співатиме Ніна Манько. Оце був мій зоряний час, бо я тоді для села була справжньою зіркою! Тільки тепер зрозуміла це. Та і односельці весь час говорять про це, коли я відвідую рідне село…
Коли я після закінчення школи поїхала до Харкова працювати на заводі, то мої батьки на місці старої хатинки збудували цегляний будинок на дві великі кімнати з високою стелею і з великими вікнами. У першій кімнаті була піч з лежанкою, полик, стіл та дивани, зроблені батьком. У другій кімнаті стояло залізне ліжко з перинами і горою подушок, стіл, стільці, швейна машина, а потім уже стояв м’який диван, який Віра переправила з Москви батькам. Я працювала на харківському підшипниковому заводі пакувальницею підшипників. Я, сільська дитина, не уявляла роботи в три зміни. По-перше, в цеху був конвеєр, по якому із печі, де підшипники поливалися киплячим технічним маслом, кожна працівниця з конвеєра брала в рукавичках гарячущі, облиті маслом, підшипники. Потім пакували їх у коричневий папір і складали в ящики. Наповнити ящик з маленькими підшипниками коштувало до двадцяти копійок, з великими – дві-три копійки. Спробуй заробити хоча б один руб. Перед роботою ми загорталися папером навкруг тіла, щоб не вимаститися маслом. Та часто навіть живіт був увесь у маслі. Я стояла біля конвеєра, загорнута в папір, і думала, коли ж закінчиться оця мука. Дуже хотілося спати на третій зміні. Я інколи ішла через цех до кабінетів, які вночі були закритими, і спала там в коридорі на стільцях. Мене шукали. Одного разу я залізла високо до цехового крану, де була дерев’яна площадка, і спала, аж поки майстер не знайшов мене там. Отаке було заробляння грошей. Та я все одно залишалася активною, як і в школі. Я співала у заводському народному хорі, регулярно друкувалася у заводській газеті.
Продовжувати працювати робітницею я не мала наміру і влітку 1967 року я шукала навчальний заклад для себе і сестрички. Вірочка закінчувала вісім класів і я вирішила, що ми будемо вчитися разом. Вибрали в Харкові верстато-інструментальний технікум, де був гуртожиток, бо це ж для нас основне. Віра влітку здала екзамени і поступила до технікуму. Я подивилася на неї маленьку і худеньку і вирішила, що скористаюсь атестатом за вісім класів, там у мене була похвальна грамота і я без екзаменів вступаю до навчального закладу. Я буду поряд з моєю сестричкою і допомагатиму і оберігатиму її. Я так і зробила. І ніколи не пожаліла, що втратила три роки, бо могла поступити, здавши документи за одинадцять класів, тим більше, що в атестаті у мене було всього декілька четвірок, все інше – відмінно. Але ж чотири роки я жила поряд з найдорожчою людиною, яка була ще підлітком і що у неї на думці, невідомо, бо батьки далеко, а які подруги будуть поряд, теж невідомо. Віра була середнього зросту, синьоока, завжди усміхнена, білотіла і рожевощока, з довгою світлою косою. Хлопці аж голови вивертали, коли бачили її. Навчаючись у технікумі, ми брали найактивнішу участь у самодіяльності, ходили в походи, в театри, музеї. Влітку я працювала у студентському будівельному загоні під Лозовою. Ми розвантажували вагони з піском і камінням для будівництва залізниці. Віра в цей час була вдома і познайомилася в клубі з москвичем Валерієм Козловим, який після армії приїхав до родичів, що були нашими сусідами, а його мати була родом з нашого села. Через декілька місяців шостого листопада 1970 року ми зіграли Вірочкине і Валерине весілля у Москві. Моя сестричка, моя лебедонька, вийшла заміж і по закінченню технікуму у 1971 році переїхала жити до Москви. З того часу вона щасливо і в любові прожила з чоловіком, який її дуже кохав і шанував. Віра усе життя і донині живе в Москві, уже після смерті Валерія. Після отримання диплома технікуму за направленням вона прийшла працювати конструктором до конструкторського відділу Московського заводу пневмоавтоматики. Попрацювала трохи, а потім пішла в декрет. А дев’ятнадцятого грудня 1971 року народила першого синочка, Антона. Малесенького, синьоокого і біленького. Після виходу з декрету її керівник запропонував їй роботу у Мінверстатопромі СРСР. Віра все життя пропрацювала там, на вул. Тверській, двадцять. А одинадцятого грудня 1978 року у неї народився меншенький синок, Тимур. Коли шостого серпня 1984 року вона з родиною приїхала до батьків у Піски у відпустку, то наші батьки попросили перекрити дах з соломи на шифер на старих сараях. Коли скидали солому, то звідти випала маленька трубочка з червоною цяткою. Тимур узяв цю трубочку і почав бити по ній молотком. І раптом пролунав шалений вибух. Дитина покалічилася і ми швидко повезли його до районної лікарні в Буринь. А там якраз лікарі готували до відльоту в Сумську обласну лікарню жінку, яка обпеклася після вибуху газового балона. Ми з сестрою просили взяти до літака і її з дитиною, а лікар, що прилетів із Сум, ковезився, не згоджувався. Ми з Вірою обняли його за ноги і не відпускали, поки не взяли до літака і її з Тимурчиком. В Сумах дитині зробили одразу дві операції – одну на оці, а другу на руці. Оця біда зламала дитячу психіку, бо хлопчик втратив око. Так і не склалося його особисте життя. Після закінчення школи та інституту він одружився на москвичці Катерині. Народили хлопчика Артема і розбіглися... Антон, старший Вірин синок, був дуже добрим і розумним. Закінчив московський технікум, працював менеджером, створив декілька успішних фірм, допомагав малим і старим, дуже любив батьків, Віру обдаровував квітами. Зустрічався з дівчиною Наталею, збиралися одружитись, але Антон захворів, так і не закінчив четвертий курс університету. Другого квітня 2000 року він помер на руках у Віри від лейкемії. Оцей безмежний біль до сьогодні розриває нам серця. Така світла людина зсередини і зовнішньо, світле хвилясте волосся, сині очі і надзвичайно добрий вираз обличчя. Таким він залишився у нашій пам’яті, проживши на світі двадцять сім років.

22
Під час проходження технологічної практики влітку 1970 року у місті Єльці, Липецької області Росії, після третього курсу технікуму, я познайомилася з Виноградським Валерієм Михайловичем, народженим шістнадцятого лютого 1948 року в Омську. Він в той час працював у Москві і на вихідні приїхав до батьків, які жили в центрі міста на вул. Свердлова,в будинку номер один В, квартира дев’ять. Дім стояв на високому березі річки Бистра Сосна. Краєвид з вікна неймовірний, частина міста за річкою називається Засосна, тобто за Сосною. Місто старовинне, засноване 1146 року, населення за сто тисяч жителів, одних церков тридцять три. Багато людей знають одне одного, бо здавна живуть у місті і працюють також. Родина Валерія була невеликою: батько, Михайло Сергійович, 1924 року народження, був з родини репресованих. Його батьки, Сергій та Ніна, 1939 року втекли з Польщі, де проживали до початку війни, до Білорусі. Там вони добре влаштувалися, мали велике господарство і за це їх розкуркулили, тобто вислали до Шербакульського району, Омської області в Росії, усю родину разом з трьома дітьми – Василем, Марією та Михайлом. Приїхавши на нове місце, працьовита родина через деякий час мала декілька корів, вівців, та іншу худобу. Коли почалася війна, то Михайла Сергійовича забрали на фронт з перших днів. У 1942 році на фронті його було тяжко поранено і йому у фронтовому госпіталі вирізали селезінку. Після закінчення війни він поїхав вчитися до Москви в ФЗУ на тютюнову фабрику «Дукат». Там він отримав диплом головного тютюнового майстра, це найвища посада у цій галузі. Бо всі букети цигарок складають і слідкують за цим саме оці майстри. І вони не підпорядковувалися директору чи головному інженерові фабрики, а працювали під прямим керівництвом міністерства, тобто були незалежними від місцевого керівництва. Михайло Сергійович був високим, красивим чоловіком, грав на гітарі, прекрасно декламував вірші, співав, був дуже вихованим і чемним. Під час навчання в Москві він познайомився з сіроокою красунею Ніною Сисоєвою зі Смоленщини. Ніна Пилипівна була з багатодітної родини, мала сестер Олександру, Марію, Віру. Добра працьовита родина, де рідня цінувала і родичів, і друзів. Ніна Пилипівна народилася другого травня 1924 року. До Москви приїхала після війни, до цього ніколи не була у місті. Розповідала, що вперше побачила у місті багато вчительок і з усіма віталася. Вона звикла, що тільки вчительки в селі ходили у капелюшках і в пальтах з хутряними комірцями. Ось і тут вирішила, що живуть у Москві виключно вчительки. Вона вчилася разом з Михайлом Сергійовичем і там познайомилися, полюбилися і одружилися. Ловелас Михайло причарував лісову красуню Ніну і вона до останку кохала його і шанувала. Молодята отримали направлення на Омську тютюнову фабрику. Там у них народився старший син Валерій. Піднявши сорти тютюнових виробів в Омську, міністерство відзначило талант і розум обох фахівців і направили родину до Риги, піднімати виготовлення тютюнових виробів у Латвії. Михайла Сергійовича цінували за творчий підхід до справи. В Ризі Валерій пішов до школи. Там вони прожили декілька років і родину перевели до Клайпеди, в Литву. В ті часи там ще з’являлися «лісові брати», які попереджали росіян про те, щоби вони покинули територію республіки. Після того, як декілька родин спеціалістів постраждали, директор фабрики, єврей, запропонував родині Виноградських втікати до Росії, бо отримали попередження від «братів». У Москві родині дали направлення до Єлєцької тютюнової фабрики. Отак родина і стала жити в цьому старовинному містечку. У 1961 році у них народився молодший син Олександр.
Коли Валерій познайомив мене з родиною, то мені впала у вічі чистота і вишуканість квартири і ще те, як були одягнені господарі. Батько був у костюмі і краватці, а матір була з акуратною зачіскою і у платті. Вони накрили стіл за всіма правилами гостинності – скатертина, сервізи, посуд. Приємна доброзичлива атмосфера, інтеліґентна родина, все говорило про те, що тут живуть виховані і порядні люди.

23
Після закінчення практики і повернення до Харкова ми з Валерієм продовжували переписку і рідко зустрічалися. На весілля моєї сестри Віри шостого листопада 1970 року до Москви приїхала і наша мама. Там вона вперше побачила Валерія Виноградського. П’ятнадцятого березня 1971 року ми з Валерієм одружилися у м. Нарофомінську в Підмосков’ї за пропискою чоловікового брата. Влітку ми з Вірою захистили дипломи і отримали направлення. Віра – до Москви, а я до міста Шилутє, що в Литві. До Литви ми взяли з собою все для проживання – подушки, перини і т. і. Приїхали, а землячка з Харкова, яка була головним бухгалтером заводу «Гідропривод», куди я була направлена, сказала, щоби ми якнайшвидше тікали, бо совєцьким тут важко. Ми купили стандартний набір для розмови з керівництвом – коньяк і коробку цукерок і передали їй. Поки директор був у відпустці, то з головним інженером ця жінка домовилася, щоби він відмовився від молодого спеціаліста. Так і вийшло. Через два дні ми були в Москві у міністерстві і отримали направлення до Єльця, де жили батьки Валерія, тобто до Єлєцького заводу «Гідропривод». Мене прийняли з радістю, бо під час практики на цьому заводі ми, харківські студенти, показали себе дуже добре і директор Костенко, до речі, харків’янин, пообіцяв дати квартиру тим, хто повернеться до Єльця. З чотирнадцяти студентів повернулася лише одна я. Мене взяли конструктором у відділ головного конструктора заводу і поставили в чергу на квартиру, яку я отримала рівно через рік. Але я пропрацювала з вересня до декретної відпустки і тридцятого листопада 1971 року о дванадцятій годині дня я народила дівчинку Тетянку, вагою три кілограми двісті грамів і зростом п’ятдесят один сантиметр. Тихе і спокійне дитятко давало мені відпочити і потихеньку підростало. Коли у червні 1972 року я і Віра з родинами приїхали до батьків, то моя маленька поїсть і спить, а Вірочкин Антоша майже весь час плакав. Прийшлося мені підгодовувати його своїм молоком. Тоді він заспокоювався. Коли Тані виповнилося один рік, то ми в’їхали до нової однокімнатної квартири по вул. Ювілейній, будинок номер один, квартира сорок шість, на четвертому поверсі. Я була такою щасливою, бо люди на заводі стояли в черзі на квартиру по тридцять років. Тетянку ми водили в ясла, садочок. Я активно виступала в художній самодіяльності, їздила з концертами з естрадним колективом. Одного разу перед жовтневими святами нас запросили виступити на м’ясокомбінаті. Разом з нами була дочка директора м’ясокомбінату, вона працювала у відділі головного технолога. Коли ми прийшли до приймальні директора, то побачили накриті столи з їжею і напоями. Всі налетіли на їжу, особливо на ковбасу, її було декілька видів і у великій кількості. А в ті часи це була розкіш. Нас погодували, а потім повели до зали, яка була повністю заповнена робітниками. Сцена була невисока. Коли я вийшла на сцену і почала співати, то до сцени майже підповзла жінка дуже напідпитку і все хотіла обняти мене за ноги, та не дотягувалася, бо добряче напідпитку була. Та і всі в залі були нетверезі, влаштовували нам овації та викликали на біс. Я вперше бачила отаке п’яне буйство і прояв уваги нетверезої публіки. Це страшно! Ми з артистами ледве втекли через сцену від обіймів отих диких людей. Нам дали за концерт паперовий коричневий мішок одеської ковбаси і десь по кілограму вареної. Ми чесно поділили на всіх. Пам’ятаю, як їхали міським автобусом, і кондукторові замість грошей дали кільце ковбаси… Згадую, як під час одного із концертів моя чотирирічна доня вийшла на сцену, обняла мене за ноги і сказала до зали, що це її мама. Зал вибухнув і я вже далі співала, тримаючи її за ручку.
В Єльці є колонія, де відбувають покарання за тяжкі злочини. Наш завод опікувався цим закладом і колективи іноді виступали там. Одного разу настала і моя черга і ми, десять чоловік, приїхали до прохідної. Нас проводили по одному через троє дверей. Відкрилися одні, а перед тобою інші, ти проходиш, стаєш, відкриваються другі, а після ще й треті. Коли офіцери вели нас через двір закладу, то один із засуджених сказав, що вперше бачить туфлі на товстій підошві, тобто на платформі. Ми порахували, що сидить він десь років десять. Ми зробили репетицію і наступного разу приїхали на концерт. Більше я не їздила туди, але враження тяжкі.

24
У 1975 році я перейшла на іншу роботу, що була ближче до мого дому, тобто пішки іти десять хвилин. На заводі тракторних гідроагрегатів я працювала конструктором, туди ж перейшов і мій чоловік. Після смерті моєї свекрухи Ніни Пилипівни у 1976 році я весь час думала переїхати в Україну. Мій приймач був налаштований на Київ, зі сцени я виконувала українські пісні і ще жіночий вокальний колектив, яким я керувала, в основному мав у репертуарі українські пісні. Так як тоді не було техніки, де можна копіювати тексти, то я не лінилася, а весь час писала українські пісні російськими буквами. От коли ми мали найбільший вплив на росіян! Звідусюди линула українська пісня і я переписувала для хору, для вокальних колективів, просто популярні пісні. Мені хотілося довести, що наша мова і пісня мають чудове забарвлення і тому, навіть під час святкових обідів, ми співали українських пісень. Але я дуже сумувала за Україною і не полишала думки переїхати на батьківщину. Мені допомогла родина Кутвіцьких. Син Любові Тимофіївни, моєї викладачки з технікуму, Віталій, дав об’яву до харківської газети на обмін і мені написала родина Корецьких. Вони міняли свою чотирнадцятиметрову кімнатку з сусідами в трикімнатній квартирі, на окрему, однокімнатну. Домовилися, але ж нас трьох не прописували на чотирнадцяти метрах. Ми домовляємося з чоловіком і подаємо на розлучення. Отримали документ про розлучення, швиденько обміняли квартиру і переїхали до Харкова втрьох. Зробили ремонт і Таня пішла у Харкові в перший клас вісімдесят четвертої школи. А я пішла працювати на завод «Гідропривод» інженером. Валеру з допомогою мого однокашника Володі Степанова взяли робітником до будівельного управління номер один. Через півроку мене запросив до ВНДІГідропривод директор інституту. Я згодилася і перевелась із заводу до інституту в науково-технічний відділ. Це елітний, чи вірніше, блатний відділ, що знаходився навпроти директорського кабінету. Цей відділ відповідав за плани нової техніки, за все, що відбувалося у країні у сфері верстатобудування, конкретно у гідравліці і пневматиці. А потрібна я була директорові, як прямий зв’язок з міністерством, де моя сестра Віра працювала і допомагала інститутові через мене. Вона розповідала, що за проханням керівництва інституту приходилося плани закривати тридцять другим числом місяця, тобто керівництву інституту я була потрібна для зв’язків з владою. Життя інституту було насичене різними подіями, багато було надуманого, штучного, бо в основному працювали друзі, рідні, знайомі тих, хто був біля керма установи чи влади. Були дружини генералів, яким хотілося на люди, партійних бонз, просто чиїсь дружини чи чоловіки. Випадкових людей в таких установах не було. Велася активна партійна і громадсько-профспілкова робота. Я очолювала жіночу раду, брала участь у самодіяльності, багато виступала з концертами. Одного разу мені зателефонував Володя Степанов і сказав, що в управління прийшла за рознарядкою однокімнатна квартира. Мій чоловік був четвертий за чергою. Володя сказав, що треба від отих попередніх трьох отримати відмову від квартири і Валера отримає її, бо Володя був членом профкому і хотів допомогти мені. Він сказав, що не жалійте випивки і закуски, а отримайте три відмови. Так і зробили. Валера отримав малогабаритну однокімнатну квартиру на тринадцять квадратних метрів. Ми обміняли цю квартиру і нашу кімнату по вулиці Героїв праці, будинок шістдесят восьмий, квартира сто двадцять, на двокімнатну квартиру у дванадцятиповерхівці і на дванадцятому поверсі. Вікна на південь у сад, сонячно, світло. Затишна невеличка квартира. Таня перейшла до п’ятого класу сто сорок п’ятої школи. Потім ми з Валерою розлучилися, я була ініціатором, бо бачила, що я лечу вперед, а він стоїть на місці. Домовилися і пішли до РАГСу. Розвелися, вийшли, обнялися і… розійшлися назавжди. Це було у 1983 році. У 1984 році я вступила до Харківського політехнічного інституту на вечірнє відділення і через шість років отримала диплом. Таня закінчила школу і вступила на французьку філологію Харківського державного університету. Провчившись два роки, перевелася до Московської юридичної академії. Закінчила її і залишилася в Москві працювати адвокатом. В цей час вона отримала від банку, в якому працювала, однокімнатну квартиру по вулиці Кіровоградській. А я перейшла працювати у відділ гідроприводів інституту під керівництвом Наумчука Феодосія Антоновича, людини, яка сформувала з мене свідомого патріота. Він сам був родом з Волині, з села Липки, Межиріцького району, Рівненської області, з багатодітної родини. У школі навчався відмінно, закінчив Харківський авіаційний інститут з відзнакою разом з греком із Маріуполя Аювджи Костянтином Івановичем. Жили у кімнаті гуртожитку втрьох, з ними жив ще один Василь. Хлопці довіряли одне одному, розповідали про рідних, хто що і як думає. Коли отримали диплом, то Феодосія Антоновича викликали на вулицю Совнаркомівську до управління КДБ. Просили працювати на них і при незгоді погрожували тим, що його ніде не візьмуть на роботу. Показали його листи до матері і мамині до нього, підкреслені червоним олівцем рядки, що стосувалися тяжкого життя у селі. Він казав, що його протримали там цілу добу, але він не захотів співпрацювати з органами. А тут іще йому сказали, що отой Василь, з яким вони шість років прожили в одній кімнаті гуртожитку, був лейтенантом і записував і передавав думки Наумчука до органів. Коли він вийшов із КДБ, то зрозумів, що у його житті завжди буде перепона. А він на той час одружився і мав малого синочка Костика. Так і вийшло, як обіцяли хлопці в погонах. Він обійшов усі установи Харкова і йому скрізь відмовляли, бо, мабуть, мали такі настанови. Через деякий час він прийшов до керівника СКБ7, Степуніна Івана Макаровича, і той, незважаючи ні на що, взяв молодого спеціаліста конструктором. Через деякий час СКБ7 добудували будівлю інституту на Шатиловій дачі, будинок чотири, і перейшли до нового приміщення. Феодосій Антонович був дуже добрим спеціалістом і його призначили начальником відділу. Деякий час він очолював щось на всесоюзному рівні. До пенсії і після він працював в інституті. Але він єдиний з інституту, у кого замість лєніна в усі часи висів портрет Шевченка, поряд з Франком і Лесею Українкою. Він був членом товариства «Спадщина», яка стояла у витоках незалежності, він разом з Костянтином Аювджи, який є автором першої грецько-української абетки, їздив до Львова на перший з’їзд Конгресу інтелігенції, де з трибуни читав патріотичні поезії харків’янина Анатолія Казакова. А коли КДБ розшукувало Казакова, щоби арестувати, проводили обшуки в його квартирі, то поет переховувався. А ми з Феодосієм Антоновичем носили йому їжу і літературу. А потім після роботи залишалися і друкували на звичайній друкарській машинці через чотири копірки дві книги Казакова: «Іду на Ви» та «Чеченський синдром». Ми надрукували по двісті примірників. Вони визнані кращими книгами, виданими у Харкові самвидавом у 1995 році. І якби КДБ чи хтось із співробітників здогадалися чи взнали про це, то не знаю, чи писала б я оці спогади. У 1995 році мене призначили головним метрологом інституту. Усе розвалювалося, керівництво крало потихеньку, створювали фірми, кооперативи і простим інженерам нічого не діставалося. Директор Оксененко А. Я. вивіз верстати з цеху інституту до якихось своїх фірмочок, потім десь у місті подалі від очей співробітників, відкрив приватне підприємство. І скільки отаких злодюг було поряд з нами, стає страшно. В інституті грошей не платили, борги по зарплатні були величезні і тому всі тікали з оцього дірявого корабля, який от-от піде на дно.

25
Мій сусіда, який працював у міськраді, запропонував мені переговорити з керівником «Комуночиствод» Іваном Коріньком. Я зустрілася з ним і він запропонував мені роботу у відділі головних спеціалістів. Я згодилася, бо там вчасно виплачували зарплатню. На початку 1997 року я прийшла до цього підприємства і пропрацювала до 2002 року до дострокового виходу на пенсію. Працюючи, я їздила у відрядження до Києва.
Сімнадцятого січня 1999 року я сиділа в купе потяга, чекаючи відправлення. Раптом відкриваються двері і заходить високий чоловік. Він привітався і сказав, що ми вже їдемо, на що я відповіла, що ще стоїмо. Я дивилася у вікно, а чоловік роздягався і привітно щось говорив. Я не слухала його, тільки кивала головою. Коли ми нарешті поїхали, то чоловік вийшов із купе. Провідник приніс чай і коли ми пили його, то мій сусід по купе весь час говорив, начебто боявся, що як замовкне, то я кудись подінуся. Після чаю ми лягли відпочивати і він розповідав про родину, дітей, роботу. У мене закривались очі, а він говорив. Такого ще зі мною не було. Вранці він попросив мій домашній телефон, я назвала йому номер. Потім він вирішив провести мене до тролейбусної зупинки і попросив про зустріч о шістнадцятій годині біля метро «Хрещатик». Я закінчила того дня справи рано і в призначений час прийшла на місце зустрічі. Він з’явився вчасно і запропонував повечеряти разом. Поряд було кафе і ми зайшли туди…
З того все почалося. Я була вільна, а він одружений на жінці, заміну якій шукав усе життя. Вона не готувала їсти ні йому, ні дітям, не прибирала, не слідкувала за ним. Вони проживали самотність удвох. У його київської сестри був день народження вісімнадцятого січня, так от він прийшов до неї пізно ввечері, перед цим домовившись зі мною, що прийде завтра на вокзал провести мене. І не прийшов. Проспав. Я приїхала додому, в Харків, і пройшло два тижні з часу мого повернення з Києва.
Одного вечора ми з подругою сиділи у мене на кухні і раптом задзвонив телефон. Я попросила підняти слухавку, а там якийсь Павло Сергійович питав мене. Я сказала подрузі, що не знаю такої людини. У мене погана пам’ять на імена. А при знайомстві Павло назвав своє ім’я, та я не запам’ятала його. Він передзвонив удруге і тоді вже ми почали говорити…
Він закохався так, що не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Телефонував о п’ятій ранку, читав вірші, просив зустрічей. Коли я ішла з роботи по тротуару, то він їхав поряд в автомобілі, бо я не сідала до нього в машину. Оце продовжувалося десь півроку.
Я сама уже чекала його дзвінків, інколи провокувала його на зустрічі. Я почала невтримно писати вірші. Вони рікою лилися і я вже не могла зупинитися. Павло був одружений, але не зважав на це. Мені подобався цей веселий красивий талановитий чоловік, який був директором підприємства, кандидатом технічних наук, грав на гітарі, фортеп’яно, писав пісні, вірші, оповідання. З ним було неймовірно цікаво і не хотілося розлучатися. Коли Павло пішов з родини і жив окремо, то він запропонував мені стати його дружиною. Я згодилася і п’ятнадцятого червня 2002 року ми побралися. Купили будинок і відремонтувавши його, жили разом з моєю матусею.
За час, коли ми були щасливою родиною, я видала п’ять поетичних збірок, за одну з них отримала міжнародну літературну премію Нью-Йоркського університету у 2007 році, також у 2007 році в Києві було відкрито Меморіал жертв Голодомору, де на одній із мармурових плит викарбувана строфа з моєї поеми «Голодомор». Також у 2007 році я отримала звання заслуженого діяча мистецтв України. Отаким плідним для мене був 2007 рік. З 2005 року мене обрали очільницею Харківського обласного відділення всеукраїнського Конгресу української інтелігенції і радником губернатора Авакова А. Б.
На харківському «Радіо Слобожанщини» я десять років вела авторську програму «Поетичний зорепад», де пропагувала українську поезію. Багато працювала на телебаченні. З виступами об’їздила міста і села країни, побувала на гастролях у Прибалтиці – Ризі, Талліні. Фестивалі, концерти, виступи, майдани…
Отаке життя, але вже нині без коханого, який двадцять першого січня 2011 року пішов у засвіти.

26
Після початку війни часто буваю на зустрічах з солдатами у військових частинах, госпіталях, з потягом дружби і єдності «Труханівська січ» їздила по всій Луганській області, де читала свої поезії тим, хто щодня дивиться в очі війні. Зараз очолюю ще і Харківський обласний громадський люстраційний комітет. Боремося з корупцією при владі і в судах.
Ще декілька слів про матусю. Після смерті нашого батька десятого грудня 1993 року, ми з Вірою і Танею приїхали в кінці квітня 1994 року у Піски. Зібравши все мамине господарство разом з курми, чотирма козами і котом в один величезний автофургон, який виділив заступник директора Харківського верстатобудівельного заводу Євген Іванович Ілюха, четвертого травня ми усі разом, тобто Віра, я і Таня, приїхали в село Таранівку, Зміівського району на Харківщину. Там по вул. Червого прапора, будинок чотири, я купила невелику хатинку з льохом і 0,15 га землі. Мамі сподобався будиночок, який я перед цим відремонтувала з друзями. Переклеїли шпалери, пофарбували все, а влітку минулого року, коли був живий татусь, то він відремонтував грубку і я поштукатурила стіну так, як вчив тато. Іще ми з ним у дворі викопали фундамент під новий будинок шість на вісім метрів…
Як ми намучилися з тими козами, бо у Пісках їх було де пасти, а в Таранівці немає місця для випасу худоби, залишалося пасти кіз вздовж залізниці. Новий будинок ми все таки збудували на чотири кімнати, на два поверхи. Зробили паркани і нові ворота, викопали колодязь, посадили садок. Мамі дуже подобалося там жити, бо в селі була церква і вона туди ходила. Ще була зупинка електрички до Харкова, не було проблем з поїздками. До нас у Таранівку приїздили всі мої друзі, артисти, письменники, тобто цей будинок був осередком культури. Коли мама захворіла 2002 року і ми з Павликом уже жили в купленому будинку у Харкові по вулиці Новий побут, будинок номер п’ятдесят три, то порадившись з мамою, отримали її згоду на переїзд до Харкова. Продали будинок, в який я вкладала сили і душу, і стали жити втрьох. Матусі виділили окрему мебльовану кімнату і їй подобалося наше активне життя, в якому вона мала значне місце.
До нашої хати їхали з усіх кінців світу, у нас перебуло стільки всякого доброго люду і мама також жила оцим усім. Ми завжди саджали її на почесне місце за столом, вона брала участь у всіх розмовах, бо була вихованою і розумною.
Її знімали стільки кіностудій світу! Коли американські режисери з Голівуду Бобі Лі і Марта Томків разом з канадцями знімали фільм про Голодомор, то вони зняли і мою матусю, як свідка тих часів. Тепер вона залишиться в історії назавжди.
Коли у Харкові відкривали Меморіал жертв Голодомору і на відкриття пам’ятника приїхало багато видатних людей світу разом з Президентом Ющенком, то саме моя матуся, Манько Марія Єгорівна, відкривала цей пам’ятник і зверталася до присутніх з напутнім словом.
Недавно я дивилася по п’ятому каналу фільм грузинського режисера Шота Малашхії «Окупація України. Голодомор» і раптом чую голос моєї матусі. Це ж колись цей режисер приїздив до нашого будинку і знімав мою маму для цього фільму.

27
У моєму роду по материнській лінії всі жінки лікували людей. Моя матуся почала це робити, коли їй у п’ятдесят три роки наснилася Матір Божа, яка наказала їй лікувати людей. Через деякий час до моєї матусі несли малят, ішли односельці, деяких привозили. І всі дякували матусі за вилікуване заїкання, енурез, опущення матки і шлунку від тяжкої сільської роботи, і інші хвороби. Гроші вона ніколи не брала від людей, це знали всі. Я надам для моїх нащадків два рецепти від моєї матусі. Ось рецепт ВІД ОТРУЄНЬ І ВІД ПРОНОСІВ, який рятував навіть ВІД ХОЛЕРИ.
Беруть кістку яловичини, це як у людини від коліна до п'ят, спалюють на вогні так, щоби залишився попіл. Отой попіл беруть трьома пальцями – це і буде ваша лікувальна норма на один прийом. Дітям не страшно давати. Пити стільки, доки не перестанете хворіти. Десь п'ять разів на день. Це ще моя прабабуся знала і робила. У нас вдома завжди лежали паперові пакетики з оцим попелом.
Одного разу наш сусіда дід Єгор так вимучився за декілька днів від проносу, що вийшов на город, зняв штани, ліг на купку сіна і каже: "С..ри, ср..ко сама, в мене сили нема". А мама побачила і почула через межу і пішла питати до його дружини, баби Векли, що сталося з дідом. Вона і розповіла мамі про біду, яка наздогнала старенького. Я пам'ятаю, як мама дала мені з десяток пакетиків і я віднесла сусідам. Через день дід Єгор уже ганяв гусей і сидів біля двору.
Для ЛІКУВАННЯ ОПІКІВ беруть свіжі курячі яйця, розбивають і вижарюють на вогні (в селі це робили у жерстяній банці) і на дворі. Далі пір’їнкою збирали 2-3 маслянисті краплі, що залишалися від випаленого яйця і зливали до склянки. Оцією маслянистою рідиною пір’їнкою змазували опіки. Чим частіше, тим краще. Виходить мало ліків, але дуже допомагає.
Один наш сільський хлопчина обпікся в армії і його батьки по черзі цілими днями смажили яйця і возили ліки до Києва в лікарню. Врятували дитину. Шрами дуже малі і швидко загоїлися.
Запишіть собі поради від мами Марії, згодиться колись.
Як матуся лікувала, ми з сестрою не бачили, бо жили уже по містах, але одного разу ми чекали потяга до Воронежа на станції Ворожба, від нас це дванадцять кілометрів. Чекати треба було сім годин. Навпроти нас на вокзалі сидів військовий, офіцер, який дуже важко піднімався, і видно було, що йому щось дуже болить. Матуся запитала у нього: "Синочку, чому ж ти отак мучишся, що в тебе болить?" Військовий усміхнувся і каже, що допомагав у селі батькам і зірвав спину. Моя мама пішла до начальника станції, попросила його відкрити якусь кімнату, де є лава, куди можна лягти. Начальник станції був людяним чоловіком і відкрив кімнату для чергових. Матуся покликала військового, щось йому говорила, а потім зайшла разом з ним до відкритої кімнати. Потім, десь через півгодини, вийшла і сказала, що військовий полежить з годинку і все у нього буде добре. Через годину військовий підійшов до матусі і зі сльозами на очах дякував їй за лікування. Матуся всміхнулася і побажала йому залишатися здоровим. Через роки ми з нею згадували оте вокзальне лікування...
А як вона співала! У неї і в батька були божественні голоси, бо, коли вони співали, то світ замовкав. За рік до її смерті до нас заїхали родичі з Росії і мама каже, що давайте я вам заспіваю своїх пісень. Співала довго, ми все записували. Отакою світлою і легкою була матуся, яка померла сімнадцятого квітня 2014 року. Коли був Майдан 2013 року, то матуся просила включати телевізор, бо дуже хвилювала її доля України. Вона весь час повторювала, що нашу державу хотіли загарбати в усі часи, бо земля і люди в ній найкращі у світі.

28
Вся рідня жила в очікуванні на світ цієї дитини. Матусі, яка в своєму лоні носила оце щастя, уже ішов двадцять дев’ятий рік…
Всі чекання і надії вже пройшли, лікарі винесли свій вердикт і молода красива жінка жила в безнадії. Їй сказали, що вона ніколи не матиме дітей. Але життя інколи приносить такі сюрпризи…
З Олександром моя доня познайомилась у відрядженні. Вона, молода, красива, була керівником юридичного відділу великої кампанії, що торгувала лісом і нафтою. Прибутки були величезні, договорів на продаж було багато і заключати їх з іноземними кампаніями мала саме Тетяна. Її розум, краса, манери не давали чоловікам наблизитись до неї. Вона була поряд, але була далеко від них. Це відчувалось на відстані, хоча її всі поважали. У неї були закохані багато чоловіків, але Тетяна ніколи і ні з ким не дозволяла собі інтимних стосунків. Не було того, єдиного.
Відрядження до Красноярська вона прийняла звично. Швидко зібрала речі, викликала таксі до аеропорту і через деякий час вийшла в Красноярську. Її зустріли працівники фірми, до якої вона приїхала і привезли до готелю.
Все як завжди – кімната, душ, розкласти речі і підготуватись до зустрічі з представниками кіпрської кампанії. Вона все швиденько зробила і чекала того, хто відвезе її на цю зустріч.
Стук у двері. Тетяна встала і швиденько відкрила двері. На порозі стояв високий молодий чоловік. У неї пробіг холодок по тілу, а звідкись, з якоїсь невідомості, прийшла думка: «Він буде моїм чоловіком». Ця думка була миттєвою, непередбачуваною, але одразу чітко і ясно стало в голові. Вона запросила чоловіка до кімнати. Вони познайомилися. Він назвався Олександром. Взявши документи, Тетяна пішла за чоловіком з готелю. Він відкрив дверцята машини, допоміг сісти і вони поїхали на зустріч з кіпріотами.
Хитрі маленькі смагляві чоловіки тихо, але настирливо пропонували свої вимоги по договору. Тетяна з усмішкою відмовляла їм і бачила, що її керівництво задоволене веденням перемовин. Останнім виступив Олександр і спокійно та виважено довів іноземцям, що вони мають згодитися на їхні пропозиції. Він говорив тихо, але від нього ішла хвиля сили і впевненості. Кіпріоти згодилися. Договір підписали з усіма вимогами кампанії Тетяни.
Після знайомства з Олександром, керівником великої кампанії, що торгувала лісом, Тетяна повернулася до свого міста. Все складалось добре, але якась маленька скабка засіла в душі дівчини. Вона чекала приїзду Олександра до свого міста. Коли він приїхав, то прийшов до неї на роботу і спитав, чи не хоче вона повечеряти з ним разом і відзначити перемогу у важких перемовинах. Тетяна погодилась.
Вони сиділи в ресторані і спокійно розмовляли. У них обох було відчуття, що вони знайомі все життя. Невимушена розмова, тиха музика, гарне вино розслабили обох. Вони трохи потанцювали і знову говорили. Здавалось, що вони вчора бачились востаннє і старались поділитися враженнями.
Тетяна мала чудову однокімнатну квартиру в кооперативному будинку, де проживали колишні дипломати, що вийшли на пенсію і повернулися до своєї країни. Це був перший такий будинок у Москві, де на вулиці були дві автостоянки для жителів з двома виїздами з двору, де були чергові, що перевіряли паспорти і закривали і відкривали ворота. Навкруг будинку була велика площадка, де були газони, квітники, лавочки, дитячі площадки. Паркан був кований і зайти чи вийти без уваги чергового було неможливо. У під’їздах були консьєржки, які питали куди і до кого ідеш і телефонували хазяям. Під’їзди були красиві і просторі, з квітами і картинами на площадках. Це був інший світ, до якого совєцькі люди були зовсім незвичні.
Тетяна мала квартиру на сьомому поверсі. Одинадцятиметрова кухня з балконом і двадцятиметрова кімната її влаштовували. Румунські меблі і великий, зелений китайський килим робили її життєвий простір затишним і теплим. Італійська кухня була простора і світла. Меблі, посуд, квіти, свічки робили цю кімнату такою, що з неї не хотілося виходити. Тетяна любила сидіти вечорами саме на кухні, де можна було дивитись телевізор, пити чай і говорити з подругами, які дуже любили приїздити до неї в гості. Це був її світ, її спокій. Сюди приїжджала матуся з Харкова і вони разом з тітонькою Тетяни, а маминою рідною сестрою і її чоловіком любили посидіти саме в кухні. Спогади про дитинство старших і дитинство Тетяни і її двоюрідних братів, бабусю і дідуся, що жили в Україні, гріли їхні серця.
Після ресторану Олександр вирішив провести дівчину додому. В таксі вони сиділи притишені, спокійні, без ніяких тривог. Було враження, що вони завжди були разом і лише на деякий час жили кожен сам собі. От і сьогодні вони знову разом і їм добре удвох. Таксист привіз їх до будинку Тетяни і Олександр спитав, чи можна зайти попити чаю. Дівчина погодилась і вони попрямували до під’їзду. Піднялись ліфтом на сьомий поверх і зайшли до просторого чистого і красивого коридору, в якому було троє дверей. Одні двері з номером сто сім вели до Тетяниної квартири. Тепло і ніжність огорнули молодих людей.
На ранок Олександр сидів з нею в кухні і пив чай. Затишно, тепло, ніжно. Вони були разом і їм було хороше удвох просто бути поряд.

29
З того все і почалося. Зустрічі, від’їзди і приїзди. Тетяна сказала йому про те, що не може мати дітей. Олександр був засмучений з того, але вони продовжували зустрічатися і він все частіше приїздив і тижнями жив у Москві з Тетяною.
Як на те, старший син Тетяниної рідної тітки Антон, лежав у Боткінській лікарні з діагнозом лейкемія. Йому ішов двадцять восьмий рік, після закінчення технікуму він навчався на четвертому курсі університету. Жив з Наталею, яка була дуже закохана в нього. Вони так любили одне одного, що миті не могли бути окремо. Але сталась велика біда, коли Антон захворів. Для родини світ перевернувся, бо надія на цього юнака була велика. Він був розумним і красивим, з голубими очима і кучерявим пшеничним волоссям. Був дуже добрим і людяним. Він світився своєю добротою і любов’ю до людей. Тетяна дуже любила свого брата і він також любив її, опікав, оберігав, всіляко турбувався про неї. Вони були одним цілим, бо з колиски були разом, бо їхні матусі привозили їх до села, до батьків, де малята були поряд. Коли у Тетяниної тітки не стало вистачати молока, то Антона підгодовувала її матуся, у якої вистачало молока на двох малюків. Отак і жили у різних містах, але при любій нагоді бути разом, матуся з татом приїздили до Москви і малята були знову разом.
Хвороба брата для Тетяни стала чи не найбільшим горем у її житті. Вона приходила до нього в лікарню, днями сиділа біля нього, розмовляла, ділилася планами. Антон знав про Олександра, про їхні стосунки, він підтримував її у виборі і мріяв про племінників. Він просив сестру підтримувати його батьків, коли його не стане. Вона переводила розмову в інше русло, але брат хотів сказати це саме їй, хоча вдома був молодший брат. Антон розумів, що той не буде турбуватися про батьків так, як сестра. Просто Антон добре знав свого молодшого брата і казав, що на нього немає ніякої надії.
Але хвороба була невблаганною і другого квітневого дня 2000 року Антон помер… Що це було для родини – словами не передати. Нікому в житті не побажаю ховати двадцятивосьмирічного сина…
Коли родина приїхала до лікарні забирати труну з тілом, то побачили велику групу літніх людей. Хтось із родини перепитав, кого вони чекають. «Антона», – відповіли вони. Родичі були здивовані, звідки ці незнайомі люди знають Антона. Люди сказали, що Антон багатьом із них допомагав в усьому, то за ліками, то за продуктами, відвезти до лікарні, допомогти грошима. Родичі були шоковані, бо Антон ніколи жодним словом не обмовився про допомогу старшим людям. Після церкви всі поїхали до крематорію. Сльози, плач, відчай… Востаннє бачили сина в труні…
Пройшло десять днів і дві сестри з Тетяною і батьком Антона поїхали до крематорію за урною з прахом. Був холодний квітневий день, сильний вітер збивав з ніг. Батько Антона отримав урну з прахом сина і виніс на вулицю. Вітер шарпав за поли. Батько розстебнув куртку і укрив нею урну з прахом, немовби захищаючи сина від холоду…


29
На другий день Тетяна з мамою і тіткою поїхали до лікаря, який спостерігав за мамою. Вона теж вирішила зробити обстеження. Скільки подиву і радості було у них, коли лікарка сказала Тетяні про вагітність. Все життя мріяти стати мамою, тримати на руках малятко, співати колискову…
Найбільше щастя для жінки – це материнство. І Тетянка теж буде мамою! Щастю дівчини і її родичів не було меж. Збулася матусина мрія про онуків, Тетянина про те, щоб стати мамою. Її коханий Олександр був здивований новиною, бо вона раніше йому казала, що не може стати мамою. В Олександра закралась думка про зраду, але відразу кудись втекла, бо відносини між ними були світлі і теплі, ніжні і довірливі. Він не знав, як сприйняти новину про вагітність. З одного боку це є добре, з іншого – вона, Тетяна, сама йому сказала, що не може мати дітей. Як вийти із ситуації, Олександр не знав. Він сидів у своєму місті і думав про Тетяну, про їхні стосунки.
А дівчина була щасливою і ніщо в світі не зможе закреслити її радість!
Вагітність проходила нормально, Олександр прилітав до Москви, вони разом обговорювали майбутнє, в якому уже жила і була в центрі уваги їхня дитина.
На черговому обстеженні лікарка порадила Тетяні лягти в лікарню для збереження малюка і Олександр привіз її до лікарні. Там вона перебувала якийсь час і одного разу Олександр сказав, що їде у відрядження за кордон на три дні. Пройшов тиждень і Тетяна дуже переживала за чоловіком. Вона боялася, щоби від її переживань не стався викидень…
Він приїхав аж на восьмий день. Тетяна плакала, коли побачила його живим і здоровим. Але страх, який жив у ній за нього, переріс у несприйняття і відторгнення. Він казав, що по дорозі з Німеччини купив декілька заводів і тому залишився для оформлення. Про дитину він не подумав, йому важливо було придбати заводи.
Для Тетяни це було найболючішим! Вона могла втратити дитину із-за його бажання придбати до того майна, яким він володіє, іще декілька підприємств.
Коли він прийшов до лікарні і побачив сльози в очах коханої, то в його душі виникло бажання просити вибачення. Він так і зробив. Але дівчина зі сльозами на очах повернулася і пішла по лікарняному коридору. Олександр біг поруч, хапав її за руки, але вона відштовхнула його і пішла до своєї палати.
Він щодня приходив до лікарні, але вона не хотіла його бачити. Після лікарні вона поїхала до матусі в Харків, а Олександр поїхав до Красноярська…
Тринадцятого грудня Тетянина матуся приїхала до Москви, щоби допомогти донечці після пологів. Вони сиділи і розмовляли на кухні у тьоті. Раптом Тетяна відчула, що все починається. Вони викликали карету швидкої допомоги і вона поїхала до пологового будинку. Всі родичі чекали повідомлення про народження малюка. І о вісімнадцятій годині сорок хвилин почули дзвінок і Тетяна тихим змореним голосом сказала: «Дівчинка».

30
Дівчинка народилась тринадцятого грудня двохтисячного року із вагою два кілограми дев’ятсот п’ятдесят грамів.
Моя донька Тетяна народила мені онучку Амалію, сьоме коліно мого роду.
Дівчинка була такою худенькою, що її синюшне тільце здавалось ляльковим. Голос був слабким і хриплим. Коли Тетяна побачила її в лікарні, то злякалась її худоби і синюшності. Коли виписували із лікарні і Тетяна була присутня, як одягала медсестра маленьку, то її серце здригалось від невідомості і тривоги за дитину. Вона навіть уявити не могла, що дитинка буде такою маленькою і худенькою. Коли дівчинку винесла медсестра до рідних, то вони побачили величезні розумні очі на маленькому обличчі. Потім маленька заплакала, бо, мабуть, хотіла їсти. Родичі стали шукати пустушку, щоби заспокоїти маленьку. І вона дивилась на них з великою увагою, немов старалась упізнати їх. Тетяна розплакалась, її серце тривожилось, бо не зустрів її з дитиною той, хто мав називатися батьком дитини. Біль за себе і доньку виливався з її очей сльозами, які текли без кінця.
Рідні взяли дитятко на руки і Тетяна сіла в машину, щоби привезти донечку додому. Дорога була довгою, але додому приїхали разом з мамою, тітонькою і її чоловіком. Дівчинку треба було обмити. Всі боялися взяти до рук мацюпусіньке дитя. Я взяла і помила її під краном. Потім Тетяна погодувала донечку і поклала до ліжечка. Та солодко заснула, а родичі до ранку сиділи на кухні, згадуючи, як побачили вперше дівчинку.
Коли її вперше привезли до Харкова у півторарічному віці, то ми з матусею крутилися навкруг дитинки день і ніч. Вона була не вередливою, але такою, ніби з шилом всередині. Ми з Павликом виховували її так, щоби дати їй все найкраще. Усі фестивалі, концерти, конкурси, записи на радіо і телебаченні дитина була з нами. Якщо ми кудись їхали, то до багажника клали ямаху, гітару і речі. А в салоні спала і жила, гралася Амалія. Перше інтерв’ю у неї взяли на харківському радіо. Симфонічні концерти у філармонії вона слухала з нами. Потім ми віддали її до дитсадка, що недалеко від нашого будинку. Дівчинка змалечку ніколи не спала вдень і тому в садочку під час денного сну завідуюча брала її до свого кабінету, щоби вона не будила інших дітей.
До дитсадка допомагали виховувати дівчинку декілька нянь. Вони любили Амалію, бо з нею було цікаво. Згадую її дитинство.
Амалії три рочки. До нас прийшов дід Мороз. Дитина зраділа і слухає уважно. Дідусем Морозом був дідусь Павло. Мала не впізнала його. Десь через півгодини у вікно бачимо іншого діда Мороза. Амалія здивовано слухає дідуся і обережно бере до рук подарунки. Через півгодини до нас прийшов іще один дід Мороз. Амалія, побачивши його у вікно, просить не впускати до хати. Дитина не може зрозуміти, як може бути декілька дідів Морозів. А ми ж у друзях мали артистів Анатолія Конькова і Анатолія Лобанова. Амалію вони всі знали і тому прийшли привітати маленьку і принести подарунки.

31
Перше інтерв’ю Амалія дала на Харківському радіо теж у три рочки. Я записувала свою передачу, а Амалія сиділа тихенько разом із музичною редакторкою. Після мого запису, редакторка стала запитувати в Амалії про її життя. Зокрема запитала, чи є у її матусі красиві плаття. На що Амалія категорично сказала, що у матусі немає жодного плаття, а є тільки одні штани з вишитими птахами. Таня носила тоді джинси з вишитими динозаврами, от саме вони і не подобались дівчинці.
Ми утрьох в оперному театрі дивимось «Лебедине озеро». Я в антракті даю карамельку Павликові та Амалії. Після закінчення вистави Амалія біжить на сцену і дарує примі-балерині цукерку. Та обнімає дівчинку, чим викликає аплодисменти глядачів, бо дитина поділилася найдорожчим.
Їдемо з фестивалю «Печенізьке поле». Амалія питає, чи знаю я, що вона зробить, коли виросте. Я кажу їй, що не знаю.
– Я тобі поставлю пам’ятника, як відомій поетесі,– була відповідь малої.
Амалія мала декількох логопедів, бо не вимовляла деякі звуки. Одного разу я заходжу до кімнати, в якій логопед займалася з дівчинкою, і бачу, що Амалія сидить на спинці дивана, а внизу сидить жінка-логопед і плаче. Я запитала, чому вона плаче, а та відповіла, що ваша дитина неможлива, її неможливо навчити і що вона більше проводити заняття з Амалією не буде. Після цієї жінки вже у Москві дівчинку навчали вимові декілька логопедів.
Одного дня після закінчення першого класу Тані телефонує вчителька і розповідає, що вона запитала у діток, хто ким хоче бути. Кожен назвав професію і тільки Амалія сказала, що хоче бути дружиною і мати четверо діток.
Телефонує Тані вчителька і розповідає, що Амалія нічого не робила на уроці. Вчителька сказала їй, щоби вона після уроків залишилась і зробила завдання. Каже: – «Зайшла до класу, а Амалії там немає. Вона пізніше спустилась до шкільного холу і побачила там Амалію. Запитала в неї, чому вона не зробила завдання. І у відповідь почула:
– У мене немає сьогодні бажання, я зроблю це іншим разом. Вчителька була в шоці.
Сьомий клас. У школі обирають президента школи з учнів. Амалія приходить додому і розповідає матусі, як їй хочеться стати президентом, але якось треба задобрити школярів. Вона пропонує мамі напекти пиріжків і роздати у школі від її імені. Пекли довго ті сто пиріжків, далі кожен із них загорнули у серветку, на кожній із яких було написано: – «Голосуйте за Амалію!» У висновку отримали третє місце.
Амалія дуже любила спілкуватися зі шкільною психологинею. Та розповідала, що у її дисертації половина записів про Амалію. Одного разу вона приходить до шкільної директорки і приносить коробки з печивом. Та питає, для чого печиво? Амалія каже, що будемо з учителями святкувати мій день народження. Директорка зайшла до вчительської і запропонувала всім привітати малу з днем народження. Дуже любила дружити зі старшими за себе.
Змалечку Амалія любила дітей. Вона завжди підходила до дитини з такими словами:
– Здрастуйте, мене звуть Амалія, а Вас як?
І так вона зверталась і до менших за себе і до старших. Пізніше вона стала звертатися до дівчаток:
– Сестра, здрастуйте, мене звуть Амалія, а Вас?
Багато хто думав, що ми є баптистами, бо це звертанна до людей прийнято у них. Пізніше вона перестала так звертатися до незнайомих дітей, хоча ми їй цього не забороняли.
А вже в п’ятирічному віці Таня забрала дитину до Москви, де Амалія закінчила дев’ять класів школи, музичну школу по класу гітари і вступила до педагогічного коледжу. У 2021 році вона закінчила коледж.
Вступивши до московського педагогічного коледжу, Амалія почала дружити з викладачами. Найбільше друзів у неї було серед працівників їдальні. Вони годували її безкоштовно, а пізніше однокурсники підходили до Амалії і просили її нагодувати їх безкоштовно. Амалія вела студента до їдальні і приносила йому їжу, бо та залишалася, так як деякі студенти пропускали заняття, хворіли і їжа залишалася.
Одного разу вона принесла додому велику сумку хлібних батонів. Таня спитала, де і для чого вона їх взяла.
– Мені дали в студентській їдальні, щоби ми насушили сухарів з них.

32
Амалія дуже позитивно працює на репетиторському поприщі. Вона навчає діток і вони з трійочників швидко перетворюються на відмінників. Немає відбою у неї від батьків, які хочуть, щоб їхні дітки не відставали у навчанні.
Їй подобається працювати з дітками, вона розуміє і любить їх.
Правда, зараз, вона вже є студенткою в інституті і працює у відділі кадрів освітянської установи. Через рік вона отримає диплома і буде надалі працювати з людьми, це у неї виходить найкраще, бо її уміння комунікувати з різними людьми дуже оцінило її керівництво і тому відбір персоналу у цьому міністерстві доручають саме Амалії.
Два роки тому, у 2022 році, Амалія зустріла своє кохання, москвича Микиту. Хлопчина жив з бабусею і мамою. Закінчив із відзнакою університет і зараз навчається в аспірантурі, паралельно викладаючи у школі історію. Вчить іспанську мову, бо дисертація його про світове значення іспанських історичних цінностей.
Живуть вони у трикімнатній квартирі удвох з Амалією у Москві, в районі Ховрино, на вулиці Петрозаводській. Живуть у любові і злагоді і, дай Боже, прожити їм так усе життя, маючи діточок.
Ось Амалія і є тим сьомим коліном у нашому роду разом з Вірочкіним онучком Артемом Козловим, який зараз навчається у московському інституті радіоелектроніки.
І не буде переводу нашому великому роду, в якому виросли покоління трудящих людей України. Вони передали естафету через нащадків у майбутнє. Слава моєму роду! Слава Україні!
 

Пам’яті моєї вулиці

I

Вулиця приліпилась до гори, немовби дитя до матері, шукаючи захисту від вітрів і холодів. З одного боку гора, а інший бік виходив до широкого лугу, що упирався в невеличку річечку Вижлицю, яку обнімали кущі червоної і білої лози. На лузі паслися корови, гуси і качки.
Вулиця справа мала будиночки вряд, а зліва, навпроти будинків, росли верби. Високі, посаджені рядком вздовж вулиці, вони відділяли вулицю від лугу. Коли ідеш по вулиці, то здається, що верби взялись за руки і співають бджолиними голосами, коли їхні жовті квіти з пилком притягують усіх бджіл з навколишніх вулиць села. Цей ніжний трепетний запах квітучої верби лоскоче ніздрі і залишається в тобі на все життя, де б ти не був. Бджолиний спів був тут таким же неповторним і тихим, що, здавалось, без нього неможливо жити. І так щовесни, коли невеличкі струмочки, що текли згори, перерізали вулицю, то люди ходили поміж вербами. Вулиця любила цей час, коли прокидалося щовесни все навкруг. Люди обнімали верби, коли перестрибували через струмочки, що прямували до річки. І ці обійми для старих верб були найочікуванішим часом. Потім струмки пересихали, Вижлиця ставала вужчою, а луг вбирався у різнотрав’я. Гуси і качки серед високої трави лежали, мов сірі купки. Ми купалися поруч із ними на широкому, хоч і було там по коліна багнюки, а трохи зверху текла чиста водичка. Далі переходили на глибоке, де води вже було попід руки. І оця найкрасивіша вулиця у селі називалася Спасівка.

1. Машкіни

У першій хаті справа жила вдова Марія з двома дітьми – сином Анатолієм і донькою Шурою. У них була дуже маленька хатинка. Ну дуже! Як вони там поміщались – незрозуміло. Марія працювала на ланці, її синок виїхав до якогось міста і там залишився. Одружився і у відпустку приїжджав із дружиною в гості. Потім уже з дітками ходили купатись до Сейму.
А донька Шура була дуже красивою, мала чудовий голос. Коли вечорами ішли із клубу, то Шурин голос у загальному співі літав над головами, немов янгол, цілуючи всіх у серце. Шура була на диво гарною і привабливою, але несмілою і тихою. Пізніше вже вона стала працювати на ланці. Заміж не вийшла, бо після війни хлопців було мало і багато дівчат зостались самотніми, неодруженими. І так до самої старості. Марія померла, а в хатині залишилась одна Шура. З усіх куточків на неї дивилась самотина, до якої вона звикла з роками.
Весь її час забирав город, там вона садила, сапала, проривала, збирала. Перед зимою мила бочки з-під огірків і помідорів, наливала в них води, щоби дошки розмокли і не текли в льоху. Було в неї декілька курочок, яких вона любила і говорила з ними. Ще у неї була кішка, сіренька, тиха, ласкава. Отак і живе-доживає свого віку красуня Шура з неповторним красивим голосом. Одна-однісінька. Брата не стало декілька років тому, племінники забули про її існування. Єдина, хто не забув про Шуру – це вулиця Спасівка, яку вона дуже любить за вірність і неповторність. І щороку прикрашає вулицю квітами, які саджає біля своєї маленької хатинки, вікна якої дивляться на гору. Квіти усміхаються Шурі і вона радіє їм, поливає і годинами роздивляється на їхню вічну красу, згадує юність і війну, через яку вона залишилась самотньою, як і багато її подруг.
А зараз інша війна знову змусила її у шановному віці молитися за спасіння України, за перемогу. Вийде вранці, подивиться на схід і говорить з небом і вербами, щоби ракети і бомби знову не падали на голови людей, як було минулої війни. І вулиця слухає її молитви і прохання, киває вербовими вітами, неначе просить заспокоїтись. Вулиця все розуміє, вона знає все про всіх, хто живе на ній і колись жив. Вулиця має пам’ять про кожного, вона зберігає в собі все, що відбувається і що вже відбуло.

2. Старенькі

Ось поруч із Шурою живуть сусіди, дідусь із бабусею. Вони мають великий старий садок, у якому переплелися віти яблунь з грушами, вишні зі сливами, бо немає сил у стареньких обрізати зайве гілля. Усе тут разом сплелося в суцільну гущавину, але, як на диво, щороку родить сад. Коли ідеш мимо, то, здається, яблука і груші падають самі до твоїх рук через паркан. І такий запах стоїть навкруги, ніби ти знаходишся у райському саду. А тут яблука падають на кропиву і лободу, яким подобається напівтінь старого саду.

3. Бондаренки

У третій хаті жила родина Бондаренків, по-вуличному Цибкіних. Чоловік, дружина Катерина, старший синок Володимир, на прізвисько Ляльодя, донька Тетяна і найменший товстун Михайлик. Чоловік працював у Ворожбі на залізниці, Катерина очолювала вуличну ланку у колгоспі. Була гарною господинею великого будинку, двір, повний усілякої живності, корову. Дітки завжди охайні, чисті. Володя ріс замкнутим, не мав друзів, його частенько били хлопці і з нашої, і з інших вулиць. Після армії він поїхав працювати в Тюмень, але потім повернувся додому. Отак і жив декілька років, Живучи на Новому мирі одружився з пісківчанкою Тамарою і у них народився син.
Коли підріс синок, то треба було його возити до школи. Тамара почала просити чоловіка переїхати до села. Той не погоджувався. І вони розійшлися. Володя залишився один на хуторі. Сам готував їжу, сам приймав друзів. Його свині бігали вдень по кущах і полях, а ввечері приходили додому. Але з часом усе набридло і він купив у Пісках хату на Новій дорозі, в якій колись проживали вчителі – Іван Кирилович і Галина Андріївна Мусіяки. Будинок гарний, красивий. Володі сподобалось жити в ньому і він почав робити ремонт для себе. Зробив ванну кімнату, вбиральню, купив меблі. Збирався одружитись на вчительці із Сум. Але не вийшло. Його серце зупинилося від інфаркту.
Катеринина донька Тетяна після школи поїхала працювати до Сум. Там познайомилась з італійцем, який працював з нею на одному будівельному підприємстві. Вони одружилися і пізніше переїхали до Італії. Там у них народився син і вже потім дорослим від чогось помер. Тетяна дуже сумувала за ним і умовила Володю з Тамарою, щоби вони дали згоду на переїзд їхнього сина до Італії. Так і донині живе Володьчин син в італійській родині тітки.
Менший син Катерини, Михайло, ріс улюбленцем. Був високим, товстеньким, перегодованим. Після армії повернувся додому і одружився на медсестрі, яка працювала у сільській лікарні. Вони стали жити в будинку батьків, які давно померли, і у них народилося двоє діток. Так і живуть донині на Спасівці, яка їх шанує і любить.
Навпроти їхнього будинку за вербами, на лузі, стоїть перший на Спасівці колодязь. Низенький, вода в ньому неглибоко, чиста і смачна.

4. Кирпичкини

За Цибкіними жила родина стареньких Кирпичкиних. Їхня хата стояла далеко від вулиці, десь посередині городу. До вулиці тулився садочок, під парканом стояла лавочка, де старенькі частенько сиділи удвох. Вони мали доньку, яка проживала у Дніпрі. Донька мала трьох доньок – Віру, Надію і Любу. Дуже красиві дівчатка. Я їх пам’ятаю, бо вони щоліта були у бабусі з дідусем. Пройшов якийсь час і мені розповідала мама, що одну з дівчаток зґвалтував і убив наречений, з яким вона мала одружитись. Отаке горе спіткало цю родину. Зараз хатина пустує, бо старенькі давно померли, садочок здичавів, а старенька лавочка поламалась від часу.

5. Водькини

Далі, коли йти по вулиці, то в глибині двору побачиш будиночок. Скрізь охайно, чисто. Там жила баба Водя, Євдокія Стьоба, по-вуличному Цибкіна, з дідом Михайлом. Вони зійшлися уже в роках, вдова і вдівець, кожен мав своїх дітей, але ці двоє до останку проживали тут, на Спасівці. Город, садочок – це те, чим вони жили. Ще мали курей і гусей, які вільно паслися на лузі і щодня викупувалися у Вижлиці.
У баби Воді було двоє синів – Анатолій і Борис. Анатолій побудував собі хату на Низовій вулиці, одружився і у нього з дружиною народилось двоє діток. Одна з них Ніна, яка потім багато років очолювала сільраду. Далі передала владу до рук свого чоловіка, який все робив, що говорила дружина. Вони добре заробили, побудували будинок, купили квартири в Сумах і продали багато пісківської землі чужим людям, які до Пісок не мали ніякого відношення. Зате Ніна уміла використати своє сидіння в сільраді на користь своєї кишені.
Другий син баби Воді Борис одружився і жив через один двір від матері.

6. Єфіменки

За Цибкіною бабою Водею жила родина Єфіменків – дядька Василя і тітки Наталі з сином Славиком. По-сільському мали прізвисько Менякіни. Цікава родина. Мали гарний будиночок, двір, огороджений парканом, сараї, в сараях і корова, і свині, і птиця. Чудовий садочок, в якому було повно яблунь і груш, вишень і слив, смородини. Родина була тихою, Наталя ходила на ланку, а Василь працював у колгоспі. Одного разу вони пішли в гості до родичів Василя. А село, де жили родичі, було за Сеймом, тобто треба було перепливати на човні річку. Погостювавши, вони повертались назад, додому. Наталя несла на руках малого Славика, а Василь ішов поряд з рушницею. Не знаю як і з-за чого, але він вистрілив у Наталю. Пам’ятаю, як мама розповідала, що Василя посадили до в’язниці. Якийсь час він відсидів і повернувся. Казали, що бив Наталю, жили вони недружньо. Славик після школи поступив до Білопільського залізничного училища, закінчив і одружився. Жив у Білопіллі, а батьки доживали на Спасівці. Зараз у їхній хаті живе якийсь чоловік, колишній військовий, що приїхав жити до села. Спасівка йому припала до душі і він щоранку бачить зелений луг і верби, які тихо шепочуться між собою. Він обсадив весь двір квітами, які перегукуються між собою і радіють з того, що мають такого господаря.

7. Стьобини

А вже за цією хатою стоїть невелика хатинка, у якій прожили щасливе подружнє життя Борис і Надія Стьоби. Борис і є тим сином баби Воді Цибкіної і братом Анатолія Стьоби, донька якого була головою сільради.
Пам’ятаю, як у Бориса і Надії одна за одною народились доньки Людмила, Наталя і Тетяна. Вони були дуже красивими дітками, ми ходили дивитись на них, бо жили через двір. У дівчаток були дуже красиві очі і неймовірно довгі красиві вії. Вони були дуже добрими, як і їхні батьки. Дівчата в свій час одружилися, мають родини, дітей. Живуть у злагоді і добрі. Бориса уже декілька років немає, Надія доживає одна на Спасівці. Зелене шумовиння верб заколисує її щоночі, щоби зранку вона побачила луг і лозу понад річкою.
Отак і живе Надія одна. Має город, садок, але сусідів уже немає. Всі відійшли у засвіти.
Згадую розповідь моїх однокласників, коли вони у дев’ятому класі пізно вночі ішли садками на нашій вулиці, щоби нарвати для мене квітів. Кажуть, що бачили, як посеред городу чоловік із жінкою гнали самогон. Це були Борис із Надією. Потім обоє пішли до двору, мабуть за новою чвертю, бо самогону уже була майже повна чверть. Хлопці виждали, коли вони були уже в дворі і тихенько підповзли до пляшки з самогоном і забрали її з собою. На другий день нас посилали двома класами рвати волошки і сокирки в житі. От хлопці принесли туди цю чверть самогону і розпили обома класами. Весело було. А квітів принесли на мою лавочку стільки, що мама о п’ятій ранку розбудила мене і каже:
– Доцю, подивись, скільки квітів принесли нам, хто ж це?
І вже на другий день хлопці розповіли мені, що квіти – це справа їхніх рук.

8. Барканови

А за Стьобами жила родина діда Єгора і баби Векли, по-вуличному Барканови. Малесенька бабуся, тиха, спокійна, і високий вусатий дідусь. Жили з дочкою Тетяною, яка ніколи не виходила заміж, працювала на ланці. Біля їхнього двору був колодязь, по воду до якого ходила і наша родина. Біля колодязя стояла лавочка, на якій щодня сиділи дід з бабою. У них була ще одна донька , яка жила на Донбасі, в Миронівці. У дочки була донька Валя, яка щоліта приїздила до діда з бабою на канікули. Ми з нею гралися, це була спокійна дівчинка, яка розповідала нам про життя в далекому Донбасі. Не знаю, чи жива вона зараз?
Ще у діда з бабою була донька Марія, яка з родиною проживала в Бурині.
Ці двоє стареньких були такі красиві, що не надивитися. Бабуся сягала своїм зростом до дідусевого плеча, а дідусь був високим, тримався рівно. І завжди вони були при роботі. Їхнім гусям було де пастися, бо навпроти двора був широкий луг із річкою, а кури і кролі також мали їжу, якою дідусь Єгор щодня їх годував. У них був дуже великий садок, за яким дідусь ретельно слідкував. І росли там багато яблунь і груш, а вже вишняк і сливняк розрослися на пів городу. Дід Єгор був цікавим оповідачем, розповідав про панщину, про свою козацьку молодість. Так як вони були нашими сусідами, то ми знали все про них, а вони про нас. Одного вересневого ранку, коли вже була зібрана картопля, а на городі лежали купи сухого картоплиння, дід Єгор ліг на одну з цих куп, зняв штани і лежить. Наша мама побачила це і спитала у діда, що з ним трапилось. А дід їй каже:
– Від чогось напала срачка, не встигаю знімати штани. От ліг на картоплиння і кажу:
 – »Сери, срако, сама, в мене сили нема».
І так дідусь пролежав півдня. Потім баба Векла чимось вилікувала старого. Про цей випадок дідусь і сам всім радо розповідав.

9. Маньки

За Баркановими була пуста земельна ділянка. Казали, що родина, яка тут жила, вся вимерла під час Голодомору. Було видно місце від хати, якісь ямки, які поросли травичкою. А пів города засівалися сусідами Хвенькіними, як їх називали по-вуличному. Тобто їм дали дорізок землі, як у нас називали, бо вони мали велику родину. Вони сіяли там і садили все, що їм було потрібно.
От оцей дорізок і розділяв нас із Баркановими.
Вздовж межі з нашого боку росли вишні аж до кінця городу. Матуся посадила між вишнями кущі чорної смородини. А на ранок вийшла – усі кущі валяються на стежці. Мама заплакала і побачила, як господар дорізка дід Василь Семиголосний – це так його прозивали, іде назустріч мамі. Мама каже:
– Діду, для чого ви повиривали кущі смородини, що я посадила у своєму садку?
Дід нічого не відповів, а накинувся на маму з матюками і почав її бити. Я в той час була у дворі і коли почула мамин крик, то схопила сокиру, що лежала біля дров, і побігла рятувати маму. Дід тримав маму за петельки, я з криком і з сокирою в руках кинулась на нього. Дід відскочив і втік. Мама дуже плакала, їй було боляче і страшно за мене, бо що було би, якщо би я вдарила діда сокирою. А мені було десять років і я не побоялась здоровенного моцного діда, що бив мою маму. Потім ми з нею плакали уже вдвох. Але з того часу дід уже нічого не виривав із того, що ми садили на обніжку, який одним своїм боком паралельно виходив до широкої стежки, що розділяла наші городи.
Наша хата була куплена моїм дідусем Єгором для родини його старшої доньки Марії, тобто моєї матусі у 1949 році.. В той час дідусь заплатив за хату дев’ятсот рублів, величезні гроші!
А вийшло так. Після повернення з Німеччини, де мої батьки були в концтаборі Ессен,мама з моїм татом жили після війни у татової мами Олени Іванівни Манько разом із татовим молодшим братом Олексієм в селі Межиріч на дванадцятій сотні, Лебединського району, Сумської області. У цьому козацькому селі з давнини вулиці не мали назв, а називались сотнями. Село величезне, мало більше двадцяти сотень. Якщо порахувати, що за одним козаком із сотні стоять дід і баба, батько і мати, брати і сестри, дружини, діти, то, виходить, що в селі жило близько двадцяти тисяч людей разом із козаками. І до цього часу люди в селі між собою називають не вулиці, а сотні.
Коли мені виповнилося півроку, матусин молодший рідний брат Іван Кабаненко мав гуляти весілля і запросив сестру із чоловіком. Мама з татом приїхали на весілля, яке грали на початку літа сорок дев’ятого року. Мені було півроку, я ще не ходила. Як розповідала мені матуся, що я була головною на тому весіллі. Мене передавали з рук на руки, я сміялась і дуже полюбила дядька з Москви, у якого на піджаку були металеві блискучі ґудзики, по-нашому кузіки. Я весь час просилась до нього на руки. І його дружина, наша сусідка, дуже полюбила мене. Все казала чоловікові, що їм також треба таку дівчинку. Потім вони мали у Москві свою Надійку.
Дідусь Єгор Кабаненко, мамин тато, дуже жалів свою доньку, яка пройшла разом із чоловіком через пекло концтабору у німецькому Ессені, і вирішив купити для родини доньки Марії хатинку на Спасівці. Це зовсім недалеко від дідусевого обійстя, на паралельній вулиці, у городах якої текла маленька тиха Вижлиця.
Скільки себе пам’ятаю, до дідуся з бабусею ми ходили по кладці через річку. Коли весною річечка розтікалась, то ми переплигували через воду, відшукуючи, куди б поставити ногу, щоб не налилося води у чоботи.
Жінки прали білизну у Вижлиці, яку між собою називали канавою, тобто полоскали випране вдома. Брали з собою прач, білизну клали на пеньок і били прачем, перевертаючи з боку на бік. Потім полоскали у чистій воді і на коромислі приносили додому. Взимку все випране перетворювалось у суцільні вітрила і коли матуся вносила до хати оберемок вітрил, то в хаті стояв неповторний запах свіжості. Далі, коли білизна розтавала, то розвішували її на жердках, на яких ми вішали одіж.
Наша хатинка стояла навпроти лугу, але вся була оточена дубами, березами, осиками і вишняком. З вулиці її ледве можна було побачити. Хата була десь в глибині, двір був навкруг оточений тином і на вулицю виходили ворота, теж із тину. У дворі тато побудував цегляний сарай на двоє відділень. В одному були свині і кури з качками, а в іншому вугілля, торф, брикети. Ще тато побудував малесеньку літню кухоньку, де стояла зроблена татом груба і столик з лавками.
А хатина наша мала одну кімнату і сіни. Справа чверть кімнати займала піч. Під припічком мама складала рогачі, кочергу, дерев’яну лопату для посадки хліба до печі. Отвір печі після топки матуся закривала заслінкою і ситцевою шторкою. Тут же біля печі зліва на дерев’яній вішалці, зробленій татом, ми вішали одяг. А над дверима висіла ще одна така вішалка, де тато і гості вішали шапки і картузи. Зліва до печі була прибудована груба з двома отворами на декілька кружків. А далі до печі тулилася лежанка, на якій ми грілися з сестрою. А вже від груби до стіни був дощатий піл, на якому ми сиділи і спали. На полу в головах стояли приголовашки, це таке підвищення з дощок, на яке клалися подушки і тоді голова лежала вище. Спали ми всі вчотирьох на цьому полу. Скраю спав тато, далі мама, Віра і я. Коли я підросла, то частіше спала на печі. Брала лампу і ставила в куток запіччя, щоби світло не потрапляло у вічі сплячим. І так читала досхочу. На комині завжди лежали вузлики з насінням моркви, цибулі, кропу. І ще лежали великі вузли з гарбузовим і соняшниковим насінням. Там іще поміщався вузол із сухими грушками і яблуками, вишнями і сливами для узвару. Інколи ми з сестрою їх їли сухими.
Забула сказати, що кімната мала троє вікон. Двоє виходили в сад, а одне у двір. Вікна були нефарбовані, чорні від старості. На кожному підвіконні був забитий гвіздочок, на який вішали пусту пляшку, в яку опускали шматочок тканини і вода, яка стікала з вікна, по тканині потрапляла у пляшку. І це було в кожній сільській хаті.
Біля дерев’яного полу, на якому ми спали і сиділи, навпроти вікна стояла ножна швейна машинка, мамина гордість. Вона шила і підшивала все на ній. На машинку ми з Вірою акуратно складали шкільну форму, щоб не пом’ялась. За машинкою біля другого вікна в садочок, стояв дерев’яний диван, зроблений татом. До дивана був підсунутий обідній стіл, накритий картатою скатертиною з білими і синіми квадратами. З другого боку стола навпроти вікна у двір стояв інший диван. Оці два дивани стояли перпендикулярно один до одного. А в кутку над ними висіли ікони з божниками, тобто невеличкими вишитими рушниками спеціально для ікон. Куток з іконами завішувався ситцевими занавісками.
До іншого дивану був приставлений збоку кухонний стіл, в якому зберігався посуд і ложки з виделками, стакани і чашки. Над цим столиком у кутку був невеликий мисник, де зберігався посуд, і який теж був завішений ситцевою занавіскою. Внизу, поряд зі столом був ослінчик, на якому стояло відро з чистою водою і алюмінієвою кружкою. За ним стояло відро, в яке виливали воду після миття посуду і яке потім виливали свиням, добавляючи варену картоплю і дерть. Ще в кімнаті біля столу стояло декілька табуреток і ослінчик, зроблені татом. Оце і вся обстановка у кімнаті. Забула. На печі і над лежанкою з полом висіли дерев’яні жердки, на яких вішався наш одяг.
А перед кімнатою були сіни. Це у колишніх хазяїв була друга кімната, яку мої батьки використовували як сіни, бо там не було як опалювати, тобто це була холодна кімната. Сіни були розділені надвоє перегородкою з ліси, тину. Виходило, що та частина, яка була за перегородкою, слугувала за комору. Там стояла скриня з начинням, бодня із салом, варення і різні горщики, макітри. Висіли старі куфайки, дощовики. Лежав батьків протез, який він ніколи не вдягав, бо користувався дерев’яним, який слугував йому за ногу. Стояло декілька табуреток, на яких лежали мішки з зерном, мукою, з цукром, який мамі давали на трудодні за прополку і збирання цукрового буряка. Ми з сестричкою прибирали там, нам подобалось наводити порядок по-своєму.
А в першій частині сіней майже нічого не стояло. Двері в сінях були дуже старі, в деяких місцях там були дірки, бо повипадали сучки з дощок. Хата замикалася довгим залізним ключем, як і у всіх сусідів.
Перед сіньми був невеличкий навіс, де стояла драбина.
Навкруг хати була призьба, яку ми мазали і на якій сиділи і сушили ягоди, фрукти, цибулю і часник. На зиму хату обкладали стеблами кукурудзи і сухим картоплинням. І вона мені нагадувала товсту бабу, яка вдягла на себе декілька теплих пальт і маленькі віконця її нагадували очка, що виглядають з-під теплої хустки. Під весну мама потихеньку брала потроху сухого зілля, щоби краще розпалити піч чи грубу. Потім мама з татом знімали палки, що допомагали тримати зілля. А вже перед паскою мама мазала і білила хату, яка нагадувала маленьку пташечку, що сіла відпочити серед дубів і берізок.
Город, який ми мали, був глинистий, земля бідна і неврожайна. Та ще й посеред городу був рівчак, по якому з гори текла вода весною і після дощів. Мама дуже страждала від цього, але не змогла зарадити цьому. Трохи пізніше, коли мені було років десять, тато обкопав город і ми навкруг посадили вишні і кущі смородини. Отак у нас із трьох боків город був обсаджений деревами. Від вулиці росли високі верби. Ми жили як у раю серед дерев, трав і хлібів, що росли на полі, це десь через три метри від нашого городу. Оком не оглянеш поле, яке спускається згори донизу, до наших городів. Ця безмежна, безкрая широчінь проростала у наших душах спокоєм і стабільністю.
Про наш садочок можна довго говорити. У ньому було три могилки людей, які померли з голоду під час Голодомору у тридцять третьому році. Ми прибирали ті могилки, пам’ятаю, що на них ріс барвінок. А між могилками росли яблуні, вишні, сливи. У другому рядку дерев росла груша, яку ми їли до зими. «Бабка», називали її всі. Далі антонівка, білий налив, ще пепінка. У нас завжди було що з’їсти нам, дітям, влітку і восени. Ще багато чорної смородини, з якої матуся варила варення, як і з вишень. У садку клала три цеглини, ставила чавуна з ягодами і на маленькому вогні варення варилося. Таке смачне, що ми з Вірою не відходили, бо мама наказала помішувати все дерев’яною ложкою. А ми ж після кожного помішування облизували ту ложку. Ото була смакота!
Іще в саду була велика грядка тютюну, який мене примушували пасинкувати, бо сухий тютюн треба було здавати до колгоспу. Пам’ятаю, як у мене боліла голова, бо я не переносила запаху тютюну. Але це треба було робити, бо матуся щодня на ланці і вона не встигала пропасинкувати той тютюн.
Згадую, як матуся розповідала, як їм з татом одрізали город на чотири роки. А ось за що. Кожного лютого місяця у колгоспі проводили звітно-виборчі збори. На них приїжджали керівники району, області. У клубі збиралися всі односельці і слухали звіт голови колгоспу. Після виступу голови головуючий спитав, чи є у когось зауваження чи доповнення. Мій молодий тато підняв руку і сказав, чому голова колгоспу так красиво все розповів, а забув сказати про те, як у колгоспних корівниках позамерзали корови і люди їх вирубували сокирами. Що було далі на зборах мені не розповідали, а от через день до нашого обійстя приїхав голова колгоспу і сказав, що ми одрізаємо город по вікна і ви не смієте посадити ні кущика. Мені тоді ішов четвертий рік, а Вірочці було три місяці. Мама плакала і просила зглянутися, бо у неї ж двоє малесеньких діточок. А голова сів у сани і поїхав. І цілих чотири роки ми не мали городу. Дякуючи бабусі з дідусем ми вижили. Скільки сліз було пролито матусею, скільки докорів було татові за правду.
Пройшло чотири роки. Наш голова колгоспу їхав у поїзді на курорт. В купе з ним сиділа жінка, яка впізнала того, хто під час війни вистрілив у її немовля, яке вона тримала на руках у селі Червона Слобода. Буринського району, Сумської області. Вона пішла до бригадира поїзда і все йому розповіла. На наступній станції вбивцю затримала міліція.
Після цього до нас у село приїхав новий голова колгоспу Лебідь Григорій Кузьмович. Дуже порядна людина, добрий чоловік, який відродив колгосп, збудував цегельний завод, птахоферму, корівники і свинарники, конюшню і багато чого. Село розквітло, розбудовувалося, в селі була лікарня з пологовим відділенням, аптека, будинок побуту, два будинки культури з двома бібліотеками, початкова, восьмирічна і середня школи, пошта.
Григорій Кузьмович за освітою був істориком і ще викладав у старших класах історію, у мене також. Ми любили цього великого чоловіка, який мав велику вагу і таке ж велике і добре серце.
Город нам повернули одразу після приїзду нового голови колгоспу.
Життя ішло потихеньку, ми з Вірою росли, добре вчилися. Мама не ходила на батьківські збори, бо казала: - Що там слухати, як там вас обох хвалять?
Ми з Вірочкою і справді були слухняними дітками, не дошкуляли батькам, добре навчалися і допомагали по господарству. Поруч із нами був дорізок, тобто залишки колишнього обійстя, де після Голодомору вимерла вся родина, і яку дали великій родині додатково до городу. Господарем цієї родини був дід Василь на прізвисько Семиголосний. Високий, кремезний, з величезними кулаками і завжди незадоволений усім. З людьми розмовляв з-під лоба, багато працював. Він був вдівцем, мав дорослих сина і дочку, які жили на іншій вулиці села. А одружився на красуні вдовиці Хвені, яка мала двох дорослих синів, один з яких жив десь далеко в Росії, і один, найменший Микола, ще жив з матусею. І доньку Тетяну, яка не вийшла заміж і жила з батьками. Так от цей дід Василь, що не любив людей, побачив, що моя мама на межі з його городом посадила два кущі чорної смородини. Він взяв і просто вирвав їх і викинув. Це бачила моя матуся. Вона підійшла до нього і спитала, для чого він це зробив. На що дід кинувся її бити. Мама закричала і я почула її крик. Схопила сокиру, що лежала біля купи дров, і побігла. Дід в цей час тримав маму за волосся. Я підбігла до нього з сокирою і кинулась на діда. Він відскочив і пішов. Я почала втішати маму, яка дуже перелякалась з того, що було б, якби я вдарила діда. Я не знаю, чи вдарила б його, але злість і ненависть перехоплювали дихання, бо я сіла разом з мамою і довго плакала, не могла заспокоїтись.

10. Хвенькини

Отакий сусід жив навпроти нашої хати, через вулицю. Вони вже при нас збудували нову хату на дві просторих кімнати. В першій, яка слугувала за кухню, чверть кімнати займала піч. Біля неї був полик, на якому сиділи вдень і спали вночі. Біля двох вікон стояв обідній столик, а за ним сходились кутом дві дерев’яні лави з підлокітниками, які у Пісках називались диванами і які робив мій тато. В другій, чистій кімнаті стояло ліжко з високими вишитими подушками, стояв диван, швейна машинка, стіл зі стільцями. А на стінах висіли портрети зі світлинами рідні. Отак я і взнала, що у Черевищенкової (по – вуличному Горбаньової) баби Хвені десь далеко в Росії живе син Іван. Бабуся охоче розповідала про нього.
А син Микола Черевищенко був чорнявим красивим парубком. Пам’ятаю його весілля у травні 1961 року. Яких тільки гостей не було! Микола одружився на Ніні, яка була з багатого роду, красивій, завжди усміхненій, добрій працьовитій дівчині. Через деякий час, тобто декілька місяців, у них народилася донька Ольга. Дуже гарна і дуже красива білотіла дівчинка. За нею народилась Наталя, чорна, як граченя, повна протилежність Олі. Потім вони ще мали щастя народити синочка білянчика Сергійка. Отак і жили дід з бабусею, Микола з Ніною та дітками, і з ними жила Тетяна, сестра Миколи. Вона була дуже доброю, не скупою, гарно співала, любила випити. Все в домі робила бабуся Хвеня, дід Василь господарював у дворі, а на городі царювала Тетяна. Микола працював у Ворожбі на заготзерні. Ото була робота! Зерно машинами везли додому, було чим відгодовувати і гусей, і качок, і курочок. Їжі було повно, особливо м’ясної. А на городі росло все, що душа забажає. Мали найбільший на вулиці садок, у якому росли різні сорти яблунь і груш, вишень і слив, смородини і аґрусу. Ми часто робили вилазки до того садка, прослідкувавши, коли діда не було вдома. Отак і жила ця родина, доки Оля не пішла вчитися до десятого класу. Був у нашому селі один парубок, який встиг і до в’язниці потрапити за якусь дрібницю. Сам був гарний, дівчатам подобався, хоч вони дивились на нього з острахом і цікавістю. А в нашому селі храмове свято – Михайла, двадцять першого листопада. От Оля з подругами і пішла до клубу. Красива, юна. І запримітив її той Даніч. Дівчину не дочекались вдома вранці. На другий день її теж не було. Батьки розшукували її по селу, поки хтось їм не підказав, де знайти біглянку. Вони прийшли на Берегівку до батьків Даніча. Що вони говорили – невідомо, тільки після того Оля стала якоюсь іншою. Закінчила школу, а тут приїхав мій чоловік із Єльця зі своїм молодшим братом Олександром, красунчиком. А хати наші дивляться вікна у вікна. Як сталося, що Оля закохалася у Сашка – не знаю. Але восени вони вже зіграли весілля у Єльці, а дев’ятого квітня у них народився синочок Валерій, який зараз захищає країну на війні. Пожили трохи молодята і розбіглися. Оля повернулась до батьків, а Сашко продовжував жити один. Потім Оля поїхала працювати до Сум, привезла звідти ще донечку Маринку. Була робота для рідні. А тут якраз померла баба Феня, казали, що дід її задушив, бо почав жити з її дочкою Тетяною. Микола захворів і швидко помер. Ніна з донькою Наталією купили хату на Горовій вулиці і виховували Валерія і Маринку. Через деякий час померла і Тетяна. За нею дід. Отак велика родина розбіглася. Оля вийшла заміж за односельця з кучерявим чубом, на прізвисько Патлатий. Народила йому ще двох синів і донині щасливо біля лісу живуть на вулиці Одорванці.
Хата їхня довго стояла, чекала, хто її приголубить, але з часом посунулась набік і боляче було дивитись на її самотню муку.
Нас і Хвенькіних розділяла вулиця, тобто дорога, і ще й долина, яка була для нас, дітлахів, тим океаном, про який мрієш. Там весь час стояла вода, плавали гуси і качки. А що вже ми звідти не вилазили, то це треба було бачити. Особливо після дощу, коли пливеш, а тобі лоскоче тіло трава з колючками. Ми так любили цю долину!

11. Максименки

Біля Фенькіних стояв колодязь, з якого ми брали воду. Він був низенький і вода в ньому була смачною, як нам здавалось. За Хвенькіними жили Максименкови, по-вуличному Сукови. Дядько Василь Федотович був об’їздчиком. Його дружина Марія була красивою і пишною. Вони мали двох дівчаток – Ніну і Валю. Ніна була моєю однокласницею. Валя молодша на два роки. Жили вони непогано, але Василь Федотович любив випити. От коли він заїжджав на вулицю і співав пісню «Чом ти не прийшов?», то тітці Марії переказували і вона брала дітей і втікала до своєї мами, що жила недалеко.
В цій родині дядько Василь був добрим господарем, бо мали і корову, і телятко, і свиней, і гусей, і качок, і курей. Двір завжди був акуратно підметений, у хаті завжди чисто, на городі скрізь порядок. Але родина не мала нормального життя із-за пристрасті дядька Василя до спиртного. А тут ще й любаска у нього з’явилась, Манька Лишня. Тітка Марія знала це, але ж що вона могла зробити? Просто терпіла і все. Тим більше, що вона ніколи не любила Василя. До війни вона вийшла заміж за парубка із Козлівки, але його вбито на війні, тому вона одружилася з Василем, контуженим на фронті. Отак і жили.
Дівчата ходили до школи, вчилися середньо, зір з неба не хапали. Валя просто вчилася, а Ніна брала участь у художній самодіяльності, співала і танцювала. Пам’ятаю, як вона до школи ходила у батькових кирзових чоботях. І коли танцювала, то маленька ніжка вискакувала із чобота разом з онучами.
Після дев’ятого класу Ніну влаштували по блату до машинобудівного технікуму. Через два роки вона вийшла заміж за кацапа з Курської області і народила близнючок Юлю та Оксану. Зараз дівчата виросли. Юля живе в Ізраїлі, має дочку. Оксана живе в Сумах і має сина, який подарував їм двох донечок. Отак, Ніна уже прабабуся. Валентина вийшла заміж за глушецького Анатолія Рибалку і народила йому двох синів – Андрія і Руслана, які також народили синів. Андрій – одного, Руслан – двох. Усі живуть у Сумах. Валентина рік тому овдовіла, а Ніна розійшлась зі своїм курським Миколою.
Хати їхньої на Спасівці немає давно. Куди поділась – невідомо. Просто пусте місце, що заросло кленами.

12. Циганки

А тоді біля Сукових у невеличкій хатині жила бабуся Варвара з донькою Марією Сидорівною Циганок і онучкою Шурою та онучком Миколкою. Ще у бабусі Варвари був син Анатолій, який одружився на доньці головного лікаря Білопільської районної лікарні. Дуже рідко приїздив до матері, жив окремо, ніколи не допомагав сестрі і матусі.
А жили вони дуже бідно. Але дуже акуратно і чисто було у них і в хаті, і у дворі. Тітка Марія була дуже маленькою, веселою, швидкою. У неї все горіло під руками. Вчасно прополений город, дітки чистесенькі, бабуся охайна. Іще до цього Марія ходила щодня на ланку. Моя матуся завжди ділилася з нею. А що вони брали на обід? Хліб, помазаний здором, варену картоплю і обідом молоко. А так як ні у нас, ні у Марії корів не було, то і молока не було.
Я пам’ятаю, як матуся разом з тіткою Марією, пізніми вечорами ходили красти солому до скирти у полі. Брали рядна і йшли у поле. Добре, коли їх заставав об’їждчик – сусіда Василь Федотович, то він примушував їх викинути солому і йти додому без нічого. А от якби натрапив на них Льод, то було б гірше. Той однорукий з війни був об’їждчиком і здавав усіх до контори. Звірствував, нікого не жалів.
Пам’ятаю, як сусіди ходили красти кукурудзу чи буряки, що росли на колгоспному полі за їхніми городами. І що за життя вони мали?
Згадую, як дітьми на вулиці збиралися і любили вийти зі шматком хліба з салом. А от Шура і Миколка Циганкови несли хліб, помазаний вареною картоплею, бо сала вдома не було!
Отак і жила ця бідна-пребідна родина. Моя мама ділилася з тіткою Марією всім, чим можна поділитися. Під старість від такого тяжкого життя тітка Марія почала випивати. Приходила до матусі і просила дати чарку. Мама інколи наливала їй, щоб та забулась.
Коли померла бабуся Варвара, то дітки вже виросли і розбіглися по світу. Шура вийшла заміж, народила діток, а Миколка за якусь провину потрапив до в’язниці. Через деякий час вийшов і поїхав у засвіти. Зараз уже не залишилось нікого із цієї нещасної бідної родини.
Хата не довго вистояла під дощами і снігами, якось похилилась на один бік і з часом упала. Довго плакала за господарями, але потім розсипалась, розмилась глиною і розтеклася гіркими патьоками самотності.

13. Черевищенки

Сусідкою з іншого боку від Сидорових була Черевищенко Мотрона, баба Морда, як її звали всі в селі. Вона була вдовою від війни, мала трьох дітей. Старшого Миколу, який вивчився на ветеринара, середню доньку Наталю і найменшого сина Володимира.
Жила Мотька у новій хаті на дві кімнати. Все як у всіх: піч займала чверть кімнати, полик з подушками, стіл біля двох дерев’яних диванів, зроблених моїм татом. Друга кімната була чиста, як казали у нас. Там стояло металеве ліжко з горою подушок, ножна швейна машина, шифоньєр, стіл і стільці. На ліжку спав Володька, який ще ходив до школи. Пам’ятаю, як він ходив по вулиці і вголос вчив вірші на всю вулицю: «Как нинє сбіраєтся вєщій Олєг…»
З Володькою був зв’язаний один епізод нашого дитинства.
У моєї мами була молодша сестра Шура, наша тітонька, яка жила в Маріуполі і у відпустку приїздила до нашого села, до батьків. І щоліта мама залишала не обірваною молоду вишеньку, тобто берегла до приїзду сестри. Ми про це знали і ніколи не порушували це. Але одного разу нам захотілось вишень саме з цієї вишні, хоча інших вишень повен садок. Моя сестричка Віра залізла на вишеньку, нахилила гілку, щоби я дотяглася до ягід, і раптом молода вишенька не витримала і розчахнулася. Ми з Вірою перелякалися і почали шукати мотузку, щоби зв’язати гілки докупи. Але ж сил не вистачало і ми стали чекати маму, яка повинна ось-ось прийти з роботи на обід. І ось матуся вже недалеко, ми бачимо, як вона спускається з гори, і наші серця завмирають від страху. Коли мама побачила розчахнуте дерево, то спитала у нас, хто це зробив? Ми одноголосно викрикнули: – «Володька Мотькін!» Мама пішла до Володьки, а він ні сном ні духом про вишню. Мама прийшла додому, зламала маленьку гілочку і покликала нас до хати. Ми забігли першими, а мама зайшла за нами і накинула двері на крючок. Віра все зрозуміла і одразу втекла на піч, примовляючи, що вона більше так не буде робити. Я стояла посеред кімнати мовчки. Матуся чекала мого вибачення, але я мовчала. Матуся хльоснула гілочкою по моїх литках, але я мовчала. І так якийсь час мама чекала від мене вибачень, але я вперто мовчала. Матуся хльоснула мене ще пару разів, але я тільки плакала і говорила: – «Ой вишенька-черешенька!» Мама заплакала разом зі мною, а потім уже плакали втрьох. Ось таку згадку викликав у мене спомин про Володьку Мотькиного.
Баба Мотька дуже пишалася своїм старшим сином Миколою, який був ветеринаром у нашому селі. Високий, ставний, широкоплечий Микола припав до душі Нюрі, що жила на нашій вулиці за сто метрів. Вони з Миколою покохали одне одного і одного дня пішли до сільради і взяли шлюб, розписалися. Молоді ще не дійшли додому, а Мотька уже кричала на всю вулицю, що ніколи не сприйме Нюру невісткою. Так і не впустила молодих до хати, вигнала, розбила їхнє кохання, бо вважала, що синові потрібна вчена дружина. Микола не настояв на своєму, так і залишилась Нюра Черевищенковою, жодного дня не будучи його дружиною по-справжньому. І до кінця життя, мов тягар, носила його прізвище.
А Мотька не вгамувалась, вона шукала йому дружину. І зупинилась на колгоспній бухгалтерці Марії, яка жила одна і всю роботу у неї робили сільські рабині, яким вона інколи дописувала декілька трудоднів. Любила випити. Але Мотька уперто сватала Миколу за неї. І ось вони одружилися. Побудували велику гарну хату, народили сина Мишка. Марія продовжувала пити, Микола страждав від цього. Одного літнього дня він їхав із райцентру в кузові автомобіля і автомобіль перевернувся. Микола був мертвим. Ось така ціна Мотькіної материнської любові. Дуже скоро Марія зіп’ється і помре, хлопчик залишиться круглим сиротою. Його заберуть родичі і виховають.
Донька Мотьки Наталя вийшла заміж за сусіда Миколу Ситника, який жив трохи далі на нашій Спасівці.
А от Володька зробив усе так, як хотів. Він дуже довго парубкував, а потім одружився на своїй розведеній однокласниці, яка мала доньку Наталю. Мотьці прийшлося змиритися і вони жили дуже дружно. Мали корову, свиней, курей і гусей, тобто повен двір живності. Потім вони збудували хату на Берегівці і у них ще народилася донька Світлана і син Сашко. Світлана з часом вийшла заміж до Криму, а Сашко працював у селі. І десь у тридцять з лишком років помер від раку крові, залишивши дружину і двох доньок.
Чому Мотьку звали Мордою, то всі знають. Вона нещадно гнала самогон і споювала усіх сусідських чоловіків. Наш тато в останні роки теж носив їй сало за самогон, доки мама не впіймала його зі шматком сала за пазухою. Ніякі прохання не продавати самогон чоловікам Мотьку не зупиняли. Вона до смерті робила свою чорну справу, загнавши на той світ не одного чоловіка, розбивши стільки людських доль.
Так і залишиться Мордою у пам’яті моїх сусідів.

14. Биченки

Поруч із Мордою жила родина Биченків, по –вуличному Семенцьових: батько Михайло, мати Зіна, або Зіня, як її всі звали, доня Катерина і син Хведір. Михайло працював у колгоспі, Зіня ходила на ланку. Господиня з неї була ніяка. Сама ходила у завжди брудному хвастусі, діти немиті і нечесані, в хаті не підметено, як і в дворі. Ось що розповідала моя матуся. Коли Зіня народила Хведора, то всі жінки з вулиці прийшли на родини, як було заведено. Кожна несла породіллі якісь смаколики – чи млинці, чи коржики, хтось ніс хлібину. Мама каже, що коли прийшли до них додому, то побачили новонароджену дитинку замотану у брудну батькову онучу. Жінки почали докоряти Зіні, як можна дитя загорнути у брудну чоловікову онучку. На що Зіня їм сказала:
– Виросте, кріпший буде. – І виріс.
Також виросла Катерина. Вийшла заміж у Дніпропетровську область і народила п’ятьох діток. Вижили четверо – троє доньок і синок, який недавно загинув на війні. Зіня з Михайлом теж на небесах. Хочеться згадати Катерину, дуже добру жінку, яка була для мене вірною подругою. Вона була молодшою від мене на рік і дуже дружила з Валею Рибалкою. Ми також разом ходили до школи в Глушець. Скільки всього переговорено за довгі часи до школи. Отака у мене пам’ять про цю родину Семенцьових.

15. Чеманови

Поруч із Семенцьовими жила родина Чеманових: дід Павло, баба Полька – Поляша. Вони мали старшого сина Миколу, що жив у райцентрі Білопіллі і працював у міліції. Середню доню Надію, що жила в Бурині і Семена, що жив на Спасівці.
Пам’ятаю, як вони побудували нову хату і як уся вулиця прийшла мазати стіни. Біля двору була велика купа глини, бочки з водою, купа соломи. І оце все перемішувалось і під співи і сміх намазувалось на стіни. Потім був обід, на якому свято продовжувалось, бо їсти-пити було до схочу. Коли у долину поклали дошки, щоб відмокала глина, то ми, дітлахи, зробили з них кораблі і плавали, стоячи на дошках, і відштовхувались палками. Оце було свято!
Жила ця родина не бідно. Син у міліції, донька продавчиня – це на ті часи було найкращим, бо люд не мав грошей, в колгоспах не платили. За рік людина заробляла чотири-п’ять рублів, десять кілограмів жита, три кілограми пшона і ще чогось по декілька кілограмів. І це за рік!
А баба Поляша разом з Мордою наввипередки гнали самогон і споювали сусідів, нікого не боячись, бо Микола ж у міліції! Отак і жили. Баба Поляша ходила з жінками красти у поле буряки і кукурудзу, солому. Дід Павло ходив на милицях з війни, то всю домашню роботу виконувала Поляша.

16. Рибалки

Сусідами Поляші справа були Рибалки, по-вуличному Гольонкові. Бабуся Тетяна, син Сашко, невістка Шура і їхня улюблениця доня Валентина. Вона була меншою від мене на рік. Була дуже гарною, доброю, ніжною. Ми з дитинства дружили з нею і до самої смерті.
Її тата, дядька Сашка, який народився у селі Козлівка, що за Сеймом, під час Голодомору віддала мати до заможної родини у Пісках. Так і виріс Сашко, який за матусю вважав Тетяну. До рідної матусі вони з бабусею Тетяною ходили щоліта на свята.
Дядько Сашко, як ми його називали, був красивим чоловіком із чудовим веселим характером. Все життя працював у колгоспі трактористом. Дуже любив родину і свою доню Валентину. У них була взаємна любов. Тому ми, спасівські дітлахи, майже щовечора збирались біля їхнього двору гратися. Скільки ігор переграно, скільки небилиць прослухано, зіграно в дурака на картах, то це все не перелічити. Дядько Сашко завжди був серед нас, він заохочував нас до розмови, до ігор, сам багато розповідав про життя людей на світі. Це один із тих батьків, які гралися з дітьми на нашій вулиці. Ми дуже любили його і з великим заохоченням слухали кожне його розумне слово. Валентина була улюбленою донькою в родині і почувала себе в любові як риба у воді. Одного вечора ми довго сиділи на лавочці біля їхнього двору і хтось запропонував піти щось украсти у сусідів на вулиці. Валентина одразу запропонувала піти на їхній город красти кавуни. Ми всі оживилися і повзком поповзли по городу до кавунів. А ніч була не місячна, темна. Ми руками нащупали кавуниння і почали рвати їх. Коли навпомацки відчули, що там кавуни ще не виросла, а були трохи більше яблук, то ми покинули баштан і пішли з городу розчаровані.
Валентина вийшла заміж за сільського агронома Володимира Поповича, молодшого за неї на сім років. Вони побудували будинок на новій вулиці, народили синочка Валерія і жили у злагоді, працюючи. Жили вони не бідно, бо мали гарний запас грошей «на книжці», як казали тоді. Бо дядько Сашко заробляв добре, продавали м’ясо з господарства, картоплю, і всі зароблені гроші несли на книжку, доки одного дня вже в часи уже заміжньої Валентини, влада не вкрала гроші з Ощадбанку. Якби ж то були крадені гроші, то не жаль, а гроші цих селян зароблялись тяжким потом і кров’ю. Валя казала, що у них пропало шістдесят п’ять тисяч рублів! Це коли машина коштувала п’ять тисяч рублів! Дуже жаль, що ці люди не мали автомобіля, ніяких розкошів для себе і все втратили за один день.
Валентина померла два роки тому, її чоловік з горя пішов жити на Спасівку, залишивши Валерія у хаті одного. Зараз вони обоє живуть на Спасівці, рятуючись од війни.

17. Маринкини

За Гольонковими проживала баба Маринка з дідом і сином Митькою. Я не пам’ятаю ні баби, ні діда, ні їхнього сина. Валя Гольонкова розповідала, що одного разу до неї прийшла баба Маринка, щоби Валя погадала їй на картах, де дівся її Митька, який поїхав у Ворожбу вчора і немає його до цього часу. А Валя дуже добре гадала на картах, я сама інколи просила її погадати, це у неї добре виходило. Так от Валя взяла і розкинула карти і каже бабі Маринці, що до вас сьогодні прийде якийсь чоловік. Маринка питає:
– Валю, а ти подивись добре, то Митька чи не Митька?
З того часу оцю фразу ми з друзями завжди повторювали у житті: «Подивись, то Митька чи не Митька?»

18. Горбачі

Поруч з бабою Маринкою жила родина Горбачів: баба Уляна, Уля, дядько Іван, його дружина кацапка Паша і їхні діти Зіна та Коля. Бабуся Уля була повитухою і лікувала всіх молитвами, які шептала при виливанні воском. Я сама пам’ятаю, як бабуся наливала розігрітий віск у миску з холодною водою і, христячи і доторкуючись до обличчя чи плеча ребром долоні, вливала віск у воду, шепочучи молитву. Я засинала під оце лікування. Потім бабуся брала ножа і хрестила ним оте, що створювалось під час застигання гарячого воску у мисці. Далі, бабуся перевертала те, що злилося докупи і розказувала мамі, від чого мої недуги. Бабуся Уля лікувала всіх, хто до неї звертався. Вона приймала пологи у моєї матусі, коли та четвертого грудня тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року народжувала вдома на долівці мою сестричку Вірочку.
І так до самої смерті лікувала всіх на вулиці. Світла їй пам’ять.
У бабусі Улі був син Іван, що працював у Ворожбі та був одружений на кацапці з-за Сейму. Це була повнотіла веснянкувата жінка, працювала на ланці. У них була донька Зіна і син Миколка. Із Зіною ми ходили до одного класу, а Миколка був молодшим за неї років на п’ять. Розповідала мама, що коли Пашета, так її всі звали, сиділа на вулиці на лавочці біля двору з сусідками, то раптом п’ятирічний Миколка приходив до матері і просив відійти з ним на хвилинку. Пашета питала:
– Для чого? – А він відповідав:
– Самі знаєте для чого.
А справа була в тім, що Пашета годувала Миколку до п’яти років груддю, от він і просив маминої цицьки. Був круглим, рожевощоким.
Після смерті баби Улі дядько Іван з родиною переїхав до Конотопа. Яка їхня подальша доля – невідомо.

19. Стефанови

За Горбачовими жили дід Стефан з бабою Клавою. Тихі, смирні. Мали сина Бориса та доньку Марію. Борис після армії залишився у далеких світах, а Марія вийшла заміж за глушецького Миколу Никонова, побудували будинок на Спасівці і жили з двома доньками.

20. Горбачови

За дідом Стефаном жила баба Ганна Горбач з дочкою Антоніною, Тоською. Тоська працювала на ланці, а після смерті матері доживала віку одна, маючи з родичів тільки Гольонкову Шуру, яка була їй рідною сестрою. Так саме родина Гольонкових і поховала її. Хата стояла довго, а потім похилилась на один бік, важко посунулась і розсипалась від самотності і негоди.

21. Лалишини

Поруч із ними жили Горбачі, по-вуличному Лалишини: дід Ілько з бабою Наталею, Іван з дружиною Тонею і двома дітками. Дід з бабою доглядали за господарством і за дітьми, а Іван з Тонею працювали у колгоспі. Старші померли, а син після одруження переїхав жити на вулицю Одорванку, що біля соснового лісу.

22. Бичиха

На другому боці вулиці навскоси від Гольонкових навпроти долини під парасолькою із старих верб стояла хата баби Тетяни Биченко, Бичихи. Жила бабуся тихо, доглядала за городом, ходила в гості до сина Мишка Биченка і дочки Шури. Мала онуків, які бігали до бабусі за гостинцями. Відійшла у вічність баба Бичиха і вже на місці її хати нічого немає крім старих верб.

23. Парасини

За бабою Бичихою жила Баба Парася з дочкою Нюрою, несправжньою Мординою невісткою. Ця Парася була матір’ю Марії Максименко, що жила навпроти нас із доньками Ніною та Валентиною. Коли чоловік Марії Василь ішов п’яний додому, то Марія разом з доньками втікали до бабусі Параски.
Василь приходив додому і не зустрівши дружину і дітей, крушив і ламав усе в хаті. На ранок все ремонтував і прибирав.
Баба Парася була з багатої родини, говорили, що коли її мати померла на печі, то після неї залишився мішок із золотом. Так говорили в селі.
Її дочка Нюра після невдалого заміжжя довго жила з матір’ю удвох, через роки у неї з’явився приймак. Вони прожили разом декілька років, але одного разу вся вулиця збіглася на пожежу до баби Парасі. Казали, що її сарай підпалив приймак, якого Нюра вигнала. Це була перша пожежа в житті, яку я бачила і дуже перелякалася. Набігли всі з вулиці дорослі і діти, навіть з інших вулиць. Пожежу загасили і довго ми ходили мимо обгорілого сараю, що став купою попелу.
Через роки баба Парася померла, а Нюра поїхала до Сум, бо там діти купили хату для Марії, її старшої сестри. Жили удвох багато років, але одного дня Нюра тихо відійшла в інші світи.

24. Ониськови

Біля баби Парасі жила родина Руденків, по-вуличному Ониськових, бо хазяйка була донькою діда Ониська з Нової дороги. Господаря звали Іваном, його дружину Надією, а дітки – Галинка та Миколка. Іван працював у колгоспі бригадиром-садоводом. Тобто, огірки, помідори, цибуля, кавуни, капуста, морква, яблука – все це було на городній бригаді. Моя мама також у старші роки працювала там. Я декілька років під час літніх канікул у старших класах ходила замість неї на роботу збирати овочі та яблука. Збираючи огірки чи помідори, ми без кінця їли найкращі. І так цілий день, куди тільки все оте влазило в нас. Дядько Іван був дуже добрим, дозволяв кожній взяти додому одне відро овочів, але не більше. Ми раділи з того дозволу, бо це ж яка поміч родині.
Його дружина Надія працювала на ланці. Донька Галина була схожа на індіанку, красива тією красою, що видно було з дитинства, як вона розквітне, коли стане дорослою. Вчитись Галина поїхала до Брянська і там, кажуть, вийшла заміж і народила діток. Про її братика я нічого не знаю. Десь у світах, бо після смерті батьків ніхто про нього не чув.

25. Семенцьови

Трохи вище від Руденків жила родина Чеманових. Бабуся, дядько Семен, до речі, був сином баби Поляші і діда Павла, тітка Нюрка і їхніх троє дітей: Віктор, Володимир і Галинка. Дядько Семен і його дружина працювали в колгоспі, діти навчались у школі. Життя текло і дітки виросли. Тільки біда – обидва хлопці почали пити. Вовчик одружився і дружина вигнала, Вітьку теж. Так і померли молодими з п’янки. Одна Галинка залишилась у батьків. Підросла, закінчила школу і виїхала з Пісок. Кажуть, що одружилася і живе десь із родиною.
А які були сподівання і надії на синів у батьків. Тітка Нюрка пишалася синами. Одного разу на ланці під час обіду одна з жінок, що мала доньку, назвала Нюрку майбутньою свахою. На що Нюрка їй відповіла:
– Я за свого Кузьму кого хоч візьму, а ти свою Маринку поведеш по ринку!
Отак. Але сталося не так, як гадалося. Померли майбутні кузьми з п’янки на біду тітки Нюри і дядька Семена. Стоїть їхня розвалена хата, а в садку ще родять яблуні, які садив Семен із синами. І дивляться рожевобокі яблука на світ, чекаючи, хто їх буде збирати. Так і гниють під яблунями серед трави…

26. Ситники

Сусідами Чеманових були Ситники. Бабуся, її син Микола з дружиною Наталею та сином Анатолієм і донькою Шурою. Наталя була донькою тієї баби Мотьки, Морди, яка жила на нашій вулиці. Микола працював у Ворожбі, а Наталя ходила на ланку. Спокійна мирна родина, де всі любили одне одного. А я пам’ятаю їхнє весілля. Був вечір і ми, діти, бігали біля двору і чекали, коли жінки під співи напечуть весільних шишок. Пам’ятаю слова з пісні: – Пічечка гогоче, короваю хоче! А які щасливі були всі, хто був у дворі і біля двору!
Пройшли роки. Бабусі не стало, як потім і Миколи. Наталя довго жила одна. Руки їй покрутила хвороба, вона не могла принести дрова і води. Щодня до неї приходив сусіда Володя Попович і допомагав їй в усьому. На жаль Анатолій і Шура живуть у Києві, а матуся не хоче їхати до них. Так і жила на Спасівці до свого останнього подиху. Зараз стоїть її гарна хата, сараї, яблуні родять яблука, дичавіють вишні без господині.

27. Никонови

За Ситниками жила родина Миколи і Марії Никонових з двома доньками. Марія була донькою діда Стефана і баби Клави. Миколі не дозволяли батьки одружуватися з Марією, але він наперекір волі батьків одружився, чим назавжди відрізав себе від батьківської родини. З Марією вони прожили довге життя. Микола працював у Ворожбі, а Марія на ланці. Мали гарне господарство, хату, город, садочок. Виростили двох чудових доньок і діждалися онуків.

28. Сторожилови

Останньою на нашій вулиці є хата діда Якова і баби Марії Сторожилових. Хата стоїть серед поля, увібрана у садочок. Гарна хата і велике господарство видають гарних господарів. У них був син Володимир та донька Валентина. Валентина працювала у сільраді, де познайомилася із головним бухгалтером, який був неодруженим. Полюбилися, одружилися. Так і жили вже і після смерті батьків. Діти їхні по містах, а вони доживають своє життя у рідній хаті.

II

В кінці вулиці розкошує поле. Там стільки волошок і сокирок поміж пшеницею і житом, що, здається небо відбилося синявою на землі. Біля Вижлиці раніше паслися стада гусей і корів. Ми, спасівські та діти зі Шляху, проживали своє дитинство біля цієї невеликої річечки, де по коліна грязюки, а трохи більше ніж до пупа, води. Коли ми пірнали і вискакували з води, то всі обличчя були чорні від землі. Ми сміялися і знову пірнали, змиваючи бруд з облич. На ногах мали ципки, які утворювалися від постійно незаживаючих ранок. Ми їх до крові чистили шматками цегли перед першим вересня, щоби ципки підсихали.
Це був цілий літній світ нашого дитинства. По обіді всі діставали одне і теж зі своїх вузликів, меню було постійне: пляшка молока, заткнута кукурудзяним кияхом, сало, хліб, часник або цибуля. Молоко було гарячим, сало розталим, але нам усе дуже смакувало. Потім відпочивали на траві і гралися в крем’яхи, карти.
Я часто розповідала друзям те, що читала в піонерських газетах. Одного разу я прочитала в газеті «Піонерська правда» на четвертій сторінці угорі малесенький допис якогось Юри Мюллера із Ташкента. І одразу фантазія намалювала мені Артек і те, як я гуляю і граюся з тим Юрою Мюллером. Я розповіла все оте моїм пастушкам і моя розповідь не викликала ні в кого ніякого сумніву, що я щось придумала. І почалось. Щоранку у мене запитували, як там справи і де я була з Юрою. А моя фантазія малювала то походи в гори, то купання в морі, якого я ніколи не бачила. І жодного разу ніхто не засумнівався у правдивості моїх розповідей, всі чекали подальшого розвитку подій. І так до кінця літа. Через багато років я запитала у Валі Гольонкової про це, то вона сказала, що не пам’ятає нічого.
Моя вулиця Спасівка, на якій ми виростали гуртом, закохувались, плакали, страждали, старіє і зменшується, заростає дикими кленами і бур’янами.
Це з роками ми зрозуміли, що на Спасівці найсолодша у світі вода, найсмачніші вишні і яблука, найкрасивіші у світі волошки у житах. Це на Спасівці нас завжди чекали наші батьки у найтепліших хатах. Це тут нам вранці матуся варила найсмачніші у світ вареники чи пекла молочні коржики на салі.
Це на Спасівку ми привозили знайомитися з батьками наших коханих і саме сюди ми привозили їхніх маленьких онуків, які проводили своє дитинство на цій вулиці і назавжди закохались у цю маленьку зелену вулицю, наповнену сонцем і любов’ю. Спасівка огорнула їх красою і теплом, навчила цінувати життя і все, що в ньому є: дерева, людей, траву, воду, тварин і риб. І зараз, коли велика війна накрила своїм чорним крилом Україну, моя Спасівка затихла і чекає, коли до країни повернеться мир, а до неї – люди.
І відродиться життя, і нові господарі прийдуть до цих садів і городів, вечорами додому повертатимуться корови і гуси, а в долинах купатимуться маленькі люди, для яких ця вулиця буде найріднішою.
А я дякую їй за любов і красу, яку отримала від цієї вулиці, від людей, які населяли її. Дякую тобі, моя вулице Спасівко, за моїх рідних і друзів, за сусідів, за життя.
23.02.25

Того року була така велика повінь, що вода зайшла навіть до хат. З часом вона відступила, але в хаті почалося щось страшне. У підпіччі щось булькало, шелестіло, билося, шуміло. Господарі перелякано дивились на те підпіччя і боялися заглянути, бо там наче оселилась нечиста сила. І вночі, і вдень там шаруділо і тріпотіло, діти і дорослі перелякано дивились і не розуміли, що ж там таке сталося, що не дає їм спокою ні вдень, ні вночі. Господар молився біля стола ревно, довго, але це не зупиняло ту нечисту силу.
Зібралися декілька родичів і молилися разом, та і це не допомогло, у підпіччі щось сердито билося і шуміло. Нарешті вирішили звернутися до батюшки, щоби він провів обряд очищення. Прийшов батюшка з декількома жінками, пєвчією, і почали молитися. Нечиста сила почала так шуміти, що батюшка разом із жінками повтікали з хати. Розгублені і перелякані господарі, у яких була єдина надія на спасіння, опустили з горя голови. Що робити далі, як позбутися непроханих гостей?
Господар вийшов із хати і присів на лавочку. Що робити? Як їм далі жити? Вирішив піти до хати і спробувати дістати рогача з підпіччя і вже ним виганяти звідти нечисту силу.
Поставив дружину на порозі біля відкритих дверей, а сам потягнув рогача на себе. Щось страшне забилося і забулькало. Чоловік злякано кинув рогача і відскочив до дружини, яка напівзігнулась наче у поклоні, вдивляючись у чоловіка, щоби кинутися вчасно його рятувати. Аж тут чоловік кинувся до виходу, штовхнувши дружину. Обоє завмерли в безнадії. Що робити, як оту нечисту силу викинути з хати?
Трохи постоявши, чоловік вирішив взяти до рук коцюбу і заглянув у підпіччя. І побачив там серед мулу величезну брудну рибину, тобто оту нечисту силу, що зробила їхнє життя мученицьким і переляканим.
Коли він вигріб разом з мулом на середину хати величезного брудного сома, то діти і дружина почали реготати. Їхній сміх ніби розбудив господаря і він разом з родиною засміявся, бо звелів дружині готувати юшку на вечерю.
Отака пригода була в родині мого дідуся Єгора. Про це із покоління в покоління розповідають родичі.
22.02.25

Подивилась про снохацтво у росії. Згадала, що мені розповідала бабуся, рідна сестра мого дідуся по мамі.

Наше село знаходиться на річці Сейм, де на другому березі уже Курська область. Село патріархальне, жило великими родинами, разом з батьками жили діти, одружувались, народжували своїх дітей. Спали на долівці, увечері перед сном до хати вносили декілька кулів соломи, стелили на долівку і накривали ряднами. Отак і спали всі гуртом. Діти спали на печі і на дерев’яному полику, що біля печі. Вранці все прибирали і так до наступного вечора. Дивно, а чим вони укривалися? Я думаю, що свитками чи ще якимось теплим одягом. Бо ніяких ковдр тоді, мабуть, не було.

От бабуся розповіла мені про те, як вона у п’ятирічному віці побачила, як дід, голова родини, плигав на невістці вдень на печі. От вона за столом при всій родині і спитала діда, чого він плигав на тітці Наталці. І отримала такий удар в лоба дідовою величезною дерев’яною ложкою. Удар був таким, що дитина втратила свідомість. Ледве привівши дитину до тями, мати наказала їй ніколи не говорити про те, що бачила. Ось таке було в родині правило. Голова родини спав зі своїми невістками і ні дружина, ні сини про це жодним словом. Мовчки сприймали це як треба.

Потім бабуся розповіла про нашого сусіда, якого прозивали Демком, син якого одружився на красивій дівчині. А його батько домагався її і вона відмовляла йому. Так от, щоби не згодитись на снохацтво, дівчина пішла до річки, а це було в кінці листопада, і стояла там довго, щоби померти, а не лягти зі свекром. На вулиці уже було холодно, перший тоненький лід сковував калюжі. Молода жінка прийшла додому і одразу захворіла. Пролежала декілька днів хворою і померла. Не знаю, як син цього сусіда дивився на батька, який був винуватцем смерті його дружини. Чи пробачив він йому смерть коханої?

А ще бабуся розповіла, як у селі на новозбудовану церкву ставили хреста. Зібралося все село і приїхали з інших сіл багато людей. Навкруг церкви стоять родинами всі односельці і гості. Чоловік, який ставить хреста на церкві, чомусь не спішить. Тихенько дивиться зверху на натовп, а звідти чує крики, щоб швидще закінчував. А чоловік був з гумором і каже, що Господь не дає зробити це, бо просить, щоби зробили крок уперед ті, що сплять із невістками. І одразу всі винуватці зробили крок уперед. І всі побачили, що снохацтвом займаються майже всі старші чоловіки. Отаким чином усе село побачило, що снохацтво у нас має глибоке коріння.

Я часто говорила з мамою і вона казала, що сини боялись батька і хай би спробували зробити щось наперекір, то одразу батько лишив би землі і де жити і як виживати без нічого? Тому і терпіли. А коли самі ставали на чолі роду, то продовжували робити те ж саме.

Навкруг нашого села живуть в основному касапські люди. Думаю, що їхні правила життя перейняли і наші односельці. Скільки це тривало – не знаю, але при своєму житті в селі я про таке не чула. Отака історія була в наших Пісках. Ідобре, що нині такого немає.
 

Спекотне літо дев’яносто дев’ятого року ми з сестричкою зустрічали на березі Чорного моря у санаторному будинку відпочинку, який належав одній з багатих московських компаній, яка торгувала нафтою і лісом. Моя доня в той час там працювала у юридичному управлінні і зробила нам ці путівки у подарунок .

На вокзалі у Новоросійську мене зустріла сестра зі своїм старим знайомим Янушем Гнатовичем Варумом, двоюрідним дядьком відомої співачки. На чудовому спортивному авто ми швидко доїхали до будинку відпочинку, пан Януш допоміг нам влаштуватися, ми посиділи в номері, потім прогулялися вздовж узбережжя і наш гість покинув нас.

Ми насолоджувалися сонцем і морем, спокоєм, тишею, що, здавалось, ніщо не зможе порушити її. Ми мали чудові апартаменти на третьому поверсі, балкон виходив, на жаль, не на море, а на гори, тому в номері не відчувалося великої спеки.

Наступного ранку ми пішли з сестрою до моря. Накупавшись, лежали на гарячому камінні і про щось тихо гомоніли. Раптом з нами привіталась якась жінка. Ми підвели голови і побачили струнку жінку незвичайної краси в купальнику, ноги якої закривало парео. Познайомилися. Вона назвалась Валентиною Павлівною. Мала вік нашої матусі, але виглядала кінозіркою, не інакше. Розговорилися. Вона запитала, де ми проживаємо. Ми відповіли і з’ясувалось, що двері наших апартаментів знаходяться навпроти її дверей. Ми зраділи цьому. Так почалось наше спілкування, яке переросло у багаторічну дружбу.

Апартаменти Валентини Павлівни складались із трьох шикарних кімнат, бо вона була матір’ю власника цієї нафтової компанії Миколи Богачова. І тому навкруг неї крутилось усе в цей час і на цій території, враховуючи охоронців та обслугу. Валентина Павлівна щодня запрошувала мене із сестрою до себе. Ми пили смачні вина, каву і вели довгі розмови про все на світі. З нею було дуже цікаво, вона була надзвичайно обдарованою оповідачкою. Про себе розповіла, що вона була одружена. Мала чоловіка дипломата. Мала двох дітей, сина Миколку і доньку Варю, і багато років жила в Америці. Щоранку вона готувала сніданок для родини, проводжала дітей до школи, прасувала чоловікові сорочку і штани і щовечора чекала усіх вдома. Так ішли роки. Миколка закінчив школу і вступив до московського інституту. Матуся скучала за синочком і, нарешті, у листопаді поїхала до Москви, щоби подивитись, як її син живе один вдома.
Син був розумним і матусю заспокоїло те, що на нього можна покластися, як на дорослого чоловіка.

Про свій приїзд до Москви вона повідомила своїх колишніх співробітниць і ті запросили її на святковий вечір, який влаштовують сьогодні в актовій залі інституту. Валентина Павлівна з радістю погодилась і вже ввечері обіймалась зі своїми колежанками, які були раді її бачити. Вона також зраділа від зустрічі з ними, бо дуже скучила за рідним містом, а також за інститутом Америки і Канади, в якому вона колись очолювала плановий відділ.

І ось зараз вона опинилась в епіцентрі свята, де оркестр вигравав знайомі мелодії. Багато років тому вона сама танцювала в обіймах своїх колег. А зараз пройшов час і вона стоїть одна, а запрошувати її ніхто не наважується. І раптом через усю велику залу до неї прямує красивий чоловік і запрошує її до танцю. Вона погоджується і до самого закінчення вечора вони танцювали удвох. Було таке враження, що вони нарешті знайшли одне одного у цьому безмежному світі. Їм здавалось, що крім них у цій залі нікого не існує. Вони пили і не могли напитися безмежної близькості, що окутала їх, об’єднала і тримає, не даючи можливості роз’єднати руки, бо підсвідомо у них з’явився страх втратити одне одного.

По закінченні вечора він пішов проводжати її додому. Вони познайомилися. Він назвався Борисом і сказав, що він є нинішнім директором інституту Америки і Канади. І що він одружений, дружина тяжко хворіє. І що він щасливий з того, що зустрів її. Вона розповіла про себе. Вони обоє були безнадійно одружені і це ще більше вогню додавало до їхніх сердець. Всередині їхніх душ загорівся, палав вогонь того, що могло назватись коханням, але кожен стримував у собі оте полум’я, що пробивалося назовні у вигляді потисків рук. Вони попрощалися і кожен розумів, що жити так, як було до цієї зустрічі, уже не буде. Отой вогонь, що спалював їх, зігрівав, вони понесли кожне у своєму серці.

Минув рік. Валентина Павлівна продовжувала готувати сніданки родині, щоранку прасувати чоловікові сорочку і штани, та чекати вечора, коли прийде зі школи Варя і повернеться чоловік. Життя ніби зупинилось всередині неї. Але там жило, горіло оте щось нове, чого вона ніколи не відчувала за все життя з чоловіком. І ота жаринка додавала їй сили, бажання побачити ще раз Бориса. Валентина Павлівна знову поїхала провідати сина, а заодно і зустрітися з тим, хто запалив всередині неї вогонь.

Вона приїхала до Москви знову на свята. Подруги запросили на вечір і вона знову опинилася у цій самій залі, начебто і не було отого річного проміжку часу. Точно так грав оркестр і пари кружляли у танку. Раптом її хтось узяв за лікоть. Вона підняла очі і побачила Бориса. Він дивився на неї так, немовби вона злетіла з небес, бо не очікував її побачити. Його гарячі руки взяли до рук обидві її долоні і він поцілував їх. Він покликав її за собою. Вони вийшли на вулицю, сіли в таксі і дуже швидко опинились у нього вдома. Вони сиділи на кухні і він розпитував її про те, як вона жила без нього. А потім розповів, що півроку тому поховав дружину.

Він дивися на неї так, ніби вона із якоїсь казки і боявся випустити її руки, бо міг втратити.

Все, що вони відчували в цей час – це якесь сп’яніння, проникнення одне в одного до краплини, до останнього подиху, до найглибших і найсолодших відчуттів. Такого ніхто з них ще не відчував. Вони знайшли одне одного у цьому Всесвіті і тепер будуть оберігати отой спільний вогонь, що зветься великим коханням.

Він запропонував їй одружитися. Вона погодилась, що зробить це одразу після розлучення із чоловіком.

Вона повідомила чоловікові, що хоче з ним розлучитися. Той прилетів з Америки з донькою, щоби умовити її не ламати його кар’єру і не сиротити дітей. Миколі, синові, вона розповіла правду одразу, той сказав матері, що згоден з нею і хай вона робить, як вважає за потрібне. Варя так зраділа, що повертається нарешті до Москви і її все влаштовувало. Володимир, чоловік Валентини Павлівни, поставив умову, що хоче, щоб вони зустрілися утрьох – він, Борис і Валентина Павлівна.

Вони сиділи утрьох в ресторані і Володимир звинувачував Бориса в тому, що той розбив їхній шлюб з Валентиною і в тому, що діти залишаться без батька. Борис спокійно відповів, що вони всі троє є дорослими людьми і вирішують свої долі свідомо. А діти будуть мати батьківську підтримку з боку обох чоловіків і це ніяк не вплине на стосунки між мною, сказав Борис, і моєю коханою. Володимир не витримав і накинувся з кулаками на Бориса. Але між ними стала Валентина Павлівна і сказала, що подає на розлучення.

Через деякий час їх розлучили і Валентина Павлівна одружилася з Борисом.
Вранці, коли вона приготувала сніданок, то побігла швиденько прасувати йому штани і сорочку. Борис підійшов до неї, обійняв і сказав, що вона більше ніколи нічого не прасуватиме. Вона його дружина і цим все сказано. Варя жила з ними і він дуже любив її, балував. У них була взаємна симпатія. Миколка теж з радістю приходив до них, любив вести розмови про життя. Все налагодилось, життя потихеньку спливало далі. Тільки Володимир вимушений був повернутися до Москви, йому дали керувати одним з інститутів, де його підхопила молода секретарка, на якій він одружився і яка народила йому дитину. Цим він весь час підкреслював, що у нього теж все нормально у житті.

А Валентина Павлівна з Борисом і дітьми об’їздили багато країн, були щасливою родиною аж допоки не сталося отого трагічного інфаркту. Через сім років щастя він пішов із життя. Валентина Павлівна довго не могла прийти до тями, дякуючи дітям, які розділяли разом з нею величезне горе, що впало на її долю.

Володимир багато разів пропонував їй розпочати все спочатку, але вона завжди відмовлялась. Ті сім років щастя дали їй можливість відчути висоту і глибину великого кохання, яке заповнює собою увесь світ.

Отаку розповідь ми з сестрою почули від цієї жінки. Вона сказала, якщо є можливість відчути справжнє кохання, то не треба звертати уваги ні на що, бо таке уже не повториться, це буває один раз у житті.
22.02.23

Вона росла сиротою. Виховували її дідусь із бабусею. Жили у великому старовинному будинку біля 15-ї лікарні Харкова, недалеко від центру. Коли померли старенькі їй було всього 16 років. Пішла на роботу, яка була їй до душі. Була закрійницею, бо дуже полюбляла шити. На замовлення обшивала всіх подруг і знайомих, бо мала золоті руки. Так і жила до вікопомної зустрічі з ним.
Він молодий, стрункий, красивий осетин сподобався юнці. Його після закінчення медичного інституту до Харкова привіз батько, головний інженер одного із заводів у Владикавказі, щоби влаштувати на роботу. І не просто привіз, вивіз сина подалі від коханої, з якою вони хотіли побратись. Батько вирішив проблему просто – вивіз сина із Владикавказу і влаштував на роботу у Харкові до 15-ї лікарні, бо той за фахом був невропатологом. Там він і пропрацював все життя до останнього подиху.
А познайомилися вони з Вікторією в одній з компаній на вечірці. Почали зустрічатися. Закохалися і скоро побралися. Вона працювала в ательє, він у лікарні. Жили мирно, тихо. Після народження синочка всю увагу і любов переключили на нього. Хлопчик вчився у німецькій школі, був відмінником, займався бальними танцями. Скільки костюмів перешила Вікторія синові та його партнеркам – не перелічити! Їздила з ним на всі танцювальні конкурси, разом з сином писали творчі роботи німецькою для участі у конкурсах з історії України і Німеччини. Всі роки жила сином, без неї він не уявляв свого життя. Хлопчик, який зростав в атмосфері любові тата і мами, їхньої уваги до нього, виріс розумним і спокійно вступив до Харківського медичного університету.
Після успішного закінчення навчання поїхав до Німеччини, де одразу влаштувався на роботу до престижної клініки і працює невропатологом. Потім одружився на дівчині з Ізюма, яка одразу переїхала до нього з України. Вивчила мову і вступила до інституту. Жили удвох, винаймаючи двокімнатну квартиру. Її мама жила в Ізюмі. Невдовзі помер чоловік Вікторії і вона залишилась одна у великому будинку.
Коли почалась війна, син прилетів до Харкова, забрав тещу з Ізюма і умовив матусю терміново виїхати до Німеччини у місто Хамель (Нижня Саксонія). Мати довіряла сину повністю і згодилась на переїзд. Після приїзду до Німеччини дві матері поселились в одній кімнаті, а в іншій були молодята. Жили спокійно, старались не заважати молодим. Але все колись закінчується, навіть синівську любов можна розбити. Дружина сказала чоловікові, що не хоче жити з його матір’ю. Він почав шукати житло для матері, щоби вона жила окремо.
Одного дня він сказав їй, що хоче показати кімнату, яку він зняв для неї. Вікторія була вражена цим, бо вона ніколи не думала переживати важкі воєнні часи окремо від сина. Але він сказав матері, що його дружина не хоче жити разом з його матір’ю. І він згодився винайняти кімнату для неньки. Вибрав найдешевшу, де в одній квартирі жили араби і ще якісь люди. Кухня і туалет були закидані сміттям. Син залишив якісь куплені продукти, а сам пішов до машини. Вікторія наздогнала його і хотіла сісти в авто, але син рвонув машину так, що мати впала на тротуар. Він побачив, що мати впала, повернувся, підбіг до неї, а вона лежала непритомна. Привів матір до тями і повіз у лікарню. Там їй зробили рентген і загіпсували поламану руку. Привіз матір до кімнати, а потім поїхав. Вона вся побилась, коли падала, вся в синцях, лежала і тихо плакала. Такої зради не чекала від свого синочка, заради якого жила все життя. Біль не давав спати, вона не могла відкрити пляшку з водою, так боліли руки і пальці. Їла сухарі, бо приготувати нічого не могла.
Син приїхав через десять днів без попередження. Привіз якоїсь їжі, поклав на стіл і пішов. Знову на десять днів. Приїхав, бо треба було їхати до лікарні. Вона просила, щоби він відвіз її додому, до Харкова. Син відмовився, сказав, що немає грошей. А в цей час його теща спокійно проживала разом з ними. Після чергового приїзду сина, вона плакала і просила перевести її в іншу квартиру. Бо тут була несила їй жити. І він знайшов їй іншу квартиру. В старому будинку, кімната невеличка, меблів немає, стоїть одне старе ліжко, на якому дуже погано спати. Але син сказав, що вибору немає і хай вона призвичаюється до нового житла.
Ось так і живе жінка, по долі якої війна пройшла отаким чином. Жила б собі у своєму привітному будинку із садом у Харкові, чекала би дзвінків синочка і раділа всім його радощам. Але життя повернулось до неї страшним, таким, що словами не передати. Найбільш болючою була синова зрада. Той, кого народила, заради кого жила, той, кому віддала всю себе, зрадив її заради забаганки дружини, яка не терпіла його матір і мовчки підштовхувала її сина до зради. Як тепер їй жити, бо крім нього у неї немає нікого на цілім світі? В останній приїзд син сказав, що приїде через три тижні, бо їде у відрядження. Як вона житиме, що вона їстиме – це його не цікавить. А вона мріє повернутися до Харкова, але як? Вона погано ходить з паличкою, як і куди їй подітися у чужій країні?
Мене потрясла розповідь цієї матері про нинішній стан, про її сина, якого я знаю від народження. Це ж треба так попасти під вплив дружини, щоб викинути рідну матір на смітник!

Перший епізод.

Зателефонувала мені подруга дитинства Катерина. Розповіла, що її двоюрідна сестра живе у селі на Білгородщині, недалеко від кордону з Україною. Коли московити зайшли війною в Україну і робили безчинства, грабували, крали, гвалтували, то Катерина про це розповідала сестрі, а та не вірила, що русскіе солдати на таке здатні. І ось сьогодні телефонує Катерині сестра з білгородського села і розповідає їй про те, що учора вночі у них сталося. У їхньому селі стоять їхні росіянські військові. Одна 16-літня дівчина познайомилась із солдатом і він запросив її до себе. Дівчина прийшла до нього, він запропонував чаю і запросив до хати. Закінчилося все це тим, що цю 16-літню юнку згвалтували п'ятнадцять солдат. Дівчину забрала швидка і невідомо, виживе вона чи ні.

Другий епізод.

У нашої харків'янки є подруга Шура родом із Черкащини, яка вийшла заміж за білгородського парубка і вже більше 30 років живуть із ним у Бєлгороді. Все, що розповідала їй наша харків'янка про безчинства і обстріли, та не вірила. Вони перестали спілкуватись. І ось на днях будинок Шури у Бєлгороді розбито їхніми ж ракетами, які впали на місто, бо не захотіли летіти до Харкова. Тепер Шура просить вибачення у своєї колишньої подруги, бо та її попереджала про таке.
Ось два епізоди з нашого життя під час війни. Проста правда. Гірка. Болюча.

Моя матуся Марія була старшою в родині дідуся Єгора і бабусі Воді, Євдокії, Кабаненків. Крім неї ще був брат Іван і сестри Олександра і Валентина.
Брата Івана знайшли убитим, коли він в день виплати зарплати повертався з Ворожби додому, в Глушець. Йому було 26 років. Три сестри одружилися і мали свої родини. Моя матуся жила з нашим татом і двома доньками, мною і Вірою у Пісках. Середня сестра Олександра, 1928 року народження, виїхала жити до Маріуполя, а найменша Валентина, 1940 року народження, все життя прожила в Глушці, що зараз став Пісками. Має двох синів: Сергія та Олександра. Сергій живе в Сумах, а Олександр у москві.
Тітка Олександра є моєю хрещеною матір’ю.
Щороку приїздила у відпустку в рідне село, обшивала всіх родичів, бо уміла шити на швейній машинці. Після її від’їзду ми всі мали обновки: і мама, і бабуся, і ми з Вірочкою теж мали нові ситцеві платтячка. Бабусі і прабабусі мали нові ситцеві кофтинки і щороку чекали приїзду Шури.
А тітонька все своє життя працювала на «Азовсталі» стрілочницею із зарплатнею 36 рублів. На заводі було велике розгалуження залізничних колій і в ті часи автоматичних стрілок ще не мали і вона вручну переводила їх.
Одружилася уже десь під сорок, народила доньку Жанну, яку назвала в честь подруги-грекині, і зараз уже має двох онуків – Олександра і Євгена та онучку Марійку, що народилася 08.08.2008 року. Якесь рокове число. А також має двох правнуків – Єву та Іванка.
Коли почалась війна у 2014 році, то доня Жанна з чоловіком Євгеном переїхали в наші Піски, купили там хату і живуть там з того часу. Тітка Шура не захотіла залишити маріупольську двокімнатну квартиру на дев’ятому поверсі і там залишалася до початку вторгнення рашистів. Переховувалась у підвалі дуже довго, але, маючи 95 років, у неї дуже мерзли руки і ноги. Вона їх приморозила. Годували її люди, що були поряд з нею.
Через два місяці сидіння в підвалі під постійними обстрілами вона вирішила, що краще померти у своїй хаті. Вона вийшла і якимось чином потрапила на свою вулицю і побачила, що серед розбитих будинків її дев’ятиповерхівка є цілою. Вибралась на дев’ятий поверх, зайшла до квартири і побачила, що одне з балконних вікон вибите. Зайшла до сусідів, які не покинули квартиру при страшних обстрілах. Сусідка сказала, що вони готують їсти солдатам, а ті не розбивають їхній будинок.
Чомусь не дуже віриться, що саме із-за цього будинок тітки стояв цілий. Одного разу тітка почула, що по її даху бігають люди і побачила, що на балконі стоїть і стріляє якийсь солдат. Вона відкрила балконні двері і каже: - «Ти чого заліз на чужий балкон, ану геть звідси». Не знаю, що сказав їй солдат, в руках у якого було ружже, як казала тітка, але він міг би одним пострілом зупинити її. В той час уже рашисти зайняли місто і це, напевно, був один з них.
Її донька Жанна подзвонила своїй кумі, яка жила в цьому ж під’їзді, і попросила вивезти матір в якесь село подалі від Маріуполя.
Бабуся зібрала речі і сестрина кума відвезла її за тридцять кілометрів від Маріуполя, від обстрілів. Але через декілька днів село обстріляли і не залишилось жодної хати.
Не знаю як, але тітонька опинилась у Донецьку. Звідти всіх людей бранцями вивозили до росії. У неї спитали, чи є рідня у неї в росії? Вона сказала, що в неї там рідний племінник і рідна племінниця, тобто моя сестра Віра. Попросили телефон сестри і зателефонували їй. Спитали, чи вона знає оцю жінку, бо прислали ще декілька світлин з тіткою. Сестра сказала, що це її рідна тітка Шура, мамина рідна сестра, якій 95 років і вона з Маріуполя. Тоді вони сфотографували номер автобуса, на якому її привезуть, і її чотири валізи. І озвучили плату за проїзд з Донецька до москви – 1700 рублів. Кажуть, що валізи важкі, бо вона везе з собою швейну машинку, м’ясорубку і машинку для консервації. Прийде автобус о 16 годині на автостанцію Ясенево в москві. Брат поїхав зустріти тітку, але автобус прийшов аж о 23 годині.
Коли приїхали до сестри, то речі переклали з машини брата в багажник сестриної машини. Зайшли до квартири і Віра почала роздягати тітку. Каже, що на ній була 21 блуза чи светрик, чи футболка. На кожній були нашиті кишеньки, які були застебнуті шпильками. В кишеньках лежали гривні в пакетах від молока, ще там лежали сірникові коробки, а в них українські монети.
Уявляю, яка вага була цих монет і як вона носила ту кількість одягу і важкі монети.
Сестра каже, що коли вона почала мити тітоньку, то у неї була шкіра на кістках і ні міліметра жиру чи м’язів. Вона казала, що боялась, що мочалкою протре її шкіру до кісток. А волосся у неї довге і густе, сестра каже, що дивно було бачити на кістякові отаке довге і пишне волосся. До другої години ночі вона мила її, сушила, зрізала нігті.
На ранок сестра зайшла до кімнати, а старенька сидить і рахує гривні. Дає сестрі сто гривень і просить купити щось. Сестра їй говорить, що тут гривні не ходять, а тут все купляють за рублі.
В цей день вони удвох поїхали на дачу сестри за 90 км від москви. Там вона живе. Віронька дістала для тітоньки одяг, щоб перевдягти її у щось більш-менш ошатніше. Подала їй свій любимий чорний костюм у білий горошок, то тітонька сказала, що не буде одягати чорне, бо це старече! Отак у 95 років!
А цей костюм сестра носила з великою любов’ю, він дуже красивий. Далі сестра дала їй обруч для голови – червоний, чорний і з блискітками. Тітка обрала з блискітками, старечого не схотіла. Отак.
Віра каже, що тітка весь час рахує гривні. Іще допомагає їй підмітати, прибирати. А вулицю підмела так, як ніколи ніхто не підмітав. І весь час щось розповідає сестрі. Щоб зупинити розмовний потік, сестра дала їй читати мої книги, тобто написані мною. Вона дві уже прочитала, зараз читає третю.
Сусіди по дачі, друзі сестри, прийшли 9 травня привітати тітоньку з днем перемоги. Кожен приніс по 500 рублів і квіти. Іще принесли щось до столу, аби відзначити цей день. Моя тітонька каже, що такого свята у неї ще не було. Вона була в центрі уваги поважних людей. Розповідала їм про Маріуполь, про війну, про пережите.
Але ж вона говорить, що коли маріупольці виходили з підвалів збирати сніг, щоб натопити води, то наші обстрілювали їх. Уявляєте, як раділи рашистські сусіди моєї сестри! Це ж розповідає живий свідок подій у Маріуполі. А наших захисників там не було, вони були в підвалах заводу і ніколи би не стріляли в наших цивільних людей.
А вона ж нічого не розуміє в політиці, як і свого часу весь час голосувала за якуновича, це вона так називає колишнього президента. Ходила весь час до російської церкви. Той москвомовний регіон, де вона жила, тобто Донбас, Маріуполь, зараз несе кару за любов до росії, путіна, за зраду країни, в якій жили. Добре, якщо вони зрозуміють це після війни.
А зараз моя старенька тітка Шура потрапила до однодумців і не дивно, що вони вірять їй.
Вона каже Вірі, що я тиждень побуду у тебе в гостях і поїду додому. Віра їй каже, що літака я ще не маю, так що прийдеться перечекати війну тут, на дачі.
Тепер вона просить Віру сходити до служб, які допомагають біженцям з України і дають кожному по 10 тисяч рублів (це десь 3,5 тис. гривень). Як же вижити за такі гроші в чужій країні? І сестра зробила копії її документів і збирається з тіткою сходити до відділу соцдопомоги.
Отака доля моєї рідної тітки Шури, моєї хрещеної матері, під час війни опинитися в країні-окупантові у свої 95 років.
Вона везла з собою через всю війну цінні для неї речі: верблюжу ковдру, швейну машинку, м’ясорубку, машинку для консервування і ще деякі речі, які потрібні людині в її житті. Значить, житиме моя хрещена ще, щоби скористатися цими речами.
Хіба думала вона, що потрапить до москви в часи окупації рідної країни?
А далі моя сестра буде робити все, щоб уберегти її від хвороб і негараздів. Чи потрапить вона колись до України, до Маріуполя, бо має вже чималу жменьку років?
15.05.22

Коли уся сільська біднота була загнана до колгоспу, дідусь туди не вступав, залишався одноосібником. Його багато разів запрошували до колгоспу, але він жартома відповідав, що піде до колгоспу тільки завідувати фермою. І нарешті у 1931 році дідусь згодився на цю посаду, яку йому запропонували всерйоз. Дідусь у свій час закінчив три класи церковно-приходської школи.
Бабуся ж була неграмотною. Вона все життя прожила у селі Глушці, в районі була один раз і то, коли лежала в лікарні з поламаною ногою. З ранку і до вечора бабуся поралася по господарству, на городі, носила на коромислі воду з колодязя для худоби і для господарчих потреб.
А вечорами щодня цеглою чистила чавуни від кіптяви. І так все життя. Була гарною хазяйкою, акуратною, чому і нас навчала.
Голодовку, яка була у 1932-33 роках, родина пережила важко, померли два сини дідуся Єгора і бабусі Воді, інші діти вижили завдяки дідусеві, який десь дуже хитро закопав скриню з зерном. Щотижня витягували зерна на один хлібний заміс і вночі бабуся пекла хліб. Кожному в день давали до лободяників і кропив’яників лише по одному хлібному шматочку. Отим і вижили.
Навкруг сусіди помирали цілими родами і коли я підросла, то питала у стареньких, чому біля нас пусті хати з одного і другого боку. Бабуся казали, що справа від нас померла родина - дід і баба, мати, батько і семеро дітей. Зліва точно так, але дітей було восьмеро. І на ці подворища ніхто не селився, боялися померти такою ж голодною смертю. Я пам’ятаю здичавілі дерева у садках, що позаростали бур’яном і кропивою, які ми, будучи дітьми, обходили з острахом.
Коли почалася війна з німцями, то мого дідуся і його сусідів забрали в армію, в обоз, де він на підводі підвозив снаряди та все інше. Під час одного з боїв дідусь потрапив до німецького полону. Через деякий час він утік з полону і знову повернувся до війська. Потім вдруге потрапив до полону і його привезли до холодногірської в’язниці у Харкові. Казав, що полонених майже не годували і коли їх виводили на вулицю, то харківські жінки кидали через дротяну огорожу то шматок хліба, то варену картоплину.
Вийшло так, що дідуся запримітила одна літня жінка, яка щодня кидала йому по картоплині. Дідусь казав, що вижив завдяки цій жінці.
Одного дня до дідуся підійшов полонений священнослужитель і тихо попередив його про те, що завтра будуть проводити масові розстріли полонених. Залишать в живих тільки тих, у кого п’ятеро чи більше дітей. Він сказав, щоби дідусь теж говорив, що він багатодітний батько. Назавтра зібрали усіх полонених і сказали, щоби зробили крок наперед ті, у кого п’ятеро і більше дітей. Мій дідусь виступив на крок поперед себе і таким чином залишився живим, бо всіх багатодітних випустили на свободу.
Дідусь цілий місяць добирався додому з Харкова, а відстань була усього двісті п’ятдесят кілометрів. Коли він прийшов на свою вулицю і зайшов до крайньої хати, де жив друг його дитинства і кум, Лазар, то попросив водички. Люди, з якими він виріс і жив поряд, не впізнали його. Він був таким худим і зарослим, що навіть вони не змогли впізнати його. Тоді дружина Лазаря сказала, що голос цього чоловіка дуже схожий на голос кума Єгора. Дідусь признався, що це він і є. Сльози, обійми, розпитування…
Прийшов додому, вийшов на город і побачив, що сусід Гнат переніс межу на цілу лопату, тобто зменшив наш город на двадцять сантиметрів по всій довжині... Дідусь, трохи відпочивши, знову повернув межу на своє місце. Сусід мовчки дивився через паркан на нього… Ось яка ціна була земельці-годівниці. А зараз стоїть ота їхня земля неорана, заросла бур’янами, нікому не потрібна. А скільки було сварок через неї і, виходить, все даремно…
Від нашого села до Путивля близько сорока кілометрів. Під час війни у Спадщанському лісі, що за Путивлем, збиралися партизанські загони під проводом Сидора Ковпака. А так як наше село тягнеться вздовж Сейму і до річки в Сеймищі підходить ліс, то ночами партизани приходили до села за інформацією і за їжею. В той час у селі стояли німці. Вдень там вільно ходив один наш чоловік з пораненою рукою. Німці на нього не звертали уваги. Але потім хтось доніс, що цей чоловік є партизаном і часто буває у мого дідуся Єгора.
Усіх наших сусідів-чоловіків німці арештували, з ними і мого дідуся, і відвезли до Конотопа, це близько п’ятдесяти кілометрів. Помістили в церкву, а люди ж усі віруючі. Вони стукали у двері і просили випустити по нужді, бо робити це у церкві вважали святотатством. Німці просто стріляли крізь двері і нікого не випускали. А була саме пасхальна ніч і мій дідусь усю ніч голосно напам’ять читав молитви. На ранок зайшли німці і спитали, хто читав молитви вночі. Дідусь признався, що це був він. Німці випустили дідуся, а всіх його сусідів-односельчан розстріляли. Ось так війна проходила через нашу країну і родину.
І дідусь жалівся мені весь час, що на його воротях не було прибито червоної зірочки, бо він двічі був у полоні. Казав, що хіба ж я винен у тому, що потрапляв до полону, хоча до самої перемоги пройшов через усю Європу разом з армією і перемогу зустрів у Німеччині. Отак.
Після війни дідусь керував сільською будівельною бригадою, яка робила трасу з бруківки, вимощену дорогу із Сум на Шостку. І в центр села від траси була зроблена така ж дорога із каміння, яка стоїть і донині. Ще дідусь деякий час працював мірошником у млині. Одного разу до нього прискіпався Григорій Рибалка, ровесник дідуся. Він звинувачував дідуся, що я, його онука, не хочу зустрічатися з його сином Анатолієм, який був закоханий у мене. Дідусь обурився і сказав, що це ж навіть не дочка, а онука, і як він може її примусити зустрічатися з сином Григорія. Звичайно, закінчилося все катанням по підлозі і стусанами. Таким чином дідусь захистив мене і часто згадував про те, як постраждав через нерозділене кохання онучкиних кавалерів.
Часто згадую, як дідусь сидів біля вікна і читав багато газет, бо тітка Валентина була поштаркою у селі і вдома часто стояла величезна сумка з газетами, які вона розносила людям назавтра. Любив слухати радіо, особливо новини. Вечорами бабуся топила грубу і в духовці пекла картоплю. Ми сідали вечеряти і довго розмовляли. Оці зимові вечори у теплій хаті, а потім мої читання книг на гарячій печі з зерном… Боже мій, які ж ми були всі щасливі!
Потім дідусь працював керівником бригади, яка знищувала довгоносиків, що поїдали буряки. Бабуся казала, що дідусь працює «шкідником», на що ми всі сміялися.
Скільки він усього переробив за своє нелегке життя! Любив порядок і чистоту. У нашому селі здавна є традиція, що у дворі і за двором підмітають мітлами тільки чоловіки. Встають рано і чути звідусіль – шурх-шурх… Ворота в усіх були під невеликими дашками, щоб не гнили від дощів. Біля двору у кожного стояла лавочка, на якій сиділи старші з дітками. На вулиці моріжком стелився калачик і спориш. Бур’янів не було ні в кого, бо голова сільради Таїсія Олександрівна випише такий штраф, що розголос піде по селу. Біля дворів не лежали купи піску, глини, ще чогось. Усе було прибрано у двори. Колгосп на той час був не бідним, на шляху поклали асфальт і біля усіх дворів зробили тротуари. Село жило…
Коли бабуся Водя померла 29 червня 1975 року, то дідусь якось різко постарів, став частіше випивати з горя. І помер 19 грудня 1980 року у буринській лікарні на операційному столі від апендициту. Серце не витримало…

Наші батьки познайомилися під час війни у концтаборі німецького міста Ессен. Вони обоє були з Сумщини, тільки тато був із села Межиріч, Лебединського району, а мама із села Глушець (нині Піски), Білопільського району. Туга за рідною землею об’єднала земляків. Під час невеликих за часом зустрічей вони згадували рідну землю, батьків, дитинство. Бо їхня юність припала на війну.

Концтабір, де вони були робочою силою на заводі Круппа, на якому виробляли фаустпатрони. Завод знаходився за декілька кілометрів від табору і бранців щоранку в любу погоду водили працювати. У холод і спеку їм давали однакове взуття, витесане з дерева. В ньому ходили і в дощі по грязюці і в морози. Бранці тяжко працювали, а годували їх гірше скотини. Мама казали, що їм давали варену свиріпу, не порізану, скошену і так цілими цурпалками зварену. Вона так смерділа, що її не тільки їсти людям, а, мабуть, і свині відвертатимуться. Матуся від голоду і безкінечних сліз втратила свідомість і її забрали до табірної лікарні з серцевим нападом. Після лікарні вона деякий час працювала прибиральницею у конструкторському бюро заводу, мила вікна.

Одного разу вона витирала стіл у начальника відділу і раптом почула, як позаду неї хтось перднув так, що вона перелякалася. Вона повернулася на звук і почула, що всі люди у відділі голосно сміялися. Мама заплакала від приниження і сказала, що у нас в Україні це вважається проявом безкультур’я і так ніхто ніколи не робить на людях. Оце вам і вихована нація. Мама завжди казали, що ми вихований народ, а от стосовно німців вона цього не скаже.

Мама розповідала, що коли радянська армія прийшла звільняти бранців у цьому концтаборі, то наші витворяли з нашими людьми таке, чого вони від німців не бачили. Вони ґвалтували дівчат, групами накидалися на одну і ґвалтували до смерті, потім запихали їх у шафи, замикали і пускали на річку Рейн. Хлопцям відрізали вуха, носи, статеві органи. Матуся казали, що вона з трьома дівчатами десь сховалися і сиділи безвилазно три дні. Потім почули, що стало тихо і виглянули. Побачили солдатів не радянської, а іншої армії. Вони вийшли і підійшли до них. Це були американські солдати. Вони роздавали усім шоколадки. Мама все життя нам говорила, що американці дуже добрі люди. Це вони врятували їх від радянських звірів.

Коли у моєї матусі брали інтерв’ю журналісти з різних країн як свідка голодомору, то я просила її, щоб вона розповіла саме ці епізоди про звільнення радянською армією бранців і що наші солдати робили з нашими людьми. Це записували журналісти із Голівуду, Литви, Естонії, Латвії, Грузії, це є у їхніх архівах. Я думаю, що вони подаватимуть це як свідоцтва звірств радянської армії. Я бачила це в голівудському і грузинському документальних фільмах.

Після звільнення з полону батьки переїхали в Піски, там матуся народила дівчинку Галинку, яка прожила всього три дні і померла. Потім народилась я. Через два роки мама чекала дитинку, але тяжко працюючи, допомагаючи татові носити важкі деревини, бо з Німеччини він прийшов без ноги і ходив на колодянці, вона знову втратила дитинку, хлопчика. Отак війна пройшлася по молодій родині втратою діточок. Через три з половиною роки після мого народження мама подарувала мені сестричку Віроньку.

Я пам’ятаю зимовий вечір, у хаті якісь жінки, на грубі гріються великі чавуни з водою, на підлогу біля печі поклали багато соломи і застелили білою рядниною. А далі тато взяв мене за руку і відвів ночувати до бабусі. Оце все я пам’ятаю як сьогодні. Чомусь так врізалось у дитячу пам’ять, хоча я ж нічого не розуміла. Мабуть підсвідомість вказувала на якусь незвичну подію.

Пам’ятаю як влітку мама поле картоплю і просить мене збігати до хати, подивитись, як там Віронька у колисці, чи не плаче. Я зайшла до хати, а мені чотири роки, чую, що вона плаче, я беру подушку і накриваю нею дитя. А подушки в селі великі. У мами щось серце передчуло, вона прийшла до хати, а дитина накрита подушкою. Мама схопила її на руки, а дитя не дихає. Вона вискочила на вулицю і стала кричати. Прибігла старенька сусідка баба Хвеня. Вони розпеленали дівчинку, взяли за ніжки вниз головою і почали трясти і дитя ожило, стало ротиком хапати повітря. З того часу мама ніколи не залишала Віроньку зі мною.

Ми росли удвох, дві сестрички. Вона була дуже худенькою, з синіми очками і абсолютно білим волоссячком. Вертлява, хитренька, з бісиками в очах, здавала матусі кожен мій промах. Одного разу ми з нею залізли на молоду вишеньку і розчахнули її. Ми пробували її зв’язати, але ж хіба ми могли, сил не вистачало. А мама в цей час ішла на обід з роботи через сад. Побачила розчахнуту вишеньку і питає, хто це зробив. Ми з Вірою сказали, що це Володька, сусід, десятикласник. Мама до нього, він сном-духом не знає. Тоді мама кличе нас обідати, а сама зламала віточку з вишні. Ми зайшли до хати, мама одразу двері закрила на крючок. Віра скочила на піч, а я стою посеред хати. Мама знову питає, хто зламав вишеньку. Я мовчу, а Віра з печі каже: »Мамочко, пробачте, я більше не буду». Мама дивиться на мене, я плачу, але мовчу. Мама каже, щоб я попросила пробачення. Я мовчу. Мама стьобнула легенько по литках. Я плачу і мовчу. Тут маму взяло зло за мою упертість і вона декілька разів хльоснула по литках. Я мовчу і плачу. Мама каже, щоб я зійшла з місця. Я стою стовпом, ніби вросла в долівку. Отоді мама добряче пройшлася по сідницях крізь тонесеньке платтячко. Я плачу і вимовляю: «Ой вишенька, черешенька». Потім і мама стала плакати зі мною.

Отак і виросли. Потім нас уже не хльостали, а словами навчали. Ми обидві вчилися відмінно. Я з першого класу співала, читала вірші зі сцени в клубі. Віруня теж була активною. Вона виросла красунею. Сині очі, біла шовкова шкіра з родимкою на щоці, пшенична коса нижче пояса. Хлопці бігали табуном. За обома. Мама весь час казала, щоб найбільше берегли дівочу честь і гідність.

Ми разом навчалися у харківському технікумі. Я поїхала влітку в будзагон зі студентами, а Віра додому. В цей час на нашу вулицю в гості до родичів після армії приїхав москвич Валерій. У клубі побачив мою сестричку і одразу закохався в неї. А вона вже зустрічалась із хлопцем, який закінчив льотне училище і мав намір одружитися. А тут ще така красуня зустрілася. Одного разу Віруня з льотчиком після клубу стояли на мосту нашої невеличкої річки Вижлиці.. До них підійшов москвич Валєрій і почав прискіпатися до хлопця. Коротше кажучи, закінчилось тим, що москвич скинув льотчика з мосту у річку. А сам взяв Віру за руку і повів додому, бо жили його бабуся і ми поряд.

З того часу вони стали зустрічатися і він запропонував Вірі одружитися. Так моя сестра стала москвичкою у 18 років. У 20 років у неї народився один синок, через 8 років другий. Вона працювала в Мінверстатопромі на вул. Горького. 20. Я жила у Харкові і працювала в інституті, який був напряму підпорядкований цьому містерству. Всі мої колеги знали про сестру і зверталися до неї, коли виникали якісь труднощі під час відряджень. Вона всім допомагала. Щось підписати у міністра чи його заступників для нашого інституту не було проблемою. Віра Іванівна ішла до секретарок цих керівників, а ті уміло робили своє.

Ми з сестрою ніколи не відчували відстані між нами. Щодня по телефону я чула її голос, наші діти росли так, начебто вони з однієї родини. Моя доня малою називала прізвище своє і сестри, вона думала, що так і треба. Агалядскаякозльой, тобто Виноградськакозлова.

Ми були настільки рідні, що купуючи щось собі чи синам, сестра завжди купувала моїй доні чи мені. З відрядження до міністерства усі привозили мені якісь подарунки від сестри. І так все життя.

Відпустки ми часто обома родинами проводили в селі. Допомагали батькам щось підремонтувати, прибрати. А коли вже батьки стали старішати, то ми приїздили копати картоплю і прибрати город. У 1990 році ми отак усі копали картоплю і зять
сказав, що Крим російський і що росія забере його собі. Ми з чоловіком почали сперечатися, приводити різні історичні аргументи, але це ще більше розпалювало суперечку. На що матуся тоді сказали, щоб ми не приїздили разом, бо лопатами повбиваємо одне одного. Сестра підтримала свого чоловіка, бо як же інакше.

Сестра з 18 років живе у москві. Думає так, як думають усі москвичі. Телевізору вірить і вірить путіну. Каже, що при ньому їм стало краще жити. От уже декілька років вона, як пенсіонер, безкоштовно їздить лікуватися до Криму. Там усі здравниці лікують москвичів. Не знаю, чи є там хто з інших регіонів росії. Перед ковідом я була у сестри в гостях. Збиралися її друзі, сусіди. Розпитували, як і що у нас відбувається. Я їм розповідала, щоб знали правду. Багато хто з них все розуміє, бо це професори, викладачі вузів, навіть декілька генералів. Слухали уважно, питали, але не сперечалися.

Мене запрошували до їхніх спілок журналістів і письменників (їх зараз дві в росії: союз писателей россии і союз российских писателей).

Я згодилась ще на одну творчу зустріч у союзі журналістів росії. Ото було. Це пропутінське кубло, в якому працюють усі фсбешники. Вони прямо про це говорять і навіть хизуються цим. Питали про те, що у нас відбувається. Я сказала, що через два дні 8 березня і будемо говорити і читати вірші тільки про весну і про маму. Але журналістики, як такої, у них просто немає. Є політичні писаки.

А тепер про сестру. Як почалося все, то я їй розповідала, як важко зараз в Україні. Вона завжди переводила розмову на виправдання російських дій. Я їй кажу, що під Харковом стоять російські війська, а вона мені відповідає, що того бути не може.
Коли почалась війна, я їй зателефонувала і зі сльозами повідомила про це. Вона каже, що такого бути не може. Там проводять якусь спецоперацію. Я їй про те, що нас бомблять, а вона не вірить. І це сестра, рідна, єдина, з якою ми все життя жили як одне ціле. Як могли зламати її душу, чим таким впливали на її світогляд, що вона не вірить мені, рідній сестрі? Дійшло до того, що я плачучи молю її повірити, а вона, немов чужа, не вірить.

Що зробили з тим народом? Чому телевізор є найбільшим злом у світі? Що ж буде далі? Як моя матуся дивиться з небес і бачить наше непорозуміння і роздільність? Ми ж виросли на одній землі, нас колихала матуся в одній колисці, співала нам однакових колискових, ми їли за одним столом, у нас були одні дідусі і бабусі, ми виглядали із одних вікон, у нас були одні сусіди і верби на вулиці, ми обидві купалися в Сейму, ми разом навчалися, у нас навіть чоловіки мають однакове ім’я. І ось ми прожили з нею життя, тільки я в Україні, а вона в росії, і ми стаємо по різні боки цього життя.

ЇЇ нинішня країна вбиває людей у МОЇЙ, спільній колись, країні. І вона це виправдовує! Сестра. Рідна. НЕ розуміє моїх доводів, не хоче чути правди. Як далі жити? Що робити нам, рідним сестрам, батьки яких пережили страшну війну і полон?

Як наша добра рідна матуся страждає там на небесах, що ми отакі розділені життям. І сьогодні, пробачте нас, Ваших доньок, мамочко рідна! Ви ж завжди були дуже великою українкою, Ви дуже переживали за наші Майдани, Ви у 2014 році, уже будучи на божій дорозі, просили не виключати телевізора, бо там показували Майдан. Ви так любили Україну, Ви навчали нас цієї любові своїм прикладом, але життя внесло свої корективи навіть у любов.

Матусенько моя, ластівонько моя, зіронько моя, Ви дали нам життя, за що ми вдячні Вам до останнього подиху. Дякуємо Вам і просимо вибачення за те, що Ви зараз бачите з небес, за війну, яка розділила Ваших двох діточок по різні боки правди.

Надіюсь, що скоро прийде визволення нашої країни від ворогів і ми святкуватимемо перемогу.

Пробачте нас, мамо…

Мій дідусь, Єгор Юхимович Кабаненко, народився 6 травня 1904 року. Кмітливий, швидкий, з гострим розумом, але ж із бідної родини. Подружився зі Степаном Бицаном із сусідньої Дяківки. Степан був сином управляючого у поміщика, який займався цукроварінням, бо найближчий цукровий завод був у Бурині, за декілька кілометрів від Дяківки. Батько Степана, Хома, був здоровенним чоловіком. Мав руде волосся, руки, мов кувалди і завжди захмарене обличчя. Його дуже боялися в селі, бо коли жінки під час збирання буряків хотіли взяти додому буряк і ховали в пазусі, то він силою витягав їх звідти. Але був дуже добрим господарем, був не бідним, любив чистоту і порядок, у нього навіть у сараях було вимазано і побілено, як у світлиці. Дружина Наталя в противагу йому була маленькою, ледве до плеча хазяїнові. Тиха, добра, але також побоювалася свого чоловіка. У них було два сини і дві доньки.

А от Єгор Юхимович, мій дідусь, мамин тато, мав на меті одружитися з гарною дівкою. Але ж бідний, хоч і розумний і роботящий. Так от одного разу він зі Степаном Хомичем приїхав до Дяківки. Це село знаходиться на високій горі, а всі колодязі збудовані далеко внизу, біля річечки. Бабуся казали, що в Дяківку ніхто з дівчат не хоче іти заміж, бо замучишся носити воду на коромислі, бо ж і для їжі, і для скотини, для прання – воду носили жінки з глибокого яру і взимку, і в осінь. Скільки разів на день треба було спуститись донизу і принести на коромислі воду…

Їде дідусь на возі з товаришем і розмовляє. Раптом бачить попереду струнку дівчину, тонесеньку, з довгими косами, що, вигинаючи стан змією, несе на коромислі воду. Дідусь ошелешено спитав у Степана, чия ж така красуня. А Степан сказав, що це його старша сестра Водя, Євдокія. Каже, що не хоче виходити ні за кого заміж, ніхто їй не подобається з тих, що сваталися. А там уже меншу Одарку сватають, так батько не віддає, поки не віддасть старшу, Водю. Єгор тихо спитав Степана, чи не посвататися йому, бо дуже запала в очі тоненька і струнка сестра товариша. Степан відповів, що батько із заможньої родини дочку тобі, біднякові, не віддасть. Єгор задумався і вирішив добитися свого, попросивши товариша посприяти йому у цій справі. Той погодився.

Приїхавши додому, розказав матусі про те, що вподобав бицанівську доньку і хоче засилати сватів. Олександра відмовляла сина, бо то, каже, багатії, а ти бідний і Хома не віддасть доньку за тебе. Мій дідусь мав такий характер, що перечити йому було неможливо і це викликало у нього ще більше бажання добитися свого. Він домовився зі сватами і ті поїхали до Дяківки. Не знаю, як і що вони говорили моєму прадідові, але меншу Одарку треба було віддавати і Євдокія уже перезріла дівка, то мій прадід Хома вирішив послати своїх сватів, подивитися, чим і як живе Єгорова родина. А мій дідусь підготувався до приїзду сватів і зовсім не хвилювався.

Сватів зустріли радо і показали льох, повітку з крупорушкою, хлів, де стояла корова з телятком, кури, гуси. А у коморі стояв ряд великих пузатих діжок, наповнених різним збіжжям – житом, пшеницею, ячменем, вівсом, гречкою, горохом, мукою і т.д. Свати доповіли моєму прадідові про бачене у Кабаненків і прадід Хома врешті згодився віддати старшу доньку Євдокію1897 року народження за Єгора Кабаненка, 1904 року народження.

Зіграли весілля, дали за Євдокією гарне придане, якого вистачило на багато років, і 14 жовтня 1924 року народилася у них перша донька Марія, моя матуся.

І вже коли я підросла, то бабуся Євдокія розповіла мені, як мій бідний дідусь Єгор перехитрив її батька, а мого багатого прадіда Хому Бицана.

Для збіжжя тоді робили діжки з дном, яке було піднято високо від землі, десь на 30-40 сантиметрів, щоби зерно не вбирало вологу знизу. Мій дідусь узяв діжки, перевернув їх догори дном і засипав оцю пустоту, висотою 30-40 сантиметрів, збіжжям.
І коли свати побачили, що у цього чоловіка стоять діжки, повністю наповнені збіжжям, то з радістю доповіли хазяїну, що його дочка за таким чоловіком буде жити у добрі та здоров’ї. А вже дідусь тим сватам і їсти і пити…

Ось таким хитрим макаром мій дідусь Єгор висватав у багача доньку, мою бабусю Євдокію, Водю. Мій дідусь був зростом нижчий від бабусі на півголови. Був горбоносим, з міцною статурою, широкоплечим, нагадував гриба-боровика, що міцно вріс у землю. Був хазяйновитим, працьовитим, хитрим і розумним. Умів дружити і вчив цьому нас. Казав, що не май сто рублів, а май сто друзів. Іще дуже гордився, що є українцем. І мені завжди казав, щоби я не змішувала свою чисту українську кров...

У його господарстві була крупорушка, були корови, вівці, свині, кури, гуси, качки. Він сам орав і сіяв на городі, мав золоті руки. Взимку завжди молотив у клуні, бо влітку не вистачало днів для цього.

Ось що про клуню нам часто розповідала матуся. Стіни клуні були плетеними з лози, щоби сіно, снопи із зерном провітрювалися і не пріли. А ще у клуні у відгородженому кутку одного часу були вівці. Один з моїх прародичів влітку вийшов уночі до вітру і заодно подивитися навколо. А спідні штани тоді носили дуже широкими і на мотузці. Дід вийшов, кахикнув, зняв штани і… Коли вранці знайшли мертвого діда, то у його штанях заплутався і також був мертвим вовк, який, напевне, ліз до кошари, а дід голосним кашлем його злякав і останній шлях вовка до спасіння був через дідові штани. Мабуть, вони обоє померли з переляку…

Життя давньої дідової клуні скінчилося 1 травня 1978 року, коли синок тітки Валі Олександр, у шестирічному віці взявши сірники, щось запалив під стіною. Вогонь потягло протягом всередину і отак ця історична будівля нашої родини, що звалася клунею, від малої шестирічної руки мого брата перестала існувати. Суха, мов порох, солома і сіно в одну мить спалахнули. Сашко з переляку забіг невідомо куди, а я з родичами тушили пожежу до приїзду пожежників. Пообпікали п’яти і були всі обсмалені і в сажі...

Найбільше тужив за клунею дідусь,бо він не уявляв собі життя без цієї необхідної для родини будівлі.

17 січня 1999 року я сиділа в купе київського потяга, чекаючи відправлення. Раптом відкриваються двері і заходить високий чоловік. Він привітався і сказав, що ми вже їдемо, на що я відповіла, що ще стоїмо.
Я дивилася у вікно, а чоловік повільно роздягався і привітно щось говорив. Я не слухала його, тільки кивала головою. Коли ми нарешті поїхали, то він вийшов із купе. Провідник приніс чай і коли ми пили його, то мій сусід по купе весь час говорив, начебто боявся, що як замовкне, то я кудись подінуся.
Після чаю ми лягли відпочивати і він розповідав про родину, дітей, роботу. У мене закривались очі, а він все говорив. Такого ще зі мною не було.
Вранці він попросив мій домашній телефон, я назвала йому номер. Потім він вирішив провести мене до тролейбусної зупинки і попросив про зустріч о 16 годині біля метро «Хрещатик».
Я закінчила того дня справи рано і в призначений час прийшла на місце зустрічі. Він з’явився вчасно і запропонував повечеряти разом. Поряд було кафе і ми зайшли туди…
З того все почалося. Я була вільна, а він одружений на жінці, заміну якій шукав усе життя. Вона не готувала їсти ні йому, ні дітям, не прибирала, не слідкувала за ним. Вони проживали самотність удвох.
У його київської сестри був день народження 18 січня, так от він прийшов до неї пізно ввечері, перед цим домовившись зі мною, що прийде завтра на вокзал провести мене. І не прийшов. Проспав.
Я приїхала додому, в Харків. Пройшло два тижні з часу мого повернення з Києва. Одного вечора ми з подругою сиділи у мене на кухні і раптом задзвонив телефон. Я попросила підняти слухавку, а там якийсь Павло Сергійович питав мене. Я сказала подрузі, що не знаю такої людини. У мене погана пам’ять на імена. А при знайомстві Павло назвав своє ім’я, та я не запам’ятала його. Він передзвонив удруге і тоді вже ми почали говорити…
Він закохався так, що не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Телефонував о п’ятій ранку, читав вірші, просив зустрічей. Коли я ішла з роботи по тротуару, то він їхав поряд в автомобілі, бо я не сідала до нього в машину. Оце продовжувалося десь півроку. Я уже сама чекала його дзвінків, інколи провокувала його на зустрічі.
Я почала невтримно писати вірші. Вони рікою лилися і я вже не могла зупинитися. Павло був одружений, але не зважав на це. Мені подобався цей веселий красивий талановитий чоловік, який був директором підприємства, кандидатом технічних наук, грав на гітарі, фортеп’яно, писав пісні, вірші, оповідання. З ним було неймовірно цікаво і не хотілося розлучатися.
Коли Павло пішов з родини і жив окремо, то він запропонував мені стати його дружиною. Я згодилася і 15 червня 2002 року ми побралися. Купили будинок і відремонтувавши його, жили у злагоді і любові разом з моєю матусею.
За час, коли ми були щасливою родиною, я видала п’ять поетичних збірок, за одну з них отримала міжнародну літературну премію Нью-Йоркського університету у 2007 році, також у 2008 році в Києві було відкрито Меморіал жертв Голодомору, де на одній із мармурових плит викарбувана строфа з моєї поеми «Голодомор».
Іще у 2007 році я отримала звання Заслуженого діяча мистецтв України. Отакими плідними для мене були 2007-2008 роки.
З 2005 року мене обрали очільником Харківського обласного відділення всеукраїнського Конгресу української інтелігенції і радником губернатора Авакова А. А.
На харківському «Радіо Слобожанщини» я десять років вела авторську програму «Поетичний зорепад», де пропагувала українську поезію. Багато виступала на телебаченні.
З виступами об’їздила міста і села країни, побувала на гастролях у Прибалтиці – Ризі, Талліні. Фестивалі, концерти, виступи, майдани…
Життя іде, але вже без коханого, який 21 січня 2011 року пішов у засвіти.

За сім кілометрів від наших Пісок знаходиться село Дяківка, звідки родом моя бабуся Євдокія, Водя, мама моєї матусі. Щороку на свято Вознесіння, Вшестя, як у нас казали, ми ходили в гості до рідної сестри моєї бабусі - Даші Негрій. Це свято завжди буває влітку у четвер. Перед цим мама готувала подарунки для тітоньки і сестри, тобто бабусі Даші і тьоті Каті.

Бабуся після війни залишилася вдовою з трьома доньками - Галиною, Вірою і Катериною. Галина в свій час виїхала до Ташкента, вийшла заміж за яврея, як казали у нас, а він любив курятину. Тоді в Ташкенті з цим було не дуже і бігати за курками для чоловіка тітка не схотіла і розлучилась з Борею. Одружилась з іншим Борею, з яким прожила все життя, працюючи медсестрою. Віра поїхала у шістнадцять років до сестри і вискочила заміж за перса. Сама була дуже вродливою, а вже які красені сини виросли у неї! Так і залишилась у Ташкенті назавжди. А от наймолодшій Катрусі не поталанило. Вона довго дівувала, потім вийшла заміж за сусіда, у якого померла дружина і залишився синочок. Вона народила своєму Миколі ще двох синів. Так і прожила у добрі і злагоді до його смерті. Зараз доживає одна у своїй хаті, нікуди не хоче їхати.

І ось вранці ми з сестрою причепурилися і чекаємо матусю, коли вона вийде з хати. Мама у білій хусточці, у святковому вбранні, худенька, тоненька, мов стеблинка, виходить із біленьким вузликом на вулицю. Нам подобається, що наша мама така гарна, чиста, світла, здається, якщо підніметься вітерець, то мама пір’їнкою злетить над полями. Ми обидві тримаємо її за руки, щоби відчувати її тепло і любов. Вона рідко буває влітку вдень вдома, бо щодня працює в колгоспі на ланці. Приходить з роботи і кидається до порання по господарству. Потім готує вечерю і вкладає нас спати. У неї не вистачає часу на спілкування з нами. А ми дуже скучаємо за нею.
І от зараз мама повністю належить нам аж цілих сім кілометрів, а загалом цілий день! Ми можемо говорити з нею, щось запитувати, сміятися. На вулиці сяє сонечко, ми ідемо стежкою серед пшеничних полів, які переходять у житні, ячмінні. Над головами пурхають злякано птахи, неначе ми потривожили їхній спокій. На небі немає жодної хмаринки, світ пахне цвітінням жита і пшениці, поміж ними ростуть сині волошки і сокирки. Мама не дозволяє нам топтати хлібне поле, ми ідемо рядком – попереду скаче біловолоса і синьоока Віруня, за нею іду я, а позаду нас іде, чи летить, наша рідна матуся.
Коли ми виходимо на шлях, то знову беремо матусю за руки і так ідемо втрьох. Підходимо до місточка через невеликий потічок і піднімаємося по крутій дорозі вгору. Зліва залишається Заярівка, а ми повертаємо вправо – на Дяківку.

Село велике, вулиці широкі, хати біленькі стоять в охайних садочках, в яких багато квітів. Біля кожного двора стоїть лавочка, а біля неї добре витоптана земля, видно, що люди тут часто відпочивають. Проходимо мимо дворів, де ростуть спориші, гусятник, калачики. Далі проходимо великий вигон, де пасуться корови і гуси. Біля дворів сидять святково вдягнені люди, ми вітаємося з ними, вони щось запитують у матусі і ми далі летимо. Не стомилися нітрохи, ми ідемо до чогось невідомого, до спілкування з рідними, до перевірки бабусиного саду і городу, до походу до криниці, яка знаходиться далеко внизу від хати.

Підходимо до бабусиного двору, біля якого під вікнами росте високий в’яз і високий кущ бузку. Матуся відчиняє хвіртку і ми потрапляємо до великого чистого подвір’я. Заходимо до сіней, які пахнуть пирогами і ковбасами, смаженим м’ясом. Мама відкриває двері і ми потрапляємо до бабусиної хати.

Висока стеля, широкі вікна з вишитими фіранками, а на підвіконнях стоять і горять квітами калачики і сережки. Вся долівка застелена домотканими полосатими килимками. На дерев’яних диванах теж постелені килимки. Ліжка покриті вишитими накидками, а на кожному з ліжок є гора величезних вишитих подушок, що нагадують кораблі. Посередині вітальні стоїть стіл, заставлений їжею, яка накрита рушниками.

Нас обнімає бабуся і її донька Катерина, мамина двоюрідна сестра. Бабуся то плаче, то сміється від радості, притискуючи нас до себе. Після вітань і обіймів переходимо до столу. Тітка Катерина знімає рушники і перед нами постає святковий стіл. І м’ясо, і ковбаси, і відварене сало, холодець, смажена капуста, квашені огірки і помідори і пиріжки! Великі, що ледве поміщаються у мамину долоню. Пиріжки з обов’язковою святковою начинкою у наших селах – це з білою чи чорною кашею. З білою кашею – це з пшоном, солодкі. А з чорною – це з відвареною гречкою, змішаною зі смаженим салом і цибулею. Жодне свято у нас не відбувається без отаких пирогів. Ще були пироги з квасолею, з грушами, тобто сухі груші відварювали, товкли з цукром і робили з ними начинку для пирогів. На столі ще стояла у мисці сметана, вона була дуже густа і смачна, ми їли її ложками. А потім ще був кисіль, узвар… Яке щастя було нам, дітям!

Після обіду, коли мама, тітонька і бабуся обговорили всі новини родинні і сільські, ми всі виходили до двору. Заглядали у сараї, у повітку, потім виходили в сад, оглядали городину, обговорювали майбутній урожай. І потихеньку спускалися з крутої гори, на якій стояло село, донизу, де в кінці кожного городу стояла криниця. А за нею у заростях тік невеликий потічок, у якому вода була прозорою і холодною. Було трохи лячно серед дерев і кущів. А на другому боці потічка недалеко було село Карпилівка, звідки діти ходили до дяківської школи.

Я завжди дивувалась жителям Дяківки, у яких на вулицях не було колодязів, а воду вони брали з криниць, які були далеко внизу. Моя бабуся Водя казали, що дівчата з інших сіл не хотіли іти заміж за дяківських хлопців, бо попробуй на коромислі наносити води для господарства, але ж влітку ще можна якось змиритися. А уявіть собі весна і зима. Слизько, а вода потрібна. Це вже зараз скрізь по селу колодязі, в кожному подвір’ї своя вода.
Жаль тих жінок, які жили віками там і носили воду на собі в усі часи. А відра були дерев’яні, важкі, та ще й вода. Нелегка жіноча доля. Але жили і працювали, народжували діток, поралися по господарству, вишивали, ткали.

Далеко після обіду зі сльозами нас проводжали бабуся і тітонька. Мама знову несла вузлик із пирогами і ще з чимось. Ми з Вірою мовчали від вражень. Ми відчували, що нас там дуже любили. Матуся спочатку була засмучена, а потім ми стали розмовляти з нею, запитувати про тіток, які жили у Ташкенті. Ми ішли через поля і наші серця і душі, наші маленькі тіла наповнювались якоюсь празниковою радістю, чимось невимовним, але таким, що відчутне тільки душею.

Наша матуся світилася добром і ласкою, а ми були щасливі ЦІЛИЙ ДЕНЬ у свято ВОЗНЕСІННЯ бути з нею! Ми, сільські діти, днями не бачили мами і тому цей день щорічно ми дуже чекали. І тому нині я згадую моїх рідних, які відлетіли за обрій життя.

10.06.21

Коли почалася війна з німцями, мамі було сімнадцять років. У серпні1941 року майже всю сільську молодь примусово вивезли на роботу до Німеччини у товарних вагонах, як худобу. Мама розповідала, як її та інших дівчат німці заставляли митися, тобто проходити санітарну обробку в Польщі. Сільські цнотливі дівчатка вимушені були терпіти знущання наглядачів, які безцеремонно лапали їх голих за груди, поливали голови якимись смердючими розчинами, заставляли нахилятися, повертатися, щоби визначити, де можна краще використати оцих молодих людей.
Матусю разом з багатьма односельцями привезли до міста Ессен, де вона працювала на одному із заводів Круппа, на яких виготовляли фауст-патрони. Працювали багато, але їсти давали тільки варену свиріпу, з довгими стеблами, навіть не порізану. Матуся казали, що варена свиріпа мала такий неприємний запах, що голодні бранці не могли пити чи їсти оте варево. Уже після війни мама не могла спокійно дивитися на оту невинну рослину, у неї паморочилося в голові від згадок про той концтабір
у Німеччині. Бараки, в яких жили робітники, знаходилися від заводу Круппа за декілька кілометрів. Ще до сходу сонця бранців ставили в шеренги і вели на роботу. Взуття ніякого, крім виструганих із суцільного шматка дерева постолів чи як їх називали. І це і в дощ, і в морози.
Від тяжкої праці у матусі стався серцевий напад і вона деякий час лікувалася у заводському госпіталі. Вона все життя нам розповідала, що німецький лікар прописав їй пити чорне пиво. Коли була можливість купити його уже в наш час, то ми для неї завжди його купували. І пила вона його, як ліки…
Німецькі домогосподарки приходили до концтабору і відбирали із бранок собі на допомогу по господарству тих дівчат, які їм сподобалися. Одного разу німкеня вибрала мою матусю. Звали її також Марія, як і маму. У неї був син Ганс, який був льотчиком і воював на фронті. Матуся казали, що ця жінка була дуже доброю і гарно ставилася до українки. Давала їй свій одяг, годувала, ніколи не принижувала. Через деякий час вона говорила дівчині, що та їй подобається і була б хорошою дружиною для її Ганса. Мама перелякано мовчала, бо дуже боялася чимось розгнівати господиню. Усю хатню роботу матуся виконувала дуже старанно, консервувала овочі та фрукти, мила, прала. А вечорами ходила ночувати до табору. Це для неї було легше після хвороби, ніж на заводі…
Через деякий час маму зобов’язали мити вікна і прибирати у конструкторському бюро заводу. Вона разом з декількома дівчатами прибирали і мили те приміщення. Одного разу вона витирала підвіконня і до неї нечутно підійшов ззаду керівник цього бюро. І, каже, як рвоне з усієї сили так, що всі навкруг почали сміятися. Мама з переляку і від образи розплакалася. А німці радісно плескали в долоні. Мама їм сказала, що у нас в Україні такі речі на людях ніхто не робить, бо вважають це великою ганьбою. От вам і Європа…
Коли совєцькі солдати увійшли до Ессена, то вони там таке творили, що страшно було згадувати. Дівчат ґвалтували, запихали у шафи, замикали і пускали по річці Рейн, називаючи бранок зрадницями і продажними тваринами. Хлопців, які там в неволі працювали, кастрували, відрізали вуха і носи, знущалися над ними, розстрілювали.
Мама казали, що три дні вони з декількома дівчатами переховувалися у якійсь ямі, боялися вилізти. Потім, коли все стихло, то виглянули і побачили, що там ходять якісь військові. То були американці. Вони допомагали полоненим, годували їх.
Матуся все життя нам говорила, що американці дуже добрі люде, вони врятували полонених від наших радянських звірів.

Моє пізнє кохання було таким шаленим і осяйним, що гріло і спалювало все навкруги. Мій коханий декілька років пропонував мені одружитися, хоча я була вільною, а він давно і безнадійно був у шлюбі. Це вже потім він казав, що все життя шукав заміну дружині, бо одружився на москальці, якій нічого українського не потрібне. Він казав, що це як не в коня корм. Скільки не годуй, а все не таке. Чуже.
Після зустрічі зі мною чоловік втратив голову і чотири роки витратив на те, аби я зрозуміла і відчула, що він єдиний зможе зробити мене щасливою. Так і сталося. Я погодилася бути його дружиною, бо сама закохалася у красивого, розумного і талановитого чоловіка. Наше кохання було таким великим, що всі, хто потрапляв у зону нашої любові, загорялися і собі.
Мій коханий дуже хотів мати приватний будинок. Свою квартиру він залишив колишній дружині і дітям, а я мала двокімнатну квартиру на дванадцятому поверсі. Світлу, сонячну, затишну. Але він зумів умовити мене придбати будинок нашої любові.
Ми більше місяця майже щодня їздили з ріелторами і дивилися на пропоновані до продажу будинки. Ми передивилися пів Харкова, заходили до різних господарів, одного разу навіть оглядали один циганський будинок із цікавості. Ріелтор запропонувала, щоби ми побачили, як живуть деякі цигани. Там був великий двір, великий будинок. Багато кімнат. Чисто, затишно. На ліжках двома рядами стояли великі вишиті подушки, по п’ять штук. Велика, метрів двадцять, кухня, де у широкому кріслі сиділа огрядна стара циганка. Чиста, охайна. Біля великого столу стояли декілька молодих жінок, мабуть невістки, які щось готували, нарізали, розкладали. Стара циганка тихо щось їм наказувала.
Потім нам показали один великий будинок на Холодній горі, але там зовсім не було садка, декілька дерев і все. Ми відмовились.
Ішов час. До мене з Америки приїхала в гості поетка Дарка Рихтицька. Старша від мене років на п’ятнадцять. Худенька, струнка, красива. Вона говорила українською, але з тією американською вимовою, яка робила її вимову дуже милою. Дарка приїхала в кінці березня, у нас іще було холодно. Її благеньке пальтечко зовсім не гріло і я запропонувала їй свою дублянку. Дарка казала, що вона в ній почуває себе щасливою, бо душа і серце її тепер у теплі.
Одного разу нам додому подзвонила ріелтор і сказала, що хоче показати нам ще один гарний будинок. Ми домовились і приїхали на зустріч разом з Даркою Рихтицькою і моєю подругою Валентиною Шаровською. Будинок знаходився на Лисій горі, на вулиці Новий побут. Ріелтор подзвонила до сусідів і ті запросили нас до себе, бо ключі від сусіднього будинку, того, що продавався, були у них. Іще у них з колишніми господарями була умова, що вони продадуть будинок тим людям, які їм сподобаються, бо це вони обирають собі сусідів. Ріелтор казала, що багатьом вони вже відмовили.
Ми зайшли до будинку, сусідка уважно всіх оглянула, спитала хто ми і який маємо фах, хто має жити в будинку. Ми відповіли на всі її питання і нас провели до будинку, що продавався.
Спершу оглянули вхід, далі пройшли до кухні, кімнат. Будинок був великим, цегляним. Чотири кімнати на першому поверсі, велика кухня, ванна кімната, два коридори. Висока стеля, великі вікна, гарна підлога. Опалення не працювало, але чоловік сказав, що ми все зробимо знову. По драбині піднялись на величезне високе горище, чоловік сказав, що тут буде другий поверх. Потім ми оглянули великий гараж і кімнату з глибоким льохом. У саду росли яблуні, сливи. Нам сподобалось і ми згодились купити цей будинок.
Тим паче, нас умовляла пані Одарка. Вона казала, що в Америці такий гарний цегляний будинок можуть не всі дозволити собі купити. Це там дуже дорого. Розповіла, що її син сидів у недавно купленому ним будинку біля стіни на стільці, а на столі стояв комп’ютер. Син любив сидіти і хилитатися на двох задніх ніжках стільця. Коли він не втримав рівновагу, то його кинуло вперед на стіну. Він виставив вперед витягнуту руку і пробив кулаком стіну. Вона казала, що там будинки зводять за один день із штучних панелей, утеплювача і гіпсокартону. Ми посміялися, але було приємно чути якісь позитивні відгуки про наш вибір. Валентина і пані Одарка вмовляли нас не відмовлятися, а згодитись на покупку цього чудового будинку. Будинок нам теж дуже сподобався. Метрів за сто був великий ліс, тиха затишна вулиця вся в садах. До тролейбуса чи автобуса метрів триста. Магазини, школа, будинок культури, бібліотека, поліція – все поруч. До центру міста їхати машиною хвилин вісім.
Господарі будинку, що продавався, проживали на той час в Росії і купівлю-продаж нам треба було оформляти там, бо хазяїн не міг приїхати в Україну, через те, що комусь був винен великі гроші у Харкові. Щоби все оформити, треба було домовлятися з нотаріусом, який поїде в Росію з нотаріальною книгою. Ріелтор запропонувала нам зустрітися з її знайомою дівчиною-нотаріусом, яка згодиться поїхати з нами. Ми зателефонували тій дівчині і вона запропонувала нам зустрітися з нею в сауні і все переговорити. Ми приїхали до сауни, там була зустріч друзів. Ми познайомилися і провели вечір з нотаріусом і її друзями в сауні. Коли ми стали питати, де і в який день і час її забрати, щоб їхати оформляти документи на купівлю, то вона нам сказала, що мама їй заборонила їхати з нами. Ми були шоковані, бо нам дуже хотілося придбати цей будинок. Дівчина сказала, що у неї є знайомий, з яким вона попередньо домовилась і він згоден поїхати з нами. У нас не було іншого вибору і ми згодились зателефонувати тому нотаріусу.
На другий день мій чоловік домовився з нотаріусом про час зустрічі, адресу, оплату, і вирішили їхати назавтра вранці. Домовились з хазяїном в Росії, він сказав, що чекає нас біля кордону у м. Шахти, Ростовської області. Просив пройти через кордон, де він чекатиме на насв автомобілі з таким номером.
На цьому і порішили їхати назавтра вранці. Було трохи страшнувато їхати з чужими людьми, маючи таку велику суму грошей. Але бажання придбати будинок перебивало всі наші страхи.
У мене була приятелька Зоя. Вона мала за чоловіка Валентина. Здоровий, під два метри зросту, широкоплечий, руки-кувалди. Мав гарний голос, грав на гітарі, часто виступав на сцені Українського культурного центру. Всі його знали як добру і світлу людину. І саме того вечора Зоя зателефонувала мені і я їй сказала, що мій Павлик їде завтра купувати будинок і везе з собою велику суму грошей, а я дуже хвилююсь з цього приводу. Зоя спитала, чи їде хто з ним, щоб охороняти? Я сказала, що немає нікого. Вона одразу запропонувала Валентина. Ми з ними були добре знайомі і згодились на дружню охорону і підтримку.
Вранці, десь о п’ятій годині, ми встали і о шостій чоловік повинен був забрати нотаріуса, Валентина і ще тещу того господаря, що продавав будинок. Вона хотіла побачити доньку і зятя, бо вільне місце для неї було в машині.
Мій чоловік спочатку забрав тещу господаря, потім Валентина, а вже останнім забрав нотаріуса. Теща чекала з авоською, в якій щось лежало загорнуте в газети. Коли мій чоловік глянув на Валентина, то не зміг стриматися від сміху. На ньому були спортивні тренувальні сині штани, тільняшка. Він був підперезаний широким солдатським ременем, на якому були якісь морські символи. Валентин сів поряд з водієм, теща позаду, нотаріусу залишалося місце поряд з тещею.
Коли приїхали за нотаріусом, то побачили чоловіка середнього віку з перебинтованою правою рукою. Мій чоловік мало не зомлів, бо як же цей нотаріус буде підписувати документи. Той сказав, щоб не хвилювалися, бо все він зробить так, як треба.
Поїхали. Валентин не змовкав на на мить. Він розповідав, як, кого і де бив, як бився з хлопцями, як втікав від міліції. Всі розповіді були про те, як Валентин робив свої геройські, на його думку, вчинки. Проїхали години півтори і нотаріус попросив мого чоловіка зупинитись. А далі сказав, щоби йому заплатили за його роботу зараз, бо він далі не поїде. Мій чоловік розрахувався з нотаріусом і вони поїхали далі. Розповіді Валентина зробили свою справу. Нотаріус сидів на задньому сидінні, зменшившись від балачок Валентина. А так як Валентин був здоровенним, то можна було повірити у його розповіді. Нотаріус, мабуть, трохи перелякався.
Проїхавши десь триста кілометрів, мій чоловік зупинився біля ресторану і нагодував усіх обідом. Трохи відпочивши, поїхали далі. Недалеко від кордону пробили колесо. Прийщлось залишити машину на нашій території і через кордон іти пішки. Перевіривши документи, прикордонники через гучномовець комусь передали, що група з чотирьох людей іде через поле. Чоловік розповідав, що думав, що їх зараз можуть взяти з великою сумою грошей, а ще й нотаріуса з нотаріальною книгою. І все. Прийшлось похвилюватись.
Але зовсім скоро побачили, як їм назустріч їде машина. Вона зупинилась і з неї вийшло двоє чоловіків і молода жінка. Це були продавці. Привітались, обнялися з мамою. А далі нотаріус запросив до машини покупця і продавця. Там порахували гроші, зробили належні підписи. Потім теща продавця віддала зятеві авоську. Мій чоловік запитав, що вона віддала дітям. Жінка спокійно відповіла, що то бабусині ікони для онуки. Мій чоловік отетерів! Якби на кордоні їх зупинили і перевірили, то чи змогли б вони щось розумне відповісти прикордонникам і хто б їм повірив.
Вони повертались через кордон з відчуттям великого полегшення, бо зроблено справу і, головне, уже немає грошей, за які було стільки переживань. Іще мій чоловік зателефонував мені додому, що будинок наш!
І щоби я чекала на нього.
Почало вечоріти. Вони поміняли пробите колесо, по дорозі ще раз зайшли до ресторану, повечеряли і поїхали на Харків. Треба було всіх пасажирів довезти додому.
Мій чоловік подякував Валентинові за дружню охорону, відвіз тещу і нотаріуса і вже опів на дванадцяту подзвонив у двері квартири.
Я вдома чекала його з хвилюванням і нетерпінням. Разом з подругою Валентиною ми приготували святкову вечерю. І раптом мій коханий заходить до квартири і кладе до моїх ніг ключі від будинку зі словами: «Я кладу до твоїх ніг ключі від нашого будинку. Тепер ти станеш моєю дружиною?»
На що я йому замість відповіді від хвилювання сказала: «А документи?»
Він дістав документи і поклав поряд з ключами. Я, звичайно, дала свою згоду на шлюб і ми ще довго співали, грали на гітарі, мріяли.
Ми до самого ранку не спали, він розповідав про Валентина, про переляканого нотаріуса, чужу тещу з іконами, про перехід через кордон, де прикордонники просто перевірили документи і все.
З того часу пройшло багато років, ми відремонтували будинок, зробили другий поверх на три кімнати з великим балконом у сад, який нагадує казковий світ влітку, куди ми запрошуємо друзів. Ми створили тихий рай, ми створили затишний світ великої любові.
09.02.21

Красиві і талановиті жінки у мене завжди викликали повагу і якийсь внутрішній трепет перед їхнім талантом. Однією з таких красунь була Світлана Сулима, літературний редактор з журналу "Березіль". З очима, що неначе небо вбирали і затягували вашу душу глибоко у таїну її світлої і милої душі.
Щоразу, коли я заходила до невеличкої кімнати, де працювали невтомні трудівниці літературного лану, мене дивувала їхня велика таїна знань. Вони легко знаходили всі негаразди наших творів, вони робили їх чистішими, красивішими. Це були авгієві конюшні літератури, а літредактори були в ролі очищувачів. Які великі люди проходили перед цими трудівницями літературної ниви!
Саме у них я познайомилася з паном Івановим-Кирєєвим, москвичем, який був родом з наших Буд, де виготовляли посуд іще з царських часів. Юнаком він виїхав до Москви, але серце його належало Україні, Харкову, Будам.
В той приїзд шановного пана до Харкова він мав із заявами піти до міськради щодо зняття дошки на церкві навпроти вічного вогню, де значилось, що ця церква була збудована на кошти харків'ян. Хто і коли зняв цю дошку, було невідомо.
Завважу, що на той час нашому землякові було 90 років. Худощавий, стрункий, із синіми очима і зовсім білим густим волоссям, що красиво спадало на плечі. Він нагадував янгола. Смішливий, розумний, іронічний - він виглядав сивоголовим юнаком.
Нас познайомила пані Світлана, розповіла йому про мене, мені - про нього. Ми з ним недовго побули в "Березолі" і разом пішли по Сумській. Він багато розповідав про Харків його молодості, а потім про Москву.
Наступного разу ми з ним зустрілися 2001 року у Москві на Арбаті, 9, на презентації моєї поетичної збірки "А зорі пахнуть полинами" . Він написав декілька пісень на мої вірші і сам виконав їх. На той час йому було 93 роки.
Після мого від'їзду до Харкова, пан Іванов-Кирєєв часто телефонував моїй сестрі і доні. Просив зустрітися з ним. Розмови були про мене і мою творчість. Моя доня, сміючись, казала, що вона ходить на побачення до матусиних кавалерів. Але їй так подобалось пити із криниці життя цього невгамовного 93-літнього чоловіка. Він багато знав, був цікавим співбесідником, справжнім красивим янгелом. Моя сестра казала, що не кожна жінка може похвалитись тим, що їй дуже симпатизує 94-річний чоловік. А Ніні, тобто мені, випало на долю отаке шанування. Він присвятив мені декілька віршів, телефонував, питав, як я живу, що пишу. І дякував сестрі і доні за те, що вони не відмовлялися зустрічатися з ним. На жаль, у віці 95 років він покинув цей світ. Про це нам сказали його рідні. Похований у Москві.
От саме за це знайомство я і дякую Світлані Сулимі, а також Валентині Овод, які були красивими і талановитими трудівницями "Березолю".
Одного разу я під вечір зайшла до редакції і дівчата вже збиралися додому. Зі мною була подруга. Ми разом зі Світланою доїхали на метро до станції "Барабашова".
Коли вийшли на вулицю, то там було багато снігу і був невеличкий мороз. Градусів сім. Світлана попросила потримати її сумочку, а сама почала знімати чобітки і шкарпетки. Поклала все у пакет і залишилась стояти боса. Ми з подругою почали її вмовляти взутися, але вона нам сказала, що так робить щодня і багато років. Ми фізично відчували, як холод обпікає її ноги, а вона ішла і розмовляла з нами спокійно.
І так ми пройшли чотири тролейбусні зупинки, тобто дійшли до її будинку, що недалеко від "України", або салтівського ринку. Світлана спокійно зайшла в під'їзд і ми попрощалися.
Ми з подругою довго не могли заспокоїтися, бо ТАКЕ бачили вперше. От вам і красуня з такою силою волі і тренуванням скільки років. З того часу я дивилась на цю жінку з обожнюванням, бо сама би ніколи і кроку не зробила босою та ще і в мороз.
Отакі жінки ще є у нас в Україні. Красиві, розумні, талановиті.
Пані Світлано, якщо Ви читатимете ці рядки, то згадайте, як ми умовляли Вас взутися, а Ви спокійно ішли по снігу. Нехай Вам завжди здоровиться, наша березільська красуне! Шаную Вас.
02.02.21

Колгосп "Шлях до комунізму" складався із двох сіл: Глушця і Пісок та ще із хутора Новий мир.
У Глушці знаходився центр колгоспу: сільрада, будинок культури, середня школа, лікарня, пошта, аптека, магазини, цегельний завод, мельниця, великий колгоспний двір з корівниками, телятниками, птицефермою, свинофермою, конюшнею, всією технікою для орання і збирання врожаїв, велика колгоспна комора. Іменувалося все це у колгоспі як бригада №1.
Коротше, ми мали все, що потрібно було для життя сільським людям. Селяни пишалися тим, що в селі вистачало робочих рук і ніколи жодні чужі люди не працювали у нашому колгоспі. А Глушець був розташований на лівому березі синього тихоплинного Сейму. Красиве село, яке щовесни потопало у квітучих білопінних садах.
Село Піски було продовженням Глушця, де кордоном була невеличка притока Сейму - Вижлиця. За селом серед лугів вигинається синя стрічка Сейму. Там знаходиться улюблений пляж односельців – Супісок. А одна із пісківських вулиць, Одорванка, знаходиться у чудовому сосновому лісі. Там же, на Одорванці, знаходиться обласний Меморіал жертв Голодомору 1932-33 років. Якщо пройти до кінця вулиці, а далі піти луговою стежиною, то потрапиш до тисячолітньої криниці, до якої їдуть люди з усіх світів напитися цілющої води.
У Пісках теж була школа, тільки восьмирічна, магазин, клуб, дитячі ясла. Великий колгоспний двір з корівниками, свинарниками, конюшнею. Це все належало до бригади №2 нашого колгоспу.
На красивому зеленому хуторі Новий мир була початкова школа, магазин, колгоспний двір. Хутір знаходився від Глушця десь 2,5-3 км.
Зліва від хутора текла Вижлиця, що далі перебігала через вулицю Спасівку і Низову вулицю у Пісках, впадаючи до Сейму.
Закінчивши Новомирську початкову чи Пісківську восьмирічну школи, ми всі стікалися до Глушецької середньої школи, щоби отримати атестати про закінчення школи і розліталися по світах продовжувати навчання в технікумах, інститутах.
Куди б нас не заносила доля, ми завжди тримали у душах любов до рідного краю, до батьківських обійсть. Дуже скучали за тихими водами Сейму, за вишнями і яблуками в садах, за вулицями, які зміями розповзалися на багато кілометрів села. І кращої землі для того, хто тут народився і виріс, ніколи не буде. Є якась магія у цій великій любові.
З дитинства, крім читання книг, я дуже любила кіно. Для дітей у нашому пісківському клубі фільми починалися о 17 годині, квитки коштували по 10 копійок, для дорослих – о 20 годині, квитки були за 20 копійок.
Скільки себе пам’ятаю, підлітком весь час думала, що ж там показують на сеансах для дорослих. Вперше потрапила на фільм для дорослих в день випускного вечора після закінчення 8 класу. Батьки дозволили мені піти на доросле кіно і це була для мене велика подія.
Навчаючись у 5 класі, ми з сестрою і батьками в день виборів пішли на «безплатне» кіно, яке демонстрували вдень о 12, о 15 і о 20 год. Народу було стільки, що не проштовхнутися. І діти, і їхні батьки разом сиділи в залі клубу. Всі чекали чогось незвичного і були трохи збуджені. Батьки зранку після голосування побували в буфеті, тобто поспілкувалися із зеленим змієм, і були всі у хорошому настрої, сміялися, голосно говорили. Матері теж щебетали поруч із чоловіками. А в клубі всі чекали на індійське кіно. Що таке індійське кіно, ми не знали, і тому з таким нетерпінням чекали початку сеансу.
Люди в день виборів відчували святковий настрій, у клубі продавали цукерки, пряники, печиво, ситро. Для нас, сільських дітлахів, це було незвичним. Бо коли приходили в кіно, то в фойе зліва стояв тільки старий потертий більярдний стіл, навкруг якого завжди товклися хлопці, а справа у кутку стояла виварка з водою на стільці, до якої був прикручений кран, а кружка алюмінієва стояла на кришці виварки. Всі пили з цієї кружки. Все село.
У день виборів виварку з водою посунули далі, а на її місці стояла наша сільська продавчиня тьотя Шура і продавала смаколики на радість дітям і дорослим.
У клубі було неписане правило: з насінням заходити не дозволялося, аби не смітили. А на ганку біля клубу чоловіки голосно розмовляли і палили цигарки. Дим затягувало у фойе і повітря там стояло намішане із таких пахощів, що треба було мати добряче здоров’я, аби витерпіти отакий букет запахів.
І ось ми сидимо в залі клубу в очікуванні індійського кіно. Світло у залі ще горить, чути, як кіномеханік голосно розмовляє у своїй кімнатці і чути якийсь стукіт і брязкіт, начебто він перекручує плівку. Це так усі говорять, очікуючи. Завклубом стоїть біля дверей і всі не зводять з нього очей, коли його рука потягнеться до вимикача. Раз! І почалося!
Красиві люди, красива музика, незвичний одяг, пісні і танці у найгостріші моменти, втрата дитини, в’язниця, розлука, біль, сльози. Зал живе тим, що відбувається на екрані. Всі плачуть – і малі, і старі. Ніхто не соромиться сліз. Люди переживають чужу трагедію, як свою. Ніхто не відчуває сусіда поруч, бо кожен живе життям героїв. Під час загострення сюжету у залі стоїть стогін, крики вириваються з вуст найбільших нетерпеливців. Моя мама плаче поряд, тато теж витирає сльози. Суцільний плач і сльози розпачу і болю. Переживання за долю героїв такі, що здається своїми переживаннями кожен може вплинути на долю героїв фільму.
І раптом фільм переривається. Починається роздратований гул і топіт ніг у залі. У кіномеханіка порвалася плівка. Не одразу вмикається світло, завклубом стоїть на порозі залу і очікує знаку кіномеханіка. Люди не розуміють де вони, всі заплакані, ще живуть життям героїв і не одразу осмислюють дійсність. У мене мокра носова хустинка, я так переживаю за долю людей з фільму, що теж не відчуваю нічого навкруг.
Знову гасне світло і ми поринаємо в інший, донині невідомий нам, світ. Оце краса, оце люди! Для мене це було вибухом, відкриттям нового, невідомого і незнаного. Все, що я до того читала і чула, не порівняти з оцим емоційним вибухом, який вніс у мою дитячу душу стільки нових незнаних відчуттів.
Вмикається світло, а весь зал продовжує сидіти. Всі отримали емоційний шок, вибух, такої сили, що нікому не дає поворухнутися. Завмерли всі. І лиш коли завклубом оголошує, що треба виходити, бо інші люди чекають на наступний показ, ми з сестрою просимо батьків дозволити нам залишитися на повторний сеанс.
Після їхнього дозволу ми разом з іншими односельцями ЗНОВУ переживаємо трагедію чужого людського життя, яке уже нам таке зрозуміле.
Після кіно ми з сестрою і подругами ідемо додому і емоційно відтворюємо діалоги та сюжет фільму. Плачемо всі, сміємося, радіємо щасливому фіналу. Вдома з батьками теж обговорюємо фільм. Нові емоційні враження примушують мене довго думати про життя людське і про красу людських стосунків, про підступність ворогів.
На другий день вдома і в школі тільки й розмов про індійське кіно. Ідучи з подругами до школи і зі школи ми говоримо тільки на одну тему – про індійське кіно.
Під час новорічного карнавалу у нашому клубі був костюмований бал. Я була в індійському костюмі. У мами випросила тканину, дуже довго приміряла, як же з неї зробити щось на зразок індійського плаття сарі, а потім все таки визначилася і зробила. Довго крутилася вдома перед невеличким дзеркалом, але так хотілося бути схожою на тих красунь, яких бачила в кіно.
І мій костюм визнали найкращим на карнавалі. От який вплив на мене мало індійське кіно.
28.04.20

Літо. Вечір. Нам по 15 літ. Усією вулицею зібралися на лавочці біля Валі Гольонкової. Сидимо і роздумуємо, де б зробити якусь шкоду.

Брешемо про все на світі, придумуємо історії, яких ніколи не було. Але ж одне поперед одного із притишеним галасом думаємо, що б цікавого зробити сьогоднішнього вечора?

Раптом сама Валя, біля двору якої ми сидимо і чий батько Сашко був трактористом і великим другом нашої дітвори, пропонує красти У НИХ кавуни!

Всі в захваті! Оце історія! Справжнє діло з ризиком бути впійманими чиїмось батьками, але цікавість бере гору і ми потихеньку усією ватагою повземо за Валентининим сараєм, за плотом, по межі і до грядок. Темно, нічого не видно, ніч не місячна. Сама Валентина пробує серед грядок розшукати місце, де ростуть кавуни. І раптом вона знаходить і кличе всю ватагу. Ми піднімаємо доверху стебла кавунів, шукаємо плоди, щупаючи їх, і нічого не знаходимо. Трохи більше за яблука і все. Вони ще не виросли. Але ж ми переживаємо якийсь трепет. Горять щоки, усі збуджено шепотять, гудина розтерзана нами, залишається в темноті.

Ми знову повертаємось на лавочку і перебиваючи одне одного, розповідаємо те, що зараз пережили усі. Чомусь нам хотілося чогось незвичного, забороненого, такого, щоб мурахи по тілу від збудження. І від цього ми мали відчуття якогось щасливого дійства.

Ми не думали про те, що кавуни всі обірвані і врожаю не буде для Валентининої родини, вона сама була з нами і також на другий день брехала батькам, що нічого не чула і не бачила.

Чому в дитинстві і в підлітковому віці ми хочемо чогось незвичного, хоч це межує з чимось неправедним і неправильним? Хіба могли ми відчути тоді, що за це треба відповідати? Нам хотілось дійства любою ціною. Часто згадую цей випадок.

А моя подруга має зараз прізвище Попович і живе у моїх вишневих Пісках. Друзі з вулиці Спасівки розлетілись по світах і вже мають онуків, яких навчають бути чемними і справедливими. Життя іде далі...
28.06.20 

З давніх часів над тихоплинними водами Сейму стояло і буяло білопінними вишнями село Глушець. А поряд, через маленьку притоку Сейму Вижлицю, вигрівалося на сонці і мерзло взимку село Піски, бо у Пісках здавна росли сосни і був сосновий ліс, а народ з усього району набирав пісок для будівництва. Оце одне село, розділене Вижлицею, що ховається між кущами лози і вербами в берегах городів, де квітнуть кашка і незабудки, осока хапає за литки і наносить подряпини, як від ножа, мало дві назви – Піски і Глушець. Це був один колгосп, одна сільрада, але центр був у Глушці. Село мало три бригади: у Глушці, у Пісках і на Новому мирі. Між селами завжди була боротьба за першість, вищість. Навіть частушку співали в клубі:
А у Пісках – пісок,
А у Глушці – глина.
В Глушці хлопці, як брусок,
В Пісках – як картина.
Отак віками жили всі разом, але моя мама казали, що в Пісках люди добріші. Я не можу робити висновків, але мамі вірила завжди. У 1968 році села об’єднали однією назвою – Піски. І пропало з карти України старе село, яке мало свою історичну місію з назвою Глушець.
З дев’ятого по одинадцятий клас я навчалася і закінчувала саме Глушецьку середню школу. Красну школу. Бо у Глушці була ще біла школа, зроблена з білої цегли і навчалися там дітки з першого до четвертого класу. А далі переходили до красної школи, яка була збудована з червоної цегли.
Це була колишня фабрика суконної мануфактури, де колись виробляли сукно для царської армії. Школа була одноповерхова, стояла під старими кленами на високому березі тихоплинного Сейму. Під час весняних повеней вода розливалась так, що навіть Сеймище, де починалися ліси, що тяглися до Путивля і до Курщини, виглядало малими кущиками. Оце був океан, море! Були такі величезні розливи води, що ми мали змогу уявити, яким буває море.
На великих перервах найсміливіші хлопці голяка пірнали в повеневі води, а потім у класі трусилися, бо мокре волосся ніхто не витирав і поволі хлопці сиділи з мокрими спинами.
Красна школа була для нас усіх зразком людяності, дружби, шкільного братства і першого кохання. Скільки родин було створено завдяки нашій школі! А які вчителі викладали нам предмети, необхідні для подальшого навчання і життя.
Мій класний керівник, Ігнатьєв Олександр Васильович, який викладав російську літературу, пройшов війну, сивий, мов лунь, із синіми до безмежності очима, розповідав про літературних класиків, читав вірші. Ми всі були закохані в нього! Коли після закінчення школи я отримала від нього характеристику для вступу до інституту, то він там написав, що дівчинка дуже талановита і може дати правильну оцінку літературному твору. А далі одним словом: Поетеса! Я друкувалася тоді в газетах і журналах ще з четвертого класу. Коли зараз я беру до рук старий жовтий потертий від часу листочок з характеристикою, написаною моїм УЧИТЕЛЕМ, то відразу стікає сльоза за минулим дитинством і юністю.
Його дружина, Надія Костянтинівна, викладала математику. Огрядна, красива, з чорним волоссям і чорними, як ніч, очима, була окрасою серед вчителів. Вона була доброю, усміхненою, ми її дуже любили.
Був серед вчителів і Андрій Оврамович, який викладав фізику. З війни він прийшов на милицях і так і ходив з ними. Прізвисько мав серед нас – «костіль». Був дуже вимогливий, до дівчаток ставився не дуже добре. Казав, що ваша справа – це сапка, піч і чавуни. Ми боялися його, бо він не спускав незнання предмету. Везло тим, у кого Андрій Оврамович був класним керівником. Він, мов квочка, обігрівав своїх учнів, він допомагав їм, після уроків проводив додаткові заняття з тими, хто потребував допомоги у вивченні предметів.
На противагу йому українську літературу викладала нам його дружина, Тетяна Панасівна. Огрядна, добра, з теплими материнськими очима, вона була взірцем для нас. Ми її дуже любили і шанували. А як вона викладала українську літературу, то нам могли позаздрити учні з багатьох шкіл. Цю вчительську родину дуже шанували в селі. Хоча батьки називали між собою Андрія Оврамовича - КОСТІЛЬ.
Ми, сільські дівчатка, носили одну зачіску – волосся заплітали в коси. І ніяких там викрутасів. Коси! Зі мною у класі навчалась донька нашого завуча Варвари Кирилівни, Галина. От ми з нею домовилися, що відріжемо на лобі чубчики, чілки. Так і зробили. Під хусточкою не видно було , а на уроці сиділи без хусток.
Фізика. Заходить Андрій Оврамович. Розкрив журнал, оглянув клас і зупинився поглядом на мені. Я перелякано зменшилась у розмірах до мачинки, але вчитель дивився на мене з таким виглядом, ніби я прийшла до класу безодіж. Він подивився ще раз на клас і каже:
- Ніна Манько, до дошки! - Я вийшла на тремтячих ногах і стала спиною до дошки. Він оглянув клас і каже:
- Щербак, до дошки! - Гяля ішла до дошки, наче у пащу звіра. Маленька, перелякана. Андрій Оврамович каже:
- Діти, подивіться на них, що вони зробили зі своїм волоссям! Повистригали, наче вівці. Значить так: відсьогодні будете у мене біля дошки НА КОЖНОМУ уроці фізики.
І що ви думаєте? Так і було. Цілу третю чверть. Однокласники не боялися щось не вивчити, за них відповідали ми з Галею. Як тільки був урок фізики, Андрій Оврамович уважно дивиться в журнал і:
- Ніна Манько, до дошки! - За мною також і Галя Щербак. Цілу чверть! На кожному уроці він показував, що не можна виділятися. Завдяки своєму чубчикові, чілці, я вчила і фізику і астрономію, де викладав Андрій Оврамович, найбільше з усіх предметів.
Я не уявляю, як себе відчувають нинішні вчителі, коли бачать перед собою перефарбованих, наманікюрених, з обідраними колінами, учениць.
А я завдяки Андрію Оврамовичу добре знала фізику і астрономію .
Отакий життєвий урок я мала від учителя фізики моєї Глушецької школи Андрія Оврамовича.
20.06.20.

Під час президентства Ющенка мене обрали очільницею Харківського обласного відділення Конгресу української інтелігенції.

Я поринула у вир громадського життя з великим бажанням змінити все навкруг якнайкраще, найшвидше, бо мала сили і велику підтримку членів організації. Тобто я хотіла ЗМІНИТИ СВІТ НА КРАЩЕ.

В цьому мене дуже підтримував мій чоловік Павло. Ми мріяли про оновлену українську Україну, про її щасливе майбутнє. Робили все, аби не було стояння на місці.

В той же час мене призначили радником голови Харківської ОДА Авакова Арсена Борисовича з гуманітарних питань (освіти, науки, культури і медицини). Я горіла бажанням покращити світ і цим запалювала тих, хто був поряд. Аваков підтримував мене в усьому, він також горів на роботі. З ним було легко працювати, бо він відгукувався на всі наші пропозиції і поривання.

Коли ми захотіли поставити у Харкові, столиці Голодомору, пам’ятник жертвам Голодомору, то Аваков створив комісію, до якої увішло 70 людей з області, яким не байдуже було минуле України. Потім, коли гепа і допа заборонили ставити пам’ятник жертвам у Харкові, Аваков домовився і пам’ятник поставили на окружній дорозі, там, де проходить шлях на росію. Скільки було перепонів, але він настояв на тому, аби пам’ятник був. Скульптор О. Рідний зробив гарний пам’ятник. Там же знаходиться і меморіал Голодомору. Дехто бачив пам’ятник іншим, але Аваков казав, що коли буде наша влада, то ми поставимо пам’ятники скрізь, щоб нагадували про те, чого не можна допускати.

Коли з Голівуду і Канади приїхали до Харкова кінорежисери зі світовими іменами знімати фільм про свідків Голодомору на Харківщині, один з них був оскароносець Бобі Лі, то керівник ОДА доручив мені супроводжувати цю групу режисерів.

Ми працювали в обласному архіві, зустрічалися з харків’янами, які пам’ятали і були свідками Голодоморів 32-33 і 46-47 років.

Одним зі свідків була моя матуся, Марія Єгорівна Манько, 1924 р.н. Вона розповіла про голод у наших Пісках, що на Сумщині, де за три місяці 32 і 33 року померло людей більше, ніж за часи війни 41-45 рр.

Потім ми записували свідчення Марченка Андрія Івановича із села Манченки Харківського району. Він плакав, коли згадував ті часи.

Ще записували багато свідків на Валківщині. Старенькі, з покрученими руками і долею, вони згадували ті страшні часи.

Пам’ятаю, як ми приїхали до одного з сіл і зайшли на подвір’я літньої жінки. Замість хвіртки у неї було щось збите з лози. По двору бігали декілька курочок. Бабуся вийшла з хати у чорному хвастусі з діркою посередині. Вона була в гумових галошах, чулки її звисали донизу. Бобі Лі став на коліно і поцілував руку бабусі. Незвикла до такого, жінка заплакала.

Я побачила, що на коліні у режисера сліди курячого посліду, а він про це навіть не думав і не звертав уваги.

Потім він попросив показати нам село, чи місце від села, яке не відродилось після Голодомору. Ми приїхали на місце колишнього села, де на узвишші росли кущі бузку, вишняки і сливники. Було 12 липня, сонячний день, накруги вдалині були поля пшениці і жита. Рай. Бобі Лі став на коліна і заплакав. Він сказав нам:

- Як можна не любити свій народ, що маючи таку країну, такі хліба, зробити страшний і найбільш прихований злочин у світі – ГОЛОДОМОР.

Він плакав і ми плакали, бо серця розривав біль спогадів, які ми тільки що записали від свідків тих страшних часів.

Пізніше, на телебаченні, Бобі Лі розповідав, що примусило його приїхати до України з питань Голодомору.

Він розповів, що його друзі українського походження запросили його в листопадовий день на відзначення пам’яті жертв Голодомору 32-33рр. в Україні.

Він казав, що має декілька вищих освіт у найкращих учбових закладах Америки, він вивчав історію і НІКОЛИ не чув про найбільш приховану трагедію, про Голодомор в Україні.

Він прийшов додому, зайшов в інтернет і знайшов 44 тисячі фільмів про холокост, а про Голодомор в Україні він знайшов матеріалів на 9,5 хвилин.

І ВСЕ!!! Більш нічого!

Світ мовчав про нашу трагедію чи робив вигляд, що її не було. Бобі Лі за деякий час їхав зі своїм фільмом у Канни на кінофестиваль і вирішив показати там оті дев’ять з половиною хвилин матеріалу про Голодомор в Україні.

Він казав, що після перегляду це було неначе вибух ядерної бомби! Всі були вражені побаченим. Світ розкрив очі і побачив!

Його донька на той час навчалась у 7 класі в Америці і вчителька дала завдання учням написати твір про найбільшу трагедію у 20 столітті. Донька написала про холокост, а він розповів і показав їй про Голодомор в Україні. Доньку це вразило і вона написала про це. Його викликала до школи вчителька, яка не повірила написаному. Бобі розповів їй і дав матеріал для ознайомлення. А сам вирішив поїхати до України і записати розповіді свідків тих часів.

Ось так він потрапив до України і знімав покази свідків разом з інститутом національної пам’яті у багатьох областях, які постраждали від Голодоморів в Україні.

Людина з іншого кінця землі хотіла показати світові правду про прихований злочин, який вчинила влада над українським народом, а потім, щоби змінити етнічний склад населення України, завезла у мертві села людей з Росії.

Ось тому і маємо зараз поряд чужий руський мір.

Американський режисер Бобі Лі зробив фільм про найбільш приховану владою трагедію УКРАЇНСЬКОГО народу, української нації, і назвав його «Голодомор». Він пообіцяв направити фільм до всіх країн світу, щоби ТАКЕ ніколи не повторилося.

Хочу низько вклонитися американцям Бобі Лі і Марті Томків, американці українського походження з Детройта, за їх вклад у пам’ять про тих, хто помер від голоду, кого вбила в Україні НЕУКРАЇНСЬКА влада.
29.06.20 

У невеликій комірчині нашої хати стояла мамина скриня. Закривалась вона маленьким замочком, ключ від якого матуся ховала в сінях. Щоліта ми ту скриню відкривали і матуся діставала свої скарби.
Це декілька великих, по кілька метрів, шматків матерії на всяк випадок, хустки від теплої до тоненької, яких було десятків зо два. Далі лежали рушники, скатертини, ковдри.і нова білизна. Все на чорний день.
Лежало там і матусине синє платтячко в білий горошок з довгими рукавами і комірцем. Ми з сестрою його щороку міряли і нам подобалась матуся в ньому. Але вона рідко його вдягала, бо це плаття було на празник. А празників для селян зовсім мало. Лежали татові нові сорочки, чорні чи темносині труси і штани, майки і білі підштаники, шкарпетки.
На самому дні скрині лежав великий вузол з начинням «на смерть». Ми завжди з цього сміялися, але матуся щоразу перебирала ті речі з вузла.
Там були шматки тканин десь по два метри. Шість відрізків тим, хто копатиме яму. Шість тим, хто нестиме гроба і кришку.Тим, хто нестиме вінки. Потім тим, хто готуватиме поминальний обід. Щось для церкви, для батюшки, для пєвчих. Там лежали у двох шматках рушники для опускання в яму. Потім щось для труни. Накидки, наволочка для подушки. І окремо одяг для покійника. Чомусь там лежав одяг для мами, а для тата не було. Мама ніби відчувала, що він піде в небеса раніше за неї і вона потурбується, щоб усе було так, як треба.
Одяг мамин складався із білизни, шкарпеток, хустини, кофтини і юпки. Окремо лежали декілька десятків нових носових хусточок. В хустинці лежали копійки, щоб поклали їх до гроба покійниці, як пропуск на той світ, казала мама. Ще там лежали десятків зо два свічок, теж загорнених у хустинку. Далі був складений куплений у церкві паперовій вінчик, який кладуть на лоба покійнику. І все це перекладлося, передивлялося, щось замінювалося через певний час. Цей щорічний ритуал пам’ятаю до сьогодні.
Справа у скрині був зроблений прискринок, тобто ящичок, де зберігалися дрібниці. Шматки духмяного земляничного рожевого мила, одеколон «Красна Москва», облігації, загорнуті в носову хустинку, деякі документи, ґудзики, фотографії, котушки з нитками, заполоч.
Унизу, посеред білизни, були сховані декілька пляшок із перваком. На всякий випадок.
Я пам’ятаю запах тієї скрині, який ніколи ні з чим не переплутаєш. Там пахло милом, одеколоном, трохи сирістю.
Ми виносили просушувати деякі речі, як от ковдри, плаття. Це був особливий день у році, який ми присвячували нашій скрині. Та скриня була трохи побита шашіллю, нефарбована, поставлена на декілька цеглин, щоби менше всотувати вологу з підлоги. А на скрині ставили макітри, тази, ще щось із господарського начиння, що рідко використовувалось. За скриню мама ставила пляшки з горілкою, ховала від татового недремного ока. Але він знаходив. Завжди.
Одного разу ми приїхали зі своїми родинами у відпустку і мама каже, що ключ від комірчини ховає, а самогон батько знаходить. Як це було, вона не розуміла, бо комірчину замикала добрим висячим замком. Наші з сестрою чоловіки чухали лоби і думали, як же розгадати оцю загадку. Потім розгадали. Двері висіли на петлях і коли трохи підняти двері, то вони вільно знімалися з петель, а замок залишався закритим. І яке ж розчарування було у нашого татка, коли побачив, як його зяті набили над петлями залізяки, через які тепер двері не можна було зняти з петель.
Все було у житті нашому, але комірчина зі скринею – це особливе місце у господі нашої родини. Майже святе, куди ніхто, крім господині, не мав доступу. 

Коли моя матуся жила в Таранівці, Зміївського району Харківщини, то її сусідами були її ровесники, десь під вісімдесят років, і молодші люди. Наша невеличка вуличка була маленькою, з садами і колодязями, але не тихою, бо знаходилась метрів триста паралельно залізниці. Електрички, довжелезні потяги, пасажирські поїзди, що курсували з Харкова на Донбас і навпаки, цілодобово гуркотіли. Але ми звикли до цього шуму і він нас не дратував, та ми і не звертали уваги на це. Вздовж залізниці з обох боків метрів на 50 росли трави і кущі. Там пасли корів, припинали кіз, ходили гуси.

А як глянеш направо то далеко побачиш високу гору з купою височенних антен. Це було антенне поле Харківського держуніверситету, яке в радянські часи було огородженим і охоронялось військовими з собаками. Величезне, може гектарів сто або більше поле, на якому росло багато лікарських трав, суниці. Частину з них викошували, а інша частина квітла і пахла до осені. Після розвалу союзу всі секрети перестали бути секретами, з усієї території прибрали охорону і народ кинувся косити різнотрав’я для скотини, пасічники тримали там пасіки, бо місце було чудовим для пасіки, де на полях сіялася гречка, соняшник, горох, тобто всі медоносні рослини.

У Таранівці люди консервували зелений горох. Ходили на поля, наривали мішки і торби, а вдома все це чистили і консервували для салатів, олів’є.
Одного дня приходить до нас сусіда дід Василь, що жив через один двір і запропонував мамі піти по горох. Мама покликала мене і я пішла з дідом і ще з однією сусідкою Ольгою Микитівною. Ідемо, розмовляємо, навкруги така краса, а коли піднялися на гору, то подих перехопило від панорами, що відкрилася нам з такої висоти. Скрізь пахло травами, щебетали птахи, сонечко ніжно гладило по головах, дихати можна було вільно і широко. Стільки квітів, такого різнотрав’я я давно не бачила, а, може, і ніколи. Це щось неймовірне! Поєднання землі, неба і сонця було надзвичайним! Оце і є те, заради чого жити на світі. Душа летіла вслід за жайвороном, була така піднесеність, що серце рвалося із грудей від якогось немислимого щастя. І не тільки у мене. Дідусь Василь і пані Оля були теж у піднесенні, голосно говорили, сміялися, неначе трохи випили спиртного. Ішли довго, десь хвилин п’ятдесят. Я питаю у діда, де ж той горох. А він каже, що зараз буде, уже недалеко.
Підійшли до поля, на якому люди щось збирали. Глянули, а то був горох. Стручки були молоді та повні. Ми приступили до збирання. Кожен мав із собою по дві сумки, бо далеко нести в руках важко. Я швиденько насмикала гороху в сумку і раптом бачу, що люди почали тікати з поля. А на польовій дорозі зупинився автомобіль і звідти вибігло декілька чоловіків. Я питаю у діда, чому люди втікають, а він мені каже, що і нам треба сховатись десь. Ольга Микітівна уже бігла до посадки, а ми з дідом за нею. Я не зовсім розуміла, що відбувається, але шкірою відчула небезпеку. Дідові під вісімдесят, він зайцем перестрибував рядки гороху в напрямку посадки. Я перелякано за ним. Раптом почули, що машина зупинилася поряд і в низенькій посадці нас можуть знайти. За посадкою росла кукурудза. Дід побіг туди і я за ним. Чую, як чоловік каже іншим, щоб шукали в кукурудзі, бо ми там. Я і дід по дорозі викидали із сумок горох, а самі летіли зайцями по рядках кукурудзи. А вона ж посіяна широко, рядки проглядаються далеко. Ми бігли недалеко один від одного, потім дід крикнув, щоб я падала на землю. Я упала недалеко від нього і підповзла ближче. Ми завмерли. Мовчки пролежали не знаю скільки. Дід мені каже, що востаннє отак він лежав у кукурудзі і ховався від німців у сорок третьому році. Ми стали сміятися. Полежали ще трохи і дід каже, що пора виходити, у нас немає нічого, бо горох ми повикидали по дорозі в посадку. Вийшли на дорогу, а там уже нікого не було. Деякі люди повернулися на поле, а ми з дідом покричали Ользі Микитівні, почекали її і сміючись пішли додому. Перебирали пережите декілька разів, дід згадував війну, а я була щаслива від пригоди, завдяки якій я побачила отаку земну красу з величезної Таранівської гори.
Коли ми прийшли додому, то мама довго сміялась з моєї розповіді про те, як ми рвали чи крали горох і як повзли по кукурудзі. Матуся все зрозуміла, а от дід Василь отримав на горіхи від баби Варі через те, що прийшов з пустими руками.
29.07.20  

Піч є головним атрибутом сільської хати. На неї моляться, голосно не говорять, коли у ній горить святий вогонь. Піч – це особливий світ для всіх людей, які знають її позитивні якості в житті селянина.
Рано вранці, коли дітлахи додивляються свої сни, господиня знімає заслінку, відкладає її вбік, потім бере трісочки, зверху кладе тоненькі дрівця, щоби швидше загорілися, а на них кладе дрова. Коли вогонь горить, то ставить близько біля нього горщик із супом чи кашею, щоб до сніданку малеча мала їжу. А головне, щоби чоловік перед роботою поїв супчику. Не знаю як в інших селах нашої великої країни, а в наших Пісках, що на Сумщині, то ніколи господиня не випустить зранку із хати чоловіка, не нагодувавши його супом. Чомусь вважалося, що саме в такий спосіб чоловіки врятовані будуть від шлункових хвороб. Пам’ятаю, як бабуся зранку до столу дідусеві ставила миску з супчиком. Він міг бути, та частіше і був, без м’яса, а тільки засмаженим салом і цибулькою. До цього бабуся різала великі скибки хліба, клала свіжу цибулю і часник. Окремо різала солоне сало. Запивалося все кислим молоком або узваром. Але я пам’ятаю ще, як бабуся подавала дідусеві суп чи борщик до обіду, зварений на курячому бульйоні. Вона клала дідусеві найбільший шмат м’яса, нам шийку, пупок чи ніжки. Сама ж їла завжди без м’яса. Отаким був сільський обід.

Але поки суп варився в печі, бабуся готувала борщ до обіду, щоби він зварився і впрів, настоявся. Поряд ставила горщик чи чавунчик із кашею. Ще ставила горщики з молоком, щоби потім вийняти ці горщики з красивою підсмаженою плівочкою і ставила це в льох. Ох і смачне ж було пряжене коричневате молоко! Інколи бабуся робила з нього сметану. Свою. Смачнющу.
І все це смачнюще готувалося у печі.
А як робилися печі, я розповім вам, бо руками мого батька були зроблені майже всі печі у нашому і навколишніх селах. Ще, починаючи від зими, до тата приходили чи приїздили люди, щоб записатися в чергу. А робили печі тільки влітку, щоби встигнути до зимових холодів. Тому ми із сестричкою майже не бачили тата влітку і всю роботу по господарству матуся робила сама, а ми їй допомагали.
Тато влітку робив печі, а взимку робив дерев’яні меблі. Він мав золоті руки і, мабуть, дуже жалів, що не мав синочка. Але і нас із Вірою любив. Він примушував нас допомагати йому. Ми з дитинства уміли стругати стругом , рубанок і фуганок для нас були звичні інструменти, тато казав - струменти. Тато робив селянам табуретки, так от ми з сестрою видовбували стамесками дірочки, які тато малював на виробах олівцем. Ми шліфували стільці чи дивани під батьковим наглядом. І все оце зимове майстрування проходило в хаті, яка мала одну кімнату, в якій чверть площі займала піч. У хаті було по коліна стружки, пахло деревом. Я донині обожнюю запах деревної стружки.
Ще нас тато вчив клеїти велосипедні камори. Він давав нам зроблені з консервних кришок і пробиті гвіздочком терки, якими ми натирали камору і шматочки зі старих гумових камор, які потім намазувались спеціальним клеєм для гуми, витримувались, тобто підсихали десять хвилин, а потім латку накладали на камору, сильно притискаючи.
Отакі батькові уроки ми з сестрою мали з дитинства. Тато співав працюючи. В основному козацькі пісні. Ми всотували все це і ніколи не лінувалися, бо нам подобалося щось творити. Тато нас не сварив, а тільки показував, що і як робити. Єдине, що ми не робили з Вірою, це не стригли сусідських дядьків, це робив тато перед святами. У нас завжди стояла черга із сусідських чоловіків. Не знаю чому, але тільки мій тато мав машинку для стрижки, от і приходили сусіди до нього. Головне, що він ніколи не брав за це грошей. Як і ніколи не відмовляв тим, хто приводив свого дорогого коника, веломашину, щоб тато поремонтував. І це тато робив один з усієї вулиці.
Я відволіклась від розповіді про піч.
У новій хаті зліва чи справа від вхідних дверей залишали місце для печі. Перед тим, як починати робити піч, долівку добре висипали глиною, дуже добре трамбували, витримували деякий час і повторно трамбували. А вже потім приходив майстер, пічник, який починав класти піч. У нього був рівень, складний дерев’яний сантиметр, тобто рулетка, дерев’яний і металевий молотки, кельма, металевий висок на мотузці.
Перший ряд цегли, що була сирцем, викладали повністю під усю площу печі. Розчин для цього робився із глини і піску. Другий і наступний ряди робилися уже на цьому фундаменті. Спочатку вимальовувалося підпіччя, куди господині клали кочерги, рогачі, дерев’яні лопати для хліба.
Потім виростала поличка для господині, куди вона клала кришки для горщиків, терки, ганчірки-хваталки для того, щоб брати гаряче з печі.
А вже надалі виростали обриси печі із двома запічками зліва і справа, для того, щоб ставити заслінку, якою закривають піч, щоб зберегти тепло. Ще там ставили чисті пусті горщики, чи страву, яка вистигала у казані чи горщику.
Коли вже піч зсередини була зроблена, то викладався комін. Це святе місце було для господині, бо на ньому завжди лежали і вигрівалися вузлики з насінням маку, цибулі, кропу, гарбузів, огірків і помідорів. Там завжди лежало гарбузове насіння, дитяча принада. Іще там знаходились в’юшки, тобто відкривачка для того, щоб зробити протяг для диму, або закрити, щоб зберегти тепло у хаті, коли в печі немає вогню і диму.
Піч завжди була для сільських дітлахів чимось особливим. Це була зона тепла, комфорту, захисту від маминої лозини, місце для читання. На печі завжди щось сушили. Тобто на глину висипали зерно, насіння соняшника, кукурудзи, а зверху застеляли рядниною. І так приємно було лежати на оцьому матрасі із зерен, все пахло приємно і ніжно. На печі ми гралися, слухали розповіді сусідів, які приходили до батьків. Піч – це особливий світ, який для сільської дітвори назавжди залишився найкращим спогадом дитинства, де розповіді батьків, дідуся і бабусі про рід і родини, про державу і людей села, назавжди вписались у долі дітлахів.
Іще піч мала запічки, тобто викладені три кишеньки збоку, де в їхній глибині сохли шкарпетки, мокрі рукавиці, онучі, валянки. До печі завжди добудовувалась груба з лежанкою, яку топили частіше увечері, на ніч. На ній готували вечерю, смажили сало, яєшню. А в духовці ставили пекти цілу картоплю, в кожушках, як у нас казали.
Родина сідала вечеряти за стіл, на якому стояла квашена капуста з порізаною цибулькою, пелюстка, тобто половинки чи чверті цілої квашеної капусти, солоні огірки чи помідори. До цього додавали ще порізане мерзле солоне сало. Запивалося все це кислим молоком чи узваром, з якого ми любили вибирати зварені груші чи яблука.
Отакі мої спогади про звичайну незвичайну сільську піч.
Мій тато робив такі печі, що ніколи не куріли. Тому в усіх наших хатах тепло було від татових рук, які були талановитими і трудящими. Мені багато разів односельці казали, що піч у них зроблена моїм батьком і дуже добра. Отак мій тато зберігав тепло у сільських оселях, зберігав життя нашим людям з допомогою печей, які були ним створені. Бо піч – це елемент розуму і творчості автора, пічника.
31.07.20

Наша вулиця Спасівка знаходилась під горою, в низині, де з одного боку стояли будинки, а з другого росли високі верби. За ними був луг, який закінчувався лозами, що мили свої віти і коріння у невеличкій неширокій притоці Сейму – Вижлиці. На лузі ми випасали корів і гусей, а річка була для людей усім. Через неї було прокладено декілька кладок, на спиляних старих пеньках жінки цілоріч прали білизну, а дітлахи влітку не вилазили з неї. На декількох місцях, де берег був відносно високим, десь метрів півтора, ми робили ковзанку. Ковзанку поливали водою і по ній спускались прямо в річку. А на ковзанці серед глею були гострі камінчики. Ми не зважали на них, хоч і травмувалися щодня, бо купались без трусів, які треба було берегти. Тому у всіх дітлахів на спині і на сідницях були довгі смугасті шрами, які не встигали загоюватися, бо ціле літо ми купалися, вимокали в річечці, де багнюки було нам до колін, а води – до пупа. Нас не лякало те, що ми пірнаючи, показувались на поверхню чорними від грязюки. Ми були щасливими. Єдине, що мене лякало, то п’явки. Вони впивались у дитячі ніжки, але їх зі сміхом одривали від ніг і знову кидали у воду.
Якщо іти далі Спасівкою, то мінявся місцями ряд будинків. Наш будинок був навпроти лугу і навпроти сусідів, Хвєнькіних. Там жила велика родина. Дід Василь, завжди похмурий, недоброзичливий, з величезними руками. Він був вдівцем і одружився на вдові Хвєні, красуні і дуже добрій жінці. У неї було троє дітей. Старший Іван, про якого я тільки чула, а ніколи не бачила, бо він жив далеко в Росії. Середньою була донька Тетяна, яка так і залишилась у дівках, бо колись її коханий не одружився з нею. Працьовита, весела, вона дружила з моєю мамою. Разом ходили на роботу, у свята вона приходила до нас. Коли стала старшою, то почала тихенько випивати горілку. Третім у родині був син Микола. Працював у Ворожбі на заготзерні майстром. У них завжди було повно гусей, курей, качок, бо Микола машинами привозив зерно додому. Коли Микола одружився на красуні Ніні, з багатої родини, то сім’я гордилася невісткою, яка потім народила йому трьох діток – Олю, Наталю і Сергія. Мама казала, що на ланку жінки брали хліба шматок, цибулину і сала чи здору. А для Ніни свекруха клала і сало, і молоко, і млинці. І вона ніколи ні з ким не ділилася. А Тетяна брала з собою шматочок сала і давала помазати ним хліб моїй мамі і Марусі Сидоровій, яка жила з мамою і двома дітьми.
За Хвєнькіними жили Васильови, по імені господаря, бо прізвище у них було Максименки, а прізвисько дядька Василя – Біржа. Василь Біржа. Дружина господаря Марія була пишною і красивою. Часто сиділа на лавочці біля двору. У них було двоє дівчаток – Ніна, моя однокласниця, і Валентина, на рік старша моєї Віроньки. Дівчатка смирні, тихі. У них був великий двір з багатьма сараями. Вони тримали корову, свиней, гусей, курочок, качок. У дворі і біля двору завжди було чисто підметено. Хата була із двох кімнат, сіней і комірчини. Перша була з піччю, столом, лавками, полом біля печі, на якому спали. У другій чистій кімнаті стояло ліжко з двома рядами вишитих подушок по три штуки, які лебедями дивились угору, ніби хотіли злетіти. А от між тими подушками сиділи дві голі ляльки, на які ми всією вулицею приходили дивитися. Ми стояли на деякій відстані від ліжка і впивалися красою маленьких справжнісіньких ляльок, яких дівчатам привезла якась московська родичка. Доторкуватись нам заборонялось, можна було тільки дивитися. Це багатство було неймовірним у порівнянні з нашими ляльками з чого завгодно. Листя, трава – це було те, чим ми гралися, включаючи неймовірну дитячу фантазію із книжок і фільмів.
Далі в тій кімнаті поряд з ліжком біля вікна стояла накрита тканиною ножна швейна машинка, мрія багатьох жінок. Біля машинки стояв дерев’яний диван, зроблений моїм татом. А біля дивана стояв стіл. Чисто, охайно, прибрано.
Жили Васильови добре, мали все у господарстві і на столі. Дядько Василь прийшов з війни і одружився на красуні Марії, яка зосталась вдовою і чоловік якої загинув на фронті. Василь був високим, струнким, веселим. Марія в противагу йому була мовчазною і тихою. Щось у них не залагодилось і Марія часто забирала дітей і йшла ночувати до матері, баби Парасі, яка жила теж на Спасівці, трохи далі від них. Василь приходив додому, а жінки з дітками не було. Він ішов до тещі, там зчиняв ґвалт, його виштовхували і він сам-один ішов додому. Напивався горілки, ламав і крушив усе, але вранці все лагодив. Отак продовжувалось довго, поки по селу не пішла чутка, що Василь ходить до Маруськи Лишньої, що жила на Шляху. Він був об’їждчиком, але ніколи не робив зла людям. Якщо впіймає когось, хто вночі несе у рядні солому для скотини чи кукурудзу, то примусить викинути і все, ніколи не здавав колгоспній владі нікого. Потім оці негаразди в родині, де Марія надувала губи і все частіше бігала до матері, вимусили чоловіка теж частіше заглядати в чарку. Він повертав зі Шляху на Спасівку і починав співати на всю вулицю його улюблену пісню «Чом ти не прийшов?». Марії передавали, що Василь уже співає і вона хапала дітей і тікала до матері. Коли я зараз чую цю пісню, в моїй пам’яті зринає дядько Василь, що жив навпроти з тіткою Марією і моїми ровесницями. А доля склалася так, що дядько Василь помер дуже рано, а тітка Марія переїхала до Сум і жила з молодшою донькою Валентиною і її родиною до 97 років. Валентина вийшла заміж за Толіка Рибалку, у них виросло двоє синів – Андрій та Руслан, які вже самі мають своїх дітей. Ніна теж вийшла заміж у Сумах за курянина Миколу, у них народилась двійня – Юля та Оксана. Юля одружена, живе в Ізраїлі, має доньку. Оксана живе в Сумах, одружена і має сина. Отака доля цієї родини, моїх сусідів із вербової Спасівки.
А моя мама з тіткою Тетяною та Сидоровою Марією приходили до дядька Василя і казали йому, що вони сьогодні підуть по солому, тобто просили не ловити їх, не лякати. Він згоджувався, бо коли його Марія жила у матері, то він часто приходив до нас і мама годувала його, а батько ще й чарку наливав покинутому.
Життя моєї вулиці було таким цікавим, що треба багато часу, щоб розповісти. От іще у нас була одна родина, я пам’ятаю, як вони одружились і збудували хату через один двір від нас, між Баркановими і Менякіними.Звали їх Надя і Борис Стьоби. Обоє красиві, молоді, веселі. Збудували хатину, сараї, завели господарство, а головне, народили трьох дівчаток – Людмилу, Наталю і Тетянку. Одна краще від одної. Я пам’ятаю, як ми ходили дивитися на найменшу Тетянку, у якої були величезні вії. Таких ні в кого не було. Дівчатка, народжені від великої любові, мали і красу, і розум, і добро. Були гарно вихованими, шанували старших. Мої батьки дуже шанували цю родину, в якій жило просте людське щастя, народжене коханням. Я до цього часу відчуваю якийсь ніжний трепет, коли проходжу мимо їхньої хати.
Ще на нашій вулиці жила баба Мотька Черевищенко. Вдова. Мала двох синів – Миколу та Володимира, іще й доню Наталю. Микола працював у міліції в Білопіллі. Високий, гарний. Закохався в Нюру, рідну сестру Марії Васильової, доньку баби Парасі. Вони хотіли з Миколою одружитися, але баба Мотька не хотіла мати просту невістку, бо Микола ж працював у городі. Вона всіляко перешкоджала синові, відмовляла. Лаялась із Парасею, але молоді люди так любили одне одного, що одного разу зібралися, пішли в сільраду і наперекір усім зареєстрували свій шлюб. Вони ще не дійшли назад до своєї вулиці, а Мотька уже знала про все і чекала. Коли молоді прийшли додому, то вона виштовхала Нюру з двору і заборонила проходити мимо, не те що зустрічатися. Нюра прийшла додому і хотіла накласти на себе руки, та Парася вчасно побачила і врятувала доньку.
З того часу Мотька гризла голову Миколі, щоб він сватався до бухгалтерши Марії, яка мала будинок і не на ланці стояла, а сиділа у сільраді в окремому кабінеті. Для Мотьки це було дуже важливо. Син посватався, потім згуляли весілля, у них народився хлопчик Мишко. Жити б та жити. Але Марія стала заглядати до чарки. В родині почались негаразди. Микола не міг забути Нюру, картав себе за слабкість, що не зміг протистояти матері. Життя тріщало по швах, надломлена душа хотіла бачити поряд усміхнену красиву Нюру, а замість неї була майже щодня п’яна Марія. Маленький Мишко був єдиним спасінням у біді. Але одного дня Микола їхав з Білопілля, машина потрапила в аварію і він загинув. Невдовзі і Марія померла з п’янки. Малого Мишка забрали родичі до Харкова, де він і виріс. Нюра жила з матір’ю, ходила на ланку, але всередині її жила поламана душа, на якій ніколи не заростали шрами.
Мотькина донька Наталя одружилася з Миколою Ситником, що жив на нашій вулиці з матусею. Тихий привітний чоловік, він працював у Ворожбі. Я добре пам’ятаю їхнє весілля, як ми бігали увечері біля їхнього двору, де жінки з вулиці пекли коровай і ліпили шишки, співаючи: «Пічечка гогоче, короваю хоче». Вони прожили тихо і вірно. Мали синочка Анатолія і доньку Шуру, які зараз мають свої родини з дітками та онуками.
Найменший Мотькин син Володимир дуже довго не женився. Кого йому тільки не сватали, а він жив із мамою, працював у колгоспі. Я пам’ятаю, як він, навчаючись ушколі, вчив вірші Пушкіна, які читав на всю вулицю. »Как нинє сбирается вещий Олег…». Був розумним, вихованим, доброзичливим. Колись ми із сестрою розчахнули молоденьку вишеньку. Коли мама побачила і спитала, хто це зробив, ми не роздумуючи в один голос крикнули:»Володька Мотькин». Мама пішла до нього і повернулася розчарованою, бо Володька ні сном ні духом не знав, про що мова. Мама тихенько зламала тоненьку гілочку вишні і покликала нас до хати. Ми з сестрою побачили, що брехня вдалась, побігли до хати. Мама зайшла і накинула двері на крючок. Все стало зрозуміло. Віра прожогом злетіла в куток на піч, а я стояла і ні з місця. Мама спитала, так хто розчахнув вишню? Я мовчу, а Віра з печі кричить :»Мамочко, простіть, я більше не буду». Мама знову питає мене, а я ні пари з вуст. Мама легенько хльоснула мене по голих литках. Я мовчу. Маму взяло зло і вона ще добавила. Я мовчу. Мама почула, як я тихо промовляла: «Ой вишенька, черешенька». Мама просила мене вибачитись, але я мовчала. Мама заплакала. Плакала Віра на печі, я мовчки плакала біля мами, але вибачення не попросила. Мама казала, що з того часу побачила свою дитину з іншого боку, що примусити мене буде неможливо ніколи і нічого.
Про Володьку. Він одружився на свїй ровесниці Валентині, яка була розлучена з чоловікомі мала доню Світлану. Прожили вони дружнє і щасливе життя. У них народився синок Олександр і донька Наталя. Син помер від раку десь близько тридцяти років, залишивши невтішну дружину з двома доньками. Невдовзі помер і Володимир, не переживши тяжкої втрати.
Донька Світлана зараз живе в Ялті, а Наталя живе з мамою Валентиною.
Баба Мотька пішла з життя, залишивши глибокий слід у долях моїх сусідів зі Спасівки.
31.07.20 

Ще коли я навчалася в технікумі, то один із предметів викладав Валентин Петрович, худющий, з кучерявою чуприною і великими карими очима, чоловік середнього віку. Він був дуже суворим, мало посміхався і в мене особисто склалося враження, що це викладач, який ніколи і нізащо не поступиться нічим. Я уявляла, що він має родину, в якій є незаперечним авторитетом і ніхто з родини не може щось сказати йому поперек. Таким і залишився в моїй пам’яті – суворим, інколи чи частіше сердитим, невмолимим.
Після закінчення інституту я працювала у всесоюзному науково –дослідному інституті. На той час туди потрапити могли тільки по знайомству, або по блату, як тоді казали, чи маючи родичів у партійних структурах.
Партком інституту нагадував божественну канцелярію. Абсолютно всі питання життєдіяльності інституту вирішувалися через партком. Профком був на побігеньках у партійних босів і щось самостійно вирішити не міг. Завжди треба було мати згоду членів парткому.
У моєму науково-технічному відділі було десять людей. Три сектори. Один із них очолював Адель Абрамович, другий – Семен Ізраїлевич, а третій, міжнародний, очолював Анатолій Моїсеєнко. Анатолій ненавидів партію, але він єдиний часто їздив у відрядження за кордон, бо СЕВ тоді процвітав.
До речі, про СЕВ.
Начальником нашого відділу був Геннадій Єгорович Мальцев. Він також часто бував за кордоном. Одного разу на збори до СЕВ взяли Юрія Іняхіна. Мальцев повинен був робити велику доповідь. Перед початком засідання вони вдвох зайшли до вбиральні і вирішили умитися, бо на вулиці було жарко і стояв липень. Геннадій Єгорович відкрутив кран біде і його з голови до ніг облило тугими струменями води. А виступ його був через п’ятнадцять хвилин. Що робити? Викупаний і весь мокрий він безпорадно стояв і розумів, що вийти в такому вигляді на трибуну, де зібралися представники майже всієї Європи, він не міг. А росту він був менше середнього. Він покликав Іняхіна, щоби той зняв свого костюма і вони обмінялися ними. Іняхін був високого зросту, Мальцев був йому майже до плеча. Нічого не поробиш, прийшлось знімати мокрий костюм і вдягати сухий, іняхінський. Сам Іняхін був схожий у мокрому і куцому вбранні на курку, яку випадково облили водою. Штани ледь не доходили колін, рукава піджака були короткими. Тобто вийти в такому вигляді до людей не можна було. Треба було чекати тут. Мальцев з усіх сил підкочував іняхінські штани всередину і підкочував рукава піджака, щоб не висіли, як у цирку. Нічого не поробиш, а честь держави треба було захищати. Доповів і бігом до вбиральні, де сушив на собі мальцевський одяг Іняхін.
А все це сталося тому, що те біде вони побачили вперше в житті і не знали, що і як з ним робити.
Цікаве життя було в нашому інституті. У директора тесть працював в обкомі партії, там він був захищений родичем. Але ж у міністерстві у Москві його було захистити нікому. Коли я переїхала з Росії до Харкова, то моя сестра Віра, працюючи керівником відділу у міністерстві, поговорила з директором профільного заводу, аби він взяв мене до себе інженером. Я пропрацювала на заводі півроку. Одного разу після якогось святкового заходу до мене підійшов незнайомий чоловік і спитав, чи я не є сестрою Віри Іванівни з міністерства? Я відповіла, що так. Він запитав, чи не хочу я працювати в інституті? Я спитала, де він знаходиться і одразу погодилась, бо це було набагато ближче до мого дому.
Мене взяли до самого блатного відділу, який знаходився навпроти кабінету директора. Моїм керівником був Адель Абрамович. Він же був і парторгом відділу. Одного разу після концерту художньої самодіяльності, присвяченого першотравневим святам, я зайшла до відділу перевдягнути концертне плаття. Наша роздягальня була за шторкою, тобто не видно, є хто там чи немає. Чую, заходять Адель Абрамович і Семен Ізраїлевич. Адель Абрамович просить Семена Ізраїлевича не ображатись на критику на загальних зборах щодо роботи. Каже, що так треба, аби показати, що ми працюємо і правильно підходимо до всього. Хай люди думають, що ми чесно всі недоліки виносимо на люди і потім їх виправляємо. Для мене це було просто бомбою. Тобто критика понарошку для інших, а насправді у них все нормально. Отаке подвійне ставлення до всього. А у відділі вели себе такими розумаками, неначе від них залежало життя світу.
Я багато разів жалкувала, що перейшла до інституту. Бо моя сестра була заложницею, де всі інститутські справи у міністерстві вирішувались через неї, бо директор дуже просив то щось підписати у міністра, то місячний план закрити тридцять третім числом, то підписати премії керівництву інституту. Сестра каже, що їй дуже набридли мої інститутські прохачі.
А взагалі, міністерство всесоюзне –це особлива категорія людей. Уявіть собі, що завод знаходиться десь у Казахстані чи Осетії, а треба для нього придбати екскаватор. Їде нещасний директор заводу, сидить декілька днів у приймальні керівника главка чи міністра і чекає вироку. А тут навпроти нього сидить секретарка і питає: «Чого ви тут сидите?», а він каже, що ось заводу виділили екскаватор і він уже другий рік не може його отримати. От і приїхав до Москви. А до секретарки в цей час прийшла подруга і чує розмову. А потім каже: «Отам на Горького є магазин, де продають французькі парфуми. Принесете, будуть вам два екскаватори». Директор знітився, почухав потилицю і враз хлопчиськом побіг до магазину. Через деякий час приносить покупку і кладе на стіл секретарки. Вона просить його папери і з ними йде до керівника, до заступника міністра чи до самого міністра. Уявіть собі, що через деякий час секретарка виходить і віддає папери директорові, а там замість одного, виписано заводові два екскаватори! І хто тоді робив усі справи, а може, і нині робить? Секретарка. Просто секретарка. Це мені і моїй сестрі вона розповіла, коли я була там у відрядженні. Тому і несли і везли з усього союзу подарунки секретаркам, бо вони були головними у проштовхуванні питань розвитку країни, на жаль.
В нашому інституті про Україну, щось українське, не було чути ні слова. Все проросійське, совєцьке. Але був один-єдиний чоловік, начальник відділу, над столом якого замість лєніна висіли портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки. Говорив він виключно українською. Це Феодосій Антонович Наумчук, родом із села Липки, Межиріцького району на Волині. У 1953 році він разом зі своїм другом, маріупольським греком Костянтином Івановичем Аювджи, закінчили Харківський авіаційний інститут. До речі, викладання там було виключно українською мовою. Направлення Феодосій Антонович отримав на ФЕД, відоме воєнне підприємство у Харкові і в союзі, бо там виробляли знамениті фотоапарати ФЕД. Раптом він отримав запрошення прийти до обласного управління НКВД. На другий день він прийшов туди, його провели до керівника, запитали про справи і запропонували співпрацю. Він, волинянин, родина якого постраждала від совєтів, відмовився. Йому принесли вилучені його листи до матусі і мамині до нього, де червоним олівцем були підкреслені фрази, де йшлося про тяжке життя. Цілу добу протримали його в НКВД, але він не згодився на співпрацю. Тоді йому сказали, що про його життя знали всі роки, бо в кімнаті гуртожитку разом з греком жив іще з ними якийсь Василь, лейтенант, що був агентом НКВД і доповідав усе про Феодосія Антоновича і його друга. Іще сказали, що у Харкові після відмови співпрацювати з органами, він ніде не отримає роботу. А на той час він уже був одружений і мав малого синочка. Так і сталося. Він обійшов багато заводів, установ, але йому відмовляли скрізь. Потім хтось із друзів сказав, що на заводі «Гідропривод» є СКБ7. Він пішов до керівника Івана Макаровича Стєпуніна і той взяв його на роботу. Пізніше, коли закінчилося будівництво інституту, то він пропрацював у цьому закладі до самої пенсії.
Коли в кінці восьмидесятих уже відбувалося кипіння в державі, то він першим разом із греком вступили до Руху, Спадщини. На всіх майданах Харкова уже після незалежності читали вірші Анатолія Казакова, харківського поета. Та і сам Казаков скрізь виступав, був одним із найактивніших патріотів. Молодий, красивий, він кликав народ не вірити партії, обирати свій шлях. Він і донині є на передовій боротьби за Україну. Але тоді КГБ полювало на нього. Робили обшуки в його квартирі, де перелякані двійко малих дівчаток і дружина на питання де тато, відповідали, що не знають.Казаков переховувався і тільки найближчі люди знали, де він мешкає. Ми з Феодосієм Антоновичем ходили до нього, в його життєвому просторі 1,5х2м були тільки книги. В основному філософські. Замість ліжка було декілька дощок. Ми носили йому їжу. Картоплю, сало, крупу. Говорити з ним було одне задоволення, бо неначе пили джерельну воду. У нього було написано багато віршів, їх читали і в Харкові, і в Києві. Я одного разу написала листа Кравчуку і поклала туди вірша Казакова. Я написала Кравчуку, що про нього у Харкові навіть складають вірші. Крачук у своєму листі до мене відповів, що це вірш харківського поета Анатолія Казакова. Недремне око спецслужб все бачило і знало.
Феодосій Антонович запропонував мені видати самвидавом книги Казакова. Я погодилась. Ми після роботи залишались в інституті і на пишучих машинках через чотири копірки видрукували по 200 поетичних примірників Казакова «Іду на Ви» та «Чеченський синдром». Ці книги у 1995 році визнані кращими самвидавчими творами.
Я уявляю, якби у нашому інституті хтось дізнався про це! Родичі родичів НКВД, КПРС, просто стукачі, як наша завканцелярією, головні спеціалісти і інші шавки, які писали доноси і стукали на людей. Де б ми були тоді з Феодосієм Антоновичем?
А Костянтин Іванович Аювджи є автором грецького букваря для діток, які жили в Україні, все життя пропрацював на одному з харківських воєнних заводів, де приклав багато зусиль для розвитку космосу в державі.
Я дякую долі, що ці люди були в моєму житті і завдяки їм я є такою, як є.
А тепер до кави.
Так от. У відділі, яким керував вищезгаданий Іняхін, працювала Аліна Марківна. Невеличка, вертлява, з претензією на великий розум, вона була уже третьою чи четвертою дружиною уже згадуваного мною викладача Валентина Петровича. У нього зі шлунком були якісь негаразди. Він лежав у лікарні, але Аліна Марківна, телефонуючи йому з відділу у лікарню, суворо забороняла їсти лікарняну їжу. Вона голосно йому наказувала, щоб він чекав на неї, бо вона принесе йому домашню дієтичну їжу. Ми всі співчували їй і розуміли, що жінка після роботи повезе свою домашню їжу чоловікові в лікарню. Все оце, тобто їжу, вона щодня приносила у двох термосах.
Одного разу сталося так, що сумка, в якій були термоси, зі стільця впала на підлогу і один із термосів розбився. Щось звідти витекло і Аліна Марківна невтішно заплакала. Ми, як могли, заспокоювали її, але вона весь час говорила, що там же дієтична їжа - в одному із термосів був дієтичний бульйон, а в другому – потрійна кава. Ми спитали, з чим бульйон для хворого? Вона відповіла, що це відвар від сосисок, бо сосиски йому не можна їсти. «А потрійна кава?» - спитали ми.
«Це кава, зварена на гущі, яку тричі спили».
Невдовзі Валентина Петровича не стало.
04.08.20

Ще залишились у мені
Твої слова, твої пісні.

Це не забути, не минути,
Як березень, що йде за лютим.

Ще залишились у мені
Гарячих рук шалені дні.

Як згадка нашої любові -
В долонях котики вербові.