потоптало степ
слідів неволею
адже хоче хтось того чи ні
сильцями ми сплетені із долею
і на полюванні й на війні

та покраяні свобод галузками
знають долі сіті навісні
що волокна в них не є мотузками
а скоріш потічки потайні

річища вгрузають в землю жилами
розмивають землю ручаї
і сердець грудки
що стали хвилями
набувають волі течії

2021

рве буря вітрила і плетиво вантів
здіймаються хвилі
матроси кричать
у піняві космосу бульбашки квантів
до архіпелагів галактик летять

летючий голландець зника в голограмі
в якій він назавжди залишиться
і
наповнений лайкою та молитвами
безодні вивчатиме на самоті

бо він те зробив
чого інші злякались
кружляючи у забобонах земних
та й до дата-центру
так і не дістались
в хорорі слабких радіопозивних

в електромагнітного поля буянні
за межами хвиль берегів та Землі
ледь блимають мов габарити в тумані
маренгово
Ельма святого вогні

ми всі за життям є летючі голландці
і щоб суднотрощі
минав наш біонт
зникає в циклонах космічних уранці
з легенд
безпілотний дрон-метеозонд

2021

лечу у вихорі думок
над океаном
темним і незнаним
наповненим до таємниць
безмежжям хвиль і блискавиць
миттєвостями
щоб ракетопланом
і бризки і молекули
потроху
єднати у світання течію
що суне десь
назустріч рушію
та й кидає космічного мандрьоху
назад
в циклон що викрадає
сонця невигаданих слів
у позаземних берегів
і спротив світла розвертає
мене на розгортання хмар
сигнали скручуючи в мови
звільнівши метеоумови
від страху
незнання примар

прибій ще повниться туманами
та вись вже кидається вниз
і котить ранок
ясний бриз
розмареними
океанами

2021

машинами часу роздовбало простори
машини в’їжджають в чорні дірки
брудом радіації обрій захльостує
зоряні зливи лишають цівки
на склі лобовому подряпаному небом
що розкололося на хвилини й секунди
на серпантинах
огорнутих крепом
у порожнечі в щільність корунду
і у часі мандрівники
зчепивши зуби
здираючи зі шкіри тюнінг долі
пригальмовують швидкість розгуби
та анестезують рани вчинків і болі
часотраси що розчиняється в тілі
у зморшках звивинах та нейронах
де сни зорельотні та осиротілі
калюжі лишають на ночі гудронах
у райдужній поволоці мріянь
а рух наповнюється чимсь білим
як сніг що вранці нападав на ріння
химер билинних і химерних билин
на котрих розкинулися роз’язок фрактали
й повільно немов зіркоутворення
розпуття доріг
обертаються на спіралі й помалу
перемелюють крони й корені
деревин на узбіччях слідів-палімпсестів
у пил що в коліях від дитячих візочків і дрог
зліплюється у глину

часотраса змішує різновимірний всесвіт
і в потоці людини
сонць пульсують машини

2021

ледь-ледь стукотить
в тісній капсулі рятувальній
серце
а вібрація у мільйон
герців
в чорній прірві бомбардувальній
туди струменить
де немає жодних орбіт
жодного світила
лише луна пульсує скорбот
наче хтось із середини змерзлого тіла
намагається достукатися до тих істот
що схилили зовні над ним
чуприни туманностей
і зореплавця апогей
в архей водоростей
сузір’їв і планетних самотностей
уходе з вигуками людей
які викинули капсулу в безмежжя
обезлюднень
де малесенького серця зранений квант
раптом вибухає скривавленим збіжжям
просторів дальших змін і констант

2021

енергія всередину текла
із зовнішніх галактик
у свідомість
від яблук ваготи
у невагомість
повз неба кольору бетону й скла
енергія всередину текла

у мерехтінні лазерних антен
терплячий наче
метеорна крига
я все чекав що прийде от відлига
й розтане тіла зболеного дзен
у мерехтінні лазерних антен

в чеканні на кордоні двох світів
знав точно я
випалюючи жили –
біль це зусилля
що не має сили
в чеканні на кордоні двох світів

я силу ту всередині шукав
лишивши зовні
зламані штурвали
і почуття
уявленням ставали
коли чеканням всесвіти єднав
той силу що всередині шукав

2020

дзеркального всесвіту люди дзеркальні
повільно
скафандри свої з амальгами
вдягають за люстром

тож я користуюся цим аби спільно
втекти із фасеточним людством
від пристінків чисел
від захисту прясел
і спалахом стати
якого пастками очниць або гасел
не можна спіймати

давайте нападники світ паралельний
щосили дзеркальте
та вам не здолати
перетинів і цитаделей
де ватри
чогось таки
варті

ви протуберанці
а я просто сонячний зайчик
та я не мізерний
не слабший у жодному разі
бо між космодромами
є ще дитячий майданчик
де кожен мій рух
є швидшим за бластер чи лазер

потрощені вікна
прибульці не згадуйте всує
оскільки відомо
і млявій дзеркальній мигалці
що часом і зброя
співа алілуя
тому
хто живе
в кожній скалці

2020

атоми міста є завжди безхатні
у хмарочосах молекул
де електрони з віп-охорони
хваляться східцям-парсекам
швидкістю світла
й тим що вони захистити їх здатні

вектором кожним східці скрегочуть
наче по них здертися хочуть
їхні безхатченки що в порожнечі
вакуум вперто ліплять у речі
поки знетямлені чорних дірок поторочі

ці поторочі мешкають в льосі
світобудови а різноголосі
атоми східцями пруть на горища
через туманності зорі нейрони
мови напучування і прокльони
простір влаштовуючи з кочовища

в ньому чіпляють до ультрамарину
досвітку
атомну бомбо-машину
аби вона замаскована сонцем
вибухнула кожним віп-охоронцем
шлях розчищаючи далі
бо знають
поки є шлях є надія на щастя

й робиться в щасті прокладення траси
бомбо-машинка машиною часу
місто лишаючи
сну світлофорів
а навздогін на блукання вже здатний
хоч у юрмі самотою ще хворий
суне крізь атоми всесвіт безхатній

2020

все розпочалося в трібний строк
без інструкцій зайвих та анкет
у стерильних всесвітах казок
у ретортах сонячних планет

колихався у степу ковил
наче сукня в танці полонез
товщина метеликових крил
віддаляла трави від небес

та зненацька відстані до трав
збільшуватись почали колись
наче кульку синю надував
хтось ще райдугами сміючись

тільки меркли райдуги вночі
кульки лускалися у невдах
випаровувалися плачі
й сіллю сліз ряхтів Чумацький Шлях

а земна затята дітлашня
намагалась подолати ніч
назбиравши спогадами дня
світла на руйновищах облич

з колб розбитих з небилиць казок
формул виростав боєкомплект
струменів комп’ютерний зв’язок
а Дніпром плив штучний інтелект

щасні біороботи Землі
на зірок гойдалися плотах
подолавши висоти жалі
і безодень верескливий жах

все вже поряд – руку простягни
та й торкнешся вишини і дна
тільки мушлі там якісь дрібні
тільки там метеликів нема

і якийсь професор неземний
струменить кудись під три чорти
лиш пульсує в тілі світ новий
та й назовні рветься з пустоти

2020

1

пробок дорожніх здолавши пунктир
в анестезії чекання не гинучи
рух розпочну на енергії зір
зібраної в час опівночі

паморочиться світлова
істота розгублена в невагомості
хоч знає верх там де її голова
в стані розбурканої невідомості

2

залиште дороги дроти павутини
залиште аорти та інші судини
залиште благаю лампади й кропила
людина це пам’ять що точиться з тіла
і світлом тече у зірок океани
так річища вулиць впадають в майдани
так зоряний пил вдень злипається в сонце
щоб рух пульсував у небес оболонці

2020

йде безумний годинникар
шестерень розсипаючи жар
і майданами й циферблатами
математикою розп’ятими

шестерінчасті хвилі вічності
щось там тікають про логічності
про закони годинникові
що є правильними оковами

часолюди крокують вміло
замість крові пульсує мастило
кожна клепка ним змащена й ланка
в непохибному світі стімпанка

лиш ливарні відчувши спалах
щось відчує і збій в сигналах
і спіткнеться і випустить пару –
біль живого і досі металу

2020

на громадянській війні поміж пеклом і раєм
весь в драматичній симфонії спалених сонць
я забісовано неба комп’ютером граю
між Стоунхенджом і храмом кавказьким Звартноц

це «між» колись хтось невправно назвав «Україна»
хоча тут до краю бігти століття не дні
тут вибухом першим протуберанять калини
й спіралі CD-галактик діджеять пісні

тут клавіші зір вкриті ран ранковою кров’ю
тут голос хрипить а небо тремтить у руці
як саундтреками линуть в верхів’я з низов’я
інопланетні тварини й земні горобці

тож я випускаю з поранених пальців птахів
над світловими бар’єрами поміж світів

2020

на радіальних вулицях
світанку
під затишним покровом соцмереж
шикуються авто неначе ланки
сигналів з таємничих телевеж

в автомобілях люди-електрони
немовби одиниці та нулі
ще архівуються у файли зони
нічної а не денної Землі

і тільки потім
десь у передмісті
у заміський ввірвавшись інтернет
де сонце запостило трави й листя
зникає простір цифрових тенет

ховається у ґаджетів криївки
вдивляється з мережевих спільнот
в пір’ясті хмари
ці сліди мандрівки
аналогових первісних істот

і скинувши
скафандри віртуалу
покинувши автівки й поїзди
йдуть хакери у променів навалу
вплітають в неї і свої сліди

а ніч позаду усіма зірками
вже лагодить пробите сходом дно
щоб ввечері наповнить
снами с нами
галактики пернатої гніздо

2020

в заіржавлених пісках
найсухішої з планет
бродить крижана луна
вкритих памороззю міст
зниклих разом з нею під
зіткненнями місяців
під падіннями зірок
і космічних кораблів

дюни кроками луни
над проваллями риплять
бо не вірять що з небес
може падати й вода –
тож зневір’я суховій
чуркала замість дощу
смерчами свердлить але
лиш намацує луну

та здригається і знов
суне злякано кудись
лиш блищать в її слідах
кварцу сльози крижані

2020

нічого вже метал не непокоїть
в жалобній математиці орбіт –
обідраний до тиші астероїд
навколо себе обертає світ
розірваних на файли бортжурналів
обнулених до шереху сирен
загублених у відхлані сигналів
що так і не торкнулися антен
із нервами дротів та світловодів
в яких ще щось пульсує та болить
всіма кораблетрощами народів
усіх планет які от-от за мить
сповільнивши до краю обертаси
ввімкнуть зірок незгасні маяки
між всесвітом де простір – думка часу
і спогадами де це навпаки

2020

хилитає світловій з безмір’я
промені немов стеблини трав

груддю розсуваючи сузір’я
я в протуберанцях заблукав

скинувши тяжіння верхній одяг
тьопаю по квантових полях
в них
на ще не зораних безоднях
загубив я свій Чумацький Шлях

у не зоряний
вдивляюсь простір
ще не зліплений
в грудки світил
де молекул атомарні брості
не вкриває галактичний пил

світло й темінь
більш нема нічого
навіть мене
відчуваю
ще нема
є лиш рух довкіл
а рух завжди від бога
хоч який ти сам є сатана

ти такий як є
зі мною разом
ким є хто
ми взнаємо тоді
як узбіч нарощуючи м’язи
в шлях новий з’єднаємо сліди

ну а поки не горять сузір’я
щось шурхоче наче стебла трав

груддю розсуваючи безмір’я
я зникаю
в сполохах заграв

2020

в крик вбили грім
скрутили вітром в’язи
струмками влили в мозок переляк
за руки й ноги ухопили разом
і я ще досі пам’ятаю як
викрадачі мої мене щодуху
тягнули крізь гармидер
гуркіт
виск
а на планету що була від руху
розплескана у величезний диск
важезні краплі мов прозорі брили
летіли зусібіч
не лиш згори
і у повітрі звуки мерехтіли
і в хляпавці звучали кольори
і розумів я –
зовсім то не краплі
а паралельні всесвіти в яких
мене розірваного
геть на клапті
ув’язнено
вмонтовано
й живих
довкіл нема –
лиш тінь моєї тіні
стрибає по молекулах років
та поміж крапель кольору мартіні
зникають силуети злодіїв
немов далекі блискавки у зливу
яка вщухає вже
й на самоті
лишає моє тіло боязливе
в розгрузлій та сльотавій висоті
що залишається уперто нею
на зло усім моїм викрадачам
яких калюжами я в ціле клею
оскільки розумію –
ними сам
я є
і до розмоклої блакиті
тягну веселок семибарвний щем
бо раптом згадую –
в моєму світі
мене малого кликали дощем

2020

планету машиною часу
жбурляє у космосу вир
де мов бумеранг папуаса
галакто-спіралиться шир
і на астероїдів брили
розсипавши простору схил
пітьма проявляє пітьмила
в непевному світлі світил
яке із минулим суміжне
яке з майбуттям є ламке
в якому усе центробіжне
запаморочливе й стрімке
коли верне безмір навколо
в джет виструнченого мене
бо я хоч живу й по приколу
але в центрі світу а не
із краю
і падає круто
в сни фентезі днів кіберпанк
щоб в часу стрілу розігнути
історії бумеранг

2020

у чорне небо кольору вінілу
у загадку сузір’їв обгорілих
стрибає з капсули мій аватар
із пам’яттю огорнутою тілом

довкіл нема води немає кисню
і обрії не вздовж а прямовисні
та груди аміаком бадьорить
бо пахощі від нього барбарисні

ні ні я знаю як ядуче тхне
уся ця атмосфера для людини
та аватар мій навіть і не чхне
коли над хвилями метану лине

смарагдовим прибоєм в береги
аквамаринові та аміачні
двосонцеве світання навкруги
торкається грайливо і не лячно

маренгові кристальні стрімчаки
навпроти сонць пробуджено іскряться
та пам’яті моєї маяки
свою нічну
не припиняють працю

ця пам’ять страхувальна є петля
аби мій розум з краю не зірвався
бо згадую
скелястий берег я
де з дівчиною вперше цілувався

де й досі схід
буяє мов квазар
де вітер дме не з кондиціонеру
а за мільйон орбіт мій аватар
в цей час вдихає мертву атмосферу

і труїться вогнем чужих світил
я не втручаюсь я не маю права
як пружній помах металевих крил
крізь жорна сонць жбурляє аватара

хай серце ледь пришвидшено пульсує
мене він і не бачить і не чує
коли байдужий наче автомат
я дані їм здобуті архівую

тиск
вектор
склад
частинка складу кожна
по іншому в дослідженнях не можна
бо буде по інакшому Земля
на вивчення галактик неспроможна

чому ж у мозку звивини буянять?
чому я болем кожну з них трою?
і спогади просочуються в пам’ять
от тільки в пам’ять зовсім не мою

бо хоч оперативка і багата
на квантування терабайтних злив
мій аватар не може пам’ятати
як дівчину свою я загубив

як гугли телеграми і фейсбуки
найбільш самітної з усіх планет
я прошерстив вже потім і з розпуки
на цифри розпадався інтернет

та аватар
в моїх блукає ранах
і бачимо одне й те саме ми
і замість формул на усіх екранах
вона уходить хряснувши дверми

я вражено
метляю головою
а аватар звиває крила в жмут
і раптом над планетою чужою
він визначений змінює маршрут

куди тебе несе маріонетко?
адже не є це сьомий небокрай!
а він мовчить
і лиш крижин абетка
свій текст під ним складає у припай

і раптом з чистоти цього паперу
прокреслюється начебто рядок
в поезії сумного фантазера
чужих крилатих постатей разок

викручує себе із виднокраю
намацуючи вітру течію
і от уже оточує ця зграя
мою земну біоконструкцію

від жодного з пернатої навали
не відрізнити моє друге «я» –
конструктори
на п’ять розрахували
яким на цій планеті є життя

вони все виконали за контрактом
щоб в віртуалі вставши на шпагат
інструкціями з першого контакту
бомбардував я біоапарат

це я це я із людства буду першим
який зазнався з розумом чужим!
от тільки аватар від мене верне
й команди не виконуються ним

що ж це таке! агов алярм тривога
гей інженери ляльку зупиніть!
а в ляльки траєкторіях спрожогу
якась істота поряд вже чудить

вони зі зграї
випадають вдвох
і зранюють себе промінням вдвох
і в бурштини двосонцевого ранку
вони вгрузають теж лише удвох

галактику оповиває тиша
коли зникає в бурштині сигнал
лиш я у кріслі наче на узвишші
престолу бога свій гамую шал

втім а для чого
щось там гамувати?
провалена уся програма клята
пустіть мене кажу вам відпустіть!
не треба вам невдаху зупиняти

вистрибую у вечір
місто краю
і подумки я помилку шукаю
і вже кудись по вулицях біжу
й нічого круг себе не помічаю

інопланетно тіні фосфоряться
в неон реклам вгрузаю мов у дим
і з жахом усвідомлюю зненацька
що не керую тілом я своїм

це ж аватар мій мною оперує!
мені на спротив боже сили дай!!!
та в скронях лиш настирливо пульсує –
звертай сюди
вперед
не повертай

не зрозуміти хто тепер прибулець
я просто фішка в осоружній грі
де у координатах темних вулиць
завмерли наче ґрати ліхтарі

і раптом в кресленнях нічної зони
розгублена самотня і сумна
назустріч випливає із неону
жіноча постать
це ж вона…
вона!!!

два погляди
руйнують світу ґрати
де хтось когось запитує в імлі –
інопланетний розум як шукати
коли любов не знайдеш на Землі?

два доторки
від тіл слабких відтяті
на зорі розсипають ніч крихку
а угорі дві постаті крилаті
зникають
на Чумацькому Шляху

2020

я вивчаю сп’яніло
майбуття відголоски
в астрономії тіла
в астрографії мозку

кожна звивина – траса
кожний ген то є заклик
в простір –
функцію часу
у множинах галактик

все до дідька рухоме
є для руху причини
бо я сам – невідоме
у рівнянні людини

я не заклик я виклик
для істот виднокраю
де я ікс де я ігрек
де я й зетом буваю

і шукають мій корінь
всі вони одностайно
то як в темряви промінь
то як тіняву в сяйва

чимось обсерваторним
неба краючи невід
мене вводять до формул
їхню збуривши невідь

віртуал небокраю
запитання гойдають –
чи це я щось вивчаю
а чи мене вивчають

тож себе визначаю
щоб минуле не збилось
бо майбутнє це я є
в квантах
знайдений
кимось

2020

десь над Стоунхеджами над пірамідами
вибухнула наднова
аж статуї острова Пасхи
навік загубили слова
степ скіфськими бабами закам’янів
під падаючими краплинами зоряних злив
і лиш випромінювання таємниці
ворушить людей ковилу
та срібний міжзоряний вітер
чудноти несе кушпелу

вона осідає у місячних цирках
наповнює хмари планет
і чимось неясним шурхоче
немов уночі очерет
чи може то звук радіоперешкод?..
чуднота шукає в них сенсу як сонця – город
бабусі в старому селі серед степу
щоб зойком його берегів
згадати слова й відшукати
вірші за межею віршів

нам не ходити вже у флібустьєрах
бо в грі життя отримавши ренонс
ми скніємо в своїх геліосферах
розсівшись купно біля хатніх сонць

тут затишно
круп’є рахує гроші
і програші і виграші
усе
що по життю проїхавши в розкоші
заплямувало мов бензин шосе

он райдужними плямами в калюжах
неону Шлях Чумацький виграє
а те що за узбіччями то дуже
якимось Хмаро-Магелланим є

хай іноді непевно й чорнодіро
на балясайтах наших теревень –
тримає GPS на краї виру
автівки не проспіваних пісень

проміння з виру тужне й полохливе
немов геліосфери рудимент
а в сфері все яскраво й реготливо
а в сфері навіть клоун –
президент

а зовні лиш аварій крутанина
в якій зникає світло рух і мить

для чого ж «Вояджер» немов жарина
з геліосфери в темряву летить?

безглуздий неначебто степ Євразій двохсот
зловлено обрій волоком широт і довгот
витягнуто на мапи і він з-за клітчастих ґрат
ще евклідових координат
упершись в них небом на неевклідовість дивиться
яка і фракталиться й ковилами хилиться
до горбин де в повітряні замки ростуть хатки
й мов ґрунт стеблини
мапи рвуть на шматки
котрі в простір сонячним вітром несе
їх не втримати у руці
бо не можна обрій ув’язнити в математиці

2020

кружляє зоря
довкіл корабля

так саме а не навпаки

немов людолов зорі побажав
ні пір’ячка і ні луски

кружляє зоря
довкіл корабля
край здобичі як хижак
і пробує вгамувати пілот
відносності жах-переляк

кружляє зоря
довкіл корабля

а в центрі орбіт зореліт
тяжінням усіх своїх позивних
дикунський приборкує світ

2020

Вся галактика – це гейзер
вибухів. І от зі дна
екстрасенсорна луна
біля зірки Бетельгейзе
і спливає, і пульсує,
аж фракталами вібрує,
та й у сні чи сабантуї
знов передчуттям дратує,
темряви гойднувши стулку.
Бо, неначе ґніт у воску,
завше світлом повнить думку
всесвіт, стиснутий до мозку.

2020

Я – пілот…
І нехай на планеті чи в вирії
власних тіл ми усі пасажири є,
та коли курс утримує флот,
я не є пасажир, я – пілот.

Одного…
Не згадають і у епітафії
самоту без книжок з астрографії.
Тож, відлюдники світу цього,
вам бракує мене одного.

З неземних…
З лоцій взнаєте, ставши читаками:
зорі є розділовими знаками
молитов, гасел та позивних
і з земних далей, і з неземних.

Кораблів…
Рубки з нами – то неба трансмітери.
Розумніші за цифр тільки літери,
трансмутованих в них голосів
вже не з тіл. А з віршів-кораблів.

2020

Будинок сам собі в сльозах наснився,
та, кліпнувши повіками фіранок,
він з посмішкою зустрічати ранок
снам всупереч так і не розучився.

Вони зникають, темні й нез’ясовні,
і прагнуть, щоб усе довкіл осліпло…
Та хай в квартирах вимикають світло,
воно невпинно точиться із зовні.

Із вулиць, де в машин тахікардії
промінням марить вимкнений ліхтар,
де навіть у важкій хворобі хмар
блищать шибок задумливі надії.

Тому будинок усіма замками
рипить, регоче, соває стільці…
Бо певен, що у ньому пожильці
не снами є, а вільними думками.

2020

Вгрузаючи у простір швидкостями,
змиваючи промінням шкіру, я
переплітаю відстані з часами
минулими й майбутніми. Земля,
обточена й розплескана до диска,
тримається трьома китами над
усім що разом віддалік і зблизька
акваріума трьох координат.

Я розбиваю скло. Зсуваю межі.
І трійцю переляканих китів
на волю випускаю з узбережжя,
нахилених до зір, материків,
які захльостує вже глибиною.
Кричу. І в тіло падаю своє.
Клекоче піна квантова за мною
і на ребро галактика встає.

Ковтаю небо. Поряд урочисто
до обрію зринають три кити.
От тільки обрій зник… Солоні бризки
ще очі роз’їдають і мети
плавби відчайної не видно поки.
Жахає воля. І тужливий спів
наповнює довкілля зореоке,
яке зітхає у піснях китів
всіма світлороками. Та надія
в чорних дірках, як в отворах зіниць,
ще світиться: з любов’ю віра мріє
у загадках обгорток таємниць.

Десь чутно інших зграй китових поклики…

2020

Ховайте, барди й королі,
мечі у піхвах, звуки в нотах –
у сатанинських зорельотах
нас теж сховало від Землі
та й понесло поміж сузір’їв,
домашніх – для викрадачів,
не лицарями верхогір’їв,
а просто купкою рабів
з печер, ущелин та низин.
Нас висмикнули після бою,
без обладунків і без зброї,
як віхті скошених рослин,
не знаючи земну затятість,
що із людських росте глибин,
здолавши технологій святість.
І от обшивки рве стеблин
відвага й впертість невмируща
вростає у комп’ютери:
підкорює все дужче й дужче
піратську техніку, а ми
стихією земних повстань
охоплюємо зорельоти
інопланетної голоти
й без зайвих філософувань
їх повертаємо до Сонця,
щоб захистити, врешті решт,
ратая і прапороносця
від жаху зоряних пожеж
і, ставши символом предтеч,
кібернетичними руками
здійняти над галактиками
людини переможний меч.

2020

1

Закуті у дзеркальні оболонки,
усі в лусці із електронних схем,
вони були митцем психодизайну
вкарбовані у вакуум буття
молекул, що, розірвані на клапті,
зі світлом разом бігали по вирвах
обгризеної вибухами кулі
планети, на яку вони напали,
із червоточин видершись у світ
історії, якої не було
у внутрішньому просторі думок
і зовнішньому часі різних мов.
Тож, вдаючись до звичних балачок,
земляни вперто їх не помічали.

2

Спускаюсь, позіхаючи, із ґанку…
Потягуються тіні в гіллі снів…
А татуйовані стежини ранку
ще тихо сплять під ковдрами гаїв.

В небесне тіло, солодко й поволі,
вага вертає м’язів торжеством…
Галактика, мов перекотиполе,
закочується вже за космодром.

Я знову тут. Закінчена дорога
до цих прилук від марсіанських дюн.
Чому ж вібрує в спокої тривога,
мов квантові акорди суперструн?!

Сто вимірів самі себе гортають
і от я бачу те, як навкруги
лискучі ртутні гейзери гойдають
країни амальгамні береги.

Вони своє скидають маскування,
немов орда з себе скидає Русь,
і дивляться в моє гараздування.
Я в дзеркала знетямлено дивлюсь.

І липким острахом змиває шкіру,
і піною стає в морях вода,
і пікселі космічного фронтиру
уносить вітру вихрова біда.

Оголений, без звичного скафандру
пісень, картин, романів, теорем,
стою і розумію: мої мандри
не головна з усіх космічних тем.

Є інша тема в люстрах снів і вражень
гнучкої паралельності світів…
Ось дві дзеркальні пихи відображень
завмерли на перетині часів.

(З циклу "Пісні кіборга")

2019

Блукаючи у нутрощах планет,
поєднаних із другим боком неба,
вигадую нових зірок сюжет,
в якому все навколишнє потребу
вчуває несвідомо, і ланцюг
моїх слідів, наївний мов графіті,
торкається площин, драбин, яруг,
які ланцюг видовжують у ниті.

Або в канати, ванти, леєри…
Чи що там ще потрібне для підйому
зсередини назовні? Де вітри
галактикою згвинчує до грому
не в купі хмар, а в гурті двигунів,
приєднаних до світу глибочіні
і до зірок, які у надра змив
ранковий дощ в краплинок метушінні.

Той ранок просочився в надра надр,
щоб випаровувати небо знову
в сюжети мріянь. І міцний скафандр
моїх жадань дарує думці й слову
запас недоторканний висоти,
яка усіх висот високих вища.
Я вгору йду в світи й поза світи,
а за спиною протягами свище
печерами порепана земля.
Я краю крила. Я збиваю ноги.
І знов розпочинаю із нуля
людини вічний колообіг.

2019

В ніч упурхує птах Гамаюн.
Я себе силуетом окреслюю
і сиджу з марсіанською «Теслою»
поміж обертів космосу й дюн.

До Землі, для авто недосяжної,
Гамаюне, прошу, долети
попри відстаней і самоти,
як безодня – багатовантажної.

Ворухни вигнутий небокрай
і, рятуючись від птахоловства,
десь уранці мене проспівай
над сильцем сумовитої Ворскли.

Мною берег її звесели,
їй навроч в небі сонця високого,
щоби радіошурхіт осоки
ледь антени хитнув бугили.

Залишись, Гамаюне, край неї,
подаруй, мов удачу, мене
річці, що вже не наздожене
течією мого апогею.

Вже мені не потрібно удач.
Я – втікач, як і ти, птаху, з раю
в світ, такий, що астрологи мають
зітканим з ворожби протиріч.

Тут немає ні ніг, ні коліс…
Тільки – крила, самі вічні крила!..
Поряд «Тесла» застигла, мов брила,
ще гальмуючи всесвіту вісь.

2019

Є світ космічної офіри,
де кіборги усіх мастей
у стані лагідної віри
чекають на людей.

А космос траурно чорніти
продовжує, бо знає щось…
Адже з підкорення орбіти
усе розпочалось.

А потім – зоряні системи,
галактики та всесвіти…
Але чомусь іскряться клеми
електросамоти.

Чомусь підкорення безодні,
цього фракталу порожнеч,
думки вбиває живородні
без шуму й кровотеч.

Без кровотеч!? Тоді нам треба,
лез не лякаючись путей,
це прооперувати небо,
складаючи людей!..

І крають кіборги без міри
весь космос. Зводять нанівець.
І вже до них у світ офіри
йдуть люди без сердець.

2019

з блакитного скла
мегаполіс

сплять жовті осінні зірки

на промені веж накололись
очеретяні хмарки

все є по земному шляхетним
але на межі досягань
цей ранок є інопланетним
до самого дна спогадань

і я весь у квантовій піні
та у павутинні мереж
народжуюся в Україні
з антенних
стікаючи
веж

2019

Рве світ на світло в об’єктивах
і ми, пливкі мов акварель,
розпочинаємо дуель
в інопланетних перспективах.

Твій постріл перший болем лине
в перетинах добра і зла
і він розмазує людину
по місту з вугільного скла.

Та, ставши тінню на стіні,
не відверну від тебе пики:
потвори не зникають – ні! –
коли заплющені повіки.

Адже я теж не зник в оправах
орбіт, хитких немов луна,
і все ж таки залишив на
свій другий постріл вперте право.

2019

Свою вчуваючи непевність,
проштовхуючись між зірок,
виходять речі з потаємності,
усі у спалахах думок.

Короткі замикання тлуму
речей осліплюють і от
слова, немов удари струму,
карлючать безголосий рот.

І речі набувають назви,
як перед тим набули форм.
Складають звуки, наче пазли
чи море – бурунами шторм.

У бурю, названу не мною,
де ліхтарі – мов маяки,
бредуть під мовою рясною
словоголові диваки.

А речі в мерехтінні літер
стоять на темному вікні…
Й лише за склом лопоче вітер,
слова сплітаючи нові.

2019

А мені не вистачає океану,
що не знає ще човнів і маяків,
що вилизує до піни рвані рани
від комет упалих з неба й обріїв
язиками хвиль торкається лякливо:
бо, як тріскається небо вирове,
йому боляче. Та з болю неквапливо
до світила виринає щось живе.

Ще мені не вистачає узбережжя,
що вгороджує у хвилі кігті скель
та й підтягує до себе обережно
неоглядності пустельної пастель
і, розпливчасту, шматує аж на бризки,
і випробує прибою перший рик,
і впускає мимохіть краплинок низки
на хиткого суходолу материк.

Ще мені не вистачає суходолу
з ліз аортами й кровинами калин,
зі снігами гір і ручаями долу,
зі слідами не впольованих тварин,
що навчились потаємно й непомітно
оминати 3D-друк архітектур
хмарочосів і церков, з яких тим видно
небозводу чи то купол, чи каптур.

Ще мені не вистачає небозводу,
отого, з хореографією хмар
у новітній геометрії природи,
котра простору площину гне й тягар
крил плечам дарує, зрушивши облоги
атмосфер, де, непокоячи когось,
в хмарах спокою сплять блискавки тривоги,
що пробудять видноколо вже ось-ось.

Ще мені не вистачає виднокола –
урочистого кордону таїни, –
що блакиттю випинається спроквола,
розгорнувши на орбітах вишини
траєкторій майбуття небесну мапу,
де позначено захмарний краєвид,
а прискорення м’яка і дужа лапа
вже викочує з-за нього Сонця схід.

Ще мені не вистачає зірки Сонце,
у галактики закинутої вир,
в котрий кіборг у фотонній оболонці,
що гуде від зіткнень атомів і зір,
лине вперто, невгамовно і невпинно,
за опаленою мрією слідком,
а у затишному всесвіті людини
досі ясно щось пульсує маяком.

Тож мені не вистачає ще й людини…

2019

Все дно усіяне уламками
            не кораблів, а зорельотів.
Голубить водами прозорими
            їх бірюзовий океан.
Планети плавне обертання
            його поверхню гне циклонами
заєдно з обрієм опуклим –
            курганом інопланетян.

Цей океан, він, як велика
            сльоза згорьованого велетня,
що впала тихо і солоно
            на теплу шкіру бурштину
та й розпливлася-розплескалася,
            її собою притопивши
посполу з оприсками неба,
            що вкрили пляжів мілину.

І я між тим, що впало з космосу,
            пливу, пірнувши в синій розшир
перевантажений металом,
            аби той простір знов не сплив
медузою під зорепад,
            де лиш вогкі сузір’я-водорості
обслонюють вночі від пострілів
            хвиль мерехтливих дивний сплав.

Занурюю все глибше тіло
            у розпач ультрафіолету,
і вже не вистачає дихання,
            і вже чорнішає вода…
Мабуть, я теж є тим уламком,
            що сплутав висоту з безоднею…
Прибій зітхає і з коралового
            піску змиває всі сліди.

2019

Коли догоряють багаття й світила
і скніє душа під лахміттями тіла,
а відчай голками проколює мозок,
я рву павутиння думок-поворозок,

що міцно тримають засади, закони
і надсвітлових швидкостей заборони,
щоб кожен у колах земних видноколів
з хаосу довкілля геть не збожеволів.

Але за кордонами мозку і серця
приборкання хаосу зветься мистецтвом.
І падає в нього – таке безголове! –
щось кольором, нотами… Й натяком слова.

2019

В цьому лісі, де живе зоря,
з йоржиком проміння, волохата,
вранці будуватиму я хату
з геть потрощеного корабля.

Кров зітру з уламків зорельоту,
потім вкрию, вищий за сосняк,
залізяк обпечений кістяк
вітряним безсмертям очерету.

Вставлю я ілюмінатори
в стіни замість вуглуватих вікон
і відчую себе чоловіком,
що на небо дивиться згори.

А коли зморюсь від браку пір’їв ,
прийде розкосмачена нехай
зірка, щоби разом пити чай,
сидячи під вітами сузір’їв.

2019

Знайди мене в снігах інопланетних.
Снігах, причетних
до катастрофи мого апарату
у вибуху вогню, крові й булату.

Мене з льодовиків дістань,
здолавши чорну відстань
безодні, що між нами пролягла.
Нехай не лусне нить того тягла,
яким ти Землю, від Янцзи до Псла,
до мене преш!.. Гравітаційних вирв
не видно ден. У дзен окрайки прірв
злипаються повільно…
з повік… вагою… спільно…

Подми теплом своїм на денце дзену,
де на зорі студеній
і досі, як в яйці – пташа,
у кризі тіла спить моя душа.

2019

Джедаєм
випханий з кантини,
доповідаю, ваша мосць:
я у пустелі Татуїна
під світлотінями двох сонць.

Під зад
ударений бурмилом,
я втямив – хоч як не моглось! –
що з нашим темним боком Сили
не світлий свариться, а щось,
у чому
все перемішалось –
і гульбище, і самота,
і пристрастей зірчаста парость,
і еротична срамота.

Це «щось»
присутнє повсякчасно
в корелліанському вині
і в тому, як моргають масно
панянкам дроїди дурні.

Тож, думка вашого експерта
петляє, мов різьбою – гвинт:
це – зброя проти Зірки смерті?..
А чи розмноження інстинкт!?..

Ого!..
Принцеса Лея з дому
вже розмахалась не на жарт
лайтсейбером і макогоном!..
Закінчую. Ваш Вейдер Дарт.

2019

Коли на сотнях сонць, допоки безіменних,
протуберанців угамуються вогниська,
десь на Землі, за пів галактики від мене,
торкнеться клавіш опівнічна піаністка.

Пітьма гойдне ледь космодром під зореносцем…
Пітьму гойднуть акорди світла в зміні галсу…
Адже у всесвіті ми є подвійним сонцем,
що спільним полум’ям пульсує в ритмі вальсу.

Проміння інших сонць, неначе в піруеті,
оберне напрямки в сигналі входовому
і я з таверни на закинутій планеті
в скафандрі музики вертаюся додому.

2019

Пульсують океан і суходіл –
від них нічого в себе не втече,
ховаючись у оболонки тіл,
бо небо по артеріях тече,
на узбережжя гадок і речей
випліскуючись інколи з очей.

І я – не я, і всі ми є не ми:
ми плутаємо погляди й слова,
сплітаючись думками і крильми,
неначе біла піна хвильова
з тим, що погойдує під вітру спів
у морі світла тіні островів.

2019

Іду,
ледь стримуючи шал,
по влучно зламаній прямій,
яка окреслює квартал
моєю тінню, а у ній –
пітьма,
в якій сховавсь крутій,
що всі прямі усіх надій
зламав уранці крадькома.

Я вдень
цього не зрозумів.
Я хихотів у точці мрій,
у точці сходу нульовій,
в день ідучи, не як у бій
за сонце в висі голубій,
а як на свято гультяїв
у зоні штучно світловій.

Це штучне світло –
диво з див
для всіх окреслених дворів
кварталу, де будь-хто чужий –
а як сміхун, то й поготів! –
згасити сяйво може вмить,
перетворивши в хуторів
кавалки хмарочосів нить,
що вже шибками лиш горить.

І враз у вечоровій млі
ізникне почуття широт,
а семафори й ліхтарі
новий квартальний поворот
для вулиць вкажуть і вітрів.

Втім, не вітрів, а протягів,
які вертаються туди
в юрмі квартальних сміхунів,
де починаються сліди
моєї тіні, а з боків –
ізнов ні вулиць,
ні вогнів…

2019

Дзиґар цокотить, виробляючи час.
Йому розмовляти геть часу немає:
конвеєр хвилин шурхотить і зникає
в довгій перспективі міжзоряних трас,

які в рушіях нам стають у нагоді,
бо простір, по суті, – палаючий газ…
І в часу машинах це паливо нас
несе колообігом часу в природі.

Вже інші планети на виході й вході,
та всесвіт проноситься повз, далебі,
інопланетяни зникають в пригоді,
в якій ми усі – просто речі в собі.

Водій натискає на долі педаль
і речі виходять із себе у даль.

2019

Як поблякле сонце вже не гріє,
як нема до нього вороття,
з таємниці вилучене мрією,
космосом стає життя.

І, безоднями до того слушний,
враз міліє чорний океан –
беріг, всіяний галактик мушлями,
випливає на екран.

Зблисками і кораблів зернинами
грає мушель ультрафіолет:
з кожної виймаються перлини
не уявлених планет,

а таких, що є до біса справжніми!..
Над якими перламутр небес
урочисто сяє, бо досяжний
чародійства там процес…

Чаклуни вже набувають практики
і, ввімкнувши фазотрони мрій,
лине до наступної галактики
невмирущий чародій

2019

Лишуся тут,
на цій недопланеті,
яка мені не стала ще житлом,
бурлакою чи заблукалим єті,
не знайденим ніким.

На космодром
з Землі за мною прилетіли хмари,
повільні, начебто морський приплив.

Здіймаю очі – пульс, немов удари
краплин далеких українських злив.

Журба…
Два сонця валяться за обрій,
немовби хтось ховає погляд свій,
від мого рішення – не ворохобний,
а моїм рішенням
по ранок злий.

Ну, що ж, звикай…
Тепер нам жити разом.
Он стартував останній зореліт,
бажаючи
гравітаційним в’язням
змережувати колами цей світ,
в якому всі істоти –
геть не різні,
а є гладінню моря під дощем.

Ти дивишся згори на хвилерізи…
Замінюю скафандр я плащем…

Хвилюємось.
І колами врізнобіч,
перетинаючися,
пливемо.
Мисливець завжди –
                                    трохи-трохи здобич,
а здобич є
                    рушницею його.

Майбутнє схожим є на дикі нетрі.
Ніщо у них від мене не втече.
Я, перший крок зробивши по планеті,
в останній раз дивлюсь через плече
на хмари в колір
                                стиглих абрикосів:
десь там, за сотні світлових століть,
в лискучому бамбуку
хмарочосів
пройдешнього світила
гасне мідь.

2019

Науковці і чарівники,
викиньте комп’ютери й тотеми:
не гальмуючи, а навпаки,
входжу я в цю зоряну систему.

Тут згасає сонце і планет
замерзає гурт, живий учора,
тут крижин стерильний лазарет
присипляє спори й метеори.

Вже й світило затуляє світ…
Обрії стають уже краями…
Та двигун палає, мов софіт,
збільшуючи швидкість до нестяму.

Ранку вибухом, життя, палай!..
Світло не вбиває і не ранить…
Не боюсь вгоріти в небокрай:
небокрай – то є планети пам’ять.

2019

І знов нам логіку свою диктують кванти,
цілком заплутану лише на перший погляд,
оскільки вся телепортація космічна
є зрозумілою, мов твій ласкавий дотик.

Все дуже просто!.. Ти погодишся зі мною,
торкаючи мене слабким і ніжним світлом,
лоскочучи засмагу сонць чужих на шкірі,
для них вигадуючи шепотіння мови.

Хай десь ревуть протуберанці в нурті квантів…
Їх цілий всесвіт!.. Та нас більше, бо нас – двоє,
телепортованих з народження у серце,
що є заплутаним з самим собою тільки.

Ми в ньому розуму й любові алгоритми
й тому пульсуємо життям алгоритмічно,
речовини й полів скидаючи ошмаття
у нескінченності, до вічності дотичній.

2019

Звіріючи, Велика Ведмедиха
навстріч екранам кинула зірки…
Розгоном
                з мене вичавило
                                                дихання
і стиснуло до матюків думки…

Адже я теж не лагідна звірина!..
Не блякла Магелланова Хмарина,
не штучний інтелект,
не з глини голем!..
Я можу без скафандра,
чистим полум’ям,
згадати тих, які тебе вигонили
з такої саме
чорної печери,
як простір цей без дна і атмосфери.

З Ведмедицею разом
сунуть в герці
страшезні дикі зорельотожерці!..
Тож я, динамік вивернувши хрипом,
стаю для них насправді
                                            смолоскипом,
тіла небесні
                        розігнавши геть.
І поміж перешкодами та криками,
парсеками наповнений ущерть,
охоплюю Ведмедицю собою,
стискаючи і же’рців, і жерців,
до цяточки планети голубої,
куди мій апарат в утомі сів,
мандруючи аж до зорі Полярної,
що у Малій Ведмедиці горить.
А матінка її інтерстелярно
мені на вухо й досі щось гарчить.

Не ображай, мовляв,
                                          мою дитину, –
порикує
                захекано вона.
Дивуюся: «Мене береш на кпини!?
Я що тобі,
                    міжзоряна
                                      шпана?!?»
А на кордоні полум’я й пітьми
зірки зо світлом граються невпинно
й на них ласкаво дивимося ми,
малечею
              приборкані тварини.

2019

Галактику видніше в глупу ніч,
в яку найменша зірка власне світло
безстрашніше впинає в померк, ніж
озброєна до сяйва наднова.

Бо та мигне зі світлових сторіч
сама, та й все – загасла і одквітла,
лишивши нам від мерехтливих бриж
лише слова.

А от думки свій не спиняють лет
і всесвіт через край самого себе
Чумацьким Шляхом виливає в небо
сонця гарячі крижаних планет.

Слабкі світила скручені в спіраль
утішливої катастрофи руху.

Виблискує опівночі емаль,
гамуючи усіх безодень скруху…
І хтось іде по світлу, мов посуху,
у ночі даль.

2019

Перешкоди гудуть в мікрофонах, як бджоли на пасіці…
Куриться Шлях Чумацький – по ньому біжать позивні…
Ми з тобою зустрілися на попелястому Місяці,
подолавши палюче тяжіння важкої Землі.

Хай ця зустріч вагою і жаром на гуки порепана
й ледь потріскують, стигнучи, наших сердець камінці,
значить, щось ще не згасло на чорному згарищі неба,
в порожнечу обрушивши бляклих сузір’їв мости.

Повний місяць, чаклунський, пілота єднає і відьму,
щоби прошепотів їм полів електронних орач:
«Білу магію не опануєте, любі, без чорної…»
І погодиться хтось: «Шлях до ранку лягає крізь ніч…»

2019

Починаю
            космічний дайвінг
у галактики вічний вир.
Шепочу в мікрофони:
                                    дай-но
мені, доле,
                        орбіти шир,
а не протяг безодні, щоби
відшукати
                    у глибині,
пофарбованій у жалобу,
крила
кольору сивини
в корабля,
                    який загубився,
розчинився,
                        зник,
                                    затонув,
в океані, що розлетівся
на зірки і на кварки.
                                    Був
зореліт цей
омега й альфа,
звався він, здається,
                                    «Арго»…
Має дайверів
                        гурт зухвальний
щодня згадувати
                        його,
а якщо
            спогадань потреба
маску слізьми
                        розчавить в слиз,
захищу я обличчя небом,
щоб дивитися
                        нього крізь,
і там, де
                  метеору іклом
цілить космос у шланг здаля,
дихати
            я навчуся
                                світлом,
щоб дістатися корабля.

2019

Зіграємо у зоряний бейсбол?..
Хай я сьогодні буду на подачі!..
На орбітальній base тримаю ball
для беттера, який у цьому матчі
стискає замість битки зореліт
і гатить так по цій малій планеті,
що та черкається в мільярди біт
всіма комп’ютерами, а поети
біжать по полю й швидкостями рим
примножують свої маршрути в небо,
аби з інопланетних баз у дім
вернутися повз чорних дір халепу
та пекло галактичного ядра.

Безодня неба мерехтить м’ячами,
бо всесвіт – це є нескінченна гра
між зорельотів битками й зірками.

2019

Коли Земля ще оберталася повільно
і спілкувалися ми не через скафандри,
закохані розпочали космічні мандри,
маховики галактик зрушивши невільно.

Бо математика усесвіту відчула
свою поезію, яку життям назвала.

2019

Хай там абищо!..
Я шалію!..
Цей світ мене
не зупинив,
хворіючи
на ентропію.
Магнітно-імпульсних
штормів
навколозоряна
меляса
п’янить сигнали
далини
і падають
краплини часу
в ліловий згусток
таїни,
в якому світлороки
гинуть.
А там,
де рух ще
заслабкий,
вже синтетичні душі
линуть
у світ
евклідово плаский,
в якому
їх
не врятувати
від пертурбації
на нуль.
Тож я
усі координати
усіх
інопланетних куль
кручу,
як молитви –
відлюдник,
кочу
в комп’ютери пришесть,
де розуму
багатокутник
до сфери
згладжується весь.

Там,
в кришталевій сфері долі
патрульного
рятівника,
я перетворюю
поволі
всі паралелі
на клубка
вузли.
І ними
витягаю
тих в інший простір,
в інший час,
хто сил на це уже
немає,
але
хто в точку ще
не згас.

А потім,
поки ще спроможний,
врятованим
хриплю всякчас:
забрати з космосу
вас можна…
Але ж
не космосу
із вас!..

2019

Портал
розташувався у затоні,
в якому тільки хвильки безборонні
з мальками граються на мілині.
Довкіл човнів
немає, ні туристів…
Од вогнищ виразок тут беріг чистий,
а від пляшок, то вже і поготів!..
Є лиш
портал,
нікому невидимий…
Тож я, увесь міським пропахлий димом,
спрямовую байдарку в очерет.
Він шурхотить
і відстані охотить
до сутечі із тим, хто їх вкоротить
до доторку, до подиху в уста,
якими ти
мої уста стрічаєш
і тисячі парсеків
прирікаєш
на зникнення
в кохання таїні.
Тут відчуває власну неістотність
чужих зірок
стривожена самотність
і, по капот
угрузнувши
у мох,
машина часу із пробитим скатом
завмерла.
…

Вічність пахкотить мускатом…
Ми в неї
пішки
ідемо удвох.

2019

Коли мені наврочить ранок
будильника нечисту силу,
з пітьми завішених фіранок
пірну я в напрямку світила.

І, щоб не стати злу мішенню,
у заговорену кишеню
засуну заклинань детектор,
ним визначивши курсу вектор.

Між гасел залізобетонних.
Між вихлопів чуток ядучих.
Між спалахів промов неону.
Між вибитих шибок матюччя.

У полудневу одіссею
я увірвуся на Харлею,
до швидкості завжди готовий,
зухвалий і байкоголовий.

Поліція, друїди й джини
мені гидоти не учинять
і руху магію неспинну
своїм відьмацтвом не зупинять.

Бо, у вібрації інерцій
планетної системи гронця,
я – Девідсон Сталеве Серце,
в якому кров пульсує сонця.

І от, де обрій ліг перисто,
хмарин торкає вихиляси
меч, витягнутий з брили міста –
Ескалібур прямої траси.

2019

Я кручу
      польотів траси,
ти
      розкручуєш
            орбіти:
з іншого прибув я часу,
з паралельного –
      ти світу.

Ми
      у всесвітів
            прибої
не зустрінемось
      ніколи!..
Хоч
      займися
            ворожбою,
хоч лети
      до виднокола,
не побачиш,
      не оддячиш,
буруни
      не окульбачиш
ураганів
      наших доль...
Прошу, берегу,
      знеболь
доторк, подих, рану,
      грань,
наших
      не
            перетинань!..

Берег шлях
      перетинає
бескидами
      узбережжя.
Два життя
      він зупиняє
і за межами
      безмежжя
уриває
      рейси й прощі,
аби
      поєднати нас
у кохання
      космотрощі,
в простір
      ввічнюючи
            час.

Сходами спіральними – як по різі гвинт! –
у фортецю вкручуюсь я з останніх сил:
дівчина із бластером тягне в лабіринт,
а чаклун з комп’ютером прикриває тил
в’язню паралельного простору, а чи
перпендикулярного механізму мрій,
де вогню цікавості ревище, вночі,
знов і знов примушує їх до спільних дій
рятування космосу від бридких істот,
рятування розуму від наглядачів…
І тече фортецею радіочастот
квантова заплутаність формул та мечів.

2019

Спіймати віршем рух думок
усесвітів супротилежних
в легкому рокотанні струн
і в рокоті розкотів грому
я намагаюся щодня.
Але, як прогорають обрії,
здіймаючи сузір’їв іскри,
в чиюсь я сам втрапляю пастку.

Хтось пише мене тишею,
хтось вимовляє мене хмарами,
малює мене хвилями
і грає на безоднях пам’яті
він радіосигналами,
мене в мені спіймавши мною,
та й по латках очей і люків
вже сновидіннями скромадить.

Але не скімлить в самоті
насмішкуватий розум барда:
він і над пасткою вночі
сміється, і над людоловом,
який не є відмінним від
людей, ним вловлених майстерно
і в заплутонових пустелях,
і в хащах орбітальних Сонця.

Цей тихий сміх, багаття сміх,
тріщить по маскування хмизу…
Тож людяність ловця – з її
моїми снами й помилками –
жаринами вже точиться
і кровоносними судинами
провулків змореного міста,
яке мисливців подолало.

І місто нас вогнесмішить,
і гиготить над сонцеловами,
бо один одного вони –
лиш до околиць протилежні! –
всякчас полюють жартома,
про струни й промені співаючи.

А у конечності земної
з’являються дві нескінченності.

2019

І все ж – нехай війна й руїна! –
я твердо вірю: від Землі
до зір летітимуть невпинно
стрімкі космічні кораблі.

І з України, й з Сент-Люсії,
з Непалу, Гани, й Мексики…
І навіть, може, із Росії,
якщо простять її зірки.

А ми – такі інопланетні –
вже зустрічатимемо вас
в далеких галактичних нетрях,
де пломінь розуму не згас.

Хоча матерій темних сила
його задмухувала і
землян скалічених сліпила
в окопних зморщинах Землі.

А потім злісно, в час навали
орди одвічної війни,
тіла скривавлені зривала
з душ. Разом
з ляком вишини.

Тож ми, зібгавши одежини,
злітали й вірили у млі:
за нами зірвуться невпинно
стрімкі космічні кораблі!

З Непалу, Гани, Мексики,
і з України, й з Сент-Люсії..
І, як простять її зірки,
то навіть, може, із Росії.

2019

Десь на забутій
                орбітальній станції,
у невагомій синій самоті,
інопланетну
дудлю я субстанцію
десь градусів
                до вісімдесяти,
яка пече, немов
                протуберанцями,
зсередини земний мій організм,
а десь галактики
                тяжіння бранцями
у гіперпросторовий катаклізм
течуть повільно
                усіма зірками.
Й прострілений чорнющими дірками,
усесвіт наш всихає вже до дна.
І інопланетян нема вже з нами…
Й субстанції у пляшці вже нема…
А є лише пілот і космос п’яний,
що в дранті сидять
майже голяка,
яким самотина
                так ятрить рани,
що аж вібрують
зорі й ДНК!..
З них витікають
споминки струмками
в ніщо, але я ще живий, якщо
у мозку
                з пересохлими думками
на обрії подій
                дзюркоче, що
людина – самозахисту система
для космосу –
                який є бог, авжеж!
Та є для бога
                все ж одна проблема:
й людина – бог.
Комп’ютерних мереж.
Два бога разом – я і п’яний космос –
програм і доль сканують буревій,
бо головне,
                щоб пам’ять не усохлась
у суховії жахів і надій,
а крижані сонця давали раду
собі у катастрофі одинців…
Дивись:
                підпиті зорі снігопаду
вкривають гіперпростори дахів
і вогники проспекти обсідають,
і там, у місті хмарочосних призм,
крізь мерзлу шибку мене виглядає
коханої
чудовий катаклізм.

2018

Дивочний берег без води й прибою,
без водоростей, мушель, суходолу,
біля якого хвилі хилитають
грузьку математичну порожнечу,
що прилипає до бортів і тіла
з імлою та фракталами галактик.
Там, серед них, – моя. З якої випав
броньований артилерійський катер,
розсипавшись на кварки і фотони,
на формули й матюччя, на команди,
вібрації секунд, годин пульсації
і мертві брижі світлових років,
що лижуть, лижуть безбережний берег
у пошуках солоних крапель крови.
Годую їх з розкинутих долонь.
Протуберанці сліз печуть повіки
і просять, аби я розплющив очі.

Я їх розплющую всередину, у себе,
туди, де ще гуде Великий Вибух
на березі між дзвоном і луною.
На березі, якого ще немає.
А тільки є із того здивування,
що хтось із зорельотом сплутав катер
прадавніх війн украденого моря,
яке давно вже висохло у спогад,
а в вигинах прозорого прибою
вся піна скам’яніла до піску.
Я в нього упираюся руками.
Встаю. Роблю хиткі, мов краплі, кроки,
по литки загрузаючи у космос.

Старий намет на Арабатській стрілці,
будівля бази у Сузір’ї Риби,
зростають, як з води – кристали солі
чи срібні іскри місячної стежки
край оберегу берегу, якого
торкнулась вперше течія слідів.

2018

Не ховаючись вперто у фетрі
атмосфери, тривожать мій світ
неевклідові сни геометрій
у фракталах забутих орбіт.

Я вже креслив – і я в цьому певен! –
топологію їхніх таїн…
Та будильник громить теореми,
не доведених мною, країн.

І тому, припиняючи спати,
в день посунувши будень руслом,
намагаюся сон пригадати
на планеті пласких аксіом.

2018

Яка б шляхетна ні була потреба
польоту крізь галактику, але
повернення все ж гідне синє небо –
до оболока крайнього земне.

Не розумів раніше я цю гідність
і дідівський не тямив супокій,
в якому кольорів блакитна блідість
вистуджувала капіляри мрій.

Я рвав і їх, і вени, і аорти,
і вишини досвітній хризоліт,
а клапті небокраю ген за бортом
лише махали хмарами услід.

Вони не розуміли геть нічого,
спокійні, як різдвяні дідухи!..
Хіба що сльози дощику грибного
зненацька скупо впали на дахи.

Не відчуваю з тих часів потреб я
в тих небесах у рейсах неземних.
І лиш одне ятрить моє безнеб’є:
чи гідний я повернення до них?

2018

Коли наближається швидкість
до світлового бар’єра,
то зникають зірки зо світлом
галактичного інтер’єра.

Їх вже по курсу не видно.
Не видно їх за кормою.
Я з безодні лечу в безодню,
оповитий жалобно пітьмою.

Дві плями нічого… Між ними
тунельовано рейсу вектор…
Та з боків зорельота вперто
світла рештки змінюють спектр.

До червоного від фіолету
по обшивці лине веселка,
немов кольоровий протяг
з тунельних тих закапелків.

Із зоряним вітром разом
зростається із металом,
неначе метелика крила
випростуються помалу.

Всесвіту кров – кольорова,
а зірки, як черешні чи вишні,
й зореліт потроху згасає,
на планети яблуко сівши.

2018

Автомати пошкоджені… Втративши всі сподівання,
далі я вже лечу на ручному лише керуванні.

Далі хай автоматика ганить мене до нестями:
відтепер я керуюся власними лиш почуттями.

В цьому космосі вірити іншим не можна. Не треба.
Самотужки дістанусь до Сонця, додому. До себе.

А до тебе, мабуть, я уже не дістанусь ніколи,
бо в комп’ютерах глючать програми й мереж протоколи.

Але, я – не програма!.. І мрія моя незборима –
знов потрапити в очі твої та й своїми очима.

І повірити знову рукам, що голубили зрання
твоє тіло… Вертаю, ввімкнувши ручне керування.

2018

Хтось десь мене засуджує до страти…

Димляться
біля спалених мостів
взірці барокові,
готичні грати
і строга красота
астропортів.

Землянками вгризаються в чорноліс
руїни, та вогненна кушпела
зметає їх,
і раптом астрополіс
росте з ембріонального села.

Зализує
архітектура рани:
з яких дахів ще зірве камінці?!

Німують будівельні хулігани.
Хихочуть
руйнування мудреці.

Знов щось лискуче
дістають з верейок
і от –
ще навіть ера не спливла! –
сталеві шрами залізничних рейок
екзопланет вже кремсають тіла.

Переступаю їх.
Болить графіті,
розмалювавши шкіру цегляну.

Я знову ризикую
всім на світі,
бо схоже будування
на війну.

2018

Іржавіє вітер на звалищі гіперболоїдів.
Зникають прихилища інопланетних страшил.
А я заблукав у пітьмі поясу астероїдів
помежи байдужих, обсмалених зорями, брил.

Зі мною Іван. В нього дід у Донецьку був кіборгом.
Якби нас побачив, то лаяв за те б нас у смерть,
що не українською сваримось, сунучи вибалком,
а більше англійською й матом російським ледь-ледь.

Нам треба на схилах для бластерів вбити фіксатори,
бо дощ з метеорів опівночі буде крутим.
А вибалок тягнеться геть по усьому екватору
уламку планети, який не зліпився ні з ким.

Йому би зліпитись, Іване, – всіма би гектарами! –
коли закінчиться війни зорепадної гра,
якщо не з КанАвералом, то хоча б із Канарами…
Ну, добре!.. З Карпатами!.. Та острівцями Дніпра.

Стояти!!! Не бачиш, довбехо, камінних ти жигалок!?
Куди, одоробло, під метеорити пішов?!?
Спочинемо трохи, Іване… Дивися на вибалок…
Здається мені, що то просто засипаний шов.

2018

Непомітні чужі зорельоти
в телескопи спостерігачу,
бо всі їхні прямі і звороти –
швидкоплинні, мов краплі дощу.

Хто побачить політ крапелини
або кулі невловної слід?!
Флот чужий невидимо й невпинно
тче вгорі павутиння орбіт.

Ну, а долі, вдягнувши каскетки,
по провулках і автошляхах
пруть земляни, мов маріонетки
на прихованих кимось нитках.

Відділяють події від вражень,
оцифровування від речей,
і не видно облич відображень
у колодязях чорних очей.

Млявий світ з пішоходами неба
не чекає в безодні гостей…
Тільки я приміряю на себе
ніч міжзоряних швидкостей.

2018

1. Ранок

От
воно
сталося й врешті зустрілися
я і дівчина з далеких зірок!
В обличчя вдивилися пильно
та й розговорилися:

– Ці перші доторки!..
– Це – перші іскорки…
– Перший крок..

У полум’ї
досвітку
Землі дирижаблик
зменшувався і в очах його відбиття
занурювало небуття галактики
в невідворотність
пожеж буття.

2. День

З інопланетянами
точилась розмова край двору.
Звучало:
          Кібертрон,
          Солярис,
          Татуїн,
          Пандора…
Ці назви линули з луни,
бо згадувалися вони
міжзоряними командорами.

3. Вечір

А ми, вечором з юрми висмикнуті,
втікали путівцями українськими
за обрії від землян,
інопланетян
і від власного здивування
ними й собою.

Чому з тобою
ми схожі,
неначе не лежить між нами
громаддя світів
і безодень,
нанизаних на часів нескінченність
в розбіжності ста еволюцій
з імпульсом різним, треком і спіном?!..
Але твої інопланетні губи вже торкаються
моїх, земних, і пахнуть сіном…

4. Ніч

А поночі голі тіла
так спочувають м’ятне небо,
як ополонку,
зникли безслідно в якій
трипільці,
атланти
і
амазонки.
Посміхаєшся ти:
«Зникли?! Ти певен цього?
А, може, вони
пілотами вертають
додому
з пітьми?..»
Й невимовленим
зорі дихають,
мов мояпланетянка:
ми – це ви.

2018

Телескоп з орбіти пильно вдивляється
                                                в екзопланети пейзаж
так, що на пікселі розсипається
                                                зоряний камуфляж.
Тануть пікселі в кольорі абрикосному
                                                непроханими слізьми,
в осадові породи космосу
                                                падають вже людьми.
Осадових порід камінчики
                                                котяться із горбків.
І ледь торкаються пальців кінчики
                                                теплих материків.
І сльози в хмари вже випаровує
                                                міжзоряний Інтернет,
а там, де світання їх оцифровує,
                                                з якихось чужих планет
100 зорельотів летючими блюдцями
                                                падають на ребро,
та й бризки всаджують мікротризубцями
                                                в берег ріки Дніпро...
Там віти вигнуло інтегралами,
                                                там линуть птахи ключем…
Небо просочене геть сигналами,
                                                хоч ми на краю ойкумен
багатовимірності відображення
                                                cприймаємо за міраж,
не помічаючи завантаження
                                                в екзопланети пейзаж.

2018

Сідайте, звіздарю,
ввімкніть звукозапис
і я розповім вам,
як зоряний практик,
що найголовніше –
за руки триматись,
коли йдеш тунелем
крізь ядра галактик,
коли радіацій
і полум’я
хуга
вам випече тіло –
тримайтесь невпинно
за руки батьків,
за міцну руку друга,
за руку коханої,
руку дитини.
Це поки,
це поки що
ми у скафандрах,
але, подолавши
усі перепони,
тримаючись міцно
за руки,
у мандрах
ми станемо
лініями на долоні,
а кроки в незнане –
гудінням акордів.
Бо знайте, звіздарю,
що на небосхилі
сузір’я – це є лиш
відбитки фіордів,
флотилій, комонників
і ескадрилій…
Що, вам не комфортно
до лячного стану
встромитися в прірву?..
То виправте спину!
І враз найстрашнішим
вам видивом стануть
жарини
в скривавленій пащі
каміну.
Утім, гороскопів
залиште вподобу…
Але, чи побачите в них,
магом ставши,
як ми,
подолавши
дитячі хвороби,
йдемо крізь усесвіт,
за руки узявшись?

2018

Дюни на Марсі
                    точить піщана буря.
Чутно сигнали.
                    Наче кує зозуля.
Це маячок
                    працює на всюдиході
у каламутній
                    і вохряній безодні.
Вихори тихо
                    маревами блукають,
у шумовинні
                    обрій весь розчиняють.
В кипені обрію
                    сонця стара монета
дивиться, як
                    випаровується планета,
разом із нею, разом, також,
                    зі мною,
хоч і зозуля аж торохтить
                    луною.
Звуки окремо проносяться
                    дюн міжряддям
над розрахунками, формулами
                    і приладдям.
А, може, це я
                    потроху стаю безсмертним?!..
Всупереч лоціям і небесним
                    картам,
плямам іржі
                    і молекулам
                              органічним,
щоб органічно
                    явищем
                              акустичним
зникнути раптом
                    геть
                              з екрана радара,
аби в космічному ритмі,
                    ритмі пульсара,
тихо кувати звуки
                    в місці, де хмара
в річці відображається,
                    де гітара
грає, співає
                    досвітку, вже гнідому,
про мандрування
                    і про тяжіння дому.
Вертаю на Марс,
                    думка немов. Мов здогад:
сила тяжіння –
                    швидкості
                              то є спогад!
Швидкість –
                    мрія дитяча сили тяжіння
тисяч галактик
                    і за домом тужіння,
поки ще серцю
                    є стукотіти бажання…
Знову зозулі
                    чутно слабке кування.

2018

Фотони гуртуються в грона
сузір’їв з ламкої слюди.
В метанових дюнах Плутона
згубилися наші сліди.

Читаючи космос ногами,
нотуємо зоряний лан.
Галактика ж повна чутками
про зникнення з неї землян.

Пульсує в навушниках: «Де ти?!..»
І мороком важчає крок.
По колу кружляють планети
окрай порубіжних зірок

Хода колесує спроквола,
та знає орбіт заводій:
історія зовсім не коло,
вона – центрифуга подій.

Бо в темряви й світла на краї
м’якуш не черствіє душі.
А мама і досі шукає
сліди наші на спориші.

2018

На цій планеті все
в червоній каламуті
під рештою небес,
а кола на воді,
мов кров’яні тільця
судинами окуті,
гойдають серце у
багряній самоті.

Куди вона тече,
просочується й лине
планета, на яку
я з рани неба впав
крізь кровотечу хмар
на руки, на коліна,
і знов на повний зріст
непогамовно встав?

Хай радіомаяк
згасає у рубіні
закам’янілих бриж,
я стану буруном,
що разом з літуном,
в інфрачервоній піні,
земної крові світ
знесе у зір геном.

2018

Йде сніг.
Вечір темряву бгає
у ламп віртуальні сніжки.
Комп’ютерні ігри стирає,
залишивши ярлики.

Забралами висять вони
на моніторах шибок.
І сніг у реалі зими
намацує вітру клинок.

2018

Космічне місто грузнуло у святі
повернення з натруджених зірок
поморених пілотів. Та, розтяті
на феєрверки у реклам багатті,
болюче били двигуни завзяті
у карнавальне плетиво думок.

Чи то в шибки, зневолені до сказу,
щосили били замкнені птахи –
яскраві, начебто святкові фрази?..
Пілоти приземлялися на базу
і в хвилях тріумфуючого джазу,
мов кришки трун, гойдалися дахи.

2018

Я грузну у сандаловій осмуті
і, чоботами креслячи маршрут,
розхлюпую езотеричний бруд
у простору астрального безпутті.

Протуберанці до свічок припнуті,
аби у хлющі зорепадних смут
стежин тканину виткав ниткоплут
таку, щоб напрям зник у каламуті.

Та край узбіччя хмари тануть скопом
і там, де фари бгають світло в світ,
вже марять їхні лінзи телескопом.

Тож я, немов незграбний мегаліт,
вгрузаючи у всесвіт автостопом,
гальмую першій-ліпший зореліт.

2018

Десь пульсує процесор в мільйон мегагерців,
але в цьому комп’ютері, як і завжди,
знову стиснеться космос до розмірів серця
і на вічність коротку замре у груди.

Зараз вибухне. Та й від бридоти до вроди
понесе сам себе, бо і в розпач круту
механізму годинника кручені сходи
заперечують маятника самоту.

Мов пекельна машинка, стою біля хати,
об’єднавши чеканням світила й світи,
а вгорі розпадаються хмари крислаті
на чужих зорельотів туманні гурти.

І чого нам чекати від них, я не знаю –
чи польоту, чи просто стрімкого піке?..
Волохаті веселки… Два сонця із краю,
наче очі, оживлюють небо важке.

2018

1

Радіаційний, наче стронцій,
і карколомно різномовний,
запертий в черепній коробці,
усесвіт проситься назовні,
туди, де будь-яка істота,
по суті, є Великий Вибух,
де слів обвуглена марнота
міцна, неначе той запридух,
бо там без краплі алкоголю
в спіралі лущаться орбіти
та й розщепляються на долі
нового квантового світу,
нового всесвіту, і в ньому
я виникаю щохвилини,
зірками пінюсь, а по тому
зникаю знову і невпинно
пульсую, та й шукаю згоди
між ліхтарями й світлячками,
у чорний череп небозводу
зсередини б’ючи словами.

2

Десь, череп не пробивши простору,
хтось потопає в часу звивинах,
як в океані міноносному –
підводний човен попід хвилями,
і стукотить у дно з бездонного,
і ще гуде повітродувкою,
і мерехтить всіма нейтронами,
нейрони спалюючи думкою,
аж глибини клекоче вариво!..
Галактикою в ньому збурююсь,
бо в стукотіння це і марево
щомиті зовні я занурююсь.
В обшивку міст метеоритами
щосили в сподіванні грюкаю,
що витягну зірок магнітами
до себе тих, що каменюками,
дахами й цеглою засипані
та черепами геть огорнуті,
і намагаюсь ними дихати,
вдивлятись ними в барви й формули
того, що поки антрацитове
для зору, дотику, свідомості…
А ранок вже еритроцитові
сонця фарбує невагомості.
Тож додаю до пітьми подуву,
зриваю к дідьку піну побуту
і черепів тужаві глобуси
на єдність космосу випробую.

2017

Там, де галактика зникає,
на самому її краю,
я балансую й вигораю
до супокою. І свою
розтягую орбіту в нитку,
на пам’ять вузлики планет
на ній скрутивши, аби швидко
у спогади, як в інтернет,
пірнути і здолати простір
всією пам’яттю зірок.
От – перший вузлик… То є просто
десь на Землі Дніпра рядок
у думі міжпланетних мандрів…
А цей – на згадку про пейзаж,
де в аватари зі скафандрів
мій втілювався екіпаж,
ледь долетівши до Пандори.
А он – чудний Альдераан…
Принцеса Лея… Небо хворе…
Повстання вибух-ураган,
де марить волею вже вітер,
а воля вітром нас несе!..
Й новими вузликами світу
безмежжя пломеніє все.

2017

Мов гени у тіло людини, зірки укарбовані в простір.
Росинками в згини стеблини зірки укарбовані в простір.
А там, де безодень байраки космічні блукальці долають,
як спогади – в пам’ять бурлаки, зірки укарбовані в простір.

Нема їм не краю, ні ліку, а мозок потіє думками
у праці і світла, і звуку, які залишаються з нами
попереду, ззаду і збоку у темряві, тиші і пустці,
подоланими у надії, що зорі є просто бруньками.

Бруньками нових траєкторій, фракталів, орбіт і спіралей,
нових нескінченних історій фракталів, орбіт і спіралей,
які оплітають усесвіт, які проростають крізь далі
на обріях фантасмагорій фракталів, орбіт і спіралей.

І я – візерунок безмежжя – в минулому й напередодні
водночас обарвлюю зорі, і праведні, і гріховодні,
в живопису вибуху тиші, а потім гашу катафоти,
гвинтами галактик скрутивши безодні безодень в безодні.

2017

Час – це просто
                   вісь обертання,
що на себе
                   нанизує простір.
І пронизлива ніч уносить
вихрову геометрію
                   прірви
у спіраль
                   нескінченних мандрів
по гвинтах смерчоносних далей,
де заселене зорями небо
ледь парує
                   життя туманом.

Цегляними сонцями
                   ранків
осипається в ірій обрій
і єднаються долі
                   морем
вікон давньої світобудови
в люстрі тисячолітнього
                   міста,
обертаючись по орбіті
найдавнішої
                   з тисяч галактик
наймолодшого вибуху світла.

Вибухає світило
                   містом,
до фундаментів – інопланетним,
розсипаючись
                   на обличчя,
перехожих, автомобілі,
і в перебігу бігу будень
створює
                   центробіжну силу
невидима вісь
                   обертання,
що на себе накручує всесвіт.

2017

1

Заблукавши в часу океані
і безмежних світлових роках,
я живу в свинцевому тумані
на летючих ртутних островах
досі невідкритої планети,
вдалині від різнобарв’я стріх,
космодромів, бань і мінаретів.
Вдалині від спогадів твоїх.

Тут усе якесь до біса блякле,
навіть якщо флаєру крилом
розгорнути хмар металолом
і торкнутися світила краплі,
раптом ставши ранку джерелом.

Бо в припою ранок потопає,
оловом гойдається довкіл:
в нього угрузає, опливає,
непокора кольорів і крил.
І на це тут ради вже немає.

Без вогнів сигнальних, без наснаги,
линуть островів архіпелаги
у сталеве, сіре та сире,
й тіней лиш виломлюють зигзаги.
Через це я і прошу тебе:
тіням ти не приділяй уваги.
Не чекай, не пам’ятай мене…

2

Дочекаюсь, чуєш, дочекаюсь!..
Хай цей всесвіт часом відгорить!
Простором на згарі спам’ятаюсь,
поки він зірками двиготить.

Океану вранішні атоли
в пломенистій піні сновидінь
враз почнуть, звернувши обрій в коло,
стягувати в точку далечінь.

Вистрелять собою крізь парсеки.
Полетять крізь металеву млу.
Раптом заклекоче десь лелека
й хмаровищ озвучить таїну.

І до тебе блискавка озветься,
і руками сплетемося ми…
Лиш атол кораловий гойднеться,
як на нього ляжеш ти грудьми.

Виберешся. А летючі скелі
відіпхнеш з припою у прибій…
Тільки світлотіней каруселі
огорнуть нас на землі хиткій.

2017

Розплавивши в майбутнього часах
минулого обвуглені графіти,
блукаю я у лавових полях
червоно-помаранчевого світу.

Ревуть сирени та набати б’ють,
не відшукавши полум’ю мірила,
бо сьогодення тіні довшають,
як нижчають пройдешнього світила.

І світ отой – мірило сам собі.
Він складений з минулого частинок,
вже не матеріальних. Далебі,
                     я в ньому просто
                     полум’я відтінок.

Я рвусь назовні. Бо є мандрівцем.
Бо там, де інший може стати бранцем,
                     застигну
                     зорельоту я
                     різцем,
аби не стати знов протуберанцем.

Адже у цьому суть усіх блукань,
безсоння зір і їхніх самоспалень…
Щоб ранком з відлисків та віддзеркалень
запломеніла старту філігрань.

2017

зірками Україну замело
від Львова до Донецька розтягло
її на світлові буремні роки
і сняться безпілотники ще поки
та в снах вже закипають НЛО

спочатку мовби
іскорки малі
а потім бульбашки і кораблі
зростають з бульбашок дископодібно
гвинтів потуга дискам не потрібна
коли їх крутять обрії Землі

вони у небі наче круглі дверці
а таємниці стукотять у серце
як завжди мозок оминувши геть
і люк свій прочиняє хтось ледь-ледь
назувши фронтові старенькі берці

і йде кудись
поморщивши чоло
бо дивиться як випалам на зло
вже на Галактиці розіпнута країна
стікає з неї й кожна крапелина
нагадує бентежне
НЛО

2017

Коло світла..
Танок…
Болеро…
Й зореліт, схожий чимсь на наваху…
Вже достигло до звуків ядро
круговерті Чумацького Шляху.

Поряд брили,
частинки і пил,
метеори і, навіть, планети
сиплють у cante grande світил
радіоперешкод кастаньєти.

Сто безодень лягло до Землі.
Ста сигналів акорди в лакуни
угрузають, тихішають і
двигунів обриваються струни.

Тиша,
наче глянсована ртуть…
Світло важчає ртуттю цією.
І палаюча зла каламуть
розгортається до апогею.

«Дульсинея!!! – кричить Дон Кіхот,
геть засліплений і геть оглухлий. –
Я тебе захищу
від німот!..
Я не вірю, що звуки ущухли!

До останнього скрику мого,
до фламенко останньої ноти,
я долатиму кляте ядро,
мов галактику – давні пілоти!

Їхнє зоряне лицарство є
раси нашої сонячна риса…»
Зорельоту
               наваха
                          стає
променем, що нагадує списа.

І стає зрозумілим закон
аварійної втрати орбіти:
як тяжіння
бере у полон,
його треба собою зважніти.

Й розплескавши фотонів нутро
по поверхнях
ста протуберанців,
прохромити
стокляте ядро
звагою андалуського танцю.

«І нехай я у рубці один,
і нехай в недовірливій позі,
із навахою взявши спочин,
Санчо Панса спить в анабіозі,

знає ядерних сил моноліт:
ми Великого Вибуху діти –
як в старий не вернутися світ,
доведеться новий світ робити.

З нот, любові,
шляхетства і мов
вітру.
Не вітряків установи».
Рвуться струни гітарні,
немов
струни давньої
світобудови.

Швидше мчить
зореліт «Росинант».
Бій новий, мов нова одисея.
І кричить кожен світ,
кожен квант:
«Ми станцюємо ще, Дульсинея!..»

2017

Десь біля входу в місячну печеру,
розхитуючи тіні
ліхтарем,
виконую в скафандрі хабанеру
нетерпія,
що став проводарем.

У когось очі – наче дві бійниці,
з них погляд він на мене підійма:
чого ж ми досі – з краю таємниці,
коли торочить логіка сама,
що треба темінь
швидко,
хутко,
прудко,
здолати у шарах чужих порід,
не чуючи обачності погудки?!
Бо зранку ще в підмісячний прохід
              наш час пішов.
              І вже
              не повернувся.

Що там із часом? Сталось що із ним!?
Він таїни і трохи не сахнувся,
це ми завмерли натовпом лячним.
Комфортофіли… таємницьофоби…
Он – кожен сам у собі зачаївсь.
Піду один. І темряви хворобу
пройду наскрізь,
              наскрізь,
              наскрізь.

Там – не тупик. Я відчуваю протяг
між каменів земель та місяців
і простору до часу дивний потяг
несе мене, як воля – втікачів.

Для страхопудів, може, – просто пройда,
всім їхнім пострахам згубивши лік,
я випаду
під музику Pink Floyd’а
на місяця мого
зворотній бік
і час найду, щоб знову з ним здійнятись
над розсипом неоковирних глиб.
Адже завжди, щоб вишини дістатись,
потрібно вперто
штурмувати глиб.

2017

Весь космосом покручений,
ввімкну далекомір
у кульовому скупченні
первісних давніх зір.

Гойдну комету-шабельку,
земний згадаю рід
і на планету-крапельку
впущу свій зореліт.

Під небом помаранчевим,
під ста сонцями, я
потроху стану навченим
алфізиці буття.

Гомункулом пораненим
піду на битий шлях
по філософських каменях
з комп’ютером в руках.

І там, награвшись крицями,
скафандр скину геть,
щоб стати блискавицями
наповненим ущерть.

Прибульця чи шугая, чи
себе я здоганю,
поміж думок блукаючи
в метафорах вогню.

Зупинимось на розтанях,
бо треба до межі
обдумкувати простори,
ще зовсім нам чужі.

Огрудкувати чуле і
утямити за тим –
ці зорі збились кулею?..
Чи всесвітом новим?

2017

0

Той – на нервах увесь, той – на тримерах,
а навкруг – електронний смог…
Заблукав я у інших вимірах
недовимірністю думок.

Щось гуде поза шкірою вуликом
і, вслухаючись в цей рінгтон,
я кручуся на місці нуликом,
в нього вкручений, мов ембріон.

Заблукав я в собі – не в просторах:
розуміння приходе це
і стукоче щось ззовні, мов костуром
б’ють у всесвіту чорне яйце.

Та це ж поряд!.. Та це ж не на віддалі!
Це у скронях – пульс, наче град.
Я вивалююся з точки відліку
в перший вимір всіх координат.

1

Я падінь довжину обчислити
зміг, та є в ній щось гамівне,
бо довгими думками мислити,
виявляється, не головне.

Взад-вперед… А навколо путнього –
трясцяма. І я залюбки
у минуле кочуся з майбутнього.
Потім, сплюнувши, навпаки.

І зникає місто потужністю
в тисячі чоловічих сил:
часу вісь довжин осоружністю
широчіні всі нищить довкіл.

Відштовхнувшись від стінки печерної,
як до неї – перпендикуляр,
в другий вимір абсциси химерної
лізу, наче з шахти – вугляр.

2

Другий вимір миттєво засліплює
широтою й, тамуючи крик,
я в плескату тінь себе виліплюю
за заплющеністю повік.

Тіней шириться машинерія
в прохолоді пласких мигтінь –
я у ній будую імперії,
але кожна уходе в тінь.

І в епоху глобальних затемнень,
як політ, що роз’ятрює сни,
відбувається відокремлення
височіні від площини.

Прокидаюсь… Майданам впокорююсь…
Хочу я по них розтектись!..
Та повільно вже випаровуюсь,
аби в третій вимір звестись.

3

Я у хмарах польотом купаний,
але щось непокоїть мене,
бо свободи вже маю три ступені,
а це знову не головне.

Треба, з’їхавши з неба крилаткою
по стерильних снігах теорем,
припинити вважатися цяткою
у механіці зимних систем.

І, сніжинки із зорями сплутавши,
усім тілом влетіти в замет,
аби, болем своїм сніг розкутавши,
закривавити сотні планет.

І свободу роздерти на клаптики,
і здолати границь печію,
щоб у світлому серці галактики
раптом вибухнути волею.

∞

В серцевині безлічі вимірів
мною влаштований волі теракт:
он втікає те, що не вимерло,
в простору тесеракт.

З нього – в інший. І так лабіринтами
відображень в мільйонах дзеркал
я біжу та й, немов на принтері,
свій розмножую ареал.

Втім, чи свій!?.. Адже в цьому всесвіті
не стіна я – лискуча грань.
Всі істоти тут є перехрестями
не вмирань, а нових блукань.

І навскісним до вітру клівером
руху я віддаюсь, не лічбі…
Головне, самому стати виміром,
аби хтось блукав у тобі.

2017

Урочисто так, не шпарко,
лине борт мій попід аркою.

То кільце є орбітальне.

Не летальне, а літальне
хмаромор’є піді мною
мріє даллю неземною,
а попереду – зоря.

Там, за нею десь, – Земля.

Колір в неї – теж блакить.

Слід інверсії, мов нить…

Я свого польоту ниттю
хочу зшити дві блакиті.

Аби мостом для шевця
став, нарешті, звід кільця.

2017

Є дивні астероїди, які
не падають на злякані планети,
а линуть по орбітах і тенета
інверсії сплітаються в м’які
сріблясті хмари, сповнені дощем.
Отим, що напуває океани,
яких нема ще. Стеляться тумани
пустелями і от бентежний щем
на континенту сивій мілині
через мільярди років, геть невміло,
торкається мого земного тіла…
Послухай, любо, снилось що мені…

2017

В капсулі, на монорейці часу,
ледь вібрують пластик і метал:
швидкістю видовжується траса
і думок безмежний віртуал.

Угорі – мовчанка войовнича,
унизу, неначе мирний спів,
віє вітер пам’яті в обличчя
на стежках загублених світів.

Той розтав у давнини тумані,
той залюднив майбуття чиєсь,
той здельтанував на дельтаплані
у нічному вибуху небес.

……………………………

Я ж один. Не видно перехрестя
в часі монорейці водію.
Мчусь… І на межі вібрує всесвіт
чи то вітром, чи то думкою.

2017

Наче пуповини
згубна іпостась,
з мотузок драбина
в морок простяглась.

І втікач затятий,
безпритульний знов,
до стіни прип’ятий,
немовля немов.

Зверху – ніч безлиця,
здолу – рип чобіт,
а круг хитавиця
викривляє світ.

Чим же перейнятись
в глупій цій ночі:
а чи то здійматись,
опускатись чи?

Рани ниють поночі…
Та шепочуть губи:
«Доки нам ще боляче,
доти ми ще люди…»

І втікач горлає:
«Розібратись треба,
звідки я втікаю,
чи з землі, чи з неба?»

2017

В кожної планети є своє кільце:
чи радіаційно-плазмове кільце,
а чи то камінно-крижане кільце,
а чи сателітно-роблене кільце.

Кільцями усесвіт оповив планети.
Кільцями смертельні оповив планети.
Кільцями живлющі оповив планети.
Кільцями розумні оповив планети.

Так на шию бранця вдягнено нашийник,
так закуті ноги у важкі кайдани,
так до стінки неба ланцюгом тяжіння
вічний рух по колу навіки припнутий.

Але якщо небо кинути під крила
і на кільця з ребер їхніх подивитись,
роз’яснить пілоту світло вертикальне,
що вони – колеса для планет одчайних.

Що на них спіраллю вічного безмежжя
можна нескінченно всесвітом котитись…
Чуєш, як колеса стукотять по стиках
всесвітів проекцій на лискучі рейки?

2017

Де пелехи міжзоряного пилу,
бескидами здіймаються в зеніт,
там у безодні кольору чорнила
прозорі крила крають рух орбіт.

Чудовий вир залюднених світів
і незалюднених політ одчайний
за ними вслід шумують, і вітрів
пір’їни хмар торкаються потайно.

Зникають відстані. Прозорокрилий птах
не спричиняє поглядам завад,
бо він не відбивається в очах
і в лінзах нашорошених облад.

Тоді чому спимо ми горілиць,
нехай над нами й нависають стелі
невиспаних містечок та столиць,
розсипаних по зоряній пустелі?

Яких епох літаючий релікт
у чорні діри, вікна та зіниці,
безсониться і збуджує інстинкт
поєднання людини й таємниці!?

Безсоння сонцем вигинає рання,
мов помах, що триває без кінця…
Лиш доторки слабкого повівання
прозорістю струмують край лиця.

2017

Уламком ночі зореліт
над океаном зціпенів…
А потім чорний моноліт
у течії вітрів
полинув через обрій хмар
до світлопаду ранку,
аби вронити свій тягар
краплинок вишиванкою.

Й веселкою земних думок
та зливою сигналів
зробити чи не перший крок
в порозуміння сталі,
проміння, вітру та води,
і до чужих планет ходи
прокласти, їх з’єднавши враз
безоднім виром дивних фраз.

Як досвітку оздоблення
потребувало слів!..
Бо збурило приводнення
чернетки бурунів.

2017

Під неба тьмяним пожарищем
вростають злісним багрецем
гілляччя вен в аорти тріщин
планети й кров’яним тільцем
її уносить непомітно
в судин космічних живопліт.
Червоного гіганту світлом
скривавило
мій зореліт,
мов обідрало з нього шкіру
до злого болю самоти.
До глибочіні. І до віри,
що в ній десь є і я, і ти,
що звідти ми по вирвах траси
жебонимо, мов кров чи сік,
з розламів простору і часу
в манливу
людяність доріг,
маршрутів, курсів, траєкторій…
В себе самих, то й поготів…
Розірвані на клапті зорі
в часи важких передчуттів
кружляють
попелом світила,
яке наголосило, що
від іграшки
людського тіла
пора звільнятись. І в ніщо,
усім наповнене, як завше,
я входжу вдихом крізь вуста,
метеоритом підписавши
свого останнього листа.

2017

Розбомблених надій
                аеродром
щоранку атакують
                людолови
й заручники
                ненависті і крови
стокгольмський не приховують синдром,
про що
            не повідомить CNN,
а ТАСС додасть
                гібридної отрути…
Лиш мандрівник у часі,
                може бути,
збагне весь жах
                донецьких
                        ойкумен.

2017

Ностальгія є мрії осадом
в спогадання туманній сфері,
а безмежна галактика – посагом
для міжзоряної Гуттіере.

Іхтіандр навчився літати
і покинув земні океани,
аби більш не сидіти за ґратами
в тих, кому ще літати зарано.

Бальтазар і Зуріта вже скніють.
Молоді ж, навпаки, – багатіють
і, з зірок повертаючись, дюзами
знову збовтують осади в мрії.

2017

Яро, наче водоспад,
мчиться апарат мій над
річкою з неону
в таємничу зону.

Там, у краї дикому,
біля річки витоку,
дівчину й космічний скутер
загубив старий комп’ютер.

Що із нею, я не знаю:
дані з мережі збираю
низки зверхніх сателітів
на знервованій орбіті.

Випромінює в пітьму –
ще віток тому німу! –
і в неоновий потік
низка електронний крик.

Даль від покликів тісна:
– Таю! Тая! Таїна!!!
Та вщухають, як у штилі,
електромагнітні хвилі.

І антен потужних криця
нашу Таю-таємницю
не знаходить і не чує.
Мій двигун реве й злобує.

Мій двигун гуде, що треба
інше нам пізнання неба,
щоб ніколи не зникав
той, хто в небі заблукав.

Щоб любові виник витік
у пустелях аналітик,
бо в любові все, що є,
відображенням стає.

Й ним пов’язане з тобою…
Он, з неону піді мною,
постає зоря ясна.
Тая?! Тая… Таїна.

2017

В судомах простору
народжені хвилини,
невпевнені в збереженні життя,
зливаються в речовини
                          краплини,
готуючи життя до відплиття
в історії ранковий океан,
в бурхливу даль пригодницьких історій.
І осідає космосу туман
на куполи земних обсерваторій,
в яких зненацька розуміє хтось,
що тут, внизу, стають туманом
                                  хмари.
Тож той, кому впізнати довелось
журбу падіння, зоряні байдари
здіймає курсом на архіпелаги
планет чужих, де часові моря
хвилюються думками, де наснаги
глибин шукають гострі якоря
речовини, де у фантазій вирі
історія втрачає безліч вад,
бо вічністю вже огортають хвилі,
уражений безмежжям, апарат.

2017

Знову передмістю не до снів,
бо вночі збираються довкруж
динозаври зоряних човнів
і зацьковані тваринки душ.

Під світлодіодами зірок,
там, де шляху зламане стебло,
розсипається, немов пісок,
натовпу розібране табло.

Поодинці пробують втекти
з механізмів зламаних планет
чи піщинки, чи детальки, чи
тіні, злившись в рухів менует.

Вранці же околиця уся
селфі робить вікнами очей:
сни, що так і не наснилися,
перетворюються на людей.

2017

Догорає відкритий простір…
Вітер ночі облизує писок…
Промінь кожний, неначебто костур,
у зірковий
склубочений присок
тичеться: так сліпий музика,
недовірливо
й обережно,
йде по згарищу, де ні крику,
ні луни не лишилось. Бентежно
розвертаються полюси
обгорілих планет, залежно
від напрямлення на голоси,
що допоки болюче нечутні
чашам радіотелескопів.
Та музика сліпий у майбутнє
вже вслухається з хронотопів,
поки що недолугих трохи,
наче гілля, ще не розквітле.
І очниць невидющі порухи
набувають акустики світла.

2017

Як на місяцях відлига,
то тече космічна крига
з орбітального кільця
до самотнього стрільця.

Тож питає він в озерця:
що шукає зимне серце
у снігу, як у золі,
так далеко від Землі?

Що у серці догоріло,
одпалало, скрижаніло?..
Та не має голосів
дика здобич місяців.

Тобто, треба в студні світу
знов здіймати на орбіту
з лігва дюз шатун-вогонь.
І тепло своїх долонь.

Бо десь там луна з’єднала
в сонце радіосигнали
й саме звідти, голосна,
в кригу дзюркотить весна.

2016

Обіпершись на промінь,
міцніє затяте залізо,
набуваючи форми
швидкого, як вітер, клинка,
і броньованим простором
напинаються хвилерізи,
аби втримати часу цунамі
від мого ривка.

Втім… Хто я в цьому просторі?
Ні Термінатор, ні Рембо…
Непримітний, немов космодрому
обвуглена п’ядь…

Над тобою буяє,
на хмари розірване, небо
й клапті радіохвиль
у бездонні глибини летять
із іржавих антен,
а з жалобних зіниць телескопів
струменить безнадія
в сирен потойбічне виття
і у прихистку
інопланетної Пенелопи
тихо з м’язів у всесвіт
височується життя.

Піді мною зринає
життя на далекій планеті…
Поміж нами гріховна
безодня земної любви…
Але, наче водою живою,
у трас очереті
вимивають бентегу вони
із думок жаливи.

Тож, дістатись до тебе
то є дуже гарна ідея:
я врятую тебе
від тяжіння чужих зазіхань!..
Бо космічне кохання
оживляє завжди Одисея
у чудовому смітті
прадавніх
земних спогадань.

2016

Весь пропахнувши безмежжям,
я нічний згадаю степ,
де межи зірок Пегасу
заблукали табуни.

Де старенька Андромеда
доньку жде окрай села,
де Волосся Вероніки
терпко пахне чебрецем…

Ми купалися із нею
в запашних сузір’ях трав:
навіть зараз материнка
у скафандрі пахкотить.

Синтезоване повітря
б’ється в просторі легень
чи зітханням, чи луною
тупоту та змахів крил.

То летить скакун з Пегасу
ген до тебе, Вероніко,
щоб ти звихрила на ньому
космос вітром степовим.

2016

Двигун, як увертюру до спектаклю,
своє адажіо музичить небу.
Внизу чужих рослин прозорі краплі
розкидані по вимерзлому степу.

Інисті далі крижані й недобрі…
А збайдужіння сніжне і безкрає…
Нудний на цій планеті навіть обрій:
за ним ніхто нічого не ховає.

Десь жовто-синій світ на ласку здатний,
а тут, злякавшись мов песиголовця,
згасає жовте і стає брунатним.
І паморозь вкриває пляму сонця.

Як холодно!.. Та під гермошоломом
думки періщать: так у літню зливу
став оживає літеплими колами.
Двигун працює в стані розігріву.

2016

В ультрамариновій субстанції,
на шаттлі кольору блакиті,
я наближаюся до станції
геть по барвінковій орбіті.

І, навіть в рубці, пахне травами
так, що двигун втрачає голос,
а я лечу
                над хмар заплавами,
всім тілом всотуючи космос.

Ще хтось внизу махає хусткою,
а тут вже шаттлова лелітка
до шлюзу тулиться пелюсткою
з віночку кованої квітки.

Вона тичинками-антенами
вростає в сині невідомості.
А ще – індиговими генами
уродженої невагомості.

Всіх таємниць принадним кольором
і мрій усіх легкими барвами
сплітається з людськими долями,
і вдалими, і незугарними.

Але, споконвіків – захмарними,
як волошкова ця орбіта,
що за листками календарними
була в дитинстві ще відкрита.

Я чую, як над континентами,
на ній, цілком по-материнському,
гудуть сузір’я амбієнтами…
Й бринять піснями українськими.

2016

Мов храм, присвячений металу,
летів мій зореліт в пітьму
й зоря з туманності спливала
по курсу визначеному.

Комп’ютер був з обчислень п’яний,
горлала шатія антен,
лиш я дивився на екрани
ченцем, що сповідає дзен.

І ніндзею в скафандрі чорному
топтав обшивку корабля:
зоря світлішала в потворному
тумані гаснула Земля.

2016

Поміж далеких зоряних багать,
розпалених забутими богами,
згасаючими іскрами летять
в прозірну даль міста під куполами.

Людей і вулиць є стрімким політ
до галактичних таємниць принади…
А я, забутий, їм сигналю вслід
з повільної земної автостради.

2016

Із видом на галактику, в шезлонгу,
сиджу на березі і океан
в себе зірок вбирає амазонку
й радіохвиль хвилюючий дурман.

Тож, логіка вже губить охоронця,
хоча за правилами хитрих вчень
мене загарливо квадратне сонце
обтесувало променями вдень.

2016

Там, де, розбивши неба моноліт,
протуберанців виростають вежі,
злітають астероїди з орбіт,
згадавши раптом творення пожежу.

Оту, прадавню… Першу. Первородну.
Що працювала з глиною планет,
яка твердішала і твердь природно
людини набувала силует.

Він зовні дуже схожий був на глек:
такий крихкий, що вщент його розбити
могли не лиш палкі метеорити,
а й впалі шишки сосон і смерек.

Ліси горіли з видноколом враз,
іскрилися немов зірки у всесвіті,
а кожен з нас в неопалимій безвісті
ставав осердям всіх космічних мас.

І астероїди не на, а круг
вже мчались, вигнувши орбіт мальстреми,
щоб знов горіли сонячні системи
й крутилась кожна, мов гончарний круг.

2016

Усі закони космонавтики
торочать нам, що повсякчас
є спротив лобовий галактики
на струмені космічних трас.

Речовина до квантів стерта…
Які там к бісу кораблі,
що можуть, до нудьги безсмертно,
в безмежжя линути з Землі!

Та ми, космічні хулігани,
штурхаємо знов материк,
жбурнувши з нього космоплани
і, схований в легенях, крик.

Здаються хай комусь нестямними
Батурин, Київ, Херсонес,
та браття-інопланетяни
здіймають очі до небес:

хто там у зоряних озерах
втопає з галасом без слів?!
Хто вигоряє в атмосферах
до крапель зоряних дощів?..

Це ми!.. Це ми, здолавши простір,
не даємо, щоб звук цей зник,
бо космонавтика є просто,
спрямований в людину, крик.

2016

Ряхтливі крутелі галактик
у річищі кольору часу
кудись непоспішливо линуть
помежи поверхонь уяви.

Поверхні ці є берегами
струмочків, річок і каналів,
що, злившись фарватером світла,
до розуму світ розмивають.

Лише наднові бульбашками
круг лопаються на хвилях,
планет розкидаючи бризки
у квантовій піні прибою.

Зірками, що вже догоріли,
пропалені карти небесні,
але неземні капітани
свої кораблі не спиняють.

І вже край червоних сузір’їв
трикутники їхні тріпочуть,
як тризуби листя калини
край вибухів ягідних гирл.

2016

Де кружляють літні зорі –
ген від Веги до Денеба,
там верхи руїн вростають
в чорну нурту круженеба.

З ними в вир безгучно линуть
віти, трави, тротуари,
і в туманностях далеких
б’ються, мов серця, пульсари.

Не зі сполоху – з тривоги
за цей світ скороминущий,
хоч коханці восьминогами
ще тримаються за пущу,

у якій з початку світу
вдвох ми любимось невтомно,
аби він укупі з нами
неземним став безсоромно.

2016

Мов зі шкаралущі
                    баркасу,
я стежу, як на небосхилі
народжують вихори часу
безмежного простору
                    хвилі,
які і мене,
                    і майдани,
планети, і цілі сузір’я,
гойдають і кидають зрана
у космос.
                    Адже недовір’я
до відстаней і перегонів
гривасто-хвилястого світу –
найважчий з фізичних законів,
які на Землі вчили діти,
сховавшись у вулиць розламах
залізобетонно.
                    Нервові,
навчали їх тріщини в брамах
розсудливості
                    містечковій.
Тріщали
            в крихкій рівновазі:
невчасно,
                  завчасно,
                                      невпору
у тихій підхмарній оазі
затято
дивитися
вгору
й втрачати опору асфальтів,
промов, кулаків і прикладів!..
А всесвітом, без варіантів,
несло буруни зорепадів
над овидом безкольоровим,
над молом з уламків граніту,
і тілом моїм іграшковим
на березі бавились діти.

2016

Десь остигають
                    попільні світила…
Десь майбуття зникає таїна…

Вогонь і час –
                    одна й та сама сила,
що всесвіт цей
                    випалює до дна,
а плоть людську
                    до генів динозаврів.
А гени ящерів –
                    до квантів, бран і струн…
Горять сонця
                    на куполах у лаврі,
димлять лампадки
біля чорних трун,
і меншає
                    речовини у світі,
і часу меншає:
                    з епох – до миті,
в яку і математик,
                    і фанатик,
відкинуть, врешті, смерті маячню
не в поклонінні
                    попелу галактик,
а в естафеті їхнього
                    вогню.

2016

Золоті
        промені,
золоті
        промені,
на дахи
        бронзові
зорями зронені
в синьому
        пломені
пізнього вечора.
Золоті
        промені
з роду лелечого,
з роду
        летючого,
міжгалактичного,
руху
        співзвучного
й не потойбічного.
От
    над карнизами
золоті промені
овид
        пронизують,
так і нескорені,
так
      і не зломлені
часом та відстанню,
просто
        ледь втомлені
даллю іскристою,
даллю
        космічною,
трохи фізичною,
трохи –
        магічною.
Та таємничою
дивною
        силою
в вікна
        устромлені,
чи
    відпочили би,
полум’ям
        сповнені,
промені з золота,
якщо
        зневажено
скло
        і розколоте
на відображення
й золоті промені,
в сяєва
        домені,
мчать
        над похмурими
архітектурами
міста
        бетонного?
Світлом вдоволені,
люди
        фотонами
линуть у гомоні
дня
      невблаганності
і в людській парості
ночі
        туманності
гинуть від заздрості.

Красна є
втеча ця!..
Нею оновлені,
вічністю
точаться
золоті промені.

2016

Все спочатку… Бетон космодрому.
Квіти з Тау Кита. Жалива
на узбіччі… Й жалобного грому
десь на обрії тужні слова.

Ось удвох, сидячи на причілку
бару з крил стріляних кораблів,
дудлимо ми з Ейнштейном горілку
за всіх тих, хто навік улетів.

І за тих, хто ніколи злетіти
чи не зможе, не схоче а чи:
не дано починати їм жити,
наближаючи зорі вночі.

Мов живопис той неандертальський,
наші мрії печер змінять світ!..
Ми загинули під Іловайськом,
розпочавши в безмежжя політ.

2016

Здіймається юга із глибини:
мільярд зірок в ній і мільйон галактик,
а ще – моя планета, просто клаптик
розкиданої геть речовини.

І я –
         речовини тієї квант,
наповнений всією глибиною, –
те, що лежить між дном буття і мною,
вивчаю,
           мов долоню хіромант.

Та лінії сузір’їв пінить рух
й легкі серпанки перетворює в тумани,
де лиш закохані та інопланетяни
долають глибину навпомацки й на слух.

Ти випірнаєш з неї. Ватра дим
несе на твого тіла досконалий витвір.
А я – на березі,
                      і ледь колише вітер
на пагонах думок тремтливе листя рим.



2016

Людина – протяг у тунелях часу –
дме в Нідекрай, старіючи очима,
стискаючи чимдуж в правиці зброю,
а у лівиці – чародійну квітку.

Цей край лежить окрай гучного галасу,
бо краєм править вихрів геометрія,
і тому сам я становлюся зброєю –
найкращим захистом від буревіїв.

Цей край лежить край шепоту слабкого,
бо бризу алгебра панує там вночі,
і тому ти стаєш чудною квіткою
для заклинання ходового вітру.

На краї скель запінились молекули
і атоми двох тіл перемішались…
Але, хто ж був у безкраї людиною,
що нас тримала на тунелів протязі?..

2016

В забризкане супутниками небо
я лину на старому зорельоті,
який весь розцяцькованій латками
дитячих спогадів… Дивлюсь назад

на місяць, вже надкушений дахами,
і ночі кіптява повільно осідає
на суперпростору хиткого мегачас
моєї пам’яті.

Там, в надшвидкому світі супокою,
всі крила всіх метеликів – то вуха,
що слухають яскраве денне світло.
Тож фарби чутно надзвичайно чітко,
бо зір – то просто мислення фотонів
у сяєві очей моїх батьків.

Там, в надшвидкому світі супокою,
це сяйво розсипається на зорі
і космосу кудлатий чорний пес
до мене ластиться та й тягне за собою
по зморшках плескуватої землі
на манівці, що треба подолати,
щоб вибігти з ним на Чумацький Шлях.

В забризкане супутниками небо
я лину на старому зорельоті,
який весь розцяцькований латками
дитячих спогадів… Дивлюсь назад,
ледь-ледь не засинаючи з утоми…
Радіохвилі скавучать… Але,
ізнов шерхкий язик протуберанця
лице облизує: дивись вперед,

де ночі кіптява повільно осідає
на суперпростору хиткого мегачас
твоєї пам’яті.

2016

Вібрує час, немов сигнальна линва,
крізь простори натягнута між нами,
й пір’ясті хмари по прозорих ринвах
мчать, стигнучи на шкірі неба шрамами.

Мчать, стигнучи в очей куточках зморшками,
витягуючи храми в хмарочоси,
і ми ступаємо ногами босими
по тому, що здається нам стежками.

Та й ступні свої ріжемо у кров
об линву часу, нею всім сигналячи
про те, що ми ще є, що вдвох ізнов
не даємо рознести світ на далечі.

Не даємо розпорошити обрії
на паралелі чи меридіани,
бо ми – не позначки, для креслень добрі,
а креслярі без страху та догани.

Які єднають неодмінні миті,
щоб ласкавці зустрілись неминуче
на одній ниті, на одному промені…
«Тримайся, любо, я тягнуся пучками!..»

Вібрує час… Вітри гудуть галактики…
Але, хтось усміхається тепло
і линву перетворює в стебло,
з якого ми й зростаємо з тобою.

2016

Інопоетянин

Під княжим сонцем, над старим Дніпром,
посеред скіфських баб, антен та квітів,
хотілося найкращий космодром,
з усіх, що є в міжзоряному світі,
мені побудувати для землян.
Але, не той, що геть бетоном вкритий,
аж злітні смуги й пусковий майдан
з планетою хитає на орбіті
від ваготи тупезних арматур,
а той, що в космос кидає зі споду
циклонів, без пихатих партитур
пісень вогню, не одинців – народи,
могуттю світла так, що в НЛО
сплітає парадокси дум і роду,
коли фантазій квантова природа
стає майбутнім, що уже було.

Кий

Мчить НЛО, як з гілки збитий плід…
Як огняний болід крізь глупу ніч…
Лиш бігають інстинктів жовна під
обпеченою шкірою облич,
коли мій відчайдушний екіпаж
в фотони перетворюється, пріч
думок і почуттів, що у віраж
закручують прямий канал сторіч
і відстані стискають до нуля.
Все більше… більше… Їх уже нема.
Є лиш планета з назвою Земля
і променя міжзоряна пряма,
з якої ми викрешуємось, як
три спалахи. І дивним самоцвітом
згасає перламутровий кістяк.
А світло навкруги твердіє світом.

Щек

Уранці струностеблий очерет
мембрани хмар пронизує собою,
а різночасність наших двох планет
під пагорбами зрощена рікою,
яка ще не оговталась від зір,
що цілу ніч у хвилях відбивались.
І зараз ми – я, Хорив, командир –
йдемо до тих, що біля них зібрались
своїм нічним страхам наперекір
і всупереч всім небезпекам дня
незвіданого. Йдуть вони з усюди, –
слов’яни, русини, земляни, люди –
моя далекозоряна рідня,
яка, немов відчувши клич орбіт,
протягує не зброю нам – долоні.
Й краплини слів крізь галактичний гомін
продзьобуються з атмосфери в світ.

Хорив

Як завжди, контактуємо з нуля!..
Та те, що зустрічає нас не ворог,
все ж маю першим визначати я.
Не командир, не фізик, а ксенолог –
з космічного життя спеціаліст.
Втім, тут воно космічне достеменно:
не дивлячись на те, що в землю вріс
мур дерев’яний городища, вени
гілок вкривають небеса над ним,
так випнувшись, неначе чиїсь руки
щосили тягнуть перший-ліпший дім
чи терем, чи бурдей, крізь огнищ дим
до полум’я майбутнього з багнюки
минулого. І зараз головне
процесом цим коріння не порвати.
Бо в нуртині сил галактичних не
країну – Землю всю йому тримати
так, щоб не обірвалася вона
у чорних дір безвимірні безодні,
там, де саму себе жере пітьма.
Але, це буде завтра, а сьогодні
ми почнемо, немов зернятка – лан,
навчати світлонавтиці землян.

Світлонавт

Позбудьтесь вен, волокон чи дротів.
Бо для Землі, що розумом розквітла, –
людина просто алгоритм світла
в рівняннях еволюції світів.
Але, щоб стати променем вночі,
зв’язавши ним зірки поміж собою,
прохав я: світлонавтиці навчи
мене Чумацький Шлях, коли пітьмою
вагітна прірва часу і надій
згасають в ній ранкові метеори!
Де світлонавти Хорив, Щек та Кий?!
Невже вони лише конкістадори,
як вчили нас державці і жерці
в гримкі часи крицевої навали?..
Тоді іржею напхані сліпці
ненависті собори будували,
замісто таємничих НЛО…
Й на ці собори схожі зорельоти,
які лиш Ближній Космос на крило
покласти можуть, хоч Землі турбота –
до дідька знести світловий бар’єр,
речовину перетворивши в світло!
Не у вогонь озброєних химер,
а в сяєво і сонячного вітру
мисливий вихор, подув, струмінь, трек,
якого чорним дірам не збороти,
як і навчали Хорив, Кий та Щек –
інопланетні світлові пілоти,
чиї слова до того призвели,
що обернулись мрії України
на генетичну місію Землі.
І от він, старт!.. Вже обрисом людини
протуберанець сам себе зловив
і сяйвом нетерплячим затремтів,
бо й досі у небес високій глибі,
в сузір’ї Лебедя планета Либідь
жде з зірки Сонце виучеників.

Тому фантастики не лусне нить,
адже у ритмі Всесвіту биття
теперішнє моїх землян зорить
з минулого у майбуття.
В життя.

2016

Планета ця вкрита була озерами…
Річками з повільною дуже просинню…
По них марсіяни пливли галерами
в сезоні безчасся між літом і осінню…

Хай шкіпер од штилю був і не в захваті,
рудий супокій лився в келихи літрами…
І тануло Сонце в блакитному заході…
Фантасти писали про Землю вітряну.

Плескались хвилини мляво за звичаєм
традицій повільної незнищенності.
Та раптом… Безчасся в тумані відчаю
труснуло світ ревищем нескінченності!..

Розчавило швидкістю астероїда
сезони безчасся на зими без осені.
І спокій ізнов… Лиш так гуманоїдно
в пустелю повзе всюдихід Curiosity.

2015

Мов монстр предковічний
місто спить
а в його нутрощах
поплямлена очиськами юрма
а чи розквяцяна
обличчями пітьма
вивчає вуличок нудних
нудотні мудрощі
в кавернометрії
невігластва
луни
несамовито
зрадивши
свої дитячі сни
і сиві зорі на проміння спершись костури
кудись уходять
шкутильгаючи
і враз
лишився чвирк
з плаского чорнопростору
й дав з нього чосу час
нема розрад ні в поті ні в польоті
проте
і танцюристи в ланцюгах
і співаки із кляпами у роті
долають жах
бо ще метелики
яким з крилець пилок здмухнуло
нічні метелики
з міжгалактичних крес
летять збираючи
із брам дахів та мурів
по крихті
світло
вимерлих небес.

1996

З небом бронзовіючи під старість,
жив фантаст, що вигадав Соляріс –
без материків, без очерету,
в океан занурену, планету.

А на ній, хоч без материків,
все ж чекав під бурунами слів
штормовий розумний океан
побратимів інопланетян.

Світлові роки зоріли чудно
та фантаста вже чомусь не чутно…
Й вирішив Соляріс до знайомця
самому летіти. Ген до Сонця.

Наче крапля, кинута у вир,
він прямий тримав орієнтир,
поки втрапив край Сатурну у
пастку сил тяжіння гамівну.

Злива відстаней ставала градом.
Скрижанів Соляріс Енцеладом:
це ім’я – усе, на що з утоми
спромоглись розумні астрономи.

Тільки океан волає змін.
Гейзерами в небо рветься він,
вірячи, що друг його фантаст,
врешті, німоти зламає наст.

2015

У ніч ми стрімко падали
на сонце, міддю сплюснуте,
крізь небо, навскіс деколи
по космодромах тріснуте.

Крізь полум’яні тріщини,
задимлені від старту,
розплавлені площини
текли в небесні карти.

Об’єми же розплавлені,
краплинами зірок
були у простір вчавлені,
мов у бархан – пісок.

І правилось повітря
у променя пряму,
аби звільнити світло,
загорнуте в пітьму.

2015

Магмі розпеченій сниться материка моноліт.
Вітру циклонів – звуки, занурені в труби й кларнети.
Кресленням сниться готовий до вильоту зореліт.
Внуку сняться в колисці м’які іграшкові планети.
Тільки я, весь безсонням проточений до хромосом,
в серце мозком вбираю пульсуючий вічністю космос.
Захлинаюсь безмежжям, неначе плавні – Дніпром.
Проростаю крізь нього, як острів чи стишений голос
з іншого берега. І зникаю, з’являючись десь
в центрі хвиль кругових. Та й зморившись від плюскоту й бесід,
хочу врешті заснути. Та раптом здригаюсь увесь:
може, все навпаки?! І то мною, не сплячим, снить Всесвіт?

2015

Покинувши сузір’я давні,
я був готовий, що ні крок,
інопланетні вчити плавні
хореографії бабок
і, весь роздвоївшись уранці
в стереографії двох сонць,
грясти нескореним вигнанцем
під небом здійснених пророцтв,
яке пронизав сам собою,
коли з накручених орбіт
був скинутий вогню прибоєм,
що вдаривсь об майбутній світ…

Це не залюднене майбутнє
край бескедів нових світів!..
Завжди за обрієм присутнє
кипінням кольорів і слів,
як хтось би іншого не зичив,
як не тримав би інший курс.
Воно всіх кличе таємниче
з обсерваторій, храмів, бурс,
крізь піну квантових туманів
невизначеності подій
до себе. Трепетом органів.
І ревом зоряних стихій.
Тому небесні карти часто
і лоції беру я знов,
аби в майбутнє курс прокласти
та й з людством разом, сторчголов,
кидки робити в небі вправні.
А потім, як надійде строк,
інопланетні вчити плавні
хореографії бабок…

2015

Вибухну мов Санторин
адже я напевне знаю —
вовкулаки всіх країн
знов єднаються у зграю

І безопірно мов слиз
точаться крізь огорожі
бо людина кожна із
випадком нещасним схожа

Відчуває кожна злість
зголодніла та невчасна
і гризе коняки кість
труп засмаживши Пегаса

Йде з фортець у негліже
з-писками-змішало-лиця
бо іржавим пилом вже
розпорошилася криця

А в хатках вітри сичать
крізь шпарини мов зміюки
і гіллячини летять
як відтяті катом руки

Та меча здійнявши хрест
я втуплю у ніч самітних
очі кольору небес
ураганами вагітних

Розпочну усе з кінця
в час коли несамовито
неприборкані сонця
підіймаються над світом

Гасне хай нічна свіча —
вже віконниці зірвали
ті хто теж носив меча
навіть ідучи за ралом

Ті що зрозуміли враз
в нечисті вдивившись лави —
переслідує ж бо нас
витвір власної уяви

Ті що встануть не дурні —
одурманені безмежно
і судовища страшні
лиш від них тепер залежать.

(Зі збірки "Дзвони Атлантиди", “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997)

До космічних
походеньок ласий,
по протуберанцях трясучись,
на кордонах простору і часу
звідкілясь літав я у колись.

Всі координати-закрутоси
я зробив у просторі нічим,
бо інакше став би надто просто
всесвіт спогадом лише моїм.

А насправді в клубочінні курсів,
траєкторій, лайки, молитов,
вени б‘ються тисячами пульсів,
резонують тисячами мов.

Через те я винайшов летючість
і у русі зоряних забав
промені коротшали назустріч,
тому що я ними сам ставав.

Тому що в космічній плутанині
зрозумів я натяки легенд:
не людина є я,
а людини
незавершений експеримент.

Щоб курантів нічних тулумбаси
не вкривав учорашнього мох,
заплутавши в трьох вимірах часу,
стану я складовою епох.

А щоб світло і Веги, й Денебу,
не лишало без себе думок,
заплутавши в трьох вимірах неба,
стану я складовою зірок.

Та коли у міжзоряній гонці
хвиля ранку хитне кораблі,
заплутавши в трьох вимірах Сонця
стану я складовою Землі.

Обійму твої плечі невміло
й там, де сонячний вітер гуде,
заплутавши в трьох вимірах тіла,
стану я складовою тебе.

І цей світ намагаючись вкласти
в щось ще більше, як в мову – арго,
заплутавши в трьох вимірах щастя,
стану я складовою всього.