Він ступав по життю
Легковажно, розкуто й самотньо.
Він був просто нічий,
Бо йому не потрібен ніхто!
Їв Різдвяну кутю,
Буде й паска – пахка, Великодня…
Стигне ковдра вночі,
Й на цвяху - одиноке пальто…

Він нікому не винен
(Так, принаймні, було до сьогодні).
Обіцяночок мантри
Ні до кого ще не приміряв…
Мав любов до загину -
У душі, аж на самому споді:
Зрозумів це не завтра,
А по тому, як воїном став.

Він пішов на війну –
Боронити занедбану матір.
Не питай, що дала тобі -
Краще в себе про це запитай!..
Він у пекло пірнув,
У сусідом роздуте багаття,
Закривав очі братові,
І шептав: «Помстимося. Прощай…»

Бачив сотні смертей,
Рахував кольорові світлини:
В того - двійко хлоп’яток,
А в цього - аж троє дівчат!..
І сказав він на те:
«Коли, Господи, я не загину –
П’ять разів стану татом,
Найкращим татуньом із тат!»…

Він живим залишився -
Обітницю дав перед Богом…
Він знайшов свою долю,
Бо скільки ж незайманих вдів!..
Як синок народився -
Лелека не йде від порога:
На, козаченьку, доню,
За нею – ще трьох близнюків!

Він любив свою матір –
Знекровлену, босу і хвору,
Бачив рани… Натомість
Невістку привів залюбки!
Крізь потухле багаття
Добрався до власного двору…
Ну, а прав на самотність
Вже немає, старі парубки!

3.01.2015.





 

Несуть до столу коливо-кутю –
Оту, що з рису, поминально-білу.
Останнє свято згаслому життю:
На нього діти й чоловік просили…

Ложки тихенько туркають по дну,
Розмови тихі – про просте і вічне…
І кожен із гостей не оминув
Тарілку, повну аж по самий вінчик.

Від господині то – немов привіт,
Немов уклін усім, хто тут зібрався.
І червоніє помідорно світ,
Хрумтить життям торішня консервація…

3.02.2013.

Каша з гороху на вечір була:
Навіть сусіди почули!..
Мало не знищили ми їх дотла
«Піввигукописком» дошкульним!

«Шторм семибальний» ніяк не стихав,
й до руйнування вже близько!..
Митимеш посуд? Не треба, постав:
Хочу погризти ще й миску!

Клята вечеря… «Штормить і штормить»:
Це вже справжнісінька криза!
Впершись носами у «милість стіни»,
Топим сусідів, що знизу…

7.01.2013.
 

Пірнули у в’язкУ задуху літа
Баби й кульбаби - в ситцевих хустках…
Гостей стрічає стримано-привітно
Сільський, поважний, сивий холостяк.

Убраний в паничі і чорнобривці,
Крокує з ганку - просто у полин…
За стільки літ цей парубок не вицвів,
Але таки вповільнив часу плин.

Чуттєво прОтяг тьохнув дукачами,
І топчуть тишу вишиті півні...
І відмикають у минуле браму –
Малій вітчизні, світові, мені...


22.10.2012.

Сварка-варивода в’ється клубком,
Хижо вливає багно у пастелі…
Віхоть дощу і відкрите вікно:
Краплям самотньо в холодній постелі…

Вечір терпляче лаштує мости,
Шлях навсібіч і вузеньку стежину…
Ними подружжя би мало нести
Доторки теплі у завтрашню днину.

Вийшло, за звичкою, все навпаки:
В ніч каменюкою кинуте слово,
В драній кишені – дрібні мідяки…
Постіль до ранку мовчатиме знову…


24.09.2012.

Рутина роботи – прутами аж хльоска!
Вагон, залізниця й вона, жовтокоса.

Підбори парадні - бо зміни початок:
Потік пасажирів затис, мов лещата…

Дощі із лимоном, чаї із вітрами,
Матраци, набиті нічийними снами…

Чиїсь по плацкарту найпершенькі кроки,
Й довірою дихає верхня гальорка…

А та жовтокоса, красуня колишня,
Дає всьому раду – і гамору, й тиші…

Як вільна хвилинка майне серед ночі –
Вона – ніби сваха, що викупу хоче,

Немов «перезрілка» з молочним потічком,
Або та шмаркачка, що цілить у відчай…

Вона пише вірші, нехай і наївні,
Про те, що не сталось, та станеться нині!

Чатує терпляче на справжні стосунки –
Такі, щоб найвищої проби й ґатунку.

Хронічно хворіє на міфи про Гошу*,
І поглядом тре чоловічі підошви,

І подумки пхає скелет самовару –
Невже ж помічник не знайдеться до пари?!.

Хтось гляне: хороша!.. Та вже ж, не безродня!..
І знов, до наступного вірша – безодня…



*Гоша – герой фільму «Москва сльозам не вірить», мрія самотніх жінок (кому за сорок).

13.08.2012.
Поїзд "Львів – Дніпропетровськ"

А орхідеї й справді, недешеві –
Куди простіше вірші написати!
То ж я, подібно діду Кайдашеві,
Не кинусь роздавати по півхати.

«Шанелі» запах люто гонориться,
І нидіє за склом – ціна безбожна!..
Букет із едельвейсів на картинці –
О, це тобі подарувати можна!

Не б’є такий дарунок по кишені,
Та ще й услід промовить хтось: «Романтик!...».
А он зірки на небі – незліченні!..
То ж гроші витрачати геть не варто!

Дивись у небо, люба, - там «дарунок»:
Коли йде злива, в дар – відро водиці!
А я, пробач, собі ладнаю клунок:
Харчі в сім’ю купив, як і годиться…


13.08.2012.

А до Львова запрошено дощ:
Певно, хтось постарався з туристів.
Спека – печеним яблуком – сторч!
Мокнуть бруку горби мозолисті…

Гляньте, моду новітню ввели
Ці дівчата з села над Кільченню*:
Синьо-синьо цвісти – до пори,
Коли львівська упріє печеня!

Накупили дешевих плащів:
Десять гривень – «синІй» хоч до ранку!..
Трафаретна забава дощів –
Як босоніж ведуть полонянку!

Кошенятами – капці в руці
(Страх у генах: ще втоплять малими!)...
Де ж у Львові «сухі манівці»?..
Всі дороги рушають до зливи!


• Кільчень – річка на Дніпропетровщині (в кількох хвилинах від мого дому).


13 серпня 2012 року,
Поїзд «Львів – Дніпропетровськ».

У хаті духота, хоч навстіж - вікна й двері,
і короп фосфорить на неба мілині…
Достигнув горизонт, мов помідорчик чері,
а серпень – у галоп – на сонному коні…

Ми ляжемо без сну на тихому подвір’ї,
і риба з мілини в обійми нам пірне,
й потішить, мов дитя, це зоряне довір’я,
це поночів’я вдвох - від спеки аж масне…

Уже не абсолют – перед світанком тиша:
десь півень сірником «ку-ку-рі-ку!» черкнув,
і потяг приміський прошурхотів, мов миша,
прокинувся клаксон після жаркого сну…

А ми вплели свої, ледь чутні, звуків ниті –
в серпневий беззакон, де осінь – на кону…
Чатує коропчук, запечений в блакиті,
на спокій споришу й асфальтову стерню…

4.08. 2012.

Надумав батько кинути сім’ю,
Набридла вже давно дружина прісна…
Іще ж не пізно – на нову ріллю,
В солодкі жорна, у сучасну пісню!

Він ще козак, а жінка – не така,
Хоч і вона ще поряд гонориться…
Це все одно, що цмулить шмурдяка,
Коли довкруг діжки з вином – по вінця!

Уже несила тицятись у бік –
Немов коса, негостра без мантачки…
Сорокалітній – ну, хіба це вік:
Четверта на шкалі століть позначка!

Лиш треба за хвоста піймать момент,
Коли дрижання в голосі не чутно…
Аби не знищити оці стосунки вщент –
Поводитися як, і що утнути?..

Чи вишити суворість на вустах,
Чи розіпнути усмішку на п’яльцях?..
Сказати дітям – справа непроста,
Коли їм - дев’ятнадцять і дванадцять…

Він стане «світанковим» татусем –
Це коли ранком - разом – на рибалку...
Він ніби й дасть їм по життю усе,
й любитиме своїх нащадків палко.

Та вже пізнають хлопці щось таке –
Що лусне світ, розсиплеться на друзки!..
Смакує мати тЕрення терпке,
І є батьки… "цілодобові"… в друзів…

29.07.2012.

Дятел вилущує тишу з шишок...
В декого дужчає заздрощів шок:
влучний же образ у Лазарука!
Але тверда пародиста рука:
"вилущив" з слова дрібненький мідяк –
точна метафора впала навзнак.
Ти критикуй, пародисте, по суті,
бо щось виходять пародії дуті!

10.04.2008

Ну, як же пародиста научить
до Музи, як до матері, вертати?
А може, в дім пологовий зводить
та породіль „при ділі” показати?

Хай він побачить: справді-бо сини
подібними в чужих жінок бувають.
Тополі та розлогі ясени
їх за вікном однаково вітають.

Однаково покусані вуста,
сміються – і щасливі, й наболілі...
То ж, пародисте, прошу, перестань
в святих рядках копирсатись невміло!


10.04.2008.

Така чутлива до талантів мишка!
Аби у кого хліба не гризне:
Шкребе в столі, що знав іще Малишка,
Або об’їсть… великого мене!

Не оцінив, як слід, її увагу,
Бо одяг через ту мишву смердить…
Аж тут назустріч – гусяча ватага:
Гусей і гризунів тут аж кишить!

Я знав: література – класна штука.
Тепер же певен, що вона гнила!
Бо в ній, мов у болоті, жаба кумка,
І… б’ють поети мух біля стола…


18.06.2009.

«В несамовитій боротьбі
Любіть Вкраїну в серці!» -

І де я це читав?..
Аж тільки-но допер:

«Любіть мистецтво у собі,
А не себе в мистецтві», -

Колись попереджав
Маститий режисер…


28.12.2009.

А може, ще зовсім не пізно
Обрати оту, що єдина?..
В обидві руки – по валізі,
І в дім привести за дружину.

Хай вештається і старіє
(бо, кажуть, усі такі будем),
й розірветься залпом подія,
І вже ж наговоряться люди!..

Обсудять, як так і годиться,
Майбутній бур’ян на городі,
Шептатимуть вслід молодиці,
Що в неї – вбрання не по моді,

Або навпаки: що то виклик
Тутешньому тихому ставу –
Оте декольте, геть відкрите,
Чи погляду горда постава…

І ну – плямкотіти губами! –
Бездомні ровесниці-діви,
Що теж би могли – отак само…
«Хіба ж ми йому та й не рівня?!»

Жнивує ображена думка:
Знайшов… у навколишніх селах!..
А в хаті – на палець пилюка!
Непотребу – повна оселя!

Туди б самоскида найняти,
Та те старовиння – з порога!
…Удвох не натішаться, гляньте!
До пари вона йому: вбога!..

…Ця ніч у домашнім музеї,
Поміж артефактів Трипілля,
Майнула двотінню на стелі:
вона віншувала весілля…

23.07.2012.

Я вправно римую «життя» і «буття»,
Та ще й на додачу оте «каяття»!..

Ще ніхто не дотумкав з поетів,
Та подібного не римував,
Й по чотири рази одне слово
В однім «опусі» не уживав.

Коли будеш в глухому «кутю» -
Скажи всенькому світові: «тю!».
Лиш собі це «тю-тю» не кажи ти –
Бо з цим віршем тобі далі жити!

28.12.2009.

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Дерева «конкретно-суміжні»,
і зебри «конкретно-смугасті».
Ранок. Осіння свіжість.
Ось яке воно, щастя.

Я вся «у думках трикутних»,
люблю вас, як вигадку в скелях:
бо там хулігани безпутні
лишили три букви «веселі».

Вони міркували «трикутно» –
Як напис на скелі довбали.
І я, щоб не так було нудно,
Про все те вірша написала…


19.07.2006 р.

Я завербуюсь до травесті-шоу,
Це щастячко привиділось у сні:
Там ніби хтось у мене… увіходив,
Й було, мов дівці, солодко мені!..

Ти знаєш, навіть соромно писати:
Було злягання – повний еталон!
Ще вчора я, незграбний і пихатий,
Поводився з коханою, мов слон.

Вона ж у сні таємно-обережно
Ввела себе у мене (а… куди?!)…
Кохана, в нас можливості безмежні:
Шляхів багато – будь-яким іди!

Метелики зашпортались у пузі,
Бо зітканий наш секс із протиріч:
Я радий… несподіваній нарузі,
Й щасливий, наче дівка в першу ніч!

19.07.2012.

Присів навпочіпки, сердешний,
Усмішка тліє, ледь жива.
За ним із острахом я стежу:
У нього йдуть якісь… діла!!!

Що за «діла» такі, не знаю!
Сидить і мокне під дощем…
Нічого з одягу немає
Під зоряним його плащем…

Ви – той єдиний чоловік,
Котрий мелька перед очима.
А я є вашою навік,
і поруч ґрунт потолочила…

Я вас візьму за комірець,
Свого вірша заставлю слухать…
Якийсь чудний оцей митець:
Стоїть в «ділах», заткнувши вуха!


9.12.2005 р.

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Ледь терпить планета –
Розхитує хтось.
Поети, поети,
Як вас розвелось!
Творю і вагаюсь,
ночами не сплю:
чи ж я не даремно
цю справу люблю?
Не б’ю себе в груди,
але похвалюсь:
маститих забудуть –
нарешті проб’юсь.
Нарешті згадають,
бо я ж заслужив:
я скільки паперу
в житті перевів.
В мізки що навіє –
все стерпить кліше.
Отак моя мрія
збувається вже…

25.10.2007.

З саморобної книжки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Допитливий такий я, аж нівроку,
хоч риса ця – найбільша із покар.
От добре було б чухнуть на півроку
на острів – зветься він Мадагаскар.

Раніше заглядав я за паркани,
виносив щось поживне з смітників.
А зараз мене ваблять океани –
на острів екзотичний захотів.

Бо наше вже таке марудне стало:
оті сніги, морози, бур’яни,
оте набридле, хоч і рідне, сало…
А в них – на пальмі… випрані штани!

Чому мене так вразили холоші?
(Подумаєш: висять собі – і хай!)
А тому, що усі там голі й босі,
то спробуй ще – прання те пошукай...

Упав я на «мороз»: не розумію,
чому навколо скімлять наші пси?..
Я мрії про Мадагаскар лелію –
так хочеться бананів і краси!

Але чомусь і з цим не дуже вийшло,
бо пальму ту я кволою уздрів;
на ній штани, мов на коняці дишло…
Не буде на тій пальмі врожаїв!

От парадокси буднів навіжених!
Я розраховував, що буде саме так:
що гривні самі лізтимуть в кишені…
А їх нема – і це невтішний знак.


11.10.2007.
Поїзд «Київ-Сімферополь».

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

І світ почув нечувану новину:
Є іноземці в нашому селі.
Виполюють бур’ян, пасуть скотину…
Їх слухають дорослі і малі.

До них біжать за поміччю селяни:
Порадьте-но, як порати город?..
Розкажуть Кафка й Маркес – без обману,
Без містики, зухвальства і пригод.

Література вже їм остогидла,
Та ще й нема ніяких перспектив:
Он гляньте, світу білого не видно –
То віршами хтось сильно насмітив…

Переманили ми в село й Петрарку
Франческа босого – тепер він наш сусід.
Той на поезії також поставив крапку,
Його цікавить саду стиглий плід…

Нехай вже інші крапають до ранку
Свої творіння, й видають книжки…
І Кафка, й Маркес, і «сусід» Петрарка -
Вам уступають першість залюбки!

19.07.2006 р.

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Море спогадів, тихих і чистих,
хоч згадати й немає про що:
ти любив мене двічі чи тричі,
а тоді, безсердечний, пішов.

Ти любив мене тричі… чи двічі?!
Вже забула, хоч ти мене ріж!
Отакі у душі протиріччя…
Краще «тричі» – так спогадів більш…

Ти приходь – чи у спомин, чи просто,
Чи закоханий, чи навпаки…
Будеш поруч – заскакуй у гості,
Я віддамся тобі залюбки!

17.05.2001 р.


З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Я по секрету вам скажу:
з дитинства звуся Казанова.
З колиски по дівках ходжу, -
і ось де справжності основа!

Лишилася ще з пелюшок
(що вже й казать про мою зрілість)
та звичка лізти до цицьок, -
коли облапать всіх хотілось.

Я хочу пазухи завжди,
і це уже душі потреба:
«О, стій, дитинство, підожди!» -
летить шалений крик до неба.

Все ж, я – затятий однолюб
(який там, друже, Казанова?!):
пустушку дай мені до губ –
й від похоті – сама полова…

4.11.1998 р.

Пам’ятаю, сину мій, твої перші кроки,
Вирушав малятком ти на широкий шлях.
Небо - стигло-синє… і таке високе!
Заткане веселкою в сонячних квітках!..

Кроки ті невпевнені в спориші ховалися,
А я все боялася: хоч би був не впав!..
Дні і ночі тЕрнові у роки складалися…
І за маму, сонечко,ти вже вищим став.

Хай же доля, сину мій, поцілує лагідно,
справи ті підтримає, котрі розпочнеш.
Будуть хай нестримними твої добрі прагнення –
І сміливі, й скромні, і веселі теж!

25.05.2010.

Її називають «дитина війни»,
Начебто й пільги якісь надають…
Свято… а в неї – свої «кажани»,
«Бджоли» свої в голові аж гудуть!

Мирно ровесниць повзе череда,
Вітер пружинить, мов стяги, хустки…
пИхнув сусіда цигаркою: «Да…
Де ж поминальні твої пиріжки?»

День Перемоги… Десь батько лежить…
Та й недалеко – в селі над Дніпром…
-В свято, до пива… тараньку купіть!
Що ж то за пиво… із порожняком?!

Мітинг?.. Та що ви? Товар же гниє!..
Батько?.. Загинув колись на війні…
В мене його й фотокарточка є!..
Ні, не до мітингу зараз мені!

О, «Мерседес», ти диви, зупинивсь!..
Мітинг, сусіде? То швидше ідіть!
В мене товар… Може, вирвусь колись…
(Застить вітрину сусіда-ведмідь!).

…Спродалась ледве… Не одяг – дрантя
(Мо’, пожаліють та більше дадуть?)…
Ех, прогадала: як би ж то знаття!..
З торгом – на мітинг… Ось "бізнесу" путь!

8.05.2012.

Братським солдатським цвинтарем
Крокує далека війна.
Криваві бинти давно випрані,
Й спалені, а вона

Крокує підошвами стлілими,
З очей вичавлює сіль…
Солдати загиблі, чиї ж бо ви?
Яких матерів і звідкіль?..

Ми думали – вже не почуєм
Війни удовиної крик:
Війна ж більше вже не гаптує
Свій килим – стражданням калік.

Ми думали: цвинтар закритий
І свіжих могил не діждем…
Та виріс – у пестощах квітів –
Той горбик, а в грудях – щем.

Бо так і померли десь мами,
Чекаючи в вицвілих снах
Побачень з своїми синами,
Що зникли безслідно в боях…

1999р.

Поралась баба в достиглім городі,
Лантухи перла до льоху і в сіни,
А у думках, аж на самому споді,
Зблиснула пісні майбутня перлина.

Гухкає глухо картопля додолу –
Треба ще буде її перебрати…
Руки – в роботі, а очі – до столу –
В баби рядочок родився лапатий…

Шмат олівця задоволено скиглить
В пучках пожовклих, мов тім’я нагідок…
Це ж «завагітніти» піснею встигла:
Прибраний клапоть землі – тому свідок.

Пальці покручені, мов огудиння,
Усмішка – квіткою – в кутики рота…
Легко римує свій настрій осінній:
Ой, як пожити ще бабі охота!

Нишком торкне середульшого внука,
Сором’язливо за спиною стане:
Той у комп’ютері танками грюка –
Все вибуховим покрито туманом…

-Синку, тут бабця нове написала…
Може, уділиш хвилинку уваги?
…Ще один вибух!.. А баба «дістала»!
Їй поетесою бути забагло!..

-Вчіться, бабуню, самі друкувати,
Ось вам і мишка, і клавіатура…
Лячно старій: ніби вже й пізнувато
Дертись на тую чудну верхотуру!

…Тицяє гучно однісіньким пальцем:
Тиша прогнилою латкою рветься…
Пісня пірнає, мов голка у п’яльця,
Прямо в екран, у комп’ютерне серце…

6.05.2012.

О, за те, що ваш вчинок убивчий
Та вірша мені в душу навіяв,
Я дарую вам шрам свій на серці.
Я не серджусь, не серджусь, не серджусь.

О, за те, що ваш погляд нещирий
Все ж не викликав злу недовіру
Загалом до усенького людства, -
Я вам вдячна. Я зовсім не злюся!

О, за те, що терпіти умію
(А до цього ж бо ви спонукали!), -
Я бажати вам щастя посмію,
Хоч моє ви старанно топтали.

То є правда – без вас нецікаво
Жити в цьому цікавому світі.
Вам, хто буде і є, - моє «браво!»,
І – подібних собі… не зустріньте!

1997р.

На тротуарі, упОперек, мов немовля на дорослому ліжку,
В шерсті торішній, що нині уже зажаркА,
Боком вагітним лякає, й водночас – і тішить,
Жулька-безхатько… ой, доля собача така…

В бубон святковий беззвучно малі вибивають,
Ходором ходить квітнево-розніжений бік…
Скоро – в життя їм, а, може… одразу й сконають
В тьотімарусинім темнім оббитім відрі…

Жулька із сонечком дружно живуть у тандемі:
Мружиться псина, бо промінь пружинить соски…
Поруч плакат: люди кажуть – якесь у них «Євро…»?
Вирушить Жулька у вічність… з дітьми… навпрошки…

10.04.2012.

Вночі пригадаєм… а, може, насниться:
Весна, мов лахмітниця, в клаптях брудних.
Калюжі, ковбані, канави багнисті –
То раннього березня болісний штрих.

До мене торкнешся – рукою і вдихом,
І ковдра ковзне до окрайців колін…
І срібла кавалок провалиться в стріху –
У стріху небес, і сяйне, мов бурштин.

Вікно не зашторим – навіщо? Хай сяє
Полярною зіркою долі рушник!
На спогадів стежку сторожко ступаєм:
Прямісінько в березень, що вже достиг,

І визрів, і вилився в юні калюжі,
У новонароджену вранішню твань…
Я там, біля тебе – любов’ю недужа,
Вицокую он на підборах, поглянь!

…Самотньо стояв на плямистім асфальті:
Очікував транспорт, а вийшло – мене!
Я сильна – такої б не знищили в Спарті!
…Улюблений березень звично мине…

27.03.2012.

Хвилюється жінка, що їй – сорок п’ять,
Проклюнулись проліски сиві на скронях…
Здається, вже старості тільки й чекать –
Із сонцем рябим на осіннім ослоні.

Майбутнім онукам писати казки,
Шкарпетки плести – із дощів і проміння,
Майнути провулками, щоб напрямки,
Бо вже тягарем стануть чоботи стильні…

Та раптом згадалося: вдома сім’я
Чекає, мов ті козенята казкові…
Ліхтариком пролісків жінка сія:
Ми вхід перекриєм зневіри вовкові!

Ще клопотів кошик, з дивами мішок –
Стоять, нерозібрані, у коридорі…
А он чоловік до вечері прийшов
(І в нього – підсніжником прибрані скроні!)…

І сумнівів сумно-нестримна орда –
Покірно в полон, викидаючи зброю:
«Я, любий, з тобою – така молода,
Я зовсім ще юна – коли із тобою!»…

24.03.2012.

Він читав свої рядки виразно,
Ніби учень, заглядав у шпору…
Світ її уявного екстазу:
Хай говорить, Боже, хай говорить!..

Він лизне неакуратно пальці,
Аркуш на льоту перегорнувши…
…Хто придумав цю кубинську сальсу,
Яка вабить, в безнадії душить?

Хай в поета віршів більше буде:
О, які достиглі в нього тексти!
На цитати розбирайте, люди!
Вам відбиток слини – не зітерти…

…Вкраде потай, з шрифтом чотирнадцять,
Аркуші, мережані рядками…
Доторкнеться плямки, що від пальця:
Це ж він, мабуть,пахне – отак само?...

Вона знайде в неті все, що вдасться:
Тексти, біографію і фото.
Щезла плямка… тонуть стегна в сальсі…
Дишлом тиснуть модульні роботи…

14.03.2012.

Дивилась на нього, немов на останній свій шанс,
Упевнена: більше нікого – в її тридцять п’ять…
А він за душею корону з картону припас,
Зірки бутафорські – для неї не шкода дістать!

Ще ніч не затерпла на кінчиках пальців п’янких,
ще зорі здивовано плющать носи перед склом,
а жінка таємно веде макіяжу штрихи,
неначе це є її суттю, душею, єством.

Вона обробляє світанок, мов справжній орач,
Який восени розмальовує чорним ріллю…
Ці вицвілі вії – її таємниця (хоч плач!):
«Я їх вдосконалю – мов каву на скатерть проллю…»

Він звично погляне у вранішнє свіже лице.
Сховає байдужість у складочці впертій між брів…
Вона ще не знає: останнє побачення це,
Бо юний коханець вже вирости з неї посмів…

11.03.2012.

Товща присоромленого снігу –
На бруківці, наче на стерні.
Кошик суму і торбини сміху,
Слогани, реклама, ліхтарі…

«Ти живи на повну!»- зуби шкірить
«Барбі» з пивом в кігтиках чіпких…
Щиро люд отій рекламі вірить
і «живе на повну» залюбки.

Сяють розцяцьковані бігборди,
Повінь люду – врозтіч допізна…
Геній, посередність, просто бовдур –
всі живуть «на повну», бо – весна!


11.03.2011.

Я на щастя себе прирекла.
І не буде інакше, повір!
Я кульбабки несу до стола –
Жменю сонця розкину на стіл.

Злі думки одягну в сивину:
Віджили, їх пошлю умирать.
Вже весна. Усміхнусь і сяйну!
І білизну піду прасувать.

І піду прибирати в душі:
Всі обрАзи старі – на смітник…
Поспішай, поспішай, поспіши –
Доки промінь надії не зник!

13.03.1997.

Цілюще повітря – замість цигаркового диму,
І хрускіт суглобів, коли задзвенить телефон…
Якусь нісенітницю голос далекий нестиме,
Грайливо-байдужо-розмовний тримаючи тон…

Він тихо загвинтить до краю свій краник терпіння,
Каністру кохання у правій руці понесе…
Сьогодні – у Києві; завтра, можливо, в Ірпіні:
Це зустрічей атлас, і це ще, можливо, не все.

Собі обіцяє, що це вже розрив остаточний!
Він вільний, мов пес, що принишк на кленовім смітті…
І візьме до рук акуратно мережаний, доньчин,
Щоденник, і оком попестить школярські оцінки оті…

За чуба смикне себе: хлопче, спустися із неба!
Чого так смакують вагонні казенні чаї?..
Й збереться поспішно до матері – так, без потреби,
І знов на шляху – непролазні лихі ручаї…

А мати чекає на сина вже добрих півроку,
Відтоді, як гичку палили, вже висохлу вщент…
А той все не їде (звичайна сімейна морока!),
І кукурудзиння під хатою мокне дощем…

Дружина наклала міських подарунків свекрусі,
Та ще й до вокзалу турботливо так провела.
-Чекай… за три дні я, скоріше за все, повернуся.
(Каністра – в правиці… А ліва ще вільна була!).

3.03.2012.

Очима сяйнула
за звичкою,
для порядку…
Щоки натягла,
мов гнилу скатертину
на поверхню хиткого стола.

Бачили люди:
все добре, все добре,
все гладко!..
Такою щирою
усмішка в мене була!


1991р.

Сторінки сімейного альбому
Вже не приймуть більше в своє лоно
Щастя милі фотосилуети,
Де біду рукою можна стерти,
наче пил з прадавнього картону.
Сторінки сім’ю в собі хоронять.

І музейну антресольну тишу
Крапля клею дзвоном не стривожить,
Не вбере у рамочку червону
Милу чергову фотоікону.

І колись народяться хвилини:
Буде той альбом – настільна книга,
Буде не альбом, а молитовник.
Буде не зима, а вже відлига…

28.05.1996.

Збудуй для мене дім у кучугурах,
Промінням зимним стіни обігрій.
Ми будем, мов актори на котурнах:
Бач, низько гопакує буревій,

А високо отам, у верховітті,
Згубила завірюха закаблук…
А ми – банально вдвох – у цілім світі,
І двох сердець шалений перестук!..

Лозою рук заплетена колиска
Вкладе до себе, наче немовля…
Снігів полон, а повінь – близько, близько!..
Знак безкінечності: кудись – нізвідкіля…

…Від мого серця маєш ти ключі,
Від тіла – де? – у глибину пірнули…
Ти ж чоловік… мовчи… мовчи… мовчи!
Бо я за двох – безтямна! – в кучугурах!..

5.02.2012.

Присвячується майстрові української вишивки Василю Канделі

Хроніка, хрещена хрестиком, вийшла з-під пальців дідових –
Така ж правдива, як Нестора давнього письмена.
Світ ще не видів такого, світ ще такого не відав:
Гляньте, завмерла історія в позі моделі слухняної,
Випнула стегна і перса на рушникові вона.

Дідів рушник – особливий, дідів рушник – незвичайний.
Дід рахував терпеливо хрестики різних тонів…
І з полотна зиркнув сивий чи молодий-кучерявий,
Обрис Франка чи Шевченка... Дід вишивав, як умів.

Дітище дідових пучок має свої тулумбаси,
Б’є в барабани уяви, хмелить – ну чисто первак…
Голка в руках замість ручки; пісню підхоплює басом,
Пише історію вправно майстер на тих рушниках.

Виставка – просто надворі, на мотузках для білизни!
Вітер періщить прищепки, старанно рве полотно!..
Наче врожай у коморі, дід накопичив «за жизню»
Скарб – і тендітний, і крепкий, наче дозріле вино.

Виставка ця – як весілля, майстер нагадує свата:
Ловить хвостаті полотна, парує хрещатих півнів!
Щемна Шевченкова хата, пуп’янки, китиці й грона -
зблискують у заметілі вишИваних рушників...

2009р.

У приватнім домашнім музеї
Чоловік експоната торкнеться.
«Раритет», - прошепоче побожно,
Полотно поцілує цупке…
Раптом серце підкаже ідею,
І зайдеться в нестримному герці:
Тільки так увічнити і можна –
Як сорочку – на тіло терпке!

Старовинну сорочку – на груди,
На гаряче, мов курява, тіло…
Оживе і наповниться знову
До краплиночки висохле дно!
Експонатом вже більше не буде –
Буде шита і вишита вміло
Старовинна жіноча обнова,
Поруділе цупке полотно.

…І набухнуть коханням тернини,
Ледь торкнувшись того самоткану.
Аж застогнуть, зайдуться бажанням
Урожай той зібрати птахи!
Обгорта вишиванка нестримно –
Ніби річка весняна розтала,
Господиню – поки що останню...
Ще прислужиться їй залюбки!

9.01.2012.

Дим тютюновий, повітря сперте.
Кімната –
розділ в крученихівському
пеклі.
Згадай –
за вікном цим
уперше
руки твої, збожеволілий, пестив.
Сьогодні сидиш тут,
серце залізне.
Ще один день –
і мене не буде.
Виженеш, мабуть,
ще й вилаєш, дійсно.
У передпокої мутному
люди
помітять,
як в рукава не можуть утрапить
тремтінням зламані
мої руки.
Вибіжу,
тіло у вулицю кину,
дикий, страшний
від душевної муки.
Збожеволію я,
розсічений відчаєм.
Не крайся, кохана,
хороша, не треба,
давай попрощаємось
зараз навічно.
Все одно
кохання моє –
біля тебе.
Кохання моє
непідйомною гирею
висить на тобі –
і втекти вже несила.
Дай у останньому крикові виреву,
всю гіркоту своїх скарг пересилю.
Якщо бика заморять роботою,
він піде у воду, роботу покине.
Кохання твоє в себе
жадібно всотую,
воно – моє море і мій відпочинок.
Я у кохання ні плачем, ні стогоном
не вимолю паузу,
її не даси ти.
Захоче спокою заморений слон –
ляже, мов цар, у пісок
розігрітий.
Твоє лиш кохання
є сонцем для мене,
а я і не знаю, де ти і з ким.
Кохання твоє –
для поета смертельне,
він би кохану
свою, напевне,
на славу та гроші
легко змінив.
Мені не потрібен
дзвін мідний і срібний.
Лиш дзвін твого імені
так необхідний.
Кохана моя,
ти знай і будь певна,
що кидатись з даху –
про це не мислю.
Отруту не вип’ю,
й чекають даремно,
що я на курок
біля скроні натисну.
Погляд лиш твій
наді мною владний –
не пістолет і не гостре лезо.
Для тебе, кохана,
настане завтра –
й кохання твоє до мене
щезне.
Завтра забудеш,
що я возвеличив
і коронував,
це тобі не потрібно.
Я твою душу
коханням вичавив,
випік квітучим коханням,
царівно.
І карнавал днів
шумних і суєтних
рватиме аркуші
книг моїх нових…
Слів моїх листя
у тій круговерті
чи тебе змусить
спинитися знову?
Востаннє під ноги кину
мого слова сухий листок,
останньої ніжності килимом
огорну затихаючий крок.




Владимир Маяковский
Лиличка!

Вместо письма

Дым табачный воздух выел.
Комната –
глава в крученыховском аде.
Вспомни –
за этим окном
впервые
руки твои, исступлённый, гладил.
Сегодня сидишь вот,
сердце в железе.
День ещё –
выгонишь,
может быть, изругав.
В мутной передней долго не влезет
сломанная дрожью рука в рукав.
Выбегу,
тело в улицу брошу я.
Дикий,
обезумлюсь,
отчаяньем иссечась.
Не надо этого,
дорогая,
хорошая,
дай простимся сейчас.
Всё равно
любовь моя –
тяжкая гиря ведь –
висит на тебе,
куда ни бежала б.
Дай в последнем крике выреветь
горечь обиженных жалоб.
Если быка трудом умОрят –
он уйдёт,
разляжется в холодных водах.
Кроме любви твоей,
мне
нету моря,
а у любви твоей и плачем не вымолишь отдых.
Захочет покоя уставший слон –
царственный ляжет в опожаренном песке.
Кроме любви твоей,
мне
нету солнца,
а я и не знаю, где ты и с кем.
Если б так поэта измучила,
он
любимую на деньги б и славу выменял,
а мне
ни один не радостен звон,
кроме звона твоего любимого имени.
И в пролёт не брошусь,
и не выпью яда,
и курок не смогу над виском нажать.
Надо мною,
кроме твоего взгляда,
не властно лезвие ни одного ножа.
Завтра забудешь,
что тебя короновал,
что душу цветущую любовью выжег,
и суетных дней взметённый карнавал
растреплет страницы моих книжек…
Слов моих сухие листья ли
заставят остановиться,
жадно дыша?
Дай хоть
последней нежностью выстелить
твой уходящий шаг.

Незаміжня, незаможна –
Їй поспівчувати можна.
Їй самотність б’є на нерви,
Їй не вистачає сперми…
Нездійсненні тиснуть мрії,
В них – фантазії повії.
А в очах – дотла – солома:
Від незвіданого втома…



22.05.1996.
 

Вона вивертала навиворіт душу,
Неначе сорочку, на ранок потрібну.
Цю дивну білизну на вітрі просушить,
Сльозами гаптовану - гладдю і дрібно.

Захоплення в неї: збирати по крихті
Сімейні стосунки в єдину хлібину.
У всіх – різномастні «собаки зариті»,
І різні «скелети» за дверцями стигнуть…

Її пригощали пахким короваєм,
І вражень узвар – ніби щастя лекало!..
Вона всім бажала любові навзаєм,
І щастя своє собі мо-де-лю-ва-ла.

Вона сторонилась самотніх подружок,
Бо заздрість і загнаність душу роз’ятрять…
Самотність в квадраті – така осоружна!
Отож, спілкуватися з сім’ями – варто.

Ось жінка, родинно жоржиною квітне:
Всім дітям – по слову, і вже – ціла байка!
Вона часом втомлена і непривітна –
Буває, клопоче до самого ранку…

А та, що старанно стосунки збирає,
Шепне їй при зустрічі: «Щастя, та й годі!
У гості до вас – то неначе до раю,
Бо - затишно при найдощішій погоді…».


Ось інша – в своїй «зачарованій зоні»:
Душа не навернеться на чоловіка.
Рожевим фламінго стоїть на пероні,
Чекає на когось… хвилини без ліку…

А та, що взаємини ліпить, мов марки,
«Тактовно» зачепить словесним домкратом -
Нервово-принишклу заміжню товарку,
Вкарбує їй в мозок старі постулати:

Що ця поведінка – така недоцільна:
До болю, до реву, до тріску в суглобах…
Що шлюб – то єдине, що є в неї цінне:
Число без вагань дріб’язкового дробу…

А потяг розкремсав у темряві тишу,
І жінка – уже не фламінго, а… гуска:
Ніхто на пероні до неї не вийшов,
Ніхто в її капці рожеві не взувся…

А та, що сімейні легенди збирає,
Її поведе від перону подалі:
Сорочка навиворіт хай просихає,
І сприйме душа постулати банальні…

У різноманітних сімейних стосунках
Снувалась колекція ця принагідно.
Збирала комфорт,ніби зілля - віщунка,
Якій віщувати любов не набридне…

23.12.2011.

Не даруйте квітів їй, не її коханий.
Не несіть замордованих
Далеким перельотом
Із Голландії до її дому
Німих троянд.
Не засяють вони у пітьмі,
І не вам заспівають «осанну»,
І вже не принесуть насолоди
Від минулих і нинішніх свят.

Коли змушена буде
До рук їх усе-таки взяти,
Й пелюстки нерухомі
Її полоснуть по щоці,
Пригадає: колись,
Без якоїсь знаменної дати,
Один хлопець прийшов
Із бузковим букетом в руці…

О невдячність жіноча!
Зрозумійте її, не кохані.
І добробут, і злагода:
Ваших чеснот – ціла рать…
Та згадає вона, як колись,
На бузковім світанні,
Її юний знайомий
Не наважився поцілувать…

10.09. 2001.

Місяць – снайпер, єдиний вцілілий:
Цілить в хату, у річку і став…
Двох подУшок зруйновані шпилі
Простирадловий вихор дістав!

Двоє з ліжка скотились на килим,
Мов поранені, дихають так,
Ніби вже стопудово безсилі,
Тільки й сили – упасти навзнак…

Безсловесні є свідки - пір’їни:
Тонко лестять, лоскочуть носи…
Вже пора… на «постільні руїни» –
Додивлятись перервані сни…

20.12.2011.

Зітхнуть знайомі непомітно,
Щоб не завважила на те,
й ковтнуть співчутливо-привітно.
Снування слів для них – пусте…
А ті ж слова – дзвінка цеберка,
Що дзенькає об зруб думок…
Але її новини меркнуть
На фоні цих мужчин, жінок.
Через хвилину й не згадають:
Чим вона все-таки живе?..
Щось наче пише… чи співає…
Намалювала щось нове?..
«Чудна!» - махнуть услід рукою
І пожаліють, як щеня.
Себе хоронить молодою,
А ще б її любить щодня…
«Вона, здається, пише вірші! –
Дзижчить іронії комар. –
А коли їх складати більше,
Чи буде більшим гонорар?..»
…Вона несла відро з криниці –
Ні, не пусте, а повне слів.
На завтра спраглим дасть напиться –
Тим, хто поетом буть не вмів.

6.11.1998.

Ти у черзі стоїш, а наступна – вона:
Тобі вкине листа до таємної скриньки…
Жінка погляд просіє через сито вікна,
І неспішно шепне: «Я з Попово-Балівки».

Упіймай на льоту перевернутий глек,
З нього спогадів пил – на бруньковану гілку…
Дуже близько на мапі: перейти лише степ,
Не далекі світи – ця Попово-Балівка.

Ти ще там не була, та й навіщо тепер?
Паралельні світи – паралельні довіку…
Спомин чавить нещадно, немов БТР,
А уява летить у Попово-Балівку.

…Не іскрило у хлопця кресало сире:
Невзаємна любов, помилкова обранка.
Де «взаємність» і «щастя» - там,зазвичай,тире.
Найчистіша пора – та, що зветься «світанком»…

Від початку – не фарт: зацікавить не зміг,
Аргументів на користь взаємин немає…
У балівській родині – гідний подиву збіг:
З твоїм іменем донька у них підростає…

16.12.2011.

Шапчину, по колу пронесену,
Дірявлять байдужі промінчики:
Сердешна, на світ заголилася,
Зронила вовняні шматки…
Мов тиха стамеска без теслі,
Мов бл… - безнадійно-закінчена,
Або провінційна актриса,
Що трудиться за копійки…

Ця шапка сьогодні порветься,
Грубезними швами аж стогне!
Дуркує дірками рясними,
Лишає на тім’ї синці…
Мов злякані коні у герці –
Забуті чиїсь телефони,
Стосунків бурульки застиглі.
І лиш давнє фото в руці…

12.12.2011.

З банальностей складається життя,
Від них, на жаль, нікуди нам не дітись.
Банальність – запізніле каяття,
банальність – у листах чиїсь привіти.

Так можна говорити про усе,
Допоки не відчуєш особисто,
Яку красу в словах любов несе,
Від каяття в душі як – чисто-чисто!

Такий він гарний, цей банальний світ!..
Пелюстки вій розквітли в прабабусі:
її онук банальний шле привіт.
("Не вмру, хлоп’я із армії діждуся!").

Отож, коли оцінку хочу дать
Я неоригінальному – чи варто?
Пліч-о-пліч у житті вони стоять:
Неординарні речі і стандарти.


18.08.1996.

 

Суне час черепахою в черзі…
Ти за мною в тій черзі стоїш.
Підійшов кіт чужий і потерся,
Я пригладила шерсті розкІш.

Гарний кіт, а брудний! Ну, халепа:
Доторкнулась рукою щоки…
Ти смієшся так дзвінко й дотепно!
І - в кишені, шукати хустки.

Витер бруд на моєму обличчі,
Ледь торкаючись пальцями щік.
Ах, ця випадку ніжність, лишися!
Будь зі мною, хоч неподалік…

Посміхаючись, кинув: «Ця черга
Зрозуміє нас, мабуть, не так…»
Як приємно мені, як нестерпно
Бути в центрі уваги зівак!

Зрозуміють вони, як годиться –
Доторк, усміх, очей голубінь…
Це ж не їм, а мені буде сниться
Отой кіт, який сам по собі…

18.09.1998.

Жердини дівочих фігурок,
пластмасові стегна і груди:
білизна така недоречна,
коли за вітриною – сніг…
Дрижать манекени без хутра,
й хутром не зігріються люди,
коли розтинає картеччю
повітря морозний батіг.

Гарячими почуттями
труба під будинком прорветься…
За ніч жеребець ожеледиці
протопче копитцями лід.
Хтось завтра впаде у безтямі,
когось це «лоша» не торкнеться,
а хтось на світанку повернеться,
і кине безпечно: «Привіт!»…

Проспект під носками модельними,
і зашпори в пальцях асфальту…
Дорога – в костюмі сніжинки,
що ожеледь шиє сама…
А ми почуттями хурделимо,
трубою рвемося завзято!..
Із неї вистрілюють бризки!..

…А кажуть, що - люта зима…


15.12.2009.

Не можна батогом шмагать життя.
Не треба підганяти час вперед.
Зі злом у серці – то не каяття.
У діжці ложка дьогтю – вже не мед.

Не варто зневажать буденний день,
Перетворивши в свята будні всі.
Все ж жаль серед букетів орхідей
Ромашку не помітить у росі.

Тримай в руці синицю що є сил,
Бо журавель у небі – то фантом.
…І все ж, чому такі чудові сни?
В них – цілий клин у небі, за вікном.

18.09.1996.
 

Людину старою вважаю,
Бо тішиться тільки минулим.
Лиш пам’ять їй серце торкає –
Все те, що уже промайнуло.

Не та нині молодь, ой леле!
І мода не та, й ідеали…
«От був у нас ситчик веселий,
От гарних пісень ми співали!»

Не можна, не треба, не варто
Дітей своїх не розуміти!
Не бійтесь – із ними співайте,
І радістю зморшки зігрійте.

Все ж, старість – то річ прогресивна,
А літні – то сейфи архівні.
То ж ситцевим дяка сивинам:
Минула живе і понині…

11.09.2001.

 

Ваш оцей брехливий поцілунок
Навіть думки доброї не вартий!
Не пишіть його собі в рахунок,
Він – кінець з початком на фальстарті.

Повз вуста – до лоба – подорожній.
Так цілують морок потойбічний…
Тягнете емоцій віз порожній,
І на мить цим фактом я пригнічена.

А здолавши шлях такий далекий
Та спустившись з лоба-хмарочоса,
Дражните, як лиску той лелека:
У глибокий глек – коротким носом.

Поцілунок ваш – такий правдивий,
І ви сам - увесь такий «порядний»!
Бо нема кохання і в помині,
Хоч його і вигадать не складно…

6.09.1998.

Заміжня жінка (щастя повний жбан!..)
несе на собі статус, як корону…
Коромислом – сивушно-сивий пан:
заснув картуз на нетверезій скроні.

Заміжня жінка (щастя кухоль вщерть!..)
перед людьми cтарається не гнутись,
а зашморг його рук синці натер…
Вона ж встигає ще й і усміхнутись!

Заміжня жінка (щастя вже цебро!..)
так гідно нелегкий свій шлях долає:
веде, несе і тягне те “добро”…
Вона ж його таки давно кохає!


14.01.2005.

Поети мовчать, наче риби –
Отам, де вони - «на роботі»,
Отам, де у сейфі байдужім
Книжчина лежить трудова.
Щоденна буденності диба,
Від спеки аж солоно в роті,
А руки – упевнені й дужі,
А очі – немов у волхвА…

Дає результат птахоферма –
Бухгалтер невтомно рахує;
Отримають люди невдовзі
Очікувану зарплатню…
А навколо цифр… ефемерні
Метафори буйно квітують!
Обов’язок став на порозі –
Натхнення тепер на конУ…

Метро переповнена паща…
Вокзал, мов прикута собака…
І ринок безтямно гелгоче,
Неначе пістрявий індик…
Поет, як останнє ледащо,
Іде відсторонено парком:
Він – вічний закоханий хлопчик,
Бухгалтер-дефіс-чарівник…

1.12.2011.

Краплі поту, шампанського, сліз…
Незакінчений свіжий ескіз.
Повний келих рясного дощу
Осінь п’є досхочу, досхочу.

Краплі щастя, потоки журби…
Ох, без свята лишились баби:
Літо бабине не відбулось,
Після спеки – дощем затяглось.

Краплі бід, ручаї сподівань…
Осінь в душу ввійшла без вагань.
Юність – десь там, за склом вітровим.
…У дощу вензель вийшов кривим.

Кожен – літеру бачить свою,
Я також її упізнаю…

26.10.1996.

Посеред крутого шляху,
Де вчинків смітник бур’янить,
У ніч, в непогоду лиху
Та жінка самотня стоїть.

Життя напівпройдений шлях,
Побитий мільйонами ніг…
Лелека – без розуму птах –
Дитинкою не допоміг…

1.12.1996.

Запаяне горлечко каменю:
ще зріє піниста краса…
Вулкан ще не вивергнув враження,
і сплять кам’яні тілеса.

Щоранку, щодня і щоночі,
за кроком – поривчатий крок.
Провидою скульптор пророчить -
щоб відкоркувати у строк

та випустить «джина» із пляшки:
хай камінь повітря хапне,
і стане буденного стражем,
і святом нас не омине!

О, пахощі прілі покори
(бо майстер – газда і слуга!)…
О, потом роз’ятрені пори! –
струмок між лопаток збіга…

І стигнуть століття в долонях,
і стогне стосилий різець…
В уяві, неначе у домні,
Історію плавить митець.


27.10.2009.

Не встигну до завтра змінити
очей передчасні сивини
на колір блакиті доріг
при сяйві сузір’їв удвох.
Не встигну до завтра
розгладити зморшки провини
і бути дитиною
ніжно-безгрішною, ох…

І, мабуть, не встигну за ніч,
коли я ще без тебе,
навчитись ходити,
як ходять на подіумі:
окриленні руки хапають
зірки просто з неба
(не смію зробити того
навіть подумки!..).

Усе буде завтра -
я юною стану й святою,
і заздрісні погляди
шепіт сичатимуть вслід:
ти поруч ітимеш
упевненою ходою,
плечем прориваючи
плівку печалей і бід.


2.12.1996.

На крихти покришені стосунки,
павутинням сновані слова…
Жінка, наче лицар в обладунках,
на шляху війни перебува.

Вона так бажає догодити:
одяг, і взуття, і макіяж…
(«Може, буде дужче він любити –
бо роблю усе для нього я ж!»)

Коли жінка має м’язи кволі –
замордує фітнесом себе.
…А самотність проситься на волю,
сумнів скроню, мов склоріз, шкребе:

«Що зігріє (скоро ж постарію!) -
діти, шлюб, обов’язок, любов?..» -
Жінка мрії про своє леліє,
і гантелі в руки – знов і знов…

Та на них надіятись не треба,
й щеплення нема від самоти…
Не для когось – а роби для себе,
знай: у світі неповторна – ти!


22.12.2008.

Вгадаю, чого ти бажаєш:
Гілля верби без ніякого опору вітру,
Чи винограду з лозою –
Повзучим гадюччям;
І тоді я без порухів зайвих
Твій піт ізцілую і витру
Або ж оповию –
З лозою так схожа разюче…

Вгадаєш, чого я бажаю:
Шепоту, стогону,тиші,
Сонця зимового
Чи заметілі улітку,
Чи коли протяги
Пружно фіранку колишуть,
Чи коли дощ поливає
Залюблену квітку…

В долонях долі подих стишу,
Вуста полегшено стулю:
Півні цих опівнічних віршів
Запалять ранок солов’ю!
Вгрузає предковічне рало
В слова, у погляди, у тіло -
Щоб на пюпітрі покривала
Ми ноти щастя залишили…



2010р.

У двадцять зверталась до сорокарічного: «дядьку»-
Він був безнадійно старим у її безтурботних очах:
«Ви, дядечку, поглядом юність у когось украдьте…
А ваш смолоскип, ви пробачте, давно вже зачах!»

У тридцять здавалось: «Ну, що може бути в піввіку?! -
Рясна сивина та барильце пивне під паском…
Яке вже майбутнє в такого оце чоловіка?!.» -
І ставила «дядька» та «сивого» – рівним рядком.

Коли ж повернуло самій аж на шостий десяток,
Згадала обох: вони ж зовсім були… нестарі…
Ну, просто була для них… юним, дурним, але – святом.
Ну, просто пройшлася… модельним взуттям по ріллі!


29.06.2008.

О, цей вертеп, таємниця, табу!..
Щиро кохаю, й коли в це не віриш –
Не пожалію вухату юрбу,
Та й промугикаю голосно вірш.

В руки сміливо гітару візьму,
Бренькну оте, що у юності вчив…
Хочуть – хай садять мене у тюрму,
Щоб твій під’їзд від пісень відпочив!

Ви поспите без моїх серенад…
Та вже невдовзі відпустять мене!
Знову влаштую і залп, і парад,
Знову «теракт» проти мене утне

Дама, що поверхом вище живе:
Не викидатиме з місяць сміття…
Потім піджак мій обіллє й порве!..
Та вже немає назад вороття!

Так тебе палко кохаю, люблю!
Хай про це чують… та тільки не всі:
В дальнім районі я… маю сім’ю
(Спокій потрібен дружині й дочці!).

Знай, що якби я тебе не кохав,
Я б і не клюнув на цю дрібноту…
Крихітко, я й не таких обіймав!
Нині – всі геть, і – ату їх, ату!..

Я все роблю, щоб свого домогтись:
Буду дбайливим, щедрішим за всіх.
Тільки… від мене з одним відчепись:
Кидати жінку – непрощенний гріх!

…Звісно, скажу, що дружина - товста,
Звісно, нероба, ще й бруд розвела…
Ти ж статуетку на місце постав –
Хай там стовбичить, де вчора була!

Що, коли й ти (так буває, повір!)
Зробишся прикрим її двійником?..
Дві статуетки – то вже перебір:
Несмак стоятиме рівним рядком!

…Під твої вікна ліхтар засвічу
(Зорі сяйнуть зі сміттєвих баків!).
Гнівній сусідці букета вручу:
Мабуть, до рідних пора берегів…



22.08.2010.

Він розправив аркуш гордовито,
й траурно-співчутливо почав:
«Ми зібрались – і дорослі, й діти –
в пам’ять про усіх, хто постраждав

від системи тоталітаризму…
то-та-лі-та-риз-му (ну й слова!),
від Голодомору й сталінізму…» -
доповідь чита, аж упріва!

«Ми сьогодні знаєм, що відбувся
в ті часи страшенний Геноцид…»
(склала текст «співавторка» Маруся –
аж йому в горлянці деренчить!)

«Прокотився селами Вкраїни
репресивний сталінський каток…»
(Треба ж це читати без зупину –
дай води, Марусю, хоч ковток!)

«В ті часи, в країні нашій милій,
процвітав…такий собі… «терор»…
(Ну, Марусю, це в твоєму стилі –
ти мене, Марусю, не позорь!

От, понавигадують словечок!
А у мене ж місія така:
відкриваю вшанування вечір;
місія, скажу вам, нелегка!)

«Колективізація насильна…»
«Чорна дошка (Маню, поясни?!)...
Отака машина ре-пре-сив-на»
(ну й слова – немов жахливі сни!)…

Тягнеться та доповідь, мов жуйка
(хоч би був удома прочитав!)…
А Маруся, стримано і струнко,
збоку стала й текст перегорта…

І коли зганьбився привселюдно,-
процідив «глибокодумно»: «...дь!
Не могла вже не таку марудну
доповідь для мене написать…»


27.11.2009 р.

Вона – дружина поета.
Може, колись репресованого
Нею і подружнім життям,
Коли шрифтом пахла нова газета,
І пахла любов’ю, притаманною
його віршам.

Тепер ті рядочки пожовклі
Вкарбовані в шпальти
Самотнього серця.
І думка в душі удовиній
Не змовкла:
Невже ж то оце все?..
Невже ж то оце все?!

Ох, треба було не просити
Мовчати безсонне перо
У нічному затишші.
Уваги до себе не потребувати:
Хай пише, хай пише,
Хай пише, хай пише!..

Загляне вже вкотре
До нього в чернетки:
А, може, там лист…
Ну, хоч поміж рядками!
«Земний мій, законний мій,
Любий поете!
Талант визнаю твій.
Як жаль, що – з роками…»

13.03.1997.

Ярмаркує книжкова ятка,
Ятрить душу уживаним крамом:
У ярмо інтересів чиїхось
Хочуть вкластись безхатьки-книжки,
Бо господарі винесли з хати,
Бо їх, може, і не прочитали,
А невтомний господарський віхоть
Стер пилюку з полиць залюбки…

Ярмаркує приваблива пані,
Виторговує гріш за автограф –
Бо з автографом буде дорожче
(Ви не знали? – цей автор в ціні!).
Ціла купа таких екземплярів,
Ніби чийсь стовідсотковий програш…
«Та підходьте! Чи знайдеться хто ще?» -
Може, куплять, а, може, і ні…

…Сиротіє надвечір автограф –
Не потрібний сьогодні нікому,
Так довірливо всівся в куточок,
Всю сторінку щоб не забруднить…
Вже запалені місяця дрова…
Повернулася пані додому.
Дарчий напис – з провиною хлопчик –
З непотрібної книжки… мовчить.

17.11.2011.

Мохом і травою дах покритий весь.
Стіни покосилися, вікна потьмяніли.
І скриплять завіси від гнилих дверець…
Хата перед смертю відпочить присіла.

Вгрузла вона вікнами в твань далеких літ,
Топче пил колінами – не піднятись вже…
Як облізлі коси – в груші жмуток віт,
Що побіля хати тишу береже.

…Був колись колодязь – під землею зник,
Подорожник пишно слався килимами…
Тут колись кохання спалахнув сірник,
Як носили воду разом цеберками…

Лози, всі у зморщечках, тріскотять суглобами.
Виноград посохлий вже до стін не тулиться…
Стогне хата, змучена самотніми хворобами,
Бур’яном прикрилася – не так видно з вулиці.

… Колись були дітьми – зараз постаріли,
Матір поховали, хату продали.
Хата перед смертю відпочить присіла.
Бульдозери-бульдоги вже пики підняли…

Грудень 2006р.

Кажуть точно поети:
у війни – не жіноче обличчя,
і, мовляв, не властиво
жіночій ранимій душі -
нищить, бити до смерті,
стріляти, рубати, калічить…
Поклик жінки – любити,
А ще - про кохання вірші…

Все це правильно. Тільки от,
глянувши вдовам у вічі
і побачивши спогадів
вилинялі прапори,
бачиш їхні – на фоні воєннім –
обличчя…
У війни – їхніх кіс
і очей молодих кольори.

То обличчя війни –
цей змарнілий весільний віночок,
що не встиг заквітчати
красуні сільської косу…
То обличчя війни –
удовині недоспані ночі,
коли руки гудуть, а очам –
попелищам душі – не до сну…

То обличчя війни –
коли мати вигадує тата
(так давно це було!):
що казав, як співав і косив…
Зобов’язана жить,
бо ще справ так без нього багато!
…Скоро бабцею зробить
дорослий одружений син.

2005р.

Привітав і її, і малятко
Запах квітів ЧУЖОГО букета.
І записку з словами подяки
Хтось їй не надсилає уперто.

І цей «хтось» зовсім не поспішає
До вікна у прийомнім покої, -
Передати, як роблять звичайно,
Мамі кисло-молочні напої…

Марно жінці надію плекати
На трояндово-ніжні гостини.
У дитині – їй сили черпати,
У бажанні народження сина.

27.10.1996.

Ти лежиш, без хреста розіп’ята,
І рятуєш сьогодні світ.
Скоро будуть вітально співати
Срібні краплі з березових віт.

А поки що завершує стогоном
Дощ співчутливий – свій політ.
І не страшно, й не грішно, й не соромно, -
Ти сьогодні рятуєш світ.

Посеред катівничого болю
Приголуб свій зболілий живіт:
Твій синочок разом із тобою
Від кінця урятовує світ.

29.09.1996.

І ніч мине… Відійдуть сорок днів,
Наповнених тупим звиканням з болем…
І матері народять ще синів.
Тужить їм буде нІколи… нікОли!

І прийде день, банально-рятівний:
День Свята ПологОвого Будинку!
Й насняться кольорові давні сни…
То ти радітимеш за маму, синку…

20.07.1991.

А люди навкруги її не зрозуміли
(вона ж всього лише стабільності хотіла):
Він лиш на свята п’є і не димить у вічі,
Й не чуха кулаки у неї по підбіччю…
І люди навкруги дроблять думками долю:
Невдячна-бо яка в своїй сімейній ролі!
Чого їй? – не збагнуть: відпустка – на курорті…
Хіба набридло буть родзинкою у торті?
І меблі – чули? – вдвох новесенькі придбали,
І друзів, бач, разОм частенько зустрічали…
А їй-таки не так… Надумані проблеми!
А потім додадуть до заданої теми:
Ніхто за вісім літ не чув чарівне слово,
Яке – немов магніт, яке – сім’ї основа.
Те слово – не «люблю», те слово – не «кохаю»
(Хто ще які слова «сімейні» пам’ятає?..).
Того словечка суть – сильніша компліменту.
її ж так не назвуть…Немає документа!
Дружиною отак за вісім літ не стала:
Свій зрілий вік вона в «подругах» зустрічала…

14.07.2004.

Стоїть людина гола перед світом
(прозорий одяг - як у Короля…) -
і погляд стигне від жарких софітів,
і подих перехоплює рілля -

ота рілля, проорана нашвидку…
Нашвидку всі розсілись по місцях.
Тут прохолодно. А цей – голий…
Звідки?!
Він хоче пить – щоби втопити цвях,

цвях голоду… «Воно» іще й голодне?!
(Уваги – в миску, що я ще зроблю?..)
Куди ж то оте босе й голе годне?!
(Тепліші речі шийте Королю!..)

… Він засвітив голизною над світом,
він рот розкрив – і всі завмерли вмить:
оті дівчата… пані…чи кобіти…
( у кожній «псевдо-швачка» та сидить!).

У кожній він своє кохання бачив –
оте, що до метафор довело…
Стояв поет (хтось добре напартачив!..),
Геть голий – а з ним затишно було!


2008р.

Обіцяв (аж по тілу мурашки!),
Що зробить кохану щасливою,
Буде ніжний і гречний –
Щоранку, щоднини, щоночі!..
А вона, ніби пташка -
Весняна, утомлена з вирію,
Вила шлюбне гніздечко,
Ростила синочків і дочок.

…Він усе їй віддав –
Аж зігнулась під гирею щастя!
Клопоталася вічно
(Ну, навіть за бурі магнітні)...
Пригадає, бувало,
Як він їй колись обіцявся,
Та й підставить, вже звично,
Терпляче чоло під три вітри…

В вишивАне озерце
Законного шлюбу ступили –
Із думками про щастя,
Яке малювала уява…
Добровільна галерниця
Й досі веслує щосили,
Він же (хай йому трясця!)
На промені руку наставив…

А дружина радіє:
«Така допомога, повірте!» -
Але їй невтямки,
Що усе ж може бути інакше…
Туркотливо й турботливо
Піт чоловікові витре,
«Ой, спасибі, коханий!
І що б я без тебе?..» - прокаже… 21.10.2011.

Немов шкідник зі штату Колорадо,
якого дружно нищать звідусіль,
злочинниця, чужинка, пані Зрада
підступно нищить цвіт, лишає цвіль.

Неначе в третьосортнім анекдоті,
у шафі заховалася вона.
Сидітиме там довго-довго – доти,
аж поки до самотнього вікна

з-за хмари молодик протягне лезо,
співчутливо портретами ковзне…
Подумає господарка тверезо:
«Коханий мій кохає не мене!»

Де зрада – там брехня стосунки нищить.
Де повінь – там розмиті береги.
А місяць з лезом – вище, вище, вище…
Ранковий час пробачити борги…



16.10.2009.

Посеред панічної напруги
публіка стривожено чека…
Раптом у дверях – високі груди,
і хода – упевнена й легка.

Хтось згадав приречено про “ кризу ”,
хтось зітхнув, що зарплатні не жди…
Плід же пишний взяв собі і визрів –
що йому плітки про холоди,

на тепло голодні батареї,
що ребряться, мов охлялий кіт;
про дешевий газ – як панацею,
та про збанкрутілий цілий світ…

Груди рвались світ цей обігріти -
вродою ударить по зимі…
В нас іще аґукатимуть діти,
ми ще повеселимось самі!

Бо коли такі є поруч вишні -
хай їй грець, тій “ кризі ” - лиш кохай!
Думаю, милується Всевишній:
бачить, як заткнувся штучний “ рай ”.

То Памела Андерсон торкнула
пазухи принадний силікон,
і пігулку подиву ковтнула:
«Ви погляньте на ту жінку, он!..

Що то за коріння, що за гілля?!»
Ах, Памело, “ еталон краси ”…
Атомом обпльоване довкілля,
не знайти в нас чистої роси,

не ковтнуть нам справжнього озону,
замість нього – харкотиння труб…
Є радіаційна мертва зона,
але й там – живі ялини й дуб.

Коні здичавілі розплодились,
Риби, птахи, квіти, бур’яни…
Заздрити Памела притомилась:
Справжні груди – нереальні сни!..

Заспіваймо ж величальну грудям,
поглядом простелемось услід:
годувальницею є, була і буде –
винянькує жінка цілий світ!
15.12. 2008 р.

В тролейбусі місця уже не лишилось -
підніжка лиш радо мене прийняла.
А поручні ввечері геть потомились:
їх пестила грубо рука не одна…

Я знизу, мов гномик,на людство дивлюся,
задуха усіх навкруги дістає…
Приємного погляд, нарешті, торкнувся:
в салоні закохана парочка є!

На поручні -«гАльма» всі тиснуть і тиснуть…
Та дівчина вище за мене стоїть.
В тролейбусі визріло тисняви тісто...
А хлопець радіє: це ж ніжності мить!

Долоню-весло, мов рибалка завзятий,
поклав на тендітного пальців човна…
Кортить засміятись, кортить погукати:
«Агов, чоловіче, та то ж не вона!»

В тролейбусній тій тісноті й штовханині,
Він пальчики пестив… не їй, а мені!
І щось шепотів своїй юній царівні
(а спробуйте не переплутать самі!)…

Я руку з полону тихенько звільнила
(здивований погляд додолу упав!..)
А я крадькома на «Ромео» дивилась:
уважнішим будь, не лови, хлопче, гав!



30.09.1998.

Лікті до блиску натруть підвіконня,
квола надія беркицне униз :
третя – то зайва, зазвичай стороння,
бачить, як двоє в дворі обнялись…

ПОдруги вчора були у театрі,
Хлопець в антракті обох пригощав…
Знаки уваги – чого вони варті? –
він же її – а не іншу!— питав:

«Ну, як вистава? Сподобалась,певно?»--
«Дякую, хочу побачити ще…»
Ах, як даремно, даремно, даремно
цей «Дон Кіхот» воював із дощем!

Він парасолю розкрив на півсвіту –
їй ті півсвіту до ніг прихилив…
Мандри бульварами, бесіди й квіти,
гуркіт коротких, по-літньому, злив…

Потім…напевно…природно (аякже!)…
Після тривалих розумних розмов,
Він, так інтимно, на вушко їй скаже:
«Люба, кохаю… нарешті, знайшов!»

Все могло бути вже завтра… чи вчора?..
Все воно й сталось… не з нею лишЕнь!
Тішаться, туляться, топчуться двором,
А в парасолі – вже інша мішень…

20.10.2009.

Птаха
мертвого
паперового
в трухлявині зморшок
по лінії згину
ховає за себе,
прикривши руками
Мадонни,
стара, але вічна,
жива – теж у зморшках –
іконка.

То дід мій на фронті
у тридцять сім років
загинув.

А птах – похоронка,
на діда мого
похоронка…

8.05.1997.

Мірило людських стосунків,
Коли темперамент – на волю,
Коли шепочуть цілунки
Бажання самотність убить…
Коли нема фактів проти,
лише аргументи голі,
що проти нічого не мають,
а серце чомусь щемить.

Мірило людських взаємин,
коли ненавидить тіло,
а мозок-електролічильник
вам видасть рахунок –
ждіть…
Коли, безвідносно до теми,
раптом до недруга –
ніжність,
слабкі
раптом підуть на сильних
і
переможуть умить!..
29.10.1996.


 

Його й матюччям не «похвалиш»,
і похвалою не харкнеш :
знайомі «татка» шанували
(малознайомі наче б теж).

Він - непитущий, без цигарки,
«суспільно корисний» такий…
Він не встряє у різні сварки
й пустопорожні балачки.

У спальні – в рубчик простирадло,
вухатий фікус на вікні.
Пилюка гірко постраждала
у противірусній борні…

Дарма притулку песик просить…
Комар без спросу не дзижчить!..
Оплачених квитанцій стоси :
будинок без боргів блищить!

Коли ж яке настане свято –
відсутність спогадів штрикне…
Він - лиш… «біологічний» тато…
А свято… скоро промине !


1.11.2009.

Рипом іржавим
Хвіртка стогнала.
Сльози-патьоки
Розмазував дощ.
Гола-голісінька
Стежка лежала
І віддавалась
Малюнкам підошв.

Хтось наступив
На стегно у калюжі
І через коси
Струмків пострибав.
Хтось свої чоботи,
Владні і дужі,
Ставив на неї
І не помічав.

Тіло у стежки
Боліло-боліло…
Бив по щоці її
Дощ-сутенер.
Килима-принца
Чекала несміло
Нині і прісно,
Учора й тепер…

29.04.1999.

Дівчина, змалечку мамою кохана,
Жалілась нам на одвічну проблему:
Скільки вже можна стикатися з «лохами»?!
Де вони повзають – ті, що з «богеми»?!

Евакуйовані всі – ешелонами,
Їдуть на Захід… чи Схід – лиш подалі!..
Велопробігами та перегонами –
Так захопились, аж гублять педалі!

…Якось зустрілася, «пофестивалила»:
Декламувала, аж провід урвався!
Він портретист – йому й сотні замало:
«Криза ж навколо – в ціні я піднявся!»

Переплатила йому для надійності…
Все до найменшого розрахувала:
Будуть дзвінки, подаровані вічності,
Гамірні ба-га-то-люд-ні вокзали…

Квіти, шампанське, ще й пудра для мозку,
Гарні слова, алкогольні коктейлі…
Разом поїдуть на море Азовське
(Та імовірніше – до Коктебелю)…

Він на коліно, цікаво, ставатиме
(Вік же солідний – то, може, й не варто?),
Коли заміжжя їй пропонуватиме –
Довгу дистанцію з ніжного старту…

Той підтягнув живота обважнілого,
Ще й колупнув… учорашнє у роті…
Відзвітував телефоном покірливо,
Що він запізниться, бо - на роботі…

Жінка законна у слухавку гикнула,
Що означало «на ранок вертайся»…
«Муза» принади за столиком випнула:
Хай же оцінить перестарок -«Тайсон»!

…Крим у багатій уяві рябіє
(що те Азовське – забава для діток!).
Ну, а в художника – скромні надії:
Може, минеться… без радикуліту?

…Сталося все не в зірковім готелі,
А у майстерні – мов справжня робота!
Він зекономив на тім Коктебелі
(пудрити мізки – і то неохота!).

Все було чесно: коктейль - з самогоном,
Купа ідей для панно і для фресок…
Вранці чекає дружина законна –
Їдуть же разом вони до Одеси…

8-10.08.2010.

Відтяв від хлібини скорину.
Зняв скальп – ніби з псевдо-індуса...
Забув, занехаяв, закинув –
оту, при якій не відбувся.

Від неї – і діти нелюбі,
хоч, звісно, невинна малеча…
А ночі із нею укупі –
зруйновані гнізда лелечі.

Вана терла стіл аж до скрипу –
а знов по вуглах замасніло…
Він пив нелюбов, доки випив –
а дна не дістать: не зміліло!..

Ой, кажуть неправду в народі:
мовляв, де ж були твої очі? -
Коли купував при нагоді…
Судити багато охочих.

Провину свою розуміє,
застряг у своєму ж капкані…
За вікнами темрява мліє.
Це ніч їхня спільна. Остання…



17.04.09.

Він чаклуватиме уміло,
Спокійно зробить все, як треба.
Затисне нитку існування
І нею вишиє життя…
Сини і доньки, їх весілля –
Панно від ліжка і до неба!..
Журба, і радість, і кохання,
І вчасне щире каяття…

Коли ж отам, де тонко - рветься,
Коли всі прилади – безсилі,
То візьме реаніматолог
У поміч кобзу – як набат!..
Й ослаблене озветься серце,
Й зернини, вистраждано-стиглі,
З очей покотяться - до слова:
Все зрозуміло й без присвят…

Кобзар - у білому халаті,
І лікар - в білій вишиванці:
Два серця у одній людині,
Любові дві, і два крила.
Дві грубки у промерзлій хаті,
Де ниці втримуються бранці:
Байдужість, чванство і безсилля…
Від злого кобза вберегла!

26.09.2011.

Щоранку, майже о дев’ятій,
вона пришвидшувала крок -
по ожеледиці триклятій,
яку приховував сніжок…

Роїлися думки-сніжинки,
їх шлейф спадав на тротуар…
І шалика цієї жінки
вертів вітрисько-перукар.

З нічної зміни поспішала:
удома – діти і нужда…
Самотність, мов осине жало,
ще й телевізор постраждав:

бач, не показує,сердешний
(спитайте, скільки йому літ?!)…
На жінці – куплена одежа,
коли ще був рожевим світ…

Зростала ж ніби для кохання,
та компліментів, та квіток…
Тепер – життям забита пані,
до пари не знайшовсь ніхто...

Ну, звісно ж, діти – не з повітря:
і в неї теж був чоловік.
Родини вісь… чи, може, вістря?
Лассо, ланцюг а чи батіг?..

…Щоранку, майже о дев’ятій,
її він знову помічав:
спішила, втомлена, до хати,
а він взуття ремонтував.

Чекати звик на незнайомку,
топив свій погляд в ній на мить -
цей чоботар самотньо-скромний
(душа ж при зустрічі щемить!)…

Він уявляв благополуччя
її сімейного життя:
на ній хоч сукня й не від Гуччі,
та поспішає ж неспроста!

Напевно, вдома є коханий
(самотність виключена - й квит!)…
То ж нащо вводитись в оману,
зав’язувати нею світ?..

Старанно лагодив підошви –
мов долю склеював чиюсь…
«Ах, чоботарю, ну чого ж ви?!
А раптом я… не озирнусь?..»

Очей до ранку не зімкнувши,
в майбутнє заглядав своє:
«З тобою буду… хочу… мушу!
Віднині ти у мене є!»


25.12.2009.

Майнула у мандри
З одним із чергових коханців –
Туди, де лелеки
Здивовано зирять услід:
Вони розуміють –
Ці двоє прокинуться вранці
І скажуть стосункам
Прощально-самотнє «привіт»…

Лелеки відчули:цим двом
Їхніх послуг не треба,
Бо їм ще зарано, й чи прийде
Такий до них час взагалі?..
Лелеки злетіли з гнізда
У веселкове небо!
І раптом… вернулись –
Неспішно пройтись по ріллі.

Ті двоє не спали:
Палатка ще дихала шалом!..
Їм добре удвох,
І не скоро відпустці кінець…
Лелеки порадились тихо,
і радо до них завітали:
Дзьобами постукали
До незалежних сердець.

Лелек було двоє –
Подружня сформована пара.
Людей було двоє –
Й помножилось раптом на два…
Невдовзі весілля
Коханці таки відгуляли,
Близнят народили…
Такі от бувають дива!


22.09.2011.


 

Це, може, від слова «свято»?
А, може, від слова «світло»?
А, може, буденне «звикати»?
А, може, тривожне «сварити»?

Нелегко свекрухою бути,
Нелегко й водночас – цікаво.
А слово придумали люди,
Ну, справді, якесь неласкаве.

Споріднене слово «світанок»?
Чи «светрик» (для свого онука)?..
З понять, що звучать у питаннях,
Складається жорстке «свекруха».

11.09.2001.

…І коли провела чоловіка в останню стежину,
Коли навпіл розрізала кованим засовом світ,
Пригадала тоді вже минулу, пошлюблену, днину…
Та й угледіла в тому немовби його заповіт.

Він робив держаки для всілякого там реманенту:
Сільський бізнес такий, ще й відчутний прибуток дає…
Не відчула вдова порятунку такого моменту,
Просто йшла у майстерню далі ятрити горе своє…

Гострий ніж ніби сам у долоні до неї ускочив!..
Якби взріли сусіди – то гули б на усеньке село,
Що вона, Катерина, з собою покінчити хоче!...
Ой, розмов без відвідин,співчуття без спочину
Та зітхань проти ночі б було!..

Жінка прикро вчинила: ввігнала ножа…у лопату –
Незакінчено-вічну, оту, що він не доробив…
Чи образиться милий? Ох, якби ж то… якби ж тільки знати!..
А за ніч вже підсвічник без свічки світанок світив!

Спить спокійно сусід: хтось межею – з ножем, а не лячно!
Бо то ж не самогубця, й не спалена горем жона.
То дружина покійного - стишена, втішена, вдячна,
Поспішає в майстерню плекати підсвічник вона…

Держаків заготовки у спадок лишились по ньому.
Жінка різала вміло, знеболюючи наждаком…
Засівався світанок, а майстриня світила невтомно
Без свічок – на весь Всесвіт – порожнім новим свічником!

Вже їх триста стоїть (сорок днів в засвіти відлетіло…)!
Заготовок не стало – то пішла попідтинню селом.
Чим могли – помогли, а вона ж бо не хліба просила,
А гілляку від липи, або що в кого зайве було…

ВирізАла без креслень, кресала без кременю іскру.
«Навіжена!» - шептали, але йшли милуватись у двір…
А майстриня підсвічники так розмальовує бистро,
Різьбить вправно й уміло – і що їй людський поговір!

…Перетнула дорогу місцева сучасна легенда:
Кажуть, ніби покійний вже просить вдову: «Зачекай!..»
Бо йому від отого аж якось… занадто вже…тепло,
Можна навіть сказати, що спека ота – через край!

Він любив її палко – ото й відпустив ще пожити:
Хай підсвічники робить, як має талант і снагу!
Лиш благав свою Катрю… про мужа земного і діти…
Та - музею в дарунок колекцію ту дорогу…

18.04.2010.

Щоб вам сподобатись,
піду на компроміс,
скажу, що ви
такий талановитий!
І крикну “браво”,
й попрошу на “біс”,
і кину вам до ніг
уявні квіти…

(Бо пані Самотність, стара лесбіянка,
Вже пестить замерзлі суглоби до ранку…)

Щоб вас украсти -
йтиму на шантаж:
мовляв, без ваших
“опусів” сконаю…
І покажу, що я –
ваш вірний паж,
й на вашу глупоту
не нарікаю!

(…Тим часом Самотність, стара лесбіянка,
Пустує в постелі до самого ранку…)

Усе зроблю, щоб досягти мети.
Та крикну “стоп!” -
за крок до результату…
А раптом з вами…
далі довго йти?!
То ж можна, й справді,
від брехні сконати!

(Нехай вже Самотність, стара лесбіянка,
морозить засніжені ноги до ранку!)

2.11.1998.

Ніколи в житті іще не відчував,
як блузка жіноча тремтить у пітьмі.
Він жодної жінки ще не роздягав.
Навіщо? - вони роздягались самі.

Він звик про кохання писати листи
лиш спермою по простирадлу. І все.
Він не будував обіцянок мости.
Сумління його жоден сумнів не ссе.

Принаймні раніше завжди так було.
Аж ось – алкоголь голови не п’янить!..
То сонця зернятко в душі проросло,
то серце завмерло у ніжності мить.

Він є Квазімодо, лише навпаки:
при повнім комплекті стандарту краси
душа ледь пускає любові ростки.
І вчиться уже віддавати й просить…

1996р.

Поет, який ніколи не страждав,
Нагадує актора на котурнах,
І кожен новий вірш – нова з вистав,
Недопалок у театральну урну…

Поет без власних сильних почуттів –
Неначе самозванка-повитуха:
Прийма пологи в спопелілих вдів,
Маєток зводить там, де є розруха…

Коли нужденну юшку не хлебтав –
То він її і в вірші не скуштує!
Та юшка - реквізит в одній з вистав,
В якій рушниця на стіні нудьгує…

16.07.2011.

Кожного по-своєму носила,
кожен по собі залишив шов…
Біль той пригадати вже несила —
і не треба… Стільки підошов

он, топталось нині на подвір’ї :
гамір, вереск, і плачі, і сміх!..
Часом розлетяться, мов те пір’я,
а бува, не хата – повний міх!

«Розмовляйте, - мудреців порада, -
спати укладаєте – торкніть…
В казці вечоровій є принада,
в колисковій – неповторна мить».

Говорила, тішила казками,
пісню шепотіла, як могла…
А провина перед дітлахами
гостем несподіваним прийшла.

Хай простять поважні педагоги,
що на гурт читаються книжки.
Радощі й непослуху тривоги,
і про все на світі балачки…

Індивідуально не виходить:
всі – до купи, кожен – на виду…
А зернинка пророста і сходить
в хаотичнім маминім саду.



11.10.2009.

Відшуміло весілля, відгоріло, мов тріска,
і рихтують потоптаний двір…
Ще удосвіта - дівка, по обіді – невістка,
і нуртує людський поговір:

Ой, чому ж ви, дівчата, зоветесь «невістками»? –
Для нової ж родини ви – «вість»!..
Ваші звичаї й звички залишились у мами,
і тендітний будується міст.

Це до свекра, напевно, поспішає доріжка,
а на ній – колючки й конфеті…
Вчора ще наречена, а сьогодні – невістка:
нова віха в твоєму житті.

До свекрухи стежинку протопчи по найпершім,
найніжнішім стосунків сніжку:
заговориш, промовчиш, а подекуди й стерпиш –
мовчазну її чи говірку…

Намалюю в уяві я швидке новосілля –
та не видно таких перспектив…
Відкричалося «гірко!» - проминуло весілля,
й мішурою он, хтось насмітив…

2009р.

Жінка танцює – немов віддається,
А віддається – неначе танцює!..
Доля, мов кицька, улесливо треться -
Ще без образи і спогаду всує…

Шлях від порога — покірною свічкою:
Лиш побажай – і розтанули відстані…
Без заборон, забобонів і відчаю –
Зріють стосунки, стриножені піснею.

Ген, десь попереду – зморщечки - промені:
Крешуть, і крають,і нижуть на вістря…
Біль ще не вибродив брагою споминів,
Ще всі означення – безкомпромісні.

Власні й чужі «обіцянки-цяцянки»
Ще не розпались на цур’я і друзки…
Танцю безтямна наложниця-бранка
Вірить в кохання, родину і друзів!

Дай, Боже, сили усе це не втратить,
А зберегти і примножити з часом!
…Жінка закохана поглядом вабить –
Бавить дитя своє з іменем Щастя…


29.09.2009.

О, це материнство, настирне таке:
Торує стежину єдину.
Катає в асфальт, у бетоння рідке
Цнотливості очеретину.

А перемагати – природно цілком
(Та хто вам сказав, що це просто?).
Знайомства…розмови…вже чай захолов…
Обірвані бравурні тости…

Все перетерпіти – його віднайти
(хоч є небезпека помилок!).
«Ти – той, хто потрібен? А, може, не ти?...» -
І відповідь – ніби той вирок.

-Чому, - подивується вибору син, -
Чому саме він, а не інший?
Та він же мене на руках не носив,
І знати не знав тебе більше…

-Так вийшло, що поміж подій і пригод,-
Матуся усмішкою бризка, -
Серед велелюддя – його одного –
Обрала… старенька колиска!

28.06.2011.

Вітер на стьожки дрібнить
бравурний транспарант…
Ніби по колу біжить
місто порепаних п’ят,

навпіл порепаних снів,
в них – молоко з-під долонь…
Луг з чередою корів
в снах є вигнанцем-послом…

Юність – повія навік,
з примусу, і просто так:
мову міня на «язик»
(мова ж – «селянськості» знак!).

Місто порепаних п’ят,
гоєних в ріднім селі -
там, де від хат і до хат
інколи йдуть поштарі…

Діти приїдуть не раз,
ще й онучат привезуть.
Кров одна, любі, у нас,
та «городська» у вас суть!

Мова - одна на усіх,
як підростали, була…
Нині ж, зросійщених їх,
тих онучат – півсела!

… Місто прамову ковта,
цілить плювком у цебро…
Бульба балкон обгорта
духом землі - на добро!..

2-3.12.2009.

Їй здається: життя промайнуло,
Засмокталось болотом пустушки…
А вона ж, безсумнівно, фактурна,
Їй же заздрили вчора подружки!

А вона ж, безперечно, красуня!..
І... напружують ґудзик надії:
Може, долю подалі посуне
Від незграбних вітрів-суховіїв?

Ті вітри на білизні танцюють
Пасадобль пелюшково-привітний…
Кажуть: гріх, і не згадуйте всує
Ненавмисно посіяні квіти…

А вона виглядає з балкона,
І прання – наче символ поразки.
Хоче вирватись, наче з полону,
З материнсько-самотньої казки…

Чоловічих немає шкарпеток
У квартирі, де квітне розпука.
…А маля прориває тенета:
Воно хоче до циці й на руки!

Запасися, матусю, терпінням,
Перейди за безжальні бархани.
В тебе є твоя рідна дитина,
Й за тобою – майбутнє, кохана!


9.09.2011.

Зачекай, не зникай,
Світанкова тишо!..
Темпераментний півню,
Зажди із початком
Наступного дня...
Любий мій, мов дитина,
Спокійно і рівно так дише,
Тихим подихом вторить
Моїм безсловесним пісням.

Темпераментний півню,
Що тобі до жіночого роду,
До проблем однолюбства,
До інших жіночих проблем,
Коли водиш стількох
По пустому (бо осінь) городу,
Коли маєш шумний
І багатоголосий «гарем».

Темпераментний півень
Мене не спитає, як бути:
Заведе свою пісню і знайде
Потрібні для неї слова.
Цього ранку – не стримать,
Цього ранку вже не повернути!..
Я чекаю на «завтра» -
Стиглим плодом
воно визріва…


2004р.

Думки, пережовані пащами
шафи й полиці.
Слова, ще не мовлені
й сказані людям уже…
Романи і вірші –
скажені пухнасті лисиці
або солоденьке словесне
дражливе драже…

Він все це збирав,
вже колекція та чималенька.
Він скарб готував,
щоб віддати в дитячі світи.
І тиснуть форзаци
автографів
милі обценьки,
і дітям природно
з зібранням цим разом рости.

Спитали у батька:
як правильно треба вчинити,
скажіть-но, шановний,
щоб нам не проґавити час,
та вчасно до книги
повагу й любов
прищепити –
чи пізно не буде,
як піде дитя в перший клас?..

Він так поважав оте
педагогічне завзяття,
і скромно порадив:
“Прищеплюйте… ще до зачаття”!

29.06.2008.

Коли ти мене кинеш…
В свою заховаюся нішу:
У щасливе кубельце,
Постелене досвідом днів,
У цвітіння торішнє
Шершавих причілкових вишень…
Коли ти мене кинеш…
В палке павутиння обійм!

Упаду в павутину –
В тих доторків дійство таємне…
Милий вензель магічний
Мандрує морозяним склом…
Я також тебе кину…
В чуттєві пророщені зерна –
Хай сімейна скарбничка
Засяє наповненим дном!



15.01. 10.

Коли говорите неправду,
одягніть на очі
білизну повії :
чорне мереживо окулярів
вам буде якраз до лиця.

Коли ж ви не обманюєте,
а просто не хочете
казати правди,
театральні лаштунки
посмішки
захистять вам
підрубану щирість.

Лиш від власного
пекельного сонця думок
не захистять
затемнені окуляри,
і так щиро
підроблена посмішка
не врятує себе самого
від самого себе…


1996р.

Упевненість
у безкінеччі,
з якою відмолено гріх
у молитві прадавній.
Повернення в себе
із давньої тоскної втечі.
Так жінка живе у коханні.


лютий 1997р.

…А очі – в полоні чуттєвої млості –
так сяють, мов
окулярні сонячні скельця.
Скажіть,
на подібних сеансах закоханості
у вас буває ерекція… серця?
1991р.

Самотнє дозвілля…
В чеканні завмерла душа.
Розлого й привільно,
Намріяні, мешкають сни…
Запрошена в гості,
В далеке село поспіша…
Можлива любове,
У зрілі літа дожени!

Вона обіцяла –
Й чекає на неї вдівець.
З самотності й міста
Можливості вирватись є…
Веде до вокзалу,
Мов батько дочку під вінець,
Асфальт урочистий
У смокінгу від кутюр’є…

Веселка-світилка
Окреслила щастя рубіж:
Ще тільки за сорок,
А це ж обнадійливий вік!
Валіза вмістила
Бажання зустрітись скоріш,
Цим прагненням вторить
В далекім селі чоловік.

Іще не розтрачені
Щедрі запаси тепла,
Вже донька заміжня,
А скоро одружиться й син…
Селянської вдачі
Оця городянка була,
І, стримано-ніжний,
Заждався її селянин.

Цю зустріч покрила
Липнева завіса дощу -
Лаштунки в театрі,
Що зіткані із таємниць…
Незаймано стигне
Вдівцева тарілка борщу,
Гуляють до ранку
Пампушки поміж зоряниць!.. 29.08.2011.

Я – чоловік. І захисник, звичайно,
Коли життя покличе (Боже збав!).
Упорядкую "авгієві стайні",
Чи подрімаю на одній з вистав:

Ти так туди піти хотіла в парі…
Я – чоловік, і я туди пішов!
(А подумки вже пікся на Канарах –
Аж задиміло із-під підошов!..)

Я – чоловік. Усе зроблю, як треба:
Присплю, попещу, прірву перетну…
Я – молот. Я – метелик. Я – амеба:
Залежно від жінок і талану.

Я йду вперед! Коли ж, бува, й гальмую –
Отримую від долі стусана…
Я – чоловік. Не смій про мене всує,
Бо… будеш мерзнути всю ніч одна!


8. 08.2010.

Маршрутка «Кривий Ріг – Дніпропетровськ».

Громадянин Всесвіту
з зарудненої Богом провінції –
провінції з тату-шахтами,
обтиканої териконами…
Громадянин Всесвіту -
ну що йому власна держава:
це ж згадані вже терикони
та ще ті смертельні комедії
пластикових сміттєзвалищ ...

Громадянин цей – космополіт.
Мандрами - скотчем обклеїв півглобуса.
Вертає ж, зазвичай, з далеких доріг
туди, де застигли в безмовному коїтусі
ті ж таки сміттє- і-смердосмарагди…
Вертає… ну, типу, додому,
Ну,типу, на батьківщину.

Воно ж ото, наче й нічого…
Квартира у нього з комфортом,
з комбайном і євроремонтом ,
і, начебто, з європорядком…
Робота – загал задоволень:
мольберт, вернісажі, майстерня,
бо громадянин – живописець,
вилущує Всесвіту зерня.

Ті враження, що від Марокко,
від Мальти чи то Монако,-
усе мастить маслом на булку,
і той бутерброд – не до рота,
а у солідний підрамник,
до виставкової зали…
« Корисні мандри далекі ;
талановитий художник », -
щиро і небезпідставно
всі при нагоді казали.

У згаданого провінціала
(отого, що зветься «художник»)
є один «пунктик» … не дуже…
ну , просто деталька дрібна:
як мову державну почує
у місті, зарудненім Богом,
отам, де у нього квартира -
то дядько, сердешний, нездужа,
натхнення в роботі нема!

Якось розтікся у тиші
імідж копійчаним гримом -
стерпіти більше не в змозі
культурний космополіт,
коли почув чиїсь вірші,
виконані державною,
та ще й – ти ба!— комусь рідною?!
Марно об’їздив він світ!

Марно дивився Європу,
марно у Африці пікся,
марно шанований людом
в рідній державі-таки…
«Ой, да идите вы в жопу!
Достали, националисты », -
сказав, і одразу зробилось
жити йому залюбки!

Ми не жили в Гваделупі
(він же застряг там надовго!),
ми не пошлем його в дупу,-
нащо нам зайвий клопіт?
А спроба порозумітись -
то вода, товчена в ступі…
Хай вже полегшено витре
з лоба знервований піт!

Ми не пошлем його «на фіг»,
це ж бо таке безкультур’я,
це, якщо хочете, навіть
чистісінький кримінал!
Бо хіба ж мислимо «слати»
великою та державною?!
Свою не споганимо мову,
нехай навіть він і «послал»…

Озеро є на планеті,
і зветься воно Тітікака;
ви, пане художник, бували,
напевне, у тих краях ?
То ви вже на слово «повєрьтє»,
що нам ваша «жопа»… до сраки!
Ми будемо мову плекати,
ваш гнів – обнадійливий знак!



11 серпня 2009 р.

Сніп сивини, фарбований у ніч,
зненацька перехожих протаранить.
Люд поспішає, лине врізнобіч…
Німе кіно на тріснутім екрані…

Сніп сивини у жінки на чолі –
затерплий терен на застиглім листі.
Роки прожиті, певно, чималі,
а руки – помережані й драглисті.

Те сиве пасмо – вража ворожба,
ЗакушерІлі молодості плавні…
А фарбування ріже без ножа -
хоч як не пести коси в різнотрав’ї…

Літописом гіпотетичних свят,
хронометром загублених ілюзій -
порожні ножни впали – не піднять…
В них, замість шаблі – мартиролог друзів.

Пасками підперезані дощі
полощуть світ, фарбований у морок…
…Буває й так, що поруч – ні душі.
Самотність вправно владарює двором.


2009р.

Сісти на палю коханих колін.
Бризнуть у вічі відвертим дощем.
Хай він повірить: все інше – то тлін…
Крім частувань не домашнім борщем.

Ти утовкмачуй упевнено, в лоб,
Що ти така… ну, куди ото їй!
Ти проштампована безліччю проб.
Ти є коштовність, та ще й без надій:

Спільне майбутнє обом не пече –
Цих перспектив він і не обіцяв…
То ж не заманюй солодким борщем –
Краще прогірклого меду постав!

Те все твоє, що крізь пальці втіка:
Крадені ночі, і дні в самоті…
Хлюпай у пику, правдива така,
Як ти щаслива в приватнім житті!

…Хай він вирощує трійко синів,
Потім онуки обсядуть його…
Кинуть сім’ю він ніколи не смів,
Просто коханка – найкраща з пригод…

Ти ж у люстерко не дуже дивись –
Раптом помітиш колись сивину?..
Бачиш: два клени отам обнялись? -
Шлюб офіційний у них на кону.

Поруч берізка (точнісінько ти!),
А в її бік клен пошлюблений пре…
Разом ніколи їм не прорости –
Хай і оголиться гілля старе,

Вітер скуйовдить вбрання восени,
Зробить кленово-берізковий мікс…
…Гордо дружина стоїть біля них –
Наче в майбутнє зруйнований міст.

Поруч кленята малі проросли:
Тиснуться в татову торбу турбот…
Твердить берізка, що це – до пори
(«Він же кохає мене, ідіот!»).

Все воно так, і дискусій нема;
Тільки от бачать навколо усі:
Завжди берізка - самотня-сама,
Топить тужливе люстерко в руці…



17.07.2010.

Ходики хвайної хвойди стигнуть над прірвою яру.
Вся будівельна бригада жде на умовний сигнал:
Мить – і, не знаючи броду, вибухнуть реготом крани,
Стихнуть історії чвари, й піде земля на потал.

Ходики хтиво хихочуть, ходики хочуть хазяйку –
Ту, що в історії вкрала ласий шматок над Дніпром.
Зір діаманти лоскочуть…Та вже скоріше сигнальте!
Та вже отримуйте нагло триповерхове добро!

Ждуть зарплатні кранівниці й інші нужденні колєги…
Крадуться кості козацькі – з яру, до сонця, наверх…
Ходики, що в молодиці, глипнули у небезпеку…
Мить – і до пагорба хвацько мстивий бульдозер попер…

15.04.2011.

Плутані пасма, пророслі в сухім унітазі…
Тім’ячко, маківка – все у пащеці клоаки…
Тисни на змив, не соромся і не зупиняйся!
Тут – недовіри, нещирості злежалі знаки.

Пасма упрілі – борги безнадійно-даремні,
Згустки бажання, якого, можливо, й не буде…
Ревнощі риють рівчак і вкладають тотеми –
Ними зазвичай війну оголошують люди.

Два самовпевнених глиняних тріснутих блюдця:
Ще одна мить, і вони – пересудам закриха!
Всі на плотву чи плітки полювати беруться,
Є ж небезпека впіймати не прощене лихо…

Спить унітаз: як не тисни – а він не змиває;
Кахель бунтує в безликих обіймах ліани…
Так воно деінде в декого довго триває…
Змив булькотить… Ну, нарешті! Рятують кохання!

13.08.2011.

Раптом… «засиропило» в повітрі,
Патока – рікою – та до рук…
А тривога – прапором на вістря!
Милостині жде брехні байстрюк…

Дозріває дзвоном без’язиким
Лоно в лузі злиднів-мідяків.
Сповіді - нестримні недоріки! –
Мало хто озвучити посмів…

Десь когось (на гріх!) поперло в гречку,
Хтось – на гріх! – ту гречку засівав…
Правди парадигма недоречна -
Там, де лицемірства повен став

Вийде з берегів очеретяних
Чи зміліє, показавши стид?..
Кат у кулаці затиснув пряник.
Жертва реготалася навзрид…

8.08.2011.

Статистика нищить картеччю
Романтики хмарочоси:
Он, стільки отих респондентів,
Упійманих в торбу ловців,
Зізнання дають недоречні,
Нашіптують, наче доноси,
Таємні здають документи,
І цифри складаються ці.

Статистика – мічена карта,
Підстава і просто падлянка;
Вона підрахує, прибреше,
Відніме, а потім додасть…
І всі зрозуміють – не варто
Коханій нести спозаранку
Черешень улюблених решето:
Не гай на романтику час!

І що там чекати, нарешті,
Коли набубнявіють верби,
На гіллі вербовім - троянди…
Ще мить – і уже розцвітуть!
Статистики твердять: по-перше,
Трояндами квітнуть не треба
Реальній вербовій принаді…
Незгодні хай рота заткнуть!

Статистика стогне безсило:
Розлучення вже, як весілля,
Їх скоро почнуть відзначати
Урочисто – тільки почни…
Зневіри устромлені вила
В «законні» весільні застілля!
Цнотливі і чисті курчата
Пропали ще тої весни…

На сполох гамселять учені
й пересічні пенсіонери.
Всі твердять: у пристрасті дуже
Короткий приречений шлях,
Бо звичка і побут, напевно,
Розчавлять, немов «бетеери»,
Тендітні романтики ружі…
Романтик змілів на очах!

Стоять на своєму затято:
Одружуйся, юнь, прагматично!
Звільнися від пристрасті вітру,
Вдягнувши шолом аж до брів…
Вже годі псувать результати -
Ті, вимучено-статистичні!

…Присіла за цифрами пристрасть.
Вербняк... пелюстками зацвів...

17.07.2011.

Спіднє не в силі прикрити
Куца концертна сукенка;
Впріла її господиня:
Праця така – не присядь…
Та ще й довкола софіти,
Різана лазером сцена,
Квітів пузаті корзини
(Від шанувальників - дядь)…

Квіти зів’януть невдовзі –
Нащо ж добру пропадати?..
Втомлена «зірка» в готелі
Мне манікюрами сніп:
«Все я забрати не в змозі –
Хай і у вас буде свято!» -
І покоївці дебелій
Кине, мов песику хліб.

Ту покоївку знайома
На ювілей свій гукнула.
А без букета незручно:
Квіти ж - така благодать!..
Де й і поділася втома:
Жінка у «сніп» той пірнула,
Бачить: троянди махрові…
Нащо ж добру пропадать?!

…Рада така ювілярка!
Бо розкошує, мов «прима»:
Чемна кума-покоївка –
Пишним букетом - під дих!..
Тісно в квартирі і парко,
Тхне чарочками п’янкими…
Квіти ж, хоч як це не гірко,
Скоро летять у смітник...

На смітнику, під під’їздом,
Мешкала бідна «бомжиха».
Пані також була жінка –
Як весь жіночий загал…
Вчора увечері пізно
П’яний коханець заїхав
Їй кулаком у печінку,
Й ляпнув під око фінгал!

Жінка щільніше притисла
Мідну монетку гарячу:
Ще від учора тримала
Той п’ятачок на синці…
Раптом слабесенька іскра
Зблиснула: «бомжичка» бачить
Квітів багатство зів'ле...
Й ось вони вже у руці!

…Можна букетом оздобить
Кожну порядну господу
(Все це торкається й того,
Хто в смітнику поживав)…
Слава жінкам без жадоби –
Їм-бо для подруг не шкода
Ну, аб-со-лют-но нічого –
Навіть квіткових «халяв»!

Слава жінкам, що й з фінгалом
Бачать прекрасне навколо!
Хай воно навіть зів’яле,
Але ж, погодьтесь, було!..
Квіти незримо з’єднали,
Міцно до купи скололи
Сцену, смітник і самотність…
Місто, предмістя й село…

11.05.2010р.

Занадто залежна від тремору власних думок,
Швидка неймовірно моєї залежності ртуть!
Легка й інфантильна, немов на кульбабі пилок,
Що бджоли із нього медяного килима тчуть…

Не самодостатня і недосконала така,
Невільниця вчинків, думок, необдуманих слів.
Нестримна, нервова, неввічливо-говірка,
Невміло щезаю з чиїхось зневірених снів…

Багато є «не» - в такій недосконалій мені,
Без ліку недоліків роблять мені реверанс…
Була б не такою – без мене б ти десь посивів,
А так – уже зітканий килим медяний для нас!

9.07.2011.

І
Коли скресає
крига чекання
і біль
так природно
перетіка
в категорію щастя

і м’якшають
скелі молочні
мого материнства
нарешті

Коли пуповина любові
єднає
вона нерозривна
і горе
зі снами про нього
то вже непотрібна
плацента

Усе це є просто
пологи
(не без філософського
інгредієнта)

ІІ
Останній ступінь відчаю самотньої жінки -
народити дитину без чоловіка.
Правда про самотність//Наталі.-1998.-№3.

Як треба чисто йти - не збитися б з ноги.
Такі незаймані, такі дівич-сніги...
Іван Драч. "Дівич-сніги".


Відчаєм вагітні матері
із синіми пролісками
синіх прожилок
на набухлих надією
грудях ваших

Із натягнутою тятивою
не торканої коханням
шкіри

Із стегнами, татуйованими
Драчівськими «дівич-снігами»
розтяжок

із очима-іконами,
повними вічної віри…

Щасливі і справжні жінки,
ви життя даєте відчайдушно!
І нехай вас шматують
в цю мить малюки,
нехай акушерки аж
сплескують скрушно!

Усе заживе,
і розквітнуть квітки –
не проліски вже,
а молочні жоржини…

І виростуть з хлопчиків
добрі батьки –
нехай вас надія
на те не покине!
1996р.

Годинник глузує: «Тобі уже конче пора!»,
І гуси у косах гелгочуть: «Випещуй же нас!...»
Упреться в коліна з розгону чужа дітвора.
Ламбадно-спокусливо стегна приструнюють час.

Ще листя пожухле далеко-далеко вгорі,
Іще не прив’яв повириваний вчора бур’ян,
Його ще не скоро упорають господарі,
Бо їх не існує, і їхнє обійстя – обман…

Ще можеш дівчиськом пронизливо крикнути: «Ааа!...»,
Самотню колючку загнавши раптово в п’яту.
А хто її витягне – то вже вирішуй сама;
Чи довго чекати на мить рятувальну оту?

Звичайно, пора. Дикі гуси у вирій злетять,
Їх пестити вітер візьметься у далечі тій.
Проси повернутись… Ні, краще вертати не радь!
Тобі до любові – лише один крок в самоті…

2.07.2011.

Будяк уздовж церкви прошкує,
Газдує тут, як і належить:
Ошатно стріча подорожніх,
Бува, що й хапне за рукав…
Хтось прикро у мандрах слабує
На втому, на кашель чи нежить?
Тут ліків – без ліку – для кожного
Господь у господу послав.

Будяк розчепірив ручиська –
Будячу показує вроду!
«Давно б уже вдома сполола, -
Здивована гостя украй, -
А тут приїжджають незблизька,
А тут міські діти проходять,
А їм же цікаво довкола…
То ж пишно для них розквітай!»

Будяк заквітчався, мов дівка,
Стоїть в зачарованім колі:
Вкруг нього – сокирки, волошки,
Ромашки й васильки в танку!
До жінки, дітей, чоловіка
Підкотить перекотиполе,
Смикне за веселкові стьожки,
І вдячно моргне будяку.

Перекоти-щастя, будяче,
Перекоти-людям-по-колу,
Усім, що до нас завітали:
В Рубанівськім нині святки!
Тут - вічне поріддя козаче,
Яке не зміліє ніколи,
Хай нове століття настане –
Будяк в нього пре… навпрошки!


13.07. 2011.

Вони обікрали поета. До нитки, вважай, обібрали:
спалили римовані рами поезій його непростих…
«Сиди у сімейних тенетах; іще б чого не вистачало –
дражнить бідну тещу роками!..». І голос поетів затих…

Метеликом спікся рукопис. Востаннє зігнувся гадючо
(а люди несуть несусвіття: мовляв, сторінки не горять…).
Поета карають за «опус» - отой «полюбовний», пекучий,
де тещі немає «привітів», дружині немає присвят.

…Коли розпинали блокнотик, по клаптю його розчленяли,
коли в піддувало жаринки упали, мов стиглі слова –
стояв безтілесий, мов докір, мов лицар без тіні забрала,
сімейний поет біля жінки. Лиш німо сіпнулась брова…

20.04.2011.

Гарбузи чекають на невдах, гарбузів тих нині – незліченно!
Втомлені, вляглися у дворах…Їх у хати котять наречені:
Штурхають розпечені боки, думають роздати їх побільше…
Де ж ви, шанувальників валки?.. Вітер насміхається і свище –
Він-бо знає, хто пришле сватів: парубок, що без роботи виє…
Фермера не буде й поготів - в фермера є жінка… при надії!

…Може, в місто з’їздить, пошукать? Там же їх – ого! – на кожнім кроці…
Гарбузи глузливо гелготять: «Ой, не підеш заміж в цьому році!»
Однокласник виїхав у Рим (нині й чоловік – за покоївку!).
Інший – від горілки, молодим…Гарбузи залежаться у дівки!

- Що ж робити, мамо? Може, нам на наступний рік поменше сіять?
Чи згодуєм потім кабанам, та й зітрем на тертушку… надію?..

- Будуть і без того кабани! Гарбузи назад викочуй з хати.
Бо сватів же - Боже борони! - пугалом пикатим налякати!
Будеш в парі, як і я жила: будеш дбати, смажити й варити.

…Клятий, виглядає з-під стола – хоче в мандри світом покотити!
Ти його у мандри відпусти, та вручи комусь по Інтернету:
Дай йому зернятком прорости, хай потішить десь Наталю й Свєту –
«Професіоналок», що в чужбу вербувались «посуд витирати»…
Кинь ту «гарбузяну» ворожбу: знайдуться й без Гансів парубчата!
Ти мені онуків народи: щоб мої були – у шкірі й слові…
Геть від нас, перестарки-плоди! Вішай, доню, на вхідні підкову!


2010р.

Тіло на розі Незібганих Доль
Ставши на бруствер, троїсто тремтіло.
Електрозварювальник-світлофор
В тіло зайцями кривавими цілив.

Блимало п’яне пикате табло
(Чи волоцюга, чи, може, король?).
Більше поломок ніде не було –
Тільки на розі Незібганих Доль.

Він пішохода спинити хотів,
Той світлофор, що тепер альбінос:
Кидав під ноги кривавих зайців –
Свідків брехні, обіцянок, погроз.

На перехресті Незібганих Доль
Тіло жадало почути: «Вернись!»,
Тільки безжальний безхатько-король
Твердо-прощально дивився униз…

Не озирнувшись, ступила на брук…
Вдарив у спину троїстий оркестр!..
Вчись вибиратись з майбутніх розлук,
З «оптимістичних» таких перехресть.


28.06.2011.

Тісняться ряди полонених вояк
В солоний барліг аномального літа.
Пекельна валіза ковзнула навзнак:
Сипнуло промінням по всенькому світу!

На кухоньці у піднебесних послів
Начинкою бавляться, мов мідяками…
Від спеки чи хтось би себе захистив,
У небо вистрілюючи пелюстками?...

24.07.2011.
(Поїзд «Умань – Ясинувата»)

Їй підвладні верлібри, немов вертебрологу – грижі.
Бруд вимішує з сріблом, в брутальне вливає «манери»…
Щоб напій настоявся – чекає-ворожить, коли вже
прийде час скуштувати на слух поетичні «маневри»…

Негламурно - глевка і словесно-породиста глина –
так гончар у Сорочинцях пестить горня привселюдно…
У верлібрі живе, в його стилі колись відпочине
ця поетка-пророчиця, що підрихтовує будні…

…Дні святкові – лошиці, гривасті, та ще й вирлоокі –
завітають колись, та й замінять верлібра на риму.
Бо приходить воно – унікальне, жіноче, високе!..
Й до пісенного слова тяжіють верлібри нестримно…

2009р.

Хроніка, хрещена хрестиком, вийшла з-під пальців дідових –
Така ж правдива, як Нестора давнього письмена.
Світ ще не видів такого, світ ще такого не відав:
Гляньте, завмерла історія в позі моделі слухняної,
Випнула стегна і перса на рушникові вона.

Дідів рушник – особливий, дідів рушник – незвичайний.
Дід рахував терпеливо хрестики різних тонів…
І з полотна зиркнув сивий чи молодий-кучерявий,
Обрис Франка чи Шевченка... Дід вишивав, як умів.

Дітище дідових пучок має свої тулумбаси,
Б’є в барабани уяви, хмелить – ну чисто первак…
Голка в руках замість ручки; пісню підхоплює басом,
Пише історію вправно майстер на тих рушниках.

Виставка – просто надворі, на мотузках для білизни!
Вітер періщить прищепки, старанно рве полотно!..
Наче врожай у коморі, дід накопичив «за жизню»
Скарб – і тендітний, і крепкий, наче дозріле вино.

Виставка ця – як весілля, майстер нагадує свата:
Ловить хвостаті полотна, парує хрещатих півнів!
Щемна Шевченкова хата, пуп’янки, китиці й грона -
зблискують у заметілі вишИваних рушників...

2009р.