Один віруючий чоловік, який жив у своїй хатині в одному з українських сіл, багато молився за інших людей. І Бог за те відкрив йому особливе бачення: міг лише глянути на людину, яка прийшла по духовну допомогу, і відразу назвати її проблему. І знав, як тої проблеми позбутися, незалежно, чи то була хвороба, чи пияцтво, чи будь-що інше, хоч би і злість сусіда. Звільнятися від негараздів радив по-християнськи, і при великій вірі та стараннях все виходило – людина оздоровлювалася, пияк переставав бути залежним від алкоголю, а зі сусідом заживали у мирі і злагоді.
Якось у викладача математики, який жив у містечку поблизу і працював ув одному з інститутів обласного центру, сильно впав зір. Лікарі вже не обіцяли йому чогось ліпшого. Але хвороба допікала, і його жінка порадила йому піти до того Божого чоловіка. Математик, звичайно, у такі людські можливості не вірив. Але, треба догодити жінці. Поки їхав до того села, то думав: «Що він може мені порадити? Хіба скаже молитися, як іншим. То помолюся, щоб жінка бачила: все одно воно не допоможе. Тут можуть допомогти, якщо не медикаменти, то хіба вправи чи щось інше».
Цілитель запросив прибулого до хати, відразу спитав:
– Хвороба пригнала?
– Так, – підтвердив з усміхом математик. – Хіба не видно з мого вигляду? – у нього на носі висіли окуляри із дуже товстими лінзами.
– І чого хочеш?
– Та здоров’я, хочу мати добрий зір.
– Матимеш його, якщо по-справжньому захочеш. Запам’ятай, що твоє здоров’я – у твоєму дусі, який у Божих світах. Розбуди його у собі. Духа знайдеш у наближенні до Істини.
– А де шукати істину? І що таке Істина у вашому розумінні? – спитав математик. І тут же пригадав місце з Євангелія, де Христос не відповів на це запитання Пілату. Думав, що і цей йому так само не відповість. Але чоловік сказав:
– Істина – в Бозі. Носієм істини є Христос. А ми тільки наближаємося до неї. Але наближаючись, осягаємо її. Коли осягнеш бодай частину, виздоровієш. Шукай Істину.
Так більше нічого і не сказав чоловікові духовний старець. І той як слабував, так і залишився слабувати. Але дуже його зачепило те поняття істини, про яке простий чоловік так упевнено говорив. І вирішив усіляко його дослідити, щоби могти полемізувати з ним і виграти в полеміці наче у грі в шахи.
Повернувся додому і повідомив жінці, що, певно, старий сам за нього буде молитися, бо його не просив. А сам почав багато роздумувати, малював схеми, графіки: шукав спосіб, за яким можна вирахувати Істину. Довго вираховував. Врешті, коли вирішив, що вже щось знає, знову пішов до цілителя.
Чоловік тільки глянув на математика, усміхнувся:
– Що, знайшов Істину?
– Думаю, що знайшов. Вона – центр, до якого прямують усі космічні Всесвіти. Можна сказати, що вона і є Богом. Та якщо повнота істини – в Бога, а ми наближаємося до Нього, то частково пізнаємо Істину в процесі наближення. Але не можемо її осягнути повністю, бо кожен несе в собі лише частинку Істини. Всіх людей може осягнути Господь, а ми – тільки самого себе. Ви сказали, що пізнаємо її частково, входячи у свій власний дух, який у Божих світах. Але я не знаю, як увійти у цей Дух.
– Коли входимо у свій власний дух, то пізнаємо цілісну Істину, хоча й частково. Ми Йому – своє маленьке, Він нам – Своє велике. Чим більша частка пізнання, яка залежить від наших старань, тим більша цілісність. А чим більша духовна цілісність, тим більше людина зцілюється і фізично. Все взаємопов’язано. А правда – це і є частина Істини. Пізнавай правду про себе й увійдеш у Дух. А через нього наблизишся до Істини, яка є воротами до Бога.
– Хіба я і так не знаю всієї правди про себе? – здивувався науковець. – Знаю, що як мені щось дали, то маю віддати своє. Як примножив урожай, то матиму гроші, ще й з іншими тим врожаєм поділюся. А як поділюся з іншими, то вони зі мною теж чимось своїм поділяться. Хіба то не є життя за правдою?
– Шукай не людську правду, а Божу, і оздоровишся. А Божа – спочатку між тобою і Богом, а вже тоді між людьми.
Мусив математик знову йти додому з новим завданням для себе. Вирішив таки довести тому духовному лікарю, що його Божа правда не буде такою діючою в земному світі, як той говорить. Тому почав практично виконувати вказівку пізнавати себе за Божою правдою.
Дружині нічого не говорив, але постійно аналізував свої вчинки, намагався бути чесним з погляду Бога. І щоразу щось у собі відкривав. То зрозумів, що не хтось його образив, а він сам був несправедливим. То побачив, що міг би допомогти знайомому, але не зробив цього, тому виправився, таки допоміг. Коли урожай фруктів і винограду на дачі вродив більше, ніж завше, то вирішив, що те – дар Всевишнього, і десяту частку віддав безплатно сім’ї з багатьма дітьми. Навіть і математичні закони ставив після Божих, що було для нього дуже незвичним: спірні питання вирішував не за математичною справедливістю, а за християнською любов’ю.
Дивувався, бо розумів, що не в усіх випадках є таким правильним, як про себе думав. А що тепер хотів чинити не за людською чесністю, як раніше, а за Божими заповідями, то відразу ж, шкодуючи про свої провини, виправлявся. Це був такий собі експеримент, але його результати стали ще ліпшими, ніж раніше, коли старався тільки для себе і своєї родини. Бо тепер його сім’ю часто неочікувано обдаровували, що приносило велику радість. На роботі побільшало щирих приятелів і нових друзів. І, що було майже неймовірним, він почав краще бачити: до нього повертався зір.
Хоч не обходилося без різноманітних труднощів, ставав усе більше щасливим, відкритим і радісним. Йому сподобалося таке життя. Але час не стояв на місці: чоловік усе більше старів. І почав ловити себе на думці, що щоразу частіше згадує свого давнього духовного вчителя, про якого вже й, було, забув. Вирішив ще раз до нього приїхати на розмову, бо знав, що той ще жив і далі молився за інших людей.
Прибув утретє, розповів йому про всі свої справи: і як спочатку вираховував за схемами, де перебуває Істина; і як потім старався жити за Божою правдою, і як таким чином досить-таки вилікував свої очі. Вже жив би так і далі, але ніхто не є вічним.
– Розумію, що кожна людина мусить померти. Але знаєте, я так повірив у ваші мудрі настанови, що не здивувався б, якби ви і тут чимось зарадили, – з усміхом закінчив свою мову математик.
– Ми тільки немічні люди. Але Богові підвладна і смерть. Він може нагородити безсмертям. А безсмертя – в Істині. – Цілитель поглянув своїми голубими очима на математика. – Ви тричі приходили до мене, і тричі я вам називав лише одне слово – Істина. Божий світ утримує Істина. Якщо зосередитеся на ній, оберете Бога. Воротами до Всевишнього теж є Істина: хто пізнає істинну правду про себе і живе за Божими заповідями, духом своїм входить у Його світи і оздоровлюється. І саме в Істині – безсмертя: від земної Божої правди переходимо в безсмертя Божого світу. А це означає, що час смерті прийде разом із новою радістю щасливого життя у вічності. Людина помирає для недосконалого земного світу і в той же момент народжується для досконалого Божого, щоби жити в повній гармонії. – Старець замовк, наче вслухався у думки вченого, який уважно слухав. А далі додав так, як би стверджував для самого себе. – Істинна правда – досконалий цілитель.
Професор погодився і щиро подякував наставнику. А згодом запитав гостро, аж сам здивувався:
– То чому ж ви не поспішаєте у безсмертя?
– Я ще маю роботу на землі, є інструментом, яким Творець оздоровлює потребуючих і спроваджує до Свого Раю. В цьому – моя радість. Маю невелику платню від людей за свій час. А основну отримаю там, за межею земного життя – усміхнувся старий чоловік.
– Вам добре, – не втримався професор. – А я свою отримую тільки тут, на землі.
– То розкажіть людям про значення і силу Істини. Можете це зробити своєю математичною мовою. І пам’ятайте, що ви – лише інструмент. Досконалий наставник знає свою справу.
21. 08. 2018р.

В одній хорошій родині, як воно і повинно бути, старше покоління дбало про молодше: батьки опікувалися своїми нащадками з повнотою любові, можливостей і старань. Тому їхні діти завжди перебували в достатку, мали улюблені творчі заняття та були щасливими. Усі, окрім одного, який вирішив, що до всього буде приходити власним розумом і діятиме за своїми, а не за чужими бажаннями.
Бачачи, що з раннього дитинства хлопець проявляє здібності до малювання, батько віддав його в художню школу. Також і сам працював із сином, бо був знатним художником. Учив його малюванню, щоб той набував майстерності, яка знадобиться у зрілому віці. І син справді подавав великі надії у малюванні. Але коли треба було вступати до вищого навчального закладу, хлопець раптом відмовився. Сказав, що сам буде шукати свого стилю, і почав малювати примітивні картини, неподібні портрети і крикливі пейзажі. Як його не просив батько наступного року вступати на навчання у вищу школу, поки не втратив добрих навиків середньої, син не погодився.
Зовні хлопець мав дещо кволу статуру, тому в ранньому віці батько запропонував йому відвідувати якусь зі спортивних секцій. Однак син не хотів. Тоді батько попросив тренера спортивної школи про індивідуальні заняття для його сина, і той погодився. Спортивна школа знаходилася поряд із будинком, де вони жили, тому було дуже зручно її відвідувати. Але хлопець не пристав і на це, мовляв, у нього інші плани. Самостійно він не займався, тому виріс, образно кажучи, без дружби із власним тілом.
Оскільки син хотів бути самостійним, то разом зі своїм товаришем тимчасово пішов працювати на меблеву фабрику. Хоча батько всіляко його переконував, що потрібно іти своєю дорогою життя і старатися найповніше реалізувати свої здібності і можливості, той не погодився.
Все це завдавало великого болю батьківському серцю: болів кожен втрачений шанс його дитини, як свій власний. І хоча інші його діти жили і розвивалися повноцінно і гармонійно, не було повноти у серці батька, бо цей його син не відчував себе щасливим. Частинка батьківської душі, яка належала цьому синові, постійно ятрила ще й через те, що син відкидав усі його спроби допомогти, підтримати і направити. Навіть тоді, коли усе важке і необхідне брав на себе батько, а синові залишалося тільки прийняти і погодитися, син відмовлявся. Та батько приймав як свої усі життєві шляхи своєї дитини, шануючи її право вибору, хоч як йому було боляче.
І коли, здавалося, уже нічого не зміниться, син прийшов до свого отця з визнанням того, що він помилявся. Розповідав рідній людині, що на роботі його не розуміють, що там важко і нецікаво. Що він мусить постійно терпіти грубощі інших людей, які чуються там комфортно, бо не так просто змінити місце праці. І що він втомився від цього всього, і шкодує, що не розвивав себе як художник, бо саме так міг би бути щасливим. І ще він сказав, що якби батько погодився ще зараз підтримати його, він, хоч і з запізненням, але почав би все спочатку. Але батько, якому він приніс стільки болю, певно що не погодиться…
Та він помилявся. Батько обійняв сина і сказав, що він ніколи не переставав чекати цього моменту і зараз є дуже щасливим від того, що син потребує його, свого батька. І коли син здивувався, що після стількох років відчуження батько навіть не пригадає йому провин, той відповів: «Тепер я розумію, сину, якого сильного болю ми всі завдаємо Богові, опираючись Його любові. Але Він все ж приймає нас, коли приходимо. Тому приймаю твою відкритість до мене сьогодні так, як би прийняв її тоді, у час твого дитинства і молодості. Можеш на мене розраховувати. Зроблю все, що від мене залежить, щоб ти почувався щасливим, щоби знайшов себе у всій повноті життя». А син, вражений його словами, лише зміг промимрити: «Як я міг не бачити, що у мене такий чудовий батько? І як я міг забути, що є його сином?...»
Втішений, що вся його родина живе і розвивається для слави Бога, батько як глава сімейства нарешті зміг осягнути ту повноту сердечного спокою та умиротворення, якої так очікував довгі роки.
22. 09. 2013р.

Якось у релігійне свято, до якого мало відношення і військо, на відправі у головному соборі столиці зібралися багато військових, головні особи держави, а з ними – і провідні політики багатьох партій. Під час богослужіння священики сповідали вояків і офіцерів. Один відомий політик, який любив похизуватися перед фотокамерами, пішов до сповіді.
Клякнув перед священиком і почав говорити про те, що дає великі пожертви на різні благодійні справи. Священик на те промовчав. Тоді він сказав, що може дати пожертву і на церкву. А що священик знову мовчав, то той промовив:
– Бувають на роботі різні випадки, де важко не згрішити, – ніяково усміхнувся. – В мене складна робота. – А далі додав, – вибачте, отче, але я не знаю, про що ще говорити.
– Ну то йдіть.
– То ви мені відпускаєте гріхи?
– Ні. Мені нічого вам відпускати. Ви навіть не почали сповідатися. Сповідь починається із першого визнаного гріха. А ви ще жодного не назвали. Нині йдіть, прийдете, коли чесно пригадаєте свої гріхи. Ви ж хочете потрапити в Рай? Якщо хочете, то мусите назвати свої гріхи, якими б важкими вони не були і покаятися. Справжнє покаяння витирає і легкі гріхи, і важкі, і навіть смертні.
– Як же я вас вдруге зустріну?
– Приходьте котроїсь неділі, спитайте отця-цілителя, тут мене знають.
Коли чоловік прийшов наступного разу, священик його одразу ж упізнав:
– А, то це ви – благодійник. То добре для тих, кому даєте. А що робиться з вашою душею? – священик наголосив на слові «вашою». Не соромтеся, – тайна сповіді розголошеною не буде. Я працюю як лікар, а не як суддя чи поліцейський.
Чоловік пригадав сварки, недоброзичливість, крадіжки в крупних масштабах, шахрайство, зраду дружині. Сповідник все допитувався, чи шкодує, що так чинив. Той шкодував.
– Добре, – зауважив священик, – бо якщо справді каєтеся за якийсь гріх, то він відпуститься. І його вже не треба буде відпрацьовувати.
– А як котрого не пригадаю?
– То залежить від його важкості. Якщо провина не смертна, то можете ще встигнути її відпрацювати. А якщо смертна – підете в пекло. Аборти допускали?
– Та я ж чоловік!
– І чоловік може прийняти рішення, вбити чи не вбити ненароджену людину, особливо, якщо дитина – його.
– Та… доводилося. Але хіба то гріх?
– Є тіло, ще найменше, і є вбивство. То смертний гріх, який не прощається, якщо не пройдете через велике покаяння. Він веде до пекла. Але коли перекриєте його ще тут, на землі, то врятуєтеся.
– Як же ж його можна перекрити?
– Врятуйте інші життя, особливо ще ненароджених.
– А вбивство дорослої людини перекривається?
– Тим самим способом. І поспішайте. Бо життя земне – сіре і коротке, навіть у вас. А вічність – або пекло, або Рай. І ми сами собі вибираємо чи те, чи друге. Навіть ви вибираєте. Поки тут, на землі. Хочете змінити – змінюйтеся. Не треба вводити в оману себе чи інших розмовами, вчинками або справами милосердя тоді, коли найважливішим завданням є боротьба зі смертним гріхом.
Священик наклав покуту на чоловіка – молитву, каяття і перекриття справами – і відпустив його до наступної сповіді. Довго не приходив той чоловік. Священик молився за нього, хоча вже й не сподівався, що прийде. Та через декілька років він таки прийшов знову сповідатися.
Спочатку визнав декілька гріхів, потім нагадав про себе і розповів про те, як змінився. Тепер своїми діями і можливостями зберігав життя воякам на війні, через добрі медичні реформи дбав про життя дорослих і дітей, а особливо тих, хто найменше міг себе захистити, бо перебував у лоні матері. Вкладав багато зусиль і у гуманітарну сферу, бо саме добрі книжки в бібліотеках, художні фільми, що пропагують добро, документальні, що відкривають правду, розвиток художньої творчості, виховання і зайнятість дітей та юнацтва не тільки перекривають можливість свідомих чи несвідомих убивств, але й багато іншого негативного, а породжують позитивне. Все це одним духом випалив отцю, а насамкінець невпевнено промовив:
– Дуже переживаю, чи простяться мені мої смертні гріхи. Я-то багато стараюся робити для їх перекриття, аж маю проблеми від своїх колег. Але, хто його знає, як то там буде…
Священнослужитель подумав, а потім відповів:
– Знаєте, іноді Бог допускає вчинити гріх, навіть смертний, якщо бачить, що людина має потенціал у багато разів більше його перекрити. Вірте і працюйте для Бога, цей капітал не тільки найважливіший, а й найбільший. – І, наче щось згадавши, спитав, – у благодійні проекти гроші вже не вкладаєте, чи вкладаєте, але так, щоб ніхто не знав?
– Та вкладаю. Ще й телебачення запрошую і газети, щоби було в новинах. Люблю я похизуватися перед іншими, така вже моя натура. Тільки тепер менше роздаю грошей, бо не стільки маю.
Обидва добродушно посміялися над вадою політика. Їм було чого радіти: чоловік тішився, що такими відносно легкими зусиллями заробив собі впевнене майбутнє і що зустрів цього священика. Позаду у черзі до сповіді стояла і його дружина. А священик радів, що врятував для Бога ще одну душу.
23. 10. 2018р.

Приснилось якось одному чоловікові, що він ревно просить Бога про щось дуже важливе для себе. А Господь йому відповідає:
– Хто Мені дарує милосердно, той і від Мене отримує.
Прокинувся збентеженим й одразу ж пішов у монастир до ченця, щоб запитати, як треба дарувати Богові.
– Я стану на вулиці просити милостиню, а ти пильно дивися, хто як подаватиме, – мовив чернець.
Перший чоловік зупинив свого «Мерседеса» біля прохача і дав йому, як сам сказав, «трохи баксів за добре здійснення справи». Монах подякував.
– Працювати треба, а не просити, – хмикнув другий, що покосився на простягнену руку старця. Чернець лише вклонився.
Чоловік, котрий виглядав, як людина середнього достатку, кинув ченцеві кілька дрібних монет. Той подякував.
Четвертим проходив хлопчик із матір’ю, щось запитав у неї, і та згодилася. Тоді малий підійшов до прохача і поклав у його долоню яблуко. Монах усміхнувся, кивком голови подякував і сказав:
– Хай тобі Бог помагає, сину.
П’ятий, котрий вибіг з іномарки за сигаретами, завернув до ченця, вийняв із кишені чималу купюру та поклав її у простягнену руку. Не чекав подяки, поспішив далі.
Шостою наблизилася згорьована заплакана жінка і кинула у простягнену долоню кілька монет, що своєю вартістю мали дорівнювати купюрі. Монах подякував, а коли жінка вже трохи відійшла, попросив її повернутися і віддав їй усе, що до цього отримав од попередніх людей. Жінка зі здивуванням і вдячністю взяла, ще раз заплакала, попрощалась і пішла.
Потім ще підійшла бабуся. Поскаржилася, що багато грошей у неї нема, але якщо є така потреба, то вона буде рада і помешканням, і шматком хліба поділитися з тим, хто живе для Бога. Монах сердечно подякував, але сказав, що необхідним забезпечений, а їй хай завжди допомагає Господь. Бабуся всміхнулася й відійшла.
Чернець прикликав чоловіка і запитав:
– То хто з цих людей милосердно дарував Богові?
А що чоловік одразу не міг відповісти, то старець пояснив, що дивитися треба на те, з яким серцем подавали. А за їхніми серцями можна сказати, що:
– Перший – купував. Буде Бог рахувати його добрі наміри і прогрішення. Другий – працює лише на земні статки і не знає, що й у Творця проситиме. Третій, що кинув дрібні монети, – давав за земною справедливістю. За справедливістю і отримуватиме. Хлопчик – зі своєї доброти. Так йому і Бог віддасть. П’ятий, який вибіг з іномарки, подарував за потребою іншої людини, за потребою і йому Господь даруватиме. Шоста жінка подала через чиюсь необхідність. За своєю ж й отримала. Бабуся – проявила любов. За любов’ю і їй даватиметься.
То як би ти хотів отримати від Всевишнього? Як бажаєш одержати, так і віддавай.
30. 01. 2012р.

Якось спекотною пустелею йшли двоє подорожніх. Вони вже досить притомилися, коли натрапили на оазу, де уздовж потоку росли дерева. Добре зголоднілі, напилися води із джерела, що било поряд, побачили над рікою дерево з великими плодами. Одначе забратися на нього було досить важко. Та один із чоловіків побачив у воді відбиток дерева, гілки якого вгиналися від соковитих фруктів і закричав: «Ось воно, дерево, тут і всі фрукти видніються зовсім близько! Я зірву їх!»
Даремно інший переконував його, що справжні плоди – зверху, до них треба підніматися. Той наполягав на своєму: «Ці фрукти – не міраж. Я реально їх бачу. Нащо мені докладати великих зусиль, коли можна все мати набагато простіше! Тільки дурень лізтиме на дерево, коли спускатися вниз – легше. Ось я їх уже зараз буду мати!»
І устрибнув у воду. Його вже стало затягувати на глибину, як раптом із тіні виплив крокодил і поспішив полакомитися нерозважливою людиною. Другий подорожній хотів йому допомогти, та не встиг.
Він лише подумав, що так само відбувається і з деревами духовного життя. Одне росте кроною до неба, інше – кроною до пекла. Щоби спожити плодів першого, треба підніматися стежиною духовного вдосконалення, а щоби другого – досить опуститися. А плоди – реальні в обох, але протилежні за якістю. Та часто, прагнучи швидкого результату, дехто не задумується про плоди, що за ним слідують. І так, обманувши себе, опиняється у пекельній дійсності.
30. 03. 2017 р.

Якось батьки зі сином – дванадцятирічним хлопчиком, поверталися з недільної церковної служби. І син, пам’ятаючи проповідь, запитав:
– Священик говорив, що вже дуже скоро люди всі разом підуть у Рай, а коли це буде?
Тато відповів, що терміни знає лише сам Бог – Отець Небесний. Але якщо священик повідомив, що скоро, то певно, що таки скоро. Мама додала, що кожна людина, коли проживе визначений їй на землі час, то по смерті йде або в Рай, або у пекло, як кому призначено. Більше не знали що сказати, то й швидко забули про ту розмову.
Та через якийсь час син, прийшовши зі школи додому, сказав:
– Я знаю, коли всі люди разом підуть у Небо.
– І коли ж? – перепитали здивовані батьки.
– Нам у школі показували документальний фільм про те, як розвивалося людство. Спочатку люди не мали одягу та їжі і тому вбивали тварин, їли їхнє м’ясо і одягалися в їхні шкіри. Тоді вони були ще дуже злими. Потім навчилися вирощувати рослини і вже мали що їсти і з чого зробити одяг. Так подобрішали.
А ще пізніше стали приручати тварин, щоб ті допомагали їм в господарстві: коня, корову і кота. Від того краще обробляли поле, мали молоко і зберігали зерно. Своїх тварин годували, тому стали ще добрішими. Бо вже з ними співпрацювали, замість того, щоби убивати.
А тепер багато людей тримають їх вдома тільки для того, щоби любити. Дивіться, в нас є кіт, хоч мишей нема. А в моїх друзів – хом’ячки, папуги, собаки і навіть голуби. І вони їх доглядають, лікують, якщо потрібно. Бо люблять на них дивитися і їх гладити. Тому, коли люди стануть настільки добрими, що всі будуть любити «братів наших менших» тварин і опікуватися ними, то зможемо піднятися в Небо.
– Але ж не всі доглядають тварин тільки для того, щоб їх любити, – заперечив тато, – бо існують ще і птахофабрики, і свиноферми, а там тварин вирощують, щоби їх їсти. І всі хочуть мати сумку чи куртку з натуральної шкіри. А для того тварину треба умертвити. А ще ж і на полювання ходять…
– Як ви не розумієте, татусю, – перебив син, – ті люди після земного життя до Бога не підуть. Підуть тільки ті, які люблять і людей, і тварин. А щоби ввійшли у Небо всі разом, треба, щоби всі любили. Не їсти, а по-справжньому.
Ці слова дванадцятирічного сина були настільки вичерпними, що батьки не мали до них що додати. Залишилося тільки повірити.
27.07.2018р.

Троє однокласників – найбільших друзів зі школи, і в дорослому житті зустрічалися та з радістю проводили разом час.
Щоправда, один із них, чорнявий, завжди норовив ухилитися, коли йшлося про те, аби вкласти до спільного цілого якісь кошти чи свою працю. Ту його вдачу знали віддавна і пробачали йому. Другий – русявий, прагнув, щоби все було порівно, чесно. А третій – білявий, з радістю платив і за себе, і за іншого, і не надто допоминався.
Та якось один із друзів захворів. Двоє інших одразу ж прийшли його провідати. Посідали біля слабого і почали підбадьорювати, бо той, хоч був ще досить молодим, відчував, що буде помирати.
– І що мені принесете на похорон? – напівжартома спитав чорнявий, бо заслаб саме він, – за все життя я вас добре «видресирував» щось мені давати.
– Ми давали не через те, що ти «видресирував», а з любові, – відповів білявий. – Навіть знаючи твою натуру. Бо хотіли бачити радість на твоєму обличчі. І зараз теж воліємо її бачити.
– Звичайно, що так, – додав русий, – хіба без тебе наша радість буде повною?
– А на похорон, – продовжував світлий, – принесемо те, що всі приносять. Але найдорожчим, що зможемо принести, буде молитва. Вона тобі найбільше знадобиться. Та її не буде достатньо, щоби по смерті перейти у радість. Бо кожен набуде того стану, який відповідає його природі. Хто давав за любов’ю чи справедливістю, візьме теж за любов’ю чи за справедливістю. А хто спонукав інших давати йому і не обдаровував у відповідь, той великої любові ще не мав. То й душа його притягнеться у місце без любові. Яку б тимчасову вигоду не скористав у цьому світі, – велику чи малу, розплатою за неї може бути вічність. І скільки б не втратив, обдаровуючи, душа твоя може здобути безмірно більше. Кожен не тільки дає, але і отримує за своєю природою. Якого духу собі надбав на землі, того матимеш і за її межами.
Всі троє притихли, аж було чути, як знадвору співають птахи: обдумували сказане. Врешті подав голос важкохворий:
– Тоді помоліться, щоби я ще жив, бо маю незакінчені справи. Мало нащипати не свого, як полуниць із чужого городу, і втекти. Бо потім будеш голодувати. Напевно, ліпше віддавати і не боятися, що втратиш. А потому прийняти велике багатство. Якщо ти говориш правду, то мені ще багато чого треба навчитися. А для того маю довго жити. Помоліться, щоби Бог дав мені таку можливість. А я буду доростати до вас – хай душа моя світлішає.
По молитві усіх трьох він виздоровів. І справді, потім повільно, але постійно змінювався: багато старався для інших. Спочатку йому здавалося, що тим себе принижує, але обітницю Всевишньому, якою викупив собі життя, зламати не міг, тож пересилював себе. Потім уважав таку поведінку за гідну. А ще пізніше – радів із неї. Жив із них найдовше і багато приніс радості друзям і рідним. Дивно, але з особливою вдячністю згадував ту хворобу, яка так кардинально змінила його життя.
06.07.2018 р.

Якось на одній війні, де не цілком було зрозуміло, хто проти кого виступає і за що, взяли у полон групу ворожих снайперів. Ще дісталося більше десятка вишколених військових собак противника. Псів вирішили використовувати для потреб своєї армії. Снайперів розділили по одному і поставили умову: або військовий суд, або хай тепер воюють на протилежному боці.
Ще до тижня шестеро з дев’яти снайперів погодилися. Троє з них відразу виявили готовність до співпраці. Ще троє – зажадали великої платні. Решта лише через місяць чи два все ж згодилися перейти на службу до противника на загальних умовах армії.
Тож їм почали давати бойові завдання, де були затребувані переважно по троє людей у групі, так, як самі поділилися. Одначе вони знали про інших. Через півроку зійшлися усі разом. Під час обіду за загальним столом той, хто погодився останнім, зауважив:
– Навіть собаки не відразу зреагували на команди ворога. Їх довелося довго перевчати. А дехто з наших відразу на другий день згодився.
Інший поколупався виделкою у своїй тарілці, спідлоба глянув на того, що говорив, і відповів:
– Звичайно, що я згодився відразу. Бо я – не собака. Собаці вистачає їжі і вольєри. А мені треба більше. Я погодився за платню, вдвоє вищу від тої, яку мав там. А ти – через безвихідь, як і собаки. – Запанувала мовчанка. Кожен обдумував почуте. А той провадив далі. – Але це не найгірше. Троє з нас першими побігли до вчорашніх ворогів, аби воювати майже безплатно.
Більшість злегка усміхнулася. Після паузи один із тих, кого зачепила остання репліка, неголосно відповів:
– Коли я вирішив стати снайпером, то думав, що буду виводити зі строю терористів, електроніку і вибухові пристрої, прострілюватиму шини машинам, аби не допустити поширення агресії. Але довелося цілитися й у цивільних людей. І тоді зрозумів, що воюю не на тому боці, який справді захищає мирних жителів. Їх захищали ті, в кого я цілився. А ще війна – не Божа справа і тому неприйнятна взагалі. Тоді почав думати над тим, як усе виправити.
Не перейшов на бік ворога, я перейшов на бік Бога. І тут тепер мене посилатимуть не на вбивства, а на попередження і ліквідацію можливих злочинів. Так було домовлено. Я досяг того, чого хотів, на тому рівні, який мені зараз доступний.
А собаки – не люди, щоби на них рівнятися: вони не мають духу, який би ними керував. Але й ними іноді можна захоплюватися. Не всі з цих собак піддалися на повторне дресирування. Одна настільки прив’язалася до першого господаря, що так і не прийняла нового. Її або присплять, або відпустять. Вона піднялася на вищий рівень: замість вольєри і їжі вибрала любов до людини. І що з нею зараз не зробили б, її собача душа залишиться спокійною. А ти свою продав за великі гроші. Твоя душа піде в пекло, а це нижче рівня собаки.
– Ми можемо загинути вже завтра, – скипів військовий, який вибрав високу оплату. – Продавай своє вміння і насолоджуйся життям. А що буде по смерті – точно буде видно вже там. Живи нинішнім.
На що попередній відповів:
– Я живу нинішнім. Але для кращого майбутнього. А ти живеш для гіршого. Кожен помре рано чи пізно. Та вічність – не тут, вічність – там. Нам треба думати про те, куди підемо після цього життя. І кожен вибирає своє вже зараз. Для одних війна – повільний і вимушений хід вперед, для інших – особистий ріст, а ще для когось – особисте падіння. Війна – місце великого поділу. І на ній треба ставати на сторону Бога.
Дев’ять світлих ангелів, які невидимо перебували за правим плечем кожного чоловіка, усміхнено переглянулися: їм наказують не оберігати від смертельних куль тих, перед якими – сама лише духовна деградація. Якщо троє із оцих задумаються і зміняться, то є шанс, що виживуть. Не тільки для земного життя, але і для нового, радість якого чекає на всіх без винятку людей, котрі обирають світле майбутнє, живуть і борються задля нього.
19. 02. 2017р.

Один прочанин, який ішов собі через луки, натрапив на добре вимощену камінням криницю з чистою водою. Нахилився, щоби зачерпнути джерелиці, і з його одягу випала срібна монета та впала у воду. Пробував дотягнутися, але побачив, що не зможе. Криниця була надто глибокою. То подумав, що хай та монета там і залишається, може, комусь на добру справу знадобиться. Та й пішов далі.
У той час недалеко звідти їхав возом мірошник битим шляхом додому. Найшло колесо на камінь, трісло і злетіло. Змушений був зупинитися, щоби його направити. Лагодив, поки не стемніло, та й не полагодив. Вирішив, що мусить тут-таки заночувати. Випряг і спутав коней. А сам накрився киреєю і примостився на возі спати.
Зрання встав, умився росою і пішов до коней. А там побачив велику неприємність: за ніч одного коня на смерть загризли вовки. Іншого знайшов віддалік уцілілого. Почав нарікати, що, не досить, що колесо трісло, то ще й коня втратив. Але, нема ради, треба направити колесо. Ще й до нього прибився якийсь піший і попросив підвезти. І поки ладилося, піший, який мав зі собою все необхідне, напік на вогнищі картопель і витягнув із торби трохи сала.
Саме тоді, як добряче підкріпилися, поскладали все необхідне на віз і вже збиралися рушати, наздогнав їх третій, що мандрував дорогою. Спитав, чи не візьмуть і його на гарбу. Господар погодився.
Їдуть дорогою, а візник все нарікає, що вовки коня загризли.
– Не нарікай, – каже йому той, що недавно підсів, – бо то є ліпше для тебе, що так сталося.
– Що ліпше? Що колесо зломилося, чи що коня загризли? Був би ще вчора вдома, а так щойно-во вертаюся, – не вгавав мірошник.
– Я тобі скажу, чому ліпше, як до нас на віз підсяде ще й четвертий подорожній. А те буде аж-но за тим грабовим гайочком, що видніється попереду.
Двоє інших нічого на те не відповіли. Але коли за грабчаком гарба наздогнала четвертого і той попросився з ними під’їхати, візник не втримався.
– Ну, тепер мусиш мені сказати, чого то мені ж ліпше, що колесо поломилося в дорозі, і що мого коня загризли вовки, і я тепер мушу одним вертатися додому.
– Та того, – каже третій чоловік, – що, якби не трісло колесо, то ти під вечір вже би звернув з битої дороги вліво, попри сосни, до свого села. А там ті вовки, що з’їли твого коня, наздогнали б тебе і вискочили б на воза. Що тоді було би?
– Та з’їли би мене, певно, перше, ніж до коней добралися б.
– Правильно мислиш. Так і було б.
– А ти звідки те знаєш? – не втримався прочанин, бо то саме він готував картоплю.
– Я – Час. А час мусить знати все: і що було, і що є, і що буде.
Довго усі четверо їхали мовчки. Хто напівдовіряв, а хто в думці і заперечував. Далі завів мову прочанин:
– Що є нам перед очима, те ми і сами бачимо. Якби йому не поломилося колесо і не полакомилися конем звірі, то і я би пішки йшов.
– То тобі невелика нагорода за той срібняк, що випав з твоєї кишені коло криниці. Бо він урятує життя. Рівно через рік його знайде молодий чоловік, жінка якого довго не зможе розродитися. У нього не буде грошей, щоби заплатити лікареві. Але захоче напитися води – срібло зблисне на сонці, і він його дістане. Так не тільки дитя, а й жінка буде порятована. Після того у них народяться ще два хлопчики. Один із них на війні врятує життя твого сина, – мовив Час до четвертого чоловіка, який досі ще не вимовив ні слова. – Якщо не вчиниш того, що зараз плануєш зробити.
– А якщо вчиню? – похмуро спитав той.
– То старшого сина уб’ють на війні. А тебе – набагато скоріше.
Знову запанувала мовчанка.
– А молодший житиме?
– Житиме, якщо у тяжкому сирітстві не зіб’ється з праведного шляху.
– Спини, – то четвертий звернувся до фірмана, зіскочив із воза і повільно почвалав дорогою назад.
А троє на возі ще довго сиділи без мови, аж поки не довелося звертали вліво, попід соснами, на шлях, що вів до мірошникового села. Там Час зійшов і подався прямо. Візник вже навздогін йому ще крикнув:
– Часе, а за що то мене вовки мали з’їсти?
– Та мірошникуванням заробив. Але ще маєш час виправитися.
Двоє дивилися йому вслід, поки постать Часу не зникла за деревами.
– Коби його вовки не перестріли.
– Він із тих, що і вовків переживе.
Фіра зрушилася і потряслася по вибоїстій дорозі до села.
26. 02. 2017р.

З того часу, як у печері каньйону Дністра поселився монах, люди з навколишніх, та й з далеких сіл почали до нього ходити за порадою. Особливо вдало пояснював про сім’ї. Навіть майбутнє бачив. А за те, що Божа людина з ними поговорить, та ще й помолиться за них, кожен приносив йому щось із харчів.
Тож одна молода сім’я, в якої не ладилося спільне життя, вирішила теж поїхати до того монаха. Бо вже і дитина в них знайшлася, а шлюб от-от міг розпастися. Та якось прохопилися сусідам, що їдуть, то ті і собі дуже попросилися з ними. Сусіди були старшими, дуже богомільними, мали дорослих дітей. Але побралися ще за радянських часів, тож без церковного шлюбу. А священик через те не допускав їх до причастя. Казав: «Спочатку візьміть шлюб». А чоловік затявся, що так пізно до шлюбу вже не піде, та й методи священика йому не подобалися. Вирішили розпитати, що їм робити.
А з другого боку від молодої сім’ї жив хлопець, який вже двічі мав одружуватися, але весілля все відміняли. Тож і йому важливо було поговорити з тим ченцем. Вирішили поїхати всі разом: у молодої сім’ї був автомобіль. Був і невеликий бізнес – продавали шерстяні покривала. Вони вирішили привезти монахові покривало. Жінка старшого подружжя спекла ченцеві хліб, ще й взяла домашні сметану і масло. А хлопець – літровий слоїк меду, бо його батько тримав пасіку.
Приїхавши до ченця, всі поскладали свої пакунки на пласкому камені. Першим на духовну розмову подалося молоде подружжя. Інші ж стали чекати віддалік кам’яної келії. Коли ті поговорили і повернулися, до монаха пішли старші. Довго говорили, а коли вернулися, то сказали, що їм чернець повідомив, що їх шлюб вже освячений Богом. «Дивно, – відповів на те молодий чоловік, – а нам він сказав, що церковного шлюбу нема. А ми брали церковний шлюб. Може, він каже неправду?» Запала мовчанка.
Тоді наймолодший, почувши таке, сказав, що до такого монаха не піде. І відразу попрямував до машини. Він вже давно зустрічався з дівчиною, начебто хорошою. Та після близьких стосунків обоє чулися дуже кепсько: відчували якусь пригніченість і невдоволення собою. Аж до того, що не хотіли бачити одне одного. Але що про те може знати одинокий монах, як він і в простому помилився?
Та обидві сім’ї все ж вирішили довести справу до кінця. Вони всі четверо повернулися до ченця і запитали, як це так може бути, що він говорить їм протилежне до того, що є насправді. Той запропонував їм сісти і почав пояснювати.
– Ви, – звернувся до старших, – одружилися з любові не на пробу, а назавжди. Були вірні одне одному, маєте дітей, живете для Бога. Тому Бог освятив вашу сім’ю з самого початку.
– А ви, – поглянув на молодих, – зробили пишне весілля з великим застіллям і багатьма гостями. А своє освячення від Бога зневажили, бо не прийняли церковний шлюб за важливий. Згадай-но, як все було – звернувся до чоловіка.
– А й справді, – почав пригадувати той, – відразу після шлюбу, ще в церкві, всі нас вітали. Серед них побачив знайомого, який замовляв мені машину для весілля, а я з ним ще не розплатився. Знав, що зустрітися пізніше буде складно, бо він саме збирався за кордон. І я не хотів, щоби в нього залишалися неприємні враження про мене. То взяв і віддав там же, ще в церкві. А заплатити за шлюб вже не мав чим. Тож підійшов до священика, і сказав: «Вибачте, отче, стільки пішло на все грошей, що вам вже не маю чим заплатити.» Знав, що священик не буде нічого на те казати, бо йому не випадає. Думав, заплачу пізніше, але потім вирішив, що священик не надто перевтомився. Тим більше, що жінка давала йому якісь цукерки. Та й так і зосталося.
– Ви зробили порожнє бучне застілля для багатьох людей, а Богові на ньому місця не знайшлося. Бо Його освячення не мали за суттєве. І як почали своє спільне життя, орієнтуючись тільки на земні справи, так і продовжуєте.
– То що ж нам робити, знову брати шлюб?
– Ні, – відповів чернець. – Вам обом із дружиною треба пообіцяти перш за все Богові, та й і одне одному, що будете вірними Йому і своїй любові, і житимете разом по всі дні вашого життя. І будьте такими. Тоді Він освятить ваш шлюб, і ви це відчуєте. Віддаючи себе Богові, віддайте належне і священикові, бо то через нього сходив на вас Дух Святий. Щастя приходить тоді, коли не тільки береш у Всевишнього, але і віддаєш заради Нього.
Молоді люди погодилися, і всі сердечно подякували ченцю за настанови. І коли вже піднялися з лавки, щоби піти, господар келії зупинив їх:
– А тому, котрий приніс мед, скажіть, що й інтимність належить Богові, як і ми самі. І ставитися до неї треба серйозно. Душа болить від того, що цього немає.
15.08.2016р.

Сонце таки трохи припікало. А особливо на львівських вулицях, суцільно закладених добротною, ще австрійською бруківкою. У скверику на Привокзальній площі, навпроти пам’ятника Степанові Бандері на всіх лавочках вже сиділи. І щільніше на тих, що в тіні дерев. Недільного дня на диво людно, дарма що близько до загазованої вулиці. А мені конче треба було в тінь, бо чорний капелюшок як магніт притягував сонце.
Зліва здіймався у небо неоготичний храм – церква Ольги і Єлизавети. Будували його не у традиційному для львівської готики ХIV столітті, а на початку ХХ-го, за Польщі, як костел пам’яті цісаревої дружини Єлизавети. Хоча, від того, що псевдоготичний, він не втратив, а тільки набув. А втратив у радянські часи, коли його перетворили на склад. Добре, що не підірвали, як у Тернополі. Ім’я Ольги – української святої дали щойно у дев’яносто першому, з початком Незалежності.
Запитала у немолодої пані з хлопчиком років п’яти, чи можна біля неї посидіти на лавочці. Вона відразу відповіла, що, звичайно, можна. І натомість попросила мене посторожити її сумку, поки відводитиме онука до дитячого майданчика. За хвилину-дві повернулася. І, сказавши ще декілька слів українською, далі перейшла на російську.
– Ви з переселенців із Донбасу? – перепитала я.
– А що, так помітно? – усміхнулася , – з Донбасу. З онуком гуляємо, дуже просив, бо тут на дитячому майданчику вже знайшов собі друга. А у садочку ще не пристосувався, не розуміє української мови, перепитує слова.
Розповіла, що переїжджати сюди вирішила відразу, як тільки там у них все почалося. Вони з донькою ще встигли продати у своєму райцентрі квартиру і переїхали на Львівщину, а син залишився вдома, стереже будинок. Житло тут, у Львові, поки-що знімають, далі куплять своє.
Найболючіше сприймала те, що відразу порвалися всі її особисті зв’язки. Давні колежанки на телефонні дзвінки не відповідають, вважають бандерівкою. А ті, з якими ще спілкується, хваляться безплатними пайками і пенсією, набагато вищою, ніж українська. Є й такі, що беруть дві – і російськими, і українськими грішми. Правда, одну, українську, не розтрачують, – а раптом прийдеться віддавати… Вважає, що вибір зробила правильний, хоча, було видно, що ті слова про більшу пенсію її трохи зачепили.
На сусідній лавочці теж сиділи російськомовні, дві жінки у недільному вбранні. До них примкнули ще дві. Веселі розмови. Про те, що фігура округлилася - добре виглядає. На теми гастрономічні: знає, де купити добру ковбасу і масло, їсть все, що хоче. Їх виказував зовнішній вигляд: теж біженці з Донбасу, із зони бойових дій. Людину радянського штибу легко розрізнити за виразом лиця. А саме такі лиця були у них. Як у Аксьонова – нового кримського лідера, поставленого Москвою. В обличчі – переконаність радянськими ідеалами, у свідомості – достатність шлунково-матеріальних тем. І нерозуміння глибоких. А зовні – веселість під бравурні пісні, бо якщо комуністична партія оголосила, що жити добре, то треба веселитися…
У цих переселенок, здається, все непогано. От тільки під веселими словами ховається внутрішня непевність, в очах – розуміння, що існує щось таки глибше, аніж їхні теми. Те інше проглядається у поглядах і свідомості галичан, які їм ще такі незнайомі. Вони, східняки – тут, у центрі Львова, перед пам’ятником Степану Бандері, зрушилися з насиджених місць, зі звичного середовища, і не повністю розуміють що до чого. В душі – дитяча впевненість: їм мають все забезпечити. Але як те буде, хто зна…
Запитала свою співрозмовницю, чи вона не збирається до церкви на службу, бо бачила там при вході оголошення про відправу для переселенок із зони бойових дій. Та відповіла, що в місцеву церкву заходила лише раз. Запитала в черниці, куди ставити свічки за померлих. А черниця сказала: туди само, що і за здоров’я. А їй так незвично ставити, треба окремо. То більше і не заходить. В церкву і там ходила рідко. Але храм, звичайно, гарний. Кажуть, туди туристів пускають аж наверх, на оглядовий майданчик. Я додала, що то найвища будівля у Львові. З неї далеко видно.
Пані попрощалася і пішла за онуком до дитячого майданчика, а там – додому. А до мене натомість підсів чоловік з вигляду років до сімдесяти, середнього росту і хлопчачої фігури. Одягнутий у штани від давно купленого, ще кримпленового, костюму і добротну трикотажну футболку. Глибоко в очах затаїлися багато пережитого і серйозне ставлення до життя. Звичний тип чоловіка із західних областей України. За радянщини приходилося пильнувати, щоби все говорити і чинити так, як вимагалося. Ще й багато працювати, аби чогось доробитися: і на партію, і на тих же мешканців Сходу України, які ні худоби не здавали державі з власного господарства, ні городини: не було потреби, бо їх зарплати весь час були набагато вищі за ту ж саму роботу, ще й ціни на продукти нижчі, бо ж регіон дотаційний. Вловлюю легкий горілчаний запах: недільних сто грам входить у програму відпочинку галичанина нарівні з ходінням у церкву і диванним відпочинком після обіду, в будень собі того не дозволить.
Знаходжу слова, і невдовзі дізнаюся, що він – з Пустомит. Саме чекає на маршрутний автобус. А приїжджав у Львів до чудотворної ікони, що якраз виставлена у соборі Юра. Собор Юра недалеко звідси, майже проглядається.
– Нині час такий, що без віри люди втрачають орієнтири. Легко можна збитися на манівці… – продовжую розмову, бо таки так.
– Та я вже давно, – каже, – при більшій вірі. І до церкви щоразу ходжу, і молюся… – співрозмовник на мить відвертає голову, а далі повертає назад і жаліється, – я вже шістнадцять років, як сам. Жінка вмерла.
– То тяжко. Чоловік сам, то як половина людини, – додаю.
– Так, ви знаєте, навіть до хати не хочеться заходити, бо що там буду робити?
– А що, без дітей живете? – допитуюся.
– Та з дочкою, і з внучкою. Дочка – медсестра, в лікарні працює, внучка – лікар, і вчиться ще далі. У них – свої справи. А я на дворі кручуся. Маю крилі, то доглядаю. І ще кури є.
– Крилі теж доброго догляду потребують, – кажу.
– Потребують, – погоджується. – Знаєте, я теж мав уже там бути, коло жінки, – каже так, наче змовницьки, – вам розповім. – І починає довгу оповідку.
– Було то зимою, років зо шість тому. Вже вечоріло. Вертався з роботи додому. Тільки підійшов до залізничного переїзду, чуюся, що мене щось спинило. Ніяк не можу перейти через колію. Як не пробуюся – щось не пускає. Враз чую – падаю на порожньому місці. Встав, постояв, перехрестився, та й повернув на іншу дорогу. Видно, думаю, треба йти другою дорогою. А вже почало темніти. На електричних стовпах ліхтарі світять.
Пішов іншим шляхом, уздовж колії. По дорозі мене наздогнав племінник зі своїми колєґами. Жартують, мовляв, що то ви, дядьку Михайле, манівцями ходите. А я кажу, хлопці, тою, що завше, дорогою я нині не мав йти. Не пустили мене. Кажу, а вже говорити не можу, так серце схопило. Пройшов ще кілька кроків і перед другим переїздом – знов на коліна і в сніг.
Посидів трохи, далі підняли мене, і поволі йдемо додому. А до моєї хати вже недовго зісталося. Думав, дійду. А тут знов – третій раз падаю в сніг і вже не пам’ятав, що було далі. То племінник з хлопцями взяли мене попідруки і приволокли до хати. І так, без свідомості, зоставили мене дочці. А вона положила мене і відразу тут же, на ґанку – поставила з одного боку одну крапельницю, з другого – другу. Міряє пульс. А я чую, що так легенько собі піднімаюся уверх над своїм тілом і дивлюся на то зверху.
Дочка заголосила і давай мене бити долонями по щоках. А далі – підгинає мені коліна і б’є по грудях. І робить штучне дихання. А я чую, як щось мене ніби тягне назад до мого тіла, знаю, що треба вертатися. А так не хочеться, бо зверху так добре, нічого не болить. Але мус. Потягнуло мене до тіла. Розплющив очі – моя Марійка коло мене стоїть. Зраділа. Дала ще якусь таблетку. Каже, що прийшов у себе.
Потім, коли розповідав їй про те, що вона згинала мені коліна і стукала ними в мої груди, то дивувалася, звідки я те знаю, бо ж вона точно зафіксувала, що у мене настала клінічна смерть. На шість хвилин. А коли прийшов до свідомості, то вже того не робила. Медсестра. Її там не вчили, що людина бачить і після смерті.
Кажуть, що в інших після такого ясновидіння відкривається, а у мене – ні. Тільки став більше віруючим. Бо скільки того земного життя, трохи більше, чи трохи менше, а таки прийдеться туди повертатися. – Пан Михайло замовк. Біля пам’ятника радісно скрикували підлітки на скейтах, реагуючи на вдалий трюк.
– О, вже мій автобус приїхав. – І пан Михайло квапливо піднявся з лавки.
– Щасливо вам. І будьте здорові ще багато років! – прощаюся.
– Дай Боже і вам доброго здоров’я. Тримаймося! – несподівано впевнено твердо і дуже свідомо відповів мені, при цьому ледь нахилився і торкнувся правицею серця. А далі відвів її і на мить притримав. Повернувся і пішов. Чисто галицький жест. Очима проводжу його постать до автобуса. Дай Боже!

Час урочистою симфонією звучав на висотах, періодами пронизуючи Світланине єство магнетичним високовольтним струмом зверху донизу по всьому хребту. І задавав тон її життю. Це були не фізичні відчуття, а тонші, ледь вловимі. Таємна радість, якій відкривалася повністю. Таємна впевненість у чомусь, як скарб, дорогому. І відчуття супроводу, чіткого, наче ступаєш кожним кроком у задане місце.
Вона цілковито підпорядковувалася тим запитам, які чула у Часі. Тоді дні ставали у рівні рядочки, як школярі на уроці фізкультури, такі ж умілі, радісні і слухняні. А кожен місяць надбудовував над собою ще один, і так без упину, зі зростаючою швидкістю… Крізь простір її нечутно будили срібними голосами зі своїх фіолетових чашечок лугові квіти-дзвоники і дарували тиху спокійну впевненість. Вона потрібна друзям, батькам, молодшому братові. Відповідала з радісною усмішкою. Вона жила… Так, як оживає природа в кінці травня чи перші червневі дні… О, як то тріумфально – кожним днем, годиною і хвилиною потрапляти у задану ноту, не випадаючи ні з темпу, ні з довжини, ні з висоти звучання! Світлана, струшуючи зі своєї свідомості всі випадкові завивання і навівання вітру, слухала цю мелодію і відтворювала, як добре налагоджений музичний інструмент.
– Дзінь-дзілінь, ходить тінь! – усміхнулася, – то Святослав наздогнав її на університетських сходах. Натякає на темні круги під очима і її самотнє, лише з повною торбою книг і конспектів прошкування коридором. А й справді, до дванадцятої ночі вчила грецьку, а до першої – читала Книги Хронік.
Святославом зветься не тому, що вчиться у семінарії, а тому, що його батьки – історики. Князь Святослав – помітна фігура давньої України – Руси. А виховували його традиційно. До церкви завели у п’ять років – прислуговувати священику. Бо українці завжди шанували церкву. І йому там, дивись, припало до душі…
Підняла очі, і її серце пронизав легенький укол. Відчувала його вже не вперше, вихоплюючи зграбну Святославову постать з юрми семінаристів у довгих підрясниках. Ще минулого року хлопець підходив до неї, заговорював, навіть трохи залицявся. Але чи то він розраховував на більшу відкритість дівчини, чи то вона зашвидко очікувала на те, що він одразу сприйме її як наречену, але тоді вони якось не порозумілися. Та вона знала, що якщо когось і бачить своїм чоловіком, то це його. Але зараз… Зараз одночасно і розуміла неминучість Святослава, і впевнено та невідворотно оминала його, як хвиля оминає кіл для прив’язування човнів.
На цей раз юнак прагнув таки поговорити з нею. Тоді видалася йому занадто переконаною різноманітними догматами церковних навчань. Життя людини має бути живим, а не «правильним». Не зрозумійте якось не так. Він теж віруюча людина і хоче прислужитися церкві. З дитинства переймається життям своєї парафії, чується там, як вдома. Спочатку їздив на дитячий літній відпочинок, що організовували при храмі. Потім і сам організовував, опікувався малими, їхніми іграми, навчанням. Але може чітко відрізнити, як дві різні розкриті книги, де саме життя, як воно є, а де – ті настанови, які дають на реколекціях. Більшість з того, що там навчають, він би хотів утілити у своє життя. Врешті, у нього поки-що все виходить з того, що вирішив досягнути. І дівчата йому симпатизують… А вона… вона навіть поцілувати себе не дозволила, бо «це можна дозволити тільки майбутньому чоловікові». Та він не планував аж так відразу щось вирішувати. Одружуватиметься один раз і вдало. Розуміє дівчину, але ж не до таких патологічних крайностей, і це у нашому XXI столітті!
Його відразу притягнуло до неї, – ніби знав її вже давно, може, ще до свого народження, якби це було можливо. Подобалися її жести, слова, думки. Її довге шовковисте природно біляве волосся, яке, певно, живим водоспадом зісковзує з руки… Її струнка і гнучка фігура, якою так добре володіє, як би була майстром спорту з гімнастики. При нагоді шукав поглядом її схилений над книгою у бібліотеці профіль милого, хоча і не надто яскравого личка. Та навіть якби виглядала інакшою, то він прийняв би її й іншою… Добре вчилася, та не була найкращою у групі, як він. Живе, здається, в якомусь селі на Івано-Франківщині. Краще, звичайно, якби була донькою відомих батьків, але то вторинне. Головне – що вона його людина.
Навіть тоді, коли поїхав на Різдво додому, все ж відчував її присутність десь там, у звичному середовищі. Їхньому середовищі. І вона буде його. Але коли побачив Світлану у довгій сукні, вирішив поспішити, щоби, бува, не вирішила піти у монастир, бо тут таке трапляється.
– Спішиш? – вловив поглядом і раптовий легкий рум’янець, і білизну блузки, і плавні чіткі рухи…
– Спішу, але, … – вона опустила очі, шукаючи слова. І поки у її свідомості відбивалися групи студентів, що оминали їх, йдучи на літургію і тихий проникливий шум кроків і голосів, він перейняв ініціативу:
– Але все залежить від важливості моменту. – І примружив очі у легкій усмішці. Вони зупинилися.
Дівчина кивнула на знак згоди, і, ще більше зашарівшись, кинула погляд за вікно. За довгим рядом вертикальних вікон коридору заспокоювала зір оксамитова зелень дерев та скошеної трави. Свят раптом посерйознішав. Чомусь перекинув назад перечеплену через плече сумку. Зауважив, що час таки вибрано невдало і, може, вони зустрінуться десь пізніше. Але дівчина своїм «та ні, хай вже зараз» відрізала всі ходи назад.
– Чому такий довгий одяг? – поцікавився, глянувши на низ спідниці.
Наче підрясник, у якому сам одягнутий, коротший – подумалося дівчині. А вголос сказала:
– Бо так прийнято для тих, хто хоче посвятити своє життя Богові. Живу разом із сестрами у монастирі, звикаю до довгого,.. – спробувала пожартувати.
Його обличчя враз почало набирати блідості. А дівочий голос входив у кожну клітину тіла і у душу як щось органічно поєднане з ним, як щось своє настільки, що, відокремивши його, розділиш самого себе.
– Знаєш, а ти для мене багато значиш… – По його лиці можна було зрозуміти, що таки скаже все до кінця. – Щоразу більше у цьому переконуюся. Чи можу я розраховувати на те, що після закінчення семінарії станеш моєю дружиною? – виговоривши ці непрості слова, стих. Його єство роздирали два суперечливих відчуття: опір тому, що так от просто, не знаючи добре людину, погоджується на такий важливий і відповідальний крок і, з іншого боку, наполеглива впевненість у тому, що саме з нею він має поєднатися на все життя, та страх, що цьому може щось зашкодити. Друге було сильнішим, і тому стояв, готовий на все.
– Але я вже вирішила. Стану черницею. – Тихо відповіла.
– Ти не розумієш, не конче бути в монастирі, щоби любити Бога! Справжнє чернецтво не в одязі і житті за мурами монастиря, а у любові до Бога понад усе. Це може бути не тільки в монашестві, але й у шлюбі. – Хлопець зробив паузу, щоби вона осмислила. Він і сам довго роздумував, відколи почув ці слова від старого ієромонаха Михаїла. – Я теж хочу бути вірним Йому в усьому. Але як мені це може вдатися, коли навіть собі вірним не буду, якщо одружуся не з тією людиною? Любов між чоловіком і жінкою – теж від Бога. Відчуваю, що і ти… що і тобі я не байдужий!
В університетській каплиці почалася літургія. Повз них швидкою ходою промчали останні бажаючі потрапити на відправу.
– Ти правий. Особливо в тім, що стосується справжнього чернецтва. Так є. Але від недавнього часу щось у мені противиться тому, щоби я виходила заміж. Найкраща частинка у мені цього не хоче. Це правда. Правда і те, що… я пам’ятаю про тебе… завжди. Якщо це і любов, то не така, як ти думаєш.
– А якою вона ще може бути? – здавалося, хотів себе перемістити в її серце, щоби вона почула його звідти. – Те, що я до тебе відчуваю – не поверхове, воно – для Бога і від Нього. Хіба без Нього я б упізнав тебе? То ангел розбудив мою душу, а вона – тіло. Як і має бути… Це не щось випадкове. А завдання від Бога на життя. І жити треба встигнути. – Випалив, як видихнув.
Вони стояли один проти одного, дві близькі людини, і намагалися порозумітися. Святослав продовжував:
– Він сам хоче, щоби ми побралися, аби народилися діти, які будуть віддані Йому в усьому. – Порожній коридор наповнював тихий літургійний спів із каплиці. – Може, саме у нас має народитися якийсь музикант, священик, чи навіть майбутній святий? Хіба не так було у родині святої Терези з Лізьє? – усмішку, що майнула на його виді, перекрила схвильована серйозність.
– Я би так хотіла, звичайно. Але все буде інакше. Ми не зможемо бути вдома, як у монастирі.
– Ще більше, ніж у ньому. Невже ти думаєш, що там вільно день і ніч тільки молитися, більше нічого? Нині вони самі себе забезпечують, весь день працюють на хліб земний… Те ж саме зможеш чинити і в миру, і молитися не менше… – Пильно вдивлявся у її обличчя з опущеними очима. На відправу спізниться, або пропустить, головне зараз знайти всі потрібні слова. – Невже ти думаєш, що цілісність черниці є у відсутності шлюбних стосунків? – Справжня цілісність, справжнє чернецтво – у повній любові людини до Бога! Тоді, коли ти Його любиш більше, ніж жінку, чоловіка, дітей чи що-небудь інше! Ото і є справжня цілісність. Можна прийняти обіти черниці, і не стати нею через те, що постійно будеш думати про судженого тобі чоловіка, або не справишся з сексуальністю, або тебе заполонить слава через науку, чи вибереш можливість влади над іншими, навіть у монастирі!..
Хлопець сказав все, що міг, здавалося, не осягнути його слів, не проникнутися ними неможливо. Стояв біля неї, сподіваючись, що зрозуміє. Не може бути в людини настільки зашореною свідомість, аби цілковито йти за словами церковників, які виховують служителів не для Бога, а для себе! Невже не зрозуміло, що Христос – у серці людини, а не під кожною одежею священика чи монаха… Так, він там може бути, але може і не бути, хіба мало в семінарії тих, які вчаться задля земного заробітку і вище обрядів не бачать нічого? Хіба то є секрет, що багато хто йде у монастир, аби звільнитися від земних проблем, і там продовжує забезпечувати потреби свого тіла у їжі, одязі, житлі… Або йдуть туди, щоби могти вчитися, якщо інакше не виходить… Хіба задля того варто ставати монахом? Хіба то не обман самого Бога? Хіба не є правдивим іти туди тоді, коли вже виконав усе, що Бог постановив для тебе у житті земному: виховав, вивчив і поженив дітей, і тепер дбаєш тільки про спасення своєї душі і про життя зі Вседержителем?
Здавалося, у нього розірветься серце від не висловленого вголос. Якщо вона справді його суджена, то не може, ну, не може цих його слів, цього крику душі не почути серцем своїм. Якщо воно, серце, в них у Бога вже поєдналося, вона це почує! Стояв над нею з усім цим своїм розумінням, і з внутрішнім благанням, молінням, аби і вона це зрозуміла!
Дівчина, повівши головою у бік каплиці, де вже читали Євангелію, дуже тихо, але чітко відповіла:
– Я думаю так само. Ти правий. Але є й інше, ще правдивіше. І все залежить від того, чи зможеш прийняти дві правди одночасно, навіть тоді, коли вони виглядатимуть суперечливими. – Вона на мить опустила голову, наче для того, щоб ще глибше свідомістю увійти в своє серце, і продовжувала далі. – Знаєш, тепер я не можу вийти заміж навіть за судженого. Бо… бо інакше не виконаю того, що повинна зробити для Бога, спізнюся. А… жити треба вчасно. Коли я молилася і запитувала про своє заміжжя, почула: «Даю тобі чоловіка. Будеш з ним щасливою у земному. Але не встигнеш для Мене того, що маєш. Вибирай.» А хіба можна бути щасливою без виконаного завдання від Бога? Життя – великий екзамен, і той є щасливий, хто його здає.
– А в чому він, той твій екзамен? – прямо запитав, дивлячись у вічі.
– У тому, щоби якнайбільше послужити Богові.
– Хіба ти не зможеш цього тоді, коли будеш мати чоловіка священика?
– Ні. Ти пильнуватимеш кар’єри, а моєю справою буде їй сприяти. Ти будеш шанувати церковну політику, а вона не завжди мила Богові. Ти будеш подавляти Бога у мені церквою у тобі. В цьому основна суперечливість. Я вибираю Бога. – Вона при цьому легенько стиснула рукою його долоню – то був перший її дотик, дотик, який мав би сприяти їхньому зближенню.
Легким кивком голови попрощалася, і попрямувала до каплиці, де вже починали «Ми, херувимів тайно являючи…», і світлі ангели-охоронці всіх присутніх на службі Божій від престолу поверталися до тих, кому служать і подих Духу Святого – ледь відчутний вітерець овівав обличчя…
Світланка опустилася на коліна і її серце залила гаряча молитва. У ній була і глибока вдячність Богові за все, що дає, повне прийняття того, що є, і одночасно внутрішнє тремтіння – жаль душі за тим, чого ще не готова віддати. І глибока тверда внутрішня постанова: «Господи, якщо не буде Тебе уповні, не треба і його!»
Діалог зі Святославом був поверхневим. Бо не могла відкрити йому всього, що переживає у серці своїм, – нема таких слів, які би все пояснили. І не хотіла: це належить їй і її Господу. Хіба міг би зрозуміти, що з часу, коли пережила глибоке відчуття власної недосконалості перед Богом, а потім – що немає чим думати, у неї, як у малої дитини, нема розуму… Її внутрішнє життя змінилося. І тепер… тепер їй дорожчий отой зв’язок з Богом за все на світі. І що досить відійти в сторону задля земного шлюбу, і оте дороге відчуття свого Часу віддалиться, затреться, відійде вбік і болітиме совість тугою серця, яку треба буде заглушати зовнішнім, неважливим, чужим. А серце буде кричати і голосити на весь космос, аж поки не стане знову під той стержень духу, який керуватиме її життям і вестиме у кожній хвилині, секунді, миті… Вона – Божа.
Почали співати «Вірую…», всі, як один у невеликій капличці, по всій Україні, в цілому світі… І кожен стояв на стежині духу і – свого і Божого Часу. Світланка тішилася: вона не спізнилася до Причастя. А неподалік стояв Святослав, і його довгі бліді пальці злегка тремтіли. Встиг. Вони разом з Богом.
Напівпритомний, наче відрікся від себе. Але стояв. Вибрав її. А вона вирішила за нього. Хай так. Хай боляче і гірко. Хай тяжко. Він витримає. Вони будуть разом. Це вже знав впевнено. Безшлюбним? Чи ожениться з кимось іншим? Не важливо. Чи важливо? Він вирішив. Хіба досаджує отой її вибір. Який прийняв. Який зробив Бог. Але він буде з Богом і з нею. Чи тут, чи там. Якщо її вибір – вищий, то і він його досягне.
Ікони на стінах каплиці мінилися. Переміщалися з одного місця на інше і світилися відблисками сонця. Усі умиротворено дивилися на священика, чекали. Святослав знав, що саме він молиться. Пам’ятав кожне слово. То ті слова сповнюють повітря рухом, переміщують речі і перемінюють людей, що, як малі діти, просять для себе дарів…
Гірко чи солодко? – Як є.
Як добре з Богом. Заспівали «Отче наш».

2014р.

У країні Осоння, де жителі з великим зусиллям обробляли свої сади і поля, чекаючи добрих урожаїв, із уст в уста передавали давню легенду. Її всі знали і їй вірили. Мовила вона про те, що, коли виповниться Час часів, прийде великий мудрець і стане царювати в країні Осоння. А поки-що він готується до цього приходу в монастирі у гірській місцевості.
Знали вони це, бо давним-давно їхній правитель Рутен вислав свого сина на науку до мудреців-монахів, які пообіцяли, що той повернеться тільки тоді, коли осягне всі премудрості. Але коли це станеться, то він перетворить свою країну у країну Радості. Бо тоді вже у їхніх домівках не переводитиметься все добро, що родиться на землі Осоння.
Минули роки. Багато поколінь найстарших синів Рутена вивчали премудрості Божі, а також і людські. Перечитували наймудріші книги, брали з них суть суті і вписували у свою Книгу Книг, яку мали принести в Осоння.
Разом із сином Рутена був посланий і слуга його – Масака. Поки син царя осягав премудрості науки, слуга готував йому їжу, шив і прав одяг, стелив постіль. Але слуга догоджав більше собі, ніж своєму панові. Від доброго харчування і помірної фізичної праці він став високим, міцним, ставним. А царський син – зсутулився, помарнів од сидіння у приміщенні. Зате набув духовних знань і можливостей.
Масака, коли зміцнився, почав обманом і силою відбирати у свого пана його речі: спочатку прибрав до своїх рук царську печать, кажучи, що так вона краще збережеться; далі забрав коштовний пояс, на якому було вигаптовано ім’я царя, бо, на його думку, на такому високому і ставному чоловікові, як він, пояс виглядатиме переконливіше. А після того відібрав і весь одяг, а навзамін віддав своє вбрання прислуги. Врешті, погрожуючи його життю, забрав і корону – ознаку царської влади. Шляхетний Рутен пильнував тільки своєї науки, бо вже надходив Час часів – пора вертатися додому. Та і що мав удіяти, коли слуга виявився жорстоким, нахабним і сильнішим?
Якось Час таки постукав у браму того монастиря і повідомив, що пора вирушати в дорогу. Обидва, і царський син, одягнутий як слуга, і слуга у шатах царського сина, сіли на осідланих слугою коней і подалися у країну Осоння. Попереду їхав слуга з короною на голові і віз печать. За ним Рутен віз Книгу Книг, яку таки встиг дописати до вказаного терміну. А в Книзі тій жодного слова не бракувало і жодного не було зайвого.
Коли приїхали до жителів країни Осоння, ті зустріли їх, нагодували, дали відпочити з дороги: Масаці – у царських палатах, а Рутену – у комірці прислуги. Наступного дня запросили до зали, де сиділи старійшини разом із народом. Рутен спробував сказати, що то він – царський син, але його відразу засміяли, навіть не давши слова. Масака устав, поклонився і назвав себе так: «Я – царський син Рутен». І як доказ показав печать та пояс, на якому було вибите царське ім’я. Всі йому зааплодували. А коли він ще й показав привезену Книгу Книг, яку взяв у Рутена, радості і плесканню не було меж.
Зайнявши трон, Масака почав дуже урочисто зачитувати Книгу Книг. Його уважно слухали, поважно кивали головами, але не розуміли. Деякі слова він перекручував, а деякі замінював іншими, звичними для себе. Іноді пропускав речення чи навіть абзац, а щоби не зникала логіка, тут же додумував інше. А що крісло монарха знаходилося у добре освітленому місці, то він підставляв корону під сонячні промені, і від того вона більше блищала і сліпила старійшин.
Те ж саме було і другого дня. А на третій люди таки зажадали пояснень. Тут підвівся той, хто був убраний як слуга, і все роз’яснив на різних прикладах зі свого життя і життя інших людей. Тепер вже захотіли слухати його. І чим більше слухали і довіряли йому, тим більше змінювалося їхнє життя: люди ставали щасливими, а комори наповнювалися плодами землі.
«Слуга цього знати не може», – сказали старійшини і зрозуміли, що царське ім’я було вкрадене. Вони, не гаючи часу, виділили тому, хто називав себе царем, місце слуги і наказали підкорятися законам їхньої країни, якщо не хоче бути вигнанцем. І призначили над ним строгого наставника, через те що слуга був жорстоким і брехливим. А істинного мудреця увінчали короною, назвали його власним іменем і поставили керувати державою. Так народ, підпорядковуючись справжньому мудрому правителеві, став багатим і радісним. А його країну відтоді всі називали Радісним Осонням.

12.12.2014р.

Може, хто думає, що продавати квитки на автостанції – легка робота? Великі черги, штовханина, кожен поспішає, висловлює претензії… Правда, не завжди так, часто – спокійна черга, всі ввічливі, іноді навіть є невеликі перерви між відвідувачами, коли можна попити чаю… І все ж під кінець дня відчуваєш, що валишся з ніг – всі люди різні, а з кожним із них хай коротко, але треба поговорити. Хтось чогось не розуміє, інший – пояснює так, як, з його точки зору, повинно бути, третій – просто дякує і йде…
І от, коли у неділю, в кінці робочого дня (на дворі вже темніло) підраховувала денний дохід, у віконце моєї каси постукала середнього віку пані у строгому сірому пальто, з-під якого виглядав блакитний шарф. Буцім інтелігентка, – відразу подумала, глянувши на її вираз обличчя, окуляри і коротку стильну зачіску.
– Чого стукаєте? – внутрішньо «заводячись» (бо ж позаду був повний робочий день!), резонно перепитала я. – Чого стукаєте, я чую!!
– Спрацював підсвідомий навик спілкування з іншими касирами: як правило, в таких випадках на людину якийсь час не зважають, – спокійно пояснила жінка.
– Але я вам відповідаю! То які маєте претензії до мене? Що, хочеться кимось покерувати?! – то вже я трохи перебирала, але якщо їм датися, то на голову сядуть…
– Ні, – знову ж таки дуже спокійно сказала жінка. Інші в таких випадках вже підвищують голос, а вона, як мені видалося, навіть злегка приязно посміхнулася, трохи інтригуючи, а більше нервуючи мене. – Але ви відповідаєте і за інших.
Від обурення мені забракло слів. Нікому нічого я не винна! Не працюю вже, і все. Хай йде в іншу касу. Може, ще перед начальством за неї відповідатиму, що голос підвищила? А вона продовжувала:
– Може, це комусь і видається несправедливим, але діти відповідають за вину батьків, дідів, і далі по родовій лінії. Кожен з нас відповідає за проблеми всієї країни, хоча і не безпосередньо… А також і за добрі чи злі вчинки усіх жителів землі. Це закон єдності.
– Який закон? – Наполовину недовірливо, наполовину скептично перепитала я.
– Закон єдності. Ми всі йому підпорядковані. А записаний він, – наче передбачивши моє наступне запитання, продовжувала жінка, – у нас самих, у кожній людині ще від створення світу.
– Я вже квитка не продам, – показала їй стосик купюр, хай не затримується… Цікава. На свідків Єгови начебто не подібна… Придумала таке… Та я мимоволі усміхнулася.
– Але ж то несправедливо! Бо що я маю до того, хто що кому сказав чи не сказав на своїй роботі, і чому маю відповідати за чужі проблеми? Хай сам за себе відповідає! – Відклала вбік підраховані гроші.
– Світ створений за найкращими законами, які лише можуть бути. Нам треба тільки їх дотримуватися. – Побачивши, що я не заперечую, продовжувала:
– Кожен з нас на своєму робочому місці може і повинен впливати на співробітників, щоб вони найліпше ставитися до клієнтів, і до своїх обов’язків загалом. А не робимо цього… От вам і відповідальність перед вищим началом. Приймаємо від своїх предків матеріальний і генетичний спадок, а, значить, і їхні проблеми переймаємо, бо вони невидимо записані в кожній людині. А коли погоджуємося з неправдою, то стаємо співучасником брехні, тобто брехуном. А дихаючи спільним повітрям, зіпсутим шкідливими викидами в атмосферу, ми всі хворіємо однаковими хворобами. Земля – великий спільний дім, хто б не смітив, прибирати мусимо, як своє… – Усміхнулася незнайомка. – Та я вас, певно, затримую…
Мені вже перехотілося перечити.
– Але ж неможливо на все реагувати особисто! – тільки й додала.
– Так. І все ж, поки живемо, так чи інакше впливаємо на інших, хочемо, чи ні. То ліпше впливати добре і попереджувати негативні наслідки… І мусимо терпляче чекати, поки до цього розуміння дозріють інші… Всього доброго! – Ледь кивнула головою моя випадкова співрозмовниця і відійшла від мого віконця до нічної каси, яка вже запрацювала.
А я ще кілька хвилин обдумувала її слова. Може, й справді, ми взаємовідповідальні… Але ж та теорія – для всіх. Чому вона підійшла саме до мене?
2011р.

Як рідко радість буває мистецтвом життя.

Покрита лаком труна блищала навіть у притіненій залі. Ті, що прийшли віддати останню шану покійному, перешіптувалися. Бо ще ніхто не видів ні такої трумни*, ні такої культури провадження похорону. «Де-де-де» – підбираючи губи і похитуючи головами вправо-вліво, нечутно висловлювали своє визнання місцеві жіночки. Вони позирали на різьблені краї віка, відтінені лаком іншого кольору та на небачену досі новинку – частина кришки домовини відкидалася, і тіло виднілося від голови до пояса у той час, коли нижня його частина була закритою. Більш стримані похитували головами так-так, погоджуючись із тими, хто легким кивком чи самими очима звертав на щось увагу.
Оббитий атласом зворотний бік кришки відсвічував блиском, гладкістю і білизною. З такого ж атласу була і подушка з мережками ручної роботи. Покійник у дорогому костюмі і білій сорочці з метеликом був наче живий. Лиця ще не торкнулася звична для такого випадку сірувата жовтизна. Обабіч голови палахкотіли товсті свічки, притягуючи до себе погляди. Аромат зілля і спеціально замовлених живих квітів, що кількома пишними однаковими букетами стояли у широких кришталевих вазах, перебивав усі інші запахи. Дзеркала, як і годиться, позапинали довгими тканинами, щоби душа помилково не вийшла у нижчі світи…
А родичі і знайомі ще несли квіти та вінки. Ставши на коліна, молилися, і лише потім, роззирнувшись довкола, віталися: «Слава Ісусу Христу». «Слава навіки Богу» – прихильно відповідали на їхню ввічливість. А далі відступали вбік – очікувати на священика. А поза тим, гублячись серед інших, оглядали покійного, важкі гардини класичного стилю, розкішні меблі і кидали швидкі погляди на тих, що надходили. Он скільки набилося до зали. І де б так усіх разом можна було зустріти, як не тут… Щоразу, як тільки прочинялися двері, паркетна підлога помітно зблискувала… Тим часом з кухні доносилися «смачні» запахи. Приїжджих не залишать без обіду…
«Багата смерть, багата смерть» – перешіптувалися сусіди, дивлячись на найближчу рідню, що збилась купкою біля домовини та похлипувала у хусточки. Найближчі відрізнялися ще й своїм повністю чорним одягом. Усі решту могли прийти і у кольоровому вбранні, аби тільки було темним. Але хустка чи шарф мусить бути на чорному дні…
Священик запізнювався. Врешті знуджені люди впівголоса почали обговорювати світські новини, хоча і старалися стримуватися від розмов, шанобливо опускаючи голови. І тільки великий сірий кіт, що невідступно сидів на кріслі при голові покійного, раз у раз піднімав голову і водив очима по кімнаті: душа його господаря, гола-голісінька, металася залою, прагнучи привернути до себе увагу. Її ніхто не помічав. І тільки молитва новоприбулих давала хоч якусь поживу і перепочинок. А далі голод, страх, невідомість і боротьба з невідворотністю знову сковували її невидимою сіткою, з якої треба шукати виходу.
Даремно вони позавішували дзеркала, він і так висів над безоднею і сповзав, сповзав туди, не маючи за що вхопитися. Час від часу майже провалювався у ту пекельну дійсність, яка відкривалася для нього і влазила в його душу то великими щуряками, що зачаїлися в очікуванні, то схарапудженими кіньми, які жене на нього худюща пані у довгому темному одязі і великому капелюшку, то маренням піску, котрий засмоктує у себе його нове тіло, невидиме для всіх присутніх на похороні. О, як би він зараз хотів їхньої підтримки! Голод, голод вимагав одного: молитви. Чому ніхто не здогадається почитати псалми? Відчував, навіть якимось чином знав, що саме псалми сповили би ніжністю його душу так, як сповивають новонароджене дитя, готуючи до виростання у вічності. Та хай би вже те, що знають… То була така болюча потреба, що, здається, якби вони усі разом, ті, що прикували погляди до його, а тепер вже не його, бо не належало йому, безжиттєвого тіла, і всі разом з вірою проказали «Отче наш», він би, певно, у ту мить заплакав від зворушення і блаженства. Але вони його не бачили, пильнуючи тільки себе.
Рахував секунди, що відділяли його від прибуття священика, силою свідомості тримаючись у цьому вже ілюзорному світі, щоб інший реальний світ не поглинув його завчасу. Зараз відправа напоїть його спокоєм і відпочинком хоч трохи, хоч дещицю, а може, і поведе до Світла…
…Там, за прозорою перегородкою, перемовлялися люди про багату смерть, а він не міг достукатися до жодного серця, щоби попросити, аби нарешті замовкли своїми думками, які цвяшками впивалися у його свідомість. Аби подивилися на нього такого, як він є зараз, тепер, і хоч якось допомогли, бо він уже безсилий…
Врешті невимовне чекання перервалося монотонним голосом священика. Ось він, супровід. Аби вирватися звідси, від тих ям-проваль, непевності, нерозуміння і болю, від зміщення часу і простору, від збайдужіння присутніх, які прийшли вже не для нього, а для себе. Супровід у невідомість, де пораховане кожне слово, кожна думка і вчинок і де допомогти може лише чиясь випадкова молитва, за яку віддав би усе, що мав на землі, якби міг…

26.07.2013р.

*Трумна – труна (давнє українське слово).

Коли братові Василію із монастиря редемптористів настоятель повідомив, що той має відвести до Унівської лаври церковний хор, молодий монах не на жарт розхвилювався. Дорога далека: від одного обласного центру до іншого, а звідти – ще зо кільканадцять кілометрів, якщо не більше. А тут саме морозець прихопив, слизько. А він – щойно місяць, як отримав право водити машину. Їздив лише по місту, та й то з кимось. А тут так далеко і – самому. Та замінити нема кому, бо брат Петро саме зломив ногу, а брат Андрій лежить із запаленням легень.
Настоятель монастиря його застереженнями не перейнявся: «Хто з Богом, той не сам. Та й хор, хоч і маленький, але недаремно «Небесним воїнством» називається. Як треба буде, то архистратиг Михаїл пошле ангелів, щоб вас охороняли в дорозі.» І обличчя настоятеля осяяла усмішка.
Скривився брат Василій, а все ж мусив погодитися. І таки справився з тим завданням: відвіз хористів до Унева, де вони декілька днів мали супроводжувати літургії своїм співом.
Однак на тім не закінчилося. Раз він відвіз, то мав і привезти. А для того мусив спозаранку виїхати з монастиря. І вже десь о шостій, ще затемна, на автобусній зупинці якогось села підібрав двох людей: «До Львова? То сідайте, не мерзніть, мені попутно, завезу і вас.» Але вже за декілька хвилин пошкодував, бо тільки-но вони сіли, на весь салон мікроавтобуса поширився несвіжий запах. Чи то одяг був нечистий, чи декілька тижнів води не бачили, але сморід стояв великий. «Та якщо взяв попутників, то вже мушу везти» – міркував молодий монах, прикидаючи, де купить рідину, щоби відпуцувати крісла.
Вже біля самого Львова на невеликому льодку автомобіль занесло на зустрічну смугу і брат Василій заледве викрутив кермо, аби не врізатися в лоб міліцейській машині, що прямувала назустріч. Двоє міліціонерів, лаючись, з криками, як ошпарені вискочили на дорогу. Найпершим ділом забрали водійські документи, і стали вимагати, щоби їхав із ними до відділку міліції. Чернець став проситися і пояснювати, що він недосвідчений водій, і що більше в монастирі нікому було їхати, і що іншим разом буде уважнішим. «Ну добре, – говорив йому молодший, – ти монах, жити не хочеш. А я хочу. І в мене троє дітей, а в лейтенанта – двоє. Якби ми загинули, хто б їх годував? Ти, може?» На те чернець не мав що відповісти, тільки вибачався і казав що винен, бо не міг стримати машину. Та по якомусь часі правозахисники заспокоїлися і таки вернули йому посвідчення водія. Виявляється, то в них вже був третій такий випадок за цей день! Не даремно так рознервувалися…
Коли брат Василій, тішачись, що йому віддали права, вже збирався їхати, а міліціонери – йти до своєї машини, несподівано подав голос один із пасажирів: «Добре, що на монаха натрапили. Ще й молитися за вас буде… І Бог аварії не допустив. Але ви дивіться, бо Він більше, ніж три рази, не попереджує.» Міліціонери на мить розгубилися і вже, певно, підшукували гідні них слова для «контратаки». Але їх випередив другий пасажир: «Видно, не досить тільки дітей годувати, щоби зберегти їм батьків.»
Чернець швиденько завів машину, попрощався, ще раз вибачився і рушив, щоби нарешті, «від гріха подалі», роз’їхатися з тими міліціонерами. І вже за Львовом, чистячи щойно купленими миючими засобами сидіння мікроавтобуса, так собі розмірковував: «Таки справді ангели. Бо якби не підібрав по дорозі тих людей, то мікроавтобус був би легшим, і його таки занесло би в ту міліцейську машину.» Далі, вже їдучи, почав звично внутрішньо молитися за тих пасажирів-ангелів, за міліціонерів, яким заледве не забрав життя, і за себе, грішного, що мало не спричинив автомобільну аварію, та й і за всіх інших, хто міг би опинитися у подібній ситуації.

Записала Анна-Віталія Палій
29.12.2012р.

Троє чоловіків із раннього дитинства віддано дружили і завше допомагали один одному. Перший із них став банкіром, другий – політиком, а третій – священиком. Банкір підтримував справи друзів необхідними матеріальними речами, політик допомагав вирішувати зовнішні питання, якщо такі виникали, а священик щиро за них молився. Кожен вкладав свою частку безкорисливо, не вимагав нічого взамін.
Правда, багатії вважали, що тільки вони працюють для спільного, але священик не ображався. Він знав, що обидва мають провини перед Богом, але не хочуть цього виправити. Банкір твердив, що Бог милосердний і усім все прощає. А політик вирішив, що вже настільки грішний, що ніякого прощення йому не може бути. Тому, не турбуючись про наслідки, обидва брали від земного життя все, що могли. Якось священнослужитель, заглиблений у молитву, запитав Христа, чи його друзі врятують свої душі. І почув у відповідь: «Ні один, ні інший не потрапить у Рай. Їхній життєвий багаж потягне їх у пекло». Дуже зажурився, бо стало йому шкода, що у пеклі вони вже не зможуть зарадити своєму болю. І почав ще більше за них кожен день молитися.
Якось пізно ввечері, будучи втомленим, вже дуже хотів спати, але згадав, що ще не помолився за друзів. Пересилив себе, почав спочатку канонічні молитви, а далі з великою ревністю у серці своєму запитав:
– Господи Ісусе Христе, Сину Божий, чи врятуєш тих, хто приступив до Тебе в останній момент, зрозумівши нечистоту свого серця?
– Врятую, – почув у відповідь.
– А тих, які вже й не сподіваються, але все ж благають у Тебе прощення?
– І вони матимуть спасення.
Згадавши наполегливість Лота, що прагнув врятувати місто, не переставав запитувати:
– Чи врятуєш ще й тих, які свідомо грішать, а думають, що покаються тільки в кінці життя?
– І їх прощу. Але вони можуть не понести тягаря своїх гріхів. Бо якщо не несуть його, коли легкий, то як понесуть, коли буде надмірним?
Тоді священик запитав конкретно:
– Як же, Господи, врятуватися моїм друзям?
– Хай вже зараз прийдуть до Мене.
Зворушено подякував Христові за розмову. А коли троє звично зустрілися, заговорив:
– Все життя ви обдаровували мене, і я жодного разу не відмовився. Сьогодні хочу дати: Бог дарує вам повне прощення. Прийдіть і візьміть його. Господь чекатиме разом зі священиком біля сповідальниці. Мене там не буде, але знатиму, коли ви приймете Божий і мій подарунок.
На цьому друзі розійшлися. Священик і далі продовжував стояти перед Творцем за їхнє спасіння. Одного дня відчув, що молитися стало легше і зрадів, бо зрозумів, що один перейшов через покаяння і примирився з Богом. А трохи по тому усвідомив, що його молитва повністю прийнята, бо і другий прийшов до Господа.
А коли знову зустрілися, ніхто з них і словом не згадав про минулу розмову. Але тепер всі відчули, що їхня дружба не лише міцна, але і повна, бо серед них з’явився четвертий – Бог, а разом з Ним і справжнє майбутнє.
Щасливі банкір і політик, як завше, добродушно піджартовували зі священика, та домовлялися про виділення великої суми грошей. Але вже не на дрібні проекти у його приході, а для дітей і старих людей зі всього міста. Хоча вони розуміли, що й ті, й інші сприймуть все як належне, ще й бурчатимуть, що мало… Політик планував ще й акції на розвиток духовності, хоча вони навряд чи матимуть широку підтримку в можновладців… Вони робили це для четвертого з них.
– Знаєте, думав, що до повноцінної дружби не дотягує священик, – подав голос політик, – а виявляється, що то були ми. Бо дружба була справжньою і до того, але повноцінною стала тільки разом із Богом.
04. 08. 2013р.

Молодий чоловік мав батьків, які з дитячих літ заохочували його до праці, і вже в юності досягнув чималих результатів. Даремно часу не втрачав, кожного дня ще до світанку вставав і старався осягнути ті добрі якості, які цінують у його народі: відмінно вчився, був добрим християнином, бо старався виконувати Божі заповіді, в усьому допомагав батькам, успішно вправлявся у спорті, рано почав сам заробляти на життя. Спорудив великий гарний будинок, сучасно його облаштував. Постійно вдосконалював знання і домігся престижної роботи, а також поваги за його моральні якості; у нього була красива молода наречена з багатого і знаного роду; його ставили у приклад іншим.
Забезпечивши таким чином майбутнє собі й своїм близьким, молодий чоловік захотів більшого: він почав задумуватися про життя після смерті, щоб мати гарантію успіху і там. Тож поїхав до знаного далеко за межами його батьківщини монаха і запитав його, як заробити собі добрий спадок після смерті. Чернець пильно подивився на нього і відповів: «Людина насправді є значно меншою, ніж вона про себе думає. І чим більшою себе вважає тут, на землі, тим меншою є у Божому Царстві».
Відповідь ошелешила юнака, і він почав часто замислюватися над словами монаха. «А й справді, – думав, – чи будуть мати значення після смерті мої земні знання, що годяться тільки для цього світу, чи заберу свої статки, здоров’я, повагу людей, сімейний затишок?» Але він розумів, що все надбане тут, на землі, теж є добрим. Чи має він тепер відмовитися від усього набутого і також піти у монастир заради життя посмертного? Перебуваючи між двома протилежними думками, міркував далі: «І чим за меншого я буду себе мати, тим більшим виглядатиму перед Богом. Ну відмовлюся від будинку. Що важить людина бездомна? Відмовлюся від роботи, стану найменшим, аби тільки прохарчуватися. Всі, звичайно, перестануть мене поважати, бо навіть сім’ї не матиму». У нього на очі набігли сльози, бо дуже важко було відмовлятися від найдорожчого. І тут із жахом подумав про те, що навіть християнином добрим вже не буде, бо розіб’є серце своїй нареченій і не зможе допомагати тим, хто у нього проситиме підтримки. Виглядало так, що виходу нема.
Зібравши всі свої духовні сили, він усе ж вирішив обрати добре життя після смерті й відмовитися від того, що його прив’язує до землі. Нікому нічого не кажучи, одягнувся, узяв гроші лише на квиток в один кінець і поїхав до монаха за благословенням на чернече життя. Впавши в ноги монахові, хлопець гаряче просив узяти його на служіння.
– Чи ти мені збираєшся служити? – перепитав чернець.
– Богові, – відповів молодий чоловік.
– То йди і служи. Ось тобі гроші від Бога на зворотну дорогу додому.
Юнакові аж мову відняло, так його вразила відповідь. Підняв сповнені благанням очі на монаха:
– Що я ще повинен віддати, аби Бог мене прийняв?
– Він тебе вже прийняв, бо ти віддав Йому все, що маєш, і самого себе. Іди, користуйся всім, що надбав, як таким, що належить не тобі, а Всевишньому. Звідси починається твоє зростання у Ньому. І пам’ятай, що добрий вихід є завжди. Він – у Небо, незалежно від того, в монастирі ти, чи в миру, бідний, чи багатий, праведний, чи встиг нагрішити. Щире служіння Богові і щире покаяння визначає все. Тоді Всевишній допомагає вдосконалитися настільки, наскільки прагне твоє серце. Чим більше прагнутимеш жити за законом Любові, тим вище і прекрасніше місце Він тобі виділить у Своєму Царстві.
Вже вдома молодий чоловік зажив зовнішньо так само, але внутрішньо цілковито інакше. Тепер Бог став осердям його єства. Юнак одружився, але найбільшою його любов’ю залишився Христос. У нього значно примножилися матеріальні статки, але ними він щедро ділився з потребуючими, якщо того хотів Господь. Його поважали інші люди, догоджали і лестили йому, і все ж він не переставав служити Отцю Небесному і мав себе за найменшого перед Ним. Був щасливим настільки, наскільки це можливо у нашому земному світі. І все ж усією своєю сутністю прагнув єднання з Тим, хто став основою його життя.
А тим людям, які просили у нього поради щодо успіху, пропонував навчитися вчасно внутрішньо себе обмежувати, щоби із широкої земної стежки потрапити в небесну браму, яка є настільки вузькою, що проходить через неї саме лише людське серце, що понад усе прагне Господа.
25. 01. 2012р.

Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.

Один молодий монах дуже боявся смерті. Якось признався в цьому своєму наставнику. Той, хоча мав уже вибілені роками волосся та бороду і позначені зморшками лице та руки, завше світився внутрішньою радістю.
– Щоби смерть була самим життям, треба ходити перед Господом, – відповів наставник.
– Як це: ходити перед Господом? – перепитав молодий.
– Куди йдеш, що робиш, – завше пам’ятай про Спасителя і поводься так, наче ти весь час перебуваєш із Ним.
Монах поцілував руку наставнику і мовчки віддалився. Але від порога оглянувся і нерішуче запитав:
– Чи маю розповісти братам, що я є у присутності Бога?
– Ти ще навіть і не починав бути у присутності Бога. Що ти щось маєш, можна пам’ятати і розповідати лише тоді, коли воно відділене від тебе. Коли був би із Ним у єдності, тобі не спало б на думку ділитися цим із братами, як і приховувати. Іди і будь із Богом.
Усі свої наступні духовні вправи молодий монах посвятив утвердженню у відчутті єдності з Богом. Минали роки. Спочатку він відчував невимовний духовний біль через черствість світу. Потім – навіть! – у чому згодом каявся – образу на Бога, що помістив його у цьому грубому середовищі, – й бунт – бажання самотності. Згодом, по великому часі, його серце почало відчувати біль за інших, і подвижник заспокоював себе допомогою тим, хто її потребував.
І лише коли став відчувати своє серце як зяючу рану, почала приходити особлива радість: дуже лагідний голос, – «Сину мій, це Я з тобою», – чувся у ньому. «Господи…», – лише спромагався сказати. І такий спокій та умиротворення заливали його всього, що нічого ззовні не могло б відвернути від цього. Ті хвилини не були довгими, але тоді до його серця надходила надзвичайна благодать і насичувала його. Монах ішов у світ, у якому міг любити Бога в інших людях.
І коли якось йому, давно вже сивому, випало стрітися зі старим наставником і той запитав, чи боїться він смерті, молодший відповів: «Спочатку боявся жити серед злих людей, потім боявся завчасу померти, і не встигнути зробити всього, що потрібно Христу. Нині вже не боязнь, а внутрішня радість майже однакова: жити тут чи з’єднатися з Ним по смерті. Земна смерть є благодатнішою за земне життя, бо вона відкриває небесне. Але любов до Бога сильніша за бажання вже зараз бути з Ним, тому житиму стільки, скільки потрібно, рятуючи душі інших дорогих Йому людей.
Але якби не боявся смерті молодим, нині не став би тим, ким є, якщо взагалі дожив би до похилих літ. Кожному віку – свої завдання і свої умови, щоб їх виконати.
2011р.

Їде якось зимовою санною дорогою чоловік із ярмарку додому, ще й сусідського хлопчика везе. Аж бачить: коні вухами стрижуть, очі скошують, непокояться. Оглянувся – наздоганяє їх зграя вовків. А в нього ж і сокири зі собою нема, і до села не встигне доїхати. «Господи, хто ж мені підкаже, що маю робити?» – гарячково подумав. Одразу йому Ангел-Охоронець послав думку у відповідь: «Проси Бога. Він допоможе там, де вже ніхто не зарадить. Тож і порятує». Відразу ж подав голос і Темний ангел: «Я теж можу радити. Скинь вовкам хлопця, а сам утікай до села. Його їм буде достатньо, тебе і не здоганятимуть».
Звик наш порядний український селянин покладатися лише на свої руки. Тож нагнав добряче коней, віддав хлопцеві батога, щоб той поганяв, а сам скотився зі саней у сніг. Вовки наблизились, призупинилися, а далі кинулися на людину.
Піднімається Душа чоловіка до неба, аж бачить: за руку її тримає Ангел-Охоронець. «То ти весь час був поряд? – запитує Душа й обурюється. – Чому ж ти мене не врятував?» «Я врятував, – відповідає Ангел-Охоронець. – Врятував би і там, на землі, якщо б ти відразу попросив порятунку в Бога. Ти ж спочатку просиш будь-чиєї поради, а потім вирішуєш за своєю волею. Ось бачиш, – Ангел показав рукою на край лісочка. – Там, між дерев, причаїлася косуля. Вона перетнула би дорогу твоїм кривдникам.
Але не переживай надто. Якби ти послухав того, іншого, то зараз тебе за руку тримав би не я, а він. І провадив би не вгору, а вниз, на муки. Я ж тебе проваджу до Господа».
27. 12. 2003р.