Творчості години світанкові
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
28.02.26

Навіщо, скажіть, молоді соколята,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщи́ну!

Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
заходиться плачем ікона родинна.

Чи на кладовищі надгробки могильні
трава заховає від дикої зграї?
Злетів соловейко у вирій з калини
і щебету більше не чутно у га́ї.

Нас мало лишилось, щем душу проймає
як бачу лелече гніздечко порожнє.
Запекла війна поміж пеклом та раєм;
не кидай хоч Ти на поталу нас, Боже!

27.02.2026р

                    І
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!

                    ІІ
Слуги слуг також не винуваті,
що наблизили такий кінець –
не хотіли НАТО, ось вам – нате
вашого героя між овець.

Це і є та іскра для пожежі,
що втягнула божевільний світ
в боротьбу за надра і за межі
найманців розбещених еліт.

Кінчились розумні і вродливі,
то на черзі клоун і тиран.
Видно, що проснувся Тамерлан
і зійшлися на кривавій ниві
європейці богобоязливі
проти богохульних росіян.

                    ІІІ
– Ну, а що піїти?
                    – Солідарні
з підлими зоїлами тому,
що вони усе ще незугарні
опустити бевзя у пітьму.

– Ну, а як зоїли?
                   – Йдуть на сповідь.
Запрягають воза поперед
дохлої коняки та у мед
запасають баночку на дьоготь...
......................................................
бозна-що у біса пієтет,
а (в)у кого має бути совість,
ті радіють, що змиває повідь
їхніх мух і залишки котлет.

02.2026

swoim jutrem okradasz się z dzisiaj
chcesz być kimś lale nim nie jesteś
twoje trwanie na tobie wciąż mści się
tak przestajesz być żywym wieszczem
mówisz dużo bez składu i ładu
to co robisz zamula twą przestrzeń
sam nie możesz odnaleźć swych śladów
aby odejść od śpieszących nieszczęść
to jest moja dla ciebie ballada
gdy przeczytasz zrozumiesz kto pisze
kto cię szuka idąc po twych śladach
by ci służyć przyjacielską radą
czy ty zechcesz głos taki usłyszeć
czy też wolisz na twój temat ciszę
27.02.2026r.

1.
так ма́ло ста́тися
хай ка́жуть лю́ди
се́рденько пта́хою
зби́лося в гру́дях

зби́лося ви́билось
та не на во́лю
ні́би все ви́цвіло
на́че все ко́лить
ооооогоооо - на́че все ко́лить

2.
ко́лами хо́димо
ко́ла зріза́є
те що не ви́росло
та знемага́є

що не забу́лося
і не збуло́ся
хо́дить по о́сені
ми́лостинь про́сить
є-є - ми́лостинь про́сить

приспів:
бу́ли люби́мими
ста́ли стіно́ю
ра́ни неви́димі
се́рце надво́є...

3.
і́нші літа́тимуть
сві́том цим бі́лим
зо́рі збира́тимуть
що не згорі́ли

со́нце вмива́тиме
зра́нку їм ві́кна
сві́тлом неба́ченим
по́ки не зви́кнуть
ой по́ки не зви́кнуть

4.
ти не нава́жишся
я не зумі́ю
су́мніви ви́гнати
amore mio

се́рце очи́стити
з бо́лю і ще́му
ру́ки зало́млені
спа́лені те́ми
всі спа́лені те́ми

припів.

5.
ти́ша виба́глива
ди́хає з на́ми
нам не торкну́тися
бі́льше губа́ми

нам не торкну́тися
бі́льше губа́ми
нам не торкну́тися
чу́єш коха́на

То спиш... не спиш... Душа болить…
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
Дивлюсь у ніч, а тут відбій
І відлягло у певній мірі.
Лишилось тільки: «сам не свій».
Ох і дістали Бузувіри…
24.02.2026.

Прокидаєшся зранку крізь марення снів.
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.

Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня Любов.
Ти народжений для геніальної саги.

Прокидаєшся ти крізь ненависті млу,
Крізь туман небуття і небесні закони.
Продираєшся крізь оболонку земну,
Крізь розпусту і фрески німого полону.

6 червня 2025

Рідна моя, найдорожча у світі,
Милая ненечко, люба матусю!
З долонь твоїх щедрості спрагло нап"юся,
Щоби передати онукам та дітям.

Ти наймудріша з усіх. кого знаю,
Поради твої, ніби стиглі зернини
Чи на вишиваній лляній скатертині
Хліба святого духмяний окраєць.

Пісні твоєї мелодія дивна
В серці моєму звучить як молитва,
Оберігає від горя та лиха,
Уже з Піднебесся голубкою лине.

2016 р.

Шум старої яворини,
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
27.02.26

Напередодні весни. Напередодні блакитної повені.
Напередодні теплих поривних вітрів.
Напередодні спізнілих багать стоншених променів.
З присмаком диму і дому тремких вечорів.

Напередодні підсніжників першого-першого сліду.
Напередодні доріг, що ведуть навсібіч в невідоме.
Не замінять ніколи дороги всього світу
Дорогу до рідного серця — рідного дому.

26.02.2026

Я щойно створила машину часу -
нова перемога технологічного світу.
Стирає щоразу в атомну масу,
Пробилась для цього в суспільства еліту.

Тепер просто знову вернутись в минуле,
де були лиш ми і нікого навколо,
де наше кохання живе, не заснуле,
а твоє серце мій лід розкололо.

Відчуваю, мов вперше, твій погляд і сміх,
що колись розливався луною в розмовах,
тану від ніжного твого "привіт",
пишу знову вірші про тебе в дібровах.

Повертаюсь туди, де гориш ти для мене,
де цілую з любов'ю твож світле волосся.
Там ще не знала, куди все заверне,
а в моїх мріях у нас все вдалося!

Повертаюсь в минуле - до тебе кохана,
шукаю ці очі я в світлі вікон.
Назавжди роз'ятрена залишиться рана:
твої ясні очі - лиш спогад, лиш сон.

22.05.2024

***
А Україна жирний пиріжок
і кожному смакує укусити
хоч би кусок
у жадібний роток,
гамуючи звірячі апетити.

***
А ми поперек горла глитаям
московії – очільнику підлоти...
та мало ям
у нас багатіям,
всі зайняли звичайні ідіоти.

***
А землю оскверняють люди масті,
яку по правді нищити не лінь
як зайву касту
явного баласту
сучасних і грядущих поколінь.

***
А марафону зуби на замок
в етері не заціпило донині.
Що лайкає як ОК
тупий совок,
те є й було пороблено країні.

***
А хто, як не зелені, лоба б’ють
поклонами придуркуватій мавпі,
нашіптують свою
ґаліматью
на вухо путі і у дупу трампу.

***
А на вову сіли еФеСБешники.
Утворилась куча не мала.
Безголові вершники
ОПешники
осідлали жадного осла.

Анафем
А у цеху – нові авторитети.
Так виглядає. Деякі поети
ведуть себе як нишпорки еСБе.
Але надія є – усі цабе,
майстри сонету
і тісні дуети
усе ще возвеличують себе.

02/26

 
одягнись зі смаком
ідучи до танцю
лети ковзаючи
із трепетом літака
ув алмази плечей
усади троянди
швидкі авто і
люди ніби у снах
 
тебе я зву річ
а місяць кличе
несу твій камінь-лик
понад гори в зірках
ми все у руках
без надії маніячих
що нам оце життя ~
танцювальна зала
 
ти обожнюєш день
я кажу про ніч, там
почвари поіменно
вітають усіх
боб ділан знав
алан відав іще фрід
є речі у ночі
які ліпше не оглядати
 
танцюючи
у чобітках ящіркових
тягни нитки
що мінять вирази облич
відьма сяючих вій
і тойбічний мій гангстер
джон леннон отже твій
знайомий тип
 
 
 
 
 
 
 
 

Первоцвіти зійшли біля хати
білим квітом крізь чорну землю.
Їм би спати іще, і спати,
та наснилися сни їм щемі.

Як розквітли у лютому маки,
обпікаючи мерзле небо,
щедро впоєні болем і гартом,
а над ними світання стерпло.

Криця вдарила гнівно зливою,
де сіклося життя під корінь,
Юнь в могилу лягала сивою,
Через терен йдучи до волі.

Первоцвіти зійшли біля хати
білим квітом крізь чорну землю.
Їм би спати іще, і спати,
та наснилися сни їм щемі.

26.02.2026

Місто щулиться, мов шкарбан ,
в мряці киснуть пусті двори,
а у лузі такий туман –
не продивишся, як не зри.

Тане простір – за п’яддю п’ядь,
мла звисає рядном до ніг.
Ніби в за́світи – в непроглядь
наполоханий кінь пробіг.

І здається, ступни за пруг –
в Стіксі враз шелесне́ комиш...
Мерехтить сивизна довкруг,
і ні вітру – волога лиш.

Проступає ледь-ледь курган,
десь нажаханий кінь ірже...
Загорнутись би в цей туман –
закоцюбла душа уже.

04.11.21

Відійшов у небуття видатний український диригент, який лише кілька місяців не дожив до свого 90-ліття…

До речі, не лише диригент, а й письменник, поет, режисер, скрипаль, композитор,
викладач і навіть філософ. Про його музичні проекти, книги й афоризми ходять легенди! Так, маестро п‘ять років очолював оркестр Боннської опери і Боннський симфонічний оркестр, з яким здійснив запис ораторії Франца Ліста «Христос» і всіх п‘ятнадцяти симфоній Дмитра Шостаковича, поставив десять опер, зокрема «Сорочинський ярмарок» Мусоргського. Був нагороджений німецьким орденом «Хрест за заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина», а Боннський симфонічний оркестр - за його пропозицією - було перемейновано у Бетховенський.
Унікальними подіями у музичному житті України стали авторські цикли концертів: «Всі симфонії Бетховена» і «Всі симфонії Шуберта». Уперше в Україні протягом одного концертного сезону одним оркестром були виконані всі симфонії Моцарта (а їх аж сорок одна!).
Сучасній музиці була присвячена його концертна програма «Український авангард».
Справжнім святом для меломанів став Міжнародний фестиваль «Тиждень високої класики з Романом Кофманом».
Автор книг «Нюанси», «Обличчя землі», «Диригент та оркестр».
Його вірші хочеться не лише перечитувати, а й вчити напам‘ять…

Пригадую, під час виконання п‘ятої симфонії Бетховена у колонній залі Київської філармонії раптом гучно задзвонив мобільний телефон. Маестро стрімко поклав диригенську паличку на пюпітр… Запанувала тиша. Хвилина виховання соромом…

Бетховена так не слухають,
припавши гарячими вухами
до телефонів мобільних -
всесильних…
Бетховен - не кава розчинна
чи щось на кшталт капучіно.
Бетховен - потужне еспресо,
тут слухати треба серцем,
печінкою, шлунком, нирками,
а не абияк уривками…
Чи взагалі ви готові?
Вслухайтеся: Бетховен!

2026 рік

Сидять старі на осонні, кістки свої гріють.
Про те, про се розмовляють, про молодість мріють,
Коли ще було в них сили весь день працювати,
І до ранку до самого потім танцювати.
Сидять, курять самокрутки, мирно розмовляють,
Коли тут повз них Секлета – вредна баба пхає.
Та, що заздрісна страшенно, ще й зла, як собака.
З ким полаятись шукає, кого хоч обгавка.
В селі й зв’язуватись з нею вже ніхто не хоче,
Так вона когось облає ще і поза очі.
Така уже чорнорота - не приведи Боже.
І тут іде, дідів бачить, стриматись не може:
- Бач, розсілись, дармоїди! Мабуть, вже й хильнули?!
А ви батюшку у церкві у неділю чули?
Казав він, як Бог Адама виліпив із глини.
Отож, хочеться вам, клятим, у житті єдино –
Свого глечика налити. А в пустому дзбані,
Що ви звете головою, лиш думки погані… -
Щось хотіла ще додати, але Гнат озвався.
Він спокійно у Секлети у тої спитався:
- А ти проповідь, Секлето до кінця діждала?
Бо там батюшка казав нам, як жінка постала.
- Звісно ж чула, - та з викликом, - із ребра Адама
Зробив Господь йому жінку серед раю прямо.
- Бачу, бабо, що у церкві ти ворон рахуєш,
Бо, що батюшка говорить, ти зовсім не чуєш.
- Як не чую? – Дуже просто, бо ж зовсім інакше
Тоді батюшка повідав про творення ваше.
- Як інакше? – і Секлета аж рота відкрила.
- Бач, не чула ти нічого. А нам говорила…
Ну, та добре. Отож, слухай, як там було діло.
Створив Господь нашу Землю, як врем’я наспіло.
Створив ліси, створив води та живність у краї.
Створив також і Адама та й пустив до раю.
Живе Адам. Усе має, адже рай навколо.
Та чомусь часом сумує. Сяде під кущ голий,
Про щось думає, неначе чогось ще бажає.
Раптом Господь як подума: «Та жінки ж немає!
Як же бідному без жінки – тільки сумувати.
То й надумався, нарешті, жінку тому дати.
Та не хотів відкривати йому таємницю.
Нехай якось ляже спати, а, коли проспиться,
Лиш відкриє очі й жінка перед ним постане.
Ото радісно Адаму з того часу стане.
Тож уклавсь Адам під кущик й захропів небога.
А Господь тихцем підкрався до сонного його,
Розкрив груди, ребро щоби у Адама взяти.
Поклав його позад себе, став груди зшивати.
А ту біг якраз собака та й ребро те внюхав,
Схопив його у пащеку та й помчав щодуху.
Бог побачив та й кинувся бігом доганяти,
Щоби здобич у собаки тієї забрати.
А той пес хитрющий вдався, через пліт метнувся,
Ледве Господь до хвостяки його дотягнувся.
Потяг за хвоста до себе та перестарався,
Утік пес з ребром. У Бога лиш хвіст і зостався.
Що лишилося робити? Іще ребро брати?
Як без двох ребер Адаму жити-поживати?
А тоді по лобі ляснув себе: - Що ж гадаю?
Адже я он хвіст собачий у руках тримаю.
Зробив Господь Адамові Єву з хвоста того.
Дуже гарна, скажу прямо, вийшла жінка в нього.
А волосся таке довге, наче хвіст собачий…
- Ти все брешеш, старий дурню,телепню чортячий!
Здумав мене одурити?! Та того не буде!
Я про твої побрехеньки рознесу повсюди!
Щоб ти, іроде, сказився! Щоби не діждався!
Щоби тебе заціпило! А щоби ти всрався!..
Довго іще проклинала скажена Секлета.
Думаєте, Гнат злякався того крику? Де там.
Він на теє: - Бачте, правда була про собаку.
Он в Секлеті й проявилось – як собака гавка.

Я вигляну з віконечка –
маленька замальовочка!
Не там, а тут
увесь наш театральний інститут
розсівся в рамки портретів
відомих акторів і пасивних поетів.
Що вже тут їм викривати,
коли вже видно й так,
хто батько чи хто мати?
Хотілося б навіть Богу суперечить,
а не те, що чорту, –
за таку коґорту!
Дехто запроданець.
Дехто христопродавець.
Один я тут манівець,
як у роті палець!
А за вікном, на тій стороні,
бігають люди сумні,
а по першому поверху
псують удих маніяки-керівники.
І тільки з віконечка,
манюсінького віконечка,
я визираю тебе, моє сонечко.

13 квітня 2004 р., Київ

Звучали в голосі на Почет
Сім нот на пагорбі,
на біс…
І щось було від них пророче
Бо саме так рождають Свість…
Мощун, Ірпінь, і Київ, Буча
Навік зріднилися… Війна.
І тут прийшла потвора суча —
Не всіх повернуть звідтіля…
О Боже рідний… рочок п’ятий
Дай сил звернутися до Нот
І підсоби, щоб ворог клятий
Не виповзав із нечистот…

Почет -- оточення, свита
Свість -- своячениця
25.02.2026.

Вчетверте лютий дихає вогнем,
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.

Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
У хрещенні воєнному й любові.

Тримаючи на плечах небокрай,
Стоїть людина - плавиться залізо.
Шепоче кожен: " Лиш не відступай,
Бий ворога, який підступно лізе".

Цій миті знаємо важку ціну,
І мову тиші й гуркіт канонади.
Чи воля, а чи смерть? Все на кону.
Безстрашні за свободу йдуть солдати

Упевнено до власної мети
Крізь темні зими, крізь вогонь і втому.
Чотири роки...Скільки ще іти?
Щоб з Перемогою дійти додому.

Панічні атаки уже пережиті —
В метро не шукаємо більш порятунку.
Коли деспот спалює сонячне жито
Звикаєш до спазм у порожньому шлунку.

До холоду в домі та мін на порозі,
Прокльонів, матюччя ганебної ролі.
До стигм на хресті, наркотичної дози
І до гамівної сорочки юдолі.

Умилися кров'ю, не нудить і добре!
Залізні протези нас більш не лякають.
Ми стали жорстокі, незламні, хоробрі
Під небом знеболеним рідного краю!

Та не покриваємо серце іржею,
Коли чутно звуки скорботної «Качі»,
Як сотня небесна летить над землею,
Над цвинтаром болю — садочком дитячим.

26.02.2026р.

Старанно сповите туманом,
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
26.02.26

ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокинеться для тих, хто вже не побачить його цвіту.
Нехай наша піч гріє тих, хто залишився берегти пам’ять.
Нехай кожна невинна душа знайде спокій у променях вічного ранку, а ми – знайдемо силу жити, пам’ятати і перемагати.
Світлій пам’яті невинно вбитих.
Незламній силі українського Роду»

Дійові особи:
ГОЛОС ПАМ'ЯТІ (жіночий, глибокий, спокійний).
ГОЛОС ЗЕМЛІ (чоловічий, низький, дещо суворий).


Атмосфера: Напівтемрява. На сцені – стіл, накритий домотканою скатертиною, свіжоспечений духмяний хліб, горнятка з паруючим напоєм, гасова лампа та свічки у старих свічниках.
Збоку – крісло-гойдалка.



ТУТЕШНІЙ ГОЛОС: Вітаю вас у просторі, де час уповільнює свій біг.
Ви опинилися тут, щоб зігріти одне одного біля вогнища нашої спільної Пам’яті. За вікнами зараз – та сама химерна весна, де дощ переплітається зі снігом, ніби саме небо не знає, чи йому вже цвісти, чи ще оплакувати втрати.
У кожного з нас у серці є рани, що ятряться за тими, хто пішов передчасно. Але у кожного з нас є і той самий Дім – теплий острів серед холодного всесвіту, де дихає стара піч, мерехтливо палають свічки і де рідні обличчя дають нам силу стояти далі.
Ці слова, які ви зараз почуєте – це наше спільне замовляння проти темряви. Це сповідь незламної хати, яка бачила багато, але не пустила страх за свій поріг.
Залиште за дверима метушню. Вслухайтеся в тишу між рядками. Бо саме там, у тій тиші, сьогодні прокидається наша весна – змучена, але жива.
Ми починаємо…

«Білий сніг сіє –
Долю невинних душ
Небо колише».

Видиво I: МІЖ ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ
(Звук вітру, що переходить у шелест мокрого снігу та рідкі удари дощу по склу)

Голос Землі: Плаче серце... Це Голгофа нашої весни. Замість цвяхів – колючий дощ, що впивається у відкриті рани. Кожна сніжинка – як білий саван для тих, чий подих обірвали нізащо.
Голос Пам’яті: (підходить до вікна, відхиляє уявну фіранку) За склом – привид весни. Сад заціпенів у німому крику. Він боїться прокинутися, боїться побачити, що накоїла людина, доки він спав під ковдрою сизого льоду.


Видиво II: СТАРИЙ ДІМ
(Звук потріскування дров у печі. Світло стає теплішим, бурштиновим)

Голос Пам’яті(сідає у крісло-гойдалку, легенько гойдається): А хата... вона дихає. Вона захлинається від спогадів, що пульсують у кожній рухомій тіні на стіні. Це не просто стіни – це непохитні обереги Роду.
Голос Землі: Чуєш? Це пічка дихає жаром Сварога. Вона переплавляє наш біль на гартовану сталь. Терпкий напій у руках – як причастя. Ми п’ємо цю гіркоту полину, щоб відчути: ми ще живі!..

Видиво III: НА СТОРОЖІ ЛЮБОВІ
(Голоси звучать ближче, довірливіше)

Голос Пам’яті: Дивись на ці обличчя навколо. Це не просто рідні – це живі ікони, писані вогнем і сльозою. У їхніх поглядах – попіл спалених міст і сталь, яку не зігнути.
Голос Землі: Ми тримаємося за руки, як коріння тримається за глибину. Ми – діти Світла, що стоять на сторожі любові посеред цієї довгої ночі.


Видиво IV: СОНЦЕ ПРАВДИ ЗІЙДЕ
(Музика стає світлою, урочистою. Світло лампи розгорається яскравіше)

Голос Пам’яті: Смерть не має останнього слова. Поки в цій хаті ведеться розмова, поки горить вогонь у печі, палахкоче свіча – ми безсмертні.
Голос Землі: Сад прокинеться. Макоша вже допряла нитку нашої Перемоги.
Разом: Сонце правди зійде над кожним порогом. Бо ми – іскри, що не згаснуть ніколи. Ми – Вогонь, що залишається!..

Голос Пам’яті та Голос Землі (промовляють заклинання в унісон, з наростаючою силою):
«Замикаю цей поріг не залізом, а живим словом.
Кладу печать пам’яті на кожен одвірок, на кожну шибку.
Нехай цей дім стоїть, як скеля серед моря,
Де вітри безсилі, а чужі вогні погасають об наші стіни.
Заклинаю кути: стійте міцно, тримайте Небо!
Заклинаю піч: дихай жаром, не дай згаснути Роду!
Заклинаю сад: пускай коріння вглиб, де сплять предки,
Щоб жодна ворожа сокира не займала нашої сили.

Нехай дощ зі снігом омиває рани, а не роз'ятрює їх.
Нехай гіркий полин втрат стає солодкою волею!
Хто з мечем прийде – об пороги наші зламається,
Хто з вогнем прийде – у власній темені задихнеться.
Ця хата – не просто стіни, це дух наш незламний.
Була, є і буде. На віки вічні.
Амінь».

ТУТЕШНІЙ ГОЛОС:
– Ви, ті що прийшли у цей Старий Дім, забираєте Світло з собою. Ви принесли сюди свою тишу і свій біль, перетворивши їх на спільну помножену силу. Дяка і шана Вам за те, що серця ваші билися в унісон із кожним словом про невинно вбитих, про цю ранню весну та про той Непохитний дім, який кожен із нас носить у собі.
Пам’ятайте: доки на вашому столі струменить-не згорає Свіча, доки ви бачите перед собою рідні обличчя і доки ваша піч – чи то реальна, чи то метафорична – дає тепло, темрява безсила. Сад обов'язково прокинеться. Дощ зі снігом врешті стане чистим травневим цвітом.
Виходячи сьогодні у ніч, заберіть із собою бодай іскру того вогню, який ми разом тут розпалили. Нехай він світить вам на кожному перехресті, нагадуючи про коріння, що тримає нас, і про небо, яке нас береже.
Дякуємо, що були частиною цієї незламної тиші. Бережіть свій дім.
Бережіть одне одного.
Світло триває.
***
Загальне освітлення сцени починає повільно згасати (димуватися). Простір занурюється в густу синювату сутінь, що символізує ранньовесняну ніч за вікном. Єдиним яскравим джерелом залишається лампа або свічка на столі, яка вихоплює з темряви лише руки акторів та хліб.
Відхід у тишу: актори не вклоняються. Це зруйнувало б інтимність моменту. Вони повільно, майже беззвучно, відходять у глибину сцени (у тінь), залишаючи глядача віч-на-віч із запаленим вогнем на столі.
Голос Пам’яті на мить затримується біля фіранки, востаннє торкається її тканини й зникає. Голос Землі йде важким, впевненим кроком чоловіка-воїна, чоловіка-захисника, ніби заступає на варту.
Звуки дощу та вітру поступово вщухають. Замість них виринає ледь чутний, тонкий звук – можливо, висока нота скрипки або кришталевий передзвін, що нагадує танення криги. Це звук надії.

Голос Пам’яті і Голос Землі (невидимі глядачу почергово промовляють слова епілогу. На фінальних рядках їхні голоси зливаються)

- Крізь білий сніг проступить перша квітка,
Бо кров невинна – то святе зерно.

- Утрати ближніх, тихо стогне відчай…

- Але в цій хаті – світло і зело
Надії нашої.

- І рідні лиця поруч...

- Ми вистоїмо.

- Сад наш зацвіте.

Разом: - Весна вже йде… ступає перелогом –
Почезне смерть, і вічно золоте
Засяє сонце над старим порогом.

Сцена залишається порожньою протягом кількох секунд. На столі продовжує самотньо горіти вогонь і підніматися пара від гарячого напою. Всі звуки поступово зникають, крім одного – наприклад, потріскування свічки або звуку дихання. Глядач має залишитися в цій тиші, дивлячись на порожнє крісло та світло свічі, перш ніж у залі спалахне загальне світло.
***

Дратує душу тліюче багаття,
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!

Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
Горять кліше: "все добре!", "люди - браття!"

Колись запрошував легкий хорей
Туди, де можна вірити в людей
І не складати оду кожній хибі.

Завершуючи путь свою круту,
Слухняно руки втомлені складу,
Нарешті тихо видихну: "Спасибі..."

                    І
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, якщо почули
що згадувати їх ще є кому.

                    ІІ
І споминаю, і журюсь так само
за митями щасливої доби
і туманію темними ночами,
гадаючи, – а що, якби? Аби...
аби не помічав на власні очі
смішні карикатури на людей,
які й самі сміятися охочі,
що опинилися поміж свиней.
Вони не винні, адже винні коні,
що ними правлять вори у законі
і не зійшла полуда із очей.

                    ІІІ
Не хочеться судити однобоко
і не дивитись на чотири боки,
а повернути до своїх джерел...
..................................................
а там... і досі ще клює орел
двоглавий покоління безголосе
отари, де попереду осел,
позаду – малахольні малороси,
між ними пацаки, місцеві боси...
картина маслом! Автор – Оруел.

02.2026

Не німіли в тужному мовчанні,
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
Заслужили славу і пошану,
І земні поклони завчасу, -
Не злічити квітів на Майдані,
Неможливо приховати сум...
25.02.26

Чотири роки, довгі роки,
Як триває масштабна війна.
Для Європи, це є уроки,
Що Україна є сильна.

Тоді не всі їй довіряли.
Київ паде, чути було…
Лиш українські генерали
Зупинили московське зло.

Так Європа промила очі.
Бачить, орда не є страшна.
Збуваються слова пророчі.
Вільні народи жити хочуть.
Дасть Бог, пропаде сатана.
Україна стане ВІЛЬНА.
24.02.2026р.

Непомітно літо підійшло,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.

Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
Що закінчить голосіння в серпні.

Без фальшивих, пафосних надій
Літо підійшло і стало нами,
Нострадамусом сумних подій,
Відчиняючи важезні брами.

Літо з обіцянками прийшло,
З акціями мага і пророка.
І постане книга, мов зело,
В сяєві любові та пороку.

4 червня 2025

То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.

Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
в марунах.

За тебе все вирішує хтось інший —
і на землі й у небі є Пілати.
Та не журись...пиши убогі вірші
до страти.

А ні, тоді навчись пручатись долі,
давати відсіч злу на кроці кожнім.
Світ заряджає бойові пістолі
безбожно!

25.02.2026р

Скатертина вишивана
Та барвисті рушники
І серветки й сорочки,
В подушках квітують маки.

Наче писаночка хата,
Милуються люди всі.
Диво це творила мама,
Руки в неї золоті.

2019 р.

Скатертина вишивана
Та барвисті рушники
І серветки й сорочки,
В подушках квітують маки.

Наче писаночка хата,
Милуються люди всі.
Диво це творила мама,
Руки в неї золоті.

2019 р.

Застиглий лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.

Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Звучить Золотоверхого набат -
Іде орда із чиґів перевзута
в московський чобіт.
Йде зі сходу кат.

О, скільки вже принесено біди,
Відколи чорним помислом на Київ,
Із попелу лишаючи сліди,
Прийшла пітьма новітнього Батия -
Тирана знову хаос породив.
...
А дні твої пішли на тисячі,
В минулому короткий лютий місяць.
Колись лише калинові плачі
Лишали на снігах червоні мітки.
Як довго ти тривогою звучиш!

Як довго ми чекаємо весни!
Як щільно застелилися знамена
Рядами рівними по плитах кам'яних,
Де вічність констатує поіменно
Життя, яким не складено ціни.

Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.

Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
і злетіло сонце, й подалося ген.

Я з тим кленом змалку виростав і кріпнув,
під розлогим віттям крився у жару...
Подививсь у небо, лиш очима кліпнув,
і всміхнулось сонце на мою журу.

17.02.22

Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало не виклик цілому Олімпу?
А як би ще воно могло назвати
Твою і справді невситиму спрагу?
Невже ти не помітила, Цереро,
Скільки доброти було в тих карих оченятах?
Скількома сонцями світилось ластовиння?
Зловісна все ж Олімпу прозорливість:
Ящіркою став з твоєї милості той хлопчик.
І тільки пірнувши в нірку, довідавсь:
Жартувать з богами – небезпечно...
...Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я.
Його метаморфоза вкладається у досвід:
Надлюдина – нелюд.

Розквітла троянда красива,
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!

Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
І реквієм Моцарта теж!

Хай світло живе в кожній комі,
Велике, щоб аж огого!
Забудьмо про Клауса Номі,
Спалімо романи Ґюґо!

Приймай від життя подарунки!
Танцюй, аплодуй та радій!
Картини художника Мунка -
Мерщій на помийку, мерщій!

Викреслюймо зболені рими,
До біса трагічні пісні!
Скасуймо! Забудьмо! Спалімо!
Дорогу смішній маячні!

Куди веде сум? Та нікуди!
Легким довіряйте словам!
Хай вічною усмішка буде!
Всміхайтесь! Прищіпки я дам!

Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
Не хочеться у ньому
тонути сніготалом —
у позирку чужому
мені іскри замало.
Не вигулькне назовні
душа небесним раєм —
він ще напевно зовсім
мені не довіряє.
Ті очі егоїста
сховалися за ґрати.
Пуд солі треба з'їсти,
щоб з них сльозу дістати.

24.02.2026р

Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Щось не подобалось обом
А щось шкребло… чіпляло душу.
Ні, щоб тихесенько, в пролом…
Тепер відбріхуватись мушу.
22.02.2026.

Неси ж мене, коню, по чистому полю
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…

Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі, 
до перемоги!

Неси ж мене, коню, по чистому полю
до синього чистого неба.
Неси, мій ВогнЯний, до вірної долі -
до тебе.

Відбудеться повернення по колу
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.

Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
Очистяться для віршів осяйних.

І вічні образи прийдуть незримо,
І вічні теми знову збадьорять,
Ввібравшись у старі та звичні рими,
Такими ж невідмінними, мов ять.

Увірвуться в безумство днів прозорих
Новітній Гамлет, Лір і Дон Кіхот.
Новітній Дон Жуан під ясні зорі
Нам явиться для бурі та щедрот.

2 червня 2025

Ти народився в місті корабелів,
зростав у краї славних козаків,
до сірої курсантської шинелі
звикав на півдні протягом років.

Бо мріяв боронити Україну,
дарований тобі батьками край,
її народ і люблячу родину,
духмяний український коровай.

Негідники ж підступні не дрімали,
були завжди охочі на чуже,
та не віддав ти Неньку на поталу.
Не завжди Бог сміливих береже…

Ти мужньо став на захист Батьківщини,
стояв за неї як міцна стіна.
Батьки нехай не плачуть і дружина –
ти будеш жити у своїх синах!

 
Плач
Бейбі
Плач, бейбі
Плач, маленький
Ось ти і вдома
 
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
І клянешся, немає причини
Та любий, знаєш, це я буду поруч
Якби ти хотів
 
Атож, поплач
Плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
Любий мій, ось ти і вдома
 
Чи не знав ти
Ніхто і ніколи не кохав тебе о так, як могла я
Відчути й біль і сердечну печаль
І любий, знай я весь час, я все буду поряд
Якби ти погодився
 
Атож, поплач
Плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
Начебто як завше й досхочу
 
Не знаю може так є, правдиво
Трава усе зеленіша
Коли дивишся у чийсь інший сад
Та любий, ти лишив належне чекати бозна чого
Ужеж, лишив
Був приятель оце
Казав ”Мила
Віриш, і я кохаю
Бач, але я маю найти себе, знаєш, я маю найти свій шлях
Я маю найти себе, чи десь-то у Африці
Або, там, у Нью-Йорк-Сіті
Або ще, у Олимі“
Місця, в які усі ці хлопи мандрують
Я так і не втямила, де саме цього разу
Усі вони їдуть кудись, еге
 
Я казала, ”Хіба ти не розумієш
Ти шукатимеш себе десь там, любий?
Хоч знати де є твоє життя?
Воно мов отой дурник чекає отут на тебе!
І одного дня ти прокинешся у Касабланці
В одному із цих уявних місць, любий
І ти замерзатимеш там насмерть
Ти прокинешся і казатимеш, ”Боже, Боже
Боже, Боже мій!
Нащо я пішов, лишив таку жінку
На класному подвійниму ліжкові
Із хутром наверху
І сатинові простирадла, еге
Що це я роблю у Касабланці, ей?“
Я вірю, о так
Одного дня цей хлопець прокинеться і казатиме собі оце
Він вертатиметься і я, ось
Такий Козоріг, направду, стоятиму в чеканні
 
Казатиму, ”Бейбі, я знала, колись
О так, знала, знала, колись ти
Вернешся сюди, до мене“
Коли входитимеш у двері
Вірю, усе читатиметься у твоїх очах
Скажу, ”Лишенько
Ну нарешті він утямив“
Боженько, нарешті він оце осяг
Як хоч, упади до мого плеча
Певно, стримав ти у собі чимало сліз, милий
 
І не мовч, о не мовч, о не мовч, о не мовч
Поплач, плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
О нарешті, ти вдома ей, ей, ей
 
Плач, бейбі
Плач, плач, плач, любий
Знаю, маєш бути трохи
Самотнім, о бейбі
Плач
Плач
Плач, бейбі
Все розкажи-но мамі, так
Вже розкажи любий, своїй люблячій мамі, так
 
Плач
Плач, маленький
Плач, бейбі
Плач
Плач
Плач
Плач, бейбі
Плач, бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

Мы бродим по улицам души скрывая
Мы бродим по жизни со всеми играя
Но жизнь это лента
В неё мы играем
Живём и погибаем.
Она нас не спросит
В что мы играли
Она нас не спросит зачем и когда
Она лишь нас спросит
Что мы отдали, что посветили для сердца Творца.
Играть мы умеем,ведь все здесь актёры
Ведь все здесь играют в то что должны
Играть это сложно,чужие манеры
Игра это жизнь,а жизнь ведь игра.
Но знаем мы только,что мы не на сцене,игра это сложная наверняка
Любую ошибку можна заметить
Увы,не всем эта мысль дана.
И сново мы бродим,и сново гадаем,и сново играем наверняка
Когда-нибудь сново,мы проиграем
Тогда все покинут свои места.
Тогда осознаем в что мы играли
И для чего эта игра создана
Тогда мы познаём силу и власть могущественного Творца.
И вроде бы всё,и вроде бы хватит
Но что-то толкает наверняка
Игра эта сложная,она всё считает
И с мыслью и тонкостью она продлена.
Играй ты красиво,играй как на сцене
Но помни одно,она сочтена.
Игра это сложная,поймая все цели
Ты не забудь о проекте Творца.

У ЛЮТОГО знайшлась відрада,
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.

Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
зробити білими шляхИ.

Тож взявся до роботи справно!
На цьому поприщі --мастак!
Усе продумано детально,
щоб сніжно-білий зріс палац.

Триває ще зимова влада.
ДумкИ щоразу про весну.
У сподіваннях на пораду,
щоб якось знищити війну.

Забути б назавждИ це слово!!!
Від нього скільки горя й зла!
Високі снігові покрови...
Тож стежку поки не знайшла...

Йдучи, все думаю про лютий.
Чому його хтось так назвав???
Бо скупчення надмірне бруду,
лютуючи, він стерти мав.

У спогадах ось ця декада...
Жахлива звістка... Ранок... Мить...
Тож де знайти душі відраду???
На жаль, ще й досі так болить...
Душа нестерпно так болить.

                     ***
...Ось тільки  білий красень в темі.
Відбілить  краєвиди,  сквери,
можливо,  й  деякі проблеми
у непростій  важливій сфері.
Лютневий  білий красень в темі...
                  ***
....Остання  лютого  декада...
весну  зустріти має радо....

Таня Яковенко
19.02.2026. 12.00 --13.00

Чи матюкаюсь я? Так, але нині рідше, а ось в старі часи ого-го! Згадав, дай, думаю, в кілька слів про красивий матючок...
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те, на так… давай! давай!..
Чи краще запросити до співпраці
За дикцію у "слові"? Ого-го…
Подумаєш, обставин голодранці…
Куди ж запропастилося, агов?
Йо-ха-ний бабай…
22.02.2026.

Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!

Чому швидки́́м у снах є перехі́д
До поцілунків від торка́нь легких?
Чому умовностей і табу гніт,
Немов на Місяці тяжіння, зник?!

Чому ці паралельні два світи
Не сходяться, усупереч канонам?
В одному – неподі́льні Я і Ти.
У іншому – свої, земні, закони...

Сканує Всесвіт серце - знайде, схоже,
Де перетнутись паралелі зможуть.

2007

Пішов за обрій січень кришталевий,
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.

Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
В якийсь конкретний день календаря.

Дорога довга вкрилася снігами,
А школу зачинили вже давно.
Багато вже прощань. Тепер - із Вами.
Без пам'яті прожити не дано!

Все сокровенне, миле, заповітне
Безжально топче невблаганний час.
Дитинство помирає непомітно,
Лишаючи зі спогадами нас.

                    І
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
не будемо служити москалям
і будь-якій кацапомовній банді,
яка просякла при зеленій владі
аґентами і юдами кремля.

                    ІІ
Яка би моровиця не косила,
були і залишаємось людьми,
нащадками правителя Аттіли
як авангард об’єднаної сили
протистояння світла і пітьми.
На поприщі науки і освіти
ми й досі – Магометова гора
і нам переосмислити пора,
якими мають бути наші діти,
що нині є захисниками світу
як нездоланні воїни добра.

                    ІІІ
Не за горами наша перемога
і неодмінно настає той час,
коли земля і небеса за нас...
...................................................
попереду барлоги й перелоги,
які ми подолаємо за раз,
щоб жити, як за пазухою Бога,
де кожного веде своя дорога
і де ніхто нам більше не указ.

02.2026

Зима тримає небо у полоні,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.

Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
Крок чуємо весни на горизонті.

Вона іде крізь білизну туманів,
Несе лазур з небесної вершини,
Щоб розтопити кригу і провини.

І серце, ніби пролісок з омани,
Проб'ється вгору, крізь земельні стіни,
Чекаючи на сонячні хвилини.

Частину серця, зіроньку душі
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь княжить.
Та гори обіцяють — зачекають...
А я візьму цей подих гір з собою,
Обійми неба, полиски свічад-кульбаб,
І мрії, що фарбують вербам вії,
І лазуровий в горах зорепад...

Я вийду на майдан, на велелюдний простір,
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки й страхи, як спалахи квилінь.

Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не можна це сприймать без рятівного брому,
Який приніс у горах безстрашний Прометей.

Я вийду на майдан, де люди зачекались
На правду і добро, на справедливий суд,
Де вогняні слова жде велемудрий камінь,
Де крізь асфальт росте святої віри суть.

Я вийду на майдан, серед повій і блазнів,
Безумців, волоцюг, рабів, трудяг і слуг
І упаду на брук під велелюдне "Браво!",
Вростаючи у ґрунт, як невмолимий плуг.

26 травня 2025