Наш вигнанець поїхав в далеку дорогу,
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.

У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспали,
Ніби голос затихлий у сумі лісів.

Наш поет утомився від вічного гніту,
Що сягає корінням у товщу віків.
Наглий холод упав на незайманість цвіту.
Сніг упав на галявину вільних років.

А Словенія манить теплом надвечірнім,
Де притулок знайшов сивочолий поет,
Де думки і страждання його відпочили
Від колючих, болючих залізних тенет.

18 липня 2024

Те, що в рядок упало
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?

Ти , читачу, вже вибач,
так сумно, сумно.
Ніби й золОтить осінь
своє з розмахом.
В лялечки умотались
веселі думи.
Ніби й не гусінь слово,
та й не імаго.

А до весни чекати
ще довго, довго.
Сіра запона грудня
вікно закриє.
Лютого муха біла
впаде на щоки.
Тільки у квітні кокон
відпустить крила.

Страждає небо, згадуючи літо,
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.

Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
Заплющу вії.

Думок напівоголений гербарій,
Надій, колись зелених, губить листя.
Вже під ногами – жовтий колумбарій
Посеред міста…

08.10.2025р.

Сценка із життя

(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верховний Вождь Гола Борода. Він неголений, у берцях, штанах з камуфляжем та піджаку на голе тіло.)

Верховний Вождь Гола Борода.
От, я прийшов до білого вождя,
шо проживає в Білому вігвамі,
шоб срочно получити ці потужні...
ну, як їх... бумеранги?..
Тьфу ти, блять!
Та я хотів сказати – томагавки!

Великий Американський Президент.
Мій хлопчику, підходь поближче, welcome!
Що ти мугикаєш, ти що, із мугикан?..
Тобі сказати маю по секрету:
якби тоді я був би президентом,
оця дурна Війна за незалежність –
вона б не почалася взагалі...
Мені тут розповів мій друг Владімір:
у вас же вождь був спільний, mister Рюрік,
тому́ усі ви маєте негайно
на чисто русском, ёпта, говорить!
Тобі ж – пора на вибори... До речі,
чому ти звешся Гола Борода?

Вождь Гола Борода.
Коли я народився, то батьки
помітили, що геть я безбородий,
і так назвали... Тільки, підождітє,
а шо нащот обіцяного масла?..
Ось мапа, все оце я відвоюю,
бо згоден на припинення вогню;
вам особисто забронюю ложу
на нашому концерті у Криму!

Американський Президент.
Ти репліки не плутай! Ач, артист!..
Well, твій піджак, до речі, – дуже стильний.
Подумай про білизну відтепер...
І з теми не зіскакуй! Вам потрібно
обрати вже новенького когось!

Гола Борода.
Мені по Конституції - два стро́ки
положено. Я вмію рахувать!
Оскільки перший – сім тягнувся ро́ків,
то й другий має бути теж такий.
Так каже Конституція, кажись...

Президент.
Мій милий, Конституція – то наше!
Я сам пишаюсь «Біллем про права́»!
Не мацай Конституцію руками!
Що за діла́? Ти що, із ділаварів?..
Ану, стривай! Подумай поки трішки, –
у мене в Кабінетному Овалі
висить мій друг Владімір на зв’язку...

(Виходить у праву кулісу.
За хвилину звідти вискакує м’ячик для гольфу.
Гола Борода чухає бороду і голі груди.
Президент повертається.)

Oh fucking shit! У нас, диви, проблема:
він каже, Конституція – то їхнє,
він виправив її голосуванням...
Я ж – тільки п’ятий рік у президентах,
ти – тільки сьомий; а зате Владімір –
вже чверть століття. Отже, він мудріший,
давай коритись рішенням його:
ти будеш вождь Одеського улусу.
Біжи, собі це місце забронюй!

Г.Б.
А шо Єрмак?

П.
                      One moment, please... (Озирається на кулісу.) Тут кажуть,
що Єрмака чекає знов Сибір.

(Народ безмолствует.
                                      Й чомусь здається,
що він це робить на російській мові.)

Не знаю чому? —
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
Сидіти, отам
на лавочці
та зводити храм
Журавочці;
вбирати красу
мембранами,
озе́рну глазур
туманами.
Натхнення в душі —
криницею,
де хмари дощів
копицею,
де вітер кружля
рівниною
і пахне земля
ожиною,
де небо висить
сокирою
вже сотні століть
над прірвою.

21.10.2025р.

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людськи клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

Яскраве, шершаве і чисте,
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25

Підшаманив, оновив
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
Ну, нехай. Нехай… нехай,
Це ж не аварійно?
Чого в мене? — не питай
Видно тут надійно…
19.10.2025.

Іржаве листя, як іржаві ґрати.
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.

Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
Не наведе надійних переправ.

Іржаве листя вдарило в обличчя,
Мов ляпас неба, ніби крик вночі.
І запах осені тривкий і вічний,
Немов тривожні журавлів ключі.

Іржаве листя - золото від Бога,
Безцінний подарунок небуття.
І будь-яке пояснення убоге
Не відміняє силу каяття.

13 липня 2024

Вуальна осінь небо сумом прикривала,
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
Розплетені густі злотаві коси.
Вуальна осінь.

Хоча вітри грайливо листя обривали,
Все ж згодом задощило й холод, як у льосі,
Пронизував наскрізь дерева рослі.
І очі вже дивилися чомусь у простір.
А ніч мовчала, розстеляючи печалі.
Все ті ж вуалі.

світло упорядкованих електрокуль
хаотичне мислення і
блукання у пошуках краси
тихо, ледве чути власний пульс

блискавки теорій та ідей
від неможливих до
«а чом би й ні?»
досліджував Одіссей

сколихнути б відображення у воді
тіні житлових мікрорайонів
пусті місця скупчення людей
бурлеск асиметричних балконів

перший закон термодинаміки
циклічність подій
шкільні теми із ботаніки

це електричні метаморфози?

відрізок, промінь, чи пряма
і чи сталий рівень прогресії
яка різниця?
хіба не достатньо лиш… повітря?

зупинка, сфокусований кадр
смачне повітря, теплий дотик
шелестить у листі котик
піти купити молока

08.2025

У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво в долонці...

І певне неба водограй цей не дістане,
Та зайченятам сонця другом стане.

Не бачив ще, ні Риму я, ні Лондона,
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окраса й України!
Без перебільшення, Чугуїв – клаптик раю!
Його красу я на увазі маю,
Його людей, бо кожний з них митець!
Тече тут річка Сіверський Донець.
Природа українська мальовнича
І підприємств надійність робітнича.
Для тіла є місця для відпочинку,
А для душі можливості для вчинку,
Щоб силу українськості відчути…
Як тут, скажіть, художником не бути?
Тож вибачайте Лондон і Варшава –
Чугуїв оминуть не маю права!

09.09.2025р.

 
Хто ізлякав тебе? Родилась на що, бейбі?
Обійми подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
 
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
 
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
 
Хоч кімната ця зимна, геть не йди, ти потрібна, бейбі
Як зогріватимеш, знай, о я кохатиму теж, як схоч
 
Бо я радий, авжеж, в твоїх чуттях, вірю, те ж
Хто ізлякав тебе, родилась на що?
Зажди. . . . .
 
Твій вершник явиться із-за повороту
Із тягарем, що знести ледь годний
Мішка зі сріблом & торби зі злотом
 
 
 
 
 
 
 
 

Передбачив я і зупинивсь…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
Хто кого — продовжується гра.
Випурхнули в світ по черзі дітки…
Передбачив день календаря —
Тільки щоб погодився на стільки…
19.10.2025.

Вітре холодний, не остуди мою душу,
Тепла дай долоням, ніжності серцю й добра.
Осене, осене, тебе я щиро попрошу,
Щоби погожою ще довго-довго була..

А спогади, спогади хай не гірчать полинами,
Медами любові зцілюють, наче бальзам,
Вогнем калиновим щоби почуття це палало,
Стелилася золото-килимом стежка життя.

2015 р.

Родить спогади печальні
Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
А війна і далі сіє
Тільки смерть і жах, -
Занапащує надії
На добро в серцях.
20.10.25

Відчує кожен весь цей жах:
орел, як лев – одвічний птах,
крилом де маше – там війна,
нещастя наше, в нас вона.

Це та війна, це та війна,
де з двох голів лише одна,
лиш та, де вдача леВова,
що здобич бачить, де вона.

Ось рокіт грому на вітрах,
крилам лишивсь останній мах,
бо голова, лиш та одна –
розсічена навпіл вона.

Готуй орла до похорон,
бо став безпечніш від ворон,
бо голові, що мав той птах,
навпіл розсіченням став крах.

Творці в народах горя й лих,
ви досягли голів двох тих,
розкраяна на них одна.
міняйте цілі – вам хана.

19.10.2025р. UA
P.S.
На фото битва Зу та Нінурти. Нінурта озброєний ваджрою — подвійним тризубцем, який символізує блискавку.

Міф про те, як Анзуд (Зу) викрав «таблиці долі» (ці таблиці давали владу над богами та людьми, а тому здобув верховенство над всесвітом). В цьому міфі роль Анзу змінилася з позитивної на негативну, навіть демонічну. Богиня-мати Дінгірмах відправляє проти Анзуда «бога війни Нінурту» й дає йому в дорогу сім вітрів. Бог наздоганяє Анзуда й посилає стрілу навздогін птиці. Але, маючи «таблиці долі», Анзуд замовляннями виліковує свою рану.
Нінурта зміг забрати «таблиці долі» у Анзуда лише з третьої спроби.

* На згадку про перемогу — Нінурта бере «зображення Анзуда» як свій символ-герб.

Анзуд (шумерське), Анзу (аккадське; також Зу, «Імдугуд, Ім-Дугуд» = «Буря-Вітер»), Шуту — божественний птах, який символізує блискавку та вітер.
В шумеро-аккадській міфології велетенський божественний птах, у вигляді «орла з головою лева або левиці (тобто завжди без гриви); й зазвичай, лапи орла стоять на двох гривастих левах». У міфах Анзуд є посередником між земним та небесним світом, й відповідно — між богами та людьми; він водночас має й добрі, й злі риси». Швидше, поєднання лева та орла символізує агресію як на землі, так і на небесах.
Анзуд є центральною фігурою — на давньому шумерському прапорі; на печатці й «кам'яній булаві правителя»; також «одним з найкращих ювелірних виробів шумерських часів» вважається «амулет Анзуда з золота та лазурита» тобто «кольорами Анзуда» є золотий та синій — «колір небесного вогню-блискавки-сонця» та «колір неба».

Нінурта (Нініб, Марутташ) — бог щасливої війни, богатир богів. Нінурта ототожнювався з планетою Сатурн. Символом бога був скіпетр, увінчаний двома левиними головами.
Нінурта також шанувався як покровитель землеробства та скотарства .

* * *

Вона поїхала у сутінки далекі, 
У невідомість, пристрасність і страх, 
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах. 

Вона поїхала в кохання, як у морок, 
В жагу, немов невигасла пітьма. 
Невдовзі їй виповнюється сорок, 
І стогне без джерел душа німа. 

Вона поїхала до борзого коханця, 
До бидляка, який стискає так, 
Мов демон, до безумного зухвальця, 
Що перемеле душу, як тартак. 

(Борис Костиря)

Пародія:

Вона поїхала у сутінки далекі,
Хоча навіювали думи жах
У тім гаю, де від жахної спеки
В лелек уже давно поїхав дах.

Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, де править пристрастю пітьма.
Бо, хоч тій жінці скоро буде сорок,
Ніхто за пишний бюст не обіймав.

Вона поїхала, до борзого коханця,
Що перемеле душу, наче млин!
Чому б за баксів сто до «іносранця»
Їй не поїхати на п'ять хвилин?

(ТетянаЛевицька)

Слова твої, мов кулі - лента за лентою;
Склеюю серце своє ізолентою.

Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.

Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
І стогне без джерел душа німа.

Вона поїхала до борзого коханця,
До бидляка, який стискає так,
Мов демон, до безумного зухвальця,
Що перемеле душу, як тартак.

2 липня 2024

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш”.
“Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти”.
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п”яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Женуть вітри рябі отари хмар
в безкрає поле зоряного неба,
де музикує змучений Ремарк,
Адамові Творець рахує ребра…

Сади стрічають пахощами груш,
і яблуням лоскоче сонце скроні -
це Осені портрети пише Труш,
палаюча - на вогняному троні.

Гаряче листя не пече долонь,
і срібний дощ іти не поспішає -
всміхається, немов Ален Делон:
яка жагуча в осені душа є!

1.Я думаю про тебе дні та ночі,
Почути хочу голос твій, будь ласка.
І погляд жду і , наче зорі, очі.
Бо ти для мене, ніби добра казка.

Приспів:
Я пам’ятаю очі, твої очі.
Тебе зустріти, мила, знову хочу.
З тобою разом буду я охоче,
Ловити шал очей, твоїх очей.
Мені ці очі сняться знову й знову.
Усмішка щира, гарна, загадкова.
І я чекаю мить оту чудову,
Коли удвох ми будемо іще.
-------------
2.Для мене ти, мов ясне сонце в небі.
І знаю, я любить не перестану.
Бо очі - дзеркало душі у тебе.
У них тону або ж від щастя тану.
Приспів.

19.10.2025

Нічого такого. Кащель, не більш…
Зідки узявся? Бог його знає
Жовтню присвята худощавий цей вірш
Наче ж не лає?
Ти вже проснувся… частково проснувсь
Дякуєш Богу, біжиш за кермо
І знову не їдеш… сумуєш чомусь
Буває. Клеймо…
Нічого такого. Маєш свій ритм…
З усього з усіх — найхудощавий
Спомини поруч славно-порізних битв
З присмаком кави…
19.10.2025.

Як створив Господь Адама, то пустив до раю
І він там у тому раї і турбот не знає.
Є що їсти, є що пити, де лягти, поспати.
Та вже скоро Адам в раї почав сумувати.
Ніщо йому не цікаво, все набридло досі.
- Дай мені якесь заняття?! – у Господа просить.
Привів Господь усіх птахів йому та всіх звірів,
Які жили та не мали, навіть назв допіру.
Велів, щоб Адам узявся всіх поназивати,
Щоб було одних від других якось відрізняти.
Назвав Адам звірів, птахів, знову нудно стало.
Ходить раєм та нудьгує. Богу в очі впало
Оте його сумування та й дума про себе:
«Мабуть, жінку чоловіку сотворити треба?!
Створю її за подобою самого Адама.
Зроблю йому супутницю… Та із чого саме?
Зроблю з глини, тоді вони не будуть любитись.
Щоби єдності між ними справжньої добитись,
Зроблю з тіла Адамового! Та що ж саме взяти?
З голови? Розумна буде, стане керувати.
З руки? Візьме його в руки, помикати буде.
З ноги? То від чоловіка бігатиме всюди.
Візьму ребро біля серця, із-під руки прямо,
Щоб сердечно любилися вони із Адамом.
І, щоб була під рукою вона в чоловіка.
Надумався так зробити, Адама покликав.
Приспав, витяг ребро з нього, щоб жінку ладнати.
А ту янгол нагодився та став щось питати.
Поклав Господь ребро поки. Стоїть, розмовляє.
А чорт із кущів за тим всім пильно поглядає.
Щоби Бог не здогадався, на пса перекинувсь.
Із кущів отих прожогом до Адама кинувсь,
Вхопив ребро, давай гризти та в кущі втікати.
Копняка, одначе янгол устиг йому дати.
Доки той на ноги скочив, янгол встиг догнати
І адамове ребро те в нього відібрати.
Із ребра отого й вийшла для Адама жінка –
Його друга, хоч не завжди вірна половинка.
Бо ж їй чортової слини все-таки дісталось,
А від того і проблеми в Адама почались.
Радий був Адам страшенно, як жінку побачив,
Днями цілими круг неї, наче козлик скаче.
Та вже скоро зрозумів він: там, де чорт не здатен,
Там він жінку чоловіку може підіслати.
Отож, удвох перші люди по раю ходили,
Могли їсти плоди всякі, які лиш хотіли.
Та була в одній місцині яблуня крислата,
З неї Господь не дозволив їм яблука рвати.
Адам, звісно, що послухавсь, а Єва вчепилась,
Забороненого плоду з’їсти захотілось.
Давай тузати Адама: - Дістань, чоловіче!
І з посмішкою лукавою зазирає в вічі.
Адам каже, що не можна. Вона тоді плаче.
- Та ти мене, чоловіче і не любиш, значить,
Коли яблука жалієш?! Я тебе покину!
Адам каже: - От, зв’язався у лиху годину!
Добре, з’їж уже одненьке, коли закортіло,
Та у гріх мене, щоб, жінко, вводити не сміла!
Єва ж яблуко зірвала, плід отой вкусила
І вже стриматись у неї не стачило сили.
Вчепилася до Адама: - Скуштуй, чоловіче!
Знову льстиво зазирає чоловіку в вічі,
Чи сердито кривить губи, щоб свого дістати.
Адам довго відмовлявся, не хотів кусати.
Та не витримав, урешті, відкусив шматочок.
Не став, навіть і жувати, проковтнути хоче,
А тут Господь, де і взявся, біля них з’явився.
Аж Адам із переляку тим шматком вдавився.
Застряг той шматок у горлі у нього навіки.
Отак, кажуть і з’явився кадик в чоловіка.
А Господь насупив брови та Адама лає:
- У раю для неслухняних місця бідьш немає!
Не схотів, Адаме, слухать мого заповіту.
Бери Єву й забирайтесь чимскоріше звідти.
Візьми заступ і лопату та жменю насіння,
Будеш в поті добувати хліб собі віднині.
І пішли вони із раю на землю нещасні,
Розраховувати мали лиш на сили власні.
Так ми нині і живемо, трудимось, страждаєм,
У поті чола постійно хліб свій здобуваєм.
Та, з другого боку, якби вони не згрішили,
То удвох би тільки, мабуть у тім раю жили.
Не могли б гріха пізнати та дітей родити.
І нас – людей, їх потомків не було б на світі.

Димчастий дощ зливається із жовтнем:
То дріботить, то плаче водоспадом.
Не просушив ніхто сльозину жодну,
І омиває кожна - листя саду.

Осінній холод і мокрінь журлива
Закрастися у душу підло прагнуть,
А сад почув мелодію тужливу,
Але в житті не втратив досі мантру.

Сльота і негідь ненадовго, згинуть.
Порадує печальний сад калина,
Наллються ягідки її рум'янцем.

Не схилить спину і густа ялина.
На все свій час: година чи хвилина,
А сум і дощ сховаються - примари.

Тліє третя світова
і не тільки тліє.
Запалає і Москва,
світ зігріє.
Кочегарять два чорти:
Дональд Трамп і Путін.
Від чортячої «ЧЕТИ»*
всі народи скуті.
Не зберуться у кулак
та не вдарять разом
в ту Росію, той Гулаг,
ту заразу…

Поміж нас, Європа де?
Де шановна пані?
Вже біда й до неї йде –
кацапи погані.

То збираймо сили враз
без вагань і бюрократів.
Спільна зброя – це для нас,
не для Трампа, не для Штатів.
Вдарим разом звідусіль
по отій мордяці
в Україні – свят-Русі,
і в Росії-ср.ці.

16 серпня 2025 рік

* і в українській мові слово "чета" існує,
але воно є застарілим і означає
військовий загін, відряд, взвод,
або партію людей, що складає певну одиницю.
У вірші використане слово з руської мови (не російської).

Ти візьми мою руку, коли в тому буде потреба.
Якщо я захитаюся навіть від зайвої ноші,
То не бійся, устоюй. Тонкі під ромашками стебла,
А негода лише нагинає, зламати не може.

Опирайся на плечі. Вагаєшся - що за рамена,
Бо на них ніби й хустка шалянова тисне вагою.
Що й коли я нестиму, не знаю сама достеменно.
А залишені тяжкістю садна молитвою гою.

Відчуваю, як важко тобі та примножую сили.
Обіпертись не бійся, міцнію від дотику того.
Кажуть: ти б із плечей все, крім теплої хустки, струсила.
Тільки ж вітер такий, що здимає легких із дороги.

Для тебе також, любий, я змогла б
зірвати з хмари айстри вересневі;
вмочити у безмежжя два весла
і витягти з безодні повний невід;
звільнити з сіті рибку золоту,
серпанок непроглядний загадати,
щоб ворог не знайшов і за верству
на мапі всесвіту координати.
Сховаємось за хвилею, яка
за штормом котить води буревійні.
Дістанемось того́ материка
де будемо, як чайки вільні.
Збудуємо палаци на піску,
і вистелимо мушлями підлогу,
бо так чудово в затишнім бузку
підносити молитви Богу.
На скелях, що тримають небосхил
знайдемо едельвейс духмяний —
хоча нема коралових вітрил
на човнику надій, коханий.
Допоки океан ще не змалів,
а небеса нашіптують верлібри,
втечемо від війни на край землі,
там, де пасуть метеликів колібрі.

19.10.2025р.

Я мало жив і жив у лісі.
Це вам не те, що в шоубізі,
Де завжди їжу знайде ніс.
А тут, у лісі – тільки ліс.
Щось їстівне шукаю завжди –
Усі стежинки перетовк.
Куди не глянь – сумний пейзаж, де
Онука, Бабка є і Вовк.
Живе та Бабка на узліссі,
Але ж який із неї толк?
Її б чорти не їли лисі,
Тим більше я – казковий Вовк.
Зайців, мишей нема в оселі –
Ланцюг порвався харчовий.
Живу неначе у пустелі.
Хоч їж траву, хоч вовком вий!
Про Батька в казці – ані звуку,
А Матір, примхам завдяки,
Одну жене, малу онуку,
Нести крізь хащі пиріжки.
Так звана «Матір», добре знає,
Що Вовк на їжу має нюх,
Та на Онуку натягає
Палкий червоний капелюх!
Аби я здалеку побачив,
Аби її не оминув!
Чи не паскудство це (пробачте)?
Тепер, читачу, все збагнув?
Аби тобі полоскотати,
Властиві збоченцям, думки.
Хорору зайвого додати,
Твоїм бажанням завдяки!
Я переповнююся болем.
До вас звертаюся, батьки!
Держіть малечу під контролем,
Не відриваючи руки.
Це я тут – досить ліберальний!
Хоча стоїть у горлі ком,
І в цьому є аспект моральний –
Якщо ковтаю, то цілком!

21.08.2023 р.

Білопері, сизокрилі,
Ненаситні голуби, -
Кусень хліба не поділять
Під балконом півдоби.
Галасують, метушаться
Поруч скиби й навпаки, -
Кожна птаха хоче вкрасти
Дуже ситні грудочки.
То на мить замруть у колі,
То продовжують бедлам,
Мов щодня нестерпний голод
Дошкуляє голубам.
Ось і чубляться за крихти
Під нестримний посвист крил,
А веселий вітер вихрить
Їхнє пір'я догори...
19.10.25

Звинувачуєш… а кого?
І завбачуєш без "ого"
Черга виникне… зачекаєте
Страхокриками… ще пізнаєте
Відхрестилися, як ото…
Звідки й хто ви є… по можливості
Виє поштовх той без поживностей
Розірву…
Плата платою спільне мовлення
Справа справлена — серіал
Море різного задоволення
Медіаторе, ще живу…
Кримінал.
18.10.2025.

Світ знавіснілих торгашів
Я так ненавиджу страшенно.
Хіба в нім є щось для душі?
Все - для бездонної кишені.

Ти слухаєш музичний твір --
Сяйну Бетховена сонату...
Вривається реклами звір --
Щоб свого кендюха напхати.

Он личка ніжного овал
На трасі, мов картина з Лувра,
Шукаєш жінки ідеал,
А то лише продажна курва.

Аристократи й королі
Палаци, замки будували.
А торгаші на цій землі --
Як стадіон - торгові зали.

Торгуйний центр воно звело,
У кріслах там сидять "кидали" --
(Розводять "лохів" на "бабло"),
Їм усе мало, мало, мало.

Бо добре служать Сатані,
Їм кров людська - вино червоне!
І роблять гроші на війні,
І совість у вині тім тоне.

Над світом повиса туман --
І чесна праця вже не в моді.
Політика-брехня, дурман -
Продажне бидло верховодять.

Кому поезія краси --
Висока, праведна здалася?
Хіба її ти продаси
Гидкій, безликій, сірій масі?!

Торгує книгами поет,
Вже не літа думками в небі.
Беруть ті твори в туалет,
Щоб скористатись при потребі.

18 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Коли тебе шматують крадькома
І гнізда в’ють в душі твоїй надмірно
Ти, видно, цілувався з багатьма
До виснаження висновку покірно…

Коли тебе, не ти, гнівили тим,
Що між людьми живе ще й параноя —
Ти радужно плескався до тих Рим,
Котрі чекали, правда, на ізгоя…

Коли в тобі вселилась сивина,
А ти ще біг… шукав її причину,
У роздум напросилась бузина
І ти погодивсь, чекаючи хвилину

Коли замкнувсь доріг твоїх той круг —
З околиць поз’зджались привітати…
А ти такий… як сам собі хірург.
Дозволив після всього розіп’яти.
18.10.2025.

Всіх потворних істот видаляю з життя,
не з'ясовуючи в чому справа.
Вимітаю із серця токсичне сміття
й тих, у ко́го душа порохнява.

Підлість не визнаю, як у спину плювки,
зневажаю Іуд лицемірних.
Не подам психопату я більше руки —
до рапіри немає довіри.

Пробачаю образи та зло загалом,
хоч не склеїти глечик розбитий.
Неможливо облити людину лайном,
щоб самому рук не забруднити.

18.10.2025р

Зірваний вітром кленовий листок
По річці пливе, ніби човник маленький,
Осінь же пізня, тремтить він, промок,
А хвиля відносить його так далеко

Тримається ж стійко. На нього іще
Сіла пташина мала відпочити,
Крихітні крильця стомилися вже,
Ну, а до берега довго летіти.

То ж уявля себе наш мандрівник
Справжнісіньким судном у синьому морі
І не страшні йому хвилі й шторми,
Усе бороздить він безмежні простори.

2017 р.

Шановна Редакція Майстерень! Наш видатний покидьок (ой, вибачте) автор Самослав Желіба під черговим ніком продовжує робити гидоту авторам. На цей раз він образив нашу чудову поетесу Тетяну Левицьку. На її вірш "Щенячий" він написав таку рецензію (текст я скопіював).

"Нах*й ти, шм*ро, коменти видаляєш? Чи ти сприймаєш тільки похвали? Якщо так, то це черговий доказ, що ти - х*йня, а не поетеса, як тобі сказав твій підстаркуватий нарцисюга за відмінне лизання ж*пи. Мало того, що ти з нізвідки вилізла кухарка, ти ще й не ростеш над собою. Ти тотальна нездара. Слухай Артурчика та чорнозадого й надалі - вони тобі розкажуть
Давай домовимося. Я пишу корону сонетів, до якої неможливо докопатися, а ви всі утрьох накладаєте на себе руки. Я згодний попрацювати над тим, що мені не близьке, аби тупо вас показово і з ганьбою знищити."

Як на Вашу думку, шановна Редакціє, чи припустима така поведінка? У нас поетичний сайт? Паркан, списаний матюками? Чи підворіття для хроніків, які постійно "під кайфом"? Прошу вжити відповідних заходів і заблокувати всі акаунти Желіби. І бажано на 100 років уперед.

Вже ні чарів, ні спокуси,
Ні цілунку в темноті.
Навіть спогаду боюся,
Бо і спогади не ті.

А гулялось - так гулялось,
Наче буря - вглиб і вшир,
Нижче пояса дістало
Й підвело під монастир...

Так буває, вір не вір,
Я від щастя сам не свій.
Бо мені таки щастить:
Моя вдача – то є ти.

Приспів:
Круглий світ, як не крути,
Мов клубочок непростий.
Долі нитки так сплелися,
Що зустрілись я і ти.
-----------
Часом важко. День складний.
Я без настрою, сумний.
У житті то шторм, то штиль,
Але є у мене ти.
-----------
З неба падають зірки,
Утікають в даль роки.
Богу дякую за те,
Біля мене поруч ти.
----------
Приспів:
Круглий світ, як не крути,
Мов клубочок непростий.
Долі нитки так сплелися,
Що зустрілись я і ти.

17.10.2025

Усе життя – очікування чаша,
лише процес емоцій і пригод.
Воно по суті – то уява наша,
ланцюг подій, ілюзій хоровод.

А ще – зрідні нокдауну у боксі,
цейтноту в шахах, лижам на льоду…
Вервечка невимовних парадоксів,
стрибки із потяга на повному ходу!

Відпочиває навіть міх Пандори.
«Ума палата» – урна для сміття
в малім театрі одного актора,
у моноп’єсі з назвою «Життя».

Щоб не пускати дим у очі
Заради зниклої краси,
Які слова почути хочеш
У найсуворіші часи?
Куди нестерпну правду діти,
Аби від сліз уберегти, -
І як я маю говорити,
Щоб усміхалась звично ти?
Чи, може, варто помовчати
Без виконання слізних дій,
Щоб у притишеній кімнаті
Гули рої лише надій?
Щоб віра й далі не зникала
У те, що любий не поліг, -
Я ні відразу, ні помалу
Нічого вимовить не зміг...
17.10.25

Коли тобі сняться рожеві сни,
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.

Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
Молитва найкращого тата.

І де б ти не був, так буде навічно:
Батьківська Любов огортає світлом,
І мама і тато поруч з тобою,
Щоб серце твоє й надалі квітло...

Моя молитва - до них у Небо,
Молитва батьків - до мене на Землю...
У певну мить слова зустрічаються,
І Сяйво тоді безмежно-безкрає,
Наче промінчик Пресвітлого Раю,
Мов Янголи крилами обіймаються....

І велелюдно,
і пустельно -
у плетиві людських орбіт.

Шматує сни
гудок пекельний,
мов апокаліптичний біт, -
ламається у хату, душу:
от-от розтане грань тонка…

Рубає незачату грушу
чужа напаслива рука.

 
На порозі волоцюга
Їсить без турбот
Метильований сендвіч
Сам – ходячий гардероб
Ось іде дочка єпископа
Із іншого кута
Йому так ніби заздрить
Її гнали все життя
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
Гангстер ось лячний на вигляд
Вірний люґер на руках
А як вертається додому
Правдивий батько так
А коли мова йде про бізнес
То може вхопити ножа
Він виглядає релігійно бо
Злочинність – це житейський фах
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
І це як є
О все гаразд
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
О співаку непереливки
До левів кинутий він
А басист виглядає нервовим
Дівчат споглядає із вікон
Барабанщик немов поламався
Тримаючи вірний ритм
А гітаристи – ті пропащі
Пожиттєва гонитва у них
 
Я очікую терпеливо
Улігшись на підлогу
Змагаюся собі складати пазли
А ще дощить тут ізнову
 
Оце бабусі – тисяч двадцять
Махають хустками на етер
Свої пенсії витрачають
І скрикують “Це нестерпно!”
А онде рота солдатів
Спостерігаючи замерла
А королева одважно скрикує
“Що у вас там за діла?”
І з моторошним “Талі-хоу”
Кидається у ряди
Бабусям дякувати отим які
Кричать: “Боже огради!”
 
Я очікую терпеливо
Із коханою на підлозі
Змагаємося з нею скласти пазли
А ще дощить тут ізнову
 
Та все гаразд ей ей усе є гаразд
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А косо-око-лапих не приймає
деінде неугноєна земля,
та удобряє
де-не-де, буває,
війна тілами їхніми поля.

***
А балом правлять люди-тріпачі
і сатані віддаємо належне....
ці діячі
щось мають уночі,
а вранці висувають протилежне.

***
А нині бути жертвою ідей
політикана майже кожен може,
але іде
сафарі на людей
і мирне небо їм не допоможе.

***
А на очах народу знову гине
сакральна жертва... жодної вини
нема у сина
рідної країни,
та цього мало слугам сатани.

***
А Україну ще не розп’яли,
але готують молоток і цвяхи
чужі орли...
та і свої козли
ведуть її, роковану на плаху.

***
А саміти кочують у Шанхай...
ніхто не знає, що там буде далі.
Що не співай,
а «хінді русі бхай»
усе ще хіт на цьому фестивалі.

***
А China теж не знає, що співати
по-за-очі конаючій рідні...
із азіата
не буває брата
ні США, ні самураю, ні русні.

Анотація
А білий світ не красять ?удаки,
Гаага їм не роздає цукерки...
хіпують урки, орки та абреки
і навпаки:
правіють ліваки,
лівіють боягузи на віки,
кацапи-пси і біси з табакерки.

10/25

Вийшов друком альманах сучасної жіночої поезії "Розсипані зорі", 50 поетес.
Примірники альманаху отримала. Зміст подаю на фейсбуці, дехто цікавився.
Видавництво "Терен", м. Луцьк. Вдячна видавцям та упоряднику за запрошення.
Ціна 300, для інформації, альманах у видавництві можна придбати.

Моє зібрання творів "Птахокардія" (поезія, переклади, мала проза), видане у Львові, "Сполом", 600 стор., тверда палітурка, офсетний папір та якісний друк - можна придбати у мене, доступна ціна - 140 гривень. Пошановувачі образної, метафоричної поезії, знавці української мови, пишіть у приват фейсбука.
Бібліотекам надішлю безкоштовно, за умови отримання.

Її хода здавалася легкою.
Під стукіт крапель, наче каблучків,
Між скелями стежиною вузькою
Свою руду коханку жовтень вів.

Від чар її немає порятунку.
Смарагди-очі, серце-діамант,
А на вустах мелодія цілунку
Останніх помаранчевих троянд.

О, жінко-осінь, золотава мрія!
Чи є не ласі на твої принади?
Лише у жовтня жевріє надія,
Що не настане черга листопада.

Які лиш не проживали з тих часів далеких
У Криму народи: таври, скіфи, поряд греки,
І сармати, й печеніги, половці, хозари,
Візантійці, готи й турки, накінець, татари.
Генуезці і вірмени торгували крамом.
Москалі, якщо і були, то лише рабами.
Та і то, таких рабів там не дуже цінили,
Бо були ледачі дуже, погано робили.
Коли в Крим прийшли татари, його звоювали,
То спочатку незалежно в Криму проживали.
Але потім прийшли турки та їх підкорили.
Триста років під Стамбулом татари ходили.
Аж поки їх не прогнали москалики звідти.
І відтоді стали Кримом вони володіти.
Спитаєте, чом до Криму вони отак пхали?
Чого вони в степах, горах у Кримських шукали?
А все просто. З боліт своїх стали виповзати,
А хотіли й історію, й велич свою мати.
Історію в України собі давню вкрали,
Адже до боліт московських своєї не мали.
Хани ж кримські – в Орді перші, що царями звались
А улуси всі ординські цареві скорялись.
В тому числі і Московський, данину платили,
Вже і Петра на престолі в Москві посадили.
Щоб з історії прибрати оту чорну пляму
Й зародилося бажання поміж москалями
Крим для себе захопити та бігом прибрати
Все, що про москальський сором могло нагадати.
Тож зчепилися із турком, часто воювали.
Після війни чергової, як турка здолали,
Підписали договір з ним, де гарантували,
Що відтепер Кримське ханство незалежним стало.
Підписати підписали та ж ми добре знаєм,
Яку ціну саме підпис той москальський має.
Поки чухалися турки, москалі обманом
Посадили на престолі у Крим свого хана.
Дали йому підписати договір. А в ньому,
Що москальське військо буде у Криму отому.
А, крім війська, ще агенти Крим заполонили
І пускали чутки всякі та народ «дражнили».
Отой хан не всидів довго, бо ж не по закону
Москалі його всадили на ханському троні.
Зібрались татарські беї і його прогнали,
А на престол свого хана Девлета обрали.
Той схилявся більш до турок – як народ бажає.
То москалям в їхніх планах сильно заважає.
Треба скоріш прибирати, бо плани угробить
І Крим, справді незалежним дуже скоро зробить.
Москалі й на той випадок уже плани мали,
Задля того в Петербурзі в «запасі» тримали
Брата хана молодого, що Шахіном звався.
Жив у розкоші, пиячив, гучно розважався.
За борги його держава постійно платила.
Аж, нарешті і година його наступила.
Викликали і сказали, що досить гуляти,
У Криму тепер він має новим ханом стати.
А той радий. Його спершу на Кубань послали.
Там ногайці його ханом над Кримом обрали.
Із ногайцями й подався він Крим воювати.
А москальське військо слідом йому помагати.
Розгромили військо хана, що мусив втікати.
І Шахін-Герай на трона міг тепер сідати.
Не такого собі хана татари хотіли.
Воно у Бахчисараї зовсім не сиділо.
Засіло собі у Кафі, там пило-гуляло.
Збрило бороду, чим дуже людям дошкуляло.
Навкруг нього москалі лиш одні і крутили.
Щоб воно ще, не дай Боже, чогось не вчудило.
А москалі «помагали», чутки розпускали,
Щоб не надто хана того татари тримали.
Бо підтримають і, справді. А воно із ними
Забажає, щоб москалі забирались з Криму.
Поки сидить на багнетах москальских, не зможе
Проти москалів почати Шахін дій ворожих.
То чутки пустили, наче хан рішив почати
Християн і мусульман всіх у Криму рівняти.
Мусульман то розлютило. Хоч віками склалось:
Християни й мусульмани в Криму уживались.
Та чутки ті дуже швидко народ розділили.
І москалі «помагати» тут же поспішили.
Вони ж в тому досвід мали віковий, як треба
Завойовані країни в’язати до себе.
Перше: треба якнайбільше народу прибрати,
А край новий москалями щільно заселяти.
Тож, під видом, християн щоб в Криму «захистити»,
Вирішили в Приазов’я всіх переселити.
Не питалися нікого, всіх скопом зібрали
Вірмен, волохів і греків і з Криму погнали.
Поселили серед степу, куди всіх приперли.
Половина з них за зиму тоді перемерла.
А москалі слідом встигли ще чутки пустити,
Наче той Шагін зібрався мусульман хрестити.
Ви спитаєте – навіщо? Та все ж зрозуміло.
Поки у татар в Криму є ще багато сили,
Їх потрібно бунтувати, побільше вбивати,
Поки стоять на постої москальські солдати.
Збунтували. Піднялися всі татари Криму.
І татарськії солдати ішли разом з ними.
Взяли Кафу. Шахін ледве у Керчі сховався,
Де москальський чималенький гарнізон тримався.
Народ у Бахчисараї узяв палац хана,
Вбив візира та і знаті прийшлося погано.
Бо будинки можновладців багатьох спалили.
Полум’я страшного бунту запалахкотіло.
Шахін кинувся одразу москалів просити,
Щоби полум’я повстання помогли гасити.
А тим тільки того й треба. Знов війська вступають,
Вони винних і невинних всіх підряд карають.
Пролилось багато крові татарської в краї.
А Шахін на троні знову в Криму воссідає.
Але скоро уже мурзи затіяли змову,
Вже обрали собі й хана. Та москалі знову
Навели в Криму «порядок», татарам дісталось.
Невдоволених впливових майже не зосталось.
Когось вони підкупили, когось залякали.
З «незалежністю» кінчати година настала.
В Московії все до того давно вже готове,
Залишилось Катерині лиш сказати слово.
І вона його сказала. Ще хан на престолі,
А москалі вже рішили його дальшу долю.
Приїхали «дипломати» хана умовляти
Від престолу відректися й іншому віддати.
Довго вони умовляли - таки удалося.
«Жалованья» двісті тисяч на рік довелося
Ханові пообіцяти та шахську корону,
Якщо Персію здолають москальські загони.
Про Персію то все була локшина на вуха.
Як не дивно, Шахін-Герай москалів послухав.
Тож про приєднання Криму всім оголосили,
А Шахіна із гаремом з Криму попросили.
Відправили у Воронеж, потім – до Калуги.
Не хотіли біля Криму мати цього «друга».
Бо ж йому вони сказали, що трон забирають,
На нього другого хана посадити мають.
А вийшло, що обдурили чи сам обдурився.
Але із таким порядком зовсім не змирився.
Став листи у Крим писати, що взяли обманом.
Прибічники обіцяли підтримати хана.
Москалі про те узнали, веліли збиратись,
В Туреччину до султана звідсіль забиратись.
Зрозумів, як не поїде, то йому не жити,
Москалі зживуть хутенько його з цього світу.
Тож поїхав. Але турки були злі на нього.
Зустрічали спершу, наче гостя дорогого.
А ступив на їхню землю, заарештували
І на Родосі в темниці якийсь час тримали.
А надумав утікати звідтіля «додому»,
Султан велів його вбити негайно й по всьому.
А що Крим? А москалі там взялись за роботу.
Стали бігом будувати стоянки для флоту.
Стали бігом москалями той Крим заселяти.
А татар куди, спитайте, довелось дівати?
Їх так стали утискати, що й життя не стало.
Спершу татар з Приазов’я в Крим повиселяли.
Землі «звільнені» віддали москальським вельможам
Й колоністам іноземним, що тут жити зможуть.
Далі вигнали ногаїв усіх із Кубані.
Поселили в Московщині десь в «Тьмутаракані».
Далі за татар із Криму добряче взялися.
З москалями ті татари в Криму не вжилися.
До Туреччини прийшлося бігом вибиратись.
А куди їм було бідним ще тоді діватись?
Чи Туреччина, чи, може зженуть до Сибіру.
Москалям уже на слово ніхто і не вірив.
Тож, якщо порахувати, скільки раз бувало,
Що москалі татар з Криму кудись виселяли,
То вийде шість хвиль. І сотні тисяч тих нещасних
Мусили у чужих землях молитись Аллаху.
Та татар було багато. Півтора століття
Знадобилось москалям тим, щоб їх «відселити».
Лише за царя Миколи Другого то сталось,
Що татар у Криму менше москалів зосталось.
Та москалі більш до моря теплого тулились,
А у степу всі татари, як залишились.
Села пусткою стояли. Москалі ж ледачі.
Їх у селах серед степу ніхто і не бачив.
Ото хіба українці землю піднімали.
Та москалі їх до Криму не дуже й пускали.
А вже Сталін остаточно вирішив «питання»,
Коли виселив із Криму всіх татар останніх.
Отож, як про Крим «расєйскій» москалі волають,
Нехай перше історію оцю пригадають.
Як із Криму татарського «расєйскій» зробили,
Скільки задля цього люду у Криму згубили.

На відліку дванадцять час спинився —
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.

Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
на цім пронизливім вітриську самоти.

Не зазирай у душу кароокий —
не віриш більше дивним людям над усе?
В сухого тільця западають боки —
голод не тітка, пиріжків не піднесе.

Не бійся, песику, тебе не скривджу,
лише погладжу наостанок шерсть руду.
Смерть осені приготувала крижму
в яку загорне згодом приспану біду.

Яскравий місяць в човнику гойдає
вселенську тишу до благо́го забуття.
Пливуть щенячі ро́ки небокраєм,
на аватарці неба — кадр мого життя.

16.10.2025р