Читачам в Україні

Останнім часом я мало читаю. Здоров’я уже не те, та й праця над новою книжкою забирає багато часу. Аж тут мій друг (теж Нобелівський лауреат) з Англії зателефонував і каже:
- В Україні є такий собі літератор Олександр Сушко. Думаю, тобі буде цікаво. Ось тобі добірка його віршів, перекладених мною на англійську. А ще надсилаю тобі його книжку.
Шукав колегу в гуглі і таки знайшов. Але все написане українською! А я ж пишу португальською та англійською. Умовив свого друга з української діаспори, професора-лінгвіста зробити переклад. А за рік отримав від нього листа з прикріпленим файлом.
Чесно кажу - такого не очікував. Це був переклад книги «Берегиня».
Так не пише ніхто у світі. Ніхто. А за місяць познайомився з цим автором особисто. Тричі на тиждень у чітко визначений час, ми спілкуємося з ним по відеочату англійською мовою. А остання розмова велася..португальською мовою! Олександр вивчив її тільки задля того, аби спілкування зі мною було зручним! За один рік!
Щойно отрммав повідомленння, що вийшла у світ нова книжка Олександра «Сповідь вогнептаха». Беруся за її переклад португальською мовою особисто. І видам у Бразилії власним коштом.
А читачам в Україні можу сказати одне: Олександр - це митець планетарного калібру. Повірте мені на слово.
З повагою, П. Коельйо

Розум та мудрість кардинально відрізняються одне від одного. Якщо перше - це вміння складати два плюс два, то друге - це вміння не брати в борг оті два плюс два, навіть якщо дуже потрібно.
А тепер порахуймо: скільки у нашій державі людей розумних, а скільки мудрих.
Щось мені підказує, що перших незрівнянно більше. Бо, судячи з суми державного боргу, та боргу простих людей і підприємців перед банками та кредитними установами мудрості не видно узагалі.
Дехто скаже, що ці якості не вимірюються в грошовому еквіваленті. Гаразд. Ось вам інший приклад, побутовий.
Розумна людина має і дружину, і коханку. Чи зразу трьох. Це хто як подужає. А мудра - одну. Бо рано чи пізно шило вилізе з мішка, і тоді почнуться суди, рейвах у сім'ї, кардіологічні хвороби, а то й венеричні. Про майно не кажу: все буде розділене: і заощадження, і дача, і хата. А на додачу на шию повісять аліменти, які дехто і до гробу не встигне виплатити.
А що з творчістю? Така сама маруда. Мудрі пишуть про природу і кохання. Ніхто і слова кривого не скаже, бо все лагідне, душевне, незлобливе. А розумаки строчать гумор і сатиру. Таким літературні премії не дають, руки не тиснуть, а на творчих зібраннях сідають від таких осіб якнайдалі. У мудрих - багатотисячні тиражі, а в розумних - кіт наплакав.
З Бахусом подібна історія. Жінка ставить на стола пляшку з наливкою. Мудрі випили, закусили,, поспівали та потанцювали - і прожогом в рідну буду.. А розумні купують ще ящика бодяги і цмулять її до ранку. Результат: дика головна біль, похмілля, крики благовірної та поганий поголос. А це негативно впливає на репутацію, зарплатню, здоров'я та статки сім'ї.
Чи я помиляюся? Га?
А якщо чинити одночасно і мудро і розумно? Як?
Просто так нині і жінка чоловіка до себе не підпускає: потрібно помитися гарненько, поголитися, аби не подряпати щетиною чутливі місця, зробити їй масаж, приготувати оригінальну вечерю, а то й зводити в театр на прем'єру спектаклю мандрівної зірки сучасного сценічного мистецтва. Тобто, витрясти з кишень півзарплати. Післясмак від такої чуттєвої епопеї залишаєттся надовго, а користь неабияка.
А розумні? Ці куплять на ринку кіло сала, помідорів, прокладок, туалетного паперу, хліба та прального порошку. Можливо, ще якусь дещицю. І з гордим виглядом викладуть перед коханою жінкою на кухонний стіл, наче кажуть:""Ось, бачиш який я господар, бачиш як я про тебе піклуюся!".
А що про це думає жінка - розумні чоловіки навіть і не здогадуються. А я знаю точно: у них псується настрій і бажання цілуватися. І кохатися, звісно.
А чоловік без щоденних жіночих обіймів стає сумним, забудькуватим, схильним до пияцтва та урологічних хвороб.
Тому, з власного досвіду, раджу послати до біса розум, а керуватися виключно мудрістю. Правда у мене вона проклюнулася аж у стооітньому віці, коли усі ребра було усоте перетолочено кочергою, кабака усохла, а пити оковиту вже не міг - здоровля не дозволяло.
А чим нині тішу дружину? Білими грибами! Любить вона їх безтямно. Мабуть, в організмі селену не вистачає, от щитовидна залоза і посилає сигнали в кору головного мозку: "Хочу боровичків!".
І хоч хребти ні в мене, ні в неї уже згинаються, але мудрість підказує: -Хапай кошика і цургич до лісу! Бо інакше не буде ні борщу, ні шкварок. І гарчатиме, наче пес, якого блохи кусають.
А я вже підсліпуватий. Блукав-боукав, а грибів немає. Поховалися,! Мабуть, надокучило, що швендяю по їхніх головах і удень, і уночі.
І тоді сів на штурпакові та заспівав. Ловко так, як в молодості.
І що б ви думали? Боровички піднялися в повен зріст, розправили брилі і зачудовано слухали, як з мого рота вилітають звуки давно забутої пісні. А за спиною причаїлися зайці, лосі, косулі. Навіть кабанчик зарохкав від задоволення.
А як закінчив співати - грибульки самі застрибнули в мої двадцятивідерні кошики. Чупакабри в зубах доволочили урожай на подвір'я, а я полегшено зітхнув: "Нарешті мудрість взяла гору над розумом".
А пісню пропоную послухати і вам також. Може, знадобиться.

А оце посилання на пісню.
https://www.facebook.com/sashkosirko/posts/1487615831610877?__cft__[0]=AZWV3PtcVuqF4NJRLoF5lrbF3iWfpkA7Y9oo-2NvkhGyD75sgao_HTWy-wrpRSJOw7ZLWAeWja_iLSd9PXtBBze89SkTykfqL1OuLsKkqra6WbLaIadByz3MttCZ4DGadAnJI9KYJ4aQJ5w42XsFcIBl&__tn__=%2CO%2CP-R
20.09.2021р.

Є у мене знайомець, дуже хороша людина. А писака так собі, не дуже. Та й і я трохи того...як шкрябаю пером, то музи замертво падають від прочитаного, а кіт злякано починає хреститися.
Але одна манюпунька різниця між нами таки є: я палю свої творіння, як правило, у грубі, а він надсилає їх на різноманітні конкурси та фестивалі. Я люблю поздоровляти інших з перемогами та врученням премій, а він - сам себе. Ще й припрошує колег долучитися до цієї благородної справи. Щось мені підказує, що можна було б обійтися без отих криків: "Віншуйте мене! Падіть ниць перед моїм талантом!
Хто перший привітає - подарую книжку з дарчим надписом!".
А, може, я неправий і в наш прагматичний вік - нахабна самореклама саме те, що треба? І дешева до того ж, наче кілька в томатному соусі.
Товпи розчулених шанувальниць терзають смартфон друга і вдень, і уночі, приємні серцю коментарі яскріють під його творами на сторінках фейсбуку. Жодної критики! Жодного зауваження! Отже, мій друг - геній. Наче.
А я написав ось таке. У клуні. Під кабаняче рохкання.

Писати? Не писати?.. Досить глупства!
Перстом творця хай буде мій сусід.
Тепер цікавлять морква та капуста,
Не магістрал – наваристий обід.

Стрибають балерини на пуантах,
Скрипаль добу вимучує форшлаг.
Нехай іде поезія до ката –
Від неї ані грошей, ані благ.

Попа умовив, щоби він кропидлом
Овіяв стоси віршів та еклог.
Пегас від голодухи згриз вудила –
Добро, що втік, інакше був би здох.

Немає часу на пустопорожнє,
І жінка теж ґаздиня клопітка…
А ти пиши. І хай Дажбог поможе
Та не усохне втомлена рука.

Але не про те піде мова, а про Степанидину свинку-маргаринку.
Опоросилася вона. Аж дванадцять пацяток з'явилося на світ Божий. А мені довелося приймати пологи, бо сусідка вереску боїться. Та й і я боюся, просто виду не показую.
Якби не умовила дружина - нізащо б не пішов. Але вона - берегиня. Її слово для мене - закон.
- Як ти ще можеш навчитися допомагати живим створінням, якщо не будеш штудіювати акушерство, ветеринарію та травництво в польових умовах? Це тобі не вірші писати! Тут потрібні душа, розум і практика! І якщо хоч одне здохне - будеш цілу зиму корчувати пні у лісі! Ти мене зрозумів?
Авжеж, утямив. За втрачене життя - найтяжче покарання з усіх мислимих і немислимих.
Перше поросятко пішло рилом уперед, друге - боком. А третє...краще не розказуватиму, аби читачі не подали спільний позов до суду за знущання над психікою та моральні травми. Уже таке було: я, здуру, в соцмережах розповів рецепт любовного декокту, який на Купайла варить моя дружина-берегиня у двохвідерному чавуні.
Того року різко, ні з того, ні з сього у столиці удесятеро підскочила народжуваність. А молодиці аж до зими боялися вийти зі своїх квартир.
Фейсбук мене заблокував на рік, пост видалив, оскільки він, за його критеріями, пропагував дике насилля. Наче.
А я шо? Та нішо! Поділився прапрапрабабським секретом, забутим нашим надрозумним поколінням.
Є в мене на озброєнні іще один рецепт - безвідмовний. Народжуватимуть навіть мерці та скопці. Але якщо розкажу, то всі церкви світу одноголосно оголосять анафему, віряни - джихад, а ескулапи -акушери ганятимуться зі скальпелями степами України. Тому ризикувати не буду. Як будуть проблеми - приходьте по одному до нашої скромної оселі. Ми з жінкою зробимо усе що треба без зайвої реклами та вереску. Адресу ви знаєте: село Зоряниця, вулиця Народних спасителів, номер хати не пам'ятаю. Але це неважливо: потрапите у село, то вам кожен покаже де ми живемо. Там, на хвіртці, ступу навішено і помело. Інколи доводиться ними користуватися, бо замовити таксі нині вельми дорого, міжобласний автобус ходить також нерегулярно.
Он минулого тижня митрополита так прихопило, що довелося поночі злітати до Лаври та привезти хворого владику до жінки. Чому поночі? А щоб ніхто не видів та не розпатякав, що глава церкви якшається з нечистою силою. Тобто з нами.
Владику засунув у ступу, сам всівся гопки на мітлу і - гей! Отаке от небесне таксі.
Доки долетіли - святий отець тричі випорожнив шлунка, для більш точної діагностики, мабуть.Та й і "швидка Настя" його теж не оминула.
Прищик на попі жінка вилікувала умить, навроки зняла хвилин за десять. А от з нав'язливим бурмотінням, яке ні з того ні з сього вилітало з його рота, довелося проморочитися до ранку
Ну, ви уявляєте - жінка гостю: "Добрий вечір!", а він "Слава Путіну! Слава Рассєі!".
Берегиня каже: "Може, повечеряєте, святий отче?"
А він: "Нє, не хочу. Слава Путіну! Слава Рассєі!
Ну і так далі.
Це ж він так і службу у Лаврі править! Потрібно читати акафіст чи тропак, а він: "Слава Путіну!" Ужасть!
Але чи то жінка не тим що треба яйцем викатувала оту напасть, чи занадто сильно гепала його лобом об стільницю - не знаю. Але однині він щохвилини (навіть уві сні!) вигукує "Слава Україні!". Тож хоч біси і припинили катувати святу людину, але сану, його, певно, позбавлять. І керівної посади. Але про це нікому ні гу-гу! Бо ще скажуть, що це навмисна диверсія проти канонічної церкви.
Але ми трохи відволіклися від теми, тому завертаймо до Степанидиного сажу знову.
Коли уся новонароджена рохкаюча братія присмокталася до цицьок рідної нені я полегшено зітхнув. Всі живі, всі здорові. Рила як рила, вуха як вуха. Отже, час і відпочити. Згодні?
Жінка похвалила, а мені стало так радісно на душі, що пішов до клуні і поділився оцими приємними спогадами з вами. І виставив пост у фейсбуці.
І шо дивно!- за тиждень прийшла звістка, що за цю новелу мені присуджено аж дві літературні премії:
імені Остапа Вишні та Івана Котляревського!
Хвалити не треба - не люблю цього. І кричати "Віват!!" також. Бо кину ділитися з вами розповідями про своє нехитре житіє раз і назавжди. Буду тіко варити любовні декокти та лікувати котів.
А от книжку мою мусите купити. Інакше будете до смерті писати лише про природу і жіночу вроду. І читати також. В основному твори мого друга, отого, що припрошує усіх вітати його з літературною премією.
Ну то що - згодні на мою пропозицію?

13.09.2021р.

Страшна штука віра, дорогі браття і сестри. Інколи люди навіть не помічають, що вона вже не допомагає жити, а навпаки - зводить в могилу.
У моєї сусідки - біда: ударила в голову релігійна моча в голову її чоловікові і той подався на збори християн секти “Відродження”. Мало йому було люблячої дружини, кабанів та корови - захотілося наживо поспілкуватися з Богом, насмоктатися його небесної благодаті та жити до старості без гріха, керуючись Христовою любов’ю та його заповідями.
За місяць одписав на церкву машину, за два - одніс усе золото та навіть жінчину весільну обручку пастору. А через три місяці - одписав на церкву хату разом з коровою та свиньми.
Про жінку забув узагалі. Для нього тепер жінка - церква Христова. А власна - з цицьками та ніжним лоном - зайва особа в хаті.
- Що ж мені робити? - питає поневажена чоловіком сусідка.
- Тікай!
- Як так тікати? Куди тікати?
- До матері тікай. Вона завжди прийме рідну дитину. І хата в неї чималенька.
- А що робити з чоловіком?
- Про чоловіка забудь. Він тепер заклятий. Буде служити Христу до гроба.
- А, може, сходити до пастора, аби він одпустив мого чоловіка з церкви?
- В жодному разі! Там у нього є ціла група зарізяк для роботи зі строптивими родичами. Можуть машиною збити, вивезти до лісу для душевної розмови або спалити живцем. Не забувай з ким маєш справу - з істинно віруючими християнами. А їхня любов люта до дрожу.
Нещасна жінка послухалася - зібрала манатки і втекла до матері, допоки чоловік і її не заманив у лабети любителів Христової благодаті.
А це йшов вулицею, бачу - біля сусідки піп треться, слухає її сповідь про те, що сталося з чоловіком. Нашорошив вуха:
- Приходь до мене на Божу службу, спробуємо вигоїти твою печаль, а в серце вселити Божу благодать,- каже піп. - А чоловіка ми тобі знайдемо: хорошого, порядного, з істинно віруючих християн.
Спюнув я і пішов на город помідори збирати. Заодно пару кавунчиків прихоплю на баштані, бо дуже солодкого хочеться.
А за тиждень прибігла до мене заплакана племінниця. Крізь сльози каже:
- Вуйку! Допоможіть! Сім’я валиться!
- Що сталося?
- Та мій Беня сказав, що істинний іудей мусить одружуватися на іудейці. Місцевий рабин так йому порадив. А вчора довідалася: таки одружився! Коли їздив до Лондона у справах. На істинній, стопроцентній іудейці з Тель-Авіва! А в нас же двоє дітей! І я нерозлучена! Що робити???
- Тікай, племіннице. Бери дітей попід пахву - і до матері! А хочеш - до мене.
- Може до раввина сходити і побалакати?
- Я й так знаю, що він скаже: ти сама й винна у тому, що сім’я розпалася. Залиш чоловіка у спокої, він тепер належить синагозі. А от майно та гроші відсудити я тобі допоможу, бо юрист хороший, знаю за що і як з падлюк шкуру дерти.
- Так к яж його люблю-у-у-у-у!!! - завила племінниця.
- А він тебе ні. Для нього дорожчий Єгова та зірка Давидова. Зрозуміла?
Племінниця змоталася додому, забрала дітей і приїхала до мене ночувати. Розумна дитинка, слухає дядька, отже толк буде.
А уранці примчав Беня на чорному “Кадилакові”.
- Добрий день Олександре Батьковичу.
- Парнусем лехайм, Бене Кацембобовичу.
- Моя дружина та діти у вас?
- Аякже, дорогоцінний. Де ж їй бути, як не в дядька - заслуженого юриста України.
- А, може, домовимося? Віддасте дітей, а я вам за це ось мільйон привіз...
- Ні, Беньо. Буде все по закону. Не по іудейському, звісно. А по кримінальному. За багатожонство позбавлю тебе батьківських прав, половину твоїх активів віддаси жінці, дітей будеш отримувати довіку. І половину аптек передаси у власність своєї колишньої дружини. І не сумнівайся: моя юридична банда устократ крутіша за твою. Будеш бузити - віддаси усе. А тепер їдь до своєї Єви пестити її кошерні тілеса.
Увечері прийшов з косовиці, сів на лавці перед будинком, відпочити після трудів правдедних. Зупиняється “Джип Чиряки”, а з нього вистрибує місцевий ксьондз.
- Доброго вечора,- вітається чорнорясник
- Здоров будь,- поштиво одказую служителю Святійшого престолу.
- Я тут дізнався, що ти не дуже шануєш місцеві православні громади та різні секти.
- І шо?
- Так, може, допоможеш католицькій церкві? Нам земля потрібна під будівництво каплиці, а місцева громада не дає. А ти людина авторитетна у селі: як скажеш - так воно і буде. А ми трохи тобі...того.
- Пропозиція хороша, прибуткова з усіх сторін,- одказую візитеру. Але зрозумій, благородний муже: у нашому селі Зоряниця від культових споруд аж мерехтить в очах. На кожному кроці - як не синагога, то православний храм. Як не кірха то собор. Тільки одних сект існує понад півтисячі. І всі християнські. Наче. Тому вільної землі під забудову немає. Але є слушна порада: є дві хати старі та занедбані, які продаються. Викупи у господарів і будуй на їхніх дворищах храми.
- О! І справді слушна думка! І як це я до такого простого рішенця не додумався!
А наше село Зоряниця і справді нагадує казкове місце: на кожному дворищі своя культова споруда! Тут навіть фільм колись знімав наш Президент. Здається “Чорт народу” називається. Наче.
От тільки на моєму подвір’ї ніяких хрестів на банях церков, півмісяців та зірок Давидових немає. А є бовван Дажбога та старе капище з жертовним каменем. Стоїть тут уже тисячу років і мовчки дивиться на те, як на його рідній землі зводять свої храми слуги прийшлих богів.

14.08.2021р.

Шановні поціновувачі мого страхітливого таланту, скажіть чесно: хто з вас читав Біблію арамейською мовою, тією мовою, якою вона була написана? Бачу, читали її усі, знаєте написане назубок, тому мучити вас більше не буду.
А оце учора, здуру, поставив це питання місцевому попові Онуфрію, моєму другові дитинства, з яким кілька років просиділи за однією партою:
- Читав чи ні?
- Нє, не читав, нас у семінарії арамейській мові не вчили.
- А на койне, побутовою давньогрецькою?
- Нє. Це було необов’язковим.
- А на іврити?
- Нащо нам іврит! Ми ж православні християни!
- Так і Єгова, і Мойсей, і Христос - всі говорили арамейською! Ви що - не хочете знати про що і як балакали в оригіналі стовпи церкви?
- Нам достатньо синодального перекладу, затвердженого християнськими Соборами та Патріархами.
- Тю. А я думав, що ти шукаєш істину, збагачуєш власні знання, якими потім ділитимешся з вірянами…
Пішов Онуфрій від мене, чомусь, сердитим. Але чарочку «Кагору», «на коня», таки випив. Чом би й не випити? Зачинателем цієї богоугодної традиції був сам праведник Ной. Правда, інколи, з тим вином давав козі по нозі. Та ви самі про це знаєте з Біблії. Отже, і пияки можуть потрапити в рай піднебесний. Тому половині українців нема чого боятися. Не за це судитимуть. Наче.
А оце начепив на носа окуляри і вдесяте читаю арамейською першу главу Біблії…
Буття (1.1): БРАШІ’Т БРА АЛЄIМ А’Т ЄШМІМ УА’Т ЄАРЦ.
З арамейської цей текст слід перекладати тільки так: «Спочатку створили боги небеса і землю», оскільки слово АЛЄІМ - множина від АЛ (бог).
Слід зазначити, що всі сучасні переклади Біблії здійснювалися католицькою церквою на основі латинської vulgata, а православною - на основі грецького койне. Тобто робився переклад з перекладу. А оскільки арамейський первісний текст йшов усупереч концепції єдинобожжя, то робилися навмисні кон’юктиви та навмисне спотворення оригіналу.
А ось другий вірш Буття, спотворений настільки, що дії перекладачів можна кваліфікувати як насильницькі. Ось дослівний переклад:
«УЄАРЦ ЄІ’ТЄ ТЄУ УБЄЮ УХШК. ЕЛ-ПНІ ТЄУМ УРУХ. АЛЄІМ МРХФ’Т ЕЛ-ПНІ ЄМІМ”. ( І Земля являла собою хаос і порожнечу, і темряву. Над поверхнею - розгул хвиль і вітер. Боги ширяли над поверхнею вод).
А що маємо в сучасній Біблії? «Земля ж була пуста й порожня, та й темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами».
Ось що зробили: перше ЕЛ-ПНІ (над поверхнею) безглуздо перекладено «над безоднею» і віднесено до першої фрази, так що вийшло «тьма над безоднею». Друге ЕЛ-ПНІ взагалі з тексту викинуто, як і «розгул хвиль» - ‘ТЄУМ. При такому перекладі залишилося кудись прилаштувати слово РУХ - вітер, натхнення. Думав дядя, думав… і написав: «Дух Божий». На пустому місці вкрутили дуже важливе теологічне поняття, вирізавши цілу фразу! І це незважаючи на те, що в РУХ АЛЄІМ бракує означеного артикля!
У потрібному теологам сенсі - дух, душа - буде – НФШ. І слід писати таке словосполучення «НФШ ЄАЛ». Вираз РУХ АЛЄІМ в арамейській має інше поняття - божественнее натхнення, божественна осіненність - якість, властива людям. Вища форма осіненності - РУХ ІЄУЄ.
Ось іще одне «творіння» з книги Буття (1.26): УІАМР АЛЄІМ НЕШЄ АДМ БЦЛМНУ КДМУ'ТНУ. Тобто - «І сказали боги: зробимо людину за нашим зразком, як подобу нашу».
А що маємо?
«Тож сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу…»
Відразу два порівняння - ЦЛМ (НУ) і КДМУ’Т(НУ),- написані з суфіксом НУ, що є присвійним займенником «наш», і вказують на те, що АЛЄІМ - це саме боги, а не самотній Елохім.
Виходить, початковий варіант книги Буття писав автор, що дотримувався політеїстичних поглядів, автор-язичник. Тому книгу в подальшому довелося серйозно підробити.
7.14: АНУ ЄНЄ БРІ'ТНУ А'ТК - це в оригіналі. Перекладається так: «МИ - ось союз наш з тобою». А що маємо? «Я - ось союз наш з тобою». Ловко?
Бога і богів автори Біблії чітко розрізняють. АЛЄІ - мій бог, персональне божество, АЛЄІКМ - ваше божество, ваш бог.
Ось приклад з 3-ї книги Царст (9.6):
«Якщо ж ви та сини ваші відступите від мене і не будете дотримуватися моїх наказів і моїх настанов, які дані вам, то знищу Ізраїль з лиця землі». Тут вжито чітке протиставлення - бог мій «ІЄУЄ АЛЄІ» та інші боги «АЛЄІМ АХРІМ». Отже, богів існує ціла товпа. І всі вони борються за владу над людьми. І всі гарні.
Ось іще цікаве місце з «Параліпоменона»;
Арамейське слово ДБР - чума, а ЄДБРІМ - множинні випадки морової пошесті. Омонім ДБР має має ще ряд значень (чума, зараза, справа, слово, річ, причина, пасовище). Грецький перекладач вибрав слово «справа». Але ж у множині - справи, діяння буде ДБРІМ! Вийшла беліберда: ДБРІ ЄІМІМ «Діяння часів». Хоча мова йшла про спалах чуми!
Така ж сама халепа і з «рогами Мойсея».
Аж до 19-го століття Мойсей в ілюстрованих Бібліях зображувався рогатим. При перекладі на грецьку зробили неправильний переклад омонімічного слова 'КРН, яке має в арамейській мові два значення: ріг і промінь. У першому значенні, у Виході, 'КРН зустрічається у вірші (27.2), де мова йде про роги, що прикращають жертовник. У другому значенні - промінь,- коли Мойсей спускався з гори після свого останнього відвідування Синая (34.29). І перекладач автоматично уліпив ті роги пророкові. Навіть Мікеланджело створив рогату статую пророка у 1515 році, яка є блискучим взірцем релігійного ідіотизму, але виконана так майстерно, що їй немає ціни…
Утомився я, браття мої та сестри. Так утомився, що пропадає охота вилущувати неточності, нахабну брехню та навмисні перекручення оригіналу. Нікому правда непотрібна. Арамейська мова - мертва, ніхто нею не розмовляє, і майже ніхто не цікавиться. То ж краще піду вірші писати. Особливо подобаються про любов. І про природу.
А коментарі з приводу цієї статті мене просто добили. Виявляється - я не маю душі та серця, розумові здібності на рівні плінтуса. А найголовніше - залякали до дрижаків карами небесними. То що ж мені робити?
Джерела: глиняна клинописна табличка з Амарнського архіву, Масоретський текст, Синайський кодекс, Євангеліє від Варнави, Біблія Українського Біблійного Товариства, Ігор Мельниченко «Коли і скільки заплатили Юді Іскаріоту», словник арамейської мови і трохи від дяді Саші.
02.08.2021р.

Хто з вас, шановні читачі, не читає Наталку Фурсу та Сергія Осоку? Хто не слідкує за їхньою творчістю? А дарма, бо їхня глибока поезія та проза нині визначають майбутнє української літератури на 21-ше століття. Кажуть, що і моя писанина також, але сумніваюся, оскільки не вистачає глибини, трапляються прикрі граматичні помилки, а теми банальні та зачовгані, аж зуби ниють у читачів. Та й і з римуванням не все гаразд (кози-лози, кров-любов).
Останнім часом, про що не настрочу - ніщо не подобається людям.
Базграю про Бога - лають, кажуть, що віруючим християнам академічна історія та археологічні відкриття ні до чого. За сумніви у постулатах віри - місячний бан у соцмережах отримав. Шкребу про владу - кусають, погрожують загризти живцем за критику Зеленського, мазюкаю про москворотих земляків-пристосуванців - обіцяють придушити в підворітні. І всі неодмінно строчать кляузи в адміністрацію фейсбуку.
Єдина тема, яка не викликала донедавна люті у громади - любовні походеньки попідруки з цицястими весталками.
Сиріч - про любов. Тому сьогодні піду назустріч запитам шановних читачів, не буду дратувати вас своїм кошлатим мудромислієм, а напишу просто і дохідливо про мої діла амурні з кумом та кумою.
Живуть вони навпроти моєї хати, мають двійко поросяток та синка, років двадцяти. Дуже розумного та серйозного. Грунтовно гризе камінь науки у школі, бо в кожному класі проводить по два роки. Щоб краще дійшло. Нині закінчує восьмий, скоро буде випуск.
Одне поросятко у кума нагло здохло, не дотягнувши до Різдва. А жаль, я розраховував розжитися на халяву салом та м'ясом. Не зрослося: доводиться у крамниці купувати ліверну ковбасу. З чого її зараз роблять - невідомо, можливо, з праху, оскільки запах у неї такий, що дохнуть навіть мухи. Але ми трохи відволіклися, оскільки мова піде не про порося, а про кохання. А воно у моїх любих родичів минулого тижня дало тріщину, і таку глибоку і широку, що і я туди мало не впав.
Зайшов до них, а кум їсть гречану кашу зі шкварками, жінка порається біля плити.
- Сідай, Сашко, гукає кум.- Жінко, дай йому ложку.
Відмовлятися від гречки з маслом - гріх непростимий. Самі знаєте. Бо коштує вона нині о-го-го.
Умняв мало не відерного чавуна, облизав ложку, одсапався і кажу:
- Хочу оддячити хазяйці за таку королівську страву.
І давай кумі розповідати вірші власні про кохання та любов.

Я до жаркого жадібний кохання,
Цілющий трунок всотую до дна.
Втішаюся, неначебто востаннє,
А скроні угортає сивина.

Мене до зваби кликати не треба,
Бо звик до цих амурових оков.
І боги схвально дивляться із неба,
Коли ми разом творимо любов.

Тихесенько п'янкі сердечні гами
Воркочемо, мов дикі голуби,
Бо зв'язані кохання ланцюгами
Без привороту і без ворожби.

Твого єства напитися не можу,
Який то рік тривають ці жнива!
Нехай пустим не буде наше ложе,
І ангел нас од світу закрива...

Кума приязно подивилася та замріяно сіла на мої коліна.
- Розкажи ще, Сашко, мені подобається.
І зарум'янилася так, наче дівка на виданні.
Підкрутив вуса і продовжив:

Візьми мої руки, на грудь поклади,
Подібну на хвилі у морі,
Хай теплі долоні - тремтливі плоди
Накриють як сутінки гори.

Де стрімко здіймаються піки хиткі,
Любовним наповнені трунком,
Тривожно-духм’яні весінні квітки
Збиратиму я поцілунком.

Між ними свій подих на мить затаю,
Пірну як на дно океану,
І,щедро даруючи ласку свою,
Розбурхаю ніжно вулкани…

Кумасина правиця м'якою лозою оповила шию, а рожеві вуста наблизился упритул до моїх:
- Хочу ще,- прошепотіла сусідка і замріяно закотила очі під лоба.
Ще так ще, чом би й ні? У мене цього добра валом, а таких удячних слухачів давно вже не було.

Ні, не забуду тієї я ночі,
Як ти у гості до мене прийшла.
Скинь свою блузку! Я тебе хочу!
Впали у трави гарячі тіла.

Руки мої, наче лебедя крила,
Ніжно угортують плечі твої,
Хіть напинає любові вітрила,
Манить мене у далекі краї.

Море розчАхнеться, зойкне від болю,
Тоне в безодні далекий причал,
Вирвався демон огнистий на волю,
І накриває дев’ятий нас вал.

Голосом чайки кигичуть амури,
В морі пожежа сяйниста горить.
Раді ми цій незагнузданій бурі,
Хай шаленіє, нуртує, кипить.

Ні, не забуду тієї я ночі,
Як ти у гості... хотіла прийти,
Я не зганьбив твою цноту дівочу,
То лише сон. Дуже жаль, що не ти.

Кума охнула і втратила свідомість, а кум брязнув ложкою об стола і скреготнув зубиськами.
- Ти шо оце таке сороміцьке розповідаєш? - визвірився на мене Микола.- Клади жінку на ліжко і шуруй з хати!
Обережно одніс її на софу, а кума отямилася, і цап мене знову за шию і жалісливо так пропишала:
- Хочу ще...
Не чекаючи доки кум вхопить до рук рогача - ноги в руки і ходу з хати.
А як поїхав він у відрядження своєю фурою до Польщі, то до мене прийшла кума. Увечері, напахчена і у вишитій сорочці.
Всю ніч розказував їй вірші. Ну, і ще дещо було. Ну то таке, нічого особливого.
- Все життя тебе слухала б і слухала,- воркотіла,- але не можу. Бо чоловік приб'є.
І я її розумію. Нині хіба від благовірного хорошого слова дочекаєшся? Ні. В кращому випадку подякує за сніданок чи вечерю.
Ви колись чули за своє життя, аби чоловік вам розповідав вірші про любов? Ні. В основному "Дай їсти".
А жінки створені для любові. Чи для того аби варити борщі трутням та витирати сопляки дітям?
От тому вони і чутливі до лагідного слова і гарячої любовної лірики.
Минулого тижня виставив любовні вірші на фейсбуці. І що ви думаєте?
Жінки засипали мене подяками та рожевими слониками з крильцями і в публічних коментарях, і в приваті.
А чоловіки згуртувалися і настрочили
кляузу на фейсбук. І мене забанили на цілий рік за те, що розпалюю ворожнечу між чоловіками та жінками.
Так що, дорогі жінки - припиняю писати узагалі, бо від цієї справи одна морока.
А хто хоче послухати наживо моїх любовних віршів - приїздіть у гості. Обіцяю - до ранку очей не зімкнете, а настрій підніметься до небес.
І не забувайте, хоча б вряди-годи, читати твори Сергія Осоки та Наталки Фурси, інакше за буденними справами так і не помітите, що пройшли повз прекрасне. А життя - коротке...

18.05.2021 р.

Не хотів про це говорити. Взагалі не хотів цю тему піднімати, аби не баламутити народ. Але жінка звернула увагу на одну-єдину фразу у вірші Тараса Григоровича Шевченка «Сон». Гротеск гротеском, іронія та карикатура - теж речі прийнятні. Але ображати жінку, яка хай і має якісь фізичні вади - це вже занадто.
«Мов опеньок засушений, тонка, довгонога…».
Що такого поганого зробила дружина царя Тарасові Шевченкову, аби він ось так її обквецяв? Вкусила за носа? Наступила на ногу на придворному балу? Чи відмовила в інтимі?
Погодьтеся, шановні чоловіки: якщо нині у фейсбуці про ваші вірші напишуть, що вони гімно - це нормально. А якщо додадуть, що ваша жінка - хвойда, і взагалі - лякачка для чоловіків, то за таке можна визвати й на дуель.
Раніше так і робили. А нині - образив жінку, яку в очі не бачив - станеш героєм.
Цар не підписав указ про відрядження Шевченка до Італії та забезпечення коштами на утримання та малярський вишкіл.Не отримав він пансіону. Бо великий художник обквецяв жінку царя непривабливими фарбами.
Саме ця дурнувата фраза стала призвідцем бід нашого поетичного пророка. Не знаю, хто підштовхнув його руку до написання цієї строфи. А результат - десять років солдатчини. І повна заборона митцю писати і малювати.
А моя дружина розумна. Каже «Якщо хочеш поїздити на лисині поводира отари – не чіпай жінок. Інакше суд і фінансовий розгардіяш.
Вона абсолютно права! Якщо очільник держави - бевзь, то хіба його жінка у цьому винна? Ні!
Ось, написав віршатко на злобу дня. Наче без образ у сторону прекрасної половини людства.

Про серйозне нині піде мова,
Тільки ніс от вистромлю з бретель:
Плаче без любові чорноброва,
А кохаю - то вона цвіте.

Днину прошлангую - крик і сльози,
Два - то оголошує війну.
Вчора - ледве не почив у Бозі,
Трохи випив пива і... заснув.

Прокидаюсь - а на шиї зашморг,
А навпроти жінка із кілком.
От так лихо! Виручайте, мамо-о-о!
Син твій нерозважливий сонько!

Я вже й плакав гірко, і молився,
І просив пробачення за зло.
А крізь хмари блимав оком місяць,
Ех, панове,- ну який облом!

Таки вмовив. Сіла зверху пані
І погнала чвалом в небеса.
Ранок. Ліжко. Голова в тумані
Спить під боком втомлена краса.

Ось тепер живу як у нірвані,
Став струнким, а був як колобок.
Кожен день не пиво, а кохання,
Кожну ніч не хропаки - любов.

Жінці цей опус не читав, оскільки боюся її аж до гикавки. Вона у мене взагалі люта: якщо хоч одне негарне слово про жінок почує - кусає за носа. І немає різниці - чи це я, чи сусід Микола ,чи кум Іван.
А гості у нас щоднини, бо жінка знахурка знаменита. Чули, що в Зеленського камінець у черепі застряг? Так от жінка його викотила в нирку, потім у сечовивідник, а потім той камінець – « бульк!» у чашку - і всьо. І права півкуля мозку почала працювати як треба. Почав дядя бачити, що ворог України - Росія.
А кілька років тому приїздив По…шенко. У того була загострена фаза властолюбства. Ви ж бачили, що на сцені його жінка виглядала смертельно хворою? Ще день- і капець. Наче.
Жінку вилікували. Є настій зі смажених опеньок, блідих поганок та «rektal more». Піднімає навіть трупів. Одна закавика: коли вливаю, то треба пацієнтові не дихати, бо інакше - дристуха страшенна. Але призвичаївся. Практика.
А це учора кум приперся, каже, що жінка жити не дає.
- Ти оковиту глитав? - питаю.
- Трохи. Чекушку, не більше.
- А на жінку хекав?
- Не пам’ятаю. Може і хекнув пару разів..
- Тоді завтра мусиш принести до хати тисяч п’ять гривень. Інакше миру не буде.
- Та де ж я таку суму зароблю? Це ж півзарплати!
- Можна красти кукурудзу у фермера Стасика. Правда, там є охорона. Але якщо мета - догодити жінці - це святе.
Півмішка кум встинув насмикати. Не більше. А потім надбігли охоронці з криками;
- Стоять! Лєжать! Смикнеся- куля в ногу!
Не на те поле забрів мій кум. Це було обійстя президентової тещі. Результат - п'ять років тюрми. А я ж йому казав: «Не ображай жінок». А він не послухав…

08.05.2021р.

Хто такий Ісус Христос? Га?
Для мільярда з хвостиком християн - Спаситель і син Божий. Ще для двох мільярдів з хвостиком - один з чотирьох пророків. А для більшості населення землі - ніхто. Може й був такий дядько на землі, може й не було, але для більшості мешканців нашої планети таке питання до лампади.
А чому? А тому що Біблія - настільки суперечлива книжка, що читати її звичайним громадянам та студентам вузів не рекомендовано, аби не забивати баки неперевіреною інформацією.
Мало того, що підтасовані дати написання і глав Біблії, і Євангелія, так ще й умостили туди цілий пантеон апостолів та святих, аби надати їм якнайбільшій достовірності. Деякі люди вірять і будуть вірити, що Кашпіровський - це реінкарнація Христа: обидва перетворювали воду у вино і зцілювали калік. Ще й оживлювали з мертвих! Клацнув пальцем - і труп ожив!
Ловко? Авжеж! І ефектно аж до дрижаків.
Свята мати Тереза на смертному одрі прошептала: «Все життя шукала Бога, але так його і не знайшла». Поклали їй добрі люди подушку на рота, аби більше не говорила непотрібного, і полетіла її душа в райські пущі. Наче.
А, може, я неправий, і строкаті побрехеньки, викладені в Біблії - суща правда? А я - йолоп, який не осягнув істинні побажання Бога? Може й не осягнув, не заперечую, оскільки бібліографією, історією релігій та сходознавством займаюся зовсім мало - піввіку, не більше. А що можна вивчити за такий нікчемний проміжок часу? Ну, двадцять мов опанував: арамейську, койне, іврит тощо. А хто нині читає біблейські тексти оригінальними мовами? Та ніхто. Майже. Окрім таких ідіотів як я. Бо тоді виникають питання, на які попи відповідають диким вереском та криком:
« Анафема тобі, безбожнику!», «Щоб ти здох!», «Не баламуть народ, а то в мене не буде прибутку!».
Нікому б і в голову не прийшло називати Ісуса Христа Богом до так званого «Нікейського собору», який відбувся 325 року нашої ери. Молилися люди в синагогах, славили Єгову, згадували Христа та його заповіді. Та й по всьому. Аж тут бац - і розпочалася люта сварка між Миколаєм Мирлікійським, названим згодом Чудотворцем, та Орієм, - двома єпископами східного обряду. Сварка непроста, оскільки той, хто взяв би гору - ставав очільником церкви та розпорядником скарбниці.
Билися вони люто: як перестрічали одне одного на вулиці, то кидалися навкулачки. Думаєте, на так званому Соборі вони себе вели благопристойно? Нічого подібного!
Миколай гризонув Орія за ніс, а потім ще й гепнув кулаком по кумполу, за що його вигнали з Собору за непристойну поведінку. За ним, у знак солідарності, побігли усі миколаїти. І на зборах єпископів східного обряду лишилося 85 чоловік.
А які ж постанови вони прийняли?
По перше - підтвердили, що Ісус Христос ніякий не бог, а один з пророків. Тобто вирішили не баламутити вірян новітніми теоріями. Все залишили як і було: Єгова - Бог ізраїльтян і Творець усього сущого, а решта - виконавці його волі. Тільки з часом усе перевернули з ніг на голову і переможені стали переможцями.
Так де ж істина? Хто має бажання прочитати документи тих зборів, а не сприймати на віру усе, що скажуть попи з амвону?
Мусульмани (і небезпідставно!) вважають Христа одним з чотирьох пророків. Іудеї (окрім месіанських юдеїв) важають, що Ісус був звичайним євреєм, що виконував Закон Мойсея, працював ремісником, був обрізаним, говорив арамейською мовою (Ізаак Д.). А ви, шановні мужі,- обрізані? Арамейську мову знаєте? Живете за законами Мойсея? Навряд. Щось мені підказує, що і Біблію в оригіналі ніхто не читав, принаймні арамейською мовою.
А ось трохи історичної філософії та оцінок впливу цієї постаті на людство.
«Деякі мислителі ХХ ст. займалися постаттю Ісуса Христа, зважаючи на Його значення для єврейського народу і проголошуючи Його повернення до Дому Отця після двохтисячолітнього блукання по світі. Одним з таких мислителів був Мартін Бубер. Деякі єврейські мислителі порівнюють Його до таких історичних постатей, як Сократ, Будда чи Лао-цзи (Шеффер Р.). Мартін Бубер натомість говорив про Ісуса Христа як про вчителя життя, «центральну людину», «старшого брата». Бен Шорін називав Його «моїм єврейським братом», Лапід іменував Христа «Раббі з Назарету» чи «Незрівнянним». Також деякі вважають Христа найбільшою історичною постаттю єврейської історії з огляду на величезний вплив на історію світу. Ще для інших Ісус Христос – це образ юдаїзму і юдейської традиції у світі (Флюссер).
Клауснер вважає, що Ісус залишається для євреїв особливою постаттю, вчителем високої, хоч і важкої, моральності, є великим проповідником, особливо – вісником близького Царства Божого, тим, хто закликав до навернення. На думку Бен Шоріна, Христос є третім після Гіллеля і Шамая великим ізраїльським авторитетом в інтерпретації Закону Мойсея, з тою різницею, що він говорив від свого авторитету, вживаючи формулу «а я вам говорю».
Причиною конфлікту Христа з фарисеями єврейські релігійні мислителі вважають приписувану собі Христом гідність Сина Божого та переінтерпретацію Закону, натомість причиною смерті були не євреї, але складна політично-релігійна ситуація того часу. Безпосередньо ж винуватцем смерті є Понтій Пилат, римський прокуратор, який видав вирок на Ісуса, Христос же цей вирок покірно прийняв. Однак у воскресіння Христа єврейські мислителі не вірять.
Деякі порівнюють особу Христа до Ізраїля, який мав також таку трагічну долю, інші підкреслюють його гуманістичний вимір, особливо за його відношення до різних, особливо слабших, груп суспільства. Ще інші бачать в його особі месіансько-революційного діяча, що боровся словом з римлянами, якого потім християни зробили Богом, і які з його героїчного терпіння і смерті зробили тріумфальне воскресіння.
Щодо сучасного єврейського суспільства, чи вірніше громадян Ізраїлю, то тут важко давати якусь однорідну оцінку, тому що багато мешканців цієї країни взагалі невіруючі, інші є ортодоксійними юдеями, ще інші – поміркованими, а невелика групка є християнами чи юдеями месіанськими. Єдиний спосіб наблизити Особу Христа віруючим євреям – це показати їм (хоч це і досить важко), що Ісус Христос, син Ізраїлю, з роду Давида – це і є обітований Месія, про якого говорило Писання. Згідно з інтерпретацією слів Апостола Павла у Посланні до Римлян, коли настануть останні часи, Ізраїль визнає Христа (пор. Рим 11).». Ось такі цікаві факти я вичитав в інтернеті.
Чи повчально? Авжеж. Скільки людей - стільки ж думок. І кожен тягне ковдру на себе.
Інша справа, що апостол Павло, як історична особа, жив не в першому столітті нашої ери, а в четвертому. І це незаперечний факт, про який я писав у своїй попередній статті, присвяченій виключно цій людині. Писав як історик-перекладач, а не релігійний фанатик. А це справа ой яка невдячна.
Чого вартий тільки неправильний переклад з оригіналу (свідомий чи несвідомий) виразу ЕМНУ АЛ (з нами Бог - арамейською). Пишуть нині Емануїл. Маємо не «з нами Бог», а «Бог сильний». Але ж тоді Ісуса перекладачам довелося б охрестити не Емануїлом, а Гавриїлом. До речі - так і є у єговістів. І хто нині на такі дрібниці звертає увагу? Але ж Емануїла при перекладі довелося вставити в текст Ісайї, оскільки точний переклад вірша (7.14) надає пророцтву аж надто виразних рис Євангелія і змушує перейнятися питанням - коли ж насправді писав Ісайя?
Твердження, що книга Ісайї створювалася протягом 7-8 столітть до нашої ери, прийняте в біблеїстиці, рівносильне каламбуру - євангельське християнство виникло за тисячу років раніше до свого створення. Але деякі його слова увійши до скарбниці людської культури. Особливо мені подобається вираз «Перекуємо мечі на лемеші, а списи - на серпи». Гарно, правда ж?
«Для всіх, і для теологів, і для істориків залишається загадкою: як Ісайя потрапив в юдейський канон і як він там втримався? Ісайя - монотеїст без будь-яких етнічних застережень і обмежень. Зідно з Ісаєю (56.7), Бог проголосив, що «мій дім буде названий домом молитви для всіх народів», а не тільки для ізраїльтян, як вважають юдеї, основою і відправним пунктом віровчення яких є генотеїзм, або інакше - етнічно відокремлений монотеїзм.
Ісайя стверджує, що Бог усіх чужинців, які зберігають суботу, любить і милує. Не працювати в суботу - ось головна вимога (56.6), і вона, поза сумнівами, ніяк не суперечила ранньохристиянським традиціям. Ебоніти, наприклад, будучи християнами, не тільки «оберігали суботу», а й робили як це наказують Мойсеєві закони, операцію обрізання. Сучасні російські суботники (не плутати з адвентистами сьомого дня), які наполягають на своїй релігійній винятковості, не тільки святкують суботу і роблять обрізання, але до того ж не визнають Ісуса Богом. Разом з тим, вони, як пророк Ісайя, є християнами, тому що вважають Ісуса видатним пророком і великим праведником, а Яхве (Ієує) не персональним богом одного народу, а Богом усіх людей без будь-якого винятку і без будь-яких застережень» (І Мельниченко, «Коли і скільки заплатили Юді Іскаріоту» стор.43).
Ось висловлювання про Ісуса самого Ісайї (53.5):
«Він зранений був за злочини наші, знищений за гріхи наші (УЄУА МХЛЛ МПШЕНУ МДКА МНУН ТІНУ). Мораль умиротвення нашого - з ним! (МУСР ШЛУМНУ ЕЛІУ). І в спільноті його упокоєння для нас (УБХБР'ТУ НРФА-ЛНУ)».
Останні фрази в перекладі повністю спотворені. Для слова МУСР зі значенням мораль, вчення - вжито «спільнота» (ХБР’Т буквально: ті, що об’єднуються) опускається, а слово НРФА - упокоєння, лінь - підміняється на слово “зцілення». Безбожне спотворення тексту продиктоване хронографічними міркуваннями, тому і богослови, і вчені вважають, що Ісайя писав у ті часи, коли ні про яку спільноту, як громаду Ісуса, не могло бути й мови. Але ж розповідь віднесено до подій минулого. З неї виходить, що Ісус жив до Ісайї! Як таке може бути? Може, бо постаралися євангелісти. Правда, трохи кривувато. Історикам та перекладачам надто видно підробку.
В Біблії є ще ім’я, яке розуміють як Спаситель (Числа 13.16):
«…і назвав Мойсей ЄУШЕ , сина НУН,- ІЄУШЕ». А в сучасних перекладах «…і назвав Мойсей Осію, сина Навіна,- Ісусом».
ІЄУЕ перекладають – «Бог є допомога», або як «Спаситель». Тоді з не меншим правом можна зрозуміти як «Спаситель» й ім'я Ісайї - ІШЕІЄУ.
Канонізована віра - явище колективне, а доводи розуму завжди індивідуальні. Це прописна істина. Отож краще мовчати, аби не бути відкинутим. Згодні зі мною?
Хоча трішки розкажу про Захарію. Він визнає Ісуса, завзято відстоюючи при цьому ідеї юдаїстського місіонерства й одночасно екуменізму та зближення релігій. Останнє говорить про дуже пізнє походження його книги. ВІн визнає Ісуса як «великого священника, піднесеного на небо, але який повинен повернутися на землю для створення храму ЯХВЕ, де йому належить панувати.
Позиція Захарії схожа з поглядами Мухаммада, пророка Аллаха, який теж виходив при створенні Корану з екуменічної ідеї - об'єднання юдаїстів і християн. Відзначимо, що і Захарія, і Мухаммад заперечували християнську версію про катування та розп'яття Ісуса. Захарія - гарячково, Мухаммад – с спокійно, розважливо.
До наших часів збереглася книга «Толдос Ієшуа» (Життєпис Ісуса), що вважається єретичним твором. Ісус там названий «Ієуа син Пандира», сином легіонера, що стояв на постої, недалеко від житла сім'ї Ісуса.
Ех, друзі мої, що вам сказати…теологія - породження земної марноти людини і підштовхуваною цією марнотою схильності до самонавіювання. Чи я помиляюся?

04.05.2021 р.

Теорія відносності входить у дике протиріччя з квантовою механікою. Але і Нільс Бор був правий, і Альберт Енштейн. Останній 1905 року надрукував статтю « До електродинаміки тіл, що рухаються», яка окреслила засади спеціальної теорії відносності, основні постулати якої:
- в усіх інерційних системах відліку фізичні процеси відбуваються однаково:
- швидкість світла у вакуумі не залежить від руху джерела або приймача і однакова в усіх напрямах.
Ці висновки лягли в основу блискучої формули E= mc², формули настільки універсальної, що аж дух захоплює. Правда, до цього щось подібне утнув Людвіг Больцман - творець кінетичної теорії. Його формула подібна: S=klnW, або E=klogW.
Він зв’язав ентропію S з термодинамічною імовірністю W і настільки точно, що цю формулу вигравіювали на його могилі у Відні, а теорію викладають в усіх університетах світу. Варто додати, що ця теорія - продовження Максвелівської термодинаміки.
Навряд чи Ейнштейн вивів би свою формулу, якби не Макс Планк, який опублікував статтю в кінці 1900 року, в якій йшлося про квантування енергії, таким чином пояснивши взаємодію між електромагнітними хвилями та атомами. Він дійшов висновку, що атоми випромінюють і отримують енергію порціями, і не довільно, а лише на окремих хвильових частотах. Енергія, що переноситься одним квантом дорівнює
E = hv, де v — частота випромінювання, а h – елементарний квант дії. Планк першим і розрахував цю взаємодію на основі експериментальних показників: h = 6,548 × 10–34 Дж•с (в системі СІ); за сучасними даними h = 6,626 × 10–34 Дж•с. Варто додати, що сам Планк спочатку не вірив, що кванти - фізична реальність, а не зручна математична модель. Але Ейнштейн згодом довів, що так воно і є. У більш докладній статті, що вийшла того ж року, Ейнштейн зауважує, що енергія є також і мірою гравітаційної взаємодії тіл. Згодом виходить його праця присвячена гравітаційному впливу масивних тіл на світло. У ній фотону приписується інертна і гравітаційна маса, що дорівнює - для величини відхилення променя світла у полі тяжіння сонця - 0,83 дугової секунди і яка у два рази менша правильного значення, отриманого ним же пізніше на основі розвинутої загальної теорії відносності. Цікаво, що те ж саме половинне значення було отримано Зольднером ще у 1804 році, але його робота залишилася непоміченою.
Експериментально еквівалентність маси та енергії було вперше продемонстровано у 1933 році. У Парижі Ірен та Фредерік Жоліо-Кюрі зробили фотографію процесу перетворення кванта світла, що несе енергію, на дві частинки, які мали ненульову масу. Приблизно того ж часу у Кембриджі Джон Кокрофт та Ернест Томас Синтон Волтон спостерігали виділення енергії при діленні атома на дві частини, сумарна маса яких виявилася меншою, ніж маса вихідного атома.
Та ви цю банальщину знаєте і без мене, тому читати лекцію, як своїм студентам в університеті - не буду.
А позавчора моя жінка-чаклунка поклала на стіл фоліанта з математичними розрахунками в яких доводила, що існують не просто кванти енергії, але кванти любові та ненависті.
- Ну то як, чоловіче,- правильного дійшла висновку?
- Е-е-е-е-е,- тільки й сказав я, дочитавши до кінця цю фундаментальну працю на тисячу сторінок. Читав уважно, без перерв на чаювання та глитання оковитої, аби не образити дорогу супружницю.
- А чим докажеш? Можеш поставити дослід, який підтвердить теорію?
- Можу! І знаю як! І зроблю це прямо зараз. Он, бачиш під наші вікна під’їхав чорний мерседес з номерами ВР? Зуб даю, що йде кандидат у президенти за допомогою. Зараз я його просканую і налаштую на позитивну енергію, як Кашпіровський. Чи Алан Чумак.
І справді, до господи притупцяв штибз з депутатським мандатом та владними амбіціями, хвамілія якого закінчується на ко. Ви його знаєте - він постійно з вилами бігає та погрожує запхнути їх у гузно всім, хто розкрадає державне майно.
- Слава Україні! – з ходу вигукнув відвідувач, щойно переступив поріг хати, прозігувавши правицею над головою, наче вояка римської армії.
- Здоровенькі були! - відповіла жінка. І додала: – Сідайте на ослінчика, кажіть про свою проблему.
- Проблема одна,- відповів страждалець, встромивши вила в половицю. – Хочу очолити Україну та зробити людей щасливими та багатими. А ви знаменита на всю державу шаманка. Навіть у Києві знають, що ви допомогли усім, хто до вас звертався.
- Геморой лікую, простату, можу зробити так, що зуби у роті виростуть навзаєм зогнилих штурпаків. Є відвари від глупства, любовні декокти, збадьорливі настоянки для тих, хто хоче накласти на себе руки. Але, думаю, ви прийшли не за цим.
- Ну да! Хочу стати президентом. Можете створити мені таку ауру, аби люди голосували за мене на виборах аж бігом?
- До церкви ходите? Сповідаєтеся? Причащаєтеся? Благаєте у Господа відпущення гріхів?
- І таке буває, коли треба для іміджу. Кінокамери лежать у машині, аби зняти і розтиражувати такі моменти. Це позитивно впливає на електоральні настрої.
Я посміхнувся у вуса і потупцяв до кухні за віником, бо знав ЩО зараз буде робити жінка.
- Для початку виженемо з вас бісів, шановний. Проведу обряд екзорцизму. Без клізми. Хоча - не завадило б.
Правиця коханої завмерла над головою прохача, а потім важко опустилася на куцу чуприну. Чуб затріщав так, що навіть на кухні почув цей страхітливий звук.
- Ой! - вигукнув відвідувач. - Боляче!
- Терпи, так потрібно для діла,- одказала жінка і громоподібним голосом загарчала:
- Біси - до бісів, чорти - до куцаків, гаспиди - до анциболотів, нечисті - до пекельників, бенері - до люциперів! Тікайте від цього чоловіка, полиште його раз і назавжди! Очищаю світлом сонця та духом справедливості думки цього чоловіка, спалюю похіть та нехіть, злобу та заздрість, а навзаєм вселяю квант добра та справедливості-і-і-і-і-і….
У хаті завило, наче у Верховній раді під час голосування за підвищення зарплат депутатам. З рота пацієнта на долівку вистрибнуло бородавчасте жабисько, розміром з кота, і штук двадцять чортенят. Хутко змів ту нечисть віником у совок та вкинув до груби. Щойно підніс сірника - сплалахнуло те чортовиння, наче цебро з гасом, а груба чхнула і пробурмотіла:
- А бодай його!
І сталося диво! В оці відвідувача, в самому центрі зіниці, тихо засвітився вогник, а насправді - квант любові. Любові до людей, до світу, до бога…
Пішов дядько від нас щасливим та усміхненим. Вийшов на ганок, а там народ чекає своєї черги вилікуватися від хвороб - тілесних та духовних. І що ви думаєте? Підбіг дядя до машини, кинув у траву вила, вийняв з багажника лантух з грошима і давай їх роздавати хворим. Одному – двадцять тисяч доларів, іншому - тридцять. Нікого не обминув. А потім сів у авто і похурчав до столиці.
А восени відбулися вибори. І що цікаво – цього дядька, прізвище якого закінчується на ко, у списках претендентів на папаху не було. Згодом дізналися, що він створив благодійний фонд для інвалідів війни та допомагає їм отримати житло, землю, оплачує послуги юристів. А якомусь Олександрові Сушку дав навіть сто гривень, аби той зміг видати збірку своїх поезій.
Так що, шановні читачі, квант любові існує. Просто його треба розбудити в людині, допомогти вилущити це дорогоцінне зернятко з лабет зла. А якщо у когось будуть подібні проблеми - звертайтеся. Жінка за цю святу роботу грошей не бере. Але по секрету скажу: дуже хоче шубу шиншилову. Тож якщо завітаєте - за обряд екзорцизму давайте гроші мені. Потім придумаю як правдоподібно збрехати коханій де з'явилася обновка. Домовилися?

25.04.2021р.

Бабуся тисячу разів була правою, коли казала:
- Онуче, у твоїй голові цвірінькають горобці.
Матуся додавала:
- І лопухи шелестять.
Але я точно знав, що там світить сонечко, літають понад горами вогнептахи, витьохкують жар-птиці з перламутровими павичевими хвостами та шелестять дзумінкі водоспади з цілющою водою.
А які у мене сни! Щодня літаю понад землею разом з орлами, і так високо, що торкаюся крилами до космічних супутників. І часто сам не розумію - чи це дійсність, чи сон.
Дивився у вечірнє небо, споглядаючи повний місяць, і думку гадав: як там? Гарно чи ні?
Ех, махнув крилами і чкурнув в піднебесся. Дай, думаю, гляну, що там китайці роблять на зворотній стороні космічного тіла, чи не будують щось ядерне і украй небезпечне для людства.
Примісяцився, сів на каменюці трохи перевести подих, встромив невзуті ноги в холодну місячну пилюгу, аж гульк – гурточок ангелів чалапає назустріч.
- Привіт, Сашко,- вітається архангел Михаїл, відсалютувавши мечем.
- Доброго дня, шановні добродії! - радісно вигукую я. – От так зустріч! Вважав, що ваше братство по інших планетах не швендяє, опікується виключно земними справами.
- Так воно і є. Але людські ноги дібралися вже й сюди. Доводиться мотатися туди-сюди, і пильнувати аби й тут нерозумні нащадки Адама та Єви не утнули якоїсь капості. Ось, комісію створили, обходимо позаземні штучні об’єкти і вирішуємо: гепнути марсохід чи місячну станцію каменюкою, чи лишити неушкодженою.
- Ох! Додалося вам мороки, шановні. Люди і справді як таргани - плодяться і розповзаються по усіх усюдах з космічною швидкістю. Он, бачте - махнув у сторону світлової плями на горизонті,- китайці щось будують. А це хлопці о-го-го! У 2003-му році, запустили бойову ракету на орбіту, бабахнули з неї заради цікавості по своєму старому супутникові - і на тобі! – розлетілася та машинерія на мільйон шматочків. Тепер та хмара космічного сміття стала загрозою для всіх супутників світу.
- Та знаємо,- одказав архангел Джебраїл. - Ти ж нам тоді кляузу накатав з цього приводу.
- То що ви тоді вирішили?
- А що вирішили,- одказує Рафаїл,- як немає клепки в голові - хай літає і шкодить супутникам триста років. Безвідповідальність повинна каратися.
- То що, - каже архангел Михаїл - підеш з нами робити інспекцію, у тебе око пильне, молоде, всі негаразди помічаєш як сокіл мишу у траві. А як помреш - за цю божу справу зніметься з тебе десять гріхів, а, може, й двадцять…
- Гаразд. З великим задоволенням. Ось тільки є одна велике діло, яке потрібно вирішити. Ви за вселенськими клопотами геть забули, що в нас сьогодні за день.
По цих словах виймаю з сімейних трусів сулію з ракією та півлітрового гранчака. У мене там ще вудка захована про всяк випадок, люблю карасів ловити. Найкраще клює в струмку під Парнасом. Але це велика таємниця. Дивіться, нікому не розбовкайте.
А лики ангелів розпогодилися, задоволені усмішки заграли на їхніх обличчях. Михаїл підкрутив козацькі пейса, Гавриїл самурайські вуса, а Джебраїл лише цмокнув губами, оскільки голова вже давно була лисою як бубон.
Хлюпнув святої водиці в гранчака, всунув до рук Михаїлові та кажу:
- Сьогодні, 21 листопада, вітаю вас, вірного захисника людей від усіх бід та нещасть, з днем народження. Хай проживете ви скільки Богові вгодно, без хвороб та в пошані. Бажаю, аби зуби ніколи не випадали з рота, а руки міцно тримали ворожі шиї в сталевих обіймах. Амінь.
Випив Михаїл залпом цілющий трунок, чхнув од задоволення і пустив від розчулення сльозу. А я обніс первачем усю ватагу, сам ковтнув трохи, а пусту пляшку знову заховав до трусів. Негоже після себе лишати сміття на інших планетах, бо ми істоти виховані.
А потім всілися колом і заспівали українських народних пісень.
- Гоп, мої гречаники,
Гоп мої білі!
Чогось мої гречсаники
На скорині сіли! – гуло над Океаном Бур. Від того щирого співу російська ракета «Сатана», що пролітала над нашими головами, розпалася на друзки, а її уламки зоряним дощем ушкварили по китайській автоматичній станції Чан'е.
- Товариство,- кажу наляканому гурту побратимів,- тікаймо звідси, інакше довідається наш покровитель, яку ми тут шкоду вчинили і кожному перепаде на горіхи.
Махнула наша зграя крилами і потягнулася журавлиним ключем до Дніпра.
Є в мене місце потайне на Трухановому острові, там ще не встигли дерева повикорчовувати та набудувати генделиків та яток з шаурмою. А під корчем старої верби захований ящик з медовухою. І такої славної, що закушувати її стравами - гріх непростимий. Тож віншували ми ювіляра аж до глупої ночі, доки на річці не з'явилася місяцева доріжка. Літати гості вже не могли, тож взявшись попід руки, почалапали по цій дорозі у небесні висі, а я перейшов пішохідний міст і подерся угору хащуватим схилом до Свято-Михайлівського монастиря…
Нині лежу вдома під боком у своєї дружини. Як тут опинився - не знаю. Але щось підказує, що настоятель тихцем одвіз мене на своєму горбатому «Запорожці» до хати. Він дядько відповідальний та серйозний, і за грішні душі відвічає так само, як і за свою власну.
Треба зазирнути до колодаря і згадати: коли дні народження у Джебраїла та Гавриїла. І гарно підготуватися, аби не було експромту, як оцього разу. Бо все може закінчитися знову на Трухановому острові, глупої ночі, під корчем старої верби.

30.03.2021р.

Кажуть, що тихі люди - лагідні, ласкаві як телятка, не приносять проблем ні своїй сім’ї, ні людям. Живуть собі сумирно, хліб жують, чухаються, коли ґедзі кусаються і мовчки лягають спати після тяжкої праці. Нічим їх не розбуркаєш: поставиш перед носом гранчака з перваком - куняють, жінка вродлива подолом махне й грайливо підморгне - чхнуть і підуть дрова колоти. Золоті люди - двома словами.
Я ж не такий як треба. Як бачу молодицю - тягну її в копицю. І в цьому вся біда, бо вони й не проти. А чоловіки у них злющі як ґедзі. Вже й кілками частували, і хату тричі підпалювали, а з мене як з гусака вода: оклигаю - і знову за своє.
Рік тому до моєї господи увірвалася ватага розлючених мужів, заломила руки за спину, всадовили на ослона, а в рота встромили кляпа. Ще й запросили місцеву ворожку - сусідку Чикилдиху, років тридцяти, аби викатала яйцем з мене ту ману бісівську. Вона геть була не схожа на ягу, навпаки! - замість гачкуватого носа стримів благородний, тендітний дзюб, бюсту позаздрила б і Венера Мілоська, а з обличчя можна було пити воду. Просто шалена краса, неземна. Чоловіки втрачали дар мови, коли вона проходила поруч. Особливо приїжджі. Ми, місцеві, вже якось обвикли, тільки сором’язливо опускали погляди, якщо вона проходила поруч, бо плотські думки терзали наші душі гірше, аніж чортяки грішників у пеклі.
- Ну то що, супостате,- ревнув Микола,- зараз так тобі відьма одкатає, що кабака всохне назавжди. Годі з села глумитися. Третина жінок пузаті, і невідомо від кого. Щоб ти здох!
Чикилдиха набрала повні груди повітря і почала:
- Непутнє-гріховне! Я тебе яйцем викачую, а водою виливаю; на пущі і на сухий ліс висилаю; тут тобі не бувати, червоної крові не спивати, синіх жил не потягати, жовтої кості не ламати»…
А я так ласо блимнув на відьмацькі литки, так приязно посміхнувся до ворожки, що вона зронила яйце і те, з чваканням, ляпнулося об мою матню. А жовток набрав форми сердечка. Степан, який димів цигаркою над моєю головою, зронив пахітоску прямо в середину жовтої маслянистої плями. З шипінням вона встрягла в це серце і погасла.
- А ну бери ще яйце!- гарикнув той Чикилдисі.- Роби свою справу.
Цього разу замовляння почалося зі слів «Отче наш!». А далі!!!
«А звідкіль ти ся взяло, звідкіль прийшло? Я тебе виганяю, виклинаю, проклинаю. Іди геть: іди на ліса, на очерета; та на луги, та на пущі; та на трапези; та влізь на гадюку; та влізь в жабу….»
Я гикнув, а яйце з рук Чикилдихи вислизнуло і ляпнулося цього разу в її поділ, а не на мою голову, як було задумано, і набрало форми розквітлої троянди.
- А ну дай я одкатаю! - вигукнув розлючений Микола, вхопив лоток яєць зі столу і підбіг до моєї макітри. Але послизнувся на ляпках білка, махнув незграбно руками і гепнувся на долівку. Яйця розбилися. А разом з ними пішов котові під хвіст обряд народного екзорцизму.
Думав, що мене будуть бити. Але чоловіки перехрестилися і…відступили.
- Не маю сили над цим чоловіком,- одказала зажурено Чикилдиха. І з цікавістю зиркнула на мене.
- То що ж робити? - запитав Степан.
- Хай живе, а там побачимо,- одказала чарівниця і засмучено подріботіла з хати.
Як пішли неждані гості - вкинув заквецяний одяг до пральної машини, а долівку вимив «Галою». Та й пішов порати кабанів.
Увечері влігся, накинув на натруджене селянською працею тіло вовняний коц і заплющив очі. І наснилася мені Чикилдиха-чарівниця. Правда, вже не з лотком яєць, а з хлібом-сіллю на рушникові, у вишитій сорочці з півнями і…в ступі. Правда - без мітли.
Уранці, після отаких от видив, довбешка була як у тумані; звично попорав свинок, одвів бичка на пашу, одкрив курник насипав їм зерна і почалапав підкосити їм кропиви. Але в думках - Чикилдиха. І оте сердечко на матні. Невже це знак? Невже саме небо підказує: годі ходити бобилем! Годі псувати молодичок! Ось твоє кохання! Ось твоя судьба!
А як до чарівниці підступитися? Я ж простий мугир, від рала. Хіба вона повірить, що я в неї закохався? Ой, навряд.
Але пополудні ноги самі понесли на її дворище. А там черга народу, очікує, доки народний цілитель вилікує їхні хвороби.
У Чикилдихи теж є кабанець. Постійно верещить від голоду, оскільки хазяйка зайнята важливими справами: виганяє бісів. За півгодини упорався, потім змотався на луг напоїти бичка, бо цебро з водою хазяйка звично забула однести. Сів на порозі її хати, поклав блохасту голову її шобтиздоха на свої коліна і тяжко зітнув. Одвадила таки чарівниця мене від сільських молодичок, а до себе прив’язала. І так, що світ став немилим. Ох, в недобрий час ляпнулося її яйце в мою матню.
Остання відвідувачка покинула обійстя гаргари, лишивши на порозі згорток з домашньою ковбасою, паляницею та… яйцями.
Ніколи не клав на себе персти, а цього разу рука сама осінила себе хрестом.
- Ти чого тут сидиш? - запитала Чикилдиха. - А ну заходь до хати.
Я зайшов. Я зайшов… і лишився тут на усе життя. Думаєте, солодко жити з відьмою? Нічого подібного. З ранку до вечора - одна праця. А от увечері…
Спить моя красуня, відпочиває від трудів праведних. А я тихенько кручу її елегантного хвостика в своїй руці та думаю: « Невже для того, аби стати сумирним тишком потрібно зустріти чаклунку? Таку, аби забила памороки і одвадила від усіх земних страстей, окрім самої себе?». А уночі, крізь сон, чую її голос: «Любий мій! Коханий! Заклинаю небесами синіми та морем глибоким, лісом шумливим та річкою дзумінкою - ти мій! Тільки мій! Не віддам тебе нікому….».
А, може, це мені наснилося?

09.03.2021 р.

Гарна штукенція технічний прогрес. І вельми корисна. На своїй шкурі, дубленій вітрами часу, перевірив особисто. І не посміхайтеся, бо і вас новітні технології постійно торсають то за вуха, то за душу, а то й за кишеню.
Їду в метрополітені та дивлюся на лики пасажирів, наглухо заліплені одноразовими медичними масками, насуплені чола та носи, устромлені у смартфони.
У вагон, з розгону, увібгалося двоє артистів оригінального жанру: дівча з бубоном та молодик з гітарою «Fender stratokaster”. На шиї молодика теліпалася портативна колонка-підсилювач на п’ятдесят ват, а на талії миловидної дівчини був застібнутий цеп для бугая, інший кінець якого закільцював шию злющого бультер’єра без намордника. Пес, оглушений гуркотом метрополітену, безупину гарчав, шкірив ікла та поривався куснути необережного пасажира, який здуру наважився подивитися цюцьку пильно в очі.
Ось дует завис над якимсь бідолашним, почав бринькати. Дівчина простягнула торбу, припрошуючи кинути купюру. А пасажир одвернувся. І тут біля його ніг загарчала собака, націлившись на мотню, з рота почала крапати слина.
Бац! - і в пакет упала сотенна купюра. Песик вдоволено гавкнув і відійшов від жертви.
- Обережно, двері зачиняються! - кавкнуло з настельного динаміка і потяг рушив зі станції «Майдан Незалежності» у сторону Дніпра. А я щойно закінчив писати віршик про кохання, позіхнув і вирішив трохи відволіктися.
І коли дует затягнув пісню «Несе Галя во-о-о-ду-у-у…» заспівав разом з ними у терцію профундовим басом «Коромисло гне-е-е-ться-а-а-а».
А шобтиздох вирячив на мене очиська і…стрибнув на руки! І давай облизувати мого носа своїм язицюрою! Я відповів взаємністю…
Ми й цілувалися, й обнімалися, і лащилися одне до одного. Я його чухав і за вухами, і проти шерсті, навіть обрубок хвоста помасажував. Аж тут оголосили, що потяг під’їхав до станції, тож дівчатко смикнуло за повідок, аби песик пішов разом з нею до наступного вагону, тельбушити іншу жертву.
Бультер'єр розвернув писка до своєї хазяйки та люто загарчав, очі налилися кров'ю. Хазяйка відсахнулася, розімкнула цепа і з криком «Щоб ти здох!» прожогом кинулася у розчахнуті двері вагона.
А я повіз покинутого напризволяще чотирилапого друга до своєї хрущовки на Борщагівці.
Відтоді до мене перестали приходити сусіди, виклянчувати гроші до получки. А як побачать у товаристві з гривастим бультер'єом - обходять півколом і хрестяться.
І почав я навідуватися до боржників з моїм другом сполом.
Щойно двері відчиняються - песик прожогом влітає до хати, винюшковуючи гаманця. А як знайде - зубиськами «цап!» і мені приносить.
- Миколо,- кажу сусідові. – Ти мені рік не віддаєш три тисячі, які позичив на пломби. А позичав на два місяці. Процентів не беру, я ж не барига, а чуйний та доброзичливий сусід.
Розтельбушив гаманця, вийняв 500 доларів і з поклоном повернув шкіргалантерею господареві. Він поривався щось сказати, але гарчливий пес під ногами, мабуть, трохи заважав.
Шобтиздох розумів, що гаманець - це м'ясо, це - сало, це - хрумкі костомашки та моя безмежна вдячність. Отаким чином за два тижні, несподівано, у хаті з'явилося дев'яносто тисяч гривень.
Почав брати блохастика з собою на працю. І не прогадав! Кайлую на «Київводоканалі» спеціалістом з обслуговування свердловин з артезіанською водою. Є така станція на Оболоні. Там 18 точок, потрібно кожну з них щотригодини обійти, зняти необхідні виміри, ліквідувати негаразди та доповісти начальству. За день проходжу приблизно 15 кілометрів. А для собаки це благо. Стрибає біля мене, ганяється за метеликами, сало зайве скидає. І мені приємність: дуже сумно, коли поруч немає співчутливої душі, яка уважно вислухає та не буде задавати зайвих питань. Тільки інколи згідливо гавкне для порядку.
Раніше начальник мене загризав: довбав мою лисину зауваженнями, кпинив за неправильно виконану роботу. А нині навіть близько не підходить. Мабуть, я йому подобатися став. Разом зі злющим псом. Правда, одного разу хотів з мене зняти надбавку, то лагідний песик з розгону вхопив його за мошонку і тріпнув пару разів для порядку. Відтоді ніяких ексцесів немає.
З часом навчив його грати на піаніно та співати.
Повертаємося з праці, утомлені та голодні. Я вже хотів виходити на Майдані Незалежності, аж тут пес оглушливо гавкнув, привертаючи мою увагу, і сів біля ніг юної красуні. Як глянув - перехопило подих. Думав, що таких прекрасних жінок не буває. Є й миловидні, і такі, які гарно пахнуть, і опуклі неймовірно. Але ось ця мавка – це щось справді грандіозне!
А дівчина набурмосила високе, одухотворене чоло і щось шпарко записувала у блокнотик на колінах. Несамохіть озирнувся і уздрів, що всі чоловіки у вагоні дивляться на це божественне створіння з висолопленими язиками. Ага, отже не тільки мене одного спаралізувало!
А бультер'єр підбадорливо гавкнув і, вхопивши мене за штанину, потягнув до дівчини.
Сів поруч з нею, з цікавістю позираючи на каракулі, які вона виводила на папері.. А там…
«Я - берегиня, для сім’ї - свята,
Люби мене, мій муже кароокий.
Без мене ти нещасна сирота,
В моїх обіймах - ні, не одинокий.
.
Ти смертний, добре знаєш це. Проте
З любовних чар черпатимеш амріту.
Мені Венера видала патент
Як мінімум на порятунок світу.
.
А плід кохання - диво, таїна…
Не поспішай – сама тебе покличу.
Душа моя – це ружа запашна,
Вдихни її, о вірний чоловіче!
.
Для тебе я духовне опертЯ
І захист у суєтній круговерті.
Я – жінка! Я - богиня! Я – життя!
Шануй мене і бережи до смерті.»
.
Світ померкнув перед очима. Перечитував написане і розумів, що це - про мене! І для мене. Більше ні для кого на світі!
А вона підняла свій погляд від написаного, уважно подивилася на мій ошелешений лик і тихо запитала:
- Вам подобається?
А я взяв її тремку руку у свою і гаряче поцілував. Не знаю яким чином, але ми опинилися у моїй квартирі на Борщагівці. І майже до самого ранку читали одне одному свої вірші. Нині вона заснула, обійнявши мою шию своєю правицею, тією, яка пише безсмертні творіння. Песик мирно куняє поруч, натоптавшись варених індичих голів. А я написав ось це. Як тільки прокинеться люба, то прочитаю їй своє творіння. А чи сподобається - не знаю. Прочитайте, шановні читачі, і ви, та скажіть: накосячив чи ні?
Вірш осонцив сторінку,
Співає кохання струна.
Ти з'явилась із неба
Усміхненим ангелом, люба.
.
Я люблю тебе, жінко!
У цім таємниці нема.
Дай тебе пригорну,
Поцілую кармінові губи.
.
Впала враннішня зірка,
На лузі дзвенять голоси,
І шепоче травиця
Мелодію спокою тихо.
.
Я люблю тебе, жінко!
Як чисту небесную синь -
Ти для мене єдина
У світі коштовність і втіха.
.
Простелюся барвінком,
Пташиною тьохну між віт,-
Скільки років пройшло,
А на серці - розвеснений квітень.
.
Я люблю тебе, жінко!
Для мене ти - сонячний світ,
Життєдайна ріка,
Без якої мені вже не жити.

От і настав час сповіді. Не перед Богом (це дуже легко), не перед людьми (вони не бачать глибини прірви, у якій я опинився), а перед самим собою, перед власною совістю. Спаситель вибачить і пожаліє, люди проклянуть і забудуть. А от сумління, хоч і глухе та сліпе, - душить нестерпно. Ти до нього говориш, у чомусь переконуєш, сповідаєшся, а воно тільки мовчить і пече вогнями. І не втекти від нього, ні сховатися...
Прийшов на фронт сам, добровольцем. Дяка Всевишньому, що не одразу на передову, а на тримісячні курси бойового вишколу. Хоч і служив колись в армії, але забув і як влучно стріляти з автомата, і як управно перерізати горлянки супротивникам, і як правильно рити окопи. Та багато чого забув. Раніше онучі на ноги намотували, а тепер вдягають шкарпетки; в радянській армії були кирзяки, а нині, в сучасній - берці. Правда, причалапав на війну в кросівках, а потрібне взуття отримав набагато пізніше.
Колись вчили поночі стріляти на звук, а сьогодні є інфрачервоні коліматорні приціли; тридцять років тому служив разом з москалями в одному взводі, а тепер ми - вороги. Хоча й тоді ми були ворогами, хоча цього ще не усвідомлювали.
В польовий бінокль розглядаю Донецьке передмістя – Київський район «Путіловку»: садиби незаможних селян, палаци місцевих «крутеликів», частину Путилівського мосту, бані Іверського монастиря. Десь там, поруч з ним,- цвинтар , якраз між монастирем і злітною смугою аеропорту імені Сергія Прокоф’єва. Ми дивилися згодом з дронів на цей район: там все зруйноване, кожен метр землі нашпиговано нерозірваними снарядами. Видно і дев’ятиповерхівку на вулиці Злітній, а приблизно за кілометр від неї бовваніє ствол шахти «Жовтнева», басейн «Дельфін» і дах мечеті. І сумнозвісні «башти-близнюки»: це з них російські найманці спостерігали за нашими позиціями та коригували вогонь артилерії. З дев’ятиповерхівки стріляли з АГС, а потім хутко тікали звідти. А ми змушені були вести котрбатарейний вогонь по споруді, у якій жили мирні мешканці…далі можете самі скласти два плюс два.
А колись, далекого 1991-го року, Донецьк мене зустрів мільйоном троянд, саме в цьому місті я став дипломантом всеукраїнського фестивалю «Червона рута». Згодом неодноразово співав разом з братом власні пісні в цьому чудовому місті. Правда, завжди муляло око, що на залізничному вокзалі нас незмінно зустрічав орден Леніна на фасаді міського залізничного вокзалу. Ось вам, шановні читачі, дислокація пекла, в якому довелося опинитися.
Щоденна стрілянина викошувала ряди нашого підрозділу гірше чуми. Були і виправдані втрати, і невиправдані. Про банальний бронхіт чи нежить не кажу: носи хлюпали у половини взводу.
А от зради не було. До пори, до часу.
Спочатку пропав ящик з патронами. Згодом довідався: «сплавили», по тихому, за горіляччя на ту сторону. Знаю хто саме, але за руку не спіймав. Згодом пропало два «калаша». І теж спіймати крадіїв за руку не вдалося.
З самого початку бойових дій до нас навідувалася місцева жителька, дівчина, років 20-ти. То з тилу приїде з вантажем харчів, то полями приповзе. І одразу - шасть в командирський схрон. Як я вуха не нашорошував - нічого розібрати не вдавалося. А минулої ночі, по-пластунськи, прокрався до пічної труби і притулив вухо…
- Галя! Не могу этого сделать! Я же отвечаю только за этот участок!
- Так разкрой его! Придвиньте окопы ближе к кладовищу, хотя бы на метров сто. Нам не видно позиций.
- Нужно разрешение полкового начальства.
- Так организуй это разрешение. У нас что - мало нужных людей в штабе?
- Хорошо, сделаю. А теперь уходи.
Того разу це «миле» дівча привезло волонтерським «джипом» два бідони меду та кілька ящиків шкарпеток. А навзаєм вивозило необхідну інформацію російським воєнспецам.
Тихо сповз з бліндажа, так само тихо підкрався до джипа. І коли дівчина вже підходила до машини - увігнав ножа їй під ліву лопатку по саму рукоятку, а рота закрив рукою. А за хвилину пішов рясний дощ, який повністю змив усі мої сліди.
Уранці примчало полкове начальство, підняло на диби керівництво ротою та взводом, де сталося НП. А вбивцю так і не знайшли.
З думки не виходили слова, що «нужных людей» у полковому штабі предостатньо.
Колись, ще в радянській армії, перш ніж почепити сержантські лички на плечі та призначити на посаду - навіть командира відділення перевіряли на профпридатність та схильність до зради. Перевіряли і мене, підсовуючи в «особливому відділі» так звані «бігунки» на офіцерів штаба округу. А потім дивилися - як я цю інформацію використаю.
Нині нікого не перевіряють: трамбують збройні сили зрадниками та шпигунами, оскільки не вистачає особового складу.
Місяць минув спокійно, якщо не враховувати дванадцять убитих моїх побратимів та учетверо більше поранених. Оскільки помирала матір, то дали аж п’ять діб відпутски. А потім назад - в окопи. І на тобі - зустрічаюся з попом. І кадило є, і єпітрахіль, і Біблія. Приїхав слово Боже сіяти в умах, потьмарених війною. А водій машини розмовляє російською. Сів під колесом авто, чекаю.
Піп окропив святою водою грішників, прочитав потрібні молитви і повернувся назад. Сів у авто і каже водієві:
- Едем быстро. Через «поплавок». Там наш человек сейчас на посту. Необходимо передать, что «укропы» сдвинулись на север, пушки будут стрелять по пустым позициям.
Зарізав я і водія, і попа. Крові я вам скажу, було!
Машину відігнав кілометрів за п'ять і скинув у яругу. А сам, підтюпцем, повернувся назад. І як тільки влігся - знову пішов дощик.
Під Іловайськом не був - чесно кажу. Мабуть, пощастило. Там зрадників було - сто штук на квадратний метр. Дякувати Богові, що командуючий заперечив голові штабу і влупив ракетними комплексами по позиціях росіян. І це спасло залишки військ. А тепер його за це судять…
Ну, то таке. Не нам, простим смертним,читати карти генштабу і бачити загальну картину лиха. Ми бачимо тільки те, що стовбичитить перед очима.
Не зогледівся – надійшла осінь. А я грибник затятий. От і поперся в найближчу діброву за урожаєм.
Цюкнули з-заду прикладом і поклали на мох. А як опритомнів, кажуть:
- Давно на тебя, тварь, охотимся. Топай за нами, ждет тебя рай.
Йшов, з зав'язаними за спиною руками, а в спину підштовхувало дуло автомата. Аж бачу - гриб! І такий гарний, свіжий! Бац! - і впав, наче зашпортався у лозняку. Дотягнувся до шапинки і хутенько її згриз . Потім ще двічі перечеплювався та падав, аби ще по грибку схрумати. Розумів, що живим мене МГБ ОРДЛО зі своїх лабет не випустить, і міняти не буде також.
А бліда поганка діяти почне скоро. Годин 6-8 і капець. Головне - аби одразу не почали катувати. Потім - байдуже. Біль від отруєння стане таким нестерпним, що будь-які катування видаватимуться комашиним укусом…
Ось тільки пече: чи правильно зробив, що позбавив життя дівчину? Може я помилився і вона не зрадниця, а патріот? А оцей піп - де він узявся на мою голову…
От і настав час сповіді. Не перед Богом (це дуже легко), не перед людьми (вони не бачать глибини прірви, у якій я опинився), а перед самим собою, перед власною совістю. Спаситель вибачить і пожаліє, люди проклянуть і забудуть. А от сумління, хоч і глухе та сліпе, - душить нестерпно. Ти до нього говориш, у чомусь переконуєш, сповідаєшся, а воно тільки мовчить і пече вогнями. І не втекти від нього, ні сховатися...
05.02.2021р

Відсьогодні на сайті з підрощування поетичної майстерності діє тільки одне правило: хвалити. А я, бовдур, за звичкою, поліз до гущі кошлатої словесності відомого майстра пера розбиратися з негараздами. Ще й насмілився дати прилюдну рецензію твору та вказати на огріхи. Ну, чим не йолоп?
Та живи собі спокійно, не наживай ворогів, мовчки душися сміхом, коли побачиш відверту дурницю в колеги. Уже ж лисий вуйко, проте забув прописну істину: «Шлях до пекла вистелений благими намірами». От і маю: підстеріг мене на Парнасі гурт шанувальників творчості майстра і забив ногами до непритомного стану.
А завулок тут глухий, мешкають, в основному, не знані широкому загалу генії красного письма. І хоч репетував як різаний, аж шибки дрижали у вікнах,- ніхто і носа не вистромив, аби розігнати зграю кровопивць. І правильно зробили! Бо і їм би дісталося на горіхи.
А як очуняв,- підтягнув штани та почалапав на Борщагівку, зализувати вави.
Синці під очима вимочував бодягою, у пахвину запхав пакетик з льодом, а розплющеного носа вгорнув у капустяне листя. Ліг і задрімав.
І сниться мені рай піднебесний. Голопупі гурії в’юняться в моєму ліжку та пестять травмовані місця, шепочуть утішливі слова та цілують там, де й жінка ніколи не цілувала. І від цієї благословенної благодаті у мене виросли могутні крила, рани розсмокталися, а настрій стрибнув вище Джомолунгми.
Але недовго продовжувалася ідилія: гепнули вхідні двері хрущовки і мої рожеві сни, мов корова язиком злизала. А до кімнати впливла дружина, уздріла, що я посеред білого дня хропу, наче п’яниця в чагарях після добрячого причастя, та як гримне:
- Чому не на роботі? Де получка, гаспиде?
А що їй відповісти? Що побили її мужа на вершині творчої слави якісь невідомі вилупки? Заплющив очі, порахував до десяти, аби заспокоїтися, і починаю брехати:
- В ДТП потрапив. На Печерську якийсь шаленець промчав на червоне світло світлофора і покалічив мої члени. Ось, бачиш у що ніс перетворився? Хіба це ніс? Це біфштекс. А ось дивися що в трусах - там суцільне криваве місиво…
Жінка злякано зазирнула за відстовбурчену тканину, стала біліша крейди, закотила від жаху очі та снопом посунулася на підлогу.
Добре, що у кімнаті килим з ведмежої шкури лежить, сантиметрів з п'ятнадцять завтовшки. Впала благовірна, як підкошена, у м'яку бурмилову щетину, наче в копицю сіна стрибнула.
Кинувся до неї пантерою, вухо притулив до грудей, слухаю - чи жива. Наче жива, тепла. І пахне гарно, якимись дорогими парфумами.
Дехто, аби розтуркати непритомну дівицю, тицяє їй під носа нашатир, робить штучне дихання, ляскає по рожевих щічках. З моєю благовірною такі фокуси не проходять: треба одразу цілувати де треба і не треба: за вушком, у видолинок між пишними грудьми, трішки нижче пупа. І красуня воскресає миттєво. Цього разу обійшлося видолинком і завушинами. Пощастило…
І тільки но оживив жінку - бац! - зі школи приходить донька. І така зарюмсана, така нещаслива, що дивитися аж страшно.
Кинулися до неї удвох з дружиною і з порога питаємо:
- Що сталося? Невже знову вчителька вкусила?
- Е-е-е-е,- захлипало дитятко та розмазало туш під очима. – Не кусалася цього разу.
- А що? - питаю пригнічену доньку.
- Задала укрмовниця контрольну. Я вибрала тему «Мій улюблений поет».
- Та невже?- питає з жахом дружина.
- Так. Написала про Олександра Сушка. Його нині усі сучасники читають. І перекладають, до речі. І на суахілі, і на китайську. Навіть на ідиш! Ще й висунули на Шнобелівку у галузі літератури.
- Та нормальний, наче, літератор! - вигукнула жінка. – Щодня перед тим як іду на роботу - читаю, наснажуюся енергією перед важким днем.
- Так я ж не знала, що вчителька - шанувальниця Святослава Чорновуса! А той терпіти на дух не може цього Сушка. Вважає його паразитом на тілі української літератури! Безсовісним сатиричним кровосисом та вбивцею справжніх талантів!
- Невже цього разу тебе знову примусила віджиматися від підлоги? - питаю.
- Ні-і-і-і-і! Поставила двійку за твір і викликала вас завтра до школи. А я ж так старалася-а-а-а! Е-е-е-е! - розревілася донечка.
Наступного дня, після праці, попідруки, почалапали з жінкою до школи. Вчителька вже стояла на порозі, чигала на нашу появу. І одразу кинулася в бій:
- Ви чого навчаєте дитину? Як могли прокліпати такий страшний етичний недогляд? Людина, яка читає Сушка - стає неврівноваженою, у неї втрачається смак до класичної літератури, зникає відчуття гармонії та поваги до влади.
- А що ж вам не подобається у творчості цієї людини? - несміливо запитую у розлюченого педагога.
- А ось! Подивіться самі, який твір ваша дитина вважає взірцевим! Хіба таке можна показувати учням ?
- А ну, прочитайте,- прошу вчительку.

Обіймаю

Хресний шлях у глибоких борознах,
Берці грузнуть в уламках скла…
Обіймаю цю землю голосом –
Тихим шепотом джерела.

Йде в атаку чортяка з вилами,
Котить в рай наш клубок вогню.
Обіймаю цю землю крилами,
Від орди її бороню.

А на мушці – печалі марево,
Майбуття котрий рік в димах...
Обіймаю цю землю сяєвом,
Щоб не липла смолою тьма.

Шлюб – з війною, а не з харитами,
Помсти шал затягнув петлю...
Обіймаю цю землю вітами,
Листя падає на ріллю.

Тут – в окопі – сира студениця,
А під серцем ізнов пече...
Обіймаю любов’ю землю цю.
Янгол плаче в моє плече.

- А що ж тут не так? - питає спантеличено дружина.
- Та все не так! Нащо знати про війну дітям? Нащо наливатися люттю до російських братів уже змалку? Молодому поколінню ми повинні прищеплювати любов до рідного краю, надихати поезією про рідні дуби, неозорі лани пшениці, любов до жінки. І привчати до мирних думок та праці. А тут що? Ось дивіться як пише Святослав Чорновус:

«Хитає вітерець помалу,
Повітря вентилює скрізь
Берези світле опахало,
Що поривається увись…»

Тут і мир, і природа, і гармонія. І ніякої війни! Бачте як красиво? Оце воно! Так що це не тільки ваша донька отримала двійку, але й ви - її батьки…
Засмучені та мовчазні прийшли увечері додому. Донечка спала, а на столику поруч з ліжком лежала книжка отого клятого Сушка. Взяла тихенько її дружина, вмостилася поруч зі мною в ліжко, розгорнула сторінку і прочитала:

Не встати

Незакінчена епістола...
Грім ударив, наче істина,
Час ударив – я не вистояв,
Впав на вимерзлу ріллю.

Поруч побратими-воїни
(лики вичорнено зорями)
Перешіптуються з мойрами
Про сумний зі смертю шлюб.

А навпроти – небо сонячне,
Понесли до нього поночі,
Крізь рідню мою безпомічну
Та похилені чуби.

Піді мною – поле з мінами:
Кров’ю береги запінені,
Весни, вимучені зимами,
Мрії світло-голубі.

Думав, як помру – полегшає:
Рай ловити буду вершами,
Юних гурій під одежами...
Помиливсь: і тут дими,

Чути гуркіт, видно сполохи,
Хмари пахнуть болем, порохом.
Та мені до бою з ворогом
Вже не стати із труни.

Священник сидів на снарядному ящику, заглиблений у невтішні думки. Поруч з ним, притулившись до стіни окопу, дрімав я. Три години тому, прямо тут, у брудній, наскрізь пропахченій порохом ямі, він сповідав солдатів. І тих, хто залишився живий після бою, і тих, хто вже мертвий.
А починалося все красиво і урочисто: комбат з групою штабістів закинув цю людину до нас на «передок», представив як військового капелана і чкурнув у справах. Тиждень, як на цій ділянці фронту не було стрілянини, тож було вирішено десь у військових верхах, що добре слово, сказане солдатам, буде не зайвим.
Вірян у взводі було багато - більше половини, бо основна частина військовиків була з-за Збруча. А там кожен ходить до церкви, навіть якщо не вірить в Бога. Зі столиці був тільки я. Як хворий зуб у роті, повному здорових зубів.
- Олександре, - питав священник. - Коли ти останнього разу сповідався?
- Коли помирала матір. Я тоді запросив його додому, оскільки неня не могла рухатися - розбив параліч.
- І скільки часу пройшло?
- П’ять років.
- А чому потім не ходив?
- А що Йому скажу? Прости, Господи, за убивство синів твоїх? Дай мені сили нищити їх і надалі, допоки останній москаль, який приповз на мою рідну землю, не здохне від моєї кулі?
- А ти спробуй. Не по канону, а так я душа велить. Ось, давай накрию єпітрахіллю і гомони. А потім побачимо…
Схилив голову перед святим отцем, зняв каску, зажурився. А потім…
- Господи! Хай усі москалі здохнуть у страшних муках! Хай усі дезертири покриються коростою! Хай кожна моя куля потрапить точно в лоб ворога України! Дай мені сили і терпіння винищити всю погань, яка зрадила нашу державу. Амінь.
Відсахнувся капелан від мене, перехрестився і тричі пробелькотів отченаш. Дивиться на мене, як на химеру, щось про себе шепоче.
- Та не партеся, святий отче,- кажу. – Убивство - не смертний гріх, згідно зі Святим письмом. Самі це знаєте.
- Але твоя молитва - це не каяття, це гнівна вимога освятити гріх.
- Тю! А чим займаються наші вороги? З тієї сторони Дінця теж ходять священники, освячують убивства українців, освячують зброю, яка стріляє по нам. А в Москві молиться за Росію та їхніх яничар сам патріарх! Молиться за те, аби ми випустили з рук зброю, впали на коліна і почали, замість того, аби захищати зі зброєю в руках власну державу - бубоніти під носа молитви. І просити прощення невідомо за що.
- Немає у тебе віри, сину мій,- каже капелан.
- Ой, брате мій, віри у мене достатньо. І на мене, і на тебе вистачить. Ось, дивися,- простягую йому бінокля і вказую на сосонку, яка бовваніє метрів за триста перед позиціями. - Бачите дві лапаті віті на висоті двох метрів од землі?
- Бачу.
- А бачите там кілера, який сидить зі снайперською гвинтівкою і цілиться вам прямо в лоба?
Святий отець упав на дно окопу з посірілим від страху обличчям.
- Так знайте,- це ваш колега, отець Пануфрій. Давно на нього полюємо. Кажуть, спочатку, молиться ревно Господу нашому, просить прощення, а потім бере гвинтівку - і стріляє. Чотирьох наших побратимів упокоїв, до речі.
Мовчить капелан, губи дрижать, хрест намагається на себе покласти, а правиця не підіймається.
- Чорт ним керує, а не Господь бог.
- Та ну! За свої «подвиги» має подяку від самого патріарха московського та від Путіна. Отже, свята людина, непорочна, праведна.
Дзвінка тиша, орнаментована дзюрчанням коників, аж різала вуха. А я думаю, що це не тиша, а правда життя подавала свій голос.
Сердитий піп був після цієї розмови, у мій бік навіть не дивився. Думав, мабуть, що я грішник, який випадково затесався між праведників. Я ж думав про нього, що це невинне теля затесалося між вовків і намагається їх помирити, всупереч логіці та життєвій правді.
А солдати справді потребували психологічної допомоги. Сержант Канько утратив жінку та дитину, яких збив п'яний прокурор на дорогах Рівненщини, Івана Микитюка покинула дружина, втомившись чекати його повернення з війни, Микола Нечипорук потроху спивався, оскільки не бачив майбутнього життя поза межами окопу. У Федюка розвалився бізнес, Тарас Іванченко втратив ногу та руку. Фактично, у кожного вояка була сімейна, або власна психологічна чи фізіологічна проблема, яка потребувала вирішення. І тут, як легкий наркотик - з'являвся капелан. Як паразит на проблемах людства.
Чи виручав? Безсумнівно. Але не всіх. Так само як і військові психологи. А переважна більшість солдатів, які проходили горнило війни - згорала, спивалася, накладала від безвиході на себе руки.
А через годину знову з ним здибалися. Сіли поруч, я запалив цигарку, він - молиться. Питає:
- Може, сповідаєшся? Час непевний…
- Отче! У часи козаччини попи ходили у бій разом з козаками: різали, відтинали голови, стояли спина до спини зі своїми побратимами. Може, час і вам взяти до рук зброю?
- Бог не велів. У нас інше покликання,- спасати грішні душі.
- А раніше не спасали? Чи наші діди були дурнішими, не розуміли що до чого?
Бій почався раптово. Спочатку праворуч від нас гримнув фугас, потім загурчав кулемет, а незабаром до окопу почали застрибувати підпилі бойовики.
По телебаченню ви почуєте сухі фрази « …російська диверсійна група невдало намагалася взяти штурмом позиції ООС.»
А розуміти треба так: « У результаті важкого позиційного бою загинуло шестеро бійців української армії…»
А капелан тоді не загинув. Ухопив автомата, якого я йому встромив у руки, і стріляв як навіжений. Коли закінчився ріжок з патронами - передав ще три. І не кажіть мені, що священники не вміють стріляти. Ви просто не бачили. А я - бачив.
І знаєте що – з нами тоді був Бог. Бо ми - вижили.
23.01.2021 р.

Свого часу, працюючи помічником-консультантом у народного депутата України, мусів бігати туди-сюди з комітету, в якому він головував, до сесійної зали: то документи на підпис однести, то отримати терміново, віч-на-віч, порцію робочих порад, то послухати з верхнього ярусу виступи слуг народу. І, ось, на одному з таких пленарних засідань, дуже відома прогресивна соціалістка несподівано почала плюватися на колег, коли вони не згодилися внести її поправку до законопроекту, який був винесений на розгляд парламенту, щодо надання російській мові статусу державної. Не вистачило кількох голосів.
А коли їй зробили зауваження щодо непристойної поведінки, то люто накинулася на Павла Мовч...на і гризонула його за вухо.
Давно знав, що з соціалістами та комуністами щось не так. Якісь вони не такі як треба, а частина з них просто одержимі. Ну не може психічно здорова людина підривати церкви, переплавляти храмові дзвони для потреб промисловості, називати релігію - опіумом для народу, палити ікони та вважати своїм ідеологічним ідолом хронічного сифілітика з повною відсутністю моралі та з прагненнями масового фізичного знищення людей.Замість значка "Народний депутат України" вона принципово носила золоту цяцю з написом "Пролетарі всіх країн - єднайтеся!".
Половина депутатів, уздрівши це неподобство, дременула з сесійної зали хто-куди, інша - втратила дар мови і завмерла соляними стовпами.
Коли ж ця відьма, виплюнувши на підлогу шмат вуха колеги трохи заспокоїлася, то, як нічого не бувало, ломанулася в кафешку, яка знаходилася у напівпідвальному приміщенні законодавчого органу, аби випити вогняної водиці. Це нині там в асортименті немає збадьорливих алкогольних напоїв, а раніше…
Вийшов я з сесійної зали на свіже повітря, а за мною з відкушеним вухом у поліетиленовому пакеті -Павло Мов..ан.
- Пане Павле! - кричу побратимові. – Ходіть но сюди!
- Чого хочеш, Сашко? Я до лікарні, може мочку усе ж таки встигнуть пришити. Підвези машиною до Олександрівської лікарні, хутчій.
- Тю! Ану дайте сюди вухо! - і цап у нього з рук, заюшений кров'ю, орган.
- Ой яке гарне, лапате… ану стійте, не смикайтеся!
Притулив одкушену мочку до вкривавленого хрящика, притиснув трішки пучками і прошепотів:
- Боже, зціли цього чоловіка, не дай пропасти безгрішній душі!
І що ви думаєте? Приросло відкушене м'ясо миттєво, навіть сліду від зубисьок прогресивної соціалістки не залишилося!
Помацав вухо пан Павло і очі його поповзли вгору.
- Це ж..як? Що ж це… ох ти! - і, ледь заточуючись, подріботів у сторону Маріїнського парку, аби присісти на лавці.
Витер я закривавлені руки об якийсь законопроект, який дістав з дипломата, аж гульк - кусюча соціалістка біжить в мою сторону: долоні стиснуті в кулаки, погляд - як в упира, який побачив довгоочікувану жертву. Ще й гарчить під носа щось вельми загрозливе. Біля мене раптом зупинилася, оглянула з голови до ніг, уздріла значок Народного Руху України на лацкані піджака і люто просичала:
- Чого дивишся? Думаєш, що російська мова не буде панувати в Україні? Помиляєшся! Кожен хохол буде нею користуватися, ще й дякуватиме.
- Жіночко,- кажу депутатці. - Ідіть куди йшли, я вас не чіпаю.
- Ах, не чіпаєш? Та я тебе…- і кинулася битися навкулачки.
- Ім’ям Господа нашого - згинь, нечиста сило! - ревнув на всю парламентську площу і перехрестив цю відьму, доки вона не дотягнула до мене своїми пазуриськами.
Йой, браття мої та сестри! Що тут сталося!!!
Налетіла соціалістка, наче на залізну стіну! Гепнулася головою об щось невидиме і тверде, аж на лобі почала зріти гуля, завбільшки з кулак. Ще раз кинулася, намагаючись до мене дібратися, і знову налетіла на невидиму загорожу. Згодом плюнула в мою сторону трутою, але слина полетіла назад, туди, звідки вилетіла. Завила відьма від безсилля вовчим голосом, і дала драла. А на моїх грудях, під костюмом та сорочкою, горів вогнем натільний хрестик. Так палив, що я аж зойкнув. Так щоразу буває, коли прошу допомоги в Господа, вже звик.
А за моєю спиною повклякали і депутати, що швендяли біля стін Верховної ради, і чималий гурточок їхніх посіпак, і «праздно шатающієся лічності». Ще б пак: нікому в житті не доводилося на власні очі бачити, як діє ім’я Бога на нечисту силу. Хіба що у фільмі. Але то фільм, а це - реальність.
Поголос про те, що сталося, дійшов до митрополита. Уночі розбурхав дзвінок зі святійшої канцелярії, питають: «Коли отримав такий дар, хто тебе вчив, скільки бісів уже вигнав?».
А що відповісти? Ніколи нічим подібним не промишляв, у собі такого талану ніколи не відчував, до церкви ходжу вельми нерегулярно, Святе письмо знаю погано. Ще й з попами постійно сперечаюся, часто доводячи їх до сказу. І горілку вживаю вряди-годи. То який з мене екзорцист? Правильно: ніякий.
Довго чухали чуприни очільники церкви, радилися між собою, а потім прорекли:
- У четвер пленарні засідання закінчуються. Запрошуємо на вихідні до монастиря. Перевіримо твої здібності, зрозуміємо - хто ти за один.
Добирався до похмурої споруди стандартно: спочатку трамваєм, а потім тролейбусом. Це нині кожен законотворець їздить до перукарні, або магазину виключно мерседесом S- класу. А до Верховної ради чи до Кабміну - виключно в позолоченому паланкіні з численим ескортом пахолків.
Раніше такого не було: депутат Євген Жовтяк підкочував під стіни ВР «Таврією», Віталій Шевченко добирався електричкою, Дмитро Павличко цургикав пішки. А їхні помічники чинили так само: це був неписаний етикет тодішніх народних обранців.
Зустрів мене босий дідуган у потертій старій рясі, накинутій на голе тіло.
- Йди за мною, нещасний,- і махнув ковінькою попід самим носом, аж я відсахнувся.
А як зайшов кам’яної до келії без вікон - за мною захряснулися двері та прогуркотів залізний засув.
« Всьо, я в капкані», - майнуло в макітрі. «Тут мені жаба цицьки й дасть».
В кутку, високо під стелею, висіла ікона зі Спасителем, на дубовому столику лежала розкрита Біблія, а в залізному полумиску куняла запалена товстелезна свіча, довжиною з лікоть. Ніякої архітектурної та побутової зайвини. Все скромно та зі смаком. Саме так, як я люблю.
Що ж, сів на ослона, підсунув до себе поближче Біблію і занурився в історію арамейського народу.
Через п'ять-шість годин двері відчинилися, на порозі стояли митрополит з настоятелем монастиря.
- Ми тут у шпарку спостерігали, як ти, сину мій, читаєш Святе письмо. Аж дивно - жодного разу не зупинився, жодного разу не попросив води, нікого не кликав. Так ніхто себе не поводить. Дивно.
- Та,- махнув я рукою. - справа звична. Коли, за день перед голосуванням, працівники секретаріату Верховної ради вивалюють на стола півсотні законопроектів, то читати мусиш удесятеро більше та швидше. А Біблія - книжка цікава, ніколи не було стільки вільного часу, аби сісти і все грунтовно опрацювати. Тож дякую вам, святі отці, за цю прекрасну нагоду.
Ті перезирнулися і трохи спохмурніли.
- Ми тут по ділу,- муркнув архімандрит. От скажи - що думаєш про віру та сили, які та породжує?
- Будь-яка річ, жива, а чи мертва, будь яка materia prim, наповнена енергією творення, прадухом, прасвітлом та формуючою прасилою. Гермес Трисмегіст називав її totius fortitudinis fortitude fortis, силою всіх сил, яка рухає будь-яку тонку річ і пронизує наскрізь будь-який моноліт. Ось тому слова Творця всього сущого, сила Його імені може і руйнувати, і творити, і захищати. Одна заковика: я в цій премудростях невмійко. Можливо, чисто випадково прикрився зі страху іменем Бога, а він і допоміг…
Архімандрит аж затрусився від обурення!
- Та хто ти такий, аби кликати та залучати ім’я Творця в богопротивні справи! Неук! Невіглас! Крамольник без належних знань, практики та віри! Церква тисячі років дошукувала потрібні слова та словосполучення, аби вони мали силу над нечистими! Виточила, шляхом проб та помилок, кожен жест, кожну фразу та порядок проведення екзорцизмів! А ти ляпнув зопалу ім’я Господа, бо тобі було треба, а не людям. Геть з моїх очей, юначе! І замахнувся на мене патерицею, на яку опирався.
- Зачекай, брате мій! - зупинив розгніваного колегу митрополит. - Якби гість сам сюди пприпхався непроханим - можна й вигнати. Але ж ми самі його сюди покликали, отже будемо гостинними і перевіримо на що той здатен. Як негодящий – подякуємо за візит і хай біжить додому.
А нині,- звернувся до мене церковний владика,- лягай спати. Матрац та ковдру зараз принесуть.
- А щось пожувати?
- Е-е-е, буде солонина та кухоль криничної води.
- Гаразд, зітхнув я. Вода так вода. Теж харч непоганий, наваристий.
Двічі за ніч мене будили монотонні голоси монахів, які молилися в сусідніх келіях. Спати не дуже хотілося, від багатогодинного читання в очі як піску насипали, то ж я їх заплющив та почав пригадувати інформацію як проводяться обряди екзорцизмів, яку надибував, вряди-годи, в книжках-репринтах святої інквізиції та випадкових історичних джерелах.
Як правило, екзорцист мусить бути глибоко віруючою людиною, як мінімум священником. І, найголовніше - людиною, чистою перед совістю та Богом. Тобто, фактично, безгрішною. До такої благочестивої душі ні чорт не підступиться, ні сатана.
Рано вранці, під час висхідного сонця, береться вода з чистого озера або річки. Ця благословенна волога розхлюпується по кутках кімнати, куди приведуть згодом біснуватого. Запалюється свіча, куплена в Єрусалимському храмі, або на Фанарі. Над входом у кімнату встановлюється намолена чудотворна ікона або хрест. Поруч зі священником мусить бути цеберце зі святою водою та кропидлом, купленими також в Єрусалимському храмі. В руках екзорцист має тримати книгу з потрібними ритуальними текстами вигнання бісів, затвердженими святою церквою. Самодіяльність тут не вітається.
Під час процедури необхідно тричі перехрестити воду. Після закінчення - тричі плюнути через ліве плече, окропити одержимого водою, а воду, що залишилася після обряду, примусово влити йому в пельку.
Справа ця многотрудна і непевна. Стільки людей померло під час проведення цього ритуалу - страшно сказати. А скільки стало каліками - те знає тільки Бог.
Але це все теорія без практики. Як тут мені бути? З чого починати?
«Гаразд»,- міркую. «Буду читати те, що вважаю за потрібне. А там буде що буде.
Не відаю як, але відчув, що в цьому монастирі присутня theoda, spiritus purus, різновид genius loci, чародійська сила якогось давно померлого монаха. Думаю, саме в цій келії він і здійснював обряди екзорцизму. Можливо, ці стіни, де ще витає дух померлого монаха, мені допоможуть?
Двері прочинилися - і до кімнати завели здоровенного чолов’ягу, спеленутого гамівною сорочкою. По обидва боки нещасного вивищувалися двометрові монахи. Вштовхнувши біснуватого до середини приміщення, вони вихопили з-за очкурів бейсбольні біти і вклякли, готуючись до бою. Одразу видко: хлопаки терті, свою справу знають.
А за ними, на безпечній відстані бовваніли постаті архімандрита і митрополита.
- Це хто такий? - питаю в святих отців.
- Святотатець, одержимий демоном. І непростим! Грішить регулярно і цілеспрямовано. Ми тут діємо у парі з синагогою. Вона теж зацікавлена у вирішенні непорозуміння.
- Нічого не второпав! - одказую.
- А що тут незрозуміло? Якщо єврея впіймають на любовній справі з християнкою, то йому відрізають прутня та виривають одне око. А християнина, який займається сексом з єврейкою, звинувачують в bestialitas, в розпутстві contra naturam. Раніше за таке спалювали на вогнищі. А нині проводять екзорцизми. От і подивимося - на що ти годен. Якщо вигониш демона еротичної спокуси з цього чоловіка - підпишимо контракт. Якщо ж ні - проженемо геть.
Чесно скажу - я розгубився. Ну, закони писати вже наловчився, жінку не сердити також. А от мати справу з альковними спокусниками-різновірцями - звиняйте, це не моє. Я тут ні бум-бум.
А волохатого дядю вже розпеленали та штовхнули в мої обійми.
Я перехрестився. А як прошепотів: «Іменем Господа - виганяю демона розтління в тартар…» - збоченець кинувся на мене.
Він устиг таки коцнути мене в лоба п’ятірнею. Я страшенно розлютився і на цього вилупка, і на святих отців, які влаштували цей цирк. І мене понесло.
- А щоб тобі Люципер копито засунув по гланди в ріпицю! - заволав я.
Волохатий бурмило злетів після цих слів аж під стелю і луснувся об неї потилицею.
Монахи-охоронці з несподіванки випустили свої довбні з рук та роззявили роти. Я примовк, а грішник упав на долівку, підвівся і знову кинувся на мене, розчепіривши моцаки.
- Бодай тебе чорт рогами в причинне місце поцілив! - зарепетував я.
Дикий, нелюдський крик струснув стіни древнього монастиря, а грішник зігнувся від болю, вхопившись за пахвину.
- Щоб тебе товкло і трясло до Страшного суду як макове зерня у ступі! Бодай тебе лоскотали анциболоти аж до гикавки! А щоб тобі в гузно позабивало цвяхи-двадцятки!...
Грішника товкло об стелю та об стіни, пекло невидимими вогнями, кусало, щипало, гепало об стіл та святих отців. Ревище стояло таке, що сипалася штукатурка і тріщала цегла. Згодом з рота біснуватого вилетіла чорна хмара смердючого диму і з виттям чкурнула в прочинені двері приміщення.
Кричав екзорцизми я довго, хвилин двадцять. А коли закінчив, озирнувся і побачив непритомного митрополита та архімандрита, який стогнав під стінкою келії, тримаючись за серце. Дядьків з дубцями як корова язиком злизала, зате до келії зазирало з десятків зо два монахів з посірілими від жаху обличчями. А сексуальний маніяк лежав посеред кімнати, розкинувши руки, і гірко плакав…
А мої груди під сорочкою пекло вогнем. Натільний хрест розплавився і розтікся грудьми. Нині боюся купатися в місцях загального користування, аби люди не побачили, що над пузом світиться жовтогаряче полум’я. У формі хреста…
А одержимий відтоді став сумирним, веде правильний образ життя, молиться, постує, допомагає людям. А як побачить випадково якусь жінку - тікає від неї як чорт від ладану.
Тепер запрошують мене до цієї справи регулярно, навіть підплачують трохи за труди. От тільки учня не дають, аби я потроху передавав свій досвід та знання молодому спеціалістові. Кажуть, що такому не навчиш, це - дар небес.
А в мене на думці тільки одне: як би провести обряд гуртового екзорцизму, аби всіх зрадників України, всіх байдужих до неї, всіх злодюг та дезертирів вилікувати раз і назавжди. Шукаю рецепт такого обряду - і не знаходжу. Може ви, шановні читачі підкажете? Га?

17.01.2021р.

Мій рідний братик років дванадцять працює техніком на Бортницькій станції аерації, що під Києвом. Ремонтує та доглядає турбіни, які качають столичні стокові води, після їх очистки, до обвідного технічного каналу, який впадає в Дніпро. Щодня в нього перекачується близько 800 тисяч кубічних метрів очищеної води. Якщо цього не робити, то селище Гнідин миттєво накриє брудним паводком.
Запах там, вам скажу, ще той. Це й не дивно, оскільки до берегів штучної гідротехнічної споруди удень і вночі пришвартовуються сміттєвози і зсипають непотріб у канал. Так вигідніше, оскільки за утилізацію сміття на полігонах доводиться платити. А так дешево й сердито: приїхав у темну пору до ділянки, що не охороняється, зсипав і поїхав за черговою порцією лайна.
Риба дохне, люди задихаються від смороду, а владі - до лампади. МЧС турбується про багатотисячні зарплати для своїх керівників, МВС - про закупівлю «Мерседесів» за мільйони гривень для того, аби начальники їздили з комфортом, Віталій Кличко та його гоп-стоп компанія - про забудовників, які будують хмарочоси на головах киян, а Президент… чорт знає про що думає Президент. Але точно не про те, куди пливе його лайно, що з ним роблять прості трудяги і куди вивозять сміття з його державної дачі, яку він окупував, всупереч власним передвиборчим обіцянкам.
Гімно липне до лайна, а гроші до грошей. Це - залізний закон. Але ж потрібно мати хоч якісь запобіжники, аби не сталося лиха! Чи, думаєте, ми ще якось поживемо, понасираємо де душі вгодно, а наші культурні виверження хай розгрібають діти та онуки?
Минулого тижня, з цікавості, зробив аналізи цих очищених вод і вжахнувся:
Перевищення амонію - десятикратне, нітратів та нітритів - восьмикратне. Отже, органіка, усе ж таки, присутня. Гниє, розкладається, випадає в токсичні нерозчинювані сполуки.
Пішов далі. Перевірив на вміст металів. І ахнув: є стронцій! Є цезій! Є уран! Є вся таблиця Мєндєлєєва в найнесподіваніших сполуках.
Брат попросив, аби я йому допоміг з ремонтом турбіни третьої черги, оскільки його напарник зліг з коронавірусом. І хоч це не моя спеціальність, але рідній душі відмовляти - гріх. Поїхав після праці в Бортничі. Копирсалися до ранку. Я подавав інструменти, викручував гайки, набивав бобітові прокладки тощо. А як закінчили цю мороку і турбіна завищала на 130 децибел - зняли навушники, перевдяглися та пішли відпочивати.
- Брате,- каже Віктор. - А ходімо до каналу, я тобі щось покажу.
- А може спати?
- Потім спати. Ти ж - акваріуміст, тобі буде цікаво.
Пішли навпрошки, через зарості обліпихи, яка окупувала усі піщані пагорби на піступах від станції до Дніпра.
Ось і канал, тобто те, у що він перетворився за останні десять років. На обох берегах сновигає десятка зо два бомжів та сачками, прямо з берега, вивуджують карасів, звантажують улов у пластикові коробки. А циганчата носять цю рибу до бусиків, які стоять трохи вище, на прибережній дорозі.
Двадцять хвилин - і товар поїхав у столицю. Там його продаватимуть з рук під станціями метро, на ринках, під пішохідними переходами, як ставкову рибу з Тетіївського рибгоспу.
Їжте, кияни, ласуйте дарами природи, насичуйтеся радіонуклідами та нітратами. Бо рибка дешева, а народець бідний. Тож все розкупить неодмінно.
А це вже виходить за межі компетенції очільника міста Києва, профільного міністерства і СЕС Це питання державної ваги! Отже ним повинні опікуватися РНБО та СБУ. І дізнатися: яким чином у стічних столичних водах опинилися небезпечні радіонукліди. Хто, коли і звідки завозить сюди такі украй небезпечні відходи. Бо водами Дніпра користується третина мешканців країни. Це не жарти, дорогенькі мої, це злочинне недбальство. Якщо хтось думає, що якось воно буде - помиляєтеся. Запрошую відвідати Київську спеціалізовану лікарню для чорнобильців і подивитися, як люди вмирають від променевої хвороби та радіологічного ураження. Гарантую: ні спати, ні їсти після побаченого ви не будете довго.
Нині зима, близько нуля, тож вода над каналом аж парує. Це й не дивно, бо навіть у найлютіші морози вона не падає нижче 20-ти градусів за Цельсієм.
Зазирнув у воду і мої очі вилізли з орбіт: водойма кишіла рибою та мікроорганізмами. Між міріадами дафній та циклопів сновигали табуни гуппій, молінезій, пецилій, мечоносців, скалярій, карасів та щук. Про плотвичок не кажу - кишло. А машини їдуть та їдуть. А кияни жують цю заразу та жують. Безхозною акваріумною рибкою теж не гребують. Ви думаєте, що всю її вирощують на спеціалізованих фірмах? Ні. Половина того, що продається на столичному Пташиному ринку, звідси - з Бортницького каналу. Звідси й супутні хвороби - іхтіофтороз, краснуха тощо. А хто на цьому заробляє? Продавці лікарських іхтіологічних препаратів.
Такого раніше не було. Хай клята совдепія і зомбувала мізки людей комуністичними бриднями, але, принаймні, доглядала за місцем проживання власних рабів. Принаймні, у столиці. Нині всі вільні. Що хочу - те і роблю. Аби тільки був зиск.
А планета задихається. Все живе на ній потроху гине.
Нині коронавірус, всі вдягнули одноразові маски, рятуючись від хвороби, яку штучно змонтували в російських лабораторіях. І це ще тільки ягідки.
А люди купують ялинки та сосни, аби в хатах пахло хвоєю та святом. Цей дикунський звичай, започаткований Петром Першим, дає хороші прибутки продавцям спиляної деревини. Він нічим не відрізняється від хороводів наших пращурів, які танцювали довкола витесаних бовванів язичницьких богів чи пам’ятників вождеві світового пролетаріату – Володимиру Леніну. Але різниця між масштабами шкоди від зрізаних дерев і танцюльок довкола гранітних постаментів - колосальна. Норвегія цьогоріч повністю заборонила вирубувати дерева у своїй країні. Лісництва прибирають тільки повалені буревієм дерева та сухостій. І купують потрібну сировину у дикунів, тобто у нас. А ми рубаємо і молоді сосонки, і здорові дерева, яким ще рости і рости. І тільки для того, аби поначіплювати на них гірлянд, покопирсатися в носі, полузгати насіння на майдані під «йолкою» та й піти глитати оковиту. А, може, досить?
Наші онуки будуть ходити в протигазах, а згодом житимуть у підземних містах, бо поверхня перетвориться на суцільний отруйний для всього живого смітник.

З наступаючим Новим роком Вас, шановні друзі, з Різдвом Христовим!
Парнусем лехайм.

27.12.2020р.

Кожна зустріч з жінкою повинна приносити їй радість. От уранці, наприклад, не світ, не зоря зводжуся на ратиці та шпацирую до кухні готувати сніданок і собі, і супружниці. А вона, бідолашна, ще спить: розпашіла, розімліла, з косами, розкинутими віялом по подушках.
Так і мусить робити добрий муж, так гадаю. Жінку потрібно лагідно поцілувати де треба, аби не розбудити - тихесенько вставати з ліжка і не навантажувати її зайвою роботою. Особливо кухонною. Вони тільки удають, що до памороків люблять чистити картоплю та карасів, патрати курей та лупити яйця для яєшні, а насправді - ні, ні і ще раз ні! Найбільше вони люблять спати. Отак от.
Потомственні бовдури одружуються для того, аби вони варили борщі, витирали сопляки дітям та молилися на ікони, бажаючи чоловікові здравія та грошовитої праці, аби вистачало і на шиншилові шуби, і на коштовні брязкальця, і на подорожі до екзотичних країн. Та насправді жінки створені виключно для того, аби їх любили і догоджали як болячкам. Тоді вони стають м“якосердними, улесливими та вельми велелюбними. Наче.
Бо у мене так воно і є. Їздить на мені супружниця, наче відьма у ступі, ганяє туди-сюди. І все по ділу. Але як надходить вечір, то немає від опуклої венери спасу аж до ранку. І так щодня.
Ну, трохи схуднув, очі світяться від виснаження навіть у темряві, як у кота під час весняних ігрищ, ноги заплітаються. Тож коли уранці човпаю на роботу пні корчувати, то руки трохи дрижать, наче з перепою. Та то дрібниці. Головне - жінка мене ой як любить! А от у сусіда Миколи...
Корчуємо удвох штурпаки від зрізаних дубів, хекаємо як навіжені. Підганяємо одне одного в шию, бо якщо не встигнемо до вечора вичистити ділянку, то лісник нас завтра загризе. Це й зрозуміло: уранці прицургенить бригада садівників з саджанцями сосни, а ділянку не вичищено. А раз так, то не бачити нам третини зарплатні. Натомість почуємо гучне добірне матюччя. А кричить він - йой! Усю живність у лісгоспі за зиму розлякав своїм ревом. Навіть ведмеді попрокидалися у своїх барлогах посеред лютого місяця і дременули в сусідні діброви. І їжаки також, до речі.Так що робота у нас відповідальна, люди залежать від людей, а зарплатня від вчасно виконаної роботи. А на додачу лісник змусить голими руками проріджувати ділянки з молодими посадками. Спробуйте якось і ви висмикнути дубця з землі,- то вам не вареники з маслом глитати. Без потрібних навичок та досвіду легко набудете геморой. А то така штука капосна, що і світ стане немилим, чесно кажу.
Аж коли сонце сіло за обрій, доволочили останнього пня на узбіччя ділянки та сіли на ньому відпочити. Микола, сердитий, мов чорт, дістав з термоска чекушку і одним ковтком повечеряв. А потім запалив цигарку і крізь зуби чвиркнув:
- Не піду до хати, Тут, в ломаках і заночую.
- Тю! Чого це? Невже вдома так погано?
- Не те слово. Тута чуєш як пташки співають? Це ж рай. А вдома що? Як тільки на поріг, то жінка одразу: З“явився, нарешті, гаспиде! Бодай тебе пранці з’їли! Цілими днями на своїй проклятій роботі пропадаєш, а вдома жінка одна, як білка в колесі, крутиться. Ніякої допомоги!” . Ну і так далі.
- А ти не пробував до неї підлеститися? - питаю.
- Пробував. І не раз. Повечеряю, помиюся, ляжу тихенько в ліжко трішки відпочити, а вона вже під боком, торсає і шепче: “Чоловіче, давай кохатися”. Кажу: “Зачекай годинку, трішки одсапаюся”. -А вона в крик! “Ти мене не любиш! Ти вже забув що таке жінка-а-а-а!”.
- І справді, дилема. Моя дружина дає трохи подрімати в клуні біля кабанів, нагодує як слід, в ліжко попід руки приводить. Навіть спинку почухає, аби отримав повне задоволення. Ну вже аж потім реалізовую її амурні мрії та сподівання. І мені добре, і їй. Одна морока: вже тричі за півроку довелося купувати нові ліжка. А вона мені:
- Годі витрачати гроші на дивани! Давай спати як японці - прямо на долівці! І кабза буде цілою, і миші з-підпілля повтікають.
Я й згодився, бо думка розумна і практична. Та й спати на дошках корисно для спини. А вона у мене після роботи у лісі ой як болить. Тепер трохи полегшало. А як дошки починають рипіти, то беру молотка і забиваю цвяхи, що вилізли з половиць, глибше. І всьо.
Мовчить Микола, думу думає. Воно й зрозуміло: нині березень місяць, уночі у лісі, навіть якщо з головою заритися у ломаччя, то до ранку може і кабака замерзнути. А вдома тепло. Вибір складний - або розлючена відьма з теплою піччю, або лісові хащі з зашпорами у вухах та пальцях . А уранці треба ще одну ділянку корчувати, не меншу, аніж сьогодні.
Не наважився я товариша підбивати йти зі мною в село, віддав йому свою чекушку бормотухи та почалапав напрошки через ліс до власної оселі.
Жінка-щебетуха зустріла мене приязною усмішкою, роздягнула, розцілувала, мов Божу ікону на Святвечір, підсунула під носа тарілю з і смажениною та встромила до рук ополоника.
- Їж, любий, їж милий, набирайся сил”.
А сама сіла напроти з залюбленим поглядом і з замилуванням спостерігала, як я чвакаю м“ясцем. І так мені стало приємно на душі, наче там голі мавки танцювали гопака. Вельми втішливо, коли турботлива дружина шанує та поважає свого чоловіченька.
Облизав я кухонну утвар, подякував за смачну вечерю своїй сердечній половинці і кажу:
- Сонце ясне, потрібна твоя порада. У Миколи біда.
- Яка така біда? - стривожено питає духмяна квіточка.
- Не хоче Микола йти додому ночувати, жінка його пиляє і гризе нещадно.
- А чого так?
Довелося розказати їй всю правду.
Зажурилася дружина, носа похнюпила, навіть слізка скотилася щокою, коли я описував, як Микола заривався з головою в холодні та вогкі дрова аби заночувати. Довго думала, дуже довго, я аж злякався, чи не заподіяв їй своєю розповіддю душевну травму.
Згодом вона підійшла, сіла мені на коліна, обняла за шию і промуркотіла:
- Годі відпочивати після праці в клуні з кабанами. Лягай на ліжку в хаті, отому, що ми ще не розтерзали. Зачекай хвилинку, зараз постелю, а ти йди в душ і помийся хутенько.
А як вляглися на долівці - дружина накрила мене теплою вовняною ковдрою, поцілувала в щічку і заспівала колискової...
Уперше за рік спав як убитий. Нічого не снилося, нічого не тривожило. А як прокинувся - голова світла, руки не дрижать, слабкість у членах відсутня. А дружина лежить сумирно поруч і в стелю дивиться.
- Я от що подумала,- каже. - І тебе можу втратити, якщо буду ганяти як щука карася по заплаві. Хто мене любити буде, якщо здоров“я надірвеш? Тому кохатися будемо через день. А то й через два. І тільки тоді, коли будуть сили та вільний час".
І пішла кашу варити на кухню. З цього дня вона мене туди пускає тільки тоді, коли треба чогось пожувати, а до плити - боронь Боже! Береже.
А з Миколою теж усе налагодилося. Дружина сходила до його жінки та побалакала як слід. Поділилася мудрістю. І відьма щезла, а натомість з“явилася доброзичлива та турботлива дружина.
На радощах ми з Миколою навіть кинули вживати оковиту - нащо те пійло, якщо удома чекає любов та взаєморозуміння.
Через рік у нашому лісництві з’явилася вакансія корчувальника пнів: у Миколи народилася трійня, тож дружина прилаштувала його в сільському дитячому садку кочегаром на півставки. Платять небагато, але батько має змогу півдня проводити удома з сім’єю. Так що чекаю напарника. Гарантую: хутко навчу пні голими руками корчувати і дубці з землі виривати разом з корінням. І вити не згірше вовка також. Не баріться,
26.12.2020р.

Складна робота з перетворення древніх біблійних текстів на монотеїстичні твори так і залишилася донині незавершеною. А чому? А тому що в арамейській Біблії, що дійшла до нас, язичницький зміст усе ще занадто яскравий та опуклий. Боги борються між собою, їм приносять данину, поклоняються. Не чортам з рогами, а саме богам. Але мова про це буде згодом. А нині даваймо поміркуємо про те, якою мовою писалися першоджерела і ким саме.
Нині непоінформована більшість вважає, що перехід до монотеїзму стався у древніх..євреїв! Але чому така важлива подія не зафіксована в біблійних хроніках, де викладається історія єврейського народу? Як бути з історією Ієрусалимського храму, з історією самого Єрусалиму?
Етимологія слова «єврей» в енциклопедіях та словниках, як правило, не розглядається. Звернімося до Біблії, як лексикографічного джерела.
Арамейське слово ЕБРІ (від дієслова ЕБР - проходити мимо, перекочовувати), яке вкрай рідко зустрічається в біблійних книгах (з точністю до тотожних повторень 18 разів+2 паралельних місця), перекладене всюди - «єврей», хоча і має в залежності від контексту значення - «мандрівна людина», «переселенець». Для порівняння зазначимо, що слово «ізраїльтяни» в Біблії зустрічається понад 1000 разів, а ще частіше - «юдеї».
Як дійові особи переважну кількість разів ЕБРІМ (множина від ебрі) зустрічаються в Торі і в Книгах Царств - 17 разів. І то не в усіх, а у вузько локалізованих: Бутті - 5 разів, Виході - 7 разів, Повторенні Закону - 1 раз, і в 1-й книзі Царств (Самуїла) - 4 рази.
Першого разу це слово вживається Аврамом, після того, як він переселився в землю Ханаанську. Нічого дивного тут немає, оскільки про переселенця і слід говорити, що він переселенець. У книзі Буття ще чотири рази названі словом ЕБРІМ сини Якова - Ізраїля під час перебування їх у Єгипті в якості уточнення, що вони також є переселенцями. У Виході та ж картина: це слово вживається щодо людей, які живуть не на рідній землі. І тільки.
Після того, як автор приступає до опису осідлого життя ізраїльтян, слова ЕБРІМ або ЕБРІ не вживаються. НЕ існує їх ні в Числах, ні Левіті, ні Параліпоменоні, ні в історії Суддів та історії Ісуса Навіна. Тільки одного разу у книзі Іони головний герой, визначаючи свій статус переселенця, говорить про себе - ЕБРІ. І все.
Яка ж тоді етнічна приналежність основних дієвих осіб Біблії?
Відповідь міститься в першій книзі Буття: сини сходу (БНІ ‘КДМ) Авраам, Ісак та Ізраїль - арамейці (АРМІ). Остання обставина особливо застережується і підкреслюється авторами Буття.
Коли настає пора Ісаку одружитися, то Авраам посилає слугу до свого рідного брата, арамейця Нахора, що жив у Харрані, посватати наречену арамейку для Ісака. Про одруження на хеттаянці чи ханаенянці не хотів навіть чути: нехай буде родичка, але неодмінно арамейка. Так дружиною Ісака стала його троюрідна племінниця Ревекка. Історія повторилася, коли одружувався Яков-Ізраїль, який побрався одразу з двома сестрами - Лією та Рахіллю, теж родичками.
Усі праотці - Авраам, Ісак та Ізраїль, та всі праматері - Сара, Ревекка, Лія, Рахіль - є арамейцями. Цей факт авторам Тори здався настільки істотним, що у Повторенні Закону, в заключній її книзі, наполегливо підкреслюється (26.5): «Ти ж проголоси і скажи перед обличчям ІЄУЄ, бога твого: арамейцем, що поневірявся, був батько мій, і спустився до Єгипту, і проживав там з багатьма людьми, та став там народом великим».
Сталося, однак, так, що настільки важливе нагадування про національність Ізраїля було зроблене даремно. Люди, які перекладали Біблію з арамейської на грецьку, не розуміли і залишили без перекладу слово ЕБРІ, записавши його грецьку транслітерацію - так арамейці були перетворені в євреїв.
Автори Нового заповіту зробили наступний крок. Мову арамейців-переселенців вона назвали «єврейською» - див., наприклад, Лука (23.38) - хоча в Старому Заповіті ця мова називається «юдейською» - Несмія (13.24) - і відзначається її діалектна спорідненість з арамейською - Ісайя (36.11). Але (ніде!) старозавітні автори не називають її єврейською (ЕБРІ’Т, у сучасній вимові - іврит). Грунтуючись на грецькій транслітерації уперше це зробили євангелісти.
Юдаїсти з точкою зору авторів Нового Заповіту не рахувалися, і ще в 10 столітті н. ери видатний юдаїстський письменник, філософ і теолог Саадія Гаон, який здійснив переклад Біблії арабською мовою, підкреслював, що «арамейська - це мова наших предків». А Талмуд без будь-яких застережень називав її «ассирійською» (останнє, зауважмо, є близьким до істини: арамейська - мова, в основі якої лежить древня ассирійська, а сучасна ассирійська походить від арамейської). При перекладі Талмуду цю обставину перекладач не наважився приховати, перекладено точно - «ассирійська мова». Хоча теж дико накрутив, обарвивши переклад в яскраве національне забарвлення. Як саме? - запитаєте ви. Та дуже просто.
Досить часто у Талмуді зустрічається слово ШІРАЛ, яке перекладено як «єврей», що є абсолютною нісенітницею з двох причин. Перша причина формальна: такий переклад суперечить раніше зробленому перекладу Біблії - можна було б скористатися словом «ізраїльтянин», але на це не скрізь можна піти, оскільки Талмуд писався відповідно до традиційної хронології, коли ізраїльтян вже не існувало. Друга причина - надто серйозна: подібний переклад перебуває у внутрішньому протиріччі з самим Талмудом, бо його автори вважають, що всі народи світу перемішані між собою з часів завоювань Сінаххеріба і що національностей не існує взагалі.
А насправді словом ШІРАЛ позначається позанаціональна громада - «ізраїліти». Воно протиставляється поняттям язичник або прозеліт, а не поняттю араб або іспанець. А ізраїліти називають священною мовою, якою написано Талмуд - не арамейську (так воно насправді і є), а ассирійську.
Тому першоосновою для слова «єврей» послужило арамейське слово ЕБРІ, що не має етнічного змісту. Такого забарвлення воно почало набувати в середньовіччя. А в Новий час Авраама, Ісака та Якова почали вважати євреями, незважаючи на їхні біблійні паспорти стовідсоткових арамейців.
І ось ще на закінчення: у древніх документах вперше слово ЕБРІ, яке в ассирійському клинописі звучить як «хапіру» або «хабарі» було виявлено в Амарнському архіві (14 ст. до н.е.). Знахідка спантеличила істориків - виходило, що є інформація і про добіблійну історію євреїв. Однак після відкриття в руїнах Марі двох клинописних бібліотек з’ясувалося, що “хабарі» означає не етнічну приналежність, а соціальну. В табличках ідеться про грабіжницькі племена з пустелі, вони вважалися чужинцями та подорожніми та позначалися словом «хабірі».
Отакі от пироги, шановні читачі. Вважайте, що я сьогодні повернув загублені паспорти почесним громадянам нашої планети – Абраму, Ісаку, Якову, Мойсею та іншим поважним людям. І в графі національність у них стоїть «арамеєць». Слово «єврей» викреслене.
Парнусем лехайм.
За матеріалами книги Ігора Мельниченка «Коли і скільки заплатили Юді Іскаріоту».

22.12.2020р.

Все почалося з любові. А як без неї можна обійтися нормальним людям? Ми ж не монахи-збоченці які, всупереч велінню божому "Ідіть і розмножуйтеся", скоюють святотацтво, умертвлюючи свою плоть ще за життя, позбавляючи її найголовнішого: дати потомство, виховати його разом з люблячою людиною, ну а потім уже мирно спочити в ямі "два-на-два".
Ховати себе заживо в монастирях в ім'я служіння Господу трудно. Але набагато важче пройти життєвий шлях з жінкою, яка тебе любить, а ти її ні, та не піддатися спокусі отримати ту любов на стороні, в обіймах інших жінок - прекрасних та запашних, мов троянди в ботанічному саду імені академіка Фоміна.
Той сад облюбував і я - покірний слуга поетичних муз. Сяду на лавочці під крислатим дубом і віршую про чисте кохання аж до памороків, зрошуючи сторінки блокнота гіркими амурними слізками. Бо про кохання завжди треба писати щиро, з душею та серцем.
На таку літературу клюють змучені зневагою та зрадами чоловіків жіночі душі. А я цим користуюся: роблю з удячних читачок своїх слізних опусів коханок. Правда, інколи такі викрутаси вилазять боком.
Минулого року закохався в шанувальницю свого таланту. Думав, що згодом ця блаж минеться. Аж ні - кріпко запала в душу мені ця красуня. Почав навіть вірші компонувати на її честь. Закохалася в мене і вона. І хоч обидва були у шлюбі - нам це не заважало.
Моя законна супружниця не здогадувалася, що я її зраджую. А, можливо, їй було байдуже, що її чоловік підгулює, оскільки працю мала відповідальну, прибуткову, а роки вже осріблили її коси сивиною. Тож нащо звертати увагу на хтиві походеньки власного мужа та отруювати собі життя на старості?
А моя нова пасія така довірлива, наче телятко, все сприймала на віру, до пори, до часу, звісно.
Одного разу, коли я мирно хропів з нею на любовному ложі після трудів праведних, узяла вона тихцем мого смартфона та почала читати мої вірші та переписку з колегами-поетами у месенджері. І на тобі!- надибала на гарячу любовну розмову зі ще однією шанувальницею мого божественного таланту. А уранці стався скандал.
- О, дорогий коханий! Нащо ти мене зраджуєш? Ми ж з тобою домовилися одружитися! Ти кидаєш свою жінку, я свого чоловіка - і будемо далі жити разом до самої смерті.
- Ні, не зраджую! Звідки ти це взяла?
- А ось,- і тиць мені під носа мою переписку на смартфоні.
- Яке ти маєш право ритися в моєму приватному житті! Це негарно!
- А гарно зраджувати свою кохану? Гарно обманювати її? Чуло моє серце, що ти не відаєш, що таке вірність. Дивишся в очі і брешеш. Я ж тобі віддалася душею і тілом, повірила в твою щирість, роблю все, аби ти був щасливим, підставляю плече в трудну хвилину, жертвую останнім, що в мене є - своєю любов'ю! А ти...
Вибачався я тоді перед нею довго, навіть ставав на коліна та заламував руки від розпуки. І таки переконав, що я чесна, щира та любляча людина. А щоб остаточно задобрити - сів та настрочив цілий цикл любовних баркарол на її честь.
Згодом усе вляглося. Ну й добре. Не люблю, коли жінки бурчать та настрій псують. Хай борщі варять, цілують, обіймають та хвалять мої поезії. Та вирішують мої проблеми: тихо та мирно.
Я людина столична, маю дві квартири у центрі міста. В одній живу, а інша тільки обтяжує: доводиться щомісяця платити немалі кошти за комуналку. Вирішив продати, а на отримані кошти випустити кілька книжок. А потім подумав: якщо трішки погуляю на ці гроші - шкоди не буде. Домовився з повіями про ціну та місце. Коханій сказав, що захворів, треба вдома перележати, аби нікого не заразити. Уклався в тисячу доларів. Але забув витерти переписку зі смартфона, а кохана все це прочитала і...
Прийшов після еротичного загулу на зустріч з нею.
- Як здоров'я коханий? - питає мене та стурбовано зазирає у вічі.
- Все гаразд, моя любове. Відлежався, здоровий як бик.
- А мені здається, що ні.
- А це ж чому? - здивовано вирячився на неї.
- Заразний ти. Хворобу підхопив нехорошу.
-Е-е-е,-
- Розумієш - та жінка, з якою ти учора кохався - моя колишня однокласниця. Все мені розповіла. Сказала, що вдовольнила тебе на всі сто, а на додачу, як бонус, - підсадила тобі сифиліс. Напиши про це віршатко, порадуй світ.
Цього разу обійшлося без заламування рук та вибачень. Тільки попросив свою зраджену коханку не розповідати законній дружині, що я і її регулярно зраджую.
Не приведи Господи дізнається, то вижене мене зі своєї фірми, де я працюю старшим куди пошлють. І накриється мій трудовий стаж і хороша зарплата мідним тазом.
А, може, зі мною щось не так? Навісна кабака постійно просить альковних утіх. Видива опуклих дів переслідують удень і вночі, ноутбук забитий гріховними картинками.
Через рік, випадково, перестрів на вулиці мою колишню коханку. І хоч вона була не в дорогому та красивому елітному вбранні, а у чернечій рясі - упізнав. Але підійти і привітатися побоявся. А чому - і сам не знаю.

21.12.2020 р.

Читаю історію християнства та іудаїзму, і не перестаю дивуватися словоблуддю та єзуїтським вивертам на догоду власних теологічних доктрин.
Пропаганда мусить бути переконливою. І коли потрібно приховати правду - її приховують. І справді - нащо баламутити вірян та сіяти в їхні уми сумніви щодо істинності віри та святого письма? Саме тому історія світська та історія релігійна завжди будуть антагоністами, оскільки перші оперують фактами та науковим інструментарієм, а інші - релігійною доцільністю.
Професійні історики та релігієзнавці намагаються взагалі не вести теологічних розмов з очільниками церков, оскільки викликають у них одну лють. Ще б пак: вони підривають основи віри, сіють пагони сумнівів в умах вірян та закликають вчитися.
Так колись вчинив і я. Взяв, здуру, і вивчив арамейську мову. А потім койне. А потім ще двійко-трійко давніх мов. А потім мене потягнуло до першоджерел. Захотілося почитати біблейські тексти в оригіналі. Ще й документи з Ватиканської бібліотеки. От ідіот!
А нещодавно втрапила до рук книженція кандидата технічних наук Ігора Мельниченка. Він був за фахом гідромеханіком, але як і я, здуру, вивчив 10 давніх мов. Заліз в архіви і…
1527 року у Ватикані верстався Талмуд, і основний її розділ - «Мішна», священна книга юдеїв.
Але питання про видання «Мішни» цього разу узагалі не розглядалося, бо представники римської курії жодного релігійного фанатика-перекладача на засідання не запросили. Обійшлися істориками та мовознавцями. Вийшла дуже сумбурна розмова між очільниками церков, яку занотували для майбутніх поколінь стенографісти. То що, шановні читачі, готові послухати баляндраси, які тоді точилися? Це історичні документи, не виссані з пальця постулати віри. Ні, не готові, але я таки розкажу.
Подумали в Римі, прикинули, що для більшої переконливості не вистачає біблейського історика давніх часів і настрочили книгу під назвою «Юдейські старожитності». Підписали ім’ям Йосипа Флавія. А згодом викликали на килим головного рабина Риму і питають:
- Чому синагога досі замовчує книгу Йосипа Флавія?
- Але у нас є свій історик! - вигукнув римський рабин.
- Що значить свій? А Флавій хіба не ваш? Хто цей свій?
- Я говорю про рабі Натане. Зберігся його давній рукопис, і ми маємо намір далі включати його під назвою «Азот рабі Натанна»… Жоден юдейський історик не посмів би скласти книгу «Юдейські старожитності». Вся наша старовина описана у святій Торі, книгах Ісуса Навіна, Суддів, Самуїла, Царів, Ездри і Несмії. Ніхто з юдеїв не наважився б переписувати, як зробив Йосип Флавій, із книг Маккавеїв. Тому всі книги оцього Йосипа Флавія створені греками, синагога їх відкидала і відкидає… Наш рабі Натан описав тільки одну Юдейську війну, маючи справжні свідоцтва. Він показав, які нечестивці Веспасіан і Тит! (це тодішні імператори).
- Тобто?
- Нечестивець Веспасіан не міг захопити Єрусалим і став тому метати в місто свинячі голови. Обстрілюючи стіну камінням і головами цієї мерзенної тварини, врешті-решт вдалося зробити пролом у стіні. У місто кинулися загарбники! А найстрашніший нечестивець Тит увірвався в храм і осквернив його. Потім зійшов на корабель, що відправлявся до Риму. І знялося морське чудовисько, щоб проковтнути його в морі. Тоді він став на кораблі та почав блюзнірствувати, і зневажати Бога, і плювати вверх, кажучи: коли я був у його володіннях, у нього не було сили встояти проти мене, а тепер він тут виступив проти мене; мабуть, Бог юдейський сильний тільки на воді…Господь дав знак морю, і воно заспокоїлося. Господь сказав йому: нечестивець! Смердюча рідина, прах, гниль і черв’як! Чи з тобою мені воювати!..
А в Римі Веспасіан пішов до бані, і йому подали старого вина, і, коли він пив, до нього в ніс забралася міль і їла лице його і досягла мозку. Сказали лікарям, і вони розтрощили після його смерті мозок і знайшли там міль завбільшки з одноденне пташеня… Всі події засвідчив і підтвердив рабі Еліезер, син рабі Іосе, який сам тоді перебував у Римі і бачив, як зважували цю міль на вагах - дві літри на одній чашці терезів і міль на іншій чашці.
- Нехай так,- погодилися в курії,- але Йосип Флавій теж описав Юдейську війну. Він, між іншим, передбачив Веспасіана імператорство, що засвідчує Светоній.
- Ви все плутаєте! - нервово замахав руками раббан.- Римлянин пише про якогось невідомого Йосипа, і ніде не говорить, що він історик. Провісник не може бути істориком, тому що це два протилежні заняття… Але провісник був! І звали його Іван, син Заккая. В ті часи він був Єрусалимським раббаном.
- А хто це засвідчив? - від несподіваного повідомлення у зберігача Ватиканської бібліотеки округлилися очі.
- Так стверджує рабі Натан. У його рукописі повідомляється, що раббан Іван ліг у труну і наказав двом рабі винести його в цій труні за місто. Коли вони проходили повз стражників, Іван прикинувся мертвим, і ті дозволили винести труп, щоб віддати землі. За міською стіною раббан Іван виліз з труни, пішов і привітав Веспасіана: «Vive domine imperator!». І додав: «Не бійся, у нас написано, що храм буде зруйновано тільки царем. А цар помре» (мався на увазі Нерон).
- Але Нерон помер за рік до цього! - спробували не погодитися з раббаном.
- Це неважливо,- роздратовано відповів він.
Таких розмов у той час між Римською канцелярією та строптивими іудеями велося немало. І вони такі ж самі цікаві та змістовні.
- Так що, дійдемо згоди? - запитали згодом раббина.
-= Якої?
- Ви визнаєте Йосипа Флавія за історика, а його книгу «Юдейські старожитності» апокрифічною, а ми даємо дозвіл на друкування Талмуду та Мішни?
- Нє, не згодні.
- Гаразд. Чорт з вами. Буде вам «Мішна», буде вам Талмуд.
І папа Юлій другий наклав на друкування священних юдейських книг заборону. А 1559 року Талмуд публічно палили на вулицях Риму, а Ватикан вніс його до списку заборонених книг (index librorum prohibitorum).
Юдеї сполошилися, трохи побузили, а потім вирішили:
«Визнаємо Йосипа Флавія за історика та творця «Юдейських старожитностей»».
І що ви думаєте?
1566 року Талмуд нарешті видали! Ура!
Таким чином і вовки ситі, і вівці цілі.
Синагога піддала твір «староєврейського історика» своїй цензурі. У його арамейському перекладі є купюри, тобто - скоєно літературне «обрізання». Це і є моментом загального й офіційного визнання права за «Йосипом Флавієм» називатися істориком.
Ужасть! - скажете ви.
«А чом би й ні?» - відповім я. Урешті-решт все на цьому світі - різновид цинічної брехні та домовленостей між зацікавленими сторонами.
Думаю, за цей опус мені пам'ятника не поставлять. А от поплювати у спину можуть. Сподіваюся, що обійдеться без анафеми.

За матеріалами книги Ігора Мельниченка «Коли і скільки заплатили Іуді Іскаріоту».
І трішки від дяді Саші.

15.12.2020р.

То що, браття українці, вип’ємо по чарці горілки та почнімо балакати про серйозне? Хочете подивитися самі на себе у дзеркало? Тільки не те, що ви собі надумали, а справжнє, яке показує найменшу відразливу рису на обличчі вашої душі? То що, готові?
Мова не йтиме про майже стопроцентно кацапоязичну, майже українку Тіну Кароль чи салолюбця та обмацувача власних студенток ректора Михайла Проплавського. Давайте копнемо глибше.
Бачите прищик на власному носі? Отой, що аж вищить від люті? Ото і є перший показник зради.
« Якої такої зради?» - обурено запитаєте ви.
«Зради України» - відповім вам.
Ви на фронт поїхали, коли почалася війна? Ні. Дехто навіть вірші писав, патріотичні, про Україну та спливаючою кров'ю державу. А між приступами писунки пив чай та заправлявся борщем. Я не згадую про владоможців - там суціль одні гниди. А між нас - простих трудівників - скільки їх? Одна? Дві? Три? І все?
Той підтоптаний для війни, той немічний, у того сім'я та діти, у того робота відповідальна, а у того геморой - тисяча причин. А причина, насправді, одна: відсутність совісті та любові до України. На словах - о-го-го! А на ділі…
1 березня 2014-го року, з рюкзаком за плечима, я пішов у військкомат. Чи страшно було? Так. Тривога просто кишки зв'язувала вузлом. Нас тоді у Святошинському відділку зібралося душ тридцять.
Нас ніхто не кликав. А ми - здорові, заможні, вгодовані чоловіки - приперлися за зброєю та військовим завданням. Всі мали армійський досвід, всі вміли стріляти, всі знали що нас чекає. Всі.
Відібрали тільки трьох, а іншим сказали, аби прийшли завтра. У той самий час.
Яке ж це було страшне - ЗАВТРА.
Завтра - це безсонна ніч, це вагання, це страх, це повна невідомість, це сумніви у доцільності такого вчинку.
Вкинув, про всяк випадок, до рюкзака блок сигарет і після праці пішов знову до військкомату.
- Артилеристи, розвідники, зв’язківці - крок вперед!
З шеренги вийшло чоловік 20.
- Напра-во! Кроком руш!
І люди пішли у невідомість.
А я залишився ні в сих, ні в тих. Питаю:
- А що мені робити? Я ж на фронт зібрався!
- Ідіть додому, як буде потрібно - викличемо.
Ви уявляєте, що я тоді відчував? Наче з усієї сили вдарили незаслужено по обличчю. І плюнули у спину. Я виявився непотрібним.
Так, мені під 50, підтоптаний, вайлуватий трохи. Але ж я колись командував взводом охорони! Знаю що то таке: навчити дітей дисципліні та умінню влучно стріляти.
Рік перед цими подіями виявився дуже складним: померла мати. Перший інсульт зробив її паралітиком, другий інсульт убив. Спочатку на лікування пішли усі накопичення, потім коштовні прикраси. Насамкінець продав за безцінь у ломбарді навіть весільні обручки. Потім заліз у борги. А неня все одно померла. Аж перед самою війною віддав останній борг.
А у травні 2014-го до реанімації потрапила теща. П'ята дефібриляція за два роки! А грошей скільки пішло!
Ледве витягнули її разом з дружиною з домовини. Привезли, після лікарні, до моєї київської квартири. Кажу:
- До села ні ногою.Щось станеться - повернемо миттю хвору людину назад до лікарні. А якщо з села - то не доїдемо: матір помре.
Дружина покинула роботу, взяла опікунство над матір'ю, якій вже був 81 рік. І досі отримує за таку халепу соціальну допомогу від держави 31 гривню на місяць.
А у серпні стався черговий серцевий напад, і тещу знову довелося везти в реанімацію до клініки Стражеско. Лихо цупко взяло у свої лабети горлянку нашої сім'ї.
А війна набирала обертів. Іловайський котел просто приголомшив. Міністр оборони Гелетей на святковому параді гримав своїми чобітьми перед головнокомандуючим і рапортував про блискучі успіхи армії.
А я сидів у Київському військовому госпіталі та читав журнал з записами про поранених.
1996 рік, 1997 рік, 1992 рік…
Діти! Суціль діти!
Крик тоді у відділеннях стояв такий, що волосся ставало дибки. Ліжка ставили і в коридорах, такого нині не побачиш. Я разом із медсестрою ніс солдата з майже відрубаною осколком ногою. І коли ми його майже донесли до операційної - нога відпала. Упала і медсестра - втратила свідомість. А я сам продовжував волочити труп до операційної…
Ті два дні досі у тумані: щось робив, щось носив, комусь закривав рота, аби голосно не кричав. А лікарі різали та різали. Спасали і спасали. Але не всіх. Ой не всіх! Це не окопи - це операційна. Там кров скрізь: на лезах скальпелів, на кишках, на підлозі, на стелі. І на душах. До самої смерті.
І це тільки в Київському військовому госпіталі. А по країні?
Минулого тижня у звичайному, оцинкованому цебрі, медсестра промивала мозок солдата у фізрозчині.
Я розумів, що це звичайна процедура: потрібно визначити, що є причиною смерті - кульове поранення в мозок, крововилив чи банальний рак.
Який там рак! Куля прошила мозок майже назкрізь!
Але знаю: матері та батькові завтра скажуть щось утішливе, а насправді…
06.12.2020 р.

Ви помітили, що чоловік та жінка навіть гавкають по різному?
Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про темперамент та інформативне наповнення. Висклявий голосок свідчить про граничну форму роздратування, крик - про гнів, а плач - про безсилля. І це тільки основні чуттєві діапазони. А їх, насправді,- мільйони.
А в чоловіків що? Ніякої поліфонічності, ніякої різноманітності - монотонне «Гав!» та «Гав!», або глухе бурчання з матюччям впереміж.
І це тільки поверхня океану емоцій, легкі брижі на тонкій гладіні сімейних відносин між люблячими половинками. Інколи вони - ті половинки – «люблять» одне одного так, що готові гризти зубиськами горлянки одне одного, або пиляти кривими ножовками. Але, в основному, обходяться без крайнощів. Достатньо крику, прокльонів, батькування, сичання крізь зуби та плювків у спину. І це - невід’ємна частина сімейних відносин. Наче.
- Жінко! Де мої шкарпетки? - питає напівсонний чоловік, намагаючись хутко зібратися на роботу.
- Я тобі хто - наймичка? Повинна знати де ти кидаєш своє споднє? Шукай мовчки і не буди мене, дай ще півгодинки подрімати, гаспиде.
Проходить хвилин десять і чути чоловічий голос:
- Жінко! Де мої труси? Мені на роботу бігти, а вони як крізь землю провалилися!
- Бодай ти сказився, чоловіче! - стогне жінка. - Ти ж їх сам увечері під подушку запхав, бо спекотно спати було.
- Ой, і справді! - вигукує муж і хутко натягує на оголене тіло знайдену річ.
- Жінко! А де шкварки? В холодильнику нічого немає!
- О-о-о-о, лихо на мою голову! А хто вночі чвакав на кухні? Мало того, що допив чекушку, яку з кумом учора не подужали, так ще й свій сніданок з’їв та не помітив! Смаж хутко яйця і шуруй на працю! Бодай ти сказився.
І це було сказано ще поблажливо, незлостиво. З любов'ю і тактом. Як комплімент.
Цієї зими дружині довелося двічі приносити обід чоловікові на будівництво. Прямо на двадцять щостий поверх столичної новобудови. Благовірний разом з напарником стояли в люльці та клали черговий ряд цегли на свіжому морозяному повітрі. А вітер розгойдував їхнє робоче місце, стропи аж сичали від напруги та злості. Ще й сніг обліпив їх з голови до п'ят. Аби не замерзало - додавали в розчин пластифікатор, бовтьохали його перфоратором з насадкою та потроху бурчали собі під носи щось вельми непристойне.
Жінка витримала хвилин п'ять, а потім вкинула терсомосок з їдлом в люльку будівельникам і хутко втекла.
Але повертаємося до враннішної ідилії. Муж, тим часом, поголився, почистив зубиська, набгав термосок їдлом і почав вдягатися. Крекчучи, до кухні прочовпала жінка:
- А що з напарником Миколою, чи живий?
- Та живий. Арматурину випадково з даху зварювальники зіпхнули. Вона ковзнула по його касці, трохи гепнула об плече і полетіла собі далі. Струсу немає, один синець залишився. Так що і далі працюватимемо разом.
- И-и-и-и!- завила жінка. - А якби втрапила по твоєму кумполу? А якби вгзурзла?
- Цур тобі, пек! - гримнув чоловік. - Що ти таке кажеш? Нічого зі мною не станеться!
- Ага, не станеться! Подивися на свої руки! Хіба це руки люблячого чоловіка? Це лапи вурдалака! Ти до мене увечері як доторкаєшся, то начебто цеглиною проводиш, а не люблячою рукою! Такі шкарубкі, що й цвяха туди не забити! У-у-у-у!
- Жінко! Так гроші платять за роботу! І регулярно. Син вчиться у вузі, донька скоро заміж вийде, ніде влаштуватися на роботу не може поки що, комуналка страшна. А до пенсії ще п'ять років. То що - кидати роботу?
- Кидай, іроде! Кидай! Це не робота, а катівня! Увечері як мацну кабаку, то вона холодна і тверда як надгробний камінь узимку! Ні, щоб жінку утішити - спиш, мов убитий. А я ж ще молода! Мені тільки п'ятдесят! У-у-у-у!
- Тьху! - спересердя сплюнув чоловік, гримнув вхідними дверима і почовпав на працю.
От вам, браття та сестри і тема для роздумів: чому чоловік та жінка замість того, аби ніжно сокотіти одне до одного - люто гавкають? Не усім же вірші писати та насолоджуватися схвальними коментарями любителів поезії. Комусь потрібно і цеглу класти, на морозі, в дощ та хуртовину. Або захищати батьківщину від російських окупантів. Хто з вас готовий прямо зараз покинути письмацький стіл та рушити в окопи? А там не будівництво - там востократ гірше. Я, наприклад, випадково лишився живий. Міна потрапила прямо в окоп. Добре, що він був зроблений нормально, буквою З. А раніше копали в одну лінію. Осколки повбивали тільки тих, хто був поруч, а хто за поворотом - лишилися живими. Серед них і я. І що саме прикре - другий місяць поезію писати не можу. А раніше строчив, аж гай шумів.
Все всередині кипить від напруги - а писати… не можу. Бачу пошматованого Івана, Миколу з відірваною рукою. І кров. Все в крові: пісок, одяг, зброя, небо…
А люди і досі продовжують одне на одного гавкати. Навіть найближчі - жінка та чоловік. А це ж не вороги, а найближчі люди! То, може, досить?
Я вам покажу і розкажу на кого гавкати і клацати зубами. А своїх рідних та близьких бережіть. Інакше нащо ми живемо на цьому світі?
24.11. 2020р.

У тещі завелися блохи. Такі завбільшки як таргани, а стрибучі, наче молоді лошаки.
Прийшли з городу, утомлені та голодні, сіли обідати. Я собі сметани у в тарілю з борщем поклав, навіть ложкою замахнувся, щоб почати трапезу. Аж тут - стриб! - і в сметані з’явилася чорна цятка.
Пригледівся до перетинчастокрилої бестії і вигукнув:
- Блоха! Їй богу блоха! Ану подивися, жінко, чи не помилився.
Супружниця начепила окуляри, черпнула своєю варехою сметану зі стрибучою істотою та понесла на світло. Дивилася, дивилася і згідливо труснула гривою:
- Блоха, чоловіче. Ти правий. Давай їсти борщ.
Ложку харчу з гризучою істотою вона викинула за вікно, вкинула совок до мийки, а мені навзаєм вручила новий.
- Їж хутчій. Нам до вечері ще потрібно десять соток картоплі виполоти. Не відволікайся на дурниці.
А хіба це дурниці? Ви б глитали борщ з блохами? Думаю, ні. Краще зі шкварками та білими грибами.
Про всяк випадок підняв лівицею тарілку аж до самих губ, щоб туди знову якась напасть не вскочила. Жую потроху шкварки, чвакаю капустою, насолоджуюся.
Перейшов до іншої страви - вареної картоплі. Теща необачно труснула гривою - і в моєму картопляному пюре з’явився з десяток чорних цяток.
- Жінко! Що це таке? - питаю в сердечної половинки.
- Гм, блохи, чоловіче. Звідки це ти їх приволік? Може, як кабанів порав, то на тебе настрибали?
- Які такі кабани? Зроду-віку не чув, щоб у підсвинків були блохи. Може, це у котів, яких ти любиш безтямно, їх розвелося як зірок на небі?
- Мої коти всі чисті, з гігієнічними нашийниками! Як ти таке міг подумати?
І тут мене, мов грімом ударило!
- Елеоноро Андріївно! Ану ходімо надвір, дещо з’ясуємо, - і цап її під руки. Вона так і почовпала зі мною з хати з ложкою в роті, а жінка - за нами.
Перехрестився, вибачився перед тещею про всяк випадок - і рвучко зняв з її голови шиньйона.
Йой, сестри мої та браття! Хмара комах стрибанула з парика навсібіч! Навіть у мою ніздрю кілька увібгалося. Ну, з мене як з гусака вода - чхнув і блохастики полетіли в траву. А жінка в крик:
- Яке ти маєш право принижувати мою маму! - і кинулася на мене, мов молода пантера на свою любовну суперницю. Затріщав чуб у її пазуриська, а на щоках з’явилися криваві борозни від необстижених кігтів.
Теща в сльози, собака аж захлинається від гавкоту, сусіди встромили свої зацікавлені носи в хвіртку і видивляються, що там у нас робиться. Армагеддон, одним словом.
А я що? Вирвався з лабет любої фурії, відскочив на безпечну відстань з шиньйоном в руці і гавкнув:
- Ось де блохи вкублилися! Ось де ця капость розвелася!
- Як таке могло статися? - спантеличено пробелькотіла кохана. – Ти ж минулого тижня цей шиньйон і купував моїй мамі. Він же натуральний! Чи…
- Не знаю. Мабуть, що ні. Купував у цигана Йошти з Куренівки. По дешевці. Підозрюю, що з собачої шерсті, а не з чиєїсь дівочої коси. Але виглядає натурально.
- Ах ти ж гаспид! - ревнула теща. - Оце так ти мене любиш і поважаєш? Та нащо ти з’явилося на моєму порозі і вкрало мою доньку! Ось я тобі! - і кинулася за кочергою, аби довбанути нею мене по макітрі.
Утік я, друзі, з двору. Позичив у сусіда Миколи косу і пішов на луг класти отаву. А вона цьогоріч ой яка ловка, у травні дощі хлистали безупину, навіть подорожник виріс завбільшки з лопухи.
Вилізла боком моя доброта. Хотів зробити як краще, подарунок поважній людині купив за півзарплати, а виявилося - смертельно зобидив близьку людину.
Уночі жінка довго бурчала під боком, але я її переконав, що мав добрі наміри, витратився. А те, що сталося - непорозуміння. Вона мені повірила, пригорнулася, щось пощебетала любовне, а я їй. А потім…
Потім прийшов ранок, сонечко за вікном показало своє ясне личко на обрії і прийшла пора вставати з сідала.
- Мамо! Не ображайтеся на чоловіка. Він просто неуважний, не розбирається у волоссі. Зараз їдемо до столиці, купимо такий шиньон як треба. Я вибиратиму. А чоловік платитиме!
Скрушно хитнув головою, погоджуючись з вироком персональної немезиди. Знала жінка, що в мене є заначка, підозрюю, що відає навіть скільки. І де вона лежить. Але мовчу, аби не будити лиха. Треба виправляти помилку.
Приїхали на Куренівський ринок. Йошта сидить на своєму звичному місці, цигарку палить. І не «Мальборо» чи «Вістон», а самокрутку з самосаду. Поруч кури у клітях сидять. Він на них як хекне нікотином, то бідні пташата з ніг валяться. За хвилину потроху оклигують і піднімаються.
- Йошто! Ти що це мені продав за парик? - питаю.
- Нормальний парик! Сам фарбував.
- А з чиєї шерсті?
- Кавказець здох у Ізі. То нащо добру пропадати?
- Так чого ж ти мене про це не попередив?
- А ти й не питав. Сказав: «Давай шиньйон». Я й дав. Невже не сподобався? Густий, пишний.
- Та я ж його тещі купував!
- Ой! І справді негарно вийшло.
- Негарно, негарно. Ось я тобі зараз у «диню» заїду, буде тобі «кавказець».
- Йошта, - ти нас підвів,- втручається у розмову жінка. З тебе тридцятипроцентна скидка на ще один шиньйон.
- Е-е-е-е!
- Ніяких е! - давай найкращий.
Циган поліз порпатися у торби, а я пішов полупати очиськами на золотих рибок у акваріуміста Штонька. Там такі екземпляри трапляються, що очей не відірвати. Тинявся недовго, може з півгодини. Повернувся, а жінка вже бгала в ашанівську торбу нову покупку.
- Давай гроші,- каже мені. - Я вже вибрала.
- Покажи.
- У хаті побачиш. Плати.
Відслинив Йошті засмальцьовані купюри, луснув його по носі і, ухопивши під руку жінку, чкурнув з ринку.
- Ой як славно! - вигукнула теща, коли вдягнула обновку на голову та повернулася упівбока перед трюмо. - Оце воно! Одразу видно, що не зять-вахлак вибирав, а улюблена доня! - і так на мене зиркнула, аж кров у жилах охолола.
А я що? Та нічого. Кивнув головою і пішов у спальню читати вірші Олександра Сушка, заспокоюватися від стресу.
Уранці знову сіли тьопати борш перед городніми роботами. Аж тут «Плиг!» - і в тарілі жінки, перебираючи ніжками між шматочками картоплі, попливла якась комаха. Жінка акуратно зловила її у ложку та понесла до підвіконня, аби роздивитися.
- Кліщ! Кровипивця-упиряка! Та що ж це за напасть?
Я теж поглянув. І теща надбігла, з ложкою в руці.
Цього разу шиньйон з голови мами зірвала вже жінка. Побігла надвір роздивлятися.
- Господи! Та їх тут тьма-тьменна! - зойкнула кохана.
- От зять так зять! Усім зятям зять! - ревнула на мене жінчина мама. - Щоб ти здох, вилупку окаянний! Знову знущаєшся, - і кинулася на мене з варехою наперевіс.
Утік я і цього разу. Знову пішов на косовицю. Яка б халепа не сталася - все одно буду винний.
Жінка увечері притулилася пишними тілесами і протуркотіла:
- Захистила тебе, сказала правду, що це я вибрала. Моя вина. Але мама, чомусь, не повірила.
- Може, ти була непереконливою?
- Та наче переконливою. Сказала, що тільки на хвильку відвернулася від продавця, а ти вже обновку у торбу поклав.
- Так мене ж там і не було! Я навіть не бачив, що ти вибрала!
- То і що? Їздили ж удвох…
Шиньйон, той що купила жінка, я перевірив у свого товариша, який працює в криміналістичній лабораторії на Кільцевій дорозі в Києві. Сказав, що зроблений він з волосся лося. А це - найкраща принада для кліщів.
А Йошти цього тижня на базарі я не бачив, кажуть, що поїхав до Молдавії, родичів провідати, а коли повернеться - невідомо.
А тещі я віддав усю заначку і сказав:
- Їдьте, мамо, до столиці і купуйте шиньйон самі. Інакше мені в цій хаті не жити.
Поїхала сьогодні вранці. А я сиджу і думаю: мені збирати свої речі чи трохи зачекати. Як ви гадаєте?
15.11.2020р.

Ніколи не думала, що вскочимо в дурну халепу. Я ж милоданка видна, маю власний бізнес: перепродую чуже, а ті, хто вирощує урожай власними руками - ідіоти, оскільки барижництво приносить куди більші прибутки.
Двох діточок виростили: Мотрі 17, а Йвану 14, скоро школу закінчить, бо я його одперла до навчального закладу в шість років. Чи в п’ятирічному віці… вже не пам'ятаю.
Мотря підробляє адміністратором у столичній перукарні, ще й потроху стриже чуприни заробітчанам із західної України, яких нестатки викинули не за межі держави, а в столичне болото. І це ще добре. Кожна третя дівчина в її групі підробляє інтимом. Інакше не проживеш: гуртожиток – 700, харчування - 2000, хабарі викладачам - 2500 на місяць, поточні витрати - 1500. І мило потрібно купити, і зубну пасту, і прокладки, і ліки…
Що, скажете, це брехня? А ну зайдіть на столичний сайт, типу знайомств,- побачите і фотографії своїх доньок без негліже, і розцінки. І номера телефонів водіїв, які будуть підвозити ваших принцес до нічних принців. А вони, як правило,- смердючі від дешевої горілки одинаки-невдахи, або просто збоченці, для яких дівчина - ціль для задоволення хворих мрій.
А мій чоловік потрапив до лікарні, сказали, що ковід. А перед цим медсестра сказала: «Давайте запишемо що ковід, бо мені надбавку дадуть. А я буду за ним доглядати, як за своїм чоловіком».
Сказала: «Гаразд. Пишіть - ковід».
Дві тисячі віддали на аналізи, чекали сім днів. Результат - не хворий. Звичайний сезонний грип. Приїхав додому, пішов на роботу. А через день температура - під сорок.
Питаю:
- Ти лежав в одній палаті з ковідчиками чи окремо?
- Звичайно, в одній палаті.
- Іди завтра уранці і роби ПРЛ тест. Може, підхопив заразу і притяг її додому. Тест показав, що чоловік хворий на ковід.
А уранці забухикала донька. А увечері я. Але зовсім кволо: уранці встала - і ні бухикання, ні чхання, ні температури. Пронесло. Наче.
Проте донька захворіла всерйоз, тож квартира перетворилася на лазарет. Чоловік узяв відпустку, першу за шість років. Пояснив начальству, що сім’я хвора.
А наступнього дня почалися жахи: донька дихала так, начебто йдуть перейми. І температура 39.
Викликали швидку (Борщагівка), пояснили ситуацію.
- Завтра уранці приїде бригада і зробить тест. Чекайте,- і поклали слухавку.
А телефон доньки розривався від дзвоників. Піднімаю:
- 12-00. Прієдєт Стєпан. Два часа в Кончє-Заспє. Твоі - 50 доларов, 50 отдаш воділє. Вєчєром, в 17-00 – Соломянка. Там на ночь. Тріста твоіх. Остальноє - воділє». І поклали слухавку.
Чоловік (хворий чоловік) - поперся на базар, купив картоплі, м'яса, моркви, цибулі, ще й завітав до Ощадкаси та зняв чотири тисячі готівки. І ще кудись сходив, мабуть , у «Фору», бо тхнуло від нього, коли він прийшов до хати, пивом.
Він узагалі якийсь зацькований: наче й мужній чоловік, наче й годувальник, а має винуватий погляд. Трудиться на будівництві, мурує то палаци крезам, то генделики, то гіпермаркети для київських забудовників, а отримує копійки. Так і здохне десь на роботі, завалений цеглою, коли відмовить серце. А на пенсію йти не хоче, хоча її вже заробив. Каже - це глум над робочою людиною, а не пенсія. Буду працювати, скільки зможу".
А я ж на десять років молодша за нього! На десять!!!
Щось там син наш учудив у школі минулого року, то я чоловікові гнівно кинула: « А нащо ж ти, паразите, мене схилив народжувати дітей, коли знав, що будеш уже пенсіонером, коли вони ще будуть неповнолітніми?».
- Жінко! Діти - це єдине щастя у світі. Жаль, якщо ти цього ще досі не зрозуміла", - одказав він.
І знову пішов на свою кляту роботу. Думає, якщо приносить копійку в хату, то це і все, що потрібно родині
Не вистачило грошей на лікування. Двадцять тисяч як корова язиком злизала. А донька ще й досі у лікарні.
Під під’їзд приїхала старенька “Хонда». Я нашвидкоруч напомадилася та вискочила до машини.
- А де Мальоха? - запитали у мене.
- Хвора. Я працюватиму за неї. Є питання?
Питань не було. Я - дуже красива жінка. Була, колись, навіть «Місс Україна 2014» . А чоловік працює на будівництві, цеглу кладе….

07.11.2020р

Кошлате мудромисліє отруює творчий спадок митців. Казав про це Йвану, моєму сусідові. А той пише і пише, пише і пише. Спочатку про кохання, а потім копнув глибше: узявся за пейзажну лірику. А цьогоріч оглушив недопереляканих читачів роздумами про вічне: роль поета в житті міста обласного підпорядкування, а то й держави в цілому. І таке все плаксиве, що йой! Кажу:
- Сусіде! Перш ніж оплакувати недолю власної територіальної громади - сходи до кума, свата, брата і пильно подивися чим вони живуть, і що їх гризе. Кума твого точно нічого не гризе, бо він і призову в армію в 2014-му уникнув (хоч і повістку тричі приносили), і торгувати поросятами в Росію їздить, і голосує виключно за ОПЗЖ: «За життя», тобто «Лехайм». А Одарка двійню народила, хоч у хаті одні миші бігають. А Степан горілку любить більше, аніж жінку. Селищний голова під час бойових дій у Дебальцево змайстрував генделик і торгує нині в ньому горілкою та тютюном. Я один поперся на фронт з усього села, захищати і тебе, і всю територіальну громаду. Коли отримав поранення і пролежав у госпіталі три місяці - ніхто не навідався, окрім волонтерів з-під Львова. Навіть ти - рідна, начебто, душа!- жодного разу не зазирнув, хоча їхати до госпіталю - сорок хвилин власною машиною.
От би вмостився поруч зі мою на ліжку, і послухав про що люди кажуть, що їх пече. Ну, а потім вже сів би і узагальнив почуте і побачене в римовані рядки. А він мені:
- Це вже не поезія буде! Це - суцільний наратив, віршована проза. А в поезії кожна думка не повинна торкатися ногами землі, бути відстороненою, поза часом і простором. Тільки тоді є шанс, що створене не пропаде всує.
- Тю! Так правда життя набагато химерніша, аніж найнеймовірніша вигадка генія! Цілковита абстракція, але ж і правдоподібна водночас. Щось на кшталт темної енергії, або темної матерії. Наче й є, наче й відчувається їхня присутність, принаймні гравітаційно, а доказати на пальцях ніззя.
- Тобто?
- Ось, слухай вірш Наталки Фурси:
«Десь тут ходила мавка лісова…
Не навчена лукавити зі світом,
вона жила – так, як уміють діти,
допоки не повторюють слова.
Їм кожен день несе прості дива,
взамін не вимагаючи нічого…
Не слухала вона нового Бога –
древніші, певно, відала слова...»

- Бач як ловко? І тема розкрита, і глибина. І суть ясна. А ти що пишеш, бовдуре? Ось твій останній вірш, наприклад:

«Блука чугайстер тайнами хмільними,
А з ним укупі - про кохання рими.
Лягають на папір слова озимі -
Ховають гріх живої з неживим.
Стріла Амура, пущена наосліп,
Серця пробила й піднебесну просинь.
Тримає цупко берегині коси
Правиця ката, що упився в дим.»
- Все правильно,- одказує сусід. – Чугайстер ловить мавок та їх знищує. Така його робота. А цей - закохався.
- І шо? Від любовних мук почав писати вірші? Отямився? Зрозумів, що він не м’ясник, а тонкий лірик?
- А що? Такого не може бути?
- Може. Але я різав москалів - ворогів роду людського, тобто ворогів українців. А цей нащо ріже? Який у цьому сенс? Ну, погуляла за життя дівуля, а потім її зрадили і вона з горя втопилася. І стала мавкою. Так що - тепер її і на тому світі треба чавити?
- Це ти про що?
- Як про що? Твоя Одарка років з десять тому, дізнавшись, що ти її зраджуєш, пішла узимку до ополонки, скинула кожушка і… далі її вже ніхто не бачив. Навіть поховати по людськи не вдалося, бо тіла не знайшли. А твою полюбаску з черевом вище носа бачило усе село. І хоча ти на ній не одружився, байстрючатко вже третій клас закінчує. А татко мовчить. Наче…
- Та це ж була помилка юності! Ну, хіба я міг передбачити, що моя жінка аж така чутлива!
- Не міг. Не міг, сусіде мій дорогий. Але нащо тоді пишеш про мавок і чугайстерів, якщо ти і є чугайстер. Тільки не на тому світі, а на цьому. Тобі кота довірити не можна, не те що жінку.
Мовчить сусід, надувся як сич на дубі, щось розумне хоче у відповідь ляпнути, але мову одібрало.
- Ось, випий сто грамів святої води,- кажу сусідові та суну йому під руку напівзаповненого гранчака.
Випив Йван вогняної одним духом, хекнув, чхнув і пішов додому.
А я сиджу та думаю: невже для того, аби людина відчула себе людиною необхідно брати до рук олівця і мазюкати казна-що? Писати те, що немає ніякого відношення до реального життя або, принаймні, красиво? Хай там будуть і побрехеньки, і казки, і неймовірні неймовірності, але - КРАСИВО! І з розумом.
Тьху! Знову почав розумувати! Давайте цією справою займемося за тиждень,- боровиків у лісі тьма. А я на них ласий. І коли вони знову так рясно родитимуть - знає один Господь Бог. Можливо, до цієї благословенної пори я вже й не доживу. А хто хоче грибочків - замовляйте: є сушені, є мариновані, є морожені, а є свіжі.
То хто перший в черзі?

30.10.2020р.

Не люблять люди правди, зобижаються, коли хтось щиро і прямо в очі каже, що ти - телепень, а вчинки твої ідіотські. А чому ображаються? А тому, що правда нікому не потрібна, вона як чорна грязь покриває людину з голови до ніг. І замість непорочного світлосяйного херувима сусіди раптово бачать істинний лик свого односельця.
Питаю Миколу:
- Нащо ти зваблюєш молоду вчительку Оксану? Нащо мацаєш там, де не треба, ще й при людях? Тобі що - жінки мало? Хіба вона не віддається тобі щодня і тілом, і душею?
- Нічого ти не розумієш,- одказує. - Молода дівчина - це страшна сила. Литки тугі, щічки рум’яні, сіднички аж порипують у руці. А губці! Аж тремтять, коли їх цілую! І пахнуть, як спілі черешні! А у моєї Степаниди зад уже одвис, на щоках зморшки, литки наче довбні. Ще й вени на ногах від варикозу застрашливі. А голос деренчливий і плаксивий. Тількі дві фрази лишилося у лексиконі: «Де гроші?» та «Шоб ти здох!».
- Миколо! Та вона ж твоїх дітей вчить української мови у школі! Розказує, що таке добро, а що таке зло!
- Краще помовч, сусіде. Ти вже звик жити одинаком, вісім років як поховав свою Мотрю. І дітей Бог вам не дав. Що ти розумієш у любові, пень лисий?
- А якщо твої ігрища доведуть молодицю до вагітності? Я ж бачу - ще трохи і здасться.
- І що? Хай народжує. На те жінка й жінка, аби давати приплод.
- А дружина твоя що на це скаже?
- Погавкає трохи, поскавучить, і змириться. А буде пиляти та гризти - піду від неї до Оксани. Вона нікуди не дінеться, бо закохана в мене до нестями.
Гримнув я дверима, гавкнув щось у сторону сусіда і потрюхикав додому.
А Оксана незабаром захворіла на ковід. Сімейний лікар по скайпу розказав що робити і вимкнув зв'язок. А Микола як дізнався, що полюбаска - заразна, то забув стежку до її хати.
А моя господа навпроти Оксаниної. Все бачу, все чую. І як вона, з трудом, витягнула цебро з водою з колодязя, а уночі кашляла так, що і шибки у вікнах моєї обітниці дрижали.
Не витримав, пішов до сусідки. Двері були незачиненими, в хаті нетоплено, собача вило від голоду під порогом. А Оксана…
Вона стогнала від болю в грудях і ледь дихала. Кашляла понадсилу.
Спочатку затопив грубу, поставив чавуна з водою на плиту, а потім сів до неї та помацав лоба…горить! Горить, бідолашна! Обличчя таке червоне, наче вогонь у ватрі. Відкрив ковдру, помацав тіло…мокра як хлющ. А очі! Боже, як вона на мене дивилася! Наче з того світу.
- Олександре,- прошепотіла дівчина. - Не треба. Йди від мене геть, ще й ти захворієш.
Заліз до шафи, знайшов споднє, роздягнув ослаблу жінку та перевдягнув у чисте. Збігав додому по мед, прополіс, сушені нагідки та глід. І капустину взяв. Автоматично засунув до кишені засмальцьованого піджака пачку анальгіну. І повернувся до хворої сусідки.
Викликав швидку.
- Яка температура у хворої? - питають.
- 39.6.
- А дихає важко, чи ще терпимо?
- Ви приїдьте і подивіться.
- Гаразд. Ваш виклик зареєстровано. Якщо будуть якісь зміни - повідомляйте.
«Які такі зміни?» - подумав я. « Околіє людина чи виживе?».
Кашель був таким жорстким, що довелося повернути Оксану набік та зробити їй масаж спини. Самі знаєте, як ламає в таких випадках хребтину. Поїв чаєм, щогодини давав пити настій з нагідок та глоду. Коли кашляла - тримав голову в руках. А потім клав на лоба капустяні листочки, аби хоч трохи притлумити жар та головний біль.
Уранці все село облетіла звістка: «Вчителька заразна». Зателефонував директор школи і повідомив, щоб у школу - ні ногою. Зателефонував і селищний голова.
- Якщо вийдете на вулицю - віддам під суд.
- Слухай, гнидо,- відповідаю очільнику села,- ти краще організуй доставку хліба під хату. Хай хтось носить пакунки з продуктами під хвіртку, а я потім забиратиму. Якщо не зробиш - припруся сам до тебе до селищної ради писати заяву. І в магазин навідаюся, обчхаю усіх відвідувачів та обкашляю, щоб краще зрозуміли. І зателефонуй ще раз до швидкої, бо до хворої так і не приїхали.
Лаявся він страшно, матюччя гнув таке, що навіть я деякі слова не знаю. А вважав себе мовознавцем, поетом. Наче.
Зателефонував медсестрі.
- Не можу прийти,- каже, - теж хвора на ковід. Сьомий день як удома.
- А що ж робити?
- Давай підтримуючу терапію, багато чаю, відхаркуюче. Умієш робити внутрішньовенні ін'єкції?
- Умію. Я ж на фронті був.
- Давай їй вітамінний коктейль з фізрозчином. Тільки Б1 та Б12 одночасно не вливай. Вони одне одного нейтралізують.
- А антибіотики?
- Ти що, з дуба впав? Немає ліків від вірусної інфекції. Хворів на гепатит нещодавно?
- Було таке.
- Давали антибіотики?
- Ні.
- Отож. Якщо будуть питання - негайно телефонуй. Навіть уночі. Якщо зможу - прийду десь о третій ночі, аби ніхто не бачив. Я хвора, Оксана хвора, і ти, мабуть, уже заразний. Так що великої біди не буде. Але зараз не можу - люди вулицею сновигають.
Важко хворіла Оксана, ледь дихала. Що я міг зробити? Змотався знову додому, взяв кілька пляшок з фізрозчином, ампули з вітаміном Б12, шприци та одноразові системи для внутрішньовенного введення ліків.
У сідницю колоти може усякий. А ви спробуйте у вену. Але якщо не вмієте - не беріться.
Зігнув шматок дроту буквою «зю», угвинтив його у килима над ліжком, на інший кінець почепив пляшку з фізрочином, встормлену в розрізану півторалітрову пляшку з-під мінеральної води «Миргордська». Знайшов вену, легенько увів голку і заклеїв пластирем. А потім став до груби куховарити.
А що може їсти хвора та знесилена людина? Нічого не хоче. Але треба. А що найкраще? Курячий бульйон.
Стратив я свого півня, єдину живність, яка була в господарстві, якщо не рахувати кота, цюцька і десятка їжаків, які облаштували під колодою за сараєм затишне лігвище. Годував Оксану з ложечки, тримаючи голову дівчини однією рукою.
Уночі прийшла медсестра, глянула як я облаштував тут лазарет, кивнула головою і пішла додому.
А я став навколішки в кутку, біля ікони Божої матері, яка лишилася Оксані ще від бабусі, і почав молитися.
Уранці хліб, олія та пачка рису лежали під хвірткою. І цидулка: « З тебе 100 гривень». І номер рахунку Приватбанку додано та ім'я з прізвищем благодійника , тобто селищного голови: Жлобенко Іван.
У Оксани я й заночував. А потім знову, і знову, і знову…
Аби трохи розрадити людину - читав їй свої вірші та оповідання. А написав я їх за двадяцть років немало. Дівчина усміхалася, гладила мене по руці. І плакала. Від безсилля, мабуть.
На п'ятий день її відпустило. Нарешті, самотужки почала вставати і до вбиральні, і до столу. А ці дні носив її на руках куди треба.
А на сьомий день зліг я. Температури не було. А от слабкість та бухикання - йой. Хотів уранці встати - не зміг! Такого зі мною ще на траплялося. До вбиральні довелося рачкувати. І це здоровому, п'ятдесятилітньому парубкові! А увечері не міг уже й рачкувати, просто лежав у ліжку як мрець і важко дихав. А потім провалився у небуття.
Прокинувся від того, що Оксана знімала з мене мокрі лахи. А від груби йшло заспокійливе тепло…
До мене теж ніхто не приїхав. Та й нащо? Кому потрібен одинокий, бідний як церковна миша та хворий провінційний поет? Правильно,- нікому. Одна Оксана поралася поруч. І співала. Але якось дивно, дуже дивно. Наче й пісні знайомі, а в словах якісь чаклунські замовляння. Тьху-тьху!
Уночі приснилася покійна дружина. Тримала мою голову в своїх руках і шепотіла: «Благословляю тебе, мій чоловіче. Одружуйся…».
А коли я на четвертий день піднявся на ноги, і зробив самостійно перший крок, Оксана сказала:
- Не хочу від тебе йти. Але якщо проженеш - піду.
Не прогнав я дівчину, обняв її, довго стояв і тихо плакав у її плече. А вона плакала теж.

19.10.2020р

Стаття оця простяцька, як і усе моє нехитре життя, як усе до чого доторкається моя думка . Хоча в ній буде йти мова не про гарбузи на полі, які цьогоріч вродили рясно, не про білі гриби, які щойно замаринував, і навіть не про теоретичну фізику та квантову механіку, якій присвятив половину життя.
14 років, наче, спілкувався зі вченими з США - Райнером Вайссом, Баррі Барішем та Кіпом Торном, пояснював їм на пальцях і з допомогою формул, що таке гравітаційні хвилі, як вони взаємодіють з вакуумом, як поширюються в просторі та часі. І таки переконав. Взяли мою працю і надрукували як свою. Слово у слово. І що б ви думали? Вони стали Нобелівськими лауреатами в 2017 році! Саме за пояснення природи гравітаційних хвиль. А мене навіть і не згадали. Ну, чорт з ними. Буду говорити про геополітику, бовкну зараз щось таке, що на голову не налазить. То що – готові?
Після Другої світової війни країни-переможниці розподілили між собою сфери впливу. Так само як 1497 року Іспанія та Португалія розподілили між собою сфери впливу на нововідкритих землях, підписавши так званий Тордесіяльський договір. 29 квітня 1529 року цей договір трішки уточнили, перенісши лінію впливу на кілька сот ліг від островів Зеленого мису. Папа римський Олександр шостий все це беззаконня узаконив. Зони впливу, торгової експансії передавалися високим сторонам довічно. Половина планети відтоді належала Португалії, інша половина - Іспанії.
Коли про цей договір довідалися японці - почалася різанина. Португальських єпископів топили у лайні, розпинали, християн страчували. Португальським проповідникам і купцям заборонили взагалі з’являтися в їхній державі.
В південній та центральній Америках цей договір виліз трохи іншим боком: там нині розмовляють не мовами ацтеків та майя, а, в основному, іспанською. Тільки Бразилія португальською. Є ще французька Гвіана, але то крапля в морі. Іспанців ці землі не зацікавили, в 1604 році їх загарбали французи. Потім воювали за них з голандцями та британцями, але, урешті решт, відстояли. Там вони порядкують і досі. А місцеве населення – (нинішні креоли, ) - і не проти. Не захотіли аборигени працювати на плантаціях, не той менталітет. Франзузи склали два плюс два - і навезли рабів з Африки! Роботящих і покладистих як українці.
Нині у французькій Гвіані розташований європейський космодром «Куру». Запускає розвідувальні супутники, які точно вказують: де і що можна вкрасти ще.
1585 року до колонізації незайманих земель долучилися англійці, а згодом і британці ( тоді вони ще були окремими спільнотами). Почали з острова Роаноа. А далі - пішло-поїхало.
Стріляти з вогнепальної зброї майбутні корінні жителі уміли, апетити були ого-го які. І місцеві племена навіть дригнути ногами встигли, як їхні землі стали власністю нових господарів. Незгодних знищували фізично. Хоча відсотків 80 місцевого населення помирало від грипу, привезеного колонізаторами.
На плантаціях індіанці працювати не хотіли, тож зайди вдалися до перевіреної практики: навезли рабів з Африки. Загалом - не менше 20 мільйонів осіб. Теж роботящих і покладистих, як українці.
Росія в той час продиралася нетрями уральських гір та сибірськими борами, підкорюючи місцевих жителів. В авангарді були українці, які з тих чи інших причин покинули власну батьківщину.
Голандці паразитували на заморській торгівлі, зосередженій, в основному, в портах, тому і програли майбутні битви усім сучасним імперіям. Не вистачало ресурсів, аби рушити углиб континентів.
Японія чавила Китай, Ост-індська компанія отримувала річні прибутки, співмірні з трирічним ВВП сучасних США, Османська імперія наступала на Європу, потроху відгризаючи від неї шматки. А католицька церква спалювала на вогнищах, в ім'я Бога Ісуса Христа, єретиків та відьом. Тобто наших дідів та бабів. А єврейська спільнота нарешті спромоглася написати свою священну книгу - Талмуд, під диктовку Риму.
І що вас тут дивує, шановні читачі? Нічого? А дарма. Бо саме в ті часи закладалися підвалини майбутнього глобального миру. Миру, де правитимуть оті кілька країн, які завоювали увесь світ.
Жоден керівник держави не сяде за стіл перемовин як рівноправний член, якщо не буде знати, що його країну опонент не зможе перетворити на купу лайна. Або створити великі проблеми.
Ви думаєте щось змінилося і досі? Хтось сідає за стіл перемовин з Зеленським, аби зробити йому, тобто нам з вами,- добро?
Ні! Я відмовляюся вірити у ваш інфантильний ідіотизм. Ви тверезомислячі люди, тому розумієте, що такий очільник держави - це ідеальний «терпила». З нього можна вичавити усе: гроші, природні ресурси, людські резерви. І все буде зроблено, начебто, у законний спосіб, згідно з міждержавними домовленостями та діючою міждержавною юриспуденцією, написаною ще колонізаторами.
Я сказав не про все. Хотілося б, аби люди, принаймні уважно прочитали книжку Нобелівського лауреата Арнольда Тойнбі «Дослідження історії», написаною ще 1924 року. Може, досить читати тільки вірші на сайті «Українська поезія» і спробувати перейти до серйозних речей, які прямо впливають на життя наших дітей та онуків?

18.10.2020р.

Шановні колеги!
Запрошую Вас на презентацію моїх книг "Скарбничка усмішок" та "Берегиня" до Національної спілки письменників України, яка відбудеться 24 жовтня. Початок о 17-00. Краби та білі гриби гарантую.
З повагою, Олександр

Історія знає чимало випадків прямого культурного запозичення або навіть і паразитування на чужій культурній спадщині. Війни, міграції, пошесті, стихійні лиха та інші причини упродовж тисячоліть змішували народи, народжуючи нові культури. Наші сусіди росіяни назвали себе за назвою давньоукраїнської держави Русь. А вірування колись малочисельної семітської общини стало вірою спочатку римських рабів, а потім і світовою релігією.
Біблія претендує на роль найцікавішої книги людства. Віруючий люд сприймає її як священне одкровення, написане рукою самого Бога. Юдеї мають Біблію за програму дій, написану Богом для їхнього народу. Більш того, юдаїзм затято доводить: основоположні міфи - про всесвітній потоп, рай, пекло, Адама та Єву – набуток виключно єврейський. Християни вийшли за рамки вузького націоналізму, сприймаючи те Писання як шлях до спасіння для всього людства.
Розшифрування давньошумерських табличок та дослідження культурних шарів міст археологами в Межиріччі протягом останнього століття встановило, що давні правителі за часів Вавілонської держави називали себе царями Аккаду й Шумеру, Аккад – географічна назва краю, яку населяли семіти, а Шумер – назва області, де жили не семіти.
Англієць Джордж Сміт 1872 року розшифрував таблички з всесвітньо відомою легендою про Гільгамеша, з ассірійсько-вавілонським описом “всесвітнього потопу”. Текст табличок мав величезну кількість подробиць, що й у Біблії, але на тисячу років давніших за саму Біблію. Давньошумерська казка про Утнапаштіма, якого юдеї згодом перемейнували на праотця Ноя, виявилася звичайним культурним запозиченням. Незабаром розкопали таблички з описом цієї легенди з часів, до яких навіть Біблія не відносить створення Книги буття. Нові дослідження виявили, що ядро цієї легенди становить шумерський “Епос про Зіусурду”, на півтисячоліття давніший за найдавнішу легенду про Гільгамеша.
1930 року британський археолог сер Леонадр Вуллі, провадячи розкопки шумерського міста Ур (згідно з Біблією, у ньому жив праотець Авраам), виявив сліди “всесвітнього потопу” – кількаметрові нашарування мулу, що залягали над найдавнішим шаром цього поселення. Газети всього світу тоді ряхтіли заголовками “В Біблії написано правду!”, “Наука підтверджує віру!”. Особливо лементували юдеї.
Згодом таких потужних нашарувань знайшли ще декілька. Виявилося, що вони є наслідком страшних повеней, але таких, що сталися в різні часи. Тобто “всесвітніх потопів” було кілька. Галасуни примовкли.
Біблійні міфи - не єдине запозичення юдеїв. Перш за все, це стосується історії з “Книги Йова”. Про шумерський правзірець цієї історії, створений за тисячу років раніше написання Біблії, людство довідалося випадково в 1954 році. Також встановлено авторство шумерів у створенні міфа про спокусу Єви та створення її з Адамового ребра. Знайшли і місто (Ереду), де начебто жила перша людина.
Згідно з «Легендою про Зіусурду» - Адапа - легендарний уродженець давнього шумерського міста Еріду, і, мабуть, сказання про нього належить до циклу легенд цього міста. Поема про Адапу дійшла, однак, в порівняно пізній передачі - через Вавилон. Основний запис цього твору знайдений в Єгипті, де писарі застосовували аккадську мову - міжнародну мову тих часів. А це, приблизно, 14 ст. до Різдва Христового.
Є такий міф «Легенда про Адапу (Адама)» - першу людину на землі. Ця легенда розповідає про природу смерті та безсмертя. Якби не шумерські глиняні таблички, люди б і досі користувалися тільки тією версією, яку подає Біблія.
А так - на тобі! Історія, вибита на камені! І яка давня! І яка цікава!
У місті Ереду живе премудрий Адапа, син бога Еа. Адапа - «мудрець і хлібопік Ереду», до того ж він ще й рибалка і постачає рибою свого батька Еа. Одного разу, під час рибної ловлі, налітає Південний вітер. Улов Адапи постраждав. У люті Адапа ламає Південному вітру крила, і сім днів той не може літати над землею. Владика небес Ану розгніваний і вимагає покарання винуватця. Батько Адапи, Еа, бажаючи врятувати сина, вчить його, як поводитися при зустрічі з Ану:
Тобі запропонують їжу смерті - не їж.
Тобі запропонують воду смерті - не пий. Дадуть тобі чистий одяг - вдягни його.
Крім того, Еа радить Адапі перед тим як постати перед Ану, вдягтися в траур, щоб задобрити варту небес, Думузі і Гішзіду, а на питання, чому він в жалобі, відповідати: «У країні нашій пропало два боги - Думузі і Гішзіда, і по них-то я і ношу траур».
Адапа виконує поради свого батька. Думузі і Гішзіда, розчулені відповіддю Адапу, задобрюють Ану, і той змінює рішення. Ану збирається подарувати Адапе вічне життя і пропонує йому їжу життя і воду життя. Однак Адапа, сприймаючи їх за їжу смерті, відмовляється, слідуючи пораді батька.
Здивований Ану запитує Адапу, за чиєю намовою він діє. Почувши відповідь: «Так наказав мені батько мій, Еа», - Ану гнівно розпоряджається: «Схопіть його і жбурніть на землю».
Так мудрець Адапа втрачає можливість вічного життя.
У цьому творі бачимо широко поширений у світовому фольклорі мотив: втрата людиною безсмертя в результаті її ж помилки. Можливо навіть, що це найбільш древній із записаних варіантів цього мотиву. Однак не тільки цим цікаве сказання. Воно, ймовірно, є трансформованою версією ще більш давньої легенди, і характер цієї трансформації вельми знаменний для вавилонської літератури.
Нелогічність оповіді і її композиції відразу кидаються в очі, і саме ця обставина часто дивує дослідників. Так, Адапа, вирушаючи на небо до Ану, зустрічає там Думузі і Гішзіду, які названі в тексті «стражами небес». Але Думузі і Гішзіда в шумерській міфології — боги підземного царства (правда, Думузі, за шумерськими версіями, проводить там лише півроку), і по них носять траур, бо вони мешканці «Країни без повернення». Також не цілком зрозумілі мотиви поведінки Ану, який двічі змінює своє рішення про долю Адапи.
Здається, що пояснити суперечливість сюжету можна лише в тому випадку, якщо припустити, що в оригіналі оповіді Адапа насправді вмирав або принаймні повинен був померти. Справді, як інакше можна зрозуміти поведінку Адапи на суді у бога? Він не їсть, не п’є, одягається в чистий одяг і маститься єлеєм. Виконує приписаний передсмертний ритуал (пор. поведінку Енкіду в шумерському сказанні про Гільгамеша «Енкіду і підземний світ»). Саме смертю Адапи викликана дивна поява богів підземного царства Думузі (Таммуза) і Гішзіди.
Роль Ану в первинному варіанті оповіді могла полягати в тому, що, умилостивлений Адапою, він скасовував смертний вирок. Якщо це так, то редактор вавилонського тексту не тільки змінює композицію оповіді, а й змушує Ану знову позбавити героя безсмертя — мотив надзвичайно популярний саме у вавилонської літературі.
А яка версія Біблії? Зовсім інша. Ім’я, правда залишили і частину сюжету, але переінакшили до невпізнання.
« На шостий день Бог сказав:
"Створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою. І нехай панують люди, яких Ми створимо, над рибами морськими й над птахами небесними, й над усіма тваринами, й над усією землею".
Так Бог і зробив: Він створив чоловіка за Своїм образом і подобою. Він створив чоловіка з пороху земного, а потім подихом життя дмухнув йому в обличчя — і той ожив.
Потім Бог привів до чоловіка всіх тварин, щоб той дав їм імена. І чоловік назвав усіх тварин і дав імена птаству небесному та польовій звірині. Однак Господь Бог ще хотів, аби чоловік мав собі друга, який у всьому допомагав би йому. "Негаразд чоловікові бути самотнім", — сказав Бог.
Проте серед усіх тварин не знайшлося помічника, що дорівнював би чоловікові. І вчинив Господь Бог, що на чоловіка спав міцний сон; коли той заснув, Бог вийняв одне з його ребер, створив з цього ребра жінку, і привів її до Адама.
І промовив чоловік:
"Так, оце кістка від кісток моїх і тіло від тіла мого. Нехай вона називатиметься чоловіковою".
Відтоді й повелося, що чоловік залишає своїх батьків і живе зі своєю дружиною. І стають вони обоє як одна людина.
Поблагословив їх Бог і сказав їм: "Плодіться на землі й наповнюйте її, володійте землею, пануйте над морськими рибами і над птаством небесним. До їжі Я даю вам різну ярину й плоди дерев. І усьому живому на землі Я даю на поживу траву".
І побачив Бог, що все, що Він створив, — добре. І був вечір, і був ранок: день шостий.
І скінчив Бог сьомого дня творити світ. Тому Він поблагословив сьомий день і освятив його, бо в нім відпочив він від усієї праці Своєї.
Коли Господь Бог творив світ, Він вибрав особливе місце на сході й насадив там райський сад. Там текли річки й росли дерева. Багато було чудових дерев, і їхні плоди були придатні для їжі, але серед них було два особливих дерева. Одне з них — Дерево життя, а інше — Дерево пізнання добра й зла.»
Знаменитий археолог Джордж Сміт прочитав на шумерських клинописах, знайдених в бібліотеці Ашурбаніпала в Ніневії цілу вавилонську поему про створення світу, відому під назвою «Енума еліш», яка зовні не схожа з біблейською версією. Смисл цього міфологічного епосу, можна викласти так: спочатку існувала тільки вода і панував хаос. З цього хаосу народилися перші боги. З часом вони вирішили встановити порядок на землі. Це дуже сполошило бога Абзу і його жінку Тіамат, богиню хаоса. Бунтівники об’єдналися під кормигою бога Еа і вбили Абзу. Тіамат, яку зображають у вигляді дракона, вирішила відомстити за смерть чоловіка. Тоді боги, очолювані Мардуком, убили Тіамат, а її гігантське тіло розрубали на дві частини, одна з яких стала землею, а інша - небом. А кров Абзу змішалася з глиною, з якої потім виникла перша людина.
Та сама історія і з легендою про Єву. Це чисто шумерська легенда, яка знайшла своє продовження та незвичайне життя в Біблії.
Семіти прийшли в Межиріччя тоді, коли там вже сформувалася і своя міфологія, і своя культура. Вони були неписьменними, пасли кіз, були кочівниками, здійснювали войовничі набіги на міста Шумеру, але створили з часом своє Аккадське царсто. Та й самі шумери не були автохтонами, а прийшлими племенами. На цих землях вже існувала убейдська культура, представники якої навчилися виготовляти бронзу, займалися примітивною іригацією та будували міста. І знали письмо.
Це звичайне явище, бо на планеті немає жодного народу, який би тією чи іншою мірою не використав культурних набутків своїх попередників.
Але переінакшити історію та легенди місцевого народу на власний смак та потреби - на це наважилися уперше тільки семіти. Ще один яскравий приклад такого нахабного і брутального запозичення - крадіжка назви Русь та її історичної спадщини нинішньою Російською федерацією у своїх сусідів - українців.