Роззувайте, хлопці, бутси та й сідайте спочивать,
а я вийду на заміну перемогу здобувать.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
прапорець до рук взяла.

Копав, копав козаченько по м’ячу та по ногах,
а з трибун усе свистіли, чом рахунок по нулях.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
поза грою підняла.

Лівим краєм проривався, метушився, як умів.
Там був захист, чисто дідько, ну хіба що без рогів.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
та й до мене підійшла.

Правим краєм теж достатньо я травички потоптав,
та колеги – одні скнари, тож м’яча не діставав.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
біля мене стояла.

Я по центру, хтось прострелив, у макітру м’яч влучав
та й відскочив у ворота, суддя гол зарахував.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
посміхнулася мені.

Привітайте, хлопці, з голом та й ідіть вже спочивать,
бо скінчився час двобою, мені ж треба щось узнать.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
телефон мені дала.

Піаніно в саду. Принахилені звуки і локони.
Ти не граєш по нотах – по карих моїх - не відвів.
Сипле небом ліхтар, і стаємо, як тіні, високими,
бо змаліли розлуки і зИми не слуги брові.

Світлокруг, чари рук, перемовини з ніжною вічністю
і повернення в юність – яскраво і без манівців.
Срібло давніх листів не відгранює нас пересічними,
і сльозина не крапка - прозориться світ на щоці.

Два старезні фонтани – брати невгамовним емоціям,
замаскованих нами в непізнаних вимірах доль.
Ми нестямно близькі, а очам – ілюзорності лоції:
урізнобіч віддавна - не нам доплести сі-бемоль…

Поклонившись усім, до овацій душею притулишся,
а до шлюбного* поруч тендітно і срібно – плечем,
і ростиме між нами вогненна й овітрена вулиця,
а такою хіба що від себе довіку втечем.

*Чоловіка, з яким одружена.

2013р.

Високий час випробувань наблизивсь
Моєї Вiри — злом чужих ідей.
Які важкі митрополичі ризи
На цій землі одурених людей.

Вже під вікном чекає «чорний ворон».
Чи хоч натільний хрест не відберуть?
Етапи: Воркута, Iнта, Печора,
Архiєпископа цілком достойна путь.

Веди мене крізь Дантовi безодні,
О Вiро, я i там служитель твій.
Вода на кров заміниться Господню
У таїнстві тюремних літургій.

Прийди, Благий, вселися в душі темні
Бандитів, вбивць. Прости... Благослови...
Священик-ЗЕК, рецидивiст-священик
За них з тюрми возносить молитви.

I тих людей, що творять зло на волі,
Ти силою молитв моїх — прости,
Щоб в моноліті Вiри на розколі
Розрив-травi ніколи не рости!

Господь — Єдин! Щоб Син Його між нами,
Укотре розіп’ятий, знов воскрес —
Хай мури розділові між церквами
Не виростають до самих небес!

За те, щоб лиш одна свята дорога
Вела в єдиний український храм,
Щоб в єдності прозріли ми до Бога —
Хай тут умру. Хай душу тут віддам.

1996

Прийшла –
Неначе з віщих снів на світ зійшла,
Довкола чисте сяйво розлила.
Така тендітна, мила, чарівна,
Як весна.
І враз
У сяйві цьому наче світ погас,
І заворожено спинився час.
І, мов царівна з дивних снів,
Ти посміхнулася мені.

Ти скажи, звідкіля
Свою вроду взяла,
Від якої спиняється подих?
Може, рання зоря
Всю красу віддала,
Щоб на щастя у світ ти прийшла?

Нехай
На цілу ніч до нас увійде рай –
В моїх палких обіймах знемагай.
Вино кохання в келих наливай,
Через край:
Для нас
Нехай зупиниться нестримний час –
Кохаймо, наче це в останній раз,
Смакуймо ніч п'янку до дна,
Мов келих доброго вина!

Хай не стомлює віч
Зачарована ніч –
Подарована посмішка долі!
Освятиться не раз
Неповторний цей час,
Що навіки поєднує нас!

17.03.2003

Пісні допотопні чути
З копалень відкритих ран.
Мотив Червоної рути -
Архаїки дивна грань.

…Коханого серця стукіт
Упав під намулу низ,
Застиглу сльозу розлуки
У камінь пісок затис…


Давно, на землі русинів,
Окублювався орел,
Мелодію Черемшини
Виспівував хор джерел.
Крихтину його відлуння
Душею відчув пісняр,
І пісню створив – красуню,
Залишивши нам, як дар.


Ще дума твоя на волі
Гуляє, мов дикий звір,
А плинами рік бемолі
Вже линуть із синіх гір.
У гомоні нот первісних
Народиться осяйна
Твоя незабутня пісня,
І світ збагатить вона.

24.01.13

Вітерець лебедино,
Вітерець лебедино,
Вітерець лебедино
Мої думи несе.
Мама рідна, єдина,
Мама рідна, єдина,
Мама рідна єдина
Зрозуміє усе.

У час коли в замріяній долині
Спадає в роси пісня солов'я,
Як у дитинстві, по м'якій стежині,
Уздовж подвір'я йду до хати я.

Хата вишнями вбрана,
Хата вишнями вбрана,
Хата вишнями вбрана -
Мій початок доріг.
Мамо рідна, кохана,
Мамо рідна, кохана,
Мамо рідна, кохана,
Ти - життя оберіг.

Матуся сива жде біля порогу
У хусточці терновій на плечах,
І крізь одвічну за дітей тривогу,
Любов ясніє в маминих очах.

Мамі рідній благання,
Мамі рідній благання,
Мамі рідній благання
Тихо я шепочу.
За твої всі страждання,
За твої всі страждання,
За твої всі страждання
Я прощення прошу.

Торкнуся зморщок на щоці устами,
На серці радість грають скрипалі.
За тебе Богу помолюся, мамо,
Бо ти для мене Ангел на землі.

17.12.2012р.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже нехай всіх Бог!

Доню, моя донечко, сльозинко на очах,
Відлітаєш ти від мене у життєвий шлях,
І де б не була ти, у які не йшла світи,
Мамина молитва тебе буде берегти.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже тебе хай Бог!

Не шкодуй із серця людям, доню, теплоти,
Будь завжди привітна і до всіх ласкава ти,
Щоб життя колискою для тебе все було,
А знайдеться милий, на його зіпрись крило.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже удвох вас Бог!

Тільки, доню, пам'ятай про батьківський поріг,
Про матусі серце, що для тебе оберіг.
Знаю, заклопотана ти, та хоча б до свят,
Ти привозь бабусі онучаток-пташенят.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже усіх нас Бог!

І ставить життя на таранні таланти,
і ставиш ти кварту, де варто свічу,
і два дуелянти, і два дуелянти
шепочуть галантно твоєму плечу…

Колишніх емоцій поразки і гранди,
колекції згадок, як зорі в мольбі,
а два дуелянти, а два дуелянти
ще руку цілують найкращій тобі.

Ховаєш печалі у торбу для Санти,
і зморшки, мов ноти, звучать на струні,
де два дуелянти, де два дуелянти
не кинули шпаги і клятви-вогні.

Довкруг аватарки – дзвінкі протестанти,
між них заховалась за Образний шал,
бо два дуелянти, бо два дуелянти…
Спізнились, на жаль…

Десять тисяч - і всього один забіг
зостався.
І зненацька наш Бєскудніков Олег
зазнався.

Каже: "Хворий, бюлетеню, впав із сил!" -
і згинув.
Ось тоді мене наш тренер попросив -
біжи, ну!

Я ж на довгій на дистанції помру -
не охну.
Пробіжу, можливо, тільки перший круг -
і здохну!

Та суворо тренер: Федю, ти допе-
трай, зможеш!
Каже, волю варто мати лиш до пе-
ремоги.

Воля волею, як сили, мов у двох!
Я постарався -
І на десять тисяч рванув, як на п'ятсот, -
Та здався.

І підвів усіх - та я ж попереджав! -
не чули.
Що пробіг всього два кола і упав...
Жалкую.

І наш тренер, екс- і віце-чемпіон
ОРУДа,
Не пускати став мене на стадіон,
іуда!

З ним ще вчора ми пили, як братани,
до ранку,
А тепер кричить: "Замінюй ковзани
на санки!"

Шкода тренера - він тренер хоч куди...
Ну, Бог з ним -
До класичної я взявся боротьби
і боксу.

Перестав я сумніватися в собі,
будь певен -
Раптом стали ввічливі зі мною всі -
і тренер.


26.09.2012

А он все мечтал полетать в облаках
Пробежаться по тучам в Солнца лучах
Зависнуть в небесном просторе и вдруг ринуться вниз

И вдруг свои крылья рывком распахнуть
И в свободном полете за Ветром махнуть
Зацепиться взглядом за луч, с Светом рядом пройтись

Пр:
Он поймет как соскучилась земля
Как по нем истосковались тополя
Как Земля ревновала к облакам
И тогда устремится вниз Он сам
И его зацелуют васильки
Все цветы расцветали от его руки
И песок его ноги обнимал
Бережно теплый ветер обдувал

2. Но глаза его вновь поднимутся вверх
В нем тучи разбудят грез феерверк
И опять Он сорвется с земли и ввысь улетит

Его сильные руки разметут облака
Его огромные крылья поднимут ветра
Он вершит небесные судьбы, Он над небом царит

Пр:
А внизу где-то ждет его Она
Ласково тихо-тихо позвала
Вспомнил Он чем земля так хороша
Вниз теперь позвала его Душа
Он летел на ее манящий свет
Он искал этот свет так много лет
Он ее крепко-крепко подхватил
И потом Небеса ей подарил

Багатству - зась, у шию спокій.
До світла мандрів і осонь!
Оса і небо карооке
у ніч, у сни з моїх долонь.
Я зблиск і темінь, дух і схима,
каркас вітрів, зорі рядно,
дрімота й муза невтолима,
давно пролита у вино.
У вільне братство - з головою,
в любов, пардон, - без голови...
Відкрився ширмою новою
і в хитрім конусі брови.
Не дЯкую і не дякУю,
прозорий, наче першожаль.
О так, вагант я... тільки всує...
а глуздом - в офісну мораль.
2012р.

Дай руку, в імлі заблукала, - зі світу земного
вертати буває непросто, "загублена жінка
загубленого чоловіка шукає" - й нікого,
до кого торкнутися може тремка павутинка?

[Готова тому, хто підкаже, вклонитися в ноги,
де щастя шукати земного - остання зупинка,
навколо імла, за сто кроків немає нікого,
а раптом і є - то не той, кого хоче та жінка…]

І плутати далі в короткому сні - повсякденні,
в пустельній оселі очей, де довіку скоринка?
О краще вже там, де птахи і цвітіння південні,
губитися, випроменівши з імли, як росинка.

[У джунглях, де водяться мавпи з сумними очима,
сумнівно для думки про вічне знайти і шпаринку,
ліани обплутують ноги, удави - за шию
стискають заплутану і недолюблену жінку…]

Сяйнути перлиною в сивого Дева короні,
зітханням ранковим вбираючи літепло неба,
за плодом глядіти на сонній доричній колоні -
забувши не більше, ніж віддана музиці Феба.

Дай руку і сад обери, до якого не птаха -
а чари вернуться і, як відображення свіжі,
над плесами днів і ночей попливе твоя сага,
де час - тільки кола, над вічності водами брижі…

2012

А мені не Тані сняться й Галі,
Не лани широкі і ліси,
Бо такої, як у Сенегалі,
Я не бачив більш ніде краси.
Як згадаю, брате, зразу слабну,
Хвилі блиск і порухи весла,
Крокодили, пальми й баобаби {
І жону французького посла. { Двічі.

Хоч французької не розумію,
І вкраїнською вона - ні в зуб,
Я про стан високий її мрію
І чарівний вигин ніжних губ!
Не цікавлять жодні інші баби -
Душу бідну Африка звела:
Крокодили, пальми, баобаби {
І жона французького посла. { Двічі.

Що сказати, братчики, сестриці?
Справи, чесно, в мене просто швах -
Бо єдиний сон мені лиш сниться
Широкоформатний, в кольорах.
І у спеку, і в мороз, і завше
Вигоряє все в мені дотла, -
Як побачу постіль в ньому навстіж {
І жону французького посла. { Двічі.


02.02.2012

В спідничці міні твої ніжки ніби довшають,
Ти виглядаєш, наче п'ятий елемент!
Та не чекай, коли приїде принц - оговтавшись,
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
На лобі писано,
Що він підпільний мультимільйонер.
Ти пригорни його,
Приворожи його,
Розвесели його на свій манер.

В обтяжку й міні ти уся як стигла вишенька,
В обтяжку й міні ти - і не втече клієнт.
І поки твій студент конспект на парах пише, ти
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
В очах написано,
Що він виходить на останній круг.
Він став таким сумним,
А ти напийся з ним -
Ось і піднімешся на пару штук!

Ти оголила геть усі принади й козирі,
Сьогодні твій і тільки твій ангажемент.
Як захлинаються слиною кляті спонсори -
Лови момент, лови момент, лови момент!

Та каламутна, ех,
Ріка валютна їх
У вирви втягує чужих земель!
Але ж ці грації -
Багатство нації,
Що продаються не за пиво, а за ель.


18.01.2012

До першого слова твого,
        До мого запитання,
- Що любиш, кохана?
        Що знала і знатимеш після? -

Поправиш, неначе відсутню одежу, волосся,
Поглянеш крізь мене задумливо -
        вгору, з безсоння -

"Я...
        Осінь…
Скляна балеринка на підвіконні.
Я та, що кохає… і досі..."
І затремтить павутинка на вії полинній -
"У осінь,
            У осінь,
                       У осінь..."
    О, наче, ми в змозі...


До першого "треба" твого,
        До мого відлучання
- Що, мила моя, ти нестимеш
        долоньками серця?

Відкинувши сум і осудності страх,
        і вагання,
Залишивши крила, де тихі дитячі торкання -

"Я…
        Ніжність…
Натхненну, гарячу - бузком вагітну.
Для тебе, мій любий, в долоні - майбутні квітні,

Для тебе, єдиний, - замріяні зими сніжні,
Для тебе я ніжність…" -
До першого слова твого
        І щемкого світання,

До тихої пісні відлуння,
        На тисячоліття...


20ІІ

Життя скінчив трагічно хто - той істинний поет,
А в точний термін - то у повній мірі.
На цифрі 26 один ступив під пістолет,
А інший - під петлю́ у "Англетері".

А в тридцять три Христу - він був поет, він говорив:
"Не убивай! А як уб'єш, знайду тебе і в чумі..."
Йому - в долоні цвяхи, щоб чогось не сотворив,
Щоб не писав і ні про що не думав.

Як чую цифру 37 – злітає з мене хміль,
І зараз - наче холодом війнуло:
Під цифру цю і Пушкін підгадав собі дуель
Й ліг Маяковський скронею на дуло.

Зупинимось на цифрі 37. Підступний Бог -
Питання він поставив просто ру́ба.
Лягли на цьому рубежі і Байрон, і Рембо,
А нинішні - не врізали ще дуба.

Дуель не відбула́ся ще, та це не новина,
Хоч розіп'яли в тридцять три не сильно.
А в тридцять сім - не кров, та що там кров - і сивина
Лиш забруднила скроні непомильно.

Застрелитися страшно, так? У п'ятки аж душа?
Терпіння, психопати і кликуші!
Поети ходять п'ятками по лезу у ножа,
Порізавши до крові босі душі!

В слові "довгошиї" наче літери дві "і".
Поета вкороти! - це очевидно.
І ніж у нього, та щасливий він висіти на вістрі,
Зарізаний за те, що був незгідним.

Шкодую вас, прихильники фатальних дат і цифр!
Стомились, як наложниці в гаремі:
Життєвий термін збільшився - то, може, і оцим
Ще не пора поетам, хто не в темі!

Так, правда, шия довга - як приманка для петлі,
Мішень для стріл і груди, не перечу.
Завдячують не датам ті безсмертні, що пішли,
То й ви, живі - не прагніть в порожнечу!


28.10.2011

Як над нами небо плаче, мо́кнуть тво́ї зло́ті ко́си,
мить чудову, зустріч нашу, мов осінній лист, відносить.
Понад го́ри сонце сяє, срібний місяць за горо́ю, одне друге доганяють,
ми ж кохаємось з тобою.
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Мила мо́я…

Ми одні такі у світі, і кохання наше вічне.
Навіть неба ти не бійся, лиш дивись мені у вічі.
Понад го́ри сонце сяє, срібний місяць за горо́ю, одне друге доганяють,
ми ж кохаємось з тобою.

Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Мила мо́я…

***

Як над нами небо плаче,
Мокне золото волосся,
Мить чудову, зустріч нашу,
Як осінній лист, відносить.
Понад гори сонце сяє,
Срібний місяць за горою,
Одне друге доганяють,
Ми ж кохаємось з тобою.

О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
Все шепочу...

Ми одні такі у світі
І кохання наше вічне.
Навіть неба ти не бійся,
Лиш дивись мені у вічі.
Понад гори сонце сяє,
Срібний місяць за горою,
Одне друге доганяють,
Ми ж кохаємось з тобою...

О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
Все шепочу...


11.10.2011, 14.04.2015

Повій, вітре, на чужИну*,
Думкою туди я лину,
Спогадів неси перлину
З України, з України.

Вій же, вітре, цілу нічку,
Овівай кохане личко,
Затремтять хай ніжно вічка,
Зарум`яняться хай щічки.

Повій, вітре, щоб війнуло
Ласкою на серце чуле,
Щоби милая відчула
Ту любов, що в ній заснула.

Повернися на світанні,
Щемного дай хвилювання,
Дай надію, хоч останню,
Що повернеться кохання.

А якщо нема надії,
То розвій мої всі мрії,
Вічна мла хай дні яснії
Оповиє, оповиє!

2.10.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

*Наголос чужИну вжито свідомо, аби не збитися з ритму,
а синоніма з вірним наголосом – немає.

Ніч. Дорога. Мій смуток хрещається.
Чорний вимір, мов скривджений сміх.
За Тернополем світ не кінчається.
За Тернополем – всесвіт доріг.
Не згубитися б, духом не впасти
під гнітючим шатром чужини.
Все минуле – як перше причастя,
все майбутнє – пітьма далини.
І колеса, колеса, колеса
від жари аж до дзвону роси.
Дивних мрій не налякані плеса
ще приваблюють співом краси.
Розминаюся сам із собою
на просторах Землі і душі.
Тихі плеса злилися з любов’ю,
птахи слів ген у зграях віршів:
не сьогоднішніх, не споночілих,
а майбутніх – з лелечим крилом,
що торкається щастя невміло
над тривоги задумливим тлом.
Ніч. Дорога. Мій смуток хрещається,
та гукаю у стомлену вись:
за Тернополем світ не кінчається,
той, що визрів у серці колись.
2010

QUEEN
(композиція I Want It All)
Кохав я Олю
аж-аж до болю,
любив я Галю
аж до жалю…
Так добре було
тримать в полоні
за пишні коси
долю свою.
Було весною –
вечір з одною –
нічку з другою, –
обох люблю.

Ой як було!
Ой як було!
Ой як було!
Вже так не буде.
Ой як було,
що аж гуло,
та як на зло
вже так не буде!

Вернулась Оля
до Василя
і мила Галя
вже не моя…
Тепер говорю
з самим собою,
мов навіжений
живу мов сплю.
Як пригадаю,
чуть не конаю,
нічо немаю
окрім жалю.

Не повезло!
Не повезло!
Не повезло, –
та якось буде!
Ще не було,
щоб не було!
Всьому на зло, –
а якось буде!

Ти мене на світанку розбудиш,
хоч босоніж, та вийдеш прощатись.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

І, прикривши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже, пробачиш?!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу»

І Неву, у мурашках від гаток,
навіть Біржі величну споруду
я ніколи уже не побачу
і ніколи уже не забуду.

І сльозяться на рвучкому вітрі
без надії твої карі вишні.
Повертатись - погана прикмета.
Відтепер ми з тобою - колишні.

І, якщо на планету верне́мось,
як Гафиз всім колись передбачив,
все одно ми тоді розмине́мось.
Я ніколи тебе не побачу.

І тоді стане так мінімальне
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням загальним
з порожнечею геть неживою.

І в космічному холоді-згубі
пролетить пара фраз необачних:

«Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не побачу»


23.05.2011

"  Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
Десь там цвіте цілюще джерело
під золотим, густим кущем ліщини..."   *

Стою одна, ховаючи з очей
печалі в пам'ять, як у домовину,
і теплі сльози від вогню грудей,
услід за ними линуть без упину...

Як важко я сюди і довго йшла.
Забулося, коли і звали "мила".
Невже ворожці щось недодала,
коли любові, хоч у сни, просила...

"  Воно цвіте в сталеву пору дня.
Воно цвіте в мідяну пору ночі,
в його воді відбилась тінь моя
і тінь журби і материнські очі..."   *

Малим дівчам збігаю за струмком,
несе вода вінцем опале листя.
І п’янко ковзаюся каблучком,
у твердь повіривши слизького місця.

Не пізнаю на нім свої сліди.
Не хочу відати майбутні біди.
Мені одне би тільки - донести
в зимові сни осінні мої квіти...

"  Так хочу знов, щоб щастя привело
мене туди, де в тихих тінях гаю
Затиху п'є цілюще джерело
невтомне серце батьківського краю..."   *

Лише для скель високе ремесло
вітри вбирати у свої граніти.
Мені сльозами ж берегти тепло,
яке, крім них, нема куди і діти...

"  Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
там б'є і б'є цілюще джерело
живе і вічне серце батьківщини..."   *


2001

Ось і все, я покинув Росію!
І дівчатка мої у сльозах.
Бо тепер я насіннячко сію
На чужих Єлисейських полях.

Ляпнув хтось у трамваї на Прєсні:
«Та нема, він змотався, не плач!
Ось тепер хай чужинцям цю пісню
Пише там про Версальський палац!»

Чую ззаду уривки я реплік:
«Та не той, той поїхав - спитай!»
«Ах, не той?» - і штовхають під ребра,
І в таксі на колінах сидять.

А той, з котрим сидів в Магадані, -
З громадянської кореш війни, -
Каже, що я пишу йому: «Ваня!
Сумно, Ваня, мені тут кранти!»

Я просився вернутись ще влітку,
Я навколішки ледь не ставав…
Та брехня! Не повернусь нізвідки,
Бо нікуди і не виїжджав.

А хто повірив – тримайте в дарунок,
Щоб хороший фінал, як в кіно, -
Вежу Ейфеля зразу в пакунок!
А на здачу – заводи Рено!

Я сміюсь, я вмираю від сміху.
Як повірили цьому бруду?
Не хвилюйтесь, я не поїхав.
І не надійтеся - далі тут буду!


25.03.2011

Маленький индеец Чуткое Ухо
обладал, понятно, отличным слухом,

        он слышал, как над ним летали птицы,
        как в глубинах синих дышали рыбы,
        и слышал даже, что волку снится,
        и что волчата сказать могли бы,

маленький индеец Чуткое Ухо
собрался как-то ночью с верным духом,
сидя под огромным и сонным небом,
и запел тихонько о том, где не был:

        [тихо и задушевно звучит песня «Ноля»]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

Тогда тотем льва спросил, тряхнув гривой:
мой мальчик, о чем ты поешь так слёзно,
мол, почему сейчас зреют сливы
и почему умирают звёзды?

        Чуткое Ухо был ещё очень мал,
        и тотем медведя ему так сказал:
        – Посмотри на этот желтеющий куст,
        Понимаешь, на землю пришёл авгýст.

– Áвгуст,– поправил робко тотем орла,
но наш индеец шептал свои слова:

        [ещё тише и ещё задушевнее]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

И тотем медведя, утерев слезу,
Объявил по прерии, клыком блеснув:
– В Чутком Ухе заговорила груст.
Этот мальчик будет теперь Август!»

        [еле слышно, почти эхом]:
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка...

И вздохнул малыш, на траву прилёг, и
никто ему не сказал, что путь лёгкий...



2010

Я гуляв якось раз по столиці - і
Хуліганам двом здачі так дав,
Що потрапив за це у міліцію,
Де побачив її - і пропав.

Що вона там робила, білявочка,
Мо', за паспортом мусила йти -
Закохався у неї я палко так...
Й захотів чим скоріш віднайти.

Йшов за нею – під’їзд запримітив і
Що сказати мав? - я ж - хуліган...
Все ж красуню покликав я, випивши,
В привокзальний один ресторан.

Ну, а їй посміхались на вулиці -
Ревнував я, ледь матом не гнув, -
Одному навіть врізав по вилиці
Лиш за те, що він їй підморгнув.

Я ікрою млинці їй намащував
І було досхочу на столі, -
Я ж піснями її навіть влещував!
Хіт замовив тоді - «Журавлі».

Обіцяв їй до ранку до самого
І повторював знову і знов:
"Та ж не крав цілих п'ять днів ні в кого я,
О, моя незабутня любов!"

Говорив, що життя все – загублене…
І не знав, чи повірить сльозам, -
"Зрозуміла я, - стиха вона мені, -
Що ж, себе вам дешевше віддам".

Навідліг вдарив я в біле личенько, -
Закипіла розбурхана кров:
Ось чому у міліцію кликали
Мою першу гарячу любов...


19.01.2011

В той вечір не співав, не пив -
Лише на неї я дививсь.
Так можуть діти, так можуть діти.
Та той, котрий із нею був,
Сказав, щоб я її забув,
Сказав, щоб я її забув, -
Мені не світить.

Той, хто раніше з нею був, -
Про гальма взагалі забув,
Я пам'ятаю - я був не п'яний.
Коли ж я вирішив іти,
Вона спитала: «Ти куди?»
Вона сказала: "Не іди,
Ще надто рано!"

Й той, хто раніше з нею був,
Мене, як видно, не забув, -
І якось в осінь, доволі пізню -
Я з другом йду, дивлюсь - стоять, -
Вони стояли мовчки в ряд,
Вони стояли мовчки в ряд -
Їх було вісім.

Зі мною - ніж, подумав: все ж
Мене так просто не візьмеш, -
Тримайтесь, гади! Тримайтесь, гади!
Життя за так вам не віддам,
Ударю спершу вас я сам,
Ударю спершу вас я сам -
І дам вам ради.

Й той, хто раніше з нею був, -
Цю справу круто завернув,
Цілком серйозно і надто грізно.
На карку хтось мені завис, -
Валюха крикнув: «Бережись!»
Валюха крикнув: «Бережись!» -
Та було пізно.

Я відповів за все вперед.
Є й у в'язниці лазарет, -
Я там валявся, я там валявся.
Хірург всього мене латав,
«Тримайся, брат!» - мені казав,
«Тримайся, брат!» - мені казав, -
І я тримався.

Розлука миттю пронеслась,
Вона мене не діждалась,
Та я прощаю, її - прощаю.
І, хоч всі пристрасті вляглись,
Того, хто з нею був колись,
Того, хто з нею був колись, -
Не вибачаю.

І, хоч всі пристрасті вляглись,
Йому, хто з нею був колись,
Йому, хто з нею був колись, -
Я пригадаю!


14.01.2011

Замовкає птаха і минає літо,
і вбирає осінь розпашілі сни.
За водою лине щедро-сумовито
жайворове небо - в сутінь, до весни.

Збагряніле листя на вуста алеї
нагортає вітер у журі хмільній -
спили ми з тобою, друже, дні веселі,
знатися однині на порі сумній.

Золоті знемоги вицвітуть на біло,
у студеній криці звикнуться серця -
до весни, звичайно, та хіба це діло,
що негода буде так нам до лиця?

Видно у печалі Бог над нами тужить,
і дощить за кожним, хто упав, сльоза,
і вдихає обрій не осінню нежить,
а смиренні душі - путтю в небеса.

І щоразу глибша розставання смуга,
і щокроку ближче й нижче небокрай -
до весни, - де сходить милістю напруга
і вщухає в листях тихе «прощавай».


2010

Перелісок-лісок, листоноша осінній.
Листопадовий дощ золотавих долонь...
Долетіло до лісу досвітнє проміння,
Досягнуло землі, долі ниць простягло.

До нестями, до болю, додолу роями
Зароїлося листя, розлите вітрами.
За рояльними клавішами листопади
Десь на грані гармонії граються садом.

Мерехтять золотим листозвучні акорди.
Срібло струн, мідь дзвіночків, латунь тихих слів -
Контрудар для нестерпної тиші природи,
Що запекло воює зі співом вітрів.

2001р

*
Де багряну журу пеленають кошлаті сніжинки,
де зіницями предків обличчя пече вітерець,
я по вовчому сліду ходив до печальної жінки,
що з ялинно-небесних злітала до мене фортець.

Наче відьма, вбирала подоби щоразу миліші,
наче давня богиня - жадала одразу всього,
і я пестив її, як поет у корчмі свої вірші,
і як воїн її здобував для безсоння свого.

Забувала зі мною усе - що любов невмируща,
а я відлиски миті, і тільки земний чоловік,
що її синє небо, а в мене лише дика пуща -
з упирями, вовками, і сонцем у колі шулік.

*
Не займала колишнє - ужиту у радості долю -
просто любощі, тільки розпиту на двох самоту.
Дарувала вологу засіяному но́во полю,
як осіння діброва щемку золоту наготу.

Видно дому її вже не тішили співи сопілки,
у розколоті чаші п’янке не лилося вино.
Тільки муки згасаючої у самотності зірки
я в очах її бачив - ясних, із огнем заодно.

Просто так не буває - нічого, ніколи, нізвідки.
Просто так лише Бог непомітно скарби видає
і розчулена жінка, печальна, тендітніша квітки,
може так запалити у пристрасті серце своє!

*
Я по вовчому сліду ішов, а приходив до неї:
серед ночі – у день, серед грудня – у щедре тепло.
Відкривав її груди, як подихи сонця лілеї,
і в собі розтопивши усе, що давно замело.

Я лукавив не раз, але був до останнього поруч.
Під зорею безсонною кольору вдачі її
ненавидів світанки, які повертали їй далеч, -
і прощався навіки, та знали морози: ще ні!..

О немов одного нам для долі усесвіту мало,
і уся далечінь за печалями любих повік, -
я по вовчому сліду ішов до любові, і мчало
над життя мого пущею сонце у колі шулік.


2010

видатній піаністці Людмилі
Марцевич
Хто так розбурхав звуком зал?
О, це не ніжність серенади –
Тут вибухнув емоцій шквал,
Здійнявся музики торнадо.

Серця, як вихор, закрутив,
Усі поніс увись – до Бога.
Щоб кожен чув це диво з див,
Ці звуки щемної тривоги.

Коли закоханий летить
До милої крізь сутінь гаю…
Карета у нещастя мить
В болоті раптом застрягає.

…Борня, долання перешкод,
І коні знов летять все швидше,
Й здається, припаде от-от
Юнак до любої обличчя.

Та на порозі – німота,
І зяє пусткою кімната,
І розпач душу виверта…
Це все – Бетховена соната.

Як непідробний серця біль,
Страшне розчарування втрати
І музики високий стиль
Скажіть, змогли Ви передати?

Талант могутній, інтелект,
Хист перевтілення високий,
Явили нам натхнення злет,
Проникнення у твір глибоке.

А ще – самотності печать –
Трагедія сердець великих,
Що смутком на чолі лежать…
І тільки музика – як ліки.

Бо лиш душа, що вся – із ран,
Могуть вселенської любові,
Могли відкрить той океан,
Що зветься в музиці – Бетховен.

Хто ж виконавиця ота,
Де виростають з пальців крила?
Що в ній дух генія вита –
О так! Марцевич це Людмила!

12-13. 05. 7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Мій Друг, Художник і Поет, сирого вечора на склі
Мою любов намалював найпершим дивом на землі.
І я замовк біля вікна. І радість тиха ожила.
І з тих часів моя любов зі мною тут була.

І, як вода, життя текло,
І тішило його тепло,
Коли на мокрий вечір я
дивився крізь віконне скло.

І довго я не помічав
В очах любові смутку яв,
Нудоти дощової слід -
Моя ж любов губила цвіт!

Моя любов згубила квіт і згас ясний чудовий день,
Безрадісну мою любов сотала ночі тінь.
Минуло відчуття трунке, те чарівливе, огняне́, -
Моя любове, ось і ти уже не радуєш мене.

Ущухли ніжності тони,
Ні висі вже, ні глибини,
Натхненних ліній станув лет -
Лише байдужості портрет.

І віч-у-віч з любов’ю я,
А на душі жура зрання -
Безбарв’я покою земним
Мовчанням ділиться своїм.

І сяйво дива на лиці потане снігом у руці,
І зморена моя любов урветься і помре в мені.
І тлом печального дощу сльозитиме вона по склу -
Нечутно, тінню уночі, кудись у небуття йдучи...

І райдугу минулих днів
Укриє пилом майбуття,
Утратить мову кольорів
Любові вицвіле ім’я.

Малюнок губиться на склі,
Лишаються одні жалі,
Невже не поновити знов
У кольорах свою любов?!

А може вибити вікно і світ відкрити, заодно!
Де сонячний малює злет мій Друг, Художник і Поет?!

[У шир небесного вікна у серці радість ожила.
Моя любов - така земна - навколо вже була! ] *


2010

Па – падолистом, тактом і хистом,
Руку у руку, плече до плеча.
Котиться нота в спраглі ворота,
Музика йде від ключа до ключа.

Ласкою марячи, вовче і заяче,
Боже і грішне. Пани і раби.
Б’ються акорди, душі мов хорди,
Аури вічні з подушок роби.

Сниться – не сниться: в косах косиця...
В небо, в безодню, назад і вперед,
То замовкаючи, то воскресаючи,
Словом палаючим капає мед.

Небом і долом коло за колом
Шепіт і трунок, і темінь, і ти...
Тільки б не збитися, чи не розбитися,
Тільки б до сліз забуття довести.

Світлими кадрами над простирадлами
Доторком, подихом, помахом крил...
Певною мірою – танець над прірвою,
Щастя й нещастя, безсилля і сил.

Жаром і холодом, брудом і золотом.
Ніжності ріки, цілунків мости...
Небом і долом коло за колом,
Казка і трунок, і темінь, і ти.

Я не скажу: «Прощавай», -
Не зможу.
Не зазирну я за край.
Скоро
Білі у небі птахи
Зітчуть сорочку із снігів холодних
Для нас, не відпускай.

Я не скажу, що не знав,
Навіщо?
Птах мого серця літав
Легко.
Каменем стало крило,
Зустріла скеля жменьку тіла з неба.
Сліпий янгол упав.

То я.

Не забирай.
Ти нитку надії із рук моїх.
Поглянь на мене
І не зникай,
кров тече
І смерть за лівим вже плечем.
Молю, не мовчи.
І не вмирай.

Я не скажу: «Прощавай»…
Німію.
Скотиться за виднокрай
З неба
Сонце сльозою вогню.
І ніч на землю принесе безсоння
Без сліз. Не відлітай.

Моя.

Не забирай.
Ти нитку надії із рук моїх.
Поглянь на мене
І не зникай,
кров тече
І смерть за лівим вже плечем.
Молю, не мовчи.
І не вмирай.

6.02.2010

Не мовчи,
бо наша мить промайне.
О, веди
в обійми літа мене.
Не губи
бажання мрії-сади –
запроси
начаруваннями краси.

Саме ти
втамуй торканнями те
самоти
відлуння зимно-хрустке.
Не займай
у серці тільки сльоти.
Запроси,
до зорецвітної роси.

По воді
у сяйво тиші веди.
Ми одні
для ласки і наготи -
пригуби
як подих і донеси,
не суди
її п’янкої теплоти.

[Але ж ти -
уготована, доле, мені,
не згубися неждано-негадано у пелені,
де примарні жадання збуваються хочеться нам, а чи ні,
та незмінно збуваються, мов у найгіршому сні -
забутті]

Не гляди
у минуле - палкого вина
не знайти
де усе пережито сповна.
Хай одне тремтіння серцебиття
і веде -
назад немає вороття!

Адже ти -
дарована, доле, мені,
не губи
себе у забуття пелені.
Далині в яснім явися огні -
мрії-сні
у зорецвітній вишині.


Не мовчи,
бо наша мить промайне.
Поведи
від суму далі мене.
Не губи
у серці мрії-сади –
запроси
зачаруваннями краси.


січень 2010

Під мелодії дивні
Наче в хмарах лечу,
І в душі моїй, певно,
Нема місця плачу.
Мов лечу над землею
Й споглядаю з небес
Ту хатину з ріднею
І батьківський охрест.
Бачу сині Карпати,
Світле небо у хмарах,
Та ялинові шати
І калиновий спалах.
Оживаю на крилах,
Знов лечу до небес,
Пісня – наче вітрила
Із країни чудес.
Пісня – наше бажання
Воду пить з джерела,
Пісня – перше кохання,
Що весна принесла.
Пісня – подих матусі,
Пісня – сум в забутті.
Пісня – вірнії друзі,
Що є поруч в житті.
Пісня – злет журавлинний
В неба чисту блакить.
Пісня – вітер осінній,
Що по хмарках біжить.
Пісня душу хвилює,
В ній знайоме усе.
Серце моє турбує,
Думку вдалеч несе.
Пісня – наче вітрила
Із країни чудес,
Оживає на крилах,
Підійма до небес.

І впору самота, печаль і доброта,
дозрілого листа остання пісня золота,
провісна прямота, безсонна повнота
"прости і прощавай" – на все про все тобі сльота,
і викрої дощу, і тихе „не пущу” -
коли от-от і я за журавлями полечу.
Колись та й полечу, пташиному ключу
додавши те, чого немає в їхньому плачу.

О жовто-сиві дні. всезабуття рясні,
що з водами на дні мені і у височині.
І сурми вдалині, і постріли хмільні -
і білокрилі до землі порошею жалі...
І з осені саду - по першому льоду
я зиму молоду до свого дому поведу -
у світлому вбранні, в іскристій пелені, -
засніжені жалі від неосудної Рідні...

[Багряно заворожені,
тривогою знеможені,
збентежено-зворушені
по оксамиту дні.
Насмішниками осені
до кістяку обношені,
до вороння, до вовчого виття,
до сонного злиття
буття і небуття,
до не чуття...]

І кетягом у сніг
вітри зіб’ють із ніг -
одверненням од лих
і дотеперішніх утіх.
І ягодами в сніг – за немовчання гріх,
але хіба ж я міг не сповідатися за всіх?
І лине на вуста із вишини ота
мелодія проста прощання зжовклого листа.
„Я зиму молоду додому приведу...”
із тугою в ладу до серця пісню прикладу.

„О жовто-сиві дні,
о забуття рясні,
що з водами на дні мені,
і у височині.
О сурми вдалині,
і постріли хмільні -
і білокрилі до землі
порошею
жалі...

І впору самота..."


2009

Читати (співати) під музику Романа Коляди "Пісня серця" :)

- Без осуду і флуду, я просто жити буду,
здобуду і забуду, -
                    серця супокій над усе...

- А сни проникливі,
а повеневі весни, і
мінливості твоєї юності,
красивості леткої ніжності,
невже нітрохи не бентежать?

Не потривожать, не обернуть безупинні дні
звучання тихої покірності -
твоєї мудрої спокійності
на радості чи на біду?

Мені спинитися би теж біля прогалини,
минути сутіні гущавини,
у подиху відчути овиди
своєї мрії золотої.

І до барвистої висо́кості, принадної
дістатися з імли безрадної,
краси торкнутися доладної,
знайти і далі понести...

- А я давно вже мандрую у диво-краї,
Вони близенько - не в далекій далині!
І, як захочу, приходжу гуляти туди
і до вподоби ті прогулянки мені!

- Усе придумала моя мала розумниця?
Хіба омріяному збутися?
В зимову стужу не розлитися
весняній хвилі чарівній.

- Чому би й ні - для такого і диво-краї.
Вони близенько - не у дальній далині!
І як раніше, я нині літаю туди
і так подобається там усе мені!

- І сни проникливі, і повеневі весни, і
мінливості твоєї юності,
красивої сумної ніжності,
які нітрохи не бентежать.

Не розтривожаться, і не перегорну́ться дні
твоєї тихої покірності,
твоєї мудрої спокійності -
від радості і на біду...

- Без осудів і флуду жити буду, просто буду,
непотрібне позабуду - буду, просто це над усе...


2009