Шону Маклеху



Ірландці з українцями – окремо,
І кожному близька своя блакить…
Та арфою на прапорі зеленім*
Червоно-чорний стяг мені дзвенить.

Між нами – милі, милі, милі, милі…
І різне все – шляхи, дерева, сни…
Чого тоді тін-віслом** забриніла
Мені сопілка рідна з далини?

Живем – не на однім планетнім боці,
Та знаю я – підвівши зір увись,
Лягли у землю їхні юні хлопці,
Так само, як і ми лягли колись.

Інакше в них у небі сяють грози.
Несхожі зовсім, начебто, краї…

Неправда. Бо ми ллємо спільні сльози.
А от кати у кожного – свої.

08.01.14

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

Ми – яничари. Гвардія. Еліта.
Маестро болю й музики наруг.
Нам – крові пити… Тільки крові пити…
Але – міцний утримує ланцюг.

Ми – яничари. Бувші полонені.
Нам шабля, а не лялька – з колисок.
Собаки ми. Без жон і наречених.
Не нам – трава, і літо, і бузок,

Бо скальпами пропахло наше літо,
І добра нам лиш палена трава.
Колись комусь були малі ми діти…
Та що усохло – вже не ожива.

Угорські, сербські, українські бранці,
Осмалені вітрами забуття…
А потім – вбивці, потім – новобранці.
Ні суму, ні зірок, ні каяття.

Колись була священна нам – калина.
Тепер – священний місяць Рамадан.
Колись – перлина, нині же – руїна,
Та ще в долоні гострий ятаган.

Ми – яничари. Строгі наші сурми.
Не треба нам від битви срібняків.
Коли якесь містечко взяли штурмом,
То вирізали навіть жебраків.

Ми кинули в пожар камінну браму.
Радів – бо переміг же! – наш султан.
А потім – увірвалися до храму
Місцевої общини християн.

..В минулому – угорці, українці.
На срібних лезах – кров жінок, сиріт.
Ми – яничари, дикі чужовірці –
Спинились біля храмових воріт…

Що то за чари, дивні, дивні чари?..
Що то за досі невідома мить?..
Ми – яничари. Дикі яничари.
Та що, та що це в серці нам щемить?

14.01.14

Нескінченно тягнуться віки.
Їдуть по свою козацьку мрію
На волах за сіллю чумаки
В давнюю країну Кіммерію.

По тій солі тихо в’ється путь
По степу, як по спині спітнілій
Краплі поту, скочуючись жжуть
Шлях із Криму в Неньку-Україну.

Дикий степ, за обрій зазирнуть.
Синя ніч, зірки над головами.
Чумаки у небо завернуть,
Між зірок проїдуться возами.

Непомітно тиха ніч сплива.
На шляхові не знайти криниці.
От тому – вода тут, як жива,
Вимовляється з повагою – водиця!

Спека. Даль, ні хати, не верби.
Лиш, - дивись, десь куряву підняли.
То ногайські вершники з орди
За сайгаком по степу помчали.

Блискавкою шаблі сполиха,
Ятагани наче ліс постали.
У рожевий колір того дня
Краплі крові сіль пофарбували.
Серпень 2008
.

Ми нащадки київських князів,
Ратників і смердів-землеробів.
Шляхом йдемо тих богатирів
І стежкою мирних хліборобів.

Та за мить опинимось інде
На поліських капищах між лісу.
Хоч коли, а хоч в Іванів день
Розтуляє час свою завісу.

І пливуть віночки по струмку.
Шаленіють парубки навколо.
Як дівчину вирвати з кругу,
Із сплетіння кос та рук із кола.

Розігнатись з нею і щомдух
Перестрибнуть полум’я за руки.
Пролетівши так, очистить дух
І в кохання зануритись муки…

Випить з нею думки та слова,
Мов вина чаклунської привади.
То генетика, чи ДНК?
То слов’янський дух. Даємо ради.
20.12.2013

Хворий Місяць в глибини криниці
Зазирає, коли навіть зорі мовчать,
Темні хвилі ірландського моря
Розмовляти з тобою не хочуть –
Вони про минуле кричать.
Біля дому твого згас ліхтар –
Дикий вітер задмухати може
Не такий іще світоч-стожар,
Тож бреди серед тьми, зупинись хоч на мить
У торбину черствого окрайця шматок
Поклади. В дикий морок сова прокричить
І на пустища вересу – крок.
Чорний кіт донегольських солоних ночей –
Проти шерсті погладиш гульвісу, очей
Ліхтарі обидва – і колись зрозумієш –
Не існує оцього кота.
Кожна ніч – божий день.
Кожен камінь – пророк,
Кожен хрест – поводир.
І вартує чогось – перший крок.
Ти – ірландець. Твій світ – просто міф.
Просто вигадка. Ти не повстанець – Сізіф.
І на пагорби Тари свій камінь несеш,
Що додолу покотиться. Знову береш…
Ти свій біль.. Ні, Вітчизну – у серця мішень.
Ти – ірландець. Повстанець лишень…

Примітки:

Цей вірш – заримований переклад мого невеликого словесного етюду присвяченого трагічним і водночас героїчним подіям 1798 року в Коннахті.

На світлині – скеля біля узбережжя графства Донегол – ірландською Дун на н-Гал (Dún na nGall).

Один англійський історик написав, що Тара – це вигадка і вічна мпія ірландців. Але цей пагорб стоїть і згадує про минуле…

Мабуть, лихої слави я володар,
Мабуть, людина ница, далебі! –
Якщо всілякі грамотні заброди
Кричать про це на кожному стовпі.

Це все за те, що п`яний я буваю,
Що прощення у бога не молю,
Що вправно в підлабузників стріляю
І що дивлюсь в обличчя королю;

За те, що пил студентських фоліантів
І мертвий попіл схоластичних книг
Змінив на авантюрності вагантів
І на живу поезію доріг.

Перо й пістоль мені були суддями,
А не пажі паризьких сеньйорит.
Кохав я гучно, буйно, до нестями
В богемних колах у сімнадцять літ.

Мину я кари, бо немає кари
Так само, як і докорів питтю.
Скорився я бокалу і сигарі,
Бо не хотів коритися життю.

Усі слова од вас – брехня, лабети.
Ув іншій площині правдиві зерна:
Коли король почне цінить поетів,
Покину я задимлену таверну!

04.01.14

наллялися болем та славою зрошені пилом заплави
із мороку черні та дрантя піднялася сіра чота
шляхетні туманом держави суцільні нескорені лави
ішли під знаменням крові та блідого прямого хреста

ми кроки точили і золото з чистої пили криниці
і кожний полив отим золотом свій почорнілий ефес
летіли крильми за слідами блакитно-правічних галицій
що скресли під шкірою терпко-волячої руни SS

ми вправно косили неправильні душі прямою косою
і душі приємно волали, і зимно бринів нам кришталь
і наш капелан-сіромаха все кликав постати до бою
роланду задумано-тихому пісню хрипів нахтіґаль

26.12.13

Хрещена Русь цариці у дарунок
та ідолів потрощені кістки.
Гареми геть! Кохання Анни – трунок
і вогнище, що спалює містки.

Шерше ля фам – оту чарівну жінку,
єдину неповторну у житті.
Мотає ера чорно-білу плівку,
а там жінки, через одну, святі.

21.12.2013

Пихаті, поважні, сп`янілі від винного диму,
Калігою бурою топчете землю богів.
Регочете, попелом сіючи нашу озиму
І ріжучи бидло, що кинуло спалений хлів.

Осміяні вами сказання дідівські шумливі,
Острижені коси сирітливих наших дівиць.
Тіла омиваєте в нашім ячмінному пиві,
А потім під стогоном неба спите горілиць.

Неначе не гріли вас давні холодні колони,
З-під мороку котрих поринули ви у ліси;
А нам – аби сяйну теплінь прабатьківського лона
Будили уранці не ваші, а наші пси.

Веде вас пузатий, закутий у лати патрицій, -
Та лати оті не пощерблені бурями гір,
Не рубані-биті мечами, як варварські ниці
Щити й наколінники, шиті з ведмежих шкір.

Колись-бо набридне вам хрускіт кісток під ногами,
І скинуть солдати торбини з ослаблених спин;
На горбі крутому зведете ви табірні рами
В надії на чесно заслужений вами спочин.

Ви будете кидати погляд бентежний у хащі,
Втираючи піт на брудному, засмаглім лиці…
Не вірте чуткам – наше військо очолять найкращі,
Не ті, хто знатніший чи в кого товсті гаманці.

Нам зови наляканих битвою аквіліферів
Приємніші навіть за стогони рейнських вод.
Ніхто не відступить, бо різати легіонерів
Разом з усіма буде вибраний радою вождь.

Не встигнуть забити тривогу чванливі горністи,
Знамена центурій візьме до обіймів пісок…
Нарешті грабоване вами зелене намисто
На шиї повернеться наших коханих жінок.

Поріже дрібненько старійшина жовту стеблину
І кине в багаття, і бачитиме в пелені,
Як марять імлисто на спечених римських руїнах,
Затьмаривши статуї, дикі германські вогні.

12.12.13

Провісники бунту, борні та неспокою, -
Ніхто серед вас не святий.
І ти, команданте, сміливий пророку,
Усяке робив, старий.

Не нам ті ідеї ставить на осуд –
Їх перевірив час.
Посохли тлінню червоні роси,
Ослаб і змарнів пегас.

Та хутко постань з-попід аеропорту,
Недопалком в того жбурни,
Хто плюне у пам`ять твоєї когорти
І в пам`ять старої війни.

Ти ніс на береті зорю комуніста –
Та мріяв про справжні зорі.
Які звинувачення? Ідеалістам
Усе вибачає історія.

Гвинтівка приносить одну лише шкоду,
Але не цурайся критики.
Любов і визнання твойого народу
Вільним були від політики.

Багатства минущі тобі не потрібні –
У революційному жарі
Ти землю Болівії стрів як рідну,
Затиснувши в роті сигару.

На Кубі тобі присвятили паради…
Здійняв руку вгору кат.
На щастя-на горе, не бачив зраду
Фідель, твій вірний камрат.

Ти спиш у могилі. Не бійся за Кубу.
Вона ще боротись готова.
Якщо буде треба – то вигострить зуби,
Вже звиклі до смаку крові.

Гвинтівки начистять старі компанерос,
Розносячи дим сигар;
Комусь хитрувато моргне С`єнфуегос,
Місцевий травлячи жарт.

І знову барбудос – веселі, кошлаті –
У манграх здобудуть смерть.
Ти можеш за Кубу спокійно спати.
Над Кубою – твій берет.


24.2013

Хрустіли, надриваючись, ратища,
Тримаючи шовки блідих знамен…
Оточений, лежить на бойовищі
Закутий в обладунки сюзерен.

“Як хочеш жити – падай на коліна”, -
Сказав один, скрививши чорний рот.

“Ім`я моє мені дорогоцінне…
Який тоді з мене вельможний лорд,

Коли і честь, і прапор, і вельможність,
Свою проливши кров, я запродам?
Зрадливість і присяга – не тотожність.
Ось відповідь моя твоїм словам.

На славу цілься, кате, не промаж.
Сховай кудись нелюдський свій оскал.
Я звершив перед королем омаж, -
З тих пір – до смерті – я його васал.

Похороніть мене як є – у латах,
Якщо не мародери, далебі!
Не знатиме стерв`ятник, де клювати –
Бо кров та вірність на моїм гербі.

Міледі, не чіпай гарячі вени,
Отримавши гірку нещасну звістку.
Чеснота й добрість – лорди-суверени –
Заплачуть на моєму обеліску.”

28/2013

А птах кричить на дереві сухому,
Не радість він віщує і не втому,
Віщує пошесть і війну і смерть.
Вже чаша бід наповнена ущерть,
І то не крук, не соловейко – Див
Посеред осені древлян, посеред злив
Отих, що сліз. Тоді як падолист
Епохи черствої слов’ян зірвав надії
І кинув татям в торбу наші мрії,
Тоді як печеніг здійняв на діточок меча,
Тоді як бавитись поляни – не в квача –
У хованки зі смертю. Отоді
У жменях люди понесли воді
Зерно, і хліб, і кров – на требу
Отому Диву, тому птаху й небу,
Що оком злим в серця несе журбу
Слов’яни голіруч взялись за боротьбу
Та берендей регоче, і розгніваний Дніпро
Гуркоче й гомонить й розповідає про
Поганців, що в князівському дворі
Вино криваве лиють до пори,
Аж доки чернь в міцних натруджених руках
Принесе брили, що зітруть їх прах.

Сузір`ями опаленого степу –
Євшанні очі, полум`яні леза –
Манівцями, протоптаними небом,
Із сонцем на скривавлених ефесах…

Заброди реготали їм услід.
Оті черстві, пихатії заброди
Казали: “Неіснуючий нарід!”,
Та що нема і мови у народу.

А предки не спинились ні на мить
На реготи, потоплені в вині.
Того, хто прямо йде-бо, не скорить
Ні словом, ні у вогненній борні.

Нічого не доводячи нікому,
У сонмі бур, та битв, та злих розлук,
Через усю Галактику, - додому
Пронесли Предки Колесо і Плуг.

08.12.13

Московіє, о кревна доле,
прийми на палю честь мою.
Душа повії, тіло голе –
перед тобою я стою.

Моє імення – Україна,
окрайок щастя і землі.
Чи гину я, чи то Руїна
мені наснилась уві сні?

Усе життя ішла до Бога,
убога, грішна і свята,
і довела крива дорога
до богохульного хреста.

Були сини, титани слова
і долі вольної вітри.
Зітліло сім'я, лиш полова
все яро лине догори.

Ще пересічні небораки
та їх запроданці вожді,
яким давно уже до сраки
усе, що скніє у нужді.

Московіє, як серце стигне
від частоколу гострих паль!
Тут не одна свобода згине
етапом у сибірську даль.

Немає світла, янгол ночі
укрив імлою небокрай,
а ясновидцям вибрав очі,
щоб не шукали в небо плай.

Московія – содухи мантра
та хлані п’яної «авось».
Було так, є і буде завтра.
На древі літ – кривава брость.

Ховає час в іржаві плями
біль сокровенного життя.
Лежать голодні в ситих ямах,
уже ніхто їм не суддя.

Ще Молох смерті – ясна стерті.
Із жорен сиплеться трухло.
Ідуть з війни живі та мертві,
це вже кому як повезло.

А табори, а людолови,
а дріт колючий навкруги?
Скотився жах у чорні води
і до цих пір ідуть круги.

Усе було, на гострій палі
сконав не вік – любов земна.
Вона із пісні, а не сталі,
тому і захисту нема.

І от стою я, Україна,
перед воротами Кремля –
не суверенності країна,
а так, залюднена земля.

Московіє, візьми до себе,
у азіатську маячню.
Рабою буду я для тебе
у робі чорній, хочеш – ню.

29-30.11.2013р.

1
Кортес і Пісарро – конкістадори,
Бандити...
А Єрмак у нас – герой!
Щоб сидьма не нажити геморой,
Він мужньо подолав Уральські гори;
П’яніючи від гуркоту і диму
І цокоту строгановських підків,
Прикоськавши орду сибіряків,
Він “визволив” Сибір неісходиму!
Вклонімося доземно Єрмакові
За нові землі!
Скільки перспектив
З’явилося у нас
(Це ж він відкрив!),
І всі вони – найдальші, пречудові!

2
“Увічнила” мільйони безіменних
Єрмаківсько-сибірська
Мерзлота...

Там – запорізька вольниця
Свята,
Донищена ще Палієм Семеном;
Там – легіон противників Петра,
Єкатерини-сучки, Миколаїв
Обох...
Повище буде Гімалаїв
З кісток жертовних
Складена
Гора!
Там – тьми і тьми у пітьмі Колими
Лягло кістьми вкраїнської еліти –
Еліти ми осиротілі діти,
Сибірськими дітьми звемося ми!
Там – Стуси спалахнули, мов зірки,
Грабовські там лежать...
Там стільки цвіту
Пропало для людського добросвіту! –
Лишилися “герої” Єрмаки.

3
Невже нам ще й донині невтямки,
Яка вона – “союзівська система”?!
Російського мистецтва вічна тема:
Герої всім героям – Єрмаки!
Кучуми – то справжнісінька чума,
А вже Мазепи – зрадники прокляті,
Не хочуть у державницькій палаті
Прислужувать Росії повзкома!
Живі прямі нащадки Єрмака
В столиці мавзолейній і двоглавій,
Вони так заздрять пращуровій славі,
Та кишка в них коротка і тонка!

4
Давно ми розпізнали Єрмаків –
Хіба ж їх порівнять з Кармалюками?!
Кармалюки були “сибіряками”
Помимо волі, з примхи лайдаків
Московсько-ляських.
Довбуші також
Повище Єрмаків і Пугачових:
Вони для тих,
Хто геть не мав нічого,
Багатства відбирали у вельмож.
Подейкують, Єрмак був із черкас,
Із українців себто,
Що в Подонні
Свої козацькі зупинили
Коні
На випас,
Та й осіли там
Якраз...
Що ж, може бути...
Де лиш не пройшли
Пройдисвіти із наських,
Із черкаських –
Ясиром у краях у засиваських,
Султанами османськими були...

...Та закінчився, врешті, серіал –
Єрмак у водах дух свій упокоїв.
Я ж висновок роблю:
Таких “героїв”
Історія вбиває наповал!


1998

Закохався Мойше в українку –
А вона уперлась, хоч ти плач!
Як заслав сватів удень до юнки -
Гарбуза отримав, не калач.

І йому у очі: «Схаменися!
Як нам бути разом між людей?
У очіпку я ходжу й спідниці,
Християнка-бо, ти ж – іудей.»

Той тоді свою ярмулку скинув,
Довгі пейси геть із себе здер
І дістав із дідової скрині
Жупана, пістоля й револьвер.

Відростив на лобі оселедця
І козацькі вуса відпустив:
Хоче так добитися до серця
Українки – аж не має сил.

Тютюну натовк у довгу люльку,
На коня – і в Запорізьку Січ:
В козаки записується хутко,
Жупана не скинувши із пліч.

Десь за рік він Січ свою покинув
І в село до милої прибіг:
Гнав коня три ночі безупинно -
Збився кінь з копит і навіть з ніг.

Не впізнати Мойше українці –
Віддалася козакові в ніч...
А лайдак схопився рано-вранці -
На коня, у шпори – й згинув пріч…
...
Час прийшов і перед Богом стати -
Мойше вліз між вибраний народ,
А його – за шкірку і - за грати:
«Козакам немає жодних квот!»

Мойше їм: «Ну, пацани, в натурі,
Зуб даю, я ж Мойше, не козак!
Просто закохався чисто здуру!
Ось вам хрест! Та най ми трафить шляк!

Поспитайте хоч в самого Бога –
Він все бачить, знає все, атож!
Хоч і Богу, певно, не до того –
Та покликати могли б Його ж?»

Бог прийшов. На Мойше глянув пильно
І зітхнув: «Не турок, не козак…
Знаю все Я, бачу – бо Всесильний,
Та не впізнаю́ тебе ніяк…»


23.10.2013

О, то була епоха із епох!
Після страхіть війни і жнив голодомору
країна сіяла чумизу і горох,
кукурудзяно пхнулася все вгору
і вгору – вище горя і гори,
що звалась по-біблейськи Араратом...

Здіймала осінь в небо прапори,
вінчаючи труди врожайним святом.
...Село дивилось журавлям услід,
мов говорило: не журіться – що вам
до того, що якийсь там Леонід
саму епоху знищить
і Хрущова?!

А я, солдатик, свій сухар гризу
в казармі, в тиші тиш, після "відбою" –
хропе вгорі сержант,
а я – внизу –
безмежно задоволений собою.

2007

"Лисиці брешуть на щити..."
А блискавиці – крешуть.
Сидять на березі кроти
І язиками чешуть,
І чешуть ситі животи:
"Нехай лисиці брешуть!".
А по ріці пливуть плоти,
А на плотах – рубаки,
Упень порубані.
Хорти їм вигризають животи.
"То, мабуть, гайдамаки.
Вседно, що ті ж собаки...".
А хоч би й так – пропав козак,
Порубаний уміло,
Й душа полишила відтак –
Голубка! – біле тіло,
А Дике поле від собак
Ще більше здичавіло.
"Лисиці брешуть на щити...".
О лірнику-Бояне,
Якби ж оце поглянув ти
На поле Окаянне,
Давно позбавлене цноти,
Споганене і п’яне!
Кроти лисицям не брати.
Повія – вже не панна.
Орда чужа до блювоти
Об’їлася, погана!
Могили. Звалища.
Дроти. Осоння.
Сон. Осанна.
І синь.
По сині – воронці.
І ворони – під синню.
Пливуть по пам’яті-ріці
Всіх Січей праведних стрільці –
Старцями попідтинню,
Мов просять милостиню...

Ми плакали за Леніним,
ми плакали за Сталіним,
ми плакали за Брежнєвим.
Не всі, але було.

Ми плакали за Крутами,
за вмерлими від голоду,
за тими, що розсіялись
в пилюці таборів.
Не всі, але було.

Тепер ми правду ділимо
та долю нашу змучену
і на війну шикуємо
своїх на ворогів.
Не всі, але так є.

Цікаві люди – класики великі і не дуже,
Пили тут по малесенькій, бо мали привілей
Неспішно напиватися, як праведні всі душі.
Та й звався цей генделичок по-райському: «Еней».
Сюди вони заходили в обідній час, і чемненько
Щось їстівне замовивши, просили ще й стопар.
Нагнибіда гнав три біди, одну лиш Новиченко
Зі Стельмахом на пару, і пив узвар Гончар.
Дрібніші: Біба, Ющенко, Бакуменко і Чалий
Хилили, скільки здужає жаждива їх душа,
І заїдали юшкою, а Чалий величаво,
Бо ж гроші мав на ласощі, вареника вкушав.
Бували й менш чиновні, але не менш почесні:
Коваль Григорій Павлович і Кацнельсон Абрам,
Пили свої по двісті Павличко і Кочевський,
І смакував Тютюнник із Сомом по сто грам.
І ми, мала дрібнота, по суті, безіменна,
Горілку замовляли пляшками – веселись,
Можливо, хтось маститий присяде коло мене
І вип’є, й зробить з мене маститого колись.
І справді, підсідали: то Степанюк із Дроком,
То Ковальчук з Діденком:
«Налийте й нам, братва!».
Тут, за столом, давалися поезії уроки,
Тут, скупані в горілці, чистішали слова.
Чимало я уроків з-за цих столів дубових
І виніс, і засвоїв на все життя своє.
На жаль, було давно це, й мені уроків нових
Життя пенсіонерське (не п’ю) вже не дає.
Оплакую невміння богемно вік дожити –
В «Енеї» не буваю роками. А колись
Я майже геніально умів горілку пити
Й не пригадаю випадку, щоби не напились
Разом зі мною Кудлик Роман, чи Качурівський
Також Роман, і третій Роман – Іваничук,
Та ще ж і Скунць та Демків (була між нами рівність
В пияцтві) – дивувались Лубківський і Лучук.
Літературна молодість, вважайте, що вдалася:
Майбутнє не пропито, а дружба ж бо така,
Яка була (на жаль – була) у Рибаса Тараса
І в завше толерантного вродливця – Земляка.
Співати тут хотілося. І був широкий вибір:
Подільські, галичанські, чернігівські пісні.
Та підсідав до столу козак полтавський Григір:
«Анумо заспівайте «Ой, чий то кінь…» мені».
І ми гуртом співали про буйну білу гриву,
Про «тую дівчиноньку», що серце зайняла,
Й мов бачили в застіллі, вродливу і щасливу,
Й вона за щастя кожного по крапельці пила.
І їлось, і пилося, і все, що є, моглося:
Писалися романи, поеми. Під сто грам
Сам Осадчук дотепний, відкинувши волосся,
На всіх складав експромтом по кілька епіграм.

Тут генії пили – ми, звісно, їм не пара:
Яновський, Корнійчук, Сосюра і Бажан,
У Стельмаха в руці сіяла срібна чара,
Наповнена ущерть гірким вином бажань.
Тепер «Еней» не той. В нім ціни не «енейні».
Й письменники не ті – суцільна дрібнота:
За кавою ведуть розмови лиш ідейні,
Коли вже президент, приміром, похита
На пенсію, або коли вже Янукович
Від обіцянь своїх перейде до щедрот
Й письменникам старим надасть відчутну поміч,
А молодим співцям наллє натхнення в рот.
Або коли уже одужа від рефлексій
Й рішуче полама застійний цей запор
Племінник застарілого Олекси
Харизматичний Ющенко Віктор?..

Востаннє до «Енею» заходив зо два рочки
Тому: було в кишені аж двадцять гривняків.
Замовив собі кави, купив два огірочки
І рівно двісті грамів до ніжних огірків.
Не вистачило грошей, тож довелось позичить
У майже незнайомого поета – доплатить
За скромне це замовлення. Поетові ж не личить
Всього за двадцять гривень аж двісті грамів пить.
Допив гірке в самотності і виповів «Енею»
Своє незадоволення: «Паскудний ти шинок!»»
Й прошепотів у вухо уявному коневі:
«Сюди більш наших, конику, не занесе кісток!».
І більше не заносить. І вже душа не просить
Ні чарочки, ні шкалика, ні бутлів, ні сулій…
Оце згадав про молодість,
Сльозу пустив – і досить:
За тим, що пропилось тобі, ніколи не жалій!


19 – 20.01.2004

Ніде подіти Правди їдкої,
кожен союзник брехні громіздкої.
Сьогодні ти пан,
бо є чим поживитись,
А завтра "жупан",
бо вже треба коритись.
Людина істота тепер всемогуща,
вона тепер завжди й в усьому тямуща,
Кому, як не їй розбивати "тортури",
навіщо ж себе у неволю тягнули?!
Я бачу, що треба вже їй вибирати:
прибуток чи Правду наразі збирати?
Кого захищати, панів чи людей,
нема вже різниці між ними. Курей!


15.08.2013р.

Художнику, який любив причуди,
Один парторг (коли ще то було)
Замовив Брєжнєва* портрет по груди
І розміром, щоб видно на село.

Художник справився і дуже постарався
Виводити медальки й ордена.
І так зробив, що Брежнєв посміхався,
Як вся щаслива й радісна «Страна».

У нього погляд точно Джеймса Бонда
З-під брів такий, що добрих дасть чортів.
А нижче носа - посмішка Джоконди…
(За це художник років п’ять сидів)

Тоді вперіщили за цей портрет мільйони.
(От люди вміли гроші викрадать)
Пройшли роки, змінилися закони.
Тай шкода стало «батю» викидать…

То Леніна в Шевченка можна вдати -
Лише борідку замалюй а чи зрубай…
Й ніхто не ув’язнить тебе за грати,
Хоча Кобзар на вигляд як бабай…

А чудо Брежнєва у що переробити?
Замислились теперішні митці:
В Петлюру чи Бендеру без трембіти,
З медалькою героя у руці?

Знайшли художника, старий вже став небога,
Трясуться руки, хоч давно не п’є.
Той згодився. Сказав за ради Бога,
Як породив паскуду, так і вб’є!

Спочатку з Брежнєва він утворив Чапая –
Шикарні вуса й шабля у руках…
А потім імператора Росії – Миколая.
А далі витворив із нього козака!

Це хто, Хмельницький? Глядачі питають.
Чи Тарас Бульба? А чи сам Сірко?
Ще й очі Джеймса Бонда виглядають,
З-під оселедця в стилі рококо…

Це наш козак, до болі, найрідніший.
У ньому всі епохи, як на гріх,
З’єдналися. Історія напише
Чи тугу про минуле, чи то сміх.

А у селі, залишиться портретом
Серед дерев і заростів стирчать -
Козак Веселий морда пістолетом!
(Джоконда з Леоніда Ілліча*).

*Брежнєв, український політичний діяч,
який правив Москвою у період застою.
*Леонід Ілліч Брежнєв - попередник Леоніда Макаровича
І Леоніда Даниловича, так звана
епоха Леонідів перед епохою Вікторів.

2013р.

Не знав Булатович,
Яка його жде
Зоря – золота чи кривава,
Моливсь на ікону,
І хрипко з грудей
Вулканилось:
«Господу слава
І нині, і прісно, й вовіки віків…»

Крізь ночі повстяну завісу
Загублені душі людей, чи вовків
Ридали чи вили із лісу.
Ридали чи вили вітри в димарі,
Промерзлому аж до піддону…

Не знав Булатович –
Не буде зорі,
Нема вже на неї закону!
Вчувався йому
нетутешній
хорал –
Звучав з потойбічного храму…
Фіналу ж його
недочув
генерал –
Не буде фіналу в хоралу!

Розчахнуто браму,
Розбито вікно,
Не встояли, хряснувши, двері…
…текло по столу
сповідальне
вино,
Чи кров, чи рядок – на папері!
Рубала сокира не лід, не дрова,
І стіл був як стіл, а не плаха…
Розколота,
впала
на діл
голова
Невинного,
в схимі
монаха…
…Вже потім,
по всьому,
чутки і плітки
Прорвали повстяну завісу:
– Багатий він був…
Тож якість бандюки
Вовками й пробралися з лісу…

Нічого не мав за душею монах,
Крім посоха і плащаниці…
Впокоїлась чиста душа в полинах
На цвинтарі біля церквиці.

Забули, розтерли, втоптали у глей
Минуле з прийдешністю вкупі.
І церква згоріла. І висох єлей.
І рубище стліло на трупі…

…Знайшли. Розкопали.
Дістали скелет
Із майже столітньої товщі…

Не варто даремно гортати газет,
Шукаючи звістку про мощі, –
Нема там нічого. Навряд чи й були
Звідомлення…

З темного лісу
Все ті ж вовкулаки прийшли
Й загребли
Той «скарб»
за повстяну
завісу.

Ні лиса, ні біса ніхто не знайде,
Не те, що священну пропажу,
За товщею повсті, де осінь пряде
Обряду павучого пряжу.

Ні в Сумах, ні в Києві, ні на горі,
Що зветься монаським Афоном, –
Ніхто там до істини ще не дозрів
Із їхнім, ненаським, законом.

Ні в бувшій столиці на Охті й Неві,
Ні в Африці, в Аддис-Абебі,
Не треба шукати… Шукайте в Москві:
Там крадене завше в потребі!

Там скрадливо все переписує дяк
З піддячими вірними вкупі,
І ставлять на краденім чорний свій знак,
І навіть на висохлім трупі.

А луциківчани все тихше живуть,
Не вірять ні лису, ні бісу,
Бояться вовків… Що, як знову прийдуть
Із мокрого мороку лісу?!


30.08.2005

…навіщо ти заходиш в цей під'їзд? -
старий будинок, сходи дерев'яні,
ляльки у вікнах, посмішки криві,
беззубі двері шамкають безсило,
подагрою скалічене коліно
перил…

…а голуби не полишають гнізд…
і зараз, тут - хоч гості не призвані,
а сміють жити. Теплої крові
вливають в цегляні старечі жили,
подякуй їм уклінно,
не мори…

…купи ще фарби, білої - для рам,
зеленої - на двері і на сходи,
віддай їм трохи сил - тебе колись
у школу проводжали, скреготіли
як пізно вертався з вечорниць -
то сум і є…

…чи був далеко, чи ходив не там -
і сталося! - він просто вийшов з моди,
старий твій дім…а птахи прижились,
і туркотять, як завжди туркотіли.
Й на даху співає горілиць
життя твоє…

для нього місця в серці вже нема,
лиш клопотів - нові апартаменти,
чекають, перші кроки робить син...
Cтрибай, твій потяг рушив - ти чуєш, свист?
і спогади нові, ласкавші
наче…

…а щось трима… Воно таки трима!
якийсь фабричний брак твоєї ленти
примушує сюди прийти. Один
навіщось ти заходиш у цей під'їзд,
із фарбою у торбі. Сморід. Миші.
Привіт,
юначе…

Напився Хмель. І непрохмільно
Гуде гульба в Чигирині,
І будь-яке вороже стрільно
Прицільно
здатне
у стіні
Пробити бреш…
Та брешеш, доле!
Іще сміється срібна креш,
А доокола – Дике Поле:
Де край-кінець – не розбереш.
Не добереш, хто друг, хто ворог:
Чи лях, чи волох, чи осман
В порохівницях сушить порох
І точить-дрочить ятаган?
Ні з ким немає в світі згоди,
Бо й віри спільної – катма,
Сквернити ж праведні клейноди
З невірними – одна страма!
Москва, хіба що, православна
Ще годна пити з кришталю…
Хитнулась голова державна,
Вуста отверзла: «Не люблю
Я москалів. Але волію
Укласти з підлими союз:
В одній руці – вина сулію,
В другій – зі значенням гарбуз…».
І вже летять чутки з гінцями
В усі ще мислимі боки:
«Хмільний Богдан кінці з кінцями
Докупи зводить… Навпаки!».
І закрутилася державна
Машина – гетьман поспіша,
Допоки славна Ярославна
В Путивлі-граді не лиша
Стіни плачу; іще не чує
Про злуку-муку Святослав:
Він в морі Чорному ночує,
Не випускаючи весла;
Іще не відають нічого
Ні Наливайко, ні Богун;
Іще мовчить крилато-чорно
Правіща птиця – Гамаюн;
Ще ні Немирич, ні Виговський
Не відчувають перемін…
А вже прийшов московським гостем
У Переяслав Бутурлін.
Ні Палієві, ні Мазепі
Не сняться ще тривожні сни…
Все тихо-тихо, мов у склепі,
Де шелестять лиш таргани.

…А в Переяславі – все ясно:
Хто – за, хто – проти москаля, –
Та що він значить, Переяслав,
Коли супроти – вся земля.
Не присягають московиту
Вожді духовні та й земні,
Лиш п’ють сердито оковиту
В Лубнах, у Києві й Ромні…
Немов на поминках гуляють
Старі рубаки-козаки –
Вони хоч власне пропивають
Добро: баранячі шапки.
Не те, що Хмель! Він пропиває
Всю Україну, не свою,
Не власну волость… Прогадає
Той, хто мав вигоди в бою.
В останню мить лиш зрозуміє
Великий гетьман: маху дав:
Свободу-доньку, мов повію,
На триста літ вперед продав…
А зрозумівши, утопився
Чи то в Дніпрі, чи то в відрі
Із оковитою. Звалився
Під лаву – й гигнув до зорі…

…То що ж сьогодні ми святкуєм,
Державні лишивши діла
Десь за Можаєм і Кукуєм,
Де наша слава полягла?
Лиш недоріка радий зраді,
Що в Переяславі стряслась
На користь недолугій владі,
Яка зі зрадою зрослась!

Допоки зовсім ще не згасла
Зоря вкраїнська, буду рад
Переназвати Переяслав
На Ганьбояслав – місце зрад.


2004

Моя усопша Україно,
Новопреставлена раба.
Червоні ягоди калини
Склювала воронів юрба.

Дітьми посаджена на палю
Гострошпичастого Кремля.
Хай вас, іуди, сором палить
І рідна проклина земля!

…Ми в чужинецьке підворіття
Втрьох матір пом’януть прийшли.
Прости, що не усі тут діти.
Ті сім – хохли… Ті – продали…

25 березня 1991 року

Надворі весна – час радості, але я споглядаючи квітучі вишні чомусь думаю про сумного короля Крімтана Мора МакФідаха та про людей, що померли оплакуючи його.

Отрути повний келих у руці сестри.
Король, мудрець сумний, філід –
Ти так невчасно вийшов з гри,
Яку чомусь життям назвав друїд.
Твій гейс простий – не домагатись слави
Ти не жадав ні трону, ні корони
Ти їх прийняв як непотрібний дар.
Коли в крові палахкотів підступний жар,
Ти пізно усвідомив зраду.
А був самайн – ірландці гнали стадо
В зимові стійла. І ділили урожай.
А ти покинув тіло і летів в ирай
Чи то у сід. Що думав ти в ту мить?
Що думав ти – король могутньої держави –
Ірландії? Про що ти жалкував?
Які страшні епохи ти передчував?
Про море? Кораблі? Про кинуті фортеці
В чужій землі? Чи про чужинців
Які покору принесли як данину?
Чи про Ірландію, як нині чужину?
Чи може просто: «Цей самайн
Мені не пережити. Я порушив
Свій гейс. Одне лише – свій гейс…»
А був самайн – друїди ворожили
КидАючи в багаття кістяки і жИли
Офіри…

* * *
На вустах кислий смак радіації.
Зупинилось життя. Час прострації.
На зубах не пісок – скрегіт атомів,
А з екранів луна: вжито заходів!
Ми достойні сини медитації,
Тож боятись чогось нема рації.

* * *
Ніч спотворених реалій,
долі атомний розпад
у квітневі теплі далі
повертають зорепад.

Сивий порох, чорний попіл
над землею в ніч гріхів
понесе по світу сокіл
із чорнобильських лісів.

Понесе їх вітер часу,
всемогутній смертовій.
Задоволену гримасу
ізотопний скривить Вій:

- Підніміть мені повіки,
хай побачу чорний рай.
Додасть сили, додасть віку
цей колишній сад-розмай.

Над болотом морок ночі
відганяє світло дня.
В хащах млистих хтось регоче,
колом ходить чортівня.

Спалахнула та й не згасла
клітей атомних зоря,
розкидала чорні пасма
за поля і за моря...

* * *
Ще димить у пам'яті Чорнобиль,
дичавіють пусткою поля.
Ще чатують крУки мертву здобич,
променіє вражена земля.

На життєвих перехрестях долі,
наче пір'я з чорного крила,
осипає стільки літ поволі
ситий біль листки календаря.

На листках тих – імена і дати,
поміж дат – та пам'ятна весна.
Час нотує передчасні втрати
і карбує нові імена.

* * *
Жевріє пам'ять. Стихлий біль
судомою ще тліє.
Розносить вітер чорний хміль,
над попелищем віє.

Наїлись слави, а ганьби
лишили на солодке.
Зі смертю перейшли на „ти”,
однак життя коротке.

Кидали в пащу всіх підряд
без остраху й вагання.
І ненароджених малят
для їх же врятування.

Один по одному вожді
німіли в засторогах,
а люди падали в рови
обабіч від дороги.

І їх, слухняних та сліпих,
в герої охрестили
і плакав час, своїх святих
ховаючи в могили.

* * *
На небі іскрилися зорі ясні.
Вже ранок намріявся десь вдалині.
Вже ночі кінчався призначений строк.
Під кнопкою „ПУСК” затаївся курок.
Замкнулись контакти і хвиля вогню
ударила в серце квітневу весну.
Мов пекло зітхнуло і чорні дими,
зірвавши дахівку, над світом зійшли.

Пожежна частина. Тривоги гудок:
- Чергові на виїзд! Пришвидшити крок!
Туди, де скелетом горбатиться блок
з розверзнутим дахом, туди марш-кидок.
Туди, де сторука у тисячі рад
невидима смерть всіх вражає підряд.

Обов'язок мужніх – змагатись в бою
і поки сил, залишатись в строю.

Війна є війною і вже над плечем
загроза нависла вогненним мечем.
Вже чорная повінь торкнулась плеча,
у полум'ї дикім згасала свіча.
Ось перший спіткнувся та ледве не впав,
і другий зігнувся, навколішки став.
Незрима примара за горло стиска,
впивається в мозок і бліднуть вуста.
Скипає у венах іонами кров
і серце з надривом розносить ту кров.

- Товаришу, брате, за що нам таке...
Гримасою болю скривилось лице.

Із ряду тих мужніх відважних бійців,
із ряду тих перших ніхто не вцілів.
Лежать у могилах в обіймах весни
твої, Україно, жертовні сини.
Таке вже жорстоке це вічне життя –
рятуючи інших, ідеш в небуття.

Немочі пальці кістляві
несила зібрати в кулак.
Думи холодні та мляві,
серце – підстрелений птах.

Якому молилась ти Богу
у вечір зимового дня,
коли, не осиливши втому,
померла душа твоя?

Маленьке та висохле тіло.
У синіх студенцях вікно.
Стражденне життя не зігріло
його заморожене скло.

Так де ж ти, прихована правда?
Тремтять і згасають вогні.
Багряного щастя слава
голодні затьмарила дні.

У сивих, як сон, лабіринтах
ще довго блукатиме біль.
Шукатиме в зоряних ситах
безпам'ятства нашого хміль.

Ми пам’ятаємо, все пам’ятаємо.
Свічка не згасла на вістрі віків.
Тугу сердечну, журу коливаємо
з тих нещадимих тридцятих років.

Скільки їх страчено, голодом зморено...
Часу не стане злічити тих втрат!
Душу безсмертну усе ж не поборено.
Встань із колін, мій обдурений брат.

Тихше, мовчіть, трубадури минулого.
Вашої правди не гріють вогні.
Вийшли з гіпнозу, зі стану поснулого
наші святі та неправедні дні.

Псевдополітики, вождики нації,
чи вам болить закатованих плач?
Ваших промов відшліфовані грації
править доцільності ситий калач.

Червона ніч. Блукають тіні
поміж хатинами в селі.
Із тридцять третього й понині
вони все ходять по землі.

Вони все ходять очманілі
в своїх зруйнованих світах.
І роботящі, і умілі,
лиш присмерк голоду в очах.

І тепла запашна хлібина
до вузлуватих сильних рук
уже не ляже. Вся родина
не винесла голодних мук.

Пішли за батьком поодинці
в червону ніч, де ситий день
убили нелюди-злочинці
під марші пафосних пісень.

Наїлась смерть людської плоті
та, обважнівши, чорним сном
у наспіх вириті могили
лягла спочити за селом.

Лежить і досі правда віку
на нашій пам'яті кістьми,
а душі мертвих просять хліба
і тягнуть руки із пітьми.

Голод! Голод! Голод!
Б'є наковальню молот.
Іде перековка душі
по всій українській землі.

Експропріації лупає ціп.
Тіп-тіп! Тіп-тіп!
Забрали останній сніп.
Державі потрібен хліб!

Голод – це дотик холодної ночі,
це божевілля невидячі очі,
це тепла хлібина у сні,
це раю „совєцкого” дні.

Хміліє застілля. Гудять голоси.
Вечеряють в хаті чиїсь байстрюки.

- А нюх у Миколи, неначе у пса.
Як вправно знайшов він той лантух вівса!

- А та Марусина як вхопить ціпка,
та й мало не вбила за свого мішка.

- Навіщо їй того гнилого зерна?
Ні курки, ні гуски, от баба дурна.
Ха-ха, ха-ха...

Золоте зерно України
попливло у інші країни.
Нехай колосяться лани.
Ми - не раби, раби - не ми.

Якщо ворог не здається,
його знищують!

Так. Саме так.
Стережися сільський кріпак.

- Не хочеш віддати своє?
Кажеш, краще нехай згниє?
Ах ти, мать твою так і так...
Ну ти й гад, чєловєчєскій брак...

Тиша. Мертва тиша навколо.
Безвиході замкнуте коло.
І села на чорних дошках –
видали план на прах. Жах!

- Діду, діду, ти ще живий?
Он їде Онисько кривий.
Сідай на його підводу,
відвезе тебе додому.

- Додому не треба... Вези до могили...
Жити не хочу... Немає вже сили...

Ідеологія щастя вагітна на смерть.
Закрутилась страшна круговерть.
З'їли лушпиння і дерть.
Смерть! Смерть. Смерть...

- Який там голод? Ви про що?
Здивована зморшка кривить чоло.
- Ви бачили фільм „Кубанські козаки”?
Ось правда про згадані вами роки.
А голод – то вигадка й брех ворогів,
фальшиве відлуння тих славних років.

Ліс рубають – тріски летять...

Тріски померли, тріски мовчать.
Катам й посіпакам така благодать.
Вгодовані, ситі сини комуналки
дожили свій вік на хлібах „персоналки”.

А ті, що мільйонами в землю лягли?
У чому в житті провинились вони?
Їх муки, їх сльози – приглушений дзвін.
Десь тихо у пам'яті стелиться він.

Голод! Голод! Голод!
Змучився бити молот.
Позаду змордовані дні.
Чи прийдуть досвітні вогні?...

Густі тумани, наче два струмки,
стікають під ногами у долину,
а стежка, пробиваючи шпарину,
веде нас за собою крізь роки…
Тут рідина повітря так п’янить
і д̕горі вітер майталає хмари,
і заблукалий промінь, мов стожари,
трембітно полониною дзвенить…

Спитав тоді я друга напрямки:
- Хіба йдемо ми перші до Говерли?
Чому ж сюди? Тут золото чи перли?
Чому вершина? – Іншим невтямки.
Він посміхнувся щиро і сказав,
поправивши рюкзак:
- Побачиш скоро!
Розмокла стежка рвалася у гору
крізь кам’яну навалу, пишність трав…

Прогнав хмарини вітер, мов експрес…
І ось вона – вершина. Тут чудово!
Здається, просто відбирає мову
від світла і покірності небес.
Тут відчуваєш – видно край землі.
Він близько зовсім – десь за Піп Іваном,
а мо̕ за Чорногори караваном,
ховається в туманнім киселі…
Кришталь повітря лине до легень,
тут відчуваєш Божі благодаті
і стрілка завмира на циферблаті,
коли ти вже чекаєш одкровень,
коли ти вже шугаєш угорі,
відчувши за спиною крила волі,
а над тобою, ген на видноколі,
зіркові десь палають ліхтарі…

Куди подіти спогадів синдром?
О, скільки ж знала юність та крилата
того, що є вагоміше від злата,
того, що не опишеш і пером…

9-10.04.2013.

Вирок смерті.

«Ісус засуджений на смерть. Твої дні, Господи, формували Тебе на землі впродовж 33-х років. Ти жив 33 роки, а моє життя почалося лише кілька днів тому. Я ще дуже безпомічний, але я вже є, я живу. Коли співав я пісню Творцеві: «Хвалю Тебе, що створив мене, діла Твої предивні», лікар сказав моїй мамі, що я живу під її серцем. Вона, певно, має бути щаслива. Мамо, чи ти дійсно щаслива? Але моя мама злякалася. Вона не хоче! Не хоче, але ж це не може бути правдою! Мамо!

Вона, моя мама, вирішила зробити щось дуже страшне, я це відчуваю. О, Ісусе, Ти сам добровільно приймаєш той вирок смерті. Ти дав згоду на смерть, бо знав, що веде вона до мети – до життя вічного. Мені теж присуджено вирок смерті, тільки він виданий без моєї згоди. Так вирішила моя мама, це вона сказала: «Розіпни». Вирішено викреслити моє безіменне життя з поверхні землі – без мене. Ісусе, оскаржений на ганебну смерть, змилосердися над тими, що видають смертні вироки.»



Ну от і почалось моє життя…
Клітиночка, що ділиться, зростає.
Під серденьком у мами я – дитя,
Хоча вона про те іще й не знає.

Я – щастя, я – надія, я – мета,
Я – радість і сльоза твоя, матусю.
Відійде біль, відступить самота,
Коли до тебе ніжно пригорнуся.

Ти бережи, ріднесенька, себе,
Бо я тебе люблю. Я вже людина!
Яскраве сонце й небо голубе
Благословляють нас у цю годину.

…Дізнавшись, не радієш – навпаки.
Невже посмієш справді так зробити?
Я чую, мамо, всі твої думки –
Вони про те, аби мене убити.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р.     змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"     > наступної стації >>>

Задовго до народження Христа,
За п'ять тисячоліть старої ери
Вже українська велич проросла
І світу понесла свої поеми.

Ми від землі, орала, орача,
Жили без меж, кордонів, частоколів,
Для захисту виймали ми меча,
Дотримуючись лицарських устоїв.

І ми були завжди живим щитом,
Що захищав від знищення народи
І поле бою сіяли зерном
Як і на заході, так і на сході.

Цінуємо людей і вільний труд,
Саме життя і право на свободу,
А нас насильно заганяли в бруд,
Несли погибель нашому народу.

Та переважно у своїй судьбі
Злагоди всі ми шукали не завжди
І гинули в нерівній боротьбі
Під тяготою між владної вражди.

Минуло стільки цих тисячоліть,
Та залишився в степових просторах
Наш споконвічний хліборобський зміст
І наша віра у своїх соборах.

Ми тут з початку, ми широкий міст
На перехресті всіх цивілізацій
І піднімаємося в повний зріст
Об'єднуючи ці світи й нації.

І ми вбирали в себе краще все,
Що створювали люди цього світу,
Тож тільки вся громада збереже
Гуманність, справедливість і освіту.

Це наш політ в майбутнє, у нове
І наш взірець всій світовій спільноті:
Ми м'яко відторгаємо старе,
Як у житті, так і в своїй роботі.

2013

В шалі вітрів линуть знов у вікно
Промені,
Промені,
Промені…
В думці моїй про забуте давно
Спомини,
Спомини,
Спомини.

Кров’ю полеглих бійців-юнаків –
Їм не було й дев’ятнадцяти –
Мчить із глибин промайнулих років
Рік дев’ятсот вісімнадцятий.

Квітнуть, рясніють щоліта сади
Айстрами,
Маками,
Рутою…
В цвіті, потоках живої води –
Відблиски бою під Крутами.

Млява, буденна стояла пора,
Скривджував гніт непробудності.
Спокій цей миттю розвіяв у прах
Гук нездоланної мужності.

Не підкорити трьохсот вояків
В стО разів більшими силами.
Відгук лунає з безодні віків
Битвою під Термопілами.

Вкотре доба нам озветься вночі
Гомоном,
Гомоном,
Гомоном…
В герці життєвім схрестились мечі.
Спомини...
Спомини...
Спомини...

Жалітися не маю права,
Хоч як би скрутно не було.
Спромігся стати на крило,
А побратим почав невдало:
По лікті руки відняло
І очі вибрало металом.

Служили дідьку чи вітчизні?
Та між засніжених висот
Потрапили до різних рот
І долі викресались різні.
Його була коротка пісня:
Атака – санітарний борт.

Чотири місяці – і все!
Спектакль завершено. Завіса!
Мої здобутки – сорок вісім,
А сенс? Чи був у тому сенс?
Бо у війни суворий ценз
І ненаситні закуліси.

Не терпить скривджена земля
Посіву з м’яса та металу:
Його на скелях розпластало
Немов безпомічне маля,
А я… як парком погуляв
І жодна куля не впіймала.


Ісламський вітер прорідив
Багнетів наші частоколи.
Солдат живий, але ніколи
Ніяких не побачить див
І не поп'є з долонь води,
Долаючи життєве поле.

Віддалених боїв заграви
Свавільна пам'ять не жене.
Вони спалили не мене -
Жалітися не маю права.
Вернувсь з руками - Богу слава,
Що не ускочив до тенет.

Колись було, пайок на марші
Ділили порівну на всіх,
Та ні очей, ні рук, ні ніг
Не дати - то не в силі нашій.
Він мав би те і долю кращу,
Якби я міг… Якби я міг!

8 березня 2013 року

Повернулася Ганна з полону
І привезла в село звідтіля
Сивих кіс жалюгідну корону
І коростяве немовля.
Поселилась у вогкій землянці
На околиці, біля ставка…
Не прощали селяни землячці
Ні полону, ані байстрюка.
Ганна танула, нібито свічка,
Із рум’янком сухот на щоках,
А байстря все росло – на порічках,
На пасльоні та лопуцьках…
В сорок сьомому році від Ганни
Залишився лиш хрест на горбі,
Й той зрубали якісь басурмани
На розтопку, напевне, собі.
А хлоп’я подалося в підпаски,
Притулилось в чужому кутку –
Більше кривди зазнало, ніж ласки
На малому своєму віку.
Ні злиденний колгосп, ні держава
Не схотіли пригріть сироту,
Що не мав аж ніякого права
На радянську святу доброту,
Бо ж не сім’я героя-солдата,
У якому продовжиться рід,
А фашистського супостата
І мерзенної шльондри послід!
Грішні й ми – обзивали Миколу
Гітлерякою. Били щодня,
Щоб своєю присутністю школу
Не ганьбило руде «німченя».
Мені совісно нині та гірко
За розправи жорстокі оті
Над безмовним хлоп’ям-недомірком,
Що зазнало такого в житті,
Що й дорослому те – не під силу.
…І сьогодні дивуюся я,
Що підстрелену долю безкрилу
Вберегло від могили хлоп’я;
Вберегло і само вбереглося
Від чуми, від суми й від тюрми,
Вбилось в пір’я й у світ подалося,
Від зими – під весняні громи.
Не плекало ненависть до всього,
Що труїло його і пекло, –
До чужого йому нечужого,
До свого, що своїм не було…
…Я Миколу зустрів нещодавно –
Начеб рідні брати, обнялись,
Гомоніли за чаркою славно
І ні в чому не розійшлись.
Ні, Миколу ніхто не зурочив –
Українцем він виріс. І я
Заглядав у Миколині очі,
Із яких визирало… хлоп’я,
Рудувате, мов поле пшеничне,
Запорошене, мов полини…
Щось гаряче, терпке і незвичне
Піднялося з душі глибини.


1995

Я бачив читача якого з глини
Зліпив як забавку веселий Бог.
Він книгу глиняну шматком тростини
Писав натхненно мов пророк –
Що все намарно, все минає всує,
Що вічна лиш матерія, а Дух
Лиш спалах вогнику, якого не існує
І серед цих страждань-розрух
Життя лише судома і помилка гри
Якою бавляться нелюдяні закони
Світобудови… І першооснови три
Вода, вогонь і твердь – три забобони
Що наше тимчасово-помилкове «я»
Відбитком залишають у намулі
Потоку небуття.
Філософе! Клинопис лихоліть
Тримає у руках юнак –
Дивується, що в мороці століть
Його думок вчорашніх знак
Якийсь чудний і бородатий троглодит
Накреслив. І між ними смерті
На п’ять безодень – тисяч літ.
І думає про сенс цієї круговерті,
Що прахом стане тіло і трава.
А Бог сміється, дивиться виставу
І теж щось пише – бавиться в слова.

Привезли Михайлового сина
Здалеку, на крилах літака...
Впала на Михайла домовина –
Цинкова, запаяна, важка;
Вдарила по плечах і по серцю –
Аж Михайло у планету вгруз...
Плакали сусіди-односельці,
Траурно мовчав увесь Союз.
Побілів Михайло і зігнувся:
В сорок п'ять уже старезний дід...
Синовою смертю перетнувся
Віковий козацький родовід.
...Вісім років ще в Афганістані
Гинутимуть наші юнаки,
І Лещинський на телеекрані
Буде нам розказувать байки,
І густимуть рано на світанні
Домовиноносні літаки...


1990

На древньому базарному майдані
В столиці незрівнянної Еллади –
Судилище.
Злочинці – в ролі суддів,
А на ганебній лаві – Судія.

– Кажи, Сократе, п'яний волоцюго!
Яка крамола у твоїм зізнанні:
«Я знаю те...
(Сократ розплющив око...)
...що...
(Друге око знехотя розплющив...)
...не знаю...
(Позіхнув...)
...анічогісінько»?

Сидів собі, мов птаха у гніздечку,
В не по-домашньому гостинній
Клітці,
Такий (тепер – навіки) недосяжний
Для злого часу
І для злого світу.
Він думав про Елладу-недоріку.
Про те,
Що народився надто рано
І що його ніхто не розуміє:
Ні люди, ні каміння, ні боги.
А «судді»
Ті думки його читали...
– Помри, Сократе!
(Він заплющив око...)
– Скажи що-небудь.
(Він заплющив друге...)
– За чим шкодуєш?
(Позіхнув зі смаком...)
А очі
Під повіками
Сміялись.

Лютують «судді». Водяний годинник
Відлічує секунди і століття.
Середньовіччя...
Грім Балканських воєн...
Мертвотна квітка чорного фашизму...

Гуде майдан...
Руйнується Акрополь...
Іржавіє тисячолітня клітка;
Презирливо хропе в ній грек великий:
Оновлена Еллада
Йому сниться.
Вриваються у сни фашистські марші...
Гримлять
Теодоракіса мелодії...

Здригаються повіки
грека древнього –
Ось зараз,
зараз
істина
прозріє!..



1965

У всі часи бажали жити,
Плекати чад, ростити жито,
Та панував у різні доби
Свій ексклюзивний інквізитор.

Його свята прерогатива
Була у побудові дива,
А за основу людські кості
Тоді годились особливо.

Тепер, в епоху технологій,
Зразки тілесні надто вбогі,
Отож мучитель адекватні
Обрав для мет своїх дороги.

В інформаційній колотнечі
Впливати легше безперечно
На люд за поміччю ефіру,
Дозуючи потрібні речі.

Якщо пригледітися зблизька
На новочасного катиська, -
Він ошуканством благодушно
Переповняє телемиски.

Губити душі – миле діло!
А щоби їстоньки кортіло:
Розпусти перчик, хміль мамони, -
І ти уже його! Всеціло!

12.02.13

У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі
Муркоче коло Всесвіту воріт,
Самотність пророкує і, до речі,
Читає позабутий манускрипт
Написаний на камені дольмена.
Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
Монахи написали про бої й знамена
Народів зниклих і літописи важкі
Де кожна літера важка і черлена –
Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
Все зникло… І нащадок збайдужілий
На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
І нарікає, що життя марудне,
Марнує дні свої і в сірі будні
Відтінок буруватий додає вина.

Такий чудовий синій оксамит,
Такий прозорий над водою плач -
Як аргонавтів призабутий міт.
Читаю Данте. Ти мені пробач.
Не докоряй. Минуле – це міраж
Чи то абсурд. Моя fata morgana.
Який чудовий на планеті екіпаж!
Та все проходить… І відкрита рана
Суворих хронік Кромвеля болить
Твоїх повстань задушена надія -
Моя Ірландія… Я снив тобою мить -
Лише століття… Ностальгія
Чи то за вічністю чи то за літом,
На березі збираю камінці,
І небо хворе називаю оксамитом.
Розмову тиху заведу на манівці
Тебе немає – ти лише уява.
Мій спогад дивний, марення легке
Шляхів шукати нині – марна справа
Усе отруєно, усе кругом чуже.
І тільки призабутий переспів
Легенди дивної розкопаних могил
З скарбнички призабутих мертвих слів,
Друїдів істин та камінних брил…

Примітки:
* - «Всі потоки до моря пливуть, але воно не наповнюється…» (Кгига Проповідника. 7.) (лат.)

Лежить холодна тиша на гілках
Високих сосен, що торкають хмари.
У шахті фосфоритній затиха
Із вічності відлунням голос Сари.

***

- Моя кровинко, тихо! Спи, не плач, -
Згорьована вмовляє сина мати. -
За тебе я молилася, та бач...
Ніхто вже нас не прийде рятувати.

- Чому надсадно плачуть, мамо, всі.
Біди, немов, чекають, а чи страти?
- Ти не зважай на плач той, уві сні
Не страшно буде, сину, помирати.

- Скажи, матусю, нащо Авігаль
У воду кинула малу дитину,
Коли нас через міст вів поліцай?
- Вона її так рятувала, сину...

- Я їсти, мамо, хочу... Дай шматок
Тієї хали, що пекла ти в печі.
А ще води би випити ковток...
- Про це згадав ти, сину, не до речі.

- До хедеру я, мамо, дуже звик,
У мене друзів там було багато.
Освоювали Тору та іврит,
Щоби могти з раввіном розмовляти.

- Ти знаєш, сину, як молились ми, -
В її очах спалахує розпука. -
Смолу розпечену на тім'я налили,
І Ребе наш помер у лютих муках.

- Мені так важко дихати, чомусь...
Хтось у пітьмі там просить допомоги.
Ридає тяжко... Мамо, я боюсь...
- Ох, сину, сину... Не тримають ноги...

- А завтра, мамо, як настане день,
Чи будуть ще нас мучити прокляті?
- Не буде, сину, ворогам прощень! -
Сказала стиха і... замовкла мати.

Земля волала, клянучи війну!
Межи трьох тисяч знищених у шахті,
Маленький хлопчик з мамою заснув...
Завмерли сосни, стоячи на варті.

***

Лежить холодна тиша довкруги,
Деревами вдивляючись у вічність.
Звучать щороку в шахті молитви,
І люди палять поминальні свічі.

21-24.01.2013р.

Пісні допотопні чути
З копалень відкритих ран.
Мотив Червоної рути -
Архаїки дивна грань.

…Коханого серця стукіт
Упав під намулу низ,
Застиглу сльозу розлуки
У камінь пісок затис…


Давно, на землі русинів,
Окублювався орел,
Мелодію Черемшини
Виспівував хор джерел.
Крихтину його відлуння
Душею відчув пісняр,
І пісню створив – красуню,
Залишивши нам, як дар.


Ще дума твоя на волі
Гуляє, мов дикий звір,
А плинами рік бемолі
Вже линуть із синіх гір.
У гомоні нот первісних
Народиться осяйна
Твоя незабутня пісня,
І світ збагатить вона.

24.01.13

© 

Чорнобиль розбудив
козацьку душу,
Що три століття спала,
І вона,
Запхавши в люльку
Тютюну папушу.
Пішла коня ловити в полинах,
А заодно й шукать
пропиту шаблю,
А мимохідь – і знахарку-корчму,
Аби спожити в ній
Бодай хоч краплю
Вина звитяг,
Здобутих у Криму...

Напевно, з волі Божої,
Чорнобиль
Праукраїнську душу розбудив –
Якби ж то не Чорнобиль,
То воно би
Й не сталося на світі стільки див!

Окрадену – збудили:
Де ж ті коні.
І ті шаблі,
І знахарка-корчма?!

Чортма всього –
На атомнім осонні
Ні-чо-го від Козаччини нема.
Сплива
Дніпровим гирлом
Україна
У закордоння
(Не питай, за чим),
А від румея і до караїма
Вся Русь колишня
суржиком
гірчить –
Кричить,
Бо не спроможеться ізнову
По світу
мову
визбирать
свою...

То ж я збираю мову ту по слову
В краю,
Що геть оглух від кураю
Та від ожин колючого чужинства,
І повертаю натовпу:
– Беріть!
Боріть в собі
густий бур’ян
ординства
І мовою своєю говоріть!
Душа і не такий іще Чорнобиль
Спроможна подолати...

Та юрма
Не реагує зовсім –
Від голобель
Бажання
Відірватися
Нема...

Сновидою по світу ходить воля
В суцільно-чорноземній чорноті:
Де не поткнеться –
Всюди на путі
Могила В’ячеслава Чорновола.


2001