Зариті в мох історії мости --
провалені, щербаті, непрохідні...
Як сторожко доводиться брести,
зриваючись, в туманному сновидді,
і мотузяний поручень в руці
стискати гулом пальців побілілих!
У спину -- віддих втомлених бійців,
колись живих, навіки вже зомлілих.

Вогке коняче пирхання і біг,
тремтячі крупи в пінних білих клаптях...
О порохи нелічених доріг —
утомленого людства сіре плаття!
Напівживі обірвані мости
на кожнім метрі з’єднують з минулим,
і легко провалитись у світи,
над часом переходячи заснулим --

туди, де вже давно тебе нема,
лише луна обірвана — від інших.
На камені — розмиті письмена
і слід меча — в тужній останній ніші.
Несамовитий вершника політ —
застерегти когось від небезпеки,
століттями давно затертий слід,
відчайний крик -- загублений, далекий!

Вони живуть -- невидимі мости —
занедбані, зруйновані, забуті.
Один у одний вкладені світи
на кожному життєвому розпутті.
Їм байдуже до часу і до нас —
чи ми про них згадаєм і оціним.
В глибинах переховує їх час,
в ущелинах під небом буйно-синім.

2015

Знову додому на проводи їду,
де і печалі, і радощі всі,
липа Тараса од прадіда-діда
п’є-не нап’ється води у Росі.
Поки почую, як мати гукає,
і не побачу живими сусід,
може, барвінок мені нагадає,
де спочиває похований дід.
            Є, слава Богу, і пити, і їсти.
             І літургійна акафіста мить,
          може, зорею зійде урочисто,
               і засіяє небесна блакить?
І завітає рідня і знайомі,
і на хрести – силуети живі,
ближні, далекі, забуті, відомі –
діти дітей і дари у траві.
Душі несемо до мами і тата
і на Малій і на нашій землі.
Їм обіцяли усе... і багато...
Їх і немало у чорній ріллі.
Братська могила великій родині –
голодом гнане у яму село.
Цвинтарем стала одна половина,
іншої – ніби тоді не було.
Наче її ще і досі немає.
Буйні вітри перевіяли прах.
Наша історія їх поховає
на роковини у тих небесах,
             де не минає хода урочиста
          Божого суду, акафісту мить.
               Є ще юродиві і комуністи.
        Хто за убитих мені відповість?

05.2016

Коли йдемо тією течією,
яка уже не залишає сліз,
то як не повинитися душею,
що не жили, а мучилися з нею
у цьому краї зеків і лакиз?

І поки не жили, а виживали
у вирі суєти і самоти
тону́ли, то із неї виринали –
із глибини до тої висоти,
якої у юдолі сліпоти
і зрячі у собі не помічали.

Екранами пройшла як ураган
така собі Ельвіра Мадіган,
якій життя судило «вищу міру».
Але куди летіти на біду
метелику у заскленім саду,
де вижили «еліта» і банкіри?

1970-2016

Страшний момент, коли цілує сонце,
бо знаєш—після цього буде морок.
Розбиті крила з залишками воску
гойдатимуться на зеленій хвилі.
В очах іще танцюють чорні віхті
в жовто-гарячих вогняних коронах,
тебе ж нічого більше не тримає
в раптовім вертикальному безсиллі.

Ще хвильку майорять перед очима
відбитки неба на грайливих водах,
і обриси покинутого Кріта
востаннє закликають повернути,
і батько, враз посивілий від страху,
зайшовся криком здавленим, нечутним,
в крові ж у тебе—поцілунок сонця--
у світі найсмертельніша отрута.

Сягнувши оком світу олімпійців,
засліплий, ти крізь слози їх не бачив,
та в спазмах неможливого екстазу,
коли бриніли музикою груди,
ти, смертний, що наважився торкнутись
палаючої осі колісниці,
здобув і найпалкіший поцілунок,
і ту, що все загашує, остуду...

2014

Перемагає бог війни, перемагає груба сила.
Ахейців лютим торжеством кривавий вітер налетів.
Бурхлива мантія вогню троянців зраджених накрила,
і тисячі ідуть під меч гарячим місивом із тіл.

Настане день — скінчиться бій пустельним згарищем і димом,
терпкими ріками рабів і воєм зляканих дітей.
Спеленуте у каламуть, життя гетерою без гриму
бреде, кульгаючи, з арен залитих кровію ночей.

Вони збагнуть — життя трива, триває після перемоги,
пробиті груди ворогів цей не облегшують тягар.
У нім — повернення назад, холодні, гибельні дороги,
і невловимість забуття, й від свіжих ран — недужний жар.

Ридання, марення у снах: з воріт укріпленого міста —
троянський вихор колісниць — чи ти із ворогом зріднивсь? —
бо аж не чується душа в фантомній радості, що звісно,
хоч їх давно уже нема, живі і Гектор, і Паріс.

Єлену візьме Менелай (війна давно вже не за неї),
в невиліковному чаду від білосніжних тих грудей,
і десять років по морях в жаданні Ітаки своєї,
в полоні насланих негод тинятись буде Одісей.

Гнів Клітемнестри не простить жертвоприношення страшного,
і переможець-чоловік їй буде гірший, ніж чужий,
тож Агамемнона тріумф скінчиться скоро за порогом,
коли до отчих стін прийде змивати піт утоми свій.

Так переможців з прахом жертв у пил земний мішають боги.
Назад три тисячі років перегриміло і вляглось.
Війни засліплений циклоп, глумливий усміх перемоги —
усе з кістками поколінь під спільним насипом зійшлось.

Сценарій кинуто убік, актори всі зіграли ролі,
хтось вимушено, а отой — віддаючись з останніх сил.
Прорив єдиний із тенет богами пійманої волі —
як над Пріамом у сльозах зненацька зглянувся Ахіл.

2015

Верталися назад на батьківщину
з сусідньої чужої чужини.
Скупий набуток складено у скриню,
насупився синок і мовив «ні».

Уже стояли найняті підводи,
оббігли дочки тридцять раз село,
а син утік, немов пішов під воду,
немов його ніколи не було.

Захрипла мати докоряла долі,
плачем її небіжчик би пройнявсь,
а син сидів тихесенько в стодолі—
хтось знав про це і нищечком сміявсь.

Поїхали, сльозами вмивши види,
лишивши гроші людям у селі,
і вистрибцем побіг він до сусідів,
і сів із ними разом при столі.

Пролинув рік, і посланець з родини
прибув із подарунками за ним.
Він втік і ждав до пізньої години
у бур’янах під муром кам’яним.

Нескореною волею дитини
він досягнув свого—і переміг:
він не хотів батьківської родини,
йому кортіло жити у чужих.

І виріс він, прийняли його люди
й потилиці не чухали уже:
чому йому чуже здавалось любим,
чому своє здавалось—як чуже.

Свій рід він заснував в чужому краї,
спаливши всі за спиною мости.
Бува і так—і ліків тут немає,
як і причин не можна віднайти.

Сліди боїв у чистім полі.
Сніги розтанули від гільз.
Там знавіснілий од сваволі, Двічі
Москаль на Україну ліз.

Рядами пальта і шинелі
На полі бою біля Крут.
У рай для душ відкриті двері, Двічі
Тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух тоді воскрес.
Упали, як у осінь листя, Двічі
Тілами сніг укрили весь.

Сусід північний - брат чи ворог?
Усіх він вибив – до ноги.
А вітер ніс на Київ порох Двічі
І дим неволі навкруги…

2010

Гей, то не туман на шлях
Білу вовну та й кладе,
То Богун-козак, то Богун-козак
Та й на ляха полк веде.

Наче навесні ріка
Військо ляха залива,
Вилягає враг, вилягає враг,
Наче скошена трава.

Довго по полях-лугах
Ще Іван панів хрестив,
То Богун-козак, то Богун-козак
За Нечая-брата мстив.

Воювали в ту війну
Аж до самої зорі,
Славу Богуну, славу Богуну
Заспівайте кобзарі.

7501 р. (Від Трипілля) 1995 р.

Блакитним полумям вітрів
похмурий світ спалила спека
як заздрили вони лелекам
згадавши друзів і батьків
-------------------------
І рідний край - повинність клята
змарніла молодість в пісках
сліпі раби, німі солдати
то в щиру юність вбитий цвях
----------------------------
Страждання кривди і тривоги
розлуки, розпачу, війни
бажали іншої дороги,
чекали іншої дороги,
не мали іншої дороги,
загиблі в армії сини
--------------------
Хто бачив біль на їх обличчі
неспокій, смукток, горе, страх
вогонь в душі, шалений відчай
гіркі прокляття на вустах,
гарячі материнські сльози
на горем скраяних очах
----------------------
тінь смерті в цинкових обіймах ,
вінчання з кулями в боях,
в нікому не потрібних війнах,
-------------------------------
Афганістан і Карабах
ви підкоряли безнадійно
серця заалишивши в пісках!!!!
____________________________
Блакитним полумям вітрів
похмурий світ спалила спека
як заздрили вони лелекам
згадавши друзів і батьків

Олександр Квітень

14 КВІТНЯ 1994 РОКУ

Піднімаємо якорі.
Оминаємо фути, милі.
Наші ранішні дві зорі,
як підвішені ліхтарі,
ще палають на небосхилі.
І на палубі – ні душі,
і до гавані не завізно.
А попе́реду – міражі,
де немає уже межі
і ніколи не буде пізно.
І зі станції юних літ,
як по лінії на долоні,
десь у вирій за білий світ
налаштовані у політ
білі лебеді. І на скроні
завірюхою сивина
опускається і не тане...
Йде без мене моя війна.
А зі мною – всього одна
таємниця моя остання.
І не мрія, і не мета,
і не доля моя нещасна...
Де ти, юносте золота?
Обігнали її літа,
і зоря одинока гасне.
І у вічності на порі
інкарнація без ліміту
ненавидіти і любити...
Тихо падають дві зорі,
наче юності якорі,
що тримають на цьому світі.

12.2015

Розмите світло відмира крізь товщу сірих вод Луари,
і затихає звук волань і реготи берегові...
А поруч голий, як і ти, з тобою зв’язаний до пари,
поза порогом небуття скінчив ковульсії свої.

Якщо ти греків цитував, то голові твоїй—на палю,
її з тріумфом пронесуть під танці й радісні пісні,
а ні — то буде дно ріки і наречений—кожній кралі;
не відцурається ніхто «республіканської» рідні.

Безумства людського жнива— і пошук спрощення у смерті,
прямобіжуча і дзвінка стрімка видайність гільйотин.
Вінець «просвітлених» умів у їхній п’яній круговерті --
захолоділі гори тіл і їх скривавлених частин.

А ще попереду—Гулаг, страхіття помсти і покари,
у топках спалені живцем, для себе вириті рови,
але у мозкові чомусь— «весілля» на плотах Луари,
червоний регіт крізь розрив тонкої, мов папір, кори.

2014

Тоді, як гинули катари,
стовпи стояли вогняні
і пасмом диму йшли за хмари
тіла їх, зранені в борні.

Із пут лукавого закону
виборювався їхній гурт
біля Без’є, під Каркасоном,
біля фортеці Монтсегюр.

Їм відкривалася дорога,
їм опускалися мости—
вони їшли до свого Бога,
до ідеала чистоти.

2012

А пам`ятаєш, братику,
бабусину хатину,
охайний чистий дворик,
стару абрикосину?

І ми тоді малесенькі,
щасливі й безтурботні,
бабусею доглянуті –
батьки ж то на роботі.

Бабуся Галя й дід Василь
для нас авторитети,
дідусь читати нас учив,
гортаючи газети.

А пам`ятаєш, братику,
холодні довгі зими?
Кататись на санчатах
старенькі нас водили.

В бабусі Галі шаль була,
дідусь Василь в ушанці,
а потім всі дружнесенько
ми грілись на лежанці.

Внучата добавлялись,
а старші йшли до школи,
в бабусі з дідусем
все починалось знову.

І вже у нас онуки,
і час летить невпинно,
а пам`ятаєш, братику,
бабусину хатину?

Тетяна Сахно 2015 рік

...и глобусом арбуз,
у родины украден,
и пузырьки медуз,
и россыпь виноградин,
и желтый срез степи,
лиман зеленокорый,
собаки на цепи
и павшие заборы,
соленая земля,
не ведавшая речки,
и тлела тихо тля,
и громко человечки,
цыганская серьга
над полевым пробором,
и вопрошали "га?",
и отвечали хором,
и пропасть в колеях,
и маревом прихвачен,
был горизонт в полях
ничем не обозначен,
спорыш, трава-спорыш,
беседка, абрикосы
и камышовых крыш
блондинистые косы,
и было далеко
прекрасное далёко,
дойти туда легко,
да нам и здесь неплохо,
и ласточкиных гнезд
полно, но вкус неведом,
и за паденьем звезд
мы в ночь впадали следом,
и ночь без фонарей
светлей, чем с фонарями,
и враг один - пырей,
и запросто с друзьями
мы в сахар мокрый хлеб
макали - вкусно, сытно! -
и разница судЕб
была неочевидна,
но времени искус
развел в свои тарелки
и краденный арбуз,
и прочие безделки.

2015

Жили ми якось і без кро́ві.
І, може, Богові хвала,
хотіли чистої любові
і мали ту, яка була.
А я забув уже, яка ти,
моя найперша із дівчат.
І як найкращу, упізнати
уже не вмію, як солдат,
що повертається не з бою,
і не у світовій війні.
Не закривали ми собою
ще амбразури у Чечні.
Ми повертались одинокі,
не мали глею в голові.
Щипали модних і високих
і українські рядові.
І повертали не до неї
стезею пішого бійця
з полону армії своєї
і гідного її кінця.
Ішли ми на чолі планети,
неначе сукині сини,
коли під Пітером ракети
чекали Празької весни.
І не одна тоді під кленом
любила воїна за те,
що був і юним, і зеленим,
наївним, бравим...
                              А проте,
таким, як мати народила.
І не ікається мені,
що може й ти мене любила,
як окупанта на війні.
Ми не уміли оцінити
свої минаючі літа
у ті роки несамовиті.
Тоді і ти була свята,
і милосердна, і лукава,
і наче видиво ясне,
ще не чекаючи, чекала
і забувала не мене.
Ми брали те, що заслужили
і те, що партія дала,
і те, що інша не могла.
Але не забували милу.
І навіть честю дорожили,
якщо така тоді була.

                              2002-2015

Колискову пісню мамину згадаю
пригадаю голос, руки пригадаю,
із душі полине пісня та ласкава:
мені у дитинстві так співала мама.

Колискову пісню доні заспіваю,
пригорну до серця: «Баю-баю-баю,
хай господь дарує тобі світлу долю,
щоб в житті не знала ні краплини горя».

Час летить стрілою, вічність поглинає,
колискову пісню доня пригадає,
дитятко пригорне й знову пролунає:
«Люлі -люлі- люлі, баю- баю-баю…»

Коли залишається мало надій
на успіхи, щастя, кохання,
тікаю у вірші зі всесвіту мрій
у інші світи сподівання.

Тоді я згадаю минулі роки,
закреслені віхи і дати,
відчую долоню твоєї руки,
що хоче міцніше обняти.

Почую спокусливі й досі слова,
що мрія земна проминає,
якщо не п'яніє моя голова,
то хай неземне почекає.

П'яніла! П'янила найперша любов
ще юне, наївне, дитяче,
яке не повториться знову. І знов
так само душа не заплаче.

Бо дійсно минає найкраща пора.
Ти старшою, іншою стала.
Тебе поманила досвітня зоря
і квітка Івана Купала.

І стукає пташка моя у вікні.
Напевне їстивне шукає.
І якось невесело стало мені,
що папороть бачу свою уві сні,
а іншу усе ще чекаю.

                              07.07.2015

Це моя мала ода смерті!

1
Ні, не вмерти,
лише майнути до початку початків.
Посеред безоглядної німоти,
печерної пустоти
вихід до волі єству найти .

2
Вряди-годи
серця кволий стук
і здавлений повітря ковток у горлі,
промінь в зіницях ще не стух
Його зародок жевріє в жерлі.

3
Волога, сира стеля.
Не марним стане мій відхід.
Відійти хочу до вищих сфер,
скористатися нагодою світанку,
очистити свідомість у лоні печер.

4
І творячи легенду,
Прагну змінити світ,
Спадок предків возз'єднати воєдино,
Щоб зродився новий міт,
Нині себе старого я покину.

5
Непохований навік,
себе не прирік на погибель.
Звільнитися би від печерних кайданів
Долаючи варни щабель...
Чи стрітить святитель із кола рахманів?

6
На брунатно-зеленому мохові
Присів межи галасу , крякоту.
Дамся чути воронові,
Най витягне з печерного мороку,
Обміняю волю на мідний гріш…

Вороне, віднеси мою сутність мерщій, скоріш…

Я не мовчу, коли душа ярить.
Але моя вага така маленька.
То слухаймо. Це віче гомонить
із глибини віків-тисячоліть,
якщо недочуваємо Шевченка.

Якщо зняли кайдани і ярмо,
не варто знову муляти коліна,
аби на лобі ставити клеймо.
Якщо не на котурнах стоїмо,
то слухаймо, що говорила Ліна.

А скільки закатованих було
у казематі рашії-союзу...
А скільки не знялося на крило...
Якщо забули морене село,
згадаймо, за́ що убивали Стуса.

Але не марна доля ця гірка.
Партійне «чмо» кладемо у могилу,
і юність піднімаємо на крила,
в бою загартували вояка
і волю українця-козака,
і на Майдані Землю освятили.

                              30.05.2015

У вигляді воску на підсвічниках в глибині печер,
яким відомо усе щодо аскез та пересторог,
у вигляді каштелянських веж, які обступає чернь,
вимагаючи їжі, а також зняття дальніх облог,
у вигляді зарубок на ножі втікача від застав,
які роз’їжджають уланськими вітрами по степу,
у вигляді флейти у зубах чоловіка, який став
єдиним, кого світ не вхопив бодай за ліву стопу,
у вигляді залишків хліба на самому дні торбин
студентів, які повертаються із кельнів та сорбон –

ти проіснувала, аж допоки невідворотний плин
еволюції не став останньою з твоїх перепон.
Розбиваючи уявлення про себе як про мерця,
ти зринаєш (у межах цього паперового листа)
не з-під полемічного пера, а з-під мого олівця,
щоб вернути зайняті силабо-тонікою міста;

ти починаєш розносити пісню свою бойову,
очікуючи стрімкого повстання попри прірву літ,

але уся лояльна тобі абетка лежить в рову,
а для нової ти – не більше аніж кумедний релікт.

28.04.2015

– Мамо, а правда, що кожній з родин
Діток приносить лелека?
[слизька необхідність штучних тканин
стискує злегка…]
– Так, доню, правда! – Кажуть з новин.
Мама нам теж казали:
Коли не було ще штучних тканин,
Частіше лелеки літали.
І кожна пташина несла під крилом
Кохання новим родинам…
– Скажи мені, мамо, якщо так було,
Навіщо створили тканини?

Не приведи лихої долі
за щастя мати в добрий смак
дари голодної неволі –
гнилу картоплю і буряк.

Епоха згину – тридцять третій,
за пеленою пелена...
А найстрашніше – дотик смерті,
коли минулася зима.

І наче сонце ніжно гріє,
прозоре небо тішить дні,
але життя холоне, тліє
і тихо гасне уві сні.

Убрало небо сльози, муки
і вороння гортанний хор.
Володар чорної розпуки,
селом іде голодний Мор.

Із архіву

Дивовижність Сходу

Схід дивуватиме нас, світ стоїть допОки!..
Цю дивну витонченість я колись пізнав,
Коли в віддалені часи важкі й жорстокі
В пустелях Сходу я ще хлопцем воював...

Так... Схід тонкий... Ця витонченість, певно,
На серці юному зарубкою лягла,
І вітер Сходу так доволі недаремно
Все раз по разу знов торкається чола...

Ця дивна витонченість... Слабкість в ній і сила,
І жало змія, що коли його торкнеш,
Укусом мічений, життя нестИ знесилиш,
І спрагнеш думкою, й знеболено заснеш.

І як дивуєшся, коли малий хлопчина
Ще від колиски пізнає Фірдоусі,
І епос давній в ньому житиме до згину,
І з ним повік пройде життя припони всі.

Чи- сила жінки (трохи іншої країни),
Жіноча доля де доволі більш легка-
Краса й сміливість, і спрямованість неспинна,
Мов діловитість тої Пташки Королька...

Гостинність Сходу... Неповторність Сходу...
Булатний ніж для виноградної лози...
Мов рубаї, поету стануть у пригоді
Завжди із честю пережить лихі часи.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531587
рубрика: Лірика
дата поступления 21.10.2014
автор: Сокольник

О Українцю! Друже! ( філософсько-історичне )

О, Українцю! Друже! Як погано
Тобі на серці стане- спом"яни
Свою історію, злодІєм невблаганно
У тебе вкрадену- її ти поверни.

Як давні пращури величчям осяяли
Нам за БОРЕЇ шлях серед віків,
Коли прадавні Ар"ї воювали
ІРАН І ІНДІЮ, окраїну світів.

Коли чинуші Українця гноблять,
Коли на Волю хтось ногою став,
Про що нам факти історичні мовлять?
Про КОЛІЇВЩИНУ народу, що повстав.

Коли на землю милу України
Надходить гадський сарани потоп,
Про що історії прадавня пісня лине?
Про ЖОВТІ ВОДИ і про КОНОТОП.

Коли принизити твою бажають гідність-
Стряхни з себе покори сірий пил.
Здійсни в собі оте, Вкраїнське, рідне-
Шевченка мрію- ЧОРНИЙ ПЕРЕДІЛ.

А ще- не забувай одвічну славу,
Прадавньо- східних перемог гучний парад,
Від Князя Київського лепту- Святослава,
Того, Хороброго, що знищив КАГАНАТ.

І з серця скніючого враз спадуть кайдани,
І Голос Розуму з тобою говорить
Почне про те, як Небо вказує негайно
Тобі тепер НОВУ ІСТОРІЮ ТВОРИТЬ.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512780
рубрика: Філософська лірика
дата поступления 22.07.2014
автор: Сокольник

Затмение

В кумулятивных брызгах плавится восток,
И каплями брони в песок стекает.
Клещами боли жестко сдавленный висок
Пульсируя, сознание теряет...

Где пониманье, осознание того,
Что нет преград, что кровью мы едины,
Что Украина-Русь дороже нам всего,
Что это- мы, шальные дети Украины,

Не для того в сей час явленные на свет,
Чтобы чужие песни петь, делиться языкОво,
Что единение в свершении побед
Еще явит к прочтенью Игорево Слово,

Что здесь, в Святой УкрАинской земле,
Скрещенье древнее путей цивилизации,
Здесь воспылал зарей в кромешной мгле
Трипольский край, исток великой Нации,

И этот, Древними дарованный огонь,
Нам освещает путь во тьме тысячелетий...
Зачем же Матери мы сердце на ладонь
Исторгли из груди- кто мне ответит?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509136
рубрика: Философская лирика
дата поступления 03.07.2014
автор: Сокольник

Пыль веков ( осада Акры )

Акра в Сирии- старая крепость
Полпути от Индии до Египта.
Ветхой древности вся нелепость.
Пыль веков по пескам разлита...

Пал Египет, Бонапартом взят,
Неожиданно, дерзко, смело,
Только в нем оставаться нельзя-
Он блокадой сдавлен умелой.

Это Англия, гроза морей,
Это Англия, враг опасный,
Дело их- мировая империя.
Лозунг их- разделяй и властвуй.

Поразить, ухватить за шею
Англичан мировую идею
Выступают в путь легионы
Сквозь пески веков Вавилона.

Лишь бы в Индию им прорваться-
Ждут измученные легионы
Индии сказочные богатства.
Индии ждущие миллионы.

Бонапарт осаждает Акру-
Крепость древнюю,живую еле.
Лишь порыв, чтоб сломить, прорваться-
И свободен путь ему к цели.

Но упорно держится старое,
Но, сплотившись, держится древнее,
И в жестоких боях наравно
Гибнут праведники и неверные.

И боев, и чумы жар познавшие,
Тают храбрых его легионы,
Без еды, без питья, уставшие.
Так жестоки войны законы.

И от ярости обезумев,
От усталости обессилев,
Натыкается порыв юный
На арабскую сталь ассасинов.

И под солнца жаром палящим
из последних сил и досадно,
Он ведет легионов остатки
Тем же самым путем обратно.

Так идее великой, новой,
Древний бог, кровожадный Молох
Распростертые крылья ломает.
Пыль веков преграждает дорогу.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475071
рубрика: Лирика
дата поступления 26.01.2014
автор: Сокольник

Перша ніч кохання

Ночі першої маристе марево...
За вікном сніг в кружлянні зими...
Ми ще юні, нічого не знаємо...
Боже мій! Як же щАсливі ми!..

Ніч холодна жбурляє сніжинками
У вікно, місяць в небі завис...
Вигин тіла блищить намистинками,
В світлі місяця весь оголивсь...

Я тебе прикрашаю намистами...
Я в тобі відчуваю себе...
Ми у пошуку хтивості істини...
Перша ніч... Подарунок небес...

Вже ніколи таке не повториться,
Хоч відтвориться тисячі раз-
Ніч кохання у томному мороці...
Спомин серця у кожного з нас...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495208
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 27.04.2014
автор: Сокольник

Наложница, разденься! ( 16+ )

В гиперфункции света
Обнаженно дрожишь предо мной...
В ожидании этом-
Подойди. Свое тело открой!

Сбрось одежды оковы.
Вся нагая, ты так хороша!
Мне отдаться готова,
Ты в томленьи стоишь, чуть дыша...

Подойди без смущенья,
Не прикрыв свое лоно рукой.
И в свободном движеньи
Поколеблен постели покой...

Сбрось сандалии долу,
И, ладонью касаясь груди,
Босоногостью пола
Ты прохлады покой ощути.

Упади на колени,
Утопая в постели туман.
Дал тебе повеленье
Древний демон греха- Ахриман

Распластать свое тело,
Словно в жертву отдав, предо мной,
И мучительно-смело
Насладиться своей наготой.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489758
рубрика: Лирика любви
дата поступления 02.04.2014
автор: Сокольник

Агрессивная тупость ( ликующим )

Вы играли словами,
Тупо веря в награду в Раю.
Вы махали флажками,
Агрессивно шагая в строю.

Звездам верили глупо.
Дождались. У дверей грянул гром.
Агрессивная тупость,
Как змея, заползает в ваш дом.

Агрессивная тупость-
Теперь вне тебя вам не жить.
Агрессивная тупость-
Что можешь ты им предложить?

Черно-белости мира
Своего в разноцветьи миров?
Сожжены все клавиры-
Пусть свирепствует скрип сапогов!

Агрессивная тупость-
Все в колоннах, в шеренгах, в строю.
Агрессивная тупость-
Всем диктуешь ты волю свою,

Эту волю неволи,
Безголовой толпы сладкий грех,
И бездарные роли,
И одна ты решаешь за всех.

Агрессивная тупость-
И восстал Кривоногий Кумир.
Агрессивная тупость-
Что ты можешь подать в этот мир?

Полусдавленный гений,
В час, когда все решают скоты?
И талантов, и мнений
Молчаливо закрытые рты?

Агрессивная тупость-
Этот выбор для вас- приговор.
Агрессивная тупость-
И свободу похитил не вор.

Это сами свободу
Променяли себе без затей
На бесправья породу,
Обрекая проклятьем детей.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489297
рубрика: Лирика
дата поступления 31.03.2014
автор: Сокольник

Заздрісники. Така собі прадавня притча

Великий стародавній Бог
Раз вирішив порозважатись.
Заздрісників одразу двох
Призвав, і став пропонувати-

Просіть, що хочеться кому!
Не забувайте лиш одного-
Я рівно вдвічі дам тому
Хто другим буде. Слово Бога

Міцніше сталі. Тут-таки
Заздрісники давай гадати,
Що попросити, допоки
Від заздрощів не постраждати.

От каже зрештою один-
Мій Боже! Вибий мені око!
Замисливсь Бог... Питає він-
Навіщо дурість ця жорстока?

Ага- сміється заздрісник-
Хоч від цього зазнаю болі,
Та втішусь, іншому коли
Повибиваєш ти обоє!


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497316
рубрика: Байка
дата поступления 07.05.2014
автор: Сокольник

Гражданская война

Неба черную слизь луч рассвета рассек.
Обагренная высь истекает в песок.
Это ангелов трубы исторгают свой глас.
Это сжатые губы стонут песню о нас.
Это демоны ныне исполняют зарок-
Разорвать Украину за свободы глоток.
Напряженью разрыва есть предел и ответ
Разпрямленной пружины. И в огне брода нет.
Это наше былое разлетелось во прах.
Это время героев и мерзавцев в слезах.
И в прицел панорамы сквозь бредовые сны
Виден жутко-кровавый лик гражданской войны.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503509
рубрика: Гражданская лирика
дата поступления 06.06.2014
автор: Сокольник

За чертою – чертог. Чорний чорт
Через час чоловічий чаклує.
Чиряком червоніє, чваніє
Чемпіоном чернечих чавлінь.

Тане тінь. Тоне танк, темну твань
Трутом терши. Теракот.
Тамбурин тарабанить туманно.
Темний вік...

Волос виє. Вода. Віє вітер
В вітрила. Ворони
Вирують в висі. Висій ворох –
І виросте віз. "Вистав варту" –
Вуста велемовно віщують.
Воля пахне пшеницею.
Фана з трисуттям. Сурма...

Сумно. Степ стуманіло сваволить.
Сходить сонце. Світає. Сохлі стебла
І паморозь. Іній. Павутина ув
Інеї має. Соки сплять.

Перший проблиск приходить
Причинно. Перегодя привірливо – вірш.
Віриш в волю і вартість веління.
Знов готуєш весною леміш.

І над хатою дим піднімає
Той димар, що забрали за борг.
Вкотре світло свічі повертає.
Ще ні разу (?!) не зраджений Бог.
05.12.2002р.

кінець
'2014

Є біла Русь, і інших є немало –
мала, велика – там, де нині Рось.
Московська Русь? Такої не бувало,
аж поки Київ не завоювала
орда. Так само й нині. Вже – ось-ось
об’явиться прямісінько у Раші,
де унтер-фюрер лізе auf Berg,
куди ніколи не буває черг.
               А хто й коли візьме його на зашморг –
               байдуже, чи Гаага, чи Нюрнберг.
Востаннє ощетинився напевно
одвічно войовничий Люцифер.
І сіє ложні історичні зерна,
що все своє Москва собі поверне,
аби пожати аутодафе.
               Малоросія рипнулась додому
               і князь пітьми примірює вінець.
               Але немає блискавки без грому.
              І нині ще нікому не відомо,
               кому кадило, а кому кінець.
Історія захована у міфах.
Великий Блок і той себе знайшов
у амазонках і у царських скіфах...
               А нам – аби наш дух не охолов.
               Не ради слави, то заради втіхи
               у нас тече блакитно-жовта кров.

                              08.2014

До незалежності ішли діди,і прадіди батьків,
бо волелюбний нарід ми - нащадки славних козаків;
плекали мир наші батьки і ми його учились цінувати,
дорогу у щасливе майбуття самі собі хотіли обирати.

І знову плакала Земля,не від татарської навали,
і не від Гітлера чуми,не від червоної арави,
але ж від "братньої" руки "добропорядного" сусіда,
і знову сльози матерів,і вдовин крик звучить зусіда.

О,Боже,сльози обітри з облич засмучених,змарнілих,
і мир на землю поверни,де завжди так ним дорожили,
нехай нащадки козаків бороняться в бою завзято,
усі ми браття-українці,не треба більш "братів" шукати.

Цей ранок цілком підходив для смерті,
Сонце зупинялося, зводячись над гарматами,
Ловлячи кулі, випущені у серпні,
Брудними руками і спинними широкими м’язами.

Тягнулись дими – колонади куполу на той світ,
Густішав кисень між легенями кам’яними,
Приймав дзвінки оператор на тій стороні,
Смерть підіймала тіла з вогнепальними і ножовими.

Темнішала кров на манжетах твоїх вене-трас,
Грубішав голос, корою вкривалось тіло,
Помираючи поміж нами, згадуй про кожного з нас,
І ми згадаєм про тебе, помираючи в понеділок.

Місяць тягне за линву ріки на виїзній,
Зорі муштруються в ряд, формуючись у сузір’я,
Тіло цієї зими ртуттю пульсує у ній,
Із кожною смертю стукає в її тім’я.

Ті, що помирають в полях – зростаються із зерновими,
Їхні тліючі душі проростають в гнучке колосся,
Може, насправді, це перша межа між живими і неживими,
Перед тим, як осиплеться жито,
Перед тим, як наступить осінь.

2014 р.

Вони посідали, кожен на своїй катедрі,
Опустили дула, наче вудилища в воду,
Дивлячись на Хрести, який ладен за всіх померти,
Не бажаючи, щоб хтось помирав сьогодні.

Кожен із них відчував, що прийдешній сніг,
Нічого більше, окрім смерті не принесе,
Тому вони жартували, а їхній сміх
Лякав усіх захоплених фарисеїв.

Розуміння того, що життя – це військовий час,
А дорога наша – це міни і стройові,
Критиме усі наші рани мов плексиглас,
Мішатиме наші страхи у чавуні.

Ніхто не вибереться живим із цих блакитних полів,
Для кожного з нас свої пропускні квитки,
І доки звучатимуть в тобі луною передові,
Ти завжди будеш на цих передових.


2014 р.

Облога. Шанці. Дим. Драбини. Вежі.
Розпечене каміння трощить мур,
і промені списів невтомно крешуть
у квадратові очі амбразур…

…Хроніст лежить у тіні колонади,
хітона підібгавши під себе,
і чиркає в пергаменті:
за правду
стоять оті, а ті – за зло рябе.

Повірять люди чесному хроністу
і реконкісту візьмуть за мету,
а той – оплату історичних істин
складатиме у жирну калиту…

Та уві сні побачить кості міста.
І тих, що не повірили хроністу.

1 липня 2014

*************


За життя треба триматись -

Особливо,

Коли маєш ціль -

Боротись і боротись...

Не давай собі поблажки -

Твердість поспіль...

До своєї цілі -

Прагнення

Необхідне,

Як стремління...

До неї треба:

- Бігти,

- Йти,

- Повзти...

І навіть,

Коли вже не можеш

Стояти -

Тоді,

Хоть,

Лежати,

В напрямі її -

Щоби твердість

В переконанні мати,

Що вірні твої

Дії...
------------------------------------
2012; PARIS (Alesia)
-----------------------------------

а на межі волошки зацвіли
а на волошках бджоли мед збирали
поміж волошок бігав я малим
що й чубчика не видно за житами

а я ставав навшпиньки біля діж
і зазирав у їх овальні зали
і повторяли гучно чим скоріш
ті діжі все що їм тихцем казав я

а я по стовпах гепав камінцем
гуділи довго стовпи телефонні
але ніколи жодному про це
не розповів у рідному районі

і вам я теж не видам таїни
як ми одні із усього загалу
малі ще зовсім отже і дурні
з піонертабору додому утікали


18.06.14

ДОБО ЯНЯ, або ДО БОЯНА
Після перечитання книги В.Малика «Черлені щити»

Мокне і мовкне під зливами скошена нива.
Думи рояться, а з ними скрипить і перо.
Жили пульсують. В зіницях – вогнів переливи.
Тріскає серце, й свіча, і гаряче нутро.

Сивий пергамент мудріє, і срібняться скроні.
Власне наймення пошли нам у власні віки
Вічевим стягом, півсловом, прозірливим дзвоном,
Хоч випадковим півзвуком, півзнаком, а кинь.

Нині. А завтра завруняться словом бажання.
Світлий Ярило нагріє ріллю, і тойді
Памолодь юна обернеться гарним врожаєм.
Зродиться пісня, і піт, і добробут у дім.

Віко відчиниш. Пратиша обізветься хором.
Напис чіткий, кіновар’ю, в вустах оживе.
Витязі-вої здіймуть Перунові прапóри.
Славень онуків Дажбожих торкне за живе.

Книги! Люблю, як дітей, вас – і війно, і вірно.
В буки і веди вдивляюся аж до сльози.
Слово Бояна (чи Яня?) – неміряне віно.
Зрушено азом найпершим прийдешні ази.

Вихили келих сури і з любов’ю – до бою.
Три дні бажання – і мрія у тебе в руках!
Й ми потайними стежками з тобою. Обоє!
Вичерпай Волгу, Славутича ж – не розплескай.

Нас не зламати на корені. В чесному герці!
В цьому й чеснота, о сивоголові мужі!
Власне наймення пошли і відкрий своє серце.
Гуком, півзвуком, півзнаком, як жити, скажи.

на фйорді тиша
і брил безіменні лики
холодними рунами дивляться в очі мені
з-за скелі виходить неквапно
самотній вікінг
сідає до мене
і руки трима на вогні

він довго мовчить і очима
плекає думу
і щось на вустах його рветься в слова
чимдуж
я бачу в очах у вікінга
трошки суму
хоч ззовні начебто воїн
похмурий муж

і каже вікінг

я тут вже затримався надто
я мав би з богами пити духмяний хміль
та довгі століття сиджу тут один
при багатті
до тої Вальгалли іти
забагато миль

а там за столом
бенкетують
мої побратими
і Одін сміється із жартів
братів бойових
і пахне їм звідси
запах жертовного диму
що куриться смертними
в честь та безсмертя їх

там варять в печерах
найкращу у світі брагу
там стіни хоромів
складені
зі щитів
а я наодинці
і в тім
не знайду переваги
що вчасно прийти на відправлення
так і не вспів

та й так не попав би
Вальгалла для тих що на роси
розбризкали
кров
як раніш
на долівку вино
а я не з людиною
з морем та льодом
боровся
вітрила напнувши
пішов я
отут
на дно

я відповідаю

буває
зловив ти ґаву
отак безнадійно загруз тут
наче й навік
та я на табло вокзальному
рейс на Вальгаллу
здається бачив
зі мною ходім
чоловік

дісталися мовчки
удвох
на таксі вокзалу
і вкинув я
до автомату
декілька крон
і вирвав квиток
зі сталевих зубів терміналу
і вийшов чекати із вікінгом
на перон

чекали недовго
рік
або може сотню
і вікінг тримав мій квиток
як безцінний дар
і видався він мені

уже менш самотнім

аж ось
із туману
зринає
потрібний дракар

мій вікінг ступив на палубу
човен рушив
бортами гойдаючи
мов дерев`яний кит

сказав зі штурвалу вікінг

спасибі, друже

шолома стягнув
і прощально всміхнувся

услід

09.05.14

Про ситуацію в країні:
Якось в палатку жовто-синю
Нахабно вліз ведмідь, в натурі,
Чи то коричневий, чи бурий,
Зачув смачненьке, мо’, м’ясце -
Жере, аж плямкає… На це
В кущах принишк, заліг на пузі
Мисливець з автоматом Uzi:
Лунає постріл – і за мить
Ведмідь, конаючи, лежить…


14.04.2014

Над Кримом не літають літаки -
І оминають, наче лепрозорій...
Чи не про це ви мріяли-таки,
Розмахуючи жваво триколором?

Над Кримом не літають літаки -
І кораблі круїзні не заходять...
Тепер самим, напевно, невтямки,
Нащо метляли древком з триколором?..


05.04.2014

Першоквітнева заметіль
Москву засипала й некрополь –
Оце тобі, Кремлю, за Крим,
За кораблі і Севастополь!

Дев'ятибальний неба знак,
Шкода, що тільки - завірюхи:
Оце тобі і Крим - «за так»,
І «референдум», «заварухи».

Москву заклали в давнині
У жерлі древнього вулкану,
У центрі кратера - і дні
Її в Господній Божій длані.

Росія ж марить про війну:
Гуркочуть чорні гвинтокрили,
А у Москві – та чули, ну! –
Квітневим снігом все укрило…


01.04.2014

В часи тотального-таризму,
Як за стіною, жив мурашник,
І лідер мав таку харизму,
Що був на ти із ним калашник.

А стіни вписані графіті,
От колір тільки кров’яний,
Цей маляр-псих у екс-столітті,
Намалював нам шлях тяжкий.

А ще, таланів не ховав він –
Він і художник, і казкар,
Його прийняв за віру сталін,
І розпочав період чвар.

Ураз мурашки сліпі стали –
Кротом зручніше жити в такт.
Лиш одиниці в серці знали,
Що відцвіте радянський мак.

І він прогнив, пропали стіни,
Ми відмивали їх від крові.
Молитись варто на колінах,
От боронитись – зріст в основі.

І міф з кротами ляже спати,
Змететься сам електорат,
І хлопці десь з-під барикади
Розженуть тухлий ригоблат…

2014

Шону Маклеху



Ірландці з українцями – окремо,
І кожному близька своя блакить…
Та арфою на прапорі зеленім*
Червоно-чорний стяг мені дзвенить.

Між нами – милі, милі, милі, милі…
І різне все – шляхи, дерева, сни…
Чого тоді тін-віслом** забриніла
Мені сопілка рідна з далини?

Живем – не на однім планетнім боці,
Та знаю я – підвівши зір увись,
Лягли у землю їхні юні хлопці,
Так само, як і ми лягли колись.

Інакше в них у небі сяють грози.
Несхожі зовсім, начебто, краї…

Неправда. Бо ми ллємо спільні сльози.
А от кати у кожного – свої.

08.01.14

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

Ми – яничари. Гвардія. Еліта.
Маестро болю й музики наруг.
Нам – крові пити… Тільки крові пити…
Але – міцний утримує ланцюг.

Ми – яничари. Бувші полонені.
Нам шабля, а не лялька – з колисок.
Собаки ми. Без жон і наречених.
Не нам – трава, і літо, і бузок,

Бо скальпами пропахло наше літо,
І добра нам лиш палена трава.
Колись комусь були малі ми діти…
Та що усохло – вже не ожива.

Угорські, сербські, українські бранці,
Осмалені вітрами забуття…
А потім – вбивці, потім – новобранці.
Ні суму, ні зірок, ні каяття.

Колись була священна нам – калина.
Тепер – священний місяць Рамадан.
Колись – перлина, нині же – руїна,
Та ще в долоні гострий ятаган.

Ми – яничари. Строгі наші сурми.
Не треба нам від битви срібняків.
Коли якесь містечко взяли штурмом,
То вирізали навіть жебраків.

Ми кинули в пожар камінну браму.
Радів – бо переміг же! – наш султан.
А потім – увірвалися до храму
Місцевої общини християн.

..В минулому – угорці, українці.
На срібних лезах – кров жінок, сиріт.
Ми – яничари, дикі чужовірці –
Спинились біля храмових воріт…

Що то за чари, дивні, дивні чари?..
Що то за досі невідома мить?..
Ми – яничари. Дикі яничари.
Та що, та що це в серці нам щемить?

14.01.14