1

Наобіцяй мені Обіцяного Краю,
Що в ньому рік молочних понад край.
Сподобиш: я ще скибку з нього вкраю,
Либонь не вкраду… дармо не карай…

Я сто століть не чув погук Побіди,
Лише плачів скородив гами альт.
В новім Єгипті зводять піраміди
І я лупаю бронзою базальт.

Та альт умре. На здогад манускрипту
Залишать скрик наднільські плаксії.
Всі десять кар, що ти післав Єгипту,
Чомусь на плечі падають мої.

Бо в нас отут лишень царів долини,
Прегарні труни вибраних мерців.
Твоїх рабів забронзовілі спини,
Неначе брук під шинами тельців.

Бо в нас отут безживні брязки блиску,
Крізь дику ніч − істерика вогнів.
Хіба знайдеш із хлопчиком колиску,
Коли в паркани вже затисли Ніл?

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
В чужих богів не вижебрать добра.
Наобіцяй мені Обіцяного Краю
На західному березі Дніпра…

2

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
Тесальник брил в пустелі я вмираю,
В притінкові кривавої гори.
Вона зп’ялась вже ген до половини.
Мене потовк наглядач без провини,
Немовби кедра вилупив з кори.

Та дивина: вже й той житець шеолу.
Його забив, діставши шаблю голу,
Один вояк, й утік тії ж пори.
Казали, буцім звуть його Мойсеєм,
Із наших він, але з нагоди сеї
Мені вже Сущий втіхи не створив.

Звідкіль прийшов ти, рабський рятівниче?
Життя кладу − Ягве тебе покличе
На відшуки Аврамових дубів.
Марнота все − не знати вам свободи,
Скоріше Ніл заверне жовті води,
Бо волі дух убійний для рабів!

Ми триста літ чужі плекали добра,
Відколи Йосип, гетьман прехоробрий,
Цареві в пояс голову схилив.
Даремно ж ти вихнув жалом домахи:
Рабові втіха − пригірщ соломахи
Та куций сон про давню тінь олив.

Яка ж ти чорна, кров каменотеса.
З пісків Сахари, сяйних, наче плеса,
На запах твій підкрався скорпіон.
Пустельний кат, вірніший ніж Феміда.
Рабові склепом стане піраміда,
Немов той раб − всерабський фараон.

3

Ми триста літ чужі плекали добра,
Чужим царям втлумачували сни.
Наш батько − Йосип, мудрий, наче кобра,
І наче віл, сумирний та пісний.

Всевладний перстень, край оази хата,
Жар-колісниця впряжена у цуг,
Покірна челядь, віддана Осната,
Оброть на шиї − золотий ланцюг!

Чого ще треба ловкому рабові?
Доточуй збіжжя панові в кагат.
Десь Ханаан без хліба й без любові,
А тут Єгипет − сонний ситий гад…

Ідуть брати, відломиш їм кавалка,
Нехай їдять, і не згадаєш зла;
А десь тим часом знов купецька валка
Ясир до Потіфара повезла.

В далеку Чудь укотре гнати струга,
Нести Христа нехрещеній юрбі,
Усім світам подарувати плуга…
Лемішку з гички − лишити собі…

О земле снів, де правлять фарисеї,
Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Чому так рідко родиш ти Мойсеїв,
Чому так рясно Йосипів самих?

4

Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Де ріки молоком сочаться й медом,
Де вільний хлоп одвік не чувся смердом,
Якогось дня рабами стали ми.

Нас не посів ні цар, ні хижий хан,
Хоча й стояв Бату під Вічним Градом;
Либонь то душі нам побило градом,
Що ми забули любий Ханаан.

Отари множив зманливий Гошен
І гладшав люд з єгипетських наїдків,
Але ковтав шеол свободи свідків,
Земля ж родила, та рабів лишень…

З дорідних паш раділи скотарі,
Чужі жерці товкли привабно в било
І новий родич плескав незлобиво:
„Да мы же братья, что ни говори!“

Уже й дітва, що годі їй до стель,
Пищала: „што“, кепкуючи із мами,
Старійшини ж хитали головами:
„Нам ліпше рабство, ніж пісок пустель!..“

Сінай для тих обернеться гробом,
Хто манни ждав, ждучи в барханах Сіна.
Від нераба одна в раба відміна,
Що раб не прагне стати нерабом!

5

В прегарний Край, де мліло Боже мливо,
Ви Йосипа кістки внесли дбайливо,
Невгавного ж Мойсея хирний порох
Ізвітрів ненабридливо та скоро…

Я гад, я змій, наспів мій час −
Пора міняти шкіру.
Сьогодні буду злий на вас
Та завадкий на віру,

Бо доля змієва пласка,
Те знаєте тепер ви.
Сповзає з полоза луска,
Свербить і дражнить нерви.

Піски терпужать нас нудні,
З будяччям бій ведемо,
Але бували й інші дні
За давнього Едему.

Тоді в підніжку я сидів
При троні Всеблагого
І слухав спів, і їв плодів,
І ревно славив Бога.

Вдалась картина та митцю
Й таке було б довіку,
Та закортілося Вітцю
Зліпити чоловіка.

Зажурно Богові здалось
Творити лиш худобу,
То й захотілося когось
Явить собі в подобу.

І скоро вже стояло те
Нещастя перед нами:
Безхвосте, голе та бліде,
З кощавими ногами;

Ані луски, ані пера,
Незґрабне і пропаще.
Відверто мовлячи − мара,
Творіння не найкраще!

І проказав йому Творець,
Обмивши з себе глину:
„Прошкуй до раю навпростець,
Та зваж, коханий сину:

Твоя земля й твоя вода,
Пануй вночі та зрання,
Але гляди − не їж плода
Із дерева пізнання!“

Мені ж було, немов мороз
Побрав до рухів змогу.
Я до Всевишнього приповз
І так відкрився Богу:

„Тобі співатиму хвальбу,
Мій царю, аж до гроба,
Але, даруй свому рабу,
Оця твоя подоба…

Воно ж не має ні жала,
Ні пазурів, ні вовни,
Ні крил, ні м’язива вола,
Ні ланей ніг проворних.

А отже заздритиме нам
Заславши серце тінню;
Китам − за плин, за лет − орлам,
Що грають з височінню.

Й уже не випнеться воно
Зі мстивого болота,
Гризота пхне його на дно
Й посуне на підлоту.

Іще зазнаємо оман −
Замало нам не стане,
Бо в кого пазурів нема,
Той підступом дістане!“

Творця задума пойняла,
Тоді промовив строго:
„Не пхай гадючого жала
До промислу Мойого!

То діло мізків не твоїх,
Ще знався ти б на цьому!“
І я відповз… і я затих…
Якби ж було й по всьому!

Та скоро трапилися в нас
Негідності всілякі:
Хтось райські яблука потряс
І відламав гілляку,
Ще й понадкушував собі,
Було б йому вдавиться;
Гніздо сороче на вербі
Дістав, зобидив птицю.

Борсук сполоханий примчав:
Упхнули в нору стовбур!
Я пильнував, але мовчав −
Таки ж бо змій − не бовдур!

Але коли кістки свині,
Знак лютої розправи,
Знайшли, відкрилося мені:
Ставати час до справи!

Бо хто врятує любий рай,
Звідкіль впаде підмога?
І не проси, і не благай,
Не колінкуй до Бога…

Прийшов до нас поганий гість,
Хоч Божої й подоби,
Бо кожен звір з потреби їсть
І тільки цей − з жадоби!

Ваги задума додала
Немов моїм повікам
І я знайшов, як без жала
Забити чоловіка.

Якраз йому Велитель мій
Створив на поміч жінку,
До неї й підкотився змій
З віночком із барвінку:

„Прийми, русявко, цей разок
Небесного суцвіття.
Твій муж − хоробрості зразок,
Ти − найгарніша в світі!

Але послухай, молода
Красо, моє зізнання:
Якби вкусили ви плода
Із дерева пізнання

То б вам відкрилися при цім
Найглибші таємниці:
Чому рука мовчить в руці,
Чом шаленіють птиці,

Коли весніє Божий рай,
Всю ніч аж до знемоги…
Самі в ту мить, запам’ятай,
Ви станете, мов боги!“

Збігає день, хвала Творцю,
Та й дме не знати звідки…
Пора закінчувати цю
Печальну оповідку.

Почвар силкуючи обох
До звабного ігрища,
Плекав надію я, що Бог
Їх за непослух знищить!

І знову в Отчому раю
Спізнаємо ми згоду,
Й печаль забуду я свою,
Немов малу пригоду.

Але, на подив, Той, що є
Не стримав заповіту
І відпустив добро своє
Плодитися по світу.

Мене ж прокляв… Метнув зимі
Навстріч в холодне поле…
А чоловік?.. Та ви й самі
Те знаєте, братове!

Зміцнів, зхамів… було ягня,
А це − гарчати сміє!
Та ще й насичений знанням
З намов дурного змія!

Струїв степи, спалив ліси,
Звірин понищив бідних;
А як навчився, бісів син,
Глитать собі подібних!

Вже й небо в сажі, труп та пень
За ним, як чорні лави…
О ні, Всетворче, шостий день
Тобі не збільшив слави!

ой до чего ж зима бела
ой да на улице мороз
спят под крестами купола
в колоколах родись Христос

ой до чего же замело
ой да на улице пурга
только на сердце мне светло
о Рождестве поют снега

ой до чего же кровь тепла
ой да не улица страна
жизнь поэтапная мала
ангел конвойный сатана

ой отчего же в кандалах
ой да на улице Сибирь
мне хоть бы чуточку тепла
Боже рождайся не губи

16 Марта 2012

…Облуплені гострою крицею слупи-дерева,
Вигоюють душу, хоча й виглядають незвично…
Дерева ці – свідки святого: що я суть язичник –
Первинним єством наділили їх леза сталеві…

…В деревах цих – Дух – сліди: так далеко, так близько –
Посмертний мій стогін, мо` й новонароджений крик…
Березовий коник… Осиковий млин у колисці,
Аби не зурочив ніхто… Шум у вітті… Вітри…

…Дерева ці – поруч… У час, як іти я повинен,
Мої побратими змайструють із сосон човна…
Поміститься все в цю велику, як Світ, домовину:
І - Воля, і - Доля, і - Віра, і навіть - Вина…

…Усе в цих деревах, усе – від вогню і до диму:
І та, що полюбить мене, і та, що мине…
І пам'ять Душі, на якій хрест-навхрест: «ЗЛОВЛОДИМИР»
І київський горб, де на палю посадять мене…

…І стежка невидима – давня, намолена, звична…
У Колі Кумирів суть Ідол стою, як стояв…
ПриРОДа: бо – РОДОВА ВІРА… НаРОД: бо – язичник…
Дерева, облуплені крицею гострою – Я!

Кумпала Вір,
01-04.07.2011 року,
м. Плоскирів

Була надія на життя прекрасне,
Народ відчув, що просто це завчасне.
Вже рік пройшов, обіцянки забуто,
А демократію лише в словах здобуто.

Всіх бандитів і злодіїв, що мали садити
Взяли дружно на поруки від суду відмили.
Недоторканість зробили для всіх депутатів,
Дали крісла і зарплати замість казематів.

Взятки зараз у країні знову поновили,
Кого взяли з хабарами, на волю пустили.
Де ж суди ті справедливі, що нам обіцяли,
Де ж ті гроші з закордону, що у нас украли.

Нема правди і не буде, нічого чекати,
Нам потрібно не багатих, чесних обирати,
А щоб чесних обирати, слід Закон міняти,
Нам потрібно за основу Закон Божий взяти.

Занадто відповідальний
І трохи занудний, ма…
Я не в пальто...
Чесно, у теплій куртці!
Увечері буду пізно.
Холодна тепер зима,
А я недолюблюю сніг,
Особливо коли в маршрутці.
Ще не люблю Новий рік.
Причину ти знаєш, ма...
Бо мій Дід Мороз
Був у дитинстві не татом.
Я хліба куплю...
Ти плакала не дарма.
...і масло, і цукор...
Не треба йому дорікати!
Вечеряй сідай, не чекай.
З’їв кашу і рибу, –
Кажу ж, не голодний!
От візьме – і прийде.
Завариш нам чай?
Я просто для цього
Зробив кілька кроків.
Ну що-що?
Узяв подзвонив...
Ти ж знаєш, що я
Пробачаю пороки.
Та як він?.. Нормально.
Нас теж привітав.
Просив передати
"З Новим ненаРоком"...

А Миханько Срібленький мов* пару файних** коней,
і добрий кавал*** полі,
й два морги**** лісу,
стодолу, хату під зелізом....*****
І тагі би****** і роду був богацького,
а виглєдов, ну просто по жебрацки,
бо вліті******* він вдєгов мішок на голе тіло.
А тіло!? Тей би земленька свєта, чорніло.
А як любив він коней своїх?! Наде всім!
За німців навіть потерпів на тім:
як вів єдного разу коней з водопою,
то передибали го******** по дорозі німців двоє.
Приставте ви себі два красні коники на беріжку,
а збоку...Чорт якись в мішку...
Як німаки до сита сі нареготали,
пан офіцер до фіри запригтисі приказали,
коней для сміху з боку прив’єзали.
І мусив фіру Миханько кігнути,
і що ще гірше - чоботи зазути
і штани вдєгти. І так мало-немало -
аж поки німців не нагнали
і поки не прийшли совіти,
штани носити й чоботи кігти.
А як прийшли.. а як прийшли совіти,
так по сей день
тирчут гі пень
середь дороги: ні вобійти, ні вобменути,
і скоро не буде кому й спімнути*********
про Миханька.
А доленька його така:
щоб до колгоспу коників забрати,
то Миханька хіба було замордувати...
І замордували!

Його кати спроміж грішного люду
хіба що Божого тепер діждуться суду.

До2000р.

*мов - мав.
**файних - гарних.
***кавал(кавалок) - шматок.
****морги - гектари.
***** під зелізом - криту цинкованою бляхою.
******тагі би - так ніби.
*******вліті - літком.
********передибали го - перестріли його.
*********спімнути - згадати.

Коли все тільки починалось
у долі дівчинки-Землі,
в полон здавався дядько Хаос
її красі. Такі малі,
гасали водами амеби,
а сушею – загони мавп,
і навіть риму «неба-треба»
іще ніхто не написав.

2011

Обіч турецької галери
Козацька чайка вирина
Човном підводним, як химера…
- Сірко, Сірко, урус-шайтан,

(Аж хвиля піднялась горою)
Це він таке нам виробля –
Волають турки і без бою
Здають свойого корабля…

Де чумаки в степу бурлацькім
Спалили свіжую траву,
Іван Сірко з кошем козацьким
Косив з мушкетів татарву.

Тоді шаблями причащали
Аж до ранкової зорі…
Про бій той славну пісню склали
Сліпі козацькі кобзарі.

3.10.7519 р. (Від Трипілля)

Це оті, що кричали: "Варраву
Відпусти нам на свято", це ті,
Що Сократу отруєну страву
У затворній дали тісноті.

Їм би вилити це ж саме пійло
В їхній рот, що намови в нім хіть,
Працелюбам убійного діла,
Мастакам з виробництва сиріт.

Апелює неук до освіти:
- З чим же то я їстиму тебе?
Мучені тобою в школі діти, -
Апелює неук до освіти.
Ось, наприклад, Сталін, а чи Гітлер
Не учені, а які цабе!!!
Апелює неук до освіти:
- З чим же то я їстиму тебе?


30.09.11

Україна палає вогнем,
б'ють гармати і небо льє сльози
ради правди своєї ми йдем,
гордо прапор підняли свободи,
тяжко йти, вітер дує в лице
крок за кроком втрачаємо сили,
віру ймем правда наша прийде,
і її не зупинять злі сили
над вкраїною сонце зійде,
день новий принесе нам свободу
Ми дійдем! Правда наша буде!
з нами Бог і надія народу.

2009

Я – розлите під серцем вино,
коли протяг втамовуває стегна
й розривається настіж вікно
в порожнечу між нами таємну.

Так умів розуміти мене –
мов затримував сон у долонях.
І тяжіння зривалось земне,
пелюстками вклякало на скронях.

Бабське літо насподі небес
було теплим – мов тіло-у-тіло,
тільки вже обійму не тебе,
не того, що так довго хотіла.

2009

Как аукнулось тебе яблочко!
если б знала – опять сначала?
кем была ты? А стала бабочкой
у божественного причала.

Постэдемской памяти крашенки,
Ева-матушка-Несмеяна,
где-то бродит ещё твой старшенький,
неприкаянно-окаянно.

2011

Говорит один воронежский мужичок:
Скоро всем свободы станет на руб пучок,
Мол, там тебе кисель да щи за вторым бугром.
А ты не верь, не верь, казак, ты беги бегом.

Там хомут и кнут. Под них ли, казак, ты рос?
На прощанье, что ли, бабу целуй взасос.
Разливают пули в Туле и льют в Твери.
На поход Аксинью - ну её! - не бери.

Пулемёт ли строчит? Ручкой ли аксакал?
Это тятька-Мишка шкуру свою спасал.
Не ловись-ка, Гриш, как ловят иных тетерь.
Разбитным Советам, Гриша, не верь, не верь.

Не играй с пустой надеждой - надежней страх.
Не отъесться тебе, дружок, на родных харчах.
Ты коня своего вороного пусти в намет -
Здесь тебя и Советы отыщут, и Бог найдет.

2011

Клянусь Зевесом, город был прекрасен!
как свежий холст в объятиях лазури,
свет жемчуга из ожерелья Девы*,
его хранили виноград и розы,
и кипарисов нежная печаль.

Ты был везде, когда всходило Солнце
над полисом античной Гераклеи,
но где был Ты, когда огнём «священным»,
когда мечом Твоё писали имя
на теле белокаменном его?

Не знает голубь, сидя на колонне,
молчат о том театр, Зенона башня,
базилики молочно-тёплый мрамор
и сонный Понт, которому едино:
что варвары, что греки, что Орда.

2011

Вів полонянку поліцай через ліщину,
Налякану чорнявеньку Фаїну,
На вірну смерть, та, як мужчину,
Його збентежили її коліна
Красиво заокруглі , пружні стегна,
Тендітні сонцем пещені рамена,
Хода якась хитливо – обережна…
І він, спинившись, мовив: - йди до мене…
За поцілунковий напій кохання,
Траву зім’яту , сльози і благання
Пустив її… Побігла в бік смерек…
Скитаючись світами безліч днів ,
Її із сином їхнім він зустрів
В Канаді у провінції Квебек.


2009

Намалюй мені Волю.
На листі дерев,
На втомлених вітру раменах,
На персах хмар…
Намалюй мені Волю!
Не пензлем – мечем
На давніх курганах,
На глеках зчорнілих,
Де молоко офіри
Мішали з кров’ю биків.
Намалюй мені Волю!
На шаблях іржавих,
Що краяли плоть,
На краплинах дощу,
Якими плакало Небо.
Намалюй мені Волю!
На землі полотна,
На квітах ниток,
Коли вишивали чорним
Долю – не комір...
Намалюй мені Волю!
Сарматськими знаками
На мертвому дні Кальміусу,
На могилах, що криком кричать
Нащадкам глухим.
Намалюй мені Волю!
На гомоні тирси,
На дзвіницях Батурина,
На трьох колосках…
Вітчизно правічна!
Твоє одкровення
Кров’ю на пензель.
Малюю картини
Волі жаданої
На чорному полі ночі...

(Світлина автора віршів)
24.11.2011.

Два десятки літ перегодя
Пам'ять, наче листя на тополі,
Дриґотить у розумі поволі
І таке мені оповіда:

- В дев’яності виткнулась нужда,
Корчилися немічні та кволі,
Мов у серпні гичка бараболі,
Заповіти Леніна – вождя.

Всілися рятівники за стіл,
Та оков уже ділились ланки
На п'ятнадцять незалежних кіл,

Україна - матінка , із бранки
Обернувшись в сонячну панянку,
Вже несла свободі хліб і сіль.

22.08.11.

ПАМ’ЯТІ БОРЦІВ ЗА ВОЛЮ
УКРАЇНИ-РУСИ ВІД МИНУЛИХ
ДО НИНІШНІХ РОКІВ

Поставте свічку там, де стоїтé.
І не турбуйтесь, що нема могили.
У нашім Краї кожне деревце́
На сльoзах України ми зростили.

У нашім Краї кожне озерцé
Із сліз скопи́чилось. І вилилися ріки
Із ран сторізаних, не згoєних взірцем
Свободолюбства прадідів великих.

Кладіть же свічку там, де стоїтé.
Земля ж бо наша скроплена кровою,
Бо ті плоди рає́ві, що їстe,
Зросли на трупах скошених героїв.

Вклоніться їм за те, що живетé.
Усім – хто впав за Волю, за Ідею!
І свічку покладіть, де стоїте́,
Щоб святість сяяла над нашою землею!

Павло Гай-Нижник
22 червня 1991 р.

Прохромлено небо жаскою хвостатою зіркою,
стривожені ночі посипано сіллю Стожар.
Подейкують, ніби з кометної гриви жаринкою
зайнявся тим літом великий подільський пожар.

Горіли хати, і дерева, й крамниці з лабазами,
горіли рибалки, музики, шевці та кравці.
Вогонь розповзався оранжевими метастазами,
жартуючи бліками світла на княжій ріці.

Не встигнув Поділ помолитись як слід, ні покаятись:
оспалим спалила його найчистіша зі страт.
Спіжевий архангел крізь дим просурмив апокаліпсис,
і, наче у Лету, в багаття пірнув магістрат.

Спливла сургучем гордовита стара магдебургія
( а гродські ключі вже давно в хазяїв на Неві... ).
Мільярдами свіч розсвітилась подільська літургія,
чи то панахида за тим, що минало навік.

За рік запалає загравою серце імперії,
задихає жаром відлуння далеких пожеж...
Історія – попіл, натомість – бундючні мізерії,
і шлях нескінченний – у ніч, до палаючих меж.
2001

Зів’яли тонкі волошки,
жагучий мак,
шкода, безумовно, трошки,
та віщий знак.

Вино достигає в тиші,
у втратах – ми,
у квітах, мені миліших,
прийдешні сни.

Вдихай аромат осінній –
життя трива,
з'єднавши хмаринки сині
у нашім па.

2011

буяла нестямно папороть
ярівся слід
я стала твоєю звабою
на кілька діб
...
коли розпадеться марево
і згасне німб
я стану твоєю згубою
на решту літ.

Кришталеві вази вікон
Розстріляли ночі темінь.
Безголосі просторіки
Одинакові оселі.

Запахи кавових гущ
Комусь нагадають жінку,
Як важкий осілий хрущ
Йде трамвай між хвиль бруківки.

Кам'яні уламки брил
Землю стиснули до муру.
Покидають старий Львів
Бані на соборі Юра.

І вокзал, немов павук,
Рейки вплів у павутину.
Під коліс вагонів стук,
Львове, я тебе покину.

В минуле віднайти ключі таємні,
не_пам’яті протерти каламуть.
І двері придорожньої харчевні *,
як мушлю часу, навстіж розчахнуть…
Вдихнути запах меду чи тарані,
присісти десь на лаві, край вікна…
Прамісто, – що в твоїм найменуванні?
Гіпотези. Хоч істина – одна.
В цих стінах стільки доль перебувало!
І пив, либонь, вино сам князь Сокал **,
іще тоді, як соколи літали ***
і Буг яснів, прозорий мов опал.
Іще тоді: до панства і староства,
чужинської навали і пожеж…
Ввійти у тьму віків і світло й просто
спитати у праміста: - Як живеш?
…Від істини не одвернути вічі,
застерегти майбутнє від біди…
Стоїть харчевня край дороги в вічність.
Та як мені потрапити туди?

2004(2011)

І як туман… Те сяйво від знамен,
І спогади терпкі, болючі, давні…
Підносять ветеранам до рамен
Розквітлі оберемки цвіту в травні.
А їм хіба потрібна та яса,
Коли ще пам'ять кулями розшита?..
А їхня юність – чорні небеса,
І кров’ю розфарбована їх свита…
У грудях їхніх й досі рветься клич –
Вогонь терпкий палає нездоланно.
А їхня доля – то червона ніч,
То як туман, що підло встелить ранок.
Чи їм та слава честі не гірчить,
Коли заниють їх тілесні рани?..
А їхнє щастя – то зрадлива мить,
Про що промовчать сиві ветерани.

Моє дитинство загубилось у нарузі
отої злої - до нестямності - війни,
коли приперта до сирітської стіни,
я німо танула у табірній окрузі,
в снігах дочасної людської сивини.

Як перші іграшки згубилось моє ймення,
коли нелюбою пожадливим рукам
була присуджена, і ті, не знавши страм,
щодня калічили мене в червоне сім'я.
Та до любові я тягнулася і там.

Ця невтамована любов крізь повну міру
нещасть, підмін моєму втраченому «я» -
у лабіринти відчаю і забуття
несла у знадливому мерехтінні віру,
і в кожнім дзеркалі волала з відбиття.

Волала широко відкритими очима.
На фото в дівчинки трирічної вони -
шукають маму крізь концтабору дроти…

Моя онучко, глянь, це я - іще Христина,
Я теж була колись маленькою, як ти.

1998

Чем кровавей родина,
тем надрывней слава,
Чем бездарней маршалы,
тем пышней парад.
Выползла из логова
ржавая держава,
Вызверилась бельмами
крашеных наград.

Плещутся над площадью
тухлые знамена,
Нищий ищет в ящике
плесневелый хлеб,
Ложью лупят рупоры:
"Вспомним поименно!"
Склеен-склепан с кляпами
всенародный склеп.

Лбы разбиты дО крови от земных поклонов,
Мы такие грозные - знайте нашу прыть:
Мы своих угрохали тридцать миллионов!
Это достижение вам не перекрыть!

Крики заскорузлые застревают в глотках,
Тянет трупной сладостью с выжженных полей,
И бредут колодники в орденских колодках,
И в глазах надсмотрщиков плещется елей.

Думать не положено, да и неохота,
Пафос вместо памяти, дули вместо глаз,
Бантиками ленточки, глянцевые фото,
Куклы на веревочках, плюшевый экстаз.

Для раба хорошего - свежую солому,
Для его хозяина - пышный каравай.
А за свой родной барак пасть порвем любому,
Так, блин, и запомните! Вольно! Наливай!

Весна буяла понад світом,
Весна буяла понад часом.
Нам так хотілося пожити,
А ми були гарматним м`ясом.
А ми були гарматним м`ясом!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Прийшов наказ: узять висотку.
Навкруг – болотиста рівнина.
То смертна надійшла година.
Прощай, прощай, життя коротке.
Прощай, прощай, життя коротке!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

У взводного на грудях – клунок,
Задача – прапор встановити,
До Першотравня подарунок.
А нам не жити, нам не жити.
А нам не жити, нам не жити!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Горілки в розпачі сьорбнули,
Все написали, як звеліли.
Йдемо ми на ворожі кулі,
А спини – в наших на прицілі.
Ми на прицілі, на прицілі!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Весна буяла понад світом,
Весна буяла понад часом.
Нам так хотілося пожити,
А ми були гарматним м`ясом,
А ми були гарматним м`ясом!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Три дні існування для вічної слави...
І дивляться пильно на нас з небуття
ті хлопці, чиї непрожиті життя
принесені в жертву химері держави.

Зімкнулись війська, і знамена рядами
осяяли їхній безвихідний світ.
Змінивши цей бій на сліпучий політ,
вони народились по смерті братами.

Три дні існування для вічного краху...
Долиною стеляться трави руді.
Тут воїни-діти, такі молоді,
вмираючи, вголос кричали від жаху.

червень 2009

Ми, українці, все більш вимираєм.
Сходить на пси колись дОбра порода.
Скоро себе вже, мабУть, не згадаєм.
Може згадають нас інші народи.

Запам’ятайте нас, друзі-китайці!
Ми, як і ви, любим кашу і сало.
Крові, страждання, надмірної праці
в нашій історії було чимало.

Запам’ятайте нас, друзі-ірландці!
Як ви ми терпіли імперськую пИху.
Були і у нас славні збройні повстанці.
Від голоду теж помирали ми тихо.

Запам’ятайте нас, друзі-японці!
Ми також культ предків колись шанували.
Теж полюбляли блиск шаблі на сонці –
по-самурайськи ми кОзакувАли.

Мене Чурай Маруся надихнула
Писала я у прозі та пісні,
Що їх Костенко в віршах проспівала,
Сплітались, рифмувались мов самі.

Який же дар у тої поетеси,
Їй ніби щось відкрилось із століть.
Сама Маруся перейшла у часі,
Говорить з Ліною, перед очей стоїть.

Дарма, що спалено в Полтаві
Всі згадки про роздвоєння душі,
Маруся знов вернулася у славі,
Коли з’явились видані вірші.

Там строфи ніби аж гарячі
Горять від сили почуттів:
То від кохання, то від Гриця вдачі,
Що своє серце навпіл роздвоїв.

І та Маруся змучена співала
Як у коханні, так і у біді,
Бо душу зрада ще сильніш пройняла,
Вона ж вже мертва була на суді.

Нема життя, коли душа вмирає
Без неї тілу нічого робить.
Воно живе, а вже не відчуває,
Не може ні жаліти, ні любить.

Сам, Грицю, зрадив своє серце
І сам жалів по тому, що жаліть,
Як стала зрада поміж двох, то вперто
До віку так вона і простоїть.

Один лиш фенікс може воскресати
Із пепелиці спаленої вщент,
Коханню ж ніде відживати,
Спалила серце біль в один момент.

Я знаю, бачила це Ліна,
Сама Маруся сповідалась їй,
А потім, раптом, впала на коліна,
Благала, важко говорить самій,

Повідать світу, душу ж відкривала,
Просила всім розповісти,
Щоб так ніхто не плакав як Полтава,
Тоді пісні і смерть переплелись.

Маруся вмерла разом з Грицьом,
Ніхто не знав, лише її душа.
Не убивайте вчинком ницим,
Не дайте пити із ковша.

З ковша пісень і щирої любові,
Бо недолугі спробують натпить.
Щоб знов із серця люблячого кров’ю
Гріховну землю не омить.

Ви бережіть кохання як дитятко
І не давайте двоїтись душі,
Щоб люди не заклали як ягнятко
Вам Ліна написала ці вірші.

18.02.2011р.

Нема пророка в своїм царстві!
Немає більше Хмеля, Богуна.
Перевелись герої на Вкраїні.
Пани й голота, марнославство і журба.

І те, що нам Тарас казав віршами
Є актуальним до теперішніх часів.
Народ все терпить під ярмом у пана.
Немов не бУло декількох віків.

Між часом тим страшним і сьогоденням,
Хтось постирав роки тривалі.
Куди подівся дух козацький і натхнення
До подвигів, звитяг що так збирали.

Ми поколіннями від князя до гетьмАна,
Скидали іго, шляхту й москаля.
Та все ж раз по раз лізли по-під пана.
Бажаєм жити поряд, не здаля.

Погляньте, знову Катерини
гуляють вдома й поза з москалем.
Жирує знову шляхта, їй «до спини».
Людські тривоги з жалем і болЕм

Івась же з дідом бабою нидіють
На ту подачку, що дають верхи.
Керують же країною вампіри,
Ті кляті олігархи та жиди.

Терпіння все ж людське вже закипіло,
Знайдуться скоро славні козаки.
зімнуть нестримно панство знахабніле
Тримає що народ наш у ярмі.

Тримайся пане, за свої ти статки,
Але й за пазуху свою не забувай.
Нагостряться на тебе ще рогатки,
Прийде ще Залізняк у рідний край.

Ще наш терпець міцний таки урветься.
Посвятять зброю ще в Холодному Яру
З колін народ вкраїнський підійметься
Щоб вийти з пекла,країни болю та жалю.

Привіт мій друже. Як твоє життя?
Надіюсь, що нормально і безпечно.
Хоча тебе я у житті не зустріча,
Нащадку мій. Хочу тобі слова донести!
Розповісти про клятий тридцять третій рік,
Коли голодна кров усі сніги покрила.
Я вдячна богу, що у ці часи мене там не було
і люди мені близькі це не пережили.
То був голодомор...
Той лютий штучний голод.
І Сталін з верху в низ на ті тіла глядів,
на ті тіла, Що в час голодомору
Опухлі у голодні померали вечори.
Той бісів геноцид, він був у кожній хаті,
Оті пожовклі тільця, що не могли ходить,
та висохла і майже мертва мати,
Котра останні крихти хліба не доїсть.
І то усе було в той час свідомо.
З рушницями повсюд були більшовики,
І в кожен дім приходили з терором,
З метою голодом зморить родини всі.
Ми кожен рік своїх героїв пам'ятаэм,
Ми пам'ятаєм на які ті жертви йшли,
Щоб на сьогодні в вік мій двадцять перший
Ми, як єдина нація жили!
Щоб ми підняли синьо жовті кольори,
І ворогам у у вічі прокричали:
"Ми перемогли голодні ті роки"!
І сила нас тоді не покидала.
Архіви. пам'ятки, музеї зберегли
І до сьогодні канібальства рани,
У фільмах ми засвідчили часи,
В яких була тобі Радянська влада.
Та ти не падай духом, бо свідчить це про те,
Що вічна сила в українськім руху,
Ти пам'ятай, що за твоє життя боролись,
І у бою здобули перемогу.
І дякуй їм, що носячи своє ім'я
Ти гордий за свої країну,
За те, що у часи твого життя
Вана квітує в своїм поколінні.
І головне не забувай усе хороше й зле
Бо без усього цього не було б країни,
Країни гордої, яку й до нині звуть
з повагою і честю - Україна.

Пізнай історію, пізнай її героїв,
Зроби до правди громадянський крок,
Бо в цьому є патріотизму прояв,
І необхідний для життя урок.

Цьому не вчили у радянських школах,
Де був Mорозов Павлік всім взірець,
А молодь сліпо йшла за комсомолом,
Йому віддаючи вогонь сердець.

Та час минув і вже не приховати
Геройські вчинки і святу любов
Борців за Україну, що вмирати
Пішли у бій й пролили вражу кров.

... Зима лютує, та серця горячі
Воліли розтопити ті сніги
Й життя покласти на вівтар юначі
Щоб в Київ не вступили вороги.

У січні вісімнадцятого року
Три сотні відчайдушних юнаків
Під Крутами спинили наче блоком,
Шість тисяч Муравйовських вояків.

Строчили кулемети, як скаженні,
І від гармат здригалася земля,
І гинули бійці від невіжених
Озброєних досхочу орд Кремля.

Тривав той бій жорстокий і кривавий.
Зійшлися тут патріотизм і міць,
Висока мужність, доблесть, честь і слава
Й ганьба головорізів і убийць.

Студент Омельченко закликав не здаватись
Хоча набоїв більше не було.
І хлопці намагались захищатись,
Доки не знищили усе ліве крило.

Лилася кров захистників невпинно,
І сьомокласник Пипський заспівав
Гімн рідний " Ще не вмерла Україна"
Й підтримали його всі, хто стояв.

Мов град із неба сипалися кулі
Косили молодь ,український цвіт.
Не схибили студенти , не звернули
Загинули у розквіт своїх літ.

Та тридцять п'ть знесилених героїв,
Потрапили в полон до ворогів
Але судилось їм і після бою
Іще зазнати лютості катів.

Стріляли в них й багнетами кололи
За те, що не скорились, не здались.
І душі юні їх , немов соколи,
Полинулиуі піднебесну вись.

І подвиг їх із пам'яті не стерти,
Допоки Україна ще жива,
Бо героїзм завжди сильніший смерті,
І це, мій друже, не пусті слова!

Пізнай історію, пізнай її минуле,
Відкинувши брехню і тінь облуд,
Й вклонися тим, безсмертя що здобули
В священному бою- героям Крут!

Складав терпляче до її колін
слова
обрáзи
молитви
стезю
котів
вона намотувала
собі на пальці
дощі та нерви
звісно він любив її
(а чи хотів?)
ту дівчинку
ту крапельку
ту гілочку
ту вишеньку

стерву

Стугонить під ногами земля,
Стугонить, наче зранений звір.
Тут лишилась душа моя,
Моя молодість, воля і біль!
Тут під чергу зневірених куль,
Через трупи знайомих-близьких
Я і сам диким звіром був,
Проклинаючи всіх святих!
Я і сам убивав, стріляв,
І розтерзаний на шматки,
Залишився як мертвий-живий
Непосильний тягар нести!
Стугонить під ногами земля,
Пам’ять знову назад вертає
У квітучий незламний край,
Що у єдності всіх здолає!!!
2009 р.

У зіницях – неба голубінь,
На чолі – важезних дум плетінь,
На вустах – невисохла печаль,
На обличчі ненависть і жаль!
Так іде по рідній стороні,
На незгасле світло у вікні,
Щоб згасити мрії і життя,
Відпустити душу в забуття!
Так іде і з кожним кроком біль
Викликає у простій душі земній,
За собою смерті килими
Вистилає рідними людьми.
Й порятунку-помічі – нема,
І попереду – не світло, тільки тьма.
До кінця не кожен доживе,
А кінець той невідомо де,
А кінець той, хтозна ще який:
Чи щасливий, чи сякий-такий!
І чи можна переживши все
Полюбити знов в житті живе,
І чи можна вірити в добро,
Після пережитого всього?
По Вкраїні йшов не один рік
І згинався український чоловік,
Своїх рідних і близьких він хоронив,
З кладовищ збирав врожай, як з нив.
Змучившись від голоду й незгод
Свій свого з’їдав в нестямі мій народ.
Свій свого давив і убивав,
Потім хоронив і поминав.
І в жагу кошмарів і думок
Божеволів… і таке було!
А тепер, на відстані, крізь роки
Ми повинні пам’ятати всі ті кроки,
Всі помилки і невдачі врахувати,
Щоб такому на заваді навік стати,
Щоб ніколи це не повторилось!
Все зробімо для цього! ПОМОЛІМОСЬ!!!

2008 р.

Те времена крестом и плахой,
По судьбам, по людским прошлись.
Язык порой немел от страха,
В комочек скатывалась жизнь.

Тридцатые - волна, репрессий,
"Моих" она не обошла -
Кому - вышак, кому - довесок,
Расстрельной тройки, без суда.

Война несла свои измены,
Все тот же голод, нищета.
И просыпалась в наших генах,
Лихая русская черта.

Система вожжь не попускала,
Тюремный быт вошел в наш дом.
Напрасно мать оберегала,
Я был с пеленок - обречен.

Я песни детских подворотен,
Усваивал со школьных лет.
Еще Высоцкий был не в моде,
И Визбор не оставил след.

В далекой, каторжной России,
Где сплошь и рядом лагеря.
Где воздух несказанно - синий,
Меня там мама родила.

Что не калитка, то - поэма,
Не легкой, лагерной судьбы.
И нескончаемая тема,
Разбокок пьяных - блатоты.

Набитые тату и шрамы,
Внушали трепетный испуг.
А для шпаны была реклама,
И в омут тянущий досуг.

Мы в эту жизнь вступали сходу -
Идешь на дело? - Не вопрос!
Была на "Промакашек" мода,
И на "Горбатых", жуткий спрос!

Знакомый кабинет ментовки,
Инспектор добрая, как мать.
Но я уже шагнул за бровку,
Чтоб шкурой эту жизнь познать.

Я часто Юрьев навещаю,
Весь в запустении мой дом!
Грущу и нежно вспоминаю,
Каким был в детстве - босяком.

Я рад, что нет на мне - ни крови,
Ни беспредельных - висяков...
Я просто жизнь любил... до боли,
Я просто парень был, таков...


© Copyright: Вячеслав Сергеев, 2010

Чи бачила справді: багатство і трон
В той вечір, у свіч мерехтінні?..
Вдивлялась проникливо пані Лебон
У тихе, незграбне створіння.

А юній особі здалося, мабуть,
Жахливим обличчя старече, –
Дівча відсахнулося, щоби відчуть
Матусині руки на плечах.

…Ворожка в задумі торкнулась чола
І пасмо поправила сиве.
Чи справді – найкраща в окрузі була
І бачила щось особливе?

Промовила врешті, немовби здаля,
Край долі позначила міткою:
«Ця крихітка стане колись
короля –
розрадою і... фавориткою».

І поглядом гострим, як лезо меча,
Єства таїну пронизала, –
Уже перед нею – не бідне дівча –
Мадам Помпадур* стояла.

...Чи бачила справді: Версаль і (не)славу?
І зустріч – в Сенарському лісі,
Де вперше король удостоїться права
Всміхнутись майбутній маркізі.

2002(2011)

Люто плюнув..
на чобіт кирзовий..
Матюкнувся..
як розвінчав...
І не бачив..
як сонце кицькою..
Ворухнулось
в її очах..


Як шептала що..
ТЕ..пороблено..,
Як додому
його
тягла..
Як сміялася
над воротами
Гнилозуба
і підла мла.

Але бачив..
у п"янім мареві..
Хоч розмито..
й не до пуття.-
Хтось Високий..
в огнистій мантії..
ЇЙ терновий
вінок
натяг..

– И климат Крыма так идёт поэтам,
как дамам искушающий шифон.
– Вы, сударь,– хам, скорей подите вон,
я даже слушать не хочу об этом!

– К лицу им лёгкий утренний загар
в компании упругих кипарисов,
– Ещё добавьте, что закат матиссов,
а я отвечу Вам: «au revoir»*!

– И влажно с гор сползающий туман,
и говор – на татарском, на иврите...
– Вы гадкий, отвратительный тиран!..

Какой вагон, Вы говорите?

Обов’язком, Вітчизною, Добою
блюзнірили, як завжди, владарі.
Та не слова - серця вели до бою,
у полум’я багрової зорі,
на поле смерти, де запросять в гості
нерівна боротьба і лютий розстріл,
де на юнацький спів, на квітень їх
січневий і довічний ляже сніг.

У вирвах – рваних ранах того поля,
у шанцях, мов у лініях руки,
читалася країни чорна доля,
пекельні дні і прокляті роки;
плакатні фарси та життєві драми,
надії поруйновані і храми,
коли князі терору принесуть
війну, і голод, і неправий суд.

А поки – бій. Розв’язка. І світанок.
На юних лицях сніг, неначе гіпс.
І вже не тане сніг на них, не тане,
фіксує неповторність їхніх рис...
А на столицю марширують зайди,
і сонце України скоро зайде,
і вкажуть поїздам новий маршрут:
на Соловки і Колиму – від Крут.

2004, 2019

Безсмертного подвигу
гідні обранці -
не просто собі відчайдухи.
Ті триста вкраїнців -
не триста спартанців, -
ще діти, хоч велетні Духом.

Хтось, може, леліяв
рядки непочаті,
а хтось - почуття недоспіле...
Хто знав,
що легенда повториться в часі,
що будуть і в нас "Термопіли"?

Супроти навали -
лиш горстка, лиш триста -
Вкраїни остання надія...
Як цвіт, розтоптала
смерть люта, плечиста
юнацькі розвеснені мрії.

Зима над кривавим побоїщем
стерпла,
прикрила останки габою...
Напевно, крізь сніг
аж до сьомого пекла
земля просочилася кров'ю.

...Зібрала тіла,
мов надії осколки,
Могила свята над горою:
Іванки, Романки, Степанки,
Миколки,
Михайлики... - юні герої.

Що пам'ять про них -
знаменО і знамення,
багнистій душі не збагнути.
...Повік
матерями голублені ймення
зрослися із назвою Крути.

27.01.2008

Матір східних слов"ян!
Щира ненько, знедолена вдово!
Ти пустила нас в світ,
Згодувавши нам частку свою.
Ти зростила мужів,
Ти озброїла їх віщим словом:
"Будьте вірні мені!
Бо для вас лиш,сини, я живу!"

І пішли сини в світ,
Та не матір свою захищати -
Розбрелися вони,
Бо там добре, де брата нема!
Й затужила земля,
У розпуці знедолена мати,
Та зректись не змогла
Й помогала усім, чим могла.

Та замало синам
Теї помочі мами-каліки:
"Надо даму одеть!"
І зривають з матусі одіж.
Плаче, бідна, рида.
Почорніли набухші повіки
Від стиду за синів
І від горя й просолених сліз.

От оділи "других",
Напоїли, наїли досита,
Що у матері вдерли
З опухших від голоду уст,
І служили ,"другим":,
Рассєям, Речам-Посполитим,
Бились в груди "о верности"
Й "пшиско неведаных чувств".

Схаменулись сини,
Як ті "дами" від них відвернулись.
А старенька живе
У лахміттях і темряві лих.
"Дуже дякую вам!
Що нарешті таки повернулись!"
Лиш промовила бідна
І серцем степліла до них.

"О, сини, ви, сини!
Моя плоть,моя біль і надія!
Оживіть мою кров,
Вмийте косу в ранковій росі!
Обіцяю, клянусь, що усі ваші мрії
Я звершу ради вас
І постану у бувшій красі!

Я розквітну ізнов,
Забуяню густими хлібами,
Засміюся добром
На світанку з приємного сну,
І онуків своїх
Я не пущу лихими стежками.
Будьте вірні мені!
Бо для вас я, онуки, живу!"


1997 р.

Купальські вогнища…

їх відблиски горять у спалахах облич,

в ночах зіркатих і містичних

подих таїн,

сердець гарячих клич

за чарами очей,

що потемки шукають жагучих уст

лукавий папороті цвіт,

а він горить в плетінні рук,

липневим медом повнить світ.



Над полум'ям майне

Ярила яра пара –

яр весен спілий дар,

шугнувши крізь вогонь,

крізь оксамитну ніч,

шалено,

пліч-о-пліч,

очистившись від скверни і облуд,

і визріває новий плід,

танцює юний люд

у пристрасті,

не знає юність бід –

Купайла жар,

Купайла чар.


Уранці в руки ніжних лад

приб'є вінки купальські

життєдайна Дана –

жертовний щедрий збір

прийме у дар від чад,

а спрагнені уста

проситимуть води

на ярину і на плоди,

луна відтворить первісні хорали

над пралісом,

понад проваллям –

Людини життєствердне право

Роду й Рожаниць, –

їх клич

призовним клекотанням горла.



Покриє тайною все ніч животна.

Ярило стріне спрагло юний рід

О-о-о-о кличним хором.

Разом.

З руками піднятими вгору.

Степи, степи і сонця повінь,
Вітри, вітри і ковила,
Високе небо і висока сповідь
Бовванів кам’яних і снів їх,
Випитих до дна.

На цьому тлі високих і чомусь
Таких беззахисних могил
Спроквола ранок млосну тайну
Мені мов неофіту привідкрив.

Незримо бачу люту битву
І шабель блиск
І скорострілів чую стріл,
Баских коней конаюче іржання
І відчайдушні вигуки воїв.

П’янить гарячий запах крові,
А руки просять прохолоди зброї,
Гарячу пружність крупу вороного:
– У бій, у бій
– За власну волю,
– За вільний степ,
– За лютий біль, що розбива окови,
– Убий, убий, упийся боєм
І не чекай появи нових ворогів.

І скільки тут лягло своїх і їхніх,
Хто був чужий і хто тут свій,
Хто тут святий і хто був грішний?
Всотався в землю щедро їхній прах німий.

Сколоти, половці, моголи…
І козаки – всі в забуття.
Курган, курган – литаври помсти
В пам’ять б’ють на сполох,
А все ж – історія не знає вороття.

А баби моляться до неба,
Могили височіють по степах,
Євшан – прозрінням,
Забуттям лінивим – ковила.
2005

Божевільні очі... -Голодні.
В них уже заглядала смерть.
Покалічені душі... -Холодні.
В напів-темряві чийсь силует...

Ледь бреде по тім полі...хитається...
На коліна впав... - і додолу...
Йому знов хліб ввижається.
Чорна стежка догнала з дому.

Натруджені руки холод зігріє.
Вкриє сніг від біди ковдрою...
"А чи ж сит будеш мрією?!
Нагодуйте вже хоч неправдою...

Але, ні! Заберіть до крихти!
Та дивіться, щоб не вдавились!
Вам від нас більше н́ікуди бігти,
хоч я й змушений тут залишитись.

Все в останнє...іду за обрій...
Боже милий, Я МОЖУ ЙТИ!!!
Господи, тату, ти всіх зігрій!
Дай їм хліба, щоб за сонце не йшли..!"


22.47 26.11.10

Батькові

Кріпак вертається до пана?
Така ця драма окаянна,
Коли довкола – гріху слід.
А ми бредем волами часу,
Позаочі – либонь кіраси,
А у жінок – під серцем плід.
Хто дожене наш час і долю,
Невже ми двадцять літ у полі?
Чорнозем продали давно.
Нас вітер часу – глодом, боєм,
А ми пнемося лиш до гною,
Глибоким зашморгом – тавро.
Врятуй нас, Господи, від смерті,
Не дай нам, зрадникам, померти,
За обрієм – до скону зим?
...Обабіч стіни. Там – майдани,
Куди батьки нас проводжали,
Свободу закликать в бою.
Ми помирали та не щезли,
То краще б ми росою скресли, –
Чи волю віддали свою.
...Померти ладна рідна мати,
Коли з-під брів – дітей армади,
Своєю кров’ю поколінь:
Не дай нам, Господи, віднині
Зректися волі, України,
Востаннє вірте нам.
Амінь.
2010

Це прадавнє лісисько
чекає свого казкаря.
Упадає зоря
за світанком на зрошенім лузі...
Чи далеко, чи близько,
загрАвою день розгоря,
кличе плугатаря
його знову незаймана муза.

Це прадавнє залісся
чекає на свого співця
із малого сільця,
що на пагорбі там розімліло,
з ластівками у стрісі,
з ластовинням - і так до лиця,
мов накрасно слівця, -
абрикосів - ущерть заплодило...

Це прадавнє річИще
чекає того, хто рече
не озвучені ще
не приречені прядива речень.
Дощ осінній періщить,
а лІта так хочеться ще...
Пліцака на плече -
навздогін йому, без заперечень.

Це прадавнє урочище
збудить того, хто не спить,
прагне час зупинить -
і безсонням свій спокій зурочив...
У зими довгі ночі -
ще й близько не спіймана мить,
що йому мимохіть
так пророчо заглянула в очі.

Ця спрадавніла данність
легендою в пам"ять сплива,
що сплела у слова
ці казкові пісенні уроки,
міфотворча, мов зав"язь
світІв, ще одна надновА...
Я - жива... вже жнива...
і Стожари - сторожкі... допоки...

2010р.