Прекрасна юності пора,
Юнак незайманий в тривозі,
Його п'янить любовна гра,
Він схаменутися не в змозі.

Його впіймала ти в полон,
Як інших миттю здобувала.
Мов квітки ніжної бутон,
Ти чистоту його зірвала.

Тобі схотілось, хоч на мить,
Тих відчуттів, що вигасають.
Єдиний раз любов горить,
А далі лиш перетліває.

Він любий, поки ви разо́м,
Але, як інші, в безвість кане,
Означений одним рядком
В історії твоїх романів.

Який любовний лабіринт
Для тебе доля наготує
Назавтра? В цю ж солодку мить
В постелі юність розкошує.

На підвіконні мухи ловить кіт,
Гризе комах, немов козу пантера.
Сумую. Щез любовний апетит,
Нема бажання тішити Венеру.

В усьому винувата суєта,
Себе до дна розхлюпав на всі боки.
Тягати стало важко живота,
Немолодий уже, півсотні років.

Хропіти теж уже не маю сил,
Почався нежить, ніс замироточив.
Кохана! Відчепися, не тряси!
Я у печалі, і тебе не хочу.

Не слухає. Під ковдрою рука
Шурує, наче злодій у коморі.
Персиста ж мавка - тепла і м'яка...
Ізнову біс вселився у пракорінь.

Ще мить - і я із небуття воскрес!
Рожевий пік намацую вустами.
Злетів мажорний настрій до небес:
Вручила Єва яблуко Адаму...

28.05.2018р.

В небо!

А музоньки вимучують щодня
Плету віночок, а виходить - віник!
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.

У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!
Він знахідка для кожного поета.

А на додачу дивочуд - шульга,
В роду кентаври і єдинороги.
Гарцює так, аж небом пилюга,
Метляє вітер гриви пасма довгі.

А хтось у бока бгає пуф м'який,
На ніжки - коц ворсистий (шерсть собача).
Вкриває в'яззю прудко сторінки,
Чаює в ліжку й одночасно плаче...

Пегасику! Та ну їх цих писак!
Давай усіх покинемо їх скопом.
О, як же добре нам у небесах!
Нехай невдахи горбляться за компом.

28.05.2018р.

Кохана і праця

Попорай, мила, кабана,
Бо всіх розбудить виском.
Горбата човгає жона,
А брав струнку берізку.

Ану, скажи, кохана, "Чіз!",
Дай мацнути за ребра.
Поглянь із радістю увись,
Сваритися не треба.

Подай з полиці цигарки
І нумо до роботи.
А завтра бульба і жуки -
Устигнеш до суботи.

Сьогодні бурячиння лан
Сапати треба краще.
П'ятсот рядків - дитячий план ,
Біжи хутчій, ледащо.

Лежати в ліжку - то дурне,
А от робота - свято.
А я ковтаю "самжене" -
Здоров'ю це не вадить.

У всіх жінки, немов жінки,
Моя - аж плачуть очі.
І хто тут винен, мужики?
А, може, хтось наврочив?

28.09.2018р.

Бо їй ні з ки́м так, як зі мною не болить!
І не важливо де і як ми з нею стрілись.
Одне турбує, що настане мить.
Коли і в мене вцілять схожі стріли.
І їй ні з ки́м так як зі мною не до слів,
З яких складаються осмислені розмови.
В яких буває радість, розпач, гнів…
Бо їй ні з ки́м так, як зі мною

знову.

малюю поетичними мазками
картину на збентеженій воді
і хай хто хоче кине в неї камінь
потоне він як решта і тоді
ти матимеш усі права на мене
розпуститься каштановий сатин
ошатних кіс лиш на твої рамена
зів’ється почуттєвий серпантин
сузір’ями крізь все єство додолу
у фарбі ми станцюємо … альбо́
я втілю у малюнку зовсім голу
відверту нерозділену любов
і ніжність що в душі палахкотіла
полине у сюжет на полотні
де в плоть одну зливаються два тіла
де я з тобою ну а ти в мені
римуєшся нестримними чуттями
керуєш караванами безсонь
до музики до млосної нестями
лягаєш світлотінями осонь
у ебру мелодійну найдорожчу
де час втрачає лік а простір плин
вуста ідуть між персами на прощу
а далі ритм без відліку хвилин
годин років акцентів інтервалів
то вимір рухів характерний біт
як відзвук архаїчних ритуалів
на стику двох розімкнутих орбіт
лунатимуть космічні струни блюзом
ми будемо дуетом чистих рим
розв’яже назавжди гордіїв вузол
зайшовши у святиню пілігрим
повстане у воді одна з галактик
де нас осяє зоряний софіт
де анапест вже не ревнує дактиль
мені намалювати весь цей світ?!

може годі вже патрати серце на кшталт пелікана
спопелитися час на відлогому виступі скелі
і повстати із праху гнізда іскрометним канканом
розгорнуться для феніксів безміри мета-оселі

відлунають сузір’я ладами ліричного блюзу
ми в мажорі зіграємо теми нашептані болем
гравітація чорної дірки нам буде за лузу
зрикошетимо зоряні кулі в приціл карамболем

океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається танго із в блюзі закутих вулканів
я озвучу мовчання твоє в домінанті безчасся
ми станцюємо пристрасть де твердь не здіймає парканів

емпірично пізнаємо те що було a priori
не вернутися нам із обіймів палкої нестями
хай підбори накрешуть фантазії мрії і зорі
на пюпітри оркестру лазурно-небесної ями

Я тобою звучатиму в коловороті безчасся,
і між нами ні одягу, ні порахунків, ні планів,
тільки пульсу два береги й магії - скільки додасться,
від отих, що сплелися у твердь і блакить, океанів.

Надривається хрипкими гострими зойками птаха
і солоними хвилями пристрасті тішаться скелі -
наче руки обіймами, як подарунком невдаха, -
І чим глибше нестримна ти, далі я лину з пустелі.

Не вертайся, прошу тебе, просто лети у нестямі,
я ж собою вдихатиму сяйво - прилив за приливом,
і з волосся долонями чари збиратиму тьмяні, -
щоби долі складалася далі дорога щаслива.

І опісля мовчатиму - в кожній мелодії блюзу,
доки усмішки місяця пилом вкриватимуть срібла
тіла диво-тканину - приємну для духу обузу
задля безміру «потім», з якого ти біло розквітла.

Завітай, чоловіче! Та байдуже, хто нас осудить.
Зупини швидше мить і обіймами владними зваб!
Хай жагучим торканням таврують вуста голі груди,
Розкайданиться пристрасть, заходячи ніжно в єдваб –

Поміж двох берегів, що зігріті гріхом поцілунку
Розливається повінь, нещадно руйнує усе,
Що морально-набуте, навіяне, зайве... Хай лунко
Зазвучать в унісон наші вдихи. Подібно глясе

У гаряче проникне холодне стебло насолоди,
Вивергається те, поряд чого парфуми – це штин.
Аромат задоволень вартує окремої оди.
Що магічніше пахне ніж біло-прозорий бурштин?!

А, ти моїх метеликів ловив
Між грудями нестримними устами.
Миттєвість найчуттєвіших лавин
Вгамовував, руйнуючи устави.

Палаючий розхристаний камін
Нагрівся швидко, це не руська пічка.
Медових вуст незвіданий кармін
Ти цілував, я плавилась мов свічка.

Найперша ніч з тобою – дивина,
Закарбувалась реверансом карми.
Хмільніша від вінтажного вина,
Ця патока прикрита пелюстками.

Із пут розпусно вибилась коса,
Синхронно і бажання розплелося.
Я згадую, що ти мені казав,
Зав’язуючи очі тим волоссям.

Проникнув на незриму глибину,
Лунав у кожній мрії і клітині.
Прозоро-білі краплі бурштину
Лежали на тілесному сатині.

Ця ніч є найпрекрасніша з оман,
Втім, сни так і лишились цілинами.
Я згадую її мов крізь туман…
Вона була, але чомусь не з нами.

Я кожну хвилину ціную,
Твій запах губами я чую.
Кохаю тебе, я кохаю,
виглядаю здалеку, шукаю.
По тобі, кохана, знову плачу,
І молюсь за вечір, щоб побачить.
Сумний коханець без коханої-
нуртує кров жагою п’яною.
Цілую я тіло, молю
про кожну хвилину твою.
Я кожну хвилину ціную,
Твій запах губами я чую.
Чекаю, бажаю, жадаю,
Я смак твоїх губ відчуваю.
Цілую землю, де ступаєш;
Цілую мить, коли чекаєш.
Виглядаю здалеку, шукаю,
Бо тебе кохаю я, кохаю.
2017р.

Ранок, день, вечір - стражі добові.
Граматично всі три чоловічі.
Ніч найбільше дотична любові,
По-жіночому сяє у вічі.

Розшиває яскравими стразами
Темні шати напівпрозорі
І слугують дороговказами,
Тим, що в морі, північні зорі.

Йде в обійми звабливої ночі,
Відпочити від сонця і втоми,
Мов коханець в тенета жіночі,
Подорожній далеко від дому.

Срібний місяць - небес новобранець
Медитує у хмарній пір’їні.
Ніч опівночі вечір на танець
Повела під пісні солов’їні.

Почуття неможливо укласти в слова.
Ці слова обпікали б немов кропива.
Наші мови ~ одежі, підчас затісні.
Для чуттів це прості монодичні пісні.

Світ бажання тендітніше всіх пелюсток.
Діамант огранений фацетів зо сто.
Я сприймаю тебе крізь алмазний монокль ~
Він заломлює світло. Сатин кімоно

підперезую ззаду. Лише зап’ястки
Виглядають звабливо тоненькі пастки,
Обрамляючи ніжністю вічність і плин ~
Білим золотом о́бід у чорних перлин.

Я тобі напишу неймовірний сюжет,
Най яйце обернеться у твір Фаберже.
Домішаю саке до напоїв із трав ~
Пригадаєш, як мною ти потайки грав.

Зігрівали долоні тілесне парфе́
І відлуння сягало невидимих сфер,
Мелодійно звучав порцеляновий стан ~
Я невіданим снивом збродила євшан.

Відчуваю, як ти відчуваєш мене.
Зупини швидше мить, бо вона промине!
Поліфонія дотиків мовить про те ~
Для чого наше слово занадто просте.

На потоці натхнення зі скелі урвись,
Хай здійме ніжна музика серце увись!
Симфонічне кохання зіграємо. Твій
Ауфтакт я впіймаю у помаху вій.

В картині та музиці бути їй фоном.
Ця жінка Ге(те)ра між Зевсом й Тифоном,
Спроможна у логос приводити хаос
І нищити так, щоби ніц не зосталось.

Ще вчора трофей, а тепер королева.
В тендітному тілі краса кришталева,
Нагадує квітку росою умиту.
Зіткався із голосу шлейф оксамиту,

Що міць чоловіка згинає в підкову,
Розмотує мовленням нитку шовкову,
Думками гортає коштовнішу грену.
Це Онна-бугейся свому сюзерену.

За нього у підданки гостра катана
Відкриє іронія чрево фонтана -
Гарячі джерела багряної гами,
Їй легко боротись з його ворогами.

Людина, мистецтво чиє надихає
на вільне життя, тож він скаже нехай є!
І матиме гейшу - майстриню розваги
В Європі за неї виймаються шпаги.

Нуртує у келих ліричним вокалом
Вино серенади, за що дорікало
суспільство тому, хто тримав куртизанку,
З якою приємно прокинутись зранку,

Коли найгрішніша повстане святою,
Розсипляться коси на плечі фатою
Вустами між них він піде погуляти
І знову із МИ відокремляться Я, ТИ.

Відступиться ніч і заграють відтінки
Ранкового сонця на вигинах жінки
Чи в світі існують могутні вітрила,
Щоб ніжність у гавань свою не скорила?!

Любов – це океан, моя стихія.
Був шторм і стих. Безчасся. Ісихія.
І знов у лад одвічному уставу
Із піни вийшла, піною розтану.
Едемським плодом вистигну в ракію,
Вбираючи олію із полину
Євшаном до уяви я полину.
Мій ейдос в ній немов поштовий голуб
Повідає наживо правду голу:
Кому була за ката чи офіру,
Вбираючись у руб’я чи порфіру.
Як все минало, я, утім, по колу
Верталася, ішла в життєву школу,
Лягала в землю, мріла до ефіру.
У вирі хаотичного азарту
Нагадувала Ладу і Астарту
Мене не раз приймали за кохану –
Далілу, Есмеральду, Донну Анну,
Кармен, Манон Лєско і Маргариту,
Любов якої з чистого нефриту:
Чуттєва пастка, лагідна омана
Здолати ладна витримку титана –
Насельника печер палкого Криту.
Але не піддається тільки Кронос.
В його руках я знов тендітне гроно,
Що на мезгу обернеться не варту…
Відтак, чи ставиш душу ти на карту?!

Цей двобій двох бажань, двох осіб у одній іпостасі.
На перетині Я відшукати потрібно баланс.
Суголосно тримають потік два крила, щоби птасі
Не злетіти у штопор, впадаючи волею в транс.

Ти назавжди не мій. Ти – стихія інакшої жінки.
Нарікає вона – франкофонно зривається в крик.
Ти Гольфстрімом своїм припинив зігрівати обжинки –
Ніжні коси обох. Мерзне острів, за ним материк.

Не приходиш на спів. Вже безсиле начало германське?!
Арфа лине туманом, але не зважаєш – не кельт…!
Там на іншому березі п’єш ти із неї шампанське,
Поки я з Мананнаном танцюю між урвиськ і скель

та борюся з любов’ю, бо жриця друїдської крові.
Ти береш знов мій транш, я – твій сіро-рудий кардинал
Нашаманю віршів – попливуть кораблі паперові
по протоці Ла-Манш, що для мене – Англійський Канал!

Хто стріне таку, не відпустить нікуди.
Статура у неї стрункіша за ко́ру.
Всі карти козирні у дщері облуди.
Вона обіграла Содом і Гомору.

Хто з нею лежав, не захоче ніколи
у “ложе” закону з вершини Синаю.
Відблискують небо очей матіоли,
а в голосі струни космічні лунають.

Їм вторують грою сандалові уди
чутливих. Луна пелюсток орхідеї
сягає метеликом, пестячи груди…
В тілесність платонівські втілив ідеї,
хто дав їй життя. Інфернальні зіниці,
де мікро-супутник стає Ганімедом,
заломлять порфірою лахмани ниці.
Міжніжжя її пахне липовим медом

Хто прийме амброзію плоті богині
не знатиме старості. Грою віоли
вона вколисає його. І погине
цілуючи пряно-п’янкі ореоли,
нектар із яких не втамовує смаги.
Свідомість дурманиться тим ароматом.
“Хрестили” її найзапекліші маги
тепер її погляд розщеплює атом.

Жаги не втамує водиця солона.
Впиваючись морем - вмираєш від спраги.
Хто навіть очима торкнувся до лона,
стає наче Доктор з германської саги,
готовий за мить чорту душу продати.
Вмочити перо у надрізі десниці
і пакт підписати, не ставлячи дати,
чорнилом їдкішім за сік полуниці.

Сміливець, що хоче від неї покори
впадає у стан непротивлення волі
своєї рабині. Не можуть затвори
тримати свободу із нею в розколі.

Таких, як вона, не лишають ніколи.
Втікають самі - їх шукають, вбивають.
Окреслюй, аскете, молитвою коло,
якщо готував свою душу до Раю!

Мій хлопче, я не з криці,
Гарцюють блискавиці,
Тобі я буду снитись,
Без жалю спалить жар –
У животі – жар-птиці,
Йди пити до криниці,
Зашерхло в горлі?
Жриця уже взяла ножа,
Але навіщо жертви?
Мене ти хочеш зжерти,
Спокушують сідниці,
Уже зриває дах,
Я жінка, я – левиця,
Оголені ключиці,
А бюст – дияволиці,
Горить-палає пах.
Ти хочеш і боїшся,
Інтрига в кожнім дійстві,
Бери уміло, ніжно,
І грубо, як бажав.
І злийся, розчинися,
Удай, що розізлився,
і вщерть насолодися,
ввійди, немов кинжал!

Ні! Ще можна спинитись, гальмуй передчасність смеркання!
Обійми ніжно-владно тендітність наядиних пліч.
Ще занадто жива, щоб у саван вдягати кохання,
«Вічну пам’ять» співати у чаді оплавлених свіч.

Закрути у спіралі чуттєвої па́годи злети.
Не дозволь розщепити жіночність тортурами схизм,
Закувати єство у кайдани обітниць. За зле ти
не постав їй, що логос лягає у фалоцентризм *

ніжних віршів, де ти все в усьому є Альфа й Омега.
Де для тебе, тобою в собі малювала зірки
У яких ти в чеснотах своїх архі-, прото-. І мега-
гравітація Сонця, а решта – квазари-дірки.

Розділи з нею долю! Хай голка летючої коми
Пꞌянко зꞌєднує вервꞌю сузірꞌя в сафꞌянову вꞌязь
В нитку доторків, дихань, проникнень до шалу, до втоми
Вишиваючи гладдю розіпнуту п’яльцями б’язь –

полотно сірих буднів, рогожу сліпого безсоння.
Хай інакші крокують шляхом від обітниць до тризн.
Ти для неї мов Сонце. Ти – Геліос, Ра. Наче сонях
обернеться до світла. Не треба їй сутінків риз!



*Фаллогоцентризм - ґендерна асиметрія в мові. Термін було введено французьким філософом Жаком Дерріда.

На обличчя душі натягну забуття арафатку
Власяницею тіло бажань огорну, хай пече!
Випікає все те, що хибує з самого початку
А торбину думок перекину за голе плече

На фантазії - кукіль, на пристрасті - мідні вериги
Одягну і піду, відшукаю собі іншу путь
Доки можна втекти, доки повінь твоєї відлиги
Не збурила льодів, підіймаючи спогадів муть

Хай всихають озера, спокута випарює воду
Залишає сліди на глевких берегах біла сіль
Спокусився на юної німфи нефритову вроду
Розгадав просто неба у шалі пташиних весіль

Хай не грають оркестри, хай стихнуть пісні солов'їні!
Хо́ри наших чуттів не триматимуть ніжності стрій
Не давай ауфтакт! Горло стисли обійми зміїні
Де померли метелики - рине кажановий рій

Битим шляхом піду, забувай таємничу мольфарку!
Що писала вірші, обертала в саке прісний рис
У будиночку чайному з сузір’їв трусила заварку
Розливала розваги на будь-який смак і каприз

Галактичне морозиво клала в озерну креманку
Найсолоніші з тез вистеляла Чумацьким шляхом
Та із рози вітрів спромоглася зробити шарманку
Ну а ти,… чоловіком не став, і не був женихом.

Наче коней гнідих запрягаю хмаринок отарку
І проїду повз тебе, молодик мені за ландо
Вітражами промінь намалюю веселкову арку
Перетну рубікон, розмежуюсь на «після» і «до»

Не шукай! Не розпитуй! На наших лазурних дорогах
Непролазними хащами бігають хижі вовки
Не полюю уже, не танцюю на чортових рогах
Не окутую мрії в небесно-прозорі шовки

Не вдягаю фати, не побачиш північну Аврору
Іншим світлом засвічена, хоч темний уже мій хітон
Я сповідала гріх «Адвокату», а не «Прокурору»
Наречена Христова. Йому віддала камертон.

Сумно
коли капітан навігував з вітром не заодно
склавши вітрила вітрильник пішов на дно
коли музикант ненароком порвав струну
надсадно вібрує дека шторм віддає луну

Все одно
нехай в океані буде холодно й голодно
єством своїм огорну капітана лагідно
скерую потік Гольфстріму до нас в западину
в розколі магмою засмажу гідру-гадину

Вип’ємо
солону воду обернену на п’янке вино
сади коралів постелимо мов м’яке руно
стихія тиском задемпферить луни пелену
я натягну на скрипку свою нову струну

Елізіум
плани фортуни на залишок днів зірвано
симфонію духу нехай і на дні зіграно
має скрипаль чи капітан німфу віддану
дав океан йому в подарунок підданку

Я дякую тобі за ніжні очі
Обсидіанові немов ацтекський ніж
Ти уві сні з’являєшся щоночі
Я підставляю серце, хочеш ріж!

Різьби на нім витки ініціалів
Чекань свій лик в традиції ікон
Відправа особливих ритуалів
Віршує свій містичний типікон

Я дякую тобі за всі розмови
Але ще дужче за оте, що між
За кожне недовимовлене слово
Неперетнутий потайки рубіж

За красномовність повного мовчання
Яке є більш змістовним аніж speech
За аскетичність в рухах за пручання
У боротьбі бажань і протиріч

Я дякую тобі за кожен привід
В твоїх обіймах зупинити мить
У сни приходиш ти? Чи може привид
Яким ночами серце тихо снить?!

Дбайливо зберігаю кожен дотик
У тайнику під назвою душа
Він буде там зі мною мабуть доти
Допоки кровоток не спинить шал

Велична постать, лагідні руки, губи речисто мовчать
Очі нещадні карі магніти, лава застиглих свічад -
Альфа й Омега, магма пекельна, блиск вулканічного скла
В цих океанах можна втопити змія вселенського зла

Натовп навколо, вічна самотність, вдома та на чужині
Бути зі мною хочеш, я знаю, сумно без тебе мені
Ночі чування, безмір вагання, рветься терпіння струна
Вип’ємо разом море кохання й пляшку сухого вина?!

І Фея Моргана
З’являюсь під вечір із надр океану
Сиреною зваблюю, ввожу в оману
Малюю промінням й водою примари
Дивуються маревам цим сірі хмари

Дружина Едему, Аїду – коханка
Сповідниця шлюбу, нестримна вакханка
Я завтра інакша, ніж вчора і нині
Зачата у штормі, народжена в піні

Веселка – найкраща для мене кіфара
Торкнусь її струн і вулкана-мольфара
Могутності кратеру гратиму «Славу»
Пекельну за вінця він вивергне лаву

Контрастне повітря мене огортає
Запитують часто, чи справді я – та є,
Хто зводить чертоги оптичних палаців
Тим зманює з курсу усіх мореплавців

Єдиний мій одяг – волосся і хвилі
Тому я беззахисна в повному штилі
Гадають мужі, що візьмуть собі бранку
Хапають мене, їм не жити до ранку

Співаю солодше за звуки органу
Чи хочеш побачити Фата Моргану?!
Прив’язуйся міцно до щогли канатом
Заклей воском вуха, бо голос мій – Fatum.

ІІ Летючий Голландець
У штормі я бачу красу бездоганну
Реве корабель небу власну осанну
На щоглах канати мов струни гітари
Відточують хвилі об деку удари

Тріпочуть вітрила - зітлілі лаштунки
У діжках по трюму бовтаються трунки
Сурмлять урагани тривожні фанфари
Зникає за обрієм дужка кіфари

Для нього цей день в ланцюгу лише ланка
Звила уробо́рос фортуна-циганка
Це плата така за сприяння гордині
По Друге Пришестя буття в блуканині

Порти не приймають вигнанця корсара
Тож доля його невблаганна сансара -
По колу пливти в колі злої команди
У дрейфі жахати човни і шаланди

Бояться його кораблі і фрегати
Бо знають, що сенсу не буде благати
Безстрашних, безсмертних, розхристаних ланців
Команду нещадних, нещасних голландців

Та мова гордині завжди - lingua franca
Коріння її найчастіш - забаганка
Збагнув капітан і кляне вже ту днину
Коли оминути Мис* виклик він кинув

Прирік корабель безмір вод борознити
В оточенні мертвої заживо свити
Змія їсть свій хвіст - це не матиме краю
Тому я в мандрівці йому потураю

Сміливо приборкаю Левіафана
Вітатиму верхи свого капітана
Я-Фея Моргана - богиня Астарта
Розважу того, хто за дім має Та́ртар.

ІІІ Музика
Хмарини пливуть мов небесна армада
З них вторує шторму громів канонада
На арфах сталеві натягнуто ванти
Зіграють нам тріо вітри-музиканти

Поверхня води - це суцільна литавра
Софіти засяють з сузір’я Центавра
Під музику вітру в обіймах сирени
Він слухати зможе любовні катрени

Єдиними свідками будуть нам чайки
Ковзнуть мужні руки на дві обичайки
Стрункого, тонкого, звабливого стану
Для нього я першою скрипкою стану

Душа моя ширша ніж землі і води
А в плоті до пекла і раю є сходи
Два тіла зіллються в містичному танку
Йому подарую себе без останку

Замріяно стихне стихія навколо
Проникливо гратиме він своє соло
Зайде у містичні ворота з нефриту
Кохатиме палко свою Афродіту

Звучатиму ніжно в руках капітана
Дозволено все, я лиш Фата Моргана
Так буде сьогодні, останньої ночі
Кохання-дарунок небес, а не злочин.

“Est modus in rebus”

Спиню обертання штурвалу фортуни
На мапі долонь трактуватиму руни
Мечем уроборос проклять розрубаю
Строк дії спокути наближу до краю

Лиш серце пульсує в режимі синкопи
Пливи, розжени женихів Пенелопи!
Шиття нескінченне нехай відміняє
Забудь поруч неї про те, що десь я є!

© Марґо Ґейко

Люблю його уперто, безнадійно,
Бо за плечима натовпом літа,
Шепочуть наче змії принагідно,
Скінчилось літо. Вистигли жита.
Роняють зерна на стерню, як сльози,
Моєму ж серцю хочеться весни,
Щоб зацвіли над ставом верболози,
Щоб дощ на двох, І теплий і рясний.
У його погляді така сумна надія,
В обійми впасти і забути все,
Кохання пізнє вогником жевріє,
Мене, як човник, між тривог несе.
Вже не гаряче сонце у зеніті,
І холодами дишуть вечори,
Лиш його очі ласкою зігріті,
Коханням цим, ти доле, не кори!
Люблю його і ту любов ховаю,
Від всього світу, від себе найбільш,
Та все ж щаслива, що її я маю,
Моя розрада хай це буде лиш....

Зорі в небі неначе з намиста,
Конкуренція сяйву реклам,
У куточку великого міста,
В одній з тисяч квартир знову сам.

Він не спить. Сигарети і кава,
Все скінчилось, не бігти ж у ніч,
А для неї кохання -- забава,
Все комфортно і без протиріч.

В телефоні знов скинутий виклик,
Ну навіщо йому це усе?
Все ж нормально і всі давно звикли,
Нових клопотів день принесе.

Місто буде кипіти як завжди,
І вона передзвонить: «Прости,
Я кохаю, нема тому ради,
Та тримають в минуле мости.»

Скора зустріч і місто стіною,
Каву треба купить, сигарет,
Обірветься кохання струною,
В тілі міста чужий рудимент.

Час плине швидко, мов неосяжна гірська ріка
Чи є хтось в світі, хто би на нього не нарікав?!
Лиш тільки літо було та знову прийшла зима
Ти обернувся, а вже не маєш того, що мав

Життя крізь пальці сочиться наче річний пісок
На гілках квіти з крижинок льоду, а був бузок
Що навесні нас бавив спалахом своїх натхнень
Але є віра - за ніччю знову настане день

Так буде завжди, природа tempora вже така
Час – течія є, прямує в вічність ріка з струмка
Він нами править, ми наче бранці, допоки він
Не зупинив ще життя земного недовгий плин

Час невловимий, він наче є, втім, його нема
Тож планувати чи рахувати його дарма
Для нас він простір, що йде з зачаття у небуття
Але, насправді, все це омана, час - відчуття

Не відкладаймо на післязавтра життя своє
Латинське ego перекладають як «той, що є»
Є тільки зараз, в оцю годину, лише одну
Що було й буде, не екзистує, подібно сну.

ІІ
Життя прожити вартує точно лише живим
В часу потоці пливу у шлюпці і ти пливи
Пливи поблизу, я хочу чути твій баритон
Змахни весельцем, хай занесе нас в якийсь затон

Човнів пелюстки притягне мірта, а в ній причал
Він зветься зустріч, яка розгонить мою печаль
Там Хронос протос скерує звуком, зупинить час,
Скоротить відстань, що розділяла раніше нас

Нехай зима вже, я згодна навіть на темну ніч
Є перевага бо вже не видно й не чутно ніц
Нехай не видно, нехай запізно, але ж це ти
Зі снів своїх дерзнув нарешті в мої зайти

Я хочу чути про що завгодно, лише кажи
Ловити голос твій, чоловіче, не мій, чужий
Чужий і рідний, із найдорожчих, хто тільки є
Тебе з мільйонів моя свідомість розпізнає

Скеруй у мірту хоч ненадовго ти човенце
Тебе торкатись я хочу ніжно, ти знаєш це
І цілувати, куди не видно, тож навмання
Все довідчути допоки Хронос мить не відняв.

З ким ти диво моє у порі цій нічній?
Ти є трішечки мій чи як завше нічий?
От навіщо прийшов з некерованих снів
І лягаєш рядком аритмованих слів?

Маєш час у добі на моральне піке?
Щоб налила тобі твоя гейша саке
Запалила зірки в океанах між вій
Розгорнула із спогадів давній сувій

Кожен запис в якому мов зілля терпке
В ньому дихання наше глибоке й п'янке
Поміж тіл б’ють термальні джерела жаги
Що розтоплять з бажання чесноти сніги

Ми допишемо врешті почате тоді
Де дозволено буде на цей раз тобі
Розв'язати корсет виховних парадигм
Цілувати коліна пірнути між них

Буде тепло тобі між моїх голих ніг
Буде так аби ти це все винести зміг
У симфонії всіх найвідвертіших мрій
Струнні етики певне втрачатимуть стрій

Я відкрию тобі свої справжні світи
В них побачиш осяяним образ свій ти
Синтезую для тебе в олію полин
Культивую з піщинок ріст дивних перлин

Може краще не пий це звабливе саке!
Бо потягне в безодню воно заважке
Пропливай собі тихо в свідомім човні
Не пізнавши світів що на дні у мені

А мені би тебе на трішки
На ковток запашної кави
На печені смачні горішки
Усміхнутися щоб ласкаво
Усамітнитись на годину
Лоскотати твої долоні
Брати в рот лісову малину
Вимовляти слова синхронні
Проганяти хандру кирпату
Випивати по краплі осінь
Роздягатись у теплій хаті...
А мені би тебе назовсім.
2.11.2017

А, хочеш відкоркую таємницю?
Я чарівниця отже це є фокус
Він не новий святкує вже річницю
В моїй душі ти маєш власний локус

Це надзвичайний оніричний вимір
Він виникає кожен день надвечір
І зваблює сюжетами новими
Можливістю для чарівної втечі

Цей вимір утворився випадково
Він витівка любові та уяви
Із небуття прийшов і через слово
Вдягнувсь у марево тонке, цікаве

Устав його я напишу волоссям
Хай за пергамент будуть твої плечі
І так воно вже в коси заплелося
Тому що мають місце дивні речі

Такі що відкривають вихід в казку
Яка у згоді з жанровим законом
Дозволить зняти пуританську маску
Любов там не обмежена каноном

Дай тільки но спущу хоча б фіранку
Щоб янголи не стежили за мною
Дістану з скрині потайки пляшанку
Я вже хмільна, ти питимеш з хмільною?

Дріб’язкові слова. І годинник занедбаний в хаті.
Знову сердиться ніч на м’які мокачінові зорі.
Ти шукаєш мене у тунелі свого коридору.
Ти бажаєш мене
Відчайдушно,
Уперто,
Затято.

Глазуровані сни на овальній, як озеро, таці
Ти підносиш мені
Обережно,
Цнотливо,
Охайно.
Вільно вітер летить із прочинених вікон вітальні.
Я статечно стою у твоїх оксамитових капцях.

Зашиваю дірки у мережаних спокоєм шторах.
Позичаю тобі кільканадцять хвилин до світанку.
Ти приймаєш усі божевільні мої забаганки.
Ти лікуєш мене у тунелі свого коридору.
19.09.2017

Не відпускай. Затримайся на трішки.
Холоне кава в білому горнятку.
Осінній сон розніжився на ліжку.
Тобі пасує правильна краватка.

Тобі не час тікати від утіхи.
Погомони зі мною для годиться.
Тонкі шпалери кольору індиго
Нам відкривають теплі таємниці.

Нам до снаги розхитані перила.
Не зволікай. Бери мене міцніше.
Нехай пливуть оздоблені вітрила.
Хай наша тиша рветься голосніше.
8.09.2017

Найкращий час крадіжки, звісно, ніч.
Повзе тихенько употьмах долоня.
Її засуну у гарячу піч,
Вхоплю русалку за м’якеньку моню.

Я – злодій педантичний. День-у-день
Із полум’я вихоплюю жарини.
Кохання – це бальзам! Гормон! Женьшень!
Його, на жаль, не буде в домовині.

Ворушаться на яблуні плоди,
Нахабний вітер шпортає фіранку.
Кохана прошептала: - Укради!
Вони тебе очікували зранку.

28.08.2017р.

З'ЯВА VІ

Магдалена сама. Хвилю стоїть нерухомо.
Напливають на неї спогади.


МАГДАЛЕНА
Як встав—так і пішов!
Усе покинув!.. І ту кімнату, де йому дала
я стільки щастя... стільки насолоди?!
Вона є поруч... поруч—за стіною...
О, в ній ще чути окрики кохання!..
А як тіла єднаються тут наші...
сплітаються... і в'яжуться в гарячих,
як пал, шалених утисках розкошів!
В очах лиш блискавиці та імла...
І темрява... І, врешті, непритомність!..
А потім—учта!..
Хто ж, хто в Юдеї мешкає—не знає
Іскаріота учт?
(Сахається, огортається шатами,
дрижить.)

А зараз я нужденна... помарніла...
перса запали... Голод... голод гонить—
і настигає... шарпає і мучить!
О скільки часу не було нічого
в моїх устах—лишень вода і хліб!..
...Та учта Юди!.. Пахощі, як море...
веселка барв—то квіти...
квіти... квіти...
тарелі золоті... з ебану дзбани...
потири срібні—мов тіла мідяні,
то чорні й білі—ген повипинались
із повені квіток!..
Он дзвонять чари сміхом кришталевим
уповні срібноп'яного вина...
Солодко плачуть флейти...
М'яко стелять арфи...
Цілують ревно цитри...
Барв веселка!.. І море пахощів!..
1 відтінків потік!..
І все це тут було! При всьому цьому
і над усім цим—я була!
Ось тут... ось тут! Я все це відчувала...
вслухала... бачила!

(її погляд падає на місце,
де стояв Христос.)
тут ба..чи..ла ті очі—такі великі,
слізні і смутні!
Ні!
Бути довше тут не можу! Надто
все це живе в мені!
Живе в мені!
... І ті смутні, великі, слізні очі!

(Огортається шатами—вибігає.)

З'ЯВА VІІ

Юда стає на порозі. Магдалена сахається.
Магдалена—Юда.

ЮДА
Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Пусти мене... пусти—благаю, Юдо—
назавше!

ЮДА
Зачекай... Не залишай...
Зостанься
при мені... зостанься!

МАГДАЛЕНА
... Юдо, ти визнаєш Пророка!

ЮДА
Я визнаю?! Ха-ха-ха-ха!
Відкіль ти знаєш?

МАГДАЛЕНА
Знаю... знаю, Юдо!

ЮДА
Брехня! Ненавиджу Його, бо Він забрав
мені тебе!

МАГДАЛЕНА
Нещасний, що ти кажеш?

ЮДА
Ненавиджу Його—повторю ще раз.
І я до Нього більше не піду,
лишень зостанься при мені... зостанься,
Магдалено!

МАГДАЛЕНА
(приголомшено)
Не підеш
до Нього більше?
Чи правду кажеш?

ЮДА
Як правда, що кохаю тебе щораз палкіш...
що в'яну з туги... з розпачу
вмираю... по втраті за тобою...

МАГДАЛЕНА
Що ти мовиш? Подумай, Юдо...
Подумай!

ЮДА
Знаю добре... Магдалено...
(Шепоче.)
Ти молода... я молодий...
щасливі ж будьмо!
життя попереду... і розкоші... і шали...
Зостанься лиш... зостанься…

МАГДАЛЕНА
(борючись решкою волі)
Відпусти...
пусти... на Бога!

ЮДА
Не відходь... зостанься!
Згадай кохання наше...
Спогадай,
о Магдалено—цю поляну квітів,
де розпинала ти колись для мене
намети у сто барв...

МАГДАЛЕНА
(поволі поступаючись)
Поляну квітів... сонячну...

ЮДА
Вернуться
минулі хвилі насолод... вернуться...

МАГДАЛЕНА
Вернуться...

ЮДА
Зорею осяйною запалаєш
для мене знов!..
Краса твоя воскресне
в любовнім захваті...
Своїм багаттям збудиш
в мені бажання жити...

МАГДАЛЕНА
Я воскресну... запломенію... і роздую жар...

ЮДА
Пісню пісень ми виспіваєм разом...
бажань вогнисті струни
я напинати буду на перса—
твої перса арфові... Я добуду
з тебе...

МАГДАЛЕНА
Добудеш з мене?..

ЮДА
Окрик ошалілий...
розбурханої бурі...
шум вітрів, що гнані шалом пожадань...
трем породіллі, що глиб землі пронизує!..
Добуду все!

МАГДАЛЕНА
Юдо...

ЮДА
Дихнуть на тебе промені весни...
Узвишшя твоїх перс тоді запахнуть
медовим, наче квіти, благовонням...

МАГДАЛЕНА
О, не кажи вже більше— не кажи!

ЮДА
А твоє лоно
в імлі весняного легкого пуху—буде
мені колискою тужливих пожадань...
всепожираючих...

МАГДАЛЕНА
О Юдо...


ЮДА
...Твої руки, ніби сніжні крила
ясного херувима, обплетуть
мені рамена... Вознесуться
аж ген на високості морочливі—
і мене вергнуть... вергнуть на краю
крутої скелі—над самим обривом
розко́шів неземних...

МАГДАЛЕНА
Не треба, Юдо...

ЮДА
Мене огорнеш там своїм волоссям...
... А я, мов журавель, коли на нього
проміння сонячне пливе—примружу очі—
(Тихо.)
змилю дорогу...

МАГДАЛЕНА
(майже мліючи)
Юдо...

ЮДА
(тримає її маже непритомну)
Гей, раби!

Входять раби.

... Несіть килими—що, немов веселка,
котру Отець вгорі розп'яв надземно,
коли потопу наказав утихнуть...
... Готуйте ложе, тільки ложе з квітів,
де ще не спочивав ба навіть погляд
людський!..
(Нахиляється до Магдалени.)
Шат нам не треба!..

СЛУГА
(вбігає схвильваний)
Йде твій Вчитель, Пане!

МАГДАЛЕНА
(раптово притомніючи)
Пророк іде!

ЮДА
(до прислуги)
Я не впущу Його сьогодні...
(До Магдалени)
Глянь... олійки,
яких не гідне жодне людське тіло!

МАГДАЛЕНА
(простягає руку)
Дай мені їх... дай!..

ЮДА
(нахиляючись до неї)
...Яких не гідне жодне людське тіло!

СЛУГА
Що ж чинити маю,
коли надійде Вчитель твій?..

ЮДА
(з іронією)
Сьогодні
нехай шукає іншої господи!

МАГДАЛЕНА
(виривається з обіймів)
Я Йому служити буду!
(Вибігає.)

ЮДА
(стоїть непорушно,
потім знервовано мовить)
Ще Його прийму...
Агей, невольники...

Заходять невольники.

Готуйте но вечерю!

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА VI

Ті ж, заходить Юда.

ЮДА
Ходи ... щошвидше! Бачиш—як біжу
до тебе... як тебе бажаю
у п'янім прагнень шалі!
Підійди—бо спаленію сам... бо спопелію
від тих всепожираючих вогнів,
котрі в мені ти запалила!

МАГДАЛЕНА
Юдо! Дай уста...
я розгризу їх вщент, а тою кров'ю
розпломенію твої груди! Чуєш...
Пожари степові в мені гуляють!
Вбери їх, Юдо, в себе...
...Чую вже—
твої рамена повняться вогнем,
наснажуються хтивістю і в'ються
в напрузі пожадань!
Вхопи мене... неси...
Неси мене—щошвидше!

П'яні голоси святкуючих бесідників
на другому плані сцени.

І-й БЕСІДНИК
Вина сюди—а більше—потону
нехай в вині!

ІІ-й БЕСІДНИК
В такій хвилині
сильніше серце б'є,
на очі сльози плинуть...

ІІІ-й БЕСІДНИК
Я нині
в свої обійми світ весь захоплю...

МАГДАЛЕНА
Як львиця зранена
в жарких пісках пустелі—
я катулятись буду і ревти...
занурюватись у твої широкі груди—
бо небеса безкраї...

ЮДА
Як теє небо понад землею—
понад тобою я зависну!

МАГДАЛЕНА
Подрімаю... хвилинку подрімаю...
Не буди... о, не буди...


ІV-й БЕСІДНИК
Геть!
Бо я готовий
помірятися навіть з Богом!

V-й БЕСІДНИК
Ха-ха-ха-ха!..

VІ-й БЕСІДНИК
О, моя чудова... ходи до мене...
ближче... ось сюди...

МАГДАЛЕНА
Упийся... впийся... хай в розкошах млію
як винниці на землях Енгаддії...

ЮДА
Я тобою спраглий—
як росяною ніччю спраглий день
спрацьований...

VІІ-й БЕСІДНИК
Тихіше...
на Бога... тихше...
бо іде до мене
божественна... усміхнена...
о мисль моя... натхненна...

VІІІ-й БЕСІДНИК
Хі-хі-хі-хі...

ЮДА
О Магдалено!
Віддиху вхопити не можу!
Ноги летять у прірву...
сточуюсь у темінь бездонного Еребу!..
Хай небес
ті зоряні склепіння западуться—
розступиться, розверзнеться земля—
і хай поглине нас
в огнисте своє лоно!
Коли ж разом углиб її впадемо—
здобудем небо!

МАГДАЛЕНА
Тож риньмо в прірву!
Що нам світ цілий—
коли самі собі ми стали світом!
Нащо нам захвати усіх отих людей—
коли самі захоплені на небо!!
Нехай уже не будять нас тим криком,
нас,
що погрузли в снах
без прокидання...
(Тривожиться, тремтить.)
Без про-ки-дан-ня...
Так... Без про-ки-дан-ня...

ЮДА
Як дивно мовиш... Голос твій тремтить,
мов хлипає...
Рука палає жаром невгасимим...

МАГДАЛЕНА
Він не прокинеться... не збудиться—
ніколи!

ЮДА
Хто—Магдалено! Хто...
Про кого мова?

МАГДАЛЕНА
(ніби до себе)
Лазар не збудиться... не збудиться... не…

ЮДА
(голосно)
Що?!! Брат твій не живе?!!

Серед бесідників помітний рух.

МАГДАЛЕНА
Не гляне вже на мене—як і я
на нього вже не гляну!
(Плаче.)
А прецінь я хотіла
тебе узріти, Лазарю! Життям...
життям би заплатила, щоб хоч раз
побачити тебе, хоч раз єдиний!..
До тебе бігла!..
Допала твоїх порогів!..
Впала, божевільна...
О... Чуєте?
(Звертається до всіх.)
То тигри в серце впились пазурами...
Згубила розум... А вони—допали...
За твій поріг вхопилася зубами...
За пасма волокли... на сміх... і осміяли...
Оті знущання—гострі, як мечі,
вбивали в серце... Кидали болотом...
Травили псами... і вже потім... згодом—
каміння придорожнє підняли...
Мене хотіли, як звіря скажене...
Мій Лазарю!
Твою сестру хотіли... як те скажене...
звіря...
(Плаче.)

Пауза.

Хотіла вмерти там!
Тут вмерти—мушу!
то ж бачиш, чом так прагну...
торжества!

(До Юди.)
Я зараз так бажаю, як ніколи,
отих пожарів, щоби нас сповили
і вколисали... і перетравили...
і зжерли!..
На віки вічні...
хочу заглушити... вдавити...
втлумити оті терпіння...
Ти чуєш Юдо, хочу тебе вся!

ЮДА
Думки мені мутяться—
в очах темнота!

МАГДАЛЕНА
Знаю... знаю,
чому в очах твоїх
так темно—шат весільних
не маю, Юдо!..
... що мені ті шати,
коли я вбрана в пурпур королівський
моїх жадань!..
... навіщо діадема,
коли злотистий сміх богів, богинь
ув'яз в моїм волоссі...
... і навіщо
сплетіння руж отих,
коли пахуче
на лоні в мене зацвіли дві чари ружані!

ЮДА
О, затопи мене вже... затопи
потопом вогняним свого волосся
злотистого!

МАГДАЛЕНА
Зависни на краю
зворотнім уст моїх, а я потручу
тебе в бездонну бездну...

ЮДА
На твоєму збуруненому лоні потону.
Я потону навіки...

МАГДАЛЕНА
В глибини розкошів тебе я потягну...
поглину...
і зімкнуся над тобою...

Пауза.

А потім... потім...
не на мілину—
на сніжні пагорби моїх грудей
я викину твій спраглий корабель,
щоб віддихнув... спочинув...
Мої води—
збурунені, розхвилені, безкраї—
ричати перестануть... і в мурчанні
погрозливім закриють темну пащу...
Мляні очиці їх поволі згаснуть...
запрагнуть затишку...
утихнуть...
і зімліють...

ЮДА
О, моя Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Юдо! Чую,
як стихає, поволі утікає
мені життя!

ЮДА
Що кажеш ти?!
Чому мене тривожиш
задаремно?

МАГДАЛЕНА
Не тривожу!
Кажу, що чую, Юдо!

ЮДА
Магдалено!
О, дай мені іще хоча б хвилину,
яку я вже зазнав! Тоді нехай
помру з тобою, згину
назавжди!
А те щастя, що згорну
собі на груди—
протриває вічно,
піде в безсмертя...

МАГДАЛЕНА
Добре... добре, Юдо!
Допоки згасну я...
допоки піду,
відкіль нема звороту—
напочатку...

ЮДА
Обіймемось смертельним ми охватом,
як смерчі два,
коли скидають пута...

МАГДАЛЕНА
Як хвиля та гіганська
двох морів
розбурханих—так напливу на тебе...
Згорнусь в клубок вогню!..

ЮДА
Як дві колони,
руйнуючись, вистрілюють вогнем!..

МАГДАЛЕНА
Відлунням розпачу поразимо ми небо!

ЮДА
Розіпнемо блискучу тінь
над віком наших домовин...

МАГДАЛЕНА
І в безконечність ра́зом попливемо...

ЮДА
Так. Разом... разом...

Пауза.

(Тихо продовжує.)
О, яка прекрасна...
Як повна смаків неземних!

МАГДАЛЕНА
Тяжить волосся... Розплести мушу...

ЮДА
Я звелю прислузі...

МАГДАЛЕНА
Є лишень одна, як день ясний,
що гідна розплітати
в злотисту зливу сонцесяйні пасма.

ЮДА
Скажи—прийде, тобі служити буде...

МАГДАЛЕНА
То—Аре...

ЮДА
(хоче її покликати)
Зараз прийде сюди...

МАГДАЛЕНА
Вона—невільниця...

ЮДА
Що з того,
що невільниця...

МАГДАЛЕНА
Сьогодні тільки вільні
служить мені повинні...

ЮДА
Буде—як ти кажеш...

МАГДАЛЕНА
Так, Юдо... так... оголоси їй волю...
Вертайся з нею!
Я чекати буду...
Вертайся!
Хвиля наша близько...

(Юда відходить.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА III

Входить Юда. Магдалена—Ассахар—Юда.

ЮДА
Вітай, мій Ассахаре!
Як там твоє посольство!

АССАХАР
Сповнив його гідно і щасливо разом!
Ніхто нам не відмовив.

ЮДА
Значить, будуть всі!
О, як же тішуся!..
Тобі я вдячний...

АССАХАР
Я радий теж над міру,
що твою коханку—прекрасну Магдалену—
кожен рад учтити.

ЮДА
Тож буде учта шлюбна, про котру
ціла земля Юдейська
розказувати буде!

АССАХАР
Не інакше, Юдо.
Час мені... Відхожу. Прощавай!
Прощай, о Магдалено!

З'ЯВА IV

Магдалена—Юда.

ЮДА
Ти моя... моя!
Мені належить... округлість перс
і пал твоїх очей,
і тіла твого квітнучі розкоші!
Моя... мій квіте сонячний Магдалю!
Моя—нікого іншого!
Чи правда?

МАГДАЛЕНА
Твоя... твоя...

ЮДА
Відтепер
ходити будеш в пурпурі і злоті!
Лиш пожадай,
я до Опгір спроваджу кораблі
по золото, по дерево тинове,
по камені коштовностей—для тебе!
…Що мені тепер
маєтки дорогі, коли волосся
злотого хвилею лоскоче мені руки,
цілує рам'я, обплітає шию!..
... Що пахощі тепер мені чарівні,
коли з коралової чари уст твоїх—
спиваю я розкішне благовоння...
... Що міць Отця, могутність мого Бога,
коли в своїх долонях я тримаю
кулясті твої перса.
... Що для мене... що під землею...
на землі і над...
... Що... що мені... дочко Магдалю...
що, моя коханко!..

МАГДАЛЕНА
І завжди...
завжди мене отак кохати будеш?

ЮДА
Допоки в очі,
оті, що дивляться на мене, промінець—
хоча б слабенький—проникати буде...
Допоки є чуття в отих руках...
і віддиху в груді, і крові в жилах!..

МАГДАЛЕНА
О, як же мені хороше з тобою,
сину Іскаріоти! Як же добре...
Мов біла летна хмарка потону
я в шкаралупці губ твоїх гарячих!..
В тьмяній... бездонній ночі
твого вогкого плетива волосся
вколишуся... принишкну... розтечуся...
В стальних рамен охваті,
як в скельнім кратері—запалюся вогнем...
окропом закиплю... і затремчу,
неначе в лихоманці...

І вибухну—і спопелю—залию—знищу!

(Встає і подається наперед.)

ЮДА
Ідеш до мене, наче хвиля з моря—
запінена, збурунена... Пливеш...
відхлинеш і готуєшся до скоку...
і розверзаєш своє бездонне лоно—
Магдалено!!!

МАГДАЛЕНА
(сахається від нього)
Який же ти страшний... непереможний
із блискавкою тигрячих зубів...
із бурею, розбурханою в грудях...
і велетенським розмахом рамен!..
Важка і грізна хмара напливає—
пливе чолом, що думи зборознили,
пливе на очі... порива...тручає
вітрила напнуті!
Блиск... грім—і я твоя!..
(Падає в його обійми.)

Пауза.

ЮДА
А в хвилі відпочинку і спокою
сидітимеш ти на слоновій кості—
на троні!..
Дорогі пацьорки
твоє обляжуть тіло—
кривавим криком сонця на заході...
Рубіни, аметисти і опали
тебе обсядуть зорянистим роєм...
а ти... ти станеш тишею надвечір
і будеш прясти розкоші нічні...
Чекатиму я— втулений у тугу,
у прагнення, у пожадання вічне!..
Ми створимо самі для себе рай
утрачений... Затемнить подив
обличчя сонцю... Примружить очі зорям...
Сам Бог-Отець здивує!!!

МАГДАЛЕНА
Здивує Бог-Отець... простягне руки—
і поблагословить... І роз'ясниться
Його чоло правічне,
коли побачить з неба, скільки щастя
знайшло собі тих двоє,
котрих рукою викинув на землю,
прокляту плодом...
І може... дивлячись на нас—Він спогадає
той світлий день,
той шостий день творіння,
коли стояв перед найбільшим ділом,
яке вродив, — тоді Великий Ягве
не сказав ні слова, лиш голову схилив
в важкій задумі...

ЮДА
Він, дивлячись на нас, нарешті скаже:
"Так!.. Добре Я вчинив!"

МАГДАЛЕНА
О, добре... добре вчинив Отець,
коли звелів тобі
мене сягнути хтивою рукою...
Чи мить оту щей досі пам'ятаєш?

ЮДА
Так, пам'ятаю...
Ти тоді стояла ціла у тремі...
Уста твої тремтіли... і рамена...
тремтіли перса, наче два ягнятка,
заблуканих у бездоріжжі...

МАГДАЛЕНА
Ти ж... вхопив мене
у панцир пломеніючих рамен,
поклав мене цілу собі на груди
киплячі... а залізними руками,
неначе острогами блискавиць,
на клоччя рвав і шарпав мої шати...

ЮДА
Стала тоді враз
ціла ти сніжно-біла, як вершина
Кармелю...

МАГДАЛЕНА
Перший раз
твоїм очам явилась я такою!..
А до того
була сповитим в листя охоронне—
квітковим келихом,
з котрого пив
той, кого гнала туга...
і палила спрага
мрій, ще не знайдених...

ЮДА
О Магдалено! Правда,
що першим оглядав тебе такою?

МАГДАЛЕНА
Правда... Як правда те— що стала я твоєю...

ЮДА
Щастя мить...

МАГДАЛЕНА
Як правда—що барвисто спалахнула
веселкою, як чару кришталеву
моїх приваб поставив ти під сонце...

ЮДА
О Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Тобі служити прагну...
Твоєю зостануся навіки, щоби тільки
стояти так... під сонцем... без кінця...

ЮДА
Те сонце—
я запалив для Тебе!
Не зайде воно, не згасне!
Тільки будь моєю—
моєю розкішшю бездонною і щастям,
щоразу більшим!

МАГДАЛЕНА
Дам тобі я щастя,
якого ти ще й досі не зазнав!
Дам тобі щастя, дам тобі і розкіш,
яка тебе ніколи не наситить—
ніколи!
... Як той скупий, що золота жадає,
отак тебе жадання розгойдає,
буде змагатися... рости... просити пити—
навіки невичерпне...
навіки ненаситне...

ЮДА
Навіки невичерпне..
Навіки ненаситне...
(Зостаються в обіймах.)

Тепер відходжу... Повернуся впору...
Погляну, як готуються до учти.
Коли ж проб'є, надійде час святковий,
явись тоді в усій красі, як є!
Хай споглядають:
... божественні ті бедра, що бажають
зімкнуться, неначе два рамена,
обіймів спраглі...
і твою... зарожевілу звабу—
в пориві і гарячім, і пестливім...
... і твої стопи—промені ясні,
котрі біжать вздовж тіла
в поцілунку...
... і лоно твоє збурене на ньому—
нема спасіння!!!

МАГДАЛЕНА
Говори—
хай слухаю!
Твої слова, мов та кипляча лава,
у спраглу кров стікають... опадають—
і в сітку вогняну оповивають
все моє тіло...

ЮДА
Говорив би так... постійно...
без кінця... Але я мушу
відійти... А—ти?

МАГДАЛЕНА
Допоки до мене вернеш—я отак...
(Розкриває обійми.)
отак чекати буду...

ЮДА
О моя Магдалено!!
Агей, невольники!
А прислужіть-но Пані!

(Відходить.)

Входить прислуга—невольники з начинням до миття ніг
і флаконами, повними пахощів.

МАГДАЛЕНА
Ваш Пан справляє учту—
мушу прибратися...
Велика учта буде!

Магдалені подають начиння з водою.


ГРЕК І
(На краю сцени)

Поглянь на ноги...
Вони спішать зануритись у воду,
як дві вівці, коли пасуться в травах,
виблискуючих росами...

ГРЕК II
Дивись,
чи не помильні очі—
два білих... молодих серпа
ясніють...

ГРЕК III
Похилість пліч її, неначе спад
тих многих вод, що рвуться в глиб
бездонну...

МАГДАЛЕНА
Аре, мені волосся розплети...

АРЕ
О Пані!
Як я до них доткнуся...
мої пальці!..

МАГДАЛЕНА
Маєш білі, м'які— як ті пушки весняні.

АРЕ
Ясний день
тобі прислужно гідний розплітати
в злотисту зливу сонцесяйні пасма!

МАГДАЛЕНА
Не лести мені, Аре...

АРЕ
Тебе кохаю, Пані!
Дивлюсь на Тебе—і мені здається,
що бачу небо рідної землі...

МАГДАЛЕНА
Чи тільки за землею ти так тужиш?

АРЕ
Не тільки за землею—і за небом...
А моїм небом був мені...

МАГДАЛЕНА
Коханець!.. Бідна моя Аре...
А гарним був,
скажи?

АРЕ
Як брат Твій—гарним був,
кохана Пані...

МАГДАЛЕНА
Як брат мій...
Ти бачила його не раз, Аре...
Що правда, гарний?

АРЕ
Як мій коханець!

МАГДАЛЕНА
Якби ж ти тільки вглиб
його душі поглянула!

Душею
мене він заколисував,
а серцем...
а серцем—годував,
коли була дитям...
Люблю його над зорі... і над сонце...
і над повітря—навіть
над життя.

АРЕ
І він тебе,
о Пані,
рівно ж любить...

МАГДАЛЕНА
Відкіль ти знаєш?

АРЕ
Бачила не раз, як його очі
лишень тоді в безодню поринали,
коли дививсь на Тебе...

МАГДАЛЕНА
(віддаючись спогадам)
... Коли гладив
моє волосся, до грудей тулив,
і піснею вколисував, що клалась
тривожною і вітряною млою...
перловою... чадною...

АРЕ
(під впливом згадок)
... Коли тремтячою рукою обплітав
Твої рамена—як Тиберіаду—
ласкають в братніх ласках
береги...

МАГДАЛЕНА
(віддаючись спогадам)
... Коли водив мене в світи,
в котрих тонула,
як в спраглій глушині—лякливий плач
пастушої сопілки—тоне.. .никне...
Пауза.
Дивно то, Аре, що не прибув ще...
Учта зовсім близько...
Його ж—нема...

АРЕ
А може... не прийде він.

МАГДАЛЕНА
Що ти кажеш?

АРЕ
Адже казав до Тебе:
"З кожним днем
моя до Тебе довшає дорога...
В твої пороги вхожу несміливо...
Я бідним є, а тут—багатства... розкіш..."

МАГДАЛЕНА
Казав так Лазар?..
Правда... так казав?!.
Ні, не може бути!

Входить Невольниця.

НЕВОЛЬНИЦЯ
Пані,
там якась жінка прийшла до Тебе,
бачити бажає...
Я їй казала, що небавом учта
що ти збираєшся на час отой святковий...
Так не зважає ні на що—
наполягає...


МАГДАЛЕНА
До мене жінка?
Хто ж би то мав бути?
Скажи—нехай заходить.

НЕВОЛЬНИЦЯ
Як накаже Пані...

(Виходить.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

Ох, і мавка попалась, вогниста!
Пахне дубом. Насправді ж - вулкан!
Одриваю з вінка її листя,
Витанцьовую хтивий канкан.

Очі діви, неначе у рисі,
Дикуваті і трохи лихі.
Її стогони - музика, пісня,
Увертюра кохання, жаги.

Під такою до ночі сконаю,
Розірветься життєве шатро.
Самогубця не пустять до раю -
Брязне брамою лютий Петро.

З неба крапле. Ліс пахне грибами,
Чемно бриль опустив боровик.
Він не буде тривожити даму:
Хоч із лісу, але ж - чоловік.

У дикунки нема пієтету,
До лампади моя сивина.
Душу тягне у темряву, Лету,
Прагне випити сили до дна.

Та у мене доволі нестриму,
Є малий та вагомий секрет.
Добровільна скінчилася схима:
Був - монах. А однині - поет.

У печері гнув спину роками,
Око зріло лампади, пісок.
Та пішов несвятими стежками -
Нині руці тримають сосок.

З лісовичкою тішуся ловко,
Катуляюсь як жук-скарабей.
Хай пізнає голодного вовка
І не губить нещасних людей.

Утекла понадвечір у хащі,
Вовкулакам доносить плачі,
Сипле сльози солоні їм в пащі.
Я ж вичісую з чуба кліщів.

Ліг удома спочити на лавку,
В грудях пусто (оце відкриття!).
Таки душу поцупила мавка,
А без неї - навіщо життя?

Вицвітають майори та айстри,
Та несила одвести біду.
Стану я незабаром Чугайстром,
На загибель лісниць поведу.

07.08.2017р.

Вони завжди біля хреста.
Та не святу я маю звичку.
Цілують знов мої вуста
Грудей верхівки -полунички.

Торкає їх мій язичок,
Тремтять в руках духм'яні гори:
Надпито ніжності ковток,
Чуття вирують, наче море.

Мені вершини віддались
І просять пестощів для себе.
Втужавіли. Стримлять увись
Аби й Амур їх бачив з неба.

Опуклі кінчики грудей
Мене торкаються грайливо.
Оце і є мій Колізей -
Рабом живу я там щасливо.

23.04.2017р.

В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло трохи рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне
За собою постійно лишає відчинені двері.
В період самотності світле його й неземне
Швидко звикло до грубих людей і матерій.
Між — ними свобода, між ними — така глибина,
Що можна молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить для неї море, якого у неї нема,
Вона – йому серце. І стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він так рідко відповідає на довгі листи.
І вчинки його не виказують найголовніше.

Ніч переписує наші взаємини
у потойбічному сні.
Ми віддаємося богу таємному,
що у тобі і в мені.

Ти у полоні моєму одвічному
невідворотних стихій.
Поки обоє ми танемо свічами,
я вірнопідданий твій.

Очі у очі, і сонячні зайчики,
і онімілі уста –
все завмирає. Уклалась калачиком
фея моя золота.


Із найпалкішої миті освідчення
я понесу у віки
той силует, що до мене усміхнений,
в п'яді моєї руки.

                              02.2017

С тобой так холодно и вязко.
И сквозняки здесь между строк.
А ты бежишь моя бедняжка,
Не ощущая своих ног.

Ты - преждевременная скука.
И черти носит где тебя?
Быть может не твоя я сука.
С чего, ты, милый, это взял?

А я допью гарячий кофе.
И на губах оставив яд.
И восклицательное "пофиг!",
Что слабые же говорят.

Такой чужой в далёком прошлом.
Ступлю ногой на белый снег.
Учили дома нас хорошем -
Все рассудил наш пенный век.

Заносят правды моей рвоты,
Что небольшого я ума.
На этот случай я не против,
Ведь больше нечего сметать

...

11.10.16.

****ец, ****ец таков рисует почерк.
Душа болит, иначе ведь нельзя.
Ты малый подари себя кусочек.
Да, мы с тобой по-прежнему друзья.

Такая ***та и завтра тоже.
Зачем все это, знаешь почему?
Твои слова пронзают мою кожу.
Всё кажется, что миг и я умру.

****а я на прочии персоны.
Во мне огонь печёт все изнутри.
А ты меня такой, как есть запомни.
А ты себя мне, я прошу, верни..


31.10.16.

Откроется ли правда мне сполна.
Иль выпью я бокал отравы-зелья.
Я буду этим вечером пьяна,
Приду домой сегодня еле еле.

Напьюсь, не попрекая за любовь,
Себя гублю? Ну что же, полюбуйтесь.
Обрывками ко мне придете снов.
Божественной я вижу эту участь!

Целую Вас я в ветре тишины.
Мне кажется, что туча миновала.
И принципы уже мне, не страшны,
Я Вас на миг у мира лишь украла.

20.09.16.

Любила я, видать, давно прошла.
Но полностью тебя не разлюбила.
не понимаю, что в тебе нашла,
любила все - и взгляд и голос милый.

любила долго - день так ото дня,
и до сих пор на сердце так тревожно
осталось что - соленого хочу,
и по утрам мне как-то сильно тошно.

Ты не волнуйся, все решу сама.
Сказал мне доктор: "срок мой три недели".
Я жизнь твою не думаю ломать,
по графику родить смогу в апреле.

Но сожалею, что любовь прошла,
и меня кушают не только мысли.
Я б за любовь все тяготы снесла,
смотрю на календарь, считаю числа.

Останется еще вот этот стих,
рожденный нашей пламенной любовью,
чего ты, мой хороший, так притих,
расслабься, просто сядь у изголовья.

Тебя, родной, ни в чем я не виню,
с себя своей вины я не снимаю.
Тебя я никогда не разлюблю
совсем, я это просто точно знаю.


11.10.16.

Крізь морок ночі вікна твої сяють,
Нестримно кличуть хлопців молодих,
Болить душа, і сам себе питаю:
Чому ж мене немає серед них?

Кому ж ти ласки пристрасні даруєш,
Хто уст твоїх нектар жагучий п’є,
Кого очима дивними чаруєш,
І хто всю ніч спочинку не дає?

Я винен сам, бо сам я відступився –
Бо надто душно стало в суєті.
Пробач мені, якщо я помилився.
Я старомодний. Та й часи не ті.

2008

Твої парфуми
З нотами сандалу.
Я прибіжу до тебе о дев’ятій.
В передчутті густого аромату,
В короткій сукні випраній картатій,
Яку ні разу ще не одягала.

Не роздягала…
Осінь запізніла
Заварить чай із гілочками м’яти.
Нам ліхтарі світитимуть щербаті.
Нам буде тепло, млосно о десятій,
Коли сандал загубиться на тілі.

І запітнілі
Вікна та фіранки
Переведуть годинники плескаті.
Бо на роботу зранку на дев’яту,
Бо сукня з шовку повністю зім’ята,
Бо ці парфуми з нотами сандалу
Ще доведеться довго відмивати.
24.11.2016

Спрагла стала та пила поволі,
Жадібно ковтала краплі божевіль,
Рук торкалась та вуста схололі
Кожним нервом щемно відчували ціль.

Сік дурману розлила по венах,
Сором розчинився, між – пульсує звір,
Ласкою по вигинам, скажено
Грався гронами, увесь полум’янів.

Смерч крутився в розкошах у плоті,
Струменем молочної ріки, в тобі
Кригу проламав, позбавив цноти,
Танець неосудний – пестощів двобій.

10.11.2016

Це ліжко пахне тобою.
На ньому сліди двобою.
На ньому сліди атаки –
Яскравої, наче факел.
Тебе я тут ранив, ранив.
І впала ти у нірвану,
Притиснувши обруч вушка
До стомленої подушки.
А потім, а потім, потім
Я знову строчив, як із дзоту.
Од куль ти моїх умирала,
Вмирала і… оживала…
Це ліжко, що пахне тобою,
Готове завжди до бою.

Невпокорено тиша тремтить, пломеніє жага...
Не пали нас, Везувію, пристрастю! Зжалься, вулкане!
-На сьогодні ти мій лиш, Поете! - Моя дорога,
найнестримніший сумнів од шалу такого розтане!

Потонула душа у розпечено-ніжних очах...
-Я горю у тобі! -Я тобою палаю нестримно!
Шлю свій спротив безглуздий подалі... подалі! Ах... ах!
Ми собою наш світ - нашу постіль приручену - вимнем.

Танго пальців по тілу... Вивчаєш губами мій смак...
Вперто котиться лава бажання все нижче і нижче.
Розчинюся до краю, до каплі проллюся. О так!
Це не я вже. Не я! А навіки твоє попелище!

Юна феє доросла і боса,
ще учора були ми малі.
Як ти вірила, що на покосі
залишили тебе журавлі.

Героїне ночей серенади,
ну які ще у тебе літа?
На твої соковиті принади
ще чатує пора золота.

І лишається мало чекати
ті мелодії білих ночей,
і навчишся сама чарувати
таїною урочих очей.

Ще почуєш і оди, й поеми.
І співатимуть їх солов'ї,
як зігріє Хуан чи Ромео
неціловані губи твої.

Нарече і тебе – Маріанна
чорний лицар на білім коні,
і смарагди дівочого стану
не один обійме уві сні.

І покаєшся, може, у тому.
Та коли поведе у жита,
ти повідаєш лише одному,
що таке ця болюча цнота.

І по лінії …не Мебіу́са
за фігурою …не Ліссажу
цілуватимеш очі і вуса
і пізнаєш у щастя межу.

І почуєш ти слово напутнє,
що фігури і лінії ті
хай вивчають уже молоді.
А твоє особисте майбутнє –
це, – уа! – у колисці почуте,
і гріхи, що малюють святі.

1992-2016

Оголеність – не безпорадність – сила!
Це натуральність квітки навесні,
це абсолюту розпростерті крила,
бажання і спокуси потайні,
бентежна і кокетлива гра тіней,
чуттєвості і щирості дива,
собою бути без оздоб чи пі́ни!
Відкрите тіло душу відкрива!
Свідомо не прикрите голе тіло,
що виставлене наче напоказ,
одягнене в свою красу всеціло
є істиною чистою для нас.

перестріти шипшиною
не вбоятися кислого
не вбоятись колючого
дарувати що є

пригостити калиною
нею губи зволожити
ліки справжньої ніжності
ледь терпкі та густі

цвітом липи осипати
вітром в очі заглянути
серед ночі притихлої
обійняти дощем

і поволі проллятися
і останніми краплями
розчинити калинову
гіркоту на губах