Йде їжак, йде їжак,
Як уколе - буде знак!

Горобець до нього: "Шана,
Що на комірі у пана?"

"Колючки ті в мене гострі,
Горобці не втяли досі!"

Йде їжак, йде їжак,
Як уколе - буде знак!

Щиголь теж пита завзято:
"Нащо так голок багато?"

"Колючки ті, гострі котрі,
Для нечемних щиглів добрі!"

І сорока теж до нього:
"Наїжачились для чого?"

"Колючки ті гострі - сила,
Буду з них робити вила!"

Наче вітер здув сороку:
"Скільки вил! Запас нівроку!"

І за мить в село гайнула:
"Що я, людоньки, скажу вам:

Відчиняйте двері всенькі,
Будуть вила всім новенькі!"

2015

Смердіти можеш ти до згину,
Чи красти речі в магазині,
Та друга поважай дружину:
Вона - святіша від святині!

В очах у друга блиск довіри,
І усміх, наче їв малину,
Й тобі він, вірячи без міри,
Вруча єдиний скарб - дружину.

Твій друг у справах їде з дому
До Перемишля чи Вроцлава,
Ти проводжаєш до перону,
Цілуєш в щоки - зліва, справа.

А вже як потяг в даль полине,
Вагони стануть як пігмеї,
Не йди до друга ти дружини,
А повертайся до своєї.

Хай навіть добрий маєш розсуд
Тягтнути хрест її на карку:
Купити хліб, помити посуд,
Собаку вигуляти в парку,

Допомогти - роботи ж купа,
Та звідки знаєш, запитаю,
Що кров не вдарить нижче пупа,
Коли вона позве до чаю?

І як оголяться хоч трішки -
Підступні вибрики у долі,
Дружини друга гарні ніжки,
Який тепер мов кістка в горлі.

О, тут не вистрибнути з кола,
Нечистий вже наставив ріжки:
Все розпочнеться мов спроквола,
Спочатку - хихоньки та смішки:

- Ням-ням, яка гарнюня ручка!
А далі знов, по шурхотанні:
- Ой-ой, зіскочила обручка!
Ще мить - і ви вже на дивані.

Та де і візьметься напруга
І відчуття, що гріх огидний:
- О, Боже, це ж дружина друга!
Але ж нівроку - халамидник.

Він там працює, як в угарі,
В готелях замерза по правді,
То дістає якісь деталі,
То виступає на нараді,

Де розкрива суспільні теми.
Та поки він згора в накалі,
Ти, як типовий син системи,
Своє уперто робиш далі.

Оце вже, виродку, в достатку,
Уже затія не в охоту.
Рука штани шукає й шапку,
А очі - двері, дати ходу.

Ти ще белькочеш щось нездарно,
Нема лиця, нема фасону.
О, ні, це не мине безкарно -
Підступний вдар не по закону.

Але крива у долі смуга,
До світла є і тінь у неї:
Коли був ти в дружини друга,
В ту хвилю був я у твоєї.

2015

Ні, ніколи не буду твоїм віршем,
Твоїм ребром
Не Єва для тебе і не Ліліт я

Ти лиш не клич
Од солодко-в’язких уз
Звільнюсь сама
І випурхну
Нетлею у вікно відчинене давно


Ти ж не станеш для мене гріхом моїм?
Лиш тіла млосний клич
Чи міцна ця в’язь
Навряд чи...

На крилах у мене ще один візерунок
Прозорий і простий
Красивий переливчастий орнамент
Залишиться тепер аж до кінця


Лу Саломе
Не твое ребро
Нет, никогда не буду я твоим стихом,
Твоим ребром
Не Ева для тебя и не Лилит я

Ты только не зови
От сладко-вязких уз
Сама освобожусь
И бабочкой ночною в давно открытое окно
Я упорхну

Ведь ты не станешь для меня моим грехом?
Лишь тела томный зов
Крепка ли эта связь?
Едва ли...

На крыльях у меня еще один узор
Прозрачный и простой
Красивый переливчатый орнамент
Останется теперь до самого конца.
----------------------------------------------------
Лу Саломе (1861-1937) - легендарна постать, за якою упадали всі, хто знайомився з нею, а Ніцше навіть хотів одружитись.

Співчувала раз сусідка пташині колібрі:
- Як живеш ти з чоловіком при малім калібрі?
- Що малий - то правда, - каже птаха та сусідці,
Та зате він за секунду робить двісті фрикцій!

2015

Ще пам’ятаю звіддалік
Зимові дні сонцевороту,
Ще не утратив я їм лік
І пам'ятаю всі достоту.

І їхня низка чимала
Складалася отак помалу -
Тих днів єдиних, що здаля
Здавалося, і час тримали.

Я пам'ятаю кожен з них:
Зима іде до половини,
З дахів тече, струмки з доріг,
І сонце тане на крижині.

Закохані, як уві сні,
Тілами зближуються вміло,
І на гілках у вишині
Пітніють літеплі шпаківні.

І стрілки, що дзелень-дзелень
Повзуть повільно циферблатом,
І за століття довший день,
Як обіймаємось в кімнаті.


15.07.15

Таж і хочу лиш це:
Позабуть мить гірку,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить, як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...
-----------------------------------------------------------------------------------
Рахель Блувштейн – класик івритської поезії. Народилася в Саратові, дитинство та юність поетеси минали в Полтаві.

На схилі блакитної річечки
Живуть невеличкі прикрості.

Найперша велика прикрість -
Малий ланцюжок у песика,
Друга - вода не суха,
Третя – муха якась,
Четверта - в кота кігті гострі,
П'ята - курку зловити не просто,
Сусіда за ногу не вкусиш,
Із неба ковбаси не впустять,
Найбільша ж прикрість у тому,
Що люди їздять, а песики ходять.

Наллємо песику молочка,
Щоб прикрості ті наче змила ріка.


14.07.2015

У пам`яті - між зим своїх
Сонцестояння дні – як піки.
І неповторний кожен з них
Й повторювався теж без ліку.

Вони усе тяглись, текли,
Предовгу склавши вереницю.
Єдині дні оті, коли
Здається, час мов зупинився.

Всі пам`ятаю досі їх -
Зиму до середини близять.
Дороги мокрі, краплі стріх
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні
Дедалі в пестощах нестримні.
Й пітніють у височині
Зігріті між гілля шпаківні.

Годинник мов – анітелень,
Ліниві стрілки крил не здіймуть.
Триває довше віку день
У нескінченності обіймів.

На березі синьої річки
Смутки живуть невеличкі.

З усіх них найперший в рядочку -
Що не можна гуляти в садочку,
Другий - вода не стає сухою,
Третій - що муха літа за тобою,
Далі - що пазури є в кота,
Що курка весь час втікає ота,
Що не вільно хапати за ноги сусіду,
І з неба не пада ковбас до обіду,
І останній зі смутків той самий,
Що людина їде, а песик має бігти ногами.

Та дай песику моні до будки,
Повтікають з над річки всі смутки.

2015

А давай,
прикинься щедрим,
маяком вночі світи.
Як тайфуном по ущелинах,
по журналах гуркоти.
Вдай, що рідний, ну
і, звісно,
довгожданий, дорогий.
Необхідним стань навмисно!
Удалося?..

А за тим
відчини вікно із видом на.
І очисть себе скоріш.
Треба
тільки власним прикладом
захищати
кожен вірш.


10.07.15

Людина вмирає смертю душі
І ніхто не зверта на це уваги
Ще менше ніж в Еліотовім вірші
Юнак зійшов з неба
І ніхто не відчув цього
Людина вмирає смертю душі
Агонізує в розпачі й гіркоті
І навіть набуток робить з цього
І ніхто не скаже їй
Гей добродію ти вмерти зібрався
Або ж гей добродію
Припини
Ти можеш знову вмерти од цього
А як наважаться
Розбить
Твоє життя
Відки тобі знати
Хто розбива
Ти сам
Чи може хтось інший
----------------------------------
Йона Волах - ізраїльська поетеса. Народилась у Палестині в сім’ї вихідців з Бесарабії. Вивчала живопис.

Тихесенько-тихо
Ходімо по лісу,
Побачимо, може,
З лисенятком лиса.

Побачимо, може.
Малесеньку білку
Та як вона скаче
З гілочки на гілку.

Нехай же у лісі
Ніхто не балака.
Тільки так почуємо,
Як стукаєдятел.

Поміж галузками.
Може, заспіває
Малесенька пташка,
Якої не знаєм.

Піснею веселою
Привітає всіх нас.
Тільки йдімо лісом
Тихесенько-тихо.

Helena Bechlerowa

Idźmy leśną ścieżką
cicho, cichuteńko,
może zobaczymy
sarniątko z sarenką.

Może zobaczymy
wiewióreczkę małą,
jak wesoło skacze
z gałęzi na gałąź.

I niech nikt po lesie
nie gwiżdże, nie woła –
może usłyszymy
pukanie dzięcioła.

A może zaśpiewa
między gałązkami
jakiś mały ptaszek,
którego nie znamy.

I będzie nas witał
wesołą piosenką.
Tylko idźmy lasem
cicho, cichuteńko.

Кущу шипшини щовесни
не йнятиметься знати точно
торішній вид:
своєї барви, кривизни
у відгалужень і того, що
кривило віть.

Ледь світ, горожі саду свій
і чулий у прутах чавунних
до чину зла,
він шпетить зиму, буревій,
він запевняє, що не будь їх,
проник би за.

Він корені пустив собі
у суглинок, у листя тлінне,
відтіль і квіт.
Не воскресіння, далебі,
не чистоти, і, поготів не
любови плід.

У клопоті за свій мундир
зі зелені, за імовірний
бутон, за тінь,
він бачить світ на свій манір;
і світ не дуже оковирний
на тлі прутів.

Голки в безлистій наготі
він тицяє у металічні
списи – в іржі
горожі ні вряди-годи
нема у березні та квітні
йому пожив.

Утім, така палка жага
свій прах зужити у горнило,
живить нутро,
чиїмсь устам і помага
розціпитись. Найти чорнило.
Узять перо.

Дзвеніла музика в саду
Усеохоплюючим горем.
Яскраво й гостро пахли морем
На блюді устриці в льоду.

Мені сказав: «Я вірний друг!» -
І до мого торкнувся стану.
Та не введуть мене в оману
Легенькі доторки цих рук.

Так пестять кішок чи повій,
Так вершниць окидають оком…
Лиш сміх в очах його і спокій
Під золотистим змахом вій.

Тужливих скрипок голоси
Пливуть за сизим пасмом диму:
«Благослови же небеси –
Уперше ти сама з любимим».


30.06.15

Троянда гожа має колючки,
Шипшина – пишна, тільки не вколись!
Привабні й гострі ялівця гілки,
А грубість віт псує красу ялин.
У кипарисів – заміцні стволи.
Горіх – красу з гірчинкою з’єднав.
На смак вербовий котик закислить.
Чарівна молі* – все-таки труйна.
Солодкого й гіркого двоїна
Нестримними бажаннями п’янить.
Усе, що я із легкістю спізнав,
Позбавлене великої ціни.
Не уникатиму маленьких лих,
Бо радощі відчую після них.

Каже Дедал:
Йди синку попереду але пам’ятай що йдеш а не летиш
крила тільки оздоба а ти ступаєш по луці
цей теплий подмух то земля парує влітку
а отой холодний то струмінь
на небі так повно листя й малих звірят

Каже Ікар:
Очі мов камені два до землі вертають просто
і бачать рільника що одвалює тлусті скиби
хробака що звивається в бруді
нікчемний хробак перетинає зв’язок рослини з землею

Каже Дедал:
Синку це неправда Всесвіт є тільки світлом
а земля мискою тіні Поглянь тут виграють кольори
порох зникає дим з-над моря йде в небо
з найшляхетніших атомів складається зараз райдуга

Каже Ікар:
Тату плечі болять од цього биття в порожняві
дерев’яніють ноги і сумують за колючками та гострим камінням
не в змозі глянуть на сонце так як дивишся ти
я потонув увесь у темнім промінні землі
Опис катастрофи
Зараз Ікар головою падає вниз
останній образ по ньому це вид дитинно малої п’яти
яку поглина ненажерливе море
Вгорі батько викрикує ймення
що не належить уже ні шиї ні голові
тільки спомину

Коментар
Такий молодий був не розумів що крила тільки метафора
трохи воску й пір’я і зневага до прав гравітації
не можу втримати тіло на високості багатьох стоп
Суть речі в тому аби наші серця
котрі гонять важку кров
наповнялись повітрям
і цього власне Ікар не хотів прийняти

молімось

Zbigniew Herbert
Dedal i Ikar

Mówi Dedal:

Idź synku naprzód a pamiętaj że idziesz a nie latasz
skrzydła są tylko ozdobą a ty stąpasz po łące
ten podmuch ciepły to parna* ziemia lata
a tamten zimny to strumień
niebo jest takie pełne liści i małych zwierząt

Mówi Ikar:

Oczy jak dwa kamienie wracają prosto do ziemi
i widzą rolnika który odwala tłuste skiby*
robaka który wije się w bruździe
zły robak który przecina związek rośliny z ziemią

Mówi Dedal:

Synku to nie jest prawda Wszechświat jest tylko światłem
a ziemia jest misą cieni Patrz tutaj grają kolory
pył się unosi znad morza dymy idą ku niebu
z najszlachetniejszych atomów układa się teraz tęcza

Mówi Ikar:

Ramiona bolą ojcze od tego bicia w próżnię
nogi drętwieją i tęsknią do kolców i ostrych kamieni
nie mogę patrzeć się w słońce tak jak ty patrzysz się ojcze
ja zatopiony cały w ciemnych promieniach ziemi

Opis katastrofy

Teraz Ikar głową w dół upada
ostatni obraz po nim to widok dziecinnie małej pięty
którą połyka żarłoczne morze
W górze ojciec wykrzykuje imię
które nie należy ani do szyi ani do głowy
tylko do wspomnienia

Komentarz

Był taki młody nie rozumiał że skrzydła są tylko przenośnią
trochę wosku i piór i pogarda dla praw grawitacji
nie mogę utrzymać ciała na wysokości wielu stóp
Istota rzeczy jest w tym aby nasze serca
które toczy ciężka krew
napełniły się powietrzem
i tego właśnie Ikar nie chciał przyjąć

módlmy się

Вмираюче життя давно терплю,
В якому знемагаю від біди:
Марную дні в непевності й жалю
Між страхом і надією завжди.
І краще вже до скону доведи,
Зібравши вкупу гордощі земні,
Та не плекай жорстоких мук плоди,
Злу волю виявляючи мені.
Але якщо у серці кам’янім
Таїш ти крихітку добра німу,
Тоді усі нещастя, що я зніс,
Немов блаженство, з радістю прийму
І не лякатимусь разючих слів, –
За ними насолода йде услід.

Паплюжачи і звичаї, і мову материнську
(за Лессінгом)

Із подорожі повернувся пудель
І побратимам каже з гіркотою:
«Братове, якже наш рід здрібнів!..»
«Ти що верзеш!»- бульдог на те.
«Я щойно з Індії. От там справжні собаки!..»
«Чим же вони од нас ліпші?»- пита гончак.
«Одвагою своєю. На лева нападають!»
«І що – перемагають?»- куняючи, пита дворняга.
«Цього не знаю. Зрештою, невже це так важливо?
Досить того, що не бояться самого царя звірів!..»
«Ну, якщо так,- озвалася вівчарка,- то хвалені собаки
Відрізняються од нас лиш тим, що дурніші».

P.S.
Ганить своє і прославлять чужинське,
Не зглибивши належне його суть,
Як це воістину по-свинськи...
А декотрі отак усе життя живуть,
Паплюжачи і звичаї, і мову материнську.

Постійні протяги ходили у старому домі,
Й не знав ніхто, де їхнє джерело.
В кімнатці ж тій, що у кінці самому коридору,
Було прадавнім каменем закладене вікно.

В мрійливому самотньому дитинстві
Я йшов туди - в розмиту й чорну ніч.
Страху не знаючи із павуками наодинці,
Я у цікавості зростав своїй все більш.

Кінець-кінцем, я все ж привів каменярів -
Відкрити краєвид хотів, що за вікном ховався.
Вони дістали камінь - і стрімкий порив вітрів
З незнаних потойбічних пусток увірвався.
Вони втекли, та зазирнув я у вікно,
І вздрів світи, якими марив так давно.

Широкі плато кам'яні й величні шпилі
У нескінченній ночі губились під зірками,
А вогнища чужі для зору відкривали
Кошлатих звірів із дзвіночками на шиях.

Рівниною донизу шлях південний вів
До темного зиґзаґу мурів дальніх -
Вони лежали, як Піфон епох прадавніх,
Що з плином часу тут завмер та скам'янів.

Здригався я в повітрі холодному й тонкому,
Дивуючись: куди і як оце потрапив я?
Від ватри ж піднялась раптом фігура в балахоні,
І підійшла, мене назвавши на ім'я.
Під капюшоном мертвий лик я вздрів,
І вмить надію втратив, бо все зрозумів.

Літак пролетів понад смоківницею
Понад чоловіком, що був під смоківницею
А пілот – це я а чоловік під смоківницею – це теж я
Хочу переінакшить ТаНаХ.
Так хочу переінакшить ТаНаХ.

Я вірю деревам, не так як колись ми вірили,
Віра моя уривчаста й нетривала
До весни прийдешньої, до зими наступної,
Я вірю в настання дощів і в схід сонця.
Устрій і справедливість плутають добро й зло
На столі переді мною начебто сіль і перець
Начинання так схожі.
Я так хочу переінакшить ТаНаХ.
Світ повен знань добра й зла.
Світ повен навчання:
Птаство вчиться у вітру, літаки – у птаства,
А люди вчаться у всіх і забувають.
Земля не печалиться, що в неї ховають покійників.
Як і сукня моєї коханої не весела, що живе в ній.

Діти людські – хмарини
І Арарат – глибокий-глибокий.
І я не хочу вертатись до свойого дому,
Бо до нього простують зловісні вісті,
Як оті, що в Книзі Йова.

Авель убив Каїна, Мойсей увійшов в обіцяну землю
А люд ізраїльський лишився в пустелі.
Я переношусь у надскладні проблеми Єзекіїла
А Єзекіїл сам танцює як Мір’ям
У долині кістяків пересохлих.
Содом і Гомора розквітли.
Дружина Лота стала стовпом із цукру й меду
І Давид – цар Ізраїлю живе й діє.
Я так хочу переінакшить ТаНаХ.

З морозних голих піків Ленґівського плато,
Під холодом зірок, людським очам невидних,
Крізь морок сходить синій промінь світла,
І пастухи молитви згадують затято.

Місцеві кажуть (хоч ніхто й не був там з них),
Що промінь - з маяка у башті кам'яній.
Останній Древній доживає вік там свій,
І з Хаосом говорить під барабанний дріб.

Казали шепотом, що маску носить він,
І жовтий шовк її під складками ховає
Обличчя неземне. Ніхто б спитати не посмів,
Що з-під матерії химерно випирає.
Багато хлопців молодих шукали той маяк,
То що вони знайшли - не взнати вже ніяк.

"Святої Жаби стережися дзвонів", - він скричав,
Коли з шаленого провулку зміг я вийти
До лабіринтів темних та розмитих
На півдні від ріки, де сонм століть дрімав.

Скрадливий, зігнутий, загорнутий в лахміття,
Він з мого поля зору вмить кудись пропав.
Я ж - далі у нічній пітьмі блукав,
До зубчастих дахів йдучі - страшних і непривітних.

Хотів би я маршрут собі знайти в путівнику!
Та знов якийсь старий мені скричав:
"Святої Жаби стережися дзвонів". Я почав
Тривожитись, та третій вже заголосив в жаху:
"Святої Жаби стережися дзвонів" - і я втік,
Дзвіниці чорній щоб не жертвувати вух своїх.

Ховається десь серед снів місцина зла:
Покинуті високі стовбичать там будівлі
Вздовж чорного канальцю зі смородом огидним,
Який вода брудна зі світу жахів принесла.

Провулки ті, де старі стіни небо затуляють,
Ведуть на вулиці: всі спогади там - марні.
І сяйво місячне, безсиле та примарне,
Похмурим мертвим рядом вікон там блукає.

Не чути кроків там - води лиш тихий звук,
М'яке лиш струменіння під мостами;
Повільна течія веде між берегами
До океану певного невпинний рух.
І не розкаже вже ніхто, коли ж до світу снів
Знедолений район цей потік смердючий змив.

Навідав попіл я. Еге ж, чужий.
А впав у вічі, візіями надив,
хоча між нас межа, і пріч межі…
І жадної в нім копанки алмазів.
Лиш морок відусюди наповзав.
Гримів трамвай. А сніг іскрів на дроті.
А падаючи в попіл, вищезав,
як на щоки моєї теплій плоті.
І мов не тратив попіл той тепла
на дощ і вітер, віючись до маєв.
А вітер запевняє, що дотла,
бодай і недалеко розвіває.
Еге ж, уявні, вутлі ниточки
взаємин удає оте стремління,
хіба за натяк датися взнаки.
Гризоті, пак, неясного сумління
на майва ман, на милиці калік.
У ній, еге ж, – ітиметься за поміч
безногому зі пошуками ніг,
ловцю сніжинок поночі – навпомац.
Еге ж, нічна полуда і мені
навіює, куди твої витії:
не все почезне безвісти в огні,
що і малої декого надії
збавляє, і остач житечних сил,
що піддає єство поталі, мукам,
смакує смерть єства – на свій копил
жадає порахунки звести з духом.
Згорають і цілком. І у чаду
пекельнім ними лишеної влади
сотати мусять попелом сльоту
і місивами твані вікувати.
І попелища доста чим ріднить.
Ріднить бугри лискучий наст над ними.
Увічнює і мармур, і граніт
удатних убачати їх відміни.
У тім і річ, якщо дощів пора,
і сходить ніч, і небо блідне де-де,
а зелені ніякої з бугра
не каже світло денне, світло денне,
– і саме впору думці, менше з тим,
дійти ураз, коли вже умирає,
дійти ураз, коли згорає дім,
і поготів – єство людське згорає,
і разом все пропало: мрії, сни,
і на трамвайних колій повороті
бугор не зеленіє щовесни –
то попіл і тяжітиме до плоті.
Навідав попіл я. Той умлівав,
безживний геть. Инак явив би тіло.
За рогом торхтів у млі трамвай.
Щось блимнуло. І знов усе затихло.
Еге ж, вогонь взяв тіло, і – агов,
а ніч гнітючі речі шепче вуху,
мовляв, зійшов у попіл дух його,
і жах – неусипуща форма духу.

Зима. І сонця західного полум'я з-за шпилів
Та з-за піднесених над світом димарів
Величну браму відкриває до років
Бажань божественних й пишнот вже постарілих.

У тому полум'ї дива не знають меж:
Пригоди звуть, і зник кудись вже страх.
Між сфінксів там проходить певний шлях -
Вздовж веж та стін йдучі, лір врешті досягнеш.

Лише сама краса цвіте у тій землі,
Де джерело своє знаходять спогади розмиті,
Де річка Часу починає струменіти
У зоряних годин порожній чорноті.
Сни наближають нас туди, та правду каже міф:
Немає для людей у світі тім шляхів.

Над селищем старим великий пагорб нависав -
Впиралася у нього головна алея.
Зелений, темний; ліс його вкривав;
Над шпилем церкви височів він величчю своєю.

Селян гнітив вже два століття страх
Від тих речей, що коїлись на схилі:
То олень там лежить потрощений, то птах,
То рідні діти там зникають без надії.

Одного дня поштар там не знайшов села:
Ані людей, ані хатин - одна лиш пустка.
Прийшла туди і з Ейлсбері юрба.
Казали всі вони: поштар той з'їхав з глузду.
Бо ж він розповідав, як в пагорба помітив
Голодні очі та широкі довгі ікла.

Завулками ми йшли, де цегла сіра
Зі стін проказу злу звільнити хоче,
Юрба ж брудна, огидна, здичавіла,
До своїх бога з чортом щось шепоче.

Мільйон вогнів на вулиці палав -
З пласких дахів лиш декілька злетіло
Пташок - їх небо зяюче манило,
А барабан далекий ритм їм задавав.

Я знав, які жахіття варились на вогні,
Й гостей розгледів потойбічних у птахах.
Та до яких планет тепер лежить їх темний шлях?
І що ж принесли з Тогу під крилами вони?
Сміялись інші, та раптом завмерли в німоті,
Побачивши, що в кігтях тримають злі птахи.

Колись вже я вступав у того міста межі.
Старе воно і струпом вкрите - там юрба безрідна
У гонги грішні била, і богам незнаним гімни
Співала в склепах на брудному узбережжі.

Немовби очі риб, гнилих будинків вікна
Напівживий і п'яний звели на мене погляд,
Та з вулиці звернув я на подвір'я чорне поряд -
Можливо, хоча б тут когось зустріти міг я.

Там, серед чорних стін, я у пітьмі заголосив:
"Як можна було увійти в цей мороку барліг!"
Коли ж вогні не знати хто у домі запалив,
Крізь скло побачив силуети я танцівників:
Шалене та беззвучне свято трупів, що скакали -
Хоча, тіла ті ані рук, ані голів не мали.

Сльози мене вже покинули
І тільки часом
Смішно трясуться плечі
В долонях стискаю обличчя

То слабкості миті
Як пригадаються раптом
Рожеві півмісяці
Що сходять з-над пальців Твоїх

Чи речення котресь з листа
«чекаю тебе по смерті»
любить тінь мою на пероні
коли од’їжджає потяг

Потім настає тупий спокій
причаєний смуток грецької вази
і досконалість самотності

Покинутий навіть сльозами
покинутий жестом вимови
так гарно заламаних рук

Zbigniev Herbert "Opuszczony"

Już łzy mnie opuściły
i tylko czasem
trzęsą się śmiesznie plecy
w dłoniach zamykam twarz

To są chwile słabości
gdy nagle sobie przypomnę
różowe półksiężyce
wschodzące z nad Twoich palców

Lub jakieś zdanie z listu
"czekam Ciebie po śmierci"
lubi cień mój na peronie
kiedy pociąg odjeżdża

Potem przychodzi tępy spokój
ucichły smutek greckiej wazy
i doskonałość samotności

Opuszczony nawet przez łzy
opuszczony przez gest wymowy
pięknie załamanych rąk

Не радили мені йти схилом Брізьким,
Хоча й лежить там до Зоару певний шлях -
Бо ж Воткінса повісили там два століття як,
І досі монструозний слід лишився в тому місці.

Відкинув я поради, і на шляху зустрів
Котедж, плющом повитий, що під скелею стояв.
Могутні стіни в'язові я довго оглядав -
Як дім зберігся добре так, я геть не розумів.

Спинившись, щоб побачити, як сонце йде з небес,
Почув з кімнати я вгорі щось схоже на виття:
Останній промінь сонця, перш ніж щез,
Проник крізь плющ до верхнього вікна.
Я зазирнув туди - і втік в страху чимшвидше:
Там вив чотирилапий звір з людським обличчям.

В години певні сутінків вечірніх -
Частіше восени - гуляють за дверима
Зоряні вітри; алеями пустими
Між затишних будинків дмуть вони незмінно.

І листя залишки сухі тоді літають,
І білий дим пічний - у вирах фантастичних.
Так геометрія себе являє потойбічна,
А крізь південну мряку світить Фомальґаут.

В такі години дізнаються схиблені поети,
Як юґґотські ростуть гриби, і відчувають квітів
І кольори, і аромат - тих, що вкривають Нітон:
Таких на нашій не знайти планеті.
Але за кожен сон, принесений вітрами,
Розплачуватись змушені земними люди снами.

Палає мак фландрійських піль
Поміж хрестами звідусіль.
Ми тут. А в синій вишині
Бравує жайвір, та пісні
Все глушить впертий скоростріл.

Ми вбиті. Як же мало днів,
Світанків, теплих вечорів
Любили!.. Нині ж ми в труні
Фландрійських піль.

На бій із недругом святий!
Віднині наш вогонь нести
Вже вам!.. А як із боротьби
Ви нам принесете ганьби,
Проснемось ми – й зашелестим
З фландрійських піль.

        1 травня 2015 року

***

Пишите письма, отправляйте своевременно,
Когда их ожидают адресаты.
Когда есть время, когда нету времени…
И даже если не о чем писать.

Пишите просто: "живы и здоровы…"
Не объясняйте, почему молчали.
Не нужно лишних слов и бандеролей.
"Ау!" и всё. Сквозь годы и печали.

***

Страшны слова когда они молчат,
Когда они внезапно затаились,
Когда не знаешь ты с чего начать,
Ведь все слoва когда-то говорились.

Кто ими плакал, мучался, любил,
С ниx начинали, ими завершили...
Как и людьми - словами полон мир,
А ты их должен вымолвить впервые.

Всё повторялось - красота и низость,
Всё было - и асфальт и спорыши,
Поэзия - всегда неповторимость!
Беcсмертное касание души.

***

Не знаю: Вас увижу, или нет.
Да может это и не так уж важно,
А важно то, что где-то вдалеке
Есть тихий зов неуталённой жажды.

Я не позарюсь, мне за счастьем не успеть.
В такие дали эхо не достанет.
Я думаю о Вас. Я знаю что Вы - есть.
Моей душе и этого хватает.

***

Ты в след глядишь, а я уже "на трапе"
И нету слов, и горечь через край.
Вся жизнь идёт по Гаусовой шляпе
Вот так вот "здравствуй", а вот так — "прощай".

Прощай, прощай, чужой мне незнакомец,
Хотя роднее в целом мире не сыскать.
И этот случай —он один из миллиона,
Когда великий подвиг — убежать.

***

Шальные темпы. Время - суперценность.
Фантастика - не грезил и Жюль Верн
Вскипает в наших венах современность
Нас из металла выковал модерн.

Душа теперь - принадлежит эпохам.
Но что ж её так резко потрясли
Простые яблоки, что пахнут льохом
И руки матери, что яблоки внесли?

***

В сад выхожу, он чёрный и худой,
Ему уже и яблока не сбросить,
И тихий шум походки золотой
Ему на память оставляет осень.

В саду я в этом выросла, и он
Меня узнал, хотя и долго озирался.
В круговороте нефатальных перемен
Он старым был и снова обновлялся.

И он спросил меня: - Ну почему
Ты не пришла тогда, когда цветенье?
А я сказала: - ты один мне, друг,
Хоть в эту пору, хоть в другое время.

И я пришла не струшивать ренколд,
И не варить плоды твои на зиму.
Другие ходят в час твоих щедрот,
А я пришла во времена тоски.

Ну вот и все мои права.
Уже сникало солнце за холмами,
А сад шептал шершавыми губами
Какие-то прощальные слова...

Б.Федорову

У дворі, там, де щовечір награвала радіола,
Де пари любили кружелять,
Всі хлопці поважали дуже Льоньку Корольова
І присвоїли йому титул Короля.

Був Король, як король, усесильний. І як другу
Непереливки чи й так не поталанить,
Він простягне йому свою царственую руку,
Свою надійную руку, щоб спасти.

Та ось якось, коли «мессершміти», як ворони,
Розірвали було тишу, мов струну,
Наш Король, як король, він картуз свій, як корону,
Набакир і пішов на війну.

Знову грає радіола, знову сонце в зеніті,
Та нікому заплакати за ним,
Бо Король той був один (так буває на цім світі)
Королівну ще не встиг собі знайти.

Та куди б не йшов я, хоч який не був би там клопіт
(В справах чи просто так погулять),
Все здається мені, що за отим ось поворотом
Короля пощастить знову стрічать.

Це тому, що на війні хоч і справді стріляють,
Не для Льоньки сирая земля.
Це тому, що ( вибачайте), я Москви не уявляю
Без такого, як він, короля.
1957




Булат Окуджава «Песенка о Леньке Королеве»
Б.Федорову

Во дворе, где каждый вечер все играла радиола,
Где пары танцевали, пыля,
Ребята уважали очень Леньку Королева,
И присвоили ему званье Короля.

Был Король, как король, всемогущ. И если другу
Станет худо и вообще не повезет,
Он протянет ему свою царственную руку,
Свою верную руку, - и спасет.

Но однажды, когда "мессершмитты", как вороны,
Разорвали на рассвете тишину,
Наш Король, как король, он кепчонку, как корону,
Набекрень, и пошел на войну.

Вновь играет радиола, снова солнце в зените,
Да некому оплакать его жизнь,
Потому что тот Король был один (уж извините),
Королевой не успел обзавестись.

Но куда бы я ни шел, пусть какая ни забота
(По делам или так, погулять),
Все мне чудится, что вот за ближайшим поворотом
Короля повстречаю опять.

Потому что, на войне хоть и правда стреляют,
Не для Леньки сырая земля,
Потому что (виноват), но я Москвы не представляю
Без такого, как он, короля.

1957

Лиш раз в дитинстві бачив я колись
Старі дуби в западині дрімучій,
Де сіра мряка береже та душить
Непевні обриси, що шалом налились.

І зараз знов я тут - рослини здичавілі
Охоплюють вівтар, чий вирізьблений знак
До Безіменного взиває, самотній одинак,
Бо ж згасли вже багаття, які колись палили.

Побачив жертву я, поглянувши на камінь,
І зрозумів, що святкували тут не люди,
Та й навкруги не мій світ, але сірий Юґґот,
Захований у пустці між зірками.
Та раптом скрикнуло до мене тіло мертве:
Занадто пізно я впізнав себе у жертві!

Не відчуваю я зв'язку зі свіжим та новим
З тих пір, як бачив світло у старому місті.
Спускались від вікна мого дахи там рядом тісним
В химерний порт із безліччю видінь.

Тамтешніх вуличок яскраве сонця світло
Залляло вікна всі та їхні ставні скнілі,
Позолотило флюгери й Георгіанські шпилі -
Мої дитячі сни походять саме звідти.

Скарбів подібних залишки старі
Непевним духам надають свободу:
Ті правдами й неправдами приходять
Крізь стіни непорушні неба і землі.
І, миті відсікаючи нестерпний бич,
Вони мене із вічністю лишають віч-на-віч.

Як батька поховав, хвалився вовк лисиці:
«Знаєш , яким героєм був мій покійний тато!..
Дві сотні суперників одправив на той світ.
І лиш один здолав його в кривавім поєдинку...»
«Так-то воно так,-одповіда лисиця,- як обійти,
Кого він подолав і хто переміг його...»
Вовк певен був , що вона не зна сімейну тайну.
«Овечки беззахисні були ті дві сотні,- веде своє лисиця.-
А переміг батька твого бугай. Котроюсь із задніх ніг
Так стусонув нападника, що той перелетів на роги».

P.S.
Гадаючи, що світ увесь – одні лиш невігласи
І без труда до слави неймовірно ласі,
Готові нікчеми історію всю перекроїть.
Аби в батьківських лаштунках порохнявих
За будь-яку ціну прокрастися в герої
І спочивати на вершині слави.

Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім ревнивім царстві
все під підозрою: підпис, папери, числа.
Діти, й ті вередують в подібні цяці;
ліпше у лялі. От я і розучився.
Тепер, коли око подибує цифру дев’ять
у запитальній шийці (ранішню, зо півлюстра)
чи (за опівніч) двійку, я пригадую лебідь,
яву її з-за куліс, і пудра
з потом лоскочуть ніздрі, немовби запах
набирається, як телефонний номер
або – код скарбничими. Ба, як горів на злаках
і серпах, вочевидячки, щось зекономив!
Урешті, ця дещиця особлива.
Решта ліпша хрусту купюри, сльоза – наперсниць.
Коштує і шовків шкіри, а сива грива
взагалі – далеченько лишає вершниць.
Адже правдішня подорож, ти моя амазонко,
починається перше, ніж вискрипнули мостини,
позаяк губи пом’якшують лінію горизонту,
і на тій ні півнатяку на тривкі гостини.

Сказав він, що воно прийде о третій, уночі -
Зійде до нас з церковного подвір'я.
Я розпалив на всеньку ніч дубове гілля,
І переконував себе, що ці слова пусті.

Я, звісно, за невіґласа його вважав-
Такого, що лише говорить марно,
Не знаючи таємний знак прадавній -
Той знак, що форми з темряви звільняв.

Та що міг знати він! - а все ж, я вогнище палив,
І ось вже Лев небесний десь сховався раптом,
І згасло полум'я, і морок охопив кімнату:
Над Сіконком годинник тричі баштовий пробив.

Тут за дверима гуркіт я почув незграбний,
І опалив мене вогонь шалений правди.

Від Аркхему пройшов з десяток миль я
Над кручами, що оточили Бойнтонівський пляж,
В надії до заходу сонця вийти на той кряж,
З якого Інсмут ніби на долоні видно.

На видноколі човен плив у простори морські;
Його вітрила древніх бурь вже вибілила праця.
Злим понад всі слова мені він здався,
Й не привітав його я помахом руки.

Він покидає Інсмут! - відголосся чути
Вже втрачених часів. Та раптом ніч зійшла,
І на вершину мене стежка привела -
Приходив часто я сюди, щоб місто озирнути.
Побачив я в пітьмі старі дахи та шпилі,
Але блукала тими вулицями темрява могили.

Перед тим, як в закордони
Ти майнеш, то вчиш закони -
Але це ще не біда, -
Бо у складі делегацій
З вами їде фацет штатний -
Просто набрида.

А за місяць подорожній
Інструктаж проходить кожен -
Як проводити там дні:
Щоб чим менше зловорожих,
Навіть просто перехожих
Аби - ні-ні-ні!

...У Парижі фацет штатний
Познайомився так знатно:
"Я сусід ваш - Никодим.
Додаткові вів заняття,
Із Бобруйська мама й тато,
З вами їхав я сюди".

Довести щоб непричетність,
Зберігав свою секретність,
Помагав нам зусебіч:
Він тепер по роду служби
Цінував зі мною дружбу
Просто день і ніч.

На екскурсію по Риму
Я пішов - без Никодиму:
Він всю ніч писав - заснув, -
Та дізнався, фацет штатний
Був колись боксером знатним -
І - не ризикнув.

На сніданки і обіди
Він за мною всюди слідом, -
Мов не має інших справ.
Зазирнув якось я швидко
В записник його, хоч гидко -
Ледве дочитав!

Він писав - таке от стерво! -
Наче я в Парижі меру
Пригрозив, що нападу,
До жінок, мовляв, прихильний
І піддатись впливу схильний
Ніби Заходу...

Та цей фацет у безумстві
Запідозрить і в шпигунстві!..
Ви прикиньте - що тоді?
Не побачу я й до скону
Колізей і пантеони -
Аж до холодів!


27.04.2015

Повернись мені в профіль. В профіль риси лиця
заввиграшки увиразнюються, порівняно із овалом,
із його блудодійним вигином колісця:
забаганками зміни місць зі всіляко таким. Бувало,
воно проти ночі нагадувало мені,
мертвому від погоні, про тиш в пульманівськім вагоні,
про шалений локомотив, що на вогкому полотні
зупинявся знесилено у моїй долоні,
і неясить гукнула з лісу. Нині я зі стидом
розумію – де там сова; та в пітьмі подоба
солодко пасувала сові з дроздом:
птасі широких вилиць й птаху профілю, птаху дзьоба.
І хоч збоку бачив лишень, анічуть не жаль
було правого пів лиця, коли зліва глипав.
Та і голос той за ніч міг склювати печаль,
що своєю рукою кришила з порогу хліба.


---------------------------------------

Удар, удар, іще удар, і знов удар - і от
Борис Будкеєв (Краснодар) проводить аперкот.
Він притиснув мене в кутку, заледве я утік,
Ось - аперкот, і я хитнувсь, подумав, що гаплик.

І думав Будкеєв і в щелепу бив:
"Мені це найкращий в житті позитив!"

Суддя рахує до "семи", а я немов на дні,
Встаю, пірнаю зверху вниз, і бали йдуть мені.
Неправда, наче б на фінал я сили приберіг, -
Не варто ставити фінгал і бити навідліг.

Та думав Будкеєв і в корпус гатив:
"Мені це найкращий в житті позитив!"

В трибунах крик навперебій: - Ату, він боягуз!.. -
Будкеєв лізе в ближній бій, я до канатів трусь.
Та він проліз - він сибіряк, настирливі вони.
І я сказав йому: - Дивак! Втомився, відпочинь!

А він не почув, лиш мене возвістив,
Що це є найкращий в житті позитив.

А він все б'є - здоровий чорт! Ой, не було б біди.
Та бокс - не бійка, тільки спорт відважних і т. д.
Ось він ударив раз, два, три - і сам позбувся сил.
Підняв ту руку рефері, якою я не бив.

Бо скільки б ти, дурню, кого б не гатив,
Утямиш запізно, що це - негатив.


20.04.2015

I
Книга

Напівзагубленість, напівтуман
старих причалів та химерність форм
предметів, піднятих з морських низин,
потерте димом і морозом скло,
рукописи, що скупчилися за
ним стосами, як стовбури дерев,
ховаючи причину і знання
за власної дешевої ціни;
а також я, що просто увійшов
і, взявши вкритий павутинням том,
уже не міг відкинути його,
переступити, як нічний кошмар;

уже не міг не чути в глибині
пустого дому прохолодний сміх.

II
Гонитва

Я загорнув рукопис під пальто –
подалі від алей та підвіконь,
подалі від проникливих очей,
що визирають із квадратів шиб,
спостерігаючи нервовий біг
істоти не такої, як вони,
істоти, яка викрала й несе
те, що не варто знати не таким,
тікаючи від сміху, що її
він переслідує, не даючи
відкрити хвору книгу на місцях,
яких вона не прийме все одно,

хоча обабіч божевільні стіни,
хоча лунають кроки за спиною.

III
Ключ

Не знаючи, що змусило мене
безпомилково слідувати цим
покрученим проспектам на шляху
до закриття дверей на всі замки,
я, тим не менше, мав дороговказ
до найтаємнішого зі світів,
до найзабутішої із епох,
до найжахливішого із видінь,
в якому є невідворотна сутінь,
яка, йдучи із лісових заплав
без розміру, без шуму і без форми,
ховає місто неземних шпилів.

Не встиг я усвідомити усе це,
коли кватирка тихо заскрипіла.

11.04.2015

Воно було старим, коли ще Вавилон був юним;
Ніхто не знає скільки часу воно лежало у землі,
Коли кінці-кінців наткнулись шуфлі пошукові
на блоки із граніту та вивели його на світ.
Була там кладена підлога та основи-стіни,
й розтрощені колони та скульптури, різьблені щоб показати
вигадливих істот із давнини
що світ безлюдний бачили.

І ось тоді побачили ми кам’яні сходини, у низ крокуючі
через завалені ворота з карбованого доломіту
У темну гавань мороку нічного
Де древні знаки та одвічні таємниці хмурі.
Ми путь розчистили - та вдалися до втечі дикої
Коли почули знизу якісь вашкезні кроки.

Хто сказав: «Все згоріло дотла?
Більше в Землю не кинуть насіння»?
Хто сказав, що вже вмерла Земля?
Причаїлась вона на часину.

Материнство не взять у Землі,
Не віднять, як не вичерпать моря.
Як повірить: хтось Землю спалив?
Ні, вона почорніла від горя.

Як розрізи, траншеї лягли,
І воронки, мов рани ті зяють,
І оголені нерви Землі
Од страждань неземних потерпають.

Вона витерпить все, бо жива.
Не записуйте Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що вона вже замовкла навіки?

Ні, дзвонами стогін вона заглуша
Зо всіх ран своїх і віддушин,
Таж Земля – це ж бо наша душа,
Чобітьми не витоптать душу!

Хто повірив, що попіл Земля?
Причаїлась вона на часину.
1969

Владимир Высоцкий «Песня о Земле»

Кто сказал: "Все сгорело дотла?
Больше в Землю не бросите семя"?
Кто сказал, что Земля умерла?
Нет! Она затаилась на время.

Материнство не взять у Земли,
Не отнять, как не вычерпать моря.
Кто поверил, что Землю сожгли?
Нет! Она почернела от горя.

Как разрезы, траншеи легли,
И воронки, как раны, зияют,
Обнаженные нервы Земли
Неземное страдание знают.

Она вынесет все, переждет.
Не записывай Землю в калеки!
Кто сказал, что Земля не поет,
Что она замолчала навеки?

Нет! Звенит она, стоны глуша,
Изо всех своих ран, из отдушин.
Ведь Земля - это наша душа,
Сапогами не вытоптать душу!

Кто поверил, что Землю сожгли?
Нет, она затаилась на время.

1969

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури -
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось - сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.

Дивився я на неї крізь гілля дерев,
Під кронами старого лісу ставши непомітним.
Вона блищала вже у західному світлі,
Сором'язливо розгоряючись ледь-ледь.

Настала ніч, й бурштин мені у вічі
Яскравий промінь з щедрістю розлив.
Вечірня зірка в тисячу разів
Сліпучішою стала в спокої та тиші.

І блиск в тремтливому повітрі образи окреслив,
Мов спогади тих марень, що завжди бачив я:
Сади і башти, дивні небеса й моря
З життя примарного, і, хоч не знаю, де це,
Крізь космосу глибини - тепер мені відомо -
Ті промені приходять з мого старого дому.

Не мандрував ніколи тілом він фізичним,
І прокидався кожен раз там, де лягав -
Але щоночі дух його блукав
Безоднями й світами потойбіччя.

Яддіт він бачив, та не з'їхав з глузду,
Й не шкодили йому до зони Гурської візити,
Та якось уночі, крізь викривлення світу,
Почув він флейти звук в глибинах пустки.

Від того звуку він за ніч постарів,
І все для нього стало іншим кардинально,
Бо ж світ, який він знав - лише фантом туманний,
Фальшивий, хибний образ глибших планів.
Його народ і друзі тепер чужа юрба,
І бути серед них він прагне - та дарма.