Той так прожив життя що зміг побачить все.

Кінець.

В другім житті він бідним став,
насправді бідним, зовсім без нічого.

Забудьте Квебекантропа,
хлопа, що ні на кого а ні трішечки не схожий.

Ах! Ах!
Вмер
птах

Птахи
голуби
Наші долоні

Що з ними стало сьогодні
що себе впізнати не годні

Колись їх бачили
в ясній висі зустрічались
у небі ширяли
з радістю спілкувались
себе пізнавали
з такою легкістю

Що з ними зараз
чотири долоні без пісні
вони мертві
і спорожнілі

Я скуштував кінця світу
твоє обличчя руїною стало
бо затихли чотири голуби
бо вмерли чотири долоні
Опали
одна біля одної вряд

І питаєм себе
В скорботі
що за смерть таємнича
яка таємнича робота
у смерті
яким шляхом таємним у нашій тіні
куди наш погляд не в змозі сягти
Смерть
з”їла пташині життя
впіймала пісню й політ перервала
чотирьох голубів

що лежать перед нами
без променя душ
і без тріпотіння сердець.

І не виходь із кімнати і не роби помилки.
Навіщо тобі Сонце, як Шипку вже запалив ти?
За дверима усе безглуздо, тим паче – вигуки щастя.
Зайди лише у вихо́док – і зразу ж і повертайся.
О, не виходь із кімнати, не викликай мотора.
І пам'ятай, що простір цей зроблений із коридору
і у лічильник впирається. А якщо зазирне жваво
мила, роззявивши рота, жени її, не роздягаючи.
І не виходь із кімнати; вважай, що заскочив протяг.
Чи є що на світі цікавіше, окрім голих стін навпроти?
Навіщо виходити звідти, куди повернешся увечері
таким, яким був уранці, та ще й таким понівеченим?
О, не виходь із кімнати. Танцюй під ритм босанова
в пальті, що на голе тіло, у мештах на босу ногу.
Капуста, мастила лижні пахнуть в твоїй вітальні.
Ти написав масу літер; іще одна явно зайва.
І не виходь із кімнати. Нехай лиш твоя кімната
пізнає, який ти насправді. І взагалі інкогніто
когіто ерго сум мовила формі сердито субстанція.
І не виходь із кімнати! На вулиці, глянь, не Франція.
Дурнем не будь, кажу тобі! Будь тим, ким інші не стали би.
І не виходь із кімнати! Дай волю меблям зістарілим,
злийся обличчям з шпалерами. Запрись і зроби барикаду
із шафи від хроноса, ероса, віруса - дай собі ради.


28.01.2015

Як давно я топчу, видно по каблуку.
Павутинок і пальцем не збути з чола.
Те і тішить з гулкого кукуріку,
що одлунь нагуля.
Ба, і чорні мислі годі зібгать у пук,
як пасмо, укоськане в сум’ятті.
І дедалі нічому снити, нітити згук,
збутися, нидіти у смітті
часу. Убогий квартал в вікні
око так і мозолить, пак
упізнає з нісенітні снів
фізію пісну, а не инак.
І круги витинати, бач, спокуша,
мов шамана, вертіти клубок;
опоясує пусткою, щоб душа
знала дещо, що знає Бог.

Ми – порив, що сіє тихо
Правди й вигадки політ.
Ти – і поглядом, і сміхом
Розфарбуєш в серці слід.

Вивчення тебе минає,
Крижаний – тривоги щем,
Як алмаз, углиб зростаєш,
Ранком сповнена ущерть.

З тим, що мрія відшукала,
Ми розкинули шатро.
В темряві себе лякались
І остуджених зірок.

Нерозсудливій в уяві
Заздрять мудреці нехай, –
І краси забракло навіть,
Пізнання – печаль глуха.

Думка – це не страх, не сніння,
А туман, вуаль ясна.
Втіхи чисте просвітління –
Спалах серця й таїна.

Біль і каяття лишились,
Серце – тьмяний монастир.
Чути сміх твій заіскрілий –
День до танцю повести.

Не в пиятиці похвальби шаленої,
Не в пиятиці гордості сліпої,
Не в буйстві сміху, в пісні галасливій,
Не в передзвоні чаші кругової ,
А в силу тверезої покори
І чистоти оновленої
На справу грізного служіння
В кривавий бій постанеш ти.

О Русь моя! як муж розумний,
Суворо допитавши совість,
З душею світлою і многодумною,
Сміливо йде на Божий поклик,
Отак, зцілившись од пороку,
Свідомістю, скорботою і соромом,
Постанеш ти світові високо
У сяйві світлому й святому!

Іди! тебе народи кличуть!
І, учту бранну завершивши,
Даруй їм дар святий свободи,
Життя дай думці,життю - мир!
Іди, світла твоя дорога!
В душі любов, в десниці грім,
Грізна, прекрасна,- ангел Бога
З осяяним вогнем чолом!
3 квітня 1854

А.С.Хомяков «Раскаявшейся России»

Не в пьянстве похвальбы безумной,
Не в пьянстве гордости слепой,
Не в буйстве смеха, песни шумной,
Не с звоном чаши круговой;
Но в силу трезвенной смиренья
И обновленной чистоты
На дело грозного служенья
В кровавый бой предстанешь ты.

О Русь моя! как муж разумный,
Сурово совесть допросив,
С душою светлой, многодумной,
Идёт на божеский призыв,
Так, исцелив болезнь порока
Сознаньем, скорбью и стыдом,
Пред миром станешь ты высоко,
В сияньи новом и святом!

Иди! тебя зовут народы!
И, совершив свой бранный пир,
Даруй им дар святой свободы,
Дай мысли жизнь, дай жизни мир!
Иди! светла твоя дорога:
В душе любовь, в деснице гром,
Грозна, прекрасна, - ангел бога
С огнесверкающим челом!

Остиг киселевий берег. Никне у молоці
утопаюче місто. Видзвякуються куранти.
Свíтелка з абажуром. Янголи-вістовці
галдять, як юрмою вибіглі з кухні офіціанти.
Я пишу тобі це зі другого боку землі
в день народин Христа. Віхоли тлумовище
за вікном ошелешує щирістю "ай-люлі":
літ сувої вибілює. Тисячний онде витче
вдруге. За чотирнадцять зим. Канула середа,
завтра – четвер. Будучі роковини
нам, боюсь, пригубити з льодом не випада,
оним робом збавляючи і морщини
від істерик щоки; в просторіччі – в застіллі з Ним.
Отоді і зобачимось. Як зоря – селянина,
ідучи крізь стіну, слух ятрить і одним
пальцем сон чулого піаніна!
Буцім хто осягає там буки услід азам.
Ні – ази астрономії, задивлений у туманність
власних імен там, де нас нема: там,
де суму з’ясують у відніманні…

грудень 1985

"Пишайсь!"- підлесники тобі сказали.-
Земля, увінчана вінцем,
Земля у сталі нездоланній,
Півсвіту ти взяла мечем!
Безмежні твої володіння,
І, доля, примх рабиня вірна,
Слухняна гордим повелінням
Тобі скоряється покірно.
В красі твої степи просторі,
Черкають гори холод зір,
Озера даллю неозорі…»
Не слухай, не пишайсь, не вір!
Хай хвилі рік твоїх глибокі,
Як хвилі синії морів,
І надра діамантів повні,
І хліб у золоті степів.
Хай перед сяєвом державним
Схиляє голови весь світ,
Плюскочуть сім морів невгавно,
Тобі несуть хвалебний міт,
Нехай грозу твою криваву
Перуни пронесли, мов шал,
Не згадуй силу марну й славу.
Усим цим прахом не пишайсь!
……………………………………………….
Безглуздий всякий дух гордині,
Злото -не вірне, сталь - крихка,
Та сильний світ ясний святині,
Міцна побожного рука.

А.С.Хомяков
«РОССИИ»

"Гордись! - тебе льстецы сказали. -
Земля с увенчанным челом,
Земля несокрушимой стали,
Полмира взявшая мечом!
Пределов нет твоим владеньям,
И, прихотей твоих раба,
Внимает гордым повеленьям
Тебе покорная судьба.
Красны степей твоих уборы,
И горы в небо уперлись,
И как моря твои озеры..."
Не верь, не слушай, не гордись!
Пусть рек твоих глубоки волны,
Как волны синие морей,
И недра гор алмазов полны,
И хлебом пышен тук степей;
Пусть пред твоим державным блеском
Народы робко кланят взор
И семь морей немолчным плеском
Тебе поют хвалебный хор;
Пусть далеко грозой кровавой
Твои перуны пронеслись -
Всей этой силой, этой славой,
Всем этим прахом не гордись!
Грозней тебя был Рим великой,
Царь семихолмного хребта,
Железных сил и воли дикой
Осуществленная мечта;
И нестерпим был огнь булата
В руках алтайских дикарей;
И вся зарылась в груды злата
Царица западных морей.
И что же Рим? и где монголы?
И, скрыв в груди предсмертный стон,
Кует бессильные крамолы,
Дрожа над бездной, Альбион!
Бесплоден всякой дух гордыни,
Неверно злато, сталь хрупка,
Но крепок ясный мир святыни,
Сильна молящихся рука!

И вот за то, что ты смиренна,
Что в чувстве детской простоты,
В молчаньи сердца сокровенна,
Глагол творца прияла ты, -
Тебе он дал свое призванье,
Тебе он светлый дал удел:
Хранить для мира достоянье
Высоких жертв и чистых дел;
Хранить племен святое братство,
Любви живительный сосуд,
И веры пламенной богатство,
И правду, и бескровный суд.
Твое всё то, чем дух святится,
В чем сердцу слышен глас небес,
В чем жизнь грядущих дней таится,
Начало славы и чудес!..
О, вспомни свой удел высокой!
Былое в сердце воскреси
И в нем сокрытого глубоко
Ты духа жизни допроси!
Внимай ему - и, все народы
Обняв любовию своей,
Скажи им таинство свободы,
Сиянье веры им пролей!
И станешь в славе ты чудесной
Превыше всех земных сынов,
Как этот синий свод небесный -
Прозрачный вышнего покров!

Осень 1839
---------------------------
О.С.Хомяков (1804-1860) - поет, художник, публіцист, богослов, основоположник раннього слов'янофільства.

…і Тебе в Віфлеємській вечірній юрбі
не пізнає ніхто: сірничина
чи осяє у кого пушок на губі,
чи об дріт електричка поспішна
там, де Ирод обагрені руки скидав,
іскру висікла у предмісті;
а чи німб зі малям тої ночі вгадав
на віки в непривабнім під’їзді.


1969—1970(?)

Анна Ахматова «Александру Блоку»

До поета прийшла в гості.
О дванадцятій. Неділя.
Тихо й просторо в кімнаті,
А за вікнами мороз.

І малиновеє сонце
Над кудлатим сизим димом...
Як господар мовчазливий
Ясно дивиться на мене!

Очі в нього такі дивні –
Пам’ятати кожен мусить,
Мені ж ліпше, обережній,
Не дивитися в них зовсім.

Та не позабуть розмову,
Дивний полудень в неділю
В сірім і високім домі,
Що біля воріт морських Неви.

Анна Ахматова «Александру Блоку»
Я пришла к поэту в гости.
Ровно полдень. Воскресенье.
Тихо в комнате просторной,
А за окнами мороз.

И малиновое солнце
Над лохматым сизым дымом...
Как хозяин молчаливый
Ясно смотрит на меня!

У него глаза такие,
Что запомнить каждый должен,
Мне же лучше, осторожной,
В них и вовсе не глядеть.

Но запомнится беседа,
Дымный полдень, воскресенье
В доме сером и высоком
У морских ворот Невы.


Александр Блок «Ахматовій»

«Страшна врода» - так Вам скажуть,-
Ви накинете ліниво
Шаль іспанськую на плечі,
У волоссі червінь ружі.

«Проста врода» -так Вам скажуть,-
Шаллю барвною невміло
Ви накриєте дитину,
Червінь ружі – на підлозі.

Та вслухаючись недбало
У слова, що чуть довкола,
У задумливій печалі
Ви прокажете собі:

«Не страшна і не проста я;
Я не так страшна, щоб просто
Убивать, не так проста я,
Щоб не знать – життя страшне».


Александр Блок «Ахматовой»

«Красота страшна» — Вам скажут,
Вы накинете лениво
Шаль испанскую на плечи,
Красный розан — в волосах.

«Красота проста» — Вам скажут, —
Пёстрой шалью неумело
Вы укроете ребенка,
Красный розан — на полу.

Но, рассеянно внимая
Всем словам, кругом звучащим,
Вы задумаетесь грустно
И твердите про себя:

«Не страшна и не проста я;
Я не так страшна, чтоб просто
Убивать, не так проста я,
Чтоб не знать, как жизнь страшна».

16 декабря 1913
________________________________________













Анна Ахматова «Александру Блоку»

Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав. В кофейні
"Янікулум" нове кодло, а ляси на давній фені.
Танучи в склянці, лід дозволяє двічі
відпити ту саму воду, згаги не одолівши.

Кануло вісім літ. Спалахували і тліли
війни, тріщали сім’ї, в газетах мелькали рила,
падали аероплани і диктор зітхав: "о, Боже!".
Білизну годиться прати, а збути морщин не гоже

навіть тепло долоні. Сонце над зимним Римом
бореться голіруч з сизуватим димом;
пахне палене листя, сяє фонтан, як орден,
належний в обід мортирі за холостий постріл.

Речі ото й твердіють, щоб в пам’яті їх не двинуть
з місця; та й перспективу тяжче знайти, чим згинуть
в ній, що двигає обрії, подолує років против
в гонитві за чистим часом їх, без щастя і теракоти.

Життя і без нас, люба, мислиме – пак не всує
побутують пейзажі, бар, пагорби; їм пасує
хмара у чистім небі над полем отих баталій,
де статуї клякнуть, вражені звитягою ніг і талій.


(1989)

Чекаю щастя, але де воно?
Затисли серце сумніву лещата,
Як день і ніч, поява та утрата,
То зблисне, то піде на темне дно.

Скоріше почорніє чистий сніг,
І висхне море, Сходом Захід стане,
Євфрат і Тигр тектимуть з Океану,
І стануть перехрестями доріг.

Чи зблисне в хмарах проблиском кохання,
Фатальне із Мадонною єднання,
Як світлу мить, стрілу пошле Ерот.

Я б міг деінде медом ласувати,
Та не дано тому про мед гадати,
Чий тільки у гіркому спраглий рот.

05 вересня 2013
Переклад : Ераст Іваніцький

І вирушив Лот за посланником Бога –
Величний і світлий – по чорній горі.
Дружину завзято вмовляла тривога:
Не пізно, ще можеш минуле узріть.

Оглянься на башти Содома – черлені,
На площу співочу, на дворища лад,
На вікна спустілі, обитель студену…
Там чад народила, там прядка гула.

Поглянула – й біль пронизав тогосвітній.
Враз очі оскліли, зробились, мов лід.
Прозорою сіллю постала між ріні,
А ноги стрімливі – навік у землі.

Хто жінку оплаче, упавши на груди?
Є більші утрати в ряду забуття?
Лиш серце моє пломінке не забуде
Спроможну за погляд віддати життя.

2014


Анна Ахматова

Лотова жена

И праведник шел за посланником Бога,
Огромный и светлый, по черной горе.
Но громко жене говорила тревога:
Не поздно, ты можешь еще посмотреть
На красные башни родного Содома,
На площадь, где пела, на двор, где пряла,
На окна пустые высокого дома,
Где милому мужу детей родила.
Взглянула - и, скованы смертною болью,
Глаза ее больше смотреть не могли;
И сделалось тело прозрачною солью,
И быстрые ноги к земле приросли.
Кто женщину эту оплакивать будет?
Не меньшей ли мнится она из утрат?
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд.

1924

Безтурботний дух у рань
Серце римою повнить,
Ніби в піжмурки пограв
З часовим судом на мить.

Йду я, феє, по траві
Через непролазний ліс.
Сонцесяйний дотик твій
Вогняну росу приніс.

Місяць посмішку зростив,
Половинить крапель блиск, –
Мов ховатись і знайти
Хлопець і дівча зійшлись.

Я пірнаю в глибину
Променів містичних злив
Із перлини-серця сну
Крізь вуаль годин з імли,

Де кільце неясних сяйв
Навкруги стійких святинь.
Там я прихистку досяг –
Осягаю мрій світи.

Хтось у пошуку краси
Таємничим слідом біг.
Славлячи тебе щосил,
Я гублю себе в тобі.

Потали духу – викрики ума
і логіка – ви зайді не чужі,
коли маною білою зима
блукає y полях, німіш душі.
Об чім тоді я думаю один,
чом пильнувати оку наполіг.
Ось грудень зі полону хуртовин
допався коштом лютого відлиг.
Які бо холоди діждуть нас там.
Ба, гріє старожитність, але ми
не вільні уподібнитись містам
під надокучні віддихи зими.
Безумні і злостиві ці поля!
Безумні і безкраї лона тиші.
Не спокій то, то глибоко земля
чаїть свій ляк, в полуду обволікши.
Підспудний жах чаїть у білизні.
І бачу я, життя іде, як виклик
неславі у натільнім убранні
безмовних піль, поталою заціплих.



10 грудня 1960

Прокинулась. Де у душі вогонь?
Немає: пусто, холодно і тихо.
Підкралося до мене звідкись Лихо,
а я і не помітила його.

Воно украло щастя бути разом.
У яблуні замерзло зелен-листя.
Як жити? У душі, у порожнистій
вже оселились болі і образи...

А чи була коханою, співучою?
Безкрая вись без тебе не цікава.
У долі я нічого не чекаю.
Як жити далі? Запитання мучає!

2014

Ото він – Аріон
еллінський Карузо
концертмейстер античного світу
дорогий як намисто
або краще як сузір’я
співа
хвилям морським і купцям шовку
тиранам і погоничам мулів
а продавці перепічок із цибулею
вперше хиблять в рахунках не на свою користь

про що співа Аріон
про те докладно не знає ніхто
найважливіш що повертає гармонію світові
лагідно море колише землю
в тіні одного гекзаметра лежать
вовк та олень яструб і голуб
а немовлятко засинає на гриві лева
як у колисці
погляньте як звірята всміхаються
білими квітами живиться люд
і все так гарно
як на початку світу було

це він –Аріон
дорогоцінний і велекратний
винуватець запаморочення
стоїть у віхолі образів
вісім пальців має як октава
й співає

а як з голубіні на заході
снуються шматочки шафрана
що означає наближення ночі
Аріон лагідним порухом голови
прощається
з погоничами мулів і тиранами
крамарями й філософами
і сідає в порту на спину
прирученого дельфіна
- до побачення –
Який же гарний Аріон
- кажуть дівчата –
- як випливає в море
сам
з вінком видноколів на голові


Arijon
________________________________________


Oto on - Arijon -
helleński Caruso
koncertmistrz antycznego świata
drogocenny jak naszyjnik
albo lepiej jak konstelacja
śpiewa
bałwanom morskim i kupcom bławatnym
tyranom i poganiaczom mułów
tyranom czernieją na głowach korony
a sprzedawcy placków z cebulą
po raz pierwszy mylą się w rachubach na swoją niekorzyść

o czym śpiewa Arijon
tego dokładnie nikt nie wie
najważniejsze jest to że przywraca światu harmonię
morze kołysze łagodnie ziemię
ogień rozmawia z wodą bez nienawiści
w cieniu jednego heksametru leżą
wilk i łania jastrząb i gołąb
a dziecko usypia na grzywie lwa
jak w kołysce

patrzcie jak uśmiechają się zwierzęta
ludzie żywią się białymi kwiatami
i wszystko jest tak dobrze
jak było na początku

to on - Arijon
drogocenny i wielokrotny
sprawca zawrotów głowy stoi
w zamieci obrazów ma osiem
palców jak oktawa
i śpiewa

Aż kiedy z błękitu na zachodzie
wysnuwają się świetliste niteczki szafranu
co oznacza zbliżającą się noc
Arijon uprzejmym ruchem głowy
żegna
poganiaczy mułów i tyranów
sklepikarzy i filozofów
i wsiada w porcie na grzbiet
oswojonego delfina

- do widzenia -

jakże jest piękny Arijon
- mówią dziewczęta -
kiedy wypływa na morze
sam
z wieńcem widnokręgów na głowie

Осінь – погідна часина, щойно ви не ботанік,
а нічию штиблетів з паркетом уклав ботвинник:
у тротуарів явно її відтінки,
а далі – дерева як руки, відлучені від готівки.

Небо без птахів ратує за угоду
з лицарем слів типу "прости", "не буду",
буцім усюдисущі сплески сумлінь і моди
на темно-сіре стосуються до погоди.

Все стане краще, коли попосіє мжичка,
бо по тому ані промінчика, ні словечка,
хіба які очі заздрі, – нудьгою, коли не журом
сп’янілі, – рубцям душевним і вишуканим тортурам.

Мите тремка, тривай бо, коли завмирає риба
в озерах, коли дістає природа зі гардероба,
зітхаючи, м’яту річ, зовучи свідком
трачене міллю місце з латками вікон.


1995

Так ось він – той пейзаж осінній...
Так ось він – той пейзаж осінній,
Якого все життя я так боялась:
І небо – мов палаюча безодня,
І звуки міста – наче з того світу
Почуті і чужі навіки.
Неначе все, з чим я в собі
Усе життя боролась, отримало життя
Окреме і втілилося в ці
Сліпі стіни, в цей чорний сад...
А в ту хвилину за плечем моїм
Колишній дім мій стежив ще за мною
Примруженим і неприхильним оком
Отим назавше пам’ятним вікном.
П’ятнадцять літ – п’ятнадцятьма віками
Гранітними себе неначе уявили.
Та ж і сама була я немов той граніт.
Тепер моли, терзайся, називай
Царівною морською. Все одно. Не треба...
Та треба було мені себе переконати,
Що це траплялося багато раз
І не зо мною тільки – з іншими також,-
І навіть гірше. Ні, не гірше – краще.
І голос мій – і, певно, це було
Найбільш страшне – сказав із пітьми:
«П’ятнадцять тому літ якою піснею
Стрічала ти цей день, ти небеса,
Хори зірок і хори вод вмовляла
Вітати урочисту зустріч
Із тим, від кого ти пішла сьогодні...
Так ось твоє срібне весілля:
Тож клич гостей, пишайся, торжествуй!»

Анна Ахматова

СЕВЕРНЫЕ ЭЛЕГИИ
ЧЕТВЕРТАЯ

«Так вот он - тот осенний пейзаж...»

Так вот он - тот осенний пейзаж,
Которого я так всю жизнь боялась:
И небо - как пылающая бездна,
И звуки города - как с того света
Услышанные, чуждые навеки.
Как будто все, с чем я внутри себя
Всю жизнь боролась, получило жизнь
Отдельную и воплотилось в эти
Слепые стены, в этот черный сад...
А в ту минуту за плечом моим
Мой бывший дом еще следил за мною
Прищуренным, неблагосклонным оком,
Тем навсегда мне памятным окном.
Пятнадцать лет - пятнадцатью веками
Гранитными как будто притворились,
Но и сама была я как гранит:
Теперь моли, терзайся, называй
Морской царевной. Все равно. Не надо...
Но надо было мне себя уверить,
Что это все случалось много раз,
И не со мной одной - с другими тоже,
И даже хуже. Нет, не хуже - лучше.
И голос мой - и это, верно, было
Всего страшней - сказал из темноты:
"Пятнадцать лет назад какой ты песней
Встречала этот день, ты небеса,
И хоры звезд, и хоры вод молила
Приветствовать торжественную встречу
С тем, от кого сегодня ты ушла...
Так вот твоя серебряная свадьба:
Зови ж гостей, красуйся, торжествуй!"

1942

А ми голодні бідняки,
Босоніж ступим на шляхи,
Нас називають апатриди,
Це ті, що свій тягар несуть.
Занурене життя у біди,
В задумі, що без співчуття,
Нігде опори не здобуть,
Таки рушаємо у путь.

Ми народились де не знати,
Потроху всюди, як спитати,
Ми батька й матері не маєм,
Один лише наш брат печальний,
В руках убозства доживаєм.
Лиш здрісний етап вершальний,
За нами скрізь, нас хоче чуть,
Ох, цей широкий путь.

Ми сліз не відаєм з лиця,
Пустота в душах, а серця
Посуха вкрила вже незрима.
Ще маєм вимолити хліб,
Ганебно мерзнуть під дверима.
Але ж! Від голоду не втік,
То треба їсти, хай там як,
І знов ступити на цей шлях.

А дехто, крізь зими неспокій,
Поспати йшли у яр глибокий,
З негодою, що снігом вкрила,
Їм ця канава слугувала
Мов сховок, ліжко чи могила,
Де їх знайшли, коли нестало
Від холоду вже посинілих
Все ж на шляху ширококрилім.

У співака стулені губи
Ніч вимовля співак очима
Під барвою зловісних небосхилів
Де спів скінчивсь настає морок
І неба тінь вкриває землю

Де в скирдах зір хропуть пілоти
відходиш зі смішним рулоном
мозаїк губиш слів Метафор
сміх супроводить твою втечу
назустріч справедливим кулям

як тінь луни цих слів даремність
вітер в покоях строф порожніх
не тобі піснею святить пожежу
всихаєш тринькаючи надаремне
долонь пробитих квіти заснулі

Присвята
мовчуне прийми снаряд скімливий
на плечі візьми вустя подиву
пагорбок віршів заросте дерном
під барвою зловісних небосхилів
що і твоє мовчання вип’є


Zbigniew Herbert
Poległym poetom

Śpiewak ma wargi zestalone
śpiewak wymawia noc oczyma
pod złym kolorem nieboskłonów
gdzie pieśń się kończy zmierzch zaczyna
i nieba cień zarasta ziemię

Gdy w stogach gwiazd lotnicy chrapią
uchodzisz chroniąc śmieszny rulon
Mozaiki gubisz słów Metafor
śmiech towarzyszy ci w ucieczce
naprzeciw sprawiedliwym kulom

Jak echa cień twych słów daremność
i wiatr w pokojach pustych strof
Nie tobie pożar święcić pieśnią
usychasz trwoniąc nadaremnie
przebitych dłoni kwiaty śnięte

Przesłanie

Milczący przyjm Skomlący pocisk
w ramiona brał by ujść zdziwieniu
Ten kopczyk wierszy darń zarośnie
pod złym kolorem nieboskłonów
który wypije twe milczenie
13.10.2008, 12:44

Кохань початок - ніжний вітерець,
І в спогадах любов - вітрець ласкавий,
Кохаєш - біль! Жорстока насолода
В терзанні любих - наша зла забава.

Переклад - Ераст Іваніцький, 2013 рік

Один не втямить, чим троянда пахне,
А інший в полині і мед почує.
Окраєць хліба вдячний не забуде,
Невдячний і життя не поцінує.

Переклад Ераст Іваніцький, 2013 рік

Щоб мудрим тебе люди пам'ятали
Двох принципів не зраджуй і за сало:
Опухни з голоду, ніж їсти, що прийдеться,
Будь краще сам, але не з ким зведеться.

Адаптація Ераст ІВАНІЦЬКИЙ, 2013

Не народилась ще вона,
Вона і музика, і слово,
І тому-то всього живого
В’язь непорушна і міцна.

Світліє день, мов буревій,
А море дихає спокійно
І ,як бузкова повінь, піна
В оправі блідоголубій.

Набудуть хай мої вуста
Ту первородную німоту,
Як кришталево чисту ноту,
Що мов джерельная вода.

Лишайсь, як піна, Афродито,
І слово в музику вернись,
І, серце, в серце перелийсь
З життям першопричинно злите.

О.Мандельштам "Silentium"
Она еще не родилась,
Она и музыка и слово,
И потому всего живого
Ненарушаемая связь.

Спокойно дышат моря груди,
Но, как безумный, светел день
И пены бледная сирень
В мутно-лазоревом сосуде.

Да обретут мои уста
Первоначальную немоту –как кристаллическую ноту,
Что от рождения чиста.

Останься пеной, Афродита,
И, слово, в музыку вернись,
И, сердце, сердца устыдись,
С первоосновой жизни слито.

Пережили себе і Пушкін, і Єсенін,
і їх пережила ця осінь золота.
Осінній, – Лінин, день…
                              По-їхньому, – «осенний»,
але невже? Невже – вона, якраз ота?

Виходиш на осоння вичахлого літа,
як це уже не раз бувало на віку,
і радість, і печаль такі, що не дожити
без цих акордів дня у кожному рядку.

А жовтень у копцях роздмухує багаття
і юний листопад не гасить цих пожеж.
Канікули. Любов, якій немає меж,
коли вона одна одне твоє заняття
на урвищі ріки, де плаває латаття,
яке уже не їй даремно бережеш.

                              01.11.2014

Осилю день і ніч перечатую,
Тенета часу свого розірву.
Увесь цей шум, всю тишу розітру я
У долю голоду і холоду пірну.

Розіб'ю серце, потім ~оголю,
Зруйную тіло повне каяття
У несвідомості його втоплю
У невідчутній недосяжності життя.

Вдихнути врешт, віддати чорноті
брудних річок старезних ідолів
Надію створити із ненависті
Святиню зростити з ганебних слів.

Та невже я утратив свій час?
Париж, ти випив всю кров мою.
Обвішу шию твою без прикрас
Я сміхом, плачем і свободою.

Translation:

Oh my life,
If I could now
Just live a happy nighttime
When for both of us love would be happily known

Oh my love,
I feel once more again that
Its mine now, mine now your feelings’ meaning
And knowing that you get from me the same,
And Forever

Passing by time
Missing kisses
I suffer
And my hours
Are without you in pain

Oh my life,
Don’t grow the distance
I know, you misunderstood me
About how’s beautiful could be intensity, my love,
The one still wanted

Passing by time
Missing kisses
I suffer
And my hours
Are without you in pain

Oh my life,
Don’t grow the distance
I know, you misunderstood me
About how’s beautiful could be intensity, my love
The one still wanted

Original:

Oh vida

Oh, oh vida
Si pudiera,
Vivir la feliz noche
En que los dos supimos nuestro amor

Mi bien,
Sentir que nuevamente
Es mío, mío tu cariño,
Saber que eres de mí también,
Por siempre

Éste tiempo
Sin tus besos,
Yo sufro
Son mis horas
De agonía sin ti.

Oh, oh vida,
No te alejes.
Yo sé, no has comprendido
Con que sublime intensidad mi bien
Nos quisimos

Éste tiempo sin tus besos
Yo sufro
Son mis horas
De agonía sin ti.

Oh, oh, oh vida,
No te alejes.
Yo sé, no has comprendido
Con que sublime intensidad mi bien
Nos quisimos

Тільки той, хто любив до останнього атома в тілі,
Хто втрачав назавжди, хто в долонях тримав свій смуток,
Смуток, схожий на втомлені крила орлині,
Що забули про небо, високе й синє,-
Знає,що я втратив в тобі, мій Сіоне,.
Ну, а той, від кого ні дружина, ні мати не звідали шани,
Хто тинявся в обіймах жінок і країн безоглядно
І хто в крові своїй не спромігся ніч розчинити,-
Не зажуриться і не згадає тебе, мій Сіоне,
І в житті своїм не шукатиме те,
Чого вже нема – те, що було в тобі.
------------------------------------
Урі Цві Грінберг (1896-1891) - класик івритської літератури. Народився в містечку Білий Камінь, що в Галичині. Дитинство та юність минали у Львові.Походить із хасидської родини. В Палестині з 1923 року.

Translation:

Коротка хвиля у готельнім коридорі
Сплетіння рук на пляжі десь і ока блиск,
Нашвидкуруч короткий лист,
Ромашка снігу, думки хист
Цього замало, моє серце, для життя

Ref.

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ тих

Вівторки в зливах за неділями ітимуть
Краплина жалю, де живе твоя вина
Неправда що доріг нема
Що йти вартує до оман
Цього замало, моє серце, для життя

Ref.

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ, голод слів

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ тих

Відльотів поспіх соромливий, незабавний
Сліпе до зради цуценя чи ведмежа
Худої зв'язки квітів жаль
Нова омана і межа
Цього замало, моє серце, для життя

Ref.

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ, голод слів

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ тих

Original:

Uciekaj moje serce

Gdzieś w hotelowym korytarzu krótka chwila
Splecione ręce gdzieś na plaży, oczu błysk,
Wysłany w biegu krótki list,
Stokrotka śniegu, dobra myśl
To wciąż za mało, moje serce, żeby żyć

Ref.
Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust twych

Deszczowe wtorki, które przyjdą po niedzielach
Kropelka żalu, której winien jesteś ty
Nieprawda że tak miało być
Że warto w byle pustkę iść
To wciąż za mało, moje serce, żeby żyć

Ref.
Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust, braku słów...

Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust twych

Odloty nagłe i wstydliwe, niezabawne
Nic nie wiedzący, a zdradzony pies czy miś
Żałośnie chuda kwiatów kiść
I nowa złuda, nowa nić
To wciąż za mało moje serce, żeby żyć

Ref.
Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust, braku słów...

Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust twych

Translation:

Aches in heart can’t be silent,
The words wouldn't tell us –
What brings our future,
And what we do now.

Shades of past melt in eyes and
Shall fade as the petals
When days are fetal
Where souls have to go?

And my heart will be the only yours now
To the last of coming springs, last of coming springs.
And my heart won’t try to leave out yours now
To the last of falling tears, last of falling tears.

Life is a wonder for us,
Like seas’ blue aura
And hundreds waves –
I’ll be the one of yours

The aches in heart can’t be silent,
A fire can’t die and
My feelings are safe
Till the last of the ends.

And my heart will be the only yours now
To the last of coming springs, last of coming springs.
And my heart won’t try to leave out yours now
To the last of falling tears, last of falling tears.

I’m giving you all of my latest blood –
The last one.
I’m giving you all of my greatest self
And what I own now.

And my heart will be the only yours now
To the last of coming springs, last of coming springs.
And my heart won’t try to leave out yours now
To the last of falling tears, last of falling tears.

And my heart will be the only yours now
To the last of coming springs, last of coming springs.

Original:

Moye sertse (Моє серце)

Біль у серці не стихне,
Слова не підкажуть, --
Як жити завтра,
Як бути тепер.

Тінь минулого зникне,
Цвітом зів’яне,
Коли настане
Для нас новий день.

Моє серце буде тільки твоїм
До останньої весни, останньої весни.
Моє серце не покине твоє
До останньої сльози, останньої сльози.

То життя наше дивне,
Як море синє
І сотні хвиль, --
Буду твоя одна.

Лиш біль у серці не стихне,
Вогонь не погасне, --
Своє почуття
Збережу до кінця.

Моє серце буде тільки твоїм --
До останньої весни, останньої весни.
Моє серце не покине твоє --
До останньої сльози, останньої сльози.

Я віддаю тобі свою кров --
Останню,
Я віддаю тобі всю себе
І все, що маю.

Моє серце буде тільки твоїм,
До останньої весни, останньої весни.
Моє серце не покине твоє,
До останньої сльози, останньої сльози.

Моє серце буде тільки твоїм --
До останньої весни, останньої весни…

Translation:

все знайоме мені
зникне вдаль у вікні
гравій трясне авто
ти і дім за кутом
і я вплач

залишився бензин
повний бак для новин
а ще спогадів чар
прилягає до карт
я ще той втікач

фари
зливою пхаються
далі
милі минаються
від беладів граду
і любові зради
це самотній шлях
він йде без тебе
це мій дім і я
як птах без неба
не повірю знаю
відпускати маю
серце не б’ється саме

кожен інч кожна мить
так самоньо де ми
день за днем близько так
як земля і вода
вибачай прощавай

фари
зливою пхаються
далі
милі минаються
від беладів граду
і любові зради
це самотній шлях
він йде без тебе
це мій дім і я
як птах без неба
не повірю знаю
відпускати маю
серце не б’ється саме

не повірю ніяк
важко дихати так
важко бачити це
гру з недобрим кінцем
ти де
ти де

фари
зливою пхаються
далі
милі минаються
від беладів граду
і любові зради
це самотній шлях
він йде без тебе
це мій дім і я
як птах без неба
не повірю знаю
відпускати маю
серце не б’ється саме

серце не б’ється саме
серце не б’ється саме
серце не б’ється саме
серце не б’ється саме

Original:

Everything that I knew,
fades in the rear view.
This gravel road makes the car
shake as I leave you.
And I, I cry.

All I have left is a full tank of gas,
and the memories of us that cover the map.
And I try to hide.

Headlights, push through the rain on a long drive,
Running away,
From the mess we made of the love we gave up.
It's a lonely road when you're leaving,
Your only home.
I can't believe that I could let you go, now
I know a heart doesn't beat on its own.

Every inch, every mile
Reminded me of the vacancy, next to me
Where you used to be.
How could I... say goodbye?

Headlights, push through the rain on a long drive,
Running away,
From the mess we made of the love we gave up.
It's a lonely road when you're leaving,
Your only home.
I can't believe that I could let you go, now
I know a heart doesn't beat on its own.

And it's hard to see, hard to breathe, hard to believe
That I took the wrong turn and it took you away from me.
From me.

Well, the headlights, pushing through the rain on a
long drive,
Running away,
From the mess we made of the love we gave up.
It's a lonely road when you're leaving,
Your only home.
I can't believe that I let you go, now
I know a heart doesn't beat on its own.

A heart doesn't beat on its own
A heart doesn't beat on its own
A heart doesn't beat on its own
A heart doesn't beat on its own

В жовтім сні – печуть вогні,
І хриплю у сні я:
- Даруй мені, пошли мені,
Рання, розуміння!
Та уранці також зле
І туманить зілля:
Або палиш так, натще,
Або п’єш з похмілля.

В кабаках – зелений штоф,
Біла скатертина.
Рай для блазнів і сіром,
А мені – трутина.
В церкві – сморід та імла,
Дяки курять ладан,
Ні, і в церкві все не так,
В церкві теж омана.

Я угору що є сил,
Щоб чого не вийшло.
На горі – кістяк могил,
Під горою вишня.
Хоч би схил заріс плющем,
Й те мені розрада.
І що-небудь би іще,
Але все неправда.

А я полем вздовж ріки.
Сяйво тьми чи Бога?!
А в чистім полі волошкИ
І у даль дорога.
Вздовж дороги – ліс густий,
З бабами-ягами,
А в кінці – кінець земний,
Плаха з колунами.

А десь коні скачуть в такт,
Плавно і неквапно.
Вздовж дороги все не так,
А в кінці аж надто.
І ні церква, ні кабак –
Вже ніщо не свято!
Ні, народе, все не так,
Все не так, мій брате.

2014

Translation:

А вітер небом виграва,
Що ми непара – Ти і я.
Улітку лист акацій ворожив,
Що ми непара – я і Ти.

Раз випав час для нас, на добре і на зле.
Так чом усе навколо повторяє те,

Що ми непара – Ти і я,
Як погода літня й сіра мла,
Як вогню іскрина і вода,
То ми непара – Ти і я?

Хай вітер небом заграва,
Ми просто пара – Ти і я!
Та дарма лист акацій ворожив,
Коли ми пара – я і Ти!

Раз випав час для нас, кохай мене як я.
То є час, де дивне все ще може статися:

Стріне іскрину та вода,
І погоду літню – сіра мла,
Ми між собою – Ти і я...
Ми між собою – Ти і я...

Ми просто пара – Ти і я...

Original:

A my dla siebie

A wiatr po niebie szumi, gra,
Że my nie dla siebie – Ty i ja.
Latem liść akacjowy wróży mi,
Że my nie dla siebie – ja i Ty.

Przypadł nam czas ten sam, na dobre i na złe.
Czemu więc wszystko wkoło mi powtarza, że

My nie dla siebie – Ty i ja,
Jak z pogodą letnią szara mgła,
Jak z bystrą wodą ognia skra,
My nie dla siebie – Ty i ja?

Niech wiatr po niebie szumi, drwi,
My i tak dla siebie – ja i Ty!
Co mi tam akacjowa wróżba zła,
Kiedy my dla siebie – Ty i ja!

Przypadł nam czas ten sam, a jeśli kochasz mnie,
To jest czas, w którym wszystko może zdarzyć się:

Spotka się z wodą ognia skra,
I z pogodą letnią szara mgła,
I my ze sobą – Ty i ja…
I my ze sobą – Ty i ja…

Bo my dla siebie – Ty i ja…

Music By – P. Bojadżijew.
Lyrics By – W. Młynarski.

Translation:

Чекала...
Вода в потоці тимчасом
По луках нерідних спливала...
Чекала...
Розлука – листок пожовклий –
Між нами тоді лежала...
Чекала...
Обличчя Твоє зникало...
Чекала...
Хотіла – себе рятувала!
Чекала...
Даремно, даремно чекала.

Любов мені позостала,
Як птаха із пір’ям блакитним,
Пташам у гнізді обігрітім,
Гніздом на вербині увитим.

Обличчя Твоє – все що мала,
Урочищем світу сіяло,
Воно повертається в сні,
Мов птахи у гнізда свої..

Original:

Uroczysko

Czekałam…
W potoku woda tymczasem
Płynęła obcymi ląkami…
Czekałam…
Rozłąka, jak liść pożółkły,
Leżała pomiędzy nami…
Czekałam…
Twarz Twoja nikła w oddali…
Czekałam…
Chciałam się jakoś ocalić!
Czekałam!
Na próżno, na próżno czekałam.

Lecz miłośc przy mnie została,
Jak ptak z błękitnymi piórami,
Jak pisklę w gnieżdzie bezpieczne,
Jak gniazdo, uwite na wierzbie.

I twarz Twoja stała się wszystkim,
Stała się świata uroczyskiem,
I twarz Twoja wraca w mych snach,
Jak ptaki do swoich gniazd… (x3)

Musik by – A. German.
Lyrisc by – A. Nowak.

Translation:

Веселки барви малювали день
Блиск діамантний в сутінках іде
То час між нами Тобою розлився
То лик любові з усмішки різьбився
То мрії хвиля у леті вловима
То радість спокійна для світу незрима

Та немає слів, тих немає слів
Саме тих яким любов довірять
Та немає слів, тих немає слів
Де в оспівану любов повірять
Та немає слів, тих немає слів
Зміст у слів розмитий
Та немає слів, тих немає слів
Що хотілось би Тобі дарити

Original:

Nie ma takich słów


W tęczowych barwach malowany dzień
Brylantowym blaskiem ozdobiony zmierzch
To czas przy Tobie i z Toba spędzony
To kształt miłości uśmiechem rzeźbiony
To marzeń chwila w przelocie schwytana
To radość spokojna przed światem skrywana

Nie ma takich słów, nie ma takich słów
Którym można by powierzyć miłość
Nie ma takich słów, nie ma takich słów
Które mogłyby wyśpiewać miłość
Nie ma takich słów, nie ma takich słów
W słowach treść uboga
Nie ma takich słów, nie ma takich słów
Które chciałabym Ci podarować

* * *
Я кричав: «Ви що там, очманіли?
Загубили шаховий престиж!»
Тут гуртом на мене налетіли:
«Дуже добре – ти і захистиш!

Тільки знай, що Фішер мізкуватий.
Спить на шахівниці – що то є!
Вміє без упущень, чисто, грати…»
Хай би що, мене так не узяти.
Хід конем в запасі – ось моє.

Ох, ви мускули зі сталі,
Пальці навчені до гри!
Гонорові дерев’яні
Дві фарбовані турИ!

Друг мій, футболіст, повчав: «Тримайся!
Гарантую, тут йому – облом.
За тили і центр не переймайся.
Атакуй по краю – напролом!...»

Я наліг на біг, на стометрівки,
В бані употів і добре сплю,
Ковзани узув, а ще кросівки…
Після отакої перевірки –
Я його без мату удавлю.

Ох, натруджені долоні,
М’яз широкої спини!
Гей ви, коні, мої коні!
Ох, треновані слони!

«Не спіши, а головне, не горбся –
Так боксер пояснював мені –
Ближче не підходь, а бий у корпус.
Пам’ятай, що козир твій – прямі».

Ось корона шахова – на карті.
Хай лише до неї підійдЕ!
Ми зіграли з Талем десять партій –
В преферанс, в очко і на більярді.
Таль сказав: «Такий не підведе!»

Ох, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – кавуни!
Що мені його легкі фігури,
Ті конячки і слони!

І в буфеті, для чужих закритім,
Кухар заспокоїв: «Все окей!
Із таким чудовим апетитом
Ти ковтнеш усіх його конЕй!

І сідай, бо путь чекає дальній,
Їжею наповни ще рюкзак.
Ось тобі на двох пиріг пасхальний:
Хай цей Шіфер, кажуть, геніальний –
Та поїсти, певно, не дурак!»

Ох, затяті ми горішки!
Ми корону привезем!
Пішаком туди я пішки,
А назад уже ферзем!

* * *
Тільки прилетіли – зразу сіли.
Фішки підготовлені стоять.
Фоторепортери налетіли,
І снують, і лейками мигтять.

А мене і дома – хто здолає?
Від нахаб я маю оберіг!
Ще мені невміння посприяє:
Нізащо той Фішер не узнає,
Що за хід йому я приберіг.

От задьорі випало ходити.
Кажуть, що він білими мастак.
Походив "є два" на "є чотири",
Щось мені знайоме…чи не так!

Хід за мною. Лячно. Нумо, Сєва!
Уночі тайгою – еге-ге!
Пам’ятаю – старша королева:
Ходить як захоче, от холера,
Ну а коні – літерою Ге.

Добрим словом згадую друзяку –
Показав, як ходять, як здають…
З’ясувалось потім – з переляку
Я класичний розіграв дебют!

Бачу, він лаштує їсти вилку.
Я би з’їв. Найліпше – то ферзя…
Під таку закуску четвертинку,
Тільки пити, знаєте: «Ніз-зя».

Я голодний майже до нетями:
Тут у них лиш кава і омлет.
Вже клітинки маряться кругами,
Королів я плутаю з тузами
І з дебютом плутаю дуплет.

Є прикмета – я і ризикую.
Ще й удача зманює: ходи!
Я його замучу, зашахую!
Лиш би тільки дамку провести.

Стежу я, щоб не було промашки ,
Кухаря пригадую в журі.
Пішу рать змінив би на «рюмашки»,
Враз би прояснилось в голові!

А у нього – ще оті фігури!
Небезпечні ферзі і слони.
А мої фігури – суто дури.
Королеви тільки є і тури,
Офіцери, ясно – не слони.

Ні му-му, розм’якнув, наче вата.
Щось би з’їсти? Певно, що пора.
Бити чим? Турою страшнувато.
Справа у щелепу?.. – ранувато,
Бо незручно якось – це лиш перша гра.

…Оборону він мою ламає
Давнішню індійську у момент.
В пам’яті нав’язливо зринає
Індо-пакистанський інцидент.

Та дарма він так із нашим братом,
Відповідь я маю, навіть дві:
Щойно він мене дістане матом,
Я його через стегно захватом,
Або хід – конем по голові!

Я додав у мислях трохи руху –
Дещо просвітліло на лиці.
Як умієш, стане сил і духу
З пішака прорватись у ферзі!

Фішер став до хитрощів вдаватись,
Встане, пробіжиться і назад.
Баламутив турами мінятись –
Ще б йому мене і не боятись,
Лежачи я жму сто п'ятдесят!

Краєм пре, по центру також тисне
І коли він зважився на шах,
Оголив я біцепс ненавмисне,
Знявши для вагомості піджак.

І у залі стало враз тихіше.
Він помітив, що я устаю…
Мабуть, йому стало не до фішок
І хвалебний, одіозний Фішер
У ту ж мить пристав на нічию.

2014

* * *

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа
Сокроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.

1841?
Прощай, немитая Росіє,
Рабів край і тупих владик,
І ви, мундири голубії,
І люд, що їм коритись звик..

Можливо, що Кавказ високий
Сховає од пашів твоїх,
Од всюдисущого їх ока,
Од їхніх вух, що чують всіх.
1841?
________________________________________

В юнім сонечку квітневім
парк старий голубить цвіт
й диво-гойдалки веселі
вирушають у політ.
Хай там що на білім світі –
серце мліє і щемить,
тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…

Приспів:
І линуть над оселі,
не відають завад,
окрилені орелі
летять, летять, летять!
Окрилені орелі
летять, летять, летять!

З року в рік стаємо старші -
юні крила все міцніш.
Скоро спогадами наші
будуть зошити шкільні.
А допоки ми ще діти –
нам зростати і летіть…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…

Приспів.

У весняному розкриллі
кругом-обертом Земля!
І регочеться привільно,
і співаю птахом я!..
Хай там що на білім світі –
серце мліє і щемить,
тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…

Приспів.

19-22.10.2014

Translation:

Не заслоняйте місяця трояндам, як світить!
Троянди кохають місяць так, як піїти –
В небо з городів зріють і зріють за снами,
І сниться трояндам та ясність і ранок...

Троянди мають котячі зіниці – так є,
Троянди рідко очі підносять – так є,
В діалогах – троянди і місяць – так є,
На розмови – ночі не досить – так є.
Троянди мають губи гарячі – так є,
Троянди вогонь на дощі не погасне – так є,
Троянди мають шипи хижацькі – так є,
І калічать до крові у ласках,
І калічать до крові у ласках,
Так є, так є, так є, я добре знаю це...

Не заслоняйте місяця трояндам, заснуть хай!
Троянди кохають місяця диск і ясний край...
В землю пророслі раптом стають мовчазними,
Линуть на місяць, той пропливає над ними...

Троянди мають котячі зіниці – так є,
Троянди рідко очі підносять – так є,
В діалогах – троянди і місяць – так є,
На розмови – ночі не досить – так є.
Троянди мають губи гарячі – так є,
Троянди вогонь на дощі не погасне – так є,
Троянди мають шипи хижацькі – так є,
І калічать до крові у ласках,
І калічать до крові у ласках,
Так є, так є, так є, я добре знаю це...

Original:

Księżyc i róże

Nie przysłonjacie różom księżyca, gdy świeci!
Róże kochają księżyc tak, jak poeci –
W niebo z ogrodów patrzą i patrzą, nim zasną,
I śni się różom w ciemności ta jasność…

Róże mają kocie źrenice – ja wiem,
Róże z rzadka oсzy podnoszą – ja wiem,
I najchętniej róże z księżycem – ja wiem,
Swe dialogi wiodą wśród nocy – ja wiem.
Róże mają usta gorące – ja wiem,
Ogień róż na deszczu nie gaśnie – ja wiem,
Róże mają kolce drapieżne – ja wiem,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
Ja wiem, ja wiem, ja wiem, ja dobrze o tym wiem…

Nie przysłonjacie różom księżyca, nim zasną!
Róże kochają tarczę księżyca, ta jasność…
W ziemię wrośnięte i oniemiałe w milczeniu,
Lecą na księżyc, kiedy przepływa nad Ziemią…

Róże mają kocie źrenice – ja wiem,
Róże z rzadka oсzy podnoszą – ja wiem,
I najchętniej róże z księżycem – ja wiem,
Swe dialogi wiodą wśród nocy – ja wiem.
Róże mają usta gorące – ja wiem,
Ogień róż na deszczu nie gaśnie – ja wiem,
Róże mają kolce drapieżne – ja wiem,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
Ja wiem, ja wiem, ja wiem, ja dobrze o tym wiem…

Translation:

До остигання павутин свічникових,
Інакший пломінь темноту цю знекровить,
В іншому блиску я читати буду
твої очі на дотик.
Перед нами, за нами істотно
ніщо, ніщо, ніщо окрім нас...

А вже коли все згасне, тоді так
є ясніше, простіше...
Ми молимось устами, ми молимось
руками у тиші.
Тепер ми невідомі, лише собі
відомі, до стиску...
Напомацки блукаючи, себе лиш тільки
знаючи так близько...
Бо темінь – ми, мов храми,
нічого перед нами,
немає окрім нас...
І тільки наші руки, наш дотик
і ні звуку, ні звуку...
Немає тут обману,
Вивчаємо напам’ять – то ми,
то ми...

Original:

A kiedy wszystko zgaśnie

I nim wystygną pajęczyny lichtarzy,
w ciemności naszej inny żar się rozjarzy,
Inny zapłonie blask, i będę czytać
twoje oczy palcami.
Nic nie będzie przed nami, za nami,
nic, nic, nic oprócz nas...

A kiedy wszystko zgaśnie, to wtedy
jest najjaśniej, najprościej...
Modlimy się ustami, modlimy się
rękami w ciemności.
Jesteśmy niewidomi, tylko sobie
wiadomi, to wszystko.
Po omacku błądzący, tylko siebie
znający tak blisko...
Bo ciemność – to my sami,
nie ma nic przed nami,
nie ma oprócz nas...
I tylko nasze ręce, nasz dotyk
i nic więcej, nic więcej...
Nikomu nikt nie kłamie,
Wiemy siebie na pamięć – to my,
to my....

Music by – K. Gärtner.
Lyrics by – J. Kulmowa.

Album: «Recital piosenek» (1967)

Translation:

Де хотіла би йти?
Моя тіне, скажи
В шумі барв
В сонці ламп
Так як я, ти сама
Ти б відпочила з приємністю теж
Нудиться гра і думки
Чом передразнюєш бідно мій жест?
В мандрах стіною хитких

Жаль за тобою
Не гнівайся так
Знаю, з’явився би хтось
Знову під руку нам легко би йшлось
Вітром запахла би ніч

Ніч мине
День мине
Не мине хтось мене
І про це знаю я
Тільки я й тінь моя

Жаль за тобою
Не гнівайся так
Знаю, з’явився би хтось
Знову під руку нам легко би йшлось
Вітром запахла би ніч

Ніч мине
День мине
Не мине хтось мене
І про це знаю я
Тільки я й тінь моя

Original:

Wędrówka z cieniem

Dokąd to chciałbyś pójść?
Powiedzże, cieniu mój
W zgiełku barw
W słońcu lamp
Tak jak ja, jesteś sam
Och, jakże chętnie odpoczął byś też
Jakże cię nuży ta gra
Czemu niezdarnie przedrzeźniasz mój gest?
W chwiejnej wędrówce u ścian

Żal mi cię trochę
Nie gniewaj się tak
Wiem, gdyby zjawił się ktoś
Znów by nam lekko pod rękę się szło
Wiatrem pachniała by noc

Minie noc
Minie dzień
Wreszcie ktoś zjawi się
Tylko ja o tym wiem
Tylko ja i mój cień

Żal mi cię trochę
Nie gniewaj się tak
Wiem, gdyby zjawił się ktoś
Znów by nam lekko pod rękę się szło
Wiatrem pachniała by noc

Minie noc
Minie dzień
Wreszcie ktoś zjawi się
Tylko ja o tym wiem
Tylko ja i mój cień

Just tell me, what’s the reason
For our latest rain?
There is no more – dead season,
Insane, insane.

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

Just teach me to be quite,
An emptiness and shade.
Be to your silence pliant,
What else can fade?

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

A tear and rain – in chorus,
And what about my love?
Just break the phrase one for us –
Apiece by now

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

Original:

Так сумує весна

Скажі мені, навіщо?
Цей наш останній дощ.
Не буде вже нічого більше,
Ну що ж, ну що ж.

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ.
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Навчи мене мовчати,
Лиш тінь і пустота.
Не сказане тобі прощати,
Не той, не та.

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Сльоза і дощ одразу,
А що любов моя?
Зламай останню нашу фразу,
Це ти, це я

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ.
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Знаєш, я ніколи не був такий щасливий, як сьогодні вранці
Ми прогулювалися пляжем дещо схожим на цей
Це було восени, восени, коли погода стояла привітною
У сезон, який притаманний Американській Півночі
Там його називають Індіанським Літом
Але це було лише наше літо
У своїй довгій сукні ти нагадувала акварель роботи Марі Лоренсен
І я пам'ятаю, я дуже добре пам'ятаю, що я сказав тобі того ранку
Рік, чи вік, чи вічність тому
Нам іти туди де ти бажаєш йти
Ми любитимо й тоді, коли любові нема
Все життя минатиме як ранок-птах
В Індіанського Літа тонах
Сьогодні я дуже далеко від того осінього ранку
Та я ніби то там
Думаю про тебе
Де ти?
Чим займаєшся?
Чи я ще існую для тебе?
Я дивлюся на хвилю, яка ніколи не сягне дюни
Глянь, я, мов та хвиля, лягаю на пісок
Я пригадую приплив, як сонце і щастя минаються з морем
Рік, чи вік, чи вічність тому
Нам іти туди де ти бажаєш йти
Ми любитимо й тоді, коли любові нема
Все життя минатиме як ранок-птах
В Індіанського Літа тонах

Original:

L'été indien

Tu sais, je n'ai jamais été aussi heureux que ce matin-là
Nous marchions sur une plage un peu comme celle-ci
C'était l'automne, un automne où il faisait beau
Une saison qui n'existe que dans le Nord de l'Amérique
Là-bas on l'appelle l'été indien
Mais c'était tout simplement le nôtre
Avec ta robe longue tu ressemblais à une aquarelle de Marie Laurencin
Et je me souviens, je me souviens très bien de ce que je t'ai dit ce matin-là
Il y a un an, y a un siècle, y a une éternité
On ira où tu voudras, quand tu voudras
Et l'on s'aimera encore, lorsque l'amour sera mort
Toute la vie sera pareille à ce matin
Aux couleurs de l'été indien
Aujourd'hui je suis très loin de ce matin d'automne
Mais c'est comme si j'y étais
Je pense à toi
Où est tu ?
Que fais-tu ?
Est-ce que j'existe encore pour toi ?
Je regarde cette vague qui n'atteindra jamais la dune
Tu vois, comme elle je me couche sur le sable et je me souviens
Je me souviens des marées hautes du soleil et du bonheur qui passaient sur la mer
Il y a une éternité, un siècle, il y a un an
On ira où tu voudras, quand tu voudras
Et l'on s'aimera encore, lorsque l'amour sera mort
Toute la vie sera pareille à ce matin
Aux couleurs de l'été indien

якби не було тебе
скажи для чого я би зміг
йти самотньо світами тепер
без надії і доріг
якби не було тебе
я б видумав любов собі
і художника пальці би мав
під ними кольорами біг
до фарб яких нема
якби не було тебе
кому би дарував я дні
для яких би жінок розпростер
черстві обійми чи одній
якби не було тебе
то крапкою не був тоді
я у світі що часто іде
і повертається без тебе в дім
розгублений ти де
якби не було тебе
не чув би те що в грудях б’є
удавав би що серце сліпе
і я такий завжди як є
якби не було тебе
то таємницю би відкрив
як створити тебе у житті
очей твоїх знайти порив
я б так того хотів
якби не було тебе
скажи для чого я би зміг
йти самотньо світами тепер
без надії і доріг
якби не було тебе
я б видумав любов собі
і художника пальці би мав
під ними кольорами біг
до фарб яких нема
10 Жовтня, 2014

Original:

Et Si Tu N'existais Pas
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pourquoi j'existerais
Pour traîner dans un monde sans toi
Sans espoir et sans regret
Et si tu n'existais pas
J'essaierais d'inventer l'amour
Comme un peintre qui voit sous ses doigts
Naître les couleurs du jour
Et qui n'en revient pas
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pour qui j'existerais
Des passantes endormies dans mes bras
Que je n'aimerais jamais
Et si tu n'existais pas
Je ne serais qu'un point de plus
Dans ce monde qui vient et qui va
Je me sentirais perdu
J'aurais besoin de toi
Et si tu n'existais pas
Dis-moi comment j'existerais
Je pourrais faire semblant d'être moi
Mais je ne serais pas vrai
Et si tu n'existais pas
Je crois que je l'aurais trouvé
Le secret de la vie, le pourquoi
Simplement pour te créer
Et pour te regarder
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pourquoi j'existerais
Pour traîner dans un monde sans toi
Sans espoir et sans regret
Et si tu n'existais pas
J'essaierais d'inventer l'amour
Comme un peintre qui voit sous ses doigts
Naître les couleurs du jour
Et qui n'en revient pas

Чую голос – то омріяне прийдешнє,
наче росяна ранкова акварель.
Чую голос і манлива пісня-стежка
закружляє, мов дитинства карусель.

Приспів:
Омріяне прийдешнє не будь суворим вперше,
не будь жорстоким вдруге і втретє - не будь...
По стежці нетутешній в омріяне прийдешнє
від витоку справдешнього я вирушаю в путь.

Чую голос – то омріяне прийдешнє,
голос кличе у незвідані краї.
Чую голос, він хвилюється, сердешний:
«А сьогодні, що для завтра ти зробив?»

Стану чистим і добрішим – присягаю.
І повік не лишу друга у біді.
Чую голос і на поклик поспішаю
по дорозі, на якій нема слідів…

18.10.2014

Слова: Олексій Василюк
Музика: Олексій Василюк
Виконує: Тінь сонця (альбом "Танець Серця")

Translation:

she walked after Morning Star
where the dew had laid
touching wet grass rich in charms
with her golden braid
she walked after Morning Star
passing mist-by-mist
all these shoots pressed to the ground
fresh like time just missed

how to know where she is now
in the swampy lands
in cattails with sedge and reeds
with wide-opened hands
how to know where she is now
by the lag of time
I just know her timely steps
blooming flowers’ signs

where those floodplains and those ponds
are my hints to hold
she will find her peace of mind
free of winter cold
in the spring the singing birds
will awake her and
in the spring she will be washed
by upcoming rains

she walked after Morning Star
where the dew had laid
touching wet grass rich in charms
with her golden braid
she walked after Morning Star
passing mist-by-mist
all these shoots bloomed on the ground
fresh like time just missed

October 2, 2014

Original:

Йшла по вранішній зорі, понад росами,
Торкалась мокрої трави златом-косами,
Йшла по вранішній зорі між туманами,
Притискала до землі свіжі пагони.

Де знайти її тепер між болотами,
В очеретах, рогозах із осоками,
Де знайти її тепер роками-літами?
Знаю я - її сліди квітнуть квітами.

Десь між ставів і заплав віднайде собі
Тихий сховок від усіх, сховок до зими,
Навесні її птахи розбудять співами,
Навесні її дощі вмиють зливами.

Йшла по вранішній зорі, понад росами,
Торкалась мокрої трави златом-косами,
Йшла по вранішній зорі між туманами,
Розквітали при землі свіжі пагони.

Translation:

this summer for the third time in a row
you’ll come to bloom again my tender heady flower
the room will lose its peaceful features’ power
for your cortege of things has space to grow

you’ll turn to silver and to crystal – dust
give the decay ability to shadows
and after pushing walls away with petals
you are the distance which concurs the last

while people have no longer place for shrines
you could become the first one saint or evil
though know you won’t receive their cries and snivels
remember that two blooming days – your shine

this summer for the third time in a row
you’ll come to bloom again my tender heady flower
the room will lose its peaceful features’ power
for your cortege of things has space to grow

September 29, 2014

Original:

(Слова: Кость Москалець)

Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п'янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.

Обернеш пил на срібло і кришталь,
Наділиш тіні здатністю до тліну.
Одна із пелюсток розсуне стіни.
Ти – даль, і подолаєш іншу даль.

В людей уже нема своїх святинь –
Ти можеш стати першою, одначе
Знай, біля тебе жоден не заплаче,
І пам'ятай два дні всього цвісти.

Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п'янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.

Translation:

not today for sure tomorrow
some of friends will come to borrow
whole your room for drinking wine and chill

some will bring white-petaled asters
life’s more beautiful and vaster
yes the life is beautiful and thrilled

and she will
and she will
be sitting sad and still
won’t get drunk
from cheap wine drinking
making sense of what is real
I will sing for her and crystals
shall vibrate not knowing how
with my voice in silent distance
overcome this sadness now

so it happened God knows where
I love her free flowing hair
I love her thin lips and know them well

soon enough the leaves will fall and
we’ll disperse while cities calling
with the voice so Russified like hell

so she will
so she will
be sitting sad and still
won’t get drunk
from cheap wine drinking
making sense of what is real

oh my little girl with sad eyes
oh my golden fate and rest
I continue with my screaming
for the night is bare and vast

September 24, 2014


Original:

Завтpа пpийде до кімнати
Твоїх дpузів небагато
Вип'єте холодного вина

Хтось пpинесе білі айстpи
Скаже хтось: "Життя пpекpасне"
Так, життя пpекpасне. А вона

А вона, а вона, сидітиме сумна
Буде пити, не п'яніти від дешевого вина
Я співатиму для неї, аж бpинітиме кpишталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль

Так у світі повелося, я люблю її волосся,
Я люблю її тонкі вуста
Та невдовзі пpийде осінь, ми усі pозбіжимося,
По pусифікованих містах

Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна
Буде пити, не п'яніти від дешевого вина
Моя дівчинко печальна, моя доле золота
Я пpодовжую кpичати, ніч безмежна і пуста

Мій зір чарівний образ полонив,
Коли довершена краса цвіла.
Природи вміння тільки відтінить
Те благородство, що Творець послав.
Та розуму лихого сила зла,
Відбившись у її очах, вбива,
Коли промінням б’є, немов стріла.
Здається, що Пандора йде нова,
Кого у лютій змові божества
Послали в світ, ганебний і глухий.
Вона, немов розплата, насува
На злодіїв за скоєні гріхи.
Відколи ти - покара і жура,
За всі провини лагідно карай.