Як місяць у вечірній час
Зарослого торкнеться тину,
Здається у вікні не раз:
Він з віття зітканий, із диму.

В імлі пливе по небесах,
Притрушений алмазним пилом.
Неперевершена краса
Понад глибоким небосхилом.

Розгадуючи суть століть,
Над водами й материками
Мчить місяць, поміж хмар летить,
Неначе Всесвіт кинув камінь.

Снить таїною із пітьми
Крізь Всесвіту вогні далекі.
Немовби дивимося ми
Через віки, через парсеки.

19 грудня 2010 р.

Я хочу жить! Печалі хочу
Спокусам всім наперекір;
Вони розпестили мій розум
І згладили чоло надмір.
Вже час, вже час глумлінням світу
Прогнати спокою туман;
Що без страждань життя піїта?
І що без бурі океан?
Він хоче жить ціною муки,
Турботи ставить поперед.
Небесні він купує звуки,
Задарма слави не бере.

Липень 1832

М.Лермонтов (1814-1841)

Я жить хочу! Хочу печали
Любви и счастию назло;
Они мой ум избаловали
И слишком сгладили чело.
5Пора, пора насмешкам света
Прогнать спокойствия туман.
Что без страданий жизнь поэта?
И что без бури океан?
Он хочет жить ценою муки,
10Ценой томительных забот.
Он покупает неба звуки,
Он даром славы не берет.

Июль 1832

Мені що до того – живий ачи мертвий
Зі мною співає у дружнім дуеті,
Я вже порозкладував ноти-шедеври,
А Моцарт знай грає в саду на кларнеті.

Чи грає в саду він, чи грає у пеклі,
Чи грає у раї – мені що до того,
Коли, наче пух тополиний липневий,
В зеніт лине тіло моє невагоме.

Коли я стаю розколиханим пухом,
Прошитим голками пекучого світла,
І слухаю, слухаю трепетним вухом
Мелодію цю неминущого літа.

І Моцарта слухають навіть пташини,
Посвистують боязко з далечі гості
І раптом змовкають у літеплі плиннім
Від сполоху і найсолодшої млості.

Я уповні при глузді ще, та втомило літо.
Сорочину з комоди вдінеш, а день і кане.
І не зле, либонь, помелу зими замести все чисто –
велелюддя, міста, а зелень – і геть негайно.
От і сплю у одежі чи сторінки чужого
почитую решту року, доки та, перегодом,
буцім пся, що втекла від свого сліпого,
переходить в належному місці асфальт. Свобода –
це як забуте напріч по батькові у тирана,
а слина й халви з Ширазу не менш солодка,
і хоча покруч звивин зроговіє до рана,
нíчому капати з голубого ока.


1975

Ти забула село, що тулилося у болоті
лісової губернії, де чучела на городі
уявити годі – не ті там злаки,
і дорогою одні гаті або байраки.
Бабця Настя, либонь, померла, i Пестерєв чи не в бозі
почив. Чи п’яний, і сидить у льосі,
чи ладнає зі спинки нашого ліжка, кажуть,
хвіртку, наче б, чи то ворота навіть.
А взимку там колють дрова і сидять на ріпі,
і зоря у мороз мигає на дим садибі.
І не в ситцях красна дівиця, а свято пилу
у вікні світлиці, де ми любили.
.

Я свічку загасив давно,
Нехай через прочинене вікно
Вповзає ніч, тихенько обіймає
І братом, другом ніжно називає.

Ми з нею хворі – в нас та сама ностальгія,
Однакові нам сняться кольорові сни,
Шепочемо тихенько про часи весни,
У нас однакова про втрачене дитинство мрія.


Оригінал:

Nacht

Ich habe meine Kerze ausgelöscht;
Zum offenen Fenster strömt die Nacht herein,
Umarmt mich sanft und läßt mich ihren Freund
Und ihren Bruder sein.

Wir beide sind am selben Heimweh krank;
Wir senden ahnungsvolle Träume aus
Und reden flüsternd von der alten Zeit
In unsres Vaters Haus.

Що стосується звізд, то вони завжди.
Тобто, щойно одна, мерехтить наступна.
Тільки так і можна дивитись відтам сюди:
ледь по восьмій, – дрібнота яка, чи крупна.
Небо ліпше без них, але мало чим
ми цікаві у космосі, як із ними
навіч. Принаймні – не ідучи
з місця, на голій веранді, сидьма.
Як казав півзатінений в глибині
апарата пілот, що літав нівроку,
життя, бач, немає ніде, і ні
однієї, щоб прикипіти оку.







1975

Ігор Губерман

Жінки (в них дух і тіло злиті)
творити здатні чудеса,
коли, як руки для молитви,
здіймають ноги в небеса.

6 вересня 2010 року

***
У женщин дух и тело слитны;
они способны к чудесам,
когда, как руки для молитвы,
подъемлют ноги к небесам.

Хай трісне резинка у шортах,
Шнурок - у твого взуття,
Щоб ти посковзнувся, чорте,
І - пикою у сміття.
Труси хай впадуть із тебе,
Зад голий побачать усі,
Хай вихор зірветься із неба
І м'яч полетить в небесі.
Хай ноги стануть, як вата,
А ступні - неначе свинець,
Хай злі комарі завзяті
Ужалять тебе у клинець.
Дракон хай шкарпетки попалить,
Ковтне здоровенний кит.
Нехай поліцай зухвалий
Зіб'є тебе із копит.
Аби ти упав у яму,
Яку накопає кріт.
А щоб ти утратив тяму!
І - не добіг до воріт!


30.05.2012

На схили Грузії лягла нічна імла;
Шумить Арагва перед мною.
Так сумно й легко водночас; журба незла;
Журба наповнена тобою,
Тобою, все тобою… Сумніву пітьму
Ніщо не мучить, не тривожить,
І серце знов горить і любить - все тому
Що не любити все не може.

06.09.2012

Ненавиджу вас, люди із гуми
Вас розтягають режими-глуми.

Розтягнутою посмішкою позіхнуть,
Вас затягують, наче спрут.

Нездоланна людина-гума
Кулак затягує в себе бездумно.

Гумовий редактор трясеться у тексті
І в’язне в нім автор, як в товщі тіста.

Гумовий кабінет відомий мені,
В якому «так» розтягають в «так ні-і…».

Мені жаль тебе, людино-еластику.
Прожив – і пусто, як після ластику.

Ти стільки знищив ідей і пристрасті,
А колись вбачав у азарті щастя ти.

Ти ж боягуз, роздувшись поверх рейтуз, –
Піковий, для всіх нещасливий рай-туз…



Андрей Вознесенский

РЕЗИНОВЫЕ

Я ненавижу вас, люди-резины,
вы растяжимы, на все режимы.

Улыбкой растягивающейся зевнут,
тебя затягивают, как спрут.

Неуязвим человек резина,
кулак затягивает трясина.

Редактор резиновый трусит текста,
в нем вязнет автор, как в толще теста.

Я знаю резиновый кабинет,
где "да" растягивается в "да н-нет...".

Мне жаль тебя, человек-эластик,
Прожил -- и пусто, как после ластика.

Ты столько вытер людей и страсти,
а был ведь живой, был азартом счастлив...

Ты ж трусишь, раздувшись поверх рейтуз, --
пиковый, для всех несчастливый туз...

у крылатого льва моего голубая грива
есть ворота из меди выходы перекрыты
волосами смущённые плечи на миг накрыла
и пустила его на ветер – пускай ловил бы

я легка как пушинка ветер вчера признался
я задумала бегство меня убеждает ангел
золоченые крылья глазища открыты настежь
розой рта он касается пьяного тела нагло

у крылатого льва грива оттенка печали
серебро ворот окаянных сияет дивно
снова черти небесное варево раскачали
есть дороги дороги только пути не видно

заходите ко мне в глазницы мои немые
тонконогая тишь слепая стоит на страже
я настолько привыкла что нету меня отныне
что сама себя вряд ли сегодня узнаю даже

в горле косточка персика дерево выше больше
чешуёй обрастает похоже теперь на змея
улыбается лев дитя не познало боли
я иду по воде
ведь плавать я не умею

ангел тычется в бок ласкаясь как пес голодный
втихаря лижет сердце чтобы оно не тлело
я крылатого льва своего убью сегодня

подопру врата золотые бескрылым телом

У містечку, де смерть виїдала плішинами шкільні карти,
бруковиця лискуча, як фіш лускатий,
на столітнім каштані тануть тужаві свічі,
і чавунний ліс пригадує чуті кличі.
У віконній марлі, вицвілій після стільки
літ і прання, ранки гвоздики і стрілки кірхи;
оддалік деренчить трамвай, як в часину ону,
та ніхто не сходить з нього до стадіону.
Безумовний кінець війні – це ось такі світанки
віденського стільця із сукенкою білявки,
та крилате дзуміння сріблястої кулі в липні,
перевізниці люду – прямцем на Півдні.

Дерев’яний лаокоон, кинув під ноги гору з
пліч, підставляє їх велетенській хмарі. З мису
налітають пориви різкого вітру. Голос
вкоськує ще слова, верескнувши, у рамцях смислу.
Розверзається небо: цівки, сукані у канати,
ляскають спини горбів, як лопатки в лазні.
Середзимеє море ворушиться за руїною колонади,
як солоний язик за вибитими зубами.
Дичавіюче серце б’ється ще за обидва.
Чи, перебоєм жахане, задкує, бокує – спурхуючи фазаном. *
Вслід відбіглому дню ціпеніє наступна днина,
як присуд за підметом безпорадним.

Mourn in dews is glimmering, whistling lullaby,
And the way’s appearing as a magic line -
As my happy childhood, as my painful good-by,
As an ever-silent sadness long of mine.

Oh my blooming land, endless fretful road,
You’re an immortelle, 'thunder passing near.
I will bring my heart to your very threshold,
As your drop of blood, as your lonely tear.

And when I'm bent after fight in anxious sway,
Let all winds be furious, lightning – be a spear!
I’ll call native steppes, willows on my way,
And my soul’s relieved by a virgin tear.

Стикс льётся в море Черное, глухое,
Где по ночам рыдает Полифем,
Где солнце, исчезающе-больное,
Из ложных образовано морфем.
Привыкли рыбы там к зеленым бликам,
Привыкли чайки к зелени волны,
Там паруса забыли, что велики,
С тех пор, как штиль коснулся глубины…
Но день придёт, и брызнет гром скаженный,
И ветер будет, ветер под и над…
И в нём утратят сó страху Сирены
Высокозвучье сладких серенад…
И лишь весло, забытое Хароном,
За двести миль до параллели икс –
Напомнит нам коловоротным стоном,
Что тут впадал когда-то в море Стикс.

Мне б во сне оборвать свою жизнь
От смертельного жала,
Чтоб слезинка горячей души
В Божьи руки упала.

Пусть без боли, без муки, борьбы
Мир иной отзовется…
Я был часто любимцем судьбы,
Может, вновь улыбнется.

25.04.12

Я родився і зріс в болотистій місцині, вабній
цинку-оливу хвиль, двоїстих у добіганні,
і відтам – усі рими, і відти той бляклий голос
поміж ними, в’юнкий, наче мокрий волос,
якомога в’ючись. Це уже слуху клопіт,
що розчулює вушну мушлю не хвилі рокіт,
а виляски ряден, віконниць, долонь, чайник,
скипілий на керосинці, максимум – крики чайок.
Те у пласких краях і боронить від фальші
серце, що критись ніде і видно далі.
Це хіба щодо голосу далеч завжди нечуйна:
не погляду нарікати на брак відлуння.


1975

Пізнаю оцей вітер, що накинувся на траву,
що йому простелилася, мовби під татарву.
Упізнаю і лист, долі ницьма у грязь
падаючий, як обагрений князь.
Беручи вшир стрілою по косій скулі
дерев’яного дому в чужій землі,
що за клином гусиним, осінь у склі внизу
пізнає по лицю сльозу.
Більмом стелю обводячи у кутку,
я не слово за номер забув говорю полку,
а кайсацьке ім’я, і не в ріг-дуду,
ворухне мій язик, як ярлик в Орду.


1975

Поблизу океану, при світлі свічі; округ
поле рунне люцерни, в щавлинах і конюшині.
Вечорами у тіла, наче у Шиви, рук,
дотягнутись поквапних своїй безцінній.
Коливнувши траву, мишу полює сич.
Рипне кроква знічев’я над головою.
В дерев’янім місті міцніше спиш,
бо усе, що насниться там, вже було явою.
Пахне свіжою рибою, до стіни прилип
профіль стільця, марля благенька в’яло
ворухнулася у вікні; місяць променями приплив
підгортає, як укривало.

В утробі ночі, у сріблястій пряжі,
заснуло все в мовчанні білої імли.
Страждання ще не спить, воно як на сторожі
самотності душі та німоти.

Дізнатися хотів чого душа мовчить,
чому страждань клубок не викидає в тьму?
Відомо їй, якщо себе звільнить,
то зорі в небі згаснуть – ось чому.

Оригінал:

Rilke R. M. (1875-1926). Im Schoss der silberhellen Schneenacht

Im Schoss der silberhellen Schneenacht
dort schlummert alles weit und breit,
und nur ein ewig wildes Weh wacht
in einer Seele Einsamkeit.

Du fragst, warum die Seele schwiege,
warum sie es in die Nacht hinaus
nicht giesst? - Sie weiss, wenns ihr entstiege,
es loesсhte alle Sterne aus.

Був день увесь у хризантемах пишних
Боявся я - в розкоші ці без вороття пірну…
Ти душу забрала мою собі у сховок грішний
У ночі глибину.

Я зажурився. Ти ж свавільно
У мить, коли я марив наяву,
Прийшла у казку божевільну
І задзвеніла ніч… У глибину.

Оригінал:

Rainer Maria Rilke (1878 - 1926).

Traumgekroent

Das war der Tag der weissen Chrysanthemem,
Mir bangte fast vor seiner Pracht...
Und dann, dann kamst du mir die Seele nehmen
Tief in der Nacht.

Mir war so bang, und du kamst lieb und leise,
Ich hatte grad im Traum an dich gedacht.
Du kamst, und leis wie eine Maerchenweise
Erklang die Nacht.

Мерещилось Булгакову и Кафке,
И снится в надземнóй несуете
Всем тем, кто спит на задубевшей лавке,
Покрашенной зимою под метель.
Когда сычи кричат в уснувшем парке,
Когда фонтан, молчавший сотню лет,
В глухой темнице спрятавшись, украдкой
Клокочет, нарушая свой обет,–
На площади выходят танцовщицы,
Из-за деревьев, потаённых рам...
Юны и безодёжны, белолицы,
Ложатся под колёса шоферам...

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


А в садочке моём созвездья растут из слив.
палый месяц не пьян, а просто неприхотлив.
урожая уже не будет.

подымался бы лес, туманы бы, ох, сильны,
как водили меня и ставили у стены,
мол, держи её, выйдешь в люди.

я держала, вязались руки морским узлом,
солнце пёком шипело, жарилось за селом,
на глазунью слетались были.

их ловили губами старцы на полпути,
усмехались, шамкали: ладно тебе, иди.
трубки брали, тоску курили.

по воде, по воде, шкварчали, кому смешно.
будет трудно - тогда приляжешь реке на дно,
будет трудно - тогда приляжешь.

день потух, и потухли блики дневных огней.
будто плющ, разрасталась ночь по моей стене,
по спине разрасталась пряжей.

а в садочке с деревьев звёзды, забыв покой,
всё роятся, гудят, испуганные рукой;
а в садочке - раится. Чудо!

вот была я водою - ветры меня пасли,
вот была я травою - воды меня несли
далеко-далеко отсюда...


2012

Живу. Стараюсь ненавидеть деньги,
Познавши счастье радуги и гроз.
И женщины мои, роняя серьги,
Тугие косы кутают в мороз.

Я заблудился в зорях и ресницах,
Пропах мой хлеб собором и вином.
И в глубине меня скрипит криница,
Мой правнук от неё идёт с Днепром.

Тоска густеет. Бабочка вздыхает.
И в тишине из носа льётся кровь.
И кто-то туго, как в меду, вращает
Мои секунды в густоте стихов…

Твій глас незримий, як в хаті дим.
Молюся серцем тобі сумним.

Вівсяним ликом годую дух,
Життя сподвижник і тихий друг.

Іржею сонця у згубі світ,
Немає правда ні назв, ні літ.

Рахує пори пісок мети,
Та нових зерен добавив ти.

В незримих травах ростуть слова,
Змішалась з мислю ковил – трава.

На дужих згинах угору рук
Будує церкви творитель звук.

Є радість в душах – топтати цвіт
І на пороші свій зріти слід.

Та краще тихість , пристиглий пал,
Тих, хто під дзвони крилаті впав.

Назвати його нещасним, не кажучи, хто слухач,
що недо-пере-солити – аби не гірко.
Але тхнуло од нього, далебі, гидко,
хоч мало було охочих мірятись з ним навскач.
Казали, міг стати пам’ятником, аби не оце аби:
спадкове? збій на конвеєрі? економічна криза?
Чи війни разом скінчилися, а ворог сам замирився,
що вилилось в нісенітню речі в самій собі
ймовірніш за винятковість, стійкість, які волів
плекати, та своєчасно не наполіг у чині.
Роками, ніби ті хмари, тинявся серед олив,
дивуючись одноногости – праматері остовпіння.
Мастак був себе дурити, мирити, і опинивсь
у добірному товаристві – з самим собою.
І помер молодим, бо тваринна міць
первню людському видалась в нім хлипкою.

Як і співати що, то переміну вітру,
зі західного на східний, щойно підмерзлу віту
хилитись змушує вліво, поскрипуючи від неохоти,
і твій кашель летить здовж рівнин у ліси Дакоти.
В обід можна зняти ружжо і стрелити в те, що в полі
видається зайцем, загадавши кулі
показати розрив між нездалим владати темпом
норовистих рядків з-під пера і типом,
що лишає сліди. Иноді голова з рукою
зливається, не стаючи строфою,
та на власний свій голос, що розкочується гаркаво,
стаючи таким вухом, як у кентавра.

Купив я тобі пеларгонію
Несу горщик у рожевім цигарковім папері.
Йду вулицею
люди біжать люди їдуть люди кричать
цей продає
чудесну рідину для відрощення волосся
ладанки
отруйні цукерки
порнографічні картинки.
Поряд у червонім костьолі
смішні ще погрожують пеклом
обіцяють небо
вихваляють віру батьків наших.
Спритний з риб*ячим оком
і бородою мов лисячий хвіст із міді
запхав сто тисяч бідняків
у пляшку
оголосив банкрутство.
Мурашник вирує.
Пишуть анонімки, складають фальшиві свідчення
хворіють на сифіліс
п*ють горілку й ефір
ґвалтують і ріжуть
підраховують сальдо.
Громадяни міста лицеміри
вітають кардинала
кармазиновий кардинал не вчинив дива
його освистали птахи
Поети грають на шарманках
ведуть діалоги з Богом
фальшують монету.
В університеті
професор під парасолею
в червоному тюрбані на голові
викладає метафізику,
радить вдихати прану.
Дурня лицемірство фальш.
Йду вулицею
Я вдячний тобі за любов
тішуся пеларгонією
в рожевім горщику.
Це правда:
любов облагороджує
я ліпший
трішечки ліпший
ми віримо в це обоє.

Сидячи за столом
у залі очікування читають газету
думають без гніву
як довго я сидітиму
за цим столом
із цією жінкою

може по обіді
відчинимо двері
й кожен піде у свій бік

де я бачила цю людину

витирає долонею чоло
і пригадує
це чуже обличчя цей подих за газетою
голос
ці руки що втікають
від моїх рук

Еге ж, пригріває. І пам’ять, що ті поля:
скорше плевелів злак від межі не звидиш.
Уявляєш і Південь, де уже, мовляв,
висівають сорго, мати б знаття, де Північ.
Рілля і лапки грака нівроку гріє, парка;
пахне живицею тес. І терпко
мружачись від разючого сонячного пучка,
бачиш зненацька воскову щоку клерка,
метушню в коридорі, емальований таз,
чолов’ягу в м’ятому капелюсі; він супить брови,
і, впритул, фотоспалах – вихопити не нас,
а обм’якле тіло в калюжі крови.


1975 - 1976

Завжди випадає можливість вийти з домівки на
вулицю, де коричнева довжина
заспокоює око під’їздами, худорбою
голих дерев, блиском калюж, ходою.
На пустій голові бриз колива ботву,
і вулиця віддалік звужується в букву "У",
як обличчя у підборідді, і пся причинна
вилітає із підворіття, що зібгана папірчина.
Вулиця. У деяких зі споруд
показні вітрини, повні полиці;
і, що ліпші, то тішишся, що здоровий глузд
не лишив тебе з ними наодинці.

Ну, цілуй мене, поцілуй,
Хоч до крові, хоч до болі.
Суперечить холодній волі
Серцевих течій розруй.
Перевернутий кухлик
Серед радісних, не для нас.
Прийми подружко заклик:
На землі живуть лиш раз!
Глянь спокійним поглядом,
Озирнись: в імлі вологій
Місяць, жовтим вороном
Кружляє хапаючи за обрій.
Ну, цілуй же! Так хочу я.
Тлінь і мені пісню проспівав.
Той, що понад виссю в’ється
Певно, смерть мою відчував.
Помарніла сила!
Помирати так помирати!
До скону губи твої, мила
Я хотів би цілувати.
Щоб на вічно в синій дрімоті,
Не соромлячись і не ховаючи,
В ніжнім черемшини шелесті:
«Я твоя» - скажеш кохаючи.
І вогонь над повним кухлем,
Легкою піною, щоб не погас –
Пий і співай, моя подружко :
На землі живуть лиш раз!

Поетом будеш в значенні єдинім,
Коли не порушиш правди життя,
Рубцюватимеш ніжну шкіру понині,
В крові чуттів пеститься чужа душа
Поетом будеш, лиш співай привільно,
Щоб тобі відомий був цей мотив.
Соловейко співає без болю, вільно,
Бо лиш один має звуків порив.
Канарка ж із голосу незнайомого –
Жалюгідна, смішна витребенька.
Світ у пошуках лиш слова пісенного,
По-своєму співає, мов жаба маленька.
Магомет схитрував у Корані,
Заборонивши напої міцні,
Лиш тому поет не перестане,
Втопати із тортурами у вині.
І коли до коханої поет прямує,
А кохана на ложі з іншим лежить,
Волога живильна його врятує,
Не метне ножа їй у серце в ту мить.
Але, палаючи ревнивою відвагою
Насвистуватиме собі йдучи додому,
Ну, і що ж, помру собі волоцюгою,
На землі нам і це цілком знайоме».

Тіло засинаючи
шепоче собі
довірливо
ти єдине неповторне

чуєш о моя долоне
тепло моє
чуєш як живу я пульсую
під тобою
чуєш як я напружуюсь
нюхаю здобич

Тієї ночі
моє тіло прагнуло
жадало твого
підкрадалося
стрибало до горла

Завіси
як бандажі
сповили зв*язали
втаїли рану твого тіла

як вийняти
вилущити
з цих завіс
слів жестів
як видобути
твою тілесність
виявити
стать

Наші руки були мудріші від нас
вуста мудріші від слів

ми були як
тварини занурені
в прискорене дихання

тварини
які розмножилися
так тривожливо
незліченно
в ХХ столітті

таємничі тварини
які народили бога
а потім його вбили

Виходиш
з моїх очей роздягнена
шорсткі
мушлі колін
з рожевою серединкою
відкриваються
вночі
біле крило
пах янгола
змикається поволі
і солона роса любові
покриває шкіру

Люди люди

Що було сховане
Тепер явне

Даємо виставу
Для дорослих і дітей
Солдатів студентів
Домогосподарок
Довкола стоять люди
Придивляються говорять
Сміються кивають головами

Ти дістав собі
Роги ікла і пазурі
Я довгий і гострий язик
Ти б*єш мене в груди
Ковтаєш ножі
Рвеш ланцюги
Рвеш моє серце

Стаємо на голови
Ходимо на руках
Жінка і чоловік
В одній особі

Люди люди
Чудеса в цій халупі
В цій нашій халупі

Люди люди
Змилуйтеся
Киньте крихту любові

Що було сховане
Тепер явне
Ми входили в себе
Як виходять
В землю повітря
Вогонь у воду
Наші тіла тремтіли
Наші очі були заплющені

Коли ти спав
У теплому череві ночі
З охололими вустами
Згорнутий у клубок
Я говорила до серця
Тихо тихо по-дурному
Куди хочеш вискочити

Він зостанеться тут
назавжди
не прокинеться

Де ж Ви тепер? Хто Вам цілує пальці?
І де поділось китайчатко Лі?
Здається, потім Ви кохали португальця,
Чи може із малайцем Ви пішли.

Останній раз я бачив Вас так близько
У нетрях вулиць Вас несло авто.
І снилось, що тепер, в притонах Сан-Франциско
Ліловий негр Вам подає манто.

Вже наша молодь, за кордоном, часто
вивчає моди, геть забувши отчий біль, –
щоб потім принести народу щастя
скота, якого хтось готує на забій.

Бастарди тішать там богему й знать ліниву,
флануючи по «штрассе» і по «стріт»
в обносках світу… І сміється світ над ними,
подаючи (аж!) тридцять срібних – «для сиріт».

Вони могли б цей світ «на пень» скупити,
та Юди гени їм підказують: «Бери!»
Їх рідний дім – усі борделі світу…

І ці марнотники, ці блазні, ці щури,
які забули рідну мову дзвонковиту,
вождями стануть і піднімуть прапори?!

2011 р.

Я здесь, королева. Узнали? Тот самый.
Да нет, то не взгляд, а Луна так печёт…
Нет, я не прощаюсь. Я нынче – за Вами.
Один поцелуй, но не в губы – в плечо.
Вы плачете? Плачьте. Никто не осудит.
Вы света хотите и яростных нег.
Ещё поцелуи – не в губы, а в груди…
На улице вечность. Там падает снег.
Нет-нет, не перечьте. Прошу Вас. Так нужно.
Вам сладко? Вам сладко. Так будет всегда.
А утром вбежит коронованный муж Ваш.
И – чаша из рук. А из чаши – вода…

Бернард пише Естер: « Є у мене сім»я і дім
Я-головний, і я зроду не зрадив свободі
Ранками я гуляю з Джесс, вночі п'ю ром із льодом.
Але коли бачу тебе – я , навіть, дихаю прохолодо"
Бернард пише Естер: У мене край дому став,
Діти бігають на купання ,брешучи крадькома,
Що купались; Я бачив все Сингапур, Бейрут,
Від ісландських фьордів до сомалійських руд,
Та помру, якщо в мене тебе відберуть»
Бернард пише: « Прибутки, фінанси і аудит,
Джип з водієм , із колонок співає Едіт
Знижка тридцять процентів в улюбленім барі,
Та наливають завжди в кредит,
А ти дивишся і наче Бог очима своїми веснить»
Бернард пише « Мені сорок вісім, врешті як і іншим плішивим левам,
Я згадую , хто я по візі, за паспортом і правам,
Ядерний могильник , водою затоплений котлован,
Підлеглих рахую, як кеглі по головах –
Але, якщо слова –це також гроші,
То ти мені не по словах».
« Моя дівчинко, ти красива, неначе баньші.
Ти прийшла сказати : помреш, але поки дихай.
Тільки не пиши мені , Естер будь ласка віхол.
Врешті, ніякої душі не стане,
Моєї душі із втомою грифа».

1939 рік

Ошуканий так що можете
дати мені білу тростину сліпого
бо ненавиджу
вас
виходжу
з учорашнього себе

шукаю цвинтаря
де не воскресну з померлих
тут складу непотрібні смішні реквізити:
Бога такого маленького як липовий світок
білого орла який є птахом
на галузці
людини якою не буду

Ружа це квітка
або ім*я померлої дівчини

Ружу можна покласти в теплу долоню
або в чорну землю

Червона ружа кричить
золотоволоса відійшла в мовчанні

Витекла кров із блідої пелюстки
форма покинула сукню дівчини

Садівник дбайливо доглядає кущ
врятований батько шаліє

П*ять літ минає від Твоєї смерті
Любові квітко без шипів

Сьогодні ружа розквітла в саду
Вмерла пам*ять про живих і віра

Думала
що світ є сумний
довкола
що квіти сумні й дощ
що сум загніздився
в шорсткій вовні
котра пахне резедою
що сумні голоси
тих хто від*їжджає
що сумний веселий візник
який хлопаэ бичем
думала
небо і земля
сумують над міру
а
то крутилися колеса
швидші й дальші

Широкі безмежні

Білий кінь ледь ступає в утомі своїй,
Там де бриж неосяжна лягла.
Хай же схима болотна дає супокій,
І ночівлю – зелена імла!

Смуга стрічки Твоєї мій зір червонить,
Змійовик по ногах мене б’є.
Голоси величають з гірської луни
Золоте повечір’я Твоє.

З неживим нареченим сховалася Ти,
З душогубом, що землю палив.
Крізь ялини Твій промінь прощальний летить,
Мерехтить твоя тиша з полів.

Я з тобою – навік, не залишу повік,
І осінню свободу віддам,
Де дрімає вода серед темних ровів,
Закриваючи браму шаленим ключам.

О, Володарко днів! Яра стрічка твоя
Оповила небес лазурове вікно.
Впізнаю Твою ніжність, Другине моя -
Осяянних боліт давнино.

Ні, не оглухли ми, не постаріли,
слова свої говоримо, як досі,
так само наші піджаки сіріють,
й жінки ті самі нас не люблять зовсім.

Ми як раніше граємося часом
в амфітеатрах самоти і мряки,
і ліхтарі ті самі нам не згасли,
горять у ніч, немов окличні знаки.

Немов сучасним, живемо минулим,
несхожим із майбутніми часами,
в безсонні забуваємо поснулих,
й ту саму справу робимо так само.

О гуморе, щади цих відчайдухів
в суцільних круговертях тьми і світла –
великими для слави і наруги,
і добрими – для суєти століття.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Це безглузді й однозначні назви:
людина й тварина
любов і ненависть
ворог і друг
темрява й світло.

Людину вбивають так як тварину
я бачив:
фургони порубаних людей
котрі не будуть спасенні.

Поняття є лише словами:
чеснота й злодіяння
правда і брехня
краса і гидота
мужність і боягузтво.

Однак важить лише чеснота й злодіяння
бачив я:
людину якою був один
злочиний і чеснотливий.

Шукаю вчителя й наставника
хай поверне мені зір слух і мовлення
хай ще раз назве речі й поняття
хай відділить світло від темряви.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Звертаюся до вас жерці
вчителі судді митці
шевці лікарі референти
і до тебе мій батьку
Вислухайте мене

Я не молодий
Хай стрункість мого тіла
вас не обманює
ані чуйна білизна моєї шиї
ані ясність відкритого чола
ані пух над ніжною губою
ні херувимський сміх
ні еластичний крок

я не молодий
хай моя безневинність
вас не зворушує
ані моя чистота
ані моя слабкість
крихкість і простота

мені двадцять літ
я вбивця
я знаряддя
таке сліпе як меч
у руці ката
я убив людину
і червоними пальцями
гладив білі груди жінок.

Скалічений не бачив я
ні неба ні троянди
птаха гнізда дерева
святого Франциска
Ахілла і Гектора
Протягом шести років
бухали в ніздрі випари крові
Не вірю в перетворення води у вино
не вірю у відпущення гріхів
не вірю в тіла воскресіння.

Які дні мене обплутують
м*які пахучі
мов бороди ассирійських купців
стільки днів стільки днів
майстерно складених

які ночі мене поглинають
темні мов стравохід
вимощені слизовою оболонкою з рум*ян
стільки ночей стільки ночей
в череві кита

Прийшов мій друг
із діркою в чолі
й обдер майстерні бороди
розпоров черево розкошів
вийняв із мене
гінкий хребет плазуна
і прищепив нове біле молоччя
як зорю із живого срібла.