Я Вас любив, любов моя ще може
В душі навік не згасла, ще сія;
Та хай вона Вас більше не тривожить –
Нічим печалить Вас не хочу я.

Я Вас любив безмовно, у зневірі –
У ревнощах, у трепеті, журбі;
Я Вас любив так ніжно-ніжно, щиро,
Як дай Вам Бог, щоб інший так любив.

2.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012) (Київ – Конча Озерна)

Ясна, як день, незрозуміла,
Хоч - наяву, та - мов зі сну,
Вона говорить так уміло,
Й за нею - бачу я весну.

То сяде, щось розповідає.
Неначе каже: "Подражню!"
І натякає: кожен знає
Таємний зміст її вогню.

Та я, вслухаючись не строго
У рвучкість голосу, опріч,
Спостерігаю, як тривога
Бринить в очах й дрижанні пліч.

Слова дійдуть до серця й врешті
Сп'янію від парфумів лиш
І закохаюсь в очі, плечі,
Немов у вітер чи у вірш, -

Зап'ястям холодно враз блисне
І перерве себе сама
Та переконує, що пристрасть -
Ніщо у холоді ума!..


15.08.2012

Циклонные ливни, тяжело ступая,
глушат осеннего города стон.
Красного солнца китайский фонарик
на волнах дождя держится поплавком.

Есть еще миг, пространства частица,
чтоб позевать да понаблюдать.
За горизонт осыпаются птицы
пеплом сожженных когда-то здесь хат.

В поисках крова в пушечных дулах
босо ступая по волнам в долгий путь,
сделав все выводы, мысли обдумав,
можно спокойно пойти и вздремнуть.

Я Вас кохав, кохання пломінь мого
Можливо ще в душі моїй не згас,
Та хай минає Вас оця тривога;
Я засмутить нічим не хочу Вас.
Я Вас кохав, пекли - німа зневіра,
То ревнощі, то боязкість лиха;
Я Вас кохав так трепетно, так щиро,
Як дай Вам Бог, щоб інший покохав.

13-14, 20, 26 серпня 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Квіт із його божевільним абрисом в квітуванні,
від якого в повітря за склом зім’ятий
вигляд, з кармінним "А", роз’ятренім то гортанніш,
то шепелявіш, то просто малевами помади,
– квіт, що хапає за душу вас то пожадливо і шалено,
то бліді буцім губи, шепотами "напевно".

Що ближче тіло землі, ой бо як цікавезно:
як роблені такі речі, що не пріч і тойбічність
в тканині їх обережно кроїтися без лезва
– що безтілесніш, то гожіш одушевитись,
як варіант обличчя, вільного від гримаси
відвертости, або зірки, що спекалась врешті маси.

Вони стоять перед нами вихідцями далека,
де годі чогось, крім оказії перецвіту,
припросин до втілень – у краплю на денці глека,
в угіль, сигнал радиста, шматок батисту,
в квіти; буцім "сезама" примха тому причина,
вдивлені вони в нас невидющими очима.

Квіти! От ви і вдома! У збавленім напріч фальші
будучім, в прісняві скла пузатих
ваз, де впору яріти, позаяк далі
розпад, рої молекул на кличку запах,
чи блідніти під шепіт "пестик, тичинка, стеблі",
до повного сказу тиньку, оціпеніння меблів…

Куди не плюнь - сама еліта,
Еліта, глянь, лише сама.
Гламурним полиском полита,
З екранів глипає вона.

Ця спадкоємиця традицій
З болота в злото раптом - стриб,
Вона собою так гордиться,
Що виростає, наче гриб.

Вона росте, цвіте і пахне
(За метрів сто не підійти),
Не відчуваючи - як жахне,
То так, що, Господи, прости.

Еліт, мовляв, тепер епоха,
Їм заздрю, аж хапає злість,
На них би чортом так не дихав,
Якби і сам туди я вліз.


20.08.2012

Марина Цвєтаєва
Книги в червоній палітурці

З раю моїх дитячих літ
Ви, незрадливі любі друзі,
Шлете мені палкий привіт
В старій червоній палітурці
Що тільки вивчу я урок
Відразу йду до вас бувало
- Вже пізно! – мамо, лиш рядок!... -
Та мати завше забувала.
На лампі мерехтять вогні…
Як гарно з книгою у хаті!
Під Гріга, Шумана, Кюі
Про долю Тома запізнати.
Вже смеркло, холод у вікно…
Том з Беккі з вірою чекають.
І смолоскип індійця Джо
У сутінках печер блукає
На цвинтарі десь крик сови…
(Боюсь!) Біжить - крізь темінь стежка -
Хлопчина, прийма у вдови,
Як Діоген, що в бочці мешка.
Сіяє в залі трону лак
Над юнаком – корона вежить
Раптом (О Господи!) – жебрак,
Ще й мовить: Трон мені належить!»
Та кожен знову в пітьмі зник.
Британії судьба - страждати…
-Та чом би серед любих книг
Знов з лампою не задрімати?
О золоті мої часи,
Палає серце на папері!
Та й імені ці золоті:
Жебрак, принц, Том і Геккельбері!

2012

Відвідав Чень Юнь Янь – відлюдника, що оселився в горах Сі Шань. Чекаючи на нього, написав йому в подарунок вірші про свої почуття.

Горлиці крик
Серед бамбуків густих.
Холодом осені
Храм серед гір затих.
Відлюдник старий
Не повернувся додому.
Вітер і дощ
Чекають разом зі мною.

Примітки:
На малюнку напис: «Фан Вень Інь Ші» - «Відвідую з візитом відлюника».
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.

Темний бамбук
Стебла схилив над дорогою.
Місячний посвіт
Тремтить у віконці убогому.
Відлюдник у горах
Занурився в споглядання.
Душу його
Не зачепить осіннє зітхання.

Примітки:
На малюнку напис: «Цзай Лао Ші Де Цзя» - «Знаходитьсь в домі старого вчителя» (кит.).
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.

Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – то
десь у горах. І добродій в пальто
бесідує з чоловіком при палиці, бо ж у горах.
Неподалік собачка розкопирсав непотріб.

Не важить, про що вони гомонять. Видать,
беруть високо; про таку річ, як благодать
і стремління до істини. Освідчитись у нестримнім
стремлінні цілком природно у бесіді з пілігримом.

Скелі – коли не рештки колись колон –
втопають у дикій рослинности. Загалом
голова пілігрима засвідчує у належній
мірі смирення – що світові, що тутешній

фауні, зокрема. "Так", говорить його
поза, "дарма, що колеться". В світі доста чого
страшного й окрім. Колючість – одна з питомих
рис, властивих поверхні. Візьмімо чотирногих:

їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
ніг у нас менш удвічі. На місяці десь, або
деінде можливе инше. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,

а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
й допікає саме "тепер", плекаючи сталу чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".

Все-таки, це у горах. Чи серед уламків стін
колишнього городища. І руки напоготів
добродія у пальтині схрещені і недвижні.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах у хижі

нагадує силуетом обриси схилів гір.
Чим, без хваління хижам і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Хай зі ухилом в конус

остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину бідаря
зблизька. Не конче ж пінитись винам,
щоб засвідчити схожість мінливого із постійним,

теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині залишатись слугою
того, кого лишила, ніж гравію під ногою

і марива попере́ду. Мариво, те завжди
зголошується майбутнім і говорить "іди
сюди". А досить людині вчастити кроку –
убуває й рідіє, скидаючи поволоку

з минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий і обманутись

у цяті, у плямі в мариві, рядженій в давнину".
"Ах, ми лишень два минулих. Їх вистачить на одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,

не бувати й цьому. В найгіршім, для олівця
або голки художника ми – що порожні місця.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю

– тобто моїм і вашим в ній існуванням. Ми –
те, об чім не шкодують, як за пиріг куми.
Ні нині, ні у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Тому бо пейзаж – минуле в чистому виді,

що спекалося співвласників. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,

брунатним, темно-смарагдовим. І чулий на кольори
маляр ним очарований, і в захваті від гори,
чи, скажімо, розвалини. Тож віддамо Джованні
належне, адже Джованні примітив у нім принаймні

нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви, значить, із минулого?" – хвилюється пілігрим.
Та співбесідник замовк, чомусь відволікшись задля
собачки, яка дещицю все-таки розкопала

підвечеряти зі сміття собі, і ось-ось
звискне, щаслива, що завдалось.
"Та ні, – роняє він зрештою. – Гуляєм тут, коли трапить".
І тут пейзаж заливає ревносний сучий гавкіт.

Чужі освідчення до ніг,
Що в кров розбиті, в прах лягають.
Шукаю досі я доріг,
Там де кохання зрад не знає.
Любові тінь я зустрічав
У сутінках зрадливих долі.
По склу брехні наздоганяв
Босоніж, знічений від болю.
Щораз у прірву падав я,-
Туди вели кохані руки,
Облудні очі, як змія,
Не раз гіркі завдали муки.
Але я досі, мов сліпець,
Біжу, шукаючи кохання,
З розбитим серцем укінець
З вершини падаю в провалля.
***
У моих ног, разбитых в кровь,
Клубится пыль чужих признанный,

Я на Земле ищу любовь
Дорогой разочарований.
Её лишь тень встречал порой
За пеленой судьбы тумана,
Как я за ней бежал босой
По битому стеклу обмана.
Срывался в пропасть я не раз,
Ведомый нежною рукою
И блеском лицемерных глаз,
Манящих в бездну за собою.
Но до сих пор не перестал
Слепцом гонятся за любовью,
С вершин срываясь горных скал,
Вновь сердце окропляю кровью.

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


Я не больше чем призрак строго
не доказаный не рисованый
в мельтешении городского
не покажут ли мне такого
кто сошьёт меня из немного
опознает меня меж совами

я ему расскажу свой сон
про обычного человека
своенравную божью милость

про квартиру где всё случилось
про слова про в окошке жимолость
про людей тех что пьяным дымом
проецировались по стенам
тяжелели у стен гардины
шла чаёвничать кровь по венам
всё сбывалось и всё светилось

он касался моих кудряшек
и шептал разве так бывает
или призрак ты
только призрак

2012

(переклад)
Мжичить мряка липка і холодна.
На погості я тихий, сумний.
Над могилами віє нещадно
Шум ялиць і берізок щемний.

Знову разом ми, Півноче хмарна!
Тільки зараз, я нібито гість.
Крають гадки мій мозок не марно, -
Цвинтар давній замарила злість.

Хороводом кружляють обличчя.
Пам’ять вирвала образ той знов:
Сходить краплями крови брусниця -
Душ загублених скрапує кров.

Певно зникли усі в цьому світі,
Хто б згадав їх - хоча би без слів,
Тільки тужно виспівує вітер
Над притулком сумним «ворогів».

Б’ється жилкою боляче думка,-
Як покличе Бог душу мою,
Хай співає, де ляже могилка,
Вітер пам’ятну пісню свою!
***
Станислав Дружинин
«Посвящение ссыльным»
Липкой мглою холодная морось.
Я на кладбище. Скорбен и тих.
На могилах поросшая поросль
Вездесущих березок и пихт.

Снова вместе мы, Север угрюмый!
Только нынче я прибыл, как гость.
Мозг терзают печальные думы.
Зло ощерился старый погост.

Хороводы кружат чьи-то лики,
В память образ врезается вновь:
Тёмно-красные капли брусники -
Душ погубленных стылая кровь.

Никого видно нет на всём свете,
Кто бы вспомнил – пусть даже без слов,
Лишь поёт о своём вольный ветер
Над последним приютом «врагов»*

В голове бьётся трепетной жилкой -
Если Вышний к себе призовёт,
Пусть над скромной моею могилкой
Песню памяти ветер споёт!

* здесь – «враг народа» - примечание автора.
http://www.stihi.ru/avtor/stasivanovo

я стиснутий в жмені долі,
вона грає мною як хоче,
лютую, щербатіє місяць поволі,
тому вовком вию щоночі.

липень, 2012 р.

ПЪЛНОЛУНИЕ

Така ме стиска в шепите си съдбата,
така ме премятат и тия, и ония,
че ми иде да се озъбя на луната
и като вълк да вия.

Ліна Костенко
(Переклад)
Осенний день, осенний день, осенний!
О синий день, о синее томление!
Осанна осени,о грусть! Осанна.
О! Неужели осень вновь так рано.
Упали астры, - боль увенчана печалью.
И тканый птицами ковер плывет над далью.
Багдадский вор, багдадский вор похитил лето.
В траве кузнечик зарыдал – и песня спета…
***
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь,о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій…

Перевод с украинского стихотворения
Ольги Лахоцкой, г.Киев


звезда на ночной перелаз
слои серебра постилала,
пустая земля, кроме нас,
на ней никого не бывало.

наш яблочный сад недозрел,
неделены верность и ватность,
в тиши недослов, полудел
я - только твоя вероятность.

не знаешь, как лепится сон
из призрачных масок падучих,
и гаснет, попавшись в полон,
последний таинственный лучик.

не ты, а какой-то, не тот
попросит вночи о водице,
ругая бесцельный полёт
и то, что родился нептицей,

коснётся рукой седины,
исторгнутый в жажды безбрежность,
и в память не этой войны
вдруг спросит - о чём она, нежность?

я - первотвоя пелена,
спаду, когда откровоточу.
...
и мука блаженно длинна -
глядеть в несказанные очи.

2012

І
Дощ в Роттердамі. Сутінь. Середа.
Стискаю парасоля, звівши комір.
Чотири дні чинило місто опір
погибелі під бомбами. Міста
не люди, що бояться попомокти
і ганять зливи. Вулиці, доми
не вільні божеволіти, як ми,
і, падаючи, не жадають помсти.

ІІ
Липнева днина. Капає зі вафель
на брючину. Дзвінкий дитячий гурт.
Впадають в око розміри споруд.
У Корбюзьє те спільне зі Люфтваффе,
що нівелір нагадує приціл
і на меті – нове лице Європи.
В чім знавіснілі хибили циклопи,
те довершать тверезо олівці.

ІІІ
Як час не гоїть куксу, в инший чин,
як засіб сторонитися від цілей,
ятрить. І поготів – допоки ціле.
Ніч. З приводу тридцятих роковин
по-літньому рясні зірки у вікнах;
двадцятий поверх, ми п’ємо вино –
на рівні, опанованім давно
роями душ у вибухах тодішніх.

Дворы стоят в пурге осенних астр.
Какая сине-розовая вьюга!
Ну почему я думаю о Вас?
Ведь мы давно забыть должны друг друга.

Всё просто – расстояние... и нас
разводит время. Незачем виниться,-
то музыка напомнит мне о Вас,
то осень вдруг захочет закружиться.

Все просто – время,музыка подчас
и Вы везде находитесь незримо.
Дворы стоят в пурге осенних астр.
От этой вьюги грустно и красиво.
***
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,-
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика и час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина.

Написав я вірша про самотність.
Писав у зворотньому напрямку, від останнього рядка до першого.
Потім порозкидав літери, знищив слова, постирав речення.
Пожмакав папір і жбурнув його у вогонь.
Щоночі до мене вірш повертається…

Красимир Георгиев
СТИХОТВОРЕНИЕТО

Написах стихотворение за самотата.
Написах го от края към началото, отдолу нагоре, отзад напред.
После разпилях буквите, разпънах думите, задрасках изреченията.
Смачках листа и го хвърлих в огъня.
Всяка нощ стихотворението ме преследва...

***
Прислухався до вітру парус,
Застиглий погляд спорожнів.
І тишу розсіває галас -
Нічних птахів тужливий спів.

Я бідний,наче вся природа,
І простий,ніби небокрай,
Примарна ця моя свобода,
Мов крик вночі пташиних зграй.

Я бачу збляклий місяць повний
І неба мертве полотно,-
Твій світ і зболений, і дивний,
О, пустко, я прийняв давно!

***
Слух чуткий парус напрягает,
Расширенный пустеет взор.
И тишину переплывает
Полночных птиц незвучный хор.

Я так же беден, как природа,
И так же прост, как небеса,
И призрачна моя свобода,
Как птиц полночных голоса.

Я вижу месяц бездыханный
И небо мертвенней холста,-
Твой мир,
болезненный и странный,
Я принимаю, пустота!
(1910)

Луиза, Магда… сколько вам осталось?
Огромный мир, холодные ветра.
Как надоело крупповскою сталью
захлёбываться нашим тракторам!

Ну, как там вальсы – всё гремят над Веной?
Как доктор Фауст – борется со злом?
А наши парни, тихи и нетленны,
живут спокойно в рамке за стеклом.

Я не скажу тебе и слова злого.
И твой, наверно, не пришёл с войны.
За что он бился, Магда, ради Бога?!
Он не кричит «Хайль Гитлер!» со стены?

Нівідкіля, з любов’ю, надцятого мартобря,
дорогий мій, шанований, люба, не так властиво
навіть хто, адже риси облич навряд
пригадаю, не ваш, і, – авжеж поштиво –
анічий вірний друг вас вітає із одного
зі п’яти континентів, що тримається на ковбоях;
я любив тебе більше, ніж бо янголів і Його,
і завідомо далі тепер від тебе, ніж ураз обох їх;
в глухомані, у сонній долині, пластом на дні,
підминаючи простирадло в містечку, зá ніч
від завій в заметах до клям у ній –
як не сказано нижче тим пак, принаймні, –
ревма подушку збивши даремним "ти",
за морями, котрим ні кінця, ні краю,
твої риси всім тілом із темноти
обезумілим дзеркалом відбиваю

1975 - 1976

...і на слові "грядущеє" російському словнику
чорна миша у поміч, раючи попелястій
досхочу заподіяти дір шматку
пам’яті, ніби сир, дірчастій.
Після літ і літ уже не суттєво, хто
або що з-за штор у вікні маячить,
і у мізку не згуки земного "до",
а їх шарудіння. Дарма, що дарча
річ життя – в пащеці зубастій вщерть
що нестравних рацій, що застережень.
Зі всієї людини вам зостається з десть
речі. Дещиця з уречевлень. Речень.

1975

Так дивно – у тумані я іду!
В самотині тут кожен кущ і камінь,
Дерева всі посліпли на біду,
І кожен тут один – і амінь.

І скільки друзів в світі цім було,
І світло у житті було й тепло;
Тепер туман повзе – і на свою біду
Не бачу куди йду.

Тут мудрість втрачена, ніхто не знає
Для чого темрява і що таке вона,
Та неминуче поглинає
Усіх загублених пітьма.

Так дивно – у тумані я іду!
Життя тут – самочинний плин,
Чужі всі на свою біду
І кожен перехожий тут один.

Оригінал:

Im Nebel

Seltsam, im Nebel zu wandern!
Einsam ist jeder Busch und Stein,
Kein Baum sieht den andern,
Jeder ist allein.

Voll von Freunden war mir die Welt,
Als noch mein Leben licht war;
Nun, da der Nebel fällt,
Ist keiner mehr sichtbar.

Wahrlich, keiner ist weise,
Der nicht das Dunkel kennt,
Das unentrinnbar und leise
Von allen ihn trennt.

Seltsam, іm Nebel zu wandern!
Leben ist Einsamsein.
Kein Mensch kennt den andern,
Jeder ist allein.

Із мого дерева життя
Все листя поступово облітає.
Строкатий світ надій -
Як він п’янить, вирує, докучає
І втомлює, і серце наповняє!
Те, що сьогодні ще цвіте
І пахощі, плоди дарує
Назавтра в’яне, помирає.
І незабаром вітер заспіває
Свої пісні нудні
Над пагорбом брунатним
Де прах мій спочиває.
А над колискою
Схилилась мати -
Мені б ще раз в ці очі зазирнути,
Зорю побачити, що вказує на путь,
Тривожить вічно нас і не дає заснуть.
Все помирає, все іде в імлу,
Лиш Мати Вічна, що творить пітьму,
Що нам дарує дні, і сонце, і слова,
Що граючись в повітрі пише
Напівзабуті наші імена.

Оригінал:

Vergänglichkeit

Vom Baum des Lebens fällt
Mir Blatt um Blatt,
O taumelbunte Welt,
Wie machst du satt,
Wie machst du satt und müd,
Wie machst du trunken!
Was heut noch glüht,
Ist bald versunken.
Bald klirrt der Wind
Über mein braunes Grab,
Über das kleine Kind
Beugt sich die Mutter herab.
Ihre Augen will ich wiedersehen,
Ihr Blick ist mein Stern,
Alles andre mag gehn und verwehn,
Alles stirbt, alles stirbt gern.
Nur die ewige Mutter bleibt,
Von der wir kamen,
Ihr spielender Finger schreibt
In die flüchtige Luft unsre Namen.

У сукні сірій, жовтій та червоній
Панує на алеях листя круговерть,
Дерева тихо поглинає смерть,
Без мук і особливих церемоній.

О, чарівнице-осінь, у ці дні
Пролий на серце холод, загаси кипіння,
Даруй останнє золоте благословення,
Тихесенько на зиму поверни.

Оригінал:

Oktober

In ihrem schoensten Kleide
Stehn alle Baeume gelb und rot,
Sie sterben einen leichten Tod,
Sie wissen nichts von Leide.

Herbst, kuehle mir das heisse Herz,
Dass es gelinder schlage
Und still durch goldene Tage
Hinueberspiele winterwaerts.

Заморозки на ґрунті і облисіння лісу,
сіре небо подібне даховому залізу.
Двором жовтня непарного, кругаля
даючи, вториш, їжачись: "ох ти бля".
Ти не птаха, вільна від краєвиду,
позаяк був об’їхав ти доста світу
сього в пошуках подруги, тож бо й годі
зазіхань на сторінку в живій природі.
Зазимуймо отут, в чорній оправі твору,
зовні проникній холоду, а звідси – зору,
за бугром в чистім полі, де гріти кров
пером кирилиці наколов.

ПЕРЕКЛАД
Осип Мандельштам із збірки
"Камінь"
***
Безмовно-трепетна печаль
Розкрила очі, і одразу
Прокинулась квіткова ваза
І виплеснула свій кришталь.

Уся кімната наче п’є
Знемоги найсолодші ліки.
Маленьке царство тут, а стільки
Дрімоти тихої несе.

Вина червоного ковток,
Краплину сонячного світла,-
Надломить ледь рука тендітна
Крихкого печива шматок.

Як місяць у вечірній час
Зарослого торкнеться тину,
Здається у вікні не раз:
Він з віття зітканий, із диму.

В імлі пливе по небесах,
Притрушений алмазним пилом.
Неперевершена краса
Понад глибоким небосхилом.

Розгадуючи суть століть,
Над водами й материками
Мчить місяць, поміж хмар летить,
Неначе Всесвіт кинув камінь.

Снить таїною із пітьми
Крізь Всесвіту вогні далекі.
Немовби дивимося ми
Через віки, через парсеки.

19 грудня 2010 р.

Я хочу жить! Печалі хочу
Спокусам всім наперекір;
Вони розпестили мій розум
І згладили чоло надмір.
Вже час, вже час глумлінням світу
Прогнати спокою туман;
Що без страждань життя піїта?
І що без бурі океан?
Він хоче жить ціною муки,
Турботи ставить поперед.
Небесні він купує звуки,
Задарма слави не бере.

Липень 1832

М.Лермонтов (1814-1841)

Я жить хочу! Хочу печали
Любви и счастию назло;
Они мой ум избаловали
И слишком сгладили чело.
5Пора, пора насмешкам света
Прогнать спокойствия туман.
Что без страданий жизнь поэта?
И что без бури океан?
Он хочет жить ценою муки,
10Ценой томительных забот.
Он покупает неба звуки,
Он даром славы не берет.

Июль 1832

Мені що до того – живий ачи мертвий
Зі мною співає у дружнім дуеті,
Я вже порозкладував ноти-шедеври,
А Моцарт знай грає в саду на кларнеті.

Чи грає в саду він, чи грає у пеклі,
Чи грає у раї – мені що до того,
Коли, наче пух тополиний липневий,
В зеніт лине тіло моє невагоме.

Коли я стаю розколиханим пухом,
Прошитим голками пекучого світла,
І слухаю, слухаю трепетним вухом
Мелодію цю неминущого літа.

І Моцарта слухають навіть пташини,
Посвистують боязко з далечі гості
І раптом змовкають у літеплі плиннім
Від сполоху і найсолодшої млості.

Я уповні при глузді ще, та втомило літо.
Сорочину з комоди вдінеш, а день і кане.
І не зле, либонь, помелу зими замести все чисто –
велелюддя, міста, а зелень – і геть негайно.
От і сплю у одежі чи сторінки чужого
почитую решту року, доки та, перегодом,
буцім пся, що втекла від свого сліпого,
переходить в належному місці асфальт. Свобода –
це як забуте напріч по батькові у тирана,
і без халви з Ширазу слина солодка,
і хоча покруч звивин зроговіє до рана,
нічого не капає з голубого ока.


1975

Ти забула село, ніби кануле у болоті
лісової губернії, де пугала на городі
не стояло зроду – не ті там злаки,
і дорогою одні гаті або байраки.
Бабця Настя, либонь, померла, i Пестерєв чи не в бозі
почив. Чи п’яний, і сидить у льосі,
чи ладнає зі спинки нашого ліжка, кажуть,
наче б хвіртку, чи то ворота навіть.
А взимку там колють дрова і сидять на ріпі,
і зоря на мороз мигає крізь дим садибі.
І не в ситцях в вікні дівиця, а свято пилу
та порожнє місце, де ми любили.

Я свічку загасив давно,
Нехай через прочинене вікно
Вповзає ніч, тихенько обіймає
І братом, другом ніжно називає.

Ми з нею хворі – в нас та сама ностальгія,
Однакові нам сняться кольорові сни,
Шепочемо тихенько про часи весни,
У нас однакова про втрачене дитинство мрія.


Оригінал:

Nacht

Ich habe meine Kerze ausgelöscht;
Zum offenen Fenster strömt die Nacht herein,
Umarmt mich sanft und läßt mich ihren Freund
Und ihren Bruder sein.

Wir beide sind am selben Heimweh krank;
Wir senden ahnungsvolle Träume aus
Und reden flüsternd von der alten Zeit
In unsres Vaters Haus.

Щодо товписьк зірок, то вони завжди.
Себто, щойно одна, то й меткі не дуже.
Позаяк у змозі дивитись відтам сюди:
звечора, після восьми, змигнувши.
Небо ліпше без них, але мало чим
ми цікаві у космосі, як із ними
навіч. Принаймні – не ідучи
з місця, на голій веранді, сидьма.
Як сказав, півзатінений в глибині
крісла, пілот за тамту толоку,
ні життя не знайти аніде, ані
на одній із них не попуститись оку.










1975

Ігор Губерман

Жінки (в них дух і тіло злиті)
творити здатні чудеса,
коли, як руки для молитви,
здіймають ноги в небеса.

6 вересня 2010 року

***
У женщин дух и тело слитны;
они способны к чудесам,
когда, как руки для молитвы,
подъемлют ноги к небесам.

Хай трісне резинка у шортах,
Шнурок - у твого взуття,
Щоб ти посковзнувся, чорте,
І - пикою у сміття.
Труси хай впадуть із тебе,
Зад голий побачать усі,
Хай вихор зірветься із неба
І м'яч полетить в небесі.
Хай ноги стануть, як вата,
А ступні - неначе свинець,
Хай злі комарі завзяті
Ужалять тебе у клинець.
Дракон хай шкарпетки попалить,
Ковтне здоровенний кит.
Нехай поліцай зухвалий
Зіб'є тебе із копит.
Аби ти упав у яму,
Яку накопає кріт.
А щоб ти утратив тяму!
І - не добіг до воріт!


30.05.2012

На схили Грузії лягла нічна імла;
Шумить Арагва перед мною.
Так сумно й легко водночас; журба незла;
Журба наповнена тобою,
Тобою, все тобою… Сумніву пітьму
Ніщо не мучить, не тривожить,
І серце знов горить і любить - все тому
Що не любити все не може.

06.09.2012

Ненавиджу вас, люди із гуми
Вас розтягають режими-глуми.

Розтягнутою посмішкою позіхнуть,
Вас затягують, наче спрут.

Нездоланна людина-гума
Кулак затягує в себе бездумно.

Гумовий редактор трясеться у тексті
І в’язне в нім автор, як в товщі тіста.

Гумовий кабінет відомий мені,
В якому «так» розтягають в «так ні-і…».

Мені жаль тебе, людино-еластику.
Прожив – і пусто, як після ластику.

Ти стільки знищив ідей і пристрасті,
А колись вбачав у азарті щастя ти.

Ти ж боягуз, роздувшись поверх рейтуз, –
Піковий, для всіх нещасливий рай-туз…



Андрей Вознесенский

РЕЗИНОВЫЕ

Я ненавижу вас, люди-резины,
вы растяжимы, на все режимы.

Улыбкой растягивающейся зевнут,
тебя затягивают, как спрут.

Неуязвим человек резина,
кулак затягивает трясина.

Редактор резиновый трусит текста,
в нем вязнет автор, как в толще теста.

Я знаю резиновый кабинет,
где "да" растягивается в "да н-нет...".

Мне жаль тебя, человек-эластик,
Прожил -- и пусто, как после ластика.

Ты столько вытер людей и страсти,
а был ведь живой, был азартом счастлив...

Ты ж трусишь, раздувшись поверх рейтуз, --
пиковый, для всех несчастливый туз...

у крылатого льва моего голубая грива
есть ворота из меди выходы перекрыты
волосами смущённые плечи на миг накрыла
и пустила его на ветер – пускай ловил бы

я легка как пушинка ветер вчера признался
я задумала бегство меня убеждает ангел
золоченые крылья глазища открыты настежь
розой рта он касается пьяного тела нагло

у крылатого льва грива оттенка печали
серебро ворот окаянных сияет дивно
снова черти небесное варево раскачали
есть дороги дороги только пути не видно

заходите ко мне в глазницы мои немые
тонконогая тишь слепая стоит на страже
я настолько привыкла что нету меня отныне
что сама себя вряд ли сегодня узнаю даже

в горле косточка персика дерево выше больше
чешуёй обрастает похоже теперь на змея
улыбается лев дитя не познало боли
я иду по воде
ведь плавать я не умею

ангел тычется в бок ласкаясь как пес голодный
втихаря лижет сердце чтобы оно не тлело
я крылатого льва своего убью сегодня

подопру врата золотые бескрылым телом

У містечку, де смерть виїдала плішинами шкільні карти,
бруковиця лискуча, як фіш лускатий,
на столітнім каштані тануть тужаві свічі,
і чавунний ліс пригадує чуті кличі.
У віконній марлі, вицвілій після стільки
літ і прання, ранки гвоздики і стрілки кірхи;
оддалік деренчить трамвай, як в часину ону,
та ніхто не сходить з нього до стадіону.
Безумовний кінець війні – це залицяння спинки
віденського стільця із сукенкою блондинки,
та сріблястої кулі крилате дзуміння в липні,
велелюднім у небі – прямцем на Півдні.

Дерев’яний лаокоон, кинув під ноги гору з
пліч, підставляє їх велетенській хмарі. З мису
налітають пориви різкого вітру. Голос
вкоськує ще слова, верескнувши, у рамцях смислу.
Розверзається небо: цівки, сукані у канати,
ляскають спини горбів, як лопатки в лазні.
Середзимеє море ворушиться за руїною колонади,
як солоний язик за вибитими зубами.
Здичавіле серце б’ється ще за обидва.
Чи, перебоєм жахане, задкує, бокує – спурхуючи фазаном. *
В поміч збіглому дню ціпеніє наступна днина,
як присуд за підметом безпорадним.

Mourn in dews is glimmering, whistling lullaby,
And the way’s appearing as a magic line -
As my happy childhood, as my painful good-by,
As an ever-silent sadness long of mine.

Oh my blooming land, endless fretful road,
You’re an immortelle, 'thunder passing near.
I will bring my heart to your very threshold,
As your drop of blood, as your lonely tear.

And when I'm bent after fight in anxious sway,
Let all winds be furious, lightning – be a spear!
I’ll call native steppes, willows on my way,
And my soul’s relieved by a virgin tear.

Стикс льётся в море Черное, глухое,
Где по ночам рыдает Полифем,
Где солнце, исчезающе-больное,
Из ложных образовано морфем.
Привыкли рыбы там к зеленым бликам,
Привыкли чайки к зелени волны,
Там паруса забыли, что велики,
С тех пор, как штиль коснулся глубины…
Но день придёт, и брызнет гром скаженный,
И ветер будет, ветер под и над…
И в нём утратят сó страху Сирены
Высокозвучье сладких серенад…
И лишь весло, забытое Хароном,
За двести миль до параллели икс –
Напомнит нам коловоротным стоном,
Что тут впадал когда-то в море Стикс.

Мне б во сне оборвать свою жизнь
От смертельного жала,
Чтоб слезинка горячей души
В Божьи руки упала.

Пусть без боли, без муки, борьбы
Мир иной отзовется…
Я был часто любимцем судьбы,
Может, вновь улыбнется.

25.04.12

Я родився і зріс в болотистій місцині, вабній
цинку-оливу хвиль, двоїстих у добіганні,
і відтам – усі рими, і відти той бляклий голос
поміж ними, в’юнкий, наче мокрий волос,
скількимога в’ючись там. Геж-бо, не ліктя клопіт,
щойно вушною мушлею вгадується не рокіт,
а виляски ряден, віконниць, долонь, чайник,
скипілий на керогазі, максимум – крики чайок.
Те у пласких краях і боронить від фальші
серце, що критись ніде і видно далі.
Це хіба щодо голосу далеч не вельми чуйна:
не погляду нарікати на брак відлуння.


1975

Пізнаю оцей вітер, що накинувся на траву,
під нього хутку лягати, мовби під татарву.
Упізнаю і лист, долі ницьма у грязь
падаючий, як обагрений князь.
Беручи вшир стрілою по косій скулі
дерев’яного дому в чужій землі,
що за клином гусиним, осінь у склі внизу
пізнає по лицю сльозу.
Більмом стелю обводячи у кутку,
я не слово за номер забув говорю полку,
а кайсацьке ім’я, і не в ріг-дуду,
ворухне мій язик, як ярлик в Орду.


1975

Поблизу океану, при світлі свічі; округ
поле, втонуле у щавнику, люцерні та конюшині.
Вечорами у тіла, наче у Шиви, рук,
простягтися квапливих своїй безцінній.
Сколихнувши траву, мишу полює сич.
Рипне кроква знічев’я над головою.
В дерев’янім місті міцніше спиш,
бо усе, що насниться там, вже було явою.
Пахне свіжою рибою, до стіни прилип
профіль стульця, марля благенька в’яло
коливається у вікні; місяць променем поправляє приплив
як сповзаюче укривало.

В утробі ночі, у сріблястій пряжі,
заснуло все в мовчанні білої імли.
Страждання ще не спить, воно як на сторожі
самотності душі та німоти.

Дізнатися хотів чого душа мовчить,
чому страждань клубок не викидає в тьму?
Відомо їй, якщо себе звільнить,
то зорі в небі згаснуть – ось чому.

Оригінал:

Rilke R. M. (1875-1926). Im Schoss der silberhellen Schneenacht

Im Schoss der silberhellen Schneenacht
dort schlummert alles weit und breit,
und nur ein ewig wildes Weh wacht
in einer Seele Einsamkeit.

Du fragst, warum die Seele schwiege,
warum sie es in die Nacht hinaus
nicht giesst? - Sie weiss, wenns ihr entstiege,
es loesсhte alle Sterne aus.

Був день увесь у хризантемах пишних
Боявся я - в розкоші ці без вороття пірну…
Ти душу забрала мою собі у сховок грішний
У ночі глибину.

Я зажурився. Ти ж свавільно
У мить, коли я марив наяву,
Прийшла у казку божевільну
І задзвеніла ніч… У глибину.

Оригінал:

Rainer Maria Rilke (1878 - 1926).

Traumgekroent

Das war der Tag der weissen Chrysanthemem,
Mir bangte fast vor seiner Pracht...
Und dann, dann kamst du mir die Seele nehmen
Tief in der Nacht.

Mir war so bang, und du kamst lieb und leise,
Ich hatte grad im Traum an dich gedacht.
Du kamst, und leis wie eine Maerchenweise
Erklang die Nacht.