Пісня Енґуса-мандрівника

Я вийшов був серед ліщин,
Вогонь-бо в голові горів,
Відсік горіхову лозу,
На нитку ягоду вхопив,
В годину білих мотилів,
Як гасли мотилі-зірки,
Я ягоду зронив в потік,
І срібну взяв форель з ріки.

Коли відклав її на мить,
Вогонь розпалювати став,
Прошелестіло щось об піл,
І хтось ім’я моє назвав.
Там сталось сяюче дівча –
Сповите в яблуні цвіту,
Мене назвало на ім’я
Й втекло, щоб зникнуть в ясноту.

Хоч я від мандрів постарів
Там, де краї гіркі, гірські,
Я віднайду її сліди,
Торкнуся вуст, торкнусь руки,
І йтиму вздовж плямистих трав
Зривати до відчась часів
І яблука злотисті сонць,
Й плоди сріблясті місяців.

William Butler Yeats
The Song of Wandering Aengus

I went out to the hazel wood
Because a fire was in my head
I cut and peeled a hazel wand
And hooked a berry to a thread
And when white moths were on the wing
And moth-like stars were flickering out
I dropped the berry in a stream
And caught a little silver trout

When I had laid it on the floor
I went to blow the fire aflame
But something rustled on the floor
And someone called me by my name;
It had become a glimmering girl
With apple blossom in her hair
Who called me by my name and ran
And faded through the brightening air.

Though I am old with wandering
Through hollow lands and hilly lands
I will find out where she has gone,
and kiss her lips and take her hands;
And walk among long dappled grass
And pluck till time and times are done
The silver apples of the moon
The golden apples of the sun.

Троянда світу

Хто марив, що краса мина, як сон?
Бо горді і гіркі вуста оці,
Що див нових зневірились просить,
Звели на вогневище Іліон
І Усни дітищ всіх.

Минаєм ми, і світ мина в трудах:
Між душ людських, що міняться й течуть,
Як вод блідих зимова каламуть,
Серед зірок в рухливих небесах
Її самотній лик продовжить путь.

Архангели, схилітеся здаля:
Раніше вас, раніш сердець усіх,
Утомлений і лагідний, Він зміг
Покласти світ – в траві стежину – для
Її невтомних ніг.

січень 2006

W.B.Yeats
The Rose Of The World

Who dreamed that beauty passes like a dream?
For these red lips, with all their mournful pride,
Mournful that no new wonder may betide,
Troy passed away in one high funeral gleam,
And Usna's children died.

We and the labouring world are passing by:
Amid men's souls, that waver and give place
Like the pale waters in their wintry race,
Under the passing stars, foam of the sky,
Lives on this lonely face.

Bow down, archangels, in your dim abode:
Before you were, or any hearts to beat,
Weary and kind one lingered by His seat;
He made the world to be a grassy road
Before her wandering feet.

Як будеш сива...

Як будеш, сива, сонна і стара,
Дрімать біля вогню – візьми цей том,
Згадай, як погляд вабив твій теплом
І плетивом тіней таємних грав.

О, скільки їх любило твій розцвіт,
Красу твою – хто істинно, хто ні;
А він в душі кохався мандрівній,
В танку печалей на твоїм лиці.

Тож сумно шепочи, як все було,
Схилившися до тліючих полін,
Як утекла любов і між вершин
Лице сховала в натовпі зірок.

січень 2006

When You are Old

When you are old and gray and full of sleep
And nodding by the fire, take down this book,
And slowly read, and dream of the soft look
Your eyes had once, and of their shadows deep;

How many loved your moments of glad grace,
And loved your beauty with love false or true;
But one man loved the pilgrim soul in you,
And loved the sorrows of your changing face.

And bending down beside the glowing bars,
Murmur, a little sadly, how love fled
And paced upon the mountains overhead,
And hid his face amid a crowd of stars.

З імли сумного снігопаду
забутим вихором осіннім
пливе трамвай удовж фасаду
корабликом у склі вітриннім.
І тануть вогники червоні
на жовтім гроні винограду,
на ватяному підвіконні
блиск зорепаду.

Пливуть сніжини над астральним
блідого ліхтаря горінням,
за силуетами - пухнавим
новоріздвяним провидінням,
вбирають вії у красуні
у блиски неземного жалю,
мов не оці зіниці юні
глядять печаллю.

Кружляє в танку заметілі
у вабі заблукала пара,
блукають пальці побілілі
і побіліла в них гітара.
І стугонять про Нову радість
за спинами дахів похилих
врочисті дзвони - нам і замість
душ одлетілих.

І ділять хміль на трьох, і ніжне
розчулене різноголосся
волхви місцеві під неспішне
даяння дива, що збулося,
і нелукава колискова
звучить на Отчому порозі,
з колись освяченого кола
зійти не в змозі.


XІІ.2005

– Чего мы ждем, собравшись здесь на площади?
– Сегодня в город прибывают варвары.
– Почто бездействует Сенат? Почто сенаторы
сидят, не заняты законодательством?
– Сегодня в город прибывают варвары.
К чему теперь Сенат с его законами?
Вот варвары придут и издадут законы.
– Зачем так рано Император поднялся?
Зачем уселся он у городских ворот на троне
при всех регалиях и в золотой короне?
– Сегодня в город прибывают варвары,
и Император ждет их предводителя,
чтоб свиток поднести ему пергаментный,
в котором загодя начертаны
торжественные звания и титулы.
– Почто с ним оба консула и преторы
с утра в расшитых серебром багряных тогах?
Зачем на них браслеты с аметистами,
сверкающие перстни с изумрудами?
Зачем в руках их жезлы, что украшены
серебряной и золотой чеканкой?
– Затем, что варвары сегодня ожидаются,
а драгоценности пленяют варваров.
– Почто нигде не видно наших риторов,
обычного не слышно красноречия?
– Затем, что варвары должны прибыть сегодня,
а красноречье утомляет варваров.
– Чем объяснить внезапное смятение
и лиц растерянность? И то, что улицы
и площади внезапно обезлюдели,
что населенье по домам попряталось?
– Тем, что смеркается уже, а варвары
не прибыли. И что с границы вестники
сообщают: больше нет на свете варваров.
– Но как нам быть, как жить теперь без варваров?
Они казались нам подобьем выхода.

1904

Когда ты слышишь внезапно, в полночь,
незримой процессии пенье, звуки
мерно позвякивающих цимбал,
не сетуй на кончившееся везенье,
на то, что прахом пошли все труды, все планы,
все упования. Не оплакивай их впустую,
но мужественно выговори "прощай"
твоей уходящей Александрии.
Главное – не пытайся себя обмануть, не думай,
что это был морок, причуды слуха,
что тебе померещилось: не унижай себя.
Но твердо и мужественно – как пристало
тому, кому был дарован судьбой этот дивный город, –
шагни к распахнутому окну
и вслушайся – пусть с затаенным страхом,
но без слез, без внутреннего содроганья, –
вслушайся в твою последнюю радость: в пенье
странной незримой процессии, в звон цимбал
и простись с навсегда от тебя уходящей Александрией.

1911

Переклад:
з гр. Генадій Шмаков (1940-1988),
Йосиф Бродський (1988)

Безжалостно, безучастно, без совести и стыда
воздвигли вокруг меня глухонемые стены.
Я замурован в них. Как я попал сюда?
Разуму в толк не взять случившейся перемены.
Я мог еще сделать многое: кровь еще горяча.
Но я проморгал строительство. Видимо, мне затмило,
и я не заметил кладки, растущего кирпича.
Исподволь, но бесповоротно я отлучен от мира.

1896


Переклад:
з гр. Генадій Шмаков (1940-1988),
Йосиф Бродський (1988)