Передвеликодній мотив

Пасківницями міряний час. Поза дзвонами
пережите до свята – ільчастим письмом.
Не приласкані буднем гуцулки іконними –
небо сіють очима на хліб і вино.

Свічники у свічадах як явлене Трійцею,
три свічі виголублює кожен. Димок
поривається бути прозорими кільцями,
що гуцульськими колами стануть за крок.

Ложкарі опустіли. На денці святильниці
трохи сиру і світла од вішки* живим,
щоб по вічному святі не чорт на потилиці,
а провадив газдинь і газдів херувим.

*Кропило.


*****

Сім кольорів тобі гУцуле, сім –
за водопій од веселки в дар.
Гори полюють на звуки пусті,
тобі ж до згасання сім – з октав.

Сьомому дню і Господь подає
схожість,
сходження,
схиму,
там
за сімома чудесами твоє:
з гір та серця сотай.

*****

Твоє гуцульське –пра-пра-пра-
мотивом витого шнура,
хрестом, розеткою*, різцями,
бо до гори ішла гора,
коли для таїнства пора
і світ позначено не крамом.

Твоє гуцульське –нині тут-
минає сволоки й мабуть
чотирикутну зірку згубить,
де поєдинче гори йдуть,
відчувши сутінків хомут,
життям не різьбленим – у зрубах.

*Елементи різьблення.

*****
Порятунок од відьми гірської
нагої
по-гуцульськи завихрено хвацько.
…Є сорочка, відварена в лої,
з такою
не допустиш у душу відьмацьке.
А до варива воску півкухля –
опухнуть
войовничі очища на кручі.
І смоли наостанку – в макуху
й сивуху*
перетворяться чари жагучі.
На осоння гуцульському диву.
Вродлива,
даленітиме відьма багаттям,
обпікаючи легіню сниво
ретиво.
Тільки ти захочи рятуватись…

*Самогон.

Балада про вічне

Понад горами в леті
святі з поясами
від гуцульських умільців,
орнамент на кожному,
гейби добре письмо,
гейби так описали,
що святих перед Богом
і з Богом тривожило.
Ланцюжки задзвеніли
на поясі старшого
і молодші також
підперезані дзвонами.
Затремтіли мошєнки і люльки,
найкращі ті,
на усіх ланцюжках,
в небесах заборонені.
Як до Бога з мошєнками?-
старший замислився,-
злото-срібло несли,
і люльки – од спокусника.
Ми зняли їх угору
гріхами повислими,
позбуватися мусимо,
мусимо,
мусимо.
Ой, не можна гуцульське
додолу рахубисто.
Ой, не можна і навпіл, -
молодшими мовлено,
бо краса – то Господнє.
Хмарину голубили
і замисленим обрієм
виросли, стомлені.

*****

Місяць – кавалєр пишний,
зростом не бездоганний –
гУцул сягає вище
китицею крисані.
За кольори й ажурне
плетиво капелюха
місяць віддасть котурни,
ті, на яких роздмухав
чорне і золотисте
похапцем і… намарно –
тільки, як гуцул свисне,
вийде панянка гарна.
Місяцю – світ не в дусі
та самота на сіні…
Гуцул на капелюсі
всі усміхне пір’їни.

*****

Ні орлу, ані легіню –
коди піснівки*
на сорочці красуні.
Підказуйте, скелі…

Хай обіймуть і сонце в рожевому,
й зірку,
зачаровану в чаші
сумної лілеї.

Ні орлу, ані легіню
серцем торкнути
різнобарв’я піснівки.
Підказуйте, гори.

Хай долинуть до бунту
червоної рути
і низинки, й мережки
від рухів покори.

Ні орлу, ані легіню…
Тайна на чатах,
сухозолоттю** виткана
не для базіки,
аж допоки крилатому
духом не стати,
що красуню і легіня
зблизить довіку.

*Орнаментальна смужка.
**Металеві нитки кольору золота або срібла.

2016р.

Проводжаю в ніч весняний вечір,
Скоро літо гляне на луги.
Хмари валять, наче дим із печі,
Сіють дрібен дощик навкруги.

Тільки десь на заході жарини
Ще ледь-ледь поблискують здаля.
Солов`їний спів безжурно лине,
Посумнілі віти звеселя.

І скрипковим бавлячись piano,
Кантилену тягнучи у грі,
Свердлять пори шкіри бездоганно
Упирі-музики – комарі.

26.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Я сам у тихому гаю,
Лише пташки тривожать тишу.
І сивину сумну мою
Вітрець, мов листячко, колише.

І сонця відсвіти ясні
Поволі вечір випиває.
Неначе Бог у вишині
Нектар потягує у гаю.

Тьох-тьох, ку-ку, гуль-гуль, дон-дінь –
Веселі висвисти довкола.
Сміється озера гладінь
І сяючі малює кола.

Я дякую за цю красу,
Вклоняюсь Велесу самому.
І звуки ніжності несу
Як найдорожчий скарб, додому.

23.05.7524 р. (2016) Київщина, Конча Озерна,
Ольжин став.

Із хмари вовняний дашок
Навис над садом пеленою.
Під ніжні висвисти пташок
Сумні дощі ідуть весною.

Проста напевне в цьому суть,
Мінором дихає неначе –
Загиблих воїнів несуть
І небо понад ними… плаче.

20.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ, ботанічний сад

Вишина дивовижної сповнена гри –
Пасма в ній то сумні, то веселі…
Каравани хмарин, каравани хмарин
Потяглись по небесній пустелі.

Соловій агресивно у гіллі лящить,
Проводжає вервечки фургонів.
І лягають навкруг темні смуги дощів.
Світлі – вітер легесенько гонить.

Паралелі життя – сяйво і каламуть –
Добрі духи й нечистії, злії.
Пара Лелів отак і в коханні живуть –
Болем тужать і щастя леліють.

19.03.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Бузиною квітне небокрай,
Край дороги сурми нахилились.
Виснуть на промінні міражі –
Ворожбі всміхаються невинно.

Гасне зірка у шипінні жал.
Жаль бентежить, муляє знемога.
Здогадатись важко муляжам,
Шамкаючи міфи, що до злого
Не прийде ні успіх, ні любов,
Бо ні букви, ані тої титри
Бог не вкраде з музики лекал.

Каламбуром заздрощів розбитий,
Селекційно виведений з тьми
Гасне світ, майбутнього не вартий.
Ватра – на вершині! Відпочинь.
Почитай непереможні мантри.

15.05.16

Підхопи мене, мить, на похилій ілюзій,
На межі непривітного серцю прозріння,
Доки я ще в хмільнім і сумнівнім союзі
З розмальованим витвором свого хотіння.

Коли тільки у думці почне розвиднятись,
Згаснуть бажані сни, небокрай засіріє,
Я відпущу тебе й буду гірко втішатись
З усієї халепи, сміху́, веремії.

І коли повернусь—винувата, змаліла,
До нудьги і тверезості в денному крузі,
Я не раз пригадаю ще, як було мило
В швидкоплинних обіймах затишних ілюзій.

2015

Не вір словам – слова нас розділили,
знекровили двобічністю понять,
і це не ми – вони вже нами снять
і для двобою в нас черпають сили.

Вони до нас з’явились як кінець,
як зламане стебло в сваволі пальців,
згубили вітрогонів і блукальців,
якими нас задумував творець.

О близькосте, утрачена до слів,
до воєн самоствердження й руїни!
Лежать у збитім полі паланкіни
затоптаними свідками боїв.

Одна лиш тільки музика збира
суперників у первісні обійми --
і в зародку закінчуються війни,
і милість неушкоджена трива...

2016

Свистить і щебече, кує і скрегоче,
витьохкує вправно, милуючи слух,
і серце своє виливає щоночі
прогулянок пізніх невидимий друг.

Під деревом йдеш –він на хвильку замовкне,
і знову — в екстазі або в забутті —
із горлечка в небо вібруючі крокви
здіймаються — і завмирають святі.

Непрохані сльози бринять від подяки
нуртуючій пташці із серцем палким,
що мить обертає у виблиски й знаки
первинної радості шалом лунким.

2016

Трава пробилась крізь торішнє листя,
Смарагди сіє навкруги свої.
І прохолоду вечора імлисту
Оздоблюють мажорно солов`ї.

Розгонисто на вітах «тьох» цей лине.
А знизу мов змагається із ним –
Неначе регіт – кумкання жабине,
Як черги кулеметної екстрим.

Перегуки тривоги і розчулень
Контрастно тчуть химерію свою.
І філософськи кукає зозуля,
Немов суддя третейський у гаю.

3.05.7524 р. (2016) Київщина,
Конча Озерна, півострів Печалі.

Ти – моє чорне золото,
Пасмо, неначе смола.
Снів золотистим солодом
Спалюєш, ніби дотла -
Ти – моє чорне золото.

Ти – моє чорне золото,
Клятий розпукою жаль…
Б`є мозок думка молотом –
Мого кохання скрижаль –
Ти – моє чорне золото.

Ти – моє чорне золото,
Ночі хмільної крило.
Сяє в нім щастя молодо –
Тьму побороти змогло...
Ти – моє чорне золото.

Ти – моє чорне золото
Неба вечірнього виш,
Зірка, котру дозволити
Доле, зірвати звелиш –
Ти, моє чорне золото.

2.05.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна

Здавалося, в душі є стільки сил,
що можемо всі драми пережити,
аби було із ким поговорити,
усе обмацать, перегнуть навпіл
й, зачудувавшись, у собі зложити.

Та ось уже обтяжують слова
і необхідність бесіди лякає,
світ пружиться і раптом вибухає
в чужій руці, як в бою тятива,
стріла летить і в бік тобі влучає

або у серце. Все міняє мить
і не дає з минулим попрощатись--
від неї неможливо заховатись.
Ось телефон панічно верещить...
Як нам назад до берега дістатись,

щоб мати спокій? Від життєвих драм,
хоч би яких отруйних і барвистих,
і від чужих гріхів, чи то навмисних,
чи випадкових -- здавна любих нам --
сахаємось, немов від скель урвистих.

Куди подівся емоційний струм
колишніх бесід? Хочеться мовчати,
молитися, в тривозі пильнувати...
Не повімо нікому про свій сум.
Хіба хто має сили розказати?

Насичені тяжким передчуттям
і сутінки, й годинникові кроки;
слова не є достатні і глибокі,
щоб змірять мовчазні безодні драм,
які колись би ми долали скоком.

2010

Немов бджоли бурштиновий нектар,
Пролилася - і темряву відтерла -
Неонова ріка зі світла фар,
Як магма із вулканового жерла.

Так веселково міниться вона,
Нічого не спустошує довкола.
Лиш благодаттю очі, як весна,
По вінця напуває, ясночола.

У хмарний дим пірнув раптово й зник –
Той оповив його, густіший сита -
Ще несміливий місяць-молодик…
Неону ж річку тьмі – не загасити.

То тихо сяє так дніпровський міст,
Розсунувши небесні пасма білі –
Вечірній добросердий оптиміст
Під вереницею автомобілів.

9.04.7524 р. (2016)

Я визнаю одразу --ти правий
джерельною гіркою правотою.
Негоже заперечувать мені,
говорячи: реальність —стошарова.
Хотіла б я це визнати чи ні,
жорстка і неспростована основа
тримає цей порядок світовий
і вберігає волю від застою.

І навіть наш старий облізлий пес —
боржник твого похмурого сумління,
холодної твоєї сторони
й природно-недовірливого стану.
А як із ним вистибували ми,
забігши на батут самообману
в надії, що страховкою чудес
ймовірність виключається падіння!

2015

Молодість –космічний корабель;
радісне і збуджене, стогриве
полум’я в душі палахкотливе,
дружба – як гранітна цитадель.

Тріщини у камені –тонкі,
скрадливі, побіжні, непомітні;
блиском сонця в парковому квітні
миготять пришпорені думки.

Скорої судьби передчуття
холодком обвітрює єдиним,
золотим в уяві апельсином
крутиться над обрієм життя.

Мчить без нас космічний корабель --
промайнули скупані у диві
очі, коли всі були щасливі
в той єдиний паморочний день...

2016

Ясна чадра захмареної сині
Укрила білим димом шир небес.
І тихо плаче в смуткові осіннім
І падають сльозини в лоно плес.

І сіються собі в садовій пущі
Краплини, наче іній на гілках.
А подих вітру свіжий і цілющий –
Торішнє листя спурхує, мов птах.

Хоч разом з ним підстрибую лише я -
Гілля мажорно співом гомонить.
І ти немов підносишся душею,
Як пісня легкокрилої весни.

18.03.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад

«Століття темні». Пошуки «Граалю».
«Святої Інквізиції» вогні.
Здавалося - ще мить, і помираю,
залишуся в намулистому дні.

Порвуть на шмаття хижі баракуди,
чи зненависть поглине, наче сом…
Чолом стіну? Нізвідки і в нікуди?
І… перемога світла понад злом!

І ось гойдаюсь в місячнім фонтані,
а поруч – рідний профіль і анфас.
І віриться – далеко не останній
оцей палкий чуттєвий ренесанс!...

Як зблідли квіти рук тонких
Принишк чекання очерет
У венах сонця лід застиг
Лягла трава важка як мед

А на узліссі у ріки
Сліпі віконниці проваль
Будинків шиферні дахи
Вогонь прорізує як сталь

І відшаровує рука
Від скла сполум'янілі німби
На піднебінні дні ставка
Скипають пузирями риби

Спинає в залозах гроза
Вологі електричні стебла
І кігті шалу залізять
Порожню кам'яницю неба

І пальці вітру в'язнуть в глині
І біль згасає наче згар
І крізь зіниці мертві линуть
Зміїні пасма хриплих хмар

2016

Сьогодні знов розлігся крик у тій сім’ї через дорогу.
З гаражних піднятих дверей котились каменем слова.
Завмерла вулиця, немов лякливий звір учув тривогу,
і з кожним поштовхом новим земна розходилась кора.

У чоловічий дужий крик вплітавсь слабкий жіночий голос,
та нищівна обвальна лють межі не знала й берегів,
він зупинитися не міг – і від прокльонів щось кололось,
немов важкий більярдний шар по жерсті вулиці гримів.

Він ревно дбає про сім’ю і сам займається ремонтом,
але неспокій із глибин чадними пасмами пливе.
У чорнім вихорі душі — торнадо моторошне «око»,
що в нім «крокуючий мертвець»* наосліп нищить все живе.

Обоє підлітків-дітей, немов слухняні автомати,
із пильним страхом стережуть шкарлупку спокою крихку,
одне бажання в них живе — зло потривожене приспати,
щоб зачаїлося воно з глухим гарчанням у кутку.

О, як мені цього не знать — рефлексу вдаваної смерті
в кільці невидимого зла, мов непробивної стіни!
...Як всі, закрию я вікно — напівприглушені і стерті,
нас не терзатимуть тепер діла тамтої сторони.

2015

Хоч день іще – на небі місяць,
Неначе біла пектораль.
Й мене оповиває з висі
Весни бадьорої печаль.

Вже хмари сонце заховали
І це повітря крижане
Із півночі на південь чвалом
Вітрисько батогом жене.

І підкидає вгору листя.
І різко шарпає гілля.
І ковдру витягши імлисту,
Вкриває нею сад здаля.

19.03.7524 р. (2016)

Над змієвим містом у хмарах тужавих
У блиску луски антрацитові ночі
Обмацують кров плазуни язиками
А місячне листя приклеєне скотчем

Заходяться шалом гулкі залізниці
Стискаються грона жилавіють стебла
І жовтої спраги сухі блискавиці
Висвічують плід у вагітному небі

І синя мов острах займається тиша
Хитаються в сонних купе подорожні
Згасають у мулі відлуння поспішні
І вервички кроків у дзеркалі чорнім

У дзеркалі - крапель лускаті шпаківні
Від хмар дощова відпала плацента
Вода тягне руки тонкі і кістки в них
Мов риби печерні люмінесцентні


2016

Листвой тревожное дыхание бежит
Мелькает взгляд, улыбка, рыжий локон
И ветер скручивает солнечную нить
Как гусеница скручивает кокон

Колючий желудь плазменного дня!
Качели возглас кислый и зеленый
Язык, прижавший к нёбу рафинад
Слоистый, ледяной и раскаленный

Язык, произносящий букву "л"
Волны стеклянная жемчужная изнанка
Ладони в сотнях лилипутских стрел
В струящихся пунктирным током ранках

2015

Доки слово* не сказане, ти – не абсурд, не невдаха,
Ти ще просто блукаєш в розхристанім вітром житті.
Ти годуєш себе, як буденного сірого птаха,
Що під стелю зліта чи похмуро сидить у куті.

Доки слово не сказане, все ще ціле і можливе,
І в полоні не скніє підступно упійманий дух.
Слово спрощує світ і буває холодне і мстиве,
і подібне до тих, що утратили в старості слух.

Балансуєш на грані чужого можливого слова,
Що печатку поставить на всю твою кручену путь,
Так що виляск піде і здригнеться тривожно основа
Павутинно-тонкої ілюзії значення «буть».

О безжальні породження втрати, падіння і злому!
Я втомилась від букв, категорій, означень, понять.
Розуміти без слів –ніби радо вертатись додому,
Де в німім діалозі всі тихим вогнем майорять.

*"failure"

2016

Прибудуть стиглі вечори,
з дороги пильні прохачі,
вони розкриють до пори,
за що заплатиш ти і чим.
Вони візьмуть твоє майно, --
ти не оскаржиш їхніх прав, --
в уплату зроблених давно,
в часи безвиході, застав.
І як не боязко душі --
не буде критися ніде.
На білій хвилі пливучи,
час розрахунку надійде.
О необтяженість в кінці!
Відкрились двері, ти ідеш
і щось затиснуте в руці,
зітхнувши, вільно віддаєш.

2016

Ще борюкається зима,
Мов наждаком, повітря лиже
Морозом ударя по крижах,
Хоч снігу вже давно нема.

І щуляться дерева жаско,
Бо вчора дощ осінній лив,
А нині – холод лютий, злий –
Міняє мов погода маски.

І думка пробива чудна –
То, може завтра раптом літо
Прийде, спекотою сповите? –
Дай Бог, аби прийшла весна.

28.02.7523 р. (2016)

Похмурий день вже крила опустив,
І сіра сутінь тихо вечір кличе…
Але бадьорий чути птаства спів –
Прийшла весна на пагорби величні.

І хай згори шугають холоди,
Хай омела в гіллі печаллю висне.
Та лину я із радістю сюди –
Почути світлу новоліття пісню.

Немов лунають звуки віщих струн,
І із Дніпра у сріблі і у златі
У сяйві й силі видибав Перун…
І похилилися церкви хрестаті.

Дажбог зійшов у небі на добро
І хмари геть розсіяв сумовиті.
І скинули хрестителя в Дніпро –
Ганьбу минулого тисячоліття.

Розвіялося військо сарани,
І на шматки розпалася Росія…
На віче дочки праведні й сини
Зійшлись обрати справжнього Месію.

2.03.7523 р. (2016)

Згадався Крим і далі голубі,
І після плавання – блаженна змора.
І вітер-дух могутній, що тобі
Несе міцний заряд здоров`я з моря.

І сонця схід величний вдалині,
І спів цикад, як музика вечірня,
І шепіт хвиль, і відсвіти ясні
Од місяця, що з хмар на хвильку вирне.

Величні скелі, наче маяки,
І гір верхівки у небесній піні…
Й великих бур обурення гіркі,
Що ця краса належить Україні!

Перуна гнів, я знаю, не затих.
Меч-блискавка над виссю голубою
Впаде, як смерч, покарою на тих,
Що нашу землю віддали без бою.

21.02.7523 р. (2016)

Промчав поквапно сірий будень,
Знов ніч на крилах сліпоти.
В моїм житті уже не буде
Любові більшої, ніж ти.

Лиш спалахи якісь миттєві –
Подоба справжніх почуттів.
Найкращі дні минули… Де Ви,
Ті щастя хвилі золоті?

Життя неначе б то суцільний
Клубок дурниць і помилок.
За неба морок замогильний
Навіки сонечко зайшло.

Безлисте дерево колише
Старий і сивий вітрюган.
І бабою Ягою тиша
Між вулиць мертвих сновига.

У пеклі самоти й одчаю,
На місяць вовчого виття,
В душі мов факелом палає
Вулкан киплячий каяття.

І в ньому ладен я згоріти
І «его» власне утопить.
Аби лиш забуяли квіти
Кохання твого хоч на мить.

Життя трагедія зомліла..,
Скрижалі обійма вогонь:
Любити серденько навчилось
Коли любить нема кого!

15.02.7523 р. (2016)

Душі ховаються у місті з графіту
поїдають солодке насіння самшиту.
Нічийна квартира за місце зустрічі
Чорні півні і гості з вулиці.
Жалісні літери на плитах з граніту
супроводжують людину ще з палеоліту.

Душі не хотіли образити його маму,
чиє єство подібно Рифтовому розламу
розбиває простір-час на дві плити.
Здавалося, такі будівлі неможливо знести.
І, звичайно, вони замутили власну програму
тусовка до кінця дограє найбільшу драму.

Десяток найближчих плавав між димом,
запивав безакцизні цигарки дешевим пивом.
Говорили про зорі під його мостами —
Великий аттрактор, дорога до Ґаутами
рядки виведені незрозумілим курсивом
Македонська бібліотека електронних масивів.

Можливо, ім'я зашифровано десь у зорях,
відбитих хвилями на озерних водах.
Для когось же видавалась ця гора целюльози.
Причому лише поезія, ні клаптика прози.
А можливо це просто гра на водних узорах
"Її" ніколи й не існувало на його дорогах.

Ближче до півночі у частини відмовили нерви
не допомагали навіть часті перерви
Хтось захотів піти на те саме місце
його пружно за плечі притисли до крісла
Вирішили перечитати усі його книги
пам'ять — супутник вічної криги.

Чи відспівують людей без цих амулетів?
Чому святим не вистачить лише сонетів?
Зрештою він у них давно вже не вірив
хіба що у зорі за перилами прірви.
Після таких не лишається купа портретів,
у ту ніч заспокоїлась одна душа
і померло десять поетів.

2016

Теорія поетики беззуба
поезії нічого не дає.
Говорячи не оперно, а грубо,
ця арія не гріє житіє.

Феєрією манить несказанне,
але туди заказана межа.
Не сказане нікого не дістане,
а не почуте – ріже без ножа.

Буває і мелодія сміється,
але душа душі не гомонить,
якою буде амплітуда серця
у неповторну і єдину мить.

Не утішає слово, що родилось
у муках некрасивого життя,
але поету наче і не снилось,
не мріялось, як віще майбуття.

Та радує, що є життя реальне,
і є туди реальний перехід,
аби жило й манило ідеальне
і незалежне
                    від жури
                                 і бід.

2011-16

Людяність –неначе те казкове диво
в вимірах асфальтових пустель.
Тут сама з собою не живеш красиво,
а живеш, як вийде, кожен день:

у нестачі часу, прикрій шарпанині,
шкоді, заподіяній собі.
Скільки треба шуму в наші дні людині,
скільки втрат у зайвому труді!

Крізь тунель гуркочеш потягом, набряклим
гронами напівпорожніх справ--
а душа застигла оленем закляклим,
пійманим в полон машинних фар.*

Ось вони—завмерлі на глухій дорозі,
де тривоги запах не прочах:
голови точені, стрункодзвінні ноги,
спалах страху в первісних очах.

Будьте незлобиві, ніжні і красиві,
з іншими стрічаючись людьми!
Всі ми в цьому світі—олені лякливі,
вихоплені фарами з пітьми...

2015

Зимовий день короткий стих.
Настав ясний, чарівний вечір.
І Київ мій розправив плечі –
Летить на крилах золотих

У майбуття високе знову,
Скидає ланцюги раба…
Іде відродження доба,
Звучить все більше рідна мова.

У ботсаду у нас – Тибет
Позначив ці епохи злами,
І вільну мудрість Далай Лами
Несе у світ орлиний лет.

Немов звільняється від криги
Русифікації земля –
І як подивишся здаля –
Зелені крапки скрізь – відлига.

Багряний відсвіт із небес
Розсіює всі чорні хмари –
Зникайте – темряви примари –
Для світла мій народ воскрес!

30-31.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка

Піти на гамірний базар,
в різноголосся лайок, жартів,
пізнати радість однодумства,
отруту в’їдливих образ
і заповітний світ ідей
своїх поставити на карту,
де витанцьовує, гуде
бджолиний рій тріскучих фраз.


Заприязнитися на сайті,
зчепитись з ворогом до крові,
словесні рани зализати,
у комусь схвалення знайти.
О ці уперті, лихоманні,
нічні сидіння доранкові,
потік новин, коменти, блоги,
їдкі емоції, пости!..


Під ранок тихо повернутись
у білій втомі порожнистій,
за ніч огледівши доволі
чужі терени і світи,
в інтимний сховок серед лісу
із сонцем плутаним у листі,
де лиш єдина в світі стежка,
мовчання приязне і ти.

2016

Ти мовчиш—невже все безнадійно?
День-у-день тріпочемось безкрило.
Я вдаю веселість натурально--
В тебе це виходить через силу.

Пожартую—і короткий усміх
Прояснить на мить твою утому,
І пройду я в цю щасливу хвилю
По воді, неначе по сухому.

Як же помогти тобі, мій друже,
У гризучій схованій зневірі?
Жити у душевному безсиллі—
Ніби затягнути харакірі.

Переможний, ти не сподівався,
Що туман у плаванні огорне,
Що стихія буде непідвладна,
А кермо на судні—бутафорне.

Не твоя волить у хаті воля,
У ногах—чужа тобі дорога,
І болить мені твоє мовчання
І усмішка докору німого.

Стоячи розгублено ізбоку,
Дивишся—не можеш відповісти,
Хто ми є: творці чи виконавці?
Хто ми є: актори чи статисти?

Ти мене в біду свою не пустиш--
Гордості на це у тебе стане--
Я залишусь співчутливим свідком,
Мій срібноголовий капітане.

2014

Лампади сяйво в просвіті вікна,
і на лиці Марії світла втома,
і Йосифа дочасна сивина
така тілесна, як і невагома, -

зорить малому в люльці білина -
вигойдує, душі його знайома,
на брижах срібних променів, як на
ладах батьківських, де хитка плерома;

кружляє, в'є́ться, нібито вона
йому ні силою, ані суддею, -
а материнство дійсне, і ціна
найвища за тутешню дрібку глею.

І родженому нині дивина:
що їм не бути далі разом з нею,
що те її світіння вже з вікна,
що Отчою вона тепер Зорею...

А там, за полями, слова винесені
і обведені червоним кольором.
Певно вітрами нестримними здуті,
спечені сонця загартованим диханням.

А там, за полями, горизонти -
лінійна уява Всесвіту,
розділовими знаками переділені
і спокійно складені на кращу долю.

Що там за краєм зошита
і ніколи не буде змальованим,
чий храм збудований власноруч
і відтоді буяє пам'яттю?

Що там за краєм простору,
куди не дістати поглядом?
То крам, що не буде проданий,
то птахи, що не стануть словом.

Від так думай
з особливим гонором,
прослідковуй кроки, ніби рядки.
Від так іди
пробивайся милями,
записуй спалахи, ніби кроки.

Ти знаєш куди рухатись
і віриш в існування за комами,
поділяєш усе вище сказане
і не закінчуєш однією крапкою.

2016

Дерева вітер хилита
Розлого.
Моя гіркуща самота –
Від Бога.

Шмагає вітер по лицю –
Холодний.
Як бич для мене в мить оцю –
Господній.

І хай болить, та я терплю –
Ще й радо.
Ти, самото, і від жалю –
Розрада.

Не для орлів цей стан рабів –
Смирення!
Мене навік порив зігрів –
Натхнення!

Бо самота, як Божий дар –
Отая!
У ній думками аж до хмар –
Літаю!

Порину ввись світить зорю –
Поетів.
Колись отак помру, згорю –
У леті!

19.01.7523 р. (2016)

Конча Озерна, санаторій «Жовтень»

Веселий день прийшов до мене,
Його все збільшує зима.
Та щуляться од вітру вени,
Стиска мороз їх крадькома.

А розсипи розкішні снігу
Милують очі навкруги.
Руками зроблені хурдиги
Його високі береги.

Як хороше – вродливий вечір
Вогнями пестить де-не-де.
Немов духмяний пломінь печі
Тепло леліє молоде.

17.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Іду як по льоду паркету.
«Заносить» іноді, буває,
та одинокому поету
іти фортуна помагає.

І у кільватері поволі
пересуваюся порою.
Зате, які чудові ролі
літературного героя!

Один – убогий, інший – босий,
а то й сліпий, як потороча –
нема-нема, та й гляне косо
на того, що боїться порчі.

Як та наживка у болоті.
Як не в’юни, то жаба клюне.
А то і щука косорота
укусить, пожує і плюне.

О! Як утримати нелегко
єдиний курс у гавань тиші.
Але на реї недалеко
ще майорить – « сим побєдіше».

І у кільватері буває
одного інше обганяє.
Але у бурю і у штилі
фарватер доведе до цілі.
Увіруймо, – війна минає,
а наша віра – на вітрилі.

01.2016

Коли сльоза холоне на щоці,
прийди нечутно, ангеле спасіння,
і визволи мене—рука в руці—
з-під сірої плити нерозуміння.

Я знову опинилась у краях,
покритих непрохідним лабіринтом,
і навіть мій—в поразці—білий стяг
над стінами байдужими не видно.

Я так старалась напрямок знайти—
по мохові, по стовбурах, по тінях,
одну лиш не вдалося осягти
зірчасту в’язь небесного склепіння.

З сукупності повітряних площин,
що у житті тасуються без звуку,
прилинь у цей заклятий лабіринт
і всіх, хто в ньому, виведи за руку.

2014

Поміж засніженого суму,
У царстві казки і зими,
Далеко від міського шуму,
Дерева змахують крильми.

Злетіти хочуть, ніби птиці,
Здіймають віхоли красу.
Легкий той погляд, світлолиций,
У небо зморене несуть.

Летить літак, орлино лине.
І тягнуться за ним увись
Зеленокрилі три ялини –
Ракетно тінями звелись.

Немов зажуру цього смерку
Прорізать хочуть, як штики
Ясні неону феєрверки,
Щоб небо всіять, як зірки!

8.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Зимовий сон серед краси,
Дрімають в інеї дерева.
Поодинокі голоси
Тривожать зрідка сонне мрево.

Мороз міцний дає снаги,
Іскрять сніжинки, наче зорі.
Як марево, лягли сніги.
Сад залило весь біле море.

Зелений оксамит ялин
Де-де світлесеньким накрило.
І кожна, вперши в небо клин,
Пресиві опустила крила.

1.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Все згідно з планом— серця свіжий щем
і слово «ні», підсвічене екраном,
прогулянка самотня під дощем,
вертання по спіралі, згідно з планом,
щоденний вибір, сумніви, нокаут,
спустілі сподівання, мов долоня,
і рятівний асфальтовий накат
автоматизму—ліків від безсоння.
І все ж, коли обернешся назад,--
увесь сюжет, до рідного, знайомий,
і кожний камінь бачений стократ
у тім краю, де не буває втоми.
І знаєш ти-- хоч розум не прочах
від явленого знов самообману,--
що за плечима розпадався б шлях
вже пройдений, якби не було плану.

2014

У саду так гарно, все розквітло,
Виплекана Божа благодать.
На межі між мороком і світлом
Зупинились Душі і стоять.

За гріхи нема в Еден дороги,
Сяє світ гірляндами спокус.
Князь пітьми позбутися тривоги
Обіцяє кожному чомусь.

Жевріє далеко й лячно промінь,
Заніміли Душі на межі.
Голосніша журавлиний гомін,
В клопотах синиці та стрижі.

30 грудня 2015 р. Середа.

Велике й різне наше плем'я,
а до душі – одна шопта,
і ні душі, із ким дощем я
переполоскую літа.

Наївні, босі і голодні
колись щасливими були,
а нині ситі аж по горло,
що до свободи дожили.

Але у сутолоці часу
толоку місимо усі,
кому дісталось цього разу
стояти на земній осі.

Ідемо стезями вузькими
по будяках і споришах
ще од козацького коша.
А як іде завіса диму.
то я інтуїтивно з тими,
до кого тягнеться душа.

2015

Якась така буремна ця краса
У будній день в моїм гаю коханім.
Сьогодні в нім я абсолютно сам –
Сиджу-ходжу в піднесеному стані.

Здається, вітрюган ось-ось почне
Ламати віти, може і дерева…
І гне гілля гудіння це гучне,
Сутулить спини тиснява сталева.

Порвати хоче міць озерних струн –
Гліссандо* рвійне відчувають води –
Вдаряє в берег бризками Перун,
Мов пісню революції заводить.

А там ген-ген світліють небеса
І дух весни сп`яніло щастям сяє…
А може то – майбутнього краса,
Життя мого народу у розмаї?!

* Гліссандо (муз. італ.) - рвучке проведення медіатором по струнах вперед-назад – своєрідний ефект створення бурі.

14.12.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Навіщо муки і труди,
які нікому не потрібні?
Живи, набравши в рот води,
і будеш – як тобі подібні.

Міняй стило на Божий дар
і сіяти, й молоти жито,
або наймайся до отар
домучувати недожите.

Та поки мрії ще живі
і є нечувані мотиви,
лети у хмари грозові,
сідлай вітри, чеши їм гриви.

Якщо освітлювати шлях
вогнем душі – то буйно, вільно.
А вимучено – то надійно,
аби палало на очах
і оживало у серцях
і неминуче, і стихійне.

12.2015

І

Ти пронизала щирістю мене,
Проникла в душу ніжними словами.
Я мріяв, як ми станемо одне
Й на рівні в щасті будемо з Богами.

Відлуння сміху – відповідь на це.
Регоче, вже до прози звикла зала.
Я – птаха, що потрапила в сильце...
То просто вияв дружби – ти сказала.
ІІ

О серце, до кохання спрагле ти,
Дитинно-щире, як гладінь екрана.
Одвічно - у тенетах сліпоти,
Ридаєш кров`ю, як відкрита рана.

Боюсь, зустрівши справжнюю любов,
(Подумаєш – напевне криводушшя,
Гіркий згадаєш досвід знов і знов)
Закриєшся від неї, наче мушля.

12.12.7523 р. (2015) Конча Озерна

Як з попелища - валить дим,
По небі сунуть, як примари,
Важкі свинцеві темні хмари,
Чорніють знічені сади.

Небес, дерев злилися барви,
Вони зустрілись тет-а-тет…
Сіріють ген - будівлі гарні,
Як попіл – кожний силует.

Немов чернець накинув рясу
На ніжну київську красу.
І спогади боїв Донбасу
Вечірні сутінки несуть…

3.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка

Здавалось міжсезоння, тільки між…
Та пада сніг, туман в гаю парує.
І із кущів – як навесні – капіж
Мелодію виляскує дзвінкую.

Вглядаюсь тихо я воді углиб –
Все озеро – як решето чи сито.
І танець чується летючих риб
У плескоті, веселістю политім.

Мов слів зима насіяла собі
Раптово в зошиті моєму хрустко.
А на величне золото горбів
Накинула ясну сріблясту хустку.

29.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став