Мій опоненте з осені,
Слова, що зріли досі ще, -
У зиму перейдуть.
Стаю ногами босими
У небо, повне просині, -
Вивільнюється суть.

На тверді неба - рішено.
Шляхами світу спішено.
У русі - тільки зміст.
Маленька кулька зоряно
Летить і диха зморено.
А на раменах - міст.
28.09.07.

                         І
Усе на роздоріжжі Україна.
І репає в агонії земля,
як вся її система двопартійна
із рупора колонії Кремля.

Одна ідеологія – «рашисти»,
а інша – це «бандерівська рука».
Читай: по ліву руку – комуністи,
по праву – олігархія і К-а.

І замовляє музику багатий,
а споживає опіум дурний,
тому що бідний...
               Є і цирк безплатний,
і діалог приблизно ось такий:

– Але нема і духу тої сили,
якої так сахається совок...

– Але віками націю косили
сума, тюрма, дороги і могили...

– Але не відступає ні на крок
відома теле-радіо-команда...

– Але слухач – із ротом на замок...

– Але нема достойних слухачів...

– Але – війна, агресія і зрада,
і пута, і неволя – пропаганда
ворожої колони москалів...

І скільки тих але у нашій бучі?
Пручається знесилений вампір
недавно ще «єдиний і могучий»
біблійний звір.
               Але і до сих пір
жало змії, не вирване ведучим,
з усіх джерел отруює ефір.

                         ІІ
Я агітую за життя до смерті,
за ясне сонце, за сіяння дня...
Чому ж перемагає кацапня
і помикають нами люті черті?

Чому у мене вибору нема
од віку установленого Богом,
і насуває з півночі пітьма,
і правда засинає за порогом?

А це тому, що виродки яси
у нації моєї вкрали Слово.
А це тому, що відібрало мову
за маслаки і кусень ковбаси.

А це тому, що бестії орди:
сугестії, хамелеони, змії –
з одного боку,
              ...з іншого – німіє
оте нове, і лиш вряди-годи
товче у ступі дзеркало води,
з якої аж обвис язик Росії.

                              09.2014

Малюкам танцювати навшпиньки
біля доброї-доброї осені.
Сходяться.
Промінці голосочків тоненьких
на лиці
в золотавому модниці.

Малюки, бешкетуючи, флюгер
повернули на літо усміхнене –
чи насмілиться модниця вдруге
в ту ж ріку…
під небесними мітками?

Малюками розгойдано кладку
що водиці цілющій
поклониться –
по такій золотому телятку
слугувати не бігтимеш, моднице.

2014р.

У горнилі всесвітньої спеки,
що роз`ятрює зболені рани,
ми - лінгвісти без бібліотеки
та належного фінансування.

Ми, що завжди занадто ретиві
в наріканні чумного зеленим,
несподівано для колективу
зіштовхнулися із феноменом:

там, де смертним стачало кебети
все продовжувати бойовисько,
червонясте арґо кулеметів
потіснило
з широт
авестійську.
18.09.14

Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: "Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!.."
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця...
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.

Говори, говори, моя мила:
Твоя мова - співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова - співучий струмок.

1914

у далекім тінистім заліссі
візерунком устелене листя
на узліссі барвиста хатинка
і живе у ній осіння краплинка

чароводу збирає цеберцем
забавляється диволюстерцем
жовтодинне намисто вдягає
синьонебо у балці купає

у волосся уплітала коралі
на обличчі усмішка у прялі
і уста калиновочервоні
білоквіти весільні у короні

милозвучно виводила трелі
чарувала м'які акварелі
і співала пісні місяцівна
світу Божого третя князівна


2014

Сколихнули розмову – вуаллю між нами,
від найлегшого подиху – порухом подиву
й різнобіччям до нас – відчуваєш вустами,
а мені вона зблискує колами, кодами.

Виростає натхнення із жару каміна
і в танок на обличчя настирливо проситься.
Оберегами в колі магічнім на стінах
найсвітліші слова, не споряджені похапцем.

Онебеснимо час. Інтонацій багаття
відшукає скарби в завуальній мозаїці,
а тоді й… капелюшок пора тобі зняти,
на якому вуаль застаріла гойдається.

2014р.

увінчаною дівою
являюся зникаючи
збиваю спокій твій.

войованою зброєю
стріляю убиваючи
умерти не посмій.

улюбленою піснею
літаю огортаючи
смарагди твоіх вій.

убраною царівною
закохуюсь караючи
єдиного, ти - мій

Зі сходу насуває западня
і виродок пропащої родини...
Не дай то, Боже, як зима прилине,
дізнатися уже на схилі дня,
яка вона – ота лиха година.

Буває залунає із пітьми
мелодія утраченого щастя
і думаєш, – о, як цей світ мінявся,
і як давно із милими людьми
я на ясній дорозі зустрічався.

А то, буває, наче первоцвіт
неуловимо літеплом повіє,
і оживає віра і надія,
і даленіє веремія літ,
де за неволю і лукавий світ
воює з Україною Росія.

І усіває поле не зело,
а полум’я палаючої днини...
Лихої неминучої години
чекає із минулого село.

По два боки стоять добро і зло.
Немає
               золотої
                              середини.

                              09.2014

Мене для цього світу вже нема -
Я вигоріла, вицвіла, німа...
Несуть мене - спустошену, розп`яту,
З "двохсотим вантажем" у кожну хату...
Душа моя - ранима, безборонна-
Відлунює в усіх церковних дзвонах...
Над ними дух Спасителя витає...
Для інших же нема мене.
Немає.

Істомлено ясніє осінь
Жовтіє сон немов листок
Миролюбові серце просить
Єства ковток, ясних думок
Тумани ізійдуть у світанні
Опікшись сонцем огняним
І морок ляже у смерканні
Все таки так, очима блим
І урагани у ложці кави
Обвітрить спейс осінній дим.
Усе частіше, в'януть снами
Осінній сум...і Всесвіт у нім.

Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!

(Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за овид небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

27.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Мої герої - сектанти, що колять собі у вену уламки метеоритів, розбовтані у воді;

і некомбатанти у свитах, що фактор примирення й сонця без остраху щодо грабунку тримають у бороді;

й веселі льотчики в масках, чиї полігонні шедеври на практиці переходять постійно у мертву петлю;

а ще альпіністи-вигнанці, що взяли занадто високо і забрані вітром вершинним до себе за це без жалю.
***
Мої герої - не з неба, хмарини для них - не транспорт; натомість укрзалізницю обрали усі вони,

й хоча у тьмянім вагоні кондуктор вишукує зайців, ніхто не жалкує про те, що далекий від вишини.

Фіделі скуйовджених вулиць, апостоли переходів, похмурі ісуси хрущовок, архангели мокрих доріг, -

для них мої мармур і море, для них мій папір і ліки, для них мій маяк і бункер,

і вірші мої для них.

Серпень 2014

засмучена Марія на іконці
сльоза пекуча скрапує з повіки
і плине світ- маленький і великий
як іграшка в космічній оболонці
а ми в своїх бажаннях ще й смішні
натхненні то піснями то боями
заблудлі на шляху до ТОЇ БРАМИ
поживу підкидаємо війні...
десь мрія нерозпізнана німа
схиляється у гречному поклоні
і плачуть янголята безборонні
та сліз нема
і слів
уже
нема..

Гойдає світ благенька павутина:
Тут - сила болю, там - екстаз чуття.
А воля у людини - страх - дитинна...
Вхопившись павутини, мов життя,
Розхитує, як гойдалку, основи...
Тому довкола неї все горить...
Ще мить... Та ні, - спинився світ у Слові.
Звів у любові очі догори.

17.04.07р.

Про що мовчить маленьке місто?
Чи є у ньому дикий холод?
Чи пролітають сумні вісті?
Чи може сміх тут скрізь навколо?

Про що мовчать кам’яні стіни?
Що криє попіл у собі?
Вони несуть людські провини,
Солоні сльози і думки.

Про що мовчать мости й дороги?
По них пройшло сотні людей.
Хтось виливав тут свою душу,
А хтось проводив з сонцем день.

Море людей! Так,їх – мільйони!
Море думок і море слів!
Багато смутку – океани!
Ще більше пошуків в собі!

Летять години, линуть ночі,
Біжить рікою стрімко час.
Але міста і океани
І досі згадують про нас..

2013 р.

З образІв недовершені погляди стерті,
а залишені – в обрисах гострих.
Покуття
для приходу щодня
нетутешньої смерті –
похизується чорним і вкотре – у простір.

Домовиниться. Лихом побиті,
повиті,
підіймаються вихором понад хатами,
і не може священик уваги просити,
зачепився за всесвіт,
за хрест і за камінь…

Позолочені сльози
на кожнім вінкові
і ячать материнські довіку… земного…
Доладнаєм ланцюг собі – слово у слові,
щоб себе прив’язати
до мертвих і Бога.

Перемовини з лихом
від хати до хати,
і в церковці старенькій,
отій на горбочку,
як і дітям убитих війною солдатів,
загубилось півщастя
німим ангелочкам.

2014р.

На ободі красивім чобітка* -
Твоя оселя – озеро велике,
Чарівні гори – зелень там витка
Над плесом величаво-темноликим.

І ти, як світла хмаронька легка,
Що у волосся заплела гвоздику –
У замку, де зубці, як у казках –
У небі понад лісом напівдиким.

І я лечу лелекою туди,
У теплий край, де квіти веснянії,
Забувши про осінні холоди…

А там зима в лице з порогу віє
І прозою шмагає: геть іди!..
Я не тебе кохав, а тільки - мрію!

26.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Пихатий генерале, як живеш?
Я вчителька, що того хлопця вчила,
В якого свіжовирита могила,
В яку ти і сльозинки не проллєш...
Бо що для тебе сльози матерів,
Хлоп`ята, що ішли "живцем на міни"...
Тих броників хватало половини
Аби ти свій мільйончик заробив...
Жорстокий генерале, як ти міг
На нари запроторити хлоп`яток.
Що п`ятий місяць вчились воювати
Без сну і їжі, падаючи з ніг...
Вітання ще від сивих матерів
Тих пацанів, яких ти підло зрадив,
Яких дотла чужі палили гради,
Бо ціль по них хтось все-таки навів...
Пихатий генерале, зручно так
В тоновано_броньованій машині...
У сина твого очі також сині,
І спить він, як і той, мабуть, навспак?..
Ти знаєш, що у кожному селі
Тепер щодня чекають похоронок?..
Ти вміло прикриваєшся законом,
Що не проб`ють ні кулі, ні жалі...
Як найманець на цій святій землі...

19.08. 2014

це літо закінчується слізьми
Боже! хіба ж так треба дощу?
не стало одного трьох восьми
були ще дітьми були мужами
були такими за кого б заміж
хоч завтра пішли дівчата строєм
а їх – в одностої на поле ратне
шукати болю долати атеро
гасити ватру, варту чи вату
чи те і те ну і…помирати


пішло туди їх кілька тисяч
вернулись – п’ятеро

ще сотня підвально чекає бартеру
лишився спомин як крик матері
німий
бо й задушений одностроями
зеленими плямами порожнечею


інші лишилися бути героями
і бити пам’яттю нас, - приречених
шукати у снах імена курсивами
обличчя між натовпу вирізняти
вони були гордими і красивими
вернулись - п'ятеро...


в них вилиці жовті в нас вулиці сиві
реальність немов атака хімічна
скажи мені, за що тебе сину
не мовчи за що тебе, батьку
прирекли на життя вічне?


все просто – ми стали зашкарубілі
немов підошва важкої бутси
ми деградуємо у дибілів –
Бог дав нам курси:
уроки людяності і права
уроки сумніву та сум'яття
уроки віри у добрі справи
і просто віри…вернулись - п'ятеро...


було у матері як волосся
синів прекрасних та світлоносних
а в травні раптом упало листя –
а з травня – осінь!
лишилась батьку одна правиця
лишилась дівці одна розрада

і наші сльози на їхніх лицях
попроростають ще виноградом


22.08.2014

Не знаю, як довірити паперу
Цю думку, що ману зняла з очей…
Невже – о Боже! – полюбив мегеру,
Яка повинну голову січе?!

Злопам`ятна і мстива, як пантера,
Готова ззаду стрибнуть на плече
І горло прокусити… Це – химера
Чи правда, що святим вогнем пече?!

О Велесе, не дай мені прозріти,
Скажи, що це – облуда, тільки сни…
Від горя божеволію… О, світе,

Мою любов сяйну оборони
І подаруй їй милосердя квіти,
Вгорни ізнов обіймами весни!

20.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Схили мені голівку на плече,
Відчути дай свою жіночу слабкість,
Розчулення у серце потече,
Але мої обійми не ослабнуть.

Ні, я не з тих, повір, не із нечем –
Від сили почуття стаю незграбний.
Знесу за тебе голови з плечей,
Загину – лиш за погляд твій привабний.

А що образив… Справді, це було
Од вищих сил тяжке випробування,
Помилка, на яку штовхає зло…

Над урвищем ловлю цей шанс останній!
О як же ти зміцніло і зросло
І всесвіт обняло – моє кохання!!!

17.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Ранкове літо
Твоїм пробудженням світить.
Підводить вітер
Голівки схилені квітам.
Куди нам діти
Бездонні розриви світу?
Тонка стежина, --
Пробігти треба уміти.

15.08.2006р.

Болить мені несправдженість моя...
Відсвіченими небом голубами
Летять Слова. А край доріг стоять
Одні жінки, століттями, роками...

Сопілкою заграю у вітри.
Листочками розкинуся по світу.
Зведуть угору очі явори.
Заграють полонини у трембіти.

Вслухаюся. Скажи мені! Уста
Твої мовчать. Чи я недобре чую?
Минає мить неплідна і пуста.
Не те, не той, не та... Стояли
Берези дві побіля рук Христа,.. -
Лише хрестом при домовині стали...

07.08.06р.

Я вигнання твоє духовне звідав –
Мов за плечима – років три тюрми,
Тепер уже спілкуємося ми,
Хоч ти сувора, наче Немезида.*

Три роки заполярної зими
Без твого світла… Жив, немов сновида.
І царство найпохмуріше Аїда
Мені здавалось раєм неземним.

Та що тепер?! Я маю кілька слів,
Од котрих ледве-ледве не зомлів…
Сяйнули ж бо привітністю раптово.

Благословляю час гіркий розлук,
Над океаном сліз моїх і мук –
Надія на відродження любові.

12.08. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би славну компанію - маркіза де Сада, Жорж Санд і Хемінгвея з сушеною воблою
юного Маяковського ще не простріленого Лілічкіними кулями очима скляними її безлюбові любові а обіруч кованої фіртки кутики вуст Жуковського живуть окремо як кіт чи як притаманно коту на готовім
І там же жоржинами бальзамінами жінки у шампанському віці у капелюшках і з бульбашками на стеблах тремких
ще цілий загін маленьких та менших Принців приручених - вуха почищені, нігті підстрижені – все як треба
у тому саду жасмином бузком самшитом шиті стіни садові фігури живі й уміють дихати і коли гуляєте ви пастельно картинно буває у спину опівночі можуть пчихнути…буває
червоні омнібуси скриньками поштовими біжать перед домом – першими по новини й кутики вуст Жуковського мов коти на готовому муркочуть пухнасто повигинавши спини

Спини мене, діду
старезні твої хронографи чи цокають ще у рідких субстанціях часу?
спини мене, це життя почалось надто стрімко, воно недоречне штучне і передчасне
воно випереджує старших – не по сезону – достиглим плодам не місце в задусі цвітіння.
коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би там лише горбаті тіні

Колишні плями…
Кажеш, від чорнильниці?
Опів на вічність – не плети обман.
Годинник – сонце
на тоненьких милицях,
коли веселка ранку
надарма.

Від позолоти – ті, готичні, дворики,
на шклянці хліб…
і кола молитов,
і соняхи – всесвітності повторення
на стеблах довгих
під земним кутом.

Навчались духу,
смерті -
так побільшаєм,
а чистоту виточуючи з лих,
різьбили вірші
й вирізьбили віршами
усе, що Бог без усмішки не встиг.

2014р.

Сонетами не подивуєш світу.
Все більше роздувається сюжет.
Сіяючий коловорот орбіти
і на війні оздоблює поет.

Ось-ось і лусне оргія братання,
коли війна зруйнує до основ
останки тої віри, що остання
удавиться обіймами любов.

Життя театр. У масках наші лиця.
Але не за сценарієм Творця,
і не дивує інша таємниця, –
як ще існують люблячі серця?

Він все воює, а вона чекає –
пара-нормальне явище, але
у патріотів інколи буває
не, – ла-ла-ла і не, – оле-оле.

І він іде в атаку ради неї,
і відступає також за одну,
за ту єдину...І за цю ідею
він і у чорта виграє війну.

Його діждуться і дружина, й мати,
і поцілують, і омиють кров...
І поки є набої і гранати,
він буде воювати за любов.

Хай убиває люте зло і зраду,
нехай стають героями сини.
Колись усім відкриє голу правду
сучасна філософія війни.

Знімемо маски. Війни – це не шоу,
коли у вир затягує любов
аби кармічно народитись знову,
якщо у парі з іншою пішов –

зі смертю і розлукою
                              до раю.
Тоді і запитання відпадає,–
чому немає світові кінця?

Якщо війна веде по манівцях,
екзотики на світі не буває,
хіба що разом
                      люблячі серця.

                              08.2014

Ходив по піску золотому,
А серце не здужав нести.
І ноги не знали утоми:
На горах стояли хрести.

Хрестився. І за горизонти
Молився на сонце своє.
Бувало, одну мав гризоту:
Дивився, чи добре стає.

24.10.2005р.

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

Розвітрений час душі.
Зникають мої вірші
у дні, що згубився нам.
Та вічно над нами дням
незримо-насущних чаш.
Там час віднайшовся наш
в канві, що на двох - одна.
І знову струмить весна,
і радістю – вороття
в нову повноту життя.

23.12.2010р.

НадихАли літа і нахабно напали –
пилюга на очах, не змахнеш сивини.
З вайлуватою зрілістю фото напам’ять -
і понуро бредеш
від вини до вини.
між повітряних кульок і куль,
до свічада,
що не тіло – вихоплює душу лишень
і стезю, на якій виростаючи падав,
і стезю, де зіп'явся на диво полин.

І не шпага, не торба при битому боці
на твоєму відграняться почерку, ні.
Овселюднишся тільки у зшитку емоцій,
розпочатому… з небом коли полотнів.
Наливаєш, тобі наливають картинно.
В мережі розкуйовдили друзі витки.
Телефонні етюди на пух тополиний
перетворюєш лагідно жестом руки,
бо інакше спізнитися можна на осінь,
відпустити у безвість останнє –прости-.
…Усміхнешся, на ноги підхоплений тостом,
хоч уже даленів од веселих гостей.

2014р.

Супиться вечір. Брови кущисті
Дряпають ніби хмари важкі.
Ну а стрижі на «піано» у листі
Нотами вже просвердлили дірки.

Сонце, мов фарою, сліпить зіниці,
Зменшується у крапку малу.
Промінь прощально вдаряє імлу -
Сяють дерева, неначе жар-птиці.

24.07.7522 р. (Від Трипілля)(2014)

Закосичене літо коралями дзвонить в кориті,
І коридою кров проливається кроками крокв.
Чорним морем віків пролітають вітри неумиті,
Білим шляхом надій молитовно прямує народ.

Болем здиблений, тягне свій плуг по землиці.
Родить пам’ять століть. Вільні зерна пшениці
Проростають у віть.
Виливається серце усе на ріллю незагоєну.
Треба йти…
Б’ють у груди мечем не останньому воїну
Три вітри.
Білі храми - світлицями душам заквітчаним
Вишиттям.
Вишнім духом помічений, з небом повінчаний
Кожен там.
І узором ниток закодований час -
Чистим склом.
Я стою і дивлюсь у тридцятих віків
Під вікном.

14.08.2011.

  Утрьох шукали барви - просто так і так непросто – в поступі готичнім. Той віддзеркалював, а той відтак зайчатком сонячним торкав обличчя. Світив мовчазно третій угорі собою й диском, пильно невеселий, бо дзеркалу – химери на порі, бо вже зайчатко похапцем на стелу… Вітало місто кожного, хоча галоп обрали в передщасті різнім. У дзеркалі пожовклий час ячав, зайчаткові живинка – перевізник… А третьому… котити б диск утрьох, щоб ліпше вічність барвили та келих і маляр, і поет, і третій… Бог, що буде завше першим невеселим.

2014р.

1.
Самі попроситесь до нас,
У наше – Києва підданство,
Коли дозрієте і час
Воздасть за ваше ошуканство.
Коли майбутньої війни
Весь жах, всі спалахи криваві
Покличуть вас не до прослави,
А до покори низини.

За те, що ви жили чужим:
Багатством, славою, – не болем, –
Вас поведуть по власнім полі
Плоди збирати серед жнив.
На силу – силу знайде час.
І ваші варварські закони
Він застосує проти вас.

2.
Покорили вас гени темні
Батька-хана. І ласо землі
Загрібали пекельною силою.
Ґвалтувала народи*, Московіє,
Називаючи це любов᾽ю.
І ставала вороже-милою.
І своєю системою віруса
Ти жила, і любила, і вірила:
Стала гордою, стала хтивою.
І просила пекельної сили...
У «підстави», обмови, крадене,
Вбивства, фальш, одяглася радо ти.
Чи відмиєшся за роки?

...А народам зозуля темна
Накувала віки тюремні,
Наповняючи Соловки.

3.
Ні, не руські, і навіть
не росіяни ви – залишилися московитами.
Прислужилися добре демонам
закатованими і вбитими.
Ув облуді себе леліяли,
переписуючи історію.
Руські гени – у нас подіяли.
Добре думайте, хто ви є.

08.04.2014р.

* Мова йде про інформаційне ґвалтування, коли зло видавали добром, а добро - злом, і грубо нав`язували як істину. (Захід називали "загниваючим капіталізмом", а свою імперію - місцем щасливого життя народу, який керує країною, і багато-багато іншої викривленої інформації...)

На срібному лезові дня
нікого нема, крім Тебе.
І ще ностальгія неба
на срібному лезові дня.
І, розполовинивши світ
болючою вертикаллю,
здіймає стрімкий політ
і крила об вітер крає.

Є день з Тобою життям,
бо разом навіть у смерті.
Не раз вже серце розтяв,
мені призначивши вмерти.
Давно вже тіло пройшло
крізь лезо гострого болю.
Міцніло серце, й було
єдиним серцем з Тобою.

Палало, як смолоскип,
і стало воно – кристалом.
Відкрило світлом віки,
відчуло магму металу.
Його направиш, як в біль,
в пробите Серце рукою.
Там можна вмерти в Тобі.
Там вільно жити Тобою.

01.10.2012.

У врунні́ ярини́
вітер сині волошки колише.
Неозорі лани
перевеслом обняв небокрай,
а над ними Ярило
         все вище і вище
усміхається віще, –
чекай
на новий урожай.

І чекають усі
як із моря ясної погоди.
У ранковій красі
умивається росами Рось.
Десь лунає грозою
         осанна народу.
Стоїмо біля броду.
Ось-ось
і діждемось чогось.

Загорає біда
у імлі димової омани.
І потішна орда
головного чеченця Кремля
ріже світ по-живому.
        Як тінь ятагана
впала фата моргана
здаля
на нежаті поля.

У регаті отав
плине поле з варягів у греки.
Облітаючи став,
усідаються біля боліт
угодовані бузьки,
а далі далеко
           силуетом лелеки
політ
у зашорений світ.

Журавлі-журавлі,
вам ще поки-що є де летіти.
Допивайте жалі,
щоб не плакала в полі луна.
Оперізує осінь
             минаюче літо,
і опалює квіти
війна,
як зима затяжна.

                              07.2014

Придорожніми мертві.
Не з косами…
Ох, не ті – з романтичного вихору.
Одягнули багрянці від осені,
бо для них білизни не попросимо –
жменьку сяйва і слави над виходом.

А куди увійдуть
понад вікнами,
завіконнями
і циферблатами –
як заплакане небо, помітними
і прозорими вічності мітками,
що затьмили осонцення катові?

Новобранцями дня сорокового
їхні душі покинуть обочини.
Надвечір’я повисне підковою,
щоб дорога живих не раптовою –
оминула свою кровоточину.

Придорожніми мертві.
Відмоляться
за розхристане совістю полум’я.
Освятишся упійманим голосом
і утримавши світло на вОлосі,
ним поділишся
з вічністю
порівно.

2014р.

Облога. Шанці. Дим. Драбини. Вежі.
Розпечене каміння трощить мур,
і промені списів невтомно крешуть
у квадратові очі амбразур…

…Хроніст лежить у тіні колонади,
хітона підібгавши під себе,
і чиркає в пергаменті:
за правду
стоять оті, а ті – за зло рябе.

Повірять люди чесному хроністу
і реконкісту візьмуть за мету,
а той – оплату історичних істин
складатиме у жирну калиту…

Та уві сні побачить кості міста.
І тих, що не повірили хроністу.

1 липня 2014

Великі метелики світу --
У вітер, у сонце, як діти!
Сідають на трави, на квіти.
А їм би увись полетіти,
Та крила міняти пора...
Зміцнившись у силі орла,
У небо піднятись над літом...
Та світ облітають зі звітом,
Милуючись блиском крила...

15.03.2011р.

Котра озветься ще трембіта,
Вістуючи про тіла смерть?
В долинах світу віє вітер,
Холодний подих розпростер
Над мертвим плахту, наче крила...
І вже тебе кидає сила
В глибоку яму. Вітер стер
Земні сліди твої до решти.
Питаєш ангела: а де ж ти?
Поможеш ще мені тепер?

Та ангел твій пильнує вибір.
Він би тебе і з пекла видер,
Та вибір ти уже зробив...
Ми обираємо -- у тілі.
У чистім небі -- стежі білі,
А ти земне лише любив...

25.04.2007р.

Я ходив із іншими жінками,
Не була стосунків то краса.
Ти одна стоїш понад віками,
Як Богиня світла в небесах.

Ти – моя Лаура, Беатріче,
Сонцесяйво в холод і зиму,
Лиш тебе прощатися покличу
Я на одрі смертному свому.

Ти одна затьмарила собою
Міріади зір в ясній красі -
Ніби розчинилися усі –
В мареві планети голубої.

Голос твій – солодкий спів сирени*,
І цілюща сила у очах,
Джерело моє ти Гіппокрени**
І політ Пегаса в небесах.

І печаль, і радощі, й натхнення,
І проміння сонця поміж хмар,
Задуми велично-дерзновенні,
Серця мого пристрасного жар.

Бути в щасті піснею твоєю –
О якби судив мені так Бог! –
Дай мені летіть понад Землею,
Сяєва торкатися твого!
*Сирена – міфічна птаха у Греції, яка зачаровувала своїм співом.
**Джерело Гіппокрени – у грецькій міфології - джерело натхнення для поетів.

24.06.-30.06.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Київ, Конча Озерна (півострів Печалі, дача).

1.
Привітався бароко
що музою зцілений,
і поет музословив,
як дощ у трубі,
а на вулиці в чорному
жінка у білому
відправляла в розкрилений мир
голубів.
2.
Попрощався бароко -
відлуння за шторами,
і поет доторкнувсь
до приблудного сну,
а на вулиці в білому
жінка у чорному
голубину сонату
вела на війну.

2014р.

Хіба цей день уже не йде у вічність,
Ридаючи від болю нелюбові?
Инакший світ, народжений у Слові,
Стає клеймом печаті, як дотичність
Твоїх пекучих уст. Моєї ниці
Обличчя відкриваються, обличчя
Сумних щасливих світу перемог.

Хіба вже не тепер ласкавий Бог
Люстерко до очей моїх підносить
І просить так беззвучно-тихо: досить!
Бо вже душа із Ним одна на двох.

Живеш в мені -- у світі не від світу.
Искринкою в Тобі жеврію я.
Тайнописом твоїх одвічних літер
Трисутня відкривається земля.
Ясніє час скресаючих завітів.

20.03.2010р.

Бароковий вечір декількома мазками
Окреслив ескізи провулків на давньому тлі...
І гамір полегко стишує лет
Через брами,
Віконця крамничок, роз'їзди, горища, шпилі.

Я бачу гаптовані крила готичних крівель,
що дивляться в місто мохом камінних скронь,
і упізнаю у фасадах шляхетних будівель
карбовану мітку
талановитих долонь.

А попід будівлями чемно сидять музиканти,
креслярськими рухами творячи з простору міт,
і дивляться так на людей,
як раніше ваганти
на битих дорогах дивилися
людям услід.

Он грає один із них - у порепаній куртці,
у джинсах, вже майже не синіх, з обличчам старим
від втоми та музики у копенгагенськім дусі –
на флейті –
для перехожих та в душі їм.

Він грає не-академічно і небездоганно,
натомість – оголено й щемно в своїй бідноті,
і, може, того й виходить –
висотно-органно,
як дещо, що має Людину
в кінцевій меті.

Він грає омріяне, зболене і пережите…

Що далі – не згадую, наче осліп і оглух;
лише пам`ятаю,
як пляшка летить
недопита
йому у подертий коричневий
капелюх.

Оте пролунало, як вулична зірваність менту,
що змушує бігать мурах у тонкім рукаві,
і пляшка розбилася,
наче обірвана флейта,
і люди спинилися, наче вони ще живі.

Він витрусив скельця і гроші на сиву бруківку,
тихенько лайнувся до чорних,
захеканих рук,
посидів ще трохи, обвівши очима долівку,
а потім, коли вже не стало нікого навкруг,
піднявсь і поплентався. Ноги ступали в калюжі,
і хлюпання рвало у клочча глевку німоту,
і чув я:
то хлюпає пиво із пляшки у душу
флейтиста, незграбно і невиліковно
просту.


19 червня 2014

В порожнечі від ночі – ні знаків, ні значень,
підвісна переправа та й годі – мужній!
А тим паче тріщать карабіни, тим паче
на висотах таких і туман полотнів.

У свічаді небесному чорна година
пориваннями в яву і сутінню в яр.
Не зірвися і скрипом зійдеш павутинним,
що під ранок у відра збирає сміттяр.

2014р

Декламує гроза
віртуозно,
заклично,
облямовують голос
вулкани і арфи.
О вогненні,
о вірші!
Гучніше та вище
не буває гротеску,
літоти,
метафор.

Сто епітетів
тільки босоніж дахами,
на бруківці завулків
без масок і гриму,
щоб різцями небесними
різьблений камінь
відізвався прозорими
сплесками рими.

Між загрозливих ноток
потік ангелочків
миготінням відходить
на стінах,
на лицях.

… Аплодуєш у тиші
зеленим рядочкам,
що, всотавши небесне,
в дарунок землиці…

2014р.

Нема мене, нема і болю.
Даю свою духовну волю
У руки ніжного Христа.

Усе приймаю без образи.
Сильніші й слабші -- завше разом.
Терплю, рахуючи до ста.

Чи проявлюсь? Чи залишуся?
Здіймуся в небо і... згублюся?
Пишу Всевишньому листа...

До 2005р.

За червоні буйки суєти –
невмолимим,
не дослухавши скрипки
і скриньки Пандори,
де не хрестяться вірші,
здіймаючи рими,
і ховає мелодію віщу
валторна.

За червону печаль
неприкаяних маків,
поневолених лукою
легко й надовго,
що допили дощу
засекречені знаки
від миттєвого помислу
й поруху Бога.

За аркан
з божевільної крові
червоний,
до руки невмолимого
полум’ям зайди,
захищаючи грона
святі калинові
від навислого граду
холодної зради.


За червоне під вечір
небесне забрало
перед янгольські очі –
вітрища одвічні,
щоб затоптану душу
тобі відшептали
до прозорих начал
на стезі потойбічній.

2014р.