У врунні́ ярини́
вітер сині волошки колише.
Неозорі лани
перевеслом обняв небокрай,
а над ними Ярило
         все вище і вище
усміхається віще, –
чекай
на новий урожай.

І чекають усі
як із моря ясної погоди.
У ранковій красі
умивається росами Рось.
Десь лунає грозою
         осанна народу.
Стоїмо біля броду.
Ось-ось
і діждемось чогось.

Загорає біда
у імлі димової омани.
І потішна орда
головного чеченця Кремля
ріже світ по-живому.
        Як тінь ятагана
впала фата моргана
здаля
на нежаті поля.

У регаті отав
плине поле з варягів у греки.
Облітаючи став,
усідаються біля боліт
угодовані бузьки,
а далі далеко
           силуетом лелеки
політ
у зашорений світ.

Журавлі-журавлі,
вам ще поки-що є де летіти.
Допивайте жалі,
щоб не плакала в полі луна.
Оперізує осінь
             минаюче літо,
і опалює квіти
війна,
як зима затяжна.

                              07.2014

Придорожніми мертві.
Не з косами…
Ох, не ті – з романтичного вихору.
Одягнули багрянці від осені,
бо для них білизни не попросимо –
жменьку сяйва і слави над виходом.

А куди увійдуть
понад вікнами,
завіконнями
і циферблатами –
як заплакане небо, помітними
і прозорими вічності мітками,
що затьмили осонцення катові?

Новобранцями дня сорокового
їхні душі покинуть обочини.
Надвечір’я повисне підковою,
щоб дорога живих не раптовою –
оминула свою кровоточину.

Придорожніми мертві.
Відмоляться
за розхристане совістю полум’я.
Освятишся упійманим голосом
і утримавши світло на вОлосі,
ним поділишся
з вічністю
порівно.

2014р.

Облога. Шанці. Дим. Драбини. Вежі.
Розпечене каміння трощить мур,
і промені списів невтомно крешуть
у квадратові очі амбразур…

…Хроніст лежить у тіні колонади,
хітона підібгавши під себе,
і чиркає в пергаменті:
за правду
стоять оті, а ті – за зло рябе.

Повірять люди чесному хроністу
і реконкісту візьмуть за мету,
а той – оплату історичних істин
складатиме у жирну калиту…

Та уві сні побачить кості міста.
І тих, що не повірили хроністу.

1 липня 2014

Великі метелики світу --
У вітер, у сонце, як діти!
Сідають на трави, на квіти.
А їм би увись полетіти,
Та крила міняти пора...
Зміцнившись у силі орла,
У небо піднятись над літом...
Та світ облітають зі звітом,
Милуючись блиском крила...

15.03.2011р.

Котра озветься ще трембіта,
Вістуючи про тіла смерть?
В долинах світу віє вітер,
Холодний подих розпростер
Над мертвим плахту, наче крила...
І вже тебе кидає сила
В глибоку яму. Вітер стер
Земні сліди твої до решти.
Питаєш ангела: а де ж ти?
Поможеш ще мені тепер?

Та ангел твій пильнує вибір.
Він би тебе і з пекла видер,
Та вибір ти уже зробив...
Ми обираємо -- у тілі.
У чистім небі -- стежі білі,
А ти земне лише любив...

25.04.2007р.

Я ходив із іншими жінками,
Не була стосунків то краса.
Ти одна стоїш понад віками,
Як Богиня світла в небесах.

Ти – моя Лаура, Беатріче,
Сонцесяйво в холод і зиму,
Лиш тебе прощатися покличу
Я на одрі смертному свому.

Ти одна затьмарила собою
Міріади зір в ясній красі -
Ніби розчинилися усі –
В мареві планети голубої.

Голос твій – солодкий спів сирени*,
І цілюща сила у очах,
Джерело моє ти Гіппокрени**
І політ Пегаса в небесах.

І печаль, і радощі, й натхнення,
І проміння сонця поміж хмар,
Задуми велично-дерзновенні,
Серця мого пристрасного жар.

Бути в щасті піснею твоєю –
О якби судив мені так Бог! –
Дай мені летіть понад Землею,
Сяєва торкатися твого!
*Сирена – міфічна птаха у Греції, яка зачаровувала своїм співом.
**Джерело Гіппокрени – у грецькій міфології - джерело натхнення для поетів.

24.06.-30.06.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Київ, Конча Озерна (півострів Печалі, дача).

1.
Привітався бароко
що музою зцілений,
і поет музословив,
як дощ у трубі,
а на вулиці в чорному
жінка у білому
відправляла в розкрилений мир
голубів.
2.
Попрощався бароко -
відлуння за шторами,
і поет доторкнувсь
до приблудного сну,
а на вулиці в білому
жінка у чорному
голубину сонату
вела на війну.

2014р.

Хіба цей день уже не йде у вічність,
Ридаючи від болю нелюбові?
Инакший світ, народжений у Слові,
Стає клеймом печаті, як дотичність
Твоїх пекучих уст. Моєї ниці
Обличчя відкриваються, обличчя
Сумних щасливих світу перемог.

Хіба вже не тепер ласкавий Бог
Люстерко до очей моїх підносить
І просить так беззвучно-тихо: досить!
Бо вже душа із Ним одна на двох.

Живеш в мені -- у світі не від світу.
Искринкою в Тобі жеврію я.
Тайнописом твоїх одвічних літер
Трисутня відкривається земля.
Ясніє час скресаючих завітів.

20.03.2010р.

Бароковий вечір декількома мазками
Окреслив ескізи провулків на давньому тлі...
І гамір полегко стишує лет
Через брами,
Віконця крамничок, роз'їзди, горища, шпилі.

Я бачу гаптовані крила готичних крівель,
що дивляться в місто мохом камінних скронь,
і упізнаю у фасадах шляхетних будівель
карбовану мітку
талановитих долонь.

А попід будівлями чемно сидять музиканти,
креслярськими рухами творячи з простору міт,
і дивляться так на людей,
як раніше ваганти
на битих дорогах дивилися
людям услід.

Он грає один із них - у порепаній куртці,
у джинсах, вже майже не синіх, з обличчам старим
від втоми та музики у копенгагенськім дусі –
на флейті –
для перехожих та в душі їм.

Він грає не-академічно і небездоганно,
натомість – оголено й щемно в своїй бідноті,
і, може, того й виходить –
висотно-органно,
як дещо, що має Людину
в кінцевій меті.

Він грає омріяне, зболене і пережите…

Що далі – не згадую, наче осліп і оглух;
лише пам`ятаю,
як пляшка летить
недопита
йому у подертий коричневий
капелюх.

Оте пролунало, як вулична зірваність менту,
що змушує бігать мурах у тонкім рукаві,
і пляшка розбилася,
наче обірвана флейта,
і люди спинилися, наче вони ще живі.

Він витрусив скельця і гроші на сиву бруківку,
тихенько лайнувся до чорних,
захеканих рук,
посидів ще трохи, обвівши очима долівку,
а потім, коли вже не стало нікого навкруг,
піднявсь і поплентався. Ноги ступали в калюжі,
і хлюпання рвало у клочча глевку німоту,
і чув я:
то хлюпає пиво із пляшки у душу
флейтиста, незграбно і невиліковно
просту.


19 червня 2014

В порожнечі від ночі – ні знаків, ні значень,
підвісна переправа та й годі – мужній!
А тим паче тріщать карабіни, тим паче
на висотах таких і туман полотнів.

У свічаді небесному чорна година
пориваннями в яву і сутінню в яр.
Не зірвися і скрипом зійдеш павутинним,
що під ранок у відра збирає сміттяр.

2014р

Декламує гроза
віртуозно,
заклично,
облямовують голос
вулкани і арфи.
О вогненні,
о вірші!
Гучніше та вище
не буває гротеску,
літоти,
метафор.

Сто епітетів
тільки босоніж дахами,
на бруківці завулків
без масок і гриму,
щоб різцями небесними
різьблений камінь
відізвався прозорими
сплесками рими.

Між загрозливих ноток
потік ангелочків
миготінням відходить
на стінах,
на лицях.

… Аплодуєш у тиші
зеленим рядочкам,
що, всотавши небесне,
в дарунок землиці…

2014р.

Нема мене, нема і болю.
Даю свою духовну волю
У руки ніжного Христа.

Усе приймаю без образи.
Сильніші й слабші -- завше разом.
Терплю, рахуючи до ста.

Чи проявлюсь? Чи залишуся?
Здіймуся в небо і... згублюся?
Пишу Всевишньому листа...

До 2005р.

За червоні буйки суєти –
невмолимим,
не дослухавши скрипки
і скриньки Пандори,
де не хрестяться вірші,
здіймаючи рими,
і ховає мелодію віщу
валторна.

За червону печаль
неприкаяних маків,
поневолених лукою
легко й надовго,
що допили дощу
засекречені знаки
від миттєвого помислу
й поруху Бога.

За аркан
з божевільної крові
червоний,
до руки невмолимого
полум’ям зайди,
захищаючи грона
святі калинові
від навислого граду
холодної зради.


За червоне під вечір
небесне забрало
перед янгольські очі –
вітрища одвічні,
щоб затоптану душу
тобі відшептали
до прозорих начал
на стезі потойбічній.

2014р.

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці – очерет,
На стінах осока ще не прим`ята,
Вже хата вся – зелена, мов намет.

Дажбоже мій, ти чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата.
Зеленого вогню створив бо злет,
Оцю красу земну – зелені свята.

Здається, в день цей тріскає асфальт,
І упирі ховаються по норах,
Природа лік дає слабким і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, що увесь народ співає,
Його здоровий, вільний дух літає.

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

Безкриле тіло. Дух --
крилатий.
А думка -- птахом над землею.
Творець забрав наш дар літати
І стало долею моєю:
Орати, жати, їсти, йти...
Та щоб летіти до мети --
Ростити крила і ламати.
О, мій Ікаре дорогий!
Не тіло, ні, а дух
крилатий.
А тіло й дух не вороги,
Та духу -- першість і первинність.

Хвилинно сходить часу плинність.
Де духу більше -- час летить.
Сидить на дубі птахом думка
І тихо спить...

До 2005р.

Не пройти ту дорогу життя,
Яку серце прийняти бажало, -
Це пізнати у смерті пуття,
Це тонким пропекти його жалом...
Це - віддати частину себе,
Зрозумівши причину і вихід.
І - прийняти дарунок небес...
І - проквилити болісно, тихо.

Прояв слабкості - вийти із гри,
Наперед передбачивши докір...
Не прийнявши веління згори,
Не ввійшовши у води потоку.
Не зміцнивши терпіння-любов,
Не поліпшивши світ ні на йоту.
І себе не змінивши... Немов
Не здійснив надважливу роботу.

Балансуючи, пройдеш канат,
Перемовишся поглядом віри...
І злякається серце: війна!,
Ціпеніючи голосом ліри.
А тоді кинеш оком увись,
Здіймеш руки - і зірвешся вгору.
Головне - не дивитися вниз.
Основне - підніматися зору!

21.04.2014р.

Спокій -- в серці. І спокій -- в любові
Крізь тривожні дощі у шибки.
Чи ми варті останньому слову
Дарувати думки?
Ми вже знаємо, де упустили.
(Скло і дощ.)
Вистачає небесної сили.
Не потрощ.
Ми -- як військо. Шеренги і плечі.
Втрати. Час...
Смерть і суд -- ці останні речі
Біля нас.

20.05.2014р.

Заштрихований дозем
і чарка по кругу,
наболіле у ближнього – мотуз цупкий,
мозаїчно зображені кимось недуги
не розсиплеш розміреним жестом руки.

Дивогляди заблудлі – за світлом, за світом,
ще вільготні, а вже як обтята коса,
і сумирні очища та китиці літа
хтось художницьким оком
в пітьмі написав.

І доспівано вечір замріяно, стиха,
і проміння від неба - сердечно у жмут.
Кожен вибрав собі
у вечірніх рельєфах
недожите іще
між одвічних полуд.

2014р
Художник Володимир Федорчук. Яйце-рельєф «Кохання»

В шатах сліз моїх чисто-затишно,
Стіл, свіча.
Запах ладану. Білим аркушем
Плине час.
У долонях Твоїх захищена,
Як в вінку.
Чорним габітом горе знищене
На віку.
Животворною прохолодою
Серця вись.
Огорнулася я свободою,
Подивись.

27.05.2014р.

Без вітрів
духовому оркестру жари
поміж зеленню світло зелене.
Диригент золотий – віртуоз до пори,
розсипаючи вправно зиґзаґи згори,
добавляючи гучності в бубон мари,
звукоповінню сповнює вени.

Затривожишся – музика валом до скронь,
убивають октавами труби.
Незатінений,
в тілі людськім Єрихон,
без відібраних полем кутків, завіконь,
оминув би і вічності дужий закон –
диригента спинив би, бо згубить…

2014р.

Чекають тихо виямки калюж
І крапель, що вдаряються так лунко…
І жде земля на прохолодний душ,
Вуста дощу розкрила для цілунку.

Він увійде у неї, як любов,
У надра увіллє жагу безкраю.
І оживе усе навколо знов
І білим цвітом ніжно забуяє.

4.05.7522 р. (Від Трипілля)

Ми з тобою, мій вороже, вічної крові.
Відпускаю я шепіт, моління і спів
навздогін вітровію й тому візникові,
що непрОгляддю був
і лжесвітло терпів.

На найбільшого воза надія найбільша –
під колесами камінь чужий – на пісок,
і вціліє крило лебединого вірша,
налетівши на прогнані зблиски висот.

На найбільшому возі пожитки від сонця,
не штовхни його зопалу нині навскіс.
Янголята, одвічних небес охоронці,
проводжають за обрії польку* коліс
і за нами – очима, очима, очима
на просторах не тільки свого візника,
де злостивці вигулькують, геть нескоримі,
де «війна – не весна», вже зачовгана рима,
незачовгану душу припне до рядка.

2014р.
* ТанОк.

                              ***
Усім сіяє повновидий місяць
і сіє срібло на ясні поля.
І міріади зір, як очі, світять.
Як не радіти, –
                       це моя земля.

Усе моє – і сад, і хата, й ниви,
і річка, і зажурене село.
Але який я був тоді щасливий,
коли нічого
                     свого
                              не було.

                              ***
Весна минає. Хороводить літо.
На сцені ночі мліють солов’ї.
І як збагнути, що у цьому світі
є вороги і десь ідуть бої?

Змагаються – і нице, і високе,
аби розп’ясти душу на стовпі.
І зазирає завидюще око
у душі невидющі і сліпі.

                              ***
Існуємо за Ветхим Заповітом,
і Одкровення наче не сліпе.
Питається, –
               а що то є
                              еліта?
Як може верховодити цим світом
жорстоке, інородне і тупе?

І сяйво сонця закривають круки,
і місяць часом поглядає зле...
Питається, –
               для чого лишні муки?
І наче треба опустити руки,
але завжди лишається, – але

якщо не сяють очі, що напроти,
і у душі нічого не лишу́
такого, що формує патріота,
якщо мій ворог – за, а я – не проти,
питається, –
               для чого я пишу́?

                              15.05.14

слухай життя поруділо як трави листопадові я вже не хочу ні тіла твого ні любові
холодно опинитися десь при дні без опори і без чудес
і світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою і
телеефірами, мемами аватарами чорними пацюками просто тарою
пустою скляною з металу чи полімерною
та врешті дешевою мертвою
травень отравою димною кіптить флудить
колами колами колами… нудить
крутиться голова від перетрубацій моєї нації
усі вороги любі друзі люди чужі і рідні
смаляться на цій сковорідні
чорні тюльпани море море море
слухай це місто оскоплене місто хворе
місто осліплене місто пусте і значить
просто притулок собачий – реінкарнація міста
окраїна вже руїна і хто не скаче – накриє піна
із ванни і кока-кола і тих, що в обладунках і голих…

бухати або померти колами колами колами
життя і смерті у чортовій круговерті у цім конверті
конвертер валюти назва якої – люди
наші хороші люди просто чиясь валюта
слухай життя поруділо як трави листопадові
грози травневі грунт напоїли кров'ю
світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою

16.05.2014

Звалили Леніна з кривавого граніту –
Героям слава, слава навіки!
Нарешті вже позбулися ми гніту
Неволі від убивчої руки!

Народ скидає з брязкотом кайдани,
Народ не залякати, не зігнуть!
Благословен будь, рідний наш Майдане –
Свободи української ти суть!

Ні кігті «Беркута», побої, ні тортури –
Не зупинити вам священний гнів
Народу, що змете й камінні мури
Мільйонноруким поштовхом синів.

Подалі від безПутньої Росії,
Що скніє мовчки в рабства ланцюгах…
Хай здійметься ізнов рука Месії,
Покаже нам ясний в Європу шлях!

8.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Відпружинили небо
отави,
сто кульбабок за небом нараз,
і скрадається велет-русявець –
доженеш – запрозориться…
Джаз
комашні на осонценій мітці,
плоскорізьбленій гущі черемх,
а на озері – Божій копійці
перший відблиск округло завмер.
На полях – зеленпосмішки,
близни* -
доторкнешся і кревно збагнеш,
що посієш ти щастя
і вижнеш,
не поранивши іншому меж.

*шрами (желехівка)
2014р.

Не будьте боягузами, вкраїнці,
Не піддавайтесь голосу зневір.
Серця наповніть мужністю по вінця,
Боїться хай триклятий бузувір.

Не дайте отруїть себе отруті -
Це - пропаганда промосковських ЗМІ.
І сам ведмідь опиниться в ярмі,
І назвемо ми Путіна – КАПУТІН.

Лиш у собі збудити треба силу,
Лиш у собі здолати треба страх!
І ляжуть окупанти у могилу,
Бо зла імперію чекає крах!

Піднімуться знедолені народи –
Чечен, якут і чукча і бурят!
І разом з нами в битві за свободу
Боротиметься кожен з них, як брат!

І чесні росіяни, і євреї,
Й нескорені татари-кримчаки
Позбудуться лакейської лівреї
Однині і на вічнії віки!

Плече підставлять нам у час критичний
Америка, Європа і Кавказ.
І санкції Москві економічні
Введуть. І зброю надішлють до нас.

Ковтне Китай Сибір неісходиму,
Японія Курили забере…
Лише борімось, наче одержимі,
Хай сила духу наша не умре!

І воїнів Свободи Божа доблесть
Зруйнує світ, де править сатана.
Й залишиться лише Московська область,
Від Риму як – Італія одна.

І кожен з нас тоді розвеселиться,
І пам`ятник Свободі возведуть…
Вкраїна, як духовності столиця
Усьому світу світлий вкаже путь!

3.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Захотілось на небо на сьоме -
і намарно тягнулась рука…
Щоб помітили інколи комин,
треба віхоть сухої соломи
і прощальний етюд сірника.

Відшукати б ґонзоль на горищі
і не дати спочити руці,
доки ґринджею ґалиці хижі
із душі на ґорголя і вище
не полізуть у різні кінці.

Затанцюєш тоді як ґанджело,
коли щезнуть вони назавжди,
і святі, перейшовши оселю,
в ґалаґані для грішного хмелю
приготують від Бога плоди.

І тоді, наче в казці веселій,
що на ґанжах вирощує рай,
понесе тебе в сьоме ґерґеля,
у якої позичиш розкрилля,
висоти й незникаючих сяйв.

2014р

Примітка
Ґонзоль – брязкальце.
Ґринджа - сніг з дощем.
Ґалиця – чорна гадюка.
Ґорґоля – сук.
Ґанджело – дзиґа.
Ґалаґан - мідний казан.
Ґанж – недолік.
Ґергеля – велика гуска.

Художник Ярослав Саландяк

Іду до себе, як у гості.
Не помічають, то дарма.
Зате мені не миють кості.
Я заблукаю на погості,
де злої пам’яті нема.

А небо – он-де,
                      – ген!..
                           А далі
за горизонтом кураї,
що котять і мої печалі,
і тихі радості мої.

Мої поля, ліси і доли,
і ту хмарину вдалині,
яку у гості вже ніколи
не дочекатися мені.

Усе минає, як і мрії.
Моя уява наяву
не додає мені надії,
що я до неї доживу.

Моє сучасне і майбутнє
оберігає херувим
у високості…
                      Пілігрим
ще є в мені.
                 І ще присутня
у небі поетична кухня,
якої
            вистачає
                            всім.

                              15.04.14

Знову полудень.
Вельми спішить.
Переводимо
через місто,
розхристане щедрими сумами.
Позичаємо в полудня
полум’я подиву –
хай живе поміж нами
і сонцем відлунює.

Вже й немає чому дивуватися
нібито,
всі дива конфісковано
зрілістю сивою,
всю пилюку
з еліти притихлої
вибито,
і до храму
поміряно стежі ретивими.

У відчинені двері
подати й податися –
стільки коштує нам
неспотворене таїнство:
все святе –
в мішковині від Господа матриця –
відчували завжди
й оминали, цураючись.


2014р.

Чи не вихлюпнеш, сонце, весну мені завтра,
та таку, щоб омани ні крихти, ні звуку,
та таку, щоб розбіглася холоду варта
і буланому злотом під ноги пилюка.

О, близенько від сонця до віщого хмелю.
Не помчати б лишень по колючому колу.
Хто кого і чому в цьому світі окрилив –
таїною озброїтись варто такою.

Проминуще як череп – торкнешся й заплачеш,
а безсмертне відчуєш у помислах жінки,
без якої немає правдивої втечі,
без якої і святість осонцена - мілко.

2014р

Художник Ярослав Саландяк

Мертвых надо хоронить,
А не таскать умерших за собою.
Прошлое надо пережить,
И боль тогда уйдет без боя..

Людей стоит отпускать,
И след их душ не волочить как трупы..
И лишь заставить перестать
Готовить новые патроны

Надо и жить и умирать
И все прощать и ничего не забывать
С любовью вспоминать мгновенья
Не надо лишь терзать
И убивать себя в живую..

То, что давно ушло невозможно удержать
То, что должно придти не остановишь
2013

По собачім витті,
що багряним димком,
опускається хмарочка,
хмара,
хмарюга,
допиваючи просвіт
ковточком,
ковтком
і віщуючи серцю
поезії хугу
між нахабною теменю
й дужим виттям
на землиці,
землі,
онімілій завчасу.
Ще далеко до вірша,
а серцебиття
вже тримає його
у полоні окраси.

2014р

Розпанахується душа
І каштанами утіша:
Ось розквітне щемливо біле
І накриє тендітне тіло,-
Заховається в ароматі
НОве свято ура-крилате.

Набридло: морем
на варті горя
дзвенять доспіхи -
межа утіхи
в камзолі дише…

А Кримом тиша
торка узвишшя:
позолотішав
край неба - диво
заходить тихо
і несміливо…

11.03.2014
#TaniaMilewska

В’ячеслав Гук

Майдан

Я знаю гаразд, якою буває вкраїнська зима,
коли виривається крик з крижаного потоку –
із куль і вогню – й незглибима стає глибина
очей, яких вбили, коли брость набиралася соку;
забути навідліг про ніжність і горло зірвати на хрип,
герої у трунах лежать – з сивиною в волоссі,
безстрашні сини України йшли смерті наздиб,
зерно суходолів ржавіло в тяжкім суголоссі;
о Боже, просякнуте запахом диму небо вмерза
у те, що ховаєш в душі, що колись відігріє сльоза.

Закривавлений прапор – це і вирок і поводир,
де Київ шалений обростає вздовж ран сивиною,
вода безшелесна з гідрантів жбурляла у вир
розп’ятої вулиці, й серця вирували війною;
і шпальти газет пахли цинком друкованих слів,
на площі кінь зорив на все схарапудженим оком, –
так вмирають поети зі швами зашитих ротів,
так кінь кам’яний гарцює пожвавленим скоком,
і шикуються в шерег солдати, і лунає останній звук
урочого вірша, що звільняє душу од мук.

Народжені вмерти – залишаться жити в віках,
надвечір – поволі крижаніє оскліле галуззя,
довічним назавше стає місто в померлих очах:
серця вчились вірити в сон і химерне безглуздя;
та скупі мої вірші, як гортань, що дарує слова,
як життя, що підкорене силі тяжіння, як мідне
биття крові у сплутаних жилах, яке зберігає нова
мелодія пісні звитяжної чи гасло, гучне і побідне;
неважливо про що говорити, мовчання – це дар,
нечутно крізь пробиті покрівлі стікає сумирна вода.

Здобутись на відповідь, відновити порядок подій,
усе подолати, як латина колись – руйнацію Риму,
цибух у зубах – як прогірклий полинний удій,
на морді коня – протигаз і гнуздечки зжована линва;
і знову щоранку ратай долатиме свій суходіл,
складний і виснажливий, коли розривається думка
од болі та смутку, тому очей уночі не стулив,
під ралом гучав переліг по-зимовому – борзо і лунко,
щоб зі стебел трави, що проб’ється із жил навесні,
Свята Вероніка пошила знамена міцні!

Джерело: http://sumno.com/xts

О зелений,
о змію,
о звіре,
не в дусі
підкрадаєшся в ранок рутинно, тихцем.
Чарководи вусаті твої та безвусі,
хто бетонного неба триматися мусить,
на розгойдане місто не світять лицем.

О сліпа,
о покуто,
о птице прозора,
невгамовно – на вістря, в зіниці очей –
хай обіймуться ревно прозріння і морок!
А кому ж, не світивши, між обраних ворох?
А кого на звороті душі не пече?

2014р.

Казки і карти сплутано над ранком
без дотиків кисільних берегів.
Помилуй посмішки мої, циганко,
не ворожи – нагі ж вони, нагі:
і немовлята, й войовничі скіфи,
що з передгроззя вибрали скарби.
Трубити плач, залити очі сміхом –
якої ще потрібно ворожби?
Циганське щастя – недостиглий місяць,
украдений у білої пітьми.
Мої світила не знаходять місця,
на стяги стужі Бог їх настромив.
Позичу клаптик неба наостанку,
та чи сумлінно Богове віддам?
Казки і карти сплутано над ранком,
кисільна правда – зраджена вода.

А ніч - як горло, здавлене стопою,
а день такий… у квітні листопад!
Твоя Евтерпа* ходить за тобою
хребтами зледенілих барикад.

Безсрібленики поряд і блаженні,
і ти між ними – ниткою лишень.
Твоїй Евтерпі личить одкровення –
слова у зблисках солі та скорин.

Оптичне скло навпроти над курками:
вже зрозуміло – крапка! Або три…
Душа за сонце і рука за камінь
хапаються на світі до пори.

У правоті на тризну надто просто
Евтерпу й долю – звірству завинив,
Чому ж у посміх вірилось – не в постріл
обманутого з кола сатани?

*Муза ліричної поезії.

І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

Обігріла правиця,
й зимове осоння -
дужий поклик
до хвиль,
до вітрів,
до корми.
Бог рятує тоді,
коли море бездонне,
і кити не блукають
у пащі пітьми.
Не сліпа ворожба
на чужому розпутті,
де спресовує обрій
іудство рябе -
ти дістанешся берега
тільки ковтнутим,
ти освітиш той берег,
як Йона себе.

2014р.
Худ. Я Саландяк

Вгомонюся?

Вгомонюся чемно… Так, пора, бо давним-давно вже не хлопчисько, бо проблема кожна, мов гора, а в обхід – якось нікчемно й низько. Як об лід рибина, б’юсь і б’юсь об щоденну напасну рутину. Вгомонюся, звісно, вгомонюсь, наче вітер, що пізнав пустиню. У клепсидрі літ біжить пісок. Чи не очі він мені засипав? Вгомонюся нині – ні на крок до нових амбіцій-смолоскипів. Розгубив я дні, де знаки плюс, в обладунках вічності не витязь. Вгомонюся. Врешті, вгомонюсь? Ні! О ні! Не дайте вгомонитись!

Самітникам

Милою покинутий, завчасу самоті нестямно не вклонись, бо гучніше грому те нещастя, що з розпуки виросло б колись. Ну а ти, злостивою ріднею прогнаний світ за очі, згадай: там самотність б’є, де п’ятірнею від очей закриєш небокрай… А тобі, бунтарю незбагненний, від якого врозтіч люд та сни, раджу пошук неба – не Сирени, щоб минувся лет самотини. І молю того, хто на узвишші, хто створив і всесвіт, і печаль: задля правди власної і тиші, не рубай, САМІТНИКУ, з плеча…

2010р

Від леготу до світлої легенди, а там чужинці – ніби тіні плям, і дух інверсій допече заледве, і забобони на куті стола чемніш од мухи ситої у снінні, і добра муза вже без риштувань. Останній гість не той, котрий камінний, останній дощ собі - словянський Пан. Міняєш долю так, як заманеться, пером і часто серця вишиттям. Правиця знає: не її Жар-Птиця, тому й висОти завше до пуття… Любов не нищать сумніви і шати, борги зими і чортове пенсне. Якби ж то, друзі, знову не вертати туди, де час в три шиї пожене.

2014р

Січневий ліс дрімав собі без снігу,
Лиш паморозь насіялась ясна.
І тонкольоду кришталеве іго
На озеро накинула вона.

Вогні уже спалахують крізь віти.
Ось вітер позіхнув і вмить завмер.
Поблискують неону диво-квіти,
Збагачуючи плетиво химер.

1.01.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Пересипає віхоли
клепсидра
при світлі серця.
Стіл і мідяки,
і за талант,
і за вікно
не стидно
в чужих, як ехо,
посмішках лунких.

А двійко крил
над образом
дитинно,
а вишиття на них –
дороги тло.
Старий вертепник,
мислю про родину
з одвічних ролей
між добром і злом.

Ах, пастушок…
Ех, чортик…
Ух, царище…
У повних яслах
не святе дитя.
Нікчемна челядь
не здійметься вище
німих волхвів,
що не для них кутя.

І дотики, і жести –
ілюзорне,
бо знає ірод:
від’ячить фінал.
І вічна мова
неба і валторни
здмухне
нестямно капосне
«хтозна».

На сто гріхів,
на кривду саранчату! -
віддам собі
підкований наказ.
Старий вертепник,
у ногах Дитяти
вмираю і мужнію.
Час... О час!

2013р.

Душа , наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Кажуть, не в моді зараз мислі крилаті…
Тому сповідатись буду своєму віршу,
Який запалю, як свічадо, в нетопленій хаті…
Волі волію…І тавтологія тут ні до чого.
Волію волі… Точніше, мабуть, не сказати…
Тільки ж «воліємо» ми здебільшого кожен для себе самого…
Спільно лише гетьмАнів вміємо вибирати…
А хто ж ті «гетьмАни», прости мене, грішну, Боже.
Хіба нечестивців можна словом таким називати?
І чому, поясніть, будь ласка, попри те, що так « нас багато»,
Зграя пройдисвітів легко вміє усіх "подолати"?
…Душа, наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Тиші тієї, панове, у нас уже забагато…
Тому сповідатись буду своєму віршу…
В надії, що хтось почує…
І…
Не захоче мовчати
2012

У темній одежі, неначе пошитій з гагату,

Із темним началом, посіяним вітром у снах,

Із темною зброєю, темними вістрями шпаг,

Із ніччю в зіницях – про сонце святе розмовляти.

У темній душі, де росте безпросвітна ворожість,

Із темним набатом, що дзвоном глухим у серцях

Сміється все далі ясніше, ударом хлиста

Приправлено приторний пряник – і милість не Божа,

А вже якась темна, чужа, із пекла народжена…

Із темним оскалом, чорнішим за посмішку бід,

Із темним вогнем, що віками уже не горить,

А світло де є? Гуляє чужими народами.

Чи, може, втомилось і просто заснуло на мить?

Відмовляєш
у затишку
серцеві
в товаристві
вікна й каганця,
де спресовані
спроби відвертості,
як зоря
на обличчі
мерця.
Циферблатом
розкручено помисли,
і твої першокроки
летять
між лихі
від люцифера
промисли
перед сяйвом
новітніх
розп’ять.

2013р.

Звалили Леніна з кривавого граніту –
Героям слава, слава навіки!
Нарешті вже позбулися ми гніту
Неволі від убивчої руки!

Народ скидає з брязкотом кайдани,
Народ не залякати, не зігнуть!
Благословен будь, рідний наш Майдане –
Свободи української ти суть!

Ні кігті «Беркута», побої, ні тортури –
Не зупинити вам священний гнів
Народу, що змете й камінні мури
Мільйонноруким поштовхом синів.

Подалі від безПутньої Росії,
Що скніє мовчки в рабства ланцюгах…
Хай здійметься ізнов рука Месії,
Покаже нам ясний в Європу шлях!

8.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Пустоти у серці не загоїш.
І не полікують тут роки
Отієї мУки дорогої,
Що дана любов`ю на віки.

Згадую твої слова останні,
Згадую я зустрічі усі…
І дивуюсь почуття красі,
Мов навіки проклятий… коханням.

Бо така, напевно, воля неба –
Щоб усі, що залишились дні –
Бути, бути(!) в цьому стані треба,
Мучитися люто так мені.

Щоби через тисячі зневір
Проросла в душі страшенна сила
І пролившись кров`ю на папір,
Світ увесь тим болем обпалила!

8. 12. 7521 р. (Від Трипілля) (2013)