не печаль я, не ласка,

не радость,

не забытая кем-то

сладость.

не таблетка от боли

любовной,

не дорога удачи

ровной.

я лишь ветка

вишневая,

видно,

как до боли бывает

обидно

у окна, все одна:

печально.

упустила момент

созиданья...

09.03.2012. 20.30.

Весняний квіт у березня долинах
Приносить в часі радісні думки.
Бо вже ніхто нічим ніяк не спинить
Ходу краси щорічну крізь віки.
Оновлюйтесь і Ви, кохані, милі,
До Вас спішить іще одна весна.
Черпайте в неї все - і цвіт, і силу.
Така пора замріяна у снах.
Розверзнеться туга на синім небі,
Прощальний танець снігом набіжить.
То так дано змивати що не треба
З лиця весняних котикових віть.
Оновлюйтесь в красі і думці свіжій.
Земля не стерпить пороху старінь.
Розпалює весна насінням сонне збіжжя,
По новому єднаючи коріння поколінь.
А хто колись замовить Богу слово,
Що вже не можна більше молодіть.
Не вірте цьому. Бо вже пісня нова
В долинах березня народженням звучить.
2012

Живу, неначе птах з крилом підбитим,
Де тінь любові мертвої вита,
Не може радість серце оповити,
В якому розтеклася пустота.

Пливуть хмарки - сомнамбули сонливі,
Де холоду байдужа сіра сталь
Жарини сонця всмоктує хапливо,
А на землі накульгує печаль.

Де ніжності затоптаної парость
Надламаною гілкою всиха
І стука у вікно потворна старість,
Мов палиця та зігнута й суха.

Київщина, Конча Озерна.

4.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

...
А що буває,
Як зникає
Людина?
Була ще
Нині!
Тут розмовляла,
В душі живе ще -
А вже - немає.
Ні!
Не померла!
Жива-здорова!
А просто зникла:
Бо я - тривога...
...
А що буває,
Як сніг зникає?
Іде далеко?..
Летять лелеки,
Шумлять здалека,
Бринить бджолина
Сім`я ревнива,
Шпаки черешню
Уже шукають
Усі радіють,
Чому - не знають...
...
А що ж то буде
Як Місяць зникне?
Душа затихне...

22.00. 29.02.2012.

евклідовий простір
склади
в триб
ми
вектори росту
хочеш
стри
хай перестрибує
нейронною рибою
він у світ
де нас немає
а є
політ
і паралелі
стін і стелі
підлоги
скрип
не той

ой

курсивом
накидаю
масиви
раю
де за все
питають
мене думки
глухі й дзвінкі
масні й тонкі
і на кульбабок
схожі

а може
просто
крайнебом
снів
пливи
в мені

бо там
на дні

намулено
світу
що пролітав

нанесено
міток
де є вода

густий
цей осад
бджолиний мед
що вкрали оси

під ним
зрослося
моє земне
тяжіння
вміння
тримати бій
цвісти терново
в золі зорі
тобі
горіти словом
сплавляти текст

дорога й серце
душа і хрест
чотири сторони
в одному я
на них розп’ята
любов моя

27 Лютого 2012

Я жінка прОста,
Як ображають,
Не скажу гостро,
Лише прощаю.

Я жінка ніжна,
Як обіцяють
Кохати вічно -
Я все прощаю!

Я хочу щастя,
Не зірку з неба,
Я хочу прЯсти
Життя для тебе!
Не хочу птаха
У високості,
Лише з тобою
Прожити просто.

27.02. 2012. 0.35.

Хоч би гілочку від Персефони –
чи відпустить ушосте Харон?
Заборонене і безборонне.
Тора Слова і слави тавро.
Я – за обрій… Умієш – молися.
Повертатимусь, доки ти є.

…П’ятикнижжя моє. П’ятивисся.
П’ятисмертя безсмертне моє.

2012

Коли дивлюся вглиб твоїх очей,
Я бачу небо у своїй блакиті.
Прийшло кохання враз тієї миті
Як наступає темрява ночей.

Все сталось так раптово і миттєво,
Що ти не встигла погляд відвести.
Блакитні очі,здатні з розуму звести,
На мене глянули воістино життєво.

Я в них побачив сенс мого життя.
Та глибина і мудрість всього світу
І та краса,що притаманна літу,
Мене вернули десь із небуття.

Тепер це літо проведемо разом,
А потім осінь,зиму,радісну весну.
Щоночі милуватимусь,допоки не засну,
Твоєю посмішкою,що приходить з часом.

Пізніше сон розчиниться в мені,
Чи то пак я розплавлюся у ньому.
Рука в руці і ми йдемо додому,
І щастя з нами, тепер ми не одні.

Я вже не дам розлуці і гіркій печалі
Ставати на заваді нам обом.
Як знимки у новий фотоальбом
Моменти відберем найкращі і більш вдАлі.

Одиночество.
Мгла
Без отчества,
Ненакрытый стол,
Тяжести покой.

Одиночество...
Сны, пророчества,
За окном закат -
День прошел -
Ты рад!

Одинок
Не тот
Кто один.Совьет
Для него душа
Тихо, не спеша
Место для тепла.

Хуже,
Если души,
Зависть-холод
Сушит...
Вот тогда
она
Навсегда
одна.

Лотоса чаша - Престол души,
Львиное сердце внутри.
Путь наш великий, мы плечом к плечу идем
Освещая мир пути в лабиринте сумрачном...
2012г.

Тобой, с зари и до темна
любуюсь восхищаясь!
чему еще ты хочешь научить?
Как дивно лепа ты, красотами нежна.
Очарована я тобою, - наша Матушка-Природа.
2012г.

Візерунками вікна прикрашені,
Мов серветки тонкої роботи-
Ще з дитинства лишились ці враження:
Снігова Королево! Та хто ти?
Приходянка з Далекої Півночі?
Чи народженка сніжної віхоли?
Ті вуста льодьоні та співочі
Ніччю зимною в вікна надихали...
А я те ворожіння підслухала,
Стала свідком казкової ночі...
Цілу ніч на віконечко дмухала,
Заметілі дивилася в очі.
Що хотіла я там побачити?
Феєричну нездійснену мрію?
Чи свою самоту відзначити,
Як зимову приватну подію?

1.
я не вмію
тонше
тонше
ріже сміх
але знаю
краще
краще би
не знати
як вмирає
сонце
оживає сніг
для прошитих
кулями
солдатів

2.
а назад
ні кроку
гребля спин
це ми
і це нам
стояти
на краю затятім
сукровичним
соком
рани напувати
і просити
в неба
клаптика землі
вирію
на виріст
як у журавлів
а в землі
на спокій
пуху
на лопату
і живого слова
між людьми

3.
цей фронт
не порвав
лампасів
моїм і чужим
генералам
ні планів
із карт
ні окопів
ні вервиць
із тіл

останнє
ура
вляглося
і вже
не вставало
вогнем охрестили

у братську могилу
скидали
душ опій

чекали пайка
і свіжої крові

та тил

згодовував
матами слово
дроти
прокладував
наче
в гніздо вибухівки
із рацій
розхлюпував
брагу
і щось лепетав
про честь і відвагу
направивши
в голову
цівку

4.
а як же нам
вижити
і не піти

година така
словам
не вгодити
а дії
не стерти

вступитися
важче
ніж вмерти

скуповує
щедро
відвертість
неміряний
страх
до отих
зачитаних
болем
ровів
і Богом забутих
в крові
незнаних героїв
що серцем
гоїтимуть
небо в траві

10 Лютого 2012

Внимание! Надвигается шторм..
Пред всеми откроются врата,
Предстанет грациозно и величественно бездна...
Человечеству дано было время осознать,
Какой выбор оно может принять,
Это в страхе пленными страдать
Или в радости жить-процветать.
Когда спросят у меня, - а твой?..
Отвечу: начал путь, который предназначен мне судьбой,
Оседлал волну препятствий дерзко
И на ней вперед, друзья - Домой!
2012г.

1.
не човником
у рай

я відпускав
цей світ
неначе
леви
гриви
густий
і полохливий
при струшуванні слів

коли він
небом ріс
збивався
часто
в зливу
здавався
свічки тілом
при подиху малів

розчісує його
жіноча берегливість
розбурханість
грайливу
спростовують зубці
намісники
пера
в чорнильному
масиві

яке життя
красиве
коли слова
не гра

2.
ще не кажи
пора
у рай
мені
за досвідом
до діда
херувима
коли
легким
недосвітом
покрита
світу
волосина
коли
ще колеться
колись
на до
і після
половини

скажи думкам
щоб розійшлись
а не вбивались
клином
у друге дихання
гостинне
перебування
на межі
між
німотою
і ранимим
пересуванням
за рядком
душі

3.
пишіть
і переписуйте
мій бунт
ці
я
підкріплені
пером
і кров моя
розбірлива
оздоба
для паперових
бур
бурлесків
і уяв
це
рев_
о_
лю_
ці_
я
в одній особі

9 Лютого 2012

Лабрекон-вітрило,
фриз підвіконня,
якір люстри,
рам гарпуни
запливли у ніч,
де моє безсоння
велемовним
арго струни.
Абордажі світла,
обрАз алюри -
не згашу
у душі вогонь.
Чорна мітка літ
і стріла Амура
розірвали
пітьми кордон.
2012р.

1.
серце жінки
сном багате
скільки їх пішло
на страту
не всихала кров

кляте
ремесло
у ката

гнала кривдника
на свята
не давався він
чекати

часом
кликала його

і розводила
вогонь
частувала
ним надію
бо ще та
горіти вміє
не бере пожитків
не кидає
швидко

в часу
рукави на ліктях
очі спиті
від знесвіття
погляд
сплячий
недитячий
а на шиї
хрест
він один
як перст

іншого
їй не наплачуть
стіни дощові
і зрячі
бо життя
скупе
на любов
тепер

щоб любити
треба мати
Господа
й тебе

мій невбитий
сну
каже серце
ну
нумо
відкриватись
і весну
впускати
ласувати
млість

2.
лине
ластівкою
вість
серце жінки
божа хата
що не вміє
бомжувати
хай заходить
гість
і невгоєно
лягає
у куточку
де не крає
попередній рай
серце жінки
ай

3.
мильна булька
милість

грай
розлуко
грай
серце жінки
для печінки
осад
і осілість

серце жінки
емігрує
і воно
не заночує
при чужому
тілі

а над ним
у груди
молоко наллється
ніжкою проступить
з-під ребра
заб’ється
сонце
більше світу
і зачне світити
і не перестане
світло те
боліти

8 Лютого 2012

1.
судомно
там де
суджено
притомні
ми
і збуджені
роз’ятрені
вином
судилося
судинами
від істини
грайливої
до Істини
ранимої
іти на прощу
знов

2.
панно
листа
без овиду
риплять
вози
від холоду
завмер
дороговказ
слова
воли
зневолені
уста
колеса сповіді
в задавненім
давно
зі серця жовч
витискують
час
вже не є
колискою
а дишлом
для возів

3.
щокою
у сльозі
мій жаль
іржу впускає
і(р)же єси
на небеси
добро
на те
що вкоїть
Каїн

7 Лютого 2012

1.
біс
на біс
на босу ногу
з пекла вибіг
на гопак
гупу-тупу
головою
мов орда
пройшла
тобою
аж зачавкало
опак
що зліпався
із душею
від замісу
Божих спроб
постарів
позабивався
трохи небом
більше склом
звуком оммм
надій розбитих
не опак
а в серце тромб
вічні я
добро
зі злом
сперечаються
як жити
доки
тромб
в дорозі
до
там де є
чому боліти
там де
мітлам
не летіти
повторятись
ноті
до
де вагітне
світом
слово

2.
басом затягнув
розмову
не дихнути
зайвий раз
демоне
ніде мене
ти не зрушиш
без образ
в мене
серце
в образах
в мене
людно
і краса
відбивається
небесна
відбувається
чудесне
я
ще сто разів
воскресну
поки ти
зготуєш
квас
на вороже
ворожіння
на ножі
розбудиш
тлінність
втнеш
душі
земне
коріння
я розсіюся
зерном
надархангельским
і сном
першим
про людину
з глини

3.
хай у пеклі
стане синьо
ти важкий
на слово
нині
я його
за бари
я йому
мольфаре
раз важкий
то плюнь
в графу
кинув біс
мов ніж
у спину
вогнепальне
тьфу
і вона
затліла
і віршем
згоріла
залишився
яв
я
у небо
фур
і скидаю
синь і
квартирую
в свинях
нагле
бісовиння
хай пече
чортині
ратичне
ходіння
до води
до згуби
біса
доведу

6 Лютого 2012

1.
в тир
пішли вітри
долі
люди
ти
яблучко
поспіле
поцілунок
вцілив
просто
перейшов
дощ в тобі
зайшовсь
густо
перекрапав
я для тебе
хляп а
ти мені
за мапу
у країні снів
з поцілунку
ніч
потекла
де клич
материнський
збігся
ти мене
не бійся
звийся
по мені

2.
ми одні
на дні
головного болю
де тут небо
де тут гнів
справа жде
а зліва
колить
я
де ти
а ти
де місяць
не знаходить
слів
і місця
і чекає
ще немає

за очима
нерви грають
посідають
й знову
смикають
за брови
за уста
за тіло
а співають
легше
ніби кров
не вперше
з голови
пускають

політала
пташка
та
не залетіла

3.
на листочку
осінь
висушила
літо
можна
одягати
і у рай
летіти
а коли
ще прала
виспівалась
світом
видихлась
тобою
і твоїм
болів ти

3 Лютого 2012

1.
лінь
шукати
задушевно
язикату
тінь

напевно

з фрейда
крейда
з крейди
коло
а за колом
нерви голі
ходять
ними
сон і вій
треба ж
бідній голові
обходити
з вієм
душу
і знайти собі
амінь

2.
хворий ян
красою інь
плаче та
його гріхами
від утіх
пішли
тамтами
янне можна
інне так
і не так
не втакт
їм акт
проголошення
любові
приголомшення
у мові
всіх овіршених
складів
ян
не має
що хотів
інь
не знає
де хотіти
де захоче
мало світу
і багато бліх

тут
не до утіх
і
не до тамтамів
хворий ян
красою інь
плаче та
його гріхами

3.
вже не рими
сніг
не пішов
а біг
наступав
на крапку
назбирав
у шапку
тридев’ять земель
що йому
бігме
до моїх думок
білий кляп
немов
підростає
в роті
і нема як
плоті
надихати
світ
розпускатись
від
сонячного
дива

в лемах блюзу
зливах
я колись
відтану
словом
проросту
і весна
заранить
і прорветься
стук
на балад
пороги

очі затулив
бо за чимсь
з дороги
янголи
прийшли

3 Лютого 2012

Не треба слів. Не треба. Треба тиші. Вона співа про істину пісні.
Коли верба струмки віттям колише, послухай тиші мелодійні сни.

Забудь про шум. У світі лише тиша. Вона одна казки оповіда.
Коли читаєш хитрі ноти вірша, вона тобі на душу осіда.

Коли заводять зорі хороводи, коли звучать сопрано соловїв,
Послухай тишу: хай її клейноди в тобі заглушать блудний смак дощів.

Коли окутав вечір павутинням твої думки й вже очі сповива,
Послухай тишу – хай її проміння в тобі осушить сірий клапт багна.

Не треба слів, ти тишею напийся. Вона убивця жадісних тривог.
Послухай тишу, в тишу тихо влийся – бо тишею до нас говорить Бог.

Бувають все-таки іще часи урочі,
коли так солодко сумується удвох.
Тоді якраз у ополонках ночі,
роботу кинувши бридку, рибалить Ох.
Отак він крила виокремлює зі скрути:
і тіням притаманні дні сумні…
Та щуки навертаються у круки
(чи – «обертаються»?), і кручать, як дурні.
Ви у туманах думаєте думу.
Чому б і не подумать раз на рік?
Погано – сум не відрізняється від шуму,
і накладаються поняття «крук» і «крик».
Ви сидите – куйовдите волосся.
Ти тихо ждеш коли зітхне вона:
«Ну що ж, нехай! Далося, як далося, –
ласкавий ліс, далечина-галичина…
А, зрештою, чого іще нам треба?»
Ти буркнеш: «Хоч – не буря, то й – дурня…
Є місяць, вітер, вечір, зорі, небо –
всі складові, щоб нудьгувати навмання».
Плечем зіпершись на свої тьмяні причали,
зачнете лагідно печалі микать мох.
Вона шепне: «Над ними ворони кричали…»
Ти Оха всує пригадаєш: «Ох…»

(з посмішкою)

З рун окатого міста,
з мотлоху призм арго
викличуть вічні гнізда
потяг вірша мого.
Строфи - вагони грішні
в передчутті зими
вечір, що трохи Крішна,
вибарвить із пітьми.
Назва вестиме оком,
вікна вестимуть суть.
Зблисне Сергій Осока:
о, таємничо - gut!
Рим запальна покора,
ритм - як циганки гріш,
бо камертони Чорі...
Мчатиме прямо вірш.
Оклики на осонні,
темінь і світло карм,
інших віршів перони
і аватарок шарм -
янголом у минуле
з цензором душ на прю.
...Завше останній чуло
в огниво чи... в зорю...
2012р.

Намистом срібним падали униз
І розбивались об каміння люті,
Ті спогади, провісники спокути,
В душі зривали неспокійний бриз.

Ті спогади... Щасливі і безхмарні,
Роки дитинства відпливли у даль.
Скувавши душу у дамаську сталь,
Лишились пити щастя у кав'ярні.

А очі все проймає пам'ять літ,
Злетівших з гір, немов стрімка лавина.
І знову й знов настане світла днина -
Дитинство повернеться в сивий світ.

я не буду казати тобі -

напиши мені, напиши,

може, відчай у душу закрався,

може, просто у ній ти сховався...



а душа твоя - дивне створіння...

точно знаю, що я їй не рівня,

стільки затишку , ні, не створити...

а хто зможе тебе ще й побити?



я не буду писати, промовчу,

тихо воду у ступі потовчу,

почекаю - а раптом душа

ще й про мене тихенько згада?..

5 сентября 2011 г.


milewska…

Вже спрагу у житті не раз я мала-
Та тільки горде "Я" -не смій - казало! -
Терпи!
Якщо ж є доступ до води- усе ж іди!
Терпець занадто нас зашліфував!!!

То ж до води!
Повзком чи кроком -
Кому яка до нас морока -
Як сам не дойдеш - пропади,
А зможеш -інших проведи -
Забуть намову Заратустри,
І Ніцше стадії пройди -
На третій вже ти. Уяви,
Зумій себе туди підняти!..

Це так важливо - сам не пий -
Та інших напоїть зумій -
Стань над добробутом для себе.
У людях є таких потреба!!!

Природа - дивовижні рухи краси,
Вони дарують любов завжди.
Хід її величний кожного дня.
Дванадцять місяців у році,
Двадцять чотирі дні - відпустка моя,
Вони рікою насолоди, бринять як казка.
2012р.

Пам`яті загиблих на підводному човні,
«Курськ» присвячується...

Лист перший (в день загибелі)

Вода, пісок чи, може, глина
Вони тепер мене поглинуть
На цілу вічність.
Боже мій! Я жить хотів,
Та не зумів...
Я довго вірив, довго вірив,
Страждав, надіявся і мріяв,
Як повертатимусь додому...
Та раптом зрозумів: нікому
Ми не потрібні. І в пітьмі
Я засинав... І в тому сні
Я бачив сина, небо, землю!
Тебе кохана. Я не стерплю
На тому світі зла такого!
Про нас забули?! Ні, списали!
А ми тоді того не знали...
І довго вірили й чекали...

А нас тоді уже списали...


Лист другий (в день підняття тіл з дна)

Вже не живу, тепер я точно мертвий.
Це так нестерпно мила, так нестерпно...
Вже не живий, додому не поверну,
Де місце є для моряка? Таверни
Знайти на можу для душі...
То, може, ти знайдеш на цвинтарі
Місцинку на самісінькій горі,
Де сухо геть,
Нема води ні краплі!
Тоді, я вірю, наче раптом,
Підніметься душа із глибини,
Але, моя ріднесенька, зніми
Із себе чорне плаття безнадії.
Бо в ньому гасне й ця остання мрія,
І одягни найкращі свої шати,
Щоб не змогли в тобі вдови пізнати!
Помолимось тихенько – ти і я –,
Щоб відійшла на небеса душа моя...

Соединяются Солнце с Луной,
чистое сердце со светлым умом
смысл их жизни - не иметь,
а творить радости добром.
2012г.

Доспівають яблуні в саду…

Я сюди вже більше не прийду.

І, мабуть, і через десять років

Я згадаю, як червонощокі

Обпадали, перебиті градом…

Може, ми були тоді і раді

З’їсти впале сонечко на землю…

Та для мене стало одкровенням,

Справжнім чудом пізнання природи…

… І як соромно тримати біля рота

Згусток сонця, справжнє чудо світу –

Яблучко, що градом перебите.

2005

чем крепче держится маяк
тем меньше шторм может повредить ему
для каждой материи вселенной
есть момент испытания ее прочности
простота красота и бесстрашие -
Христос и Будда ничего иного не говорили
2012г.

Лодка - память, жизнь река.
Крылатая наша душа удостоена чести
Во всех побывать океанах любви и огня.
Слушай сердце свое, ему известно все,
что нужно для исполнения мечты.
Нас вперед ведет предназначение,
Вперед - в Изгибы Целого Беспредельности.
2012г.

Ніч впала тихо,
обплела земне, тривожне,
дико-тихе почуття.
Я вже давно
далеко не весна,
та ще мене
і в зиму не пуска.
У спокої
незнаних відчуттів
я проживу ще років
кільканадцять,
як Бог дозволить...
Світ мене зігрів,
я маю щастя
в путь земних
збираться,
вже знаючи ціну
- " а я живу".
І я іду,
радіючи дощу,
і спеці,
і порадам,
і тривозі.

Я не згораю
у тяжкій знемозі.
А просто йду
по вибраній
дорозі.

05.01.2012.

Ярославу Саландяку

Чи кане у майбутній чорторий,
чи вкаже місце грізному бедламу -
бунтує камінь, велет мовчазний,
на бездоріжжі зрадженого храму.

У млі брати, що розгубили міць.
Довкруг не ті вже різьблені обличчя.
Його ж ні хитрістю, ні силоміць
ніхто не ув'язнив, не втаємничив.

Той - оберіг, а той - хитка плита:
у каменів також щодня зигзаги,
а він... а він - печаль і висота
загублених у мареві варягів.

Як і вони, із мохом на плечах.
Як і вони, вертається з обману.
Тому й бунтує, щоб не в жах і прах,
не в розпач ранку і не в безталання.

Ще ревно князь поклониться йому,
коли впадуть на груди орди вражі,
та чи удвох долатимуть пітьму,
породжену давно у сяйві княжім?

Слова камінні - мовби полини,
які одвіку звабам долі винні.
Бунтує камінь, велет мовчазний,
вустами Бога мовлячи людині.
2010р.

Я - голосу печальний раб,
І непитущий, некурящий,
Співець твоїх небесних зваб,
Мистецтва жертва я пропаща,
Кохання жертва непутяща,

Що увійшла в життя ріку
Без розуму обачних лоцій,
І чашу долі п`є гірку –
Сліпе знаряддя у потоці
Всіх незагнузданих емоцій.

Таланту жертва я свого
І слова-кременю, не вати,
Що може викресать вогонь
І ним же щастя убивати…
За віщо, фатуме проклятий?!

…Змирився з волею небес,
Тяжку на плечі взявши ношу,
Несу над прірвою свій хрест
І буйні пристрасті стриножу…

Чи упаду чи переможу?..

2.01.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

Новый год радость уюта горит свеча
Мы вдвоем поет рояль
В пламени встречи пылает любовь твоя
И Розарий чистоты скрывает вуаль
Но вот платье нежностью снято твое
Осыпаю цветами храм истинной красоты
Песнею лебединой любви озарю в Рождество
Согрею коснувшись крылом струн души
Праздником волшебства венчание Вселенных
Во благо МИР Единым Светом МЫ
2012г.

мене нема ні в відстані, ні в часі,
я пролетіла крізь галактику свою...
не засумую, не зазлюсь -заплачу :
я просто так, між іншим тут живу.

… тут сонце світить,
може, і тепліше,
можливо, шурхіт трав -
солодший сну,
та ми живем лиш раз,
і я ціную,
свою дрібну й просту -
ГАЛАКТИКУ - свою

Які «початки» ще стовпить, які «начала»?

Препросто родяться «царі» й «богатирі».

Ти пам’ятаєш, як мелодія звучала

тобі колись і в горі угорі?

Весь мир тихенько всотувавсь у безмір –

у значену хрестами далину.

Там Вічний Жид тихенько квилив: «Вей із мір…»

Сад спрагло так виснажував весну.

Діди з домів ішли у домовини

(і зі своїм ти розминувся лиш на дні…),

проживши трохи більше половини,

а інше розгубивши десь в огні.

Їм одібралося бажання знати й мати,

тож кожен просто з рани висмикнув свій чоп.

Тебе тоді й народжувала мати

при світлі поминальних ще свічок.

Одразу мантією огорнули тіло…

Корону й миро принесли у дар жлоби…

Але зате ворони туркотіли

там, над колискою, як справжні голуби!

Будила музика таланти, ще таїнні,

розбурхувала прагнення слабі.

Й ти зрозумів, що народився в Україні,

і ця мелодія навіки у тобі.

2009 р.

Ніщо не диха.Повна ніч.

Не світять зорі, їхніх свіч

Не допуска печаль туману...

Та все чекає: прийде ранок,

Сховає смуток всіх і всього:

Знов посмішки,і рух. Та мана

Нічного шарму знов настане.

Ніч - чародійниця, красуня.

Хоча ми в ній злегка у сумі,

Проте цей щем - чарівний трунок!

Вся кава випита до дна,

нема ні суму, ні досади,

І знов одна іду до саду,

вся кава випита до дна...


Той сад - це спогади.Вже час

забути все, і линуть далі.

Я там покину всі печалі,

Той сад, і кава - спомин вас.

А я іду тепер вже далі.


В саду постою лиш хвилину,

і нині я тепер покину

ті спогади про вас.І каву,

що ароматом поєднала.


Вже кава випита до дна,

а смак її давно забутий...

Я кинусь до людей. Добути

смак жить без кави

і без вас!
—

я не чиясь...я просто ні-чи-я.
це не гординя -просто так буває:
душа пустельну істину пізнає -
і після цього раптом завмирає.


у нас з душею зговір тихий є:
ніхто нікому жить не заважає,
думок печалі серце не приймає,
вони вже відлетіли в сизі далі...


я нічия... я просто - нічия.
це не гординя - просто так буває.
душа вже не струна. нема печалі -
вона живе так амнезійно стало...

червень, 2011


http://www.facebook.com/photo.php?fbid=211412998924426&set=pt.206706692728390&type=1&theater

Камінь, ножиці, папір – усе, як в дитячій грі.

Ножицями з паперу вирізаю сніжинки

І приклеюю до шибки.

А камінь лежить на дні

у криниці серця – і нічирик і ні чичирк.

Черкаю знічев'я на аркуші щоденника каракульки,

заповнюю розум повітряними кульками нових ілюзій,

приміряю нові маски, а чи яка пасує?

пасьянси розкладаю, торигаю ящичка запертого судничка

іч який! не відчиняється без ключика...

а ключика ніц не видко... швидко стемніло швидко...

а криниця холодна-холодна, а камінчик глибоко-глибоко

страшно самій пірнати...

і немає ні Івана-дурня, ні Котигорошка-мудрого

щоб Князівоньку порятувати...

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі -
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.

А воно десь чекає далі.

2011

Старий, стомившись од щоденної борні,
од суєти, яка - є дійсність нині,
приліг собі спочити у труні,
чи краще би сказати - в домовині.
Колись, коли ще силонька була,
а клен засох, старий, біля порога,
її він видовбав із цільного ствола,
як індіанець писану пірогу.
Сміявсь: "Помру, то й сплавте по ріці!
Сягну нарешті, може, моря-окіяну?"
І ось помер... Явились два старці,
такі ж, як він, - почвари окаянні.
Учора ще і розпивали десь на трьох...
Один дістав старий Псалтир з-під поли:
"Помолимось! Хай легко прийме Бог
усопшого раба свого, Миколу!"
Та книжка вельми цікавенною була:
хтось любо душу вилив на папері.
Поки читав, зібралось півсела
підслухувать під вікна і під двері.
І мрець заслухався! А ранком, під кінець,
сам Бог проник із односельцями до хати,
забувши, що розстрига-панотець
ніколи взагалі не вмів читати.

2009 р.

Незмінно жду прибою в час вечірній,
Або щоб місяць,
плеканий в теплі,
З тонким уривком хмари на чолі,
Замислено різьбив сади нагірні.

Та в далині зосталось миле море,
Нагірний сад далеко од очей,
І не встає німий пестун ночей
Ласкавого прилляти блиску в морок.

І в час,
коли на обрії далекім
Впадає в ніч останній струм зорі,
Я, мріючи на кам'янім дворі,
Лиш города суворий чую клекіт.

11.Х.1936

Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я згадую про тебе, як дерево про південь.
Мені хочеться кінцем променя
Написати біля себе на піску:
"Люблю без мрії".

1932

А кругом тільки степ…І про що ж іще мріяти?
Змарнувати пасхальну посвячену ніч?
Та даремно і так скільки ж безкраїв міряв ти,
поки впав у ріллю цю, розкрилену, ниць!
Занімієш – відчуєш: «Нарешті-то мислиться!»
Тут ще тропами турів гуляють бики.
Тут і справді іти втричі ближче до місяця,
ніж до першого злого вікна-у-віки.
То навіщо тобі ті шибки і тривожити,
якщо вчора з «нізвідки», ой, ледве утік?
За биками, поволеньки гулькни у боже ти:
там ще – тьми дів тямущих та безліч утіх.
А кругом тільки степ…Звітував перед кими ти
там, де предки уже не виходять на лови?!
Є де кашу на віщий вогонь перекинути,
є на волі із ким перекинутись Словом:
ген по обрію плуг ще штовхає зхохлілий,
але вічний, як світ і як мир, Хлібороб –
оре скіфів стихію «направо й наліво»,
ще й без права помилки, без правил, без проб.
Ти не бійся – засни: дарма долі противишся.
Якби й досі не приндився, мав би усе б…
Ще не пізно, не рано. Спи. Завтра прокинешся,
а кругом тільки степ. А кругом тільки степ!

2009 р.

Рушив вітер ясенові віти,
Сколихнув шумку свою колиску.
А від сходу,
крізь запону листя, –
Повінь блиску.

Білі ружі тепло засіяли,
Розсвітився промінь на леваді.
Я не сам:
таємний дух зо мною
В давнім саді.

То сміється дзвінко за кущами,
То в алею за собою кличе;
Промайне і зникне десь обличчя
Таємниче.

І чого ти криєшся від мене?
Поєднаймо, мила, дружні руки
Та й біжімо разом на поплави
Та на луки.

Все поділим: золото полудня,
Коників чечекання томливе,
Пахощі рясної конюшини,
Вітру співи.

І поділим плюскіт вод прозорих
На піщаній замілі в затінні,
І піймаєм рибку тріпотливу
В баговинні.

Аж тоді, як місяцева дужка
Заясніє в небі голубому,
Ти повернеш в теплу сутінь саду.
Я – додому.

Ізнов палити душу до зорі
собі на шкоду, мов солдатську «Приму»:
їй тісно, як Землі в земній корі,
або обличчю під шарами гриму.
Вона давно жахається дзеркал:
їй зазирнути би у глиб Дніпру чи Пслові!
Душі моїй навіщо п’єдестал
десь у Москві, у Києві чи Львові?
Їй прагнеться висот, широт святих,
яких так мало залишилося в цім світі.
Вона давно уже не молиться на тих,
що в бронзі та у золоті відлиті.
Їй легко межи божевільних і дітей,
яким для свят достатньо й паски півполушки.
Вже скільки ж я просмеркував ночей,
боячись вмісту скам’янілої подушки,
котра всотала чорні сни, і дні,
і біди, і дими, якими дихав!
Десь прихилити б голову на пні,
у лісі дивному, де солодко і тихо.
Немало вже пройшов, зробив, пожив.
Осіннім сяйвом під вікном згасають рожі…
Чому ж не йметься тобі, душе, знов – кажи?!
Чому на гущі кавовій ворожиш?!

2011 р.