Ніби куля із рани солдата
Повернулась до дула назад,
Ожила так занедбана хата
І розцвів занехаяний сад.
Тато з мамою відмолоділі
По кудлатих, як ніч споришах
Мчать до мене, як стріли до цілі,
Притулити до серця спішать.
Тільки я у тумани повитий
В дзюбку часу до інших країв
Переношуся , щоб погостити
У своїх чад хоч декілька днів.
Та боюся, що їх не застану,
Бо й вони у історію мчать…
Отже , куля із рани солдата
Не вертає ніколи назад.

10.06.11.

***
кроком
що не завдає шкоди
торкаючись землі
звуком
що має голос вітру
який заледве голосніше тиші
пройду цю дорогу
вдивляючись у довершенність світу
яку ми примудрилися закидати
хмизом пристрастей породжених нерозумінням
немудрі
ми спливаємо за Горизонт
і одного разу там нас просто не стане

наші гіркі сліди вивчатимуть нащадки
і від того можливо стануть розумнішими
і коли вони дійдуть до Горизонту
сподіваюсь ТАМ стануть Світлом
завдяки нам
немудрим
*

Де ви засіли, у яких коморах
Жрете меди і закордонні гранти?
Коли по східно-західних просторах
Лютують навіжені окупанти?

Єхреновські ширяють малороси,
Узваровські й ахматовські фанати.
Своїм богиням заплітають коси,
Будуючи незлічені пенати...

Чи ви вже Україну збудували:
Свою, довічну, банківську й котеджну?
Своїх дітей уже прилаштували
Й родиноньку неміряно-безмежну?

Земля ж - голодна. І такою буде,
Доки народ не стане знов до бою!
Вас, імпотентів, розітре й забуде -
Й вестиме сам державу за собою!

Що то за церква надпатріархату,
Яка заполонила наші лаври?
То політичний інструмент царату
Нового, що вособлюють кентаври

Московські й петербурзькі різноликі -
Вони у ярма люд наш запрягають!
Імперські морди й малоруські пики
В ток-шоу сусідніх зайдів сновигають.

То їм ганьба - отим "кацапам клятим"?
О ні! Вони стоять за власну славу!
Це ми здалися газовим магнатам
Та іншим нуворишам на поталу.

Так мудрий управитель москворецький
На будку вкаже меншому барбосу,
А нам: блаженство! - хоч один донецький
Вкраїнською говорить без поносу.

Отож славімо Нелжедмитрія ми
Він - справжній утішитель і розрада:
Жбурне хохлів до боргової ями,
Й сіятиме одна - його - порада.

Сказав "порада" я? Ну... то для рими.
Та ліпше - кабала або неволя
Економічна. Вже цей обрій зримий
І з найоптимістичнішого поля.

Лижімо ж всі північний чобіт грузний,
Аби самим повірити достоту,
Що ми - єдиний нарід: постсоюзний...
І линемо в щасливую спільноту!

Мова народу , як замкові мури,
Завше рятує з навал і облог
Орд словоблуддя , засилля халтури,
Чиста, як небо і вічна, як Бог.

Згине народ у безмовних обіймах,
Суржиком ниви засмітиться суть.
Друзі мої, слово батьківське сіймо,
Душі рятуймо з німотних окуть .

Мова народу – це шелест тополі,
Спів солов’їний, клектання лелек,
Човен , що хвильки гойдають прозорі,
Сни, що стартують в ракетах смерек .

02.06.11.

Києве!..
Найпрекрасніше місто із міст,
стольний граде на кручах Дніпрових!

Ти – моя
сила, гордість, відрада і зміст,
і колиска моєї любові.

Києве!..
Я корінням до тебе вросла,
прикипіла душею дитини!

І яким
доля шляхом мене б не вела –
я вертаюсь до тебе, єдиний!

Києве!..
Всі оспівують шати твої –
не пройшла ця спокуса й повз мене.

Мрію я,
щоб онуки онуків моїх
милувались тобою, зеленим!

Києве!..
Батьку, як же тебе вберегти
від заброд і перевертнів хижих?

Жити як,
щоб не звідав ні сорому ти,
ні наруг, ні ганебних принижень?

Києве!..
Мудрий батько нечемних дітей!
Є нам кожному в чім повинитись.

А тоді,
прихилившись до дужих грудей,
до святинь твоїх низько вклонитись...

Києве!..
Крізь минулі п'ятнадцять сторіч
прогляда в сивині твоїй юність!

Все в тобі:
і запекла війна протиріч,
і гармонії ніжної сутність.

Києве!..
Як природно до тебе вплелись
ці століття шитвом розмаїтим!

...Ми усі
відійдемо у вічність колись,
ти ж – я вірю! – залишишся жити!

Не лякайте мене, темні ночі,
Хрустом хмизу і окриком сов ,
Ясно світять коханої очі,
Страх з душі витісняє любов.

Йду повз цвинтаря жахні основи,
Над гробами чатують хрести,
Не злякаюсь, бо поклик любові
І крізь пекло поможе пройти.

Щиро вдячний тобі, моя доле,
За звитягу над силами тьми.
Що ще є, аби ми не збороли?
Хто ще є, щоб не встояли ми?

26.05.11.

Дні розлуки неначе кати.
До світанку очей не зімкнути,
Обіцяв наречений прийти,
Поцілунками випити смуток,

Та з –за обрію вісток нема,
Лиш хмарин одинокі вітання
І обіду вогненний дурман
Випікає душі сподівання.

Шепче діва вже немолода
Губ пошерхлою сухістю слабо:
- Де любові спасенна вода,
Чи для мене її не послав Бог?

25.05.11.

Час і летить, і довго йде,
Залежно хто на що чекає.
Спішить в майбутнє молоде,
Старе в минуле поглядає,

А зріле дивиться немов
Обходисвіт на роздоріжжі
Доріг у зраду і любов,
Утіхи давні й болі свіжі.

І ні вперед, і ні назад
Не йде з упевненістю лева, -
Коли плоди приносить сад,
Ніхто не зрубує дерева.

22.05.11.

…В задумі хтось вже м’яв отак билину,
в безодню неба дивлячись, коли
мене на цю планету, мов піщину
вітри астральні ще не занесли.

Коли я ще сама себе не знала
(як звуть мене і хто моя рідня) –
чиясь душа вже істину шукала
в очах такого ж сонячного дня.

І хтось давно збагнув на цій планеті,
сповна пізнавши горя круговерть,
життя – це птах_не_смертний, що у леті
двома крильми занурений у смерть.

Минуть віки. Все зайве світ забуде.
Замислено хтось м’ятиме зело…
Не дивно, що мене колись не буде.
А дивно, що мене – і не було.

2004 (2011)

Відсутність болю – також біль.
Не побажай того нікому.
Виносять геть звітрілу сіль
Господарі із свого дому.
Не захитається плече,
Сльоза не випурхне раптово,
Коли не студить й не пече
Спідтиха вимовлене слово.

Перестраждавши болю раж,
Стаєш досвідченим і впертим
Хоч і страхає антураж
Всепоглинаючої смерті.
Тоді оцінюєш життя,
Поденну школу осягаєш
І горьове душі знаття
В потіху серця обертаєш.

15.05.11.

Луг приклався до доїння
Зеленастий дим
Пахне сонячне проміння
Молоком парним
Ллє у пригорщі мужицькі
Світ ультрамарин
Ссе пшениця неба цицьку
Ротом стебелин
Повечірнє кисне в бутлі
Тьмава густина
Ізникає в тінях вутлих
Ялівка дійна

14.05.11.

Світобудові на рамена
Вісонна вишень білизна
Поклала юності знамена
І воцарилася весна.

Труди у землю, мов офіру
У сподіванні сіє люд,
Уранці жайвір носить щиру
Їм пісню із імлистих блюд.

У лісі виступи солістів
За кошт, оплачений сповна
Барвінковим економістом,
Що з неба дивиться вікна.

Настрою струни я на лірі,
Акорд щемливий підберу
І всі слова буденні й сірі
Облагородяться в миру.

Весна, весна - пора кохання,
Молитви, праці , здобуття.
Встаю частіше спозарання ,
Щоб не проспати мить життя.

12.05.11.

На крилах давньої печалі
Душею спомин шугонув:
-Чи ти така, як в дні бувалі,
Подібна серцем на весну,
А очі – зіроньки ряхтливі,
У росах купані рясних,
Настільки сяючі й красиві,
Що любо згинути за них,
В устах співанки наче трелі
На променистий лад мажор,
Що їх мелодіям веселим
Ще ангеляток вторить хор…
-Чи ти така?

Крізь хмари чалі
Пробилась вістка осяйна:
-Весніє, як і в дні бувалі,
Квітиста зелами вона.

11.05.11.

Бринить твій голос в крапельках роси,
Що впала на кульбаби світанкові.
Мене здмухнути їх не попроси -
Теплом твоєї сповнені любові!

Дзвенить твій голос у стрункій сосні,
Пахучій хвойномрійним ароматом.
Прилинь до мого серця навесні,
Що ділиться поміж тобою й татом.

Хай буде вічним премогутній дзвін,
Бо будить до життя і надихає!
Усюди - радість, де лунає він...
Ніколи в серці сина не стихає.

Все життя неначе утиск
Вітром свічки на могилі,
Так не можу позабути
Очі сині серцю милі.

Вже душа моя осіння
Надокучливо воліє
Пам'ять вирвати з корінням,
Щоб усохли квіти мрії,

Щоб не гріло сонце доли,
Не леліяв місяць тишу.
Раз не стрітись нам ніколи,
І надіятись полишу.

Та, напевно, й після того
Опускатись з неба буде
Образ щастя молодого
На снігів печальні груди.

09.05.11.

*-*-*
Не літає і не кряче
Ночі виморений крук,
Сонце в обрії неначе
Зданий донором капшук.

Прилаштовує світанок
Сурми крапельниць у млі
До смерек – пахких горянок,
Буків - славних королів,

Гоїть дню сердечні рани,
Ллє у вени теплу кров
І прудким потоком Сяну
В тьмі зникає стрімголов.

Золоте віко ярої скрині
Ховає набутки епохи, -
Гітара, щоденник, світлини,
Ще всякої всячини трохи .
А зверху обрус і ваза,
Утрачених мрій блавати.
Тобі їх одного разу
Забув я подарувати.


Тепер вже оранжерея:
Оселя, сім'я, колеги,
Та ходжу до скрині все я,
До щастя мого ковчега.
На дні там маленька бростка,
Що ось має стати квітом,
У провесінь радісну просить
Із мого сумного літа.

2011

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

У медалях брунастий кітель
Вік сумує на вішаку,
Хлором випалено кілька літер,
Кілька цифр у наступнім рядку:

В / ч: дев’ять - дванадцять - тридцять.
Хімвійська. Радіоінженер.
З фото в рамочці на полиці
Усміхається офіцер.

Кожен рік двадцять шостого квітня
Літня жінка, немов трофей,
Витягає із шафи кітель
І притулює до грудей.

Син єдиний пішов навіки
За околиці неба ген
У компанії чоловічій,
Процідивши життям рентген.

По відході його посмертно
Кітель кілька прийняв відзнак.
- Мій синочку, озвись, де тепер ти?...
Аж здригнувсь од тих слів вішак.

Тишина. Чути стук у скронях.
Йдуть секунди, як вартові
В небеса, крізь відчуження зону,
Аж туди, де й по смерті живі.

Знов старенька повішає кітель
За святі половинки дверей.
О який ти важкий, білий світе,
Матерям, що ховають дітей.

2009р.

На лузі, вишитім весною
Стобарвним хрестиком, з тобою
Я був закохано – коханим,
А далеч мітлиськом багряним
Мела стежини злук і зрад,
Плаща скидав осінній сад,
Згасало сонце полум’яне…
Та все це ще було незнане.

Лунали трелі солов’їні
І ми в блаженному хотінні
Нектар із уст пили устами,
Веселка гралася над нами,
А обрій був у сивій млі ,
Мов при убогому столі,
Де ні причастя, ні спочиву,
Лиш ворон каркає зрадливу
І віє вітер за дверима…
Та даль нам ця була незрима.

Ми на ланах золотополих
Печаль жовтіючу збороли,
Волошок - крапельок висот -
Зірвавши радісно джекпот,
А за горбами злі завії
Жбурляли сніг в лице надії
І в узи льоду сліз тепло
Кувало зимне ремесло ,
І брало жар сердець на сито…
Та це від нас було закрито.

25.04.11.

He comes in our hearts -
Apocalypse new starts,
Announcing all the truth
To clever & uncouth,
Repeating it again
To women & to men,
To every girl & guy
Who's far or near by,
Obtaining me & you,
He brings His message true.
In it - the highest reasoт:
Lord Christ indeed has risen!

Скупу сльозу благань вечірніх
На запорошену траву
Пускає небо, м’якнуть тіні
І співом вмощуються півні
На горизонту тятиву.

Скупий мій спогад , невеселий
Про нашу юність золоту,
Про квітку радості на скелі,
Якій померкли акварелі,
Зазнавши часу прикру мсту.

Скупе життя на щиру втіху.
Печаль, притуга і журба.
Не заздрю я чужому сміху,
Бо й там є повно смутку в міху,
Добра й недолі боротьба.

О щедрий ранку, сонця з’яво,
Яку ти радість душам шлеш!
Наліво глянь, піди направо -
Скрізь когути голосять право
Життям втішатися без меж.



22.04.11.

Ты права – не хватает её,
на ветру громыхает быльё,
как стыдливое белое знамя;

и к зубам прилипает халва
кубик_рубика слов, и в слова
впопыхах превращаемся сами;

а ведь где-то пустыни молчат,
тихо плещется озеро Чад,
и улитки ползут к Фудзияме.

P.S.
Может, бросить все эти понты,
и с молчанием зимним на «ты»
собирать журавлей-оригами?

2011

Коли тебе я лицезрів,
Одухотворену весною,
В мені цвіла бентежність слів,
Що ніжно пахнули тобою.

Із них букета милих рим
І голубу тасьму розсвітý
Поклав я почерком тремким
У вазу віршів серцем гріту.

Декламувала їх ріка,
Зітхали верби понад плавом
І строф містерія п’янка
Лунала треллю з гаю жваво.

Барвистий лугу килимок
Суцвіття слав обітоване
Під ноги трепетних думок,
Що вік їх вицвіт не зів’яне .

Чи то рондель був, чи сонет
Вже достеменно не згадаю.
Важливо те, що серця лет
В нім осягав блаженства раю.

20.04.11

I see your eyes resplendent, full of love,
In them - big hope for our forthcoming ways.
Each one of you is like a careful dove,
In spring ever-enforcing solar rays.

What have become your lessons in our lives,
What will they be? I never could you say.
But let me now forget vain daily strives,
For your advice relieving to obey.

***
кожний мій день починається Радістю

вона народжує усмішку на моєму обличчі
бо щодня я дивлюся на сина
що здіймається наді мною як
МОЛОДА ГОРА
над долиною

Вона народжує смуток
бо кожний цей день ніби останній
і до болю зіниці вбирають
світло народжуване обличчям сина
тишу якою закрився мій чоловік
різкий крик ворона за вікном
ДОРОГУ
яка щодень як уперше
розгортається переді мною
і я ніколи не знаю початку її і кінця
*

Гребінчиком вітру
Косички дощу
Сумно розчісує осінь
Деревами світу
У мріях лечу
За остигаючу просинь
В тенета яскраві
Бабусиних літ
Душею заплутався б радо
У сонячній славі
Залишити слід
Дневі новому на спадок
Зеленому скільки
На щастя не жди
У мідь закують клепачі
Любитиму гілки
Домівку завжди
І вмру золотим на корчі

2011

* * *
Що за обладунок у Ахілла!
Спис не взяв, тож відступив на крок,
Стиснувши меча, а жеребок
Потягнув у царство темнокриле.
Мить лише, холодна криця тіло
Розітне. Станцює свій танок
Бог Танат. Троянських сліз струмок
Потече у море пінно біле.
Та герою вже про це не знати,
Луками підземними блукати,
Біля Трої спочивати прахом.
Гекторе, на ворога дивись!
За спиною плаче Андромаха:
«Повернися, любий, повернись!»

Щока вмираючого дня
Кровить на видноколі,
За нею траурно рідня
У чорнім йде поволі.

Високо гострить Бог мечі
На золотім кружалі
Рубати вдень і уночі
Хвилини позосталі.

Моя душа зреклася сну,
Щоб мріями літати,
Та меч по небу полоснув
Холодним блиском страти.

Земля , трава, дерева, цвіт –
Чи їй цього замало?
Короткий вік , низький політ,
Часник, хлібина, сало.

Життя людини - ремесло,
Завішане на жито.
Назад поглянеш, - що було -
Мечами перешито.

30.03.11.

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

Тепер у нас панує верховод.
І справді: він - великий чоловік! -
Начальник малоросів і заброд,
що кров із Неньки смокчуть цілий вік.

За здравіє, як звично, він почав
і нібито повів реформи знов,
Микола тільки гидко підкачав:
капусту вже бананом поборов.

"Вікторе, куди сховавсь
од своєї нації?
А до булави як пхавсь -
тож були овації!

Може, на печі лежиш,
граєшся з дітками?
Чи з політики біжиш?"
"Ні... присів за вами".

Діма, ти давно лизав
чоботи Кучмі?
Ой, багацько ж собі взяв
В милому ярмі!

Нині лижеш туфлі Віті...
Жаба вже не давить?
Встане правда в нашім світі
і тебе роздавить!

Обважнілі трави плачуть,
За туман сховалась даль,
Світанковий обрій наче
Кров’ю скроплена вуаль.

Гоїть рани піднебесся
Тихим шелестом гаїв,
Як поезією Леся
Гіркоту похмурих днів,

Де неначе у горнилі
Душ рівнялася крива,
І лягала дивна милість
На її меткі слова

Про поета і Бертольда…
- Казка?
- Істина сама!!!
Правда - неміч сильна й горда,
Кривда - міць тупа й німа.

День минувся вкотре мирно,
Та багриться захід знов,
Вечір в сонця серце вирвав,
Світ без нього охолов.

22.03.11.

***
на дні океану
каштани гойдаються як рифи
будинки стоять як скелі
а я
зеленопера
поміж іншими рибами
що як люди поважні
розкуто пливу Хрещатиком
*

Не схожа на щасливу власницю,
покірна бранка у полоні муз.
Дай, Боже, пережити п'ятницю,
то йтиму далі і не озирнусь.

Втрачати найдорожче - звиклося.
Відспівано, відплакано, вляглось.
Залишилось ще трохи гідності
і шмат надії на велике щось.

Бо знаю, що судилось - справдиться.
Цілунку Юди над усе боюсь.
Дай, Боже, пережити п'ятницю,
а з рештою я справлюсь. Чи змирюсь...

2007

1.
І ще одну зиму, як біль пережито.
І ще один рік – у скарбницю розлуки.
І знов прийде мрією зраджене літо –
І мимо пройде, без образ і докуки.

І знов будуть ночі і будні безкраї,
І довге чекання, і туга, як море…
Скарбницю розлуки вже не замикаю.
Скарбниця розлуки – не скринька Пандори.

2.
Про досвід, що на пальці дмухав;
про мрію, ту, що обпеклась;
про сум твій – я ні сном, ні духом –
у власних клопотах товклась.

Губила дні. Губилась в здогадах.
Всього було: і бід, і див…
Про тебе знов – ні сну, ні спогаду –
рік, що минув, не залишив.

3.
О, скільки незабутнього й забутого –
між наших снів, між наших берегів.
Знов – березень, дитя любові лютого,
загублене у мареві снігів.

Знов – березень, весни любимий пасинок,
пригорнений до смутку назавжди.
…А небеса вдивляються прояснено
в мутні свічада талої води.

4.
...Як довго ця зима тривала.
Як тяжко сходили сніги…
Вернись, любове, – все помалу
вертає на «своя круги».

Весна крокує, тепла й гожа,
за руки клопоти веде…
Вернись, допоки мрія може
обличчя осявать бліде.

Допоки може оживати,
зігріта сонцем і людьми.
Душі – все важче розцвітати
після тривалої зими.

2004

Вона прийшла і вчасно, і неждано
Снігам - на сльози, сонечку - на сміх,
Любові повна елегантна панна,
Готова знову обійняти всіх.

Її рамена ласкою налиті,
Блакитний погляд крізь серця зорить
І теплим щемом з’єднує щомиті
Мільйон епох у неповторну мить.

Вона прийшла. Прокиньтеся, кохані ,
І проженіть геть крижану печаль,
Що вже сидить на сірім чемодані
І почорнілу стріпує вуаль.

Вона прийшла. Побачення, цілунки,
Утіха стрічі і розлуки біль,
І ніжна мрія не одної юнки
Про сукню білу на пору весіль.

08.03.11.

Хто вона така, - чи жінка закосичена в тумани,
Зарум’янена у сонце, приоздоблена у гай?
Із – під снігу зеленявим оком лагідно погляне,
Ласку , ніжність подарує і попробуй - не кохай!

Хто вона така, - чи панна у блакитнім капелюшку,
В рукавичках із пелюсток первоцвітів лісових?
Рими вітру молодого переповнюють їй душу
І лунають вірші степу в суголоссях чарівних.

Хто вона така, - чи доля облюбована нівроку,
В окуття блаженне вкута, млістю скарана нараз
І воскресла на світанні небом чистим і високим.
Хто вона така, що кличе у свої обійми нас?!

04.03.11.

У лоно -
як у двері: "Відчини-но!" -
постукає нове серцебиття...
Народження
приходить до людини
у свято -
і на все її життя.

А смерть -
така буденна...
Гостювати
їй ніколи. У неї -
справ без меж.
Ось похапцем зайшла
в сусідню хату...
В очікуванні -
траурний кортеж...

03.03.2011

Чи я у снах тебе стрічатиму,
Чи в сни ходитиму сама,
Яка різниця? Потерчатами
Думки, безвірні, як Хома.
То крають спогади на терції,
То викорчовують слова.
Зелений дим псевдоінерції
Тугенько шию обвива...
Колись непевні ваги схибили.
(Вони вагаються й тепер.)
Я краю час товстими скибами
Психоделічних атмосфер.
Губами трісканими тризвуки
Ловлю, як вишуканість страв.
А сни по гендерому присмаку
Навряд чи хто перевіряв.

Стають зв'язки анаеробними,
Сповзає надпис по стіні.
- Ми все завжди на краще робимо! -
Щоночі кажеш ти вві сні.
А лінотип чужої гідності
Тебе смішить. Ти сам на сам
З діагнозом невідповідності
Мені, життю і небесам.

В мить, як очі у бабулі
Згаснули сумні,
Хвіртки скрип угруз в намулі
Затонулих днів.

Дві поливані каструлі
З дірками на дні
На прискалку боки тулять
Журно впорожні.

А було - буряк, цибуля,-
Борщики смачні
В них кипіли, буля - буля, -
Шéпчучи мені.

Жаль - бабусина зозуля
Щезла вдалині….


03.02.11.

Кривава сонця гільйотина
Обтяла день. Зійшла зоря.
Ряхтять посріблені ялини
Неначе вії млинаря.

І, наче марево розпуки,
Висить на пригірку туман,
І ясенів крилаті руки
Пливуть у неба океан.

Череп’я хмар з - під молодика,
Мов глека тріснуту глазур,
Гілками здмухує осика
На моху висохлий велюр
І шепче казку чадам стиха
З руїни замку сивий мур.

01.03.11.

• • • •
І як вітрило уві сні майне
про тебе згадка з мрії Одіссея,
його далеке незабутнє - "не..."
розлукою в рою лунання слова
понад Борея те́чею, - сяйне,
і вмить, як долі усмішка раптова,
злетить і згине марево земне

Вчора нагорі - сьогодні знизу,
Нині буря, а назавтра бриз.
Не чекаймо від життя сюрпризу,
Бо саме життя – уже сюрприз!

Вічні гори Альпи, вічні Анди,
Нашу ж долю - однесуть роки.
Як всихають пелюстки троянди,
То міцніють гострі колючки.

Є щасливі вельми, є невдахи,
Та одне для щасних і невдах
Сонце, що завжди іде на захід,
І ясою в темінь мостить шлях.



28.02.11.

из цикла «Под столом».

Я уже преуспел в шутовстве,
не заметив, что это – не сцена.
Я колпак на глаза натянул,
улыбнувшись в широкий рукав.
А когда пошатнулся -,
увидел, что чаша большая безмена
вниз ушла из-под ног –
двадцать фунтов цена дуракам.
Правда, там, на другой стороне
где висела порожняя чаша,
было что-то такое, о чём лишь
догадкой дошёл:
там была наша общая вера
и общая праведность наша –
то, что я бы назвал
на двоих нашей общей душой.
Вот и кончилась бурная ночь…
Никакого не вышло аншлага:
на шутов ведь не принято
нынче в театры ходить, -
на репризы дурацкие…
Блажь не меняют на благо,
но и благо на блажь
ни за что не дадут заменить.

12 апреля 2009 г.

Часе, часе , - госте мій незваний,
Ти ввійшов без стуку у мій дім.
Знаю, що лікуєш серця рани.
А з обличчям робиш щó моїм?

Ти метеш подій опале листя
І літа везеш за неба край,
Холодіє сонце там огнисте
І окутий міддю гасне гай,
Тільки ворон, що живе літ триста
Незворушний.

Часе, зачекай!
Дай мені надихатися волі,
Віршами насіятись в житті,
Щоб душі пориви не схололі
Увібрались в рими золоті.

26.02.11.