Незмінно жду прибою в час вечірній,
Або щоб місяць,
плеканий в теплі,
З тонким уривком хмари на чолі,
Замислено різьбив сади нагірні.

Та в далині зосталось миле море,
Нагірний сад далеко од очей,
І не встає німий пестун ночей
Ласкавого прилляти блиску в морок.

І в час,
коли на обрії далекім
Впадає в ніч останній струм зорі,
Я, мріючи на кам'янім дворі,
Лиш города суворий чую клекіт.

11.Х.1936

Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я згадую про тебе, як дерево про південь.
Мені хочеться кінцем променя
Написати біля себе на піску:
"Люблю без мрії".

1932

А кругом тільки степ…І про що ж іще мріяти?
Змарнувати пасхальну посвячену ніч?
Та даремно і так скільки ж безкраїв міряв ти,
поки впав у ріллю цю, розкрилену, ниць!
Занімієш – відчуєш: «Нарешті-то мислиться!»
Тут ще тропами турів гуляють бики.
Тут і справді іти втричі ближче до місяця,
ніж до першого злого вікна-у-віки.
То навіщо тобі ті шибки і тривожити,
якщо вчора з «нізвідки», ой, ледве утік?
За биками, поволеньки гулькни у боже ти:
там ще – тьми дів тямущих та безліч утіх.
А кругом тільки степ…Звітував перед кими ти
там, де предки уже не виходять на лови?!
Є де кашу на віщий вогонь перекинути,
є на волі із ким перекинутись Словом:
ген по обрію плуг ще штовхає зхохлілий,
але вічний, як світ і як мир, Хлібороб –
оре скіфів стихію «направо й наліво»,
ще й без права помилки, без правил, без проб.
Ти не бійся – засни: дарма долі противишся.
Якби й досі не приндився, мав би усе б…
Ще не пізно, не рано. Спи. Завтра прокинешся,
а кругом тільки степ. А кругом тільки степ!

2009 р.

Рушив вітер ясенові віти,
Сколихнув шумку свою колиску.
А від сходу,
крізь запону листя, –
Повінь блиску.

Білі ружі тепло засіяли,
Розсвітився промінь на леваді.
Я не сам:
таємний дух зо мною
В давнім саді.

То сміється дзвінко за кущами,
То в алею за собою кличе;
Промайне і зникне десь обличчя
Таємниче.

І чого ти криєшся від мене?
Поєднаймо, мила, дружні руки
Та й біжімо разом на поплави
Та на луки.

Все поділим: золото полудня,
Коників чечекання томливе,
Пахощі рясної конюшини,
Вітру співи.

І поділим плюскіт вод прозорих
На піщаній замілі в затінні,
І піймаєм рибку тріпотливу
В баговинні.

Аж тоді, як місяцева дужка
Заясніє в небі голубому,
Ти повернеш в теплу сутінь саду.
Я – додому.

Ізнов палити душу до зорі
собі на шкоду, мов солдатську «Приму»:
їй тісно, як Землі в земній корі,
або обличчю під шарами гриму.
Вона давно жахається дзеркал:
їй зазирнути би у глиб Дніпру чи Пслові!
Душі моїй навіщо п’єдестал
десь у Москві, у Києві чи Львові?
Їй прагнеться висот, широт святих,
яких так мало залишилося в цім світі.
Вона давно уже не молиться на тих,
що в бронзі та у золоті відлиті.
Їй легко межи божевільних і дітей,
яким для свят достатньо й паски півполушки.
Вже скільки ж я просмеркував ночей,
боячись вмісту скам’янілої подушки,
котра всотала чорні сни, і дні,
і біди, і дими, якими дихав!
Десь прихилити б голову на пні,
у лісі дивному, де солодко і тихо.
Немало вже пройшов, зробив, пожив.
Осіннім сяйвом під вікном згасають рожі…
Чому ж не йметься тобі, душе, знов – кажи?!
Чому на гущі кавовій ворожиш?!

2011 р.

На лезі блискавки світанок,
на списах грому – небозвід.
Навіщо раптом наостанок
од страху в щелепи боліт?..
Слова останні світлячками,
що, не умерши, неживі,
і кожен порух – наче камінь,
і сміх вогнем на тятиві.
І соло вітру на стеблині,
і чола дзвонів на вітрах,
і ми, давно вже не єдині
в жагучім гурмищі мурах.
2011р

у Діда Мороза Снігурка із вати,
і світ ще поділено, як на квадрати,
на добрих і злих

і кава без цукру, і вірші без рими,
і тридцятилітні здаються старими,
як первісний гріх

на розчарування помножено втому,
та я все одно повертаюсь додому
хрестами доріг

і сумніву більше не маю ні грама,
що час повернув би усміхнену маму,
якби тільки міг.

2009(2011)

Глибока осінь – в маленькому місті:
Спіткаються хмари, калюжі, пожежі.
Листи непрочитані, вранішні вісті,
Відсутність Когось – і в житті, і в мережі.

Допалюють купами літо в городах.
І кришиться слух від базарних балачок.
Спокійно. Не плачем. Тримаєм породу!
Це місто – мурашник. Спокійно. Не плачем!

До ранку. Провалля. Будильник. І знову –
Холоне під зойки опалого листя
Потерта, затерпла від рук випадкових
Велика самотність в маленькому місті.

14.11.11

Усі ми, схоже, в цім двозначному житті
перетікаємо зі стану снів у стан вин, –
і Мідні Хижаки, і Жертви Золоті:
усе залежить тільки від обставин.
Гадаю, це таки – не Божий (!) «дар»:
щораз в мінливість падаєш, як в яму!
Душа пече од намірянь машкар…
І тіло меркне од постійних пере-явлень…
Не відаєш і ким підеш на Суд.
Ти наче є… А кліпнеш – десь далеко ти…
Свого єства втрачаєш мудру суть
і мудру однозначність інтелекту.
Які твої обов’язки й права
згідно Первосвященного Завіту?
Найгірше ж, що не визначиш, бува, –
кого любити, а кого убити.
Ось зараз – чий ти ворог, чий ти син?
Що тобі треба, а чого не треба?
І розумієш, вибиваючись із сил,
що часом (часто!) утікаєш сам від себе.
Куди спішиш? Що маєш на меті?
Постійно так лише погоня сниться…
Ми – Мідні Хижаки і Жертви Золоті.
Чи навпаки? А втім, нема різниці.

Ніч така схожа на тебе чимось (може очима?)...
Підсвідомо сприймаєш її, як рідню:
зрештою, ніч - це поважна причина
завтра новому відбутися дню.
Скільки ж ти їх, отаких, осилив,
скрипку обнявши, боячись "рипнутись"?
Хилиш у сутінках голову сиву...
Якби ж іще й сморід, що так вже набрид, не тис
на розримовану, зранену душу!
Гадаєш, виповзеш по смичку
знову з потоптаності у грядуще?
Мав би релігію "більш гнучку",
просто списав би свій страх на Бога
(ну, додалось би страждань Богу ще)...
Та поставатимеш знов із "нічого"
зрадником радості, зрадженим вщент
музою, думкою, домом і музикою!
Струни, як бруд, між долонь протечуть...
Здивуєшся: "Наче ж, натхнення, обузу твою
сховав в підсвідомість? Проте - чути!"
А руки манитимуть вже із розпуки,
з розлуки, з розхлюпаної біди,
у рідну "рутину" ліричні звуки
(здавалось, утрачені назавжди!)...

2009 р.

Жені Бурштиновій

За вертепом літ і ліри
од розчавлених воріт
плине бранцем, наче віра,
ПАНАЦЕЯ та, що від...
Грецький профіль... Каре око.
Руки - часу вітряки..
За стрімким, як лихо, кроком
неминучості витки.
У житті, немов у житі, -
мертва тиша і жага,
доки час несамовитий,
доки доля в берегах.
Герми вказують на "кепсько",
підкосились ніжки див.
Вдар об поли, діво грецька, -
хтось до тебе наслідив...
Годі ліків на ідеях,
де заміс - бальзам і тля.
... Ріже коси ПАНАЦЕЯ -
та, що від, а нині для...
2011р.

Коли стихає відчай, оклик сну
тебе торкнеться пальцями Предтечі.
Ти уві сні на вальс поклич вину,
впіймавши за худі тремтливі плечі.
І так вальсуй, мов той дитячий сміх,
якого не візьме за горло Вій...
Гляди й тобі відпустить небо гріх -
останній твій і перший - вже не твій.
2008р.

Поэзия корыстна,
чай, не родная мать,
и в ней истоки смысла
бессмысленно искать,
лишь улыбнётся, тая,
но – вдруг –
блеснёт в строке,
как рыбка золотая
у ритма на крючке.

2011

Уже і я перехворів
За літечком жалобу
І мідні кучері гаїв
Безумно уподобав .

Не по гриби, а просто так
Іду стезею бору,
Час од часу майне де птах
Осіннього дозору.

Лягає оловом туман
В долині болотистій
І, мов на бронзу, в яру чан
Змітає вітер листя .

Берізки коси в сивину
Нічної поволоки
Пофарбували… Ну і ну! -
Зими вже чути кроки.

І знову випаде : недуг -
Морозу чари кляті -
У крижаній облозі хуг
Коханням корувати.

2011

кожного світлого понеділка посилай мені краплину любові
як мед солодку як криштальна вода чисту а потім забудь
йди тихо подихом через великі легені прадавньої Сорбони
і не забувай що бути Буддою на самоті легше ніж серед людей

як згадаєш викинь золоте руно освідчення і пробач себе
за золотокосу дівчинку в якій Джонатан Лівінгстон « Чайка»
бунтівними крилами розбиває стереотипи сірого неба
і води- володарі несуть шляхами широкими літописи предків

кожної святої неділі смакуй сьогодні бо вчора уже відбулося
відбилося у скронях відхворіло у чуйному серці повічно
повіки умило маковим молоком і всміхнулось довірливо
третім промінчиком немовляти що тримає твій палець

О, я давно їх вивчив потай
Під невгамовний серця стук.
І граю, нібито по нотах,
Мелодії – і вуст, і рук.

А проведу смичком по скрипці,
І висіває зорі ніч.
І котяться вони по шибці,
Як діаманти юних стріч.

І сам не знаю, де сховати
На сто каратів діамант.
Кому його подарувати,
І чий осяяти талант?

Хай нові гуртуються герої
на теренах рідної землі,
справжні і звичайні - рій до рою,
до чоти чота - іще не злі.
Хай батьків згадають поіменно,
все пройти готові до кінця,
знов любов піднявши над знамена,
і добро впустивши у серця.
Їм благословивши далі бранні,
коли буде виступ на порі,
хай тому всміхаються кохані,
і затим не плачуть матері.
Зацвіте каштанами Хрещатик,
як дими розтануть навкруги...
І умінню вірити й прощати
ще позаздрять друзі й вороги!
Притлумивши спомини і болі,
скажемо, збудивши сміхом світ:
"Ні! Немає щастя, окрім волі!
Воля - Божий Дар і Заповіт!"
Доти ж ми дорогою старою
йтимемо з тернами на чолі,
справжні і звичайні - рій до рою,
до чоти чота - іще не злі...

Рифмы просятся наружу?
Полежи, и всё пройдёт.
Разогрей вчерашний ужин,
Посчитай наоборот.

Погуляй по переулкам,
позаглядывай в дворы,
покричи в квадрате гулком –
поучись у детворы.

Посмотри, как руку тянет
обездомевший старик,
дай ему медовый пряник –
он к такому не привык.

Подыши дымком кальяна,
долго, а не раз-и-два,
чтобы закружилась пьяно –
до смешного – голова.

Стань мальчишкою бродячим,
где кончается черта,
и тогда поймёшь ты, зрячий,
что не видел ничерта.

Что не знал, чем пахнут точки
в окончании строки,
что они – лишь тень отсрочки,
ил на донышке реки.

Что не высохли чернила
там, где ты писать готов,
что смакуешь ты уныло
сны великих мертвецов.

Что значение имеет
только то, чему без слов
молится дитя, немея,–
Божьей удочки улов.

2011

Блукаючі очі з обличчя дощу.
Найкращого красеня відьма цілує.
Регоче. Чарує. Не гасить свічу,
пославши до чорта усіх чистоплюїв.

Оголені перса. Оголена ніч.
Розпущені коси між тишею й громом.
До півнів далеко – ще кілька сторіч.
А як воно згодом? На жаль, невідомо.

Облудно-звабливо -- похнюпився тин:
не свідок, хто бачив, єством не відчувши.
Чаркує за тином окастий полин,
на лавочці цнота хвилюється дужче.

А відьмі як відьмі – біда не біда.
Босоніж огуду чіпку перескочить.
Буде реготати вона, молода,
допоки та ніч і блукаючі очі…
2005р

Буває так, що серце затерпає
Від холоду в душі та скрежету жалю...
А я думки у сповідь обертаю,
Тому страждати більше не люблю.

Я вираз "ми" на вираз "я" міняю.
Я вчуся бути егоїсткой, взагалі.
Сама стелю, сама собі лягаю.
І почуття тримаю у труні.

Этот вечер с чёрным дождём заодно,
и октябрь наши нервы, как руки, гложет.
быть в себе надоело, смотрим в окно,
но в окне, как ни странно, кино всё то же.

Кошка томно зевает, и мы не прочь…
помнишь: август. лягушки. вино по кругу.
и созвездье Лебедя каждую ночь
тянет нежную шею к Южному Бугу.

Борисові Щавурському

У тій подобі, що признав своєю,
впадеш на лезо відчаю й умреш,
а завтра в іншій - лютою змією
вповзеш у царство лиха, де без меж
простори скверни й богохульства регіт
із сотень пащ, мов сморід мертвих тіл,
і гвалт ночей, і днів дрімучих скрегіт,
які тебе жбурлятимуть на діл,
бо ти не схочеш вбивцею ставати
чиїхось мрій і добрих сновидінь,
бо ти ще з тих, кого навчила мати
в кишеню не ховати власну тінь,
бо так воно до сліз тобі нелюбе -
подоба та зміїна, лють і кров,
бо сам собі зламав зміїні зуби,
щоб шкуру зняв хутчіше змієлов.
2008р.

Торкнулась осінь лілейною рукою
Мого чола - здригнулась тінь.
Ти вже далеко, не зі мною,
Де літа бабиного біла заметіль.

Погасли думи, стихла млість,
Нахолодили душу вітри буйні,
Кленовий лист - багряний гість,
Згадав минуле і незбуле.

Сюжет банален до зевоты:
осенний сплин и бла-бла-бла.
и хоть его печальны ноты,
печаль, естественно, светла.

И журавлей извечных стаи
летят опять-таки на юг.
И небо цвета ржавой стали,
и меланхолии утюг.

Так всё привычно и знакомо...

Но, Боженька, скажи опять:
«Та паутинка невесома»,
а большего не дай мне знать.

2011

Через сторінки польових орбіт,
Через сніги скривавлених балад,
Ти вперше почуваєш дивний світ,
Буденний дотик незвичайних свят.

Росинкою життя безсмертних дів,
Ти впав на Землю ангелом весни,
Далеким співом займаних гаїв,
Ти впав сюди народженням краси.

Твій перший доторк вуст розтав, як лід,
І розлетівся поцілунком чар,
Розбив смертельні стріли Артемід,
Засяяв як незнайдений квазар.

Твоя жага очей здіймає кров,
Розбуджує корозії комет,
Знаходить таїну забутих мов
І розриває суму злий стилет.

І перше слово, спущене з душі,
І перше свято першого життя
Тобі співало знахарські вірші
З Едему неземного каяття.

Усе для тебе вирушило в путь,
Тебе чекає вже Чумацький Шлях,
Заради тебе зорі світло п'ють,
Збивають куряву стооких клятв.

Вони тобі дарують сотні літ,
Історії незвіданий сувій,
Сплативши усмішкою тонни мит,
Ти поринаєш у космічний вир.

Лише для тебе сяє Оріон
І ніжно посміхається Земля,
Узявши міцно поміж віки сон,
Усе для тебе спить, мов немовля.

І ти засни хоч на єдину мить,
Полинь в містичний тихий унісон,
Для тебе небо снами майорить
І зве, і зве тебе мерщій в полон!

25/09/2011

День – дінь!
Ховаюсь в тінь.
Там любі примари.
Там тепло – темно
І, достеменно,
не хмари
над головою, а теплі труби
і плити грубі
з бетону,
і ліжко з картону,
й ледь чути місто.

Примари облягли
тісно.
Бетонні стіни розтеклись
химерно тістом
сну: тепло – сухо,
осінь в лісі
грибним духом
в піднебесся
понеслась
в передчутті зими.

Примари за плечима
ходять, не чутні і не злі,
в калиновому намисті
по тонкому гіллі
і по сухому листі.
Не хрусьне ані шелесне.
Їх бачу
краєм ока:
ведуть мене
додому, наче
залога сторожка.

Повільно йду
між хащ,
з - поміж опеньок на корінні
вибираю кращі
на суш і на їду,
і на соління...
А сонячне між гілок миготіння,
а дятел метроном
опеньочки рахує...

Трамваю гуркотіння!
Це знову день прийшов за сном.
Гвалтує!

до 2006

Якщо ще маєш апетит
і трошки грошей,
і зубів,
а ще й
маленьку радість захотів...
тепер, який завгодно « дефіцит»
тобі життя запропонує.
О! Щасливий одинокий,
аж поки
ще існує,
хоч і однобокий,
той вічний інтерес –
напасти живота...
Але вже скис
й сумуєш...
Гіркота! –
їда лише голодному смакує,
а ти сумуєш,
рідненької душі голодний...

І горілиць лягаєш
над безодню
на долівці
і чекаєш,
що прийде Бог
й погладить по голівці.

до 2006

девять днів восьму ніч восьмий вірш
я присвячую тій що не знаю...
в році четвертім знайду у човні
в тихому в тому тумані
човен човном її чорне волосся
сумне і заплакане тишу закриє
настільки бліда - я посивів до дна
в місяці ночі й морозу
губ доторкнутись - тріснуте молоко
а коли вона гляне...
зараз із нею в очах запах меду
змогла…
1911

Как аукнулось тебе яблочко!
если б знала – опять сначала?
кем была ты? А стала бабочкой
у божественного причала.

Постэдемской памяти крашенки,
Ева-матушка-Несмеяна,
где-то бродит ещё твой старшенький,
неприкаянно-окаянно.

2011

Не любила ти мене рідна земле
Та забути тебе я не зміг
І думками вертаюсь до тебе
Щовесни на пташиний поріг

Вишні білим цвітом цвітуть
Увісні в мене сльози течуть
По усмішці нещасливій щоці
І з роками цей біль
Мені важко тримати в руці

Не забув я батьківський дім
Материнську усмішку у нім
Не забув я перше кохання
Як приходить вже нове світання

Як приходить вже нова пора
Попереду ще ціле життя
А переді мною ще ціла гора
Та я іду в перед
Там моє майбуття
лютий 2008

Ти любиш слово?
То люби… І пий,
Немов росу вишневу,
Що п’є садок цей
щедроцвітний…

Лише у спеку тонкокрилу
Схилися серцем
над криницею,

Нехай душа себе побачить…

І ти на неї подивись,
Та не забудь ніколи
ту хвилину,
Коли вона його народить…

Ти любиш слово?
То люби… Лиш не покинь,
Як сироту, в цю чорну безгомінь,
Коли воно з гарячими вустами –
Літає день і ніч під небесами.
Йому немає місця на землі,
І з нього виростають журавлі…

То хто зачинить піднебесну браму?

Не любиш слова?
Полюби!
Освячуй душу в чистім джерелі…

2010

Є ті, хто наче множить все на три.
І зрозуміти братись марно нам їх.
Ідуть вони з вогнями у вітри
по небокраїв кромках маргінальних...
Несуть свічки та ще пусті столи...
Хто ж путнє їм подасть і гоже виллє?
Можливо кромками вже й кромку перейшли
між геніальністю та божевіллям.
Не марять, не замолюють вини.
Мовчать, зітхаючи і схлипуючи лише.
Їх небагато. Стомлені вони.
Та після них в нічнім степу світліше.
Та після них на людях менше пут,
а в людях більше здатності до вчинку.
Можливо, що й сузір'я - то їх путь?
Будують храми на місцях їх відпочинку.
І наступають осінь та зима,
яряться і по літеплу негоди,
коли їх довго з обріїв нема,
коли вони чомусь-то не приходять.
А якось, вже відчувши втому ніг,
на мить оговтавшись під зливами рясними,
ти розумієш, що і ти вже межи них,
проте, й не думаєш, як опинився з ними...

2011р.

Зберіться, щоб наснажити світи
живою й молодильною росою:
потоптаною зайдами Красою -
я знаю - ви стомилися іти.
Хай з вас ніхто душі не прималя.
Ідіть, минаючи розкішні капищ брами,
там, де ярами не ковтає Храми
сухотна і посушлива земля,
де не всотало поле кривду крові.
Звільнившись од зимових лютих мук,
надійте марева найменшій із онук,
своїй священній годувальниці - корові -
вклонившись аж до вимені її.
Сонця насійте ( чи хоч соняхи...) по межах.
Озвучте дзвони на руїнних вежах,
і повернуться, може, в мову солов'ї,
і ви оновитеся - рідні і первинні.
А щоби істину і суть було вам видно,
там гість предивний потримає Вічне Світло -
Ісус Христос, воскреслий в Україні.
Просяє те, що і не вискажеш словами,
на предковічнім лану вітарі.
Ще вам позаздрять і поклоняться царі,
як смерди, підглядаючи за вами.

2009р.

Ні обрію, ні вітру, ні зірок...
Ні сумніву, ні подиву, ні щастя...
Так легко в невідомість робиш крок,
і тихо-тихо линеш у безчасся.
Де "замки вічності, які ти спорудив?
Де "хрест важкий", який ти дотепер ніс?
Ніяких "пара-див" та "парадигм":
тут - лише срібна й золота інертність.
Ні квітів, ні дерев, ні сіл, ні птиць...
Ні стогону, ні шепоту, ні рими...
От тільки тіні капосні копиць
просякнути сподобились в нетрино.
Це в них і відсипалася пітьма
до того, як наринути відверто!
Ти - у темнотах (і тебе нема!)...
Ні кольору, ні пензля, ні мольберта...
Тут - тільки даль колюча, як шинель,
та вись, пробита вогняною круговертю!
Ти бачиш дивний сонячний тунель,
який всі інші бачать перед смертю.
Скажи собі: "Я - обраний між нас!"
Не кожного так чесно любить доля.
Здивований отут спинився час.
І стоїте удвох ви... серед поля.

2010р.

Десь по чужинах наблукавшись до знемоги,
волхви вернулись на поклін селу,
щоб українську винайти дорогу
та українську часову шкалу.
Що ж, хай завмруть, немов хорти у стойці,
над кожним паростком, який без них воскрес!
Хай на церквах півмісяць хоч на сонце
замінять, щоб таки просяяв хрест!
Хай заболять голодомором й голокостом!
Хай пошукають іскру у золі!
Як ця земля порушеним колгоспам,
премудрі завинили цій землі...
Хай трудяться, зневаживши погрози,
поки відродять те, що винищив мороз, -
метафори на всі метаморфози,
анафори до всіх анаморфоз.
Може, й не зайво мліти будуть "діти літ" -
оживлять простір, зрушать мертвий час?
Може, іще таки ці книжники-будителі,
хоч якось-чимось, та й здивують нас?
"Старійшини! За мрію перемоги
все вам пробачимо, розтрачене дарма,
аби на чисту знов ступити нам дорогу,
на котрій точки неповернення нема!"

2010р.

В оркестрі сонця – срібні сурми ранку
З кларнетами й тромбонами злились,
А візерунки білого серпанку
Пливуть під ніжну музику увись.

В оркестрі сонця, в злагоді гармоній,
Немов струна, невидима є нить,
Що кличе мою душу до симфоній, –
Вона, як флейта сонячна, бринить.

В оркестрі сонця, в кожному акорді
Є незбагненна, вічна таїна.
Куди ж тепер сховатися негоді?
Цвіте у душах сонячна весна!

В оркестрі сонця забринять планети,
Лише б не пропустити той момент,
Коли зберуться разом всі поети , –
І з'явиться нежданно диригент.

В оркестрі сонця зріє грім овацій,
Мабуть, такого ще не чув ніхто,
І вихорем – фінал без варіацій,
Крізь душі до космічного плато...

В оркестрі сонця не шукай спокою,
І не чекай, бо там його нема,
До нього йдуть стежиною крутою,
Коли покличе голосна сурма.

В оркестрі сонця – радості по вінця,
І не зміліє синє джерело.
Невже гадаєте, що в нас провінція?
Не притупилось гостре чересло.

Гей, колодязю,
світлий мій,
дідом чищений,
прадідом копаний,
ти напоєний соком землиці
й віками глибокими.
Це до тебе
ідуть,
як до рідного,
сироти,
що намучились тяжко
і встигли зневіритись.
Ми приносимо
– чуєш? –
у відрах-відеречках
до притихлих світлиць, –
безпісенні теперечки? –
цю водицю твою,
що прикрашена
зорями,
запиваємо ж нею –
і радість,
і горе ми,
й сиву тугу,
й біду,
що не звуться колишніми,
бо й тепер причаїлись –
ой-йой! –
поза вишнями...

Ой, колодязю ясний,
мій князю-володарю!
Чи довіку ти матимеш,
рідний,
господаря?
Хай же серце твого джерела
не замулиться,
наче батьку,
тобі
вся
вклоняється
вулиця...

Дитячу пісеньку дзвінку співаючи,
я ранком сонячним у справах йду
і… зупиняюся, себе питаючи:
– Тополі милої чом не знайду?

Аж ось лежить вона… Їі розпилено,
і стільки відчаю в дуплавім пні!
…Слізьми вмивається душа знесилено,
Думки скалічено болять в мені.
Стою, розгублена, мов сіра горлиця:
весь світ поглинула жури імла.
Дитячі спогади кровлять, не гояться.
…А вчора – вчора ще! – вона була…
Та руки з пилами, на гріх, байдужими
на древо пам’яті іздійнялись.
…Ми дітьми ледь її вп’ятьох подужали -
як рідні з рідною, обійнялись…

Пішла абикуди. Слабка, засмучена.
Тополю вивезли без вороття…
Печалі ранами лягли пекучими,
та не спинилося на тім життя.
Буяють паростки новонароджені,
і вже немає пня – є справжній кущ!
Вона знайшла себе в своїм продовженні:
діток на пні отім – з півсотні душ.
Асфальт розбурхано. Росте нескорено
крізь нього пагонів стрімкий протест.
Ще б пак! Топóлині могутні корені
пройшли упевнено життєвий тест.

…Через нелюдяність я не журитимусь,
і не збиратиму лихих вістей.
А життєлюбності – в тополі вчитимусь!
Її вирубують – вона росте…

Александрія вас століттями лякала,
Минали чудеса, минали ті шакали,
Життя шукало світ, який не озивався,
Який без пам'яті одвічно продавався.
Знайшли бескиди, гори, вічні полонини
Із вас скульптур ліпили вороги щоднини.
Усе в казковості робилось щогодини,
Мистецтво розвивалось і росла людина...
Лиш раптом налетіли звідусюди греки,
Убили і погнали, мов рабів далеко.
Ураз не стало тут живої нині Трої,
А мури залишились бідні, мов ізгої.

25.08.2011 с. Гребенів, Львівська обл.

Oh never think of seconds long ahead!
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of which you're to withstand.

All moments are united in long times,
In centuries of future, present, past,
Though I can't comprehend at once sometimes -
Where is the first of them & where's the last?

Each moment has its reason & its fame,
Each has its tolling bells & its totality;
They bring to every person either shame
Or full disgrace, or gorgeous immortality.

Of smallest moments is woven up the rain,
From sky falls water as a simple endowment,
& you've a strong ambition to retain,
Until it will come - your decisive moment...

It will come being as big as a cup,
A cup of water in the summer heat,
But let one's duty never be given up,
Whatever moment - first or last - repeat!

Oh never think of seconds long ahead,
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of what you're to withstand.

Тільки тут людина варта відпочинку,
Лиш тут спиняється година і хвилинка.
Знаходиться святковий присмак целюлози
Посеред пишних гір, похилих верболозів.
Нема брехні, борні, зловісної загрози,
Скрізь стишились страшні гучні підступні грози.
Погода пречудова і святкова нині,
Що довго хочеться лишатися родині
Посеред цих хребтів високих і величних,
Архітектоніки, дібров старих, незвичних.
І я всім щиро раджу їхати в Гребенів
Поніжити себе й пустити ще зелених.

23.08.2011 року с. Гребенів Львівської області

Щоденна зрадонька і злісні перепони,
Бардак шматує нас на клятих перегонах.
Життя потрібно ще напевно осідлати
Аби проблем отих ніколи ніколи вже не мати
І йдуть буденно дні в підступності неначе,
Лиш світ навколо нас постійно скиглить, плаче.
А нам лиш рватись в бій, у світлість перемоги
Допоки стане сил, допоки стане змоги
Творити, нищити, шукати в рідній хаті,
Щоб вибратись вперед, угору вперто гнатись.
Потрібна завжди ціль, яка веде до бою,
Яка ніколи не дає думкам спокою.

23.08.2011 року с. Гребенів, Львівської області

Задивлюся у вічі бабусі,
Що сидить зажурившись над вечір.
Все довкола в невпинному русі,
А у неї - похилені плечі.

А у неї огром незабутніх
Життєдайних і -взятних моментів -
Всюдичутних і всюдиприсутніх,
Мов стоматологічних клієнтів.

Задивлюся на руки чудові,
Що звели цього світу будову
З власно-рідної плоті та крові,
Проспівавши йому колискову.

Вже твоя голівонька сіяє
Поміж вічноживих серафимів,
Бо святіших на світі немає...
Навіть в гарних історіях з фільмів!..

С поклоном благодарности тебе жемчужина
милый взор небес твоих магнит
он радует меня узором благодеяния
он во мне живет и будет жить
ключ в руке любви - безмолвие дыхания...
2011год

До тіней гостриться проміння,
Буркоче джміль, бринить бджола …
В моє дитинство проросла
Кудлата пам'ять з - між каміння .

Прожитих опарів зола
Вдяга її в своє одіння,
Та зріє дивне просвітління
На скибах зрілого чола.

Дарма , що вже пора осіння
Сміється з юного тепла,
В мені ще сила чимала

Здолати жовчний подув тління,
Аби хоча б в сердечних сінях
Ява дитячих літ жила.

05.08.11.

Зупинилась на хвильку послухати вічність -
Може, пані висока шепне щось мрійливо,
Запила тихим подихом катастрофічність,
Запинаючи мрії комет чарівливо.

Може десь полетіла шукати свідомість,
Мерехтливу,заїжджену сірість феєрій,
Почувати молекули світу вагомість,
Спокушати ангельські душі бактерій.

Пролетіла безоднею людського гріху,
Посміхнулось Сатурну промінням галактик,
Здивувалась щоденності бистрого віку,
Розкривала загадки захованих свастик.

Розпускалась громами над полум'ям снів,
Розпинала зухвалість хрестом Ватикану,
Цілувала космічного пса, щоб не скнів,
Обіймала спокуту вогнями вулкану.

Обережно зійшла на орбіту Землі,
Завагалась плескато небесним корінням,
Розплилась у зірковім арктичнім теплі -
Тиха ніч опустилась під вії Вкраїні.

Любов солодка – нива неозора
Орати кличе дужого вола,
І, степом диким бувши вчора,
Сьогодні повна житнього стебла,
Недавно ще рабиня - вже сеньйора,
Якій лицює слава і хвала.

Тверда земля - нескорена дівиця ,
Котрій насіння в лоні і не сниться.

Гірка розлука –непрохідні хащі,
Де тишу крають уві млі сичі,
Ґрунти її навік - віків пропащі,
Що знають навіть і не сіячі.
- Тож кидати туди насіння нащо!, -
Дорослі мовлять , скажуть й шмаркачі.

Зростити плід життя у них не вдасться, -
У нетрях тих немає місця щастю.

Я випив з долі келиха ясного
І кинув сім'я у пухку ріллю,
Росте мені і втіха, і підмога,
Щастить у всім, що тільки не роблю
І за усе це прославляю Бога,
Подяку щиру всеблагому шлю.

Ідіть на ниви - порайте, плекайте,
Дичавини корчасті - оминайте!

31.07.11.

Простив гріхи друзям собі i ворогам
кайдани сумління і всі жалі-страхи
їх спакував любязно в скриньку з Небуттям
в Щасливому Житті недосконалість непотрібу вони

Сонячна Краса - свіже дихання
приємна радість калата - зростають любові крила
без погляду в минуле вперед гайда
Щастя вільному - вільному щаслива Доля

проростають троянди кохання в серцях щомиті
радіють друзі Сонцю в небесах блакиті
Яце Ти - Ти це я - Ми Одне
еднаючі серця зливаемось в Єдине Ціле.
2011р.

- А -

А чому ж ти скиглиш, сіра хмарко?
Арбалета грім тебе підсік!?
А тепер сльозиш на небі ґанку,
Аспіринку хочеш – сонця сік…

А душа у тебе – неба креза
Анітрохи, мабуть, не п’янка…
А у неба теж є своє лезо –
Аморальна грімниця грімка…

- Б -
Боїшся впасти – значить упадеш,
Бо крила віри – ліки від невдач,
Бо з відчаєм вершин не досягнеш.
Бальзам – надія й оптимізм-пурхач.

- В -

Відкладайте життя – і воно непомітно пройде,
Віртуозності шлях осягнете тоді лиш у снах…
Височійте душею, кажу вам, вона поведе
Вас у край, де хвилина змарнована – крах.

- Г -

Гомонить поезія-мовчунка
Говірку німоту колиха.
Гігієна слів вже полить думку:
Геростата славонька лиха.

- Ґ -

Ґвалтує муза стомлену свідомість.
Ґелгочуть мислі, наче буревій.
Ґаздує день на зораному полі:
Ґрунти ще вбогі – музи недосій.

- Д -

Дерзкий кожух вдягнула сніговиця.
Демарш сердець відвідав всі вокзали.
Дивись: душа зухвалістю чорниться…
Дивись: зима ввійшла до серця зали…

- Е -

Епітафія – цвинтарна книга.
Епітафія – жалю клубок.
Епітафія – спогаду крига,
Епілог й надмогильний урок.

- Є -

Єхидний змій вже Єву спокусив,
Єство його хотіло панувати.
Єдине, що сказати він просив –
Єхид є безліч – й пеклу не щезати…

- Ж -

Жебонить любов на ґанку серця,
Жезлом бути розум не велить.
Животіє жевриво, димиться…
Журкотить любов…чи тінь кричить…
- З -

Зміни цей світ, а не жалійсь на нього.
Зміни себе, а потім критикуй.
Здобуток кожен – засіб від полови.
Зламати легше, ти ж бо полаштуй.

Зроби усе, щоб вади цього світу
Зникали, щезли, наче й не було.
Зламай ці крила злобного політу.
Засієш осуд – не зросте зерно…

- И -

– Сполом! Сполом! – Вигукували книгИ
І усміхались стиглі сторінкИ…
– Без тебе ми – неначе скреслі кригИ
Без тебе – як без правої рукИ…

- І -

Імпровізуй свої скорботні мислі
І визволься з полону песимізму.
Інакше серце скресне чи прокисне
І ти впадеш у річку ненависну.

- Ї -

Їдкі слова їй-Богу дошкуляють,
Їдять серця і душу неземку.
Їдку любов навіщо ти ласкаєш? –
Її ж уста вже їжаться в кутку.

- К -

Калинову любов покалічили стіни розлуки
Колосилась вона, та скосила свідомість-косар.
Коли цвіт розпускавсь – обрубали непевності руки –
Катували, пили мого серця цілющий нектар.

- Л -

Лютувала любов – недозріли сердечні левади.
Лютувало буття, бо забрали від серця ключі.
Летовище тепер доведеться йому лаштувати,
Лямувати серця, що злиняли від сірих дощів.

- М -

Містичне слово тенькало усоте,
Мізки втомились слухати цей звук.
Містичне слово – музико природи –
Муштруєш нас безлицо і без рук.

Метка й мінлива, слово, твоя вдача,
Маниш до себе – в зоряні краї.
Ми прийдемо невдовзі, та одначе
Ми ще п’ємо нектари поземні…

- Не… -

Неозначена мить поза межами всесвіту бродить.
Незбагненні слова причаїлись у закутку «Слід».
Неосяяні дні примостились в «Кафе насолоди».
Незасмаглі літа – невловимий їх серця політ.

Неотруйні думки прасвідомість охоче майструє.
Невідомості шар, а стесати його так шкода…
Невмолима душа, хоч дволикість її таврує.
Неосудний Христос, бо натура Його свята.

Невгамовні думки – мого серденька мов перепона.
Ненаситна жага пожирає недоїдки муз.
Неритмічна хода – недостиглі віршовані грона.
Незабудок насіяла, то вже й доглянути мус!

- О -

Омертвіння душі, а можливо й сердечний некроз:
Обезсилене “я” десь у лісі притулок шука –
Облупипили його, ще й украли словесний піднос,
Обтяли пів душі, а ще пів – на розпутті гука…

- П -

Прострочені вірші не мали притулку,
Підхмар’я зреклось їх – взяло небуття.
Підсапало трохи, зрівняло фігурку:
Підточені вірші – до сонця летять…

- Р -

Реве буття у сутінках печалі.
Ранив серденько ненависті-грім.
Рокоче ніч на зорянім причалі:
Ро-ро душі привіз розпуки злив.

- С -

Смерті боятись не варто,
Смислу у цьому нема.
Смерть – це кінець твого старту.
Страх – це смертельна струна.

- Т -

Тебе печалить, що любов безлика.
Тебе лякають змовчені слова.
Тебе болить, що зрубана осика –
Та це ж любов підрубана кона…

- У -

Ура! Ура! – Вигукують простори.
– Урочий день – великодні свята!
У церкві спів і в небі передзвони.
Усі вітають скреслого Христа…

- Ф -

Фантастико – богине наших мрій,
Фіалкова у серця твого маска.
Фантазії достатньо – вже не сій –
Фас дійсності сприймаю вже як казку.

- Х -

Хихотали вітри, як чесали тополі волосся,
Хоронили листки у незвіданих нетрах землі.
Хвилювалась душа, бо вже сонце її відреклося.
Хор сердець завивав: – Не гасіть лиш любові вогні!

- Ц -

Цокоче музи славний камертон –
Цитата скромно всілась на папір.
Цмолять мізки думок одеколон,
Цупкі слова витрушують із зір.

- Ч -

Чимкчикують думки…хутір музи уже недалечко.
– Чи зайдемо, чи ні, хоча гостей вона не чека.
Чи зрадіє? Та де ж…ми непрошене стадо овечок…
Чимчикують думки – не самі – з ними музи рука.

- Ш -

Шантажуєж мене? Бо наївний, що це допоможе,
Шамкотіння твоє слабодухість лише виража:
Шалювання сердець призведе до любові некрозу –
Шибка серця мого свого дому не хоче лишать.
- Щ -

Щипці образи серце розкололи,
Щільну любов знівечили у прах.
Щемливе слово ждало перемовин –
Щербатий гнів зірвав кохання дах.


- Ь -

Ти шукав для серця свого ртутЬ,
Та чекав, чи весни позовутЬ.
Не було і жодних прояснінЬ –
Та не врвалась ниточка терпінЬ.

- Ю -

Юрба думок з’юрмилась в голові.
Юстицію Юпітер проводив.
Юрливі мислі вилив на папір.
Юлаві – у в’язницю посадив.

- Я -

Ясноока, чудна і магічна неначебто фея,
Як листок неземний – любуватися тільки і все.
Яснозора любов вже злетіла до ніг підземелля.
Ясносяйну любов вже на вістрях вітрище несе…

Прийдеш у сон
Травою – сном
І уві сні
Ув унісон
Зі світляком
Моргнеш мені ,

І поведеш
У мрії край
Немов маля,
Де чуд без меж
І тиші рай
Вдягла земля.

В лугах пахких
З орелі сну
Із повитку
На вороних
В мою весну
У дитсадку,

З галяв дібров
Баским конем
У юний час,
Де і любов
І серця щем
Возносять глас .

Де степ і ліс
Буланий кінь
Під окрик «гей!»
Мене провіз
Крізь голубінь
Твоїх очей.

І навмання
Від сонця вій
Тікали сни,
Моє вбрання
І одяг твій
Взяли вони.

І скубав день
Траву чудну
Із вази див,
І - «дзень – дзелень!» -
На шибі сну
Проміння мив .

14.07.11.