...Чавила виноград - і ноги босі
Топтали стиглі ягоди на сік...
Із року в рік, а потім - з віку в вік
Ця тарантелла в бочці...Чоловік
Тримав сукенку...І тримає досі -
Як білий стяг, що викидає осінь!

Налиплі шкірки - (дотики гарячі) -
Печуть і колють...Це німе кіно,
Ця мелодрама, не смішна давно...
Час перебродить - і буде вино -
Гіркаве, оксамитове, тремтяче,
Як темний голос - що зове - і плаче...

То просто бабське літо! Залетів
Метелик в хату... Відпущу на волю!
Не хочу. Не тримаю. Не неволю.
Кохай, коханий, Таню, Любу, Олю...
Ну що, почув усе, чого хотів?
...Немає непрочитаних листів...

Чого розніжився, заляг мов камінь, Часе?
Відляж у грудях - хай зайде до них життя.
Паяцувати, нити годі ловеласе -
Душа крізь ребра проростає власним "Я".

Від стуку серця - глибини сяга коріння
І п`є небесну сліпоту та бавить зір.
Гнучка стеблина, мов настояне сумління,
Тримає цвіт гіркого провидіння. Вір!

Ні слів, ні дій, ні голих цнот, ні сил на ложі...
Та пристережена у чолобитній твердь.
Вина пройде слідами мучеників божих -
Її вполює на гріховних ловах смерть.

А ти стікай піском - нову виповнюй вічність,
Склепайся в сутінках зубами та у сні,
Січи у лютому, лютуй на славу в січні,
Та не вини шукай, а істин у вині.

А на Страшнім Суді, ніяково та тихо,
Пройдись чистилищем від серця до хреста.
З тобою вмер Господь, тобою всесвіт дихав
В тобі живе Любов... та ти ще не настав.

28 Вересня 2007

...Золотої осені у Волицях,
Де селяни на картоплю моляться,
Де Ганнусі хочеться, та колеться
Все послати під усі чорти:
Цю ріллю, і цей рискаль роздовбаний,
Але ж “земле-мати” – було мовлено,
“світ ловив” – і от мене вже зловлено…
Тільки шкода, що зловив не ти…

Чуєш, як земля у сні здригається?
Це картопля в ній перекидається,
І товче покоцаними пальцями
У тугий і напнутий живіт…
І кривавлять буряки у борщику,
І дитя співає “Вийди, дощику”,
І село, що божевільне осінню,
Богомільно дивиться на схід.

...Так час піском між пальцями тече,
Так Бог кладе правицю на плече,
Так Фенікс помирає ще і ще,
Щоб жити.
Бархани тиші та декор століть,
Де вічне і не вічне відболить,
Де жовтень – мить, і ми у ньому – мить,
І вітер.

Щоб вірити, і, вкутавшись у сни,
Мов лялечка, чекати до весни,
Коли яскравий квітень навісний
Відпустить…
І голос… Ні, не голос – тільки звук -
Він уночі проквилить, як малюк,
Шукаючи м’яких і теплих рук
Матусі…

Він поведе, він приведе у сад,
Слова впадуть під ноги. Листопад
Закрутить фрази. Час піде назад –
І стане…
І ми прозорі, вічно молоді,
У тих садах зостанемось тоді,
Де чорні води. Кола по воді.
Осанна.

І осінь пережити, як вітрянку,
І зиму перебути, як чуму,
І не питати – пощо і чому
калатальце калатає кому,
коли вокзал співає “варшав’янку”.

І заховатись в шалик, наче в нік,
І у глітвейн зануритись по п’яти,
І тільки спати – байдуже, з ким спати,
Вмираючи утретє чи уп’яте
З істотою на ймення “чоловік”.

Уже не прокидайся, божа слань.
Світ протече - і вік стече по тому,
І мертва тиша кинутого дому
Нікого не покличе. Сон і втома.
І ця герань засохне. Бо герань.

Дні вчорашні – не більше, не менше – листки календарні,
Відірвеш - і у вічність відправиться зношений день,
А зубами чіплятись за вчора безглуздо й примарно -
Те, що вчора було - загуло і повік не прийде.

Дні минулі, де слово і крок загубилися перші,
Не жалкуй, - не біда - відгуляли стократно своє.
А сьогоднішній день, як бездомний блукаючий вершник,
Не вертає назад, а секундно живе тим, що є.

Не тривожся дарма, обираючи в завтра дорогу
(Ти нічого насправді в житті не вирішуєш сам),
Обдурити ми можем себе, але тільки не Бога –
Всі бажання повз нього, якщо ця дорога не в храм.
_________________________________________________

Відірву цей листок, помолюся, затиснувши в жмені –
Чотирнадцяте. Вересень. Проситься в душу сльоза.
Хтось поїхав далеко, та все ж повернеться до мене?!
Може, років за п’ять я приклею листок цей назад...

Твій дивний мармуровий профіль.
Твій голос - баритон і м"ята...
Під ліжком - згублені пантофлі
І пачка з гумою зім"ята
Давно порожня... Ми - солдати,
Повержені на цьому ліжку...
Твій голос - перегіркла м"ята,
За ніч настояна в любистку...

[Еккл.1:2]
Повір, це не пафос,
Я просто отак відчуваю, -
Трагічно марнується нами
Зошит життя.
Пожовклу траву
Я до вицвілих вуст пригортаю.
Вона вже не знами, -
Її потяг пішов.
В небуття...
Чи ти відчуваєш
Як падає з неба краплина?
Вона камікадзе, що
Землю бере на таран.
Я відпускаю,
- летить
За вітром стеблина.
Все промине, наче біль
Від загоєних ран.

Вознесені...,
як молитовний спів до бань
церковних -
тут кожен дотик наближає хвилі
невагомі.
А плетиво думок розмотує клубок
безмовний,
язик прикушує до ранку безумовний
гомін.

Відчинені...,
немов метелика-на-голці
крила -
Не опустити кутиків, жадучий
поцілунок.
Ніяк не висохнуть, що на папері тіл,
чорнила -
звіряємось по почерку, міняючи
керунок.

Наповнені...,
так начебто притих в долоні
всесвіт -
У нім лиш я і ти... та спійманий на слові
подих.
Куделиться у місячному сяйві плинь
небесна,
нектар п`янкий збирає млість у квітах
насолоди.

23 Серпня 2007

...Це все була мана, твоє наслання:
Серпнева спека, схожа на кохання,
Де наші силуети і тіла
Сплелись в клубочок…
Тиша, що вела
По лабіринтах снів, і губ, і втоми…
О Аріадно, відведи додому,
Візьми за руку, виведи зі сну,
В якому, наче в морі, потону –
Такий глибокий, що не продихнути…
…Смішна любов із присмаком цикути…

Хлипко мені і холодно, мій П`єро,
Пальці мої розучились держати перо,
А ляпаси б`ю, аж лунко.
Ролі, мій любий, ці ролі сильніш за все,
Вічний пастух не овець, а себе пасе,
Не прагнучи порятунку.
*
Довічний блазень, загнаний у кут,
Вже звично молить, впавши на коліна,
Про першу милість на своїм віку.
Вистава йде. І вічна Коломбіна
З розмаху б`є підставлену щоку.
*
Дивися, мій любий, на жала моїх шпичаків –
Мальвіна щось, мабуть, наплутала: лапа Азора,
Проштрикнута наскрізь, лишає криваві узори
Не тільки на сцені, під соло захриплих смичків.

І тільки одне - жалюгідний коханий васале -
Несе поза сценою пам`ятю вічних агоній
Відбиток принижень і сміху, як обрис долоні,
Обличчя твоє бліде.
Я б руку собі відрубала!...
…Вистава іде.

Повні по вінця чари,
повні тобою сни…
Київ – німа почвара –
спатиме до весни…
Липне до ніг багнюка -
не перейти зими…
Просто візьми на руки.
Просто собі візьми -
Дивну, смішну, грайливу…
Тихо цілуй в чоло…
Хай до весни забуду
все, що уже було…
…Білі високі гори…
Відблиск чужих вікон…
Горечко моє, горе,
мій нереальний клон…
…В чорне глибоке море
падаю в дивних снах…
Будь мені – наче човен,
відговори мій страх...
…Тільки слова, як сливи,
сипляться за поріг…
Дай тобі, Боже, сили,
мій віртуальний гріх…

У тих безсніжжях – чорних і порожніх,
Де спогад суховієм обпече,
Твій голос – подорожник придорожний -
Загоїть рани, лігши на плече.

І Бог вервечку снів візьме у руки…
Німі ворони – стилем батерфляй…
У смальті неба борошно розлуки
Щоночі сипле п’яний Миколай.

Півмісяця червона паляниця,
Упавши з хмари, скотиться до ніг…
…Солодкий голос спомином насниться…
....................................
Твій син сьогодні вперше бачить сніг…

Не осуди мене, не осуди,
Дай сили пережити холоди,
Дай талану не втрапити в льоди,
В замерзлий слід бісівського копита,
Гіркого трунку чашу недопиту
Підсолоди мені, підсолоди.

Терпіння дай розплутати в собі
Душевні лабіринти; гострий біль
Від ницості та зради, далебі,
Втамуй; за дар кохати рідні очі,
Де рай і пекло водночас, Небесний Отче,
Дай мудрості завдячити тобі!

Так мій маленький, у скрипки немає ні ґудзика.
Тиснути де тут? У серця, у дива спитай.
Правильно, гами. Все вірно, дитя моє, музика.
Скрипка не музика. Скрипка — то пекло і рай.

Ти не позаздри, що інші п’ятірками бавляться.
Їх як метеликів, хочеш ловити смичком?
Знай, мій дарунку, у музиці мруть, а не старяться.
Серцем тривожним ловитимеш світ, як сачком...

Вмій не почути, що шепче утома, чи біль тобі.
Я не знущаюсь. Катую — це правда. Але
Ти не враждуй, що не сплатиш забавами літові.
Скрипка відкриє усе, що сприймаєш, як зле.

Що у нас, гами? Ступають так сторожко пальчики.
Там — іще боязно. Там — іще й глянуть ні-ні.
В сад зазирнеш: у фонтані красуня купається.
Ну, сміливіше. Солодка отрута — пісні.

Ти вже пізнав, як блаженством твій біль обертається,
Зверхньо мовчиш, коли сунуть п’ятірки під ніс.
Тих я облишив. Наївні, іще й насміхаються.
В тебе — четвірка. О, світе, дай сили мені!

Важко загоїти мрію, зорею уражену...
Хочу, щоб ти без оглядки на інших ішов.
Душу прекрасну, високим горінням наснажену,
Завжди терзає велика прекрасна любов.

Чисто, як жінки, незнаної слави жадатимеш.
Вибродить спрага, в зневірах, в огні відболить.
На попелищі зустрінеш, коли вже не ждатимеш,
Прийде шалена — користь і наживу затьмить.

Прийде твій час незміримої сили відважної,
Зали розчахнуться. Звідаєш волю без меж.
В жінки найкращої, і королям недосяжної,
Блискавку плаття смичком, як струну розітнеш.

Не розумієш? Не тільки у скрипці і світа є?
Ти не пойми, ти сьогодні мене хоч почуй.
Все це колись лиш по-іншому скрипка повідає.
В пальчики ріже? Подуй, моє серце, подуй...

Як з хмари лавина сніжна,
як з неба - зима,
ця тиха, ця дика ніжність,
спасіння нема.

Ця ніжність, якої - до згуби...
Ця ніжність - до сліпоти!
Кого ти цілуєш любий,
до кого летиш

очима, чорніш од ворона,
руками - нема ніжніш?
Ця сніжність - морозом кована,
ця ніжність - у серці ніж.

Це ти - Пірей. Вертаючись із мандрів
По океанах весен і ночей,
Вертаючи з хурделиці і Андів,
Кермую на маяк твоїх очей.

В важкі часи життєвих падолистів
Остання пристань вистражданих дум -
твоїх долонь турбота промениста,
Твоєї мови вересневий сум.

Як Богу заманеться одібрати
Твою печаль від вечорів моїх,
Моєму серцю більше не заграти, -
Останні ноти переллються в сніг...

Давня пісня океанських шхун,
Голос часу, поклик Магеллана,—
Моя люта, незагойна рана,
Мрій моїх розбуджений тайфун.

Марево Південного Хреста
Ген над океанським горизонтом —
Як загадка усміху Джоконди,
Як кохання таїна свята.

Тонга, Фіджі, Ява, і Цейлон…
Юний вітер шарпає вітрила.
В кожнім зриві — нездоланна сила,
В кожній назві — мандрівний гормон.

Непорушна радість відкриття:
Вічна зваба пальмових імперій,
Спогади Нептунових містерій,
Екваторіальне забуття…

Повільно лине Турія за обрій,
Настирні чайки крають сизу млу.
Минулися і тиверці, і обри,
Обскубав береги безжальний плуг,

Намертво сперті на бетонні брили,
Стрімнину підперезали мости…
Стриножена ріка втрачає сили,
Джерельний спомин — не перерости.

Печаль, співзвучну спалаху негоди,
З натугою до серця допущу:
Як терпко пахнуть посмутнілі води,
Нанизані на струмені дощу!…

І пригорне старого козака
Земля-праматір у чіпкі обійми,
І стихлий Місяць полотнину вийме,
І зорями заплаче звисока…

Земні й небесні грозові стежки
Героя, що не зрікся Батьківщини,
Благослови, заквітчана калино,—
Благослови врятовані віки.

Коли б я іще зрозуміла, коли не нині?
Коли би, як не сьогодні?
Минаю шляхи Господні,
Шляхи широкі аж сині,
Шляхи голодні,
І голод їх рівний безодні
Приреченості на спúні.

Я порох і глина, що вперто ступає по глині,
І врешті забувши закляті закони природні
Так вперто людиною хочеться бути людині.

Ми ніби не винні у тому, що бути повинні.
Дороги не згодні -
Ми винні у тому, що ми одинокі і жодні,
І кожній хвилині
Ми винні у тому, що плинні.

І дві застороги:
Це нас обирають дороги
На вічні свої етюди.
І нам випивають ноги,
І нас забувають еклоги,
А з ними – люди.

А ми – подорожні на вічній життєвій картині.
І все проминає, і ми проминаємо нині.

Не втікай... Я ще хочу (так хочу!) невинно всміхатись,
І стрибати без болю в спині, і не знати підборів,
І носити не зачіску стильну – волосся кудлате,
І не чути, що серце до болю закохано-хворе,

Не стріляти очима, аби опинятися зверху
Словом, ділом і тілом, а вірити ревно у диво,
Справедливо чекати, ще зранечку ставши у чергу,
Розбивати коліна, любити багнюку і зливу,

І боротись на рівних із тим, хто за декілька років
Підросте і одягне суворість думок чоловіка,
І ступати поволі, дрібненько, не кроком широким,
І страхатися темряви ночі відчинених вікон,

І...
Не йди, залишивши веселку на фото у спальні,
А зостанься назавжди, благаю із криком до хрипу:
„Гей, мала! Тут цукерок багато... Зажди, зачекай-но!”
А дівчисько – за обрій... На дворі життя мого – липень...

Сестро моя невільна,
Сестро моя нелюба,
Доля у нас не спільна,
Спільна у нас погуба.

А я любила його, бо він – по Твоїй подобі,
І так би й вбила його за це і за все на світі,
І все життя проходила би у жалобі,
Та стільки злоби до нього в моїй утробі,
Що я б ніколи не стала про це жаліти.

А тільки – чуєш? Чуєш? Я стала вільна,
З його байдужості вільна і з Твого гніву.
І ти жону йому сотворив, жону невіддільно,
А я сестру сотворю собі – чуєш? - з жони повільно,
Сестру собі – із ребра – а сестру правдиву.

Пізно, Адаме, слова оці,
Пізно мене корити.
Ти не пізнав ненависті -
Де ж тобі полюбити?

А муж мій красень – на нього б лише глядіти!
Яким вогнем обпікають його долоні!
І хай я демонів – з ним – у своєму лоні,
У того, з Євою, думаєш – кращі діти?

… Пригадуєш? Було це так давно:
Смішна любов, п’янка, немов вино,
І ми - кумедні, золоті, прозорі,
І в серці – трави, а на небі – зорі.

Немов лошиця, я, простоволоса,
Купалася з тобою в перших росах…
Там літні зливи змили запах зла,
В дворі до ночі різались в “козла”

Сусіди “під шафе”... А зараз в шафі
Лише скелет, загорнутий у шарфик…
Зітру пилюку, міль порозганяю…
- Ти пам’ятаєш, золота?
- Я пам’ятаю…

Збирайся, жінко. Перейди поріг.
Не озирайся – Бог сказав людині.
Твій Бог правий. Це місто - сущий гріх.
А ти і твої діти – ви ж невинні.

***
То й що, що крики? То луна біди.
(Не озирайся.) В них нема душі.
Чиїсь сини. В колисці б задушив!
На ціле місто - щоб і десяти!..
(Не озирайся. Йди.)

Отак їм треба! (Не спиняй ходи.)
То Божа воля. Слухай і корися.
А крики, крики, крики…! (Не дивися.)
Ти маєш Бога – Господу годи.
(Не озирайся. Йди.)

О Боже, Боже, Боже! Відведи!
Ось муж мій, Лот. Іду в його сліди.
(Не озирайся.) Крики. (Грішні, грішні!)
А крики, крики!... Як мені піти?
Я розділяю. Відпусти, Всевишній.

Вечірнє небо. Жовті ліхтарі.
Слова були гіркіші за вино.
Ми знов окремо. Знову - не одні.
Я знову плачу. Врешті - все одно.

- Привіт!
Мовчання... В погляді - слова...
Мов рукавичку швигонув до ніг...
Прошу - хай не залишиться Вона
Одна.
Заплакана.
В брудний лютневий сніг.
Як я колись...

...У тебе в хаті пахнуть абрикоси -
Рожева шкірка терпне, як бурштин...
Весела жінка миє чорні коси
І тупцяє до неї перший син.
І теплий дощ по-змовницьки моргає
Крізь біле сито вимитих вікон.
А ти сидиш.
Ти куриш і чекаєш,
Коли тривожно скрикне телефон...

- Це ти?
- Це я.
- Кохана…
- Мій жаданий…
- У тебе? Завтра?…Так, люблю і снилась...
Дружина з кухні: «Хто дзвонив, Степане?»
- Ніхто. Якась дурепа помилилась…

Чому - не знаю, а трапляється усюди:
що більше різного майна у тебе - менше
тоді таланту, мудрості, терпіння.
Ховати від самого сeбе статки? -
здається вирішенням хибним, неприйнятним…
І кожен крок поглиблює безвихідь,
яку сприймаєш за нову нестачу - статків...


2007

І знову сонця хвороблива втома
хлюпоче по аортах спраглих вулиць,
простуджуючи побутову ртуть
та зваблюючи прагматичне птаство
до рідних сміттєзвалищ та Гайд-парків –
Сізіф уже внизу, що ж, знову в путь!
Юрба незвично чуйних перехожих
зняла свої обвітрені шапки,
проходячи повз похорон морозів…
Моя сусідка винесла на люди
колготи на лоренівських ногах…
Творцю обридло длубатися в прозі
і він в пропахлий нафталіном ямб
загорне сонце, душу і капіж,
і надрукує у районній пресі
на гонорар скупивши весь тираж…
А я одягну свій новий костюм
і цілий день тинятимусь у сквері,
полохаючи гамір горобців,
аж доки хтось з нудьгуючих бабусь
не дорікне, киваючи на мене:
- Тиняється, в такий погожий день!....

Ну що ти, що ти? Тихо, тихо, ша!
Сестричка спить, іди до мене, серце,
Синочку мій. На відстані ножа
Ти так на батька… Все-все-все, не сердься.

Вже не болить? Молодшенький не плакав.
Мої маленькі… А тепер – чекати.
Чи ти забув, що у слуги Гекати
Не гірша за твою остання дяка?

Я царська дочка! Ти забув, мій муже?
Я щедрі жертви ношу на вівтар –
Твоїй царівні полюбились дуже.
Тобі ж, Ясоне – найдорожчий дар.

Ой люлі-люлі. Діточки поснули.
Хороші дітки. Так тобі, Ясоне.
Пощо майбутнє, як забув минуле?
Замало злото-руна? На червоне!

Будь проклятий! І проклятий – живи!
Я батька зрадила для користі твоєї!
Своїх дітей… Але твоїх – гляди!
… І ти гляди. Отак тобі, Медеє.

Коханий, лягай зі мною.
Я подихом і травою
тебе огорну… В сувої,
як в савані, ми заснем…
Трава проросте крізь тіло -
зелені, як стебла, жили…
Ромашками ворожили –
з ромашками і помрем.

Вино молоде, несміле…
Пелюстки повз нас летіли –
так біло, смертельно біло…
Торкнутися твоїх рук.
Коханий, поглянь, - це осінь…
Сивіє твоє волосся,
і зморшечки біля носа
плете золотий павук…

Для того смішного літа,
в якому були, як діти,
ми вмерли. Сніжинки літер
мережать чужі міста…
Пославшись на час і втому,
ти знову ідеш додому…
…Коханий, скажи по тому:
“Травинка Моя Золота”.

Все! Доста! Схаменися! Я простила...
Це доля нам розлуку замісила
І напекла коржів. У добру путь!
Забудь мене. Забудь мене. Забудь.

Все сказано. Все зібрано. Все сплакано.
Моя печаль на сукню воском капає.
Все сплачено. І в цьому - вища суть.
Не гудь мене. Не гудь мене. Не гудь.

Банально. Нежиттєво. Неоправдано.
Два горла джгутом болю перетягнуто,
І совість стоплямиста, ніби рись...
Приснись мені. Приснись мені. Приснись.

Мій цезарю, втечі я вже не планую,
я мовчки блукаю в твоїй огорожі,
а час доокола тече і руйнує
минуле, що я зруйнувати не можу.

Тече крізь солоні стовпи, вздовж дороги
на всіх перехрестях полишені мною,
і поли твоєї пурпурної тоги
вкриваються пороха бурою хною.

Ескізи, які ще не встигли згоріти,
і наших щоденних розмов фоліанти
гортає гарячий зажерливий вітер —
коштовні дрібнички — куди не поглянь ти...

Осяє їх сонячний промінь з-під стелі,
і вихопить раптом з-під ретуші й гриму...
Це — білі уламки старих капітелей,
це залишки Риму.

Він не любив тебе, маленька німфо – плач.
Молися – раптом вчують угорі?
А біди – навперейми і навскач.
Жорстокий хлопчик – блазень? Принц? Приймач? –
Казав - зігріє. Бачиш: не зігрів.

Куди тепер? До Риму чи Коринфу?
Від себе? (нього?)…
Вчора, в цій порі
Він твого батька…! А кричав: щурі!
А брат поїхав. Плач, маленька німфо.
У монастир – за все, за все, за все!
Маленька німфа розплітає коси,
Плете вінок із болю і колосся,
Беззахисна. Простоволоса. Боса.
І до води – топити біль – несе.

Наївносте! Чи ж пекло утопити?
Дурне дівча. Ти винна – він судив.
Він не любив. Він не умів любити.
Він, кажуть, навіть матір не любив.

…Вода, вода…! – як за спиною крила.
Офеліє, ти також не любила.

І
Ось і закінчилось літо, і погляд світила хмурий
набрався такої жовчі, що і сліпі амури
побігли зі шхун небесних, ввергаючись у квартири
дам позашлюбного віку, з тих, що не втратили віри.
ІІ
І передчуття - усі ми за хвилю до катастрофи;
що осені вельми личить багряний вінець Голгофи;
і знову не запалити усе, що весною згасло,
коли у незгоднім серці п’янке розпинав бунтарство.
ІІІ
О груди мої напевно взірець удатної вдачі,
затиснуті грубо в лати сердечної недостачі,
подібні нутру пустелі: піски, буревії, скелі,
де вибілені останки біліші за більма стелі.
ІV
І опусканням повіки, ковтає пейзажі сутінь -
осонне часів снодійне з уяви свинцем до суті,
палаючої барвисто за мареннями і снами –
не взята Ахіллом Троя клубочиться за димами.
V
А далі одвічне: “бути - не бути”, мотиви ліні,
зізнання плодів, і відчай не даних сюжету ліній,
і шелести під ногами, позамість над головою –
немов у “не бути” вихід, щоб “знову” - хоча б травою.
VІ
З тобою уже не бути, хіба що опісля смерті -
не склавши пасьянсу долі, віддатися круговерті,
і не перейматись більше стосунками злив і тіла,
якому моя присутність, як крони, осточортіла.
VІІ
Примарні зітхання. Осінь! Знеболювати до тями,
знайшовши себе на карті з тривимірними осями,
закласти в зіниці келих, довіритись кругозору,
аби сивину сприйняти за елемент декору.


2005

…Ну навіщо тобі цей задовбаний, ситий Париж?
Ця банальна романтика, напхана задом на палю?
Над мостом Мірабо, наче пробка у небо, злетиш –
І життя, як шампанське, тектиме повз тебе, Наталю.

Тільки холод огорне, пригорне… Байдужа сльота,
Де чужі, як вужі, відповзатимуть люди по тому…
Залишивши коханців і кішку, підеш, Золота,
Прихопивши валізу душі, до останнього дому.

Не дивися назад. Там нічого тебе не трима.
Доки тризну відбудуть – дістанешся теплого раю…
Долетіла, Наталю? До зустрічі. Скоро зима.
Ми помрем у Тернополі – зараз я точно це знаю.

В обіймах дощу розчинялося наше літо,
в якому (якщо вже насправді) ми не були.
Ти вчив мене бачити зорі в печерах й квіти,
котрі там ніколи не зріли і не росли.
Ми разом вмилялись небом – на денці кави.
Читали осінні книги, та їх сторінки,
мов листя опале, лягали на пізні трави,
вростали у Землю, як ранні материки.
Блукали дощі на куценьких кудлатих лапах,
і пахли вони нам то морем, то молоком,
бо пахли тобою. І цей одинокий запах
зависнув назавжди між голосом і дзвінком.
Ми жили, як риби – в мовчанні тутешніх істин.
Губились у храмах – із ладану-ковили.
Ми жили, як діти. Як тіні, що нині й прісно –
за вікнами нашого дому, де ми
не були.

Не віриш? Заморочу, доведу,
Отрую, вб"ю, зведу безсмертну душу,
У всіх тебе безсовісно вкраду,
Очима втоплю, ревністю задушу.
Осіннім чадом, хмільністю ночей
Розкраю на мільярди половинок,
Вустами розпалю вогонь очей,
Щоб знав, як задивлятись на блондинок!
Спалю, розіпну, розбуджу, зурочу,
Ста мідяками слів насиплю здачу...
Я просто жінка.
В мене карі очі.
Заплачу. Розцілую. І пробачу.

Містам невідома така первозданна весна,
Що пестить вітрами оголені груди полів.
Цнотливо тремтить приморожена озимина
Під сизим повітряним куполом без берегів.

Линялою рясою спрагло чорніє земля,
В чотири боки лісосмуги розкидали руки,
Конає морозом натомлений день і здаля
На захід летить галасливою зграєю круків.

Розхристані села дрімають на розі узбіч,
Глибокими зморшками вулиць добробут колишній.
Над їхньою долею, збитою із протиріч,
Дрібними сльозами поплаче безсилий Всевишній.

Дерева покручені міцно гілками сплелися,
Вздовж трас витанцьовують західно-східний аркан.
І гірко у горлі від диму паленого листя.
В долинах сивіє вологий вечірній туман.

А зранку запахне повітря вогкою корою,
Зелено здійметься з колін пожовтіла трава.
І свіжо задихає степ молодою весною,
І сукні жалобні з холодних дерев позрива.

13.03.07

Подібна до змії, плямиста донна рибка
із потойбіччя, де вода і щедра зелень,
роками вже досліджує мене,
як очевидне та непоясниме - зовні
задовольнитися спроможні значно меншим,
аніж потрібно задля існування...
Мене бентежить глибина питання.


2007

Я довго йтиму вуличними зміями.
Що привиду якийсь абстрактний час?
Ці вулиці, запльовані помиями –
Найкраще люстро ідеальних нас.

Дивись – я ляжу людям попід ноги.
Чи хто мене хоча би проклене?
Кошлаті тіні. І брудні дороги.
Їх завжди топчуть – як тепер мене.

І будуть люди обминати тіло,
І будуть дні спливати, як вода.
Торішнє листя – надмогильна брила.
Торішні люди – та ж сама хода.

Хіба що злодій виверне кишені.
Не рухатись. Молитися. Осанна.
А хтось зачепиться і вдарить по мішені:
«Вже розвелося тут!.. Встидалася би!.. П`яна…»

...Ще навіть треті півні не співали,
Іще ніхто ніде не гомонів,
Як встала жінка, в хаті прибирала,
Курей, гусей, качок нагодувала,
Як слід і не почистивши зубів.

Ну хто б зумів усе переробити?
Вона збудила свої дрібні діти,
Відправила у школу і в садок,
Пішла на городи´ - і три години
Копала бараболі і морквини,
Петрушку, кріп, капусту, бурячок…

Обід зробила - борщик і пельмені,
Збудила чоловіка - як олені -
Небритий і неголений, він спав…
Та що тягнути довго цю резину,
Зганяла на роботу (в другу зміну),
Хутенько - ніби стьожка поміж трав.

Та що там трави і яка там стьожка?
Прийшли зі школи Вітя і Сірьожка,
Маринка, Свєта, Петрик і Кіндрат…
І вже сім’я вечеря біля хати,
І вже корова доїться завзято,
І вже вишнева ніч покрила сад…

Дітей приспала, баняки помила,
В маленькій кухні віченьки склепила…
Вже наче й все… Але зірвалась вмить!
Ой лелечко! Оце була б заснула -
Та ще одну роботу я забула -
Там чоловік не…… лежить!!!

- Краплинки сліз, що на очах застигли,
Я витер би листочком золотим, -
Так він сплітав дівчаткам молодим,
Що були з ним, на ньому і під ним,
Коли стекла весна і роки збігли,

як марафонці...Фінішна пряма -
І встане чи не встане - вже питання...
Слова і вітер... Старість і кохання..
Хто переможе в нелегких змаганнях:
Любов чи смерть? Віагра чи зима?

А інколи - тут ось, лікарю, стискає і ломить скроні,
І так мені зимно, лікарю, а, ніби – ще не зима.
І видається, лікарю, що руки в людей червоні,
Дивлюся на себе в люстро, а в люстрі – мене нема.

Та все це – такі дрібниці! Усі ми буваєм кволі.
І, врешті, яка різниця? Усіх заберуть Жнива.
Якби ж не душа – бо ниє. Прокляті фантомні болі!
Ці кляті фантомні болі – наче жива.

Цей найперший переклад: себе – на тісні слова.
Де узяти пташину легкість пісень на «ти»?
Кожне з тисячі слів – як незамкнена в коло крива.
Кожна з тисяч думок – як незамкнені в Всесвіт світи.

Не жбурляй мені штампи обгризених слів і фраз,
Не мовчи, бо мовчання вже стало пустим і стертим.
Я сказала б тобі. Я сказала би вже не раз.
Але як перекласти на мову, життя і час?
А тобі не почути. Бо чути – дано відвертим.

Врешті, що це я? Може, це зовсім не наша вина?
В цьому плетиві слів – лабіринти і злі шаради.
А між нами – стіна, кришталево-скляна стіна
На три кроки мовчання і на чотири – зради.
…І мовчала до ранку. І стала – морська піна.

Що лишається королеві? Крихта гордості – скалка льоду.
І спокійні – як смерть – покої. І крихка – як крижина – тиша.
Заблукалі вітри обіцяють назавтра погоду.
Ні, напевне, обдурять, як та, що людського роду,
Та, що вкрала у мене єдине - і наймиліше.

Ну, хіба би не був він щасливий моєю зимою?
Я хіба не біліша від снігу щонайбілішого?
Мій він, чуєш? Він – мій. Він найперше украдений мною.
Він же сам захотів, він же сам!.. Не тебе – більшого.

Він же сам вибирав свою вічність, він вибрав сам!
Що ти знаєш про вічність чи вибір, дитино Єви?
Не розказуй мені – я не вірю людським казкам.
Ти йому розкажи і правдивим своїм небесам,
Як судила обох - на догоду своїм зразкам.
І як вкрала кохання у Білої Королеви.

Просто сумніви згризли сувій.
Ну, душу, як твоя ласка.
І не треба мені ні похвал, ні хули.
По одній, по одній -
Я усі переміряла маски.
І купила усі. Бо усі підійшли.

Відривала від себе шматки - і ліпилась монета.
І платила рахунки. І доброю була ціна.
А у п`яному танці все швидше крутилась планета,
Захмеліла від волі і, може, іще від вина.

Розійшлися вітри - і жбурнули презирством у вічі.
Бо чого би іще отак обпікало щоки?
І чого це раніше здавалось, що всі ми - вічні?
І щоб хоч не так страшно - уголос рахую кроки.

Я би просто спинилась, якби-то дозволено стати.
Я би більше молилась, бо зараз немає часу.
Ні благань. Ні проклять.
Була б лицар - то я би сміливо поправила лати.
Ну а так - я не зовсім рівно вдягну гримасу.
Просто руки дрижать.

“- Зачароване”… Тільки вуста
на світлині не знають мовчання;
“- Білосніжне”… І спалах листа
не верне мовчазного бажання;
“ - Дивовижне”… І крапка. Слова
залишаються до запитання;
“- Забуття“… Як печаль не нова
суть прощання.

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я - один”, “ти - одна”... Одина -
візерунками талих прогалин
в кожнім кроці, що разом. Дарма,
нам не вийти удвох із гущавин
самоти, о столична зима -
тло віддалин.

І печать снігопаду.
                                    Пора
захмелілих вагань на порозі.
Древніх схилів імла цегляна,
далечінь поховати не в змозі,
бовваніє у криці вікна
за кордоном тепла - дивина,
о незмінно, картинно одна -
та сама пелена.

І столично-безжальна зима,
чарівниця ковзких будуарів,
наші кроки розводить сама
в різні боки одних тротуарів.
І вже завтра нічого нема,
крім вина із води, і причалів
учорашньої ніжності на
дні бокалів.

Знаю, Отче: не так живу.
Ніби йду навпомацки в темряві.
Не до тих
доторкаюсь
вуст,
Переймаюсь
не тими
темами.

У бадьорі мої пісні
Невеселі вплелися приспіви.
І нерідко липневі дні
Мають присмак зимових присмерків.

У полоні гнітючих дум
Я блукаю в пошуках істин.
Лиш до тебе все не дійду –
Все зростає між нами відстань...

Та нехай же їм грець, тим буденним розмовам. Набридло.
Всі слова – не нові ... беззмістовні, нехай же їм грець!
Розтікається ніч, ніби темне сливове повидло.
Розпливається час і зривається вниз камінець.
Скаже серце „спасибі” за легкість, якої не знало.
Де й поділось ярмо тих возведених часом хрестів.
Довгим був цей маршрут. І зупинок траплялось чимало.
Та нарешті ми тут. На початку весняних мостів.

***2***

Висоти не боюся. Тримаєш за руку надійно.
І сто перше падіння даремне вже... Імунітет.
Це мовчання таке неймовірне і тепле...Обійми...
Стан польоту... безмежність...і плавне кружляння планет...
І повірити важко, що це врешті-решт відбулося.
(Віра тільки в буденне міцна, легше здатись, ніж йти.)
Я торкаюсь до вуст і занурюю руку в волосся...
Я шукаю слова, а знаходжу єдине з них: ТИ.

22 січня”07