Плелись извилинами улочки Татарки,
Тропинки уходили резко вверх
Дома зевали триумфально арками,
Избушки отправляли в прошлый век.

Здесь на камнях языческого капища
Сплетались корни разномастных вер.
Здесь рядом с христианским кладбищем
Ракетой в небо смотрит минарет.

С утра повадил моросящий дождик,
Я шел по серой улице во мрак,
С холма глядел величественно-грозно
На Киев православный саркофаг.

Старинный парк блестел былым величием,
Заброшенными сводами и львами
И устилал мне путь не просто листьями,
- кленовыми персидскими коврами.

Деревья были голыми и чёрными
- Глухая осень на исходе дня.
Мои шаги спугнули стаю воронов,
И те взлетая мчались сквозь меня.

И в океане сумерок татарских
Я плыл к причалу, где стоит на страже
Корабль радости, любви и ярких красок,
Чтоб снова взять его на "Абордаж".

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

Проспекти, парки та алеї,
Бульвари, сквери і мости –
То місто юності моєї,
Йому повік не відцвісти.

Приходять в сон із днів минулих,
Мов знову все – тепер і тут,
І гуртожиток, наче вулик,
І наш гірничий інститут.

Тримаю в серці контрамарку
Як ностальгічний сувенір:
До Севастопольського парку
На дискотеку в літній двір.

У дорогі приємні миті
Стежинка пам’яті веде.
Такого, як тоді в «Орбіті»,
Нема морозива ніде…

Вагончик першого трамваю
За три копійки довезе.
Тривог і сумнівів немає,
І ще попереду усе:

Обновки модні - на Озерці,
Ііз лекцій втеча - до «Сачка»…
Ношу ці спогади у серці,
Що й досі зустрічі чека.

Переживу печалі й біди,
Із ними всяк не раз боровсь, –
І на побачення приїду
У місто мрій - Дніпропетровськ.

Роки – мов коні норовисті,
Не зупинити їх ніяк.
А сама тут, у цьому місті
Лишилась молодість моя.

Не зможу я її забрати,
Як нездійсненних давніх мрій…
Дніпропетровську, друже, брате,
Візьми собі і не старій!

на фйорді тиша
і брил безіменні лики
холодними рунами дивляться в очі мені
з-за скелі виходить неквапно
самотній вікінг
сідає до мене
і руки трима на вогні

він довго мовчить і очима
плекає думу
і щось на вустах його рветься в слова
чимдуж
я бачу в очах у вікінга
трошки суму
хоч ззовні начебто воїн
похмурий муж

і каже вікінг

я тут вже затримався надто
я мав би з богами пити духмяний хміль
та довгі століття сиджу тут один
при багатті
до тої Вальгалли іти
забагато миль

а там за столом
бенкетують
мої побратими
і Одін сміється із жартів
братів бойових
і пахне їм звідси
запах жертовного диму
що куриться смертними
в честь та безсмертя їх

там варять в печерах
найкращу у світі брагу
там стіни хоромів
складені
зі щитів
а я наодинці
і в тім
не знайду переваги
що вчасно прийти на відправлення
так і не вспів

та й так не попав би
Вальгалла для тих що на роси
розбризкали
кров
як раніш
на долівку вино
а я не з людиною
з морем та льодом
боровся
вітрила напнувши
пішов я
отут
на дно

я відповідаю

буває
зловив ти ґаву
отак безнадійно загруз тут
наче й навік
та я на табло вокзальному
рейс на Вальгаллу
здається бачив
зі мною ходім
чоловік

дісталися мовчки
удвох
на таксі вокзалу
і вкинув я
до автомату
декілька крон
і вирвав квиток
зі сталевих зубів терміналу
і вийшов чекати із вікінгом
на перон

чекали недовго
рік
або може сотню
і вікінг тримав мій квиток
як безцінний дар
і видався він мені

уже менш самотнім

аж ось
із туману
зринає
потрібний дракар

мій вікінг ступив на палубу
човен рушив
бортами гойдаючи
мов дерев`яний кит

сказав зі штурвалу вікінг

спасибі, друже

шолома стягнув
і прощально всміхнувся

услід

09.05.14

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

Де чисті, як проміння, пальці бога
Легенько доторкаються землі,
Де зоряно-планетний кровообіг
Тактовно відбивають дзиґарі,

Де сови на повітряному пір`ї
Розносять сновидіння до шибок,
Де сивий маг у мантії сузір`їв
До хащі загадково робить крок,

Де писаний ясою хвіст комети
Чумацький Шлях виплескує веслом,
Де попід горбом, у низькім наметі,
Виковує мечі казковий гном,

Де люмпени поводяться, як графи,
Де обрій захлинається од мрев,
Де навіть взимку затишно жирафам,
Де продиху нема від королев,

Де біла щира людяність – первинна,
Де влада у долонях мудреців,
Лише отам Поет, Співець Сумління,
Не гнаний усіма і звідусіль.

08.01.14

Як доля дві дороги зв’яже,
Веселим стане хмурий день.
Ми на побачення в оазу
Із сірих вирвались пустель.

Затопить поцілунків повінь,
(У мріях визрівала, снах),
І нас у повені любові
Не розділить, не роз’єднать.

Уста і пальці не пускали,
Ще жменьку слів, ще каплю ласк!
Розлука чорними пісками
Лякала і ламала нас.

Прощатись час. Не порятує
Чаклунство світле ласки, слів.
І у розлуку – Каракуми*
Я зачарований ступив

О, як тебе не вистачає,
Скучають пальці і вуста,
І над пустелею Тянь-Шанем *
Бажання-сяйво вироста!

Каракуми* - чорні піски (тюрське)
Тянь-Шань* - небесні гори (тюрське)

2011

Моя дружина – як ожина дика:
витка, чіпка і гостра на язик.
Не втіха – а, точніше, анти втіха.
І від отих утіх у ніч утік.
Отримати три тисячі подряпин
і ягідки одної не знайти!
Утік у ніч, і мій порив не стратив
болючий вигук і чіпкий: «Не йди!»

Утік і біг на північ, лиш на північ.
Де щастя птах, де воля. Біль мине!
І сліз потік мене вже не зупинить,
як не зупинить вітер слів. Але,
спинили, як ішов я, одержимий,
до Полюса сміливо напрямки,
тороси, непролазні, як ожини,
і гострі, як ожини шпичаки!
І криги дрейф нагадував ожини
повзучу хитрість і повзучу злість,
і три доби ожиною пуржило,
густою і колючою до сліз!

Заворожила, закляла рішучість,
замучила, в покору заплела.
Але мені вдалося доторкнутись
до Полюса рожевого крила!

2007

Під зіркою Полярною вгорі
не синій птах – а кольору зорі,
ранкової, яка передвіщає
без метушні нудної і печалі
не день один – усі у долі дні.

І посилайте усмішки мені.
А я іду морозною пітьмою
і з мрією чудовою, святою
у серця найтеплішій глибині,
і зіркою Полярною вгорі –
знайти у цих розводдях і торосах
те місце, де зимує чайка Росса,
рожева чайка - кольору зорі.

2007

(чистої води чотиристопний амфібрахій)

був

Європо, danke, thanks, dziękuję, grazie
за ту з тобою нашу інтеграцію!
Нарешті й ми, ще й досі голодупі,
з тобою вкупі! У великій купі!

2013

Одного разу хтось запитає мене за що я люблю Львів.
Я затамую подих,щоб підібрати декілька красивих слів.
Але жодне слово не розкаже нічого,
Якщо ти не бачив цього містечка старого.

Це місто сповнене тепла і світла.
Старовині будівлі,запах кави і чисте повітря.
Добродушні жителі,які цінують українську культуру і мову.
Нічне сяйво Місяця замінює дітлахам колискову.

Тут нема старих чи молодих людей,
Всі одного віку,всі одних тіней.
Вуличні музиканти захоплюють віртуозною грою.
Звуки інструментів дивовижно гармонують з місцевою красою.

Можливо,хтось цього не помічає,
А хтось і величає.
Проте,хай там як,
В кожного свій вибір і смак.

Важливо просто любити це місто таким,яким воно є,
Адже воно рідне,воно твоє.
Львів завжди був і буде,
Тому не забувай його і він тебе ніколи не забуде.

2013

Jesli inaczej nie można,
niech wtedy już pilka nożna
wreszcie zjednoczyć pomoże
teren “od morza do morza”.

2012

Ленінград -
місто, де був поставив Країну Рад
Ленін-гад...

2013

Водами поостыв,
Вёрсты перстов просты.
Реки - они как люди -
Ставят себе мосты.

Грузным, тугим пике
Ближе всего к реке
Нил, Дунай, Амазонка,
Волга и Хуанхэ.

Всякий, кто за добро,
Лепит на нём тавро -
Из подоплёки мира
Стиксом течёт Днипро.

Каждые пять минут
Сразу от всех простуд
Левый и правый берег
Сонную воду пьют.

В очереди в ковчег
Норманн и печенег
Сонную песню тянут -
Эдакий оберег.

С верою в нифига
Долгие берега
Млость норовят упрятать
В полые жемчуга.

Голые огоньки -
Не близки, далеки -
Светом руки отжатой
Пробуют гладь реки.

Окрилено, натхненно, урочисто
Під музику кохання і весни
Танцює юність на долонях міста,
І цілий світ їй бачиться тісним.

Одна із найчарівніших мелодій:
Кохання і весна – вони для вас!
І дивляться Кирило і Мефодій
На площу Миру, де панує вальс.

ПРИСПІВ:
Кружляють білі сукні, як на крилах,
До неба кожна пташкою зліта.
Здається, що Мефодія й Кирила
На танець кличуть юності літа.

Усе, як у житті, у тому танці:
Вперед-назад, іде з-під ніг земля.
Проснеться древнє місто завтра вранці –
У ритмі вальсу знову закружля.

Купають верби в Латориці віти,
У травах чисті роси ранок п'є.
Мелодією щастя оповите,
Цвіти, кружляй, Мукачево моє!

ПРИСПІВ:
Кружляють білі сукні, як на крилах,
До неба кожна пташкою зліта.
Здається, що Мефодія й Кирила
На танець кличуть молоді літа.

Хочеш коханий для тебе я стану

Галичиною тривожною дуже

З пам’яттю доброю

І без настану

Все говоритиму про наше минуле

Буду ходити до церкви молитися

Свічки поставити і перемолоти

Кості усім кому ми небайдужі

Й тим хто байдужі - вони ж нам не чужді

Буду просити щоб ти на побачення

Більше квіток мені вже не приносив

Краще приходь ти коханий зі стягом

Так в моїх грудях щемітиме дужче

Ще час до часу я просто зникатиму

То з Піренеїв отримаєш вістку

То з Апенін подзвоню випадково

І розповім про невістку

З Палермо, що тестя й тещу своїх не провідує.



Хочеш коханий я стану Донбасом

Тільки для тебе і тільки сьогодні

Буду постійно чимось я зайнята

Литиму труби й на своїм підвіконні

Зліплю вазони із шахтного пилу

Форми трикутної й напередодні

Дня незалежності загляну у очі

І сповіщу що кохаю я іншого

Того сусіда що поверхом вище

Ну пам’ятаєш квартира правіше

Прапор ще в нього висить на балконі

Трьох кольорів - посередині синій



Хочеш коханий я буду Кримом

Тобі від мене все буде спекотно

Мова моя тобі завше звучатиме

Шурхотом хвиль і шумом прибою

Все по собі я пісок залишатиму

І на губах твоїх буде солоно

Смак пахлави у повітрі витатиме

Й запах креветок червоних-червоних



Хочеш я буду Поділлям для тебе

Думати буду, що я у полоні

В хаті постійно буде не проткнутися

Турки й татари гулятимуть горді

Запахом кави усе прокіптявиться

Ти ж будеш завше готовий до борні

І до походу далеко-далеко

Щоби мене повернути з полону



Хочеш я буду Поліссям й Волинню

Й ми будем жити тоді серед лісу

З вікнами що до болта виходять

Я все тебе посилатиму к бісу

Ти ж повернешся і в своїх долонях

Знов принесеш мені букет очерету

І комарів знову впустиш до хати

Рано-ранесенько знову прокинемось

І пробредемо ми щоб торгувати

При пильній дорозі грибами

Чорницями і повстанською зброєю



Хочеш я буду твоїм Закарпаттям

Завше з тобою говоритиму дивно

І на подвір’ї поселю дві родини

Ромів немитих

І митих одну лиш

Поруч своїми руками я створю

Сад невишневий а сакури сад



Хочеш я буду твоїм Запоріжжям

Все воюватиму за тебе і просто

Щоб не забути те діло хороше

Битиму пики сусідкам і тіткам

Бо ревнуватиму прости мене Боже

Рідко усе ж я буватиму вдома

А як буватиму то п’яною тільки

Я на коні до квартири в’їжджатиму

Й махатиму шаблею та довго кричатиму

Аж поки мене не здолає утома



Хочеш я буду для тебе Одесою

І на питання відповідатиму довго

Так що вкінці неодмінно завершу

Знов запитанням

Ну ти ж розумієш?

Зватимусь я не інак Катериною

Навіть якщо і зовуть мене Роза

Ми переїдемо в іншу квартиру

Ту де нічого не буде не спільного

В нас і в сусідів і навіть в прохожих



Хочеш я буду для тебе столицею

Звісно до мене ти переїдеш

Так що з кінцями що не позбудуся

Навіть як схочу і навіть із ЗМОПом

Будемо ми розмовлять соловї’ною

Вдома але тільки не на роботі

Будемо спати і в снах своїх бачити

Як обираємо Київраду

Але прокинемось і не поїдемо

Велосипедами під Верховную Раду



Хочеш коханий я буду з тобою…

Собою?
2013

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

© 

В café-chantant влетіла в «mini»,
Що тіло тісно облягло.
- Я б пригостив тебе "Martini"...
Знайомі будьмо: я - Павло.

А як твоє ім'я?.. Послухай,
У тебе вигляд - вищий клас!..
(Я закохався враз по вуха
І уявив у ліжку нас).

- Батьки і друзі кличуть Звінка...
- О, як незвично! Це не жарт?
(Ти засміялась щиро й дзвінко.
Почервонів я, наче рак).

- А гордовита, як принцеса -
Не підступитися!
- Та де!
Сьогодні вперше я в Одесі
І чула, тут є "дикий" пляж.

Я на такому засмагала,
Як приїздила в Коктебель...
- А, є такий... Назвали - «Чкалов»...
Спускайся схилами до скель.

А знаєш, я не проти, діво,
Й сам провести тебе туди -
Ми там, немов Адам і Єва,
Позасмагали б... Згодна ти?..


28.11.2012


* Звінка (наголос на першому складі) - зменшувальне від Звенислава.

Найсмачніша вода – у карпатських струмках,
як солоно змокне рюкзак за плечима,
а ти досхочу вже нап’єшся очима
супокою смерек, і торований шлях
відгукнеться вагою утоми в ногах
та вражень добірних пластами густими.

Якнайліпша чорниця – обабіч стежок,
що, гору обнявши, приводять до хмари,
а хмари чаклують , і крапельні чари
наливаються в серце, а волі божок,
підхопивши зі стежки не зроблений крок,
готує з думок таємничі узвари.

Найчистіші вітри – то вітри з полонин,
котрим відкриваються в горах озера,
і папороть листя своє, наче пера,
умочивши у вітер, спішить часоплин
влаштувати у казці миттєвих картин,
де Велес іще не прадавня химера…

Україна – не дишло..не дзиґа, не біта
Не крутнеш, не повернеш, не вдариш по пиці
Україна – кобіта..ще й славна кобіта..
Україна – то пишна сільська молодиця..

Не вінок, а очіпок..а в свято-хустина
І сорочка на грудях напнута до тріску
І за руку усюди – маленька дитина
До якої ще пряник чередується й різка…

До якої ще мова не завжди дієва,
Часто сльози, чи окрик – засторога від бід…
І отак день за днем…напрацьована Єва
І за руку її неслухняний нарід…

Чоловіка нема. Був Адам – але сплинув
Заробітки, діла… і бозна-яка блаж
А вона осталась…бо у матері – спина,
А у батька інсульт і валився гараж…

А вона осталась..без коханця і брата..
Тільки часом кума присила пармезан
І олії два літра…і ще чоколяди..
Італійський привіт для сільської мадам…

Зранку поле, худоба і вмити дитину,
Щоб розвиднились очі і брали блакить…

Україна не дишло…Україна – людина
Ви кохайте її, а не просто беріть…

(2012)

Що ми знаємо про матінку Європу? –
здавалося б уже наскрізь протоптану, проїжджену,
хіба що декілька малих естампів
родом з мутної минувшини.
Загадкова десь лежить Прибалтика
із загадковими своїми прибалтійцями,
естами, литовцями, латвійцями,
понад казковими дахами ранками,
з північно-західною свіжістю…
Загадкова десь під Сонцем Каталонія,
червоно-жовта всміхнена феєрія,
сама земля де квітне, наче музика,
і над трибунами історії «оле» із вуст поетів
ллється…
А ще десь фіорди, бородаті піною,
задумливо вдивляються у Північ,
і хтось там точно пам’ятає Асґард,
переживаючи сто перший Раґнарек.

Скільки б костей не всіяло поля твої,
каміння скільки б величезного до неба не стирчало
вже без надії для нащадків хоч про щось дізнатись,
а все ж земля твоя і досі щедра, як і
тисячу і трохи ще кілець у стрижні Дуба тому.
А значить, пам’ятають ще ліси священні кола
і камені в собі тримають досі ще надію…

В переполненный, в сытый туфтой високосный год
Бабы родят детей и колосья взойдут опять,
И Шойгу напоследок Россию от бед спасёт,
И влюблённые будут, как прежде, мосты встречать.

Пожелал поднести хоть какой-то подарок мне
Полуостров ненастоящих, смурных берёз.
И, дождавшись тепла по вот этой смешной весне,
Зацвело всё единым махом и невсерьёз.

Невеликая радость, но и не большая грусть -
Перешейками привязавшийся материк.
Жить, вокруг него окопавшийся, не боюсь,
И пространству, и обществу в целом равновелик.

Понадеюсь слегка я на лучшие времена,
Потружусь над созданием нематериальных благ.
А потом я, усталый, пойду Украину на...
И она, и она - этот встречный архипелаг.

2012

В журавлиній Журавлівці зажурились журавлі
Журавлиною журливою журбою.
Бо вже скоро журав-линути на інший край землі
Щоб не стрітися з холодною зимою.

І журилась Журавлівка журавлям журливим вслід.
І неначе чули клини журавлині:
«Хот ж вас там, мої журавлики, боронитиме від бід?
Хто ж журитиметься з вами на чужИні?»

І зажурені журливо журавлинії поля
Умивалися небесними сльозами.
І журлива Журавлівка, ніби чула звіддаля:
«Ми вернемось! Тільки Ви чекайте, МАМО!»

Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі.
Чудесно єднає вона,
Ця нитка червона міцна,
Оте, де кремлівська стіна
І те, де у нас любі друзі.
Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі…

26.06.12

Що там коїться: навколо
Вже весна співає соло,
Промінці танцюють скрізь,
Прилетів весняний гість.
- Соловей, привіт тобі
Із тутешньої землі!
- І тобі привіт, Їжаче,
Заспіваю я, одначе.
Ось почувся дивний спів.
- Що з тобою, друже мій?!
Де подівся голос твій?!
- Горе, горе! Що зі мною?
Театральний виступ!.. Горе!
- Так! Це справи не прості.
Треба лікуватись!
- Процедури, процедури…
Де про це дізнатись?
- До Сови ти полети:
Все на світі вона знає.
А живе стара у гаї
Допоможе все дізнатись.
- Дякую тобі, Їжаче,
Полетів я до Сови,
Лікар ж бо це лісовий,
І, гадаю, допоможе
У проблемі мені цій:
Вилікує голос мій.
До Сови летить цей птах,
Підлітає до дупла.
- Добрий день, – гука з двора, –
- Хто й навіщо там прийшов?
- Я Соловей, прийшов сюди,
Бо голос мій пропав на чужині.
І хочу Вас я запитати,
Чи Ви не знаєте, де взяти?
- В темнім лісі, густій чащі
Росте квітка чарівна
Тож і відповідь одна:
Якщо зможеш віднайти,
Вип’єш трішечки роси
І повернеш голос свій,
Оперний чудовий спів.
-Дякую тобі, Сова,
Бо печаль мене пройма!
… Долітає вже до чащі
Соловей наш бідолашний
Опустився відпочить –
Квіточку зумів зустріть.
Підлетів, роси напився
Й дію чарівну відчув:
Ліс його увесь почув.
Диво-звуки полетіли.
Птаство все-усе зраділо!..
Соловейко наш зрадів,
На концерт свій полетів.
Браво! Біс! Усі кричали
Славно всі аплодували.

2011, зима

Якщо ти народився
Одисеєм, Синдбадом,
То в Зімбабве не прися,
Їдь в Париж, в Баден-Баден.

Бо на тебе в Зімбабве
Люта банда наскочить.
Налетить враз сім баб, вель-
ми до сексу охочих.

Не змигнеш навіть оком,
Як потрапиш в роботу
І утратиш жорстоко
Чоловічую цноту…

Моя мила, привітна,
Я сімох вже не хочу.
Все віддав би на світі
За твої карі очі.

Щось одне з них сльозиться –
Туш потрапила з війки.
Буде в нас – як годиться:
Станеш – мов зімбабвійка.

Буде в нас – як належить:
В ритмі вдвох зазітхаєм.
Палко, мов конголезець,
Я тебе покохаю.

На поїздку в Зімбабве
Нам не вистачить грошей.
Нащо сім мені баб? Є
Ти у мене, хороша…

Язичком я дістану
Туш, що впала із вії…
О коха… о кохана,
Ти уже зімбабвієш…


8 лютого 2012 р.


P.S. Див.: http://tsn.ua/chorna-hronika/banda-zhinok-gvaltuvala-cholovikiv-zadlya-prodazhu-spermi.html

А сонце сипле квіти водограєм,
А у повітрі океанський бриз...
Прощай, мій острове, літневий краю,
Зелена латко серед синіх риз.

Ти - із води та лави народився,
У бірюзі веселих трав постав,
Є у тобі примхливий шарм щасливця,
Що ріс з любові почорнілих лав.

Мене зустрів ти пересохлим полем,
Із теплим духом вигорілих вуст.
І пальми розпускали парасолі,
І тихо у кущах ховавсь мангуст.

Ти не теплом вітав мене щоранку,
А холодом роси із сніжних гір,
Я пам'ятаю: кожного світанку
Мауна-Кеа тішила мій зір.

А інколи з вікна автомобіля
Вершечком маячив Хуалулай,
І поспіхом накочувалась хвиля,
Змиваючи пінистий світла плай.

О острове! Во віки не забуду
Твою красу зелено-весняну,
Вулканний пил - оманливу полуду,
І неба синь, і неба сивину.

Там віслюки дороги переходять,
Там диких кіз видніються сліди,
Там все ще Пеле розстилає сходи
І сипле жар в божественні сади.

Гавайський велетню, води окрасо!
Твоє алоха збережу в очах,
Махало за твої дарунки ласі,
Ти - моя мрія у вишневих снах.

І навіть коли крилами прощання
Літак гучний у небо вируша,
У моїм серці всі твої світання...
І у моїй душі твоя душа...

Світ увесь окутала
Магія комп’ютера...


12.05.12

Розлилася осінь
у сади і сквери,
за вуглом на розі -
горобини жар.
Я люблю Полтаву,
хоч не рвуся в мери,
за її поставу,
особливий шарм.
А які дівчата
прикрашають місто!-
наче у лещата
взяли у розкрут ,
душу зачепили…
Хай я і не містик,
та магічні сили
точно діють тут.
Ти така несхожа
і така цікава,
водночас пригожа
і тривожна щось…
Вітерцем лякливо
проводжа Полтава,
а в осінній зливі
зустрічаємось.
Це звичайні речі -
жити і радіти,
і коханій плечі
обіймати знов.
І хотіти щастя,
і дітей хотіти,
поки жовтим листям
не спаде любов.

2010 р.

Місто наше зелене й квітуче,
В нім заводи й фабрики є.
Місто наше у світі відоме,
Це поваги йому додає.

Знають наших атлетів в Афінах,
Цемент, шифер по світу везуть.
Залізниця три напрямки має,
Три дороги в Здолбунів ведуть.

Місто наше в садах поринає,
В нас навколо луги і поля.
Річка - Устя його обмиває,
І кар’єр від негоди спасає.

Наше місто відоме піснями,
В нас співучі аматори є
І оркестр духовий як заграє,
В піднебесся відлуння іде.

Місто наше зелене й квітуче,
В нас традиція в місті своя,
Більш століття цемент виробляє,
Наше місто велика сім’я.

Лиш дерева тут щасливі,
Лиш про щастя гомонять,
Тільки люди все журливі, -
Не побачать щастя шлях...

Не побачать цього світу,-
Що радіє в тишині,
Що веселками й у квітах,
Всім співає тут пісні.

Що чарівно Світ радіє,
Хоч вони і так шумлять,
Хоч його вони вміють,
Так як треба цінувать...

Не уміють тут почути,-
Як у лісі щастя йде,
Як дерева вміють бути,
В тиші радісній щодень...

Як вони про Світ співають,
Тихо, лагідно без слів,
Як гарненько в цьому Раї,
Пару митей я б провів...

Я за лишився б напевно,
В тиші цій би назавжди,
Все б покинув,- що буденно,
Десь подів б свої думки.

Я залишився у лісі,-
В території без снів,
Щоб наслухатися пісень,
Тих, що радують без слів...

От побачили би знову люди,
Як же гарно навкруги!
Як природа тут дивує,
Як прикрашує цю мить!

Може вни б тоді збагнули,-
Де насправді дійсний Рай,
Де потрібно просто бути,
Де є Щастя ареал.

Хоч й залишився близенько,
Від задушливих тут міст,
Стало серденьку легенько,
Як відвідав я цей Ліс.

Щиро вдячний за ті короткі миті що я провів у одному прекрасному лісі :-)

P.S. віршик написаний влітку, після того, як я побував в лісі. Усвідомив наскільки метушливе життя в містах, і наскільки тихо, приємно і затишно знаходитись на лоні природи.
Дякую=)

У поета з Техасу – особливі права
Він не чує конвульсій великої Цяці)
Він свобідний, неначе дерева й трава
І спокійно виходить з конфедерації…

Тільки порох і дрібка якась тютюну,
Тільки чиста вода і пилюка в чоботях –
Він зумів обдурити колись сатану –
І тепер не лайно – чисте віскі у роті..

У поета з Техасу – особливі права
Він літає коли…інші ледве плазують)
Я його намалюю..чи впишу у слова..
Чи візьму колись голку і зататуюю –

Він – герой! Він один – поводир і пастух
Інші – вівці у стаді, інші просто примати.
У поета з Техасу особливі права –
Він виходить і вслід тихо заздрять всі штати)))

Відлітають кожну осінь журавлі,
І ключі свої у небо синє правлять.
Повертаються назад вони, до рідної землі,
У надії й вірі Україну славлять.

А ми люди, як ті птахи восени
Відлітаємо від дому на чужину
І не знаємо, чи вернемось сюди.
Чи побачим знову Батьківщину.

А тим часом, вранці у селі,
з хати вийде мати посивіла,
батько зігнутий із болем у душі,
тягне знову в поле граблі й вила.

І таких на Україні тисячі,
що дітей все виглядають із чужини
Молять в Бога щастя й долі уночі,
ждуть коли вернеться їх дитина.

Клянусь Зевесом, город был прекрасен!
как свежий холст в объятиях лазури,
свет жемчуга из ожерелья Девы*,
его хранили виноград и розы,
и кипарисов нежная печаль.

Ты был везде, когда всходило Солнце
над полисом античной Гераклеи,
но где был Ты, когда огнём «священным»,
когда мечом Твоё писали имя
на теле белокаменном его?

Не знает голубь, сидя на колонне,
молчат о том театр, Зенона башня,
базилики молочно-тёплый мрамор
и сонный Понт, которому едино:
что варвары, что греки, что Орда.

2011

Тече ріка. Як мовлять, протікає…
Та це ж вона світ за очі тече!
Немов сама од себе вже тікає,
але ніяк, нещасна, не втече.
Однак, ще не пропаща, не безсила,
ще повінню взиває до людей:
бо ж сміття, гнане вітром, – не вітрила,
і нечистоти, звісно, – не єлей.
Нове тисячоліття. Що поробиш...
Хода цивілізації – стрімка.
Все людство на порозі катастрофи.
Що там якась отруєна ріка?
Тече собі й тече між берегами,
несе, мов кару, мертву каламуть.
...Була колись так схожа з небесами
ріки прозора і глибока суть!
Їй досі сняться лебеді й русалки,
вінки купальські й хрещення обряд,
і риби сплеск, і вудочка рибалки...
Якби ж то повернути час назад!
Якби переінакшити, змінити
і вчинки недолугі, і слова...
Тече ріка. Й така в ній спрага жити,
що і вода, здається, ожива!

2009

Кришталеві вази вікон
Розстріляли ночі темінь.
Безголосі просторіки
Одинакові оселі.

Запахи кавових гущ
Комусь нагадають жінку,
Як важкий осілий хрущ
Йде трамвай між хвиль бруківки.

Кам'яні уламки брил
Землю стиснули до муру.
Покидають старий Львів
Бані на соборі Юра.

І вокзал, немов павук,
Рейки вплів у павутину.
Під коліс вагонів стук,
Львове, я тебе покину.

В минуле віднайти ключі таємні,
не_пам’яті протерти каламуть.
І двері придорожньої харчевні *,
як мушлю часу, навстіж розчахнуть…
Вдихнути запах меду чи тарані,
присісти десь на лаві, край вікна…
Прамісто, – що в твоїм найменуванні?
Гіпотези. Хоч істина – одна.
В цих стінах стільки доль перебувало!
І пив, либонь, вино сам князь Сокал **,
іще тоді, як соколи літали ***
і Буг яснів, прозорий мов опал.
Іще тоді: до панства і староства,
чужинської навали і пожеж…
Ввійти у тьму віків і світло й просто
спитати у праміста: - Як живеш?
…Від істини не одвернути вічі,
застерегти майбутнє від біди…
Стоїть харчевня край дороги в вічність.
Та як мені потрапити туди?

2004(2011)

finita la commedia

Роззирається світ, як по паводку:
Де намул, де – намитий пісок?

…Ще та музика – навіть не в зародку.
І той голос – іще голосок.
Ще не сниться Едіт рідній вуличці.
Ба, і Норберт – іще Натан.*
Не змінити вже місце їх зустрічі,
Та ще кожен із них – не там.
Поміж ними – ще долі і відстані.
Де Париж, а де – Рогатин!
Їй рости ще, як пісні - до істини.
Ще пишається Вюрцберг – не ним.
До війни ще далеко. Й до вічності.
Ще дрімає талант-Голіаф.**
Ключ його скрипковий – не магічний ще.
І вона – ще не та, не Піаф.
В небеса ще їх душі не падають,
Обійнявшись: «Падам, падам…»

А майбутнє – себе уже згадує.
І дивується власним слідам…

2011

Спинімось, уже добалакались! Годі, – дофантазувались!
Ввірвалось екранне цунамі – у геть не екранний світ.
…А треба ж було край безодні не гратись бездумно словами.
І хвору, безглузду уяву – саму не пускати вбрід.

Їй всюди – і темно, і страшно. Їй скрізь – під ногами хистко.
Вона ж бо зайшла так далеко, що явно кудись не туди.
І чи не її «молитвАми», – і збоченки, і мазохістки, –
Японія аж похитнулась під шквалом лихої води.

То, може, тепер схаменемось? А раптом це допоможе
І Бог чергову катастрофу відмінить чи хоч відкладе? –
Почнімо собі і планеті «пророчити» тільки хороше,
Або – взагалі нічого, ніколи, нізащо, ніде…

03.2011

Борей холодний. Березневе море.
Чекає Крим тепла і я – розмаю,
І мариться, як по воді прозорій
Промінчик сонця спритно чеберяє.

Півострова яскраву пелерину
І Понту* бірюзово-пінний килим
Накрити вперто хоче москалина
Триколором червоно-синьо-білим.

Прапрадід мій – козацької ватаги
Завзятий отаман часів повії**
Іще тоді до чорних саркофагів
Волів укласти церберів Росії.

Життя віддав, забитий батогами,
До сонму замордованих приклавшись,
А землю нашу оскверняють хами
І з наших бід знущаються, як завше.

А може я, прокинувшись, побачу,
Як Крим наш український торжествує?
І відійшло, одумавшись, басмачча?
І вже не скаже про півострів всує?

Дали б мені хоча на днину владу,
Щоб слово мало незломиму силу,
Через добу в Анапу дружним стадом
Вони б усім кагалом переплили.

І патріархів хори чорнорясі,
Чужинські спецагенти і стратеги.
Луна команда: „Хлопці, по матрасах!
Пливіть собі до рідних оберегів.”

Живіть сто літ, любіть свою країну.
Яких іще шукаєте колоній?
На вашій неозорій широчині
Робота є, щоб стерлися долоні.

Люблю тебе, о, Криме велеславний,
Долонями вершин твоїх зігрітий.
Тобою сню і марю безугавно,
Як пані про коштовні самоцвіти.

10.03.2011

finita la commedia

На краєчку країни, в осінніх краях,
Де асфальтом пливуть жовті човники листя,
Де повітря п’янить, як молдавський коньяк,
І всміхаються вулиці смагляволиці,

Де призахідне сонце сідає в Дністрі
І полоще волосся у стругах холодних,
Де той берег пришила стібками мостів
Голка з ниткою в пальцях господніх.

finita la commedia

Нехай Великий Бог
Пошле Вам радість в хату,
Міцне здоровля
Й літ юрбу густу
І Доленьку
Усміхнену й багату,
І пісню
Українську золоту!
Хай друзі й рідні
Вас не забувають,
Застільний келих
Сріберно дзвенить,
Хай радісним ясним
Квітучим маєм
До Вас в оселю
Ластівка летить.
Несе на крильцях
Втіху світанкову
І оптимізму
Сонячне тепло,
Чарівне й тепле
Українське слово
І приспане завіями зело..
Хай щедрий Світ
Осипле Вас житами!
Хай вишитий рушник
Махне крилом!
Добро і Мир
Хай завжди буде з Нами!
Із Новорічним
Радісним
Різдвом!!!

finita la commedia

Коли тісною стане шкіра
І вигостриш своє перо, -
Тоненьким лезом ювеліра
Ти знімеш маску. І мерло
Осяє скромні будуари
І бригантини легкий стиль.
Ти увійдеш ... іще без пари,
Загойданий посеред хвиль...


Коли затихне перший вигук
Отих невтомних шукачів
Перстенів, перлів, срібних рибок, -
Ти в будуарі відпочинь,
І сни твої і діаманти
Я припильную, як колись...
У танці осені анданте,
Де ми щасливо обнялись...