Такий простий невідворотний сніг
Вкриває землю, пристрасті, тривоги,
Виблискує, іскриться вдалині,
Приборкує страхи і осторогу.

Поволі довшають зимові дні
І зменшуються до життя вимоги.
Майбутнє – нечітке, як уві сні,
Минуле – затіняє кожен спогад.

Мороз віконця всі розмалював,
Тому у них дивитись неможливо.
Рояться і сніжинки, і слова.

Душа від вітру й холоду вразлива,
Довкруж – ні пілігрима, ні волхва,
Та гріє серце нам Різдвяне диво.

2017

Чути плач луни земної рано-вранці, на світанні,
Перший промінь крає темінь, путь годинника невпинна…
Мудрий час фільтрує завжди недоладні сподівання,
Відступає день минулий, ніби вражений чужинець.

Світ змінити вже запізно, зостається споглядання,
Що усе ж не подарує серцю бажаний спочинок.
Дні були, як феєрверки і затемнення неждані,
Як поглянути сьогодні – непроглядна мішанина.

І глибини, і вершини, і звичайне, й виняткове
Час в мозаїку складає в дивному калейдоскопі:
І його безглузда жертва, і обранець випадковий,

Відігравши певні ролі, перетворяться на попіл;
І вінці його невічні, і лавровий, і терновий,
Тих лише він поважає, що йому чинили опір.

2016

Невже ми не зустрінемось з тобою?
Я не повірю в це нiколи. Знай!
Твій образ наяву й у снi зі мною,
Хоч я не знаю, чи існуєш... Хай!

Чи ти десь є? – питаю я з журбою.
«Десь є, десь є...», - шепоче ніч, - шукай.
Шукати? Де? В душі нема спокою.
І по яким зіркам, скажи, твій край.

«Десь є, десь є...», - мені шепоче небо.
«Тебе нема», - так каже хтось з землі.
Невже тебе менi забути треба,
Як забувають сон в ранковій млі?

Ніколи! Ні! Це наших мрій тенета.
Скажи мені, бо я не знаю, де ти.

2012.07.01

Чи то погода нами пише,
чи ми про неї кожен день,
коли душа на ладан дише?
Але не меншає пісень.

Зима мелодіями жовтня
манила цілий листопад
у дні і ночі допотопні,
а нині рухає назад.

І ніби тане, і не тане,
і замерзає на ходу
душа з душею на біду,
яка ось-ось і …не нагряне.
Засніжило усе неждане,
та знаю я, куди іду.

12.2016

Ніщо поета не уб'є.
Не доконає і пошана.
Ранимі, чуйні на своє,
самі собі лікують рани.

І не болючі – по лиці,
і не смертельні, та у серце,
аби перемогти у герці
і не загоїти рубці.

О, дорогі і чуйні люди
гоноровитої крові,
які пишаються собою...
Вини поета не убуде,
аби не мухи в голові.
А білі тануть і зимою.

12.2016

Не йди покірно в темряву до смерті,
Хай гнів зустріне старості кінець,
Минай липкі обійми розпростерті,
Не йди покірно смерті під вінець.

Хоч темрява − є відповідь, всі знають.
На світло слів не слідує народ.
Ридай же, зло, коли пісні лунають
Про вічну звищеність людських чеснот.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Не слідуй марно далечі доріг,
Бунтуй гниття всі заклики відверті,
Переступи буття низький поріг.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Минай лихі обійми розпростерті!

25.11.2016

Захмарний спокій небної краси –
Безгрішно-чистий непохитний докір.
В цю мить уже нічого не вдаси –
Стихають і месії, і пророки.

Хоча іще далеко до грози
І кари за невивчені уроки,
Усе ж намарні пошуки яси,
Небесна синь для зору заглибока.

Прозора висота чарує нас,
Їй вибачити ладні дощ і темінь.
Провалля неба – завжди таїна

І тема для виснажливих полемік…
Кидає тіні сяючий Парнас,
Які доводять до тремкого щему.

2016

Вирує море, темний океан шумить,
На берег хвиля котиться важка – розмить...
І блискає все навкруги, і грім гримить,
І стогне, і гуде, і стугонить...

Морська стихія піниться, шумить, реве,
Десь там у хвилях білий корабель пливе...
Оскаженілий вітер виє в висоті,
Так наче рвать вітрила має на меті...

І дощ: ридає небо – плач його не чуть,
Морських глибин він відкриває справжню суть,
В безодню темну ллється цей потік...

Так чую цей етюд, і в ньому чую крик,
Тріумф природи вічний над усім дрібним,
Що підкоряє все цим хвилям штормовим.

Лютий 2016 р.

Коли ти ще була малою,
тобі співав я, – баю-бай,
рости, дитино, Бог з тобою,
а ти татуся доганяй.

І досі інколи лунає
дитяча арія твоя, –
уа-уа! І до Дунаю, –
ау-ау! – гукаю я.

А як іще мені гукати?
Я на своєму рубежі,
а ти на іншім віражі
уже переганяєш тата.
І як мені не пам'ятати,
що ти – луна моїй душі?

19.11.2016

Маленький ковток живодайної тиші
Рятує думки від непотребу слів.
Прискіпливі тіні неприйнятих рішень
Турбують сумління, безжальні і злі.

Тому не тримається певно в сідлі
Розпачливий розум і плентає пішим,
І страшно палити усі кораблі,
Майбутнє від цього, на жаль, не видніше.

Вузли перепуть і витки віражів,
І манять уяву, і душу тривожать.
А сумніви в’ються, неначе вужі,

І логіка їх подолати чи зможе?
Лякають падіння і травми чужі,
І міряє світ під прокрустове ложе…

2016

Осінь оголила ясени.
Вітер заколисує калину, –
гиля-гиля, листя, у долини,
гиля аж до самої весни.

І ясна жура цієї днини
опікає душу ще живу,
і несе печальне рандеву
жевріючій осені людини.

А літа, як листя і траву,
вітер часу замітає далі,
ніж усі навіяні печалі
і не пережите наяву.

А природа у свої скрижалі
вписує оновлену главу.

31.10.2016

Цей ранок загубився на шляху,
Блукаючи непевно у тумані.
В таку годину, тиху і глуху,
Слова усі несказаними стануть.

З цупких обіймів зайвого страху
Випручуються промені старанно,
Долаючи прискіпливу нудьгу
І стаючи причиною світання.

В запеклій щодобовій боротьбі
Суцільна темінь із ясним промінням,
Із перемінним успіхом двобій –

Постійна смерть і вічне воскресіння.
Отак показано в одній добі
Захопливе мистецтво світлотіней.

2016

Якщо ми є, то і розлук немає,
бо є у мене – ти, а в тебе – я.
Коли одного цього вистачає,
то ми на цьому світі ще сім'я.

Моє ім'я тобі не буде всує.
Твоє ім'я дає мені снагу.
Тебе я за парсеками почую,
якщо не заночую у снігу.

А там уже до тебе недалеко.
Та не радій, що це буває легко,
і не даруй гіркого каяття.
І не сумуй, і не карай журбою.
Ми будемо навіки із тобою,
якщо на тому світі є життя.

09.2016

прийдуть удосвіта
напившись до несхочу чаю
вони (!) і та
незвана гостя – знаю

ініціал
її із подиху легкого – гобелени
вже падали і падали нарешті впали і упав
на них зелений

філологічний черв
із заспаної мряки
прийшли удосвіта принесли меду кави й трохи перл
і дикі – всі червоні! що аж горіли! – маки

прийшли і запалили в свічниках вогні –
горіли свічники усі. я – ні.

2009

Що Бог дає, то те і ймемо,
а забирає сатана
майно, і душу, і окремо
усе, що плодила вона.

Немає плоду – все минає
і по дорозі до Отця
її орбіта добігає
до героїчного кінця.

То й уяви, що ти – у та́нку,
як у танку́. Ото й ... привіт!
Пиши у віршах заповіт,
аби умаятись до ранку.
Але тримайся до останку,
якщо чекає інший світ.

07.2016

Не дивина. Що уві сні люблю,
те і жалію, і усе прощаю.
О те минуле! Я і досі сплю,
коли тебе із вирію чекаю.

І досі ми обоє у кіно
далекої дитячої країни
чекаємо зачаєно години,
яку уже омріяли давно.

Але усе дає єдина мить.
І не тому душа моя болить,
і у юрмі тебе одну шукає.
Усе ще любо-дорого мені,
коли не наяву, а уві сні
осиротілу душу обнімаю.

06.2016

Усіяв дороги акації цвіт.
Рябіє осоння отави.
І сизі сережки березових віт.
уже опадають на трави.

Заманює липа медові рої,
і віє нектарами раю.
Оаза бере у обійми свої
усе, що кує і літає.

Зозуля рахує майбутні літа.
Минулі оплакує одуд.
А щастя невидиме – поряд,
коли досягається ціль і мета.
Гойдає колиску пора золота –
сусіди
            не битимуть
                                   посуд.

05.2016

Омана зору простір випивала,
Стоокий безмір поглинав уяву.
Невтомний погляд – прагнучий блукалець
Ставав тепер заручником обставин.

І невідомо скільки це тривало –
Народжувався в муках світлий травень...
А потім космосом відкрилась далеч,
Промінна і насичено-яскрава.

Свідомість гасла і з'являлась знову,
Та це не створювало перепони.
Здавалося, душа на все готова,

Бо вже не діяли земні закони.
Не спало небо ніжно-лазурове,
Будили простір Великодні дзвони.

2016

Мова поезії інша,
поки існую… мовчу…
А озивалась раніше
Музою вітру, дощу.

Падаючою зорею
Ліра майне уві сні.
І не долине до неї
Мрія моя вдалині.

І затихає луною…
Тужить душа за такою,
поки сльозу не утре.

Тільки радіємо рано.
Мрія хмариною тане
і забувається. Мре.

04.2016

Весняне повітря несе живодайне тепло.
Пісками дочасно спливають невпинні хвилини.
Земне існування – суцільний довічний полон,
Усе пережите – випестує розум зміїний.

Проб'ється крізь темінь і сонячне сяйво затінить
Правічна мінливість, що ставить питання у лоб.
Та хай би там що, але досвід людини безцінний
І враження кожне лишається часу на зло.

На чорне і біле не ділиться порівну світ,
Бувають захмарені днини і місячні ночі.
Виховують нас і ламають дороги нові

Тоді, як душа очевидне прийняти не хоче.
Бувають слова, що руйнують чужий заповіт,
І краплі, що влучно і впевнено камені точать.

2016

Яка оспівана печаль…
Який прекрасний клич – залишся!
Та берег сутінки колише,
І відпливає човник вдаль,
Відносить жертву з вівтаря
За виднокрай, за ті діброви,
Що їх торкнулась пурпурово
Остання сяюча зоря…

І не спинити… не змінити…
Згасання бабиного літа…

21.05.2015

Галявини чистого розуму прагнуть прозрінь,
Настійливо хочуть висіти у хащах тумани.
Буває, здається, що в серці вогонь догорів
І темрява входить у душу, мов гостя незвана.

І рветься угору утомлений розум-прочанин.
У руки йому не даються зірки-бунтарі,
Та світлом непевним нестримно, привабливо манять,
Закривши дорогу до себе пластами сторіч.

Уперті поети воліють вершини сягнути,
Долають зрадливу, оманну, виснажливу путь.
І, може, їх слово ніколи не буде почутим,

І слава – буває навічно й лише на добу.
Вони, – ігноруючи досвід бесславно забутих,
Бажають зловити у сіті фортуну сліпу.

2016

Манлива незнищенна далечінь
Подовжує і простір, і уяву.
Думки мої – свавільні втікачі –
Летять вперед, не знаючи угаву.

Майбутнє віддаляє час лукавий,
В прозорий безмір кинувши ключі.
І розум наш не осягає явищ,
Які, на жаль, завершились нічим.

Страхи підступні полюбляють морок,
Затемнення уяви і думок.
Тоді зневіра, на розправу скора,

Прийдешнє замикає на замок
І уповільнює собі на користь
Такий близький уже наступний крок.

2016

Коли мале цабе не помічає
у силі слова якісну мету,
то це одне, буває, означає,
що інколи я правильно іду.

Ну, а якщо іду за течією,
або не йду супроти неї я,
то вистачає бульки однієї,
аби вертати на круги своя.

Але коли колегія музейна,
виконує не місію буденну,
а набирає у роти води,
то це умовно має означати,
що, може, це і є її пенати,
та їй сюди – по лінії орди.


02.2016

Густий туман і падолист.
Парк доокіл в напівреалі -
оманливо-химерний зміст
і таїна - а що там далі?

А далі – будень, листопад…
Шурхоче золото прив’яле
про тлінь здобутків і утрат,
і почуттєвих карнавалів…

Учора – сонце. Завтра – сніг?
А чи важливо? - дощ чи іній…
Зникає в плетиві доріг

і розчиняється в осінній
імлі її щасливий сміх
від несподіваних обіймів!

05-07.11.2015

Доживу чи ні до самоти –
що на небі писане, не стерти.
Наші долі ділені на чверті.
Йде остання, Господи, прости.

У чаду щоденної борні
за насущне, віще і минуще
наша проща у останні дні
все одно закінчиться у пущі.

Інколи задумуюсь на мить, –
чом душа за втраченим болить,
наче і її молотять черті?

А перед лицем самої смерті
я щасливий, бо мені щастить
жити, оживати і не вмерти.

02.2016

Для зневірених душ небеса пророкують занепад.
Загубивши основу, стають безпорадними дні.
Занедбаєш контроль – і тебе обсідають халепи,
Ти звіряєшся злигодням, наче найближчий рідні.

Це не казка, не сон, а звичайний рокований епос,
Це – підкорення будням, не вартим такої ціни.
Все безжалісний час, окрім душ, незворотно розщепить
І змішає також у великім своїм казані.

Він ітиме невпинно самотнім сумним пілігримом,
Побудує бар'єри і спінені греблі порве,
Не покаже нікому обличчя таємне без гриму,

Та нестиме щодня і щомиті прозріння нове.
Не зламати його, не здолати, він, завжди незримий,
Наче фенікс, відродиться з попелу і оживе.

2016

мій дід лічив свої літа в окопі
і мама народилась по війні
розповідає інколи мені
коли вже пахло миром у європі
прийшли у села спокій …і весна…
аж раптом появився «визволитель»
чимало крові в ті часи пролито
згасала волі зіронька ясна
загнали нарід на роки в колгоспи
установили різні «норми» «гости»
а храми обладнали на склади…
і знову мир крихкий немов льодина
а мама нині плаче як дитина:
зійди і зглянься господи зійди

Оманливий вигляд показує суть не завжди,
Загальні уявлення висновки наші формують.
Дізнатись майбутнє постійно безумно кортить
І знати напевно, що наші зусилля не всує.

Є дивна межа, за якою ніщо не дивує,
Розгублений розум тікає і нищить сліди.
Епоха сміється із тих, що стоять одесную,
Мовляв, поміняюсь і буде усе не туди.

Пришвидшений час розігнався й несеться галопом,
Під ноги не дивиться, іноді топче посів.
А хочеться просто у вічність жбурнути рукопис,

Почути думки і відлуння далеких часів.
Нехай же натхнення небесним кадилом окропить,
Аби свіжоспечений задум в калюжу не сів.

2016

Іду до вас, несу найперше слово,
що визріло в поезію в мені,
коли ходив лелека по стерні,
у золото вдягалася діброва…

Іду до вас, щоб розділить по-братськи
із квітів роси, аромат полів,
мелодію, що зібрана зі слів
дощем травневим, що полив зненацька.

Іду до вас сьогодні, мов на сповідь,
несу свою журбу й любов у слові,
немов у перше, вкотре вже іду.

Нехай в дорозі біла сніговиця,
нехай вітри і грає громовиця –
безсилий зупинити цю ходу!
2016

у котре січень…сипле сніговиця
планетою крокує рік новий
і юні уже інколи «на ви»
і рідше вже чомусь дитинство сниться

то тільки ще початок ще початок
пів віку /для статиста/ лише пів
ще не затих в душі різдвяний спів
і сніг скрипить…а де ж мої санчата

бо є ще дух здійнятися на гору
знов пригадать: було ж недавно сорок
вернутися на мить в солодкі сни

енергії достатньо є сьогодні
і не лякають серце дні холодні
від січня зовсім близько до весни
24.01.16.

Усе намарне, поки мовчимо.
Але ніщо даремно не минає.
Якщо байдужі – маємо клеймо,
і всі діяння небо пам’ятає.

А у поета місія така –
«лупа́ти скелю у жару і стужу».
І ти, і я не варті п’ятака,
якщо мамоні продаємо душу.

Усе минає лише уві сні.
А на війні усе, як на війні.
Гартуємо і націю, і волю,
і пізнаємо істину просту, –
кого немає ще на цім посту,
за того інший є – один у полі.

01.2016

Виринають із пам'яті спомини давніх надій,
Що колись оселились у мріях привабливим дивом.
Заховали минуле далекі тумани густі,
Прагматичні бар'єри закрили сполохане сниво.

Та відлуння думок не залишать нас на самоті,
Пригадати примусять усі неймовірні пориви.
Хай зі смертних ніхто неспроможний іти по воді,
Та можливо спіймати краплини Небесної зливи.

Поринає свідомість у вихор непізнаних сфер,
Диктувати стихіям людина бажає закони.
Від нахабства такого розгублений всесвіт завмер

І до вічності пустить лиш тих, що пройдуть перепони.
Це природа людська: треба все і сьогодні й тепер,
Та земна жалюгідність у безмірі вічного тоне.

2016

Ой не зозуля роки додає.
Сяють ще карії очі,
та заховалося щастя моє
в сутінки білої ночі.

Жовті діброви, багряні сади...
Де та розвилка розлуки,
що повертала раніше сюди
з лісу у росяні луки?

Позамітало луги і поля
памороззю-сивиною.
Віє і віє зимою.

Ой, замерзає надія моя…
А за лісами ще чую здаля
відгуки долі луною.

Світило сонце неземним вогнем –
Із посмішкою сніг одразу танув.
Здавалося, що тінню дожене
Дотепник-день і глузувати стане.

Невимушено, легко і спонтанно
Повітря чисте, ніби весняне,
Нагадувало: світ – його обранець
І той щасливець, – хто його ковтне.

На хвильку перетнулись паралелі
І щось містичне променем лягло.
Малює час холодні акварелі,

Життя – крокує вперто напролом.
Зім'явши білу снігову постелю,
Іде у гості нетривке тепло.

2016

Чи я іду у темні хащі,
чи то у пекло на путі –
літа минають золоті
і попереду не найкращі.

І ці, що маю, не пропащі.
Межи людьми, у суєті
ще не останнє я ледащо
у повсякденному житті.

Зима чи літо, рай чи пекло –
я ще душею молодий
і де не буду, буде тепло.

Сідає сонце у прибій
ясного моря, де не смеркло
і не стихає голос мій.

12.2015

Пам'ятаєш, одного разу,
Ми хотіли зупинити час?
Ми зробили б це відразу,
Якби залежало все від нас.

Пам'ятаєш хвилини блаженства?
Тиші, комфорту, щастя?
То було приємне шаленство,
Та поруч бродило нещастя.

І тепер, коли ти так далеко,
Коли холодом віють слова,
Пожирає мене ностальгія.

Мабуть рацію мав Сенèка,
Спасіння - це наша душа,
Вона також і агонíя.

20/11/14

Пливе до берега Арго,
а тоне човник орігамі.
Покинь мене, моя туго́,
але не залишай ночами.

І ти – ілюзія моя.
На цьому березі – покута,
на іншому – ще не забута
уявою багатія.

І ти являєшся у сні,
аби судилось і мені
не сумувати за тобою
і забувати, хто я є.
І все минуле не моє
пливе у Лету за водою.

11.2015

Зими ворожіння, насмішливу втому,
Бар'єри умовностей і заборон
Приносить Сьогодні, лишає по тому
Лише міражі і несправджений сон.

Нависли думки ідентичністю грон
На дереві часу, старому й крихкому.
Розгублені міфи тікають у схрон
Уяви, що має хронічну оскому.

Забігали швидко проворні хвилини.
Коротке життя – це не вирок, а шлях,
Бо їх не поставив і час на коліна,

До рота їм тиша не всунула кляп.
Вони цінувати уміють первинне
І здатні усе розпочати з нуля.

2015

Покотилась луна через простір, вивчаючи далі,
А беззахисній тиші несила було опиратись.
Осипались і линули в безвість хвилини опалі.
Нерозважно утрачене – це своєрідна розплата.

Наша вічна душа невідривно до часу прип'ята,
А тому він із нами завжди іронічно-зухвалий.
Сьогодення природно міняє, і маски, і шати.
Ми приходимо в завтра і знаємо: нас не чекали.

І тому в лабіринті життя нам не бачиться вихід,
Закривавлені рани епохи тривожать нестерпно,
І луна безпорадна до нас озивається сміхом.

Непроглядні тумани попереду й руки затерпли...
Покарає безпам'ятних час прозаїчно і тихо
І поверне на пройдені людством в минулому терни.

2015

Переростає злість у спокій
І звичка поглинає біль.
Сумління заглушило докір
І залишило при собі.

Епоха наша, мов гамбіт,
Що час пожертвував жорстокий
Із вічністю у боротьбі,
І стежить за людьми впівока.

Ми розриваємось навпіл
Поміж високим і буденним
В безвиході одвічних кіл,

Обізнаними достеменно,
Що перетворимось на пил.
Не розтоптати би священне...

2015

Позбудься страху боротьби
Віддайся гніву віртуозів
Шли враження до висоти
Пишайся силою потоків

Ніхто не знає біль вини
В які потрапиш ти мішені
Та право - обираєм ми
Чиї потиснути долоні

І стане краще чим було
І не жалкуй , і не корися
Усе що гнітить - то ярмо
Вдягни його на шию змія...
2015р.

Cміливість і страх у житті не завжди антиподи,
Гротеск і сарказм поріднились, неначе брати.
Історія – часу служниця – затримує подих,
Звертається днина безтямна до неї на “ти”.

Чи варто чекати для дії якоїсь нагоди,
Минуле спалило мости, але треба іти
Вперед, безупинно, бездумно, тамуючи подив,
Крізь дату іще невідому і змазаний титр.

А безмір миттєвостей ллється на голови наші,
Не просить його цінувати, подяки – також.
Куди прямувати, ніколи ніхто не підкаже.

В герої невігласи пнуться і топчуть закон.
Осліпла епоха Фемідою зважує чаші,
До сказу, до скону шукаючи втрачений код.

2015

Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!

Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Ще тліє літепло. Одначе,
оберігаючи себе,
то усміхається, то плаче
осіннє небо голубе.

Оперезали сиві хмари
учора сяючий зеніт –
несуть руно своє отари
у далину десятиліть,

де і немає, і не буде,
як це буває восени,
отої візії весни,
яку уже чекають люди,
і омофор Її усюди
укриє віхолу війни.

14.10.2015

Упряжка осені і літа
не поспішає за саньми,
та ранками уже помітна
поява пішої зими.

У позолоті крони клена
узори інею горять.
І сонне сонце п'є зелене
й багряне полум'я багать.

Перефарбована алея
очікує меча Арея
за визиваючу красу.

І сумно заглядає вітер
у очі бабиного літа,
готові на скупу сльозу.

10/2015

Прошу тебе: безмежжям свого чару
Не відпускай, допоки я живий.
Спокус потуги всі минуть задарма.
Як оберіг – коханням оповий.

Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.

Але навчи не зловживать надміру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим

Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна

3.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу

У образі божественому яро,
В полон віддавши чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.

Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.

Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Та каже голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.


30.09.7523 р. (2015)

Легким повільним летом хитких фантасмагорій
Замінюється чиста прозора яснота.
Оторопілий всесвіт стоїть нечутно поряд,
А сонце світлотіні готує для вистав.

Для чистих душ у хмарах лишає небо проріз,
Щоб з аркуша нового наступний день постав.
Коли підступний безлад рубає нас під корінь,
Дивують час і простір величністю постав.

І розумом, і серцем не можна осягнути,
Який мінливим часом готується коктейль.
І буде в нім достатньо, і солоду, і трути,

А треба відшукати покликання святе,
Спіймати мить потрібну, яка нічим не скута,
Між тою, що минула, і тою, що гряде.

2015

Жене хмарин рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч іноді на копію бліду
Скидаються. Уява так шаліє:

І каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.

Але коли буремна непроглядь
Їх перетворює на темні тіні,
Вони – мов чорні лебеді ячать –

Краси мов крила у сумнім видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легкий у чарівливім плині.

24.12.7522 р. (ВІд Трипілля) (2014)