діставайте парасолі! -
сніг відкланявся, поволі
йде до нас тепло.

розморожуються душі,
оживає риба в суші -
тут зимі й облом.

це гряде весняний фатум,
щоб зійшло води багато
з мертвої пори.

дні - руді, веснянкуваті...
де б то ще понабирати
безтурботних рим?

Зорі усміхаються з – за хмари,
Ніби добрі очі з – під повік
Тої жінки, про яку я марив
Зимними ночами звіддалік.
Серденька зболілого кровинка
І душі відрада та жура, -
Наді мною височіла жінка,
Наче непідкорена гора.
Повна щастя і хмільного соку,
Та бажань нестримних навесні, -
Де вона, чаклунка кароока,
Заблукала в березневі дні?
Я дивлюсь засмучено угору,
Ледь погаснуть вранці ліхтарі, -
Там лишилась привидом прозорим
Тільки тінь яскравої зорі.
12.03.12

***
Свічка вічності молиться...
Не загаси!
Тримайся долонями вітру.
Чіпляйся за щирість німої сльози!
Мов мак об холодну макітру,
Товчись об свідомість. Старий макогін
Скрипить. Розум хай молочніє!
Якщо утрачаєш - лети навздогін
Своєму святому Месії!
І сонце трипільське довкола, хрести...
Ти - звідти! Ти родом ще звідти,
Коли не ламались історій мости,
Лишалися вірними діти...
А нині – череп’я сумне на межі.
Та свічка, що молиться в небо.
Закуреним ладаном... Стогін душі...
Врізається вічність у тебе!
(12.03.12)

... Побігти у сади простоволосі
Розхлюпатись росою по квітках
Зашпортатись у приспаних покосах
Впіймати промінь на тремких устах

Податися у мандри на хмарині
Пірнути пташкою у крони ясенів
Відшити гладь з озер аквамарину
Сягнути юності мрійливих берегів

Відчути смак малинового літа
Вділити ласки оксамитовій порі
Торкнутись мудрості старого Геракліта
Вклонитись низько вранішній зорі

Прикинутись дівчиськом вередливим
Гойдатися над прірвою століть
Палахкотіти вогником щасливим
Ви гомоніть, лукаві, гомоніть...

Остання твоя печаль
наче моя перша.
Скільки було прощань,
любчику мій, верше?
Скільки було слів
зболених і трохи?
Дощ по шибках лив,
жовтень мочив ноги,
мела зима слід,
сніг устеляв пісню.
Вірші мої від
сивих чуттів… після…

..і брехня - уповільнене вбивство.
Досконале, як весь Абсолют.
Опинившись у тім "товаристві" -
Судочинство відсутнє: - Салют!

Вас дістануть не кулі, а розпач.
І такий собі, відчаю смерк,
Що скубає, гризе, як і Злочин...
І ністільки ж униз , як і вверх...

І, можливо, навіяний протяг
Того вітру - з фамільним Гербом,
Вас одягне у свіжий свій одяг
Не написаний Вами ще Том...

Кимсь брехня від спекоти зів"яне -
Ненажерливий всмерть Бумеранг!!
.. зацілую усі Твої рани
За єдине у світі Танго...

12.03.2012.

ПІСНЯ "НА ВІДСТАНІ ДУШІ"

Хтось пише вірші, так що слух чарують
Хтось прозу пише,так що аж спиняє дух.
А я,- чорнилом виливаю душу
В невмілу риму яку зарас пишу тут.

Я не пишу щоб когось здивувати,
І не чекаю визнання чи похвалу.
Звичайно,ці рядки ще буду розвивати,
Й покажу в них, думок всю глибину.

І як поет, не вийду я на світову арену,
І вірші ці побачать,-десь десятки два.
Та не число є тим, що має значення для мене,
А розуміння слів, в яких моє життя.

Можливо і не зможу донести я,
Всю суть і сенс думок,які вирують в голові;
Можливо не зумію розказати,
історію оспівану в душі.

Але я все одно напишу,
Запишу у віршах своє життя.
Думки свої у римах я розкрию,
В рядках сховаю все своє буття.

3 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Учора вгледів очі біля баку,
сумні, нещасні очі - й остовпів.
Хтось палицею відганяв собаку
і зграю диких мартівських котів.

А вільною рукою грібся в кучі,
швиденько щось за пазуху ховав:
чи шкуратки банана, чи онучі...
Негадано я очі ті впізнав.

Приречені, розпачливі, нужденні -
є у них щось від Спаса на хресті...
Я бачу їх, прокинувшись, щоденно
у дзеркалі розбитої мети.

1999р.

Я світло твоє і тінь,
я сонце і холод лютий,
я золото, срібло, синь.
Якою сьогодні бути,
залежить не од вітрів
і не від погод і віянь...
Ти б тільки любити вмів,
а решту - сама зумію...

Азалії і орхідеї
натхненно квітнуть
в оранжереї.
Диво природи серед зими,
тут райські рослини
і райські птахи… –
вмить відступають білі сніги.
Азалії і орхідеї –
дарують світу весни ідеї.

2010

Ви малюєте квіти й жінок, –
Всі сюжети на світі схожі,
Але Ваш неповторний вінок
Пророста на скрижалях любові.
Подих пензля легкий, наче промінь
І прозорий, як вранішня тиша,
Промовляє до нас невідомість,
Наче жінка кохана й безгрішна.
Як Мадонна, троянда пречиста,
Кароока мальва всміхається,
Лісових конвалій намисто
Недоторканим світлом лишається.
Квіти плачуть, радіють, палають,
Квіти – очі землі і вуста,
Знаки долі завжди посилають
Й не рахують ще наші літа.
Переливами фарби граються,
Десь чека недопите вино,
Як багато у квітах грації,
В них – душа й непідробне тепло.
Ця симфонія справді квіткова,
Ви – Художник і Ви – Садівник,
Сонцесяйний квітне казково
Ваш чарівний величний світ.

2010

ОСТАННЯ КРАПЛЯ

Сльо́зи Всевишнього оплакують людину,
Вмивають ви́разку відмови каяття,
Й, обпалюючи гнівом шлях загину,
Остання крапля розтрощить буття.

І відкупитися молитвою від Бога
Не вдасться вже. В очах Його давно
Нема невинних… Є лише дорога
Усіх на пла́ху, по життєве дно.

Там, без лахміття виправдань, душа
Оголена, прибита покаянням
До скелі із гріхів, себе не спокуша,
Зазнає ляпаса всевишнім покаранням.

Павло Гай-Нижник
12 березня 2012 р.

Не сотворіте ідола собі.
Собі кумира – о! – не сотворіте!
Колишній каторжанин, далебі,
Не захотів би жити у граніті.

І як воно: з етапу – в монумент?
(Птахи й зіваки люблять монументи).
Такий собі приручений поет:
Ні за життя свободи, ні по смерті.

Обплутаний тенетами пліток,
На постаменті – щоб і не пручався.
Нам легше так, не бачив-бо ніхто,
Аби, гранітний, плакав і сміявся.

10.03.2012.

Половина душі
запорошена снігом ще мерзне,

половина душі
вже всміхається сонцю і квітам -

вже недовго, ще трохи –
земля свою душу отвéрзе

і пригорне мою,
аби ніжним теплом оповити.

Я чекаю моменту,
я прагну відчути цю злуку,

я втомилась від криги
та вірю, що скоро вже скресне...

Я напружено слухаю
перші пробудження звуки,

підставляю обличчя
під краплі дощів перехресних.

Половинка душі
запорошена снігом ще мерзне…

2012

Не тривожте мене, мені сниться
Моя мама така молода.
Біля двору старенька криниця
У якій чудодійна вода.
Лелечата з гнізда виглядають,
На старезній засохлій вербі,
Невідомі для них іще далі,
Як і небо, такі ж голубі.
Не тривожте мене, я устигну
Повернутись у будні ці злі...
Просто хочу малого хлопчину
Ще зустріти у нас на дворі.

12.03.12р.

Снежной литературы выпростался проём.
Просто Анна Каренина мне говорит: пойдём.
Мне говорит, ссутулясь: "Чем я не Гюльчатай?
Я превращаю в эрос всё, что ты мне ни дай".

Мне говорит - "послушай", и притворяет дверь.
Вот, я купила уши, на, говорит, примерь.
Тут, говорю, делов не на пять минут.
Знаешь, мне эти уши в принципе не идут.

Я ж не на пергидроле, чтобы менять окрас.
Не во Китае шиты, мне и мои - как раз.
Я ведь сплошной, двуухий, собранный человек.
Органов и деталей - полный боекомплект.

Стать приложеньем к Анне глупо и не с руки.
Пристальные дворяне призрачно далеки.
Просто за толстым графом карточный всплыл должок.
Просто на супермаркет зябкий идёт снежок.

Как бы вам подоступней? Анна моя жива,
Но у неё отстёгнута голова.
Я не знаю, что делать, просто стою окрест.
Train of Anna Karenina is the best.


2011

Нас называют кораблями,
Нас любят минными полями
Неравнодушия земли.
Объята плотью наша костность,
Навстречу прёт какой-то космос,
Какой уж там приобрели.

Ещё проверит воздух топкий,
Насколько хороши заклёпки,
Осознавая в свой черёд,
Что речь у нас - на самом крае,
Что не сама она играет,
Что и ведётся, и ведёт.

Рази нас, встречная минута,
Мы станем главное кому-то
И лёгкой песенкой навзрыд.
И наша память нам с тобою
Першит и кажется звездою,
В зобу дыханья говорит.

В перволазоревом узоре
Мы литер вспахиваем море,
Как если вскользь живём с листа,
Или как будто наша нота
Смешит и балует кого-то,
Первопечальна и чиста.

2011

Жити треба так, наче ти метелик-одноденка, якому начхати на анамнез, ламані лінії долі і різні там ДНК; краще мітити кожну квітку, причащатися фарбами, і засинати під вологе дихання Лари Фабіан; збивати із ніг перехожих, вони ж бо як стáтуї, пливуть на гондолах тіней своїх по асфальтові, і хоч би хтось посміхнувся на всі тридцять два немолочні, сьогодні у земнонебоводних – це злочин; посадять тебе за ґрати – власні ковані вії, не полетиш більше в небі бездомним повітряним змієм, будеш сидіти в своєму кріслі – цмудити осінь, келих дощу сухого, розлита ніч на підносі; і ніхто, і ніщо, тільки вершини твого недосяжного тіла пам’ятатимуть, які альпіністи їх підкорили, і зірвалися вниз, і зникли, мов метелики-одноденки, розчинились у кислотних очах твоїх лише деякі…

Не важко серцю в камінь обернутись,
Коли його гадюча пестить лютість.
Молитва « Отче наш» - м’яка відрада ,
Душі людської лікарка по суті.

12.03.12

Зазнач,

він – сам-собі-присутність,
присутністю для всіх, і все
на явища, на сутність,
умов життя відсутність,
і кволий, шолудивий сенс,
криваво-п´яний перший секс;

здавна – писати в стіл солодка втіха,
душняк-дозняк-рілекс,
( – фавстівська фабула!)
завернутий, без спіху,
для себе сам, для зла,
своїм убивчим ритуалом,

феноменом – без виграшних прикмет,
законом, правилом без правил,
у горлі кістка (гопник, чи поет?)
у собі сам … Аскет,
блукач, невдаха, дикий пес,
боржник, гульвіса і бальбес;

і ось – побитий вітром і дощем,
несе свавілля важкий прес
життя з слабким плечем,
щоденним цюпанням, плачем,
свій персональний хрест
звабливих уст і перс.

Він – сам-собі-рулетка і палач,
податкова, рекет і фірмач,
шия і петля для довгих ший…
Він сам для себе нищівний!
Він на папері бунтівний
для себе… а тому –

Пробач.

м. Баранівка 2001

Посланцы звёзд,
из протоплазмы света,
со знаками судьбы своей знакомы -
не помнили про то, рождаясь где-то
меж «Altius!» и «Fortius!»,
влекомы
сильней и свыше...

Вот триумф! А дальше?

В от фальши
запотевших зеркалах
взмах крыльев разбивается о наше
многостяжание
с поправками на страх.

В снежинок сонме мнится солнцелик…

Сном
в унисон с Землёй
нам пробираться
своей орбитой, и срываться в крик

отчаяньем
земных
протуберанцев.


2012

РІЙ МРІЙ

Сни весни,
Дні рідні,
Пні ступні,
Сад засад,
Луг заслуг,
Ліс коліс,
Лук сполук,
Мод комод,
Вал навал,
Пил стропил,
Віть суцвіть,
Дар бездар,
Раб незграб,
Рів дворів,
Тин хатин,
Хлів хохлів,
Чар яничар,
Плин краплин,
Жар Стожар,
Чад свічад,
Гар сигар,
Мла хамла,
Пар опар,
Лет котлет,
Бас ковбас,
Дух задух,
Гнів вогнів,
Рев дерев,
Хіть жахіть,
Тінь хотінь,
Лінь велінь,
Дань жадань,
Кус спокус,
Брань зібрань,
Сіль весіль,
Чин причин,
Лік шулік,
Ріг доріг,
Сон персон,
Вид сновид,
Ляк гуляк,
Юнь Олюнь,
Реп дуреп,
Дур бандур,
Блуд облуд,
Лад рулад,
Два Різдва,
Три ватри.

* * *
Зло повзло,
Діло сиділо,
Сало гасало,
Тіло летіло,
Рило сварило,
Гало тягало,
Мило громило,
Рало карало,
Шило душило,
Жало вражало,
Било дробило,
Рів майорів,
Став заростав.


* * *
Ума дума – задума,
А роза – гроза, загроза;
А нива лінива,
А слива щаслива,
А злива вразлива;
А та хата пихата,
А та бита розбита,
А та нота – єнота,
А та рута – трута, отрута;
А та Ната – граната,
А та лата – з халата;
І ті гаті рогаті,
І ті миті розмиті,
І ті Насті снасті;
І ці циці,
І ці ниці звабниці.

Я перевтілююсь у літо,
щоб гріти серце, руки, слово
тобі, мій любий. Я – основа
життя і сонячного світла.
Я – ти.

Ти – я. І це не теорема,
яку доводити потрібно.
Клітинка кожна в тілі дрібно
прописує обох. Даремно
не віриш.

…десь
нащадка
душа
не сувора
крізь
віки
вже
вдивляється
в мене
і
все тоншає
нитка
сурова
за яку
ще
тримаються
гени…

2012

Щоб не рядки строчити –
мережила б серветки.
Оце було би хобі!
І вигода – була б.

А то… не біллю* – болем.
Не строфи, так – чернетки.
До чистої поезії
душа не доросла…

2012

Давай пробачимо похмурі
Та прохолодні дні весні, -
Тепло і світло ще занурить
Вона в простори крижані.
До примх, як дівка, завжди схильна,
Ховає вроду молоду, -
Давай пробачимо повільну
І запізнілу їй ходу.
Чи неквапливість ненавмисна?..
Якщо це так, то ти зумій
За безпорадну беззахисність
Пробачити сьогодні їй.
Іще хода її первісна
Розпалить полум’я бажань
І буде млосно вдень і тісно
Нам вечорами без смеркань.
Коти, заучені сонати,
Бриньчатимуть до хрипоти…
Давай весну не будем ждати,
А їй назустріч вдвох іти!
11.03.12

а місяць

випиває море.

воно, безсиле,

довгополе,

в спокійнім бризі

йде на горе...


і зовсім тихо,

без пручання.

лиш несміливеє

зітхання...


01.20. 12.03.2012

http://www.vip.rv.ua/pic/pics/vip63.jpg

Тихо плачуть асфальти,
Оповиті дощами...
Поглинають поля збайдужілі шосе.
Он, до неба свічки, що коріннями з нами,
Листям молять за степ
І за всохлі річки.


2007

Ми
Час пісків
І пірамід кути
Ми –кварцеве дитя,
Закутане у простір,
Що не тримає на прийдешніх злості,
Непроханих та наших днів,
Даруючи нове життя
З конвеєра
віків.
Ми
час пісків…

Уся зима у нас
на підвіконні:
Зірки маленькі
в молоці –
Розхристані
сніжинки
на щоці,
Я –
клаптик неба у твоїй долоні

2006

На тих тонких химерах ліній
нап'ято в космосі намет.
Не проти неба колір синій,
як і не проти вічності планет.

Біда, пробач, не проти правди,
хіба що зло - брехні кінець.
Ми, олігарху, - космонавти:
у нас один на всесвіт прапорець.

Тобі болить за те, за інше...
Не одному тобі болить.
Вже після церкви, де з колін ще
усе щось ми плануємо сплатить.

Ти маєш намір? Прагнеш росту?
Авжеж, ощадливий пакет!
Не проти ми, що маєш доступ,
як і не проти брязкоту монет.

Але збагни: звичайні люди
не поступаються тобі
у тому, що й без тебе всюди
самі спроможні раду дать собі.



12.03.2012

Звичайна жінка порухом одним
Розв’язує і припиняє війни.
Єдиним кроком переступить світ
І винесе вердикт, зронивши вію.
На сьомий подих – рішення і ціль,
Розрада й вирок, а печаль - довіку.
Ви їй колиску, ви її не зліть
І не будіть у жінці – чоловіка.

2012

Така облізла, несмілива , квола…
Тобі лиш воду із джерельних цебер,
Пташок намистом на дерева голі – і оживеш!
Бо як мені без тебе?
І забуяєш!
Як же без окраси?
І зацвітеш!
Весільно і єдино!
Допоки, весно, ми з тобою разом, -
Я – час кохання, ти – лише людина.
2012

—1—

Скерований словом в тунелі ідей:
Десь у кінці майоріє трофей.

Вдумливо зважуєш кожен ярлик,
І ліпиш на лоба (мабуть, уже звик).

Вдягаєш свідомість у пишні трактати,
Щоб потім докупи cебе не зібрати.

Життя - у коробці, душа - шкереберть.
Розпалюєш его, дозуючи смерть.

Розум облудний метає тобою.
Коли вже ти будеш готовий до бою?

—2—

Хочеться жити?! Заглянь собі в очі!
Можливо, помітиш угіддя урочі:

Цвітіння гербер, міріади озер,
Де вітер спокійний, як гіпнотизер,

Що душу очистить від грізних проваль,
Красою із лотоса змивши печаль.

І все це в тобі. Не бійся, заглянь!
Бо серце - це більше, ніж орган зізнань.


[26 жовтня 2011 р.]

Ожинове літо наших зірок
впало мені до ніг.
І, навіть, мій кіт,
що у зливу змок,
На грудях твоїх приліг.
Він на сьогодні -
мов кардіолог,
Наші серця відчува:
Треться об тебе, ходить по колу,
Щоб ти не пішов бува...
Не залишав його господиню,
Ожиновим літом прирік.
Тож залише вусань
нас на годину,
Щоб ти був зі мною
навік.
11.03.2012

Нарешті вже весна! Аж зачекалися.
А неба купол більшає щодня.
Дарує сонце день – і усміхається,
І зігріває, манить віддаля.
Як той підсніжник, радість пробивається,
Горить в очах, у посмішках усіх.
Регоче, щось наспівує і сяє вся,
вИхлюпує зі серця щирий сміх.
Гостинно, світло, щиро, мимоволі
Охоплює весна усі серця.
Ростуть у них, мов проліски, поволі
І віра, і надія без кінця.
Весна прийшла. Природа оживає,
Несе деревам зелень і красу,
А для журби притулку вже немає.
10.02.2012 р.

Я справжня жінка, ніде правди діти,
Від решти всіх жінок нічим не гірш –
З нічого я
Чотири речі
Можу сотворити:
Салатик, драму, зачіску і вірш!
11.03.2012р.

Ішла я навесні простоволоса,
І раптом вітер в очі шугонув.
Такої сили був, що аж здалося –
Проник всередину і в голові загув.
Заглянув там у кожен закуточок,
По звивинах легенько промайнув.
Втікаючи, згубив один рядочок,
Одну цитатку, фразочку одну.
Я підібрала згубу, обтрусила.
Подумала – навіщо це мені? –
Та викинуть уже було несила,
Бо вже припала фраза до душі.
Її хотіла я зробить шедевром,
Тож одягала в пишнії слова,
Та домоглась лише таким маневром,
Що вийшла в мене куля снігова.
Я так сама на себе розізлилась,
Що гнала кляту кулю з голови!
Її я кип’ятком усю залила:
«Розтань і щезни, й душу не трави!»
Вона неначе й танула слухняно,
За словом слово йшло у небуття.
А з-під руїн раптово і неждано
З’являвся вірш, тендітний, як дитя.
Його потрібно ще відшліфувати,
Та твердо я затямила собі:
Що варто по перетягах гуляти,
Бо користь є й від вітру в голові.

10. 03.2012р.

Плаче свинка у калюжі,
Бо до неї всі байдужі.
Кролик свинці дав морквинку,
Та вона не тішить свинку.
Двоє добрих мишеняток
Їй відсипали зерняток.
Плаче свинка - все намарно.
Всюди сум і в небі хмарно.
Їй корівка круторога
Молока налила свого.
Цапик Буць притяг із клуні
Бурячків мішок для Хруні.
Плаче свинка - сльози градом,
І нема на те розради.
Їй букетик би чи кошик
Хоч ромашок, хоч волошок.
Та чомусь ніхто на світі
Не дарує свинкам квітів.

Прозорий загадковий ліс,
В якому скрізь панують мавки,
Відрізаний лускатий хвіст
Як символ німоти русалки,
Химерні квіти, гострий кут
І змерзлі крила птаха щастя –
Все це вмістилося отут,
На склі маршрутки в мінус двадцять.

14.02.2012

Дивилась на нього, немов на останній свій шанс,
Упевнена: більше нікого – в її тридцять п’ять…
А він за душею корону з картону припас,
Зірки бутафорські – для неї не шкода дістать!

Ще ніч не затерпла на кінчиках пальців п’янких,
ще зорі здивовано плющать носи перед склом,
а жінка таємно веде макіяжу штрихи,
неначе це є її суттю, душею, єством.

Вона обробляє світанок, мов справжній орач,
Який восени розмальовує чорним ріллю…
Ці вицвілі вії – її таємниця (хоч плач!):
«Я їх вдосконалю – мов каву на скатерть проллю…»

Він звично погляне у вранішнє свіже лице.
Сховає байдужість у складочці впертій між брів…
Вона ще не знає: останнє побачення це,
Бо юний коханець вже вирости з неї посмів…

11.03.2012.

***
Немає слів. Елегію мовчання
Дарує небо під рум’яним склом.
У тиші теж своє палке звучання
Із вічністю безмежжя в унісон.

На нотах часу - непомітна сила,
Що німотою здавлюючи крик,
Ламає гордість і підносить крила!
Слабенький вогник, пам’яті сірник…

Прибій вечірній. Зтончене безслів’я
У погляді розсипаних зірок.
Цвіркун уяви. І ряднина віри
Між тишею і словом стелить крок...
(11.03.12)

… як пшона у суп, зірок у море
Господь кинув і заправив сіллю…
Каже Йсусу Єва нерозборлива:
«Як скуштуєш плід, то й не розіпнуть».

в туалеті єретик вмер – Арій,
Катерина друга і Алексій;
і викльовує орел двоглавий
із Писання заповітів десять;

на колоді ґазда дрова коле,
мов чорт душі на вустах Іуди;
вітряки здолали донкіхоти –
гаспид вже нові їм напосудив;

день і час пізнаєш свій на дотик:
в них однакові з мовчанням риси;
загороджений до хліба дотовп,
криком стиснутий в страждання присмерк;

ніч зимова – тіням до сподоби;
від луни зірвався сніг у горах,
так виходять із водоймищ води,
коли крига пробиває горло;

сонце, мов розбитий заколоток;
«По воді ітимеш, Петре, взуйся!», –
відбиваються в краплині поту,
що звисає з підборіддя Йсуса…

– Швидко вмер сей чоловік магнитий,
хоч і Бог. А далі хто?
– Мазепа…
по Марусин поясок налита
самогонка у стаканах тепла…

Вона грубо торкається до легенів,
мов узимку холодним вітром,
і здається, що небо чуже і темне
від куріння її над літом.
Снігом попіл злітає з її цигарки,
замість пісні і слів закляття,
сухий кашель скидається на гав-гавкіт,
і кінець йому не покласти.
Вона каже нестримно про білі ночі –
вдень під сонцем іде наосліп,
як шалено і жадібно, чітко хоче
бути схожою лиш на осінь:
"Тільки ти зрозумієш – я вірю, вірю!
Ми ж бо сестри, хай за нещастям,-
у недопалках тане її подвір’я –
навіть яблуку ніде впасти.-
Подаруй, будь ласкава, змогу дожити –
пережити спекотний серпень
і до вересня любого через літо
долетіти, бо вже нестерпно.
Я корону готова оддати, владу
у пахучу твою долоню,
закружляти цитриновим листопадом,
всі долаючи перепони,
цілувати вуста до розкрилля, доки
іскри ражу не згаснуть вільно,
золотим, помаранчевим бігти соком
у осінню хистку прядильню».
Я мовчу і не можу сказати правду:
що ніхто не чека на неї –
нині вересень в сутінках винограду
робить іншій з дощу камеї
і змиває вустами її скорботу,
перетворюючи у роси
сльози, часті від щастя, і сум достоту,
бо кохання його – це осінь.


2012 р.

Дозволь, кохана, опуститись нижче,
Минаючи дощем тендітний стан.
Хай тихий дзвін вуста твої колише
У сяєві любові без оман.

Лічить зірки на ангельському тілі,
У вигинах вмлівати до безтям.
Цілунки залишати майже білі,
Про подих твій співати солов'ям.

В твоїх очах світанки зустрічати,
І пити теплих рук гірський кришталь.
Шовкових марев сонячні плакати
У серце заховати під вуаль.

Дозволь коліна ружами вкривати,
І, небо прихиливши до повік,
Метеликом душі твоєї стати,
Крилатим пухом надвечірніх мрій.


[18 вересня 2011 р.]

Традиції твої мої нічиї
Допоки в серці гине віра
У те святе дитяче чисте
Що дивувало тоді звісно

Усе на продаж іншоземцям
Бо не цінуєм власних предків
В пошані те що із пластмаси
Воно ж не квітне і не пахне

Задумайся, як ти живеш сьогодні,
Що ти зробив за пройдений вже час.
Чи з щирою душею йдеш в майбутнє,
Чи може ти душею зовсім згас.

Задумайся ти про земне і вічне,
Що ти несеш в думках, в душі.
Чи укріпив собою древо пишне,
Чи може нищиш древо на землі.

Задумайся про рід і про родину,
Хто дав тобі життя і батьківщину.
Чи пам’ятаєш-це, ти у важку хвилину,
Чи згадуєш про них у добру днину.

Задумайся і про сім’ю,
Що з нею проживаєш.
Чи досить їй даєш,
Чи більше забираєш.

Задумайся ти про дітей,
Що в тебе народились.
Чи правильно ростуть,
Чи може з шляху збились.

Задумайся про дім,
Що при житті будуєш.
Чи буде храмом він,
Чи самоту відчуєш.

Задумайся над тим,
Кого ти вибираєш.
Чи ти за правду йдеш,
Чи владу захищаєш.

Пролітають як птахи літа,
На висках сивина виступає.
В душах наших ще є пустота,
Тому спокою й ладу немає.

Ми вже люди дорослі і зрілі,
Дехто навіть онуків вже має.
Все погане здолати ми в силі,
Та розсуду не завжди хватає.

Правду завжди потрібно цінити,
Вона гіркою часто буває.
Тяжко з нею сьогодні прожити,
Та без правди нас горе чекає.

Якщо ми перестанем брехати,
Нас люди почнуть поважати.
Якщо будем поради питати,
Не прийдеться ніколи блукати.

Все нам менше лишається жити,
Так добро поспішаймо творити.
Щоб нам істину Божу познати,
Треба чорта з душі виганяти.

Пролітають як птахи літа,
І ніхто-це не в силі спинити.
Якщо в тебе в душі доброта,
Тоді легше і старість зустріти.

Пам’яті перестінки.
Згадувати не варто.
Є у життя відтінки,
знижки, свої націнки,
міри, півміри, кварти.

Де гаманці губила,
де продавала серце,
стінку поставлю білу,
борошна всію, пилу.
Хоч і дарма усе це.

Пам’ять затисну в рамки –
хай не болить луною.
Нащо зірки і ранки,
промені у фіранках?..
Ти амнезуєш мною…