Люди люди

Що було сховане
Тепер явне

Даємо виставу
Для дорослих і дітей
Солдатів студентів
Домогосподарок
Довкола стоять люди
Придивляються говорять
Сміються кивають головами

Ти дістав собі
Роги ікла і пазурі
Я довгий і гострий язик
Ти б*єш мене в груди
Ковтаєш ножі
Рвеш ланцюги
Рвеш моє серце

Стаємо на голови
Ходимо на руках
Жінка і чоловік
В одній особі

Люди люди
Чудеса в цій халупі
В цій нашій халупі

Люди люди
Змилуйтеся
Киньте крихту любові

хороша моя, живи по канонах:
вчасно тату свої маж пантенолом,
за волоссям теж дуже ретельно слідкуй,
плети, розпускай, головне - не фарбуй.
чудова моя, пам*ятай про закони:
не пий так багато - не болітимуть скроні,
не пий взагалі - так навіть ще краще.
їж яблук багато, привезених з дачі.
подорослішай трохи, так треба, повір.
життя - то найважчий з усіх live-ефір.
учитися пробуй, працюй та твори,
займи себе чимось, роби щось, роби!
кольорова моя, заспокойся хоч трохи:
експерименти свої проміняй вже на спокій.
про зв*язок телефонний не забувай -
слухавку вчасно завжди піднімай.
подумай про свій персональний бюджет,
ти ж багато так хочеш - концерти, планшет.
не ходи на підборах, придбай нові венси -
заради них відчайдушно ж чекала так вЕсну.
з батьками стосунки ніколи не псуй,
до літа старанно секунди рахуй.
залишай в плей-листі лише кращих з найкращих,
і цінуй ті моменти, які стільки значать.
хороша моя, живи по канонах,
та пам*ятай лиш важливі закони:
всупереч усьому, що я тут говорив,
ти, головне, люби мене, люби.

27.03.2012

Що було сховане
Тепер явне
Ми входили в себе
Як виходять
В землю повітря
Вогонь у воду
Наші тіла тремтіли
Наші очі були заплющені

Коли ти спав
У теплому череві ночі
З охололими вустами
Згорнутий у клубок
Я говорила до серця
Тихо тихо по-дурному
Куди хочеш вискочити

Він зостанеться тут
назавжди
не прокинеться

бо не викажу як мовчиш чи шепочеш в грі
як Пізанську башту з піску будує посвіт
совість горбиться наче в парках старі ліхтарі
переходячи кладку життя заглядає у гості
о Анрі

його постать соснова його голосна тятива
по мені пробігає поглядами холостими
і росте молочне тепло і любов качає права
там де свіжий печеться хліб на вогневі із дива
ох слова

його голос прозорий його малослівний герць
береста променистих пісень і троїсті руки
гладять довге волосся ховаючи під манжет
дикі жала осині прозорих забав у дуплах
ух сюжет

а на східцях хижі підбори і осуд лукавих брів
за подушку йому думки і ніяк не заснути
все сум’ятя гірке залиши на сріблястім хресті
огорни мені ноги стрункі фіалковим Брутом
ах Анрі

Міліє слово і шаліють вітровії,
народу в очі сиплячи піском.
Яким же це дозволено законом
іти крізь серце й душу напролом?

О, де ота сторожа давньоруська,
з яких могил постане і коли,
та сила, розпорошена віками,
що рвалася на волю з ковили?

І доки недовпізнані обличчя
у понадмірах порухів пустих
торкатимуться поглядом манливим
долонь, землею писаних, отих?

2012

Ішла в багаття…
Остигала на хрестах…
Всі шори, гарпії, шатри зотліли.
Ніхто не вів по юності шляхах,
Не рвав для ран свою сорочку білу…

Спинилася – біля твоїх воріт.
Я йшла сюди, не знаючи адреси.
Грядки…
Поміж бузку махрових віт –
Розсохлий човен, сітка, весла…

Коза на сіні грається цебром,
Курчата цівкотять…
Пси – збайдужілі.
Спустивсь на землю ладо-вітрогон!
А я ладу чекати не зуміла...

Ослін.
Дівча.
Рядочки циній, мальв.
Подібне фото жовкне у прихожій.
Ти так незміряно мене кохав,
Що донечка твоя на мене схожа!

Лишаю молочай на літ стерні.
– Він твій…
Навіки твій… – плюскоче річка.

Забрати батька у дитини – гріх.
Наїмся досхочу твоїх порічок...


2012

Натискав на ґаз, Іванко,
Поспішав додому,
Грузовик гудів і злився,
Торохтів при тому.

Пес ,Сірко, сидів в машині,
На Йванка дивився,
По собачому так думав:
- А щоб ти сказився!

Кінь в причепці розгойдався,
-Ну куди спішиться?
Чого так жене машину?
Це ж можна й розбиться!

Виїхали на той шлях,
Що змійкою вився,
На закруті в стовба вдарив,
У рів покотився.

Харчить кінь, собака виє,
Кров із них стікає,
А Іванко ледьви диха,
У кущах конає.

Поліцай якраз під’їхав,
Побачив картину,
В нього серце було добре,
Полюбляв скотину.

Бачить, кінь у сильних муках,
Пустив кулю в лоба.
Лежить Сірко потовчений,
Й тут тяжка жалоба.

Коли чує, постогнує,
В кущах хтось озвавася ,
Поліцай й туди підходить,
Із трудом дістався.

Лежить Іван, весь побитий,
Носа витирає.
Поліцай , в руці з наганом,
Івана питає-

Як себе ти почуваєш?
Іван настороживсь,
-Краще й не було в житті,
Йти додому можеш!

Слова - це біль, печаль і туга,
Слова - це радість, шлях, життя,
Плече надійне в горі друга
І щораз нове відкриття.

Слова - каганчик у печері,
Грайливі зорі в чорну ніч.
Це ключ, що відкриває двері
Усіх епох, усіх сторіч.

Вони голосять й окриляють,
Лікують чи вбивають вмить.
Й лише в тім серці розквітають,
Що вміє жити і любить.
2012

Коли ніч схилилася до ранку,
Я побачив диво уві сні:
Галичанка, мила галичанка
Серед гір наснилася мені.

Карі очі, брів ластовенята,
І густа до пояса коса...
Хай тобі вклоняються Карпати,
Бо ти їхня гордість і краса!

Білі руки, стан стрункий дівочий,
Молоді незаймані вуста
Я всім серцем полюбити хочу
Назавжди, навік, на всі літа!

Я прийду до тебе в світлих мріях
І торкнусь твоїх сумних долонь,
Розповім, як в сонячних надіях
Я плекав душі палкий вогонь.

Розкажу тобі, моя кохана,
Як в житті несолодко було,
Як болить в моєму серці рана
І печаль лягає на чоло.

Розкажу, як плакали метілі,
Як плювали в душу люди злі,
І чому мені довіку милі
Ці простори рідної землі.

Ти мене напевно зрозумієш
Й покладеш голівку на плече.
Знаю я: нічого вже не вдієш,
Якщо в душах вогник не пече.

Будеш снитись ти мені щоночі,
Сядем ми й розмову поведем
Про Бандеру, Калуш, сині очі,
Та шляхів до серця не знайдем.

2000

Поцілую в щічку і долоню,
І губами доторкну чоло…
Ти приснилась, синьоока доню,
Ще коли тебе і не було.

Те маленьке вередливе диво –
Лиш косичок ще не вистача,
Ти у сні всміхалася щасливо,
І тулилась ніжно до плеча.

Перший усміх, слово, перші кроки,
Полетіли-понесли літа…
Розквітало диво синьооке,
У яких іскринка золота.

Енергійно, вперто і завзято,
До висот, до чистих юних мрій!
І раділи тихо мама й тато,
Успіх той сприймаючи за свій.

Вже і юність наступила наче,
Вже дорослі вчинки і слова,
А в очах - іскринка, те дитяче,
Що в душі сміється і співа.

Я наллю… до кави і до торта –
В віртуалі «цокнутись» обом…
Сентименти геть! Усі! До чорта!
Я вітаю! Обнімаю! Цьом!!!

27.03.2012

В поцелуй запутался и пропал.
От неё и снова к ней - путь недлинный.
Сколько б ни развенчаный - идеал,
Сколько б раз ни ранена - всё невинна.
У неё в ногах - наизнанку крепость.
У неё на дне - запоздалый эпос.

Кто, и почему, и в кого пророс,
В снах определяется несомненно.
Зеркальце - античнейший парадокс.
Слушай, это ж сам ты глядишь из пены.
Девушка посмеивается из ребра,
Сердце выкарабкивается из бедра.

2011

Можно развеяться без следа
В самой невинной, сваляться с ней.
Книги? - Они витражи, слюда.
Всякий наш выдох - любой честней.

Щурься, и парься, и лебези -
И не получишь буквальных нот
Ты ни по чём, ни в какой связи
Там, где букварьная фраза прёт.

Вот уж из всех неслучайных встреч
Наидержавная. Вздорный нрав
Дошлых героев сойдёт им с плеч,
Автор своих не лишится прав.

Тут уже как себя ни стреножь,
Чтение - самый коварный Брут.
В книгах на каждой странице - ложь.
В книгах написанному - не врут.

2011

Лишилися між плес хати – як вата,
Коти на вікнах, в рясці чорний став...
А я лечу в імлу зеленкувату.
За очеретом гай жалів розтав...

Лет навмання!
Скінчився мрій заживок,
Згубилася корзинка в чагарі…
Біжу до тебе напівстиглим житом...
Ти шлеш гостинчик – із водою рів.

Мене канав глибокість не лякає!
Отам, за ровом, – твій ведмежий кут.
Перемайну!
Як стрічка, в полі маю...
Не бачиш новостворену ріку?

Твоя дружина
опускає дзбанок.
Напій настояний на черепках мірил…
Змивай з лиця, захеканий коханий,
Оману й звіробою жовтий пил!

І поки буде вільга струменіти,
Оббризкуючи мальви і спориш,
Ти, Вітре, знудиш пречудовим світом,
Як я – тоді, коли штовхнув у тиш.

Помалу-малу пригадаєш клятви...
Я – лиш на сон.
Роїться мошкара...
Пливи у Смуток!
Згадуй сміх смаглявки,
В якої капелюшки відбирав.


2012

Той смак питва старого
Утрачений давно,
Він був солодше меду
Міцнішим за вино.
Цвіт вересу варили
Пили, затим у сні
В своїх підземних житлах
Лежали ночі й дні.

Прийшов король шотландський,
З ворожих ситий сліз,
Здолав низеньких піктів,
Погнав як диких кіз.
Де верес цвів червоним
І кожен тішив зір,
Маленькими тілами
Покриті схили гір.

Вирує літо світом
І верес знов зацвів,
Про таїнство напою
Ніхто не розповів.
В ущелинах вузеньких,
В могилах у траві
Знавці того напою
Лежали неживі.

По прерії червоній
Король скакав в сідлі,
Кроншнепи розлітались,
Роїлися джмелі.
Лице сердито хмурив
Безжалісний вожак,
По вересу ходити
Й не знати його смак

Нарешті вірні слуги
В норі між кажанів
Знайшли двох хмелеварів
Хто вижити зумів.
Останні хто лишився
Із карликів-родин -
Змарнілий сивий батько
І ще безвусий син.

Король сидів високо
У бойовім сідлі,
А карлики смагляві
Стояли на землі.
- За таїнство напою -
Король промовив сам,
- Життя вам подарую
Нікчемним хробакам.

До батька син тулився,
Глядів, то вверх, то вниз,
І пух його волосся
Куйовдив легкий бриз.
Тут старець обізвався
- Могутній мій король,
Сказати наодинці
Слова тобі дозволь.

Життя старі цінують
Їм совість чисто крам
Секрет питва старого
Я з радістю продам.
Здавався тонкий голос
Цвірчанням горобця -
Лиш син мене тривожить
Страшусь його лиця.

Ціну життя не знають
Хто зветься молодим
І торгувати совість
Ніяко перед ним.
Схопи його королю
І кинь в безодню вод.
Я видам таємницю
Яку беріг народ.

Зв’язали батогами
Від шиї і до п’ят,
І кинули у море
Дитя людей-малят.
В ревучому прибої
Маленький хлопчик зник,
А над водою довго
Лунав старечий крик.

- Повірите, чужинці,
Від сина ждав біди,
Не покладусь на стійкість
Тих хто без бороди.
Тортур сам не страшуся,
Тепер зі мною вмре
Моя священна тайна,
Мій елевий секрет.

26.03.2012

Убралися в картузики
Веселі чорногузики,
У чобітки святкові,
Жупанчики парчові

Танок ведуть грайливий,
Весняно-гамірливий
Поклацують дзьобами,
Іде луна лугами...

Так затишно удома,
Розсіялася втома
В полях озиминою,
Туманом над водою

Тепло несли на крилах,
Щоб на Дністрових схилах
Квіток цвіло багато
На радощі малятам

Ти чуєш, як пахне весна,
Як голосно пахне громами –
Над нами,
                  між нами,
У нас?

Шаленої зливи стіна
Шумить, мов ріка бурунами, –
Над нами,
                  між нами,
У нас!

Урветься гроза, як струна,
І сонце проллється медами –
Над нами,
                  між нами,
У нас.

2011

Зігрій мене в останній день зими
Даруй тепло так щиро, як умієш…
Я знову стану з білими крильми
І покажу свою любов й пошану.

Зігрій мене в останній день зими
Така холодна ця зима без тебе…
Я знову вириваюсь з самоти
І тягнуся до тебе, як до неба.

Зігрій мене в останній день зими
Не обіцяючи нічого, щодо завтра
Будь просто поруч зараз. А чи ми,
Зійдемось, нам підкаже мантра.
***
29.02.2012

де ж воно – це запобіжне «між», сватане із «нами»?
знов підмальовую лінію згину вздовж лінії (т)вог(о)ню,
ніби нічий ніхто, ні-ні, не злились світами,
а так собі… чи од нудьги, чи з безвиході пестить броня броню.

тримаюся, бороню… бодай паперово вільна
в форматі А-скількись буквішаю (перечитай),
укотре наводжу межу десь між «спальне»/«спільне»…
ніхто.
нічия.
тільки мокне тобою край…

P.S.
до незмінних
аййй…

2012

Нехай весняне сонце розтопить крижану стіну,
і у серденько спрагле увійде любов,
і гармонія буде знову.
Та без тебе я її не осягну
цю до кінця ще не вивчену мову.

19.02.12

Я в вазу поставлю свое настроение,
Улыбку захлопну в кулоне-сердечке,
Намажу вареньем я счастья мгновение
И в чайник залью черно-терпкую вечность.

Развешу по стенам я взгляды душевные,
Балконы украшу стихами-петуньями.
У нитки с иглой попрошу я прощения:
Ведь вышью рушник для тебя поцелуями.

P.S. Хотелось серьезности- мало в том проку...
И лишь о любви получаются строки.;-))))
27.03.12г.

Де ж Ви тепер? Хто Вам цілує пальці?
І де поділось китайчатко Лі?
Здається, потім Ви кохали португальця,
Чи може із малайцем Ви пішли.

Останній раз я бачив Вас так близько
У нетрях вулиць Вас несло авто.
І снилось, що тепер, в притонах Сан-Франциско
Ліловий негр Вам подає манто.

Розлилася осінь
у сади і сквери,
за вуглом на розі -
горобини жар.
Я люблю Полтаву,
хоч не рвуся в мери,
за її поставу,
особливий шарм.
А які дівчата
прикрашають місто!-
наче у лещата
взяли у розкрут ,
душу зачепили…
Хай я і не містик,
та магічні сили
точно діють тут.
Ти така несхожа
і така цікава,
водночас пригожа
і тривожна щось…
Вітерцем лякливо
проводжа Полтава,
а в осінній зливі
зустрічаємось.
Це звичайні речі -
жити і радіти,
і коханій плечі
обіймати знов.
І хотіти щастя,
і дітей хотіти,
поки жовтим листям
не спаде любов.

2010 р.

Позаду гуркотіли перегони
а потяг рве упевнено вперед,
у полум`яних хвилях сонце тоне,
щоб завтра знову розпочати злет…
Та пам`ять полонила та хвилина,
якій я знов бажаю вороття,
коли зайшла в купе одна дівчина,
яку чекав ,мабуть , усе життя.

Ішла розмова – тепла ,не навмисна,
неначе нитка ,в серце що вела,
слова її складалися в намисто,
здавалося-не буде їм числа.
Та ніч промчала ,вибухнуло сонце,
і милу вдаль забрав безжальний час.
Я до сих пір не знаю-був лиш сон це,
чи це кохання так сп`янило нас?

Та якось через рік її побачив,
попав у світ шаленої краси!
Невже щастило так мені ,неначе
за мене хтось на небі попросив?
І цілувались прямо на пероні,
здали білети, пропили аванс,
тепер для неї зовсім не сторонній ,
якщо удруге дав Всевишній шанс!


2010 p.

Розчулений подих, що ніздрі лоскоче,
углиб таємницю сховав під шумок.
Повітряним змієм вона не тріпоче,
бо надто жорстоким зробивсь мотузок.

Зухвала загроза чатує обабіч
людської душі, що химерам на зло
виношує міф, де надійний Хоттабич
розтринькує бороду не за "бабло".

На жаль, не арабською* подих тамує
свої незбагненні нікому слова...
Свята таємниця, котрої бракує,
щоб деколи обертом йшла голова.


26.03.2012

тиша тріснула
як сукенка богині
в сузір’ї рака
розійшовся шов
між мовчанням і тим що скажеш
потяглись нитки
як дощі у осінню мряку
і клубком думок
світ прокручує осі важіль

Мені без тебе холодно і сонно,
та спогади приходять знов і знов,
у серце заглядають безсоромно,
шукаючи там приспану любов.

Та знаю точно, що цієї ночі
я нишком у думки твої прийду -
і пристрастю наповню сни дівочі,
і зацілую всю, єдину ту.

Піду за обрій, прямо в надвечір`я-
шукати безталанної краси,
хапає вітер листя на подвір`ї -
мене також у вирій понеси.

Як зашумлять тополі і на око
глумливий протяг нажене сльозу -
згадай лише любов мою глибоку,
і не зважай на холод та грозу.

Пишу тобі і знаю ,що ніколи
не прочитаєш ти мої слова,
що біль розлуки навпіл світ розколе -
і неминучість душу розрива.

І можна говорити про кохання,
і дарувати ніби цілий світ ,-
та потай готувати розставання,
і слів холодних зберігати лід.


2010 р.

Сільське кохання. Молоко і мед.
Тужаві груди і пісні тужливі.
Обійми, яблука, рясні цілунки, сливи.
Торочить про злиття планид й планет
Філософ-дачник-дід старий-поет.
Ми сміємось, бо легко, бо – щасливі.
"Ходім додому" – ніби в нас є дім
І ніби наші речі й діти в ньому
І за якимсь законом (Фрейда? Ома?)
Над цим селом правічний сонця німб
Все робить світлим, а, відтак - святим
І кожне слово – круглим і вагомим,
Мов гарбузи під листям золотим.

Поїдеш. І куди тоді піти?
Однакова тут відстань до води
й до неба.
Північний вітер гне дерев хребти.
Дурна душа подалась у світи.
Тебе нема – її нема.
Й не треба.
2012

У чорнильницю ночі мокаю перо
І творю край Чумацького шляху.

Про відсутнє під серцем ребро
Напишу - і радію, як бахур.

Ось упала навскісно яскрава зоря,
Я за кому її взяв до твору.

Не боюсь, що рядочки від неї згорять,
Віру впевнену маю, бадьору.

Мов катрени, по небу хмарини пливуть,
Молодик береже зміст і форму.

Хай вітрило критично турляє: круть – круть,
А я так, як захочу - оформлю!

Повен віз назбиралось життєвих писань.
Кінь брунатний везе їх у вічність,

А світанок говорить мені: перестань,
Вже чорнила нема, чоловіче!

26.03.12

не спивай оцей крап крапелинок весни - білий біль з-під кори
ще холодна рука і ліщина сумна у сережках під колір торішнього листу
у сивини хмарин заховався туман, не сьогоднішній, - згадка про осінь

а відчутна хода - крап_краплина_сльоза - це весна б'є на сполох
у дзвіночки гаїв акварелями слів раннім ранком заквітлих --- не убийте
цей оазис очей... на солодких вустах так недовго тремтить карамель


2012

крізь ніч перейде у ранок
зашпортуючись на снах
у неї на тілі рани
і очі – суцільний страх
у неї волосся сиве
обличчя як білий біль.
шукає доньку і сина
не вірте не БОЖЕвіль-
на
вона…

виболить сплаче вивиє
свій і мої гріхи
там де для мене вигода
в неї – чуття лихі
там де мені неболені
лайка прокльони мат
в неї – сльоза як повені
рветься душа на шмат-
ки…
віки

не БОЖЕвільна
жива
жи-
віша
вища…

Зростом така невеличка
дівчинка-запальничка:
ягідка соковита
до_мі_соль мого літа
сонячна намистинка
непосидюча пружинка!
Горнеться, наче киця
смокче натхненно цицю
в білій-білесенькій льолі
…моя донечка…
моя до_ля.


(2012)

Шаг в сторону, и бездна у лица,
В глазах тоска,
И сердце, обезумев,
Уже не ищет лёгкого конца,
Дрожит рука у странника-слепца.

Трещит по швам изношенная жизнь,
Текут сквозь пальцы
Призраки желаний,
Рисует боль на сердце витражи
Казалось бы зыбытых обещаний.

Дрожит рука у странника-слепца,
Опущен занавес,
Отыграны все роли,
Не отличить уж маску от лица,
Судьба сыграла пьесу...до конца.

Ти їв колись солодку вату?
На патичку з паперу чи з картону,
Намотується шар за шаром – з автомату,
І кличе до солодкого полону,
Так пухка, спокуслива і біла,
Та іно спробуєш солодке павутиння,
І – злиплась, затверділа, поруділа;
Для цього ж треба і бажання, й вміння,
Аби солодкість різати на нитки,
Аби вони за мить перетворились
На кульки паленого цукру, любі дітки,
Підходьте, пригощайтесь, ви ж не бились?
Поводились слухняно? – мама купить,
На смак її ніхто, певно, не любить,
Скажи – ти їв колись солодку вату?
А варто цукор палений – ковтати?

2004

На мить з’явися... Якщо хочеш - болем,
Та спалахни! Нехай узрію світ,
Нехай знайду хоча б один отвіт,
Нехай пройме життєво нервом голим...
Та лишиться в свідомости той слід,
Що здатен очі сліпости відкрити,
Що здатен протягнути руку в тьмі!
О, заіскрись, молю, хоча б на дні,
Щоб путь до пізнавання освітити,
Щоб простелити ці інертні дні
У всесвіті себе і за собою...
І суть німа нарешті б ожила,
Розлепетілась на прості слова,
Які б у душу знаджено юрбою
Обдертою з сусіднього села
Емоцій і півзнаностей пророчих...
Та об’явися, не тікай щомить,
О, Істино, прадавнішня блакить,
О, Мудросте умів, іще праотчих,
Верни свідомости первинну сить!
(25.03.12)

Фіалковий каптан моїх недоль…
Зіпсутий фініш, знищений пароль.
Аж сам на себе я брешу невлад,
край сивих вуст – скрипаль і марнотрат.

Та буду у вітчизни я в гостях
аж доки не стулю, як мовлять, вічі,
я знаю – найкоханіші простять
мій псевдонім, якому вишка личить.

Кохав кохану жінку, далебі,
та небокрай нічого й не помітив,
і серця зачаклований рубін
мою останню відібрав молитву.

Гори, зірнице, пломеній, вогню.
Я страчений, неначе ангел грішний,
ще в МВД мою розтопчуть юнь,
коханки ще посваряться за вірші.

А вже й не страшно, світло зайнялось…
Ти здатна, земле, на дотепне слово…
В труні побачу червонясте скло
і незабудки підпис лазуровий!

___________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Сиреневый кафтан моих обид...
Мой финиш сломан, мой пароль убит.
И сам я на себя немного лгу,
скрипач, транжир у поседевших губ.

Но буду я у родины в гостях
до гробовой, как говорится, крышки,
и самые любимые простят
мой псевдоним, который стоит вышки.

Я женщину любимую любил,
но ничего и небосвод не понял,
и сердца заколдованный рубин
последнюю мою молитву отнял.

Гори, костер, гори, моя звезда.
И пусть, как падший ангел, я расстрелян,
Но будут юность в МВД листать,
когда стихи любовницы разделят.

А мне не страшно, мне совсем светло,
земного шара полюбил я шутки...
В гробу увижу красное стекло
и голубую подпись незабудки!

Мой понедельник
из вялотекущего времени!
Я открываю в душе
танцевальный зал!

Скользко кружить нам теперь
на паркете терпения?..
Сколько отсутствовать звукам?..
Так долго спал

тот, кого будим!
Но дрожь проникает в поры
(дрожь дождевая
на теле рисует ритм).

Хочется солнца…
Может, поднимем шторы?
Вытопим сладость
из стен - шоколадных плит,

вытопим радость
из радио-изо-топов -
атомов встречи
(недаром сейчас вдвоём).

Света конец предрекают…
(опять потопом?
или Вселенная будет пылать
огнём?..)

…Как бы не выгнулось,
как бы не наклонилось -
буду держаться
танцем с тобой в душе,

мой понедельник…
Только ты сделай милость! -
сделай движение сердцем
на вираже...

2011

І ти не ти, і я давно не я,
а тіні снів, або життів минулих.
Між нами Бог як видиво стояв,
а ми того обоє не збагнули.

Там, де звуки тануть без кінця
В золоті ранкової сюїти,
Там виходять радісні серця
На кохання зоряні орбіти.

Там іскриться диво осяйне,
Пахнуть медом квіти малинові,
І торкають лагідно мене
Юних мрій зіниці кольорові.

Образ твій всю душу обпалив,
Викликав в мені печаль і радість.
Ось він, щастя сонячний приплив,
Ось вона, моя рожева данність!

Соняхом цвіте ласкавий сміх,
Мов сльоза у піднебеснім морі.
Десь на дні очей ясних твоїх
Білим цвітом сяють срібні зорі.

2001

Іще ніколи не було такої твані,
таких громів, дощів і гумових доріг,
і ще ніколи не було так тихо,
так тужно, так пташливо,
так абрикосо-черешнево
     і так беззастережно жаль,
     і так неоковирно щемно,
     так дико дивно,
і не було таких вітрів ніколи,
і так ніколи не світились очі,
     так ясно бачу їхню позаземність
     і їх земне тепло

2011

Вже наша молодь, за кордоном, часто
вивчає моди, геть забувши отчий біль, –
щоб потім принести народу щастя
скота, якого хтось готує на забій.

Бастарди тішать там богему й знать ліниву,
флануючи по «штрассе» і по «стріт»
в обносках світу… І сміється світ над ними,
подаючи (аж!) тридцять срібних – «для сиріт».

Вони могли б цей світ «на пень» скупити,
та Юди гени їм підказують: «Бери!»
Їх рідний дім – усі борделі світу…

І ці марнотники, ці блазні, ці щури,
які забули рідну мову дзвонковиту,
вождями стануть і піднімуть прапори?!

2011 р.

ЛІТНЯ ЗМОВА

Тихо листя під вікном шепоче,
На засмаглу тінь кидає погляд.
Так сп`яніло літо, аж регоче,
Та немає брата-вітра поряд.

А земля гарячий подих носить
На поля у полудневу спеку.
Соняшник дощу, вклонившись, просить –
До Інгулу не дійти… Далеко…

Все ж, слухняний соняшник до Сходу
Повертавсь, а згодом і втомився,
Простягнувся стовбуром до броду
Та в поклоні так і залишився.

Від п`янкого літа не сховались
Ні гнучкі тополі, ані клени,
Із сестрою-спекою побрались,
Мов зелені сушать гобелени...

Тільки літній день, неначе в змові,
Бо надвечір вже збирає хмари
Небокраю. Вмить насуплять брови
І всміхнуться зірками стожари.

Зливами умиє щедре літо
І гнучкі тополі, й пишні клени,
Щоби під вікном зашепотіти
Спраглим листям з літньої арени.

МІЙ СВІТ!

Мій світ надії – вічний світ:
Сліди на білому папері,
Думок омріяний політ
У світ ідейної моделі.

Лечу до нього кожну мить,
Не прагну інших обігнати.
Мене нічим не зупинить,
Це – неба поклик! Встиг пізнати,

Що світ, який лиш уявляв,
Насправді серед нас існує.
Коли я серцем заспівав,
З тих пір – життя в душі вирує.

Та як мені отримать плід
Мого омріяного світу?
Як підіймав мене мій дід,
В руках його я мав тремтіти...

Але мій світ перемагав -
Малим злітав думками в небо.
Не розуміючи, зазнав
Чимало бід від того "kredo".

І, все ж, то радощі були.
Мій світ надії – нездоланний,
Хоч знов закуйте в кандали
Або нові завдайте рани!

О.Сичьов-2011р.

Болить весною міста сіромань,
Краде думки й обличчя вітер злий.
І палить вперто марець* - піроман
Старі гріхи, що так давно пекли.

Рахує нас бруківки камінь знов.
В картонках сірих ділим день на ніч.
Від бруду, суєти й пустих розмов
Втікаєм й тонем десь на склянки дні...

На сильнім синім полум'ї небес
Згорає тихо пізній сміхосніг.
І мовчки в сонця вариво рябе
Прохожі кришать погляди пісні.

Вже світ ламає голос бруньки вщент,
Та хрестять світлом сотні нових сонць.
І серцем колобродить дикий щем-
Весна іде в холодний міста сон.

"Сакура"

Рожеве листя крізь роки,
Хоч горне сходом сонця вітер,
На кроки сакури тендітні
Несхожий зовсім світ людський.

Щоб пити краплю дощову
Здійматись в небо вишня мусить,
Нехай гарячий вітер сушить
Вишневий цвіт, як покрову.

В дівочій вроді чарівній
Своєю тихою ходою,
Над сакуровою водою
Вона народить навесні.

Коли людина ловить час,
Не поспішає вишня зовсім,
Бо знає, знов приходить осінь
На Землю не в останній раз.

Розкаже сакура, що мить
Проходить не завжди даремно,
Якщо одну хвилинку чемно,
У мудрім спокої прожить.

А ті, хто зірве їй красу
Та розгойдає ніжні віти-
Вони, немов бентежні діти,
Не мають гідного часу.

Бентежність їх, безсилу лють
Гаряче сонце покарає
А вічна сакура здолає
Краси та спокою свій путь.

Олександр Сичьов-2011р.

Спинись, постій, життя мов дим.
Розсіє потім.
Промчить і весен, й літ, і зим
В натхненні й поті.
Зігне дугою й розігне,
Аж шкіра трісне.
Та кожен дума: не мене б.
Так й буде, звісно.
Учепить кігтем в душу світ,
Намне ще й боки.
Та не ховайся лиш на спід,
Борися поки.
На зміну кращого чекать
Нема часини.
Лише б об будні не зламать
Святе в Людині.
2012

в твоих ладонях пульсом океана чувства искренней любви
пред мною дивной красоты озера
и вижу сверкающую поверхность воды
там расцветают лотоса священные цветы их мириады
а вокруг в изобилии
яркие краски жизни
мы любим и верим
радости в любви нет пределов
щастье наше в ее бесконечности
2012г.

Ми так багато робим помилок,
Яких не виправим уже і не забудем
В омані кажем: " Дітям на урок",
Хоча й самі ми розумієм,-так не буде.

Життя ми тратимо на щось пусте,
І ще пустішим ми ламаєм долі,
Кидаємось словами про високе, Те
І сім'ї створюємо по-неволі.

А потім,- залишаємось самі,
Ув'язнені в своїй душі самотній.
Шукаєм винних ми на стороні
І проклинаєм всі шляхи Господні.

Хтось в цей момент закриється в собі,
А хтось, почне тікати сам від себе.
Але чи зможемо зоставить в далині
Всю пустоту,що виїдає серце?

Ось так існуєм ми, живем
На грані самознищення щомиті:
Сміємось вдень, ридаємо вночі
Та робимо життя у всьому винним.

Не знаю я, можливо правда це,-
Життя нас всіх чимось й за щось карає,
Та в цьому випадку, як пояснити те,
Що другий шанс воно все нам кидає?

Шкода, що зачасту приходить він
Занадто пізно та невчасно
І застає лиш залишки руїн
Серця того, що билося так часто.

І тільки ті, хто все своє життя,
Розцінюють як вищу нагороду,
Боротись будуть і пройдуть все до кінця,
Та з шансу викують свого щастя дорогу.

Яку без сумніву пройдуть,
Не дивлячись на те, що скажуть люди.
І тихо, з гордістю в кінці шепнуть
"Дітям урок й щоб пам'ятали внуки!"

23 Березня, 2012
Уляна Л. (Нью Йорк)

Заглядають променi в дзеркало пiд вiї,
А у тому дзеркалi - стомлена душа.
Теплими пiснями, кличуть в поле мрiї:
Рветься моє серце - тихо, тихо, ша.

Пiд дзвiнку мелодiю весняного вальсу
Iз глибин скуйовджених протягом думок,
Виринає пролiском до кохання ласу -
Райське звабне дерево i мiж нами крок.

Нiжно-нiжно пестить золото багряне.
Я у цьому маревi млiю i живу.
На сльозах солоних квiтка з нiг не встане,
Краще з мого дерева яблучко зiрву.

Зірвав букет весняних вечорів
(що не такі якісь, не говори!) -
якщо ніхто ще квіти не зігрів,
візьми мої, будь ласка, вечори.

Не треба вази, повної води,
її не потребують-бо вони.
Якщо ніхто не кличе у сади,
прийми букет сучасної весни.

Бери без страху осуду й пліток:
дірявий рот не бачитиме це.
Якщо ніхто не дарував зірок,
візьми у мене весняне лице.

Хай ніжний соловейко під росу
зіграє найшляхетнішу весну...
Мені приємно, що твою красу
прикрасить радість весняного сну.


26.03.2012

З боєм дається людська перемога
Над щоденними спотиканнями,
Навіть якщо цілковита знемога
Світ сколихне безнадії гойданнями -
Йтимеш упевнено, бачачи обрії,
Знаючи істину свого призначення,
Вірити можуть не тільки обрані -
Світло розширює простори бачення,
Ніч огортає жагою незрячою,
Темна завіса – скінчилась вистава.
Поразка навчить бути терплячою,
Нова перемога – вагома підстава
Життя безупинного, плинності часу
Не вдасться зневірі загальмувати,
Буденність нагадує швидкісну трасу -
тут сумнів не можна ніде паркувати.
І вкотре покотиться життя наче колесо
За власним законом німої інерції
і можна змиритися з внутрішнім голосом,
що сипле у серце надії мов спеції.

2012 р.