Велич польоту стала пізнавати,
В селі Мантюти, поміж вікових лісів
І тільки стала в небо ти взлітати,
Як Мінськ тебе до себе поманив.

Повіяв вітер з Білорусі на Вкраїну,
На хвилю вітру Чайку підхватив
І так поніс на південь мов перїну,
Лише в Здолбунові на землю опустив.

Розпочала ти тут своє гніздо звивати,
Серед садів, на батьківщині козаків.
І стала мову соловїну пізнавати,
Не позабувши мови і своїх батьків.

Посажене тобою древо роду,
Вже незадовго почало цвісти,
І поливала ти його росою поту
Вже незадовго древо принесло плоди.

Плоди дозріли, соком налилися,
Пішли в життя ніхто не заблудився,
І ти за них до Господа молися
Щоб іх весняний ранок по довше не скінчився.

Весна твоя звечайно вже позаду,
Ніщо не вдієш, не стоять літа,
І з того люба ти не маєш перейматись,
Ще попереду в тебе літо, осінь і зима.

Пройшли літа і стали Ви безсилі,
Ви все здоров’я праці віддали.
Покрили голову уже волосся сиві,
Глибокі вже морщини на чолі.

Ви все життя руками працювали,
Бували і голодні дні.
Але ніколи Ви про нас не забували,
Хоча й пішли ми по життю самі.

Сини і внуки ми Вам щиро вдячні,
Ми пам’ятаємо хто дав життя.
Онуки Ваші молоді та гарні,
Але й до нас прийдуть такі літа.

Ваш ювілей прийшов в осінню пору,
Коли кипить робота на полях.
Запаси носять зараз у комору,
Налились соком яблука в садах.

Але не Вам роботу вже робити,
Робити все вже мають молоді.
Потрібно Вам спокійно жити,
В достатку, в спокої, в теплі.

Тебе сьогодні всі щиро вітають,
Здоров’я і щастя бажають,
Одні для тебе душу відкривають,
А є й такі, що маску одягають.

А ми батьки відверто щирі,
Бажаємо жити у радощі й мирі
І друзів біля себе чесних мати
І горя й зряди у житті не знати.

Родилася ти у літню - щедру пору,
І у самої щедрості у тебе вистачає
І з тим повинна підніматися ти у гору,
Бо іншого шляху в порядності немає.

Живи по правді, не за ради слави,
За ради честі й справедливої держави
За ради друзів і за ради Бога
І у житті у тебе буде перемога.

І Бог пошле тобі всього в достатку
І буде в тебе до вечері й до сніданку
І житимеш ти з тим аж до останку
І матимеш грошей як в правекс-банку

Переход, - это Пробуждение души.
Соединение, когда слушаем сердцем Жизнь, полную любви.
Мы не боремся с миром, а прислушиваемся,
Благословением звучит симфония лепестков Огня:
Сотворим жизнь, какой видим ее,
В белоснежном пламени Его - Все есть Одно.
В поющей тишине - воссозддание жизни,
Где маленькие ручейки - создают большие реки.
Благословенные слова:
" Собирайте себе сокровища на небе".
Согласен - нужно верить в чудеса:
" Ибо где сокровище ваше -
Там будет и сердце ваше".
Это волшебство сотворчества со своим высшим Я.
Сам, познавший себя, осилит бремя свое
ИБо,
Все есть Одно -
Все есть ДАО!


2012г.

Вже насмикав пір’я з її боді-артних крил?
Не оголюй плечі: ти й так нам здаєшся Богом.
...Головне – не впасти й не сплутати кольори,
Світлофорні тіні провівши через дорогу.

Змалювавши храм (на розлогих твоїх плечах),
Не забути тих, що дзвіницями – в небокраї.
…Ти щоразу першим вночі її зустрічав.
Вона завжди хвора й завжди тебе відчуває.

Її пір’я - гостре. Від нього - на стінах кров.
Червонить дахи й проступає крізь мертві вікна.
Йдеш весні назустріч. Роздягнеш й запестиш знов.
Та навіщо їй твоя мерзла графічна вічність?
2012 рік

Ви поєднали мрії, почуття, серця,
Щоб жити разом дружньо до кінця.
Благословенною хай буде та дорога,
Якою ви підете разом у життя.

Ви схожі між собою наче квіти,
Хоч ви уже дорослі, але наші діти
І доля вас в один букет зібрала,
Безмежна радість у батьків настала.

Живіть щоб родина горя не знала,
Щоб радість наші душі наповняла,
Щоб квітка де ступили розцвітала,
Щоб мить сумління ніколи не настала.

Хай буде в вас кохання безкінечне
Різними шляхами ви до його йшли
І наполегливо долали перешкоди
І руку ви друг-другу подали.

У шлюб самостійно вступили,
У місті Львові, кільця одягли.
Шампанським ваше щастя закріпити,
Сьогодні близькі з радістю прийшли.

У суботній, літній ранок,
Лелека залетів на ганок.
Сповістив щасливій рід,
Що родився в них Давид.

У нього богатирський ріст,
І має він чудову вроду.
І має він спокійний хист,
Продовжувач нашого роду.

Пролинуть тижні, місяці і роки,
Зробить у життя він перші кроки.
Ми будемо усі молити Бога,
Щоб твердою була його дорога


2009

Землю всю обошел
Копал...
В глубины озер погружался
Искал...
И то
Что искал
Нашел в себе
Мысли ветер живой
Твоя
Поселилась во мне
Дышу тобой
В сердце поет весенняя капель
Мир
В котором
Ты
Вечная Любовь
2012г.

Осінь в золото ліс одягає,
Вітер хмари над містом несе.
Вже два рочки для Єви минає,
День святковий до неї іде.

Тато й мама донечку вітають,
Женя міцно її обняла.
Подарунки бабусі виймають,
Я дарую онучці вірша.

Як про квіточок тих не писати,
Не звеличити їх у віршах.
Як любов їм свою передати,
Що в душі і моїх почуттях.

Єва наша як перли в оправі,
Очки в неї, як два вугольки.
Коси пишні, хвилясті, чорняві,
А на щічках у неї ямки.

В неї усмішка дуже приємна,
Наполегливість в неї своя.
В ній формується воля безмежна
І характер і власне ім’я.

Хай дитинство твоє довгим буде,
Хай здоровими будуть батьки.
Хай сестричка тобі помагає,
Хай веселими будуть думки.

Ти рости моя внучко щаслива,
Хай негода тебе обминає,
Хай тобою гордиться родина,
Хай про тебе Господь пам’ятає.

Підростає наша Женя,
Як та тополина.
І чарівна, така пишна,
Мов в саду калина

Ти принесла усім радість,
Ранньою весною.
Ліс і поле оживає,
Все, разом з тобою.

День народження сьогодні,
Ми тебе вітаємо
І уже весну четверту,
Разом зустрічаємо.

Сонце тіло зігріває,
А ти серце й душу
І про – це усім сказати
Я сьогодні мушу.

Хай життя у тебе буде,
Веселе й щасливе
І не скоро покидає,
Це дитинство миле.

Хай завжди з тобою буде,
Вся твоя родина
І приносить тобі радість,
Ця щаслива днина.

Хай у тебе буде свято,
Не тільки сьогодні,
Хай тебе охороняють
Ангели Господні.

Я вітаю тебе моя люба,
Хай відступить осіння пора,
Залишайся завжди молодою,
На обличчі хай сяє весна.

Вже тридцята річниця минає,
Як створили ми нашу сім ю,
Вже і листя з дерев опадає,
А я подих весняний ловлю.

Багряніє і ліс золотіє,
На висках сивина виступає.
Та душа ще у нас молодіє
І вогонь, ще у серці палає.

За столом на балконі зберемось,
Чарки по вінця наллємо,
В минуле своє озирнемось,
Вітання від близьких приймемо.

Відчувається радість і щастя,
Що не марно проходять літа,
Хоч і старість уже не далеко,
Але й молодість, ще не пройшла.

Теплим словом ми рідних згадаєм,
За їх щирість сповна наливаєм,
За здоров’я до дна випиваєм,
Від них ми життя починаєм.

Стежку кожному Бог визначає,
Та у кожного доля своя,
Шлюб стежки у дорогу єднає,
Хай дорога в нас буде пряма.

Зустрів я тебе молодою,
Дев’ятнадцять тобі не було.
Я признався тобі, що кохаю,
А навколо все пишно цвіло.

Ми створили сім ю не задовго,
По життю ми вже разом пішли
Не питали підмоги ні в кого,
А самі самостійно жили.

Двох діток ти на світ народила,
Ти пишаєшся ними щодня.
Ти бувало ночами не спала,
Колихала своє немовля.

Ти в ливарні в дві зміни робила,
Щоб покращити наше життя.
Ти в навчанні мені помагала
І в роботі минали літа.

Ти про близьких завжди пам’ятаєш
І на крилах до рідних летиш.
Ти провини всі наші прощаєш
І в за ботах, як скалка гориш

Сорок п ять вже тобі наступає
Хай не старять ті роки тебе
Хай удача тебе не минає
Іскра Божа хай в тебе живе.

Місто плекає біль,
Тихо веде туман
Гирлами божевіль
У надвечір'я ран.

Місту потрібні сни,
Дощ омиває кров.
Триста століть до весни
(Вірив - і перейшов).

Вірив - і не забув,
Що затопило дні.
Місто годує шум
(Травми свої черепні).

Місто стоїть завжди:
Триста століть і зим.
Вірити - значить іти
(Або померти з ним).


[2 лютого 2012 р.]

Весняних днів на все життя!
Здоров`я! Радості! Любові!
Кохання, щоб до забуття…
І сліз від Щастя, не від болю.

Привітних усмішок людей
Коханих рідних і незнаних.
Яскравих блискавок ідей,
І макіяжів… бездоганних.

Шалених вражень, відчуттів,
Гламур троянд і хміль конвалій,
Дурман чаклунства ніжних слів…
І щирість холоду печалей.

У вир емоцій, в казку снів
Щораз пірнати з головою.
Життя тримати гордо німб,
Хай людство тішиться тобою.

2012р.

знову загадкою жменьки
наше майбутнє до плес
щастя на ніжках тоненьких
хоч і сягає небес
часто лелечо у слові
радістю хмар макраме
щастя щитами любові
в долі що пестить і дме
дзвони і стежі на жорнах
в леті мукА перемог
щастя і біле і чорне
в барвах коли ми удвох


Художник Ярослав Саландяк.

***
Маленька крапелька у Бога на долоні...
Старі листки і букви безборонні,
Що сипляться пророцтвом з-поміж хмар...
І хтось комусь несе вчорашнє вперто:
Брехливо чи занадто аж відверто -
Настояний одвічністю відвар

Терпких тернин і сліпості, й пізнання.
А за вікном уже гряде світання,
Десниця, що витрушує святе.
І впоспіху напи́хані скорботи,
Не знаючи ні звідки ти, ні хто ти,
І чи те зерня й справді проросте?

Та засіває і кропи́ть сльозою -
З долонь міцних боже́ською росою
В розхристані сучасністю уми.
Чи є бажання, чи отак - за тінню,
Лишаючись всеціло тільки тлінню,
І лиш на мить - Господніми людьми...
(9.03.12)

Логогрифом називається фраза або набір фраз, що містить послідовність слів (у випадку вірша ці слова як правило є римами), кожне наступне з яких отримується з попереднього відкиданням однієї літери. Порядок слів у логогрифі може бути і зворотним, коли кожне наступне слово отримується з попереднього додаванням однієї літери. Допускається відкидання або додавання на кожному етапі не однієї, а кількох літер, і не обов’язково на початку або в кінці слова, але і всередині.

* * *
Поглянь, як пишно мокра са-
кура – садів і гір окраса –
цвіте, яка у ній краса!
А ще тут жовтолиця раса
живе й дасть не одного аса.
В задумі тільки й мовиш:”Са”,
Й у відповідь долине: “А...”.

* * *
Лошатка ржання: “Е-е-е...”
Де світло й пітьма, де?
За ніччю день іде,
Й за мить – нема ніде.
О, знало б ти, гніде,
Де ясні ті огні, де?
Бог зна, та Бог – ніде.

* * *
Чи ж хочем шалу весен і
Осінніх сльот? Ми кажем: “Ні!”
І хоч погожі літні дні,
Та все ж тиняємось одні.
Чи ж бути разом ми не годні?
Й луна у відповідь: “Ми згодні!”

* * *
А Ра – Іра: віра звіра.

* * *
Зло повзло,
Сало гасало,
Тіло летіло,
Рило барило,
Мило томило,
Рало карало,
Било губило,
Шило душило,
Гало благало,
Жало бажало,
Діло раділо,
Став заростав.

* * *
Годні – згодні?
Ні, одні бодні
І дні одні холодні.

* * *
І ні ліні в коліні,
І ні тіні в сутіні,
І ні сині в росині,
І ні бані в ковбані,
І ні лані на лані,
І ні коні в законі,
І ні поні в запоні,
І ні Тані в сутані,
І ні Вані у рвані,
І ні Ані – пані в жупані.

Як мисливцем злякана лелека
Відлітає стрімко від води, -
Ти пішла із юністю далеко
І твої згубилися сліди.
Схожий я на човен одновеслий,
Давніх переповнений надій, -
Бо донині час не перекреслив
Образ твій у пам’яті моїй.
Вічним болем і німим натхненням
У душі натомленій живеш –
То гориш яскравим одкровенням,
То гірчиш утратою без меж.
Не сказавши в поспіху півслова,
У житті зробила головне –
Ти навчила вірності й любові
Довгою розлукою мене!
10.03.12

Коли на груди ляже камінь -
не відвернуться Небеса:
зігріє сонце в неба храмі,
повірю знов у чудеса.

ПригОрне ясен світ ласкАво -
зі мною - небо.
Треба жить,
іти вперед бадьоро, жваво.
Усе мине.
Переболить.

О, Господи: вже час. Втомилось літо бути.
На сонячний годинник тінь свою клади,
Дозволь вітрам полями шаленіти,
Плодам останнім дай почервоніти
І подаруй тепло останніх сонця днів.
Останній аромат даруй п’янкому винограду,
Що карб осоння збереже в вині.
Безхатько нині не збудує хату,
Відлюдник сам зимівник освятить,
Сам буде прокидатись і листи писати,
Блукати по саду порожньому й сумному
І разом з вітром листя загрібати.

(Вільний переклад з німецької.)
10.03.2012

Оригінал:

Rainer Maria Rilke

Herbsttag

Herr: es ist Zeit. Der Sommer war sehr gross.
Leg deinen Schatten auf die Sonnenuhren,
Und auf den Fluren lass die Winde los.
Befiehl den letzten Fruechten voll zu sein;
Gib ihnen noch zwei suedlichere Tage,
Draenge sie zur Vollendung hin und jage
Die letzte Suesse in den schweren Wein.
Wer jetzt kein Haus hat, baut sich keines mehr.
Wer jetzt allein ist, wird es lange bleiben,
Wird wachen, lesen, lange Briefe schreiben
Und wird in den Alleen hin und her
Unruhig wandern, wenn die Blaetter treiben.

крамничка пензлів, дивних фарб і нових ранків,
кудись покликали альбоми й олівці,
у замальовках так замало слів про травні,
а хвилі літер вже не втримати в руці

на сходах березня, у посивілих скронях,
такі розчулені і зовсім вже чужі,
мої картини, вони різні, тільки подих
мене там викаже, а може просто - тінь

перегортати ці картаті замальовки,
перечіплятися за спогади і сни,
крамничка пензлів... випадкова мить польоту,
у перших тижнях знов прийдешньої весни

а таця місяця у кроках, де нас двоє,
про щось мовчала і не бачила шляхів,
і сніжна тінь вже перешіптувала зорям
нові історії картинно... поготів

Імбирний сон. Прозріння, мов ріка.
Сміливі думи і в руках доречно
Хустина…
Хребет уже напнуто до стрибка
До бігу з перепонами чи втечу
Неспинну…
Пегас заглох. Я сіла на «Газель»
Життя триває. - Мить або хвилина…
До втечі..
Хребет вже зачекався карусель…
Та тисне і тріщить господня глина
Стареча….

ОбрАзи, розпач, сум бентежний
Минуть, як біль, що відболів,
Я так люблю тебе безмежно,
Як вітер – просторінь полів,

Як хуга, що шаленством ярим
Ямища сварок заміта,
Як кіс твоїх сяйливу хмару
Небесна любить теплота.

І вже мина жура осіння,
Весна у мій приходить вірш,
Як твого погляду проміння,
Що зігріва - од сонця більш!

10.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

м. Київ.

Еротизмом прописані тісно пов'язані сни
Так несхожі на минулі скувойджені драми
Народившись від неї продовжуєм в серцях нести
Невід'ємність пристрасть текучу з роками

Всі думки знаменують відхід заборон
Мабуть вперше так зрозуміле мовчання
Всім відоме стрімке відчуття в унісон
Поглинаєм своєю відкритістю станів

Ти моя солодка квітка
Прекрасна вічність
Цілована ніч
Нездолана пустеля

Щиро дай мені ту мить
Я заворожений тобою
Схожість спогадів думок
В мені ти вся до краю фону

Лише блукають занімілі
Нам варто захопити світ
Навколо наших тіл застигли
Незрячі втомлені вони

Хто ти для мене знає мабуть лиш вітер
Що відчуваю знають лишень квіти
Для тебе вода обмиє моє тіло
А ніч зголоситься побути замість тиші нині

Вона
Я скинула одежу мою
як мені одягнутись
Мій любий просунув руку через дірку в дверях
І нутро здригнулось у мені
Встала
Із рук моїх закапотіла мира
З пальців моїх ладан текучий на ручку при засові
Відчинила любому
Дух у мені захопило як він заговорив...

Він
Я увійшов цілунками своїми
Всі запахи твої собі забрав на мить
Взяв на руки тебе
Відніс на тепле ложе
І через мить опинюся я в полоні

соком наливаються дерева,
при надії бронзові бруньки.
ходить лісом ніжна королева,
досі не пошлюблена ніким.

коси розвіваються серпанком,
у веселці глибшає блакить...
в тінь бентежно спурхує вільшанка -
ліс дрімає, хоч давно не спить.

німоту пильнує білий вирій,
норовиться дотику пера.
королева розливає миро,
розсипає проліски – пора.

Примавера из мыльно-оперного театра:
Что ни выходка – Оскар, ну как минимум – Тэфи,
Ведь замашки на уникальность не столь затратны,
Обглодают зато потом не черви, а трефы.

Зачастую такие внутренние конфликты
В нетяжёлых случаях лечатся и наружно.
Пригодится, значит, ружьишко из реквизита,
То, которое в первом акте ещё не нужно.

Поддавки в таких дивных жанрах, как джиу-джитсу,
«Без белья» - в обратном билете - на рай похоже,
Можно сколь угодно ложиться, да не ужиться,
Эффективнее гор - лишь ямы, но это позже.

Пятистопочных ямбов ужас… Оставим стансы,
Потому что не надо, ибо - всего лишь люди.
Ярче прочих светят огни тех транзитных станций,
На которых сходить не будем.

10.03.12

Останні краплини холодного дійства
Вбирає, немов поролонова губка
Весна, що прийшла господинею в місто…
І став голоснішим шансон у маршрутках..

Отримали шанс ще вчорашні невдахи –
Любити і бути достойними свята..
Бруньки на березі…Замучені птахи.
І сонце, неначе сигнальна граната…

Кравчині сьогодні не тра на роботу
У домі її вихідний – можна спати…
І можна себе від’єднати від дроту
І просто лежати, і просто літати…

Усім посміхається жінка в береті –
У неї квітки нарозхват – є копійка…
А значить, увечері будуть котлети
І може, дістанеться з шафки сулійка

Дахи поскидали шапки і хустини –
Розсипались коси, упали на плечі –
Короткі-короткі свобідні хвилини….
Ще трохи – і гнізда тримати лелечі.

А дітям розпука – розтанули міни,
Не ліпляться кулі з води і багнюки…
І мама щоранку дає вітаміни…
І світ перейшов із відблисків у звуки…

Солдату ще трохи..вже скоро до хати..
Студенти бронюють місця по інету,
У жовтім Єгипті, у рідних Карпатах…
Де нове життя для нового сюжету…

У мами нема чобітків на дощицю…
У сина затеплі вже чоботи й светрик…
Весна на планеті! І знову не спиться…
Думок кілометри…думок кілометри…

Останні краплини холодного дійства,
Останні зусилля… і світ спагіниться…
І, може, затеплить холодне суспільство..
І, може, пробудить шумлива водиця

Того, хто в горі вже дрімає сто років,
Того, хто забув про мою житяницю
Мою чорноземну, мою чорнооку…
Занедбану дітьми…Весна.. І не спиться…

09.03.2012

До України повертайтеся сини,
Ви честь її і гідність захищайте,
Щоб не прийшли до влади знов кати
Голодомору повторити тут не дайте.

До України повертайтеся сини,
Любіть її розтерзану, голодну,
Ви від негідників її звільніть
І зупиніть у ній війну холодну.

До України повертайтеся сини,
Та владу у не чесних забирайте,
Не можуть нами правити вони,
Фабрикувати вибори не дайте.

До України повертайтеся сини,
Плече і руку ви їй підставляйте,
Щоб незалежність нашу зберегти
Ви про своє майбутнє і дітей подбайте.

До України повертайтеся сини,
Та економіку її ви підіймайте,
Про неньку пам’ятайте ви завжди,
Хазарам її нищить заважайте.

До України повертайтеся сини,
Добром ви рідну землю засівайте,
Тоді не стане в Україні бідноти.
Сім’ї в державі керувати не давайте.

До України повертайтеся сини,
Ви мову її рідну величайте,
Щоб бути в ній господарем завжди
Ви пісню українську заспівайте.

Завжди велася на запахи,
йшла за ними на полювання,
як фанатичний герой Зюскінда,
очі заплющувала від розчулення,
намацавши носом ледь вчутні аромати дитинства:

: Теплий, солодкий – коржики з цинамоном – сердечка, овали, ромби,
бабусина запашна геометрія вихідного дня;
: Гіркий, що аж очі ріже – це вересень, дим уранці,
палять сухе бадилля, «всі ми умремо» ‒ нічого уже не зміниш;
: Солоний – море вночі, як воно дише мені на вухо, у пансіонаті, в Затоці,
: Святковий – мандариновий дух, мішура, ялинкова хвоя...

Запахи щастя вели мене на мотузці –
: Чорний ґрунт, що тільки-но виліз з-під снігу – паркий і п'яний,
: Всі відтінки паперу – від архівних запилених течок
до свавільства свіжої типографської фарби,
: Запах кави – уранці, у червні, коли все життя – попереду,
: Дотульний м'якуш осілої в калюжку свічки,
: Отой неймовірно збудливий, майже звіриний чад,
коли до липневої зливи лишається півхвилини,
і чорним набубнявілим небом шугають відьми-блискавки,
і ти вся перетворюєшся на одного велетенського носа,
і вбираєш, усоте усотуєш аромати життя, волі та істини...

Завжди велася на запахи,
ховала у потаємних скринях пам'яти,
перебирала, як великодні листівки:
лаванда, жасмин, матіола, печальні флокси,
бруньки тополині, селера, базилік, тмин,
аїр, полини, дух грибниці, сухого листя,
найгіркіший – дубового...
Ще –
цей найкращий! –
запах волосся твоєї дитини –
молочно-сонний, усміхнений, безборонний…

Аромати мінились, мінялись, плелися вінками,
їх на шию вдягала,
і тільки один душив:
це солодкий до нуду, до розпачу, до безсоння –
білих лілій_як смерті
вабливий
до жаху
пах...

Килимком сухим при стежці
Розрихлів послід в траві.
Реп’яха густі сережки
На гумні в липкій мушві .

Дід старий, зігнувши спину,
Чистить току площину,
Всю м’яку зо споду трину*
В кут згортає під стіну.

Він до сонця очі мружить,
Підтинаючи лопух,
Риє шпателем по фузі
Обхідний від зливи круг.

Черепки в огні червінця.
Дід – як в жамковій слюді,
Сонця бавиться промінчик
В рудуватій бороді.

09.03.12

* - дрібна солома, полова.

Щастя народитись у себе в Україні,
Прожити в ній усе своє життя,
Щоб старість не застала на чужині,
До Батьківщини слід шукати вороття.

Не легка доля українського народу,
Хто нашу волю тільки не топтав,
Нам всі сусіди завдавали шкоду
І схід і захід жити вільно не давав.

Прийшла пора, здобуто незалежність,
Народ не сміло голову підняв
Не проявив свою він обережність
І владу він негідникам віддав.

Біжать сини від рідної домівки,
Від злиднів, щоб сім ю спасти,
Як птахи, що злетіли з гілки,
З надією, що вернуться сюди.

Не кожна пташка вернеться на гілку,
Не кожен син до дому поверне
І не один на чужині найде домівку,
Не мало рідним горя принесе.

Народе мій задумайся сьогодні,
Як всіх синів до дому повернуть,
Щоб наші діти не були голодні,
Коли наступі вибори пройдуть.

Міняє темну завжди світла смуга,
Але та світла темну не долає,
Тому що, світлу творить доброта,
Та в нас її сьогодні не хватає.

Не можна все те чорне обілити,
Тому що, розуму для того не хватає.
Бо ми привикли довіряти і терпіти,
А у правителів ні серця ні душі немає.

На зміну ночі має день прийти,
Дощі і хмари можуть сонце притінити.
Брехнею можна навіть світ пройти,
Та істину і сонце ніколи не згасити.

Привикли ми ліпити з чорта Бога,
Та „бог” нам той добра не принесе,
Тому що, в його лиш одна дорога,
Вона нас з вами пекло заведе.

Народ сьогодні лиш надією живе,
В майбутнє світле і життя прекрасне.
Колись воно до нас таки прийде,
Якщо в нас віра в Бога не погасне.

Настане час і згине чорна смуга,
Такого кольору у райдузі немає.
Покинуть нас розчарування, туга,
Тому що влада Божа не вмирає.

Як довгий сон, минулася зима.
Цього усе довкола не збагнуло,
Іще тепло рослин не сколихнуло,
Та холоду у серці вже нема.

Цього усе довкола не збагнуло -
Нема морозу, снігу теж нема.
Не ріже очі біла пелена.
Як дивний сон, ота зима минула.

Іще тепло рослин не сколихнуло,
Ні паростка, ні бруньки, ні трави.
Іще весна не крикнула: «Живи!»
Іще весна рости їм не гукнула.

Що ж, холоду у серці вже нема.
У когось там то віра, то надія
Чи то горить, чи, може, тільки тліє.
І як то добре, що прийшла весна!
10.02.2012 р.

Золотоверхим Києвом я марю:
У снах блукаю банями церков…
Ще в поїзді Тебе я зачинаю
І тишу п’ю з Дніпра Твоїх долонь.
О Києве!
Моя Ти Вічна Мріє!
Мені Тебе так мало лиш на день!!!
Мені Тебе у Львові так бракує!
Та на Хрещатику бракує Тебе теж…
(Мені Тебе бракує
у Твоєму Храмі,
бракує в мові та піснях…
Тебе я, Києве сьогодні,
Розумію,
хоч соромно за Тебе – страх!).

О Києве!
Моя золотоверха Мріє!
Іду до Тебе я
по золотих стежках…
Та чи дійду, – не знаю
тільки
мені судився Ти, мабуть,
лиш в снах…

Мій суджений!
О Місто Кия!
Як Либідь, я Твоя сестра!
І доки мрію, я живу Тобою
А в Тобі не живу,
бо завжди наче не своя!
Мов вічний той двигун
з Тобою –
Кудись біжу
й сама не знаю як!..
О Києве! В Тобі часу так мало,
Щоб зупинитися і надивитися
Дніпра!..

О Києве! Як Лев до Тебе
Іду з левиним почуттям:
Несу до Тебе
Гордощі і силу
Й закохано шепочу я
Твоє Ім’я…
О Києве!..
Тебе, повір, я добре розумію…
Але чи Ти вже зрозумів
все те,
що зрозуміла
Я!?

P. S.
Ні, Львове, я Тебе не ображаю…
Для мене просто Ти – немов сім’я!
А Київ – вічний мій Коханець,
з яким так солодко
Втекти
В чуже життя!..
21.01.12

Земля, беременная прошлым
И будущим наперечёт,
Непостижимо рвёт подошвы,
Огнями тёмными растёт.

С печальнодушием джидая
Вдохнув очередной иприт,
Всенепременно выживает,
Но за себя не говорит.

Её побег несвеж и ломок.
С претензией на общий дом,
Спешит история потёмок
Ещё о чём-нибудь другом.

И, медленно теряя время,
Последним временем дыша,
Земля, беременная всеми,
Неудержимо хороша.


2011

Если есть у жизни счёты, -
Счёты жизни непросты,
Всё вибрируют чего-то
После денной суеты.

Нам бы в тапок вставить ногу,
Загадать бы лёгкий сон.
Начался (и слава Богу)
Отопительный сезон.

Всякий стыд оставив в платьи,
Изомлела на корню
В чьих-то трепетных объятьях
Молодая инженю.

Свет свой льёт луна-индейка,
Как заправский сомелье.
Все закрылись по ячейкам,
На ночь - спрятались в белье.

Разлилась движеньем ловким
По окрестным крышам грусть.
Кроме стирки и готовки,
Ничему я не учусь.

Не хочу ни вверх, ни ниже.
Я не "против" и не "за".
Много лишнего я вижу -
И страшны мои глаза.


2011

***
То, може, й так: могло на хвильку здатись...
Уже прийшли і стяги майорять!
Самолюбовно взяв рукоплескатись
Самоутвердний, та чи ствердний лад?

Лунає, гулом розрослось довкружжя!
Громи посад... Чи то громи сердець?
Потік брехні - колюче всеоружжя.
Таки прийшли! Поглянь… Та хай їм грець!

Отим всеславним і таким байдужим...
Таким захланним і таким сліпим!
Здалось на мить: народ вже стався дужим!
Та ба, що ні - бо знову зліг слабим...
(10.02.12)

Ми йдем до небес,скрізь холодні вітрини.
Стоять манекени , з очами чужими.
Вони може й хочуть,сказати привіт,
Та гордість не може.
Ну що ж ,такий світ.
Ми далі ідемо,неначе сліпі.
Проходим крізь біль і страждання чужі.
Вони ж бо не наші,значить неживі.
Ніхто і не думав,що так будем жить,
Куди ми ідем?
Ради Бога,скажіть!!!
А нащо життя,ніхто з нас не знає.
Якщо там дитина голодна вмирає,
А тут багачі у розкошах живуть,
І кожну копійку для себе грибуть!
То краще не жити,згоріти дотла!
І душу віддати туди , де вона,
Пізнає,хоч краплю людського добра.

Подаруй їй на Восьме тест на вагітність,
Нехай знає, що це не від тістечок,
Нехай знає, що це не мине за місяць,
І що старша сестра стане тіткою.

2012

Містечко_в_пальтечку миршавім,
з пегасом на прапорі,
з торбами на спині;
Столичні потяги тут зупиняються на півгодини,
чи навіть і довше,
вокзальний Ленін, випацьканий у сріблянці,
махає рукою, як диригент : «Усьо, приїхали»;

жіночки із валізами непідйомними
вправно маневрують пероном:
«Варєнічки з сиром, картошкою, мнясом!»,
до вагонів сунуть із ябками наливними,
із наливками, пивом, кросвордами;
вуйко з вусами голосно продає німу рибу,
замітаючи копченими хвостами афсальти...

Столичні потяги зупиняються тут надовго,
І – доки міняють локомотиви,
Тобто - хвости на голову безголову,

стоять, курять, торгують,
шило на мило, слова – на полову,
із пустого в порожнє переливають, владу лають,
витрішки продають, п'ють,
і знов – еге-гей! у путь!
тільки вже в іншому,
протилежному напрямку...

Дивне містечко,
напівдорозі із дому до Києва,
вічна точка неповернення
моєї абсурдної батьківщини...

***
Береш, не питаючи згоди -
І серце моє, і думки,
І сни опівнічні, й рядки,
І днини погідні, й негоди,
Коли вітер сумніву б’є...
Коли креше іскри свідомість!
То... дай же хоч краплю натомість
Надії, кохання моє!..
(10.03.12)

На білий, на рожевий квіт
То град, то хвища.
Якби зима, а то ж весна з учора.
Невже на право жить
І квітці-немовляті треба заробить?
Хіба замало
Пробить асфальт чи камінь розломить,
Аби дихнуть на повні груди
І рученята випростать до неба?
Тільки питаю.
Тільки силкуюсь
Вгадати Його волю.
Не осудить.
Не виправдать.
А тільки зрозуміти
Cебе і все, що доокола.

Посміхніться - вже весна...
Ще очікують морози,
Мабуть будуть вітри й грози,
Але весна переможе,
І здолає перешкоди,
Птахи заспівають пісні,
І розквітнуть квіти різні,
Задзюрчать струмки малі,
Оживе все на Землі!
***
Рівне 2012

Складовий паліндром відрізняється від звичайного тим, що він читається однаково зліва направо і справа наліво не по літерах, а по складах. Ось кілька прикладів.

Тиха ніч. Хати.

Ти мала ту хату ламати.

Ласа до сала.

Хижака жахи.

Сіли вже лисі.

Сиро від роси.

Мало вам лома?
Ломаки мало?

Ця липа – не стовп, не палиця.

Ні, спи на спині.

Ні, став – не ставні.

Ні, лаз довів до лазні.

Лава наша, ваша – навала.

Лани робота боронила.

Та халабуда була хата.

Ті габа та хата багаті.

Ражу зажура –
Раю баюра.

За козу – коза,
За лозу – лоза,
За бузу – буза,
За грозу – гроза,
За сльозу – сльоза.

Грішне вже не гріш,
Ніжне вже не ніж,
Рівне вже не рів,
Парне вже не пар,
Гарне вже не гар.

Я свою найпершу щуку
Попід хатою зловив,
Щойно з Вишеньок на луки
Стрімко втік Дніпра розлив.
А рибина товстопуза,
Я так думаю тепер, -
Сприйняла в страху калюжу
За одне з мілких озер.
Причаїлася на нерест
Просто в нашому дворі,
І злякав бабусі вереск
Всю родину на зорі:
- Подивіться, що за привид
Від води жене гусей,
Бо вертають галасливо
Ті з подвір’я до сіней!..
Дід схопив одразу вила,
Я – в хліві знайшов граблі, -
Спини нам перехрестила
Вслід бабуся звіддалі.
Поки дід мій край городу
Розперізував штанці, -
Вигріб швидко я колоду
Наїжачену – в лусці.
Рибка плавала в калюжці
Кілограмів десь на сім, -
Пахла в хаті довго юшка
І котлет було усім...
09.03.12

Діставайте свої батоги –
розпочнЕмо самОбичування.
Нехай чують усі вороги
наші охання, схлипи й зітхання.
Грязь Америк, Європи й Москви
вся стікається в «славний» наш Київ.
Грязі кланятися мусим ми,
бо ніхто її звідти не змиє.
За туманом казенних словес
заховалась вершина – Шевченко.
Бувші членики КПСС
йдуть під пам´ятник на побрехеньки.
Вони квіти живі принесли.
Світ не знав ще цинізму такого.
Малороси-мутанти, вони
в телекамеру моляться богу.
Мали б квіти ті в їхніх руках
загорітись від гніву пророка,
та блокує все сумнів і страх
чи поглине їх прірва глибока.
Толерантні ми тут всі і вся.
Українці вивчають Мойсея.
Якщо буде з нас справжня сім´я –
прочитають Шевченка євреї.
Щоб не чУбились ми він хотів.
Щоб на зайд не горбатили спини.
Обіймемось, як він нас просив,
якщо ми є сини України.