А раптом не впізнаєш, не знайдеш -
А раптом долі стежку обірвуть вітри.
Й самотність, що не знає меж,
Огорне в свитку болі і журби.

По Світі, мов якийсь жебрак,
Буду просити - Боже, дай кохання.
І кине хтось - один дукат,
Купи! Задуше горло - марнеє зітхання.

Купи! Любов не можна ні купии, ні знайти,
Один лиш раз - і на життя вона дається.
Ну а якщо ти не впізнав - ні жить,
Ні дихати вже легко не вдається.

І час - мов свічка до гора,
Плюється воском і кидає іскри.
А потім раз - і все, тебе нема.
Лиш тільки книга і брудні сторінки,

А там життя - що промайнуло в болі,
Самотнє, тихе, не в любові.
В кишені сяє - золотий дукат,
Той свідок, брат й нікчемний кат.

Ти по серцю пройшла,
Як Венера по Сонцю учора.
Тільки та відпливла,
Ти ж – пекучим клубком покрай горла.

В сни я зву тебе в сні,
Наяву тебе пристрасно хочу.
Цілий світ у мені –
Твої карі усміхнені очі.

О Венеро моя,
Озовися, я так тебе кличу.
В небі Сонце сія
Венерично мені, венерично.

7 червня 2012 р.

2012

А точок дотику не більшає,
Ми не складаємося пазлами.
У кожного – свій власний біль ще є,
Незаліковано-заразливий.
Ти надскладною партитурою
На мене дивишся поблажливо.
А я вдаю, що в пень обкурений,
Тому важливого не скажемо.

І в принципі, ми задоволені
Невизначеністю у статусах.
Оточуючі – стадо оленів.
Від них порад – не дочекатися.
Самотнім флюгером виблискую,
Як партизан в чужому з’єднанні.
Ти не стаєш для мене близькою,
Ми паралельні, а не з’єднані.
2011

Чому про тебе всі мої думки,
Веселі і сумні, щасливі і бентежні?
Неспинні, як у березні струмки,
Схвильовані й такі необережні
У ніжності, й у відгуку стрімкі.

Хотів би я, щоб ти почула їх,
Хмільне сум'яття щиро зрозуміла,
Ще не моя жадана Суламіф,
Але завжди для мене мила. мила
Та недоступно-юна (це ж бо - гріх!).

І ці думки ніяк не прожену,
Вони на чатах болем мого серця
Про тебе марять, наче про жону,
Оту, єдину, із мого реберця,
І зовсім не чужу, не крижану...

Тому з думками в радості і герці...

15.06.2012

Хустиною підперезалась,
І на стільці – немов на троні...
Навколо шум, торги і галас,
А дві натомлені долоні
До сонця мовчки повернулись...

Чекає покупців, як ранку,
Негордовита баба Оля.
Всміхається в рожеві ямки
Свіженько-зріла бараболя
Як плід любові праці й ґрунту...

Не залило її дощами,
Не застудилась у морози...
Хлібів вкраїнських кілограми... –
Пишається. І щастя сльози...
А ще... цукерки для Андрійка.

Зліва – льон. Синій-синій.
Справа квітне ріпак.
Слава Україні!
Отак.

1991

Вже достигла киндириця,
Моя мила – молодиця.
Єдного мене кохала,
За цімбора ся уддала,
Молодиця.

Слӧзно дуже пǒтя фӧтькат,
Гӧркі мої заробӧткы –
Заробивим сто долярӧв,
Цімбор краде мою пару,
Молодицю.

Сонце вчерлося у горы,
Тінь затігатся у зворы,
Вже на свальбі гусляр гуде
Й не до мене идут люде,
Молодицьо.

Цімборику бери пушку,
Стрітимеся на бережку,
Будеме ся так стріляти
Вбы лиш кось мӧг щастя мати,
Цімборику.

Кить тя встрілю – буде моя,
Кить ты мене – буде твоя.
Мусит кось із нас не жити –
Дав нам Бӧг єдну любити,
Цімборику.

Я уд мамки ся удклоню,
Стисну нянькову долоню,
Ты вдклонися вд молодиці –
Ниськы жаба дасть ти циці,
Цімборику.

Вже достигла киндириця,
Моя мила молодиця,
Молодиця…

15.06.12

У моєму надміру дитячому світі
Ти, дорослий, собі не знаходиш місця,
А в мене тече свідомість,
почався зворотній відлік,
Це так, наче хочеш схуднути
й починаєш ще більше їсти.

І якщо ти купив квиток на іншу,
І якщо ти збереш валізу завтра,
Я, мабуть, усвідомлю, що вже не смішно.
Чи топитиму в чарці чергову втрату?
Не топитиму.

Час потрапив у пастку на чверть століття,
І миті за вічністю йтимуть пішки.
Просто сумно: в моєму світі
Вже стояло для тебе ліжко.

15.06.2012 р.
4.15

Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п'ють.
Сьогодні новим іконам
прочани поклони б'ють.

Сьогодні на дружбу вічну
посаджено кимось дуб.
Сьогодні у місті звично
сім пар розлучають шлюб.

Сьогодні ґвалтують рації
про мера шлункові болі.
Сьогодні вмирає нація,
а світ очманів на футболі.

Сьогодні комусь на згадку
подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.

Сьогодні жива колекція
побільша по той бік ґрат.
Сьогодні у клубі лекція:
"Людина людині брат..."

1961

Коли стає Везувієм Олімп,
Питаєш Музу:
– Де іти поету?

– Якщо Пегас копитом в магму влип –
Пірнай у Лету.
Тоді є шанс, що проти течії
Тебе поверне доля незрадлива.
Харон в кишеню зир твою:
– Свої!..
Безплатно не вожу.
З якого дива?

Якщо в «поета гроші завелись» –
Тоді будь ласка, прошепан до раю...
Колись давали коні чи воли.
Тепер Харон валюту вимагає.

Коли стає Везувієм Олімп –
Ножа чекаєш в спину, трути – в склянку.

Але коли ти вже в безсмертя влип –
То Смерть для тебе – Муза і коханка.

П'ять угорців пішли на футбол.
Довго бігали там футболісти,
Та ніяк не вдавалося гол
У ворота забити, хоч трісни.

Раптом вибухнув весь стадіон,
Репетує в єдиному крику...
Дочекались, нарешті: "Гол!!!" -
Вболівальники ледь не охрипли.

Каже диктор:"В команді "Шахтар"
Гол забив футболіст Марко Девіч".
Тут угорець угорцю сказав:
"Слухай, Вітю, як думаєш, вибач,

Може, щось я не так зрозумів
А чи трохи погано я чую:
Адже гол - Марко Девіч забив?
Ой, навряд чи його зарахують..."


22.06.2010, 22.06.2012

Карпатська ніч.
Зірок коралі.
Палахкотить вогонь в мангалі.
Танцюють іскри зусібіч.
Колиби темний силует.
Вина червоного дві склянки.
Одвічний дзюркіт Зелем’янки.
Смерек завмерлий менует.
Карпатська ніч.
Зірки, як очі.
Цей таємничий погляд ночі.
Цей погляд міріадів віч.
Колиби затишна орель,
що нас у розкошах колише.
І неймовірне царство тиші.
В пітьмі смерекових осель…

2011

***
А чи були б десь лицарі хоробрі,
Якби у душах не плодились кобри?
Ти знаєш – я поет, а не факір, –
А заклинати змій навчився добре.

сплелися долі мріями
серед безлічі стріч.
торкнулись руки серцями —
крок до вічності —
мить!..
2012р.

А що, якщо на заробітки
за поцілунками піти?
Розбещений чи не до нитки,
сьогодні у Донецьку ти.

Веселки кольорові жили
сплелися сонцем в мотузок.
А що, якщо у фарби сили
на повний вистачить кружок,

і ти, розбещений коханням,
не з поцілунками підеш?
Кохання - що? Якщо з бажанням...
В Донецьку де його знайдеш?

Попий води... Послинь, мо', литки...
На поцілунки не чекай!
Це українські заробітки.
Чимдуж. Щосили. Через край.



15.06.2012

В минулому – наївна інженю*,
Сьогодні – загартована вчорашнім,
Все ж одягаю маску, мов броню. –
Без неї страшно.

Не в моді нині істинна подоба.
Суцільний шарж. Набридло – не дивись.
Невиліковній Всесвіту хворобі
Піддайся, здайся, чемно підкорись.

Кому – в театр? Цирк? Кімнату сміху?
За витвір фальші чималенький куш?
Псевдомистецтво – тимчасова втіха.
А де ж портрети із натури душ?
2012


*Інженю – ж., заст., – амплуа акторки, що виконує ролі наївних дівчат; акторка, що грає такі ролі.

Дооощ!!! Нарешті дощ пішов!
У цьому році справжній – вперше!
І крешуть гро́мові підкови
Яскраві блискавки. О, верше!

Гарцюй, гарцюй попід вікном,
Нехай танцює свита!
Хай краплі падають кругом,
І стане світ умитим.

Якби я тільки-но могла,
От врізала б у писок
За ті озимі, що дотла
Згоріли, й степ мій – висох!

Але іди,іди, дощу,
Хоч зараз йди, заразо!
І я тобі усе прощу
За ці, на квітах, стрази.

Ти моя волошка, ти моя ворожка,
Ти читаєш легко долю по руці.
Чом не начаклуєш, чом не наворожиш,
Щоб навік зійшлися лінії оці.

Ти моя надія, міфотворна мрія,
Ти на картах бачиш межі і поля.
Тільки чорна дама, загадкова дама,
Відшукать не може губи короля.

Ти моя солодка, ніч така коротка,
Знов прийде розлука на багато літ.
А чаклунська сила, ця безмежна сила,
Зберегти не може наш маленький світ.

Мов пораду пізню заспіваєш пісню
І торкнешся ніжно словом до душі –
Ми такі щасливі у своєму світі,
У чужому світі ми такі чужі.

Не знайдемо слави і на гущі кави,
А у чаші з воском сльози ллє верба.
Ти кохання стрічку заплела у коси,
Ти моя сопілка, ти моя журба.

2003

Сонечко лиця її з –під ковдри
Осяває посірілу рань,
З днем мене вітає ніжно добрим
Сонечко лиця її з –під ковдри.
Солов'єм злітає серце мовби,
Пісню щастя ллє його гортань,
Сонечко лиця її з –під ковдри
Осяває посірілу рань .

2011

Розплелися вітри, повтікали зі смажених днів,
І земля зашкварчала під сонячним "ніжним" промінням...
І навіщо, спитати б, бойкот влаштували мені???
Де шукати, скажіть, і у кого шукати спасіння???

Так єхидно сміється "світило", роззявивши рот,
Тільки сліплять мене золоті його вставлені зуби...
Ну навіщо мені влаштували той підлий бойкот???
І за що ж мене вітер-втікач так жагучо... не любить???
14 червня, 2012р.

Ніч твоя перейшла у ранок.
Барви свіжі, що ним ввібрано,
розплились у твоїм волоссі,
не стривоженому ще досі.

Залишились у сні прожиті
юні весни — всього лиш миті.
Але годі, чого жаліти?
Сон щезає, і ти — вже літо!

У щедроти, в розквітле диво,
увійди без вагань, сміливо.
Глянь, веселки твої барвисті
вже ген там — у блакитній висі.

(6. 2012)

***
Шукаю я, немов дивак-педант,
У рідній мові – слово-діамант.
Великі гори золота й алмазів
Осяюють – і душу, і талант.

Ти вірив і казав мені,
що доживемо до світлої мети
Ти звав з партію у ногу іти
Щастя в комунізмі знайти.

Тоді тобі я не повірив
Казав ,що все це блуд
Люди живуть у злиднях
непосильний робочий труд

Рухнула ідея комунізму
Керманичі уже демократи
Тепер скаже друже мені
чого тепер від них чекати

В парламенті комуністи
з єднались з олігархатом
корупція подружилась
З комуністичним блатом

Скаже друже тепер мені
чого ця ватага хоче?
За мову нашу солов'їну
Газом миють нам очі.

Ви помогайти чужинцям
мову відібрати у нас
Схаменіться, якщо українці
Другої мови немає для вас!.

Крошечное чудо
двойного поцелуя, твоего,
И сердце так затрепетало...
Ты далеко. Но блаженство покоя,
Чудноголосо, нежностью любви меня обняло...
2012г.

Умліваю сонно від удачі.
Тихий вечір. Вишні. Ти і дача.
І шовковиць аромат ледачий…

Вітерець призоряно-ревниво
Зазирає в серце так звабливо!
Я радію - у душі жар-птиця -
Чарівник явив таки обличчя.

14.06.2012

Такий собі звичайний ранок,
Гіркий і звичний присмак кави,
Поволі пару філіжанок –
Від сну відходила і знала,
Що буде день, робота, зустріч,
Розмова в тисячу хвилин,
І відчувала твої губи,
І часу плин…

Маршрутом звичним на роботу,
Задума, погляд вдаль кудись,
І сонця промінь-позолота
Впав на волосся, потім вниз,
І шепіт листя про натхненне
Чекання зустрічі, стривай!
І липи аромат приємний,
Медовий, наче теплий чай.

Пора обідня, спека, вихід,
На сонце погляд, телефон,
Розмов шукаю новий привід,
Луна у слухавці : Алло!
Бажання бути ближче , поряд,
Сильніш за гордість самоти,
Тому пишу, коли сумую,
І рву листи…

Такий собі звичайний ранок,
Гіркий і звичний присмак кави,
Поволі пару філіжанок –
Від сну відходила і знала,
Що буде день, робота, зустріч,
Розмова в тисячу хвилин,
І відчувала твої губи,
І часу плин…

Если бы она была музыкой, она залетала бы в уши, щекотала бы душу легким соломинко-звуком, и наполняла б глаза Светло-слеза.
Но музыку нельзя видеть.
Если бы она была птицей, она летала бы далеко где-то на Юле-юге, легко, над цветами, и пила б.. но нектар.. и не с нами, и пела.
Но мы бы не понимали ни слова.
Как хорошо что есть такой человек - Юля Светлова.

июнь, 2012 года

Зійшов мені сном неходженим,
Терпким, наче сік смородини,
І я, що не крок, падаю
У слів барвограй–прядиво.

Стежки твої густо-плутані
Повили зап’ястки путами,
І тіло уже спалене
Цим літом жарким, шаловим.

До серця торкався пальцями
Ти ночі тої купальської.
Обірвані рай-яблуні,
Куди ж ви думки праведні?

Шукаю рятунку-сутінку,
Та тільки туман попутником.
За небо п’янке, звивисте
І землю віддам з милістю.

Хоч звикла ногами босими…
Тримайте, рятуйте, осені!


У ночі холодні тішуся
Твоїми палкими віршами.

***
І генії не бачать завчасу
З-під маски часу вічності ясу.
Лелій в собі небес благословення,
Бо слово п’є в її садах росу.

Вібрує поле нашого жалю
І рветься поле нашої тривоги –
У цих полях живу я, а чи сплю?
А може, я – лиш сон у Ночі Бога?
Чи я – школяр, що ходить навмання,
Та тільки так упевнено і вперто?
А може, я – лиш бідне дошкільня,
Яке боїться школи більше смерти?
Ні, я – частинка Божого Вогню,
Якій болять важні земні дороги.
Та вірю я, що ще колись насню,
Як згине жаль і пропаде тривога.
2010

Не пройшла мимо жодного вірша я -
Написала на кожен remake…
Як не встигну зробити це першою,
То хоч другою стану… ОК?..

:)

14.06.2012

живу…
в середині звіра
дрімаю в теплій плаценті
співаю псалми зневіри
плачу’ хазяям проценти
пречисто читаю Канта
з Платоном у діалозі
треную своє bel canto
на окружній дорозі
годую трофеєм ego
(якщо вберегти зумію)
за Шелтоном і за Брегом
харчу свою булімію
пишу віршенята дикі
на голову хвору-п’яну
рятую від рим безликих
природу свою профанну
живу…
в шкаралупі міста
пливу в формаліні моря
прокисло вино і тісто
живу…
у жінках – Пандора…

Пародія

Тремчу. Пульсує. Ниє. Тягне.
Пручаюсь – де там, тягне знов!
Горить, пече сильніше магми!
Боюся – певно то любов…

Лоскоче. Млію – щемно дуже.
А відчуття у стилі “лю”!
“О, мама мія!..” Милий друже…
Не чує – то перетерплю!

Не страшно вже – а то немало…
Терплячі потрапляють в рай!
Я на побаченні чекала…
А ти забув… Ну постривай!

9.06.2012

***
Забув я про Пегаса, свого друга,
Тягну по полю сам важкого плуга.
І заливає очі піт рясний,
Але не зорана ще жодна смуга.

Не струни, а нерви відкриті
На тілі живому її,
Здається, журба вся на світі
Зібралась у неї в душі.

І звуком виходить назовні
Печаль безкінечна її,
І ноти краплинками крові
Збігають по кожній струні.
2012р.

Після літа спекотного осінь не стане розрадою.
Всі розмови про дощ і вже вікна не навстіж вночі.
Вже фарбую вуста не тією, що вчора, помадою.
До замків не підходять знайомі віддавна ключі.

Телефони мовчать. І без попиту книги залежані.
Не заварений чай. Бо на крихти розламані дні.
Вже сутулиться час і вже погляд безмежно збентежений.
Жовтий колір, на жаль, не пасує у жовтні мені.

Вже птахи перелітні завбачливо тануть за хмарами.
Перед вітром безсилі всі довгі пальто і плащі.
Не блукають алеями ніжно закохані парами.
Йдуть дощі…
10.06.2012

Ріка часів розмила береги,
Джерела душ замулюючи страхом.
Збивають жал зміїних батоги
Пречистих мрій сліпучо-білих птахів.
2007

блакитні небеса бездонні небеса
прадавні небеса ховають тайну таїн
ти вигойдаєш сам ти виплекаєш сам
захмарний райський сад в якому спить роса
там Авель сни пасе і з ним – прощенний Каїн

блакитні небеса бездонні небеса
і з них крізь них до них пливуть людські дороги
хто йде щоб не згасав ніхто щоб не згасав -
із них м’яка яса тонка стрімка яса
спадатиме повік благоволінням Бога

Осипаються юності квіти пахкі
Забуттю під самісінькі ноги
І тумани пливуть з усіляких боків,
Повні сліз і щемкої тривоги.
На пожовклій траві мемуарів твоїх
Превеселі не гопкають коні
І луною не котиться радісний сміх
По юнацтва сяйній оболоні.
Під повікою неба холоне сльоза
Від пташиного хору мовчання,
Пригинаючись, пнеться угору лоза,
Мов любові надія остання.
Видається, що ти і не жив на землі,
Не губив, не шукав, не знаходив
Лиш зі столу обмів крихти щастя малі
І за рогом пощез пішоходом…

13.06.12.

Я не одна, навколо тіней сотні,
Та якось лячно – всі вони мовчать.
Є інший шлях, там протяги холодні,
На нього йти ці тіні не спішать.
Кричу «А-У!!!», а тиша наче хвиля,
Збиває з ніг, відносить в глибину.
У кожній кліточці – безвихідь і безсилля,
Якщо злякаюсь – відразу затону.
Прошу, молю «Подайте мені руку,
Врятуйте, люди – словом не різким!»
Десь вдалині, відбиток мого звуку,
І ехо ллється простором морським.
Здаюсь... Тону... Пішло усе до біса.
Закривши очі, падаю на дно.
Та шепіт «Мамо», ніби бісектриса,
Підніме з мулу, чудодійним сном.

Приречена...
Вродилася такою,
як кожна друга,
кожна, як одна
помічена безжальною судьбою
в полоні вільнім мудро-навісна...

У тілі сім
послушниця Закону,
чужих життів
впокорена раба.
І нині, і вовіки, і до скону
не стихне в ній даремна боротьба.

2012

Ты - жизнь,
А я - невольное при ней.
А все стихи, как ласковые звенья,
Как та корона многих майских дней,
Которая оплавлена цветеньем.

Снуют вдали огромные ноли.
Без глупых нервов, как и без реляций,
В тебе спешат зародыши земли,
Которые и жгутся, и роятся.

Из мая в май сквозь несколько веков
Всё это прёт каким-нибудь Валдаем.
Венчальный блюз фруктовых лепестков
Почти за краем и незабываем.

Закладки мира. Все они - слова.
Давай же помнить, что они красивы,
Что исподволь вбирают кружева
Невольный бред любовной перспективы.

Что не было таких ещё маёв,
Что так нельзя, что я умру от счастья,
Что солнце так не греет, как моё
К твоим словам невольное причастье.


2012

Часом людина відчуває, що сновига по сцені, навіть не будучи статистом
Станіслав Єжи Лєц «Непричесані думки»

Жаль, неймовірно жаль тих,
Хто нудиться цим світом,
Хто не спромігся увібрати в себе
Його тони й відтінки,
Повз чиї вуха линули пісні
І одностайний вигук стадіонів,
Кому не довіряли таїну дерева,
На кого, як на саму себе, не дивилась пташка,
До кого не простягало руці немовлятко...
...Жаль безнадійних нудьгарів,
Затиснутих в лещата «ego»:
«Собою виповнений вщерть,
Чого ж іще бажати?»
-----------
Переклад з польського перекладу вірша, написаного латиною. Себто до того, як Міколай Рей заявив на весь світ: "Вже поляки - не гуси, мову свою мають".

Людину осягнути треба,
Знайти в собі потребу злету.

Нам мавпа - сміх! Чому ж донині
В собі ми не шукаєм зміни?

Жахливо землю забувати,
Хулити рідну - убивати.

Лишайся вірний батьківщині,
Не вір у дивні словозміни.

Навчись собі не співчувати -
Це наче хрест нести і зняти.

Не будь краплиною для духу,
Даруй себе, та без наруги.

Душа у ранах і глибоких,
Залиш для себе це уроком.

Отрути трохи – це корисно,
Багато щастя надто прісно.



2012, 12.06.

Не озираюся.
І на рахунок три!...

В срібному сяйві нелякані бродять олені.
З ловів космічних додому летять вітри.
Тихо колишуть самотність дороги зоряні.

За горизонт розкотились рясні дива:
Мрійно-рожеві, бузково-густі, смарагдові.
Й туго вискрипує місячна тятива,
Відра з дощами тримає – висять, не падають.

Прямо до раю на теплих руках води
Листя торішнє пливе, нерозквітлі китиці
Давніх любовей… І тільки мої сліди
У затуманність. А так би хотілось стрітися…

Закреслюю дні до початку нового літа
Останні малюю вже хрестики... А тоді...
Сезон божевілля вважатиметься відкритим,
І нікому більше в будинках тісних сидіть!..

Нам промені сонця безладно б лиш рахувати,
Всміхаючись небу за скельцями окуляр,
У парках - ковток за ковтком пити свіжу "Фанту",
Радіти морозиву, ніби якесь маля!..

О, нам би все місто звабляти в нестримну спеку,
В'єтнамками стоптуючи береги морів!
Сміятись, співати, щоб чути було далеко!
Вночі - на даху, між гуртів голосних котів...

Улітку ловити дах свій?!? Зовсім безнадійно...
Нам краще без дозволу стрибнути у фонтан!
А ввечері впасти на стіг запашного сіна...
Нам літа відчути парфум би у ці літа!!!...
16 травня, 2012р.

Чеширская улыбка, беглый шаг,
А взгляд хитер, счастливый и задорный,
И ноги направляются, спешат,
Перебирают быстро и проворно,
в тот магазин соблазнов и услад,
минуты счастья и врага спортзала,
ассортимент обширен и богат,
«кондитерский», зачем о нем узнала?
Пирожное, бисквитик и эклер,
Творожный торт и вишня в шоколаде,
Конец диете, мой таков удел,
Что хоть чуть-чуть, хоть капельку,
Но надо. И словно кот смотрю я на кондряд,
Вот плюшка, кекс и слойка манит видом,
Пожалуй, соблазнюсь, не устоять,
Потом в спортзал, работать –
Не обидно. Так утром – кофе,
С коньяком иль без, но с шоколадом –
И конец диете. В спортзал пойду,
Чтоб отработать кекс, и пресс качать,
В разгаре самом лето.
Чеширская улыбка, беглый шаг,
А взгляд хитер, счастливый и задорный,
И ноги направляются, спешат,
Плевать сейчас на тысячи калорий.

о-ба-на, знову ти і не ти...
я впізнаю тебе серед тисячі лиць
однаково схожих і різних на дотик
зоре_сіллю опірених ельфів замрій
перенесених вітром у захмар'я богів

розділи мене навпіл доле ключнице знаків
розтерзай на хвилини в сіннім мливі доріг
розпорош роздоріж - я засіюся знову
в оболоні землі як пагінчик сльози
леле_птицею крилами кроком і плахою

ти мій гріх і запалений грім_горицвіт
хмари - поручні снів запровалля очей
віднайди у грозі щезні спалахи днів
запозич колісницю не для гри у цей світ
обережно спустись на долоньку...
привіт!!!

2012

будувалися сходи до неба нового лиття
фарбувалась підлога і милися вікна та стіни
та - забракло тантричної фарби для третьої зміни
і замурзані втомою шиби застигли у піні
і зламався по вінця набитий життям пилотяг

недолугими пазлами злазив полущений лак
з відображення(м) світу людей і усталених звичок
і зміїлось червоним драконом липке пограниччя
щоби знати напевно - нікого ніхто не покличе
хоч воно очевидним було ще задовго і так

Ти й на Суді Страшному відречешся,
Як відрікався на землі не раз,
Лише за те, що я тобі не перша
І, може, навіть не з твого ребра.

Але ж була, була тобі душею!
Зріднив нас біль, і сум, і щастя шал,
Назвав і називав мене своєю,
Бо хто на світі ближчий, ніж душа?

… Прощаєшся з минулим гідно, з честю:
Ми перед Богом і людьми чужі…
Ти й на Суді Страшному відречешся,
Та чи врятуєш душу – без душі?..