І скільки б не тікав, вона наздоганяє.
І як тут утечеш, якщо вона – в тобі?
Випалює пусте. Без осуду картає.
Звертається щораз у пристрасній мольбі.

Щоб їй закрити рот, ти затуляєш душу.
Замотуєш її в непроникні шари.
Неначе мертву вже, остиглу дотла тушу,
кидаючи життя в домоклове умри.

Але ж вона жива, її не можна вбити.
Хоч ріж, топи, души, розшарпай на шматки.
Поламаний, слабкий, понівечений цвіте,
а під розруєм цим, дивись, нові ростки.

Крізь хащі сторчголов у відчайдушній втечі.
Від чого і куди? І нащо ти біжиш?
Чи щезла в цих бігах у тобі порожнеча?
В середині тепер світліше чи смурніш?

Спинися і вертай. І подивись їй в очі.
І знайдеш в тих очах незлічені дива.
Ти ж кожне з тих чудес прожити з нею хочеш.
Чого ж тобі свербить ця втеча чергова?

вересень 2023

вбирати світло
допоки лик душі
не стане ликом серця

шур шур
шур шур
як в пошерхлому роті
качається берегом рінь
і один з камінців
золотий і прозорий
ніби цятка небесних медів
ніби мить насолоди
застигла у вічності солі
ніби крапля на віті
розкидистих течій
у цій краплі мов мушка
зав'язло призахідне сонце
зав'язалося плодом
і впало у водорість раю
цього плоду нам їсти не зась

сердоликова ніжність
не примха й не хіть
вона ода життю
та минувщина
що озивається в зараз
дзеркальним хоралом
і голосом тисяч облич
величає тебе

20.09.23

Твої ґудзики нагадують юферси корабля,
Що, здається, невидимі ванти до мене тягнуть,
І сковують. Надимились груди, що наче вітрила, і я —
До тебе прагну.
Тону і тану в тобі, тону,
Углиб жагою в тобі зникаю,
І зірвані юферси корабля
Тріщать по палубі, всю ніч кружляють.

10.03.2022

За віконцем дощ гугняво
Лебедіти розпочав,-
Мов немає більше справи
Осінь крім таких забав.
Сіє осінь, мов крізь сито,
Крапелиночки дрібні
І не хоче відпочити
Від цієї маятні.
20.09.23

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

Намистиночки-фіаки
У травичці заховались,
Лише вітерець розносить диво-аромат.
Лиш би сонечко світило
І над нами небо мирне,
Не плюндрує рідну землю московит-солдат.

Рясно-рясно їй родити
І пшениченьку, і жито,
В пісню жайвора вслухатись літнім ранком теж.
І цвісти диво-розмаєм,
Пригощати короваєм.
Кращої від тебе, земле в світі не знайдеш.

2022 р.

Дременули в Африку стрижі,
Зрадники! Покинули домівку!
Осінь - не пора, а стан душі,
Люблять люди хлипати одвіку.

Ти візьми тупого колуна,
Заготуй батькам дрівцят на зиму.
Ні, не хочеш? Манить...таїна
Місяця, який у висях блима?

В падолистах кублиться печаль,
В павутині кущик живокосту.
Кажеш - це поезії Грааль?
Помиливсь,- банальне пустозвонство.

Лупить бабця стиглі гарбузи,
Трусить дід із яблуками гілку.
Бризки ж ностальгічної роси
Від безділля змочують сторінку.

В інтернеті наростає шум,
Сердяться невдатні пустомелі.
Я ж бо косу осені чешу,
Яра мідь вкриває голу землю.

Світлій пам'яті Володі Б...

Видалити з пам'яті не вдасться
Навіть у глухому забутті
Близькості й довіри довге щастя,
Що нас супроводило в житті.
Боляче і тоскно розуміти,
І думкам зарадить, далебі,
Що ти більше не побачиш світу,
Що тепер байдуже все тобі.
Незабутній друже мій, не можу
В голові знаходити слова
Задля горя людського підхожі,
Крім одного тільки: Прощавай...
19.09.23

ВОНА ВАРИТЬ КАВУ (Дівчина-бариста)

Горнятко вулиць вечір сутінками сповнив.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна...
Кава грає відтінками смаку столикими.
Бариста за фахом,
Художниця за покликанням..

Й було відчуття, що диво ось-ось і станеться,
І тіні вечірні з'являлись, мов привид Станіса...
- Чекайте хвилинку, кава ще трошки й звариться...
У ній уся суть, у ній уся мудрість Варіса...

Кава - це вірші поетів у стані рідкому,
Кава - це в почуттях замість крапки - кома,
Людина без кави, мов Курт Кобейн без конверсів..
Кава - це магія,
Кав'ярні - маленькі Гоґвортси..

Ти входиш до неї смиренно, мов грішник до храму,
Просиш, як покаяння, міцного, мов сталь, еспрессо
І дудлиш його до останнього міліграма,
Замість молитви - чорна ранкова месса..

Замість молитви - очі, лагідні і знайомі,
Замість кадила - чашка, замість свічок - цукерки,
Замість хрестів - кориця, турка - замість ікони,
Запах її парфюмів - ніжно-солодко-терпкий..

І висне над головами спокуса, мов меч Дамоклів,
І висне свідомість, наче старий процесор,
І зорі спостерігають нас крізь біноклі,
Вони усе знають ліпше, ніж Ванга та Мессінг..

І світло дарують, далекі такі й молочні...
Шкода, що не можна їх замість вершків у мокко..
А може і можна, якби ми були молодші,
Якби час не вкрив наші душі буденності мохом..

Якби був не Київ, а був би, наприклад, Гоґсмід,
Якби все було, мов у казці дитячій, просто..
Якби я був Гаррі, а ти, ну приміром, Джині,
Якби ми знайшли лампадку з чарівним джином,
Якби всі проблеми зникали велінням щуки,
Якби враз всі війни і катаклізми вщухли...
Ще сотні ''якби'', що серце шрамують лезом...
Бариста за фахом,
У душі поетеса..

Туман-чародій затягнув щільно небо димкою,
Злива дурна вкрила місто плащем-невидимкою,
Один помах палички — день перевтілився в спомин.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна..

Паша Броський
2015

ІВ поезії як у глухому лісі
немає уторованих доріг
ліричному герою до своїх:
котові до казкової Аліси,
до Пенелопи – грекові Улісу,
а то, буває іноді, на сміх
даються ролі іншому гульвісі
Енею... на пораду до Анхіза,
де не посій, герой один за всіх.
Йому би і пора уже додому
від пасії до феї... у сезам,
і якось уживаються в одному
то, ніби, лицар, то, неначе, хам.
Захекались паяци-пілігрими.
Але чого блукати біля Риму,
Ітаки, Трої? Є багато сіл,
де є герої...
            та лягає
в риму
на острові
                        Зміїному
                       Ахілл.

ІІІще існують гідри недобиті,
засушені геракли, королі...
і ненажери є у цьому світі,
і людоїди є на цій землі
і то не де-не-де у Сомалі,
а он де, між ученої еліти –
накачані ковбої без освіти
усі в одному – урки у кремлі.

І в Україні цього вистачає
усупереч, а може й завдяки
одному... і не знають вояки,
що їх одноосібно заміняє
той, що довіри
            повної
           
            не має.
І не дає Європа літаки,
бо на потоки...
            ніби, не сідає
одноосібно...
                        є ще – єрмаки.

ІІІУсе в одному, хто не в’яже лика,
і маємо – чи то воно совок,
чи може, не одна єхидна пика,
а неуки, яким дали урок,
що ми брати із орками навіки,
тому що на всю голову каліки...
......................................................
і платимо за це тяжкий оброк,
хоча у лісі не одна осика
і є на все
            осиковий
                        кілок.

09.2023

Усьому час і місце
є в нашому житті.
Є час за парту сісти
і час любов знайти,
час діток народити,
онуків доглядати
і навіть мемуари
товстезні написати.
І є пора вмирати,
іти у небуття,
щоб квітнути,
зростати
могло
нове
життя.

18.09.2023

Бо коли Тобі ще виявляти свою всесильність,
як не в час перетертої плоті з землею, пилом,
у краях, де политі червоним степи ковильні,
де нехрещених вірою – відданістю хрестили
і з гріхом позбавляли мови, любови, імені.

Випадають в молитві, з розгорнутої долоні,
по кутках України втрачаються намистини:
дерев'яні, криваві, сталеві, пісні, солоні,
бо розірвана вервиця сина, раба, людини.
Тож нанизуй натомість намолені не схололі.

Тож зліпи його, Господи, заново і навіки,
де не ділять добу на окрайці, м'якушку, плісень,
через руки присяжного вірного чоловіка,
що по-чесному крає, вмочує в чорне місиво
білі скиби приречення, викуплення, везіння.

Бо коли Тобі ще направляти заблудлі душі,
як не в час невідомости: де він? Живий чи згинув?
І бо що ці думки, як не свисти Твої пастуші,
що крізь відчаю потемки в рідні серця долинуть:
обізветься дзвінком, обійдеться легшим, виживе!

18.09.2023

йди, могутарю! ступивши, йди.
ти вже виступаєш! ти, як можежа. можеж.
могуне, змагуне! мож! я можію.

моглянине, я можу! мож та можій, як я.
можій, можійся, я! вміливо, сміливо!
могатий, ти ж ― могач! ти ба! ти побач!
насправді ж-бо мої моганські очі
припомагають всьому, на що вони впадуть.

ступайте, мої моги, переступайте
через мене самого, через мою можу.
рушай, можум'яко! де твої руки?
руки, руки! а де твій можний лик?
о, лику-могутлику, що могатенно,
можественно можливий для моглебнів!

можедущі очі, де багато-магато
могатих дум, мов можини телят!
напружте ваші мужні чорні брови,
проголосіть моглебень моготи.
округлися, обличчя могди-хана!
тепер ти можеш можити орду.
а ви, о руки! з чим вас порівняти?
могунні, могарні, чавунні! чавіть
могесно могиву можадібну мож.

могатурствуй, монголичний лику.
многоможте, моголясті м'яти множини.
це ж-бо ви так маєте, коси-могікани,
змащені щедро мощем та руками малих моженят.
а в тих моженятах вже зможніли можі,
схожі на тебе могутенці,
ніби зелений мох.
з них одне моженя виступає спороможно
наперед неможливого, й можиться, що може змогти.
зможе, авжеж, бо я могутарно
лиш подумав про це, та й забув. ти диви!
в дзьобі воду несе, захлинається!
то ― ворон, мій джура-можура.
може, я кваплю події, коли поспішаю назустріч
і розмежовую натовп мужливих спроможнюків ―
я оможливлюю світ множини, як ромашка, ожин,
бо мені примоглося, що можу лиш я один:
цим згарищем-марищем, де могутіла можежа,
ступаю могою могути,
могозваний могута могутнів,
вельможнів, магнатів та змагачів:
магатії, не бійтеся, мої спроможниченки!
пожинайте можаву, примножуйте славу
моїх багатьох-магатьох перемог!

У мене особливе ставлення до Ігоря. Ми вчилися на одному факультеті,
він опікувався моїми першими творчими кроками... Римарук справляв
зворушливе враження - тоненький, довге волосся, окуляри з потужним склом.
Але у цьому тендітному тілі відчувався незламний дух. І, найголовніше, - Дар.
Деякі викладачі жартома лякали його, мовляв, от прийдеш на іспит із такою зачіскою, тоді… А він приходив і неодмінно отримував «відмінно»…
Ігор Римарук пішов за небокрай молодим. І це зовсім не дивно, адже він завжди жив ближче до неба…

Тихий, сумний і ввічливий.
Вдумливі очі-скельця.
Тендітний, стрункий, наче дівчина.
Але незламний - мов скеля.

Поруч реальні, впевнені
випробувані мужі…
Доступ до всякого генія -
навшпиньках і до межі.

В захмарному десь ефірі,
далека від земних ігор
лунає божественна ліра…
Прислухайтеся уважно: Ігор!

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Багрянцем гарячим і золотом
Кружляє та падає лист.
І я зупинюся здивовано,
Хоч знаю вже осені хист.

Вона знов чаклує над фарбами,
Малює чудовий пейзаж,
Червоними сяє коралями
Калинонька котрий вже раз.

Вітрець повіва прохолодою
І бабине літо пливе,
Прикрашене перлами-росами.
Це осінь у гості зове.

2016 р.

Обстріли ворожі
Не страшні йому,
Хоч від них і схоже
Світло на пітьму.
У сирім підвалі,
Де він другий рік, –
Куля не ужалить
В голову, чи в бік.
Та і поруч мати
Прагне залюбки
Синові читати
Про добро казки.
В пам’яті потрошку
Вже закарбував,
Чим Котигорошко
Змія подолав.
Скарги для дорослих
Геть не по літах:
Чом не має досі
Булави в руках?
Щоб чуму злодійську
Нищити щомить, –
Щоби українську
Землю захистить.
18.09.23

Я кохаю не тебе, а поезію про тебе
Твої думки, емоції, життя
Мені комфортно, коли ти біля мене
І мені не так ненависне буття

Я люблю тебе лишень, коли дивлюсь на тебе
І слухаю лише, коли мовчиш
Тобі не подзвоню я без потреби
Ти цікавіша в моменти, коли спиш

Хто ти для мене?
І головніше, яка ти в глибині?
Міраж? Моє життя липневе?
Що ти знайшла в мені?

Ми стільки років процвітали,
що, врешті, зовсім процвіли…
І мимоволі загнили…
І нас не стало…

6 березня 1989 р., Київ

немає любові яка витримала б усе
немає людини якій можна усе сказати
бо є вага слова і є слабкий хребет
що в якийсь момент скаже
досить!
і прощення нічого не змінить
адже звільняє від тягаря
серце не винуватця
а ображеного
ставить навколо нього
щораз вищу загорожу
перескочити яку зась

отак ти мене навчив
тепер заплющуючи очі
бачу як відганяєш від себе палицею
щойно розтуляю рота
як закидаєш камінням
бо загрозливо відкриваюся
очима та тілом
як стаєш убивцею
хоч і зарікся
не мати жодної ролі
в моєму житті

ти дав мені небо
куди я кричала
дослухаючися до відлунь
тепер воно впало на мене
громами та градом

14.09.23

Дідусь з онуком у Древлянськім парку
Гуляли у спекотний літній день.
Палило сонце з неба,було парко,
Здавалося, що скоро дощ піде.
Та поки в небі хмарок було мало,
Від річки прохолодою несе,
Вони собі спокійненько гуляли
Й уважно роздивлялися усе.
Й від річки віє легка прохолода
І тінь дерев приємно холодить.
Уж між каміння котить свої води
Й по-своєму щось тихо жебонить.
Пройшлися парком, на місточку стали.
Дідусь онуку каже : - Подивись!
Он велетні котли позалишали,
Як тут востаннє снідали колись.
І, справді, із червоного граніту
В воді великі камені лежать.
Вода їх гарно встигла обробити,
Віки й віки старалась шліфувать.
На справжні казани-то і не схожі,
Але цікаво… - А он там, поглянь,
«Баранячі лоби» побачить зможеш.
Дві монолітні скелі. Тут от стань!
Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
- І, справді, мов баранячі лоби!
Й каміння купи хтось накидав, наче.
А хто, дідусю, те усе зробив?
- Історія та вже стара, їй Богу.
Як хочеш про те знати – розповім.
Щось притомились уже мої ноги.
Он, у альтанці сядемо, ходім.
З альтанки вид чудовий їм відкрився
На парк, на річку, що внизу біжить.
- А ти , я бачу, також утомився?!
Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
Униз на річку та і розпочав:
- Було то, як Земля була ще рання
І рід людський ще землю не топтав.
Були боги, що на Олімпі всілись,
Над ними Зевс найголовніший був.
А по Землі титани розплодились –
Народ такий прадавній, може чув.
Були вони великі і могутні
Та, як на мене, трішечки дурні,
Бо прагли на Землі богами бути,
З небесними стояти на рівні.
Дурної сили аж надміру мали,
Лоби здорові, як у баранів,
Та мізків в їхніх головах замало,
Щоби вершити справи їм земні.
Та ж гонор. Раз боги не захотіли
Їх визнавати рівними – то в них
Каміння на Олімп їх полетіло,
Аби богів тих перебити всіх.
Та що добра з тії дурної сили?
Проти богів поперлися дарма,
Бо скоро ті їх майже всіх побили,
Хіба що хто втекти можливість мав.
Та недалеко. Зевс бо розізлився,
Вистежував їх всюди і вбивав,
Щоб рід титанів зовсім припинився.
І ось, нарешті, час такий настав,
Що із усіх лиш двоє і зосталось.
Вони хитріші виявились всіх,
Адже на північ у ліси пода́лись,
Де важко було вистежити їх.
Між вікових беріз, дубів і сосен,
Під кронами неходжених лісів,
Сховатися титанам було просто.
У хащах тих їх Зевс не углядів.
Та от вони над річкою спинились,
Що у тих хащах без кінця петля.
Присіли відпочити, бо стомились
Та й голод вже добряче дошкуляв.
Напились з річки, пригорщами брали.
Набрали чисту в казани води
Та і сніданок готувати стали.
Піднявся над багаттям вгору дим
І Зевс його ще здалека помітив.
Хто ж палить, як людей іще нема?
Запряг у колісницю буйні вітри,
Спис вогняний в одній руці трима,
Другою колісницю направляє…
Наїлися титани та й сидять,
А казани їм річка вимиває,
Поклали аби сил не витрачать.
Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
То Зевс летить. Схопилися мерщій,
Зі скель ламати узялися брили,
Щоб Зевсові належно дати бій.
Накидали навколо себе купу,
Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
Одразу брили кинуться кидать.
Зевс покружляв над ними в колісниці.
Не став спускатись, лячно все ж було.
Хоча оті титани і тупиці
Та ж брилою дістануть все одно.
Став Геї – своїй матері жалітись,
Просити, щоб вона допомогла.
А тій за сина, як же не вступитись?
Тож вона тишком-нишком почала
Під їх ногами землю розмивати.
А ті дурні із брилами стоять,
Готові їх по Зевсові жбурляти,
Злі та сердиті, ладні воювать
Із усіма небесними богами ,
В нестямі не помітили того,
Що в них земля зникає під ногами,
Бо ж бачать лише ворога свого.
Коли уже по пояс провалились,
Відчули небезпеку лиш тоді.
Але занадто пізно похопились.
Уже і попід руки у воді.
Каміння в воду, борсатися стали
До скель руками довгими тяглись.
Та скелі перед ними відступали,
Щоб їх порятувати – не дались.
І от лоби одні лиш залишились
З них на поверхні посеред ріки.
Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
Такими і стоять віки й віки.

Він подумки схопився за голос теплий.
Навпроти вечірнього сонця початку осені,
За його плечима розсіювалась мала циферблатна стрілка,
Без хвилинної стрілки.
З її ходою,
А точніше, з її відходом виникали питання,
На які не знаходиш жодних пристойних відповідей. Наприклад,
Той теплий голос, потрохи ставав холодним,
Минуле зникало з мови, відмираючи осінню,
Немов тіло скуте недугою чи якоюсь хворобою,
З часом одужало, зміцніло і все забулося.
Залишалась поезія, залишалась музика струнних,
Натхненних альтів, цілий оркестр, що грає твою симфонію.
Чуєш?
Голос буває фальшивить в сердечних деках,
А музика, музика, музика, мабуть ніколи.
Вона розливається із невідомості,
Виникає з сонця, що розсіює тіні,
Вона виникає в твоєму тілі,
Спочатку, як теплий,
Літеплий голос.

15.09.2023

І чому ж ти не зводиш очей?
Не люблю похітливих усмішок,
Пліткувань і токсичних людей,
Злих собак і подряпини кішок.

Не терплю голосінь без жалю,
Й тих, хто лізе у дупу без мила,
На сосні смертоносну петлю
І пташині обпалені крила.

Спокушати не треба мене
На розпутті долин межиріччя!
Недоречне зізнання чудне —
мокрим снігом періщить в обличчя.


16,09,2023р.

Сідає пил на одяг
і на взуття сідає,
а ще – на підвіконня
і на віконне скло.

Вікно помила мама,
взуття – сестра Оксана,
татусь почистив куртку
і витряхнув пальто.

А хто почистить мову, –
співочу, калинову, –
від бруду і від пилу
московських матюків,

вульгарного сексизму,
від дурості, цинізму,
брехні і шовінізму,
і від порожніх слів?

16.09.2023

Мій Алібанте, Граде кімерійський,
на берегах Гіпаніса-ріки
шумів ще до колоній ти ольвійських,
за сотні три минувшини віків!

Нарешті повернувся в рідне місто,
що зупинило полчища орди.
Не мирний Миколаїв, але чистий,
та де-не-де лишилися сліди…

Сліди війни, атак ворожих, бою…
У самім серці – залишки руїн.
Мій Дикий сад, пишаюся тобою,
та у душі усе ж лунає дзвін…

Із відчаєм, надривно тужить скрипка,
їй хижо в унісон – сирени альт!
Поранене гілля схиляє липка
в посічений уламками асфальт…

У нас немає права це забути,
пробачити украдені життя…
Упевнений я – перемозі бути,
зірвемо вікові московські пута
і всю орду рішуче – на сміття!

Стали мутними пейзажі
І посиливсь вітру спів, -
Спорожніли смуги пляжів
Трав'янистих берегів.
Непривабливо темніє
Раннім холодом вода
І за літом ностальгія
Все частіше напада...
17.09.23

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях - такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Із О.А.Галича

Епоха – в тенетах військо́вих шерег;
й спливає на пам’ять недаром:
«Як нині збирається віщий Олег
помститися клятим хазарам...»

    І ці, ніби міддю дзвенячі, слова
    ми всі промовляли не раз і не два.

Та я́кось на людях новітній стратег
гукнув із невдаваним жаром:
«Колись-то намірився зрадник Олег
нашкодити братнім хазарам!..»

    Зникають слова й виникають слова,
    за правдою правда вступає в права.

Тому я виношу на розсуд колег
заяву, нейтральну на диво:
«Якимось хазарам якийсь-то Олег
за щось там помстився, можливо...»

    Прийміть же, братерських народів сини,
    сказання такої собі давнини!

(2023)

Промайнуло засушливе літо,
Достигають навкруг врожаї.
Я так хочу від тебе сп’яніти
І відчути обійми твої.

Кольори скрізь осінні, медові...
І душа — молода — там горить.
Невмируща ця спрага любові
Породила мою ненасить.

Чую в серці Амурові стріли,
Кров сочиться із них, наче хміль.
Чом же ми ще раніш не зустрілись?
Не зазнали п’янких божевіль?!

О напни, мій Амуре, ти лука,
Не у сні, а тепер — наяву.
Як же довго триває розлука!
Подаруй нам хмільне рандеву*.

*Рандеву — побачення (фр.)

16 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ростуть осінні квіти біля тину,
Під ноги їм барвінок простеливсь.
За кожним, хто загинув за Вкраїну
Плачуть їхні ніжні пелюстки.

А навесні барвінок кучерявий
Так спрагло питиме небесную блакить,
Віночком ляже до могил героїв,
Котрим би іще жити та любить.

Знов прийде осінь і жоржини жовті
Ту пісню пам"яті співатимуть сумну
Героям нашим і дівчатам й хлопцям,
Які загинули, спиняючи війну.

2022 р.

Бажана, але нетривала
Яскравого літа пора, –
Згрібають вже листя опале
В раптово принишклих дворах.
Дерева та трави вогнисто
Мигтять і рясніють кругом,
Але прохолодно у місті
Прадавнім над сивим Дніпром.
На клумбах жоржини і айстри
Терпляче квітують іще,
Мов хочуть поліпшити настрій
Зіпсований трохи дощем.
Неначе жаринки, привабно
Горять і тьмяніють вогні, –
Журливі, мінливі, неквапні
Барвистої осені дні.
16.09.23

Якби була ти чистим джерелом,
Прозорою, мінливою водою,
Мені забракло б двох моїх долонь,
Аби ущерть напитися тобою.

15.09.2023

***
Не оминаю титли, коми,
поета не псує війна...
пишу собі... а як нікому,
то це хіба моя вина?

***
Не знаю, що не треба більше
вибагливому читачу,
чи списані у небі вірші,
чи не почуті, як мовчу.

***
Яке кому до того діло,
що все життя і кожну мить
своя сорочка ближча тілу –
це ж не душа, яка болить.

***
Оцінюють найвище те,
що виглядає як солідне,
це очевидно, та проте
сліпому видиме не видно.

***
У фурії усі свої –
і світочі, й багаті боси,
але оцінює альфонса,
який обожнює її.

***
Пегас окрилює катрени...
Олімп чекає перемог...
оновимо свої знамена
та гімн і нас почує Бог.

Узагальнення
Нема кому, як це було раніше,
присвячувати оди... ямби, вірші...
себе недооцінюю, аби
оцінених не прибувало більше.
Поява ШІ* у поетичній ніші
не додає азарту боротьби.

Зорі, як срібне намисто,
що випромінюють магічну красу,
тихо стікають на місто,
що майже відійшло до сну, -
на вулиці, площі й сквери,
на візерунки карнизів,
що тануть, ніби хімери, -
донизу, донизу, донизу -
і на мої самотні тюльпани,
що на лавці, ніби із скла,
я залишаю для пані,
яка так і не прийшла,
але, колисаю надію,
продовжує свій тривалий рух,
сповнений спазму бездії,
вдаль - до моїх рук…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Сонце оболок* жене,
обрій висне лантухами,
а я граюся з вогнем,
як причинна* з сірниками,
сподіваючись на те,
що не обпечуся сильно,
баби літо золоте
спалюю демонстративно,
мов не я була колись
і сумирна, і цнотлива.
У багатті падолист
дотліває полохливо.
Розважаюсь, не збагну,
що скінчились дні кармінні,
та на душу осяйну
сум влягається осінній,
і пливуть за небосхил
пошматовані перини.
Бог не дав мені вітрил —
в небеса хитку драбину.

Оболок* — хмара
Причинна* — божевільна

13.09.2023р.

Посміхаєшся ти, посміхаюся я,
посміхаються місяць і зорі.
Серед осені квітне казкова весна,
коли сповнене серце любові.

Ти мені напиши, я тобі напишу –
думку й обрій не вставиш у рамки.
Я осінню красу у душі принесу
і віддам тобі всю до останку.

15.09.2023

Квітка за квіткою здіймається.
Обрій цвіте, роса зливається.
Квітка за квіткою – до осені.
Літо ще спить у гладіолусі.

Зрада пройшла грозою тихою.
Чуєш, як холодно я дихаю?
Мов каяття в твоєму голосі,
бджоли гудуть у гладіолусі.

Гладіолуси в осіннім саду
не скоро відцвітуть,
бо йду від тебе, йду.

Гладіолуси в осіннім саду
за вітром упадуть
у відчай і біду

Поки блукав я у розчуленні,
хто вас плекав, мої улюблені?
Руки чиї, як не коханої!?
Сльози чиї, як не жаданої!?

Мій гладіолусе, наляканий,
ти, як і я, дощем заплаканий…
Квітка багряна та й за квіткою
вишита в серці, та не ниткою!...

Гладіолуси в осіннім саду
не скоро відцвітуть,
бо йду від тебе, йду.

Гладіолуси в осіннім саду
за вітром упадуть
у відчай і біду!

11 лютого 1998 р., Київ

Занурився Вишгород в осінь
І тоне в бентежній красі
Каштанів і лип жовтокосих,
Намоклих в іскристій росі.
Опалих листків шарудіння,
Звучить всюди шурхотом хвиль,
Стривожених вітром осіннім
Без всяких надмірних зусиль.
Вкриває сира позолота
До теплого літа стежки,
І сонцю уже не збороти
Холодного пензля мазки.
Лиш хата моя ще і досі
Бажане тепло береже,
Хоча вже поглибшала осінь
І Вишгород стигне уже.
15.09.23

Ми різні, від Мазепи і Богдана,
як Полуботок, Орлик і Сірко.
Не вистачило нам і двох Майданів
упильнувати волі молоко!.

Чужинцям віддали маєтність, владу,
лишилися вітрила і стерна.
Перетворились у овече стадо
і, зрештою, – небачена війна!.

За сотні років випало народу
пролити море крові, ріки сліз
і дивиться у ту солону воду
зажурено з небес Великий Віз…

Бо захищати маємо свободу
свою тепер не лише у полях,
а перемогу, ніби нагороду,
не подарує і Чумацький шлях!.

У кожного своя доля. Інак не буває.
Один долю свою дуже трудящую має,
А другому дісталася до того лінива,
Що уже й позаростала бур’янами нива.
Один боки пролежує, а все одно має
І що їсти, і де спати – доля помагає.
А другий до ночі з ранку трудиться у полі,
Але десь у цей час гуляє ота його доля.
Жили –були двоє братів – багатий і бідний.
Наче ж із одної хати та й по крові рідні,
Та багатий не париться, п’є собі й гуляє,
А добра у нього в домі тільки прибуває.
Бідний же з рання до ночі трудиться, небога
Та не має, окрім хати старої, нічого.
Скосив якось бідний ниву – три копи поставив.
На братову подивився – там зліва і справа
Стоять копи у рядочках – аж завидно стало.
На своє ще раз поглянув та, щоб не покрали
Й того, вирішив на полі він заночувати.
Прокинувся серед ночі – щось не дає спати.
Бачить, жінка якась ходить по його покосах,
Колоски збира, що впали та й до брата носить.
Він тихенько підхопився, підкрався до неї,
Ухопив та і питає у жінки тієї:
- Ти хто така? Що тут робиш на моєму полі?
- Я – вона відповідає,- твого брата Доля.
Йому служу, помагаю… - Еге ж, зрозуміло…
Чом не пити й не гуляти, коли таке діло.
Чом не спати, коли Доля не спить, помагає.
Отож, люди дарма кажуть: хто робить – той має.
Чого ж воно так: я б’юся, роблю без спочинку,
Але добре, коли маю на обід скоринку?
- Ти хіба того не знаєш? – та відповідає,-
Твоя Доля у корчмі он у місті гуляє.
Сходи, хлопче у корчму ту, там музики грають,
Всякі ледарі й п’янички танцюють, стрибають.
Візьми доброї нагайки, та Долю за патли,
Бий, поки не поклянеться кинути гуляти.
Пустив бідний брата Долю, дотерпів до ранку,
А вже вранці з нагайкою у корчмі на ганку.
Зайшов туди, а і справді – там музики грають,
А його пропаща Доля у танку кружляє.
Розпашіла, підстрибує, ходить вихилясом
Та й музикам підспівує щось вульгарне часом.
Ухопив її за косу та й взявся учити,
Замашною нагайкою ледачу лупити.
Лупить, лупить, приказує: - Не роби дурного!
Не марнуй, не розбазарюй господарства мого!
Кидай гульки та берися скоріш до роботи!
Уже аж йому сорочка змокріла від поту.
Бачить Доля – біда буде, проситися стала:
- Поки житиму, щоб я ще хоч раз танцювала?!
Буду все в тебе робити, не буду гуляти,
Щоб було у тебе в хаті та і коло хати!
Лиш тоді пустив він Долю та й вернувсь додому.
З того часу повернуло все на краще йому.
Поправилось господарство, нива уродила.
Вже й худоба завелася – череда ходила.
Став він хутко багатіти. Бо ж Доля старалась,
Дні і ночі працювала й більш не лінувалась.

Порушив спокій несподіваний дзвінок,
і увірвалася у дім іржава осінь.
Запаморочливо зробити перший крок
на підвісний місток розхитаних відносин.

Піднявся тиск і розболілась голова,
обценьками затиснуло пекучі скроні...
Та обірвалися залатані слова
хиткою кладкою в мобільнім телефоні.

Коли ж наважуся сказати: "Не дзвони!
Зв'язок між нами неспроможна відновити.
Не дорікай колишнім, бо нема вини
моєї в тім, що розлюбила мертві квіти."

У затишній кімнаті пахне благодать —
на підвіконні розпустився білий крокус,
а штучних маргариток, що не облетять,
позбудуся мерщій, допоки ще нівроку.

12.09.2023р.

Ой, Семене-Семеночку,
Вишила тобі сорочку,
Край віконечка сідала,
Ниточку до нитки клала.

Чорна нитка і червона -
Від лихого охорона.
Ти вдягай її, Семене
І завжди думай про мене.

І у свято, і у будень
Нехай тобі добре буде
У сорочці вишиваній,
Мій Семеночку коханий.

2023 р.

То мрійним поглядом привабиш,
То глузуванням відштовхнеш, –
Хоч і не лаєш, наче драба,
Проте й не пестиш словом теж.
І так від юності й донині
Лише надіями живу, –
Тобою марю я щоднини
Під час спання і наяву.
Любов до тебе, як раніше,
В моїй душі та почуттях,
Лиш стало смутку трохи більше
В моїх закоханих очах.
14.09.23

Ой ви, пізні пісні,
Вас у гніздах ще теплих
Журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні,
Доки випаде сніг,
Випростовуйте крила.
А якщо в синім небі
Вам не стачить сил
До людей долетіти,
Упадіть долілиць
У зелені вруна пшениць,
Проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
Колосок розітре на долоні,
На обрій гляне займистий
І проклюнеться в серці задавнений біль,
Так же схожий на пісню:
«Ой, літа, ви літа…
Видко, я вже не та,
Якщо разом і втіха, і туга...»
А над нею журавлик курлика-літа,
Наче спомин про друга.

*філософське*

Розчинилися зорі
У багряній скупавшись росі...
Чи тривога, чи горе
Доторкнулися? Боже, впаси
Від манірної згуби
Відображень чуття у часи,
Що виблискують грубо
У краплинах кривавих роси
На землі, де охоче
Танк ворожий ріллю проорав,
І з воєнної ночі
Сходить ранок кривавих заграв…
Непотрібно чекати
Слів натхнення, які замалі
Щоб у них описати
Віршотворами тему землі,
Де у світлі історій,
Головних і тому вирішаль -
них, поховано зорі,
Що запалені згідно вірша.

Серго Сокольник, 2023

Сором,язливий мій герой
Ти легко розібравсь з ганьбою.
Я ж довго грала свою роль
Одна, залишена тобою…
За допомогою мені
Я не зверталася до тебе.
Ти ж за лаштунками, в тіні…
В черговий раз сховавсь від мене.
Мене для сорому, одну,
Лишив пред глядачем жорстоким.
Всю на виду, всю на біду,
Всю у цій ролі однобокій.
Як же сміявся ти, партер.
Ти не прощав мені банальність
Тих втрат, і я тепер
Ховаю в посмішці реальність!
Як радо йшли твої стада
Напитись жадно з мого горя!
А я одна, завжди одна!
Стою серед злослов,я моря.
На жаль, строката ця юрба
Героя справжнього не бачить.
Не бійсь коханий, ця ганьба
Лише мене знов не пробачить!

Вся наша роль, моє життя…
Я від кохання захміліла.
Вся наша біль – то каяття
Лише моє… Та запізніле....

Найліпше – здогади облиш,
підстави для жури – даремні.
Гляди – сама себе провчиш
за всі фантазії буремні!

А раптом справдяться вони,
бо ти до них давно готова?
Хоч я й ні в чім не завинив –
мене ти звинуватиш знову?

Приспів:

Не поспішай знайти любов, не поспішай!
Вона вже поруч, навіть подумки з тобою.
Не поспішай, а залишись і почекай…
Я повернусь до тебе з піснею новою.

Не поспішай і долю більш не спокушай.
Кохання сховане мелодією в слові.
Не поспішай, не поспішай, не поспішай!
Інакше – ми не зрозуміємо любові.

Коли ти знову у журбі,
я переймаюся тобою –
і раджу плакати тобі,
й лікую, виключно, любов’ю.

Кохай сьогодні і тепер,
а завтра – буде те, що буде.
Перед тобою я завмер,
не поспішаючи нікуди!

Приспів.

Найгірші спогади облиш,
бо я їх та́кож полишаю.
Коли ти просто поруч спиш,
я спішно в сон той вирушаю…

Приспів.

9 серпня 2002 р., Богдани́

Заплітає вітер листя тополине,
Золотава осінь в вікна загляда.
Десь, за теплим літом, клин птахів полинув,
І зимова в ранках чується хода.

Ще осіннє сонце небо ніжно пестить.
Та воно не може землю обігріть...
Павуки мережив вже не будуть плести, -
Павутиння срібне вдалечінь летить.

Листячко втрачає свій яскравий вигляд,
І тремтить із сумом на рудім гіллі.
Опадає долу горобина стигла,
Тихою ходою осінь по землі.



Вересень 2000 року.

ІКолись були батиї і мамаї...
а нині що? Корупція вбиває,
а те, що мімікрує угорі:
парафія диявола, гундяї
і наймані царі та упирі,
яким ніде аналогів немає,
хапають у хижацькі пазурі.
Ця акція займає два етапи –
обожнювання ідола і фарс.
Московією правили не раз
скажені параноїки, сатрапи
і... маємо: допоки є кацапи,
у пекло тихо котиться земля,
Європу облюбовують арапи,
китайці опановують здаля
уже свою євро-азійську мапу,
язичники, які наймають папу,
канонізують мафію кремля.

ІІМи не учені, але є під боком
непрошений учитель-єзуїт,
який дає історії уроки...
за ніс водили нас не сорок років,
а нищили багато сотень літ.
Ніяке плем’я іншого народу
не витерпіло більшої біди
як посполиті Києвого роду
у боротьбі за волю і свободу
супроти ненависної орди.
Не каємося... і як діти Божі
з любові до людей, а не зі зла,
допоки не розвіється імла,
вилущуємо на кожусі воші
та дякуємо «кацапні хорошій»
і за науку, й за її пуйла.

ІІІНаука ця на світовому ринку
усупереч умовному відмінку
усе-таки дорожчає, зате
показуємо файні результати...
...................................................
ще є кому на дзеркало пеняти,
та нація міцніє і росте.

09.2023

У співах своїх солов’ї
Питали мене навесні:
Навіщо кохаєш її
Тоді, як вона тебе ні?
В легкім шарудінні гаїв
Вчуваються нотки сумні:
Кохаєш безмірно її
Тоді, як вона тебе ні.
Тривожно дзюрчать ручаї,
Мов марять незнаним ві сні:
Чи варто кохати її
Тоді, як вона тебе ні?
Поїхала в дальні краї
І зникнула на чужині,
А я все кохаю її
Тоді, як вона мене ні.
Думок сумовитих рої
Вкорочують віку мені:
Навіщо кохаю її
Тоді, як вона мене ні?
13.09.23

Я хочу пестощів твоїх,
Я хочу любощів, кохана.
Хай голову вкриває сніг,
Та ти навік мені жадана.

Обіймів хочу я палких,
Цілунків хочу полум’яних.
І чути, як лунає сміх,
Аж чорнота у небі в’яне.

Я хочу всю тебе, до дна,
Тобі віддати спраглу силу...
Хай ув очах твоїх весна
Буяє щастям буйнокрило.

І хай несе увись обох
В шаленому стрімкому леті.
Як музику, дарує Бог
Красу кохання для дуету!

13 вересня 7531 р. (Від Трипілля) 92023)