Подушка неба тріснула навпі́л,
Сніжило рясно, гучно завивало.
Війни несамовитий був приціл,
Людське життя, мов сніг, валили валом.

Жорстокість з хугою удвох сплелись,
Ревли вночі. В окопах - хлопці мерзли.
Неподалік - поні́вечений ліс,
Розхристані дерева, ніби нерви.

-Ой, віхоло, скоріше схаменись,-
Здається, так волало все довкола.
Ще осені не впав останній лист,
Невже у тебе серце охололо?

Ти ж не настільки люта і страшна.
Хіба тобі з війною бути в парі?
Доволі вітру й білого рядна.
Не треба студінню трясти, - зарано.

Наснились очі кавові, забуті.
Дивилися на мене тепло й щиро.
Ховала їх завісою спокути.
Та протягом краї поворушило.

А потім враз немов зірвала вітром
Жага забута встояну куртину,
І споминами давніми зігріта,
Душа звільнилась від оков рутинних.

Очей тих погляд звабливий, чуттєвий,
Й шовкова ніжність обгорнула тіло.
Досвітнє сниво, мов коротке мрево,
Роздмухало усе, що відгоріло.

Не сніться, очі кавові, не треба
Чіпати струни стишені зухвало.
Там, за рікою, у плакучих вербах
Я всі свої жадання поховала.

Зіграє осінь коду увертюри
До опери під назвою «Зима».
Багряний лист злетить, мов партитура,
Відіграна оркестром поміж хмар.

Знов – довгі ночі і короткі днини
І промінь сонця лиш вряди-годи.
Зірве сорочку вітер із вільшини
Над хвилями холодної води.

Як сивий лунь, вбереться дуб у іній,
Тополю засоромить голизна.
І журавлі полишать Батьківщину, –
Чи доля повернутися – хто зна…

Ще трохи – і усе навкруг почує
Морозів тріск, немов акордів дзвін,
Хурделиця снігами завирує,
Під кригою вода сповільнить плин…

Але зима на коді – час настане –
Зірве морозний голос на фальцет,
Коли сяйне промінчиком весняним,
Як паличкою, сонце-диригент.

Жовтень 2023 року

Окувало льодами озера
І снігами покрило корчі, –
Наче птахи якісь білопері
Звили з вати гніздечка вночі.
Все живе пробирає морозом,
А замети такі, як вали, –
Заіскрилися інієм лози
І тріщати гуртом почали.
Сумно й зимно без сонця надворі,
Сірі хмари сховали блакить, –
Тільки сніг під ногами бадьоро
І дедалі гучніше скрипить.
11.01.24

Усе життя ти жив у злі,
Ростили тебе в вакуумі,
Продався ти ненависті й брехні
І кажеш ми однакові!!!???

Ти повен гнилі й гіркоти,
Насиллям, до розливу гною,
Маєш розвагу- смерть нести
І кажеш ми брати з тобою!!!???

Ні! Ми не брати! Я не такий як ти!
Любов в мені плекали батько й мати,
Добро і милосердя в світ нести,
Моральних цінностей в житті триматись.

Стара верба схилилась над водою,
Сльозу пустила над росою,
Неслась ріка стрімким потоком,
Так було любо глянуть оком,
Туманом мавка ворожила,
На землю йшла небесна сила,
У річці зорі учмивались,
Та з сяйвом місячним зливались.

Німа душа малює візерунки,
Десною стелиться густий туман,
Одні і ті ж, малюються малюнки,
Серпневий зрошений дурман.
Старий Остер дрімає тихо,
Натомлена Десна кудись спішить,
Увіковічений над стариком квебрахо,
Старими гілками скрипить,
Серпанком місяць завиває зорі,
Роса сльозою котиться до ніг,
І я, мов човник в синім морі,
На хвилі роздумів приліг…

Ти не кажи ніколи ні,
Ні радости, ні горю, і тревозі,
Зберись з думками у собі,
Коли вже сам у перелозі.
Не грай сонат, в гаданні нот,
Вони написані не нами,
Господній величавий Грот,
Навзнак завершеній виставі.
Творцю небес ти помолись,
Все розкажи як є, словами,
Вустами світу притулись,
Та говори з Богами.
Пробач образи в тишині,
Душа німа в тобі згубилась,
Ріка сльозами в далині,
У КАЗЦІ спогадів лишилась....

Осипається тихо листва,
Кладеться до ніг скатертина,
Вже в минуле нема вороття,
Недописана нова картина,
Дощ розмив полотно на стіні,
У старенькій убогий хатині,
Де лунав колись радісний сміх,
Дарованим Богом дитини,
Тиха ніч задрімала в вікні,
В далині тихо місяць зітхає,
Заблукала у хаті душа,
В осліп вихід на волю шукає.

Вона сиділа на просторі
Та рахувала в небі зорі,
Вона на долю ворожила,
По хмарах Янголом ходила,
Вона тендітна, добра, мила,
Вона своє життя любила.

Заплела до долу,
Русу косу верба,
Осіннім гребенем чесала,
Осипалась листва,
Журавлиною піснею,
Простяглися степи,
Зачаровані тишею,
Вікові сплять дуби,
Понад яром утішеним,
Луна пісня дощу
Я з тобою довічно,
Моя осінь засну...

Засмутилась діброва
Зелен гай не шумить
Ти закрий свої очі
І у вись подивись
Небо хмарами вкрите
Не шумить верболіз
Душа навпіл розбита
Прикіпіла до сліз

Тобі б на небі зорі собирати,
В'язати з них святі вінки,
Та небо в фарби малювати,
Там де ми разом я і ти,
Тобі б моє кохання до душі твоєї,
Тобі б твоє віддати мені у замін,
Та щастя у мені шукати,
Смутку й горю на замін,
Тобі б мій Янгол крила більші мати,
Та осягнути мрії почуттів,
На небі візерунки малювати,
Тобою пройдених світів,
Тобі мій вершнику коханий,
Я припаду до твоїх ніг,
І буду міцно цілувати,
Що би кохання ти зберіг.

Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова-каліки.

Снігами небо йде. Та вітер трохи витих.
Святкують день дахи у білих свитах.
Блукає білий сум у кленах, сном сповитих,
Гойдає вітровій кришталь на вітах.

Крадуть лихі сніги зірок загаслих тіні.
Ховають їх в морозу павутинні.
Ворожить небу птах на мерзлій горобині
На холоди рясні та, певно, сильні.

10.01.2023

Чарівно усміхнулась, мов весна,
Азарту наганяє, як у покер.
А то мов осінь сива, - враз сумна,
Чи, може, вже потрібен з фірми брокер?

Думки її не розгадати нам.
Зима-пустуха незвичайна нині.
Щоденних ребусів осів туман.
І чи розкриє таємничу скриню?

Січневий ранок зиркає в вікно,
І сонце простягає знову руку,
А карти розкладає в казино
Зима-круп*є без білої перуки.

Як же хочеться миру і світла, де б не убивали,
Де б не плакали діти, серця матерів не боліли,
Повернулося щастя додому, в дощах заблукале,
Й засвітилися спокоєм вікна у міст обгорілих.

Як же хочеться світу без права когось убивати,
Запускати до неба сусіднього пазурі хижі.
Де не буде потреби для сина ставати солдатом,
І земля засинатиме звично у лагідній тиші.

І мене там окутає сниво спокійне і тепле
Абрикосовим літом з відпусткою черговою,
Чи з неквапною баржею ягід херсонського степу.
Як же хочеться яви, де бути щасливим собою!

А ціпочок срібний-срібний
Взяв до рук холодний Січень.
Стукне-грюкне сильно ним -
Сиплеться біленький сніг

На ялинки та берізки
І вербички біля річки.
Кличе Морозенка-брата
Її кригою скувати.

Сяє зірочками іній
Із відтіночком блакитним
На тополі та осиці.
Ось такий він місяць Січень.

2024 р.

Зі шпаківні виліз шпак
І без партитури
Заспівав одразу так,
Що пустилися в гопак
Вслід за півнем кури.
Так ушкварили гуртом
Танець енергійний,
Що здіймався пил стовпом
Над вдоволеним шпаком
І навкіл шпаківні.
10.01.24

Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Ці рядки пише не голова і не руки,
Вони виринають звідкись з глибин.
Їх ніч із зорями бере на поруки, хоче забрати до своїх вершин.

Вони народжені збитим ритмом серця,
що давно вже не є просто насос.
Коли добре йому- грудях тепло, воно ніби сміється ,
Коли ж ні - тиск і лютий мороз.

Це мене завжди дивувало, невже нема чим зайнятись йому,
у мене у тілі так крові багато,
а воно - вступає із мозком в війну!

Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

Бідний Вовчик у нестямі
Уночі скрипить зубами,
Бо наївся москалів
І ледь-ледь не околів.

Отруївся москалями
І тепер не спить ночами,
Геть утратив апетит,
Бо живіт його болить.

Отака, малята, казка –
Будьте чемними, будь-ласка.
Оминайте москалів,
Щоб животик не болів.

Наче Ангелові крила
Парашутики-сніжинки
Вилітають із хмаринки,
Бо за ними вже сумують
І смереки і ялинки.

Довго й весело кружляють,
Знають, що на них чекають,
Все довкола роздивились
І на гілочки вмостились.

Як у казці дивовижній
Ці ялини білоніжні!
Сонце сніг позолотило -
Наче Ангелові крила!

Дві стомлені душі зійшлися за столом
Під абажуром мрій і марних сподівань,
Щоб спробувати сум загоїти вином
І хоч на певний час звільнитись від вагань.

У виразах облич і марнотраті слів –
Оголені думки і спраглі почуття,
Бо щастя збудувать з них жоден не зумів,
А зустрічі оці – коротке забуття.

Як візьме хміль своє, їм закортить ураз
Здолати самоту переплетінням тіл.
Домовились давно, що все це – без образ.
Хотіла так вона. А він – її хотів.

Чому б їм назавжди докупи не зійтись,
Позбутися того, що висне тягарем?
Але минулих клятв уже їм не зректись.
Лишилось у вині сердець топити щем.

Дірявий абажур погаснув над столом,
Недопалки й пляшки – в сміттєвому відрі.
В надії зберегти від зустрічі тепло
Дві стомлені душі прощались на зорі…

Жовтень 2023 року

…все мине… одне – не мине:
я – частина мови
мова – частина мене…
Бог на душу поета власник авторських прав…
час грається з Богом у тексти –
час програв…
слово лине світами – грається в авторів
мова вироджується у мовлення
музика – в спів
поезія вироджується у прозу – котить камінь Сизіф…
віра стає філософією… літературою – міф…
поети янголи – з Богом…
зі світом – ремісники
вдягають на голі звуки
видумані думкѝ…
все що маю у світі – голос і алфавіт…
… Бог видихає поетове слово – і створює…
паралельний світ…

                    І
Із ирію повернуться лелеки
і люди – із чистилища подій,
розтане іній, щезне буревій
війни, та уявити це нелегко.
Усе стає примарне і далеке,
згасають мрії, меншає надій.

                    ІІ
Пригадую минуле вечорами,
буває, і ночами не до сну,
коли переглядаю панораму
очей веселих і лише одну
неуловиму усмішку сумну.
Та канули навіки юні роки,
і невеселі спомини, і сни,
і може, порахую восени
здобутки і недоліки – на око,
а перемоги... до кінця війни
оберігаю олімпійський спокій
і може, дозимую до весни.

                    ІІІ
Накочуються туга, і печаль,
і душу кличе непробудна тиша.
О, рідні люди, як мені вас жаль,
коли уявлю, що усіх залишу,
кочуючи у невідому даль.
Позаду і тини, і перелази,
і ночі у молитві до Отця,
і дні у поті чуба і лиця,
серця і душі, і... одного разу
побачу, що стає все менше часу
до миті неминучого кінця.

01/24

За пихату зневагу і купу образ аз воздам,
Недовіри вручаю заочно віршований вотум.
Ви мене знецікавили повністю, мудра мадам,
І читати творіння безмертні убили охоту.

Це - розплата за підлий і мстивий у душу плювок,
Руки друга в кишенях, не хочуть здоровкатись навіть.
Розбігаються пахолки і цілувальників полк,
Від шматочків пітьми поступово очиститься пам'ять.

Пробачаю усе. Огортаюсь у зоряну шаль,
Прохолодою ночі споліскую думи гіркаві.
Нащо тиснете й досі на серце, немов на педаль?
Краще йдіть у садочок свій кинутий сіяти мальви.

Відпочити бажаю од вереску хвильку одну,
Від мурашок вельбучних втомивсь одгризатися велет.
Зняв навроки гаргарячі, тишею в тирло хлюпнув
І на місяць пожбурив за коси настирливий шепіт.

Я для вас недосяжний. Звільнився урешті від пут,
Забирайте і вірші, і торби з грошима, і лахи,
І чалапайте далі, полюйте деінде - не тут,
Місце зайняте сонцем і мною - обпаленим злом вогнептахом.

Із О.А.Галича

Коли без діла коні ниділи,
бо нас косив під корінь тиф, –
комдив нас вистроїв на віддалі,
і так бійцям сказав комдив:

«Бедлам у нас, брати-кіннотники,
ганьба і зрада чергова!
А лікарі твердять, мерзотники,
що тиф поширює – вошва!

Вони завжди жили з розкошами,
от їм і воші в голові!
Планують воювати з вошами,
а справа, втім, – не у вошві.

Піді́мо, з ярістю законною,
у бій останній за життя, –
скінчі́мо із цією контрою,
щоб не робили сум’яття!»

І, вислухавши землячка того,
я за святу узявсь війну:
спіймав нараз жида очкастого,
та і втопив його в Дону.

І, бачачи, як мир відстоюю,
і мій у цьому героїзм,
мене нагородили зброєю –
за пролетарський гуманізм.

(2023)

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову й знов кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
...Гріх – таїну виносити на світ.

Як же гарно нині – біло
І прозоро навкруги, –
Наче білі гуси сіли
На Дніпрові береги.
Світ яскраво так біліє,
Що іскриться радо зір, –
Ткала з висвистом завія
Ще із вечора узір.
Все виблискує і сяє,
І нечувано свіжить
Тут, де білість ця безкрая
Простирається в блакить.
09.01.24

Закрутила віхола снігом уночі.
Телевізор вимкнений, радіо мовчить.
Поринаю в спогади я у напівсні,
Проступають о́брази крізь холодний сніг.

Бачу, ніби в мареві, хатку, де я ріс:
Сніговії хмари там підпирає ліс,
Поле чистим аркушем з небом в унісон
Віхолу спроваджують аж за горизонт.

У борні з морозами грубка гоготить
І вода колодязна в чайнику кипить,
Звіробоєм з липою пахне заварни́к,
Кіт мурчить під свиткою – від негоди втік.

Поверни, хурделице, часу плин назад!
Хай в минуле ве́рнеться зимний снігопад,
Щоб дитинства о́брази в серці ожили
І ночами знов мені спати не дали.

Віхола завіяла, замела стежки,
Через сніг полинули думи навпрошки.
Оживають спогади щемом у душі –
І лягають сповіддю на папір вірші́.

Грудень 2023 року

Цей лоскіт плоті розганяє хіть
Займаючи рум’янець на ланітах
Спашілий пломінь розтинає кліть
Грудей і стоном править млосне літо.
Із жару в жар і плескіт хвиль палких,
Пінким захланням омиває берег
І побережжя в дотиках п’янких,
Стискає в ніч всі рівні атмосфери.
Порив очей у погляді зійтись
Долонь в долонях почувати злуку,
І кожен поштовх підніма’ у вись
Тоді скидає у безмовну пустку,
І прошиває ніч тебе наскрізь,
І відпускає в сон забравши руку.

28.12.2023

Немає пітьми. Добровільна відмова
від себе
від світла
від щастя
від бога,
який є любов’ю і щастям і світлом.
Що то за зараза толочиться світом?

жадоба нечуйність погорда прибуток
знецінено інше
непотребом збуто
Чи світло від хворі зробилось пітьмою?
Чи зроблено вибір за нас із тобою?

шукати аптечку, вповати на диво
чіпляти табличку «а я невразливий»
чекати щоб інший надибав ліхтарик
надіятись мене пітьмою не вдарить

якщо є добро і якщо воно вільне
чи буде воно до затемнення схильним?
Як сталось, що внутрішнє світло заслабло?
Затьмаритись вибір чи є непоправним?

Буває пітьма. Нерозважливий дозвіл
на заздрість
на смуток
на зверхність
на сльози,
подалі від світла, від щастя, від себе.

Чому ж у пітьмі виникає потреба?

08.01.23

Ніч в чорному із ластику бурнусі,
Бо дихання осіннє прохолодне.
Кружляє листя у невпиннім русі,
Знайти думки не можуть тихе ложе.

Вкарбовані слова бентежать душу,
Це ж ти зумів їх перлами розсипать.
Ледь-ледь губами доторкався вушка,
Теплом всміхалися очей бусинки.

А ось тепер поїхав ти у справах,
Осіння ніч обіймами стискає.
Мені б відчути вранці запах кави
І слухати слова твої ласкаві.

– Ми йшли так довго
по пустелі в обман.

– Ти бачиш світло?
– Ні, це просто туман,
а сніг так швидко замітає сліди.

– Куди ж іти нам?
– А ходімо туди…

– В Україну, де Великодня зима.
– Я серед друзів часто мрію сама.
– Ти не винна, бо Святий Миколай
під Рік Новий всіх запрошує в рай.

– Хай минуле рік старий прибере.
– Ти не винна – пригадала старе.
– А натомість хай розмріється шлях,
на якому сплять тополі в снігах…

– Білий вітер світлу путь простелив
ясно-сніжну, і мій сум підловив.
– По наметах літні сни тихо сплять.
– Я надворі буду Рік цей справлять.

– Нам кохання переповнює спів.
– А бажання – що хотів – поготів...
– У сніжинку знову перетворюсь
і тобою, любий мій, захоплюсь…

Не даремно Рік Новий настає.
Не даремно. Все, що є, – так і є.
Я з тобою на верхівці злеття
упокою проминуле життя.

З року – в рік, знову з Роком Новим
крізь надію з кожним словом живим.
Я вдячний Богу за щедроти земні,
які ще Рік подарує мені!!!

27 листопада 2010 р., Київ

А гра ж забудеться, важливий результат!
Сказав колись відомий коуч журналісту.
Так тож футбол, ну а у вас театр
І режисеру зовсім не до формалізму.
Він мучить, мучиться, не їсть, не спить.
Він хоче обійняти те що не обнімеш.
І якщо Муза усміхнеться хоч на мить,
То звісно Глорія прийме в свої обійми!.
Ну а акторам і актрисам що?
Вони як пластилін, чи фарба, може глина?
Та ні – це нерви, сльози, біль і ще
Постійні сумніви і самота глибинна.
Вони, як діти, хочуть гратися в життя,
Як вчили метри, професОри і колеги.
Життя на сцені – чорно біле в них шиття -
Жага червоного та Альфи і Омеги.
Вони всі зіткані із комплексів і слів,
Із нот, із такту, сумнівів і злості…
А заздрість їх, із кольорових снів
В буденність висипається, мов кості…
Буває боляче, але ця біль різдвяна!
Хто не пройшов її, той не створив чудес!
І кожна ваша роль для вас вона остання,
І кожна ваша роль це благодать Небес!!!
Якосьтак 29.01.2020 р. ЮВ

Мамо,все нормально.

Сніг січе мечами,
У морозу сказ.
Сину мій, напевно,
Ти в окопі змерз?

Мамо, все нормально.
Сонечко встає...
Мерзнути і спати
Ворог не дає.

Громи, блискавиці,
Хмари рвуть вітри.
Ти, напевно, сину,
В багні по кістки?

Мамо, все нормально.
Тут негода теж:
"Гради", "Сонцепьоки"
Радий, що живеш.

Степ,жнива, пшениця,
Як стерня трава.
Як ти там, мій сину,
В табе є вода?

Мамо, я - дорослий.
Ти шануй себе.
Бо твої молитви
Бережуть мене.

Почуй мене , коли мовчу,
Почуй.
Як б'юся краплями дощу
Відчуй .
Коли промінням тріпочу
Й лечу.
Ми наблукались досхочу.
Шепчу:
Мій норовливий втікачу
Прощу.

Я промовчу до хрипоти
А ти
Хоч як заплутані сліди
Знайди.
Стежки, де ми шукали див
Пройди.
До серця все, що розгубив
Вклади.
І звільнений від гіркоти
Прости.

Має бути морозно та сніжно
Зазвичай у цю пору зимову,
Але дощ накрапає і вітер
Повіва й веде з дубом розмову,
Коли мир вже настане в країні,
Коли гинути люд перестане,
Московит нашу землю покине,
Лід жорстокості коли розтане.

Згуртуватися слід українцям
І пліч-о-пліч боротись за волю,
Щоб не було тут місця ординцям
Та вершити самим свою долю.
Лише єдність додасть усім сили
Щоб рашистську навалу здолати.
Дуб могутній гіллям став гойдати.
То ж гуртуймося всі, друзі милі.

2023 р.

Чорний колір – це символ смертей і війни,
І скорбот матерів, і печалей сиріток, –
Це порушені звуками вибухів сни
Та руїни скривавлені вщент напослідок.
Чорний колір затьмарює білі світи
І одвічно навчає жалю та терпінню, –
Чорний колір – це знак мовчазний самоти
І за рідних усіх найщиріші моління…
08.01.24

Мені наснивсь червоний кінь.
Червоний, норовистий до нестями.
Він не торкавсь копитами землі,
Змагавсь за висоту із літаками.
«Так то ж не кінь! – кричали доокіль. –
От був би вершник, можна б і повірить».
А кінь червоний ще гучніш іржав
І кобилиць у стайнях непокоїв.
І раптом навперейми голосам
Помчав дзвінкий хлоп’ячий голос:
«Лети-но, конику, на пашу поведу,
До джерела в глибокому проваллі!»
І вмить все зайнялось вогнем,
І гуркотом, і громом задвигтіло поле...
А як звільнили очі від долонь,
Уже сідати починало сонце.
Червоний кінь навстріч Стожарам мчав,
І вершник на коні погойдував ногами...

P.S.
Якщо не ставить сумнівам межу,
На нас самих цей світ замкнувся б.

Усе давно позаду. Крок вперед
Ідеш назустріч погляду в минуле
Вдивляючись в давно прожиту синь,
Що стала тьмяною у пам’яті тепер.
Гойдає листя день і сонце пригорнули
Біляві хмари спогадів зі скринь
Де час пливе за веслами галер
Десь там і ми згубились і забулись.
У витоках заквітчених долин
Ідемо мов художник на пленер
А все в імлу довкола зодягнулось
Ані дерев, ні дому, ні вершин.
Змалюй не тільки те, що з серця стер,
Але й спокуту втрачених хвилин.

27.12.2023

Казав дід старий: - Теперко, як вийдеш на гору,
То скрізь слободи видніють, з’явилось чимало.
А, як Січ поруйнували козакам на горе.
Землі їхні відібрали та й панам роздали,
Обезлюднів степ, не стало кому доглядати.
Чагарі одні по балках тільки й розрослися.
А панам же якось землю треба обробляти,
Отож, вони селян своїх вмовляти взялися.
До роботи ті ледачі – тим не заманити,
Тож казали, що на півдні їх тут рай чекає.
Що течуть молочні ріки – вволю можна пити,
А, коли корів на пашу в степу виганяють,
То до ріг чіпляють кошик. Корови пасуться,
А з кущів у кошик прямо ягоди збирають.
Прийдуть ввечері додому, лиш води нап’ються
І більш з ними господарі клопоту не мають.
А з кошика візьмуть ягід та й знову чіпляють.
Тож по ягоди самому не треба й ходити.
А вже люди пироги там щодня споживають,
А не лиш на свято, як то звикли люди жити
В Москальщині. Більше того, хто зайде до хати,
Його тими пирогами завжди пригощають.
Захотілось москаликам в раї побувати,
Згодились переселитись… У степ прибувають,
А тут голо, вітри віють, чагарі по балках.
Де-не-де лиш запорожці по тих балках жили.
Стоять хати в них біленькі та ж самі – чортяки:
Чорні, страшні ще і пузьму (чуприну) носили.
Давай баби тоді лаять своїх чолові́ків:
«Завезли нас, такі дурні, в сторону хахлацьку!»
Тут же треба працювати, а їм таке дико.
А в Московщину до себе вже й ніяк вертаться.
Щоб тут вижити, потрібно день і ніч робити,
Хоч якісь хати із чогось треба збудувати.
А вони у себе звикли лиш байдики бити.
Хоч-не-хоч, а до роботи прийшлося звикати.
Хоча користі від того панам мало було.
Тоді стали сюди німців, болгар заселяти.
Українці в степ безмежний знову повернули.
Тож відтоді і зробився знову край багатий.

Дощового Різдва обсипаються краплями сльози.
Скільки бачив Ти, Боже, своїх нерозумних дітей,
Що вгрузали у війни, в примарне болото ідей,
Забували Твоє - світло чисте і вічно святе,
У порочних бажаннях мерцями осліплими повзать.

Дощового Різдва затягнулося небо печаллю.
Боже Правий, прости, покаяння гарячі прийми!
Не спіши розливати волання своєї сурмИ
Над знедоленим світом, що став небезпечно німим,
Лише мовою зброї зневолює й хижо повчає .

Розлилися під хмарами дзвони Різдвяного свята,
У молитві зливається стукіт мільйонів сердець:
Миру й світла, як хліба насущного, просимо днесь!
Родить Сина Марія, й віддасть під терновий вінець ,
Щоб у Нього просили ми захисту від супостата .

Невиліковно хвора ніжністю до тебе
Зриваюсь у дорогу у нікуди.
І відчай поламав на серці греблі,
Й ріка кислотна випікає груди.

Розсотаю по вітах свою ніжність,
В осіннє небо жар із серця відпущу,
Холодний вітер зшматував мою наївність,
Призначене тобі тепло віддам дощу.

Тікаю в осінь, у пітьму, в тумани,
В мереживо гілок мій біль вплітаю.
Я вже ввійшла у лабіринт омани,
Там загублюсь навік, й мене це не лякає.

26.11.2023

Є не прості, а Божі люди,
Мов квіти посеред зими.
Безбожні грішники повсюди,
А праведники - тільки ми.

Єгови борода в правиці
Трішить, аж чути на весь світ.
Ми - херувими білолиці,
Для сатаністів - в грудях гвинт.

Хто нам не вірить - околіє,
Згорить в геєнні як свіча.
З антихристів скубемо пір'я,
З їх душ витруюємо чад.

Брати хоч рідні нам по крові ,
По духу - не рідня, а пси.
Молюсь і день, і ніч Єгові,
Щоб рідновіри вмерли всі.

07.01.2024р.

Тобі дарую тихо ніжність
У круговерті днів шалених,
В квітневий ранок - вроди свіжість...
Пізнаєш ти всю сокровенність.

Ця ніжність в посмішці, у ласці,
У слові, сказаному вчасно.
Я відчуваю поруч щастя,
Дивлюся в очі твої ясні.

Перлину ніжності дарую
Єдиному тобі, коханий.
Ти збережи любов святую
З небесного меридіана.

Пересилюю біль і загоюю рани,
Переборюю страх і печалі жену, –
Бо в характері впертості й стійкості грані
За життя заломили скажену ціну.
Додає мені сили надія на краще
Та упевненість вічна в прихильність людей, –
Хоч до цілі іду по ярах і крізь хащі,
Я не змінюю напрямок руху ніде.
07.01.24

Як був малим, дивився часто в небо,
Удень – на хмари, уночі – на зорі,
І мрії геть усі були прозорі,
А зараз – сам би чорт не розібрав.
Отож дивлюсь туди, куди лиш треба –
Виходить, що здебільшого – під ноги,
Бо навигадував собі порогів,
Через які спіткнутись ніби мав.

Як юним був, то у прекрасне вірив,
Бо ще у душу бруд не просочився,
І гідрі зла мечем добра божився
Всі голови, як бур’яни, зрубать.
А нині що? Сама лише зневіра:
І зло, й добро убралися у «піксель»,
Над правдою ж Дамоклів меч нависнув, –
Тож страх з’явився нитку обірвать.

За юність і дитинство не соромлюсь.
Усе, принаймні, щиро і відверто.
Хіба що, може, не достатньо впертим
Був у бажанні досягти свого.
А як від Бога старість в нагороду
Отримаю – чи сором не спіткає
За зречення пісень, яких співав я, –
Незрілість віку зрілого мого?

Як правило, зі старістю на пару
Йде виваженість – толерантна жінка,
Що корегує в табелі оцінки
З «дванадцяти» на «п’ять», чи навпаки.
Не дивлячись на це, свою гітару
Я радше розіб’ю на друзки-цурки,
Але не гратиму під спів манкуртів,
«Перевзуванцям» не подам руки.

А раптом пані мудрість завітає,
На що, відверто, маю сподівання, –
Відкину я свої страхи й вагання
І очі знов до неба підніму,
Незаперечну істину пізнаю
(жаль, що її раніше не засвоїв):
Хто був усе життя самим собою,
Нема підстав для сорому тому.

Жовтень 2023 року